Народження Сталевого Щура

Розділ 23

— Що ми робитимемо далі, по-моєму, зрозуміло, — сказав я. — Ми сидітимемо тут доти, доки нас припинять шукати. А вони незабаром припинять, бо мертвий раб для них нічого не вартий.

— Але я прекрасно почуваюся…

— Ти забуваєш про те, що больові кайдани вбивають, якщо ввімкнути їх надовго. Як тільки шлях звільниться, ми підемо до найближчого помешкання та промиємо твою рану.

— Там багато крові, але це не більше, ніж подряпина.

— А якщо інфекція, зараження крові… У будь-якому разі спершу ми маємо подбати про твою рану.

Я обернувся до Дренга:

— Чи живуть тут поблизу знайомі тобі фермери?

— Ні, але просто біля пагорба, за всохлим деревом будинок вдови Апфельтрі.

— Чудово. Показуй дорогу та не базікай. — Тепер обернувся до Слона. — Ми перев’яжемо твою рану, що тоді?

— Після цього, Джиме, ми підемо до армії. Тепер ти найманець, тож туди тобі пряма дорога. Армії зазвичай дислокуються у фортецях, а там мусить бути кімнатка за сімома замками, де зберігають усі гроути. Поки ти проходитимеш муштру, я все розвідаю. Для того щоб утілити наш шляхетний задум, я маю на прикметі одну конкретну армію. Ту, що під проводом Капо Дімонте.

— Тільки не Капо Дімонте! — заволав Дренг, хапаючи себе за волосся з обох боків. — Він саме зло, їсть дітей на сніданок кожного дня, у нього всі меблі обтягнуто людською шкірою, п’є з черепа своєї першої дружини.

— Досить, — гримнув Слон, і Дренг умовк. — Зрозуміло, що в нього погана репутація тут, у землях Капо Доссії. Це тому, що він заклятий ворог Капо Доссії та періодично виступає проти нього війною. Я впевнений, що він не гірший і не кращий за будь-якого іншого капо. Проте йому притаманна одна незаперечна чеснота. Він ворог нашого ворога.

— Отже, він наш друг. Я заборгував Доссії й не дочекаюся слушної нагоди, щоб той борг повернути.

— Не треба носитися зі своїми образами, Джиме. Це може погано позначитися на твоїй кар’єрі, яка полягає в тому, щоб вигрібати гроші, а не гаяти час на помсту.

Я кивнув, погоджуючись:

— Звісно. Але, поки ти плануєш пограбування, я дозволю собі насолодитися невеликою помстою.

Було помітно, що Слон не схвалює моїх емоцій, але я не міг зберігати такий олімпійський спокій, як він. Можливо, це хиба юності. Я змінив тему розмови.

— А що після того, як ми вичистимо скарбницю?

— Дізнаємося, як місцеві контактують з інопланетянами. Хоч із тими ж веніанцями. За допомогою інопланетян ми покинемо цей смердючий світ. Для цього нам доведеться стати релігійними.

Він хихикнув, споглядаючи моє здивування.

— Як і ти, хлопчику мій, я вірю в науку та гуманізм і не потребую допомоги вищих сил. Але тут, на Спіовенте, всі технології зосереджено в руках ордену за назвою Чорні Ченці.

— Ні, не наближайтесь до тих монстрів, — заволав Дренг; він тільки й знав, що критикувати наші плани. — Їм відомо, як робити людей божевільними. Саме з їхніх майстерень походять усі страшні неприродні штуки: машини, які кричать і виють або говорять з неба, кайдани болю… Тримайтесь від них подалі, пане, я благаю вас!

— Усе, що розповів твій друг, правда, — сказав Слон. — Звісно, якщо очистити це від страху невігластва. З певних причин, які зараз уже не важливі, всі технології цього світу було зосереджено в руках ордену Чорних Ченців. Я не маю уявлення, яку релігію вони сповідують, якщо взагалі сповідують якусь, але це саме вони постачають і ремонтують усі машини, які ми досі тут бачили. Це дає їм певний захист. Якщо якийсь капо нападе на них, інші захищатимуть Чорних Ченців для певності: постачання досягнень наукового прогресу триватиме. Саме до них ми маємо звернутися по допомогу.

— Отже план у нас такий: вступити до армії, вкрасти так багато гроутів, як тільки можливо, налагодити контакт із контрабандистами та придбати у них квиток у людський світ.

Дренг зітхав і пускав слину після кожного довгого слова. Було зрозуміло, що він мало второпав з нашої розмови. Дренг же у нас — людина дії, думати — для нього надто тяжка робота. Він нечутно вийшов на розвідку й так само тихо повернувся. Навкруги нікого, шлях вільний. Слону вже вдавалося йти самому, ми лише трохи допомагали йому. Добре, що будинок удови неподалік. Незважаючи на всі запевнення Дренга, вона затремтіла від страху, щойно побачила нас на порозі своєї халупи.

— Рушниці, мечі… Вбивство, смерть… Мені кінець.

Однак попри скарги, які сипалися з беззубого рота, вона виконувала всі мої прохання. Вдова поставила горщик води на вогонь. Я відірвав від ковдри шматок тканини, добряче його прокип’ятив, потім промив ним рану Слона. Рана виглядала неширокою, але достатньо глибокою. Потім ми переконали вдову поділитися з нами запасами самогону. Слон скривився, проте не скрикнув, коли я залив горілкою відкриту рану. Залишалося сподіватися, що там достатньо алкоголю, щоб він подіяв як антисептик. Решту провареної ковдри я використав як бинт. Це все, що я міг зробити.

— Чудово, Джиме, — сказав Слон, обережно надягаючи свою подерту куртку. — Роки в бойскаутах не змарновано. Тепер подякуймо нашій добрій вдові й підемо, оскільки зрозуміло, що наша присутність її вельми засмучує.

Ми покинули хижу вдови та попрямували відкритою, побитою колесами дорогою, з кожним кроком віддаляючись від жахіть фортеці Капо Доссії. Дренг умів добувати харчі: він рвав фрукти з дерев, видирав їстівні корені на полях, які ми проминали, інколи навіть не соромлячись присутності їхніх законних власників. Побачивши мою зброю, селяни реагували лише тим, що торкалися своїх чуприн. Спіовенте — справді огидний світ: тут поважають лише силу. Вперше в житті я усвідомив переваги того нудного світу, де народився.

Ополудні ми побачили вдалині стіни фортеці. Це місце було трохи вишуканішим за варварську розкіш Доссії, чи, може, так просто здавалося здаля: фортеця стояла на острові посеред озера. Дамба та підйомний міст сполучали її з землею. Дренг тремтів від страху й дуже зрадів, коли я наказав йому бути зі Слоном і не ходити на мою першу співбесіду. Я пройшов камінну дамбу військовим кроком і ступив на міст. Двоє охоронців дивилися на мене з неприхованою підозрою.

— Доброго ранку, братики! — привітно загукав до них я — рушниця на плечі, меч у руках, живіт втягнутий, груди колесом. — Чи це фортеця Капо Дімонте, відомого на весь світ силою своєї руки та добрим норовом?

— Хто питає?

— Я питаю. Солдат дужий і при зброї, який хоче служити шляхетному панові.

— Що ж, це твій вибір, брате, — промовив один із охоронців, не приховуючи щирого співчуття. — Заходь у ворота, через двір, треті двері справа, запитаєш Сіра Сранка.

Він підступив ближче та прошепотів:

— За три гроути я дам тобі пораду.

— Згода.

— То плати.

— Не можу. Зостався без копійки.

— Напевно, так і є, раз ідеш на таку службу. Добре, тоді п’ять через п’ять днів.

Я погодився.

— Він запропонує дуже мало, але не погоджуйся на менше, ніж два гроути на день.

— Дякую. Я в боргу не залишуся.

Я проминув ворота, знайшов потрібні двері. Вони стояли відчиненими, у залитій світлом кімнаті сидів огрядний лисий чоловік і щось видирав із якихось паперів. Він підвів голову, коли моя тінь упала на його стіл.

— Ану вали звідси! — зарепетував він так, що слина бризнула фонтаном на сонці. — Я ж сказав вам усім: жодних гроутів до наступного ранку після закінчення контракту.

— Я ще не на службі, та й, мабуть, не стану, раз ви так розмовляєте зі своїми солдатами.

— Вибач, добрий подорожній, сонце в очі, не розгледів. Заходь, заходь. Записатися? Звичайно. Рушниця, меч… Амуніція є?

— Щось є.

— Чудово.

Його руки хруснули, коли він потер їх одна об одну.

— Їжа для тебе та твого зброєносця й один гроут на день.

— Два гроути та поміняти всю амуніцію.

Він насупився, знизав плечима, нашкрябав щось на папері й підсунув мені:

— Контракт на один рік, тоді й переглянемо зарплату. Не можеш читати та писати — став хрестик унизу.

— Я добре вмію читати й бачу, що ви написали чотири роки замість одного. З вашого дозволу я виправлю помилку, а потім підпишу.

Я з легкою душею підписав контракт іменем судді Ніксона, напевно знаючи, що вшиюся звідси задовго до його закінчення.

— Я заберу свого зброєносця та старенького батька.

— Без їжі для бідних родичів! — щедро прогарчав лисий. — Будеш ділитися своєю пайкою.

— Згода, — всміхнувся я. — Ви, пане, сама доброта.

Я вийшов за ворота та помахав своїм товаришам.

— Ти мій боржник, — не забув нагадати охоронець.

— Я заплачу, коли цей скупердяй заплатить мені.

Він промимрив собі під ніс:

— Ти вважатимеш його скупим, поки не зустрінеш Капо Дімонте. Я б не потикався на цю службу, якби не здобич.

Мої друзі повільно наближалися. Дренгові, попри всю неохоту, доводилося майже нести Слона на руках.

— Здобич? Коли буде?

— Після бою. Ми завтра вирушаємо.

— Проти Капо Доссії?

— Ні, не так пощастило. Кажуть, у того негідника повно коштовностей і золотих гроутів. Добре було б запустити руки в його скарбницю. Але не цього разу. Все, що відомо, — прямуватимемо на схід. Це буде несподівана атака на когось, може, навіть із союзників. Тож командування не бажає, щоб солдати патякали зайве. Гарна думка! Заскочити їх із опущеним мостом — це виграти півбитви.

Я розмірковував над такою воєнною хитрістю, поки вів свою маленьку команду у вказаному напрямку. Навряд чи солдатські казарми мали шанс потрапити до туристичної брошури, але порівняно з бараками рабів виглядали краще. Дерев’яні ліжка із солом’яними матрацами для вояків, трохи соломи біля ліжок для зброєносців. Треба подбати про місце для Слона, а в цьому, я переконаний, найкраще зарадить тут хабар. Ми сиділи на ліжку, доки Дренг пішов шукати кухню.

— Як спина? — запитав я.

— Болить, але вже не так турбує. Я трохи відпочину й огляну місцевість.

— Уранці матимеш достатньо часу. В тебе ще довгі кілька днів.

— Згода. А ось і твій зброєносець із їжею.

Дренг приніс гаряче овочеве рагу зі шматками м’яса якоїсь безіменної птахи. Про те, що це саме птаха, вдалося здогадатися з пір’я, яке траплялося на м’ясі. Ми розділили рагу на три однакові порції та з’їли його з вовчим апетитом. Свіже повітря і тривала прогулянка таки змусили нас зголодніти. Ще Дренг приніс порцію кислого вина, але ні я, ні Слон не змогли його пити. Дренг вихлистав усе вмить, калачиком згорнувся під ліжком і захропів.

— Я піду роздивлюся навколо, — сказав я. — Відпочинь, поки я повернуся.

Мої наміри порушив різкий звук горна. Я обернувся, щоб глянути на горе-музиканта, і помітив його у дверях. Горніст озвався знову. Я вмить налаштувався схопити нездару за горло, якщо він іще раз спробує катувати нас своєю музикою. Втім, горніст відступив убік і вклонився. Худа фігура у блакитному вбранні зайняла місце горніста у дверях. Усі солдати схилили голови, вітаючи свого пана. Я вчинив так само. Капо Дімонте власною персоною.

Капо Дімонте був такий худий, що, здавалося, його живіт прилип до спини. У нього, мабуть, якісь проблеми з циркуляцією крові, бо я не бачив людей, що мали б від природи таку блакитну шкіру. Маленькі червоні очі визирали з глибоких блакитних очниць, він хапався за нижню щелепу синіми пальцями. Капо Дімонте підозріло роззирнувся навколо, а потім заговорив; хоч і виглядав хирляком, голос у нього виявився глибокий і сильний:

— Солдати, в мене для вас хороші новини. Готуйтеся до нічного походу. Марш-кидок, мусимо добутися Пінетті Вудс до світанку. Йдуть лише солдати, без зайвої поклажі. Ваші зброєносці залишаться тут і приглянуть за вашим добром. Відлежуйтеся вдень, бо виступимо завтра в сутінках. Зустрінемо вночі союзників і об’єднаємося, щоб атакувати ворога на світанку.

— Одне запитання, Капо, — встав один чоловік. Весь порубаний і в шрамах, він, мабуть, бачив багато битв на своєму віку. — Проти кого йдемо?

— Вам скажуть перед атакою. Ми хочемо виграти битву, напавши несподівано.

Звідусіль залунали незадоволені вигуки, а ветеран заговорив знову:

— Наші вороги — таємниця. Відкрий хоч, хто наші союзники.

Капо Дімонте це запитання не сподобалося. Він почухав підборіддя, схопив руків’я меча, поки всі чекали на відповідь. Але, вочевидь, він дуже потребував нашої допомоги, тож урешті заговорив:

— Вам буде втішно дізнатися, що наші союзники мають велику силу. У них є також машина, щоб пробивати найтовстіші стіни. За їхньої допомоги ми можемо зберегти та захистити нашу армію. Нам пощастило воювати на одному боці з ними…

Капо Дімонте стиснув вуста, мов не бажаючи продовжувати, але знав, що мусить.

— Наша перемога гарантована, бо наші союзники — не хто інші, як орден Чорних Ченців.

Після цієї репліки запала гнітюча тиша. Напевно, всі почувалися спантеличеними. Потім розляглися люті вигуки. Я зрозумів, що ніхто не вважає цю новину доброю.