Народження Сталевого Щура

Розділ 25

Несподіваний грім цього голосу посеред лісової тиші нажахав усіх. З переляку я підскочив. Не лише я. Чернець, який керував машиною, перепудився ще більше. Він автоматично натиснув пусковий важіль, і паровий двигун заревів. Довга рука на машині зверху випросталась у повітрі, описала гігантську дугу й ударила по прихованому важелеві. Машина загуділа й затрусилась.

Механічна рука повернулась у вихідне положення, а камінь, який ми завантажили, злетів високо у повітря. Я метнувся вперед, щоб побачити, як він гепнувся у воду якраз біля піднятого підвісного мосту. Влучний постріл, він, напевно, зруйнував би міст, якби його опустили.

Зчинилася метушня. Брат Фарвел відштовхнув ченця, який контролював машину, і тепер лупцював його, голосячи з люті. Солдати повихоплювали мечі та бігали з ними туди й сюди, а хтось навіть стріляв у дерева. Капо Дімонте намагався навести лад, але ніхто його не слухав. Я притулився до дерева, підготувавши рушницю на випадок раптової атаки.

Проте ніхто на нас не нападав. Знову озвався голос:

— Повертайтеся. Ідіть туди, звідки прийшли, або ми вас знищимо. Я звертаюся до тебе, Капо Дімонте. Ти припускаєшся великої помилки. Чорні Ченці тебе використовують. Ти загинеш ні за цапову душу. Повертайся до своєї фортеці. Тут на тебе чекає лише смерть.

— Он воно! Я його бачу! — зарепетував брат Фарвел, вказуючи на щось у кронах дерев. Він обернувся, помітив мене поруч, міцно схопив мене за руку й знову тицьнув у верхів’я дерев: — Он! На тій гілці диявольський пристрій. Ану, зруйнуй його!

Чому ні? Зараз я міг його розгледіти, навіть зрозумів, що це. Гучномовець чи щось таке. Рушниця вистрелила й боляче віддала мені в плече. Я вистрелив іще раз, розправившись із гучномовцем так, що шматочки пластику полетіли вниз.

— Бачите, це просто машина! — заволав брат Фарвел, утоптуючи рештки гучномовця в землю. — Атакуйте, хай ваші люди піднімаються в атаку! Моя машина смерті підтримає вас! Ми проб’ємо стіни!

У капо не залишалося вибору. Він пожував губи, а потім підкликав горніста. Прозвучали три ноти, які підхопили інші горністи в нашому тилу й на обох флангах. Коли з-за дерев з’явилися перші ряди солдатів, він підняв меч і наказав прямувати за ним. Я неохоче рушив уперед.

Навряд чи наш наступ можна назвати блискавичною атакою. Як на мене, це більше скидалося на неквапливу прогулянку. Ми перетнули поле, потім зупинилися почекати, доки метальні машини займуть свої позиції. Їх доправили до місця паровими машинами та відкрили вогонь. Камені шугали над нашими головами й або відбивалися від товстої стіни фортеці, як горох, або зникали всередині.

— Уперед! — кричав капо, розмахуючи мечем.

Аж тут відкрили вогонь у відповідь.

Зі стін фортеці злетіли срібні кулі, досягнули нас і попадали на землю.

Ударилися об землю й розбилися. Одна куля впала неподалік мене, і я помітив, що в ній вбудовано контейнер, наповнений якоюсь рідиною. Ця рідина випаровувалася, щойно вступала у контакт із повітрям. Отрута! Я кинувся подалі від неї, намагаючись не дихати. Проте кулі валялися повсюдно, повітря просякло газом. Я біг, задихаючись, тож мусив вдихнути, не міг нічого із собою вдіяти.

Щойно повітря проникло в легені, на мене навалилася темрява.

Я відчував, що лежу на боці, але більше нічого не усвідомлював — моє єство заполонив головний біль. Щойно я намагався хоч якось повернути голову, вогняні обручі стискали скроні. Коли спробував розплющити одне око, червоне світло вдарило в мозок крізь очне яблуко. Цей головний біль зайняв би перше місце серед головних болів усіх часів і народів. Інші головні болі, які я знав у своєму недовгому житті, блідли порівняно з ним, немов були, так би мовити, навчальними головними болями, а не справжніми. Хтось поряд застогнав, і ми (і я, й інші солдати) співчутливо застогнали у відповідь.

Помалу біль відступив настільки, що я зміг розплющити одне око, а потім друге. Наді мною розкинулося блакитне, без жодної хмарини небо, вітер шелестів пшеницею, в якій я простягся. Я непевно звівся на лікоть і глянув на повержену армію.

Поле вкривали безпомічні тіла. Дехто з моїх побратимів сидів, тримаючись за голови, а двоє чи троє найсильніших — чи найдурніших, — хитаючись, зводилися на ноги. Неподалік мене лежали уламки сріблястої кулі, які тепер, коли газ випарувався, виглядали досить безневинно. Голова гула, проте я на це не зважав. Ми живі. Газ нікого не вбив; очевидно, він призначався для того, щоб нейтралізувати нас. Потужна штука. Я подивився на свою тінь, не ризикуючи підняти очі на сонце, і побачив, що тінь скоротилася. Незабаром полудень. Ми проспали чотири години.

Тоді чому ми не мертві? Чому люди Капо Діноблі не вийшли з фортеці й просто не поперерізали нам горлянки? Або чому вони принаймні не забрали нашу зброю? Моя рушниця досі біля мене, досі заряджена. Самі таємниці. Я підвівся, вже у процесі пошкодувавши про таке нерозумне рішення, бо моя голова загула ще більше; у цей час неподалік почувся несамовитий крик. Я зміг сісти й роззирнутися навколо.

Цікаво. Репетував і лаявся брат Фарвел, навіть рвав волосся на голові. Це мене здивувало найбільше. Я ніколи ще такого не бачив. Погойдуючись, звівся на ноги, щоб роздивитися, чому він так засмутився. Що ж, можу його зрозуміти.

Він стояв біля однієї зі своїх метальних машин, яка замість нести смерть, очевидно, померла сама. Здавалося, вона вибухнула, перетворившись на мішанину заліза та різних металів. Довгу руку розпилено на три частини, навіть колеса відкручено від основи. Зараз вона стала просто купою непотребу. Брат Фарвел усе ще бігав, хрипко вигукував, вирване волосся віялося за вітром позаду нього.

Інші ченці теж лементували, а брат Фарвел кинувся вбік і наблизився до Капо Дімонте, який щойно став на рівні.

— Треба знищити їх! — загарчав Фарвел так, що капо довелося прикрити вуха долонями. — Те, над чим я працював упродовж років, розтрощено, зламано. Усі мої метальні машини, усі тарани на парових двигунах. Це зробив він, Капо Діноблі. Збирай людей, атакуй фортецю, він має поплатитися за свій злочин.

Капо повернувся подивитися на фортецю. Вона виглядала так само, як і на світанку, спокійно та неприступно, з піднятим досі мостом, наче того, що сталося вдень, взагалі не було. Дімонте поглянув на брата Фарвела й холодно промовив:

— Ні, я не поведу своїх людей проти тих стін. Це самогубство, а про самогубство ми не домовлялися. Це ваша авантюра, не моя. Я погодився допомогти взяти фортецю. Якби ви пробили вхід вашими машинами, я б пішов в атаку. Така була домовленість.

— Ти не можеш відмовитися від свого слова.

— Я й не відмовляюся. Проломіть стіну, і я атакуватиму. Ти обіцяв, що зробиш це, тож роби.

Брат Фарвел почервонів, підняв кулаки й кинувся вперед. Капо залишився на місці, але витягнув меч і виставив його перед себе.

— Бачиш оце? — виголосив він. — Я досі озброєний, мої люди досі озброєні. Це повідомлення. Проте я прекрасно розумію, що люди Діноблі могли забрати нашу зброю й перерізати нам горлянки, поки ми валялися непритомні. Втім, вони так не вчинили. Вони не хочуть зі мною воювати. Я теж не воюватиму з ними. Хочете битися — бийтеся самі.

Носком черевика він штовхнув горніста, який лежав біля нього:

— Грай на відступ.

Ми були щасливі залишити Чорних Ченців у тому полі розглядати уламки їхніх машин і планів. Звістка про відступ швидко поширилася серед солдатів, і гримаси болю змінилися усмішками, а головний біль — полегшенням. Не буде битви — не буде втрат. Чорні Ченці заварили кашу, хай самі тепер її жеруть. Я посміхався особливо широко, бо мав гарну новину для Слона.

Тепер я знав, як нам покинути Спіовенте.

Я добре тямив, що сталося напередодні. Рух наших військ у пітьмі помітили за допомогою якихось високотехнологічних пристроїв, не інакше. Приховані спостерігачі, напевно, бачили і прокладену в лісі дорогу для метальних машин. Вони зрозуміли суть операції. Гучномовець прилаштували на дереві й активували за допомогою радіо. Газ, яким нас нейтралізували, — складна сполука, розроблена з високою точністю. Все це поза межами можливого для Богом забутого світу Спіовенте. Напрошується логічний висновок.

У фортеці Капо Діноблі перебувають інопланетяни. Вони там захопили владу й чимось займалися. Своєю діяльністю вони роздратували Чорних Ченців настільки, що ті запланували атаку на фортецю. Проте атака зазнала нищівної поразки. Добре. Ще один ворог мого ворога. Ченці були джерелом нечисленних технологій, наявних на цій планеті. Технології, які, настільки я знав, повністю монополізовані військовими. Я напружив пам’ять, щоб пригадати довгу лекцію Слона з геополітики й економіки. Розв’язання наших проблем ось-ось мало зринути в моєму мозку, коли в лісі пролунала стрілянина.

Я разом із усіма подався вперед, щоб роздивитися знесиленого гінця, розпростертого на траві. Капо Дімонте стояв до нього спиною, потрясаючи кулаками в небо:

— Це удар у спину — атака на фортецю, поки я в поході. Хто здатен на таку підлість?! Цей сучий син Доссія, ось хто! Ми виступаємо зараз. Марш-кидок! Назад! Додому!

Похід, який мені ніколи не хотілося б згадувати. Ми відпочивали лише тоді, коли виснаження валило з ніг. Пили якусь воду, зводилися на ноги й ішли далі. Потреби нас бити чи спонукати не було, бо всі розуміли: треба поспішати. Родина капо, його багатство — усе залишилось у фортеці під охороною лише невеликого загону. Кожен із нас був зацікавлений повернутися якнайшвидше так само, як і наш командир, тому що наше вбоге майно теж зберігалося там: зброєносці охороняли наші бідні пожитки. Дренг, якого я заледве знав, але вже почувався відповідальним за його життя. І Слон. Якщо фортецю візьмуть, що з ним станеться? Нічого, він старий чоловік, незагрозливий, зовсім не ворог їм.

Я розумів, що це не так. Одначе, переконуючи себе, намагався трохи заспокоїтися. Слон — раб, який утік. Відомо, яка доля таких рабів на Спіовенте. Ще води, трохи їжі вдень, потім похід усю ніч. На світанку я помітив, що наше військо розтягнулося на багато кілометрів. Я, молодий, здоровий і стурбований, опинився попереду. Тепер міг зупинитися і трохи перепочити, перевести подих. Попереду на дорозі я вгледів двох чоловіків, які вискочили з кущів і зникли за пагорбом.

— Он там! — вигукнув я. — Вартові! Нас побачили!

Капо вистрибнув зі свого вагона й побіг у мій бік.

— Двоє чоловіків. Ховалися тут. Вони помчали до фортеці.

Дімонте скреготів зубами від безсилої люті:

— Ми не можемо наздогнати їх у нашому теперішньому стані. Доссію попередять, він устигне втекти.

Капо глянув на своє розпорошене військо й підкликав офіцерів.

— Ти, Баркусе, зоставайся тут, почекаєш, доки підтягнуться всі, підготуєш рапорт. Я беру всіх дужих чоловіків. Хай скористаються моєю машиною. Ми прямуємо вперед!

Я виліз на дах, щойно машина рушила вперед. Солдати, схопившись за неї, бігли поряд. Парова машина шкварчала і швидко пихкала паром, поки ми вишкрібалися на пагорб і спускалися зі схилу. Звідти вже було видно фортечні башти, з яких валив дим. Коли ми оминали наступний вигин пагорба, зустрілися з групою людей, які відступали, розмахуючи зброєю і стріляючи.

Ми не сповільнилися. Паровий двигун відчайдушно верещав, ми ревли у відповідь, лють штовхала нас уперед. Але ворог утік. Нам лишилося споглядати, як війська запасу приєдналися до решти нападників і всі разом відплили озером на веслових човнах. Дорога через греблю порожня. За нею проступали зламані ворота, над якими курів дим. Я був біля капо, коли ми посунули вперед. Довгі дошки лежали на місці зламаного мосту, сам міст, напівпіднятий, висів на ланцюгах. У пробоїнах з’явився солдат, хитаючись, він підняв меч, вітаючи нас салютом.

— Ми відбили їх, капо, — сказав він і вийшов до нас понівеченим мостом. — Вони зламали ворота й увірвалися у двір, але ми стримували їх біля башти. Вони лаштувалися підпалити зовнішні двері до того, як утекти.

— Як леді Дімонте, діти?

— З ними все гаразд. Скарбниця також неторкана.

Проте солдатські казарми — позаду внутрішнього двору, не в башті. Я метнувся туди на чолі тих, хто теж це усвідомив, переліз через зруйновані ворота. Там побачив багато трупів. Неозброєні зброєносці, зарубані під час нападу. Оборонці виходили з башти, серед них повільно йшов і Дренг. Його одяг просяк кров’ю, кров укривала й сокиру в руці, але його самого, здається, не поранили. Я зазирнув йому в очі та прочитав там глибокий сум. Дренгу не довелося нічого казати, я й так усе осягнув. Утім, він усе-таки вимовив ті слова:

— Мені шкода. Я не міг їх зупинити. Він мертвий, наш старий. Мертвий.