Народження Сталевого Щура

Розділ 19

Колоритна постать чоловіка у червоному проступила з пітьми. Він зупинився навпроти, підкручуючи великі елегантні вуса. Немов персонаж з історичного бойовика, цей добродій носив на боці меч.

— Я забираю все, що ви маєте. Все! Швидко!

Два чоловіки у формі метнулися до нас, очевидно, щоб перевірити, чи зрозуміли ми сказане. Вони мали дивні рушниці з велетенськими стволами та дерев’яними прикладами. Позаду почулося шарудіння трапа, що піднімався, забираючи любого капітана Гарса, який усе ще стримів на останній сходинці. Я нахилився, вдаючи, що хочу підняти валізи, повернувся, стрибнув і зловив капітана.

Гучний постріл — щось просвистіло біля моєї голови та вліпилося в обшивку корабля. Капітан вилаявся, замахуючись на мене кулаком. Нічого кращого він не вигадав би й навмисне. Я відступив убік, схопив його за руку і вивернув йому за спину. Капітан заскімлив від болю — приємно слухати.

— Відпусти його, — пролунав чийсь голос.

Я глянув за плече капітана, що тремтіло, як у пропасниці, і побачив Слона, розпластаного на землі й з ногою того червоношатого військового на грудях. Як виявилося, меч у цього добродія не лише для краси: лезо зараз притискалося до горла мого побратима.

Відчуваю, паршивий видасться день. Вільною рукою я злегка надавив капітанову шию перед тим, як відпустити його.

Він ковзнув униз і непритомною головою бемкнувся об сталеві сходи з милим моєму серцю звуком. Я відійшов від нього, а Слон нетвердо звівся на ноги, обтрусив із себе пил і повернувся до нашого викрадача:

— Даруйте, сер, можу я смиренно запитати вас про назву планети, на якій ми зараз стоїмо?

— Спіовенте, — прогарчав чолов’яга у відповідь.

— Дякую. А тепер, з вашого дозволу, я допоможу моєму другові капітану Гарсові встати на ноги, щоб попросити в нього вибачення за нечемну поведінку мого юного друга.

Ніхто не зупинив Слона, коли він наблизився до капітана, який щойно почав опритомнювати. Капітан знепритомнів знову: Слон добряче зацідив йому в мордяку.

— Я не мстива людина, — промовив мій наставник, дістаючи гаманця та передаючи його офіцеру. — Але цього разу мені захотілося виявити свої почуття до того, як повернутися до нормального, мирного стану. Ви, звісно, розумієте, чому я так учинив?

— На вашому місці я вчинив би так само, — зауважив офіцер, підраховуючи гроші. — Але ігри завершено. Навіть не намагайтеся заговорювати до мене, бо ви трупи.

Він відвернувся від нас, тим часом із темряви з’явився інший чоловік із двома парами чорних металевих кайданів у руках. Слон стояв сумирно, не протестуючи, поки той чоловік припасовував кайдани на його щиколотках. Я не знав, що то за штуки, але мені вони не сподобались. Загнуздати мене буде не так просто.

Утім, виявилося, що і я достатньо поступливий. Коли мені в спину вперлося дуло рушниці, я особливо не протестував проти прилаштування тих штукенцій на мої ноги. Той, хто начепив їх, щоб пильно подивився мені в очі, підійшов так близько, що його смердюче дихання досягало мого обличчя. Чоловік був потворним і від природи, а зморщений шрам через усю пику не додавав краси. Він сильно тицьнув пальцем мені в груди й озвався:

— Я Тарс Тукас, слуга всесильного повелителя Капо Доссії. Але ніколи не називай мене на ім’я; для тебе я господар.

Я радо погодився не називати його на ім’я й уже вимовив інше, більш підхоже, на мою думку, слово, коли він натиснув кнопку на металевій коробці, яка висіла у нього за поясом.

Наступний мій спогад: я на землі, намагаюся розігнати червоний туман болю з-перед очей. Перше, що побачив: Слон поряд зі мною здригається в конвульсіях. Я допоміг йому підвестися. Тарсу Тукасу не треба було так чинити, зважаючи на вік мого побратима. Цей негідник шкірився своїми шрамами, коли я обернувся до нього.

— Хто я? — запитав він.

Я поборов спокусу заради Слона.

— Господар.

— Не забувай про це й не намагайся втекти. У нас по всій країні нейронні ретранслятори. Якщо я ввімкну це надовго, твої нерви припинять працювати. Назавжди. Зрозумів?

— Зрозумів, господарю.

— Віддавай сюди все, що маєш.

Я віддав. Гроші, документи, монети, ключі, годинник, свої роботи. Він обшукав мене та, здавалося, залишився задоволений.

— А тепер ворушися!

Тропічний світанок настав швидко. Не оглядаючись, ми квапились за нашим новим господарем. Слону було складно йти, тож я підтримував його. Тарс Тукас підвів нас до пошарпаного дерев’яного воза неподалік. Ми вмостилися на ньому. Сиділи на дощаних сидіннях і спостерігали, як із вантажного люка космічного корабля спускають якісь ящики.

— Вправно ти гепнув капітана, — сказав я. — Очевидно, ти знаєш про цю планету щось, чого не знаю я. Як її називають?

— Спіовенте, — виплюнув Слон, немов найбруднішу лайку. — Камінь на шиї Ліги. Капітан продав нас у рабство. До того ж він контрабандист. Торгівлю з цим смердючим світом повністю заборонено. Особливо торгівлю зброєю, яка, я впевнений, у всіх оцих ящиках. Спіовенте!

У його повідомленні не знайшлося нічого нового. Тут кепсько, це я знав і з власного досвіду.

— Розкажи трохи детальніше.

— Я втягнув тебе в це, Джиме. Моя провина, що ми тут опинилися. Проте капітан Гарс заплатить. Навіть якщо нам не вдасться втекти звідси, ми помстимося йому. Якось ми поінформуємо Лігу про його злочини…

Оце «якось» засмутило Слона ще більше, і він сидів, безнадійно звісивши голову на руки. Я мовчав, чекаючи, що він от-от заговорить, як у давні добрі часи. Нарешті він випростався, і в мінливому світлі я побачив жадання помсти в його очах.

— Nil carborundum, Джиме. Не дозволяй негідникам зламати тебе. Ми потрапили якраз за адресою, щоб засвоїти цей урок. Спіовенте вперше вийшла на контакт з Лігою десять років тому. Планета перебувала в ізоляції від часу Катастрофи, і впродовж тисяч років тут ставало дедалі гірше. Це місце, де злочинці виявляють себе не з кращого боку, бо вони саме перебувають при владі. Божевільня, яку захопили навіжені. Тут верховенство анархії, а не закону. Ні, не так, на Спіовенте анархія виглядає, як пікнік бойскаутів. Я докладно вивчав систему управління цієї планети, коли розробляв власну філософію. Тут вийшло на поверхню все найгірше в людині, все, що домінувало у стародавні часи. Це неприйнятно з будь-якого боку. Втім, Ліга не може вдіяти нічого, крім безпосереднього вторгнення. Але вторгнення суперечить принципам Ліги. Сила Ліги тут обертається її слабкістю. Жодна планета чи планети не можуть атакувати іншу планету. А якщо все-таки атакують, то підлягають нещадному знищенню: війну сьогодні визнано поза законом. Ліга спроможна лише допомагати нещодавно відкритим планетам порадами і якимись речами. Ходять чутки, що тут є організація Ліги під прикриттям, яка працює на підрив цього суспільства зсередини. Проте, звичайно, Ліга ніколи цього не визнає публічно. Тож у нас проблеми, великі проблеми. Спіовенте — це криве дзеркало цивілізованого світу. Тут немає законів — винятково сила. Банди злочинців, яких очолюють Капо, як отой чоловік із мечем у дивакуватому костюмі, Капо Доссія, один із них. Кожен Капо контролює територію, яку може втримати. Його прислужники живуть із грабунку місцевих селян або з воєнної здобичі. На найнижчому щаблі цієї кримінальної соціальної драбини перебувають раби, тобто ми.

Слон вказав на наші кайдани, що викликали больовий шок, і засмучено стих. Я теж мовчав.

— А якщо поглянути на це з іншого боку? — зронив я, щоб розігнати відчай, який уже огортав нас.

— З якого іншого боку?

Я й сам не знав, але пристрасно правив далі:

— З кращого боку. Так, завжди знайдеться гарний бік справи. Наприклад, ми зараз далеко від Біт О’Хевен і наших проблем із поліцією. Це новий старт.

— Старт із дна помийної ями? Рабами?

— Правильно! Тому шлях тільки вгору!

Слон слабко всміхнувся на цей жарт, тож я поквапився продовжити:

— Наприклад, вони нас обшукали та забрали все. Все, крім цього. Я досі маю в черевикові невеликий сувенір із в’язниці. Ось!

Я дістав відмичку, й усмішка мого побратима поширшала.

— І вона працює. Дивись.

Я зняв свої больові кайдани й начепив їх знову.

— Тож ми втечемо, щойно будемо готові.

Тепер його кислу міну змінила широка посмішка. Він нахилився до мене й торкнувся мого плеча у пориві дружніх почуттів.

— Ти маєш рацію. Спершу ми будемо слухняними рабами. Вивчимо структуру цього суспільства, його ланки, виявимо, чи можливо переходити з однієї ланки до іншої, які джерела багатства тут наявні та як їх здобути. Щойно я з’ясую, де в цьому світі є приховані ходи, ми знову станемо щурами. Не сталевими, боюсь, а живими — пухнастими й зубатими.

— Щур — це завжди прекрасно. Ми повертаємось!

Нам довелося посунутися, бо на віз полетів перший із ящиків. Від удару віз затріщав і застогнав. Коли завантажили останній ящик, робітники залізли й самі. Я радів із поганої видимості: мені не хотілося розглядати цих бідолах зблизька. Троє нечесаних, брудних, неголених чоловіків, одягнених у лахміття (вони не мились уже давно, мій ніс одразу ж дав знати про це). Потім застрибнув четвертий чолов’яга, ще більший і ще огидніший за інших, хоч і в трохи кращому одязі. Він наблизився до нас, і я на додачу відчув його огидний сморід.

— Ви знаєте, хто я? Я погонич. Це моя ланка, і ви коритиметеся всьому, що я скажу. Перше, що я кажу: ти, старий, знімай куртку. На мені вона виглядатиме краще.

— Дякую за пропозицію, — відповів Слон найсолодшим голосом. — Але я, мабуть, відмовлюся.

Я знав, що він робить, і сподівався з честю виконати свою місію. Тут бракувало місця для розвороту, а цей бик удвічі важчий за мене. У мене є один удар, не більше, і цей удар має бути точним.

Наш погонич заревів від люті й кинувся до нас через ящики. Налякані раби відразу ж забралися йому з дороги. Я сидів збоку, тож він не звернув на мене уваги. Прекрасно. Погонич уже майже дістався Слона, коли я гепнув його в шию складеними докупи кулаками. Цього вистачило; він непритомним упав на ящики. Я обернувся до рабів, які дивилися на нас широко розплющеними очима.

— У вас новий погонич, — повідомив я присутніх, і вони швидко закивали на знак згоди. Я тицьнув пальцем у найближчого з них: — Як до мене звертатись?

— Погонич, — одразу ж відповів він. — Тільки не ставай спиною до того здоровила, коли він очуняє.

— Ви допоможете мені?

Раб вищирив чорні поламані зуби:

— Битися ми не будемо, але попереджуватимемо тебе про напад, якщо ти не лупцюватимеш нас, як він.

— Ніхто вас не битиме. Допоможете?

Усі закивали, погоджуючись.

— Добре. Тоді перше завдання — викинути вашого колишнього погонича з воза. Я не хочу бачити його, коли він отямиться.

Мої нові підлеглі виконали наказ із неабияким ентузіазмом, додавши навіть кілька копняків із власної ініціативи.

— Дякую за допомогу, Джеймсе, — сказав Слон. — Я подумав, тобі однаково доведеться рано чи пізно битися з ним, тож краще зробити це раніше, поки я відверну його увагу. Завдяки тобі ми вже більше не звичайні раби. От і почалося наше сходження соціальною драбиною цього суспільства. Хай йому біс, а це ще що таке?

Я глянув туди, куди він вказував, — і мої очі теж полізли на лоба. Зрозуміло одне: це машина. Із деренчанням і брязкотом, випускаючи дим, вона повільно рухалася до нас. Водій зупинив її перед нашим возом, потім під’єднав його до своєї пекельної машинерії. Поштовх — і ми повільно рушили.

— Дивись уважно, Джиме, — сказав Слон. — Ти бачиш механізм часу зародження техніки, давно забутий і втрачений. Ця машина працює на пару, хай йому грець. Знаєш, а мені починає тут подобатись.

Я не був зачарований доісторичними машинами, як мій компаньйон. Я думав про побитого погонича та про те, що станеться, коли він знову прийде по мою душу. Треба якомога швидше вивчати правила цієї планети. Я наблизився до інших рабів, але ще до того, як нам удалося поспілкуватися, ми проторохтіли по мосту та в’їхали через ворота у високу кам’яну фортецю. Водій нашої парової колісниці зупинився й гукнув:

— Вивантажуйте це.

На своїй новій посаді погонича я пробував керувати творчим процесом, але мало чим допоміг. Коли ми вивантажили останній ящик, один із рабів покликав мене:

— Він біля воріт позад тебе!

Я швидко обернувся. Екс-погонич уже стояв там, подряпаний, закривавлений, із червою, перекошеною від люті пикою.

Він заревів і попер на мене.