Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

До 1917 р. в політиці та публічному обговоренні не існувало проблеми українсько-російського кордону. Керівні кола Російської імперії не визнавали існування українців як окремого народу, визначаючи їх під назвою «малороси» як складову частину, «плем’я» російського («русского») народу. Під забороною була й українська мова, тобто заперечувалася сама можливість національно-культурного розвитку українців. Як наслідок, в адміністративно-територіальному поділі тогочасної Росії Україна жодним чином не була представлена.

У практичному сенсі питання про російсько-український кордон постало невдовзі після скидання самодержавства та прискореного цією подією потужного сплеску українського національно-визвольного руху. Тогочасну ситуацію образно схарактеризував історик Іван Лисяк-Рудницький: «1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх „малоросів“ мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних „сепаратистів“»[12].

Доба Української Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 р.)

Українські громадські організації з перших днів Російської революції наголошували на потребі вирішення національного питання. Центрами висловлення таких вимог стали великі міста. Приміром, уже 15 (2) березня 1917 р. була написана відозва Петроградського українського революційного комітету «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів у Петрограді»[13]. Впливовість проголошених ним закликів продемонструвала владній верхівці 20-тисячна демонстрація, що відбулася в Петрограді 25 (12) березня на заклик цього комітету. Українські організації розгорнули активну діяльність також у Москві та в головних містах України. Однак безумовним центром українського руху став Київ.

Загальноросійські політичні сили після першої ейфорії, викликаної скиданням самодержавства, почали вбачати в українському рухові загрозу. Партії, що увійшли до Тимчасового уряду, виявилися не готовими йти далі скасування особистих національно-культурних і релігійних обмежень. Для них у підходах до розв’язання національного питання була альфою і омегою можливих змін постанова Тимчасового уряду від 2 квітня (20 березня) 1917 р. «Про відміну віросповідних та національних обмежень». Цим документом скасовувалися усілякі обмеження для громадян, зумовлені національним походженням та вірою, та дозволялося вживати «інші, окрім російської, мови та говори в діловодстві приватних товариств, при викладанні в приватних навчальних закладах різного роду та при веденні торгових книг»[14].

Це рішення було необхідним, але в тих умовах уже недостатнім. Як згодом образно зазначив більшовицький діяч Семен Діманштейн, насправді це було скасування лише «зоологічної форми національного гноблення для окремих особистостей, національності в цілому прав не отримували»[15]. Ясна річ, що ця постанова не могла задовольнити очільників українського національно-визвольного руху, оскільки вони боролися за національно-культурні права українців як спільноти. Відразу стало зрозуміло: досягнути мети неможливо без визначення території, на якій такі права могли б реалізовуватися. Уже в резолюціях Українського кооперативного з’їзду, одного з перших після скидання самодержавства з’їзду громадських організацій, наголошувалося: «З’їзд вважає, що тільки демократична федеративна республіка в Росії з національно-територіальною автономією України, із забезпеченням прав національних меншин забезпечить права нашому народу»[16].

Питання про національно-територіальну автономію було одним із головних на Всеукраїнському національному конгресі, або, як його означено в автентичних документах, Національному з’їзді, який відбувся у Києві 19—21 (6—8) квітня 1917 р. У його резолюціях ішлося про потребу широкої національно-територіальної автономії та перетворення Росії на федеративну республіку. Щодо території України, то у схвально прийнятих рефератах Федора Матушевського та Валентина Садовського простежувалася думка про те, що вона, має визначатися за етнографічним критерієм. У Матушевського це звучало так: «Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом»[17]. Для обох доповідачів губернські межі не були чимось значущим у визначенні території України[18]. Це знайшло своє відображення у резолюціях з’їзду.

Саме цей конгрес перетворив Українську Центральну Раду (УЦР), яка, за словами її голови Михайла Грушевського, «хоча мала признання з усіх сторін, але вона була зложена спочатку тільки з представників київських організацій»[19], на загальноукраїнську організацію, на керівний орган українського національно-визвольного руху. Визначені конгресом норми територіального представництва свідчать про тогочасне бачення майбутньої території. Запропоновані Грушевським та затверджені з’їздом норми стосувалися губернського рівня. При цьому ні величина губерній, ні загальна кількість мешканців у кожній із них не впливала кількість представників до Центральної Ради. Єдиним критерієм було визначено етнічний склад населення. За основу розрахунків було взято результати Першого загального перепису Російської імперії 1897 р.

Усі губернії, де українці розселилися цілісним масивом, були поділені на чотири категорії. До першої були віднесені сім губерній «що в цілости залюднені українською людністю»: Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Харківська, Полтавська. Від цих губерній до УЦР делегувалося по чотири представники. За взятим за основу етнографічним критерієм, ці адмінодиниці в повному складі мали ввійти до складу національно-територіальної автономії України.

До другої категорії входили губернії, «де є частини неукраїнські». Тобто ті, де більшість (абсолюту чи відносну) становили українці, але існували цілісні масиви, переважно в повітовому розрізі, у яких більшість становили інші етноси. Таких адмінодиниць було чотири: Чернігівська (українці не становили більшості в чотирьох північних повітах), Таврійська (у континентальній частині переважали українці, а в Криму — татари та росіяни), Холмська (значна кількість поляків), а також Кубанська область (значна кількість росіян). Від них до УЦР входило по три представники. Ці адмінодиниці (три губернії та область) теж бачилися в майбутньому складовою частиною України, але без неукраїнських повітів.

До третьої категорії входили губернії, «де українці займали меншу частину». До цієї категорії було віднесено чотири адмінодиниці: Бессарабська, Чорноморська (кавказьке узбережжю Чорного моря) та Воронезька губернії, а також Область Війська Донського. Від них до УЦР мало увійти по два представники. Суміжні з іншою українською територією повіти, де українці становили більшість населення, мали увійти до складу України. У цих адмінодиницях українці становили хоч і меншу, але доволі значну частку населення.

До четвертої категорії були віднесені губернії, «де є невелика частина українців». Таких губерній теж було означено чотири: Ставропольська, Курська, Мінська та Гродненська. Заселені українцями незначні частини цих адмінодиниць також бачилися у складі України.

Поряд із вимогами української національно-територіальної автономії УЦР позиціонувала себе як представниця усіх українців. В ухвалених на конгресі рішеннях було передбачене ще й представництво від «колоній українських» — тобто місць, де українців було багато, але вони не становили цілісного масиву із вказаними вище територіями. Так, наприклад, «від великих колоній українських — Москви та Петрограда» — було передбачено по два представники, від менших українських колоній — по 1 представникові. Звичайно, ці «колонії» не вбачалися складовою частиною української національно-територіальної автономії, натомість було затверджено вимогу, щоб там «українському народові були забезпечені права меншості на таких же умовах, на яких на Україні забезпечуються права меншості неукраїнців»[20].

У травні до Петрограда відбула делегація Української Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком, члени якої відстоювали ідею утворення автономної України. Її територіальне наповнення було обґрунтоване у складеній Грушевським та ухваленій УЦР декларації у справах Крайового комітету, яку делегація і пред’явила Тимчасовому уряду. У цьому документі територія автономної України визначалася в межах «губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської». Водночас наголошувалось, що «виділення неукраїнських частин із цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій»[21]. Цю територію і відстоювала українська делегація. Таким чином, у цій пропозиції було закріплено перелік 9 губерній, які визнавалися «українськими», та відзначено, що це не є остаточним розв’язанням територіального питання. Зосередження саме на 9 губерніях було викликане практичною необхідністю — потребою надати реальне адміністративне сприяння національно-культурному розвитку українців. Результатом такого звернення українська сторона не вбачала надання автономії у законодавчому порядку (діяла поширена тоді «мантра» про волю майбутніх Установчих зборів). Ішлося лише про ухвалення якогось документа з позитивним ставленням Тимчасового уряду до українських потреб.

Тимчасовий уряд відхилив пропозиції української сторони. Щоправда, відповідь була надана не відразу. Щоб зволікти час, була утворена урядова комісія на чолі із заступником міністра внутрішніх справ Дмитром Щепкіним. Її роботу згодом образно схарактеризував один із членів делегації УЦР Винниченко: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них зі своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав йому тримати й не пускати ці багатства»[22].

Незабаром ситуація змінилася. 10 червня 1917 р. Українська Центральна Рада, заручившись підтримкою II Всеукраїнського військового з’їзду і виконуючи його волю, проголосила І Універсал, у якому було задекларовано намір запровадити автономію України явочним порядком. 15 червня було утворено Генеральний секретаріат, який мав стати крайовим урядом України. Зрозуміло, що перед початком його діяльності потрібно було вирішити питання про територію, на яку поширюється його влада.

Для вирішення питання до України прибула делегація Тимчасового уряду. За результатом перемовин Генеральний секретаріат було визнано крайовим урядом України. Але, як зауважує Олена Бойко, «урядова сторона переконала українську тимчасово не фіксувати в угоді кордони української території, визнавши за усною домовленістю предметом управління Генерального секретаріату територію дев’яти основних українських губерній — Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської. Малодосвідчені українські політики легко погодилися на цю пропозицію, яка досить швидко обернулася для України негативними наслідками»[23].

Відсутність документально затвердженої території України використав уже новий склад Тимчасового уряду. Згідно з «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня, підвладними Генеральному секретаріатові визнавалися лише 5 губерній — Волинська, Подільська, Київська, Полтавська, Чернігівська (без чотирьох північних повітів — Суразького, Мглинського, Стародубського, Новозибковського)[24]. За великим рахунком, це були приблизно ті землі, з якими українська держава гетьмана Хмельницького увійшла до складу Російської держави 1654 р. Тобто Тимчасовий уряд уважав за можливе використовувати лише «історичний» критерій у визначенні меж української автономії, автоматично переносячи кордони України XVII ст. на XX ст. Етнічний склад населення цілковито ігнорувався. Взаємної згоди в питанні про територію, підпорядковану Генеральному секретаріату, не було досягнуто. Однак на конфронтацію з Тимчасовим урядом Генеральний секретаріат певний час не наважувався і спробував використати хоча б ту куцу автономію, яку отримав.

Після падіння Тимчасового уряду Центральна Рада проголосила 20 (7) листопада 1917 р. III Універсал. Кордони України в ньому були визначені так: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшости Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів»[25].

Таким чином, Центральна Рада ще раз підтвердила свою прихильність до етнографічного принципу у визначенні кордонів України. Такий підхід зумовив виключення зі складу УНР частини Таврійської губернії — півострова Крим, де українці становили меншість населення, і лише в двох повітах — Євпаторійському та Перекопському їх кількість трохи перевищувала 20 % і перевищувала частку росіян. У III Універсалі не згадувалася також і Кубанська область, де на той час утворився окремий крайовий уряд. Водночас українська влада наполягала на застосуванні такого ж критерію і до заселених переважно українцями частин «неукраїнських» губерній. Росія на той час вбачалася як федеративна республіка, у рамках якої здавалося можливим з’ясувати «організовану волю народів». Очікувана федералізація за етнічним критерієм дозволяла Центральній Раді не вимагати негайного об’єднання усіх українців лише в одній адміністративній одиниці. Але це виявилося ілюзією.

Етнографічний критерій визначення кордонів українських територій був використаний на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську, (нині м. Брест, Білорусь). Вимога надати Україні право брати участь у таких перемовинах (на той час — ще «майбутніх») окремою делегацією вперше була виголошена ще в резолюції Всеукраїнського конгресу у квітні 1917 р. і відтоді залишалася незмінною. Вона реалізувалася у процесі перемовин з Четверним союзом, на які УЦР відправила своє представництво. 12 січня 1918 р. (30 грудня 1917 р.) повноваження української делегації були визнані переговірними сторонами, в тому числі — вустами Льва Троцького — їх визнала радянська Росія[26].

Позиція української делегації на переговорах зміцнилася після проголошення IV Універсалом незалежності УНР. Слід відзначити, що проблема кордонів у цьому Універсалі не порушувалася, тому «за замовчуванням» ними вважалися визначені раніше 9 губерній. 9 лютого (27 січня) 1918 р. українська делегація підписала в Бресті мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Таким чином Україна стала суб’єктом міжнародного права. Цим договором визначалися західні кордони України. Уже 3 березня 1918 мирний договір із цими країнами підписала радянська Росія. За його умовами Росія мала визнати УНР, а кордони між двома державами мали визначитися в ході переговорів.

Після проголошення незалежності УНР зазнала певних змін і позиція українського керівництва щодо кордонів з Росією. Про виявлення «організованої волі народів» у таких умовах уже не могло йтися, оскільки воно було гіпотетично можливим лише в рамках єдиної держави. Натомість 6 березня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про новий адміністративно-територіальний поділ України, яким і було продемонстровано її позиції в територіальному питанні. Згідно з цим законом уся Україна мала поділятися на 32 землі. При цьому зазначалося: «Остаточним розмежуванням Української Народної Республіки з сусідніми державами число земель може бути змінено»[27].

За цим законом, окрім території дев’яти «українських» губерній (Таврійська — без Криму), до складу України мала бути включена низка повітів із «великоросійських» Воронезької та Курської губерній. Мова йшла про Рильський, Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський та Путивльський повіти Курської губернії та Бирюченський, Богучарський, Валуйський, Острогозький повіти Воронезької губернії. Про приєднання до України українських етнічних земель на південному сході (Область Війська Донського та Кубань) у цьому законі не йшлося. Пояснення тут доволі просте: новий закон ухвалювався на тлі укладення Брестського мирного договору України й Росії та країнами Четверного союзу. Територію Воронезької та Курської губерній у УЦР вважали належними радянській Росії, і тому застосували етнографічний критерій у визначенні кордону з нею. Натомість землі на південний схід від «українських» губерній (Дон та Кубань) мали свої уряди, які не брали участі в перемовинах у Бресті, тому з ними про кордони потрібно було домовлятися окремо.

Історик Олена Бойко склала таблицю нового адміністративно-територіального поділу, яку ми наводимо далі. Зірочкою ми позначили в таблиці ті землі, території яких більшою чи меншою частиною мали складатися із повітів, які раніше перебували в складі Курської та Воронезької губерній[28].

Певний час після укладення Брестського мирного договору російська сторона спробувала погратися в «громадянську війну» в Україні, стверджуючи, що військові загони під командуванням більшовика Володимира Антонова-Овсієнка їй не підпорядковані. Однак то була таємниця Полішинеля. Як зауважив 2 травня у розмові з Антоновим-Овсієнком відправлений Кремлем на перемовини з українсько-німецькою стороною Християн Раковський, «фронт по суті єдиний і формальне розділення, яке ми робимо, корисне для дипломатичної кореспонденції з німецьким урядом, для німецького штабу воно не має значення»[29]. Українсько-німецькі війська невпинно витискали росіян з міст та сіл України. Напрямок руху об’єднаних військ дає підстави стверджувати, що була поставлена мета долучити до єдиного державного цілого ті повіти, які були складовою частиною України на підставі закону від 6 березня 1918 р. Російська сторона намагалася цьому завадити. Приміром, ще за існування Центральної Ради в постанові СНК РСФРР від 17 квітня зазначалося: «Губернії: Курська, Орловська, Тульська, Воронезька, Область Війська Донського та Крим навіть за односторонньою заявою Київської ради, яка була відтворена та засвідчена в радіо германського уряду від 29 березня, входять до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. З огляду на це на їх територію не повинні розповсюджуватися військові дії, які ведуть на Україні»[30].

Аналіз цього та низки інших рішень керівництва Росії дає підстави стверджувати, що Кремль реально побоювався подальшого наступу українсько-німецьких військ. У дипломатичних зусиллях він зробив ставку на межі України, окреслені III Універсалом. Тобто етнічний чинник визнавався лише в наявному на той час губернському розрізі. Підстави для таких аргументів надала згадана вище радіограма німецького МЗС від 29 березня 1918 р., у якій, зокрема, відзначалося, що до остаточного встановлення російсько-українського кордону «Імператорський Німецький уряд вважає, що власне до України належать такі дев’ять губерній: Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Київська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська і Харківська». Однак, використовуючи цей аргумент, у Москві воліли не згадувати, що в цій же радіограмі, текст якої опублікований поряд із відповіддю на неї, йшлося і про напрямок, у якому треба рухатися в розв’язанні територіального питання. Закінчувалася вона такими словами: «...сюди треба ще додати частини Холмської губернії, які відходять до України за мирним договором союзників з нею». Інакше кажучи, йшлося про втілення в життя етнографічного критерію і, відповідно, збільшення території України за рахунок населених переважно українцями повітів радянської Росії.

Підсумовуючи перебіг вирішення проблеми кордону між Україною та Росією у добу Центральної Ради, слід відзначити наполягання української сторони на етнографічному принципі, який і був покладений в основу визначення українсько-російського кордону як у III Універсалі, так і в законі від 6 березня 1918 р. Однак якщо в III Універсалі цей критерій було застосовано в губернському розрізі, то в законі від 6 березня 1918 р. — в повітовому. Окрім того, ухвалення закону від 6 березня по суті засвідчило відмову від намірів здійснити попереднє опитування в «неукраїнських» Курській та Воронезькій губерніях щодо визначення лінії кордону. Інакше бути й не могло, оскільки про опитування в умовах війни з Росією, та ще й на контрольованих нею територіях, говорити не доводилося.

Свого часу Тимчасовий уряд не погоджувався з етнографічним принципом. Більшовики формально його не заперечили, але вести перемовини з УНР не поспішали. Натомість вони здійснили спробу захопити Україну за допомогою створеної у грудні 1917 р. і підконтрольної їм «радянської УНР», про що йтиметься далі. Після гетьманського перевороту, що стався в Україні 29 квітня 1918 р., турбота про визначення кордону України з Росією лягла на плечі керівництва Української Держави.

Доба Української Держави (квітень-грудень 1918 р.)

Невдовзі після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського активна фаза війни між Україною та Росією була припинена. Ініціатором такого кроку виступив Кремль, у якого вже не було змоги продовжувати гру в «громадянську війну» в Україні. Раковський у датованому 2 травня зверненні до Антонова-Овсієнка зауважував: «Ми дійшли останніх меж своїх можливостей. Боюся, що післязавтра, якщо наші загони, розбиті при Коренево, будуть продовжувати відступ, Курськ буде зайнятий німцями. Те саме загрожує Севастополю, Воронежу та Ростову. [...] Необхідно запобігти, щоб німецька армія, втягнута нашими загонами, не рухалася далі»[31]. Виконуючи отримані настанови, Антонов-Овсієнко 4 травня віддав наказ підлеглим йому військам про припинення «військових дій проти німецько-гайдамацьких військ» та заявив про складання повноважень «Верховного головнокомандувача Південних республік». Того ж дня Кремль поширив цей документ своїми військовими та дипломатичними каналами, наполягаючи на тому, що «ліквідовано який би то не було привід для перенесення боротьби на територію Російської республіки»[32]. Після оприлюднення цих документів того ж дня у Коренево між українсько-німецькою та російської стороною було укладено угоду про перемир’я. За її умовами військові дії на Курському фронті мали негайно припинитися. Встановлювалася нейтральна зона завширшки 10 км. З українсько-німецького боку ця зона мала йти по лінії Суджа — Любимівка — Коренево і залізниці Коренево — Рильськ[33]. Остаточно питання про кордон між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (РСФРР) та Українською Державою мало вирішитися під час мирних переговорів.

Перше засідання переговірних сторін відбулося 23 травня 1918 р, останнє — 7 жовтня. Делеговані від РСФРР Християн Раковський та Дмитро Мануїльський затягували переговори. Російська сторона небезпідставно сподівалася на поразку Німеччини в Першій світовій війні, що дало б змогу відмовитися від умов Брестського мирного договору, а потім і від визнання незалежності України. Образно позицію російської сторони можна схарактеризувати рядками з уже згаданого звернення Раковського до Антонова-Овсієнка: «Нам потрібно ліквідувати справу з Україною, принаймні тимчасово, очікуючи сприятливіших історичних обставин»[34]. У такому руслі й діяла російська делегація.

Формально договору так і не було укладено. Однак фактична територія України була збільшена. Цей приріст Олена Бойко схарактеризувала так: «Порівняно з добою Центральної Ради на сході українська влада за гетьманату розповсюдилася на ряд нових територій: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. Згідно з постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р. Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта — до Харківської губерній»[35].

Хоча практичного (у вигляді угоди між Україною і Росією) результату роботи комісії не було, наведені сторонами під час переговорів аргументи заслуговують на увагу. Російська сторона спробувала, говорячи сучасними термінами, «потролити» українську. Нічим іншим неможливо пояснити її проект кордонів, за яким до Росії мали відійти 5 повітів Волині, 4 повіти Чернігівщини, а також українські частини Курщини, Воронежчини, Харківщини та Катеринославщини. Ця лінія відступала від української етнографічної межі на 125—200 верст. Оцінюючи російський проект, голова української політичної комісії Олександр Шульгин відзначав, що «в тому визначенні кордонів не малось на увазі ніякого принципу, яким би можна було виправдати ці кордони. З точки зору політичної, як і з точок зору етнографічної, стратегічної й економічної ці кордони є цілком безґрунтовні й безпринципні»[36].

Значно реальнішим аргументом російської сторони проти ретельного слідування етнографічному критерію був текст III Універсалу, у якому належними Україні проголошувалася 9 губерній (Таврійська — без Криму) та відзначалося, що подальше коригування мало здійснюватися з урахуванням «організованої волі народів». 22 червня 1918 р. між сторонами було досягнуто домовленості, що після укладення Договору між Україною і Росією та визначення на основі етнографічного принципу лінії кордону «в окремих зазначених в тім договірі спірних місцевостях, і в зазначений у тім же договорі термін обидві сторони згодні розпочати організоване і вільне запитання населення задля остаточного установлення державного кордону в тих місцевостях. Запитання повинно відбуватися під контролем змішаних україно-російських комісій після ратифікації договору і при умові увільнення спірних місцевостей від військ як одної, так і другої сторони»[37].

У дискусіях російська сторона раз по раз повторювала тезу про те, що Україна відокремилася від Росії, причому під «Росією» розумілася РСФРР, яка була утворена щойно внаслідок більшовицького перевороту. Голова української делегації Сергій Шелухін на засіданні комісії 24 серпня відповів на це так: «Ви казали, що Україна одпала од Росії. Вибачайте, ви завжди посилаєтеся на третій Універсал. Яка шкода, що Ви не знаєте української мови. Якби ви його почитали, то ви б знали, що Україна хотіла, щоби Росія була федеративною республікою. Ви цього не визнали і пішли проти України війною. Значить, ви відпали від майбутньої федерації перші. Після цього Україна оголосила себе самостійною державою. Вам треба зватися не Росією». Цю ж тезу Шелухін повторив на засіданні комісії від 26 вересня: «Московська держава, що зве себе Російською, Українською Державою не володіла ніколи. Я вам про се вже казав». Спираючись на Брестський мирний договір як ознаку міжнародного визнання, він зазначив: «Ми раніше були суверенні, ніж ви»[38].

Таким чином, представниками Української Держави губернські межі за III Універсалом не розглядалися як висхідна точка для перемовин, оскільки саме радянська Росія першою завдала удару по декларованій там федерації державних об’єднань на терені колишньої Російської імперії. Такий підхід дав змогу де-факто поширити українську адміністрацію на кілька повітів Курщини і один Воронежчини. Однак відсутність формальної угоди, яка б ці зміни закріпила, дозволила згодом Москві без особливих проблем відібрати ці повіти вже в радянської України.

Одночасно з переговорами щодо кордонів з РСФРР український уряд розпочав перемовини щодо кордонів Української Держави з урядом Всевеликого Війська Донського. Висхідним пунктом українських позицій у них був той самий етнографічний принцип. Але в цьому випадку уряд Української Держави пішов на поступки. Бажаючи мати спільника в боротьбі з більшовизмом, він, незважаючи на наявність у Донській області значної кількості українських етнографічних земель, погодився на те, щоб кордоном між державами стала дореволюційна межа Донської області з Харківською та Катеринославською губерніями з невеликим відступом на користь України в районі Маріуполя[39].

Інші труднощі виникли у відносинах із Кубанню, з якою Українська Держава не мала спільного кордону. 28 травня 1918 р. до Києва прибула делегація Кубанської Ради на чолі Миколою Рябоволом. Як свідчив міністр закордонних справ гетьманського уряду Дмитро Дорошенко, під час переговорів між Скоропадським і Рябоволом була укладена таємна угода про возз’єднання України і Кубані. Однак утілити її в життя не вдалося. 23 серпня 1918 р. у Новочеркаську голова Кубанського уряду Лука Бич підписав договір про союз із Добровольчою армією, керівництво якої принципово не визнавало за Україною жодних державних прав. Втім, зв’язки Кубані та України не переривалися. У жовтні 1918 р. до Києва прибула надзвичайна місія Кубанської Ради на чолі з Вячеславом Ткачовим. Одне з її завдань полягало в з’ясуванні обставин, за яких могло відбутися об’єднання. Проте повалення гетьманської влади завадило реалізувати ці плани.

Складними були взаємовідносини з Кримом. Оскільки в III Універсалі Центральної Ради Крим не був зазначений як територія України, німецький уряд створив крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, що взяв курс на побудову незалежної держави, а в майбутньому — на об’єднання з небільшовицькою Росією. Скоропадський, однак, вважав, що Крим має бути приєднаним до Української Держави на засадах автономного краю. Не знайшовши взаєморозуміння з Сулькевичем, він оголосив економічну блокаду півострова. Сулькевич капітулював і вислав до Київа делегацію для обговорення умов приєднання Криму до Української Держави. Наприкінці вересня 1918 р. умови були узгоджені, але скидання влади гетьмана завадило включенню Криму до складу України[40].

Хоча владу в Україні після скидання гетьманату здобула Директорія УНР, говорити про її кордон з Росією не доводиться, оскільки відновилися воєнні дії з боку РСФРР. Надалі українська державність із визначеними кордонами збереглася лише в совітській[41] формі.

Перші ради: радянська УНР та Донкривбас (грудень 1917 — квітень 1918 р.)

У період діяльності Тимчасового уряду керівники більшовиків нерідко ставали на захист національно-культурних прав українців і навіть української автономії, але про її територіальне наповнення відкрито не говорили. Проте фактично на час захоплення влади в Петрограді позиція ЦК РСДРП(б) у питанні про кордони була тотожною з підходами Тимчасового уряду. Відповідно територія України бачилася в межах п’яти губерній — Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без північних повітів). Саме ці території й охоплювала восени 1917 р. обласна організація РСДРП(б) Південно-Західного краю[42]. Однак необхідність боротьби з Центральною Радою змусила більшовиків змінити своє ставлення до цієї проблеми і фактично визнати кордони України у визначених III Універсалом межах.

Сподіваючись опанувати Україну, 30 (17) листопада 1917 р. Йосип Сталін (керівник Наркомату в справах національностей радянської Росії) наполягав на тому, що Київський обласний комітет РСДРП(б) повинен стати ініціатором скликання Всеукраїнського з’їзду рад, причому за справу повинні взятися «кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.»[43], тобто йшлося про всі 9 губерній. Незабаром вже навіть у внутрішньому листуванні керівництва радянської Росії зі своєю делегацією на Брестських переговорах (кінець грудня 1917 р.) Харківщина, Катеринославщина і, зокрема, Донбас, як і південь України з усіма чорноморськими портами неодноразово означалися як територія України[44]. Це вочевидь заперечує поширені в російській пропаганді міфи про те, що південний схід України і, зокрема Донбас, був у якийсь спосіб їй «подарований» під час буремних подій 1918—1920-х рр. більшовицькими вождями — чи то Леніним, чи то Сталіним.

Спроба більшовиків захопити владу на скликаному в Києві в грудні 1917 р. Всеукраїнському з’їзді рад зірвалася. Тоді вони пішли іншим шляхом: пробільшовицькі депутати цього з’їзду виїхали до Харкова та приєдналися до обласного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну, який там саме відбувався. Новий з’їзд був проголошений Всеукраїнським, на ньому було обрано Центральний виконавчий комітет рад Української (радянської) народної республіки, який 30 (17) грудня 1917 р. утворив уряд — Народний секретаріат. Цей уряд, як зауважував у квітні 1918 р. його голова Микола Скрипник, від початку свого існування ставив за мету за свою мету об’єднати «для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх територій, на які претендує Центральна Рада»[45].

Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме адміністративне утворення в Криму[46], керівництво радянської УНР розглядало півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці тогочасних рішень радянської УНР. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від 7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV Універсалів, тобто в тому числі й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські Республіки»[47].

Майже відразу після укладення Україною мирного договору з країнами Четверного союзу поряд з радянською УНР 12 лютого (30 січня) 1918 р. у Харкові була проголошена Донецько-Криворізька республіка (ДКР) (іноді — просто «Донецька»). Говорити про яку-небудь її територію неможливо, оскільки фактично в кожному радянському регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підкорялися. Тобто, кажучи про «територію ДКР», слід розуміти, що йдеться лише про бачення кордонів керівництвом цього утворення. Про реальний контроль над цією територією чи хоча б умовне визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною мова не йшла. Керівництво ДКР претендувало на такі території: «Західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізничну частину Криворіжжя Херсонської губ. та повіти Таврійської до перешийка — завжди були і будуть західними кордонами нашої республіки. Азовське море до Таганрогу і кордони вугільних округів Донської області по лінії залізниці Ростов — Воронеж до станції Ліхая, західні межі Воронезької і південні Курської губерній замикають кордони нашої республіки»[48].

Таким чином, окрім українських губерній керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. І це цілком закономірно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний чинник при повній відмові від етнічного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад, слова Віктора Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР та одного з її керівників: «Виділення Донецького та Криворізького басейнів в автономну одиницю — Донецьку Республіку Рад знаменувало собою торжество економічного принципу федерації на противагу принципу національному». Причому в цій же статті він зазначає, що наміри включити ДКР на правах автономії до складу радянської України були по суті спробою знайти компроміс між національним і економічним критеріями[49]. Інакше кажучи, Філов, по суті, визнавав, що якби в основу виділення регіонів брався національний критерій, що його незабаром Кремль визнав як єдино можливий у федерації, то не лише про виокремлення Донкривбасу, а й навіть про його автономію у складі України не мало б ітися. Переважання українців в умовній ДКР не заперечувалося й іншими керівниками ДКР. Цей критерій просто не брався до уваги. Формально керівники ДКР свої підходи обґрунтовували «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув.

Більшовицький центр трактував марксизм інакше. Загальною була настанова на централізацію. Якщо через обставини там і погоджувалися на відокремлення, «федерування» чи автономію якоїсь частини колишньої Російської імперії, то за критерій такого відособлення визнавався лише національний чинник. У звернені контрольованого більшовиками III Всеросійського з’їзду рад від 28 (15) січня відзначалося: «Всеросійський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів вітає і всіляко схвалює національну політику Уряду Народних Комісарів, спрямовану на впровадження в життя принципу самовизначення народів, що розуміється в дусі самовизначення трудових мас усіх народностей Росії»[50]. Уявлюваний результат такого відособлення відобразився у відповідній резолюції з’їзду: «Російська Соціалістична Радянська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація радянських республік цих народів»[51].

Цікаво, що складовою частиною цієї федерації на з’їзді вбачалася не лише Україна, а й Фінляндія. У заключному слові на III Всеросійському з’їзді рад Володимир Ленін зауважував: «Ми бачимо, що наші ідеї перемогли в Фінляндії, на Україні [...] найвеличніший результат очевидний — перемога революції і об’єднання переможців з нами в одну могутню революційну федерацію»[52].

На перший погляд, згадана вище резолюція вказувала на те, що федерування чи автономія мають відбуватися саме на національній основі. Але таке розуміння федерації не було єдиним. Адже в тексті документа містилися ще й вказівки на незаперечні повноваження місцевих рад, вказувалося, що центральною владою «не повинні бути порушуваними права окремих областей, що вступили у федерацію». Не додали чіткості й слова Сталіна про те, що «запропонована резолюція не є законом, а лише окреслює загальні засади майбутньої конституції Російської Федеративної Республіки»[53]. Інакше кажучи, суб’єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були чітко визначені. Власне, внаслідок такої невизначеності й стало можливим утворення ДКР.

Але Донкривбасом при такій нечіткості справа обмежитися не могла. Зокрема, постало питання утворення Московської області як суб’єкта федерації. Такі наміри були рішуче заперечені більшовицьким центром, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. Ось як наприкінці березня 1918 р. цю ситуацію схарактеризував член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії Мартин Лацис: «Згідно з постановою III Всеросійського з’їзду рад Росія визнана Федеративною Радянською Республікою. Це згідно з постановою. Насправді ні під час з’їзду, ні тепер хоч якось ясно ця форма управління не склалася. Кожен тлумачить справу так, як йому заманеться, оскільки з’їзд не дав конкретних вказівок. І ось тепер справа доходить до абсурду. Вкажу на приклад Московської області. Ця область, за планом організаторів, сама складає федерацію 14 губернських рад. Кожна губернія має свій радянський уряд — Раду народних комісарів. А сама Московська область входить до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. Виходить федерація — федерацій. Якщо ми до цього додаємо довільність об’єднання цих 14 губерній, то отримаємо абсурд федералізму»[54].

ДКР як суб’єкт федерації мав такі самі перспективи, як і Московська область. Але, незважаючи на несприйняття пропагованого «донкривбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить сходу України, у лютому — на початку березня 1918 р. не давав беззаперечних вказівок щодо території радянської України. У своїй правоті з територіального питання були переконані як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР.

Ситуація змінилася після укладення Брестського мирного договору. Однією з його умов було виведення російських військ з території України та укладення миру з УНР. Гра в окрему ДКР втратила сенс і могла завадити Кремлю. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України[55]. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Федора Сергєєва) було затверджено на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена й незалежність радянської України[56]. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована.

Примара реальної федералізації лякала керівництво РКП(б). Надалі воно рішуче клало край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, адже це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму. Формальні підстави для таких спроб були ліквідовані з ухваленням Конституції радянської Росії у липні 1918 р. Зокрема, стаття 2 цього документа звучала так: «Російська Радянська Республіка засновується на вільному союзі вільних націй, як федерація радянських національних Республік»[57].

Поширене в публіцистиці твердження про те, що ДКР було ліквідоване начебто рішенням Ради праці та оборони РСФРР від 17 лютого 1919 р. не має реальних підстав. Та резолюція звучала так: «Прохати тов. Сталіна через бюро ЦК провести знищення Кривдонбаса»[58]. «Бюро ЦК», тобто оргбюро ЦК РКП(б), займалося партійними та кадровими справами і його рішення аж ніяк не могли щось безпосередньо змінити в державному будівництві. Та й поняття «прохання» і «постанова» чи «резолюція» (тобто законодавчий акт), м’яко кажучи, далеко не тотожні. Для порівняння: того ж дня було ухвалено рішення «прохати ЦК розробити директиву для знищення Наркомату шляхів сполучення України» [59]. Таким і мав бути перший крок до втілення відповідного рішення в життя: спочатку розроблялася директива, яка обговорювалася і схвалювалася партійними органами і лише потім затверджувалася радянськими. А тепер факт: ліквідовано Наркомат шляхів сполучення було лише 15 серпня 1919 р., і то насамперед через масове скорочення усіх радянських організацій у Києві.

Загалом, аби щось «ліквідувати», його потрібно «мати». Не існує жодного факту, що свідчив би про існування чи хоча б проголошення ДКР після другого опанування більшовиками України. Такого, приміром, як створення наприкінці 1918 р. ТРСУУ (див. нижче), де низку ключових посад обіймали колишні керівники ДКР. Це, звичайно, не означає, не існувало ідеї поновлення ДКР. Відповіддю на такі наміри й були слова з адресованої представнику України Ізраїлю Кулику в Курськ телеграми Сталіна, датованої 22 грудня 1918 р.: «Жодного Кривдонбасу не буде і не має бути. Час кинути займатися дурницями»[60]. Таким чином, питання ДКР було зняте ще навесні 1918 р. саме через позанаціональний характер такого об’єднання.

Другий прихід більшовиків (грудень 1918 — серпень 1919 р.)

13 листопада 1918 р., після того як Німеччина визнала поразку в Першій світовій війні й там відбулася революція, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) видав постанову про анулювання Брест-Литовського мирного договору. У ній, зокрема, наголошувалося, що «зобов’язання, які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошуються недійсними». Разом із ним зазначалося: «За основу справжнього миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають братерським відносинам між трудящими всіх країн та націй і які були проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делегацією в Бресті. Усі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовизначення повною мірою буде визнано трудящими націй усіх народів»[61]. Зазначимо, що в цій постанові знову акцентувалася увага на праві націй на самовизначення, яке на той час уже не було популярним серед більшовиків щодо України.

Початок повстання проти гетьмана Скоропадського під проводом Директорії засвідчив, що Українська Держава, незважаючи на її пропоміщицький характер, не знищила національної складової революції, як це здавалося спочатку. Більшовицьке керівництво знову вирішило використати національний чинник із користю для себе. Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за панування над Україною очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ), який з дозволу Кремля було створено 28 листопада 1918 р. у вагончику на залізничному вокзалі Курська. Це рішення і слід вважати початком «других рад». Згодом ТРСУУ було реорганізовано в Раду народних комісарів (РНК) УСРР.

На першому ж засіданні новоствореного уряду було вирішено, що він буде перебувати в Суджі. Рішення було цілком логічне: український уряд мав базуватися на території України. Керуючись цим же принципом, ТРСУУ 27 грудня 1918 р. ухвалив рішення про переїзд до Білгорода[62]. Щоправда, там уряд не затримався — завдяки сприятливим обставинам, в тому числі й допомозі німецького гарнізону, вже З січня 1919 р. більшовики опанували Харків і уряд перемістився до цього міста.

Ще 11 грудня 1918 р., тобто під час перебування у Суджі, на засідання уряду було винесено питання про кордони. Однак його було знято з порядку денного «до визнання Тимчасового робітничо-селянського уряду України Радою народних комісарів РСФРР»[63]. Про те, що такої формальності український уряд справді потребував, але не отримав, свідчить мотиваційна частина однієї із телеграм до Леніна від 21 січня 1919 р.: «З огляду на те, що Українська Соціалістична Радянська Республіка ще не визнана Росією...»[64] Незважаючи на відсутність такого визнання, уряд радянської України одразу після свого утворення формально позиціонував УСРР як окрему державу.

Оскільки у вирішенні питання про кордони керівники радянської України завжди відштовхувалися від позиції українських національних урядів, владу яких вони і поборювали, то цілком логічно, що всі вказані вище «нові території» вони вважали українськими, а тому «своїми». Про те, що такий погляд був серед урядовців УСРР загальноприйнятим, свідчить, зокрема, текст звичайного поточного документа — рішення особливої комісії при Комісаріаті фінансів, яке було заслухане на засіданні РНК УСРР 3 березня 1919 р. У ньому йшлося про клопотання виконкому Валуйського повітового з’їзду рад з проханням надати фінансування за листопад 1918 р. освітянам повіту. Мотиваційна частина згоди на таке фінансування з боку УСРР виглядала так: «З огляду на те, що Валуйський повіт постановою гетьманського уряду був віднесений до території України і нова постанова з цього приводу радянського українського уряду, за якою Валуйський повіт визнаний таким, що відійшов Російській Радянській Республіці /Воронезька губ./ була ухвалена лише 10 лютого...»[65]

Подібне клопотання викладачів Білгородського духовного училища залишили без задоволення лише через те, що їхня праця «не відповідає основним принципам радянської влади»[66], а не тому, що училище перебувало в Білгороді.

Саме Білгородський повіт став тим каменем спотикання, який актуалізував територіальну суперечку на початку січня 1919 р. Радянська Росія після опанування більшовиками Харкова не поспішала віддати Україні вказаний повіт, який українські урядовці вважали своїм. Це спричинило ухвалення 13 січня (опубліковано 16 січня) спеціальної постанови ТРСУУ, в якій наголошувалося: «З огляду на природне тяжіння Білгородського повіту до Харківської губернії, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України постановив: Згідно з клопотанням Білгородського ревкому приєднати Білгородський повіт до складу Харківщини»[67]. Втім, ця постанова була з боку УСРР швидше нагадуванням про «справжній» (в уяві уряду) стан речей, а не формальним перепідпорядкуванням цієї території. Щодо інших повітів, що стали українськими за гетьманату, таких гучних нагадувань не лунало.

Це рішення українського уряду викликало негативну реакцію керівництва Курської губернії, до складу якої Білгородський повіт входив до революції. 27 січня питання про кордони з Росією знову розглядалося на засіданні українського уряду. Приводом для нього, окрім питання Білгородського повіту, стали спроби Орловського військового комісара підпорядкувати собі у військовому відношенні Чернігівську губернію та питання про Грайворонський повіт. Було ухвалено рішення: «Унаслідок заплутаності питання подати запит через т. Чичеріна до Раднаркому РСФРР про включення Білгородського та Грайворонського повітів до складу Харківської губернії і передачу всіх повітів Чернігівської губернії (до складу України. — Авт.) як тимчасовий кордон»[68].

До отримання чіткої директиви з Кремля керівництво УСРР вважало названі повіти частиною УСРР. Про згоду між сторонами говорити не доводилося, тривало жорстке протистояння. Так, 22 січня 1919 р. курський губернський чрезвичком (термін походить від російського ЧК — «Чрезвычайная Комиссия». — Авт.) надіслав до українського уряду телеграму такого змісту: «Згідно з постановою ЦВК Рад повіти, що звільняються, підпорядковуються своєму губернському центру (така постанова була опублікована в московських „Известиях“ 12 січня — Авт.). Відповідно повіти Курської губернії, які звільняються, підпорядковуються Курську, а не Харкову. Прошу вас негайно зробити розпорядження Бєлгородській, Путивльській, Грайворонській та іншим повітовим ЧК (виділення наше. — Авт.) Курської губернії, які до цього часу підпорядковувалися українському уряду, про те, що вони підпорядковуються Курську, а не Харкову. Про здійснені вами заходи прошу повідомити Курський Чрезвичком»[69]. Інакше кажучи, як названі в телеграмі, так і деякі інші повітові ЧК на той час підпорядковувалися Харкову.

Це звернення було розглянуто в Харкові 29 січня і результату не мало. 29 січня та 2 лютого 1919 р. у надісланих з українського центру на місця телеграмах вказувалося на те, що Грайворонський повіт перебуває у складі України. За день розгляду цього звернення завідувач відділу внутрішніх справ Василь Аверін у відповідь на запит поштового відомства зазначав: «Грайворон, Білгород і Ворожба належать Харківській губернії»[70].

31 січня телеграма подібного змісту була направлена з Білгородського повітового ревкому до Курська. У ній відзначалося: «Унаслідок телеграми сповіщаю, що Білгородський повіт, відповідно до постанови робітничо-селянського уряду України, входить до Харківської губернії. Дивуюся вашій непоінформованості»[71].

Таким чином, український уряд бажав залишити (а не забрати в РСФРР) ці повіти у своєму складі. Оскільки ж у Росії з цим не погоджувалися, то в Харкові вирішили, що питання кордонів між радянськими республіками має бути вирішеним на конференції усіх існуючих на той час таких республік (Росії, Естонії, Литви, Латвії, Білорусії, України), принципова згода на проведення, судячи із офіційного листування, була досягнута.

Урядовці з УСРР Георгій П’ятаков та Яків Дробніс, які в той час перебували в Москві, отримали з Харкова таку телеграму: «Постановою Тимчасового уряду від 31 січня ви делеговані на конференцію радянських республік, котра повинна зібратися найближчими днями в Москві для визначення кордонів між радянськими республіками»[72]. 2 лютого в телеграмі до голови Всеросійського ЦВК Якова Свердлова Раковський відзначав: «П’ятаков і Дробніс є одночасно представниками і центрального Українського комітету (тобто ЦК КП(б)У), й уряду. Вважайте мою заяву підтвердженням їхніх повноважень»[73].

До ухвалення відповідних рішень на конференції українська сторона збиралася залишити спірні повіти за собою. Про це, зокрема, свідчить телеграма керівника справ Мойсея Грановського до Грайворона: «До вирішення питання про Грайворонський повіт на з’їзді окраїнних республік найближчим часом ваш повіт підпорядковується Харківському губ виконкому»[74].

Однак така конференція не відбулася. Натомість керівництво України отримало пряму вказівку Кремля відмовитися від названих повітів. З огляду на те, що, як наприкінці січня вказував Раковський, «Тимчасовий робітничо-селянський уряд створено постановою ЦК РКП, є його органом і здійснює усі його розпорядження та накази безумовно»[75], можливість відмови виконати пряме розпорядження Кремля в очолюваному ним уряді навіть не розглядалася. Зрозуміло, що думки представників тих повітів теж ніхто не питав.

7 лютого 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України»[76]. Хоча вона лише дублювала відповідне рішення Всеросійського ЦВК від 12 січня, але відтепер і для українського керівництва термін «губернський поділ» став ідентичним поняттю «дореволюційний губернський поділ». Про це, зокрема, свідчить телеграфне повідомлення Грановського до Москви, Курська, Білгорода та Грайворона: «На засіданні 7 лютого Тимчасовий робітничо-селянський уряд постановив: вважати Білгородський і Грайворонський новіти такими, що входять до складу Курської губернії»[77]. Після цього керівництво радянської України вже не називало українськими ті повіти, які до революції не належали до дев’яти «українських» губерній.

Формально, однак, питання ще не було вирішено остаточно. 14 лютого український уряд делегував Мальцева та Іванова до Москви для офіційного розгляду питання в українсько-російській комісії при наркоматі закордонних справ РСФРР. Саме до такого рівня була знижена запланована спочатку чи то конференція, чи то з’їзд представників усіх радянських республік. Щоправда, у внутрішньому українському листуванні цю нараду продовжували іменувати «з’їздом окраїнних республік» ще навіть 26 лютого[78]. Перед Івановим та Мальцевим було поставлено завдання відстоювати передавання Грайворонського та Білгородського повітів до складу України[79]. Але майже одночасно із цим голова уряду УСРР у телеграмі Георгію Чичеріну від 16 лютого зазначив: «Український робітничо-селянський уряд відмовляється від якої б там не було юрисдикції над цими повітами»[80].1 хоча наступного дня уряд УСРР підтвердив делегування представників України до Москви, реально після такої настанови не було жодного шансу для вирішення цього питання на користь України.

Засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною» відбулося 25 лютого 1919 р. Представник України Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому»[81].

Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на названу нами телеграму Раковського від 16 лютого.

Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком чотирьох північних повітів Чернігівської губернії та Криму, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм III Універсалом. Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом[82]. Ці положення і стали змістом Договору про кордон із РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 р.[83]

Віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною нам не вдалося. Це й не дивно. Адже підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся — УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим у Кремлі «самостійницьким» настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР.

Формальності з передаванням до РСФРР чотирьох північних повітів Чернігівської губернії (Мглинський, Суразький, Стародубський та Новозибківський) дещо затяглися. Лише 24 квітня 1919 р. відбулося ще одне засідання міжвідомчої наради при економічно-правовому відділі Наркомату закордонних справ РСФРР, за рішенням якої було нарешті визначено межі новостворюваної Гомельської губернії. До її складу відійшли ці повіти[84].28 квітня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У в свою чергу ухвалило фінальну резолюцію щодо названих повітів: «Остаточно залишити їх у складі Росії»[85].1 хоча в листуванні навіть у травні — на початку червня 1919 р. часом ще виникало питання про північні повіти Чернігівщини як щось не до кінця з’ясоване, відповідь Києва була завжди однозначна: вони належать РСФРР.

Підсумовуючи питання про кордони між УСРР та РСФРР 1919 р., можна зробити висновок, що загалом Кремль не відмовився від визначення лінії кордону за етнографічним принципом, обмеживши чітке дотримання цього критерію губерніальним рівнем. Але вказане обмеження стосувалося лише українських претензій: жодного етнографічно українського регіону з РСФРР до складу УСРР не було передано, тоді як етнографічно неукраїнські Крим і чотири повіти Чернігівської губернії були виключені зі складу УСРР[86]. Інакше кажучи, очевидною була нерівноправність радянських республік і невідповідність декларацій реальним діям.

Зміни лінії кордону між УСРР та РСФРР після остаточного опанування України більшовиками (1920—1928 рр.)

1920 р. радянська Україна практично втратила наявну 1919 р. управлінську автономію, що, серед іншого, знайшло своє підтвердження в рішенні Всеукрревкому від 27 січня 1920 р. об’єднати діяльність основних наркоматів УСРР та РСФРР[87]. Входження України до складу радянської Росії у Кремлі здавалося фактично вирішеною справою. Відповідно до кордону між республікам більшовицькі керманичі нерідко цілком логічно ставилися як до внутрішнього адміністративного розмежування. При їх зміні навіть формально головним критерієм визнавалася економічна доцільність, тобто національний чинник до уваги не брався.

У результаті таких змін територія України на сході нарешті збільшилася: весь Донбас, тобто райони з розвиненою важкою промисловістю, об’єднали в одній адміністративній одиниці. Для цього була створена Донецька губернія. Оскільки більша частина Донбасу й до цього часу входила до складу УСРР, то новостворена губернія стала складовою частиною радянської України. УСРР приросла такими територіями (їх перелік надаємо з тексту узгодженої з Кремлем постанови ВУЦВК від 16 квітня 1920 р.): «Від краю Донецького війська: а) Донецької округи: станиці Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; 6) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижньо-Кременська й далі до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь у цілості»[88]. Попри те, що при цій зміні національний чинник не брався до уваги, частина приєднаної території (Таганрозький округ) безперечно належала до української етнографічної території.

У серпні 1920 р. до складу Донецької губернії була додана станиця Луганська. Основною підставою слугував адміністративно-географічний критерій: станиця була в безпосередній близькості від тогочасного центру Донецької губернії міста Луганська[89]. Національний чинник у цьому випадку не враховувався, адже в цьому районі більшість становили донські козаки.

Зведення статусу України до автономії у складі РСФРР ледь не зумовило ще одне збільшення її території. Відразу після захоплення Червоною армією Криму на засіданні ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. було вирішено створити Кримську раду народного господарства (Кримраднаргосп) та підпорядкувати його Промбюро України (головний економічний органи УСРР). Голова Промбюро Влас Чубар отримав завдання виділити в розпорядження Кримраднаргоспу в авансовому порядку певні кошти. Останній пункт рішення звучав так: «Зобов’язати всі главки й центри, що відряджають своїх уповноважених до Криму, спрямовувати їх через Укрпромбюро»[90]. Провівши аналогію, зауважимо, що на початку 1920 р. підпорядкування Українській раді трудової армії (Укррадтрударм) «Олександрівсько-Грушевського вугільного району» стало першим кроком до включення цієї території, а потім і Таганрозького округу, до складу УСРР.

Підпорядкованість кримських господарчих органів українським зберігалася лише місяць. Під тиском міжнародних і частково внутрішніх обставин Кремль наважився на формальне визнання незалежності України. Реакція на це президії ВРНГ РСФРР була миттєвою. Уже на наступному після такого визнання засіданні, яке відбулося 31 грудня 1920 р., було вирішено підпорядкувати Кримський раднаргосп безпосередньо президії ВРНГ РСФРР. Можливо, якби Крим вдалося опанувати в ситуації, схожій з початком 1920 р., коли УСРР бачилася як невід’ємна складова РСФРР, то півострів став би складовою частиною радянської України — вагомих економічних підстав для цього вистачало. Однак політичні обставини змінилися. Україна дещо підвищила власний статус.

Отже, саме в таких кордонах — з Шахтами й Таганрогом, але без Криму, — РСФРР уперше на державному рівні визнана незалежність радянської України. Це сталося у «Союзному робітничо-селянському договорі між РСФРР та УСРР» від 28 грудня 1920 р., у перших рядках якого йшлося про те, що уряди РСФРР та УСРР визнають «незалежність і суверенність кожної зі сторін, що домовляються». У преамбулі до договору, який 2 березня 1921 р. було ратифіковано V Всеукраїнським з’їздом рад, ішлося про «передбачену договором підставу повної рівності поміж обома республіками». Важливим є також п. 2 договору, у якому, зокрема, наголошувалося, що «з самого факту старої приналежності УСРР до колишньої Російської імперії не витікає ніяких зобов’язань до кого б там не було»[91]. Таким чином, цей договір вказував на відсутність будь-яких претензій, в тому числі й територіальних, між республіками. Зник як аргумент «дореволюційний губернський поділ», використовуючи який РСФРР завадила приєднанню до України значних масивів українських етнографічних земель у 1918— 1919 рр. Саме з цими кордонами УСРР увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про створення якого було затверджено не в звичну для наших уявлень про минуле дату 30 грудня 1922 р., а лише 6 липня 1923 р.[92]

Незабаром проблема кордонів постала знову. Адже, як відзначалося у датованому 29 листопада 1924 р. зверненні до керівництва СРСР за підписами Афанасія Буценка та Михайла Полоза (представники УСРР у спеціально створеній влітку 1924 р. комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР), «ще при створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки постало питання про неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9 губерній, у яких українці становили більшість і через це віднесених до складу УСРР. Але в той гострий період громадянської війни, що відбувалася на території УСРР, було не до уточнення кордонів. Було вирішено це питання перенести на пізніший час, коли, по закінченню війни та зміцненню радянського ладу, його можна буде вирішити в усій повноті після детального і спокійного висвітлення збоку етнографічних та економічних даних»[93].

Такий час, здавалося, настав після утворення СРСР. І формальних заперечень з цього приводу не було. Так, голова згаданої комісії з питання про зміну кордонів Олександр Черв’яков у написаному наприкінці 1924 р. листі до політ-бюро ЦК РКП(б) визнав, що комісія одноголосно вирішила «в основі урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР покласти принцип етнографічний у розумінні приєднання до республіки території, що безпосередньо межує з нею і заселеної в абсолютній або відносній більшості населенням відповідної республіки»[94].

Узявши за основу ці, здавалося б, давно схвалені радянською владою принципи, українська сторона запропонувала приєднати до УСРР частину Курської й Воронезької губерній РСФРР з населенням 1 966 000 осіб, 65 % яких становили українці[95]. Представники РСФРР виступили проти більшості територіальних претензій української сторони. Комісія ЦВК СРСР винесла компромісне рішення — приєднати до УСРР території із загальною чисельністю 901 000 осіб, з яких українці становили 53 %[96]. Серед територій, що підлягали приєднанню, були й уже згадані вище Білгородський та Грайворонський повіти. Рішення комісії опротестували як українська, так і російська сторони.

Голова комісії Черв’яков усі заперечення вважав немотивованими. Але якщо в аргументах, якими він у листі до політ-бюро ЦК РКП(б) спростовував позицію української сторони, лунала апеляція до економічних критеріїв (у «неприєднуваних» територіях українці становили навіть більшу частку ніж у «приєднуваних»), то у випадку з російською стороною Черв’яков змушений був визнати: «Протести та особливі думки представників РСФРР безпідставні, оскільки вони, на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають. Якщо задовольняти ці протести, то краще переглянути питання в бік об’єднання в складі УСРР усіх територій, на яких українці становлять більшість. Це буде і принципово, і політично»[97]. Однак у Кремлі виявили прихильність до інших принципів, декларувати публічно які було політично невигідно.

Більшовицьке керівництво вчинило всупереч рішенню комісії та рекомендаціям її голови. Були враховані пропозиції лише російської сторони, тобто ті, що, «на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають». Інакше кажучи, формально начебто не заперечуючи етнографічний критерій, підтримка якому пролунала навіть у резолюції Комінтерну від 24 грудня 1924 р.[98], компартійне керівництво СРСР відмовилося його застосовувати. Фактично відбулося лише часткове виправлення кордону на користь УСРР.

Ігнорування формально схваленого етнографічного критерію під час розгляду питання про територіальну належність населених переважно українцями районів Курської та Воронезької губерній Кремлю здалося замало. Там вирішили відібрати в України більшу частину Шахтинської та Таганрозької округ (в останній українці становили абсолютну більшість).

Керівництво УСРР тривалий час не погоджувалося на такий обмін, у якому ігнорувався етнографічний критерій — проголошений публічно як основний принцип територіального розмежування. І лише з приїздом навесні 1925 р. до України Лазаря Кагановича Кремлю вдалося дотиснути Харків на «добровільне» зменшення території УСРР. Крапка в цьому питанні була поставлена ухвалою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. До складу УСРР було передано територію, на якій мешкало 278 тис. осіб, а до складу Росії з України — територію з населенням 478,9 тис. осіб.

Українська сторона, апелюючи до національного чинника, намагалася знову поставити в порядок денний відносин з РСФРР територіальне питання. Тези червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу». Це доручення було оприлюднено за свіжим слідом подій, зокрема, в газеті «Коммунист» 15 червня 1926 р., а також у брошурі, опублікованій за газетним текстом у Мінську 1926 р.[99] Пізніші публікації матеріалів червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У друкувалися без процитованого абзацу.

У грудні 1926 р. відбувся другий після 1897 р. загальний перепис населення. Він зафіксував кордони «етнографічної України» всередині СРСР. Кількість українців (в тис. осіб) за межами УСРР та їх питома вага серед населення регіону проживання виглядали таким чином: Центрально-Чорноземна область (колишні Курська та Воронезька губернії, дані на 1929 р., екстрапольовані за переписом 1926 р.) — 1773,6 тис. українців (14,63 % від усього населення), у тому числі Розсошанський округ — 680,6 тис. осіб (89,1 %), Острогозький — 381,7 тис. (49,9 %), Білгородський — 315,4 тис. (36 %), Льговський — 144,9 тис. (14,76 %), Борисоглібський — 107,5 тис. (12,3 %)[100]. У 26 районах українці становили абсолютну більшість населення:[101]

У Північно-Кавказькому краї (за переписом 1926 р.) мешкало 3106,8 тис. українців (37,1 %), в т. ч. Кубанський округ — 915.4 тис. (61,5 %), Донський округ — 498,3 тис. (44,0 %), Армавірський округ — 305,1 тис. (32,9 %), Ставропольський — 245,7 тис. (38,8 %), Сальський — 207,2 тис. (43,9 %), Північно-Донецький — 206.5 тис. (55,1 %), Терський — 194,1 тис. (30,2 %), Таганрозький — 191,8 тис. (71,5 %), Чорноморський — 103,9 тис. (35,7 %), Майкопський — 94,3 тис. (28,6 %), Шахтинський — 70,8 тис. (13,1 %)[102]. Якщо проаналізувати районний розріз, то виявляється, що українці мали абсолютну більшість у 37 районах Північно-Кавказького краю. Ось вони (округлено до цілих чисел)[103]:

Таким чином, значна частина української етнографічної території знаходилася в прилеглій до УСРР території РСФРР. Особливо рельєфно це було видно на прикладі Центрально-Чорноземної області, на півдні якої, згідно з даними перепису 1926 р., проживало 903 тис. українців, які становили в цілісному масиві прилеглих до радянської України земель абсолютну більшість населення, подекуди навіть понад 90 % від загальної кількості. Не чекаючи оприлюднення остаточних даних про національний склад населення, політбюро ЦК КП(6)У з ініціативи Скрипника вирішило повернутися до проблеми українсько-російського кордону. 21 травня 1927 р. воно розглянуло питання «Про приєднання до України земель»[104]. У Кремлі, однак, вважали справу з кордонами між Україною і Росією завершеною і розв’язаною.

У травні 1928 р. Скрипник знову звернувся в політбюро ЦК КП(б)У з офіційним поданням. Він писав, що українське населення територій, які межують з УСРР, цілком позбавлене можливості користуватися рідною мовою і приречене на обрусіння. Цілеспрямована русифікація мільйонів українців за межами УСРР, писав він далі, не відповідає «здійснюваній нами правильній ленінській національній політиці й послаблює її революційний вплив на пригноблені маси Західної України, Буковини, Бессарабії. У самій УСРР підіймають голову ворожі сили, які використовують ці факти курської, кубанської, таганрозької дійсності, що не залишаються невідомими. У роботі на Україні відчувається вплив тих помилок, тої неприпустимої лінії, яка проводиться на місцях, в Курській губернії, Таганрожчині й т. ін.»[105]

18 травня 1928 р. записка Скрипника була розглянута на політбюро ЦК КП(6)У Кагановичу, Чубарю і Скрипнику було доручено остаточно її відредагувати і адресувати в ЦК ВКП(б)[106]. Редагування звелося головним чином до відмови від згадок про українські претензії на Північний Кавказ.

У листі до генсека від 25 травня 1928 р. Каганович просив поставити на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання «Про передачу УСРР повітів з більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв’язку з районуванням Центрально-Чорноземної області»[107]. У ході того районування з чотирьох губерній, включаючи Орловську і Тамбовську, була утворена нова одиниця — ЦЧО, але кордони України і Росії залишилися незмінними.

У лютому 1929 р. керівник делегації українських письменників на зустрічі з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Андрій Хвиля наважився порушити питання про кордони. Сталін дав відверту відповідь на пряме запитання: «Ми в ЦК двічі вивчали питання і залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережні, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян»[108]. Тобто основну роль у невиконані вимог України зіграла відмова від етнографічного критерію на користь політико-ідеологічного — Сталіну потрібно було показати свою лояльність до росіян. Щоправда, 1928 р. було оформлено деякі «косметичні» зміни кордону. Втім, з національним складом населення вони не були пов’язані.

Підсумовуючи розповідь про формування російсько-українського кордону, зауважимо, що національний чинник (етнографічна територія) став основою під час визначення кордону між УСРР та РСФРР. Однак, погодившись на початку свого панування із проголошеною Центральною Радою територією України в губернському розрізі та з основними засадами подальшого розмежування, у відносинах з УСРР, Кремль цей критерій застосовував вкрай вибірково. Так, 1919 р. він був використаний лише в односторонньому порядку — від УСРР відійшли усі повіти з неукраїнською більшістю населення з «українських» губерній, натомість через політичну недоцільність подібного переходу населених переважно українцями територій зі складу РСФРР не відбулося. Під час зміни кордону 1920 р. основною було визнано ознаку економічної доцільності. Унаслідок цього територія УСРР збільшилася, в тому числі й за рахунок «українського» Таганрозького округу. Надалі, незважаючи на принципове визнання етнографічного критерію як основного в територіальному розмежуванні, у Кремлі під час зміни кордонів із радянською Україною його фактично ігнорували. Величезний масив суміжних з УСРР українських етнографічних територій так і залишився у складі РСФРР. Тобто національний чинник, незважаючи на всі декларації, при цих розмежуваннях виявився другорядним. 1954 р. від РСФРР до УСРР перейшов Крим, але обставини цієї зміни кордону висвітлені в іншому розділі.