Народження Сталевого Щура

Розділ 10

Ну що ж, от і все. Немає нічого більш гнітючого, ніж навіки розпрощатися зі своєю блакитною мрією. Мій план спрацював ідеально. Я зробив усе, що міг: виманив Слона з лігва та запропонував йому умови, від яких не відмовляються.

Але він відмовився. Навіть насолода від ідеально проведеного пограбування тепер не гріла душу. Гроші немов попіл у моїх руках. Я сидів у готельному номері, думав про майбутнє та бачив там жахливу порожнечу. Перераховував гроші знову й знову, допоки суми не втратили для мене будь-який сенс. У своїх планах я зважив на всі можливості. Всі, крім однієї. Я навіть не припускав, що Слон відмовить мені. З таким тяжко змиритися.

Я повернувся до Біллівілля наступного дня й поринув у чорну депресію, проливаючи сльози жалю до самого себе. Зазвичай я такого терпіти не можу. Як і цього разу. Глянувши на вимучене та похмуре обличчя у дзеркалі, я показав йому язика.

«Слизняк, — сказав я собі, — мамій, слабак». І додав до цього інші образливі слова, які лише вдалося згадати. Трохи розважившись так, я зробив собі сандвіч і горнятко кави — жодного алкоголю, щоб не засмічувати мозкові звивини! — і сів розмірковувати про майбутнє. Що далі?

Нічого. Чи, точніше, нічого конструктивного, що я міг би запропонувати сам собі на цю мить. Я відкинувся назад на спинку дивана, мої пальці натиснули 3V. Виринув якийсь комерційний канал, і ще до того, як я встиг перемкнути, на екрані з’явилася ведуча в 3D і в кольорі — дуже гарна, одягнена в майже непомітний купальник.

«Приїздіть сюди, де віють духмяні бризи, — закликала вона. — Приєднайтеся до мене на срібних пісках прекрасного Ватікано Біч, тут сонце та хвилі збадьорять вашу душу».

Я вимкнув телевізор. Моя душа й так не в найкращій формі, а звабливі форми ведучої тільки додають їй клопоту. Спершу майбутнє, потім гетеросексуальна любов. Але ця реклама підказала мені нову ідею.

Відпустка? Невелика перерва? Чому ні? Зрештою останнім часом я працював, може, навіть тяжче, ніж будь-який із отих бізнесменів-трударів, на яких не хотів перетворюватись. Злочинна діяльність неабияк прибуткова, тож чому не витратити трохи зі своїх кревно зароблених? Мені, мабуть, не вдасться втекти від проблем. Відомо з досвіду, що зміна оточення ніколи не допомагає знайти рішення. Мої проблеми переслідуватимуть мене, невідступні, як зубний біль. Але я можу потрапити до якогось місця, де матиму дозвілля та можливість позбутися їх.

Куди? Я знайшов у базі даних путівник і погортав його. Нічого не сподобалося. Пляж? Тільки якщо я там зустріну ту дівчину з реклами, а це малоймовірно. Шикарні готелі, дорогі круїзи, музейні тури — все це таке ж захопливе, як вихідні на свинобразячому ранчо. Хоч, може, це саме те, що мені зараз треба, — подихати свіжим повітрям. Я ж хлопець з ферми, часто гуляв надворі, коло куп свинобразячого самі-знаєте-чого. Через ці спогади я радо перекочував до міста та не наважувався вистромлювати звідти носа.

Може, ось і відповідь. Звісно, на ферми я не поткнуся, краще кудись у дику місцину, щоб утекти від людей і проблем, трохи поспілкуватися з матінкою-природою. Що більше я думав про це, то кращою здавалася мені ідея. Я навіть знав, куди хочу податися. Соборні гори — мрія мого життя відтоді, як я був малим свинобразопасом. Ці вкриті снігом шпилі, що височіли в небі, як гігантські церковні башти, манили мене ще у дитячих снах. Що ж, не відмовлятимемо собі ні в чому! Саме час втілити кілька дитячих мрій.

Спальник, утеплений намет, посуд, ліхтарі — скуповуватися до подорожі було саме задоволення. Повністю оснащений, я не бажав гаяти час на непрямі перельоти й узяв літак до Рафаеля. Щойно ми приземлилися, я зачудовано споглядав гори, заламував пальці й нетерпляче совався, поки чекав на багаж. Я вивчав карти і знав, що стежка до найвищої гори Собор перетинає дорогу у передгір’ї північніше від аеропорту. З міркувань конспірації краще було б їхати з усіма автобусом, але мене била така нетерплячка, що я взяв таксі.

— Ходити самому тією стежкою дуже небезпечно, малий. — Підстаркуватий водій скривився, немов бажаючи мені всіх гірських небезпек воднораз. — Там легко загубитися. Можуть вовки з’їсти. Зсуви й обвали. І…

— Мене там зустрінуть друзі. Двадцять друзів. Ми бойскаути. Це буде класна пригода, — швидко відповів я.

— Щось давненько я не бачив тут бойскаутів, — пробурмотів водій із підозрою.

— Ви й не могли їх бачити, — далі вигадував я, заглядаючи в карту. — Бо вони поїхали до Боскона, вийшли там на станції біля того місця, де стежка перетинає колію. Вони чекають на мене з провідником і всім необхідним. Сам у горах я боюся, сер.

Водій щось іще побурчав, навіть забурчав голосніше, коли я вдав, що забув про чайові. А коли я все-таки заплатив — та ще й набагато більше, ніж треба, — він усміхнувся у сиві вуса та пошкварив геть. На щастя, мені вдалося перемогти спокусу трохи подуріти та підсунути йому фальшиву п’ятірку. Рев мотора стих удалині, я глянув на добре означену стежину, що петляла попереду, і зрозумів: піти в гори — це справді гарна ідея.

Немає потреби описувати всі задоволення моєї Великої Подорожі. Це як катання на лижах, ти це робиш, ти цим насолоджуєшся — розмовляти зайве. Усі пригоди, звичайні для такої подорожі, зі мною трапилися. У мене обгорів ніс, у бутерброд залазили мурахи. Зірки ніколи ще не здавалися такими неймовірно яскравими та близькими, чисте повітря добре впливало на мої легені. Я гуляв, лазив по горах, купався у крижаних струмках і забув про всі свої турботи. Із цього божественного місця вони здавалися такими нікчемними… Свіжий, очищений, втомлений, але щасливий, добряче схудлий, я повернувся з гір за десять днів і відчинив двері маленького орендованого будиночка. Гаряча ванна була благословенням, як і холодне пиво. Я увімкнув 3V і знічев’я слухав новини, розлігшись у ванні та лінуючись навіть перемикнути канал.

«…доповідають про збільшення у першому півріччі експорту шинки на чотири відсотки. Водночас ринок свинобразячих голок досі в занепаді. Купа свинобразячих голок перевіряє нашу владу на міцність. За таку недбалість уряд уже піддають гострій критиці».

«Ближче до дому. Хакера, що зламав федеральний сервер, судитимуть завтра. Обвинувачі кваліфікують це як найтяжчий злочин і вимагають відновлення смертної кари. Однак…»

Голос диктора зник із моєї свідомості, коли замість його улесливого обличчя показали самого хакера. Його вели під охороною поліції. Великий чоловік, огрядний, із гривою сивого волосся. Мене немов ударили в груди. Колір волосся інший, але навіщо ж перуки? Я не помилився.

Це Слон!

Я виліз із ванни, пройшов через кімнату та натиснув стоп-кадр. Не звертаючи уваги на холод, перемотав назад і збільшив картинку. Зупинився на тому кадрі, де заарештований на мить обернувся. Це Слон, жодного сумніву.

Поки я витирався рушником і одягався, у голові визрів план. Треба повернутися до міста й рознюхати, що з ним сталося і як йому можна допомогти. Я зателефонував, щоб дізнатися, коли можна вирушити в дорогу. Найближчий рейс — одразу після опівночі. Я забронював місце, поїв, відпочив, сплатив усі рахунки і став першим пасажиром на борту.

Щойно приземлившись, я навідався до своєї штаб-квартири в Біллівіллі. Поки комп’ютер роздруковував новини про арешт, заварив кави. Сьорбаючи каву й читаючи, я зовсім занепав духом. Це справді був Слон, хоч у справі він фігурував під ім’ям Білл Вазіс. Його затримали на виході з Федеральної будівлі, де він зламав центральний комп’ютер і переглядав секретні файли. Це сталося наступного дня по тому, як я вирушив у подорож.

Я миттєво зрозумів, що це означає. Мене гризло почуття провини — Слон потрапив до в’язниці через мене. Якби не я зі своїм божевільним планом, він ніколи не зачіпав би федеральні файли. Він учинив це лише тому, що прагнув з’ясувати, чи не було пограбування частиною федеральної операції.

«Я запроторив його до в’язниці, я його звідти й витягну!» — вигукнув я, скочивши на ноги та розливши каву по підлозі. Довелося витирати калюжу, і мій запал трохи згас. Так, я хотів звільнити його з в’язниці. Але чи спроможний я це зробити? Чому ні? У мене тепер є певний досвід втеч із в’язниці. Чи не легше прокрутити таку справу, коли ти ззовні, а не всередині? Після тривалих роздумів я усвідомив, що, можливо, мені у в’язницю заходити й не треба. Хай поліція сама приведе Слона до мене: під час допровадження до зали суду його мали перевозити на якомусь транспорті.

Небавом я усвідомив, що поставив собі завдання не з простих. Слона, очевидно, вважали великим злочинцем. Та вже багато років не ловили нікого такого, тож навколо нього зчинили неабияку метушню. Замість в’язниці міста чи штату Слона вартували у Федеральній будівлі. Я ніяк не міг туди пробратися. А заходи безпеки під час його транспортування до зали суду просто вражали — броньовані фургони, охорона, копи на мотоциклах, вертольоти. Тут я теж не міг нічого вдіяти. На мить я спантеличився. Я був зацікавлений у цій справі, так само як і поліція, хоч вони з іншої причини.

Після тривалих пошуків поліція виявила, що справжній Білл Вазіс покинув планету двадцять років тому. Всі записи про це було стерто з комп’ютера, крім, однак, записки, залишеної справжнім Біллом Вазісом своїм родичам. Саме на основі цієї записки й робили висновки про те, що зараз судять самозванця.

Отже в’язень — не Вазіс. Але хто ж тоді він? Коли про це запитали підсудного, то, якщо вірити репортажам у пресі, «він у відповідь мовчав і лише всміхався». Тепер в’язня називали містер Х. Ніхто не знав, хто містер Х насправді, а він волів не розмовляти на цю тему. Суд було призначено через вісім днів. Його не відкладали, бо містер Х відмовився визнавати себе винним чи невинним, відмовився від захисту та послуг громадського захисника. Обвинувачення, якому кортіло розправитися з в’язнем, оголосило про готовність його матеріалів і клопоталося про якнайшвидше призначення засідання. Суддя, якому, вочевидь, подобалося купатися в промінні слави, пішов назустріч і призначив його на наступний тиждень.

Я не міг удіяти нічого! Припертий до стіни, на хвилину я опустив руки. Краще почекаю до завершення суду. Тоді Слон стане просто одним із в’язнів і його нарешті переведуть із Федеральної будівлі. Коли він перебуватиме у в’язниці, тоді й організую його втечу. Звісно, до того як прилетить наступний космічний корабель і забере його для промивання мізків і виправної терапії. Вони використовуватимуть чудеса сучасної науки, щоб перетворити Слона на законослухняного громадянина, а, знаючи його, я розумів, що він краще помре, ніж дозволить так збиткуватися над собою. Я мусив втрутитися.

Але вони зробили все, щоб це було для мене нелегко. Я не міг навіть знайти способу перебувати в залі суду під час засідання. Тож мені довелося разом із усіма жителями планети дивився суд по телевізору.

Засідання завершилося підозріло швидко. Першого дня виголосили добре задокументований список учиненого підсудним. Комп’ютерне піратство, злом банку пам’яті, псування процесора, державна зрада, причетність до розсекречення таємних документів — справді жахливо. Свідки зачитували свої показання, всі по тому прийняті й додані до справи. Слон не звертав на метушню навколо жодної уваги. Він дивився кудись відсутнім поглядом, наче споглядав речі набагато цікавіші, ніж те, що відбувалося в залі суду. Коли зібрали всі докази, після перерви, якої цілком би стало для банкету зі стриптизом, суддя відкрив засідання у доброму гуморі. Обвинувачення зачитало вимоги. Суддя кивав на знак згоди та подякував усім за чудову роботу. Потім із поважним виглядом заговорив, роблячи великі паузи для записування:

— Ця справа зрозуміла. Обвинувачення настільки вбивчі, що захист просто неможливий. Відсутність захисту в цьому разі сприяє торжеству правди й закону. А правда полягає в тому, що підсудний з власної волі, злісно та завбачливо скоїв усі злочини, в яких його обвинувачують. Це беззаперечно. Повторюся, справа для мене зрозуміла. Проте, хоч це і так, я поміркую над нею залишок дня і ніч. Підсудний матиме шанс на справедливість, якою він знехтував. Я не визнаю його винним до завтрашнього ранку, коли суд знову збереться на засідання. Тоді я оголошу вирок. Справедливість переможе.

— Справедливість-то переможе, — процідив я крізь зуби, — але ваш суд тут ні до чого.

— Мене поінформували, — продовжив суддя, — що Галактична Ліга дуже зацікавилася цією справою. Вони відрядили сюди космічний корабель, який прибуде за два дні. Підсудного заберуть із нашої планети, і ми, якщо ви даруєте мені такі слова та зрозумієте мої почуття, нарешті його здихаємося.

У мене відвисла щелепа, і я втупився в екран. Кінець. Що я можу вдіяти за два дні? Це кінець Слона та моєї, ще до пуття не розпочатої, кримінальної кар’єри.