Народження Сталевого Щура

Розділ 30

Атака була справді несподіваною. Наші війська перетнули міст і зайняли фортецю ще до того, як солдати Капо Доссії повиходили з казарм. Утім, попри нашу кількісну перевагу, охорона на стінах боронилася завзято.

Для поширення паніки у військах Капо Доссії я, ввімкнувши звукові ефекти псевдопарової машини, скерував її на ворожі лави. Хоч у мене кілька разів і вистрелили, більшість солдатів позадкувала й кинулася навтьоки. Я роззирнувся навколо і побачив, що битву майже виграно.

Оборонці на стінах підняли руки, здаючись. Нас було значно більше, тож вони воліли врятувати власні життя, а не битися за капо до останньої краплини крові. Біля центральної фортеці група офіцерів демонструвала кращий бойовий дух — там іще точився запеклий бій. Проте один за одним офіцерів повалили на землю або примусили здатися. Двоє з них намагалися пробратися у фортецю, але важкі двері зачинили просто в них перед носом.

— Принесіть факели! — репетував Капо Дімонте. — Давайте викуримо цих смердючих щурів!

Бій стих так само швидко, як і спалахнув. Люди Капо Дімонте захопили ворота, стіни та подвір’я. Купи трупів слугували доказом жорстокості нападу. Раби трусилися зі страху біля стін, а солдатів, які здалися, забрали геть. Тільки центральна будівля ще залишалася в руках оборонців. Капо Дімонте знав, як цьому зарадити. Він розмахував факелом над головою й волав на весь голос:

— Чуєш, Доссіє, ти, жирний кнуре, тут тобі й смерть! Виходь битися зі мною, або я спалю тебе. А заразом згорять усі чоловіки, жінки, діти, собаки, щури, голуби, які там з тобою. Виходь битися, потворо, або тебе засмажать, як біфштекс!

Хтось із башти у відповідь вистрелив із рушниці, і куля відскочила від бруківки біля ніг капо. Дімонте змахнув закривавленим мечем — і заревіли постріли. Його війська почали стрілянину. Кулі рикошетили в кам’яні стіни, з глухим стукотом уганялися у зачинені двері, свистіли у вікна… Коли стрілянина вщухла, зсередини ще долинали крики.

— Лиш одне попередження! — гукнув Капо Дімонте. — Я не воюю з жінками та солдатами, які здалися. Покладіть зброю — і ви вільні. Якщо відмовитесь, вас спалять живцем. Я хочу одного: видайте мені ту свиню, Капо Доссію. Чуєш мене, Доссіє, ти, паскуда, свиня, слизняк…

І так далі, раз уже Дімонте зачепив свою улюблену тему. Факел курівся і тріщав у його руках, а всередині будівлі зчинилися метушня й галас.

Раптом двері різко розчахнулися, і Капо Доссія скотився сходами. Він був босий, заледве одягнений, але з мечем.

Побачивши свого ворога, Капо Дімонте втратив рештки здорового глузду. Він загарчав з люті й кинувся вперед. Доссія, із закривавленим обличчям, звівся на ноги та підняв меч для оборони.

Цю гарну виставу дивилися всі. Поки билися ватажки, між солдатами запанувало неоголошене перемир’я. Вояки поскладали зброю, з усіх вікон башти над ними повистромлювалися цікаві. Я зліз із сидіння і став перед машиною, звідки прекрасно проглядалися суперники.

Обоє добре треновані й люті. Меч Дімонте вдарив по мечу Доссії, коли той хотів ним змахнути. Доссія гарно парирував удар, зробив випад, але Дімонте встиг ухилитися. Сталь била по сталі.

Рухаючись туди й сюди бруківкою, вони рубалися шалено: на кону стояло життя когось із них. З точки зору майстерності бій був, правду кажучи, доволі примітивний — випад, перехоплення, випад, перехоплення, але досить енергійний. Глядачі зашуміли, коли Дімонте пустив першу кров — поранив Доссію в бік. Сорочку того швидко залила кров.

Початок кінця. Дімонте сильніший і агресивніший, у куражі перемоги. А Доссія… Якщо він випив стільки, скільки нам сказали, то цей невдаха боровся не лише з ворогом, а й із похміллям. Дімонте нападав дедалі настирливіше й наполегливіше, безжалісно ганяючи суперника подвір’ям. Зрештою Доссія вперся спиною в стіну, він більше не мав куди відступати. Дімонте прорвав оборону суперника й зацідив йому в зуби руків’ям меча, надалі вибивши спритним рухом зброю з рук переможеного.

Усі солодкі плани щодо садистської розправи затьмарив страшний напад люті. Дімонте заніс меча й рубонув.

Гостре лезо перерізало горло Доссії — не надто приємне видовище. Я відвернувся, і мене знудило. У цю мить сонце затулила тінь. Одна людина звела голову, потім іще одна, поки не зчинився ґвалт.

Я теж глянув угору. На відміну від інших я знав, на що дивлюся.

На сонці сяяла гігантська модель космічного корабля класу Д на повітряній подушці. Багатотонний корабель проплив над подвір’ям легко, ніби пір’їнка. Невимушено зупинився. Завис над нашими піднятими головами мовчазною загрозою.

Я кинувся до кабіни авто. Часу втікати не було, та й не знав куди. Метнувся до своєї камери схову, коли перша срібна куля вилетіла з корабля. З жахом глянувши на неї, я зробив глибокий вдих, відчинив дверцята сховища, схопив шкіряну сумку й сів назад на водійське сидіння.

Навколо мене падали, розриваючись, срібні кулі, з них виходив газ. Я запхнув сумку собі під одяг тієї миті, як упав перший солдат. Мої пальці вовтузилися з паском безпеки, коли Капо Дімонте знепритомнів і звалися на тіло свого мертвого ворога. Міцний запах ударив мені в ніздрі — я заховав сумку під ремінь і затягнув його на собі.

Це все, що я міг зробити. Вже задихаючись, кинув останній погляд на подвір’я фортеці (щось підказувало мені, що це востаннє споглядаю жахливий світ Спіовенте).

— Щасти вам, невдахи! — гукнув я нерухомим тілам, нарешті видихаючи. Потім удихнув…

Я відчував, що притомний. Ще відчував щось м’яке під спиною та світло, яке било мені крізь опущені повіки. Я боявся розплющувати очі, пам’ятаючи про жахливий головний біль, яким супроводжувалася остання газова атака. Від цих згадок я зіщулився, повернув голову і — нічого не відчув. Набравшись сміливості після цього невеликого експерименту, я примружив одне око. Досі нічого. Я кліпав від потужного світла, проте не відчував болю.

— Інший газ, ви такі добрі, дякую, — сказав я, як виявилося, сам собі, широко розплющивши очі.

Маленька кімната, круглі металеві стіни, вузьке ліжко піді мною. Навіть якби перед тим, як зомліти, наостанок я не побачив космічного корабля, то впізнав би його. Вони взяли мене на борт. Але де всі мої гроути? Я обдивився все навколо, але нічого не знайшов. Різкі рухи спричинили напад запаморочення, і я відкинувся на ліжко, голосно стогнучи з жалю до самого себе.

— Випий оце. Воно зніме симптоми отруєння газом.

Я знову розплющив очі й уздрів міцного чоловіка, який саме зачиняв за собою двері каюти. Він був одягнений у щось схоже на уніформу з великою кількістю золотавих ґудзиків і нашивок. Такі лахи, мабуть, носять в армії. Він дав мені пластиковий стакан, яку я обережно понюхав.

— Ми мали досить часу, щоб отруїти чи вбити тебе, поки ти був непритомний, — зауважив незнайомець.

Це здалося мені переконливим. Я випив гірку рідину й одразу ж став почуватися краще.

— Ви вкрали мої гроші, — промовив я, щойно він спробував заговорити.

— Твої гроші в безпеці.

— Вони в безпеці тільки в моїх кишенях. Хоч би й схоже, як до того, як ви мене знайшли. Хто їх узяв — злодій.

— Не треба тут мені про крадіжки! — хмикнув він. — Та ти сам украв ці гроші.

— Доведи! — відповів я. — Я тяжко гарував заради тих грошей і не дам їх якомусь розцяцькованому пенсіонерові…

— Годі! Я прийшов сюди розмовляти не про твої нікчемні гроути. Їх покладуть на депозит у міжгалактичний банк…

— За яким курсом? Хто на цьому заробить?

Він розлютився:

— Досить! У тебе великі проблеми, тобі багато чого доведеться пояснити. Професор Лустінг говорить, що твоє ім’я Джим. Яке твоє прізвище і звідки ти?

— Моє ім’я Джим Ніксон. Я з Венії.

— Так не годиться, ми не працюватимемо, якщо ти й далі брехатимеш. Твоє ім’я Джеймс ді Ґріз, ти в’язень-утікач із Біт О’Хевен.

Як ви можете уявити, я розгубився, почувши це. Хоч би хто був цей хлопець, він добряче попрацював; я зрозумів, що зараз граю з професіоналами, а не з любительською командою того дурня професора. Профі, що поробиш. Вони подали кручений м’яч, щоб вибити мене з колії, налякати, розв’язати мені язика. Тільки я так не граю. Я опанував себе, сів на ліжку так, щоб дивитися йому просто в очі, і спокійно зауважив:

— Ви не відрекомендувалися.

Лють зникла, він став таким же спокійним, як і я. Чолов’яга обернувся, натиснув кнопку в стіні, і звідти випав розкладний металевий стілець. Присівши на нього, схрестив ноги:

— Я капітан Варод, флот Ліги. Спеціалізуюся на міжпланетних конфліктах. Ти готовий відповідати на запитання?

— Так, якщо і ви відповісте на мої. Де ми зараз?

— Приблизно за тринадцять світлових років від Спіовенте. Ти, звісно, радий це чути…

— Я радий.

— Моя черга. Як ти потрапив на Спіовенте?

— На борту венійського вантажного судна, яке постачало зброю нині покійному Капо Доссії.

На ці слова він напружився, нетерпляче нахилився вперед і знову запитав:

— Хто капітан вантажного судна?

— Зараз не твоя черга. Як ви вчините зі мною?

— Ти в’язень-утікач. Тебе повернуть на Біт О’Хевен відбувати тюремний термін.

— Справді? — Я спробував усміхнутися, але вдалося нещиро. — Тепер я був би радий відповісти на твоє запитання, проте зовсім забув ім’я капітана. Катуватимете?

— Не грайся зі мною, Джиме. Ти в дупі. Якщо сприятимеш розслідуванню, я допоможу тобі всім, чим зможу.

— Добре. Я пригадую ім’я, ви висаджуєте мене на якійсь нейтральній планеті, та й по всьому.

— Це неможливо. Вже зроблено всі відповідні записи, а я служитель закону. Я маю повернути тебе на Біт О’Хевен.

— Дякую. Але в мене несподіваний напад амнезії. Перед тим як підете, скажіть, що стане зі Спіовенте?

Він розвалився на стільці, зовсім не намірюючись іти:

— Перше, що там відбудеться, це закінчення божевільних експериментів професора Лустінга. Нас уплутала в це Міжгалактична асоціація прикладної соціоекономіки. Вони спроможні залучити достатньо коштів для втілення окремих своїх теорій у життя. Їх фінансує багато планет, тож було легше дати їм самим наступити на граблі, ніж обороняти ті граблі від них.

— І вони наступили?

— Безперечно. Зараз вони завантажилися на корабель і захоплено покидають Спіовенте. Розробляти політичні й економічні теорії — це одне. А втілювати їх у суворій реальності — це доволі інше. Такі спроби завжди мали катастрофічні наслідки. Зараз ми вже не знаємо подробиць, але наслідком утілення божевільної теорії за назвою «монетаризм» стало знищення цілих культур, навіть планет. Тепер інші розумники опинилися в глухому куті, тож на місце прибудуть спеціалісти, які все розставлять на свої місця.

— Вторгнення?

— Ти забагато дивився телевізор. Війну заборонено, ти маєш це знати й не молоти дурниць. Ми відрядимо людей, які працюватимуть із сьогоденним суспільством Спіовенте. Можливо, з Капо Дімонте, він же щойно подвоїв свої володіння. Йому допомагатимуть захоплювати більші й більші території…

— І вбивати більше й більше людей?

— Ні, ми простежимо за цим. Дуже скоро він не зможе керувати без допомоги, і наші бюрократи вже чекатимуть, щоб цю допомогу надати. Централізований уряд…

— Зміцнення судової системи, податки… Я знаю всі ваші викрутаси. Все, як у професора Лустінга.

— Не зовсім. Наші технології перевірені, вони працюють. За одне, щонайбільше за два покоління Спіовенте приймуть до родини цивілізованих планет.

— Мої вітання. А тепер вийдіть і не заважайте мені оплакувати свою гірку долю у в’язниці.

— І ти не скажеш мені ім’я постачальника зброї? Може, він продовжує свої брудні справи, і ти будеш відповідальним за ще більше смертей.

Справді, так і є. Чи всі ті вбивства у дворі фортеці — не моя провина? Атака — це ж моя ідея. Проте Дімонте атакував би їх у будь-якому разі, що дало б іще більше загиблих. Його правда, бути відповідальним за таке непросто. Капітан Варод, очевидно, читав мої думки.

— Відчуваєш докори сумління? — запитав він.

Хороше запитання. Проникливий, падлюка.

— Так. Я вірю в життя і святість життя, не схвалюю вбивства. Кожен із нас приходить у цей світ лиш один раз, і я не хочу відповідати за те, що когось позбавлять цього дару. Я припустився помилки і, сподіваюся, зможу якось її виправити. Ім’я постачальника зброї — капітан Га…

— Гарт, — завершив він. — Ми вже наглядаємо за ним. Це його остання подорож.

Мій мозок швидко запрацював:

— Навіщо ви запитали про його ім’я, якщо самі вже все знаєте?

— Заради тебе самого, Джиме. Я говорив тобі, що наша робота полягає в реабілітації. Ти прийняв важливе рішення, і я вірю, що після цього ти станеш кращою людиною. Щасти тобі!

Він уже намірився йти.

— Красно дякую. Згадуватиму ваші теплі слова, гаруючи в камінних шахтах.

Капітан зупинився у прочинених дверях і всміхнувся мені:

— Я добре ознайомлений із системою правосуддя. І, правду кажучи, не думаю, що в’язниця й каторга — це справедливе покарання за невдале пограбування банку. Ти заслуговуєш на кращу долю. Але я маю повернути тебе до в’язниці. Тебе переведуть на інший корабель на найближчій планеті, там триматимуть, поки не вирушать у дорогу.

Він майже вийшов, аж раптом на мить зупинився:

— З огляду на те, що ти повідомив, я забуваю про відмичку в підошві твого черевика.

Після цього він справді вийшов. Я дивився на зачинені двері й раптом зареготав. Усе-таки Всесвіт не такий поганий, він сповнений чудових речей, які спроможний здобути той, хто знає собі ціну. А я свою знаю!

«Дякую, Слоне! Дякую за все. Ти навчав мене, був моїм наставником. Завдяки тобі народився Сталевий Щур!»