Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р.

ПЕРЕДМОВА

Юридичні норми, визначаючи відносини між громадянами і встановлюючи правила поведінки для них, роблять це у загальній формі. В законах не називаються права та обов’язки окремих осіб і не вказується, як вони повинні чинити в кожному окремому випадку, а йде мова лише про цілі категорії осіб, дій і відносин: про власників, спадкоємців, покупців, продавців, наймачів, стягувачів, договори, порушення прав тощо. Внаслідок цього окремі особи повинні самі визначати свої права та обов’язки шляхом умовиводів із юридичних норм, підлаштовуючи своє фактичне становище під відповідні настанови законів чи інших норм чинного права. Таким чином, конкретні права та обов’язки окремих громадян пізнаються ними шляхом висновків з юридичних норм і фактичних зобов’язань, тобто шляхом конкретизації норм і їх апробації на практиці.

У більшості випадків громадяни роблять відносно своїх прав і щодо своїх обов’язків однакові висновки і добровільно втілюють ці висновки у життя: боржники повертають борги, наймачі сплачують ренту наймодавцеві тощо. Однак нерідко трапляється і так, що між громадянами виникають суперечності і спори і що одні з них відмовляються виконання логічні висновки, що робляться із законів іншими, — відмовляються або тому, що вважають ці висновки сумнівними, або тому, що не можуть або навіть просто не бажають їм підкорятися. В таких випадках виникає потреба у яких-небудь способах розв’язання спорів між громадянами і примусу їх до виконання покладених на них обов’язків. Таких способів кілька.

Найпростішим з них та найприроднішим видається самостійне здійснення своїх прав із застосуванням, у випадку необхідності, примусу, тобто сили, те, що сьогодні ми називаємо самосудом. Однак так здійснювалися права в минулі часи, коли переможцем міг стати не той, хто правий, а той, хто сильніше. За визначенням відомого німецького юриста Рудольфа фон Ієрінга, «самоуправством і помстою, цим диким видом правосуддя, починалося кожне право». Однак застосування цього способу почало обмежуватися по мірі розвитку цивілізації і зміцнення ролі державної влади у регулюванні суспільних відносин, тож в благоустроєній державі він може бути терпимий лише у формі винятку, і тільки коли не виражається у заборонених кримінальними законами діях або виправдовується неможливістю звернутися своєчасно по допомогу до органів державної влади.

Другий спосіб полягає в тому, що ті, між якими виник спір, обрали за взаємною угодою третю особу, якій вони обоє довіряють, і попросили його вирішити, хто з них правий, беручи на себе заздалегідь зобов’язання підкоритися будь- якому його рішенню. Це — третейський суд. І він широко застосовується сьогодні, однак сфера його застосовування обмежена тим, що об’єктивно не завжди такий суд може бути ефективний, адже, по-перше, він передбачає наявність обопільної згоди сторін спору і готовність кожної з них підкоритися рішенню обраного судді, а по-друге, іноді між громадянами ніякого спору немає: обидві заінтересовані сторони однаково розуміють закон і роблять з нього однакові висновки, але сторона, що зобов’язана виконати певну дію на користь іншої сторони, зумисно ухиляється від того, при цьому не відкидаючи існування свого обов’язку чи зобов’язання, з якого він випливає.

Залишається третій спосіб — звернення по допомогу до державної влади. Він є найбільш зручним і вірним для особи, що бажає здійснити чи поновити своє право. При цьому, однак, державна влада не може надати допомогу усякому, хто звертається до неї. Нерідко по допомогу звертається той, хто в дійсності не має того права, яке собі присвоює. Тому, перш ніж взяти під свій захист прохача, державна влада повинна перевірити правомірність заявленої ним вимоги, тобто правильність зробленого ним висновку з юридичних норм і фактичних обставин. Для перевірки правомірності заявлених громадянами чи юридичними особами один до одного вимог і потрібен орган влади, що називається цивільний суд, а для діяльності їх встановлюються певні форми і правила, що формують організоване провадження, що називається цивільним процесом.

Суд необхідний в правовій державі рівно остільки, оскільки існує об’єктивна необхідність у правильному, постійному та однаковому застосуванні закону. А ця необхідність присутня у всіх без винятку сферах приватного, суспільного і державного життя: як то у спорі між приватними особами з приводу їх інтересу чи майна, в спорі про право держави покарати винного чи щодо скарг особи на незаконні прояви своєї влади владою щодо громадянина. Звідси й правосуддя має своїм завданням вносити голос права у спірні аспекти протиріч між громадянами, юридичними особами і державою. І чим більшою мірою держава наближається до еталону правової, тим самостійніше влаштована у ній судова влада і тим ширшим є масштаб і обсяг її діяльності.

Враховуючи непересічну важливість цих покладених на суд обов’язків, судова влада має бути організована і улаштована так, щоб уміле і справедливе ставлення з її боку до застосованого права було по можливості забезпечене. Саме тому закон встановлює цілу низку умов, яким мають відповідати особи, що займають суддівські посади. Однак ніщо так сильно не впливає на якість правосуддя як незмінюваність, незалежність та недоторканність суддів. А. Коні писав, що «становище, за якого суддя може зовсім не думати про свій завтрашній день, а думати лише про завтрашній день підсудного йому обвинуваченого, є однією з кращих гарантій правильності винесених таким суддею вироків». Про ту ж незмінюваність відомий німецький вчений Рудольф фон Ієрінг пише: «Літописи юстиції багаті на приклади істинного героїзму з боку суддів, що боролися супроти впливів сильних світу цього аж до втрати суддівського крісла; однак найбільшою мірою важливо і для інтересів суспільства, і для інтересів приватних осіб, щоб справедливі рішення і вироки не були кожен раз актами героїзму з боку суддів, а спокійними судженнями пересічної людини, якій надано можливість не боятися загроз від можновладних людей і не прислухатися до нашіптувань із-зовні, а обов’язки якого визначені чітко і ясно: знати закон, рахуватися із фактами і керуватися совістю».

Отже, наукою цивільного процесу вимога незмінюваності суддів називається кращою гарантією їх безсторонності, для реального захисту приватних осіб від будь-якого посягання на їх права, з чийого б боку такі посягання не виходили, — захисту без упередженості.

Таким чином, цивільний процес — це урегульована цивільним процесуальним правом діяльність суду, осіб, що беруть участь у справі та інших учасників судового провадження, а також органів виконання судових ухвал з розгляду і вирішення цивільних справ, а також виконання прийтяни в результаті такого розгляду рішень.

Якщо ключовим елементом організації суду для провадження ним справедливого і ефективного судового процесу є принцип незмінюваності, недоторканності та незалежності суддів, то основною засадою самого цивільного процесу, яка посилює неупередженість і безсторонність правосуддя, є принцип змагальності учасників цивільного процесу, більшість аспектів якого були вироблені ще в римському праві:

• Nemo judex sine actore. Немає позивача, немає і суду, тобто провадження по справі припиняється в той момент, коли позивач відмовляється від свого позову.

• Audiatur et altera pars. Нехай вислухають і протилежну сторону. Кожна сторона має рівне право говорити і слухати в судовому засіданні.

• Neprokedat judex ex officio. Суддя не має службових обов’язків, пов’язаних із збором доказів. Тому він не має права збирати докази за власною ініціативою та залучати інших осіб до участі в процесі. Це право є виключною компетенцією сторін процесу.

• Quod non est in actis est in mundo. Чого немає в справі, того немає і у світі. Всі факти повинні бути зафіксовані у документах, які може вивчити суд.

• Judex ne eat ultra petita partium. Суд не може виходити за межі вимог сторін.

• Jura novit curia. Закони знає суд, тобто суду краще знати, які закони слід застосувати за результатами розгляду заявленого спору незалежно від факту наявності чи відсутності посилання на ці закони з боку самих сторін.

• Sententa ferri debet secundum allegata et probata, non secundum conscientiam. Рішення у справі має бути постановлене на підставі представлених суду і доведених обставин, а не за переконанням совісті (розсуду).

Право на справедливий судовий розгляд є фундаментальним правом людини. Його розвиток та регламентація здійснювалися у контексті формування уявлень про права і свободи людини.

Перше закріплення ідей щодо прав людини пов'язується з англійською Великою хартією вільностей 1215 р. У тексті зазначеного правового документа певною мірою знайшло своє закріплення й право на справедливий судовий розгляд, яке передбачалося ст. 39: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув'язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена ... інакше як за законним вироком рівних їй і за законом країни».

Подальший розвиток ідеї прав людини, у тому числі й права на справедливий судовий розгляд, можна знайти у «Петиції про права» (Англія, 1628 р.), Habeas Corpus Act 1679 р.

Уперше права людини дістали систематизований юридичний вираз у 1776 р. у Вірджинській декларації (Декларації прав американського штату Вірджинія), яку було покладено в основу прийнятої тоді ж Конституції США, а згодом, у 1791 році, — в основу десяти поправок-доповнень до цієї Конституції («Білля про права»). Особливе значення в цьому відношенні мають П'ята поправка до Конституції США, яка передбачала, що ніхто не буде позбавлений життя, свободи або майна без законного судового розгляду, а також прийнята у 1886 р. Чотирнадцята поправка, яка закріпила, що жоден штат не позбавлятиме кого-небудь життя, свободи або власності без належної правової процедури і не відмовлятиме якій-небудь особі, підпорядкованій його юрисдикції, у рівній охороні законів.

Наступний етап бурхливого розвитку прав людини збігся із закінченням Другої світової війни та створенням Організації Об'єднаних Націй. Резолюцією 217А (III) Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. Так, ст. 8 Декларації передбачає, що «кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом».

Уперше право на справедливий судовий розгляд на міжнародному рівні, яке не лише проголошувалося, а й вимагало відповідних дій для його забезпечення з боку держави, було закріплено у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, прийнятому 16 грудня 1966 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI). Так, відповідно до ч.1 ст. 14 «всі особи є рівними перед судами і трибуналами. Кожен має право ... при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону».

Остаточна інституціоналізація права на справедливий судовий розгляд як складової частини права на доступ до правосуддя на міжнаціональному рівні відбулася з прийняттям у межах Ради Європи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка у п. 1 ст. 6 закріпила право кожного на справедливий і публічний судовий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Як наголосив Європейський суд з прав людини, «конвенція має на меті захист не теоретичних чи ілюзорних, а конкретних і дієвих прав. Це зауваження стосується, зокрема, права доступу до правосуддя, приймаючи до уваги видне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд.

Україна 17 липня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. і тим самим взяла на себе зобов’язання гарантувати права, закріплені в ній, та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини з питань тлумачення й застосування цієї Конвенції. Пункт 1 ст. 6 Конвенції серед конвенційних прав, які повинні гарантуватися державами, закріплює право кожного на справедливий і публічний судовий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або — тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України. Крім того, згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди зобов’язані застосовувати при розгляді справи Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить деталь-ний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступ до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого справедливого судового розгляду. Таким чином, уявляється, що право на справедливий судовий розгляд, закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції, необхідно розглядати ширше, ніж воно виписано у вказаній нормі, а саме як право на доступ до правосуддя, яке, хоча й безпосередньо не передбачено в Конвенції, але випливає з неї. Отже, кожна держава як учасниця Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя — загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Прикладом розвитку засад справедливого судочинства була Хартія Європейського союзу про основні права, яку підписали Європейський парламент, Рада Європейського Союзу і Європейська комісія 7 грудня 2000 р., оскільки вона розширила зміст права на доступ до правосуддя. Так, крім права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав та основних свобод, ст. 47 Хартії передбачає, що кожна особа має право користуватися послугами адвоката, захисника і мати представника. Тим, хто не володіє достатніми коштами, надається юрисдикційна допомога в тій мірі, в якій ця допомога необхідна для забезпечення ефективного доступу до правосуддя.

Заінтересованість міжнародного співтовариства в затвердженні доступності правосуддя як певного єдиного для всіх стандарту справедливого судочинства, необхідного для забезпечення захисту прав та свобод, який гарантується в кожній демократичній правовій державі, та втілення цього стандарту в національні правові системи сприяла тому, що зусиллями країн-членів Ради Європи були вироблені та прийняті Комітетом Ради Європи резолюції та рекомендації з питань забезпечення більш простого доступу громадян до ефективного правосуддя: резолюції № 78 (8) від 02.03.78 р. про юридичну допомогу та консультації та № (76) 5 від 18.02.96 р. про юридичну допомогу у цивільних, торгових та адміністративних справах, рекомендації № R (93) 1 від 08.01.93 р. про ефективний доступ до закону та правосуддя для найбільш бідних прошарків населення, № R (86) 12 від 16.09.86 р. стосовно заходів щодо недопущення та скорочення надмірного робочого навантаження на суди, № R (81) 7 від 14.05.81 р. стосовно шляхів забезпечення доступу до правосуддя, № R (84) 5 від 28.02.84 р. стосовно принципів цивільного судочинства, спрямованих на удосконалення судової системи, № R (94) 12 від 13.10.94 р. про незалежність, ефективність та роль суддів, № R (95) 5 від 07.02.95 р. стосовно введення в дію та покращення функціонування систем і процедур оскарження з цивільних та торгових справ, № R (95) 11 від 11.09.95 р. щодо відбору, обробки, надання та архівації судових рішень в правових інформаційно-пошукових системах.

Слід завважити, що процес інституціоналізації права на справедливий судовий розгляд на міжнаціональному рівні в Європейському регіоні мав вплив на законодавство та процесуальні системи європейських країн, які підхопили ідею п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод і в тій чи іншій формі зафіксували в якості стандарту доступність правосуддя.

На рівні законодавства України поняття «доступність правосуддя» вперше було закріплене в ч. 3 ст. 3 Закону України «Про судоустрій України» в редакції від 07.02.2002 р., яка передбачила, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами, хоча зміст цього поняття не розкривався.

Крім того, можна стверджувати, що певним аналогом права на доступ до правосуддя, яке зафіксовано у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, є право на судовий захист, яке закріплене у ст. 55 Конституції України.

Далі, Цивільний процесуальний кодекс України у ст. 1 закріплює, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 1 ст. 157 ЦПК передбачає, що суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця. Наведені норми підтверджують, що на національному рівні був зроблений крок до того, щоб певним чином відтворити норми Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо права на справедливий судовий розгляд.

Цивільні права, обов’язки та законні інтереси, що підпадають під сферу застосування п. 1 ст. 6 Конвенції, мають бути спірними, тобто мусить існувати спір щодо них. Спір має бути «справжнього та серйозного характеру». При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, спір про право існуватиме у тому випадку, якщо права, про які йде мова у справі, охороняються чи визнаються внутрішнім законодавством, пов’язані із здійсненням встановлених публічним правом повноважень.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Суди розглядають справи, визначені у ч. 1 цієї статті, у порядку позовного, наказного та окремого провадження. З наведеного випливає, що всі справи, що вирішуються в межах цивільного судочинства, стосуються прав, свобод та інтересів, які підпадають під визначення «цивільні» в контексті ч. 1 статті 6 Конвенції. Однак, враховуючи зміст п. 2 ч. 1 ст.100, ч. 6 ст. 235 ЦПК, що унеможливлює наявність спору про право в справах наказного та окремого провадження, можна стверджувати, що гарантії, закріплені в п. 1 ст. 6 Конвенції, розповсюджуються лише на справи позовного провадження.

Враховуючи вищевикладене, можна виокремити такі основні складові елементи права на справедливий судовий розгляд:

— необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи;

— належна судова процедура;

— публічний судовий розгляд;

— розумний строк судового розгляду;

— розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом.

Все це охоплюється сучасним поняттям цивільного процесу, втіленим, зокрема, і у коментованому Цивільному процесуальному кодексі України.

Чим же є цивільний процес? Поняття цивільного процесу дискутується в науці цивільного процесуального права упродовж всього періоду його розвитку. В спеціалізованій літературі поняття «цивільний процес» визначається по- різному.

Дореволюційні процесуалісти визначали цивільний процес «як форму судового здійснення норм матеріального цивільного права з метою захисту інтересів, які захищаються матеріальним правом, але недостатньо ним забезпечуються. Кінцева мета процесу полягає в тому, щоби право не лише існувало, але й діяло, оскільки шляхом процесу держава сама приводить право в дію. Відтак, цивільний процес є порядок примусового здійснення цивільного права, і зводиться до організованої сукупності норм, що визначають спосіб дії, як існуючих органів захисту права, так і осіб, що користуються цим захистом, або так чи інакше залучаються до неї».

Сучасна юридична наука визначає цивільний процес (провадження) як урегульовану цивільним процесуальним правом систему дій, діяльність суду, осіб, що беруть участь в справі та інших учасників процесу, сукупність процесуальних дій і цивільно-процесуальних правовідносин, що складаються між судом та іншими суб’єктами при розгляді і вирішенні цивільної справи судом загальної юрисдикції.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції). Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 предметом судового розгляду можуть бути будь-які правовідносини, які виникають у державі, як ті, що регулюються правовими нормами, так і ті, при вирішенні яких суд може виходити з аналогії закону чи аналогії права.

Отже, основна функція цивільного процесу полягає в забезпеченні цивільного судочинства науково обґрунтованими та практично апробованими формами і засобами впливу на цивільні процесуальні відносини з метою справедливого, неупередженого та своєчасного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цивільний процес характеризується певною динамікою виникнення, зміни і припинення сукупності цивільних процесуальних відносин у зв’язку з порушенням, розглядом і вирішенням цивільної справи. Регламентується такий комплекс прав та обов’язків суб’єктів цивільного процесу ЦПК і складається в процедуру розгляду конкретної справи в суді. Відмінність кожної конкретної справи від усіх інших досягається за рахунок діяльності суб’єктів, які можуть використовувати різноманітні права, передбачені законодавством, оскільки загальна процедура розгляду справ судами універсальна. Тому сучасне цивільне судочинство передбачає можливість кожного із суб’єктів «творчо» ставитися до наданих йому процесуальних і матеріальних прав і належно користуватися такими правами, але в межах, обумовлених законодавством. Виконання ж обов’язків, встановлених у ЦПК, — це безумовне зобов’язання кожного із суб’єктів. Так, у ЦПК чітко встановлюється комплекс прав та обов’язків суб’єктів цивільного судочинства шляхом визначення процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, інших осіб в межах цивільних процесуальних відносин, а також у якій послідовності такі дії можуть або повинні здійснюватися та які юридичні наслідки можуть настати при реалізації таких дій або утриманні від їх вчинення.

У зв’язку з цим слід говорити про функції тих суб’єктів, внаслідок діяльності яких реальний цивільний процес відповідатиме меті, про яку йдеться у ст. 1 ЦПК. Оскільки кожна із сторін у цивільному процесі переслідує свою мету, тому їм не властива об’єктивна роль у цивільному судочинстві. Так, іноді трапляються випадки, коли до суду звертаються не ті особи, права яких порушені, а ті, що порушили права інших осіб. У зв’язку з цим не можна вважати, що позивач або заявник — це особа, права якої порушені, оскільки таке первісне становище суб’єкта може кардинально змінитися при пред’явленні зустрічного позову або позову третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору.

Оскільки обов’язки стосуються насамперед суду як обов’язкового суб’єкту будь-яких цивільних процесуальних відносин, наділеному владними повноваженнями, то й забезпечення виконання функції цивільного судочинства має покладатися саме на суд. Роль суду як органу правосуддя визначає найважливішу функцію — здійснення правосуддя у цивільних справах.

Функція правосуддя в цивільних справах передбачає справедливий, неупереджений, своєчасний розгляд справи з метою з’ясування обставин справи для ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Саме судом кваліфікуються правовідносини як за нормами матеріального, так і процесуального права, а також неупереджено вимагається дотримуватися процедури розгляду справ у суді.

Таким чином, цивільне судочинство — це врегульована нормами цивільного процесуального права діяльність суду, що здійснюється у встановленому законом порядку та визначається системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав, обов’язків і цивільних процесуальних дій суду, органу державного виконання (у передбачених ЦПК випадках) та учасників процесу з їх реалізації.

Завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб та інтересів держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності до чинного законодавства. Якщо ж сприймати кожну цивільну справу як певну спірну або конфліктну правову ситуацію, то завданням цивільного судочинства стає розв’язання спорів, ліквідація правопорушень та відновлення порушених прав та законних інтересів. Отже, за ст. 1 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спору або припинення правопорушення та ліквідація його наслідків, зокрема, повна його компенсація.

Щодо порядку розгляду справ судами, то його функції зводитимуться до розгляду заявлених сторонами та заявниками вимог, перевірка їх законності та аналіз поданих доказів, що узагальнюється у рішенні суду. Крім того, суд має фіксувати свою та інших учасників процесу діяльність і таким чином досягається можливість перегляду правомірності дій і рішень суду першої інстанції при розгляді справи судами апеляційної та касаційної інстанцій. Тому цивільний процес можна умовно поділити на три стадії:

— розгляд і вирішення справи по суті;

— перевірка законності й обґрунтованості ухваленого по ній рішення;

— звернення рішення до виконання.

Дане положення підтверджується сучасною практикою, оскільки значна частина рішень судів першої інстанції оскаржуються до суду апеляційної та касаційної інстанцій з різних причин. Такими причинами можуть бути реальне невдоволення рішеннями судів, а також спроба відстрочити виконання зобов’язань, тобто зловживання процесуальними правами, оскільки розмір судового збору за звернення до суду апеляційної та касаційної інстанцій незначний, тощо.

Правосуддя по цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Це є послідовний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій.

Для процесуальної форми характерні наступні риси:

1) законодавча врегульованість;

2) конституційні гарантії (незалежність суду і підпорядкування його тільки закону; гласність; національна мова судочинства);

3) детальна розробка всієї процедури розгляду справи в суді;

4) універсальність процесуальної форми вирішення справи в суді (у всіх видах судочинства, на всіх стадіях процесу);

5) імперативність процесуальної форми;

6) її правила забезпечені юридичними санкціями.

Цивільна процесуальна форма має два різновиди. Один з них можна назвати усною формою, тому що всі зроблені дії описуються усно, а потім протоколюються. Вона визначає порядок судової діяльності (дії суду, осіб, що беруть участь у справі, і інших учасників, а також послідовність цих дій), опираючись на правові основи ЦПК. Другий різновид, який є обов’язковим у складі провадження, можна назвати письмовою процесуальною формою. Вона встановлює склад процесуальних документів, винесених судом і запропонованих учасниками, вказує реквізити кожного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи або залишаються без руху, або підлягають відміні вищою інстанцією. У діалектичному сполученні різновиди процесуальної форми утворюють єдиний правовий порядок судової юрисдикції по цивільних справах.

Будучи самостійною правовою конструкцією, цивільна процесуальна форма має власні принципи, що дозволяють забезпечити різнобічну характеристику порядку розгляду справи; перегляду й реалізації судових рішень. У даних принципах одержали закріплення соціальні пріоритети цивільного судочинства — надання зацікавленим особам широких процесуальних можливостей для захисту своїх прав і інтересів, справедливість і своєчасність здійснення правосуддя, ефективність розгляду цивільних справ. Можна виділити наступні принципи цивільної процесуальної форми:

1) оптимальність співвідношення прав і обов’язків у процесі. Співвідношення прав і обов’язків у процесуальній діяльності встановлено законом саме в тому обсязі, який необхідний для ефективного здійснення правосуддя по цивільній справі;

2) тотожність. У процесі розгляду цивільної справи й виконання судового рішення припустимі лише дії, які не є тотожними, тобто суд повинен лише один раз доводити заявлені вимоги, судові постанови (рішення, ухвали) тільки один раз повинні перевірятися судами апеляційної інстанції, а акти судової влади — лише один раз реалізовуватися;

3) безперервність процесуальної діяльності. Даний принцип охоплює своїм змістом всі стадії й види процесуальних проваджень, де проводиться судове засідання, а отже, більшу частину цивільного судочинства, визначаючи послідовний його розвиток і маючи принципове значення для формування цілісного враження від матеріалів його розгляду, забезпечуючи в остаточному підсумку своєчасність і дієвість цивільної процесуальної форми;

4) усність і документованість процесуальних актів. Принцип охоплює своїм змістом всі види судових проваджень, обумовлюючи виділення крім усної процесуальної форми як порядку здійснення цивільно-процесуальної діяльності, письмової процесуальної форми, що регулює перелік реквізитів, послідовність їхнього розташування в процесуальних актах;

5) здійснення судового контролю та самоконтролю. Суть принципу полягає в наданні особам, що беруть участь у справі, і різним інстанціям права аналізувати й оцінювати правомірність процесуальної діяльності (як своєї, так і інших учасників), судових постанов, коригуючи виявлені помилки відповідними процесуальними засобами (заява відводу, оскарження рішення й ухвали суду). Взаємодія контролю й самоконтролю в цілому забезпечує правомірність цивільної процесуальної форми.

Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає у встановленні певного стандарту юрисдикції, що, з одного боку, забезпечує для зацікавлених у результатах справи осіб процесуальні гарантії правомірного вирішення справи, а з іншого боку, створює умови для суду, які дозволяють правильно застосувати норми матеріального й процесуального права, винести законне й обґрунтоване рішення по справі.

Теорія цивільного процесу, як бачимо, оперує такими складними поняттями, як процесуальна діяльність, процесуальні відносини (правовідносини) і процесуальний порядок (форма). Враховуючи вищезазначене, чітко прослідковується тенденція об’єднання цих складових в понятті цивільного процесу. Таким чином, цивільний процес як спосіб реалізації цивільного процесуального права являє собою органічну єдність цих трьох складових. Це взаємодія процесуальної діяльності і процесуальних відносин, упорядкована в процесуальній формі.