Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р.

Стаття 234. Окреме провадження

1. Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини відумерлою;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

3. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

4. У випадках, встановлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 частини другої цієї статті, розгляд справ проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 01.07.2010р. № 2398-VІ)

1. Розділ 4 присвячено правовому регулюванню такого виду непозовного провадження, як окреме провадження. Правова природа справ окремого провадження у теорії процесуального права визначається по-різному. Одні вчені вважають, що в справах окремого провадження відсутній спір про право, інші виділяють мету процесуальної діяльності суду, що спрямована на захист охоронюваних законом правових інтересів громадян і організацій, а треті основну увагу звертають на предмет окремого провадження, який полягає в установленні юридичного факту чи певної обставини.

Окреме провадження — це самостійний вид цивільного судочинства, у якому суд при розгляді безспірних справ встановлює юридичні факти або обставини з метою захисту охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.

2. Кожна із перелічених категорій справ має певні особливості, але для них характерні спільні ознаки:

— у порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне;

— мета судового розгляду — встановлення наявності або відсутності факту;

— факт, що встановлюється судом у порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення;

— факт повинен мати безспірний характер. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК);

— закон у більшості випадків точно встановлює коло осіб, які можуть порушити справу (статті 237, 260, 269, 274 ЦПК);

— справи окремого провадження розглядаються судом за участю заявника, заінтересованих осіб або організацій (справи порушуються заявою, а тому — немає позовної заяви, немає і позову; немає сторін, тому що не вирішується спір про право, а є заявники, заінтересовані особи).

— немає окремих інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасті, зустрічного позову, забезпечення позову, мирової угоди, третіх осіб і т. д.).

У новому ЦПК істотно збільшено кількість категорій справ у порівнянні з ЦПК УРСР 1963 року. Судовий розгляд кожної категорії справ окремого провадження має свої істотні особливості.

3. У порядку окремого провадження суд розглядає і вирішує такі справи: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (глава 2); надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3); визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою (глава 4); усиновлення (глава 5); встановлення фактів, що мають юридичне значення (глава 6); відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі (глава 7); передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (глава 8); визнання спадщини відумерлою (глава 9); надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку (глава 10); обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (глава 11); розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (глава 12).

У порядку окремого провадження розглядаються також справи:

1) Про надання права на шлюб. За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо суд встановить, що це відповідає її інтересам (ч. 2 ст. 23 СК України). За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК України).

2) Про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу (ст. 109 СК України).

3) Про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя. За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ст. 119 СК України).

4. За загальним правилом всі справи окремого провадження розглядаються суддею одноособово. Що стосується справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, усиновлення, надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, то вони розглядаються судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Судові рішення у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню. Вони є підставою для оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян.

Таким чином, окреме провадження — це один з трьох видів проваджень у суді першої інстанції, де розглядається визначене судом коло справ, загальною рисою яких є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану.

Стаття 235. Порядок розгляду справ окремого провадження

1. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.

2. З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

3. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.

4. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

Справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення волі, може бути розглянута судом за участю представника такої особи.

5. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди.

6. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

7. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

8. У рішенні суду про розірвання шлюбу зазначається про вибір прізвища тим з подружжя, який змінив прізвище під час державної реєстрації шлюбу, що розривається.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 01.07.2010р. № 2398-VІ)

1. Дана стаття закріплює особливості судового розгляду справ окремого провадження. Порівняно з позовним провадженням, розглядаючи справи окремого провадження, суд зобов’язаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи. Отже ЦПК закріпив активну позицію суду при з’ясуванні обставин справи.

2. З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 239 ЦПК суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. Судово-психіатрична експертиза повинна бути призначена, коли в справі зібрані всі докази, необхідні для призначення цієї експертизи. У тому випадку, коли заявник припускає, що громадянин страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого не здатний усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, але при поданні заяви в суд не представить офіційні документи про це з лікувальної установи, суд може за власною ініціативою витребувати їх.

Заявник не зможе отримати певні дані, що стосуються лікарської таємниці від лікарського закладу і вони можуть бути надані лише на вимогу суду.

3. Справи окремого провадження розглядаються за загальним правилом у тому ж порядку, що і справи позовного провадження. Однак відсутність в них спору про право цивільне обумовлює встановлення для них деяких особливостей. Справи окремого провадження порушуються не інакше, як за заявою, яка містить вимогу до суду, а, отже, окреме провадження — непозовне і одностороннє, воно не містить ні матеріально-правових вимог, ні адресатів такої вимоги. Якщо в процесі розгляду справи окремого провадження з’явиться сторона, то окреме провадження перестане існувати.

Саме односторонність форми окремого провадження і визначає всі інші особливості. На відміну від позовного, окреме провадження не ґрунтується на принципі змагальності та відрізняється від позовного провадження межами судового розгляду.

4. Безспірне одностороннє окреме провадження характеризується і такою особливістю, як обов’язкова участь в ньому заявника та заінтересованих осіб. Рішення суду по справі не набуває ознак винятковості. Обставини, встановлені рішенням суду у справі, яка розглядалася в порядку окремого провадження, можуть бути оспорені шляхом пред’явлення позову в загальному порядку.

5. Законодавець встановив заборону передачі справ окремого провадження на розгляд третейського суду і закриття справи у зв’язку з укладенням мирової угоди. Відповідно до ст. 2 Закону «Про третейські суди» третейський суд — недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин; третейський розгляд — процес вирішення спору і прийняття рішення третейським судом.

Ст. 175 ЦПК дає визначення мирової угоди. Мирова угода укладається сторонами

3 метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову. Оскільки дані інститути пов’язані зі спором про право цивільне, то відповідно, в окремому провадженні вони застосовуватися не можуть.

6. Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду й роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

У постановах Пленуму Верховного Суду України неодноразово зазначалися наслідки виникнення спору про право цивільне в порядку окремого провадження. Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.95 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов’язується з наступним вирішенням спору про право.

Проте є і винятки з правила. Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» одночасно з спором про право цивільне питання про недієздатність громадянина може вирішуватись судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина.

7. Законодавцем встановлено загальне правило, що при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ч. 2 ст. 240 ЦПК, судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.

8. Розмір судового збору у даних категоріях справ, оскільки не має спору про право цивільне, встановлено законодавцем в твердому розмірі. Заяви у справах окремого провадження, згідно ст. 3 п. 1 п/п «е» Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 р. «Про державне мито» оплачуються судовим збором в розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Стаття 236. Підсудність

1. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, — за місцезнаходженням цього закладу.

2. Підсудність справ про обмеження цивільної дієздатності чи визнання недієздатним громадянина України, який проживає за її межами, визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 21.01.2010р. № 1837-VI)

1. Глава 2 регулює порядок розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

На значення цих справ звертає увагу Пленум Верховного Суду України у постанові № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним», в якій сказано, що вирішення питання про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів громадян. Обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, крім того, спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними засобами і має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім’ї, додержання Конституції та законів України, поважання прав і свобод, честі й гідності інших людей.

2. Ст. 36 ЦК встановлює такі підстави для обмеження в дієздатності:

а) психічний розлад, який істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Згідно ст. 1 Закону «Про психіатричну допомогу» психічні розлади — розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті. Під психічним розладом розуміють певну групу симптомів або поведінкових ознак, які в більшості випадків спричиняють страждання і перешкоджають нормальній життєдіяльності людини.

Відповідно до ст. 5 Методичних рекомендацій для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і основних свобод людини № 40 від 21.11.2000 р., ніхто не може бути позбавлений волі як «особа, що страждає на психічний розлад», без експертного висновку, яким встановлюється, що психічний стан особи потребує обов’язкової госпіталізації.

б) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і пов’язане з цим скрутне матеріальне становище самої особи, її сім’ї, інших осіб, які за законом мають право на утримання від неї.

3. В ст. 39 ЦК визначено, що підставою для визнання особи недієздатною є хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Згідно ст. 1 Закону «Про психіатричну допомогу» тяжкий (стійкий) психічний розлад — розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку;

Сам факт наявності психічної хвороби не є достатньою підставою для визнання особи недієздатною. Необхідно встановити неможливість особи усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу.

4. Якщо підстави обмеження фізичної особи в дієздатності відпали, за рішенням суду особа може бути поновлена в дієздатності, зокрема у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, внаслідок чого її здатність усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними відновлена в повному обсязі. Суд поновлює фізичну особу в дієздатності у разі припинення нею зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами (ст. 38 ЦК).

5. Підсудність розгляду даної категорії справ судом визначається місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, за місцезнаходженням цього закладу.

Підсудність справ про обмеження цивільної дієздатності чи визнання недієздатним громадянина України, який проживає за її межами, визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місце знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання (ст. 29 ЦК).

Стаття 237. Особи, які можуть бути заявниками

1. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім’ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом.

2. Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування.

3. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім ’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.

1. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» справа про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним може бути порушена лише за заявою осіб, зазначених у ст. 237 ЦПК.

Чинним законодавством суду не надане право зі своєї ініціативи порушувати справу про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним.

До членів сім’ї фізичної особи відповідно до ст. 3 Сімейного кодексу України належать особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Це, зокрема, чоловік (жінка), діти, батьки, непрацездатні особи, які перебувають на утриманні, інші родичі, які проживають з даною особою і ведуть спільне господарство (ст. 64 Житлового кодексу України).

2. Заява повинна відповідати загальним вимогам щодо форми і змісту позовної заяви (ст. 119 ЦПК України) з урахуванням особливостей, передбачених даною статтею. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним», якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява подана неправомочною особою, суд повинен, не закриваючи провадження в справі, обговорити питання про заміну неналежного заявника належним. Але оскільки чинним ЦПК не передбачено інституту заміни позивача (заявника), суддя відмовляє в задоволенні заяви і закриває провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України (заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства).

Якщо провадження у справі буде закрито у зв’язку з відмовою заявника від своєї вимоги (п. 3 ч. 1 ст. 205 ЦПК), то ця обставина не виключає можливості порушення цим же заявником справи про обмеження дієздатності тієї ж особи у випадку, якщо останній, за твердженням заявника продовжує зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і після закриття судового провадження у справі.

3. Повнолітні члени сім’ї особи, інтереси яких зачіпає порушення справи про визнання такої особи обмежено дієздатною чи недієздатною, беруть участь у процесі як заявники тоді, коли вони самі звертаються до суду або у випадку залучення їх до справи за заявою, поданою в їх інтересах профспілковою або іншою громадською організацією, прокурором, органом опіки та піклування, психіатричним лікувальним закладом.

4. До близьких родичів, які можуть подати заяву про визнання фізичної особи недієздатною відносяться особи, пов’язані між собою походженням одного від другого або спільним походженням від одного предка, а також родичі подружжя. Відповідно до ст. 52 ЦПК до близьких родичів належать: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб.

5. Не виключено звернення до суду і кількох уповноважених заявників. Хто б не подав заяву, всі повнолітні члени сім’ї особи, яку хочуть обмежити в дієздатності, обмежити неповнолітню особу в праві самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, або визнати недієздатною беруть участь в судовому процесі в якості заявників, адже процес ведеться в їх спільних інтересах.

Стаття 238. Зміст заяви

1. У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

2. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права.

3. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

1. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи за формою і змістом повинна відповідати вимогам ст. 119 ЦПК, а отже, до неї застосовуються вимоги ст. 121 ЦПК (залишення заяви без руху, повернення заяви).

У заяві повинно бути зазначено, стосовно яких прав варто обмежити дієздатність громадянина:

• одержувати й самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами;

• укладати угоди (договори дарування, купівлі-продажу, позики, і т. д.).

Громадянин, про обмеження цивільної дієздатності якого, подана в суд заява, стає особою, що бере участь у справі. Тому незалежно від стану здоров’я йому повинна надсилатися копія заяви. Відповідно до ст. 64 Конституції України, ст. ст. 31, 32, 38 ЦПК України він має право всіма законними способами відстоювати в суді свої інтереси, доручати ведення справи своєму представникові, адвокатові.

2. Визнання громадянина недієздатним можливо за умови, що воно викликає певні правові наслідки. У тих випадках, коли психічно хвора особа не є небезпечною, визнання її недієздатною є порушенням його прав, що передбачено Європейською конвенцією про права людини від 4 листопада 1950 р. (ст. ст. 5 — 9 розділ 1).

В заяві про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним повинна бути зазначена мета, для досягнення якої необхідно визнати його таким.

Заява про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним, згідно ст. 3 п. 1 п/п «е» Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 р. «Про державне мито» оплачується судовим збором в розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Разом із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним особа, що звертається з такою заявою, повинна представити суду наступні документи:

— докази, що підтверджують хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Такими доказами можуть бути:

а) виписка з історії хвороби;

б) довідка про стан здоров’я;

в) виписка з військового квитка про причину звільнення з армії або відсторонення від проходження військової служби;

г) довідка військового госпіталю про поранення, травму голови;

д) документи й акти, складені працівниками міліції, представниками громадськості;

е) показання свідків, лікарів про дивну поведінку громадянина в побуті, на вулиці, про наявність захворювання;

ж) інші докази, які свідчать, що в громадянина є серйозні відхилення від звичайних норм поведінки (постійно сміється, смикається, жестикулює, командує, співає тощо).

При наявності достатніх даних про хронічний, стійкий психічний розлад громадянина для визначення його психічного стану, судді (суду) слід призначити судово-психіатричну експертизу й отримати медичний висновок;

— докази, що підтверджують факти зловживання особою спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами:

а) протоколи зборів трудового колективу, де працює особа;

в) протоколи засідань громадських організацій, житлово-експлуатаційних організацій, вуличних комітетів;

г) акти й протоколи органів міліції;

д) постанови судді про притягнення до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство;

е) довідки медичних установ, про те, що громадянин лікувався від наркоманії, зловживання спиртними напоями;

ж) акти адміністрації про відсторонення від роботи особи, що з’явилася на роботі в стані алкогольного або токсичного сп’яніння;

з) копії рішень судів у справах про звільнення особи з роботи за п. 7 ст. 40 Кодексу законів про працю України;

и) різні протоколи, медичні довідки, картки та ін.

— докази про матеріальне становище особи, щодо якої порушена справа про обмеження дієздатності:

а) довідка про заробітну плату;

б) довідка про одержувану пенсію, про інші доходи;

в) довідка про наявність майна, його вартість і значимість для сім’ї.

— докази про доходи сім’ї та кількість її членів:

а) довідки про заробітну плату членів сім’ї;

б) довідки про пенсію й інші доходи;

в) довідка про наявність у сім’ї як загального, так і роздільного майна;

г) довідка житлово-експлуатаційних організацій або вуличних комітетів про склад сім’ї, наявність утриманців (не тільки тих, які проживають із цією особою, але й тих, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати, наприклад, платити аліменти дитині від першого шлюбу, утримувати матір, батька — інвалідів I групи або які потребують його допомоги на інших законних підставах).

— характеристики з місця роботи й проживання.

Назва заяви повинна вказувати на її зміст. Наприклад, «Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи», або «Заява про визнання особи недієздатною» тощо.

Оскільки законодавець зобов’язав заявника (п. 1 ст. 238 ЦПК) викласти обставини, що свідчать про підстави порушення даної категорії справ, а також ст. 119 ЦПК (форма і зміст позовної заяви) містить вимогу щодо зазначення доказів, які підтверджують кожну із обставин, суди вправі у разі не дотримання з боку заявника даних процесуальних вимог, залишати заяву без руху в порядку ст. 121 ЦПК.

Стаття 239. Призначення експертизи

1. Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

2. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря- психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

1. Після порушення справи суддя повинен здійснити в порядку провадження у справі до судового розгляду таке коло процесуальних дій: визначити склад учасників, необхідні докази, призначити справу до розгляду, зробити виклики і повідомлення учасникам процесу. Судово-психіатрична експертиза повинна бути призначена, коли в справі зібрані всі докази, необхідні для призначення цієї експертизи.

У тому випадку, коли заявник припускає, що громадянин страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого не здатний усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, але при поданні заяви в суд не може представити офіційні документи про це з лікувальної установи, заява не може бути прийнята судом.

У цьому випадку суд залишає заяву без руху і пропонує заявникові надати такі документи, в іншому випадку суддя повертає таку заяву заявникові (п. 4 ст. 121 ЦПК). По такій справі не можна призначати експертизу, тому що будуть порушені права громадянина, передбачені Європейською конвенцією про права людини.

В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

1) чи хворіє дана особа на психічну хворобу;

2) чи розуміє вона значення своїх дій та чи може керувати ними.

Зазначена ухвала є обов’язковою для особи, тобто вона зобов’язана з’явитися на судово-психіатричну експертизу.

2. Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» у виняткових випадках, коли громадянин явно ухиляється від проходження експертизи, він за ухвалою суду може бути направлений на експертизу в примусовому порядку. Питання про таке направлення на експертизу розглядається в судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора та психіатра. У цій же ухвалі суд зазначає якій установі доручається проведення експертизи і на який орган у випадку примусового призначення експертизи покладається обов’язок його виконувати. Ухвала на виконання надсилається органам внутрішніх справ.

Порядок реалізації приводу регулюється Інструкцією про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих № 864 від 28.12.95 року, затверджену наказом МВС України № 864 від 28.12.95 р. Згідно п. 1 даної Інструкції привід є примусовим заходом, передбаченим КПК України, Законом «Про міліцію», що застосовується до підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, які ухиляються без поважних причин від добровільної явки у призначений час за викликом прокурора, слідчого, органу дізнання, суду або судді.

Підставою для виконання приводу є ухвала суду, постанова прокурора, постанова судді, постанова слідчого чи органу дізнання. Привід виконується органом внутрішніх справ і, як правило, за місцем фактичного проживання особи, яка ухиляється від явки за викликом. В ухвалі про привід зазначається ім’я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу. Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані відповідно до ст. 51 ЦПК, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди I та II групи, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей інвалідів. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її до суду з письмовим поясненням причин невиконання.

У випадку постановлення ухвали про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу, в ній повинні бути вказані факти явного ухилення від проходження експертизи.

Стаття 240. Розгляд справ

1. Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров’я.

2. Судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.

3. Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

1. Відповідно до ч. 1 даної статті та п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування.

В тому випадку, якщо справа буде розглянута без участі органів опіки і піклування, рішення в будь-якому випадку підлягає скасуванню. Суд повинен вжити необхідних заходів для явки представників органів опіки і піклування в судове засідання, аж до застосування по відношенню до них заходів адміністративної відповідальності.

Громадянин, щодо якого розглядається справа, викликається в судове засідання, якщо це можливо за станом його здоров’я. Неявка громадянина в судове засідання не позбавляє суд права розглянути справу в його відсутності при додержанні вимог, передбачених ст. 169 ЦПК.

2. Слід мати на увазі, що від вирішення питання про дієздатність особи залежить можливість його участі у розв’язанні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку, передбаченому статтями ст. ст. 236 — 241 ЦПК України.

Одночасно з спором про право цивільне, питання про обмежену дієздатність або недієздатність особи може вирішуватись судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина. (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним»). Проте ВСУ не вказав в порядку якого судочинства повинна вирішуватися дана категорія справ. Очевидно, що питання про обмежену дієздатність або недієздатність особи може вирішуватись судом коли спір виник після смерті цього громадянина в порядку позовного провадження.

Своєрідно вирішується питання про судові витрати по цих справах: заявник звільнений від сплати судових витрат і вони відносяться на рахунок держави. Але якщо суд встановить, що заявник діяв несумлінно, з метою позбавлення дієздатності або обмеження дієздатності психічно здорової особи, суд стягує всі судові витрати із заявника. Новелою ЦК (ст. 39) є те, що в ньому передбачено право на відшкодування заявником моральної шкоди у разі пред’явлення ним недобросовісної вимоги без достатніх підстав.

Стаття 241. Рішення суду

1. Суд, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна.

2. Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником або опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. Суд за заявою особи, над якою встановлено піклування, може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу.

Суд розглядає питання про звільнення опікуна або піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.

3. Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім’ї або органу опіки та піклування.

4. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.

5. Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається судом органу опіки та піклування, органам ведення Державного реєстру виборців за місцем проживання фізичної особи.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законами України від 16.03.2006р. № 3551-ІV, від 21.09.2010 р. № 2536- VI)

1. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» за загальним правилом громадянин вважається недієздатним з часу набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним. В тих випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших даних про психічний стан громадянина, в рішенні може зазначити, з якого часу громадянин є недієздатним.

Дана правова позиція ВСУ згодом знайшла своє законодавче закріплення в ст. 40 ЦК України. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної допомоги та інших доказів щодо психічного стану особи може визнати у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

2. Рішення суду в цих справах повинно відповідати вимогам статей 209, 210, 213, 215 та ін. В резолютивній частині рішення слід зазначати лише висновок суду про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Задовольняючи заяву, суд визнає громадянина обмежено дієздатним або недієздатним. Неправильно роблять ті суди, які вказують на конкретні обмеження в дієздатності (наприклад про позбавлення права одержувати заробітну плату, про призначення конкретної особи як опікуна чи піклувальника).

Рішення суду в справі набуває законної сили в звичайному порядку, тобто воно може бути оскаржене в суд апеляційної інстанції.

3. Законодавець в даній статті ЦПК закріпив положення, згідно з яким рішення після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі — опікуна.

Пленум Верховного Суду України у п. 6 постанови № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» зазначив, що після набрання рішенням законної сили суд повинен надіслати його копію органові опіки та піклування для призначення опікуна або піклувальника, а також у разі потреби надіслати копію рішення за місцем роботи чи проживання особи, визнаної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою.

Положення даної статті ЦПК та постанови Пленуму ВСУ не узгоджується із ст. 60 ЦК України. Відповідно до змін, які були внесені в ст. 60 ЦК:

1) Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

2) Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.

3) Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

4) Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді буде встановлена, що вона позбавлена батьківського піклування і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.

Оскільки зміни в ЦК були внесені пізніше, ніж прийнятий ЦПК, то потрібно застосовувати закон прийнятий пізніше (ЦК України).

При призначенні опікуна (піклувальника) беруться до уваги його можливості виконувати опікунські (піклувальницькі) обов’язки, стосунки між ним та підопічним. Опікун (піклувальник) призначається лише за його згодою і, як правило, з числа родичів чи близьких підопічному осіб.

4. Якщо особа, визнана судом обмежено дієздатною, припинить зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, суд може постановити рішення про скасування обмеження дієздатності.

З заявою до суду за місцем проживання особи можуть звернутися ті особи, які вправі порушити справу про визнання особи обмежено дієздатною (члени сім’ї, орган опіки та піклування, наркологічний або психіатричний заклад), а також сама особа або її піклувальник.

Для цього суду повинні бути надані наступні документи:

— копія рішення суду про визнання особи недієздатною або копія рішення суду про обмеження дієздатності особи;

— документи, що свідчать про видужання або значне поліпшення здоров’я особи, визнаної недієздатною, а саме, висновок судово-психіатричної експертизи, яка призначалася ухвалою суду (судді);

— докази, що підтверджують припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами:

а) медичні висновки;

б) довідка про стан здоров’я;

в) виписка з історії хвороби;

г) довідка наркологічного диспансеру або лікаря-нарколога;

д) показання близьких родичів, членів сім’ї, сусідів, даними в судовому засіданні;

е) характеристиками з місця проживання, роботи й ін.

5. Громадянин, визнаний судом недієздатним або обмежено дієздатним, може бути поновлений у дієздатності у разі його видужання або значного поліпшення здоров’я. Рішення суду про це постановляється на підставі висновку судово-психіатричної експертизи. Ініціаторами цих справ можуть бути члени її сім’ї, опікун, орган опіки та піклування, наркологічний або психіатричний заклад, суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 ЦК: якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Якщо справу про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним було порушено за заявою особи, яка не мала на це повноважень, суд не відмовляє в задоволенні заяви, а закриває провадження у справі на підставі п. 1 ст. 205 цього Кодексу, оскільки такі заяви зазначених осіб не підлягають розгляду в судах.

Стаття 242. Підсудність

1. Заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздатності у випадках, встановлених Цивільним кодексом України, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання.

2. Підсудність справ про надання неповнолітній особі — громадянину України, який проживає за її межами, у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, повної цивільної дієздатності, визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 21.01.2010р. № 1837-VI)

1. Цивільний кодекс України вперше у ст. 35 встановив випадки набуття повної цивільної дієздатності неповнолітніми, крім реєстрації шлюбу. В законодавстві інших країн такий інститут відомий під назвою «емансипація».

Надання повної цивільної дієздатності проводиться за рішенням органу опіки чи піклування за заявою заінтересованої особи та письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

У разі відсутності такої згоди, надання повної цивільної дієздатності проводиться за рішенням суду в порядку, передбаченому розділом 4 главою 3 ЦПК України (ст. ст. 242 — 245).

2. Підсудність даної категорії справ визначається місцем проживання заявника. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Водночас, підсудність справ про надання неповнолітній особі — громадянину України, який проживає за її межами, повної цивільної дієздатності, визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місце знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання (ст. 29 ЦК України).

Стаття 243. Зміст заяви

1. У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути викладені дані про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану.

1. Повна цивільна дієздатність надається неповнолітній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку, за наявності однієї з перелічених умов:

а) особа працює за трудовим договором. Відповідно до ст. 21 КЗпП трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

б) особа записана матір’ю або батьком дитини. Відповідно до ст. 133, 134 СК України якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір’ю, а чоловік — батьком дитини. На підставі заяви дружини або чоловіка, або за рішенням суду орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до Книги реєстрації народжень та видає нове Свідоцтво про народження.

У коментованій статті не передбачено можливість звернення до суду про надання повної цивільної дієздатності особи, яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. Це положення суперечить ч. 3 ст. 35 ЦК України, яка встановлює, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Дана умова повинна бути письмово зафіксована в заяві і підтверджуватися доказами:

• копією трудового договору;

• випискою з реєстру актових записів цивільного стану.

Повна дієздатність зберігається і після припинення неповнолітньою особою трудових відносин або вилучення запису про матір або батька дитини з актового запису цивільного стану.

Стаття 244. Розгляд справи

1. Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та піклування. Участь представників органів опіки та піклування у розгляді справи є обов’язковою.

1. Розгляд справи про надання неповнолітній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку, повної цивільної дієздатності розглядається судом за участю заявника (неповнолітньої особи), одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та піклування, участь яких у розгляді даної заяви є обов’язковою.

2. Відповідно до п. 1.7 Правил опіки та піклування № 34/166/131/88 від 26.05.99 р., затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації беруть участь у розгляді судами спорів, пов’язаних із захистом прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням).

В тому випадку, якщо справа буде розглянута без участі органів опіки і піклування, рішення в будь-якому випадку підлягає скасування. Суд повинен вжити необхідних заходів для явки представників органів опіки і піклування в судове засідання аж до застосування по відношенню до них заходів адміністративної відповідальності.

Стаття 245. Рішення суду

1. Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по суті, ухвалює рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявника.

2. У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надається повна цивільна дієздатність після набрання рішенням суду законної сили.

3. Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування.

1. Розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по суті, суд, залежно від обґрунтованості заяви, може ухвалити рішення, яким задовольнить вимоги заявника або відмовить у задоволенні.

Рішення суду в цих справах повинно відповідати вимогам статей 209, 210, 213, 215 Цивільного процесуального Кодексу.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений статтею 294 цього Кодексу, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Моментом надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності є момент набрання рішенням суду законної сили.

3. Після набрання законної сили рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності надсилається органу опіки та піклування. Це рішення є підставою для зняття піклування органами опіки і піклування. Повна цивільна дієздатність, надана неповнолітній фізичній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку, поширюється на усі цивільні права і обов’язки (ст. 35 ЦК України).

Стаття 246. Підсудність

1. Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

1. Оскільки в законодавстві не вказано осіб, які мають право подати заяву про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, таку заяву може подати будь- яка зацікавлена фізична чи юридична особа (в тому числі органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб в порядку статті 46 ЦПК України).

Керуючись правовими позиціями судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 01.12.97, в яких аналізується Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах в рамках СНД від 10.11.94 можна стверджувати, що справи про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою і справи про встановлення факту смерті підсудні суду держави, громадянином якої була особа в той час, коли за останніми даними вона була жива, а щодо інших осіб — підсудні суду за останнім місцем їх проживання. Суди України в таких випадках можуть визнавати громадянина іншої держави — учасниці конвенції, який проживав на території України, безвісно відсутнім або померлим, а також встановити факт його смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на території України, якщо права і інтереси їх ґрунтуються на її законодавстві.

2. За загальним правилом заява подається в місцевий суд за місцем проживання заявника. Відповідно до ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Якщо заявник — юридична особа, то береться до уваги її місцезнаходження, яке вказується в її установчих документах.

Відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» місцезнаходження юридичної особи — місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності — місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за пев- ною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв’язок з юридичною особою. Передбачена також альтернативна підсудність — за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

3. Згідно ст. 43 ЦК фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

Відповідно до ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці 'її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

4. Провадження у справах про оголошення фізичної особи померлою потрібно відрізняти від провадження про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом РАЦСу факту смерті, яке здійснюється за правилами провадження про встановлення судом фактів, що мають юридичне значення (глава 6 розділу IV ЦПК України).

В даному виді провадження встановлюється час смерті особи, яка вже померла. Натомість, у провадженні про оголошення особи померлою встановлюється презумпція її смерті, при чому часом смерті такої особи вважається день набрання законної сили рішенням суду про це або конкретна дата її вірогідної смерті, яку встановить суд. Окрім цього, провадження про встановлення факту смерті особи в певний час відрізняється також правилами про підсудність, вимогами до заяви, яка подається до суду та змістом рішення суду у даних справах.

Стаття 247. Зміст заяви

1. У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

1. Ця стаття визначає зміст заяви про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення 'її померлою. У заяві по даних справах повинні бути відображені загальні для всіх заяв до суду реквізити. Дана стаття вказує і на особливості саме цих заяв.

2. Безвісна відсутність фізичної особи або оголошення її померлою спричиняє для заявника певні правові наслідки (право на розірвання шлюбу, право на спадкування тощо). Тому мета встановлення безвісної відсутності фізичної особи чи оголошення її померлою повинна бути обов’язково відображена в заяві. Заявник повинен вказати у своїй заяві ті дані, що обґрунтовують то чи інший юридичний стан фізичної особи (відсутність у місці проживання, час відсутності, передбачуване місце перебування, останнє відоме місце перебування тощо).

Доцільно також зазначити строк, протягом якого про фізичну особу немає відомостей в місці її постійного проживання; дату настання небезпечних обставин (нещасного випадку), що загрожували смертю фізичній особі; дату закінчення воєнних дій, якщо особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями.

Стаття 248. Підготовка справи до розгляду

1. Суд до початку розгляду справи встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме.

2. Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено.

1. Коментована стаття передбачає особливості підготовки справи до розгляду, покладаючи на суд обов’язок вчинити конкретні дії.

Предметом доказування у даних справах є обставини, які підтверджують відсутність відомостей про місце перебування особи у місці її постійного проживання протягом певного часу. Такі обставини можуть підтвердити лише особи, які найчастіше контактували з особою, місцеперебування якої невідоме. Тому суд в порядку підготовки справи до судового розгляду визначає коло осіб, які можуть повідомити дані про відсутню фізичну особу, надсилає запити відповідним організаціям за останнім місцем проживання та місцем роботи відсутнього.

2. Водночас суд через органи опіки та піклування вживає заходів щодо встановлення опіки над майном відсутньої особи.

Збирання даних здійснюється у формі запитів. Закон не передбачає можливості оголошення розшуку особи по даних справах.

Підготовка справи до судового розгляду, як і в інших випадках, має завершуватися по- становленням ухвали про призначення справи до судового розгляду з викликом і повідомленнями учасників процесу.

Стаття 249. Розгляд справи

1. Суд розглядає справу за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати, і ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою.

2. Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, — відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

1. Розгляд справ даної категорії відповідно до ч. 4 ст. 234 ЦПК провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів. Розгляд здійснюється за загальними правилами ЦПК. Учасниками процесу є заявник, інші заінтересовані особи, свідки та інші особи, яких суд визнає за необхідне допитати.

2. Якщо при розгляді справи будуть встановлені підстави для задоволення заяви, суд ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Рішення має відповідати загальним вимогам ЦПК. До вступу рішення в законну силу його можна оскаржити в апеляційному порядку.

3. Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою копія рішення надсилається в дві адреси: в орган РАЦСу — для реєстрації смерті фізичної особи та у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини — для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

В населеному пункті, де немає нотаріуса рішення надсилається відповідному органу місцевого самоврядування, а у разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу.

Відповідно до ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (в даному випадку — фізичної особи, визнаної померлою). Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

При реєстрації смерті і визначенні дня відкриття спадщини днем смерті відповідно до ч. 3 ст. 46 ЦК України вважається день вступу рішення в законну силу. Однак, якщо фізична особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, вона може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті (ч. 3 ст. 46 ЦК України).

Стаття 250. Дії суду в разі появи фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою

1. У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може бути подано особою, яку було визнано безвісно відсутньою або померлою, або іншою заінтересованою особою.

2. Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть.

1. Згідно ст. 45 ЦК України якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Відповідно до ст. 48 ЦК України якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Це один із деяких випадків, коли суд, який ухвалив рішення, має право скасувати своє рішення, або один суд першої інстанції (суд за місцем перебування відсутньої особи) може скасувати рішення іншого суду першої інстанції (суд, який ухвалив рішення).

2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред’явника. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов’язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з’явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна (ст. 48 ЦК України).

Ці питання вирішуються в позовному провадженні.

3. Про день розгляду справи повідомляються фізична особа, відносно якої ухвалено рішення, заявник у справі про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, інші заінтересовані особи.

Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть.

Стаття 251. Підсудність

1. Заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання.

1. Відповідно до ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 СК України (усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України).

Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається (ст. 223 СК України). Заява про усиновлення може бути відкликана до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

2. Стаття 211 СК України встановлює осіб, які можуть бути усиновлювачами, а отже і заявниками у справі:

Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа.

Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.

Усиновлювачами може бути подружжя. Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину. Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.

3. До подання заяви до суду, особа, яка бажає усиновити дитину, повинна стати на облік у службі у справах дітей районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад за своїм місцепроживанням (Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини, — для тих, хто проживає за межами України). Відповідно до Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 905, громадяни України, які бажають усиновити дитину, звертаються з письмовою заявою про взяття їх на облік кандидатів в усиновлювачі до служби у справах дітей за місцем проживання, а ті, що проживають за межами України, — до Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини.

До заяви додаються такі документи:

1) копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

2) довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органами державної податкової служби;

3) копія свідоцтва про шлюб, укладений в органах реєстрації актів цивільного стану, якщо заявники перебувають у шлюбі;

4) висновок про стан здоров’я кожного заявника, складений за формою згідно з додатком 3;

5) засвідчена нотаріально письмова згода другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством:

6) довідка про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана органами внутрішніх справ за місцем проживання заявника:

7) копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням. Іноземці, які бажають усиновити дитину, яка є громадянином України і проживає на її території, звертаються з письмовою заявою до Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини.

Крім документів, зазначених у пункті 22 цього Порядку, іноземці разом із заявою подають:

1) висновок компетентного органу країни проживання, який підтверджує можливість заявників бути усиновлювачами. У висновку зазначаються адреса, житлово-побутові умови (кількість спальних кімнат, наявність умов для проживання дитини), біографічні дані, склад сім’ї (кількість осіб, які проживають разом із заявником, ступінь родинного зв’язку, наявність власних дітей), ставлення заявників до усиновлення. Висновок повинен містити рекомендації щодо кількості, віку та стану здоров’я дітей, яких можуть усиновити заявники.

2) дозвіл компетентного органу країни проживання заявників на в’їзд і постійне проживання усиновленої дитини;

3) зобов’язання заявника (у двох примірниках):

— поставити дитину на облік у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України (із зазначенням найменування установи, представництва, його адреси) протягом місяця після в’їзду до країни проживання;

— забезпечити право усиновленої дитини зберігати громадянство України до досягнення нею 18 років;

— подавати консульській установі чи дипломатичному представництву України не менш як один раз на рік протягом перших трьох років після усиновлення та в подальшому один раз на три роки до досягнення дитиною вісімнадцяти років звіт про умови проживання та стан здоров’я усиновленої дитини за формою згідно з додатком 5;

— надавати можливість представникові консульської установи чи дипломатичного представництва України спілкуватися з дитиною;

— повідомляти консульську установу чи дипломатичне представництво України про зміну місця проживання усиновленої дитини; Зазначені документи іноземців легалізуються (крім копії паспорта або іншого документа, що посвідчує особу) у відповідній закордонній дипломатичній установі України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, і подаються разом з їх перекладом на українську мову Державному департаменту з усиновлення та захисту прав дитини.

Також іноземці мають надати інші документи, передбачені п. 33 вищевказаного Порядку.

Служба у справах дітей протягом 10 робочих днів (Департамент — протягом 20 робочих днів) після надходження заяви та всіх необхідних документів перевіряє документи на відповідність вимогам законодавства, проводить бесіду із заявниками, з’ясовує мотиви усиновлення, ставлення до виховання дітей. У разі коли усиновлення здійснюється одним із подружжя, з’ясовуються причини, з яких другий з подружжя не бажає бути усиновлювачем, та його ставлення до намірів дружини (чоловіка) усиновити дитину, складає акт обстеження житлово-побутових умов заявників, розглядає питання про можливість заявників бути усиновлювачами та готує відповідний висновок і в разі надання позитивного висновку ставить заявників на облік кандидатів в усиновлювачі із занесенням даних про них до Книги обліку кандидатів в усиновлювачі.

Заява про усиновлення подається в місцевий суд за місцем проживання дитини або повнолітньої особи, яку збирається усиновити заявник.

Провадження у справах про усиновлення потрібно відрізняти від провадження про встановлення факту усиновлення, яке здійснюється за правилами провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення. У даному виді провадження встановлюється факт усиновлення, яке відбулось у минулому. Метою даного провадження є підтвердження факту усиновлення рішенням суду, якщо цей факт неможливо підтвердити іншими документами (наприклад, документи були втрачені). Цей вид провадження відрізняється також правилами про підсудність, вимогами до заяви, яка подається до суду та змістом рішення суду у даних справах.

Стаття 252. Зміст заяви

1. Заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім’я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім’я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров’я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір’ю або батьком дитини.

2. До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:

1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя;

2) медичний висновок про стан здоров’я заявника;

3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;

4) документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;

5) інші документи, визначені законом.

3. До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями, крім документів, зазначених у частині другій цієї статті, додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в’їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов’язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною.

4. До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім документів, зазначених у частині другій цієї статті, додаються згода законного представника дитини та згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.

5. Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально.

6. Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити відомості, зазначені у частині першій цієї статті, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані документи, зазначені у пункті 1 частини другої цієї статті, а також згода особи на усиновлення.

1. Приймаючи заяву до розгляду, суддя повинен перевірити, чи відповідає форма і зміст такої заяви як загальним вимогам, так і вимогам даної статті.

В заяві обов’язково повинні міститись відомості про заявника (усиновителя): ім’я, місце проживання тощо. З метою встановлення відомостей про стан здоров’я усиновителя та його матеріального становища до заяви можуть бути подані медичний висновок про стан здоров’я заявника, довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи, документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням. Доцільно вказувати докази того, що заявник відповідає вимогам для усиновителя, що встановлені ст. 211 СК України.

В заяві зазначаються відомості про дитину, яку усиновляють: ім’я, вік дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров’я дитини. Наказом МОЗ України від 02.09.2008 р. № 510 затверджено Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків перебування на обліку в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини при Міністерстві України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Частини 3 — 5 даної статті встановлюють додаткові документи, які необхідно подавати до заяви у випадку усиновлення дитини особами, які не є громадянами України, та усиновлення громадянами України дітей, які не є громадянами України.

У випадку усиновлення повнолітньої особи заява про усиновлення повинна містити дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування, а також згоду цієї особи на її усиновлення.

2. У разі, якщо заява про усиновлення не відповідає вимогам ст. 252 ЦПК, вона залишається без руху.

Стаття 253. Підготовка справи до розгляду

1. Суддя під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, — уповноваженого органу виконавчої влади.

2. Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

3. До висновку органу опіки та піклування мають бути додані:

1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;

2) свідоцтво про народження дитини;

3) медичний висновок про стан здоров’я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;

4) у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров’я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення.

Суд у разі необхідності може вимагати подання інших документів.

1. У розгляді справи про усиновлення може брати участь, як заінтересована особа, орган опіки та піклування, а у справах за заявами іноземних громадян — уповноважений орган виконавчої влади, яким є Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України.

З висновком про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам дитини в судовому засіданні повинні виступати представники органів опіки та піклування або Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України. Тому в стадії підготовки справи вони мають бути повідомлені про час і місце судового засідання.

До висновку мають бути додані документи, зазначені в частині 3 даної статті. Зокрема, відповідно до статті 217 СК України усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Згода батьків на усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків. Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

2. Згідно ст. 218 СК України для усиновлення дитини потрібна її згода. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові. Дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.

Стаття 220 СК України встановлює обов’язковість письмової згоди другого з подружжя, засвідченої нотаріально, у разі усиновлення дитини одним із подружжя.

Стаття 221 СК України закріплює необхідність письмової згоди опікуна або піклувальника у разі усиновлення дитини, над якою або над батьками якої встановлено опіку або піклування.

На усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров’я або навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу (ст. 222 СК України).

Стаття 254. Розгляд справи

1. Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов’язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров’я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

2. Суд розглядає справу про усиновлення повнолітньої особи з обов’язковою участю заявника (заявників), усиновлюваної особи, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

3. Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, встановлених Сімейним кодексом України, суд розглядає справу в закритому судовому засіданні.

4. Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхідною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи.

1. Розгляд справ даної категорії відповідно до ч. 4 ст. 234 ЦПК провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів. В розгляді справи обов’язково повинні брати участь заявники (кандидати в усиновителі) і заінтересовані особи (органи опіки і піклування або Центру по усиновленню дітей). Суд може викликати і допитати й інших осіб, наприклад, представників дитячої виховної установи, свідків і т. д.

2. Сімейний кодекс України гарантує таємницю усиновлення. Так, відповідно до ст. 226 СК України особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення. Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення.

Згідно ст. 227 СК України усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов’язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини.

Відповідно до ст. 228 СК України особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов’язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. Особи, які розголосили таємницю усиновлення, несуть відповідальність, встановлену законом. Тому для забезпечення таємниці усиновлення розгляд даних справ провадиться в закритому судовому засіданні.

2. Суд повинен перевірити в судовому засіданні наявність і законність підстав усиновлення. Суд, зокрема, має перевірити: чи може дана особа бути усиновителем; чи не порушені права осіб, які мають переважне право на усиновлення даної дитини; чи є підстави для усиновлення даної дитини (дані про батьків, наявність їх згоди, їх правове становище, їх участь у вихованні і утриманні дитини); чи додержаний порядок взяття на облік кандидатів в усиновителі, чи є необхідні документи.

Стаття 255. Рішення суду

1. За результатами розгляду заяви про усиновлення суд ухвалює рішення.

2. У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками).

3. За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками.

4. Судові витрати, пов’язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників).

5. Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили батьки дитини відкликали свою згоду на її усиновлення, суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи.

6. У разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили, суд скасовує своє рішення і залишає заяву без розгляду.

7. Усиновлення вважається здійсненим з дня набрання законної сили рішенням суду. Для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями — також до уповноваженого органу виконавчої влади.

1. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яке має відповідати як загальним вимогам, передбаченими в ЦПК, так і вимогам коментованої статті. Дана стаття вказує тільки на особливості резолютивної частини рішень в справах про усиновлення. Якщо суд задовольняє заяву про усиновлення, то в резолютивній частині рішення повинно бути зазначено про зміну за клопотанням заявників прізвища, імені і по батькові дитини (повнолітньої особи), яка усиновляється, дату і місце її народження, запис усиновителів її батьками, стягнення з них судових витрат.

2. Відповідно до статті 224 СК України суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема: 1) стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; 2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; 3) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення; 4) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною; 5) особу дитини та стан її здоров’я; 6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

При дотриманні всіх умов, встановлених Сімейним кодексом, здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину. Суд, постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їхній сімейний стан та стан здоров’я, а також інші обставини, що мають істотне значення.

3. Згідно статті 225 СК України усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення. За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Відповідно до Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 905, суд, який прийняв рішення про усиновлення дитини, видає службі у справах дітей засвідчене в установленому порядку рішення про усиновлення дитини. У разі усиновлення дитини громадянином України рішення видається у трьох примірниках, іноземцями або громадянами України, які проживають за межами України, — у чотирьох примірниках. Служба у справах дітей протягом п’яти днів після набрання чинності рішенням суду про усиновлення дитини надсилає засвідчену в установленому порядку копію такого рішення:

— до служби у справах дітей за місцем обліку кандидатів в усиновлювачі — для здійснення нагляду за умовами проживання і виховання усиновленої дитини;

— до служби у справах дітей, де дитина перебуває на місцевому обліку, — для зняття дитини з місцевого обліку;

— до Департаменту у разі усиновлення громадянами України, які проживають за її межами, або іноземцями (рішення надсилається у двох примірниках) — для зняття з обліку дитини, кандидатів в усиновлювачі та подання рішення суду до МЗС.

Стаття 256. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення

1. Суд розглядає справи про встановлення факту:

1) родинних відносин між фізичними особами;

2) перебування фізичної особи на утриманні;

3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;

4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5) проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;

9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

2. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

3. Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об’єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають.

4. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, — залишає заяву без розгляду.

(Із доповненнями, внесеними згідно із законами України від 25.06.2009р. № 1568-VІ, від 07.07.2010р. № 2453-УІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Глава 6 ЦПК, а також постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 р. № 5 (із змінами, внесеними постановою від 25.05.98 р. № 15) «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (далі — Постанова) розкриває зміст судової діяльності з розгляду справ даної категорії.

Факти, що мають юридичний характер, — це факти, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

В ст. 256 ЦПК наведений невичерпний перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені в судовому порядку.

В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:

— згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;

— чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;

— заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

— встановлення факту не пов’язується з наступним вирішенням спору про право (п. 1 Постанови).

Коментована норма передбачає встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав лише фізичних осіб, а не будь-яких суб’єктів. Тому заяви про встановлення фактів, що стосуються прав юридичних осіб, суду не підвідомчі і можуть розглядатися в порядку позовного провадження.

2. Факт родинних відносин між фізичними особами (п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК) встановлюється в судовому порядку, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчинюють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Разом з тим для розгляду в порядку окремого провадження не може бути прийнята заява про встановлення факту родинних відносин, якщо заявник порушує справу з метою підтвердити в наступному своє право на жиле приміщення або на обмін жилого приміщення. У разі відмови у задоволенні вимог про визнання права на жилу площу або на обмін жилого приміщення заінтересована особа має право звернутися до суду з відповідним позовом (п. 7 Постанови).

3. На основі п. 2 ч. 1 коментованої статті встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди. Одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не є підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні, коли суд установить, що основним і постійним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання.

Видана відповідним органом довідка про те, що за його даними особа не перебувала на утриманні померлого, не виключає можливості встановлення в судовому порядку факту перебування на утриманні (п. 8 Постанови).

При вирішенні заяв про встановлення факту перебування на утриманні необхідно враховувати, що:

— за загальним правилом право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника мають непрацездатні члени сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб в період проходження строкової військової служби — незалежно від тривалості страхового стажу (ст. 36 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р.).

— для встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину необхідно, щоб утриманець був неповнолітньою або непрацездатною особою, яка не була членом сім’ї спадкодавця, і перебувала на його утриманні не менше як п’ять років (ч. 2 ст. 1265 ЦК).

— для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди в разі втрати годувальника не має значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах із годувальником (ст. 1200, 1205, 1207 ЦК).

4. Віднісши до фактів, що мають юридичне значення і встановлюються в порядку окремого провадження, факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, законодавець не врахував з цього приводу позицію Пленуму Верховного Суду, який у своїй Постанові зазначає, що при застосуванні п. 3 ст. 256 ЦПК України, яким передбачено встановлення каліцтва на виробництві або у зв’язку з виконанням державних чи громадських обов’язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню, судам слід мати на увазі, що з дня введення в дію Закону «Про охорону праці» (з 24 листопада 1992 р.) справи про встановлення таких фактів не розглядаються в порядку окремого провадження. Питання, пов’язані із встановленням факту каліцтва на виробництві, коли з приводу цього виникає спір, а також якщо при каліцтві у зв’язку з виконанням державних чи громадських обов’язків призначається пенсія особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

Відповідно до Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві. Відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 р. № 1112, факт каліцтва та іншого ушкодження здоров’я на виробництві підтверджується актом про нещасний випадок, а в разі відмови власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу скласти останній акт чи незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи із змістом акта, питання вирішується в порядку, передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 22 Закону «Про охорону праці» у разі відмови роботодавця скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого з його змістом питання вирішуються посадовою особою органу державного нагляду за охороною праці, рішення якої є обов’язковим для роботодавця. Рішення посадової особи органу державного нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку.

Отже, дана категорія справ підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

5. Відповідно до п. 4 ст. 256 ЦПК суди можуть встановлювати факти реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу та усиновлення. Такі факти підлягають встановленню в порядку окремого провадження, якщо в органах реєстрації актів цивільного стану не зберігся відповідний запис чи відмовлено у його відновленні або ж він може бути відновлений лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акта цивільного стану.

Відповідно до Сімейного кодексу державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто і засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Факт розірвання шлюбу реєструється в державному органі реєстрації актів цивільного стану та засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу.

Усиновлення здійснюється на підставі рішення суду відповідно до Глави 5 цього Кодексу. Державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення.

Питання про встановлення цих фактів виникає за умови втрати відповідного свідоцтва або запису в Книзі реєстрації актів цивільного стану.

Крім того, Верховний Суд з цього приводу зазначає, що:

— з заявами про встановлення факту реєстрації шлюбу може звернутися подружжя або кожен з них. Якщо заяву подано лише одним з подружжя, другий з них притягається до участі у справі як заінтересована особа;

— відповідно до ч. 3 ст. 21 Сімейного кодексу релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану;

— суддя не вправі відмовити у прийнятті заяви, а суд — закрити провадження у справі з тих підстав, що органами реєстрації актів цивільного стану відмовлено у відновленні запису про реєстрацію акта у зв’язку з відсутністю даного запису у книгах реєстрації відповідних записів, що збереглись (п. 10 Постанови).

6. Відповідно до коментованої статті в порядку окремого провадження підлягають встановленню факти проживанню чоловіка та жінки без шлюбу однією сім’єю.

В ст. 3 Сімейного кодексу зазначається, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Встановлення факту спільного проживання має значення для захисту матеріальних інтересів осіб, які спільно проживають, оскільки ст. 74 відповідного Кодексу передбачено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

7. При розгляді справ про встановлення відповідно до п. 6 ст. 256 ЦПК факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті (у тому числі факту належності правовстановлюючого документа, в якому допущені помилки у прізвищі, імені, по батькові або замість імені чи по батькові зазначені ініціали), суд повинен запропонувати заявникові подати докази про те, що правовстановлюючий документ належить йому і що організація, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення. Разом з тим цей порядок не застосовується, якщо виправлення в таких документах належним чином не застережені або ж їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання тощо. Це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який ідеться в документі, відповідно до чинного законодавства (п. 12 Постанови).

Так, згідно з Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 р. № 637, у разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, його підтвердження здійснюється районними (міськими) відділеннями (управління) соціального захисту населення, а в судовому порядку встановлюється лише факт належності особі документа про трудовий стаж, якщо ім’я, по батькові та прізвище в ньому не збігаються з тими, що зазначені в її паспорті або в свідоцтві про народження.

8. В порядку окремого провадження встановлюються також факти народження особи у певний час та смерті, у разі неможливості їх реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану. Проте необхідно мати на увазі, що встановлення факту смерті потрібно відрізняти від оголошення громадянина померлим.

9. За наявності відповідних умов суд може встановлювати й інші факти, що мають юридичне значення, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Судова практика до таких фактів відносить:

— визнання батьківства щодо дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р.;

— батьківства;

— реєстрації батьківства;

— факти прийняття спадщини, встановлення місця відкриття спадщини;

— факти володіння будівлею на праві приватної власності.

Суд може встановлювати факти, якщо вони й за іноземним законодавством тягнуть за собою правові наслідки для заявника і рішення суду необхідне заявникові для застосування у відносинах із громадянами інших держав (наприклад, для вирішення питання про наявність права на спадщину в особи, яка законодавством України не віднесена до кола спадкоємців за законом) (п. 1 Постанови).

10. Суд розглядає заяви про встановлення факту батьківства в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, і вирішує їх з урахуванням обставин, передбачених ст. 125, 130 Сімейного кодексу України.

Заяви про встановлення факту визнання батьківства щодо дитини, народженої до 1 жовтня 1968 року, розглядаються судом у випадках, коли померла особа визнавала себе батьком дитини до цієї дати.

Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 135 запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі) і можуть бути подані матір’ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.

11. Заява про встановлення факту прийняття спадщини та місця її відкриття може бути розглянута судом у порядку окремого провадження, якщо орган, який вчинює нотаріальні дії, не вправі видати заявникові свідоцтво про право на спадщину через відсутність або недостатність документів, що необхідні для підтвердження в нотаріальному порядку факту вступу в управління або володіння спадковим майном.

12. Суди повинні мати на увазі, що факт володіння громадянином жилим будинком на праві власності встановлюється судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і не має можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В таких справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документа про право власності та про те, що на підставі цього документа жилий будинок належав йому на праві власності. Заяви про встановлення факту володіння будинком на праві власності не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо будівництво не було закінчено і будинок не був прийнятий в експлуатацію або його було збудовано самовільно чи зареєстровано за іншою особою (п. 17 Постанови).

13. За відсутності документів про націонал-соціалістичні переслідування факт перебування в місцях примусового тримання встановлюється органами соціального захисту населення на підставі свідчень одного чи більше свідків, які мають відповідні документи. Якщо зазначеними органами, що виконують доручення Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення», відмовлено в установленні цього факту, заява громадянина може бути розглянута судом за правилами цієї глави.

Крім того, відповідно до п. 4 ст. 7 Закону від 22.10.93 р. «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у порядку, передбаченому цією главою, суд може розглядати заяви про встановлення фактів одержання громадянином ушкоджень здоров’я у районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння в повоєнний період, а також під час виконання робіт, пов’язаних із розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання. У тих випадках, коли йдеться не про ушкодження здоров’я, а про саму участь у роботах при розмінуванні, що необхідно для вирішення питання про належність заявника до учасників Великої Вітчизняної війни, заяви про встановлення таких фактів розглядають не суди, а відповідні комісії для розгляду питань, пов’язаних із встановленням статусу учасника війни згідно із цим Законом, створені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26.04.96 р. № 458.

14. Відповідно до ч. 4 ст. 277 ЦК якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

15. Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об’єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають. З цього приводу законодавцем враховано позицію Верховного Суду, який зазначив, що ці питання вирішуються органом, який видав документ.

16. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, — залишає заяву без розгляду.

Стаття 257. Підсудність

1. Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

2. Підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду України.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 21.01.2010р. № 1837-VI)

1. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, порушуються в суді поданням письмової заяви. Така заява подається за місцем проживання фізичної особи — заявника.

2. Відповідно до ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Однак необхідно зауважити, що підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду України.

Стаття 258. Зміст заяви

1. У заяві повинно бути зазначено:

1) який факт заявник просить встановити та з якою метою;

2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;

3) докази, що підтверджують факт.

2. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

1. Заява, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, крім вимог передбачених коментованою статтею, повинна відповідати загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим ст. 119 ЦПК. Якщо в заяві не зазначено, який конкретно факт заявник просить встановити, з яких причин неможливо одержати або відновити документи, що посвідчують цей факт, якими доказами цей факт підтверджується, або до заяви не приєднано довідки про неможливість одержання чи відновлення необхідних документів, суддя відповідно до ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу про залишення заяви без руху, зазначаючи підстави, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків. У разі невиконання цих вимог заява вважається неподаною і повертається заявникові, про що суд постановляє ухвалу.

У кожному разі суддя зобов’язаний перевірити підвідомчість даної заяви суду. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження у справі. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (п. 6 ст. 235 ЦПК).

2. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть бути порушені в суді за заявами як безпосередньо заінтересованих у цьому осіб, так і інших громадян та організацій, коли за законом вони вправі звернутися до суду в інтересах інших осіб, а також за заявою прокурора.

При подачі однією особою заяв про встановлення декількох фактів, що мають юридичне значення, всі ці заяви відповідно до правил ст. 126 ЦПК можуть бути об’єднані і розглянуті судом в одному провадженні. Інші вимоги не можуть розглядатися в провадженні про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами у цих справах можуть бути, наприклад, відділи соціального захисту — у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці — у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ — у справах про встановлення факту родинних відносин для вирішення питання про належність до громадянства України; органи страхування — у справах про встановлення факту належності страхового свідоцтва.

3. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів. У випадках, коли щодо отримання доказів є складнощі, суд за клопотанням заявника зобов’язаний витребувати такі докази.

Стаття 259. Зміст рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення

1. У рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

2. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.

1. Рішення, постановлене у справі про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно відповідати, перш за все, загальним вимогам, які встановлені статтею 215 ЦПК України.

Крім того, коментована стаття встановлює особливі вимоги до судового рішення про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд повинен також навести в рішенні відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

2. З приводу постановлення рішень по цій категорії справ Пленум Верховного Суду у своїй постанові зазначає, що рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов’язковим для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв’язку із встановленим судом фактом. В разі встановлення у судовому порядку факту реєстрації акта цивільного стану орган реєстрації актів цивільного стану провадить відповідний запис на підставі рішення суду. При постанов- ленні рішення в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, суди повинні мати на увазі, що відповідно до особливостей окремого провадження правила статей 84, 88 ЦПК України про розподіл судових витрат та відшкодування витрат на правову допомогу у цих справах не застосовуються (п. 18 постанови).

3. Рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.

4. Рішення суду набирає законної сили в загальному порядку, а тому може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Стаття 260. Підсудність

1. Особа, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.

2. Заява подається до суду за місцезнаходженням емітента цінного папера на пред’явника або за місцем платежу за векселем.

1. В ч. 1 коментованої статті визначено, які саме документи можуть бути відновлені в порядку окремого провадження.

Відповідно до ст. 194 ЦК України цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч. 2 ст. 194 ЦК).

Визначення цінного папера міститься і в Законі «Про цінні папери та фондовий ринок», за яким цінні папери — документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

2. Відповідно до вищезазначених законодавчих актів цінні папери класифікуються на групи та види. Цінні папери можуть бути за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні; за формою існування поділяються на документарні та бездокументарні; за формою випуску можуть бути на пред’явника, іменні або ордерні.

Цінні папери на пред’явника обертаються вільно, тобто передаються від однієї особи іншій простим врученням. Іменний цінний папір — це такий вид цінного папера, що надає можливість здійснення виражених в ньому прав в тому випадку, якщо держатель зазначений як уповноважений суб’єкт в тексті цінного папера. Іменний цінний папір може бути переданий тільки в порядку переуступки вимоги. Права, посвідчені ордерним цінним папером, передаються шляхом вчинення на цьому папері індосаменту. Індосант відповідає за наявність та здійснення цього права.

Отже, навіть якщо особа незаконно заволодіє іменним цінним папером, вона не зможе скористатися правами, які ним посвідчуються. В такому випадку законному держателю іменного цінного папера, у разі його втрати, немає необхідності звертатися до суду з метою відновлення прав, посвідчених останнім або визнання його недійсним.

3. Відновлення прав, посвідчених цінним папером на пред’явника, або визнання його недійсним здійснюється в порядку окремого провадження відповідно до положень цієї глави. Це єдиний спосіб захисту прав законного держателя цінного папера на пред’явника, оскільки виконання боржником зобов’язання, що випливає з цінного папера на пред’явника, вважається належним виконанням незалежно від того чи пред’явник законно володів цінним папером, чи ні.

4. Крім відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника відповідно до положень цієї глави здійснюється відновлення прав на втрачені векселі.

Статтею 14 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» вексель — цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

5. Заява подається до суду за місцезнаходженням емітента цінного папера на пред’явника або за місцем платежу за векселем.

Емітентом цінних паперів може бути юридична особа, Автономна Республіка Крим або міські ради, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емісійні цінні папери та бере на себе зобов’язання щодо них перед їх власниками і у випадках, передбачених законодавством, фізична особа.

Місце платежу за векселем визначається за згодою сторін і є обов’язковим реквізитом векселя. Проте, якщо такий реквізит відсутній у векселі, то місцем платежу вважається місце, позначене поруч з найменуванням платника (у переказному векселі) або місце складання документа (для простого векселя).

Стаття 261. Зміст заяви

1. У заяві до суду про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним та відновлення прав на них повинно бути зазначено:

1) ім’я і місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи — заявника;

2) обставини, за яких втрачено цінний папір на пред’явника або вексель;

3) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред’явника і його реквізити, а для векселя — вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику, зобов’язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя.

1. Для порушення справи в суді особа, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель, подає заяву. Заява повинна відповідати загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, які встановлені ст. 119 ЦПК. Крім того, коментованою статтею встановлюються особливості змісту заяви в справах про визнання втраченого цінного паперу на пред’явника або векселя недійсним та відновлення прав на них, які безумовно повинні бути враховані заявником.

Відповідно до ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ч. 1 ст. 93 ЦК). Відповідне положення існує і у ст. 1 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

2. У заяві також потрібно вказати обставини, за яких втрачено цінний папір, та ознаки втраченого документа. Однією з таких ознак є повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред’явника і його реквізити. Емітенти цінних паперів визначаються в залежності від виду та групи цінних паперів. Відповідно до ст. 3 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів: пайові цінні папери (акції, інвестиційні сертифікати), боргові цінні папери (облігації підприємств, державні облігації України, облігації місцевих позик, казначейські зобов’язання України, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі), іпотечні цінні папери (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати, заставні, сертифікати фондів операцій з нерухомістю), приватизаційні цінні папери, похідні цінні папери, товаророзпорядчі цінні папери.

Так, наприклад, емітентом акцій виступають акціонерні товариства, емітентом облігацій місцевих позик виступає Верховна Рада АРК або міська рада, облігації підприємств випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами.

3. Реквізити для кожного виду цінного папера визначаються окремими нормативними актами. Так Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10.12.97 р. встановлені вимоги щодо форми цінних паперів. Відповідно п. 1 ст. 4 цього Закону цінні папери, обіг яких дозволено на території України, і цінні папери, на які поширюється дія законів України, можуть випускатися в документарній та бездокументарній формі.

4. Даною статтею встановлюються особливі вимоги щодо реквізитів векселя. Для векселя необхідно вказати вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику, зобов’язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя.

Обов’язкові реквізити, яким повинен відповідати простий та переказний вексель, встановлені ст. 21 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» та Законом від 06.07.99 р. «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі».

5. У разі невідповідності заяви вимогам цієї статті, суддя залишає заяву без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо заявник у відповідний строк не усуне недоліки, то заява йому повертається, що не позбавляє його права повторно звернутися із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, які стали підставою для повернення заяви.

Стаття 262. Ухвала суду до судового розгляду

1. Суд, одержавши заяву, своєю ухвалою постановляє:

1) зробити публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя до суду;

2) заборонити здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред’явника або за векселем.

2. Ухвала надсилається емітенту втраченого цінного папера на пред’явника. У справі про визнання недійсним втраченого векселя та відновлення прав на нього ухвала суду надсилається негайно зобов’язаним за векселем особам, якщо їх адреси відомі суду, а також, якщо строк платежу за векселем не настав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. При пред’явленні векселя нотаріусу для вчинення протесту, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов’язаний повідомити відповідний суд про пред’явлення такого векселя для вчинення протесту.

3. З дати постановлення ухвали суду зупиняється перебіг усіх строків щодо обігу втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, встановлених законодавством про обіг векселів.

1. Після відкриття провадження у справі суд, в порядку підготовки справи до розгляду, з метою захисту прав законного держателя цінного папера на пред’явника або векселя суд своєю ухвалою постановляє зробити публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя до суду та заборонити здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред’явника або за векселем. Ухвала оскарженню не підлягає.

Ці дії суду є обов’язковими і вживаються незалежно від того, чи було заявлене таке клопотання заінтересованою особою.

2. Коментованою статтею визначається коло осіб, яким надсилається ухвала.

Емітент втраченого цінного папера на пред’явника — особа, яка випустила цінний папір на пред’явника. Емітентом цінних паперів може бути держава в особі уповноваженого органу, юридична особа і у випадках, передбачених законодавством, фізична особа.

Зобов’язані за векселем особи — особи, які зобов’язані платити за векселем при настанні певних обставин. До них належить:

— векселедавець — юридична або фізична особа, яка видала простий або переказний вексель;

— акцептант векселя — юридична або фізична особа, яка акцептує (підписує) вексель (тратту), беручи на себе зобов’язання здійснити платіж за переказним векселем під час настання строку платежу;

— індосант — юридична або фізична особа, яка володіє векселем і здійснює передатний напис (індосамент).

Ухвала суду надсилається також всім нотаріусам відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. У разі неакцепту векселя платником, відмові у здійснення платежу за векселем векселедавцем векселедержатель має право опротестувати вексель.

Відповідно до Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 16.12.2002 № 508, протест — це офіційно засвідчена вимога щодо здійснення встановлених законодавством про вексельний обіг дій за векселем і свідчення про їх невиконання. Протест є фактом, що свідчить про ухиляння від законодавчо встановленого порядку обігу векселя і про настання певних правових наслідків.

Процедура опротестування векселя регламентована розділом 33 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5.

Відповідно до ст. 8 Закону «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001 р. вексель, опротестований нотаріусом, є виконавчим документом. В такому випадку векселедержатель може задовольнити свої права, які передбачені векселем, безпосередньо, тобто не звертаючись до суду. Саме тому, при пред’явленні векселя нотаріусу для вчинення протесту, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов’язаний повідомити відповідний суд про пред’явлення такого векселя для вчинення протесту.

3. З дати постановлення ухвали суду зупиняється перебіг усіх строків щодо обігу втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, встановлених законодавством про обіг векселів.

Стаття 263. Зміст публікації

1. Публікація про виклик держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, з приводу яких подано заяву до суду, повинна містити інформацію, визначену пунктами 1 і 3 статті 261 цього Кодексу, а також пропозицію держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель.

2. Публікація робиться за рахунок заявника у місцевій газеті за місцезнаходженням емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 08.09.2005р. № 2875-ІV)

1. У публікації зазначається: 1) найменування суду, в який поступила заява про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним та відновлення прав на них, 2) ім’я і місце проживання заявника, 3) найменування та місцезнаходження юридичної особи-заявника, 4) обставини, за яких втрачено цінний папір на пред’явника або вексель, 5) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред’явника і його реквізити, а для векселя — вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику, зобов’язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя, 6) пропозиція, адресована держателю втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель.

2. Публікація робиться за рахунок заявника у місцевій газеті за місцезнаходженням емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань. Відповідно до Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10.06.97 р. № 503/97 офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур’єр». Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета «Голос України», «Відомості Верховної Ради України». Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України».

3. З моменту виходу публікації вважається, що усі зацікавлені особи повідомлені про наявність спору, а держателі цінного папера (векселя) можуть заявити про свої права.

Стаття 264. Обов’язки держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя

1. Держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя повинен у встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред’явника або векселем заяву про те, що він є його держателем.

1. Даною статтею закріплено обов’язок держателя цінного папера на пред’явника або векселя у встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред’явника або векселем заяву про те, що він є його держателем. Така заява повинна бути подана у тримісячний строк.

2. Заява подається до суду особисто держателем цінного папера на пред’явника або надсилається до суду поштою. Подання заяви без цінного папера (векселя) є підставою для витребування у держателя додаткових відомостей. Якщо, незважаючи на вимогу суду, цінний папір (вексель) суду не надано, заява держателя жодних правових наслідків не породжує.

Заява подається в одному примірнику і судовим збором не оплачується.

3. Пропущення зазначеного строку не позбавляє держателя втраченого документа звернутися до суду із відповідною заявою і пізніше. Проте результат такого звернення залежатиме від того, чи не було прийнято рішення суду у справі до моменту звернення держателя.

Стаття 265. Строк пред’явлення позову заявником до держателя втраченого цінного папера або векселя

1. Якщо держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя подасть заяву до суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним та відновлення прав на нього без розгляду та встановлює строк для пред’явлення заявником позову в загальному порядку до держателя цього цінного папера на пред’явника або векселя про їх витребування.

2. Строк пред’явлення позову заявником до держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя не може бути більшим двох місяців.

3. Якщо заявник у встановлений судом строк не пред’явить позову до держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, суд постановляє ухвалу про зняття заборони здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред’явника або за векселем.

4. Копія ухвали надсилається особам, зазначеним у частині другій статті 262 цього Кодексу.

1. Цією статтею передбачені наслідки подання заяви держателя цінного папера (векселя). В такому випадку виникає спір про право на цінні папери між держателем та заявником — особою, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель.

Суд в порядку окремого провадження не може вирішити цей спір, тому постановляє ухвалу про залишення заяви про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним та відновлення прав на нього без розгляду.

Постановлення такої ухвали надає право заявнику у строк, встановлений судом, пред’явити позов в загальному порядку до держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя про їх витребування. Конкретний строк встановлюється судом, але не може перевищувати двох місяців.

У разі пропущення строку, встановленого судом, для пред’явлення позову заявником до держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, суд своєю ухвалою знімає (скасовує) заборону здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред’явника або за векселем. Інших правових наслідків пропуску цього строку законом не передбачено.

2. Копія ухвали про зняття заборони здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред’явника або за векселем надсилається особам, зазначеним у ч. 2 ст. 262 ЦПК, тобто емітенту втраченого цінного папера на пред’явника, зобов’язаним за векселем особам (у справі про визнання недійсним втраченого векселя та відновлення прав на нього), якщо їх адреси відомі суду, а також на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем.

Стаття 266. Призначення справи до розгляду

1. Якщо протягом тримісячного строку з дня публікації про виклик держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя не надійде заяви, зазначеної у статті 264 цього Кодексу, суд призначає справу до розгляду.

2. Про день розгляду справи суд повідомляє заявника, емітента втраченого цінного папера на пред’явника або зобов’язаних за векселем осіб.

1. У випадку, якщо держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя не заявить про володіння втраченим цінним папером протягом тримісячного строку з дня публікації, суд призначає справу до розгляду в порядку окремого провадження.

2. Про день розгляду справи повідомляються заявник, емітент втраченого цінного папера на пред’явника або зобов’язані за векселем особи.

3. Щодо визначення емітента цінного папера та зобов’язаних за векселем осіб див. також коментар до ст. 262 ЦПК України.

Стаття 267. Вирішення справи

1. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним або про відмову в задоволенні заявленої вимоги. Рішення про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним є підставою для видачі заявникові цінного папера на пред’явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій; для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов’язаними за векселем особами передавальних написів.

2. Рішення суду про визнання недійсним втраченого цінного папера на пред’явника або векселя публікується в порядку, встановленому частиною другою статті 263 цього Кодексу.

1. Рішення суду по даній категорії справ повинно відповідати загальним вимогам, які ставляться до рішень суду відповідно до ст. 215 ЦПК України.

2. У разі задоволення вимоги заявника суд ухвалює рішення про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним. Таке рішення є підставою для видачі заявникові цінного папера на пред’явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій; для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов’язаними за векселем особами передавальних написів.

3. Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку.

4. Рішення суду публікується у пресі після набрання ним законної сили. Публікація робиться за рахунок заявника у місцевій газеті за місцезнаходженням емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань.

Відповідно до Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10.06.97 р. № 503/97 офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур’єр». Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета «Голос України», «Відомості Верховної Ради України». Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України».

Стаття 268. Права держателя цінного папера на пред’явника або векселя щодо відшкодування збитків

1. У разі ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні заявленої вимоги держатель цінного папера на пред’явника або векселя має право звернутися до суду із заявою про відшкодування за рахунок заявника збитків, заподіяних йому забороною здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред’явника або за векселем.

2. Держатель цінного папера на пред’явника або векселя, який не заявив вчасно з будь-яких причин про своє право на цінний папір на пред’явника або вексель, може пред’явити позов до особи, за якою визнано право на цінний папір на пред’явника або на вексель.

1. Коментована стаття визначає права держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя та встановлює форми їх захисту в залежності від прийнятого судом рішення за результатами розгляду справи.

2. Якщо рішенням суду відмовлено в задоволенні заявленої вимоги, то держатель цінного папера на пред’явника або векселя має право звернутися до суду із заявою про відшкодування за рахунок заявника збитків, заподіяних йому забороною здійснювати будь- які операції за цінним папером на пред’явника або за векселем.

3. У разі, коли держатель цінного папера на пред’явника або векселя з будь-яких причин не заявив вчасно про своє право на цінний папір на пред’явника або вексель і рішенням суду визнано втрачений цінний папір на пред’явника або вексель недійсним, він має право пред’явити позов до особи, за якою визнано право на цінний папір на пред’явника або на вексель.

Стаття 269. Підсудність

1. Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади за умов, визначених Цивільним кодексом України, подається до суду за місцезнаходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади.

1. У ЦК УРСР 1963 року безхазяйна річ визнавалася об’єктом державної власності. Після законодавчого закріплення рівності всіх форм власності у Законі «Про власність» така презумпція втратила будь-яке юридичне значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦК безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Глава 8 встановлює порядок розгляду справ про передачу у комунальну власність лише нерухомих речей.

В ЦК 2003 року вперше законодавчо закріплений поділ речей на нерухомі та рухомі (ст. 181). При поділі речей на рухомі та нерухомі застосовується два критерії: матеріальний — здатність, властивість речі до просторового переміщення без зменшення її цінності, іншими словами ступінь зв’язку цих речей із земельною ділянкою, і юридичний — поширення режиму нерухомих речей на окремі рухомі речі, виходячи з їх функціонального призначення, важливості, ролі в цивільному обігу. Поділ речей на рухомі і нерухомі склався історично з урахуванням важливої ролі землі, точніше земельної ділянки. Тому будь-які право чини з нерухомим речами завжди укладались з дотриманням особливої процедури.

За матеріальним критерієм до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельних ділянках, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення (житлові будинки, інші будівлі, споруди, майнові комплекси підприємств). За юридичним критерієм правовий режим нерухомих речей може бути поширений на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти. Наприклад, згідно з Законом України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. правовий режим нерухомого майна поширюється на повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти. Таким чином, хоч транспортні засоби і космічні об’єкти не є нерухомими речами, законодавець поширює на них правовий режим нерухомості .

2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади, є органи місцевого самоврядування, які відповідно до п. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» — від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Цими органами є сільські, селищні та міські ради та їх виконавчі органи. У містах безпосереднім органом, яким подається заява до суду виступає департамент комунальної власності (управління комунальної власності) відповідної міської ради.

На даний час завдання щодо виявлення безхазяйного майна покладено на органи Державної податкової адміністрації України. Наказ ДПАУ від 19.01.2007 № 18 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо взаємодії між підрозділами органів державної податкової служби України під час роботи з безхазяйними речами та майном, що переходить у власність держави» встановлює порядок виявлення та первинного обліку безхазяйного майна.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України № 7/5 від 07.02.2002 р. «Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно» (п. 1.3) державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації (далі — БТІ) у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.

Здійснення державної реєстрації прав власності на нерухоме майно в межах одного населеного пункту кількома БТІ не допускається.

Відповідно до ст. 5 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» систему органів державної реєстрації прав складають центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав, створена при ньому державна госпрозрахункова юридична особа з консолідованим балансом (центр державного земельного кадастру) та її відділення на місцях, які є місцевими органами державної реєстрації прав. Згідно ст. 7 цього Закону місцеві органи державної реєстрації прав є відділеннями державної госпрозрахункової юридичної особи з консолідованим балансом (центру державного земельного кадастру).

Розгляд справ даної категорії здійснюється місцевим судом загальної юрисдикції за місцезнаходженням безхазяйної нерухомої речі.

Стаття 270. Зміст заяви

1. У заяві про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади повинно бути зазначено, яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади, основні характеристики нерухомої речі, посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, друковані засоби масової інформації, в яких було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

1. Коментована стаття містить інформацію, яку повинна містити подана до суду заява про передачу безхазяйної речі у власність відповідної територіальної громади. У заяві повинно бути зазначено:

— яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади (земельну ділянку, житловий будинок, будівлю, цілісний майновий комплекс підприємства, їх місцезнаходження);

— основні характеристики нерухомої речі (опис нерухомого майна, отриманий у порядку технічної інвентаризації (дані про розміри земельної ділянки (у разі наявності такої

інформації), будівлі, її частини, споруди та інші характеристики, перелік яких установлений нормативно-правовими актами, вартість нерухомого майна за станом на дату проведення інвентаризаційних робіт, призначення нерухомого майна та інше);

— посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно (такими документами відповідно до п. 3.11 наказу Міністерства юстиції України № 7/5 від 07.02.2002 р. «Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно» є інформаційна довідка з Реєстру прав на бланку відповідного БТІ, рішення реєстратора прав власності на нерухоме майно (працівника БТІ) про взяття речі на облік);

— посилання на друковані засоби масової інформації, в яких було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

Наведені у заяві відомості повинні підтверджуватися письмовими доказами, які додаються.

Стаття 271. Відмова в прийнятті заяви

1. Суд відмовляє в прийнятті заяви про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади, якщо вона не взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно, або якщо заяву подано до закінчення одного року з дня прийняття її на облік.

1. Законодавець встановлює додаткові підстави для відмови у прийнятті заяви про передачу безхазяйної речі у власність відповідної територіальної громади:

- річ не взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно;

- заяву подано до закінчення одного року з дня прийняття нерухомої речі на облік.

Наявність цих обставин свідчить про те, що у заявника не виникло права на звернення

до суду.

Заява повинна відповідати встановленій формі та змісту, недотримання яких веде до залишення заяви без руху відповідно до ст. 12І ЦПК України.

Про відмову в прийнятті заяви суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена.

Стаття 272. Розгляд справи

1. Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядається судом за участі заявника з обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

1. Розгляд справи здійснюється суддею одноособово. Розгляд справ даної категорії здійснюється за участю заявника (органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади) та усіх заінтересованих осіб. Законодавець не називає осіб, яких суд повинен визнати заінтересованими. Проте, можна припустити, що до таких осіб треба віднести тих, які добросовісно, відкрито і безперервно володіють цим нерухомим майном дотримуючись умов набуття права власності за давністю володіння (ст. 344 ЦК України), права власності відповідно до закону на це майно ще не набули. Суддя зобов’язаний повідомити останніх про час і місце судового засідання.

2. При підготовці справи до судового розгляду суд також повинен вирішити питання участі й таких осіб як БТІ, податкової інспекції, органів прокуратури та інших.

3. Під час розгляду справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами

України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.

З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Стаття 273. Рішення суду

1. Суд, встановивши, що нерухома річ є безхазяйною та взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також що сплив один рік з дня взяття на облік нерухомої речі, ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.

1. Коментована стаття називає обставини, які повинен встановити суддя для прийняття (ухвалення) рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади:

а) нерухома річ є безхазяйною;

б) нерухома річ взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно;

в) з дня взяття на облік нерухомої речі минув один рік.

Дослідження цих обставин на підставі поданих доказів складатиме мотивувальну частину рішення суду.

Якщо перелічені обставини не будуть встановлені, то відповідно до ст. 271 ЦПК суд відмовляє у прийнятті заяви.

2. Рішення суду про передачу безхазяйної речі у комунальну власність є підставою для реєстрації права власності на це нерухоме майно за відповідною територіальною громадою.

Стаття 274. Підсудність

1. Заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, встановлених Цивільним кодексом України, подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

1. Відповідно до ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Тобто, термін «відумерлість спадщини» стосується випадків, коли після смерті особа, яка залишила після себе спадщину, не має спадкоємців.

2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Згідно з ч. 2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Оскільки територіальна громада визнана потенційним правонаступником померлого, саме органу місцевого самоврядування належить звернутися до суду з заявою про визнання спадщини відумерлою. Такими органами відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування» є сільська, селищна, міська ради та їх виконавчі органи.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Після смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися в навчальних закладах, що знаходяться поза постійним місцем їх проживання, місцем відкриття спадщини визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на строкову військову службу або до вступу до відповідного учбового закладу (п. 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Стаття 275. Зміст заяви

1. У заяві про визнання спадщини віду мерлою повинно бути наведено відомості про час і місце відкриття спадщини, про майно, що становить спадщину, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцю, про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття.

1. Коментована стаття містить інформацію, яку повинна містити подана до суду заява про визнання спадщини відумерлою. До такої інформації відносяться відомості про:

— час і місце відкриття спадщини. Факт смерті і час відкриття спадщини підтверджуються свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця, місце відкриття спадщини підтверджується: свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання і місце його смерті збігаються; довідкою житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу про його постійне місце проживання; записом у будинковій книзі про постійне проживання спадкодавця, а якщо місце проживання померлого невідоме, — документом (витягом з Реєстру прав власності та ін.) про місцезнаходження нерухомого спадкового майна або його частини. Якщо об’єктів нерухомого майна декілька й їх місцезнаходження різне, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження одного із об’єктів цього майна за вибором спадкоємців. За відсутності нерухомого майна місцем відкриття спадщини є місцезнаходження основної частини рухомого майна, що може бути підтверджено відповідним свідоцтвом про державну реєстрацію транспортного засобу, витягом з реєстру прав власності на цінні папери тощо);

— майно, що становить спадщину (докладна характеристика (назва, розмір, номер, рік випуску, колір, сорт та ін.) і оцінка кожного з перерахованих в акті опису майна(опис проводить нотаріус) предметів та процент їх зносу. Оцінка описаних предметів (з урахуванням їх зносу) провадиться нотаріусом та особами, які брали участь в описі спадкового майна, а житлових будинків — виходячи з відновної чи страхової (у місцевостях, де інвентаризація не проведена) оцінки. Оцінку описаних предметів можуть проводити й спеціально запрошені для цього спеціалісти — експерти або оцінювачі (п. 190 вказаної вище Інструкції);

— докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцю (такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи. Наприклад, наказом Мін’юсту України від 07.02.2002 р. «Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно» затверджено Перелік правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна (додаток № 1). До таких документів зокрема належать: договори, за якими відповідно до законодавства передбачається перехід права власності, свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, видані державними та приватними нотаріусами, свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді та інші);

— докази, які свідчать про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову про її прийняття. Такими є відповідні витяги з книги обліку спадкових справ, алфавітної книги спадкових справ, Спадкового реєстру, що ведуться нотаріусами, а також відповідні заяви, зокрема про відмову від прийняття спадщини, та інші докази.

Стаття 276. Відмова в прийнятті заяви

1. Суд відмовляє в прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою, якщо орган місцевого самоврядування подасть заяву до закінчення одного року з часу відкриття спадщини.

1. Законодавець встановлює одну додаткову умову, за якої суд може відмовити в прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою, — якщо орган місцевого самоврядування подасть заяву до закінчення одного року з часу відкриття спадщини.

Одночасно суд вправі застосувати правила ст. 121 та ст. 122 ЦПК України за наявності підстав для залишення заяви без руху та її повернення заявникові, а також для відмови у відкритті провадження у справі.

Стаття 277. Розгляд справи

1. Справа про визнання спадщини відумерлою розглядається судом з обов’язковою участю заявника та з обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

1. Розгляд справи здійснюється суддею одноособово. Розгляд справ даної категорії здійснюється за участю заявника (органу, місцевого самоврядування) та усіх заінтересованих осіб. Склад заінтересованих осіб визначає суд. Такими заінтересованими особами можуть бути спадкоємці, що відмовились від прийняття спадщини, особи, що не прийняли спадщину в силу різних причин та інші особи. Суддя зобов’язаний повідомити останніх про час і місце судового засідання. Такі особи як нотаріус, який вчиняв нотаріальні дії за місцем відкриття спадщини, виконавець заповіту (ст. 1284 ЦК України), управитель спадщиною (ст. 1285 ЦК України) можуть бути залучені судом в якості свідків.

2. Під час розгляду справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи. З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Стаття 278. Рішення суду

1. Суд, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні або спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини.

1. Рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу 'її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини повинно відповідати загальним вимогам, які ставляться до рішення суду.

Коментована стаття визначає перелік обставин, які повинен встановити суд для ухвалення такого рішення:

— спадкоємці за заповітом і за законом відсутні, а саме: а) немає фізичних осіб, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини; б) немає юридичної особи чи інших учасників цивільних відносин, які вказані в заповіті як спадкоємці;

— спадкоємці усунені від права на спадкування (спадкоємці були усунені від права спадкування згідно з ст. 1224 ЦК України);

— спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовились від її прийняття (до нотаріальної контори не подано заяви про прийняття спадщини протягом шести місяців з часу відкриття спадщини; нема рішення суду про призначення спадкоємцю, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, додаткового строку для подання ним заяви про прийняття спадщини; у книзі обліку спадкових справ є заяви про відмову спадкоємців від прийняття спадщини).

Ці обставини повинні бути підтверджені доказами і складати мотивувальну частину рішення — ними підтверджується факт відсутності спадкоємців. Також мотивувальна частина рішення повинна містити посилання на докази того, що з часу відкриття спадщини до подання заяви до суду про визнання її відумерлою сплив один рік.

Стаття 279. Підсудність

1. За умов, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу», заява лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку подається до суду за місцем проживання особи, а заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку та заява про продовження такої госпіталізації подається до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу.

2. Заява особи, якій за рішенням суду надається амбулаторна психіатрична допомога у примусовому порядку, або її законного представника про припинення цієї допомоги подається до суду за місцепроживанням особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку — до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.

1. Відповідно до ст. 1 Закону «Про психіатричну допомогу» психіатрична допомога визначається як комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Амбулаторна психіатрична допомога — це психіатрична допомога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених вищевказаним Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах. Відповідно до Інструкції про заходи та організацію взаємодії закладів охорони здоров’я й органів внутрішніх справ щодо запобігання небезпечним діям з боку осіб, які страждають на тяжкі психічні розлади, затвердженої наказом МОЗ України та МВС України № 346/877 від 19.12.2000 (п. 1.2), до психіатричних закладів, що надають амбулаторну психіатричну допомогу відносять психоневрологічні диспансери, диспансерні відділення, кабінети тощо.

Стаціонарна психіатрична допомога — психіатрична допомога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом та іншими законами, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, і надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд.

2. Коментована стаття визначає підсудність даної категорії справ, а також виключне коло осіб, які мають право подавати таку заяву.

Заява лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку подається до суду за місцем проживання особи.

Таку заяву подати має право виключно лікар-психіатр, який повинен мати сертифікат лікаря-спеціаліста за фахом «психіатрія» або відповідну кваліфікаційну категорію за цією спеціальністю та володіти новими методиками їх проведення. Лікарі-психіатри, що не пройшли відповідну підготовку, не допускаються до проведення оглядів (п. 5 Інструкції про проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів, затвердженої наказом МОЗ України № 12 від 17.01.2002).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

4. Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку та заява про продовження такої госпіталізації подається до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу. Психіатричний заклад — психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги (ст. 1 Закону «Про психіатричну допомогу»).

Представником психіатричного закладу може бути як керівник цього закладу, так і інша уповноважена бути представником особа.

Законодавець називає лише двох суб’єктів, які можуть звернутися до суду з заявою про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги та про припинення госпіталізації до психіатричного закладу, що здійснювались у примусовому порядку: 1) особа, якій за рішенням суду надається така психіатрична допомога; 2) законний представник такої особи. Закон «Про психіатричну допомогу» до законних представників відносить таких осіб (ст. 1) — батьків (усиновителів), опікунів або інших осіб, які уповноважені законом представляти інтереси інших осіб.

На нашу думку, право подати заяву мають також орган опіки та піклування, прокурор в порядку ст. 45 ЦПК України, у випадку, якщо цим правом не скористалися законні представники.

Заява про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку подається вказаними суб’єктами до суду за місце проживанням особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку — до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.

Стаття 280. Зміст заяви і строк її подання

1. У заяві про проведення психіатричного огляду фізичної особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та її продовження, про госпіталізацію до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації повинні бути зазначені підстави для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлені законом.

2. До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусово амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження — висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали.

3. У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку мають бути наведені обставини і докази, на яких ґрунтуються ці вимоги.

4. У випадках, коли відповідно до закону госпіталізація у примусовому порядку була проведена за рішенням лікаря-психіатра і визнана доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин.

5. Заява фізичної особи або її законного представника про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку або її продовження, госпіталізацію у примусовому порядку, її продовження.

1. Коментована стаття встановлює зміст заяви та строк її подання до суду.

Відповідно до ст. 11 Закону «Про психіатричну допомогу» психіатричний огляд проводиться з метою з’ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

Частина 3 ст. 11 Закону вказує, що психіатричний огляд особи може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

— вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або

— неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або

— завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги.

Усвідомлена згода особи відповідно до ст. 1 вказаного Закону — це згода, вільно висловлена особою, здатною зрозуміти інформацію, що надається доступним способом, про характер її психічного розладу та прогноз його можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги, методи діагностики, лікування та лікарські засоби, що можуть застосовуватися в процесі надання психіатричної допомоги, їх побічні ефекти та альтернативні методи лікування

Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

2. Заява про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника повинна бути подана у письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Лікар-психіатр має право робити запит щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття відповідного рішення.

У невідкладних випадках, коли за одержаними відомостями, що дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, заява про психіатричний огляд особи може бути усною. У цих випадках рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром самостійно і психіатричний огляд проводиться ним негайно.

У випадках, коли відсутні дані, що свідчать про наявність обставин, передбачених абзацами другим та третім частини третьої статті 11 Закону, заява повинна бути подана у письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність проведення такого огляду.

У разі встановлення обґрунтованості заяви про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника лікар-психіатр направляє до суду за місцем проживання цієї особи заяву про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку.

Амбулаторна психіатрична допомога може надаватися без усвідомленої згоди особи або без згоди її законного представника у разі встановлення у неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги. Амбулаторна психіатрична допомога особі без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника надається лікарем-психіатром в примусовому порядку за рішенням суду.

Тяжкий психічний розлад відповідно до ст. 1 Закону — це розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку.

Особа, якій надається амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку, повинна оглядатися лікарем-психіатром не рідше одного разу на місяць, а комісією лікарів-психіатрів — не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про продовження чи припинення надання їй такої допомоги.

У разі необхідності продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку понад 6 місяців лікар-психіатр повинен надіслати до суду за місцем проживання особи заяву про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. В подальшому продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

3. Відповідно до ст. 14 Закону особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

— вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або

— неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

До винесення судом рішення лікування може проводитися за рішенням лікаря- психіатра (комісії лікарів-психіатрів).

Перебування особи в психіатричному закладі в примусовому порядку може здійснюватися лише протягом часу наявності підстав, за якими було проведено госпіталізацію.

Особа, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу в примусовому порядку, повинна оглядатися комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць з метою встановлення наявності підстав для продовження чи припинення такої госпіталізації.

У разі необхідності продовження госпіталізації в примусовому порядку понад 6 місяців представник психіатричного закладу повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження такої госпіталізації. В подальшому продовження госпіталізації особи в психіатричному закладі проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

4. До заяви про проведення психіатричного огляду у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування про необхідність проведення такого огляду, та інші матеріали.

До заяви про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, в якій повинні бути викладені підстави для надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника, передбачені частиною другою цієї статті, додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування про необхідність надання особі такої допомоги та інші матеріали.

До заяви про продовження надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, в якій повинні бути викладені підстави надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої допомоги та інші матеріали.

До заяви про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку, в якій повинні бути викладені підстави для такої госпіталізації, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність такої госпіталізації та інші матеріали.

До заяви про продовження госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку, в якій повинні бути викладені підстави для такої госпіталізації, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження такої госпіталізації та інші матеріали.

Під «іншими матеріалами» у даній статті слід розуміти виписки з історії хвороби, довідки про психіатричні огляди встановленого зразка тощо.

5. У заяві фізичної особи або її законного представника мають бути наведені обставини та докази цих обставин, на яких повинні ґрунтуватися вимоги заявника щодо припинення надання амбулаторної психічної допомоги чи госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку. Цими доказами повинен бути підтверджений факт видужання особи або такої зміни стану її психічного здоров’я, що не потребує надання психіатричної допомоги в примусовому порядку.

6. Особа, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу за рішенням лікаря-психіатра на вказаних у ст. 14 Закону підставах, підлягає обов’язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів психіатричного закладу для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в психіатричному закладі, ця особа підлягає негайній виписці.

У випадках, коли госпіталізація особи до психіатричного закладу в примусовому порядку визнається доцільною, представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа, протягом 24 годин направляє до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку на вищевказаних підставах.

7. Заява про припинення надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути подана до суду особою, якій надається ця допомога, або її законним представником через 3 місяці з часу ухвалення судом рішення про надання або продовження надання особі такої допомоги.

Заява про припинення госпіталізації до психіатричного закладу в примусовому порядку може бути подана до суду особою, яку було госпіталізовано в примусовому порядку, або її законним представником через 3 місяці з часу ухвалення судом рішення про госпіталізацію чи про її продовження.

Таким чином суд зобов’язаний перевірити, чи минуло 3 місяці з дня прийняття вказаних судових рішень.

Стаття 281. Розгляд справи

1. Заява про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку розглядається судом у такі строки з дня її надходження до суду: про госпіталізацію особи до психіатричного закладу — протягом 24 годин; про психіатричний огляд — протягом трьох днів; про надання амбулаторної психіатричної допомоги, її продовження та продовження госпіталізації — протягом десяти днів.

2. Справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої вирішується питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, з обов’язковою участю прокурора, лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника особи, щодо якої розглядаються питання, пов’язані з наданням психіатричної допомоги.

1. Коментована стаття визначає строки та порядок розгляду судом справ даної категорії.

Заява лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку розглядається судом за місцем проживання цієї особи у триденний строк з дня її надходження.

Заяви лікаря-психіатра про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку розглядаються судом за місцем проживання особи у десятиденний строк з дня їх надходження.

Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку розглядається судом за місцем знаходження психіатричного закладу протягом 24 годин з дня її надходження. Заяви представників психіатричних закладів про продовження госпіталізації в примусовому порядку розглядаються судом за місцем знаходження психіатричного закладу у десятиденний строк з дня їх надходження.

2. Розгляд справ даної категорії проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Судові справи щодо надання психіатричної допомоги в примусовому порядку розглядаються в присутності особи, щодо якої вирішується питання про надання їй такої допомоги. Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника осіб, щодо яких розглядаються питання, пов’язані з наданням їм психіатричної допомоги, є обов’язковою.

Стаття 282. Рішення суду

1. Залежно від встановлених обставин суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.

2. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку.

3. Рішення про відмову в задоволенні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, продовження госпіталізації, а також рішення про задоволення заяви фізичної особи чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги.

1. Суд, дослідивши усі обставини справи, вивчивши усі подані докази, ухвалює одне з двох рішень — або про задоволення заяви, або про відмову в її задоволенні.

Судове рішення повинно відповідати загальним вимогам до рішення суду встановленим в ЦПК України.

2. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку, а також рішення про задоволення заяви представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до цього закладу та її продовження у примусовому порядку у мотивувальній частині повинні містити посилання на докази та обставини, що підтверджують наявність визначених Законом «Про психіатричну допомогу» підстав для надання таких видів психіатричної допомоги у примусовому порядку. Відповідно рішення про відмову в задоволенні таких заяв повинно містити обґрунтування та підтвердження відсутності таких підстав.

3. Рішення про задоволення заяви особи, якій надається психіатрична допомога у примусовому порядку, або її законного представника про припинення цієї допомоги у мотивувальній частині повинно містити обґрунтування та підтвердження зібраними доказами факту видужання особи або такої зміни стану її психічного здоров’я, що не потребує надання психіатричної допомоги в примусовому порядку. Відповідно рішення суду про відмову в задоволенні такої заяви повинно містити обґрунтування та підтвердження відсутності такого факту.

4. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу є єдиною законною підставою для надання відповідного виду психіатричної допомоги у примусовому порядку.

Рішення про відмову в задоволенні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, продовження госпіталізації, а також рішення про задоволення заяви фізичної особи чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги.

Стаття 283. Підсудність

1. Заява про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу, який ухиляється від лікування, подається до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

1. Відповідно до Закону «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» туберкульоз — інфекційна хвороба, що викликається мікобактеріями туберкульозу, протікає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, вражає переважно найбідніші, соціально дезадаптовані групи населення (біженці, мігранти, особи, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, особи без постійного місця проживання, алкоголіки, наркомани тощо), спричиняє високу тимчасову та стійку втрату працездатності, вимагає тривалого комплексного лікування та реабілітації хворих. Негативні соціально- економічні наслідки, що спричиняються туберкульозом, дали підстави віднести цю хворобу до групи соціально небезпечних.

Хворий на заразну форму туберкульозу — особа з вираженими проявами туберкульозу, підтвердженими клінічними, лабораторними та рентгенологічними дослідженнями, у виділеннях якого виявлено мікобактерії туберкульозу, і такий хворий є джерелом інфекції для осіб, які з ним контактують. Зрозуміло, що такий хворий є загрозою для суспільства, тому потребує примусової госпіталізації.

Протитуберкульозні заклади відповідно до вищевказаного Закону є спеціалізованими закладами охорони здоров’я, що здійснюють діагностику туберкульозу та надають лікувально-профілактичну (стаціонарну та амбулаторну) допомогу хворим на туберкульоз (протитуберкульозні диспансери, лікарні, відділення, кабінети, науково-дослідні інститути, денні стаціонари, санаторії тощо). Перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсюдження хвороби серед населення, за рішенням суду підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Порядок госпіталізації, лікування та медичного (диспансерного) нагляду за хворими на туберкульоз визначається центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

2. Заява про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу подається до місцевого суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

Своєчасне виявлення хворих на туберкульоз забезпечується лікарями, іншими медичними працівниками, які зобов’язані усіх хворих із будь-якими ознаками туберкульозу направити для подальшого обстеження до відповідного протитуберкульозного закладу чи до лікаря-спеціаліста (фтизіатра). З метою своєчасного виявлення осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу та хворих на туберкульоз, проводяться також профілактичні медичні огляди населення. Заклади охорони здоров’я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практикою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підозрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов’язані направити зазначених осіб до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення та терміново повідомити про них цей заклад. Тому «місцем виявлення» треба вважати місцезнаходження відповідного медичного закладу, де в особи було виявлено захворювання на туберкульоз.

Стаття 284. Зміст і строк подання заяви

1. У заяві про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування повинні бути зазначені встановлені законом підстави для такої госпіталізації. До заяви додається мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, в якому зазначається строк, протягом якого буде проведено лікування.

2. Заява подається протягом 24-х годин з часу виявлення в особи загрозливої форми туберкульозу.

1. Коментована стаття визначає зміст та строк подання заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Заява про обов’язкову госпіталізацію хворого на туберкульоз подається до суду протитуберкульозним закладом, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим.

Такі заяви, залежно від вимог, що в них ставляться, можна поділити на два види:

— заява про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (хворий на заразну форму туберкульозу виявлений медичним закладом, але відмовляється та ухиляється від лікування);

— заява про продовження лікування в протитуберкульозному закладі (хворому вже надається медична допомога, але він потребує продовження обов’язкового лікування на визначений лікарською комісією строк)

Підставами для обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу відповідно до ст. 12 Закону України «Про боротьбу з захворюванням на туберкульоз» є виявлення (або лікування, — для продовження такого лікування) хворого на заразну форму туберкульозу (в тому числі хворих соціально дезадаптованих, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію); такий хворий ухиляється від лікування; такий хворий становить загрозу розповсюдження хвороби серед населення.

2. Спільним для заяв є те, що до заяви додається мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, в якому зазначається строк, протягом якого буде проведено лікування.

3. В зв’язку з необхідністю якнайшвидшої госпіталізації хворого ч. 2 ст. 284 встановлює строк, протягом якого відповідна заява подається до суду — 24 години з часу виявлення в особи загрозливої форми туберкульозу.

Тут ми зустрічаємо невідповідність термінів «загрозлива» та «заразна» форми туберкульозу, адже і Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» і ст. 283 ЦПК України говорить саме про хворого на «заразну форму туберкульозу». Тому «загрозлива форма» у даному випадку треба розуміти як «заразна форма» туберкульозу.

Часом виявлення такої форми туберкульозу є час її встановлення у хворого шляхом клінічних, лабораторних та рентгенологічних медичних досліджень.

Стаття 285. Розгляд справи

1. Справи про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування суд розглядає не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі. Особі має бути надано право особистої участі в судовому засіданні, за винятком випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу така особа становить загрозу розповсюдження хвороби.

2. Участь у розгляді справи представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію, є обов’язковою.

1. Коментована стаття встановлює порядок розгляду справи про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування.

Розгляд справи проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

2. Справи даної категорії суд зобов’язаний розглянути не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі, тобто з моменту винесення ухвали про відкриття провадження. Законодавець встановлює такий строк з метою якнайшвидшого розгляду справи та прийняття рішення, оскільки хворий на заразну форму туберкульозу становить небезпеку для оточуючих.

Проте, незрозумілою є позиція стосовно можливості участі хворої особи у судовому засіданні. Коментована стаття встановлює, що особі має бути надано право особистої участі в судовому засіданні, за винятком випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу така особа становить загрозу розповсюдження хвороби. Але ж в судовому засіданні мова йде про обов’язкову госпіталізацію хворого на заразну форму туберкульозу, який згідно ст. 1 Закону «Про боротьбу з захворюванням на туберкульоз» є джерелом інфекції для осіб, які з ним контактують. Тому як такий хворий не може становити загрозу розповсюдження хвороби залишається не зрозумілим.

3. Частина 2 коментованої статті встановлює обов’язковість участі у розгляді справи представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі, а також представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію.

Представником протитуберкульозного закладу може бути як керівник такого закладу, так і інша уповноважена ним особа.

Представником особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію, може бути адвокат, інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді (за винятком осіб, встановлених у статті 41 ЦПК України), а також законні представники.

4. Як вже було сказано, справа про обов’язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу повинна бути розглянута судом у якнайменший строк. Проте закріплення обов’язкової участі у розгляді справи представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію, з одного боку, та залишення без уваги випадку, коли такого представника у особи не буде або ж коли вона від нього відмовиться, з іншого, безсумнівно створить труднощі у розгляді таких справ на практиці. Тому доцільно б було покласти на певні органи (напр. на органи опіки і піклування) обов’язок забезпечити участь адвоката або іншої особи як представника у таких випадках.

Стаття 286. Рішення суду

1. Розглянувши заяву про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву.

2. Рішення про задоволення заяви, зазначеної у частині першій цієї статті, є підставою для обов’язкової госпіталізації або подальшого лікування особи в протитуберкульозному закладі на встановлений законом строк.

1. Коментована стаття встановлює, що розглянувши заяву про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву представника протитуберкульозного закладу.

Рішення повинно відповідати загальним вимогам до рішення суду, встановлених у ЦПК. У мотивувальній частині рішення повинно бути встановлено, якими зібраними по справі доказами підтверджено (або не підтверджено) наявність визначених законом підстав для обов’язкової госпіталізації особи.

2. Рішення про задоволення заяви представника протитуберкульозного закладу є підставою для обов’язкової госпіталізації подальшого лікування особи у такому закладі на встановлений законом строк.

Такий строк повинен бути встановлений у мотивованому висновку лікарської комісії, який додається до заяви відповідно до ч. 1 ст. 284 ЦПК України.

Стаття 287. Підсудність

1. Заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи у випадках, встановлених законом, подається до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу.

1. Відповідно до ст. 1076 Цивільного кодексу України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта.

Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність.

У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

2. Відповідно до ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносини з ним чи третіми особами при наданні послуг банком і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею. Банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь- якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Банки зобов’язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України — на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності.

3. Коментована стаття визначає правила підсудності для такої категорії справ, відповідно до яких заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи подається до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу.

Стаття 288. Зміст заяви

1. У заяві до суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи має бути зазначено:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім’я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника заявника, коли заява подається представником;

3) найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю;

4) обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено;

5) обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи та мету її використання.

1. Коментована стаття детально регулює вимоги до змісту заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи. У такій заяві має зазначатися: найменування суду, до якого подається заява; ім’я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника заявника, коли заява подається представником; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи та мету її використання.

2. Особливістю щодо змісту даної заяви, що вирізняє її від змісту позовної заяви, врегульованого статтею 119 Цивільного процесуального кодексу, є те, що вимагається наведення положень законів, які надають відповідні повноваження.

Також необхідно вказати обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи та мету її використання. Така вимога встановлена для того, щоб з’ясувати чи не ґрунтується заява на спорі про право. Оскільки ч. 6 ст. 235 Цивільного процесуального кодексу встановлює, що, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Стаття 289. Розгляд справи

1. Справа про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, розглядається у п’ятиденний строк з дня надходження заяви у закритому судовому засіданні з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадках, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, — з повідомленням тільки заявника.

2. Неявка в судове засідання без поважних причин заявника та (або) особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, чи їх представників або представника банку не перешкоджає розгляду справи, якщо суд не визнав їхню участь обов’язковою.

3. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява ґрунтується на спорі, який розглядається в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

1. Для коментованої категорії справ про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, ст. 289 ЦПК встановлено п’ятиденний строк з дня надходження заяви. Справа розглядається у закритому судовому засіданні з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, за винятком випадків, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, — з повідомленням тільки заявника.

Конституційний суд України дійшов до висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо¹⁰⁶.

2. Коментованою статтею встановлюються наслідки неявки в судове засідання без поважних причин заявника та (або) особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, чи їх представників або представника банку. Така неявка не перешкоджає розгляду справи, але лише у тому випадку, якщо суд не визнав їхню участь обов’язковою.

3. У частині 3 ст. 289 законодавець дублює положення частини 6 статті 235 ЦПК, яка є загальною нормою відносно того, що якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява ґрунтується на спорі, який розглядається в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Стаття 290. Рішення суду

1. У рішенні про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи зазначаються:

1) ім’я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника одержувача, коли інформація надається представникові;

2) ім’я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи;

3) найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю;

4) обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мету її використання.

2. Якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи без підстав та повноважень, визначених законом, то суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні заяви.

3. Ухвалене судом рішення підлягає негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, заявнику та особі, щодо якої надається інформація. Особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник мають право у п’ятиденний строк оскаржити ухвалене судом рішення до апеляційного суду в установленому порядку. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

1. В результаті розгляду справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичної або фізичної особи, суд ухвалює рішення або про задоволення заяви, або про відмову у задоволенні заяви. Якщо суд ухвалює рішення про задоволення заяви, то воно повинно містити обов’язкові реквізити, встановлені коментованою статтею, такі як: ім’я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника одержувача, коли інформація надається представникові; ім’я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мету її використання.

2. Суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні заяви, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю щодо юридичної або фізичної особи, без підстав та повноважень, визначених законом. Мова йде про Закон України «Про банки і банківську діяльність» та положення ст. 1076 Цивільного кодексу України.

3. Ухвалене рішення підлягає негайному виконанню. На виконання ухваленого рішення не впливає його оскарження, на яке мають право: особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, і заявник у п’ятиденний строк. Оскаржується ухвалене судом рішення до апеляційного суду в установленому порядку. Копії рішення суд надсилає банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, заявнику та особі, щодо якої надається інформація.