Народження Сталевого Щура

Розділ 24

Щойно Капо Дімонте виголосив це, як вийшов і двері за ним зачинили. У гаморі обурення, що лунав звідусіль, найголоснішим криком вирізнявся один чоловік. Пошрамований ветеран. Він виліз на стіл і вимагав тиші:

— Усі тут знають мене, старого Таскера. Я рубав голови, коли більшість із вас гидила в пелюшки. Тож я говоритиму, а ви слухатимете. А потім, коли закінчу, може, дам і вам слово. Щось комусь не подобається?

Таскер показав велетенський кулак, провівши ним по колу, щоб усі бачили, і скорчив страшну гримасу. Почулося кілька обурених вигуків, але не досить гучних, щоб їх можна було сприйняти за незгоду.

— Добре. Тоді слухайте. Я вже давно знаю цих смердючих педерастів у чорних каптурах і не довіряю їм. Вони дбають лише про власний зиск. Якщо ці хитродупі ченці хочуть стати нашими союзниками, то лише тому, що попереду важка битва й вони воліють бачити мертвими нас, ніж братися за брудну роботу. Мені це не до вподоби.

— Мені теж, — озвався інший солдат. — Але чи є в нас вибір?

— Вибору в нас немає! — прогарчав Таскер. — От що я збираюся сказати. Я думаю, що нас схопили за горло.

Він дістав меч і простягнув його до товаришів:

— Зброя, яку ми маємо, нові рушниці — все від Чорних Ченців. Без їхньої допомоги в нас не знайдеться, чим воювати. А якщо так, то в нас не буде роботи й доведеться або голодувати, або повертатися на ферми. Це не для мене. І краще, якщо ви затямите мої слова. Тому що ми разом. Битимемося разом, або не битиметься ніхто. А якщо ми вже вирішимо битися, а хтось із вас спробує сачкувати, мій меч одразу проштрикне його печінку. Отак!

Таскер потрусив перед солдатами гострим лезом, на яке ті дивилися мовчки й мов загіпнотизовані.

— Переконливі аргументи, — прошепотів Слон, — залізна логіка. Шкода, що такий талант змарновано в цьому болоті. У тебе і твоїх товаришів не залишилося іншого вибору, крім погодитися.

Слон знову мав слушність. Солдати ще погаласували й посперечалися, проте зрештою погодилися із запропонованим планом. Вони воюватимуть на боці Чорних Ченців. Ніхто у цій казармі, в тому числі і я, не зрадів такій перспективі. Суперечки могли тривати до півночі, але я дуже втомився й волів використати час до походу на те, щоб виспатися. Слон вийшов на розвідку, а я загорнувся в ковдру та поринув у неспокійний сон.

Мене розбудила команда «Підйом!». Здавалося, я почувався ще більш утомленим, ніж до того, як лягав. Нікого особливо не надихала перспектива нічного марш-кидка, як і нашої воєнної кампанії загалом, тож мене оточували похмурі погляди та брудна лайка. Траплялися навіть справді влучні висловлення, ніколи не чуті мною до цього, тож я вирішив їх запам’ятати, щоб уживати надалі й собі. Я підійшов до примітивного умивальника та бризнув в обличчя холодною водою. Допомогло. Коли повернувся, Слон сидів на ліжку. Він встав мені назустріч і простягнув до мене велику долоню.

— Ти маєш берегти себе, Джиме. Це жорстокий, смертельно небезпечний світ. Усі тут проти тебе.

— Саме таким життям я волію жити, тож не хвилюйся.

— Але я хвилююся… — Слон скрушно зітхнув. — Я не вірю у віщунів, астрологів, не вірю в читання майбутнього з долоні й усе таке інше, тому ти зрозумієш, наскільки огидна мені самому та чорна депресія, в яку зараз поринає моя душа. Я не бачу в майбутньому нічого, крім темряви й порожнечі. Ми побули компаньйонами так мало, я не хочу, щоб це обривалося… Перепрошую, вибач мені, але на мене немов насувається небезпека та відчай, якому не зарадити і якого не оминути…

— У тебе для цього є досить багато причин! — вигукнув я, намагаючись надати голосу якомога більшого оптимізму. — Тебе відірвали від спокійного життя почесного пенсіонера-хакера, ув’язнили, звільнили, потім утеча, переховування, дієта, знову втеча, підкуп, обман, продаж у рабство, тебе, нарешті, поранили — і ти ще дивуєшся, що в тебе депресія?

Він слабко всміхнувся і знову взяв мою руку:

— Ти маєш рацію, Джиме. Токсини в крові — депресія в мозку. Бережи свої тили та повертайся живим. Поки ти будеш у поході, я дізнаюся, як звільнити нашого капо від зайвих гроутів.

Уперше відтоді, як ми зустрілися, Слон виглядав на свій вік. Виходячи, я побачив, як утомлено він опустився на ліжко. Він, напевне, почуватиметься краще, коли я повернуся. Дренг носитиме йому їжу та доглядатиме його. Зараз я маю сконцентруватися на тому, щоб самому залишитися живим і повернутися сюди.

Похід видався тяжким і невеселим. Удень спекотно, вночі не краще. Ми зламали стрій, сходили потом, відганяли надокучливих комах, від яких уночі хоч вішайся. Я збив ноги на вибоїстій дорозі, заліпив ніздрі пилом. Попереду брязкало й шипіло. Одна з парових машин тягнула вагон Капо Дімонте, щоб він міг подорожувати відносно комфортно. Із ним їхали і його офіцери, тож разом вони пиячили й загалом не відмовляли собі у розвагах. Ми йшли. Солдатам від утоми не ставало сили навіть лаятись.

Нарешті ми, втомлені й незадоволені, дійшли до гаю Пінетта Вудс. Я зробив те, що й більшість інших: повалився на ложе з пахучої хвої під деревами і полегшено застогнав. Неймовірно, проте старі вояки на чолі з Таскером іще спромоглися перед сном пиячити. Я заплющив очі, знову застогнав і поринув у глибокий сон.

Ми залишалися в тому гаю весь день і раділи нагоді перепочити. Близько полудня з воза неохоче передали нашу денну пайку — теплу брудну воду і якісь каменюки, щоб розмочувати в ній, тут це називали сухарями. Після так званого обіду мені вдалося ще трохи поспати, поки нас знову не вишикували для продовження нічного походу. Кілька годин по тому ми добулися перехрестя та звернули праворуч. Почулися ремствування, очевидно, від тих, хто добре знав цю місцину.

— Що вони кажуть? — запитав я чоловіка, який мовчки крокував біля мене.

— Наш супротивник — Капо Діноблі. Більше нікому. У цій місцині більше немає фортець, до яких можна дістатися за два дні.

— Тобі щось про нього відомо?

Він щось пробурчав і замовк. Заговорив інший солдат.

— Я служив у нього колись давно. Вже тоді він був старим педерастом, а зараз, мабуть, зовсім дід. Не кращий і не гірший за інших капо.

Ми позмовкали, заледве волочачи ноги в тумані втоми. Чорт, мають знайтися й цікавіші способи заробляти собі на життя. Це моя перша й остання військова кампанія. Щойно повернуся, ми зі Слоном обчистимо скарбницю й заберемо всі гроути, які тільки вдасться забрати. Солодкі мрії. Я майже врізався в чоловіка попереду та загальмував саме вчасно. Ми зупинилися у місці, де дорога ховалася в лісі. У тіні дерев миготіли якісь темні силуети. Я намагався роздивитися, хто то, коли один із офіцерів повернувся до нас.

— Мені потрібні добровольці, — прошепотів він. — Ти, ти, ти й ти.

Він торкнувся моєї руки, тож довелося стати добровольцем. Нас було осіб із двадцять. Ми вишикувалися в лінію й подалися через ліс. Хмари розійшлися, і світла від зірок вистачало, щоб побачити велетенську штуковину на колесах чи щось таке. Я чув свист пари. Поряд проступила темна постать, яка зупинила нас.

— Слухайте, я скажу, що ви маєте робити, — прошепотів чоловік.

У цей час металеві дверцята на машині біля нас прочинилися. У непевному мерехтливому світлі я помітив, як у топку кладуть дрова. Я зміг також краще роздивитися того, хто говорив, — чоловіка, вбраного в чорний балахон, капюшон якого затуляв обличчя. Він вказав на машину:

— Її треба дуже тихо провезти крізь ліс. Я всаджу ножа під ребра будь-кому, хто надумає шуміти. Дорогу проклали ще вдень, тож їхати нею буде просто. Візьміть оці мотузки й робіть так, як вам наказано.

Інша постать у чорному плащі роздала нам мотузки та вишикувала. Після того як нам свистом дали сигнал починати, ми потягнули.

Ця величезна штука легко котилася по землі, тож ми взяли швидкий темп. Свистом нас повідомили, щоб ми зупинилися на узліссі. Довелося кинути мотузки і штовхати цю штуку туди, куди потрібно нашим командирам. Вони ще свистіли, а ми вирівнювали діапазон. Я міркував, що ж тут відбувається. Про нас на якийсь час забули, тож я втік, визирнув із-за чагарника й роздивився навколо.

Дуже цікаво. Пшеничне поле тягнулося вниз пологим схилом аж до фортеці, темні башти якої вирізнялися у світлі зірок. Навколо фортеці щось блищало, очевидно, рів із водою для захисту в разі нападу.

Я стояв там доти, доки небо не почало сіріти перед світанком, а потім обернувся, щоб побачити те, що ми так завзято штовхали вночі. Обриси цієї штуки вже вимальовувалися в темряві, хоч досі не вдавалося скласти уявлення, що воно, в біса, таке. Вогонь і пара (тепер я добре розгледів білу цівку пари над машиною). На даху прилаштовано якийсь загадковий пристрій. Один із ченців налаштовував його. Пара почала вириватися голосніше, а велика ємність — опускатися, поки не опинилася на землі. Я наблизився подивитися на цю велику металеву чашку, тож мене задіяли в роботі — перенести величезний камінь. Двоє з нас відкотили камінчик з купи таких самих каменюк поблизу, проте знадобилося четверо, щоб завантажити його в металеву чашу. Загадка змінювала загадку. Я приєднався до інших саме тоді, коли підійшов Капо Дімонте разом із високим чоловіком у чорному плащі.

— Ця штука працюватиме, брате Фарвел? — запитав Дімонте. — Я нічого не розумію в таких пристроях.

— Але я розумію, капо, побачиш. Коли підвісний міст опуститься, моя машина зруйнує його.

— Справді?! Ці стіни високі, тож ми втратимо багато людей, якщо доведеться штурмувати фортецю без можливості ввійти у ворота.

Брат Фарвел обернувся і дав короткий наказ людям, які налаштовували машину. В піч додали більше дров, шипіння посилилося. Сонце вже зійшло. Перед нами розкинулося безлюдне поле, мирний краєвид. А за нами в лісі ховалася армія, військові машини. Зрозуміло, що битва почнеться, щойно опустять міст. Надійшов наказ лягти, щоб нас ніхто не помітив. Уже настав ранок, сонце стояло над горизонтом, але нічого не відбувалося. Я присів біля машини, близько від оператора на контролі.

— Він не опускається, — стурбовано шепотів брат Фарвел. — Уже час, міст завжди опускається о цій годині. Щось не так!

— Може, вони знають, що ми тут? — запитав Капо Дімонте.

— Так! — неймовірно гучний голос пролунав десь із дерев над нами. — Ми знаємо, що ви тут. Ваша атака приречена, як і всі ви! Вам смерть!