Народження Сталевого Щура

Розділ 17

Із превеликим задоволенням я розірвав одне з простирадел і зв’язав витончені зап’ястки та щиколотки. Бес опритомніла саме тоді, коли я вставляв їй до рота кляп. Вона спробувала кричати, проте крик перейшов у приглушене хрипіння.

— Вона може дихати? — запитав Слон.

— Може, не переймайся. Подивися на лють в очах, на те, як сердито здіймаються її неперевершені груди… Вона вільно дихає через ніздрі. А зараз, можливо, розповіси мені, що й до чого?

— Звісно. Тільки на палубі, якщо ти не проти.

Слон почекав, доки за нами зачиняться двері. А перед тим, як заговорити, вдоволено потер руки.

— Наші проблеми скінчилися, мій хлопчику. Я дізнався про це ще тієї миті, як глянув на карту. У цьому прекрасному місті є дві речі, що переконали мене. По-перше, тут філіал банку Галактик Траст, у якому я маю рахунок. Немаленький, як бачиш. А по-друге, тут працює космодром.

Я міркував над його словами кілька секунд, поки мій неповороткий мозок множив два на два. Мені так перехопило подих, що я заледве зміг витиснути:

— Ти маєш на увазі… Ми… Ми покинемо Біт О’Хевен?

Слон кивнув і широко всміхнувся:

— Правильно. Щось клімат на цій планеті став для нас надто спекотний. А коли наша подружка нас лишить, здаватиметься ще спекотнішим. Але до того часу ми вже струсимо пил Біт О’Хевен із черевиків, перебуваючи за багато світлових років звідси. Ти ж казав, що хочеш подорожувати?

— Звісно, але ж там контроль, перевірки, поліція й усяке інше…

— Так, але митників та еміграційний контроль можна обійти. Треба лише знати як. Я знаю. І перед тим, як зважитись на цей рішучий крок, перевірив, який корабель тут стоятиме. Шкода, що не мав змоги попередити, але я впевнений, твої неперевершені рефлекси допоможуть усвідомити всі переваги цього рішення. Коли я йшов звідси, ще не уявляв, що план удасться перетворити на реальну операцію за день. Я хотів лише взяти гроші та зв’язати дівчину, а вже потім пошукати шляхів утечі в космос. Утім, доля на нашому боці. Тут якраз вантажне судно з Венії, воно вирушає завтра рано-вранці. Це чудово!

— Я впевнений, що це чудово. Проте був би ще певнішим, якби знав чому.

— Джиме, бачу в твоїй освіті значні прогалини. Я думав, усім, хто закінчував школу, відомо про запроданство венійців. Своїм менталітетом вони доводять Лігу до сказу. Невиправні. Девіз Венії — «La regloj ciam sansiligas». Це можна вільно перекласти, як «Правила створено для того, щоб їх порушувати». Іншими словами, закон понад усе, але хабарі понад законом. Я не сказав би, що це планета кримінальників, швидше пристосуванців.

— Звучить непогано, — погодився я. — Що ти вже зробив?

— Ще нічого, але переконаний, що можливістю втечі на космічному кораблі треба скористатися.

— Так, звісно.

Я не поділяв його ентузіазму. План сирий, забагато ставок на удачу. Проте вибору особливо не було.

— А як учинити з дівчиною?

— Надішлемо поліції електронного листа, який надійде, коли ми відлетимо. Вкажемо в ньому місце її перебування.

— Думаю, краще відвезти її подалі від залюднених місць. Далі за течією облаштовано автоматизовану пристань. Можна прив’язати човен до одного із зовнішніх причалів.

— Чудове рішення. Поясни мені, де тебе шукати. Я зараз піду на космічний корабель зробити певні приготування. Зустрінемося на пристані після завершення роботи о двадцять третій годині.

— Добре.

Велетенська постать Слона зникла в сутінках, а я, завівши двигун, повільно розвернувся в каналі.

Я прибув до пристані вже із сутінками. Через світло ліхтарів канал добре проглядався. Більшість човнів прив’язано та замкнено, що якраз і треба. Я пришвартувався на віддалі від інших. Потім спустився в каюту, ввімкнув світло та зустрівся поглядом із чарівними очами Бес, які зараз променилися люттю. Зачинивши двері, сів на ліжко навпроти.

— Хочу поговорити з тобою. Обіцяй не кричати, якщо заберу кляп, Ми далеко від міста, тож у будь-якому разі ніхто не почує. Згода?

Вона неохоче кивнула. Я вийняв кляп і саме вчасно прибрав руку: ці прекрасні гострі зубки націлилися прокусити мені долоню.

— Я вб’ю тебе, падлюко, на шматки поріжу…

— Досить! — гаркнув я. — Зараз можливість усе це зробити маю я, а не ти, тож краще замовкни.

Бес затихла. Може, усвідомила, в якому становищі опинилася; тепер у її очах було більше страху, ніж люті. Я не хотів лякати беззахисну дівчину, але вона сама почала всі ці розмови про вбивство. Так чи так, вона готова слухати.

— Тобі незручно. Лежи тихо, я тебе розв’яжу.

Бес почекала, поки я звільню її зап’ястки, а коли нахилився, щоб розв’язати її щиколотки, спробувала подряпати мені обличчя. Я очікував на такі вибрики, тож знову притис її до ліжка.

— Поводься розумно. Я можу ще раз тебе зв’язати й заткнути кляпом рота. Не забувай, ти сама на це напросилася.

— Ти злочинець, крадій, викрадач людей… Чекай, незабаром поліція тебе схопить.

— А ти шантажистка. Називаймо речі своїми іменами. Ось як усе станеться. Ми залишимо тебе тут, на цьому човні, і, коли будемо вже далеко звідси, тебе знайде поліція. Я впевнений, ти розповіси їм чудову історію. Тут проходять експреси і є шосе. Ти ніколи нас не побачиш, поліція також, — фантазував я. Невинна дезінформація ніколи не завадить.

— Я хочу пити.

— Я щось тобі принесу.

Звісно, тільки-но я обернувся до неї спиною, вона накинулася на мене. Потім повторила спробу видряпати мені очі, але я її відштовхнув. Я розумів почуття Бес, мені навіть було її трохи шкода.

Після цього час тягнувся дуже повільно. Бес не говорила нічого, що мені хотілось би почути, а я не казав нічого, що воліла би почути вона. Година минала за годиною, поки човен не здригнувся під чиїмись важкими кроками. Я метнувся до своєї полонянки, але вона встигла крикнути ще до того, як я змусив її замовкнути. Дверна ручка сіпнулася і почала повертатися.

— Хто там? — гукнув я, лаштуючись до боротьби.

— Свої, свої, — пролунав знайомий голос.

Я відчинив двері, відчуваючи неймовірне полегшення.

— Вона може мене чути? — запитав він, вказуючи на нерухому фігуру на ліжку.

— Можливо. Давай я знову її зв’яжу, й піднімемося на палубу.

Доки я зачиняв двері, Слон пішов уперед. Аж раптом нічне небо вибухнуло іскрами й через горизонт простяглася дуга яскравого світла.

— Хороша прикмета, — зазначив Слон. — Справжній космічний корабель. Усе готово. Часу небагато, тож я пропоную хапати речі та вирушати в дорогу.

— Транспорт?

— Я орендував машину.

— Її можуть простежити?

— Сподіваюсь, на це у них стане хисту. Залишу її біля залізничної станції. Я придбав квитки для нас обох.

— Я говорив нашій подружці про залізницю.

— Бачиш, ми гарна команда. Тепер, думаю, мені треба лише ненароком впустити квитки, поки ми пакуватимемося, та ще й так, щоб вона їх помітила.

Ми зібралися дуже швидко. Саме задоволення дивитися, як блакитні залізничні квитки на мить випали на простирадло. Квитки спланерували з кишені Слона, коли обидві його руки були зайняті. Майстер! Замикаючи двері, я не зміг стриматися і послав Бес повітряний цілунок, отримавши у відповідь лютий погляд і приглушене гарчання, звісно ж, цілком заслужені. Проте в нещасної дівчинки досі було кілька тисяч баксів з наших грошей, тож жаліти її не випадало.

Ми вийшли з машини на залізничній станції, де дочекалися слушної нагоди непомітно вислизнути, щоб продовжити шлях до космодрому. До цієї миті ми мали стільки клопоту, що я усвідомив, куди збираюся податися, лише побачивши перед собою вогні космічного корабля.

Я покидаю нашу планету! Одна річ дивитися космічні опери, і зовсім інша — самому вирушити в космос. Я відчув, як по спині побігли мурахи. Нове життя обіцяє бути дуже цікавим!

— Сюди, за стійку! — наказав Слон. — Наша людина зараз прийде!

Худий чоловік у космічному скафандрі вже намірювався заходити, але зупинився, побачивши Слона.

— Vi estas malfrua! — сердито пробурчав він.

— V ere-sed me havas la monon, — відповів Слон, простягаючи йому велетенську пачку готівки.

Гроші перейшли з рук до рук, і після недовгої розмови за першою пачкою Слон дав другу. Задовольнивши свою жадібність, службовець провів нас до службового фургона, і ми залізли досередини. Двері зачинилися — навколо запанувала темрява.

Яка пригода! Невидимі транспортні засоби минали нас, долинали дивний стукіт і шипіння, немов поряд проповзала гігантська змія. Незабаром ми спинилися, і наш провідник розчахнув задні дверцята фургона. Я вистрибнув першим і опинився за кілька кроків від трапу до чогось, що могло бути лише однією-єдиною річчю — побитим корпусом космічного корабля. Біля трапу стояв охоронець і дивився просто на мене.

От і кінець нашій пригоді! Шкода! Вона ж іще навіть не почалася. Що мені робити? Утікати? Але я не міг покинути Слона. Тим часом, поки я стояв, прораховуючи можливі варіанти, мій напарник рушив уперед і наблизився до охоронця…

…І передав йому пачку банкнот. Охоронець іще рахував прибутки, а ми вже поспішали за провідником угору по трапу, намагаючись не розгубити дорогою речі.

— Eniru, rapide! — наказав космонавт, відчиняючи двері до каюти.

Ми ступили в темряву. Двері за нами зачинилися.

— Нарешті, — зітхнув із полегшенням Слон, обмацуючи стіну в пошуках вимикача.

Спалахнуло світло. Ми — посеред малесенької каюти. У ній лише два ліжка та ще менша, досить обшарпана ванна.

— Дім, милий дім, — проспівав Слон, задоволено всміхаючись і оглядаючись. — Ми залишимося тут на два дні. Порозкладаймо наші манатки подалі з очей, бо капітан погрожуватиме повернути нас на Біт О’Хевен і сума хабаря зросте у кілька разів. Я впевнений, що ми можемо цього уникнути.

— Я щось не зовсім розумію. Хіба ти вже не дав хабара?

— Тільки перші внески. Ніхто ніколи не ділиться хабарами — перше правило цього делікатного мистецтва. Космонавту ми заплатили за те, що він провів нас на борт тоді, коли на чатах стояв милий хлопець, який згодився взяти свою частку. Забудьмо про це. Про нашу присутність на кораблі невідомо офіцерам і найважливіше — капітанові, якому доведеться заплатити найбільше. От побачиш.

— Я починаю розуміти. Хабарництво — справді точна наука.

— Авжеж.

— Добре, що ти говориш їхньою мовою та можеш із ними домовитися.

Слон здивовано звів брови й підсунувся ближче.

— Ти що, не розумів нас? — запитав він.

— Я не вивчав іноземні мови в школі.

— Іноземні! — Він здавався шокованим. — З якого ж ти свинобразячого села?! Це не іноземна мова, мій любий хлопчику. Це міжгалактична мова есперанто, яку всі цивілізовані люди вивчають змалечку та послуговуються нею, як рідною. Твоя освіта на диво неповна. Втім, це легко виправити. До нашого наступного приземлення ти розмовлятимеш есперанто, як рідною мовою. Для початку: всі дієслова теперішнього часу незалежно від особи мають закінчення -as. Простіше не буває.

Слон замовк, бо хтось торкав двері каюти. Він приклав палець до вуст і вказав на прилеглу ванну кімнату. Я метнувся туди й увімкнув там світло. Слон квапливо приєднався до мене, ставши поруч. Я вимкнув світло, а він зачинив двері до ванної якраз тоді, коли відчинили двері з коридору.

Було чутно, як хтось, насвистуючи, ходить кімнатою. Звичайна перевірка, нічого не виявлено, зараз непроханий гість піде геть. Але двері ванної розчахнулися і яскраве світло залило кімнату. Перед офіцером із золотавими погонами постала дивна картина: Слон у малесенькому душі та я на унітазі. Він неприємно посміхнувся:

— Мені здалося, під палубою щось відбувається. Нелегали…

Офіцер витягнув невеликий пістолет:

— Зараз ви двоє сходите на землю, і я викликаю місцеву поліцію.