Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р.

Стаття 107. Суд першої інстанції

1. Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

1. В ч. 1 ст. 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України міститься юридична норма, за якою кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У випадках, встановлених законом, згідно ч. 2 ст. 3 ЦПК України до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Згідно ч. 3 ст. 1 Закону «Про судоустрій і статус суддів» судочинство (судовий захист) здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, систему яких складають: Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди України, апеляційні суди та місцеві суди.

Тому при пред’явлені позову (подачі заяви) необхідно визначити, в який суд позивач або заявник мають звернутися. Це питання вирішує інститут підсудності цивільних справ. Підсудність — це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення цивільних справ, які належать до їх юрисдикції.

На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в загальному (цивільному) суді, до підсудності якого вона віднесена ЦПК України. Отже, можна зробити висновок, що правила підсудності у своїй сукупності складають алгоритм визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної цивільної справи.

2. Питання про підсудність виникає перед суддею після позитивного вирішення ним питання про підвідомчість справи. Вирішуючи питання про відкриття провадження, суддя повинен визначити, який саме суд повинен розглядати дану справу. Вирішуючи питання про підсудність справи, необхідно виходити з правил глави 1 розділу III та відповідних норм інших глав ЦПК України, що визначають підсудність справ позовного, окремого та наказного провадження в цивільному судочинстві.

3. Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб’єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. В зв’язку з цим підсудність поділяється на функціональну, родову (предметна, об’єктивна компетенція), територіальну (особиста, суб’єктивна компетенція).

Призначення родової підсудності полягає в тому, щоб розподілити всю сукупність цивільних справ, підвідомчих суду, між окремими ланками судової системи, тобто родова підсудність розмежовує судову компетенцію по вертикалі. Визначити родову підсудність — означає встановити, суд якої з ланок судової системи (місцевий суд, вищий спеціалізований суд, Верховний Суд чи ін.) повинен вирішувати як суд першої інстанції дану цивільну справу.

Законодавець дещо по новому підходить до вирішення питання родової підсудності. Як окремий вид підсудності в порівнянні з попереднім Кодексом в коментованій статті родова підсудність не визначається. Тобто, законодавець відмовився від родової підсудності як такої, що суперечить самій суті та призначення окремих ланок судової системи в цивільному судочинстві згідно ЦПК України. Так, підсудність не може визначатися навіть у зв’язку з специфікою предмету конкретної справи, як це було раніше щодо таких вищих ланок судової системи, які б розглядали такі справи по першій інстанції як апеляційні суди, Верховний суд. Це пов’язано з тим, що суди другої та третьої ланок судової системи — це спеціально створені суди з визначеною компетенцією, які не розглядають цивільні справи по суті, а переглядають судові рішення за результатами розгляду справи, які виносяться судами першої інстанції, тобто низовою судовою ланкою.

В свою чергу, розгляд справ, що відносяться до цивільної юрисдикції суди, розглядають в порядку позовного, наказного та окремого провадження, що виключає допустимість розгляду таких справ вищою судовою ланкою як судом першої інстанції, яка в будь-якому випадку буде виступати вищою інстанцією (апеляційною чи касаційною) з приводу перегляду судового рішення суду першої інстанції для чого вона і створена.

Тому на сьогоднішній день скасовано апеляційну палату в цивільних справах Апеляційного суду України, яка розглядала окремі цивільні справи як суд першої інстанції, а основне правило про так звану родову підсудність, яке міститься в коментованій статті, сьогодні визначає підсудність не щодо окремих цивільних справ між окремими ланками судової системи, а підсудність всіх цивільних справ конкретній судовій ланці судової системи України і зазначає, що всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (тобто, місцевими судами). Таким судам згідно ст. 15 ЦПК України підсудні справи: 1) про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, в яких хоча б однією стороною є громадянин; 2) справи окремого провадження (ст. 234 ЦПК); 3) справи наказного провадження (ст. 96 ЦПК України); 4) справи за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств і організацій та деякі інші справи.

Стаття 108. Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя

1. Підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

2. Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності.

1. В коментованій статті визначено, що суд вищої інстанції (це може бути як суд апеляційної, так і касаційної) обов’язково виносить процесуальну ухвалу, якою визначає підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду.

Однак, коментована стаття не передбачає, хто повинен звертатися до суду вищої інстанції для того, що б визначити підсудність. На наш погляд, це повинен робити позивач. Вважаємо, що якщо позов пред’являється до суду або судді, то незалежно від виду підсудності, позовна заява та усі додані до неї документи подаються суду вищої інстанції. В цьому суді матеріали подаються в порядку черговості судді, який одноособово вирішує питання підсудності, а саме — визначає до якого місцевого суду слід направити цивільну справу. Це може бути будь-який місцевий суд України. Суд вправі врахувати й побажання позивача, як заслуговують на увагу, якщо він просить передати справу на вирішення якогось конкретного суду. Про визначення підсудності суддя постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає.

Визначаючи підсудність справи, суддя суду вищої інстанції не має права вирішувати інші процесуальні питання, зокрема про відмову у відкритті провадження, про залишення заяви без розгляду або без руху.

2. Коментована стаття вирішує питання про те, як бути, коли однією із сторін у цивільній справ є Верховний Суд України або суддя цього суду. Оскільки цей суд замикає вертикаль судової системи та є найвищою судової інстанцією в Україні, то вирішити питання про підсудність такої цивільної справи користуючись процедурою, яка передбачена в першій частині цієї статті, неможливо (немає вищого суб’єкта в системі судів загальної юрисдикції, який би міг винести таку ухвалу). Тому, в даному випадку законодавець визначає підсудність за загальними правила підсудності — пред’явлення позову за місцем знаходження відповідача — юридичної особи.

Стаття 109. Підсудність справ за місцезнаходженням відповідача

1. Позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

2. Позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

Коментована стаття розмежовує підсудність справ за місцезнаходженням відповідача залежно від того, чи є відповідач фізичною або юридичною особою.

Однак в будь-якому разі, позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування, так само як позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням.

Стаття 110. Підсудність справ за вибором позивача

1. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

2. Позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

3. Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди.

4. Позови, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

5. Позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

6. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем завдання шкоди.

7. Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням.

8. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів.

9. Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

10. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.

11. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

12. Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред’являтися також за місцем його виконання.

13. Позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред’являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів.

14. Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 08.09.2005р. № 2875-ІV, від 15.03.2006р. № 3538-ІV, від 21.05.2009р. № 1397-VІ; у редакції Закону України від 07.07.2010 р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Коментована стаття встановлює правила підсудності справ за вибором позивача, яку ще називають альтернативною підсудністю. Альтернативною називають підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Не виключаючи можливість звернення особи до суду за правилами загальної підсудності (за місцезнаходженням відповідача), вона встановлює можливість звертатися до іншого або інших судів, тобто встановлює альтернативу — можливість для позивача обрати один із двох чи декількох судів.

Альтернативна підсудність є пільговою, вона встановлена для невеликої категорії справ, які мають особливо велике життєве значення для громадян. Специфіка цього виду підсудності полягає в тому, що в залежності від характеру матеріальних правовідносин та предмету спору, особистих обставин (стан здоров’я, малолітні діти тощо) позивач може обирати серед двох, трьох чи більшої кількості судів, які будуть компетентними розглянути таку справу.

Враховуючи вищезазначені критерії випадки вибору судів, можна поділити на певні групи.

2. Перша група випадків вибору судів стосується того, що в число судів, один з яких може обрати позивач, обов’язково входить і суд за місцем проживання позивача. Сюди входять правила, що містяться в частинах 1, 2, 3, 4, 5 даної статті. Так, позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, позови про розірвання шлюбу, якщо на утриманні позивача є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача, позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, позови, що виникають з соціальних, пенсійних і житлових відносин, позови про повернення майна або його вартості, про відшкодування шкоди, завданої особі незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися в суд за місцем проживання відповідача (ст. 109 ЦПК) або в суд за місцем проживання позивача.

3. Існує ряд випадків, коли позивач може обрати не один із двох, а один із трьох судів. Відповідно до ч. 3 цієї статті у справах за позовом про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, позивач має право вибору одного з трьох можливих судів для розгляду цієї справи: за місцем проживання відповідача, за місцем проживання позивача і за місцем заподіяння шкоди.

4. Відповідно до ч. 2 цієї статті, в якій враховуються об’єктивні обставини (чинники), які зумовлюють необхідність у встановленні додаткових пільг при виборі суду, який розглядатиме пред’явлений позов.

Так, в цій частині допускається можливість пред’явлення позову про розірвання шлюбу в суд за місцем проживання позивача, також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.

Поряд з тим, проявляючи таку ініціативу про розгляд справи в суді за місцем свого проживання, позивач повинен подати документи, що підтверджують складність виїзду його в суд за місцем проживання відповідача. Питання про наявність підстав для задоволення такого прохання позивача може бути вирішено судом (суддею) за місцем проживання позивача і не може розглядатися судом (суддею) за місцем проживання відповідача після прийняття ним справи до провадження як це було раніше, оскільки в нині діючому ЦПК немає такої підстави передачі справи на розгляд іншого суду, яка передбачалася п. 1 ч. 2 ст. 133 ЦПК України зразка 1963 року, суть якої полягала в наступному: якщо суд визнає, що даний позов зручніше вирішити за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем, він може передати порушену справу до іншого суду. Остаточне рішення про розгляд справи в суді за місцем проживання позивача в цьому випадку приймає суддя, який перевірив подані документи. Ця норма робить інститут судового захисту більш доступним для громадянина та створює більш сприятливі умови (зручності) для захисту своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Вимоги про відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, позивач має право пред’являти також за своїм місцем проживання.

Загальний порядок і підстави відшкодування шкоди встановлюються ст. 1176 ЦК України, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р., а також Положенням про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженим наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41.

5. Друга група правил про альтернативну підсудність не передбачає серед судів, які можуть за вибором позивача розглядати цивільну справу, суд за місцем проживання відповідача. До числа альтернативних судів закон відносить суди за місцем знаходження філіалу юридичної особи, за місцем знаходження майна відповідача, місцем виконання договору, за місцем тимчасового проживання чи перебування відповідача чи постійного його заняття (роботи) та ін. (частини 6, 7, 8, 9, 10 цієї статті).

6. За правилами альтернативної підсудності пред’являються також заяви по окремих категоріях справ непозовного цивільного судочинства — окремого та наказного провадження.

В окремому провадженні такими справами є:

а) справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою — заява подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцем знаходження її майна;

б) справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі — заява подається до суду за місцезнаходженням емітента цінного паперу на пред’явника або за місцем платежу за векселем;

в) справи про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу — заява подається до суду за місцем знаходження протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

7. відповідно до ст. 50 Закону України «Про нотаріат» спір про визначення вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядається судом за позовом боржника до стягувача.

Отже, у ч. 12 коментованої статті визначається підсудність зазначених позовів, що пред’являються до стягувача, а саме про:

а) Визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Загальні вимоги до виконавчих написів, умови їх здійснення та порядок стягнення за ними встановлено статтями 87 — 91 закону України «Про нотаріат», пунктами 282 — 293 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172 затверджено Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів;

б) Повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса.

При зверненні із зазначеними позовними вимогами особа може обирати суд, що буде розглядати цивільну справу, із таких судів:

• За місцезнаходженням відповідача, тобто стягувача за виконавчим написом нотаріуса;

• За місцем виконання виконавчого напису нотаріуса.

8. Щодо підсудності справ в наказному провадженні, то заяви про видачу судових наказів подаються до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими в розділом III главою I ЦПК України. Якщо до певної справи, яка може розглядатися в порядку наказного провадження, немає обмежень щодо підсудності (зокрема, не встановлена виключна підсудність), така підсудність щодо суду, який буде розглядати дану справу, може визначатися за правилами про підсудність справ за вибором позивача (альтернативною підсудністю). Таке правило встановлене в ч. 13 коментованої ст. 110 ЦПК, згідно якої позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу.

9. З тактичної точки зору, обираючи підсудність, позивач враховує наступні фактори:

— судитися краще на «своєму полі», тобто у місті, де позивач постійно проживає. Це особливо відчутно, коли сторони проживають у різних містах. По-перше, мінімізуються витрати на участь в процесі (не треба доїжджати, знімати житло та ін.). По-друге, створюються організаційні та матеріальні ускладнення для іншої сторони: вона повинна резервувати час для участі в засіданнях, витрачати кошти на доїзди та перебування у чужому місті.

— судитися краще там, де вплив відповідача на суд найменший. Цю обставину потрібно брати до уваги, коли відповідач є впливовою фігурою у певному місті, наприклад, у зв’язку із займаною посадою, популярністю та ін. Суддя, який розглядатиме справу за участю такого відповідача, підсвідомо допускає, що результат справи може вплинути і на його особисті стосунки із відповідачем. Не бажаючи їх псувати, він може прийняти рішення на користь відповідача без достатніх на те підстав. Чим далі «виманити» відповідача від місця його найбільшої впливовості, тим менше означені вище фактори впливатимуть на суд.

— судитися краще там, де відповідачеві незручно. Незручність може виявлятися у тому, що суд, який розглядає справу, знаходить далеко від постійного місця проживання відповідача. Тому відповідач не буде з’являтися в судові засідання, не зможе вчасно знайомитися з матеріалами справи, готуватися до процесу. До речі, віддаленість проживання суди не вважають поважними причинами неявки в засідання.

— судитися краще там, де можна забезпечити собі додаткові можливості. З метою психологічного впливу на суд та інших учасників процесу, позивач може привести до залу суду глядачів, запросити телебачення, створити зі своєї справи резонансну подію, сформувати позитивну громадську думку та ін. Реалізація цих можливостей багато у чому залежить від місця, де відбуваються основні події. В місцевості, де позивач прожив усе своє життя, у нього одні можливості, в Києві — інші.

10. Існує кілька методів впливу на формування підсудності:

А) залучення співвідповідачів. Після того, як позивач визначився із бажаним для нього судом, визначається коло відповідачів по справі. Якщо у справі бере участь декілька відповідачів, позов може бути пред’явлений за місцем проживання одного із них. Таку підсудність часто теж називають альтернативною. Але думається, що це не так. Загальне правило про підсудність цивільних справ за місцем знаходження відповідача тут не міняється. Альтернатива виникає лише внаслідок співучасті на стороні відповідача.

Місце проживання відповідачів позивач змінити не може. Тому альтернатива тут випадкова.

Відповідно до ч. 2 ст. 32 ЦПК участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов’язки.

Для одержання бажаного результату співвідповідачем може залучатися підставна особа, яка «грає в парі» з позивачем;

Б) корегування позовних вимог. Якщо місце проживання відповідачів не забезпечує можливості обрати бажаний суд, настає черга корегувати позовні вимоги. Починати потрібно із ст. 110 ЦПК, яка визначає вичерпний перелік справ альтернативної підсудності. Корегування відбувається у двох напрямках:

1) до основної вимоги додається додаткова, яка передбачена у ст. 110 ЦПК. Наприклад, основна вимога — витребування майна з чужого незаконного володіння. Вона розглядається судом за правилами загальної підсудності, тобто за місцем знаходження відповідача. Позивача цей суд не влаштовує. Для зміни підсудності, він до позовної заяви додає ще одну вимогу — про відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну. Такі позови, за ч. 6 ст. 110 ЦПК, можуть пред’являтися також за місцем завдання шкоди. Саме в цей суд позивач і звертається.

В ході судового розгляду суд дійде висновку про безпідставність другої вимоги, і в її задоволенні відмовить. Позивач заперечувати не буде, оскільки він з самого початку знав про безпідставність цієї вимоги. Основна ж мета — обрання бажаного суду (зміна небажаного), досягнута.

2) основна вимога корегується відповідно до ст. 110 ЦПК. На попередньому прикладі, замість вимоги про витребування майна, позивач заявляє вимогу про відшкодування шкоди. Згодом, під час розгляду справи по суті підставу та предмет позову змінює.

За загальним правилом, забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, за винятком випадків, встановлених ЦПК. Потрібно враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 116 ЦПК суд може передати справу на розгляд іншого суду, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. Якщо предмет та підставу позову змінити раніше, то суддя може передати справу до іншого суду.

Корегування позовних вимог, як метод впливу на підсудність, дієвий лише до порушення справи.

В) пред’явлення позову до відповідача, місце проживання якого не відоме. Альтернативна підсудність передбачена за позовами до відповідачів, місце проживання яких не відоме (ч. 9 ст. 110 ЦПК). У цьому випадку позови можуть бути пред’явлені:

1) за місцем знаходження майна відповідача. Законодавець не розкриває змісту вжитого у нормі поняття «майна». Тому виходити потрібно з його загально-правового значення. Майно — це речі та майнові права. Місце знаходження можуть мати лише речі.

Майно відповідача може знаходитися у різних місцях. Тому позивач має право вибору підсудності. При цьому треба враховувати предмет позову. Якщо позивач вимагає витребування речі, позов доцільно пред’являти за місцем знаходження спірного майна. Якщо предметом позову є відшкодування шкоди, позов доцільно пред’являти за місцем знаходження найдорожчого майна, як правило, нерухомого.

Місце знаходження майна відповідача повинне бути достовірно встановлене. Тому до позовної заяви необхідно додати докази, що підтверджують місце знаходження майна. В іншому випадку суддя залишить позовну заяву без розгляду.

Місце знаходження майна відповідача повинне стверджуватися письмовими доказами, адже лише вони можуть бути додані до позовної заяви. Такими можуть бути довідки про те, яке майно належить відповідачеві та де воно знаходиться (довідки органів технічної інвентаризації, землевпорядних відділів, державної автомобільної інспекції, місцевих рад та ін.). Оскільки відповідач може змінити місце знаходження спірного рухомого майна, а це впливатиме і на підсудність, разом з позовною заявою доцільно заявляти клопотання про накладення арешту на це майно, його вилучення і передачу на зберігання третій особі.

2) за місцем його перебування. Тимчасове перебування відповідача — це місце, де він фактично знаходиться. Це може бути готель, квартира друзів, квартира, яку він наймає та ін. Для того, що б заявити позов за місцем тимчасового перебування відповідача, суду потрібно довести, що відповідач перебуває саме там. Готель може дати довідку, друзі та наймодавці жодної довідки, швидше за все, не дадуть.

3) за останнім відомим місцем проживання. Останнє відоме місце проживання відповідача може бути доведено довідкою паспортного столу, довідкою ЖЕКу, місцевої ради. Воно напевно співпадатиме з пропискою відповідача.

4) за останнім відомим місцем постійного заняття (роботи) відповідача. Останнє відоме місце постійного заняття відповідача — це місце його роботи, навчання, служби та ін. Як доказ потрібно додавати суду довідку відповідної організації.

Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.

11. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред’являтися також за місцем його виконання.

Позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред’являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів.

Стаття 111. Підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами

(Назва із змінами, внесеними згідно із Законом України від 21.01.2010р. № 1837-VІ)

1. Підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 21.01.2010р. № 1837-VІ)

1. Ця стаття містить правило, за яким визначається підсудність справ про спір між громадянами України, а також справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства за умови, що в двох цих випадках сторони спору проживають за межами території України.

Ця норма встановлює процедуру вирішення питання про підсудність такої категорії справ. За клопотанням позивача підсудність справи визначаться ухвалою судді Верховного Суду України.

2. Щодо другого випадку, який міститься в коментованій статті про справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, то дотримання такої процедури звернення з клопотанням до Верховного Суду України про визначення підсудності видається необов’язковою, хоча про це прямо і не зазначено в цій статті і виступає не останньою формою вирішення справи про розлучення між зазначеними суб’єктами.

Стаття 112. Виключена

(згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

Стаття 113. Підсудність кількох вимог, пов’язаних між собою

1. Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред’являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

2. Зустрічний позов незалежно від його підсудності пред’являється в суді за місцем розгляду первісного позову.

1. Ця стаття встановлює правила про підсудність по зв’язку справ. Підсудність по зв’язку справ встановлює, що позов підлягає розглядові судові, який розглядає іншу, пов’язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів по справі з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов’язків сторін, а також для економії процесуальних засобів та часу.

2. В ч. 1 коментованої статті зазначається, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред’являються за місцем проживання чи знаходження одного з них за вибором позивача. Тут також може діяти правило про договірну підсудність.

Зустрічний позов згідно частини 2 коментованої статті незалежно від його підсудності подається до суду за місцем розгляду первісного позову.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору між сторонами, пред’являють позов судові, в провадженні якого перебуває спірна справа сторін (ст. 123 — 125 ЦПК).

Стаття 114. Виключна підсудність

1. Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

2. Позови про виключення майна з опису пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.

3. Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини.

4. Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника.

1. За деякими категоріями справ, в силу специфіки предмету спору в таких справах, процесуальний закон встановлює виключну підсудність, за якою тільки один конкретний суд серед інших може розглядати таку категорію справ. Виключна підсудність встановлена з метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи, тому що саме в зазначених у законі судах це може бути здійснено внаслідок знаходження в районі їх діяльності основної маси доказів. Коментована стаття передбачає чотири види виключної підсудності щодо справ позовного провадження.

2. Перший вид виключної підсудності встановлюється щодо позовів, предметом яких виступають об’єкти нерухомості. Так, позови, що виникають з приводу нерухомого майна (будівлі, земельної ділянки тощо), пред’являються за місцем знаходження цього майна або основної його частини. Це до певної міри зумовлено тим, що при розгляді і вирішенні цих справ часто виникає необхідність в огляді на місцевості цих об’єктів нерухомості та вчиненні інших перевірочних дій по справі.

3. Другий вид такої підсудності встановлюється щодо позовів про виключення майна з опису, які також пред’являється за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. При цьому не має значення, з якою метою накладено арешт на майно: на виконання вироку в у кримінальній справі, рішення суду в цивільній чи господарській справі, для забезпечення позову тощо.

4. Третій вид виключної підсудності стосується позовів кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями в пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини. Але, якщо спадкове майно вже прийняте спадкоємцями, то позови до них пред’являються за правилами загальної підсудності. Останній вид виключної підсудності зумовлений позовами, які пред’являється до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти. Такі позови пред’являються за місцезнаходженням перевізника (транспортної організації тощо).

5. Справи окремого провадження також розглядаються, як правило, відповідно до вимог виключної підсудності. Серед таких справ можна виділити наступні:

1) справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи — така заява подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, — за місцезнаходженням цього закладу;

2) справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності — заява подається за місцем її проживання;

3) справи про усиновлення — заява подається до суду за місцем проживання дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, що усиновлюються;

4) справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення — заява подається за місцем проживання особи, яка хоче встановити через суд такий факт;

5) справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність — заява подається до суду за місцезнаходженням цієї речі;

6) справи про визнання спадщини від умерлою — заява подається до суду за місцем відкриття спадщини;

7) справи про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб — заява подається до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу;

8) справи про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку — заява подається в наступному порядку: заява лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку та про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку подається до суду за місцем проживання такої особи; заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку та заява про продовження такої госпіталізації подається до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу.

6. Щодо виключної підсудності справ в наказному провадженні, то такі справи можуть і будуть розглядатися за правилами цієї підсудності за умови, що до такої категорії справ, яка може розглядатися в порядку наказного провадження є встановлена виключна підсудність.

Тут буде діяти правило, встановлене в частині 12 статті 110 ЦПК, згідно якої позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу.

Стаття 115. Наслідки порушення правил підсудності

1. Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві.

1. Правила підсудності можуть бути порушені як особою, яка звертається до суду, так і судом. Відповідно до цього розрізняють і правові наслідки порушення правил підсудності. Коментована стаття містить положення про наслідки порушення правил підсудності особою, яка звертається до суду (зацікавленою особою).

2. Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, якщо справа не підсудна суду, то це є підставою для відмови у відкритті провадження по справі та поверненні такої заяви її заявнику (особі, що її подала). Порушення в цьому випадку заявником правил про підсудність є наслідком недодержання порядку подачі позовної заяви. Така заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала, в якій зазначається підстава повернення позовної заяви (заяви) та вказується той суд, куди можу звернутися заявник. Оскільки така ухвала перешкоджає здійсненню права на порушення справи, то вона згідно п. 3 ч. 1. ст. 293 ЦПК України може бути оскаржена заявником в порядку апеляційного оскарження. Разом із ухвалою суду та заявою заявнику повертаються (надсилаються) всі додатки, що були ним додані до цієї заяви.

3. Також, якщо непідсудність справи суду була виявлена після відкриття провадження по справі але до початку її розгляду, суд в порядку ч. 2 ст. 116 цього Кодексу повинен передати справу разом зі своєю мотивованою ухвалою до належного суду після закінчення строку на її оскарження.

Стаття 116. Передача справи з одного суду до іншого

1. Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:

1) до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване місце проживання або перебування якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування);

2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

2. У випадках, встановлених пунктами 3 і 4 частини першої цієї статті, справа передається до суду, найбільш територіально наближеного до цього суду.

3. Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги — після залишення її без задоволення.

4. Забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, за винятком випадків, встановлених цим Кодексом.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Коментована стаття встановлює підстави і порядок передачі справи з одного суду до іншого в межах України. Таку передачу справи називають зміною підсудності.

За загальним правилом, забороняється передавати до іншого суду справи, які розпочаті розглядатися судом. Однак, процесуальне законодавство допускає в окремих випадках передачу справи до іншого суду і тоді, коли в момент пред’явлення (подачі заяви) правила про підсудність не були порушені.

2. Суд, у провадженні якого знаходиться справа, може в передбаченому процесуальним законом порядку передати її до іншого суду у таких чотирьох випадках:

1) якщо задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням з тим, щоб забезпечити відповідачу гарантії захисту його прав. Про місце проживання відповідача суд дізнається з позовної заяви. Але позивач може помилитися або навмисно зазначити невірну адресу, або якщо не знає адреси відповідача, подати позов за місцем знаходження його майна. В таких випадках відповідач може заявити, що позивач неправильно зазначив його місце проживання або навмисно не зазначав адреси, що б обрати бажану підсудність. З цих підстав відповідач може вимагати передачі справи до суду, визначеного за правилами про загальну підсудність, тобто за місцем свого проживання. Суд вправі надіслати справу на розгляд іншого суду, зокрема, коли сторони змінили місце проживання.

При цьому у відповідача теж з’являється право обрати підсудність, адже саме він вказує суду своє дійсне місце проживання. Ще донедавна ці відомості можна було, за потреби, перевірити за пропискою, але цей інститут визнаний неконституційним. Зараз суд не може і не повинен перевіряти справжність даних про місце проживання сторін. Вони самі зацікавлені надавати правдиві відомості. Діє презумпція справжності адреси, особисто повідомленої суду. Таким чином, з тактичних міркувань відповідач може повідомити суду і таку адресу, за якою він фактично не проживає.

2) якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. В ЦПК відсутня спеціальна норма, яка визначала що саме вважати початком судового розгляду. Стадія судового розгляду є складною і поділяється на чотири частини: відкриття судового засідання (підготовча частина), розгляд справи по суті, судові дебати і постановлення рішення. З огляду на це, початком судового розгляду слід вважати відкриття судового засідання. Тому передати справу іншому суду суддя може тільки до відкриття судового засідання.

Якщо непідсудність справи суду виявилася після відкриття судового засідання, вона повинна розглядатися цим судом.

3) якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

Друга підстава, що зумовлює передачу справи на розгляд іншого суду, спричинена порушенням правил підсудності самим судом, який прийняв справу до свого провадження, будучи некомпетентним у її розгляді.

Законодавець не робить розмежування в подальшому русі справи в залежності від того, правила якої підсудності (предметної, територіальної чи іншої) є порушенні при прийняття та розгляді конкретної справи. В будь-якому випадку вважається, що рівень суду належний, але внаслідок порушення правил підсудності можуть створюватися додаткові незручності, які однак зазвичай на зміст рішення об’єктивно не впливають. Якщо порушення правил підсудності виявлено ще до початку судового розгляду, то цивільну справу необхідно передати до належного суду. Якщо ж такі порушення виявлено під час судового розгляду, суд повинен завершити розгляд та ухвалити судове рішення по суті спору.

У суді вищої інстанції саме по собі недотримання правил підсудності не може мати наслідком скасування судового рішення. Тільки якщо є об’єктивні передумови вважати, що рішення суду може бути неправосудним (наприклад, справу розглянуто за відсутності відповідача, який вказував на порушення правил підсудності і заявляв клопотання про передачу справи до належного суду), його належить скасувати, а справу необхідно передати до належного суду.

Якщо справа передається з підстав, передбачених пунктами 3 і 4 частини першої коментованої статті, справа передається до суду, найбільш територіально наближеного до цього суду.

Така передача здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги — після залишення її без задоволення.

Стаття 117. Недопустимість спорів про підсудність

1. Спори між судами про підсудність не допускаються.

2. Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 116 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.

1. Зі змісту ЦПК, зокрема ст. 121, випливає, що основний обов’язок (і це є контрольна функція суду щодо дотримання закону та цивільно-процесуальної форми цивільного процесу) щодо визначення та перевірки дотримання при поданні позову правил підсудності лежить на судові.

З іншої сторони, ЦПК чітко визначає правила визначення підсудності щодо конкретних справ, які служать алгоритмом визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної справи.

У зв’язку з цим та для того, щоб не допустити безпідставної тяганини під час розгляду цивільних справ з боку судів, на яких і лежить обов’язок правильно застосувати правила про підсудність, коментована стаття встановлює правило про недопустимість суперечок між судами про підсудність.

Справа, надіслана в установленому порядку від одного суду до іншого суду в межах України в порядку ст. 116 Кодексу, повинна бути прийнята судом, до якого вона була спрямована до розгляду. Недопустимість суперечок про підсудність означає, що суд, якому передана справа, не має права відмовити у прийнятті надісланої до нього справи з дотриманням правил про підсудність. Якщо суд вважає, що справа надіслана йому в порушення закону або необґрунтовано, він може повідомити про це вищестоящий суд. Таке повідомлення може бути здійснене у формі постановлення окремої ухвали, надіслання подання чи доповідної записки.

Стаття 118. Пред’явлення позову

1. Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, з дотриманням порядку, встановленого частинами другою і третьою статті 11¹ цього Кодексу, та не пізніше наступного дня передається визначеному судді.

2. Позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

3. Позовна заява щодо вимог, визначених у частині першій статті 96 цього Кодексу, може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.

(У редакції Закону України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року, а щодо запровадження автоматизованої системи документообігу в судах — з 1 січня 2011 року)

1. Діяльність суду по захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу протікає в різних процесуальних формах, основною з яких є позовна. Позов — це:

• звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про поновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.

• засіб судового захисту;

• форма звернення заінтересованої особи до суду з проханням вирішити правовий конфлікт.

В залежності від характеру матеріально-правової вимоги, в науці цивільного процесуального права виділяють 3 види позовів:

— позови про визнання — це позови, в яких позивач просить суд встановити наявність або відсутність певних спірних прав або правовідносин. До таких належать, зокрема, позови про визнання батьківства, визнання права власності, визнання правочину недійсним та інші;

— позови про присудження (стягнення) — це позови, в яких позивач просить суд зобов’язати відповідача вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення (виконати зобов’язання);

— позови про перетворення — це позови, в яких позивач просить змінити або припинити спірне правовідношення (наприклад, позов про розірвання договору, про зміну договору, про виселення).

Окремо виділяють позови, спрямовані на захист права власності: віндикаційний (про витребування речі з чужого незаконного володіння) і негаторний (про усунення перешкод у користуванні майном, не пов’язаних із позбавленням володіння). В окремих джерелах згадується негаційний позов — позов про визнання правочину недійсним.

2. В порядку позовного провадження розглядається більшість цивільних справ. Особливістю позовного провадження є наступне:

• це справи, які виникають з цивільних, земельних і трудових правовідносин;

• наявним є спір про право;

• участь беруть дві сторони — позивач і відповідач;

• одним з учасників спору завжди є фізична особа;

• має універсальний характер, про що свідчить той факт, що на відміну від окремого чи наказного провадження, ЦПК не містить вичерпного переліку справ, які розглядаються в порядку позовного провадження;

• процесуальним засобом порушення судової діяльності по захисту прав є позов.

3. Як і позов, поняття «право на позов» є складним, має дві сторони: матеріально- правову та процесуально-правову. Право на звернення за судовим захистом тісно пов’язане з суб’єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб’єктивного права у зацікавленої особи появляється право на позов, як одне із правомочностей суб’єктивного матеріального права. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду, який в певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.

Отже, матеріально-правова сторона права на позов — це право на його задоволення. Цивільне процесуальне право визначає процесуальну сторону права на позов як право на пред’явлення позову.

Право на пред’явлення позову мають усі громадяни і юридичні особи. Якщо в суб’єктивних юридичних правах можуть бути обмеження у встановлених законом випадках, то в праві на пред’явлення позову ніхто не може бути обмежений. Більше того, ст. 3 ЦПК не допускає навіть самообмеження в цьому праві: відмова від права на звернення до суду недійсна.

4. Коментована стаття не тільки регулює право на пред’явлення позову, а й визначає порядок його реалізації. Пред’явлення позову здійснюється шляхом подачі позовної заяви. Позовна заява є формою (зовнішнім виразом) позову. Звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин та породжує обов’язок суду розглянути і вирішити його по суті.

5. Реєстрація позовної заяви та доданих до неї документів відбувається в порядку, встановленому розділом 2 Тимчасової інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17.02.2005 № 20 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 березня 2005 р. за № 346/10626).

Усі судові справи та кореспонденція, у тому числі документи, надіслані електронною поштою, факсимільним зв’язком, а також телеграми, що надходять до суду, приймаються, опрацьовуються та передаються за призначенням працівниками апарату суду відповідно до обов’язків.

Працівник, який здійснює приймання судових справ і кореспонденції, у день їх надходження перевіряє цілісність пакетів та конвертів і відповідність їх адресування, з дотриманням установлених правил безпеки розкриває пакети й конверти, перевіряє відповідність вкладень до опису (наявність додатків до документа), проставляє на правому нижньому чи іншому вільному від тексту місці супровідного листа до судової справи (матеріалу), першої сторінки листа чи іншого документа реєстраційний штамп суду, у якому зазначає дату надходження матеріалу в суд і реєстраційний номер згідно з журналом реєстрації вхідної кореспонденції.

Конверти (пакети), у яких надходять документи, приєднуються до надісланих документів. У разі одержання матеріалів у пошкодженій упаковці, а також якщо при відкритті конверта (пакета) виявлено відсутність будь-якого документа чи додатка до нього, про це складається акт у двох примірниках, один примірник якого надсилається відправнику, а другий — долучається до одержаних матеріалів і передається разом з ним для розгляду за належністю.

Прийняття судових справ і вхідної кореспонденції від кур’єра (кур’єром) здійснюється за пред’явлення документа, що посвідчує його особу та належність до організації- відправника (одержувача). У разі відсутності такого документа судові справи, кореспонденція від нього (ним) не приймаються.

Не підлягають реєстрації, а передаються для долучення до справ з відміткою про дату одержання їх судом:

а) судові повістки, повернуті суду за неврученням адресату;

б) розписки про одержання копій обвинувальних висновків, скарг, судових повісток.

Кореспонденція особистого характеру передається адресату без реєстрації. Не реєструються рекламні повідомлення, плакати, вітальні листи, запрошення, а також повернена (як помилково надіслана судом) кореспонденція.

Помилково доставлена суду кореспонденція пересилається за належністю разом із супровідним листом за підписом голови суду чи його заступника.

Позовні заяви, скарги та інші матеріали і документи, отримані під час особистого приймання, невідкладно передаються працівнику, відповідальному за приймання судових справ і кореспонденції, для реєстрації в журналі вхідної кореспонденції та у відповідних обліково-статистичних картках чи реєстраційних журналах, після чого передаються за призначенням для розгляду.

Особа, яка подала матеріали чи документ до суду, управі представити додаткову копію матеріалів (документа), на першій сторінці яких на її прохання проставляється штамп суду «Отримано», зазначаються дата отримання матеріалів (документа), посада і прізвище особи, яка прийняла матеріали (документ), після чого копія повертається.

Після реєстрації, але не пізніше наступного робочого дня, усі судові справи та матеріали, що надійшли до суду і підлягають розгляду відповідно до кримінального, цивільного чи адміністративного судочинства, передаються для реєстрації у відповідних обліково-статистичних картках чи реєстраційних журналах та алфавітних покажчиках за формами згідно з додатками.

Цивільні справи, позовні заяви, скарги окремого провадження, заяви, що виникають з адміністративно-правових відносин, та інші заяви, що розглядаються в порядку цивільного судочинства, реєструються у відповідних обліково-статистичних картках, реєстраційних журналах, а також в алфавітному покажчику цивільних справ.

Цивільна справа, позовна заява, скарга окремого провадження, заява, що виникає з адміністративно-правових відносин, реєструються в день надходження до суду в обліково-статистичній картці на цивільну справу, позовну заяву, заяву, скаргу та алфавітному покажчику цивільних справ. В алфавітному покажчику цивільних справ облік ведеться за кожним відповідачем і позивачем. У разі об’єднання зустрічних позовів уносяться записи до відповідних обліково-статистичних карток.

Для полегшення розшуку справ у суді в алфавітному покажчику цивільних справ облік у справах окремого провадження та в справах, що виникають з адміністративно- правових відносин, ведеться як за скаржником, заявником, так і за юридичними та фізичними особами, стосовно яких розглядаються справи (наприклад, про визнання громадянина безвісно відсутнім облік додатково ведеться і за прізвищем цієї особи; про визнання громадянина недієздатним — і за прізвищем цього громадянина; про оскарження рішень виборчих комісій — і за найменуванням виборчої комісії тощо).

Номер судової справи та інших матеріалів, розгляд яких передбачається процесуальним законодавством, складається з відповідного індексу, порядкового номера обліково-статистичної картки на судову справу чи реєстраційного журналу із зазначенням через дріб двох останніх цифр поточного року. Номер проставляється на обгортці судової справи або матеріалу. Наприклад: кримінальна справа — № 1 — 30/05; цивільна справа — № 2 — 20/05; справа про адміністративне правопорушення — № 3 — 26/05; матеріали за поданням про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання — № 5 — 15/05 тощо.

Номер судової справи (матеріалу) зазначається у відповідному алфавітному покажчику.

Усе листування, що стосується окремих судових справ і матеріалів, зареєстрованих у відповідних обліково-статистичних картках чи реєстраційних журналах, ведеться за номером судової справи (матеріалу).

Після закінчення календарного року обліково-статистичні картки на справи, що не розглянуті по суті, перереєстровуються у хронологічному порядку їх надходження в суд із зазначенням на них нового порядкового номера.

Переоформлені обліково-статистичні картки переставляються в картотеку наступного року. Після перенесення карток на всі нерозглянуті справи минулого року продовжується порядкова реєстрація справ і матеріалів, що надходять.

У картотеку минулого року замість вилучених обліково-статистичних карток вкладаються картки-замінники, у яких ставиться номер за картотекою минулого року, робиться напис про перенесення обліково-статистичної картки в картотеку наступного року із зазначенням нового номера.

Перереєстрація нерозглянутих справ і матеріалів, які обліковуються в реєстраційних журналах (справи за заявами про вжиття запобіжних заходів до пред’явлення позову в цивільних справах, за поданнями і клопотаннями в порядку виконання судових рішень у цивільних справах), полягає в перепису в хронологічному порядку в реєстраційний журнал наступного календарного року всіх нерозглянутих справ і матеріалів з новими порядковими номерами. При цьому в реєстраційний журнал попереднього року вноситься запис про новий номер перереєстрованої справи, матеріалу, що були нерозглянуті за станом на кінець року.

Судові справи (матеріали), що надійшли з апеляційної чи касаційної інстанцій на повторний судовий розгляд після скасування судового рішення, а також кримінальні справи, що надійшли повторно від прокуратури, реєструються як такі, що надійшли вперше. Кожній з них присвоюється новий реєстраційний номер і заповнюється нова обліково-статистична картка на судову справу (матеріал), у відповідному алфавітному покажчику до попереднього запису додається відмітка про новий номер судової справи (матеріалу).

У разі роз’єднання позовів у цивільній справі в самостійні провадження нова судова справа реєструється як така, що надійшла до суду в день постановлення відповідного процесуального документа (постанови, ухвали) суду. Їй присвоюється новий номер у порядку черговості відповідної обліково-статистичної картки. В алфавітному покажчику до попереднього запису додається відмітка про новий номер судової справи (матеріалу). У новій судовій справі підшиваються оригінали або завірені суддею копії процесуальних документів, що мають значення для цієї справи.

У разі об’єднання судових справ в одну їй присвоюється номер однієї з об’єднаних справ відповідно до постанови (ухвали) суду, уносяться необхідні додаткові записи в обліково-статистичну картку (реєстраційний журнал) під номером об’єднаної справи та відмітки про об’єднання справ із зазначенням номера нової судової справи в решті обліково-статистичних карток на об’єднані справи та відповідному алфавітному покажчику.

Після реєстрації всі справи і матеріали, що підлягають розгляду відповідно до процесуального законодавства, передаються суддям у визначеному головою суду порядку. Передання справ і матеріалів судді здійснюється під підпис у контрольному журналі судових справ і матеріалів, переданих для розгляду судді. Такий журнал ведеться окремо щодо кожного судді. Записи в журналі здійснюються у міру передання справ і матеріалів; розподіл їх за формами судочинства, категоріями справ тощо забороняється.

Після закінчення календарного року всі нерозглянуті судові справи і матеріали перереєстровуються у новому журналі судових справ і матеріалів, переданих для розгляду судді, наступного року за новими номерами, про що вносяться записи у відповідні графи журналу минулого року.

6. Оформлення судових справ відбувається шляхом їх підшивання в спеціальну обкладинку, виготовлену друкарським способом. На обкладинці судової справи вказуються: найменування суду; найменування та номер справи відповідно до обліково-статистичної картки чи реєстраційного журналу (у визначеному для цього місці посередині обкладинки); якщо томів справи більше одного, — номер тому справи та загальна кількість томів; у кримінальній справі, справі про адміністративне правопорушення — прізвище, ім’я, по батькові кожної з осіб, щодо якої надійшла справа, та норма закону відповідно до обвинувального висновку, протоколу про адміністративне правопорушення; у цивільній справі — прізвище, ім’я, по батькові чи найменування сторін (заявника, скаржника), суть вимог позивача (заявника, скаржника); у разі пред’явлення зустрічного позову в цивільній справі — зазначення про це та суть вимог за зустрічним позовом; у справі іншої категорії — прізвище, ім’я, по батькові особи, стосовно якої надійшла справа (матеріал), суть справи; дата надходження справи в суд.

Лівий верхній кут обкладинки справи повинен залишатися вільним для розміщення в ньому штампа архіву суду при прийнятті справи на зберігання.

Конверти підшиваються після документів, що надійшли в них до суду. Якщо конверт надійшов як вкладення, він підшивається після відповідного документа.

Усі документи та конверти, підшиті в судовій справі, нумеруються шляхом проставлення у верхньому правому куті першої сторінки кожного аркуша документа (верхньому правому куті конверта) м’яким графічним олівцем чергового номера аркуша в порядку розміщення документів у справі.

У кожній судовій справі складається опис документів у справі. У справі, що надійшла до суду, опис документів продовжується. Опис документів може бути здійснено чи розпочато на другій сторінці обкладинки справи. До опису документів під номерами в порядку зростання вноситься інформація про кожний документ (конверт), підшитий у справі, у порядку їх розміщення. Обов’язково зазначається, оригінал чи копію документа підшито, порядкові номери аркушів, присвоєні відповідному документові (конвертові). Опис підписується працівником апарату суду, який оформляє справу, із зазначенням біля підпису свого прізвища.

У процесі подальшого надходження документів справа продовжує формуватись у хронологічному порядку надходження документів до суду.

Справи з великою кількістю документів формуються в окремі томи з кількістю аркушів не більше 250. Кожен том справи оформляється окремо, має власну нумерацію аркушів і власний опис.

Усі матеріали підшиваються до справи нитками через п’ять (для документів формату А4) або три (для документів меншого формату) проколювання голкою. Уклеювання документів до справи, прикріплення степлером або вкладення будь-яким іншим способом, відмінним від зазначеного в абзаці першому цього пункту, категорично забороняється.

При автоматизованій реєстрації формується банк реєстраційних даних. Користувач повинен мати можливість одержати інформацію за всіма реквізитами реєстрації та точне місцезнаходження документа або судової справи, матеріалів.

7. Позовна заява підлягає обов’язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, що здійснюється працівниками апарату відповідного суду в день надходження документів. До автоматизованої системи документообігу суду в обов’язковому порядку вносяться: дата надходження документів, інформація про предмет спору та сторони у справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, що затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

8. Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який ураховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішення для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.

9. Позивач вправі об’єднати в позовній заяві декілька позовних вимог, які пов’язані між собою. Вимоги вважаються такими, що пов’язані між собою, якщо вони випливають із одного правовідношення та мають спільні підстави. В таких випадках позивач вправі об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог. Наприклад, в одному позові може бути об’єднана вимога про відшкодування збитків та відшкодування моральної шкоди; вимога про визнання договору недійсним та повернення сторін у попереднє становище (реституцію); вимога про розірвання договору найму та виселення з приміщення; вимога про визнання ордера недійсним і про виселення. У сфері трудового права часто зустрічається об’єднання вимог про поновлення на роботі з вимогою про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Разом з тим недоцільним є об’єднання позовів, які перешкоджають розгляду справи. Питання про можливість прийняття заяви, яка містить об’єднані вимоги, вирішує суддя.

У разі об’єднання в одній позовній заяві кількох вимог, судовий збір сплачується за кожну вимогу окремо.

Стаття 119. Форма і зміст позовної заяви

1. Позовна заява подається в письмовій формі.

2. Позовна заява повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв’язку, якщо такі відомі;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до заяви.

3. Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.

4. Позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом.

5. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

6. До позовної заяви, що подається у випадках, визначених частиною третьою статті 118 цього Кодексу, мають бути додані копії ухвали про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або ухвали про скасування судового наказу.

7. У разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.

8. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.

9. Позовна заява, подана після забезпечення доказів або позову, повинна містити, крім зазначеного у частині другій цієї статті, відомості про забезпечення доказів або позову.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VI, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. По формі, позовна заява є письмовим документом. Письмова форма вважається додержаною, якщо позовна заява викладена на папері. Вимог до формату паперу не передбачено, однак традиційним є використання формату А4. Текст може бути надрукований або написаний від руки. Колір чорнила може бути будь-яким.

2. Процесуальне законодавство не передбачає обов’язкової форми (шаблону) позовної заяви. Однак закон встановлює обов’язкові її реквізити. Від якості позовної заяви, юридично правильного змісту позовних вимог, зазначення способу судового захисту залежить швидкий і ефективний розгляд справи. Законодавство не вимагає матеріально-правового обґрунтування вимог, однак обґрунтування позову не правовими фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті.

2.1. Найменування суду залежить від того, до якої судової системи, ланки він належить. Якщо, наприклад, треба відобразити найменування районного суду, то спочатку пишуть до якого району він відноситься, а також якого міста цей район (наприклад, Залізничний районний суд міста Львова).

2.2. Коментована стаття передбачає, що в позовній заяві обов’язково має вказуватись повне ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий відомий. Зазначення лише ініціалів, замість імен, не відповідає вимогам закону. Найменування юридичної особи включає в себе організаційно-правову форму та назву.

Суддя повинен вимагати, щоб у заяві були зазначені точні і докладні відомості про позивача, відповідача, їх представників. Це має значення для повідомлення осіб, які беруть участь у справі, та забезпечення їх явки у судове засідання.

2.3. Зміст позовних вимог — це певна форма захисту, яку просить позивач від суду (наприклад, встановлення права власності на земельну ділянку).

2.4. Ціна позову визначається в гривнях, оскільки відповідно до ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» саме вона є єдиним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань. Саме з зазначених положень має виходити суд при заявлені вимог про проведення стягнень у іноземній валюті.

Порядок визначення ціни позову визначається ст. 80 ЦПК України.

2.5. Коментована стаття вимагає вказівки в позовній заяві на фактичну підставу позову, але не вимагає посилання на норму права, що регулює дане спірне право відношення (правова підстава позову). Однак при зверненні до суду прокурора, адвоката, юрисконсульта, в їх заяві має міститися і правова підстава позову. До цього їх зобов’язує професійна етика.

Під підставами позову, як вказує Верховний суд України, слід розуміти відповідно до коментованої статті обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може змінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини (правова позиція Верховного Суду України № 51).

Як зазначає Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 від 16.04.2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» підставою для пред’явлення позову про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, є зобов’язання, що виникає внаслідок заподіяння такої шкоди організації або громадянину (п. 5).

Виклад обставин підстави позову відповідно до даного пункту коментованої статті також необхідний для визначення тотожності позову, захисту відповідача від позову, зміни позову позивачем і, найголовніше, — для визначення предмета доказування по даній справі.

2.6. В даному випадку тлумачення потребує така обставина, як зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування. Оскільки докази — це фактичні обставин, то в коментованій статті малися мабуть не докази, а засоби доказування, які ці факти підтверджують.

2.7. У позовній заяві зазначається перелік документів, що додаються до заяви. Перелік цих документів визначається позивачем. До заяви про розірвання шлюбу відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12.06.98 р. «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» додаються: свідоцтво про реєстрацію шлюбу, копії свідоцтв про народження дітей, довідки щодо розміру заробітку та інших доходів, а також усі необхідні документи відповідно до заявлених вимог. Якщо заява не відповідає зазначеним вимогам, слід застосовувати положення статті 121 ЦПК.

3. Позовна заява повинна бути підписана особою, яка її подає. Необхідність даного реквізиту пояснюється тим, що розгляд анонімних позовних заяв не допускається. Зазначення ж часу подання свідчить про пред’явлення позову в межах строків позовної давності і забезпечує своєчасний розгляд. Разом з тим, днем подання заяви до суду є не дата, написана на позовній заяві, а день її реєстрації в канцелярії суду або день відправлення заяви на адресу суду поштою.

4. В окремих випадках, додаткові вимоги до змісту позовної заяви встановлюються іншими законами. В даному аспекті варто згадати постанову Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.96 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», зокрема, п. 6 постанови зазначає, що заява про захист прав споживача має повністю відповідати вимогам ст. 119 ЦПК щодо форми й змісту позовної заяви, зокрема, містити відомості: про те, яке право споживача порушено; коли і в чому це виявилося; про способи захисту, які належить вжити суду; про розмір сум, щодо яких заявлено вимоги, з відповідними розрахунками і обґрунтуванням; про докази, що підтверджують позов. До заяви повинні бути додані необхідні документи — залежно від заявлених вимог (наприклад, договір, квитанція-замовлення, квитанція-зобов’язання, транспортна чи інша накладна, чек, касовий ордер).

5. Якщо позивач звільнений від сплати судового збору, то в позовній заяві доцільно вказати на це з посиланням на конкретну норму закону, яка надає йому такі пільги. Якщо ж він не звільнений від сплати судового збору, але у зв’язку зі скрутним фінансовим становищем не може його заплатити, то він повинен додати до позовної заяви клопотання по відстрочку, розстрочку або звільнення від сплати судового збору.

Із заяв і скарг, що подаються до суду та за дії, які він вчиняє, судовий збір сплачується за місцем знаходження відповідного суду і зараховується до місцевого бюджету (ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).

Документи про сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу подаються суду в оригіналі.

У випадках виділення судом однієї або кількох із з’єднаних позовних вимог в окреме провадження державне мито, сплачене за подання позову, не повертається і перерахунок його розміру не проводиться. По виділеній окремо справі мито повторно не сплачується.

За повторно подані позови, які раніше були залишені без розгляду, мито сплачується знову на загальних підставах. При цьому, коли в зв’язку із залишенням позову без розгляду мито підлягало поверненню, але не було повернуто, до повторно поданого позову може бути доданий первісний документ про сплату мита, якщо не минув рік з дня зарахування його до бюджету.

Державне мито сплачується до подання позовної заяви до суду в розмірі залежно від ціни позову, вказаної заявником. Якщо зазначена ціна позову явно не відповідає дійсній вартості майна, що відшукується, то ціну позову і розмір мита має визначити суддя, постановивши про це відповідну ухвалу. Якщо на момент подання позову неможливо встановити його точну ціну, попередній розмір мита визначає суддя. В такому випадку остаточна ціна позову визначається при вирішенні справи. Якщо при винесенні судом рішення загальна сума позову збільшується, мито обчислюється виходячи зі збільшеної суми позову. При цьому різниця, що утворилася, підлягає стягненню з позивача або при повному задоволенні позову — з відповідача.

6. У разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені правові та фактичні підстави такого звернення.

Слід мати на увазі, що батьки є законними представниками тільки своїх неповнолітніх дітей і не можуть заявляти позови про стягнення аліментів на непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. Позовну заяву може подати сам повнолітній, а якщо останнього в установленому законом порядку визнано недієздатним, — його опікун (постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12.06.98 р. «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України»).

Згідно постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28.09.90 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред’явлено особою, про яку поширені такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 32 Конституції України кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім’ї.

Позов про спростування відомостей, які порочать честь і гідність неповнолітнього або особи, визнаної недієздатною, може бути пред’явлено законним представником, який не є членом їх сім’ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором у порядку ст. 45 ЦПК.

У випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

7. Позовна заява, подана після забезпечення доказів або позову, повинна містити додаткові відомості про забезпечення доказів або позову, а саме ким, щодо кого, коли і які заходи забезпечення були вжиті.

Стаття 120. Подання копії позовної заяви та доданих до неї документів

1. Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

2. Правила цієї статті щодо подання копій документів не поширюються на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

1. Разом з позовною заявою суду подається її копія та копії всіх документів, що додаються до неї. Кількість таких комплектів повинна відповідати кількості відповідачів і третіх осіб. Для співпозивачів, а також представників відповідачів, третіх осіб, прокурора та інших осіб, які залучаються до участі у справі, копії документів не додаються.

Копія позовної заяви може бути виготовлена шляхом копіювання оригіналу, підписаного позивачем. Замість такої копії суду може бути подано необхідну кількість позовних заяв, особисто підписаних позивачем (або його уповноважених представником). При цьому усі примірники повинні бути ідентичними між собою.

Ті документи, які надаються в копіях для відповідачів та третіх осіб, доцільно подавати суду зшитими (з’єднаними) окремо, оскільки вони у справі не залишаються.

Коментована стаття не встановлює, коли саме позивач повинен подати копії документів. Однак з системного тлумачення цієї статті та ч. 1 ст. 121 ЦПК, можна зробити висновок, що цей обов’язок позивач повинен виконати одночасно з поданням позовної заяви. В іншому випадку, суддя зобов’язаний залишити позовну заяву без руху.

Подання копій позовної заяви необхідно для того, щоб вручити їх відповідачам і третім особам ще до початку розгляду справи по суті. Одержавши своєчасно копію позовної заяви, відповідач зможе підготуватися до захисту проти вимог позивача, зібрати необхідні докази, представити заперечення проти позову.

2. На відміну від Господарського процесуального кодексу України, коментована стаття не встановлює обов’язку позивача надсилати копію позовної заяви відповідачеві. Це робить суд за рахунок коштів, виділених на утримання суду. Вимоги подавати разом з позовною заявою конверти, папір, поштові марки та інші речі є неправомірними.

3. Законодавець вказує на винятки з загального правила, закріпленого у ч. 1 коментованої статті. Зокрема, обов’язок щодо подання копій документів не поширюються на позови:

• що виникають з трудових правовідносин;

• про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

В цих випадках законодавець встановлює пільговий режим для позивачів з метою створення їм максимального доступу до правосуддя.

Стаття 121. Залишення позовної заяви без руху, повернення заяви

1. Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, або не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали.

2. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, а також оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

3. Крім цього, заява повертається у випадках, коли:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;

2) заяву подано недієздатною особою;

3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

4) справа не підсудна цьому суду;

5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України;

6) подана заява без дотримання порядку, визначеного частиною третьою статті 118 цього Кодексу.

4. Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухвалу.

5. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Залишення позовної заяви без руху — це тимчасовий захід, який застосовується судом, з метою усунення позивачем недоліків позовної заяви та дотримання порядку її подання.

2. У разі, якщо при прийнятті позовної заяви, будуть виявленні обставини, які свідчать по недодержання позивачем вимог, передбачених законом для звернення до суду, і які перешкоджають відкриттю провадження у справі, суддя залишає позовну заяву без руху.

Найбільш типовими помилками, які стають причиною для залишення позовної заяви без руху є неправильна сплата державного мита (в неповному розмірі або на помилкові рахунки; неповно зазначенні прізвище, ім’я та по батькові (найменування) сторін (замість імен — ініціали); неподання оригіналів документів про сплату державного мита (копії не допускаються); неправильне об’єднання позовних вимог; відсутність у позовній заяві конкретизованих вимог позивача; відсутність відомостей про ціну позову; неподання копії документів у належній кількості.

Для того, щоб залишати позовну заяву без руху, суддя щонайменше повинен одержати від позивача письмовий документ, який містить прізвище, адресу позивача, суть вимог та підпис особи. В іншому випадку документ не має жодних ознак позовної заяви, є анонімним, унеможливлює листування з позивачем, і розглядатися не повинен.

3. Тривалість строку для усунення недоліків визначається з урахуванням необхідного часу для повідомлення позивача про залишення заяви без руху у зв’язку з допущеними недоліками та їх виправлення (п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.90 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції»). Однак цей строк не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали. І цей строк не може бути продовжено судом.

Заява не може бути визнана неподаною, залишеною без руху або повернутою з мотивів ненадання доказів.

4. Питання про залишення позовної заяви без руху вирішується ухвалою суду, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку. В ухвалі суду зазначається підстава для залишення позовної заяви без руху, а саме: яку саме вимогу закону позивачем не дотримано.

Якщо недоліки виправлені позивачем з власної ініціативи (наприклад, до суду надійшла квитанція про сплату державного мита) до постановлення ухвали про залишення позовної заяви без руху, то у суду немає підстав для постановлення такої ухвали.

5. Якщо позивач виправить зазначені суддею недоліки в межах строку, визначеного законом, позовна заява вважається поданою в день її первісного подання. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Ця норма має важливе значення з огляду на обчислення строку позовної давності.

6. Повернення позовної заяви без розгляду — це процесуальна дія, яка припиняє розгляд конкретної позовної заяви без вирішення спору по суті, у випадку неможливості її розгляду з підстав, які можуть бути усунуті позивачем. Підстави ці є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову. Звертає на себе увагу те, що закон встановлює чіткі часові межі, коли позивач може звернутися з заявою про повернення позову — до відкриття провадження у справі. У разі надходження такої заяви суд зобов’язаний повернути позовну заяву.

2) заяву подано недієздатною особою. На стадії відкриття провадження суд може з’ясувати обсяг дієздатності лише за віком позивача. Однак у позовній заяві вік не зазначається. Тому ця підстава для повернення позовної заяви реально не може бути встановлена судом. Недієздатність відповідача не може служити перешкодою для виникнення процесу по справі, оскільки його інтереси завжди захищає законний представник, який повинен мати відповідні повноваження на ведення справи, що підтверджується окремим документом, що додається до справи;

3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Маються на увазі випадки, коли позовна заява підписується представником, але довіреність до матеріалів не додається або повноваження оформлені неналежно (наприклад, довіреність не містить дати її видачі). В цьому випадку суддя не має підстав для залишення позовної заяви без руху, а зобов’язаний саме повернути її без розгляду;

4) справа не підсудна цьому суду;

5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України. Відповідно до ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини. Опікун має право пред’явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним;

6) подана заява щодо вимог, визначених цим Кодексом в якості підстав для видання судового наказу, за відсутності відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.

Законодавець передбачає, що в разі зникнення обставин, які стали підставою для повернення позовної заяви, особа може повторно звернутися з аналогічним позовом.

7. Документи справи, у якій позовну заяву (заяву, скаргу) було залишено без руху і недоліки позивачем (заявником, скаржником) не усунуто, підшиваються в такій послідовності: ухвала про залишення позовної заяви (заяви, скарги) без руху; конверт, у якому надійшла позовна заява (заява, скарга); копія супровідного листа щодо надіслання ухвали про залишення позовної заяви (заяви, скарги) без руху позивачеві (заявнику, скаржнику); інше листування з приводу залишення позовної заяви (заяви, скарги) без руху; ухвала про повернення позовної заяви (заяви, скарги) як такої, що вважається неподаною; супровідний лист щодо надіслання позивачеві (заявнику, скаржнику) ухвали про повернення позовної заяви (заяви, скарги); супровідний лист щодо повернення позовної заяви (заяви) позивачеві (заявнику, скаржнику); інше листування (у хронологічному порядку).

Стаття 122. Відкриття провадження у справі

1. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред’явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

3. У разі якщо відповідачем у позовній заяві, поданій і оформленій у порядку, встановленому цим Кодексом, вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду.

Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі пункту 4 частини третьої статті 121 цього Кодексу.

У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі.

4. Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому частиною третьою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.

5. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу. В ухвалі про відкриття провадження у справі зазначаються:

1) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження у справі, номер справи;

2) ким і до кого пред’явлено позов;

3) зміст позовних вимог;

4) час і місце попереднього судового засідання, якщо суддя вирішив, що його проведення є необхідним, або час і місце судового розгляду справи, якщо суддя вирішив, що проведення попереднього судового засідання у справі не є необхідним;

5) пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

6. Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами.

7. Відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Наявність або відсутність права на звернення до суду з позовом в кожному конкретному випадку в залежить від певних обставин, іменованих передумовами права на пред’явлення позову. Їх можна визначити як обставини, з наявністю або відсутністю яких цивільний процесуальний закон пов’язує можливість пред’явлення позову в суді.

Виділяють дві групи передумов права на пред’явлення позову: суб’єктивні та об’єктивні.

Суб’єктивні передумови — це обставини, які пов’язані з особою позивача і за наявності яких у позивача виникає право на пред’явлення позову в суді. До них належать правоздатність і процесуальна заінтересованість.

Об’єктивні передумови — це обставини, які не залежать від особи позивача і з наявністю чи відсутністю яких закон пов’язує можливість пред’явлення конкретного позову. Їх, в свою чергу, можна поділити на:

— позитивні, тобто ті обставини, які повинні існувати для того, що б заява була прийнята. До них можна віднести: 1) підвідомчість справи суду; 2) правовий характер вимоги.

— негативні — обставини, яких не повинно бути: 1) відсутність такого, що набрало законної сили рішення суду, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; 2) відсутність затвердженої ухвали суду про відмову позивача від позову або про затвердження мирової угоди; 3) відсутність справи по тотожному спору; 4) відсутність договору про передачу справи не розгляд у третейський суд.

2. Відкриття провадження у справі тягне за собою матеріально-правові та процесуально-правові наслідки. До матеріально-правових належать:

• переривання перебігу строку позовної давності, з моменту прийняття позовної заяви позовна давність починається заново;

• аліменти присуджуються з моменту відкриття провадження (стаття 79 СК);

• добросовісному власнику (відповідачу) відшкодовуються витрати по утриманню спірного майна у разі його відчуження;

• майно вважається спірним і може бути обмежено в обороті шляхом забезпечення позову за правилами статей ЦПК.

Процесуально-правові наслідки:

• цивільна справа вважається порушеною і не застосовується правила альтернативної підвідомчості;

• виникають цивільно-процесуальні правовідносини, а отже, і передбачені законом процесуальні права та обов’язки;

• боржник і кредитор стають сторонами;

• допускається забезпечення позову;

• не допускається пред’явлення тотожного позову.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21.12.90 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції», де міститься норма про те, що при вирішенні питання про відкриття провадження у справі суддя перевіряє, чи має заявник відповідно до ст. 3 ЦПК право на порушення справи, чи відповідає форма і зміст заяви вимогам закону, чи нема передбачених ч. 2 ст. 122 ЦПК перешкод для порушення справи.

Суди зобов’язані виключити з практики випадки необґрунтованої відмови у відкритті провадження у цивільних справах, маючи на увазі, що заяву може бути повернуто лише у випадках, передбачених п. 3 ст. 121 ЦПК.

Недопустима відмова у відкритті провадження у справі з мотиву пред’явлення позову неналежним позивачем чи до неналежного відповідача. У цих випадках відповідно до правил ст. 33 ЦПК питання про заміну відповідача або притягнення до участі у справі належного відповідача вирішує суд за клопотанням позивача, він же при вибутті неналежного позивача і відмови належного позивача вступити в справу закриває провадження згідно з п. 3 ст. 205 ЦПК, а в інших випадках відмовляє в позові неналежному позивачу.

Про відкриття провадження або відмову у відкритті провадження суддя виносить ухвалу. При постановлені ухвали про відкриття провадження, крім статей 3, 119 ЦПК, суд керується п. 4 ст. 122 цього Кодексу.

3. Перелік підстав для відмови у відкриті провадження у справі є вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає. До них належать:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Практично, тут мова йде, в першу чергу, про судову підвідомчість. Заява підлягає розгляду в суді, якщо:

а) особа, яка звертається з вимогою про судовий захист, є правоздатною, юридично заінтересованою в даній справі;

б) її вимога підвідомча суду;

в) захист цієї вимоги законом не забороняється. Так, наприклад, закон не дозволяє подачу заяви про розлучення чоловіком, якщо його дружина вагітна або має дитину віком до одного року (п. 2 ст. 110 СК);

г) вимога не належить до числа байдужих для права. До числа байдужих для права належать, наприклад, вимоги про стягнення карткового боргу, боргу за парі і тому подібні. В юридичній літературі часто стверджують, що відмовляти у відкритті провадження по такій справі за цими підставами можна тільки тоді, коли захист права законом прямо заборонений, а якщо вимоги не носять правового характеру, то такі вимоги треба приймати і відмовляти в задоволені позову. Однак це, як видається, суперечить принципу процесуальної економії. Більш того, прийняття таких вимог до розгляду суду суперечить змісту статті 15 ЦПК, яка відносить до підвідомчості суду правові спори, правові вимоги.

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред’явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову. Зазначена підстава для відмови у відкритті провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом спорів, які вже розглянуті і остаточно вирішені по суті. Перешкодою для звернення до суду є наявність у тотожному спорі рішення суду, що набрало законної сили, або ухвали суду про закриття провадження у справі у зв’язку із відмовою позивача від позову, або ухвали про закриття провадження у справі у зв’язку із укладенням мирової угоди сторін. У цих випадках спір остаточного розв’язано судом або безпосередньо сторонами під контролем суду, і повторне звернення до суду не допускається.

Позови вважаються тотожними лише тоді, коли в них співпадають сторони, предмет і підстави. У випадку зміни хоча б одного з цих елементів, позови вважаються не тотожними і суддя не вправі відмовити у відкритті провадження по справі.

Позови, в яких не співпадають сторони, але які ґрунтуються на тих самих підставах і містять ті самі вимоги (предмет позову), називають аналогічними. Так, наприклад, кожен з акціонерів вправі оскаржити рішення загальних зборів акціонерів і вимагати визнання його недійсним у зв’язку із порушенням порядку скликання зборів. Суд не вправі відмовити у відкритті провадження десятому акціонеру, якщо в цьому чи в іншому суді вже вирішено 9 аналогічних справ.

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Однією з засад цивільного процесу є положення про те, що з конкретним позовом до суду можна звертатися лише один раз. Позивач не вправі одночасно порушити одну й ту ж справу в декількох судах. Розгляд і вирішення тотожних справ одночасно в різних судах суперечить загальним принципам правосуддя. Наприклад, оскільки при розірванні шлюбу суд виходить з його дійсності, в тому разі, коли позов про визнання його недійсним пред’явлено до скасування рішення про розірвання шлюбу, що набрало законної сили, у відкритті провадження має бути відмовлено на підставі коментованого положення.

Практичне застосування коментованої норми викликає труднощі у зв’язку із неможливістю встановити факт наявності тотожної справи не лише в іншому, а навіть й у тому самому суді. На час вирішення питання про відкриття провадження у справі суд не зобов’язаний і фактично не може перевіряти чи є тотожна справа в суді. Найбільш ймовірним джерелом надходження цієї інформації є сторони, насамперед відповідач. Однак його у стадії відкриття провадження суд не опитує. Тому про наявність тотожної справи суд найчастіше дізнається у під час попереднього судового розгляду і у разі підтвердження цього факту залишає заяв без розгляду (п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК).

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим. Ця підстава для відмови у відкритті провадження по справі базується на попередньому принципі. Якщо спір між сторонами вже розглянутий і вирішений третейським судом, то повторне звернення до суду з тотожною вимогою не допускається. Тим більше, що рішення третейського суду має ті самі властивості, що й рішення суду. Зокрема, ст. 50 Закону України «Про третейські суди» передбачає обов’язковість рішення третейського суду. Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь- яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду.

Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених Законом (ст. 51). Рішення третейського суду виконуються зобов’язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню. Рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Звернення до суду з вимогами, які розглянуті і вирішені третейським судом, допускається лише у випадках, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання цього рішення (а це означає, що реальний захист порушених прав позивача не відбувся) або якщо після скасування рішення третейського суду розгляд справи в тому ж третейському суді є неможливим.

5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Законодавець, вписуючи таку норму, мав на увазі саме ті правовідносини, які носять особистий характер. Більш докладно див. коментар до ст. 37 ЦПК.

4. Частина 4 коментованої статті встановлює часові рамки вирішення судом питання про відкриття провадження у справі. Суд повинен постановити ухвалу про відкриття або відмову у відкритті провадження не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків. Цей строк обчислюється не з дня передачі матеріалів конкретному судді, а з дня їх надходження до суду. Днем надходження матеріалів до суду вважається дата їх реєстрації в канцелярії суду.

5. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу, яка має бути відповідно мотивованою. Оскільки ухвала про відмову у відкритті провадження перешкоджає подальшому цивільної справи, вона може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами статті 293 ЦПК.

6. Норма про те, що ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно (на наш погляд у той самий день) надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами передбачена для того, щоб особа могла у встановлений строк подати апеляційну скаргу. При цьому до апеляційної скарги слід додавати усі матеріали, які подавалися суду першої інстанції, який відмовив у відкритті провадження.

7. У разі відмови в прийнятті позовної заяви (заяви, скарги) документи справи підшиваються в такій послідовності: ухвала про відмову в прийнятті позовної заяви (заяви, скарги) та повернення позивачеві (заявникові, скаржникові) позовної заяви (заяви, скарги); конверт, у якому надійшла позовна заява (заява, скарга); копія супровідного листа щодо надіслання позивачеві (заявникові, скаржникові) ухвали про відмову в прийнятті позовної заяви (заяви, скарги) разом з позовною заявою (заявою, скаргою) та всіма доданими до неї документами; інше листування (у хронологічному порядку).

Стаття 123. Зустрічний позов

1. Відповідач має право пред’явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті.

2. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов’язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

3. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об’єднуються в одне провадження з первісним позовом.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. ЦПК наділяє позивача і відповідача рівними можливостями по захисту своїх прав протягом всього періоду розгляду справи. Коментована стаття вказує на один з таких способів захисту відповідача проти позову — зустрічний позов.

Зустрічний позов — є матеріально-правовою вимогою відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом, оскільки задоволення його вимог виключає задоволення вимог позивача. Так, наприклад, задоволення позову відповідача про заперечення батьківства виключає задоволення позову про стягнення аліментів на дитину.

Тактика зустрічного позову ґрунтується на давно відомому прийомі: найкраща оборона — це напад.

Зустрічний позов може бути пред’явлений лише до первісного позивача (або одного з співпозивачів).

2. Законодавством також встановлено часові межі подання зустрічного позову — до початку розгляду справи по суті. При цьому законом не передбачено права суду прийняти зустрічний позов після початку розгляду справи по суті, навіть за умов, що первісний позивач не заперечує, усі підстави для пред’явлення такого позову є, і це було б доцільно.

3. Умовами пред’явлення зустрічного позову є:

а) взаємопов’язаність зустрічного позову з первісним. На нашу думку, взаємопов’язаність позовів виявляється у тому, що вони виникають з одних правовідносин (наприклад, з одного й того самого договору).

б) доцільність сумісного розгляду основного і зустрічного позовів. Доцільним є сумісний розгляд, коли це дозволяє більш повно і об’єктивно дослідити обставини справи, встановити справжні взаємовідносини сторін, виключити винесення взаємосуперечливих чи взаємовиключних судових рішень.

Відповідно до коментованої статті, доцільним є сумісний розгляд первісного і зустрічного позову, якщо:

— вимоги за позовами можуть зараховуватися (наприклад, у разі пред’явлення власником будинку позову про виселення наймача через несплату обумовленої договором найму суми, останній може пред’явити зустрічний позов про стягнення коштів, витрачених на капітальний ремонт будинку). Це положення стосується лише тих вимог, які мають грошову оцінку;

— задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Недоцільно розглядати первісний і зустрічний позови, якщо це затягне розгляд справи, істотно розширить предмет доказування, призведе до необхідності залучення нових учасників процесу.

4. Про об’єднання зустрічного та первісного позову суд виносить ухвалу, яка не підлягає оскарженню, оскільки не перешкоджає розглядові цивільної справи.

Стаття 124. Форма і зміст зустрічної позовної заяви

1. Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред’явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 119 і 120 цього Кодексу.

2. До зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, застосовуються положення статті 121 цього Кодексу.

1. Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред’явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 119 і 120 цього Кодексу, тобто тим же умовам, що і позовна заява по первісному позову.

Окрім загальних вимог, у зустрічній позовній заяві доцільно зазначати, що вона подається саме як зустрічна, хто є первісним позивачем, коротко викладати суть первісного позову, а також обґрунтовувати взаємопов’язаність з первісним позовом та доцільність сумісного розгляду.

2. Зустрічна позовна заява подається до того суду, який розглядає первісний позов. Загальні правила визначення підсудності тут не діють.

3. Оскільки зустрічна позовна заява повинна відповідати вимогам статей, що стосуються первісної заяви, то аналогічно вирішуються і питання про наслідки подання її з порушенням встановлених вимог.

Стаття 125. Позов третьої особи із самостійними вимогами

1. Положення статей 123 і 124 цього Кодексу застосовуються до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, у якій відкрито провадження.

1. У правовому статусі треті особи, що заявляють самостійні вимоги, прирівнюються до позивача. Стаття 34 ЦПК надає їм право пред’явити позов до однієї чи обох сторін. Відповідно коментована стаття вказує, що при поданні позовної заяви такими особами застосовуються положення статей 123 і 124 цього Кодексу.

Позовна заява третьої особи повинна відповідати загальним вимогам, що містяться у ст. 119 ЦПК, але має вона й свої особливості. У позовній заяві третьої особи слід зазначити, що вона подається третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору в іншій судові справі (там, де у звичайній позовній заяві пишеться «позивач» буде написано «третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору»), і зазначити сторін цієї справи та у кого у провадженні ця справа перебуває. В іншому випадку позовна заява третьої особи, яка нічим не відрізняється від звичайних позовних заяв, не потрапить у ту справу, в яку вона подається.

2. Слід звернути увагу на суперечливість положень коментованої статті та ч. 1 ст. 34 ЦПК. Так, відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦПК треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред’явивши позов до однієї чи обох сторін. Отже позов може бути подано до закінчення судового розгляду.

Натомість коментована стаття відсилає до ст. 123 ЦПК, в якій зазначено, що відповідач має право до або під час попереднього судового засідання пред’явити зустрічний позов. Отже позов може бут подано до або під час попереднього судового засідання.

Вважаємо, що пріоритетним для застосування є положення ч. 1 ст. 34 ЦПК, оскільки ст. 125 ЦПК регламентує вимоги до змісту та форми позовної заяви, в той час як ст. 34 ЦПК встановлює порядок подання позову.

3. Оскільки в правовому статусі треті особи, що заявляють самостійні вимоги, прирівнюються до позивача, то і відповідно всі правові наслідки, які застосовуються до неналежно поданої позивачем позовної заяви, поширюють свою дію і на позов, поданий такими особами. Зокрема, суд може застосувати залишення позовної заяви без руху, повернути позовну заяву, відмовити у відкритті провадження у справі або ж, навпаки, відкрити таке провадження.

Стаття 126. Об’єднання і роз’єднання позовів

1. Суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

2. Залежно від обставин справи суддя чи суд мають право постановити ухвалу про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи.

1. Не зважаючи на назву коментованої статті, в ній йдеться про об’єднання або роз’єднання цивільних справ, а не позовів.

Позовні вимоги кількох осіб до одного й того ж відповідача або позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні. Таке об’єднання не допускається, коли відсутня спільність предмета позову (наприклад, позови кількох осіб про поновлення на роботі).

Суддя в такому випадку постановляє ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог, якщо це приведе до більш швидкого і правильного розгляду спору між сторонами.

Об’єднання позовів є правом, а не обов’язком суду. Суд вправі вирішити питання про об’єднання або роз’єднання позовів з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

2. Правова позиція № 30 ВСУ передбачає, що якщо кредитор заявив позов до одного із солідарних боржників, суд має роз’яснити йому право на пред’явлення вимог до решти боржників, а не притягати поза його волею їх співвідповідачами у справі.

3. Об’єднання позовних вимог може мати негативні наслідки. Сумісний розгляд декількох вимог, навіть тісно пов’язаних і однорідних, розширює предмет доказування у справі, збільшує коло учасників процесу, ускладнює розгляд та вирішення справи.

4. У відповідності зі ст. 126 ЦПК роз’єднання однорідних вимог може мати місце лише за умови, що їх сумісний розгляд утруднює вирішення справи (наприклад, у зв’язку з необхідністю призначення складної експертизи по окремих вимогах, тривалого відрядження або тяжкого захворювання одного чи декількох з позивачів або відповідачів).

В разі роз’єднання позовів підставою для провадження по виділених вимогах є ухвала суду про роз’єднання позовів і копія позовної заяви.

Провадження у справі, яка виділена, розпочинається спочатку.

5. Про об’єднання або роз’єднання позовів постановляється ухвала, яка складається як окремий процесуальний документ у нарадчій кімнаті.

Стаття 127. Надіслання копії ухвали про відкриття провадження у справі, копії позовної заяви та доданих до неї документів

1. Після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі.

2. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі — копія позовної заяви.

1. Належна в установлені законом строки підготовка цивільних справ до судового розгляду має важливе значення для якісного їх вирішення з метою охорони наданих громадянам прав і законних інтересів підприємств, установ організацій. Суди в кожному випадку після відкриття провадження по справі зобов’язані здійснити передбачені в ЦПК дії по підготовці цивільних справ до розгляду по суті, що й забезпечить своєчасність і правильність вирішення спору. Неналежна організація і проведення підготовчих дій має наслідками відкладання розгляду спорів, несвоєчасне поновлення порушених прав і законних інтересів громадян та організацій.

Відповідно до постанови Пленуму ВСУ від 05.03.77 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» підготовка справ до судового розгляду, тобто провадження у справі до судового розгляду, є важливою самостійною стадією цивільного процесу. Підготовка кожної цивільної справи до розгляду в судовому засіданні є обов’язковою і повинна бути проведена в строки, передбачені ст. 129 ЦПК (один місяць).

2. Підготовка справи до судового розгляду, може здійснюватися суддею лише після відкриття провадження по цивільній справі, тобто після прийняття відповідної ухвали. ЦПК в окремих випадках дозволяє судді проводити підготовчі до судового розгляду дії ще до відкриття провадження у цивільній справі (ст. 133 ЦПК за заявою заінтересованої сторони, суд може забезпечити докази до пред’явлення нею позову; ст. 151 ЦПК за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. На практиці мають місце випадки здійснення підготовчих дій (призначення експертизи, витребування документів, направлення судових доручень і т. д.) без прийняття ухвали про відкриття провадження по цивільній справі. Такі дії здійснюються з метою приховування строків для проведення попереднього судового засідання, передбачених в ст. 129 ЦПК.

3. Суддя, на підставі позовної заяви, поданої і оформленої в порядку, передбаченому ЦПК, протягом десяти днів з моменту її подання або до завершення строку встановленого для усунення недоліків в позовній заяві, відкриває провадження в цивільній справі, за наявності достатніх для цього підстав, передбачених в ЦПК.

Про відкриття провадження в справі суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає: 1) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження у справі, номер справи; 2) ким і до кого пред’явлено позов; 3) зміст позовних вимог; 4) час і місце попереднього судового засідання; 5) пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. ЦПК не встановлює конкретного строку для надсилання сторонам копії цієї ухвали з моменту її прийняття, вказуючи лише на те, що ця процесуальна дія повинна бути вчинена невідкладно. На нашу думку, невідкладне надсилання ухвали — це надсилання її у день постановлення.

Із пп. 4 п. 4 ст. 122 ЦПК можна зробити висновок, що суддя повинен відіслати відповідні копії з таким розрахунком, щоб сторони мали можливість їх отримати і ознайомитися до настання передбаченої в ухвалі про відкриття провадження в справі дати попереднього судового засідання.

4. На суд покладається також обов’язок відіслати «в одному пакеті» разом з ухвалою про відкриття провадження у цивільній справі також копії позовної заяви разом з копіями доданих до неї документів. Суддя не зобов’язаний самостійно робити ці копії. Як випливає з ст. 120 ЦПК позивач повинен додавати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. В випадку неподання зазначених документів суд відповідно до ст. 121 ЦПК залишить позовну заяву без руху і надасть йому строк для усунення недоліків. Таким чином у судді вже є готові копії позовної заяви і доданих до неї документів.

Можна побачити певну невідповідність ст. 127 і ст. 120 ЦПК. В ст. 120 ЦПК передбачається обов’язок позивача подати копії позовної заяви і доданих до неї документів в кількості відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. В свою чергу ст. 127 ЦПК передбачає, що третім особам надсилаються лише копії позовної заяви, а копії доданих до неї документів не надсилаються. Крім того, позивач не може наперед передбачити кількість третіх осіб, які будуть приймати участь в судовому засіданні.

Слід врахувати й те, що в процесі розгляду справи по суті може відбутися заміна відповідача, залучення співвідповідача. Для цієї ситуації законом не передбачено, на кого покладається обов’язок виготовлення і надсилання додаткових копій. Однак, на нашу думку, суд вправі за аналогією зобов’язати відповідача надати залученим третім особам або співвідповідачам копії відповідних документів.

Стаття 128. Заперечення відповідача проти позову

1. Після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення.

2. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі.

3. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VI, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. З моменту отримання копії ухвали про відкриття провадження у цивільній справі відповідачу надається право подавати письмові заперечення проти позову. Письмове заперечення не є обов’язковим. Такі дії є правом відповідача, а не його обов’язком, тому за неподання письмових заперечень до нього не може бути застосовано жодних заходів процесуального примусу.

Відповідач вправі подати кілька заперечень. Це право не обмежується певними часовими межами, а тому подати заперечення можна у будь-який час до завершення судового розгляду.

Подання заперечення проти позову є в інтересах відповідача, це є найпоширеніший тактичний прийом захисту. Подавши свої заперечення, відповідач сприятиме суду встановити характер спірних правовідносин, норми матеріального права, які їх регулюють, факти, які необхідно встановити і які лежать в основі вимог і заперечень, коло осіб, що мають брати участь в процесі. Таким чином, скориставшись своїм правом подати письмове заперечення проти позову, відповідач дасть змогу судді попередньо і різнобічно «зорієнтуватися» в характері спору, який буде предметом судового розгляду під час слухання справи по суті.

2. Заперечення проти позову поділяються на матеріально-правові і процесуально- правові.

Матеріально-правовими запереченнями є:

1) незаконність вимог позивача. Відповідач може доводити, що вимоги позивача суперечать чи не відповідають закону, зокрема через обрання неправильного способу захисту порушеного права, через неправильне застосування закону і т. п.;

2) необґрунтованість вимог. Відповідач може заперечувати порушення, в якому його звинувачує позивач, неналежність відповідача, відсутність відповідних доказів, неправильну оцінку доказів позивачем.

Процесуально-правовими запереченнями є:

1) відсутність в позивача права на звернення до суду. Відповідно до ст. 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. Тому відповідач може доводити неналежність позивача (відсутність у нього прав, на захист яких подано позов);

2) наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Відповідач може покликатися на наявність обставин, які зазначені в ч. 2 ст. 122 ЦПК.

Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу. Заперечення проти позову ускладнюють процесуальну діяльність позивача, оскільки змушують його відповідати, доводити навіть очевидні речі. З цих причин відповідачеві недоцільно визнавати небажані факти.

Стаття 129. Строк проведення попереднього судового засідання

1. Попереднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Закон встановлює суду десятиденний граничний строк, в межах якого суд зобов’язаний призначити та провести попереднє судове засідання. Цей строк обчислюється з дня постановлення ухвали про відкриття провадження у справі.

Згаданий в статті строк стосується лише дати попереднього судового засідання і не поширюється на проведення судом процесуальних підготовчих дій, передбачених ЦПК. Цією нормою суду надається можливість самостійно визначати час, коли справа буде готовою для розгляду її по суті. І це логічно, оскільки неможливо передбачити строк, протягом якого зможуть бути виконані підготовчі дії, якщо наприклад доведеться провести їх в повному обсязі. Крім того, ЦПК не обмежує суд передбаченими в ньому процесуальними діями, пп. 8 п. 6 ст. 130 уповноважує суд вчиняти й інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду. Таким чином, можна дійти висновку, що для досягнення цілей цієї стадії суд не може і не повинен бути обмежений часовими рамками. Він зобов’язаний, використовуючи наявні процесуальні засоби, приділити достатньо уваги до спору, який буде предметом судового розгляду по суті. І зрозуміло, що коли для суду будуть встановлені часові рамки для проведення підготовчих дій, то вся підготовча процедура перетвориться в процесуальну формальність і не сприятиме правильному і швидкому вирішенню справи.

З іншого боку, невизначеність часових меж може призвести до ситуації, коли справа буде затягуватися з різних причин і суддя свідомо не призначатиме справу до розгляду, знаючи, що за це не передбачено ніяких санкцій.

Стаття 130. Попереднє судове засідання

1. Попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

2. Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

3. Для врегулювання спору до судового розгляду суд з’ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

4. Ухвалення у попередньому судовому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 174 і 175 цього Кодексу.

5. Якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.

6. Якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, суд:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

4) з’ясовує, які докази подані чи подаються на попередньому судовому засіданні кожною стороною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин;

5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;

6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;

7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;

8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;

9) визначає час і місце судового розгляду.

7. Попереднє судове засідання не є обов’язковим. Питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі.

8. За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними.

Відкладання попереднього засідання допускається один раз. Неявка на попереднє засідання належно повідомлених третіх осіб не перешкоджає його проведенню.

9. У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з’ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, які було подано до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

10. Про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд постановляє ухвалу.

11. Попереднє судове засідання проводиться з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом для судового розгляду, з винятками, встановленими цією главою.

1. Провадження у справі до судового розгляду є сукупністю процесуальних дій, що вчиняються одноособово суддею, за участю сторін, інших заінтересованих осіб, і спрямовані на з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Метою провадження у справах до судового розгляду, крім правильного та швидкого розгляду, цією статтею визначено ще й з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду. Ця норма підкреслює, що одним із завдань попереднього розгляду є з’ясування питання про можливість досудового врегулювання спору, коли сторони шляхом переговорів за посередництвом суду намагаються вирішити спір без його розгляду судом по суті. Суд в першу чергу повинен з’ясувати, чи є можливість примирення між сторонами, і лише якщо сторони таку можливість заперечують, вживати заходів для забезпечення в подальшому правильного та швидкого вирішення справи.

2. Учасниками попереднього судового розгляду є лише особи, які беруть участь у справі, і, звичайно, суд. Інші учасники процесу в попереднє судове засідання, як правило, не викликаються. Однак для вчинення окремих процесуальних дій в попередньому засіданні повинні бути й інші учасники процесу. Під час провадження у справі до судового розгляду, за клопотанням сторони в порядку забезпечення доказів, судом можуть бути допитані свідки, призначена експертиза. В випадку порушення справи особою чи щодо особи, яка не володіє мовою судочинства, є глухонімою, необхідним є залучення перекладача.

3. Явка в попереднє судове засідання є і правом, і обов’язком одночасно. З одного боку, ми не можемо визнати явку в попереднє судове засідання правом особи, бо його нереалізація без поважних причин (неявка в суд) тягне за собою негативні наслідки для особи (попереднє судове засідання відбувається без неї, а з’ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання). Тому, відсутність сторони під час попереднього судового засідання, суттєво утруднить цій особі можливості для вирішення справи на її користь, позбавить в подальшому можливості подавати суду свої докази, без обґрунтування важливості причини їх неподання. З іншого боку, явка до суду — це право сторони, яким вона може скористатися на власний розсуд.

4. На стадії провадження у справі до судового розгляду суд з’ясовує можливість вирішення спору в позасудовому порядку. Суддя з’ясовує, чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду. Вирішення цього питання має важливе значення, адже надає можливість оптимізувати роботу суду, оскільки ці питання можуть виникнути вже в ході судового розгляду справи по суті. За наявності відповідного волевиявлення сторін спору, суд може вирішити ці питання, не доводячи справи до розгляду по суті.

5. Ухвалення у попередньому судовому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, який застосовується для вирішення цих питань в процесі судового розгляду справи по суті. До ухвалення судового рішення про відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем на суд покладається обов’язок роз’яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Адже, коли суд ухвалить рішення з цих питань, сторона, яка відмовилася від позову, сторона, яка визнала позов, не матиме права надалі вертатися до суду з позовом по тому ж предмету і з тих же підстав.

В разі відмови позивача від позову, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. В разі визнання позову відповідачем, суд зобов’язаний встановити, чи таке визнання не суперечить закону, чи не порушує права, свободи, інтереси інших осіб, а якщо визнання позову здійснюється законним представником особи, суд з’ясовує, чи не суперечать дії представника інтересам особи, яку він представляє. У випадку відсутності зазначених застережень, суд ухвалює рішення про задоволення позову.

До ухвалення судом рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди, суд роз’яснює сторонам наслідки такої дії — недопустимість в майбутньому звернення до суду жодною із сторін з приводу того самого предмета спору і з тих же самих підстав та перевіряє: чи не суперечать умови мирової угоди вимогам закону, чи не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір укласти мирову угоду у повноваженнях на її укладення, чи не суперечать дії законного представника по укладенню мирової угоди інтересам особи, яку він представляє.

Мирова угода укладається між сторонами спору в письмовій формі шляхом здійснення взаємних уступок та може стосуватися лише прав/обов’язків сторін та предмета спору. В кожному випадку мирова угода, укладена між сторонами, повинна бути визнана судом. За клопотанням сторін, суд постановляє ухвалу про визнання мирової угоди, якщо при її укладенні дотримано вказані в ст. 174 ЦПК вимоги і постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

6. Сторони вправі передати спір на вирішення до третейського суду, якщо між ними укладено відповідний договір. В такому випадку, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду. Порядок звернення до третейського суду та категорії справ, які йому підвідомчі, передбачено в Законі України «Про третейські суди».

Так, третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком: справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів; справ у спорах, що виникають при укладенні зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб; спорів, пов’язаних з державною таємницею; справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ, що виникають із шлюбних контрактів; справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; справ, однією стороною в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа, організація, казенне підприємство; інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; справи, в яких хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

7. У випадку, коли спір не врегульовано позасудовим шляхом, суд вчиняє дії, спрямовані безпосередньо на підготовку справи до судового розгляду по суті. Перелік таких дій не є вичерпним, тому суддя залежно від специфіки справи, може вчиняти додаткові процесуальні дії, які вважатиме необхідними для здійснення належної підготовки.

Безпосередньо у ч. 6 коментованої статті зазначаються дії, які вчиняються судом у зв’язку із підготовкою справи до розгляду:

1) уточнення позовних вимог або заперечень проти позову. Уточнення змісту позовних вимог (предмета спору), заперечень проти позову відбувається судом у попередньому судовому засіданні, на яке викликаються усі особи. На нашу думку, виклик позивача або відповідача до суду без повідомлення про це іншої сторони суперечить принципу неупередженого розгляду справи та дає підстави сумніватися у безсторонності судді, який спілкується з однією з сторін таємно від іншої.

З метою забезпечення найбільш повного, всебічного і об’єктивного з’ясування обставин справи в судовому засіданні, судді необхідно роз’яснити сторонам і третім особам, що вони повинні довести обставини, на які посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, а також їхні інші права і обов’язки, передбачені ст. 27 ЦПК, оскільки вони користуються цими правами та несуть обов’язки і в процесі підготовки справи до судового розгляду.

Відповідно до позицій Пленуму Верховного Суду України, з’ясовуючи у позивача суть заявлених вимог, суддя допомагає йому визначити підстави і предмет позову Крім цього, для того щоб зрозуміти характер спірних правовідносин, суддя уточняє заперечення відповідача проти позову, тобто з’ясовує які саме факти заперечуються та з яких підстав. Крім цього, опитуючи відповідача, суддя повинен роз’яснити йому право на пред’явлення зустрічної вимоги за загальними правилами пред’явлення позову.

2) вирішення питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Такі дії суду дозволяють зекономити час розгляду справи по суті, бо саме через відсутність необхідних для розгляду справи осіб, відбувається в багатьох випадках затягування вирішення справи по суті. Тому, визначивши суб’єктний склад наперед, виходячи з умов конкретного спору, суддя має можливість оптимізувати свою роботу, забезпечити швидкий розгляд і вирішення справи.

Склад осіб, які братимуть участь у справі, визначається з урахуванням обставин конкретного спору та суті позовних вимог. Насамперед, суд повинен з’ясувати чиї права та інтереси зачіпає спір, з’ясувати у сторін чи є інші особи, які претендують (заявляють свої права) на предмет спору, чи знають вони про спір. Якщо право на позов належить й іншим особам (наприклад, співвласникам), суд повинен з’ясувати у позивача позицію цих осіб. Суд повинен з’ясувати також осіб, яких доцільно було б залучити до участі у справі як третіх осіб.

3) визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. В попередньому судовому засіданні суд повинен визначитися з предметом доказування по справі, а саме, які обставини необхідно встановити для вирішення спору. Конкретний перелік цих обставин залежить, насамперед, від підстав позову та заперечень проти нього. При цьому суд встановлює лише коло доказових фактів, а не перелік засобів доказування.

Після цього суд з’ясовує у сторін, які факти з числа тих, які треба встановити, вони визнають, а які заперечують. У відповідача з’ясовують, які факти, про які стверджує позивач, він не заперечує, а у позивача, в свою чергу, з’ясовується, які факти, стверджені відповідачем, визнає він.

Факт є визнаним, якщо сторона в попередньому судовому засіданні свідомо, без будь- якого примусу чи попереднього обговорення певних фактів заявляє суду, що визнає їх. При цьому мотиви та причини, з яких особа визнає чи заперечує ці факти, судом не з’ясовуються.

Відповідно до ст. 178 ЦПК України відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнаної у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Тому, приймаючи заяву про визнання обставин, суду слід з’ясовувати, чи не помиляється сторона, чи не перебуває під впливом обману чи погрози, чи перебуває особа в адекватному стані і чи не впливають на її волевиявлення зовнішні життєві обставини.

Слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. З урахуванням вимог цієї статті, факт, визнаний стороною в попередньому судовому засіданні, не підлягає доказуванню, якщо цей факт визнають також інші особи, які беруть участь у справі. Тому, якщо сторона визнала певний факт, але його заперечує, наприклад, третя особа, то цей факт підлягає доказуванню на загальних підставах.

В частині визнаних фактів, сторони звільняються від обов’язку подавати суду засоби доказування, які підтверджують ці факти.

4) з’ясування доказів, якими кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлення строків їх подання. В попередньому судовому засіданні суд з’ясовує у сторін, які засоби доказування (у коментованій статті зазначено «докази») будуть надані суду в обґрунтування їх доводів та заперечень. Сторона повинна назвати суду ці засоби доказування та які обставини ними будуть підтверджуватися.

Якщо сторона не подала письмових або речових доказів в попереднє судове засідання або до цього, суд встановлює строк для їх подання. При цьому доцільно, що б докази були подані завчасно до судового засідання, оскільки в протилежному випадку інша сторона фактично позбавляється права на ознайомлення із цими доказами і вправі клопотати про оголошення перерви для ознайомлення. Встановлюючи строк подання доказів, суд повинен заслухати думку осіб, які беруть участь у справі.

5) вирішення питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів, якщо про це заявлене клопотання осіб, які беруть участь у справі. Про це докладніше див. коментар до ст. ст. 132, 133, 134, 135, 136, 137, 143, 144, 145, 146, 147, 148, 149, 150 ЦПК України. Звертаємо увагу, що усі ці дії суд застосовує лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. З власної ініціативи суд цього робити не може.

6) проведення огляду на місці, огляду письмових і речових доказів у невідкладних випадках. Додатково див. коментар до ст. 140 ЦПК України.

7) вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Додатково див. коментар до ст. ст. 151, 152, 153, 154 ЦПК України.

8) вчинення інших дій, необхідних для підготовки справи до судового розгляду.

9) визначення часу і місця судового розгляду. На цій стадії суд визначає час і місце судового розгляду, при цьому суддя виходить з підготовленості справи і вирішує дане питання на власний розгляд.

8. Попереднє судове засідання не є обов’язковим. Питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі.

9. Як і під час судового розгляду, за заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду, проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними. Для цього стороні необхідно до початку судового засідання повідомити про це суд і надати докази, які підтверджують поважність причин відсутності.

Поважними причинами неявки в судове засідання можуть бути визнані хвороба, знаходження в відрядженні, участь у іншому судовому засіданні в той самий час, що дає підстави вважати, що особа, будучи повідомленою про дату і місце проведення попереднього засідання, була позбавлена можливості брати участь в ньому та інші обставини. Визнавши причину неявки сторони (сторін) в судове засідання поважною, суд в ухвалі про відкладення попереднього судового засідання повинен вказати мотиви, через які він прийшов до такого висновку.

Відкладення попереднього судового засідання з інших підстав (тобто не у зв’язку із клопотанням сторін про неможливість явки до суду) законом не передбачено. Однак, на наш погляд, враховуючи те, що попереднє судове засідання проводиться за правилами, встановленими для судового розгляду, до цих відносин застосовуються правила ст. 191 ЦПК України, яка передбачає можливість відкладення розгляду справи також у разі неможливості розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб.

Відкладання попереднього засідання незалежно від підстав допускається лише один раз.

10. ЦПК встановлює наслідки неявки у попереднє судове засідання або неповідомлення причин такої неявки. В такому разі з’ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового розгляду. Тобто закон обмежує сторони можливістю подавати докази чи заявляти про них до або під час попереднього судового розгляду. Сторона не вправі буде в подальшому під час судового розгляду справи по суті, надавати суду докази в обґрунтування власної позиції, якщо не доведе поважність причин їх неподання під час попереднього судового засідання. Більш докладно див. коментар до ст. 131 ЦПК.

11. В кожному випадку, коли суд вирішить вчинити певні процесуальні дії з метою підготовки справи до розгляду, він зобов’язаний постановити ухвалу, в якій зазначаються дії, які слід вчинити до судового розгляду та хто їх повинен вчинити. Кожен крок суду повинен чітко закріплюватися у відповідному процесуальному документі і бути відомим для сторін.

Питання про призначення експертизи, про забезпечення позову, про судові доручення вирішують ухвалами, які складаються як окремі процесуальні документи.

12. Під час проведення попереднього судового засідання діють ті ж загальні правила, що і для звичайного судового розгляду, з винятками, встановленими цією главою. Мається на увазі безпосередність та усність процесу, порядок звертання до суду, обов’язки осіб, присутніх в залі судового засідання, порядок відкриття засідання, роз’яснення учасникам їх прав і обов’язків, а от наслідки неявки в попередньому судовому засіданні, передбачені ст. 130 ЦПК, мають певні особливості по відношенню тих наслідків, які застосовуються в судовому розгляді справи по суті.

Стаття 131. Подання доказів

1. Сторони зобов’язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, — до початку розгляду справи по суті.

2. Докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

3. Сторони до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, — до початку розгляду справи по суті, зобов’язані повідомити суд про всі відомі їм рішення судів, що стосуються предмету спору, а також про всі відомі їм незавершені судові провадження, що стосуються предмету спору.

(У редакції Закону України від 07.07.2010р. № 2453-VI, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Виходячи з положень п. 11 постанови Пленуму ВСУ від 05.03.77 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду», при вирішенні в порядку підготовки справи до судового розгляду питання про подання доказів особами, які беруть участь у справі, суддя має виходити з конституційного положення про свободу сторін у цьому питанні. Тобто, як вже згадувалося, сторони самі вправі вирішувати питання про те, які докази їм подавати і чи подавати ці докази взагалі. Подання наявних у сторін доказів залежить від того, наскільки вони зацікавлені в прийнятті судом рішення на їх користь.

Так, сторони вправі подавати докази лише до або під час попереднього судового засідання в справі, при цьому на суд покладається обов’язок визначити строк, протягом якого сторони вправі подавати докази. Зазначене правило має важливе дисциплінуюче і водночас стимулююче значення для сторін.

2. Слід звернути увагу, що коментована стаття поширюється не на всіх учасників, а лише на сторін. Тому може постати питання про те, як суд має діяти, коли докази з простроченням подають не сторони, а інші особи, які беруть участь у справі, наприклад, представники сторін.

На наш погляд, в такому випадку слід допускати аналогію закону і поширювати ч. 1 ст. 131 ЦПК на всіх осіб, які беруть участь у справі. В іншому випадку правила ст. 131 ЦПК можна було б легко обходити і вони б не досягли своєї процесуальної мети.

3. У випадку подання доказів з порушенням строків, встановлених судом, такі докази судом не приймаються. Це загальне правило, яке повинно застосовуватися в усіх випадках. Виняток становить той випадок, коли сторона, яка подає докази, спирається на поважність причин несвоєчасного їх подання. Поважність цих причин оцінює суд і з урахуванням цього приймає або відмовляє у прийнятті несвоєчасно поданих доказів.

На практиці це положення суддями ігнорується. Незважаючи на порушення строку та порядку подання доказів стороною, судді долучають їх до справи навіть без клопотання про поважність причин неподання доказів. Такий доказ слід вважати недопустимим, оскільки він одержаний з порушенням встановленого порядку. В свою чергу, відповідно до ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Якщо, незважаючи на недопустимість такого доказу, суд взяв його до уваги під час вирішення спору, то особа, яка подає апеляційну скаргу, повинна посилатися на порушення норм процесуального права (ст. 59), що призвело до неправильного вирішення спору.

Переконані, що допоки самі суди не почнуть неухильно дотримуватися вимог ст. 131 ЦПК, порядку з своєчасним поданням доказів не буде.

4. На цій стадії суд не вправі давати оцінку доказам на предмет їх достовірності та допустимості, але не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 3 ст. 58 ЦПК), тобто неналежні докази. Ці докази до справи не долучаються. Разом з тим, сторона, яка подає докази, вправі наводити суду свої доводи та міркування щодо їх належності. Свої міркування вправі висловити й інші особи, які беруть участь у справі.

Оцінка поданих доказів здійснює в процесі розгляду справи по суті. В п. 13 положень постанови Пленуму ВСУ від 05.03.77 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» вказується, що докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові і речові докази), повинні стосуватися суті спору. Тому, вирішуючи питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення про те, які саме обставини можуть бути підтверджені ними. Це ж стосується питання витребування й інших доказів (письмових, речових). Недопустимим є прийняття доказів, які не стосуються справи, і тих доказів, якими не можуть бути підтверджені певні обставини. Отже, можна дійти висновку, що вже під час провадження у справі до судового розгляду, судом здійснюється попередня оцінка поданих доказів, або тих, які сторони прагнуть забезпечити з огляду на їх належність.

Стаття 132. Судові доручення щодо збирання доказів

1. Суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії.

2. В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть у ній участь, обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом свідку. Ця ухвала обов’язкова для суду, якому вона адресована.

3. Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими цим Кодексом. Суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання. Їхня присутність не є обов’язковою.

4. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.

5. Якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть у суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку.

1. Збирання та подання доказів до суду є обов’язком сторін. Суд, як на державний орган, уповноважений здійснювати функцію правосуддя, збирати докази не повинен. Як виняток, такі дії суд може вчиняти у справах окремого провадження. Однак, коли є обґрунтоване клопотання особи, яка бере участь у справі про необхідність збирання доказів за межами територіальної підсудності суду, застосовується такий спосіб отримання доказів, як судове доручення.

Судове доручення — це доручення провести певні процесуальні дії, спрямовані на одержання та фіксацію певних доказів, які один суд дає іншому.

2. Процесуальна дія по направленню судового доручення покладається на суд, який розглядає страву. Таке доручення може бути направлено до іншого суду в випадку, коли збирання необхідних доказів, має відбутися поза межами територіальної підсудності суду, який розглядає справу.

Це правило сформульоване некоректно. Територіальна підсудність конкретного суду визначається межами району, міста, району у місті. Якщо тлумачити коментовану норму дослівно, то для того, що б опитати свідка за місцем проживання у Галицькому районі міста Львова, Сихівський районний суд міста Львова повинен давати судове доручення Галицькому районному суду міста Львова, який знаходить в одному й тому самому будинку по вул. Чоловського, 2 кількома поверхами нижче.

Вважаємо, що судове доручення є способом збирання доказів, якщо певні дії потрібно вчинити за межами міста або району діяльності суду. Якщо місто поділене на кілька районів, то усі дії в межах цього міста доцільно вчиняти суду, який розглядає справу, без доручень.

Якщо судове доручення дає апеляційний суд (на практиці такі випадки майже не зустрічаються), територіальна підсудність якого поширюється на всю область, то необхідні дії він може доручити суду іншої області.

3. На наш погляд, ч. 1 коментованої статті містить імперативну норму. Слід розуміти, що суд, який розглядає справу, зобов’язаний доручити певні процесуальні дії іншому суду, якщо збирання необхідних доказів вчиняється за межами району діяльності першого суду. Якщо, не зважаючи на це, суд, який розглядає справу, почне збирати докази за межами своєї територіальної підсудності, ці докази слід вважати недопустимими, оскільки вони одержані з порушенням встановленого порядку.

4. Ст. 132 встановлює процесуальні правила збирання доказів, якими повинні керуватися суди при винесенні ухвали про судове доручення. У випадку порушення цих правил, зібрані іншим судом фактичні дані втрачають свою доказову силу.

В кожному випадку необхідності виконання судового доручення суд постановляє ухвалу про судове доручення, де коротко вказує на суть справи, що розглядається, осіб, які беруть в ній участь, обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, який виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом свідку. Вважаємо, що в цій ухвалі обов’язково зазначати також місцезнаходження осіб, які беруть участь у справі, оскільки в протилежному випадку суд, який виконує доручення, не зможе повідомити їх про час та місце проведення судового засідання.

Ця ухвала обов’язкова для суду, якому вона адресована. Недопустимим є винесення і направлення судом замість відповідної ухвали, листів, запитів, відношень, де б описувалася суть справи і питання, які слід з’ясувати.

Ухвала про судове доручення оскарженню не підлягає. Ухвала, одержана судом, якому доручено вчинити певні дії, не може переадресовуватися іншим судам.

Суду, якому адресоване судове доручення, надсилається ухвала. Сама справа залишається в суді, який розглядає справу. Суд, який виконує судове доручення, окремої справи щодо судового доручення на заводить.

5. Хоча стаття вказує, що всі судові доручення повинні бути виконані в судовому засіданні за правилами, встановленими ЦПК, цілком реально припустити, що виконання певних доручень, вимагатиме їх здійснення поза межами суду, наприклад, огляд речей, нерухомості, допит свідків, які не мають можливості з’явитися до суду, і т. д.

Суд, який виконує доручення, повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце судового засідання, але їх неявка не перешкоджає суду виконати дії, вказані в дорученні. Мається на увазі, що особи, які беруть участь в справі, мають право бути присутніми під час судового засідання, на якому буде виконуватися судове доручення. Їх присутність не є обов’язковою. Стосовно осіб, яких потрібно викликати з метою виконання доручення (наприклад, виклик свідків з метою отримання їх свідчень) і які безпосередньо вказані в дорученні (в т. ч. їх адреси), то явка останніх є обов’язковою, оскільки в випадку неявки, судове доручення не може бути виконаним.

Збирання доказів, передбачених в судовому дорученні, здійснюється судом в порядку, передбаченому ЦПК.

6. ЦПК не встановлює строку виконання судових доручень, тому цей строк визначається судом, який виконує доручення. І це зрозуміло, оскільки у відносинах надання/виконання судових доручень, строк виконання не може визначатися в односторонньому порядку, бо це буде розцінюватися як втручання в роботу суду, порушуватиме графіки розгляду справ у відповідному суді. Тому строк виконання судового доручення визначається на розсуд суду, який виконує це доручення.

7. У випадку виконання доручення, протоколи і всі зібрані при виконанні судового доручення докази, повинні бути надіслані суду, який розглядає справу негайно. Всі отримані в порядку судового доручення матеріали, протоколи, повинні оголошуватися в судовому засіданні судом, який розглядає справу по суті і досліджуватися в загальному порядку. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму ВСУ від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення», коли докази, що є в справі, зібрані в порядку, виконання судового доручення, суд може обґрунтувати ними рішення лише при умові, якщо вони були ними оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи. З цими матеріалами повинні бути ознайомлені особи, які беруть участь в справі, їх представники, а в необхідних випадках і експерти чи спеціалісти.

8. ЦПК встановлює вимогу повторного допиту свідків, які дали свідчення суду, який виконував відповідне доручення і з’явилися до суду, який розглядає справу. Ця норма спрямована на виконання принципу безпосередності, оскільки варто допитати свідка безпосередньо в судовому засіданні, а не використовувати протоколів допиту, які були складені під час допиту цього свідка в іншому суді.

Стаття 133. Забезпечення доказів

1. Особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

2. Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

3. За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред’явлення нею позову.

4. У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом трьох днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Забезпечення доказів — процесуальна дія суду, яка вчиняється за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо вони вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів.

Під особами, які мають право клопотати про забезпечення доказів, маються на увазі суб’єкти доказування. Вони повинні довести обґрунтованість своїх побоювань, що подача відповідних доказів є неможливим. Тобто суд не може здійснити заходи по забезпеченню доказів лише на підставі нічим не обґрунтованих побоювань суб’єкта доказування. В іншому випадку, суб’єкт доказування повинен обґрунтувати неможливість подання відповідних доказів особисто, або довести суду складнощі, які виникають у нього при поданні певних доказів, та які перешкоджають такому поданню.

Наприклад, необхідність забезпечення доказів виникає у випадку огляду продукції, яка швидко псується, чи допиту свідка, стан здоров’я якого з кожним днем погіршується, або який виїжджає в довгострокове відрядження.

Про необхідність забезпечення доказів, відповідна особа подає суду заяву або клопотання в письмовій формі. Вимоги до цих документів встановлені в ст. 134 ЦПК.

Забезпечення доказів слід відрізняти від забезпечення позову — заходів, які гарантують виконання майбутнього рішення суду.

2. ЦПК визначає перелік способів забезпечення доказів, до них належать: 1) допит свідків; 2) призначення експертизи; 3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням. Але враховуючи обставини справи, суд за клопотання відповідної особи, може застосувати і інші заходи забезпечення доказів, які є найбільш адекватні поданому клопотанню. Наприклад, суд може одержати пояснення сторони, які вона дає як свідок; заборонити вчиняти дії, що приводять до знищення доказів; тимчасово вилучити докази.

3. За загальним правилом, забезпечення доказів здійснюється після відкриття провадження у цивільній справі і постановлення ухвали про це. Тобто, після виникнення цивільно-процесуальних правовідносин. Але в окремих випадках, за заявою зацікавленої особи, суд може забезпечити докази і до пред’явлення нею позову. Це допускається, коли у заявника є обґрунтовані посилання на неможливість подальшого подання певних доказів або виникнення труднощів у зв’язку з цим, якщо не забезпечити докази вчасно. Таке забезпечення запобігатиме таким ризикам і сприятиме захисту прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі.

4. ЦПК чітко врегулював порядок забезпечення доказів до порушення провадження у цивільній справі. У випадку подання заяви (клопотання) про забезпечення доказів до подання позовної заяви, такий заявник повинен подати позовну заяву протягом трьох днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк, особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

По суті ЦПК встановлює санкцію за неподання позовної заяви після подачі клопотання про забезпечення доказів. Ця норма встановлена з метою перешкоджання зловживання особою своїм правом на забезпечення доказів та дозволить відшкодувати у зв’язку з таким забезпеченням збитки, заподіяні особам які так чи інакше були пов’язані із забезпеченням доказів (відшкодування витрат свідка у зв’язку з дачею показань, відшкодування у зв’язку з вимушеним витребуванням певних об’єктів, предметів, речей і т. п. для їх дослідження чи передачі на експертизу і неможливість користування ними протягом певного часу).

Стаття 134. Заява про забезпечення доказів

1. У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.

2. До заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам цієї статті, застосовуються наслідки, встановлені статтею 121 цього Кодексу.

1. Забезпечення доказів відбувається за зверненням зацікавленої особи, яке оформляється у вигляді письмової заяви. Заява повинна відповідати вимогам коментованої статті. Зокрема, в ній повинно бути зазначено:

— докази, які необхідно забезпечити. Заявник повинен навести конкретні засоби доказування, які слід забезпечити (показання свідка, письмові або речові докази, висновок експерта);

— обставини, що можуть бути підтверджені доказами, які необхідно забезпечити. Ці обставини повинні входити до предмета доказування у справі;

— обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим. Звертаємо увагу, що закон не вимагає подання доказів, які підтверджують ці обставини. Тому ця вимога буде вважатися дотриманою, якщо про ці обставини зазначено у тексті заяви про забезпечення доказів;

— справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити. Заявник повинен хоча б в загальних рисах визначити підстави та предмет майбутнього позову і обґрунтувати, чому заява про забезпечення доказів подається до подання позовної заяви.

Крім того, в заяві потрібно обґрунтувати обставини, які не залежать від волевиявлення особи чи перебувають поза межами її контролю чи правомірного впливу, і які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим.

Окрім цього, в заяві зазначаються також типові для всіх процесуальних документів реквізити: суд, до якого подається клопотання, суддя, у провадженні якого знаходиться відповідна справа, найменування заявника, інших осіб, які беруть участь у справ, дата подання заяви та підпис.

Наявність усіх вищезазначених відомостей в заяві про забезпечення доказів допоможе суду легше зорієнтуватися в порушеному питанні і унеможливити безпідставне втручання в особисте життя громадян під приводом забезпечення доказів.

2. Що стосується кола доказів, про забезпечення яких надійшла заява, то відповідно до п. 14 постанови Пленуму ВСУ від 05.03.77 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» таке коло визначається суддею, з урахуванням характеру заявлених вимог.

Тобто, оцінюючи заяву про забезпечення доказів, суд заздалегідь уже повинен визначити коло належних доказів, у відповідності до характеру заявлених вимог, і виходячи з цього критерію визначати, які клопотання підлягають задоволенню. Одночасно, при визначенні кола доказів, суддею береться до уваги покликання у відповідних клопотаннях на обставини, які можуть бути підтверджені забезпеченими доказами.

3. У випадку недотримання усіх вимог встановлених ст. 134 ЦПК, суддя в порядку ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу про залишення відповідної заяви без руху та надає особі, яка подала заяву строк для усунення недоліків. У випадку не усунення недоліків вчасно, заява вважається неподаною і повертається.

Стаття 135. Розгляд заяви про забезпечення доказів

1. Заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред’явлено, — місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

2. Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п’яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою.

3. У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред’явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

4. Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

5. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

1. При поданні заяви про забезпечення доказів, може бути використано один із двох варіантів подання. Перший — заява про забезпечення доказів подається до суду і розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа. Лише той суд, який порушив провадження у справі, вправі в подальшому самостійно здійснювати підготовку справи, розгляд по суті і приймати рішення по справі. Звичайно цей суд може доручати іншому здійснити заходи по забезпеченню доказів (у випадках, визначених ЦПК), але клопотання про забезпечення від зацікавленої сторони подається саме до першого.

Другий варіант — коли заява про забезпечення доказів подається до порушення провадження у справі, то така заява повинна подаватися до того суду, у межах територіальної підсудності якого має бути вчинена відповідна процесуальна дія.

Діяльність судів в Україні базується на принципі територіальності — розподіл діяльності судів по визначених адміністративних одиницях (район, область), в межах яких суди вправі вчиняти процесуальні дії (територія діяльності кожного суду чітко визначена). Відповідно, територіальна підсудність означає компетентність суду розглядати і вирішувати лише ті спори, які виникають на території (беручи за основу адміністративний поділ), на яку поширюється їх безпосередня діяльність, та компетентність суду вчиняти процесуальні дії на території, на яку поширюється їх безпосередня діяльність.

Суди не вправі проводити безпосередньо процесуальні дії на території діяльності інших судів, для цього вони надсилають відповідні судові доручення. Виходячи з цього, заява про забезпечення доказів до порушення провадження у справі надсилається до суду, який вправі вжити відповідних процесуальних заходів. А оскільки такі заходи повинні бути вжиті на певній території, то така заява адресується компетентному суду. Таким чином, не допускається використання судами судових доручень про забезпечення доказів до моменту порушення провадження у справі.

2. Для розгляду поданої заяви ЦПК встановив 5-ти денний строк, з дня її надходження. Протягом цього строку суд повинен повідомити сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Їх присутність під час розгляду заяви не є обов’язковою. Рішення по заяві може бути прийнято і у їх відсутності.

Частина 2 коментованої статті регулює розгляд заяви після порушення провадження у справі. Адже на той момент суду відомі сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а відповідно суд має можливість їх повідомити. Не уявляється можливим застосування цієї норми до ситуації подання заяви про забезпечення доказів до порушення провадження у справі. Адже на цей момент сторін у справі по суті ще немає (є лише заявник — потенційний позивач), та й справа, як така, відсутня. Відповідно, застосування терміну «... осіб, які беруть участь у справі» теж свідчить про неможливість застосування ч. 2 ст. 134 ЦПК до вказаної ситуації. Тим не менше, суд повинен повідомити осіб, яких стосуватимуться дії по забезпеченню доказів, про подання відповідної заяви та про дату її розгляду (в межах 5-денного строку з дня надходження заяви), з метою надання можливості бути присутніми під час розгляду.

3. При наявності належно обґрунтованих вимог заявника, суд розглядає заяву невідкладно і за участю лише заявника. Мається на увазі ситуація, коли заявником наведені такі аргументи на користь негайного розгляду заяви без попередження інших осіб, кого стосуватиметься забезпечення доказів, які наводять на висновок, що зволікання з цим питанням поставить під загрозу можливість подання відповідних доказів в майбутньому (вони можуть бути знищені, пошкоджені, втратити свою доказову цінність).

4. Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою суду, в якій зазначається про те, які докази та в який спосіб забезпечуються. Якщо в процесі забезпечення доказів будуть проводитися певні процесуальні дії, про час та місце цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі.

Суд відмовляє у забезпеченні доказів, якщо доводи заявника не дають підстав для висновку, що подання доказів в майбутньому стане неможливим (утрудненим) або є складнощі в їх одержанні особисто заявником.

5. Ухвала суду постановляється як окремий документ. Відповідно до ч. 4 коментованої статті оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Разом з тим, в переліку ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення, зазначеному в ст. 292 ЦПК, ухвала про забезпечення доказів не згадується. Тому, на нашу думку, вона окремо апеляційному оскарженню не підлягає.

Стаття 136. Заява про виклик свідка

1. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім’я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити.

2. Заява про виклик свідка має бути подана до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, — до початку розгляду справи по суті.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Будь-хто з осіб, які беруть участь у справі, може звернутися до суду з заявою про виклик свідка або кількох свідків. Заява повинна відповідати вимогам коментованої статті і містити:

— ім’я свідка. Цю вимогу слід тлумачити розширено. Зрозуміло, що самого лише імені, наприклад, Оксана або Володимир, буде недостатньо для належної ідентифікації свідка. Вважаємо, що викликаючи свідка, слід зазначати, як мінімум, ще його прізвище;

— місце проживання (перебування) або місце роботи. Ці відомості забезпечують можливість направлення свідкові судової повістки. Місце проживання, перебування або роботи повинно зазначати конкретну повну адресу;

— обставини, які свідок може підтвердити. В заяві не може зазначатися зміст показань конкретного свідка, оскільки вони ще не відомі, а зазначаються лише ті обставини, що мають значення для справи, які йому (свідкові), на переконання заявника, відомі.

2. Важливо завважити, що заява про виклик свідка має бути подана тільки до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, — до початку розгляду справи по суті.

Стаття 137. Витребування доказів

1. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, — до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі.

2. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

3. Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду.

4. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали.

5. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.

6. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов’язку подати суду докази.

7. За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Як правило, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, самостійно збирають та подають докази до суду. Однак, нерідко трапляються випадки, коли подання того чи іншого доказу для осіб, які беруть участь у справі, становить певні складнощі. Мова йде про обставини, що перебувають поза межами контролю та правомірного впливу суб’єктів подання доказів і об’єктивно не залежать від їх волі та можливостей.

В таких ситуаціях єдино можливим правомірним способом одержання необхідних доказів є звернення з клопотанням про витребування потрібних стороні доказів до суду. Суд є носієм владних повноважень і його запити носять загальнообов’язковий характер для всіх підприємств, установ та організацій, юридичних та фізичних осіб.

2. Витребування доказів за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, є обов’язком суду. Проте з власної ініціативи суд витребовувати докази не має права.

Задоволення клопотання про витребування судом доказів є можливим за умови, якщо особа, яка його заявляє доведе:

а) складнощі їх отримання, тобто об’єктивну неможливість одержання та подання доказового матеріалу до суду особисто через обставини, які перешкоджають такому поданню. Ці складнощі можуть мати юридичний або фактичний характер. Складнощі юридичного характеру полягають в тому, що на заваді одержанню та подання доказу є норма закону заборонного характеру, яка обмежує доступ особи до потрібної доказової інформації. Наприклад, за законом не допускається розголошення відомостей про доходи фізичних осіб; про судимість; інформації, що становить зміст нотаріальної таємниці або таємниці слідства. Наявність цих «складнощів» доказувати суду не потрібно, оскільки вони є очевидними в силу закону.

Фактичні складнощі в одержанні доказів мають місце, коли не зважаючи на вжиті особою заходи, потрібний їй доказ одержати не вдалося. Наприклад, відсутність відповіді на інформаційний запит особи або запит адвоката; необґрунтована відмова надати докази; створення перешкод в одержанні доказів.

Заявляючи клопотання про витребування доказів, особа повинна покликатися на причини, з яких вона сама не може одержати цей доказ;

б) підстави, за яких заявник вважає, що докази знаходиться в іншої особи. Заявник повинен обґрунтувати свою впевненість у тому, що потрібні докази дійсно знаходиться у вказаної особи, покликаючись на фактичні обставини, які це підтверджують або аргументи логічного характеру. Якщо заявник не впевнений, в кого саме із відомих йому осіб знаходяться потрібні йому докази, він може клопотати про витребування доказів одночасно у кількох осіб;

в) належність доказів та допустимість засобів доказування. Заявник повинен обґрунтувати, які саме обставини витребовуваними доказами можуть бути підтвердженні, а також їх значення для правильного розгляду та вирішення справи (див. додатково коментар до ст. 131 ЦПК).

3. Про витребування доказів суд постановляє ухвалу, яка оформляється як окремий документ. Такого висновку можна дійти з огляду на ч. 4 коментованої статті, в якій зазначено, що «особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали».

Витребування доказів здійснюється шляхом надсилання відповідної ухвали особі, на яку вказує заявник. Ухвала може бути видана на руки зацікавленій особі для вручення адресату.

Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. Про це доцільно зазначати безпосередньо в тексті ухвали. Уповноваження заявника можливе лише за його проханням.

4. Докази можуть бути витребувані від будь-якої особи, незалежно від того, чи беруть вони участь у справі, а також від кількох осіб одночасно.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали. Таке повідомлення повинно бути письмовим. Причини неможливості подання доказу, який вимагає суд, повинні бути поважними.

У разі неподання витребовуваних доказів без поважних причин, посадова особа може бути притягнута до відповідальності за умисне невиконання судового рішення. Відповідно до ст. 382 КК України умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню — карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Фізичні особи можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності з прояв неповаги до суду за ст. 185³ КУпАП України, що передбачає накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

5. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов’язку подати суду докази. В такому випадку суд може витребовувати докази повторно.

6. За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів. Суд, зокрема, зазначає, коли відправлена ухвала про витребування доказів, які докази на її виконання надійшли, а якщо не надійшли, то з яких причин.

7. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, — до початку розгляду справи по суті.

Стаття 138. Повернення оригіналів письмових доказів

1. Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

1. Письмові докази подаються, як правило, в оригіналі. Однак особа, яка подала письмовий доказ, вправі звернутися до суду з письмовим клопотанням про його повернення до набрання рішенням законної сили. Повернення оригіналу письмового доказу допускається лише у разі, якщо це не шкодить для розгляду справи. Зокрема, не допускається повернення оригіналу, якщо сторони оспорюють дійсність письмового документа, або справжність підписів осіб, які його підписали, оскільки може виникнути необхідність призначення судової почеркознавчої експертизи.

2. Оригінал письмового доказу повертається особі, яка його подала суду, а не автору чи власнику письмового документа.

3. У матеріалах справи обов’язково залишається засвідчена суддею копія письмового доказу. Тому, якщо копія не може бути виготовлена з технічних причин, оригінал повинен залишитися у справі.

Копія письмового документа засвідчується суддею, який видає оригінал. При цьому на вільній від тексту частині копії документа робиться відмітка «копія відповідає оригіналу» або «з оригіналом звірено», яка засвідчується підписом судді. Печаткою суду цей напис не засвідчується.

Особа, яка одержала оригінал документа, повинна розписатись в його одержанні на копії, що залишилася в справі.

Стаття 139. Зберігання речових доказів

1. Речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються у справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду.

2. Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду; вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності — сфотографовані.

3. Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані.

1. Обов’язок зберігання речових доказів у незмінному стані покладено на суд. Дрібні речові докази можуть зберігатися в матеріалах справи. Але якщо збереження речових доказів у справі є неможливим, зокрема, через їх фізичні властивості, кількість, тоді вони здаються за окремим описом до камери схову речових доказів суду.

2. Правила зберігання речових доказів у суді визначаються Інструкцією з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 27.06.2006 р. № 68.

Речові докази, що приєднані до справи судом, належним чином описуються та опечатуються. Упаковка повинна забезпечити збереження речових доказів від псування та пошкодження. Опечатування речових доказів проводиться в присутності судді, у провадженні якого знаходиться справа. Печатка ставиться у такий спосіб, що речові докази не могли бути замінені чи вилучені без її пошкодження.

Для зберігання речових доказів у суді обладнується спеціальне приміщення (сховище) зі стелажами, решітками на вікнах, оббитими металом дверима, охоронною та протипожежною сигналізацією. У разі відсутності такого приміщення виділяється спеціальне сховище (сейф, металева шафа достатнього розміру) (п. 17.2 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді).

Для роботи з речовими доказами (зберігання, обліку тощо) наказом голови суду призначається працівник апарату суду.

Доступ до приміщення (сховище) для зберігання речових доказів можливий лише в присутності працівника апарату суду, відповідального за роботу з ними. У разі його відсутності доступ до приміщення (сховища) можливий тільки в присутності голови суду, у якого повинен бути дублікат ключа від цього приміщення (сховища). У таких випадках складається акт, у якому відображається, у зв’язку з чим і які саме об’єкти вилучені з приміщення (сховища) або поміщені в ньому. Акт передається працівникові апарату суду, на якого наказом голови суду покладені обов’язки щодо роботи з речовими доказами, для внесення відповідних записів у книгу обліку речових доказів.

Для обліку речових доказів у суді ведеться журнал обліку речових доказів, який зберігається в особи, відповідальної за роботу з речовими доказами. Ведення журналу обліку речових доказів здійснюється за правилами ведення документів суворої звітності. Кожний аркуш журналу нумерується, журнал прошнуровується і скріплюється гербовою печаткою, а також підписом голови суду.

Усі речові докази, що надходять до суду, реєструються в день їх надходження.

При реєстрації речових доказів у суді їм присвоюється номер (порядковий номер у журналі), у якому вказуються дата надходження, найменування речового доказу, кількість, номер справи, до якої вони долучені. Після реєстрації речового доказу до його упаковки чіпляється бирка, на якій зазначається номер, за яким справа зареєстрована в суді, а також указується номер речового доказу (п. 17.9 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді).

У разі передання справи та речових доказів в інший суд про кожний з таких речових доказів робиться запис у журналі обліку речових доказів. Якщо речові докази не направлялися в суд, а зберігаються в іншому органі, установі, підприємстві чи в особи у журналі обліку речових доказів робиться відповідний запис про їх місцезнаходження.

Після набрання рішенням законної сили речові докази повертаються особам, від яких були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речові докази.

Про рух речових доказів у справі працівник апарату суду робить відповідні записи в журналі обліку речових доказів.

Використання речових доказів для службових чи інших потреб категорично заборонено (17.19 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді).

3. Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, наприклад, такі як будівлі, споруди, транспортні засоби тощо зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду. Ці речові докази передаються на зберігання власнику, його родичам чи іншим особам, а також організаціям, на підтвердження чого вони зобов’язані подати до суду розписку, яка приєднується до матеріалів справи. В цій розписці зазначається, хто несе персональну відповідальність за збереження конкретного речового доказу.

4. Якщо речовий доказ зберігається не в суді, то його необхідно описати та опечатати. Опис речового доказу проводиться шляхом складення протоколу огляду в порядку, передбаченому ст. 140 ЦПК України. Фотографування проводиться при необхідності, а саме тоді, коли потрібно зафіксувати фізичний стан певного об’єкту, який з часом може змінитися. Фотокартки речового доказу додаються до протоколу огляду і приєднуються до справи.

Стаття 140. Огляд доказів за їх місцезнаходженням

1. Речові та письмові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцезнаходженням.

2. Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є перешкодою для проведення огляду.

3. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис.

4. Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових і речових доказів, відео- записи тощо.

5. Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням, мають право робити свої зауваження щодо протоколу огляду.

1. Дослідження письмових та речових доків проводиться, як правило, в приміщенні суду. Проте, коли ці докази не можуть бути доставлені до суду, вони оглядаються за їх місцезнаходженням. Не можуть бути доставлені до суду, наприклад, нерухоме майно або пошкоджений транспортний засіб, які є речовим доказом, письмові докази, які потребують спеціальних умов зберігання (наприклад, оригінали архівних документів, раритети) тощо.

2. Огляд доказів за їх місцезнаходженням — це процесуальна дія, що спрямована на збирання доказів без застосування примусу, шляхом спостереження та відображення його результатів у відповідному протоколі.

Завданням огляду є обстеження та вивчення предметів, документів тощо. Наприклад, якщо особа, яка проживає в приміщенні заперечує проти проведення огляду письмового чи речового доказу, який знаходиться в квартирі, суд не має права проводити огляд. В такій ситуації він повинен приймати рішення без урахування такого письмового чи речового доказу.

3. У ЦПК 1963 р. передбачалося проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням на стадії підготовки цивільних справ до судового розгляду (відповідно до чинного ЦПК — провадження у справі до судового розгляду) лише у невідкладних випадках (тобто огляд речових доказів, що швидко псуються (ст. 55 та п. 9 ст. 143). Огляд на місці речових та письмових доказів проводився судом вже на стадії судового розгляду справи.

ЦПК 2003 р. дещо змінив підхід до вирішення цього питання. У коментованій статті чітко визначаються умови, ініціюючі суб’єкти, учасники та порядок здійснення такої процесуальної дії. Більше того, проведення огляду доказів за їх місце знаходженням на стадії провадження у справі до судового розгляду є обов’язком суду, у провадженні якого знаходиться справа, оскільки під час судового розгляду досліджуються лише протоколи огляду письмових та речових доказів (ст. ст. 185, 187 ЦПК).

Покладення на суд обов’язку максимально підготувати справу у стадії до судового розгляду, тобто провести весь комплекс необхідних процесуальних дій, передбачених главою 3 ЦПК, забезпечує можливість швидкого та правильного її розгляду і вирішення, тому такий підхід законодавця до визначення етапу проведення зазначеної процесуальної дії вбачається правильним. Крім того, не останню роль у вирішенні цього питання відіграють процесуальні строки: на стадії провадження у справі до судового розгляду суд має в своєму розпорядженні більше часу, ніж під час судового розгляду справи, оскільки не обмежений жорсткими часовими рамками для проведення процесуальних дій.

4. Про час і місце проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням суд повинен повідомити в установленому законом порядку осіб, які беруть участь у справі, проте їх неявка не перешкоджає здійсненню такого огляду.

5. Огляд доказів за їх місцезнаходженням здійснюється судом за участю осіб, які беруть участь у справі. Під час проведення такого огляду особи, які беруть участь у справі, мають право давати свої пояснення щодо доказів, що оглядаються. Залучення до огляду письмових та речових доказів свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів та проведення фотографування, звуко- і відеозапису здійснюється за клопотання особи, яка бере участь у справі або у разі необхідності за ініціативою суду. В необхідних випадках під час огляду письмових чи речових доказів за їх місцезнаходженням суд може ставити питання експерту, перекладачеві, свідків, а також користуватися допомогою спеціаліста.

6. Про проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, який містить інформацію про хід огляду, а також зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, та показань експерта, перекладача, спеціаліста чи свідків щодо доказів, які досліджуються. Цей протокол підписується усіма учасниками огляду, до нього також додаються всі складені або звірені плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових та речових доказів, відеозаписи тощо, які є невід’ємною частиною цього протоколу. Про наявність цих додатків зазначається безпосередньо у тексті протоколу огляду.

7. Якщо особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням не згодні зі змістом протоколу або додатками до нього, вони мають право робити свої зауваження щодо протоколу або його додатків. Ці зауваження оформляються письмово і додаються до протоколу. В тексті протоколу огляду перед підписом особи, яка висловлює зауваження, робиться запис «із зауваженнями». Ці зауваження розглядаються судом у судовому засіданні за участю осіб, які беруть участь у справі.

Протокол огляду письмових та речових доказів за їх місцезнаходженням є об’єктом дослідження на стадії судового розгляду відповідно до правил ст. ст. 185, 187 ЦПК.

У разі необхідності, суд вправі провести огляд доказів за їх місцезнаходженням повторно.

Стаття 141. Огляд речових доказів, що швидко псуються

1. Продукти та інші речові докази, що швидко псуються, негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає огляду речових доказів.

2. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, може бути залучено свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснено фотографування і відеозапис.

3. Огляд продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, за їх місцезнаходженням здійснюється у порядку, встановленому статтею 140 цього Кодексу.

4. Після огляду ці речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані.

1. Коментована стаття передбачає спеціальні правила щодо огляду продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються. Особливістю цієї процесуальної дії є її терміновий характер: вона повинна бути проведена судом негайно. Необхідність проведення негайного огляду зумовлюється особливими властивостями речових доказів.

2. На відміну від ЦПК 1963 р., який передбачав крім можливості повернення речових доказів, що швидко псуються особам, від яких вони були одержані, ще й можливість їх передачі підприємствам, установам чи організаціям, що можуть їх використати за призначенням (ст. 55), ЦПК 2003 р. такої альтернативи не передбачає. Речові докази після їх огляду повертаються особам, від яких вони були одержані.

3. Щодо порядку огляду додатково див. коментар до ст. 140 ЦПК.

Стаття 142. Повернення речових доказів

1. Речові докази після огляду та дослідження їх судом повертаються особам, від яких вони були одержані, якщо останні заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи.

2. Речові докази, що є об’єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

3. Речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі після набрання рішенням суду законної сили.

1. Як правило, речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили. Однак, їх повернення до цього моменту можливе у разі виконання двох умов: а) подання клопотання особою, що їх надала, та б) якщо таке повернення можливе без шкоди для розгляду справи.

Речові докази повертаються особі, від якої вони були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі. Про одержання речового доказу у справі залишається розписка. У розписці про отримання речових доказів чітко зазначається, на підставі якого документа (паспорта чи іншого документа, який містить фотографію) встановлено особу, а також указуються орган, що видав документ, місце та дата його видачі.

Якщо речові докази отримує представник юридичної чи фізичної особи, крім указаних дій, необхідно вимагати пред’явлення відповідної довіреності, яка долучається до матеріалів справи разом з розпискою про отримання речових доказів.

У випадку відмови власника або особи, за якою суд визнав право на речові докази від їх одержання чи неявки цих осіб без поважних причин до суду протягом шестимісячного строку працівник апарату суду, який відповідає за збереження речових доказів, доповідає про це судді — головуючому при розгляді справи в суді першої інстанції чи голові суду (за аналогією з п. 16.1.24 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженій наказом Державної судової адміністрації України від 27.06.2006 р. № 68).

2. Знищення речових доказів до рішення чи ухвали суду проводиться комісією в складі не менше трьох осіб: судді — головуючого в суді першої інстанції, керівника апарату суду, секретаря судового засідання, секретаря суду чи іншого працівника апарату суду. Знищення оформляється актом, у якому зазначаються номер справи та дата судового рішення, дата, місце, спосіб знищення речових доказів (речового доказу), прізвища та посади членів комісії. Акт підписується всіма членами комісії, затверджується головою суду, чий підпис скріплюється гербовою печаткою суду, та долучається до матеріалів справи. У журналі обліку речових доказів робиться запис про виконання судового рішення в частині знищення речових доказів.

3. Якщо за судовим рішенням необхідно повернути речові докази, що перебувають на зберіганні поза межами суду, копія судового рішення разом із супровідним листом надсилаються для виконання відповідному органу, установі, підприємству тощо, де перебувають на зберіганні речові докази. Про зазначену дію повідомляється власник (за аналогією з п. 16.1.24 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженій наказом Державної судової адміністрації України від 27.06.2006 р. № 68).

4. Спеціальні правила передбачені щодо передачі речових доказів, що є об’єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні. Після набрання рішення законної сили вони передаються за ухвалою суду відповідним підприємствам, установам та організаціям або за клопотанням державних експертних установ — для використання в експертній та науковій роботі.

Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. затверджено перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України (додаток № 1) та встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна (додаток № 2). Не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України таке майно:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (Примітка: Зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності)

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Громадяни набувають права власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:

а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку; на газові пістолети, револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18- річного віку; (пункт «а» доповнено абзацом третім згідно з Постановою ВР № 3131-ХІІ від 22.04.93) на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

б) на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, — спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом України);

в) на радіоактивні речовини — Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.

Стаття 143. Порядок призначення експертизи

1. Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

2. Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості.

3. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

4. Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.

5. Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи.

1. Суддя за заявою осіб, які беруть участь у справі, призначає експертизу в стадії провадження у справі до судового розгляду, коли необхідність експертного висновку випливає з обставин справи і поданих доказів.

Судове експертиза призначається виключно за заявою осіб, які беруть участь у справі. Коментована стаття не дає право суду призначити експертизу з власної ініціативи.

У тих випадках, коли за обставинами справи суд вважає, що призначення експертизи є доцільним, але жодна з сторін не заявляє про це клопотання, суд вправі поставити це питання на обговорення і з’ясувати думку сторін щодо доцільності проведення експертизи.

2. Підставою для призначення судової експертизи є необхідність з’ясування обставин, які потребують спеціальних знань, тобто тих, які виходять за межі знань осіб, які беруть участь у справі та судді, котрий розглядає справу.

Коментована стаття зазначає орієнтовний перелік галузей спеціальних знань: наука, мистецтво, техніка, ремесло. Основними видами експертизи є: почеркознавча; авторознав- ча; технічна експертиза документів; фототехнічна; портретна; трасологічна (крім досліджень слідів пошкодження одягу, пов’язаних з одночасним спричиненням тілесних пошкоджень, які проводяться в бюро судово-медичної експертизи) та балістична; вибухотехнічна; фоно- та відеозапису; матеріалів, речовин та виробів з них (лакофарбових матеріалів і покриттів; полімерних матеріалів, пластмас; волокнистих матеріалів; нафтопродуктів і пально-мастильних матеріалів; скла, кераміки; наркотичних, сильнодіючих і отруйних речовин; спиртомістких сумішей; металів і сплавів); ґрунтознавча; біологічна; екологічна; автотехнічна; транспортно-залізнична; стану доріг та дорожніх умов; гірничотехнічна; пожежно-технічна; будівельно-технічна; в галузі охорони праці та безпеки життєдіяльності; електротехнічна; комп’ютерно-технічна; економічна; товарознавча; автотова- рознавча; оціночна (у т. ч. оцінка цілісних майнових комплексів; паїв; цінних паперів; оцінка будівельних об’єктів та споруд; оцінка машин, обладнання, транспортних засобів, літальних апаратів, судноплавних засобів); експертиза охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності; психологічна; мистецтвознавча.

З метою більш повного задоволення потреб слідчої та судової практики експертні установи можуть організовувати проведення інших видів експертизи (крім судово-медичної та судово-психіатричної).

На вирішення експертизи можуть бути поставлені тільки ті питання, які потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла. Не допускається ставити на вирішення експертизи питання права, вирішення яких належить до компетенції суду (наприклад, про дієздатність громадянина, а не про характер його захворювання, про наявність вини та ін.) (п. 15 постанови Пленуму ВСУ від 05.03.77 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду»).

Особи, які беруть участь у справі, мають право пропонувати суду питання, щодо яких слід провести експертизу. Остаточно кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі. Найбільш поширеними підставами для відхилення питань є їх неналежність до справи, неконкретність, неповнота або неточність.

2. Сторони вправі домовитися між собою про кандидатуру конкретного експерта з числа осіб, які включені до Державного реєстру атестованих судових експертів, або експертної установи. В такому випадку суд зобов’язаний призначити експертів відповідно до цієї домовленості.

Якщо такої домовленості немає, особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, однак суд цими пропозиціями не зв’язаний.

Експертизи та дослідження проводяться експертними установами, як правило, за зонами регіонального обслуговування: Дніпропетровський науково-дослідний інститут судових експертиз — Дніпропетровська, Запорізька області; Донецький науково-дослідний інститут судових експертиз — Донецька і Луганська області; Київський науково- дослідний інститут судових експертиз — м. Київ, Вінницька, Житомирська, Київська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська області; Кримський науково- дослідний інститут судових експертиз — Автономна Республіка Крим; Львівський науково-дослідний інститут судових експертиз — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська і Чернівецька області; Одеський науково-дослідний інститут судових експертиз — Кіровоградська, Миколаївська, Одеська і Херсонська області; Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса — Полтавська, Сумська, Харківська області та м. Севастополь.

За наявності обставин, що зумовлюють неможливість або недоцільність проведення експертизи в установі за зоною обслуговування, особа або орган, які призначають експертизу, зазначивши відповідні мотиви, можуть доручити її виконання експертам іншої установи.

3. Експерти, що не працюють в державних спеціалізованих установах та на професійній основі здійснюють судово-експертну діяльність, забезпечують проведення експертиз та досліджень відповідно до вимог Інструкції про особливості здійснення судово-експертної діяльності атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.12.2003 № 170/5, зареєстрованої Міністерством юстиції України 24.12.2003 за № 1209/8530.

Експертизи та дослідження, які проводяться атестованими судовими експертами, що не працюють у державних установах, здійснюються за винятком криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз (ст. 7 Закону України «Про судову експертизу»).

Обов’язковою умовою здійснення судово-експертної діяльності судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих установах, є наявність в особи, яка залучена до проведення експертного дослідження, вищої освіти з певної спеціальності, свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта з правом проведення конкретних видів експертиз.

Судовий експерт відповідно до ст. 4 Закону України «Про судову експертизу» повинен мати відповідні умови для зберігання доказів та проведення експертних досліджень.

У письмових висновках експерта, крім даних, передбачених чинним законодавством, обов’язково зазначаються номери, дати видачі і строки дії свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта.

Судовий експерт може проводити судово-експертну діяльність тільки з тих видів судових експертиз і експертних спеціальностей, які зазначені у свідоцтві про присвоєння кваліфікації судового експерта. У разі закінчення терміну дії свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта експерт втрачає право на проведення судових експертиз до проходження ним переатестації.

Кожний експерт зобов’язаний вести Журнал реєстрації судових експертиз та експертних досліджень (додається), в якому реєструються постанови слідчих органів та ухвали суддів (судів) про призначення експертизи, заяви про проведення досліджень спеціалістів, а також клопотання, метою яких є отримання додаткових матеріалів (даних), необхідних для проведення експертних досліджень.

У разі виявлення нестачі матеріалів або їх пошкодження судовий експерт письмово повідомляє орган (особу), що призначив експертизу.

Матеріали та речові докази, що надійшли для проведення експертизи (дослідження), зберігаються у сейфах в умовах, що унеможливлюють їх пошкодження або втрату.

Залежно від характеру звернення, за результатами його виконання складаються такі підсумкові документи: «Висновок експерта», «Висновок спеціаліста», «Повідомлення про неможливість дати висновок», «Довідкове (консультаційне) повідомлення», які виготовляються у двох примірниках, один з яких залишається у судового експерта.

Підсумковий документ та додатки до нього (схеми, картограми, фотографії тощо) мають бути підписані та затверджені печаткою виконавця, а в разі здійснення ним судово-експертної діяльності у складі юридичної особи — печаткою юридичної особи.

Після виконання експертизи (дослідження) підсумковий документ надсилається разом з матеріалами справи та іншими документами, що надійшли за клопотанням експерта, органу (особі), що призначив експертизу (дослідження). Другі примірники підсумкових документів та копії додатків до них зберігаються у судового експерта протягом трьох років.

4. Акти чи інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони одержані на запит суду (п. 18 постанови Пленуму ВСУ від 30.05.97 р. «Про судову експертизу у кримінальних та цивільних справах»).

5. Відповідно до п. 1.13 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 № 53/5, строк проведення експертизи встановлюється, у залежності від складності дослідження, з урахуванням експертного навантаження фахівців, керівником експертної установи (або заступником керівника чи керівником структурного підрозділу) у межах:

— 10 днів — щодо матеріалів з невеликою кількістю об’єктів і нескладних за характером досліджень;

— 1 місяця — щодо матеріалів із середньою кількістю об’єктів або середньої складності за характером досліджень;

— 2 місяців — щодо матеріалів з великою кількістю об’єктів або складних за характером досліджень;

— більше 2 місяців — щодо матеріалів з особливо великою кількістю об’єктів або найскладніших за характером досліджень (використання криміналістичного обладнання (лазерного, оптичного, електронного), проведення експериментальних досліджень, застосування декількох методів), при цьому термін виконання не повинен перевищувати 3 місяців.

У виняткових випадках, якщо експертиза є особливо складною або комплексною чи потребує залучення фахівців з інших відомств, установ, організацій, не може бути виконана в зазначені строки, більший строк установлюється за письмовою домовленістю з органом чи особою, яка призначила експертизу, після попереднього вивчення експертом наданих матеріалів. Попереднє вивчення матеріалів при нескладних та середньої складності дослідженнях не повинне перевищувати п’яти днів; при складних та найскладніших дослідженнях — десяти днів.

Строк проведення експертизи починається з робочого дня, наступного за днем надходження матеріалів до експертної установи, і закінчується у день направлення їх особі або органу, які призначили експертизу. Якщо закінчення встановленого строку проведення експертизи припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається наступний за ним робочий день.

У строк проведення експертизи не включається строк виконання клопотань експерта, пов’язаних з витребуванням додаткових матеріалів або усуненням інших недоліків, допущених особою або органом, яка призначила експертизу.

6. Порядок проведення окремих видів судових експертиз визначається підзаконними нормативними актами.

Стаття 144. Ухвала суду про призначення експертизи

1. Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об’єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

2. Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку покладається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направляється в кожну установу — виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об’єкти дослідження та матеріали справи направляються провідній установі.

3. При визначенні об’єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків.

4. Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо формулювання питання, яке потребує з’ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати відповідні роз’яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні.

1. Правовою підставою для проведення експертизи є ухвала суду про призначення експертизи.

2. В ухвалі про призначення експертизи вказуються такі дані:

— підстави та строк для проведення експертизи;

— з яких питань потрібні висновки експертів,

— ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи;

— об’єкти, які мають бути досліджені;

— перелік матеріалів, що передаються для дослідження,

— попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Окрім того, відповідно до п. 3.3 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень у постанові (ухвалі) про призначення експертизи вказуються такі дані: місце й дата винесення постанови чи ухвали; посада, звання та прізвище особи, що призначила експертизу; назва суду; назва справи та її номер; обставини справи, які мають значення для проведення експертизи; підстави призначення експертизи; прізвище експерта або назва установи, експертам якої доручається проведення експертизи; питання, які виносяться на вирішення експертові; перелік об’єктів, що підлягають дослідженню (у тому числі порівняльних зразків та інших матеріалів, направлених експертові, або посилання на такі переліки, що містяться в матеріалах справи); інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Якщо під час проведення експертизи об’єкт (об’єкти) дослідження може бути пошкоджений або знищений, у постанові (ухвалі) повинен міститися дозвіл на його пошкодження або знищення.

Орієнтовний перелік питань, що можуть бути поставлені при проведенні експертизи, надається в Науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки і призначення судових експертиз, які є додатком до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 № 53/5.

Питання повинні бути чіткими, конкретними, однозначними та належати до тієї галузі спеціальних знань, з якої призначається експертиза.

Якщо в матеріалах справи є дані про особливості виявлення, вилучення, зберігання об’єкта експертного дослідження або про інші обставини, що могли вплинути на його властивості та ознаки, про них слід зазначити в ухвалі про призначення експертизи.

2. У виняткових випадках, коли об’єкт дослідження не може бути представлений експертові, експертиза може проводитись за фотознімками та іншими копіями об’єкта, його описами та іншими матеріалами, доданими до справи в встановленому законом порядку. Про проведення експертизи за такими матеріалами має бути вказано в ухвалі про її призначення.

3. При визначенні об’єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків.

4. Якщо цього вимагають особливі обставини справи, наприклад складність формулювання питань, необхідність застосування спеціальної термінології, суд може заслухати експерта щодо формулювання питання, яке потребує з’ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати відповідні роз’яснення щодо сформульованих питань.

Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні.

5. Ухвала суду про призначення експертизи окремо апеляційному оскарженню не підлягає.

Стаття 145. Обов’язкове призначення експертизи

1. Призначення експертизи є обов’язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов’язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров’я;

2) психічний стан особи;

3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

1. Суд зобов’язаний постановити ухвалу про призначення експертизи, якщо:

— для з’ясування цих обставин потрібні спеціальні знання у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла;

— клопотання про призначення експертизи заявлено обома сторонами або клопотання хоча б однієї сторони, у випадках, прямо передбачених коментованою статтею (встановлення характеру і ступеня ушкодження здоров’я; психічного стану особи; віку особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати).

2. Якщо не зважаючи на заявлене клопотання, суд відмовляє у призначенні експертизи, то це вважається порушенням принципу змагальності цивільного процесу, може призвести до необґрунтованого вирішення справи.

3. Обов’язкова судово-психіатрична експертиза психічного стану особи призначається незалежно від клопотання заявника у справах про визнання особи недієздатною (ст. 239 ЦПК).

Стаття 146. Наслідки ухилення від участі в експертизі

1. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

2. У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи.

1. Коментована стаття встановлює спеціальну процесуальну санкцію для осіб, які ухиляються від участі в експертизі. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Ухиленням від участі в експертизі є умисні дії особи, яка бере участь у справі, метою яких є неможливість проведення експертизи: неподання експертам необхідних матеріалів або документів, які є в особи; відмова надати зразки для дослідження; недопуск до приміщень або майна, яке підлягає дослідженню тощо.

Визнання факту, для з’ясування якого призначалася експертиза або відмова у визнанні цього факту здійснюється судом в судовому засіданні з урахуванням оцінки доказів, аналізу правової позиції цієї особи та того результату, якого вона домагається. Про визнання факту постановляється ухвала.

Фактично суд виходить з припущення, що особа ухиляється від участі в експертизі, оскільки побоюється її результатів, а тому визнає факт, який треба було встановити експертизою, доведеним. Коментована норма є винятком із загального правила, сформульованого у ч. 4 ст. 60 ЦПК про те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Визнання факту можливе лише у разі ухилення від експертизи, яка призначалася саме для встановлення цього факту.

Неявка особи, яка бере участь у справі, на експертизу, якщо без цього її провести неможливо або ухилення її від подання експертам необхідних матеріалів ще не є безумовною підставою для визнання або відмови у визнанні судом факту, для з’ясування якого була призначена експертиза. Це питання вирішується судом в кожному конкретному випадку в залежності від того, яка сторона, через які причини не з’явилася на експертизу або не подала експертам необхідних матеріалів, а також яке значення має для неї висновок експерта, беручи до уваги всі докази, що є у справі в їх сукупності.

2. Коментована норма передбачає лише один випадок, коли суд має право застосувати примусовий привід на проведення експертизи — у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства.

Ухвала про примусовий привід виконується органами внутрішніх справ за місцем проживання відповідача.

Стаття 147. Проведення експертизи та висновок експерта

1. Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно у зв’язку з характером досліджень або якщо об’єкт досліджень неможливо доставити до суду.

2. Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи. Суд має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до журналу судового засідання.

3. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання.

4. У висновку експерта обов’язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

5. Якщо експерт під час проведення експертизи встановить обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання, він має право свої міркування про ці обставини включити до свого висновку.

6. Висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу.

7. Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.

1. З коментованої норми вбачається, що експертиза повинна проводитися, як правило, в суді, тобто в приміщенні суду. Поза судом експертиза проводиться, якщо це потрібно у зв’язку з характером досліджень або якщо об’єкт досліджень неможливо доставити до суду. Однак на практиці це положення неможливо реалізувати, оскільки проводячи експертизу експертну потрібно проводити наукові дослідження, в окремих випадках застосовувати спеціальне обладнання, програмне забезпечення, а тому реально судові експертизи в суді не проводяться. Вони проводяться за робочим місцем судового експерта.

Якщо експертизу необхідно провести за місцезнаходженням об’єкта дослідження, суд, який її призначив, повинен забезпечити судовому експертові безперешкодний доступ до об’єкта дослідження і належні умови праці.

2. Строк проведення експертизи встановлюється, у залежності від складності дослідження, з урахуванням експертного навантаження фахівців, керівником експертної установи (або заступником керівника чи керівником структурного підрозділу), у межах:

— 10 днів — щодо матеріалів з невеликою кількістю об’єктів і не складних за характером досліджень;

— 1 місяця — щодо матеріалів із середньою кількістю об’єктів або середньої складності за характером досліджень;

— 2 місяців — щодо матеріалів з великою кількістю об’єктів або складних за характером досліджень;

— більше 2 місяців — щодо матеріалів з особливо великою кількістю об’єктів або найскладніших за характером досліджень, при цьому термін виконання не повинен перевищувати 3 місяців.

У виняткових випадках, якщо експертиза не може бути виконана в зазначені строки, більший строк установлюється за письмовою домовленістю з органом чи особою, яка призначила експертизу, після попереднього вивчення експертом наданих матеріалів. Попереднє вивчення матеріалів при нескладних та середньої складності дослідженнях не повинне перевищувати п’яти днів; при складних та найскладніших дослідженнях — десяти днів.

На практиці ці строки ігноруються. Інститути судових експертиз переповнені роботою, в першу чергу виконують криміналістичні експертизи в кримінальних справах, тому тривалість експертиз в цивільних справах понад 1 рік — це не виняток. З огляду на це, призначення експертизи може використовуватися як дієвий та відносно дешевий спосіб затягування розгляду справи. В свою чергу підставу для призначення експертизи можна знайти досить легко, наприклад, заявити, що підпис на документі, який є у справі, підроблений.

Призначення експертизи як правило супроводжується зупиненням провадження у справі.

3. Строк проведення експертизи починається з робочого дня, наступного за днем надходження матеріалів до експертної установи, і закінчується у день направлення їх суду, який призначив експертизу.

4. Вилучення об’єктів, що підлягають дослідженню, та відібрання зразків оформлюються протоколами згідно з вимогами цивільного процесуального законодавства. У них, крім загальних реквізитів такого роду документів, зазначається, які саме зразки були вилучені або відібрані, їх кількість, умови відбору або вилучення, а також інші обставини, що мають значення для вирішення поставлених питань. Протокол мають підписати всі особи, які брали участь у вилучені об’єктів, відібранні зразків.

5. Об’єкти, що надаються на дослідження, відповідно упаковуються та засвідчуються особою у передбаченому законодавством порядку. Для відібрання зразків суд, який призначив експертизу, може залучити спеціаліста.

6. Керівник експертної установи розглядає отримані матеріали і доручає відповідному структурному підрозділу установи організувати проведення експертизи. При цьому він може безпосередньо призначити експерта та встановити строк виконання експертизи або передати вирішення цих питань заступнику керівника установи чи керівникові підрозділу.

7. Якщо в одній ухвалі про призначення експертизи є питання, що стосуються предметів різних видів експертиз, керівник установи визначає питання, які підлягають вирішенню в кожному з підрозділів, кількість виконуваних при цьому експертиз та послідовність їх виконання.

8. Якщо отримані матеріали оформлені з порушеннями, які виключають можливість організації проведення експертизи (не надійшла ухвала про призначення експертизи, не надійшли об’єкти досліджень тощо), керівник установи терміново у письмовій формі повідомляє про це суд, який призначив експертизу. Якщо суд, який призначив експертизу, не вживає належних заходів для усунення цих перешкод, керівник установи по закінченні одного місяця з дня направлення повідомлення повертає їм матеріали.

Якщо експерт порушив клопотання про надання йому додаткових матеріалів, але протягом місяця не отримав відповіді, він письмово повідомляє суд, який призначив експертизу, про неможливість дання висновку.

9. Під час проведення судових експертиз об’єкти дослідження можуть бути пошкоджені або витрачені лише у тій мірі, в якій це необхідно для дослідження. При проведенні дослідження експерт повинен уживати заходів щодо збереження наданих на експертизу об’єктів, аби не допустити їх знищення або пошкодження. Якщо за характером дослідження зберегти об’єкт неможливо, а в ухвалі відсутній дозвіл на пошкодження (знищення) цього об’єкта, то на його пошкодження чи знищення має бути отримана письмова згода суду, який призначив експертизу.

У разі пошкодження чи знищення об’єкта в процесі дослідження до висновку експертизи вноситься про це відповідний запис. Пошкоджені під час дослідження об’єкти або їх залишки повертаються суду, який призначив експертизу. Документальні матеріали, які були об’єктом дослідження, а також надані для порівняльного дослідження зразки позначаються відповідними штампами й після проведення експертизи повертаються суду, який призначив експертизу.

10. Методика проведення експертного дослідження обирається експертом самостійно. Однак слід мати на увазі, що відповідно до ст. 8 Закону «Про судову експертизу» методики проведення судових експертиз (крім судово-медичних та судово-психіатричних) підлягають атестації та державній реєстрації в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. На даний час порядку атестації та державної реєстрації методик проведення судової експертизи не встановлено.

11. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому експерт на підставі проведеного ним дослідження із застосуванням спеціальних знань дає відповіді на запитання, поставлені судом.

Висновок експерта відрізняється від всіх інших доказів наступними ознаками:

а) підставою його складення може бути лише ухвала суду про призначення експертизи;

б) виконання та оформлення результатів цієї процесуальної дії здійснюється експертом;

в) у висновку експерта зазначаються результати проведених ним дослідних дій.

12. Висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідницької та заключної.

У вступній частині висновку експерта зазначаються:

— найменування документа («Висновок»), його номер, за наявності відповідних підстав — характер експертизи (чи є вона додатковою, повторною, комісійною або комплексною), вид (назва) експертизи, за якою справою (кримінальною, цивільною, господарською, номер справи) вона проводиться;

— дата складання висновку;

— дата надходження постанови (ухвали), об’єктів і матеріалів справи до експертної установи (її найменування), експерта (його ім’я, прізвище, по батькові);

— найменування і дата складання документа, на підставі якого виконується експертиза (постанова, ухвала), та найменування особи (посада, прізвище, ініціали) або органу, яка призначила експертизу;

— перелік об’єктів, що підлягають дослідженню, та зразків (у разі надходження);

— відомості про надані матеріали справи (у тому числі вид(назва) матеріалів(документів) та кількість аркушів);

— спосіб доставки та вид упаковки досліджуваних об’єктів із зазначенням у необхідних випадках відомостей про те, чи впливав спосіб упаковки на їх збереженість;

— перелік питань (дослівно у формулюванні постанови чи ухвали), які винесено на вирішення експертизи; якщо питання у постанові (ухвалі) сформульовано неясно або редакція питання в постанові (ухвалі) не відповідає Науково-методичним рекомендаціям з питань підготовки і призначення судових експертиз, але зміст завдання експертові зрозумілий, то після наведення питання в редакції постанови (ухвали) про призначення експертизи він може дати відповідні роз’яснення і викласти питання в редакції, що відповідає згаданим Рекомендаціям; якщо поставлено декілька питань, експерт має право згрупувати їх і викласти в послідовності, яка забезпечує найбільш доцільний порядок дослідження; якщо деякі питання, що містяться у постанові (ухвалі), вирішувались при проведенні експертиз різних видів,

— відомості (експертна установа, номер та дата висновку) про ці експертизи; якщо питання, які поставлені на вирішення експертизи, доцільно вирішувати в іншому порядку, ніж той, що визначений у постанові (ухвалі) про призначення експертизи,

— указується, у якому порядку вирішуватимуть ці питання;

— питання, які вирішуються експертом у порядку експертної ініціативи;

— при наявності в постанові (ухвалі) про призначення експертизи питань, які не відносяться до предмета експертизи або не входять до компетенції експерта,

— указуються причини, з яких ці питання не вирішувались;

— дані про експерта (експертів): посада, клас судового експерта, науковий ступінь та вчене звання, прізвище, ім’я та по батькові, освіта, експертна спеціальність, стаж експертної роботи, номер свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта;

— попередження експерта про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку за ст. 384 Кримінального кодексу України (в необхідних випадках — за відмову від надання висновку за ст. 385 Кримінального кодексу України);

— дату направлення клопотання експерта про надання додаткових матеріалів, дату надходження додаткових матеріалів або відомостей про наслідки розгляду клопотання; обставини справи, які мають значення для надання висновку, з обов’язковим зазначенням джерела їх отримання;

— при проведенні повторних експертиз указуються відомості про первинну (попередні) експертизу (прізвища, ініціали експертів, назва експертної установи чи місце роботи експертів, номер і дата висновку експертизи, зміст заключних висновків первинної (попередніх) експертизи; зміст питань, які були поставлені перед експертом на повторне вирішення, а також мотиви призначення повторної експертизи, які зазначені в постанові (ухвалі) про її призначення); у разі якщо такі мотиви в постанові (ухвалі) відсутні, про це робиться відповідний запис;

— при проведенні комісійних та комплексних експертиз зазначається голова комісії (провідний експерт);

— відомості про процесуальні підстави та осіб, які були присутні під час проведення досліджень (прізвище, ініціали, процесуальний статус);

— нормативні акти та література, які використовувались експертом при вирішенні поставлених питань, із зазначенням, відповідно, їх дати, номера прийняття, редакції та бібліографічних даних.

У дослідницькій частині висновку експерта описуються процес дослідження та його результати, а також дається обґрунтування висновків з поставлених питань. Дослідницька частина повинна включати:

— відомості про стан об’єктів дослідження, застосовані методи (методики) дослідження, їх реєстраційний номер, умови їх використання;

— посилання на ілюстрації, додатки та необхідні роз’яснення до них;

— експертну оцінку результатів дослідження.

Опис процесу застосування інструментальних методів дослідження та проведення експертних експериментів можуть обмежуватись викладенням кінцевих результатів. У зазначених випадках графіки, діаграми, таблиці, матеріали експертних експериментів мають зберігатись у наглядових експертних провадженнях і на вимогу осіб, які призначили експертизу (дослідження), можуть надаватись їм для ознайомлення.

Узагальнення та оцінка результатів окремих досліджень, які є підставою для формулювання висновків, можуть викладатися у синтезуючому розділі дослідницької частини висновку експерта.

У дослідницькій частині висновку експерта при проведенні повторної експертизи вказуються причини розбіжностей з висновками попередніх експертиз, якщо такі розбіжності мали місце.

У заключній частині викладаються висновки дослідження у вигляді відповідей на поставлені питання в послідовності, що визначена у вступній частині. На кожне з поставлених питань має бути дано відповідь по суті або вказано, з яких причин неможливо його вирішити. У разі якщо заключний висновок не може бути сформульований у стислій формі, допускається посилання на результати досліджень, викладених у дослідницькій частині.

13. Висновок експерта (експертів) оформлюється на бланку експертної установи і підписується експертом (експертами), який проводив дослідження. Підписи у заключній частині засвідчуються відбитком печатки експертної установи на кожній сторінці тексту заключних висновків.

Якщо до висновку експерта додаються фототаблиці, креслення, схеми, діаграми тощо, вони також підписуються експертом (експертами); підписи засвідчуються відбитком печатки експертної установи. Якщо експерт не є працівником державної спеціалізованої установи і працює на професійній основі самостійно, він засвідчує наданий ним висновок своїм підписом і печаткою із зазначенням ідентифікаційного коду суб’єкта підприємницької діяльності. Якщо експерт працює у складі юридичної особи, його висновок також засвідчується підписом керівника та печаткою юридичної особи.

Предмети та документи, що були об’єктами експертного дослідження, підлягають поверненню суду, який призначив експертизу, разом з висновком експертизи або повідомленням про неможливість дання висновку.

14. Висновок експерта при проведенні експертизи під час судового розгляду складається з урахуванням таких винятків:

— у вступній частині висновку не вказується запис щодо попередження експерта про відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку (такий запис робиться в протоколі судового засідання);

— якщо з питань, які вирішувались під час судового розгляду, експертом проводилась експертиза на попередніх стадіях процесу, він має право послатись на її результати.

Другий примірник висновку експерта при проведенні експертизи під час судового розгляду і копія ухвали суду (постанови судді) про її призначення подається експертом до експертної установи.

15. При перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати:

а) чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи;

б) чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

в) компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень;

г) достатність поданих експертові об’єктів дослідження;

д) повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;

е) узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи;

є) обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

16. Суд має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Особи, які беруть участь у справі вправі задавати запитання експерту та клопотати про роз’яснення висновку. Усне пояснення експерта заноситься до журналу судового засідання.

17. Висновок експерта не має наперед встановленого значення, йому не надається перевага перед іншими доказами і, як всі інші докази, він оцінюється суддею за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.

Стаття 148. Комісійна експертиза

1. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань.

2. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.

1. Комісійна експертиза призначається у випадках, коли є потреба провести дослідження за участю декількох експертів — фахівців в одній галузі знань. Така експертиза може бути проведена у випадках:

а) складності проведення судової експертизи з технічних причин;

б) великої кількості об’єктів дослідження.

2. Спільний висновок комісії експертів підписується експертами, які брали участь у сукупній оцінці результатів усіх досліджень і дійшли згоди. У разі якщо згоди між ними не було досягнуто, складається декілька висновків експертів (за кількістю точок зору) або один, у якому вступна і дослідницька частини підписуються всіма експертами, а заключна — окремими, під відповідними висновками або згідно з проведеними ними дослідженнями.

Стаття 149. Комплексна експертиза

1. Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань.

2. У висновку експертів зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність.

3. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. Уразі виникнення розбіжностей між експертами висновки оформлюються відповідно до частини другої статті 148 цього Кодексу.

1. Експертиза, для вирішення питань якої необхідні знання з різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань, є комплексною. До проведення таких експертиз, у разі потреби, залучаються фахівці установ та служб (підрозділів) інших центральних органів виконавчої влади або інші фахівці, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах.

2. В ухвалі про призначення комплексної експертизи зазначаються її назва та установа (установи), експертам якої (яких) доручено її проведення, а в разі участі в її проведенні особи, яка не працює в експертній установі, — також прізвище, ім’я та по батькові, освіта, спеціальність, місце роботи, адреса цієї особи, інші дані.

3. У разі, якщо проведення комплексної експертизи доручено експертам декількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається, яка з них є провідною, тобто яка з них здійснює організацію проведення експертизи, зокрема координацію роботи експертів і зв’язок з судом, який призначив експертизу.

4. Якщо проведення комплексної експертизи доручено співробітникам експертної установи та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визначається експертна установа. Ухвала про призначення комплексної експертизи направляється в кожну з установ-співвиконавців, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об’єкти дослідження і матеріали справи направляються провідній установі. Якщо в ухвалі провідну установу не визначено, вона визначається за згодою між керівниками установ, а якщо вони не дійшли до згоди, — то судом, який призначив комплексну експертизу.

Організовуючи виконання комплексної експертизи, керівник установи доручає проведення досліджень відповідним підрозділам установи і визначає, який з них є провідним. Керівник провідного підрозділу за погодженням з керівниками інших підрозділів формує комісію експертів і призначає голову експертної комісії.

5. Якщо комплексна експертиза виконується експертами кількох установ, комісія експертів формується керівником провідної установи разом з керівниками інших установ-співвиконавців. Голову комісії призначає керівник провідної установи.

6. Якщо експертиза призначена не як комплексна, але при її проведенні з’ясується, що вирішення поставлених питань або деяких з них потребує застосування спеціальних знань, що належать до різних галузей знань, керівник експертної установи організовує її виконання за правилами проведення комплексної експертизи. Якщо проведення комплексної експертизи не може бути здійснене силами експертів даної установи, її керівник повідомляє про це суд, який призначив експертизу, та просить залучити до проведення експертизи експерта відповідної спеціалізації. Залучення такого експерта провадиться з дотриманням вимог цивільного процесуального законодавства України.

Стаття 150. Додаткова і повторна експертиза

1. Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

2. Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

1. Додаткова експертиза призначається після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з’ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо.

Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об’єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер.

У випадках, коли виникає необхідність провести дослідження нових об’єктів або щодо інших обставин справи, суд призначає нову експертизу, яка не є додатковою.

2. В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необхідно зазначати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження.

Проведення додаткової експертизи може бути доручено тому самому або іншому експертові.

3. Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.

Проведення повторної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові.

4. В ухвалі про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта.

5. У разі призначення додаткової або повторної експертизи, крім матеріалів, зазначених у ст. 144 ЦПК, до експертної установи (експертові) надаються також висновки попередніх експертиз з усіма додатками (фотознімками, порівняльними зразками тощо), а також додаткові матеріали, що стосуються предмета експертизи, які були зібрані після надання первинного висновку. В ухвалі про призначення додаткової або повторної експертизи зазначаються мотиви й підстави їх призначення.

Стаття 151. Підстави для забезпечення позову

1. Суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову.

2. У заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:

1) причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов;

2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності;

3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

3. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

4. За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До заяви про забезпечення позову додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб’єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову.

5. У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом трьох днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 17.11.2009р. № 1720-VІ, від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Забезпечення позову — це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, забезпечення позову — це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача проти несумлінних дій відповідача (який може сховати майно, продати знищити або знецінити його), що гарантує реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Забезпечення позову спрямоване, перш за все, проти несумлінних дій відповідача, який за час розгляду справи може приховати майно, продати, знищити чи знецінити його тощо.

Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

2. Забезпечення позову здійснюється за письмовою заявою особи, яка бере участь у справі.

З власної ініціативи суд забезпечувати позов не може.

В заяві про забезпечення доказів обов’язково зазначається:

а) причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто обґрунтування, чому невжиття заходів забезпечення може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду і як саме. При цьому заявник виходить з припущення про ймовірність таких дій і не зобов’язаний подавати суду докази;

б) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності, тобто вказівка на спосіб забезпечення позову, який, на думку заявника, є найбільш адекватним;

в) інші відомості, потрібні для забезпечення позову (наприклад, якщо заявник просить суд застосувати такий вид забезпечення позову як заборона вчиняти певні дії, то в заяві необхідно зазначити, про які саме дії йде мова; місце знаходження майна; найменування осіб, в яких знаходиться майно відповідача тощо).

3. Забезпечення може провадитися в будь-якій стадії розгляду справи, починаючи від порушення справи і закінчуючи виконавчим провадженням. Однак найчастіше такі заходи застосовуються судом першої інстанції.

За загальним правилом, забезпечення позову здійснюється після відкриття провадження у цивільній справі і постановлення ухвали про це. Але в окремих випадках, за заявою заінтересованої особи, суд може забезпечити позов і до пред’явлення нею позову. Мова йде про заходи, спрямовані на запобігання порушенню права інтелектуальної власності (наприклад, заборона виготовлення, відтворення чи продажу примірників творів тощо).

Відповідно до ст. 53 Закону України «Про авторське право і суміжні права» до завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право винести ухвалу про заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, здавання в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, у тому числі комп’ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, і засобів обходу технічних засобів захисту.

За наявності достатніх даних про вчинення такого порушення авторського права і (або) суміжних прав, за яке відповідно до закону передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов’язані вжити заходів для забезпечення розшуку і накладення арешту на:

а) примірники творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також засоби обходження технічних засобів захисту;

б) матеріали й обладнання, призначені для їх виготовлення і відтворення;

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення протиправних дій.

У разі, якщо відповідач по справі порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний

строк, робить перешкоди у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, суд або суддя одноособово мають право за заявою заявника застосувати тимчасові заходи до пред’явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача) шляхом:

а) винесення ухвали про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов’язані з порушенням авторського права і (або) суміжних прав;

б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення;

в) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтверджують наміри вчинення порушення) авторського права і (або) суміжних прав.

Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання.

Ухвала суду про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби за участю заявника.

До прийняття ухвали про застосування тимчасових заходів, зазначених в абзаці першому цієї частини, суд має право вимагати від заявника обґрунтування того, що він є суб’єктом авторського права і (або) суміжних прав і що ці права порушені або невідворотно будуть порушені, а також видати заявнику судову ухвалу щодо внесення застави або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб запобігти зловживанню тимчасовим заходом. Застава полягає у внесенні на депозит суду заявником чи іншими особами грошей чи передачі інших матеріальних цінностей. Розмір застави (гарантії) визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути меншим від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більшим від розміру заявленої шкоди.

У разі застосування визначених вище тимчасових заходів відповідач має право вимагати їх зміни чи скасування, а заявник зобов’язаний подати позов до суду про захист порушених авторських чи суміжних прав не пізніше 15 календарних днів від дня застосування тимчасового заходу.

Застава повертається повністю заявникові при відмові суду у прийнятті позову до розгляду чи задоволенні позову повністю або частково. У противному разі застава звертається на виконання рішення про компенсацію шкоди відповідачеві, завданої застосуванням тимчасових заходів.

При скасуванні визначених в абзаці першому цієї частини тимчасових заходів або якщо при розгляді справи з’ясується відсутність факту порушення чи загрози порушення авторського права і (або) суміжних прав, суд має право на клопотання відповідача прийняти судове рішення щодо надання відповідачу належної компенсації позивачем за будь-яку шкоду, завдану цими заходами.

4. У випадку подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви, заявник повинен подати позовну заяву протягом трьох днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову. У разі спливу триденного строку суд, який вжив заходи забезпечення позову, зобов’язаний їх скасувати з власної ініціативи, якщо особа, за заявою якої вжито заходи, не надасть доказів звернення до суду з відповідним позовом.

Стаття 152. Види забезпечення позову

1. Позов забезпечується:

1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) забороною вчиняти певні дії;

3) встановленням обов’язку вчинити певні дії;

4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;

5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про звільнення майна з-під арешту;

6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

2. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

3. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

4. Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином.

5. Не може бути накладено арешт на предмети, що швидко псуються.

6. Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов’язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 17.11.2009р. № 1720-VІ)

1. Коментована стаття називається «Види забезпечення позову». Поряд із цим у наступних статтях ЦПК як синонім застосовується поняття «способи забезпечення позову» і «заходи забезпечення позову».

Слід зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 р., чинний Кодекс розширив види забезпечення позову, додавши до існуючих раніше нові, такі як встановлення обов’язку вчинити певні дії та передачу речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

Необхідно мати на увазі, що крім нових видів забезпечення позову, новим є також положення про їх невичерпність — у разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову, не передбачені у коментовані статті.

2. Передбачивши різні види забезпечення позову, закон не встановлює конкретно, який вид в яких судових справах застосовується. Це питання вирішується судом за заявою заявника (особи, яка бере участь у справі), враховуючи причини, у зв’язку з якими необхідно забезпечити позов, характер спірних правовідносин тощо.

3. Найбільш поширеним видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Відповідно до Закону України від 21.04.99 р. «Про виконавче провадження» арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби — в обмеженні права користування майном. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Арешт накладається також на кошти та інших цінності боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах (ст. 55).

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

— винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

— винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах;

— винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

— проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Державним виконавцем за постановою про відкриття виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Копія постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника не пізніше наступного після її винесення дня надсилається боржнику та відповідно до банків чи інших фінансових установ або органів, зазначених у частині другій цієї статті. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена боржником начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, або до суду у 10-денний строк.

Про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису й арешту майна боржника. Під час проведення опису й арешту майна боржника державний виконавець вправі оголосити заборону розпоряджатися ним, а у разі потреби — обмежити права користування майном або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису й арешту. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.

Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбачену законом.

Відповідно до ст. 388 КК України розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банківської або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами (вкладами), на які накладено арешт, — караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Арешт застосовується:

1) для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації;

2) для виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

3) при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.

Якщо арешт застосований до майна, яке знаходиться у інших осіб, то копія ухвали направляється особі, яка володіє майном відповідача.

4. Арешт коштів регулюється додатково главою 10 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 р. за № 377/8976.

Виконання банком обмеження права клієнта щодо розпорядження коштами, що зберігаються на його рахунку/ах, у разі прийняття судом рішення про арешт коштів або при примусовому виконанні рішення суду про стягнення коштів здійснюється за постановою державного виконавця про арешт коштів (далі — постанова), прийнятою на підставі рішення суду.

Арешт на підставі постанови державного виконавця може бути накладений на всі кошти, що є на всіх рахунках клієнта банку, без зазначення конкретної суми, або на суму, що конкретно визначена в постанові. Якщо в постанові державного виконавця не зазначений конкретний номер рахунку клієнта, на кошти якого накладений арешт, але обумовлено, що арешт накладено на кошти, що є на всіх рахунках, то для забезпечення суми, визначеної постановою, арешт залежно від наявної суми накладається на кошти, що обліковуються на всіх рахунках клієнта, які відкриті в банку, або на кошти на одному/кількох рахунку/ах.

Банк, у якому відкрито рахунок/и (далі — рахунок) клієнта, уживає заходів щодо забезпечення виконання постанови після отримання постанови. Якщо постанова надійшла до банку після закінчення операційного дня, то на ній ставиться штамп «Вечірня» і забезпечення виконання цієї постанови банк здійснює в межах залишків коштів на рахунку на початок наступного операційного дня.

Якщо постанова оформлена з порушенням законодавства України, то банк не пізніше наступного робочого дня повертає її державному виконавцю без виконання разом з листом про причину повернення (з обов’язковим посиланням на нормативний акт, який порушено).

Залежно від наявності/відсутності коштів на рахунку клієнта, на кошти якого накладено арешт, банк здійснює такі дії: якщо на рахунку є кошти в сумі, що визначена постановою, то банк арештовує їх на цьому рахунку та продовжує виконання операцій за рахунком клієнта. Постанову банк обліковує на відповідному позабалансовому рахунку; якщо на рахунку клієнта недостатньо визначеної постановою суми коштів, то банк арештовує на цьому рахунку наявну суму коштів, обліковує постанову на відповідному позабалансовому рахунку і не пізніше ніж наступного робочого дня письмово повідомляє державного виконавця про недостатність коштів для виконання постанови; якщо на рахунку клієнта немає коштів для забезпечення виконання постанови, то банк обліковує її на відповідному позабалансовому рахунку і не пізніше ніж наступного робочого дня письмово повідомляє державного виконавця про відсутність коштів для виконання постанови.

Під час дії постанови банк протягом операційного дня арештовує всі надходження на рахунок клієнта до забезпечення суми коштів, що зазначена в постанові, або до отримання постанови державного виконавця щодо звільнення коштів з-під арешту.

Якщо на кошти накладено арешт і на рахунку арештована сума коштів менша, ніж та, що зазначена в постанові, то банк не приймає до виконання платіжні доручення клієнта і повертає їх.

Якщо під час дії постанови до банку протягом операційного дня надійшли інші постанови, то він виконує їх у порядку надходження.

Кошти, що арештовані на рахунку клієнта, забороняється використовувати до надходження платіжної вимоги на примусове списання коштів за тим виконавчим документом суду, для забезпечення виконання якого накладався арешт, або до отримання постанови державного виконавця щодо звільнення коштів з-під арешту.

Якщо до банку надійде платіжна вимога на примусове списання коштів за іншим виконавчим документом, ніж той, для забезпечення виконання якого накладено арешт, і на цьому рахунку немає інших (крім арештованих) коштів, то банк повертає таку платіжну вимогу без виконання.

У разі надходження до банку платіжної вимоги на примусове списання коштів за тим виконавчим документом, для забезпечення виконання якого на кошти клієнта накладено арешт, банк виконує її в повній або частковій сумі в межах наявної арештованої суми на рахунку.

До арешту суми в розмірі, який визначений постановою, банк продовжує арештовувати кошти, що надходять на рахунок клієнта, та виконує платіжні вимоги щодо списання коштів з урахуванням тієї суми, яку раніше частково списано на підставі платіжних вимог за тим виконавчим документом, для забезпечення якого було накладено арешт на кошти на рахунку клієнта.

Після списання за платіжною вимогою суми в розмірі, який визначений постановою, банк списує цю постанову з відповідного позабалансового рахунку та, якщо немає на обліку за позабалансовим рахунком інших постанов, проводить операції за рахунком клієнта.

Якщо до банку надійде постанова державного виконавця про скасування арешту і на відповідному позабалансовому рахунку не обліковуються інші постанови, то банк списує постанову з відповідного позабалансового рахунку та проводить видаткові операції за рахунком клієнта з урахуванням суми коштів, що була арештована.

4. Заборона вчиняти певні дії застосовується, якщо потрібно обмежити право відповідача чи будь-якої іншої особи вчиняти певні фактичні чи юридичні дії, що стосуються предмету спору, наприклад, укладати договір, проводити платежі, передавати майно. При цьому не допускається заборона дій, вчинення яких не утруднює виконання рішення в майбутньому. Зокрема, не допускається забезпечення позову шляхом заборони органам управління юридичних осіб приймати рішення, виконувати статутні функції, здійснювати господарську діяльність.

Законом не визначається коло осіб, яким можна заборонити вчиняти певні дії щодо предмету спору. Тому, за загальним правилом, заборонити вчиняти певні дії щодо предмету спору можна й тим, хто зобов’язаний вчинити ці дії за іншим судовим рішенням. На практиці мають місце випадки, коли в порядку забезпечення позову суд забороняє державним виконавцям або іншим особам (наприклад, відповідачам) вчиняти дії, спрямовані на виконання іншого судового рішення.

Так, наприклад, на виконання наказу господарського суду виконком міської ради зобов’язаний оформити позивачеві свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Однак зацікавлена особа звертається до суду з позовом про право власності на це майно і суд в порядку забезпечення позову забороняє виконкому міської ради видавати свідоцтво про право власності на спірне майно або ще більше — забороняє вчиняти будь-які дії щодо цього спірного майна. Обидва судових рішення підлягають примусовому виконанню через державну виконавчу службу. Постає запитання: виконувати чи утриматися від виконання? Адже як би виконавець не вчинив, він порушить судове рішення.

Така правова ситуація є наслідком конфлікту судових рішень, тобто рішень судових органів, які суперечать або виключають одне одного. Це може використовуватися юристами для нейтралізації невигідних судових рішень, створення потрібної преюдиції, затягування та унеможливлення виконання рішення, уникнення кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення.

На нашу думку, у разі виникнення такої ситуації державний виконавець повинен звертатися за роз’ясненням до суду або обох судів на підставі ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» і керуючись п. 1 ч. 1 ст. 35 цього Закону, зупиняти провадження.

5. Якщо заборона вчинення дій обмежує активну поведінку, то встановлення обов’язку вчинити певні дії має на меті обмежити пасивну поведінку особи, щодо якої вживаються заходи забезпечення позову.

При цьому ухвалою про забезпечення позову суд не може вирішувати спір по суті. Так, якщо предметом позову є виселення відповідача зі спірного житлового приміщення, то суд не може виселити відповідача з цього приміщення в порядку забезпечення позову, адже це було б вирішенням спору по суті і у разі відмови у цьому позові, породило б новий спір — про вселення.

6. Заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання стосується не відповідача, а осіб, які, які як правило, не є учасниками спору. Неможливість виконання рішення суду в майбутньому може бути зумовлена тим, що відповідач розтратить або знищить одержане.

7. Зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису є спеціальним способом забезпечення, який застосовується лише у справах за позовами про виконання права власності або про виключення майна з опису.

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з- під арешту (ст. 59 Закону «Про виконавче провадження»).

8. Ще один спеціальний засіб забезпечення позову — зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» серед виконавчих документів, які можуть бути оскаржені в судовому порядку, є:

— виконавчі написи нотаріусів;

— посвідчення комісій по трудових спорах;

— постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

— рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

— рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

— постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

— рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на Державну виконавчу службу.

Поширеною є практика оскарження виконавчих документів для стримування примусового виконання. Гарантована затримка — не менше 2 місяців.

Відповідно до п. 4² постанови № 6 Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису», прийнявши заяву про виключення майна з опису, суддя має зупинити виконання рішення, по якому звернено стягнення на майно. Якщо виконавче провадження знаходиться в іншому суді, необхідно повідомити цей суд про пред’явлення позову для зупинення виконавчого провадження.

На наш погляд, суд зобов’язаний застосовувати спеціальні заходи забезпечення позову в усіх випадках, коли про це найшла відповідна заява від позивача.

9. Новим способом забезпечення є передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. Цей спосіб може виявитися ефективним, коли особа, яка володіє спірною річчю, умисно затягує розгляд справи. Вигода для неї очевидна: до тих пір, поки рішення суду не набере сили, вона користується спірною річчю і її захищає презумпція правомірності володіння. Коли ж річ вилучать, то затягування втрачає сенс.

10. Коментована стаття передбачає, що судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову, надаючи право суду визначити які саме. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову одночасно або послідовно. Разом з тим, виходячи з принципу змагальності та вимог до змісту заяви про забезпечення позову, а також враховуючи те, що у зв’язку із забезпеченням позову виникає право на відшкодування завданої цим шкоди, вважаємо, що саме заявник повинен обґрунтувати, які саме заходи забезпечення позову слід застосувати суду, а суд не має права застосовувати інші заходи.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у випадках зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа. Таким чином, зупинення стягнення на підставі виконавчого документа є спеціальним видом забезпечення позову.

11. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність, зокрема, полягає в тому що б засіб забезпечення відповідав предмету позову за вартістю. Так, арештовуючи грошові кошти на рахунку, суд повинен обмежуватися сумою, що не перевищує ціну заявленого позову та судових витрат.

12. Застосування деяких видів забезпечення позову обмежується законом. Так, не допускається забезпечення позову шляхом:

а) накладення арешту на заробітну плату, соціальні виплати, допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями;

б) накладення арешту на предмети, що швидко псуються;

в) зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов’язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку (додатково див. Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки та банківську діяльність», Розділ V).

Стаття 153. Розгляд заяви про забезпечення позову, виконання ухвали про забезпечення позову

1. Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання. У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову.

3. Суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви, може вимагати від заявника подати додаткові документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення позову.

4. Суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим за розмір ціни позову.

5. Про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення.

6. Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково.

7. У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання.

8. Суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог статті 151 цього Кодексу, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

9. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про забезпечення позову звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі.

10. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

11. Оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали.

12. Особи, винні в порушенні заходів забезпечення позову, несуть відповідальність, встановлену законом.

1. Коментована стаття визначає порядок розгляду заяви про забезпечення позову та виконання ухвали суду про забезпечення позову.

Якщо заява подана особами, які беруть участь у справі, при порушенні справи або під час провадження у справі до судового розгляду, питання про забезпечення позову вирішує суддя в той же день без повідомлення відповідача й інших осіб, які беруть участь у справі. У протилежному випадку вжиття заходів до забезпечення позову не матиме ефекту. При подачі заяви в судовому засіданні суддя (суд) вирішує це питання, вислухавши думку інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Закон не визначає, який саме суд зобов’язаний розглянути заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви. Очевидно, заінтересованій особі за таких обставин потрібно звертатися в той суд, який уповноважений відкрити провадження у справі за позовною заявою, що в майбутньому повинна бути подана.

Встановлення правила про те, що заява про забезпечення позову, подана до відкриття провадження у справі, розглядається не пізніше двох днів з дня її подання, забезпечує можливість виконання судом обов’язку повідомити про такий розгляд особу, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. Тобто, як випливає із коментованої статті, її повідомлення є обов’язковим. І це логічно, оскільки явка цієї особи дає можливість суду з’ясувати характеру спору, який може виникнути в майбутньому. На момент подання заяви про забезпечення позову до відкриття провадження у справі ще немає жодних відомостей про характер правовідносин, які можуть стати в майбутньому предметом судового розгляду, та й справа як така відсутня. Заява заінтересованої особи може однобічно висвітлювати ці правовідносини, тому суд повинен також з’ясувати позицію особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову.

Закон нічого не говорить про наслідки неявки в суд заінтересованої особи — заявника та особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову. Тому можна зробити висновок, що неявка цих осіб не перешкоджає розгляду заяви про забезпечення позову, поданої до подання позовної заяви.

Якщо ж вимоги заявника визнані судом обґрунтованими, то заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається негайно лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. Мається на увазі ситуація, коли заявником наведені такі аргументи необхідності негайного розгляду без повідомлення особи, щодо якої він просить вжити заходи забезпечення позову, які наводять на висновок, що зволікання зі застосуванням заходів забезпечення позову може спричинити неможливість виконання рішення суду в майбутньому.

3. З аналізу коментованої статті випливає одне важливе правило — про можливість суду, що розглядає заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви, вимагати від заявника подати додаткові документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення позову. Таке положення, на перший погляд, в певній мірі не узгоджується із засадами диспозитивності та змагальності в цивільному процесі, адже суд не має права збирати докази. Однак така норма правильно вводиться в процесуальне законодавство з огляду на «інтереси законності», оскільки суд, якщо виникають сумніви, має можливість, шляхом витребування додаткових відомостей, з’ясувати питання чи дійсно права заінтересованої особи можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. Надаючи суду таке повноваження, законодавець прагнув перешкодити зловживанням заінтересованою особою своїм правом на забезпечення позову та заявленням необґрунтованих вимог.

Якщо заяву про забезпечення доказів подано після відкриття провадження у справі, вимагати додаткових доказів від заявника суддя не може.

4. Ще однією процесуальною гарантією від подання необґрунтованих заяв про забезпечення позову є право суду вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Тобто умовою позитивного вирішення питання забезпечення позову є внесення позивачем застави.

Заставою можуть бути лише гроші, оскільки внесення іншого майна на депозитний рахунок суду є неможливим.

Застава виконує дві функції: 1) профілактичну — запобігає зловживанню зі сторони заявника; 2) компенсаційну — з цієї суми відповідач вправі відшкодувати збитки, завдані вжиттям заходів забезпечення позову. Доцільно було б запровадити ще й гарантійну функцію застави, а саме ввести норму, за якою у разі скасування забезпечення позову або відмови у позові, застава звертається на користь відповідача.

Розмір застави в майнових справах, як правило, не повинен перевищувати ціни позову, однак конкретний розмір визначає суд. При цьому суд враховує думку заявника (позивача) та відповідача, але нею не зв’язаний. Розстрочення або відстрочення сплати суми застави законом не передбачено, а тому не допускається.

Про встановлення застави вимог про забезпечення позову може клопотати відповідач. В такому випадку в ухвалі суду про забезпечення позову слід зазначити з яких мотивів суд відхилив це клопотання.

У справах немайнового характеру, а також коли заходи забезпечення позову мають немайнових характер, заставу застосовувати недоцільно.

Питання про заставу вирішується судом одночасно з вирішенням питання про забезпечення позову. Розмір застави, строк та порядок її внесення визначається в ухвалі суду про забезпечення позову.

Застава зберігається 2 місяці після скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. Додатково див. коментар до ст. 155 ЦПК.

Слід наголосити, що вимога внести заставу є правом суду, про використання якого він вирішує в кожному конкретному випадку. Із тлумачення коментованої статті випливає, що таке право суд має лише у випадку вжиття заходів забезпечення позову на підставі заяви, поданої вже після відкриття провадження у справі, оскільки в тексті закону фігурує термін «позивач». Проте, чи можливе застосування цього правила у випадку забезпечення позову до відкриття провадження у справі? Уявляється, що так. Адже, наприклад, можливою є ситуація, коли заходи забезпечення позову були скасовані судом до подання позовної заяви та відкриття провадження у справі і особі, щодо якої вжито ці заходи, було завдано збитки. Звичайно ця особа може відшкодувати такі збитки не тільки за рахунок предмету застави, але такий спосіб є найбільш ефективним та реальним. Тому видається нелогічним законодавче положення про те, що тільки від позивача суд може вимагати забезпечення його вимоги заставою, а від заінтересованої особи-заявника — ні.

Вважаємо, що використання застави вимог про забезпечення позову слід ширше використовувати в судовій практиці, особливо коли вжиті заходи завдають майнової шкоди. Доцільно було б навіть зробити заставу обов’язковою і врегулювати її розмір.

5. У разі задоволення заяви та вжиття заходів забезпечення позову, суд постановляє відповідну ухвалу, яка оформляється як окремий документ. У разі відмови у забезпеченні позову ухвала не постановляється.

В ухвалі про забезпечення позову має бути зазначено, крім реквізитів, встановлених ст. 210 ЦПК України, вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена.

Виконання ухвали про накладення арешту на майно відбувається за правилами, передбаченими Законом України «Про виконавче провадження». Тому ухвала про забезпечення позову повинна відповідати вимогам, передбаченим ст. 19 цього Закону. У виконавчому документі повинні бути зазначені:

1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

3) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Відсутність цих відомостей може зробити процес забезпечення позову неефективним, оскільки державний виконавець вправі відмовити у відкритті виконавчого провадження.

Заявник та заінтересовані особи негайно повідомляються судом про прийняте рішення. Вказаним особам надсилається або вручається під розписку копія даної ухвали.

6. Застосування повного або часткового забезпечення залежить від категорії і характеру конкретної справи. Найчастіше при забезпеченні позову враховуються вартість, вид конкретних предметів, матеріальний стан відповідача, їх повсякденна необхідність. Так, при розділі майна об’єктом забезпечення є найбільш коштовні предмети. При пред’явленні позовів про витребування майна враховуються особливість даних предметів, розходження між їх ринковою і номінальною вартістю. В ухвалі про забезпечення позову суд (суддя) повинен вказувати конкретне майно, яке є предметом забезпечення.

7. У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, суд повинен надіслати копію ухвали особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання. Таким чином, особа, щодо якої вжито заходів, певний час може про це навіть не знати.

8. У випадку недотримання вимог, встановлених ст. 151 ЦПК, суд в порядку ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу про повернення відповідної заяви про забезпечення позову. Повернення такої заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою повернення заяви.

9. Ухвала суду про забезпечення позову вступає в силу негайно. Порядок виконання ухвал про забезпечення позову тотожний порядку виконання судових рішень, який регулюється главою 5 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.99 р. та Інструкцією про провадження виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р., Порядком накладення арешту на цінні папери, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.99 р.; а також Порядком здійснення державною виконавчою службою України виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) стосовно підприємств, установ, організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2000 р.

Якщо вимоги заявника забезпечуються заставою, то ухвала про забезпечення позову звертається до виконання тільки тоді, коли на депозитний рахунок суду буде внесено в повному обсязі предмет застави. Законом не визначено хто повинен контролювати виконання цієї умови: суд чи державний виконавець. На нашу думку, виконання цього обов’язку контролює суд, оскільки ухвала звертається до виконання лише після внесення застави. Іншими словами, внесення грошей в заставу передує виконанню ухвали. Внесення грошей на депозитний рахунок суду підтверджується квитанцією або довідкою банку.

Практично це означає, що ухвала про забезпечення позову з одночасною заставою, не вступає в силу до внесення застави. Після внесення застави заявнику видається копія ухвали, оформлена у відповідності до вимог ст. 19 Закону «Про виконавче провадження».

10. На ухвалу суду про забезпечення позову може бути подано апеляційну скаргу чи внесено подання згідно з наказом Генерального прокурора України від 29 листопада 2006 року № 6гн «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень», хоча це не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Практика щодо апеляційного оскарження ухвал про забезпечення позову узагальнена у постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову».

11. Скарга чи подання на ухвалу про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали. Зупинення виконання означає, що ухвала не виконується і попередньо вжиті заходи забезпечення зберігаються в початковому обсязі до вирішення скарги в апеляційному порядку.

12. Особи, винні в порушенні заборон, обраних суддею як заходи забезпечення позову, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України. Така відповідальність може бути застосована лише до службових осіб.

Особи, винні в порушенні заходів по забезпеченню позову, можуть нести і відповідальність за шкоду, заподіяну невиконанням ухвали про забезпечення позову. З позовом про відшкодування цих збитків до винних осіб може звернутися позивач, тобто особа, в інтересах якої здійснювалися заходи по забезпеченню позову. Такий позов може бути пред’явлений лише після того, як буде встановлено, що ці порушення призвели до неможливості виконання позитивного для позивача рішення суду або ж істотно ускладнили його. Бажаючим подати такий позов слід пам’ятати про необхідність доведення розміру збитків та причинного зв’язку.

13. Якщо всупереч ухвалі суду, якою було заборонено відчужувати майно або якою накладено арешт, майно буде відчужене, відповідний правочин є нікчемним незалежно від результату розгляду спору, оскільки укладається всупереч судовому рішенню, що набрало законної сили. Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у справі за позовом до АТ «Маїс, Інкорпорейтед» та інших.

Так, 5 березня 2004 р. Фірма звернулася до господарського суду м. Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі — Міністерство), акціонерного товариства «Маїс, Інкорпорейтед» (далі — АТ «Маїс»), ТОВ «Маїс»), сільськогосподарського ТОВ «Смілянське» (далі — СТОВ «Смілянське»), ВДВС служби Соснівського районного управління юстиції м. Черкаси (далі — ВДВС), сільськогосподарського ТОВ «Насіннєва компанія «Маїс» (далі — Компанія «Маїс»), акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль» (далі — Банк), Черкаської районної державної адміністрації Черкаської області (далі — Рай- держадміністрація), Білозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області (далі — Сільрада) про визнання недійсними установчих документів та рішення про відчуження майна. Позивач мотивував заявлені вимоги тим, що всупереч ухвалі Вищого арбітражного суду України від 16 січня 2001 р. у справі за позовом Фірми до ТОВ «Маїс» та АТ «Маїс» про стягнення 1408344,86 доларів США, якою з метою забезпечення позову накладено арешт на грошові кошти ТОВ «Маїс» та АТ «Маїс» у межах заявлених позовних вимог, а у разі відсутності коштів на розрахункових рахунках відповідачів — на їх майно, проведено збори акціонерів АТ «Маїс», на яких прийнято рішення про участь у створенні нового підприємства — СТОВ «Смілянське» і передачі до його статутного фонду арештованого судом майна.

Рішенням господарського суду м. Києва від 20 квітня 2004 р. позов задоволено частково:

— визнано недійсною передачу права власності від АТ «Маїс» до СТОВ «Смілянське» на частину цілісного майнового комплексу заводу по кондиціюванню насіння кукурудзи;

— визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, яке видано 10 березня 2003 р. Виконавчим комітетом Сільради Компанії «Маїс» на підставі рішення Сільради від 25 лютого 2003 р. та яке зареєстровано 11 березня 2003 р. за комунальним підприємством «Черкаське обласне об’єднане бюро технічної інвентаризації»;

— визнано право власності за АТ «Маїс» на нерухомі об’єкти, що є складовою частиною цілісного майнового комплексу заводу по кондиціюванню насіння кукурудзи;

— визнано право власності Фірми на 5761617 простих іменних акцій, загальною вартістю 57 616 грн. 17 коп., що складає 21,44 % у статутному фонді АТ «Маїс», що були зареєстровані у змінах до статуту останнього 21 лютого 2001 р. Райдержадміністрацією на підставі протоколу № 1 від 15 лютого 2001 р. загальних зборів акціонерів товариства;

— визнано недійсним договір застави від 12 березня 2003 р., укладений між Банком та Компанією «Маїс», в частині застави об’єктів спірного майна, які є складовою цілісного майнового комплексу заводу по кондиціюванню насіння кукурудзи;

— зобов’язано Компанію «Маїс» повернути АТ «Маїс» об’єкти, що є власністю останнього.

Вимоги Фірми в частині зобов’язання повернути майно на суму 314 грн 33 коп. залишено без розгляду на підставі п. 5 ст. 81 ГПК.

Провадження у справі в частині задоволення позовних вимог Фірми до ТОВ «Маїс» припинено на підставі п. 6 ч. 1 ст. 80 ГПК.

В решті позовних вимог відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що на момент вчинення передачі спірного майна останнє перебувало під забороною відчуження відповідно до ухвали Вищого арбітражного суду України від 16 січня 2001 р.

Постановою від 16 червня 2004 р. Київський апеляційний господарський суд зазначене судове рішення скасував у частині задоволення позову та в цій частині в позові відмовив.

Постанова мотивована тим, що загальні збори АТ «Маїс» не порушили вимог ухвали Вищого арбітражного суду України від 16 січня 2001 р., позаяк накладання арешту на все майно може відбутися лише за наявності відповідної постанови державного виконавця, проте органами державної виконавчої служби постанови про накладення арешту не виносилось.

Оскарженою постановою від 28 вересня 2004 р. Вищий господарський суд України постанову Київського апеляційного господарського суду залишив без змін з тих самих підстав.

Фірма просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу неправильним застосуванням судом норм матеріального права і порушенням процесуально-правових норм.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників відповідачів, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Залишаючи без змін постанову апеляційного суду, Вищий господарський суд України погодився з його висновком про те, що АТ «Маїс» не порушило вимоги ухвали Вищого арбітражного суду України від 16 січня 2001 р. щодо накладання арешту на майно, позаяк приписи ухвали про заборону не були реалізовані у встановленому законом порядку через органи державної виконавчої служби, а тому розпорядження арештованим майном за наявності зазначеної ухвали суду є правомірним.

Проте такий висновок помилковий.

Забезпечення позову допускається судом, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду (стаття 66 ГПК).

Відповідно до ст. 67 ГПК позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві, про що виноситься ухвала.

Наявність такої ухвали суду означає, що з моменту накладення арешту відповідач не має права розпоряджатися майном або коштами, що належать йому.

З матеріалів справи вбачається, що спір виник внаслідок порушення вимог ухвали Вищого арбітражного суду України від 16 січня 2001 р. у справі № 7/1, відповідно до якої з метою забезпечення позову суд наклав арешт на грошові кошти ТОВ «Маїс» та АТ «Маїс» у межах заявлених позовних вимог, а у разі відсутності коштів на їх розрахункових рахунках — на майно зазначених підприємств.

Згідно зі ст. 115 Арбітражного процесуального кодексу України, що діяла на момент винесення зазначеної ухвали, рішення, ухвала, постанова арбітражного суду набирали законної сили негайно після їх прийняття і підлягали обов’язковому виконанню підприємствами, організаціями, посадовими особами.

Зазначена процесуальна норма узгоджується з положеннями ч. 5 ст. 124 Конституції, згідно з якою судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України.

Отже, з 16 січня 2001 р. ТОВ «Маїс» та АТ «Маїс» не мали права здійснювати будь-які дії щодо відчуження арештованих коштів та/або майна, незалежно від того, чи передавалася ухвала суду державній виконавчій службі для вчинення виконавчих дій.

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що в період дії арешту майна відповідачами було проведено збори акціонерів АТ «Маїс» та прийнято рішення про передачу до статутного фонду новоствореного підприємства арештованого майна.

Відтак, суди апеляційної та касаційної інстанцій незаконно і необґрунтовано скасували рішення суду першої інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку про те, що відчуження відповідачами спірного майна суперечить приписам ухвали Вищого арбітражного суду України від 16 січня 2001 р.

Тому постанови апеляційного суду та Вищого господарського суду України підлягають скасуванню, а рішення місцевого суду — залишенню в силі.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111¹⁷ — 111²⁰ ГПК, Верховний Суд України постановив касаційну скаргу Фірми задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 28 вересня 2004 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2004 р. скасувати, а рішення господарського суду м. Києва від 20 квітня 2004 р. залишити в силі.

Однак доводилося зустрічати й іншу точку зору. Вона зводиться до того, що забезпечення позову — це тимчасове процесуальне обмеження прав відповідача, які заперечуються (оспорюються) позивачем. Тому якщо за результатами розгляду справи у позові буде відмовлено, то порушення вжитого судом заходу забезпечення позову не повинно мати правового значення. На нашу думку, така позиція підриває принцип обов’язковості судового рішення, до яких належать і ухвали про забезпечення позову, адже відповідач зможе не виконувати ухвали покликаючись на те, що він справу виграє.

Колегами висловлювалася думка, що укладення договору з порушенням заходів забезпечення позову не може бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки така норма відсутня в ЦК України, а за таке порушення передбачена кримінальна відповідальність відповідних посадових осіб, яких і слід покарати. Наведене видається непереконливим.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Вважаємо, що вчинення дій сторонами договору всупереч встановленій судом ухвалі про заборону вчиняти такі дії є порушенням публічного порядку, а саме ст. 124 Конституції, а тому такий правочин є нікчемним.

Стаття 154. Заміна виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову

1. Суд може за заявою однієї із сторін і зважаючи на пояснення другої сторони допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим. Заява про заміну способу забезпечення позову розглядається судом у строки, встановлені частиною другою статті 153 цього Кодексу. На заміну способу забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача, за винятком випадку, визначеного частиною другою цієї статті.

2. У разі забезпечення позову про стягнення грошових коштів відповідач може з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену в позовній заяві.

3. Заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу.

4. Особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову без її повідомлення, протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали може подати до суду заяву про їх скасування, яка розглядається судом протягом двох днів.

5. Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про скасування заходів забезпечення позову.

6. Якщо у задоволенні позову було відмовлено, провадження у справі закрито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову.

7. Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, скасовуються судом також у разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами частини п’ятої статті 151 цього Кодексу;

2) повернення позовної заяви;

3) відмови у відкритті провадження у справі.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. У ході розгляду і вирішення справи може виникнути необхідність заміни виду забезпечення позову. Із заявою про заміну одного виду забезпечення позову на інший може звернутись як позивач, так і відповідач. Інші особи, які беруть участь у справі, звертатися з такими заявами не можуть.

Під час вирішення цієї заяви, суд обов’язково має заслухати пояснення іншої сторони. Так, наприклад, якщо арешт майна позбавляє відповідача можливості нормального здійснення господарської діяльності, він може просити суд замінити даний спосіб забезпечення позову іншим. Ініціатором заміни забезпечення позову може бути позивач, наприклад, у тому разі, якщо він збільшує розмір позовних вимог, майно втратило первісну вартість тощо.

За заявою заінтересованої сторони, суд вправі замінити вид забезпечення позову, коли відпаде потреба в обраному виді забезпечення позову. Це обумовлено метою призначення конкретного виду забезпечення і можливими змінами в ході провадження по справі обставин, з урахуванням яких обирався певний вид забезпечення позову.

Заява про заміну виду забезпечення позову розглядається судом у 2-денний строк з дня її подання.

За загальним правилом, на заміну виду забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача, крім випадку, визначеного частиною другою коментованої статті. Така згода може бути висловлена письмово або усно під час судового засідання. Якщо такої згоди не надійшло, в тому числі у зв’язку із неявкою позивача в судове засідання, суд не вправі проводити заміну способу забезпечення позову. Якщо із заявою про зміну способу забезпечення звернувся позивач, згода позивача не вимагається.

Із змісту ч. 1 коментованої статті випливає, що її застосування є можливим лише у разі подання заяви про заміну виду забезпечення позову після відкриття провадження у справі. Адже в тексті закону фігурують такі учасники цивільних процесуальних відносин, як позивач та відповідач. А, отже, йде мова про вже розпочатий процес в суді. Однак, тим не менше, суд повинен повідомити особу, якої стосується дії щодо заміни виду забезпечення позову, про подання такої заяви та про дату її розгляду, з метою надання можливості бути присутньою при розгляді.

2. Якщо судом забезпечено позов про стягнення грошових коштів, відповідач може з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену в позовній заяві. Цей виняток застосовується лише до тих справ, в яких позовна вимога стосується стягнення грошових коштів, а не будь-яких позовів, які мають майновий характер.

Наприклад, якщо у справі про стягнення коштів в порядку забезпечення позову на майно відповідача накладено арешт чи йому заборонено вчиняти певні дії, він з метою усунення перешкод для здійснення господарської діяльності може внести відповідну спірну суму на депозитний рахунок суду замість застосованого судом виду забезпечення позову.

Оскільки зазначена норма розташована у статті, яка має назву «Заміна виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову», відповідач вправі просити про заміну забезпечення внесенням грошової суми в депозит лише тоді, коли забезпечення позову вже застосовано. З огляду на це, у суді немає підстав дозволяти внесення спірної суми в депозит до або під час вирішення питання про застосування заходів забезпечення позову.

Внесення відповідачем в депозит витребуваної позивачем суми є його правом, а не обов’язком, тому суд не може його зобов’язати вчинити таку дію. З такою заявою повинен звернутися відповідач. Закон не передбачає можливості внесення цих коштів за відповідача іншою особою, тому ці кошти повинен внести відповідач особисто.

Дозвіл суду на внесення коштів в депозит оформляється шляхом постановлення відповідної ухвали. В ухвалі необхідно зазначити, про заміну якого способу забезпечення позову йдеться, про припинення раніше застосованого способу забезпечення, а також вказати, що кошти, які вносяться в депозит, не можуть бути зняті з депозити до набрання рішенням суду законної сили. З набранням чинності цією ухвалою, попередній захід забезпечення позову припиняється у зв’язку із його заміною.

Згода позивача на заміну виду забезпечення позову в такому порядку не потрібна. Однак позивач або інші особи, які беруть участь у справі, вправі оскаржити таку ухвалу до суду, що зупиняє її виконання.

3. Суд вправі скасувати вид забезпечення позову по будь-якій справі, яка знаходиться в його провадженні, коли відпаде потреба в ньому або в забезпеченні позову взагалі.

Скасування заходів забезпечення позову слід відрізняти від скасування ухвали про забезпечення позову. Різниця полягає в тому, що заходи забезпечення позову скасовуються судом, який їх застосував, якщо відпали підстави, з якими закон пов’язує можливість застосування таких заходів. При цьому правомірність застосування таких заходів судом відповідач, як правило, не заперечує. Якщо забезпеченням було завдано збитки, то до особи, яка ініціювала забезпечення, може бути пред’явлено позов про їх відшкодування.

Натомість, скасування ухвали про забезпечення позову здійснюється за наслідками її апеляційного оскарження. В цьому випадку ухвалу скасовує апеляційний суд, якщо під час її постановлення було порушено вимоги закону. Важливо, що в такому разі особа, з ініціативи якої було застосовано заходи забезпечення позову, відповідальності за завдані цим збитки не несе.

4. Положення коментованої статті передбачають різні способи скасування забезпечення позову в ході розгляду цивільної справи в суді першої інстанції.

Якщо особу, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, не було повідомлено про постановлену щодо неї ухвалу, вона протягом п’яти днів з дня отримання копії відповідної ухвали може подати до суду заяву про скасування таких заходів, яка розглядається судом протягом двох днів.

В цій заяві зацікавлена особа повинна зазначити, чому застосовані заходи забезпечення позову є недоцільними і чому їх слід скасувати. Судового збору за подання такої заяви не передбачено.

Суд може скасувати забезпечення позову у зв’язку із зміною умов, що існували на момент постановлення ухвали про забезпечення позову. Питання про скасування забезпечення вирішується в судовому засіданні судом або суддею, що розглядає дану справу, з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, однак неявка їх не перешкоджає розгляду питання про скасування забезпечення позову за умови, що суд має достатні дані про належне їх повідомлення про час і місце судового засідання.

5. Якщо суд постановляє рішення про відмову в позові і питання про скасування забезпечення не вирішує, тобто не зазначає про це в резолютивній частині рішення, то заходи забезпечення позову застосовуються тільки до вступу рішення в законну силу.

Якщо суд по даній справі постановляє не рішення, а ухвалу про закриття провадження в справі або про залишення заяви без розгляду, то заходи забезпечення позову діють також тільки до набрання законної сили відповідною ухвалою суду. З цього моменту забезпечення втрачає силу. Доказом цього є ухвала про закриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, з відміткою про те, що вона набрала законної сили. Окремо ухвалу про скасування заходів забезпечення позову суд в цьому випадку не постановляє.

Разом з тим, суд вправі одночасно з постановленням одного з вищезазначених судових рішень (про відмову у позові, про закриття провадження або про залишення заяви без розгляду) або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову.

В коментованій нормі не зазначено підстави для постановлення такої ухвали, однак керуючись принципом змагальності, вважаємо, що для цього потрібне відповідне клопотання зацікавленої особи. З власної ініціативи суд цього робити не може.

Особі, яка зацікавлена у скасуванні заходів забезпечення позову повинна враховувати, що у цьому випадку заходи забезпечення можуть бути скасовані до набрання рішенням суду законної сили, тобто швидше. Разом з тим, ухвала про скасування заходів забезпечення позову підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення суду. Тому якщо особа буде не згідна з рішенням і з ухвалою про скасування заходів забезпечення позову, вона повинна подавати дві апеляційні скарги: і на рішення, і на ухвалу.

6. Додаткові підстави для скасування заходів забезпечення позову передбачено для випадків, коли ці заходи були вжиті до подання позовної заяви: 1) у разі неподання заявником відповідної позовної заяви протягом трьох днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову, 2) у разі повернення позовної заяви, 3) у разі відмови у відкритті провадження у справі.

В останніх двох випадках, заходи забезпечення скасовуються, після вступу в силу ухвали про відмову у відкритті провадження або про повернення позовної заяви.

7. Аналізуючи ч. 5 ст. 154 закону знову (як і в ч. 1), можна дійти до висновку про неможливість її застосування у ситуації скасування заходів забезпечення позову до відкриття провадження у справі. Такий стан речей (мова йде про використання юридичних термінів) наводить на думку про законодавче «недопрацювання» інституту забезпечення позову до подання позовної заяви. І в практичній площині такі «прогалини» можуть спричинити багато проблем.

Стаття 155. Відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, та повернення предмета застави

1. У разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову.

2. У разі внесення позивачем предмета застави відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, в першу чергу здійснюється за рахунок предмета застави.

3. Предмет застави повертається позивачеві, якщо позов про відшкодування збитків не подано протягом двох місяців після настання обставин, визначених частиною першою цієї статті. Також предмет застави повертається позивачеві, якщо набрало законної сили рішення суду про задоволення позову або якщо сторони уклали мирову угоду.

1. За допомогою забезпечення позову закон охороняє як інтереси позивача, так і інтереси відповідача (заінтересованої особи та особи, щодо якої вжито заходи забезпечення позову до відкриття провадження у справі). Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд приймає до уваги не тільки ті несприятливі наслідки, які можуть настати для позивача (заінтересованої особи) у випадку незабезпечення позову, але й наслідки, які можуть настати для відповідача (особи, щодо якої вжито заходи забезпечення позову) при забезпеченні позову, оскільки обмеження його прав по розпорядженню майном або вчиненню певної дії або навпаки покладенням обов’язку вчинити дію може завдати йому шкоди. Тому суд, допускаючи забезпечення позову, в необхідних випадках може вимагати від позивача забезпечення можливих для відповідача збитків шляхом внесення застави на депозитний рахунок суду. Якщо позивач відмовиться від забезпечення можливих для відповідача збитків, суд вправі відмовити йому в задоволенні заяви про забезпечення позову саме з цих підстав.

Наведене доводить, що суддя, який не бажає забезпечувати позов, завжди зможе обґрунтувати свою відмову, встановивши позивачеві (заявникові) великий розмір застави. В цій частині його дії не можуть бути оскаржені.

2. Особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову у разі:

а) скасування заходів забезпечення позову;

б) набрання законної сили рішенням про відмову в задоволенні позову;

в) набрання законної сили ухвалою про закриття провадження у справі;

г) набрання законної сили ухвалою про залишення заяви без розгляду.

У разі скасування ухвали про забезпечення позову право на відшкодування збитків не виникає.

Особою, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, є особа, яка зазначена в ухвалі суду. Ця особа може не брати участі у справі.

Збитки, які завдані забезпеченням позову, можуть полягати у неможливості користування майном; неможливості відновлення становища, яке існувало до забезпечення позову; збитках, які настали внаслідок обмеження господарської діяльності; санкціях, які сплачені контрагентам у зв’язку із неможливістю виконання договірних зобов’язань, заборонених судом тощо.

Відшкодування завданих збитків може здійснюватися в позасудовому порядку (добровільно) або шляхом пред’явлення позову до особи, яка ініціювала забезпечення позову. Цей спір розглядається окремо в загальному порядку. Відповідачем за таким позовом є первісний позивач.

Суд, який вжив заходів забезпечення позову, не є ні стороною, ні третьою особою у такій справі і не несе відповідальності за наслідки, які настали у зв’язку із забезпеченням позову.

3. Відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, здійснюється в першу чергу за рахунок предмета застави, внесеної позивачем на депозитний рахунок суду. На час розгляду справи застава залишається в депозиті.

У разі задоволення позову, в першу чергу стягнення приводиться за рахунок суми, що знаходиться на депозитному рахунку. Це спеціальне правило змінює загальні правила визначення черговості звернення стягнення на майно, передбачені Законом України «Про виконавче провадження». Якщо цієї суми не вистачає, стягнення проводиться в загальному порядку органами державної виконавчої служби.

Предмет застави повертається позивачеві у разі:

а) якщо позов про відшкодування збитків не подано протягом двох місяців з дня настання обставин, передбачених ч. 1 коментованої статті;

б) якщо набрало законної сили рішення суду про задоволення позову;

в) якщо сторони уклали мирову угоду.

4. Суд не несе відповідальності за відмову застосувати заходи забезпечення позову незалежно від наслідків, які у зв’язку із цим настали. Разом з тим, в цій ситуації можна спробувати застосувати ст. 56 Конституції України, за якою кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Для застосування цієї норми необхідно буде довести незаконність дій суду, який маючи передбачені законом підстави для застосування заходів забезпечення позову, не застосував їх, що призвело до заподіяння шкоди.

Стаття 156. Призначення справи до розгляду

1. Після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і встановлює дату розгляду справи.

2. Справа має бути призначена до розгляду не пізніше семи днів після закінчення дій підготовки до судового розгляду.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Підготовка справи до судового розгляду має важливе значення для забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Адже належне проведення всіх необхідних процесуальних дій дає можливість уникнути відкладення розгляду справи та своєчасно поновити порушені права і законні інтереси громадян та організацій.

Законом не передбачено строку, протягом якого суд готує справу до розгляду і дає можливість йому самостійно визначати готовність справи в кожному конкретному випадку.

2. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 05.03.77 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» суддя може визнати закінченою підготовку справи до судового розгляду, коли будуть проведені всі дії, необхідні для її розгляду: уточнено всі вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, вирішено питання про необхідні докази і про осіб, які беруть участь у справі.

В цьому разі суддя постановляє ухвалу, де зазначає всі підготовчі дії, що мали місце в даній стадії процесу, і визначається дата та час розгляду справи в межах 7 календарних днів після закінчення дій підготовки до судового розгляду.

Стаття 157. Строки розгляду справ

1. Суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця.

2. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Суд розглядає справи протягом розумного строку. Це поняття є оціночним. В кожному разі розумним слід вважати строк, необхідний суду для правильного вирішення справи у передбаченій законом процесуальній формі.

Розумний строк не може бути чітко обмежений, проте для оцінки того, чи був даний термін, в даних обставинах перевищений чи ні, необхідно опиратися на відповідні критерії. В межах цивільного права такими критеріями є: складність справи як фактична, так і правова; поведінка позивача, поведінка органів державної влади, як судових, так і адміністративних. До цих критеріїв можна ще добавити важливість справи для зацікавленої особи. Це має місце в окремих видах судових спорів (як наприклад, трудові спори чи спори, де існує можливість великих втрат зацікавленої особи).

Коментована норма встановлює граничний строк розгляду справи. Загальний — не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі і спеціальний — один місяць (для справ про поновлення на роботі та справ про стягнення аліментів). Встановлюючи спеціальні, скорочені строки, законодавець підкреслює особливу значимість саме цих справ та необхідність їх захисту у найкоротший термін.

Протягом строку розгляду справи суд повинен провести підготовку справи до розгляду, сам судовий розгляд (з урахуванням перерв та відкладень) та ухвалити рішення.

2. Суди повинні готувати цивільні справи до судового розгляду та розглядати їх у встановлені для цього строки. Верховний Суд України звертав увагу суддів на необхідність підвищення особистої відповідальності за своєчасний і якісний розгляд судових справ, маючи на увазі, що згідно із положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів» повний, всебічний та об’єктивний розгляд справ з додержанням встановлених законом строків є їх обов’язком (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про строки розгляду судами України кримінальних і цивільних справ» від 01.04.94 № 3).

У тих випадках, коли законом встановлений строк розгляду справи, що обчислюється з дня надходження заяви, підготовка справи повинна бути закінчена з таким розрахунком, щоб вона була розглянута в цей строк із додержання правил ст. 70 ЦПК про строки вручення повістки про виклик до суду, якщо інше не випливає із закону (наприклад, ст. 277 КУпАП).

Ці строки є невеликими і стимулюють всіх учасників цивільного судочинства належним чином готуватися до справи.

3. Строки розгляду справ, передбачені у ч. 1 коментованої статті є граничними. Продовження цих строків може відбуватися лише за ухвалою суду та з підстав, передбачених законом.

4. 2 коментованої статті передбачає що продовження строків розгляду справи відбувається за наявності одночасно наступних умов:

1) у виняткових випадках. Такими можуть бути будь-які обставини, що утруднюють розгляд справи або роблять його неможливим у встановлений строк: хвороба сторони або судді; велика кількість доказів, які слід дослідити; велика кількість осіб, які беруть участь у справі тощо. Винятковість випадку оцінюють насамперед сторони, адже лише вони вправі звертатися до суду з клопотанням про продовження строку розгляду справи;

2) за клопотанням сторони. З цього випливає, що з власної ініціативи суд не вправі продовжувати строк розгляду справи. Для цього потрібно, що б із клопотанням звернулася хоча б одна з сторін. Інші особи, яку беруть участь у справі, правом заявляти такі клопотання не наділені.

3) з урахуванням особливостей розгляду справи. Ці особливості є індивідуальними. Кожна справа має свої особливості, які суд враховує, плануючи строки її розгляду. Суд повинен враховувати правомірні інтереси осіб, які беруть участь у справі, які не можуть з’явитися до суду в межах встановленого строку розгляду справи з поважних причин (наприклад, у зв’язку із перебування за кордоном). На тривалість розгляду справи може вплинути стан здоров’я учасників процесу тощо.

За наявності усіх цих умов одночасно, суд ухвалою може, але не зобов’язаний, подовжити розгляд справи, однак не більш як на п’ятнадцять днів. Повторне продовження строку розгляду справи недопустиме за жодних обставин.

4. На жаль, доводиться констатувати, що вимоги коментованої статті повністю ігноруються суддями. Переважна більшість справ розглядається більше, як 2 місяці. Непоодинокі випадки, коли справи вирішуються роками. Це обумовлене об’єктивними та суб’єктивними причинами: велике навантаження на суддів; недоукомплектованість окремих судів суддями; недостатнє матеріально-технічне забезпечення судів (наприклад, коли в суді лише один зал обладнано обладнанням для технічної фіксації); навмисні дії зацікавленої сторони, спрямовані на затягування розгляду справи; зрив засідань; неявка учасників процесу; неготовність суддів та інших осіб, які беруть участь у справі до розгляду справи по суті, неналежність підготовки справи до розгляду тощо.

Не сприяє дотриманню строків відсутність юридичної відповідальності за порушення строків розгляду справ. Сторони зацікавлені у результаті вирішення справи, залежать від суддів, тому не бажають сваритися із ними щодо порушення строків їх розгляду. Їхньої думки з приводу продовження строків розгляду справи ніхто не запитує.

Верховний Суд України неодноразово розглядав справи за скаргами на дії (бездіяльність) місцевих судів з однаковим результатом: такі скарги суду не підвідомчі. Рішення суду і відповідно дії або бездіяльність суддів у питаннях здійснення правосуддя, пов’язаних із підготовкою та судовим розглядом справ, перевіркою їх у порядку нагляду, можуть оскаржуватись у чинному в даний час касаційному й наглядному порядку, а не шляхом їх оскарження до суду першої інстанції, оскільки це порушувало б конституційний принцип незалежності суддів і заборону втручання у вирішення справи належним судом (Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 21.04.99 р. // Рішення Верховного Суду України», 2000).

Суд є органом, який розглядає скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб, а його рішення (дії, бездіяльність) оскаржуються лише в порядку, визначеному ст. 129 Конституції України і законодавством про судочинство.

Суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі. Винятками є лише випадки, коли суд (суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як будь-яка інша установа (особа). Заяви, скарги, спрямовані на дії судді при здійсненні правосуддя, не підлягають розглядові в суді першої інстанції, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя (постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.02.99 р. // Вісник Верховного Суду України», 1999, № 2).

Однак на наш погляд, сучасне законодавство повинно розвиватися у напрямку посилення відповідальності суддів за виконання покладених на них державою функції. Тому якщо суд всупереч вимог процесуального закону не розглядає справу у встановлений строк, він повинен відповідати за неналежне виконання своїх обов’язків.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судді зобов’язані:

• при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

• не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності та ін.

Якщо потрібно зафіксувати факт оскарження дій судді, бажано використовувати письмові скарги. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про звернення громадян», строк їх розгляду і вирішення не повинен перевищувати одного місяця.

Відповідно до ст. 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддя притягується до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, а саме за:

1) істотні порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, пов’язані, зокрема, з відмовою у доступі особи до правосуддя з підстав, не передбачених законом, порушення вимог щодо розподілу та реєстрації справ у суді, правил підсудності чи підвідомчості, необґрунтоване вжиття заходів забезпечення позову;

2) невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом;

3) порушення вимог щодо неупередженого розгляду справи, зокрема порушення правил щодо відводу (самовідводу);

4) систематичне або грубе одноразове порушення правил суддівської етики, що підриває авторитет правосуддя;

5) розголошення таємниці, що охороняється законом, в тому числі таємниці нарадчої кімнати або таємниці, яка стала відомою судді під час розгляду справи у закритому судовому засіданні;

6) неподання або несвоєчасне подання для оприлюднення декларації про майновий стан, відображення в ній завідомо неправдивих відомостей.

Однак дисциплінарну справу щодо судді не може бути порушено за заявою чи повідомленням, що не містять відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді, а також за анонімними заявами та повідомленнями.

Загалом скарги можуть бути досить дієвим засобом впливу на дії судді. Особливо це стосується суддів, які призначені на посаду судді вперше. Адже кількість та зміст скарг свідчить про його діяльність і може вплинути на ймовірність його обрання в подальшому суддею безстроково.

За наявності підстав дисциплінарне провадження щодо судді порушується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України — щодо суддів апеляційних і місцевих судів, — та Вищою радою юстиції — щодо суддів вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України.

Стаття 158. Розгляд судом справи у судовому засіданні

1. Розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

2. Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

3. Судове засідання проводиться в спеціально обладнаному для цього приміщенні суду — залі засідань.

1. Судовий розгляд цивільної справи є основною, центральною стадією цивільного процесу, під час якої суд за участю осіб, які беруть участь у справі розглядає докази та вирішує спір по суті.

Стадія судового розгляду характеризується тим, що на цій стадії найповніше реалізуються не лише завдання, але й принципи цивільного процесуального права, а саме: незалежність суддів і підкорення їх лише закону, здійснення правосуддя лише судом, гласність, усність, безпосередність, національна мова судочинства, рівність громадян перед законом і судом, диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність тощо.

2. Судовий розгляд справ позовного та окремого провадження відбувається в судовому засіданні.

Судове засідання складається з чотирьох частин: підготовчої частини, розгляду справи по суті, судових дебатів та постановлення і проголошення відповідної судової постанови (рішення або ухвали, якою закривається провадження по справі, або якою залишається заява без розгляду).

3. Суд зобов’язаний забезпечити можливість здійснення зацікавленими особами їх прав та обов’язків. Для того, щоб реалізувати дане положення необхідно обов’язково повідомити осіб, які беруть участь у справі (склад осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК) про розгляд цивільної справи, зокрема для того, щоб відповідач міг реалізувати своє право на захист від заявлених до нього позовних вимог.

Про порядок повідомлення докладніше див. коментар до ст. 74, 75, 76, 77 ЦПК.

4. Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Таким чином, участь особи в судовому засіданні є її обов’язком, від якого особа за її клопотанням може бути звільнена судом. За наявності такого клопотання суд не вправі відкладати розгляд справи у зв’язку із неявкою цієї особи до суду.

Задоволення клопотання про розгляд справи у відсутності особи, яка бере участь у справі, не звільняє суд від надсилання цій особі судових повісток та копії рішення суду.

5. Судове засідання проводиться в спеціально обладнаному для цього приміщенні суду — залі засідань. Як правило зал засідань — це окреме приміщення, в якому знаходиться стіл для суддів, секретаря, столи для сторін (навпроти одне одного), трибуна для свідків, крісла (лавки) для глядачів та учасників процесу.

На жаль не всі суди мають належним чином обладнані зали судових засідань в достатній кількості. Тому часто судовий розгляд відбувається в кабінеті судді. Це порушення вважається формальним і не впливає на законність та обґрунтованість судового рішення.

Стаття 159. Безпосередність судового розгляду. Перерви в судовому засіданні

1. Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі.

2. Справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку.

3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

1. Безпосередність є важливим принципом цивільного процесуального права. Він належить до міжгалузевих принципів, які функціонують і тотожний змістом як у цивільному, так і в кримінальному процесі. Даний принцип діє не тільки під час провадження в судах першої інстанції, а також і в інших судових інстанціях.

Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. Саме внаслідок безпосередньо сприйняття усіх обставин справи та їх перевірки доказами у судді може сформуватися обґрунтоване внутрішнє переконання про те, як цю справу слід вирішити.

2. В силу принципу безпосередності судового розгляду рішення суду може бути обґрунтованим лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення.

Коли докази, що є в справі, зібрані в порядку, передбаченому правилами цивільного судочинства, суд може обґрунтувати ними рішення лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.

При постановлені рішення суд оцінює докази з урахуванням вимог їх належності і допустимості. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» від 29.12.76 р. № 11).

3. Судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися незмінним складом суду. Якщо в процесі розгляду справи відбувається заміна хоча б одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку.

Безпосередній зв’язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу та матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати й оцінювати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і всебічно занурюватися у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечення проти нього.

Зміна складу колегії найчастіше трапляється в апеляційному суді, оскільки там усі справи розглядаються колегіально. Коментована норма застосовується в усіх стадіях цивільного процесу.

4. Перерви — це перенесення судового засідання на інший визначений час. Перерви зумовлені об’єктивними обставинами: закінчення робочого дня, перерва на обід, перерва для ознайомлення із поданими доказами, перерва для переговорів тощо. Перелік підстав для перерви (на відміну від відкладення розгляду) законом не визначено.

Питання про оголошення перерви може ставити будь-хто з осіб, як беруть участь у справі, а також суд з власної ініціативи.

Тривалість перерв визначається судом з урахуванням обставин, які їх викликали. Це може кілька хвилин, годин або кілька днів. При оголошенні перерви суд повинен враховувати те, для чого вона надається, раціонально використовувати час, не затягуючи процес. В судовому засіданні може бути оголошено декілька перерв.

Про оголошення перерви суд постановляє ухвалу. У разі оголошення перерви суд повісток не надсилає.

Стаття 160. Головуючий у судовому засіданні

1. Під час одноособового розгляду справи в суді першої інстанції головуючим є суддя, який розглядає справу.

2. Головуючий керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

3. У разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого ці заперечення заносяться до журналу судового засідання і про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу.

4. Головуючий вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку.

5. Головуючий розглядає скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника стосовно виконання покладених на нього обов’язків, про що постановляє ухвалу.

1. Цивільні справи в усіх судах розглядаються колегіально або одноособово суддями, обраними у встановленому порядку. Цивільні справи у суді першої інстанції розглядаються суддею одноособово. Цей суддя є головуючим, тобто саме він веде судове засідання.

Головуючий в судовому засіданні має такі обов’язки:

— забезпечує додержання послідовності вчинення процесуальних дій;

— забезпечує додержання порядку вчинення процесуальних дій;

— забезпечує здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав;

— забезпечує виконання учасниками цивільного процесу їх процесуальних обов’язків;

— спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи;

— усуває із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи;

— забезпечує належний виховний рівень судового процесу;

— забезпечує спокійну робочу обстановку і належний порядок у судовому засіданні.

Розгляд справи відбувається шляхом послідовного вчинення судом та учасниками процесу комплексу процесуальних дій. Головуючий наділений правами по керівництву судовим розглядом справи.

Крім того, відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.90 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» суд зобов’язаний забезпечити можливість здійснення учасниками процесу їх прав і обов’язків (Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — № 85. — № 1. — С. 407). Це керівне роз’яснення Пленуму Верховного Суду спрямовано взагалі до суду, але системне тлумачення цивільного процесуального законодавства та відповідного керівного роз’яснення дозволяє зробити висновок, що вказана вище вимога спрямована перш за все до головуючого в судовому засіданні.

2. Дії головуючого під час ведення судового засідання не завжди поділяються учасниками процесу. Непоодинокі випадки неетичної поведінки суддів; зміна порядку ведення засідання у бік його спрощення; необґрунтованого неприйняття клопотань або ухилення від їх вирішення; порушення порядку дослідження доказів; обмеження прав учасників процесу. Подекуди судді чинять психологічний тиск на осіб, які беруть участь у справі.

Якщо учасник процесу не згідний з такими діями судді, він вправі висловити свої заперечення. Заперечення можуть висловити будь-хто з осіб, які беруть участь у справі, а також інші окремі учасники процесу — свідки, експерти та перекладачі. Фахівці у галузі права та спеціалісти такого права не мають.

На нашу думку, особи, які беруть участь у справі можуть висловити заперечення щодо будь-яких дій судді, що стосуються процесу. Натомість свідки, експерти та перекладачі — лише щодо ти дій судді, які стосуються їх особисто.

Заперечення на дії судді полягають у висловленні суду протесту проти конкретних його дій, пов’язаних із розглядом справи, які порушують встановлений порядок розгляду справи. Доцільно зазначити в чому полягає незаконність або необґрунтованість цих дій.

Заперечення, як правило, є усними, тому що особа не може наперед спрогнозувати проти яких саме дій судді вона буде заперечувати.

Висловлені в судовому засіданні заперечення проти дії судді заносяться до протоколу (журналу) судового засідання і про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу, яка не оскаржується. Оскільки заперечення не є клопотанням, то думка інших осіб, які беруть участь у справі, судом не з’ясовується.

У разі прийняття заперечень, суддя повинен вчинити дії, спрямовані на усунення помилок та порушень закону, з приводу яких було висловлено заперечення.

Заперечення проти дій головуючого можуть використовуватися для здобуття підстав для наступного відводу суду.

Законом не передбачено можливості висловлення заперечення проти дій інших учасників процесу в судовому засіданні.

3. Забезпечення порядку у судовому засіданні необхідне для належного розгляду справи. Суддя зобов’язаний реагувати на порушення порядку в судовому засіданні. Суддя має право оголосити попередження, видалити учасника процесу з залу засідання, притягнути порушника до адміністративної відповідальності за неповагу до суду.

4. Коментована стаття окремо зазначає, що скарги на дії або бездіяльність судового розпорядника розглядаються головуючим в судовому засіданні. Судовий розпорядник має деякі адміністративні функції, його вимоги є обов’язковими для учасників цивільного процесу. Повноваження судового розпорядника передбачені ст. 49 ЦПК.

Відповідно до ч. 3 ст. 49 ЦПК скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розглядаються судом у цьому самому процесі. За наслідком розгляду цих скарг головуючий постановляє ухвалу. Ухвала оскарженню не підлягає.

Стаття 161. Звертання до суду у судовому засіданні

1. Особи, які беруть участь у справі, свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти звертаються до суду словами «Ваша честь».

1. Традиція звертатися до суду словами «Ваша честь» склалася давно і бере початок ще в дореволюційній Росії. Однак офіційно таке звернення закріплене в коментованій статті вперше. Звертаючись до судді зі словами «Ваша честь», учасники виявляють повагу до його статусу.

Разом з тим, не заборонені і можуть використовуватися інші звернення «шановний суд», «поважний (високоповажний) суд» тощо.

2. Головуючому доцільно роз’яснювати порядок звернення до суду у підготовчій частині судового розгляду, одночасно з ознайомленням осіб, які беруть участь у справі з їх процесуальними правами та обов’язками.

Стаття 162. Обов’язки осіб, присутніх у залі судового засідання

1. Особи, присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі дають пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи.

2. Відступ від вимог, встановлених частиною першою цієї статті, допускається з дозволу головуючого.

3. Учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених в суді правил. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення порушення, для чого у судовому засіданні із розгляду цивільної справи оголошується перерва.

4. Особи, які беруть участь у справі, передають документи та інші матеріали головуючому через судового розпорядника.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Участь в судовому засіданні покладає на учасників процесу та глядачів певні обов’язки.

При вході суду до залу судового засідання судовий розпорядник (часто цю функцію виконує секретар судового засідання) попереджає всіх присутніх словами: «Прошу встати, суд йде!». Усі присутні в залі судового засідання повинні встати. Коли суд видаляється із залу, усі присутні повинні теж встати. Цим вони виявляють свою повагу до суду.

Всі учасники процесу звертаються до суду і дають свої пояснення та показання стоячи. Всі присутні в залі судового засідання повинні стоячи заслуховувати рішення та ухвали суду, також стоячи відповідати на запитання судді.

Відступ від цього правила допускається з дозволу головуючого, наприклад, коли особі за станом здоров’я або у зв’язку із похилим віком важко стояти.

2. Розпорядження головуючого — це усні владні вказівки суду учасникам процесу, спрямовані на забезпечення порядку в судовому засіданні та проведення засідання у встановленому законом та судом порядку.

Розпорядження головуючого, які він дає під час судового засідання, є обов’язковими для всіх учасників процесу та глядачів. Розпорядження повинні беззастережно виконуватися учасниками цивільного процесу, а також іншими особами присутніми у залі судових засідань. Цей обов’язок учасники процесу мають і тоді, коли вони не згодні з діями та розпорядженнями головуючого. В цьому випадку особа може подати свої заперечення проти дій головуючого.

Щодо осіб, які порушують порядок в судовому засіданні, головуючий може застосувати відповідні заходи реагування, передбачені законом. Зокрема, особі, яка порушила порядок під час розгляду справи, головуючий від імені суду робить попередження. При повторному порушенні порядку особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, перекладачі можуть бути видалені із залу судового засідання за ухвалою суду, а громадяни, присутні в залі судового засідання, — за розпорядженням головуючого.

3. Особи, які беруть участь у справі, передають документи та інші матеріали головуючому через судового розпорядника. Це положення є формальним, підкреслює нейтральність суду та його незалежність. Однак якщо документ переданий суду не через розпорядника, а особисто, то це не впливає на законність чи обґрунтованість рішення.

Стаття 163. Відкриття судового засідання

1. У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься.

2. Секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі.

3. Суд встановлює особи тих, хто з’явився, а також перевіряє повноваження представників.

1. Судове засідання відкривається тим, що у призначений для розгляду час (якщо суддя не запізнився) суд входить в зал засідань, а секретар у цей час промовляє «Встати, суд йде!». Всі учасники процесу встають, вітаючи суд.

Далі головуючий присідає сам, пропонує присісти усім присутнім, і оголошує, яка справа розглядатиметься. Як правило, називаються лише сторони. Наприклад, «Слухається справа за позовом Кравчука до Сидорука».

2. Після відкриття судового засідання починається його підготовча частина. Підготовча частина судового засідання має на меті з’ясування та вирішення питання про те, чи можливо розглянути справу у цьому судовому засіданні. Іншими словами, підготовча частина судового засідання складається з сукупності процесуальних дій, спрямованих на перевірку наявності умов, які необхідні для розгляду та вирішення справи в даному судовому засіданні. Ці процесуальні дії, перш за все, спрямовані на з’ясування таких основних питань: 1) чи може бути справа розглянута даним складом суду; 2) чи може бути розглянута справа при даній явці учасників процесу; 3) чи може бути розглянута справа при наявності зібраних доказів у справі.

3. Підготовча частина судового засідання розпочинається з доповіді секретаря судового засідання про те, хто з викликаних у справі осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та причини їх неявки, якщо вони відомі.

Дане положення покладає на секретаря судового засідання обов’язок перевірки явки у судове засідання тих суб’єктів процесуальної діяльності, які були викликані в судове засідання або повідомленні про час та місце судового розгляду ще до початку судового засідання. Крім того, секретар зобов’язаний перевірити відомості про вручення судових повісток та повідомлень, а саме чи є у справі відповідні докази.

4. Несвоєчасне повідомлення учасників процесу про час розгляду справ, безпідставне перенесення часу їх розгляду викликають справедливе обурення громадян. У зв’язку з цим необхідно мати на увазі, що суддя несе особисту відповідальність за своєчасний і якісний розгляд справ. Навмисне порушення закону чи несумлінне його виконання, якщо це призвело до тяганини при розгляді справи й істотно обмежило права і законні інтереси громадян, слід розглядати як неналежне виконання суддею професійних обов’язків, яке тягне передбачену законом відповідальність (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про посилення судового захисту прав та свобод людини та громадянина» від 30.05.97 р. № 7).

5. Далі суд встановлює особу тих, хто з’явився у судове засідання. Встановлення осіб здійснюється в такому порядку: позивач, його представники, відповідач, його представники, треті особи, їх представники, перекладач. Особа свідка, експерта, секретаря судового засідання у підготовчій частині не з’ясовується.

Встановлення особи полягає у встановленні її прізвища, імені та по-батькові, а також тотожності особи, яка бере участь у справі, особі, яка зображена на фотокартці документа, який встановлює особу. Ці данні встановлюються за паспортом або іншим документом, що виключає сумнів в особі.

Часто суди не перевіряють документів, що встановлюють особу. Це може призвести до постановлення судових рішень щодо осіб, які насправді участі в процесі не брали. Був випадок, коли за протоколом судового засідання у справі про розлучення брала участь жінка, яка насправді в той час перебувала в Італії.

Для уникнення такої ситуації, доцільно запровадити у практику приєднувати до справи копію паспорту чи іншого документу, який посвідчує особу, а також довідки про присвоєння ідентифікаційного коду.

Одночасно суд з’ясовує інші персональні данні, які мають значення для справи: рік народження (для встановлення обсягу процесуальної дієздатності), місце проживання та місце роботи (для надсилання повісток), рівень володіння українською мовою (для вирішення питання про залучення перекладача). Повідомлені суду відомості спеціально не перевіряються і вважаються достовірними. Ці відомості не входять до предмету доказування по справі.

В цій частині доцільно встановлювати також ідентифікаційний код особи, оскільки він є обов’язковим елементом виконавчого документа.

При перевірці повноважень представника необхідно вияснити наявність документів, які посвідчують повноваження представника (ст. 42 ЦПК), а також обсяг повноважень, які має представник (ст. 44 ЦПК). Крім того необхідно перевірити відсутність обставин, які виключають можливість даної особи бути представником (ст. 41 ЦПК).

Стаття 164. Роз’яснення перекладачеві його прав та обов’язків. Присяга перекладача

1. Головуючий роз’яснює перекладачеві його права та обов’язки, встановлені цим Кодексом, і попереджає перекладача під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

2. Головуючий приводить перекладача до присяги: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов’язки перекладача, використовуючи всі свої професійні можливості».

3. Текст присяги підписується перекладачем. Підписаний перекладачем текст присяги та розписка приєднуються до справи.

1. Коментована стаття застосовується судом тільки в тому випадку, якщо в справі бере участь перекладач.

Про процесуальний статус перекладача див. коментар до ст. 55 ЦПК.

Перекладач зобов’язаний здійснювати по можливості дослівний та повний переклад змісту всього, що відбувається в засіданні, кожного пояснення і заяви осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, зміст запитань та відповідей, які ставить суд свідкам, особам, що беруть участь у справі, та останні один одному і свідкам, робити переклад матеріалів справи та судових постанов, а також документів, які складає для суду особа, що не володіє мовою, тощо.

2. Головуючий роз’яснює перекладачеві його права та обов’язки, встановленні ЦПК, тобто зачитує ст. 55 ЦПК, і попереджає перекладача під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

З цього часу перекладач бере участь у справі і здійснює переклад.

3. Формальним елементом є присяга перекладача, яка проголошується усно і текст якої підписується перекладачем і приєднується до справи. Присяга є підтвердженням того, що перекладач готовий здійснювати належним чином свою функцію. Водночас це і важливий психологічний момент, який настроює перекладача належним чином виконувати свою функцію.

Стаття 165. Видалення свідків із зали судового засідання

1. Свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення.

2. Судовий розпорядник вживає заходів щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав.

1. Свідки повинні бути об’єктивними та неупередженими, а тому вони не повинні знати, що відбувається в залі засідань, що ці події не вплинули на їх показання.

Для цього свідки видаляються із залу судового засідання у відведені для цього приміщення. Таким приміщенням може бути будь-яке інше приміщення, окрім залу засідань, з якого вони не можуть спостерігати за засіданням. Традиційно свідки видаються в коридор.

Свідки видаляються із залу судового засідання в підготовчій частині ще до початку вирішення питань, пов’язаних із відводами, можливістю слухання справи за відсутності учасників процесу, які не з’явились, тощо.

Те, що свідки видаляються із залу засідань, означає, що вони там повинні бути присутні. Іншими словами, свідки повинні брати участь у підготовчій частині судового засідання, а отже їх слід викликати на той самий час, що й осіб, які беруть участь у справі. Однак свідок може бути зайнятим і не може проводити весь день в суді, очікуючи, коли саме його викличуть дати показання. Тому поширена практика виклику свідка на інший, більш пізній час. Це робиться з розрахунку на те, що допиту свідка передує підготовча частина, а також пояснення та запитання осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням інтересів учасників процесу, цю практику можна визнати обґрунтованою та такою, що не суперечить процесуальному законодавству.

Необхідність видалення свідків із залу судового засідання зумовлена перш за все тим, що ознайомлення недопитаних свідків з поясненням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, з показаннями допитаних свідків та з іншими процесуальними діями, що вчиняються в залі судового засідання, може вплинути на об’єктивність їх показань. А в обов’язок свідків входить давати правдиві показання відносно тих фактичних обставин, які їм відомі по справі, що розглядається судом. Крім того, свідки повинні давати правдиві відповіді на запитання суду та осіб, що беруть участь у справі.

2. Для запобігання впливу на об’єктивність показань недопитаних свідків судовий розпорядник вживає заходів щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав. Найбільш дієвим видається залишення допитаних свідків в залі засідань і допит усіх свідків в одному судовому засіданні.

Якщо судове засідання відкладається або допитано не всіх свідків через їх неявку, то виконання вимог ч. 2 коментованої статті стає неможливим. Адже зрозуміло, що проконтролювати чи спілкуються свідки між собою в перерві між засіданнями суду стає неможливим. З огляду на це, показання свідків, які допитуються після того, як частина свідків вже була допитана судом, можуть бути скореговані, а тому підлягають ретельній перевірці. Особливо це стосується свідків, які викликаються з ініціативи тієї самої сторони.

Стаття 166. Оголошення складу суду і роз’яснення права відводу

1. Головуючий оголошує склад суду, а також прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, право заявляти відводи.

2. Підстави для відводу, порядок розгляду заяви про відвід та наслідки її задоволення визначаються главою 3 розділу I цього Кодексу.

1. Після видалення свідків головуючий оголошує склад суду, а також прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання. Наприклад, «Справа розглядається Галицький районним судом м. Львова у складі судді Угриновської за участю секретаря судового засідання Кравчука».

2. Далі головуючий роз’яснює особам, які беруть участь у справі, право заявляти відводи. Зокрема, суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він особисто, прямо чи побічно заінтересований в результаті справи; він на попередньому розгляді даної справи брав участь у процесі як свідок, експерт, перекладач, представник, прокурор, секретар судового засідання; він є родичем сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі; перебуває в особистих стосунках з особами, які беруть участь у справі; будуть встановлені інші обставини, які викликають сумнів в його безсторонності.

Роз’яснивши право заявити відвід, суддя запитує в осіб, які беруть участь у справі, чи бажають вони заявити відвід. Часто замість цього судді запитують, чи довіряють особи, які беруть участь у справі, суду. Вважаємо, що такого запитання слід уникати, оскільки недовіра і відвід — це не тотожні поняття. Сторона може не довіряти суду, але правом заявити відвід не скористатися.

У разі заявлення відводу суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі.

Заява про відвід вирішується у нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Ухвала оскарженню не підлягає.

Про наслідки відводу суду див. коментар до ст. 25 ЦПК.

Стаття 167. Роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків

1. Головуючий роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, про що зазначається в журналі судового засідання.

1. Завдання, що стоять перед судом у стадії судового розгляду справи, визначають характер діяльності суду та осіб, які беруть участь у справі, а також їх права та процесуальні гарантії цих прав. Для того, щоб розглянути і вирішити справу, винести законне та обґрунтоване рішення, суду необхідно дослідити всі докази у справі, встановити всі факти, що мають значення для справи, з’ясувати правовідносини, що існують між сторонами, встановити дійсні права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі. Правильно і швидко здійснити все це суд може лише за активної участі в розгляді справи всіх заінтересованих осіб.

Особи, які беруть участь у справі, мають комплекс прав на стадії судового розгляду справи, що забезпечується процесуальними гарантіями. Цивільне процесуальне законодавство передбачає широке коло прав, якими можуть користуватися особи, які беруть участь у справі. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК), процесуальні права та обов’язки сторін (ст. 31 ЦПК) повинні бути роз’ясненні судом.

2. Роз’яснення особам, які беруть участь у справі їх прав та обов’язків має велике значення, оскільки більша частина цих осіб не знає про них, таким чином не знаючи свого права неможливо ним скористатися. Коли особа розуміє зміст своїх прав «можна чекати усвідомленого і вільного з їх боку розпорядження правами і виконання обов’язків».

Про те, що даним особам роз’яснено їхні права та обов’язки заноситься і до протоколу (журналу) судового засідання.

3. Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 05.03.77 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» з метою забезпечення найбільш повного, всебічного і об’єктивного з’ясування обставин справи в судовому засіданні необхідно роз’яснити сторонам і третім особам, які викликаються, що вони повинні довести обставини, на які посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, а також їхні інші права і обов’язки, передбачені правилами цивільного судочинства, оскільки вони користуються цими правами та несуть обов’язки і в процесі підготовки справи до судового розгляду. Проте роз’яснення прав та обов’язків особам, які беруть участь у справі, на стадії підготовки справи до судового розгляду не знімає обов’язок із суду роз’яснити права і обов’язки ще раз на цій стадії цивільного судочинства.

Стаття 168. Розгляд судом заяв і клопотань осіб, які беруть участь у справі

1. Заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановляється ухвала. Ухвала суду про відмову в задоволенні клопотання не перешкоджає повторному його заявленню з інших підстав.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VI, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право заявляти клопотання. Це право випливає з таких суттєвих принципів цивільного процесу, як змагальність, диспозитивність, демократизм.

Під клопотанням слід розуміти звернення до суду осіб, які беруть участь у справі, з проханням про здійснення таких процесуальних дій, без яких, на їх думку, справа не може бути правильно вирішена.

Клопотання про витребування нових доказів, про участь у справі третіх осіб, про відкладення судового розгляду справи та з інших питань суд повинен вирішувати попередньо з’ясовуючи думку осіб, які беруть участь у справі. На підставі думок осіб, які беруть участь у справі, та свого внутрішнього переконання, яке базується на законі, суд вирішує питання про те, чи підлягає задоволенню клопотання.

Клопотання осіб, які беруть участь у справі, про витребування нових доказів та з усіх інших питань, пов’язаних з розглядом справи, суд вирішує негайно. Відкладення вирішення цих клопотань на інший час, «залишення їх відкритими», зміна черговості їх вирішення не допускається.

Кількість клопотань, заявлених особою, не обмежується. Всі вони повинні вирішуватися у встановленому порядку, тобто задовольнятися або відхилятися ухвалою суду.

Клопотання заявляються та вирішуються почергово. Тобто кожне заявлене клопотання повинно бути вирішене, після чого суд може розглядати інше клопотання. Не допускається одночасне заявлення або вирішення усіх клопотань.

Відмова в їх задоволенні не позбавляє права осіб, які беруть участь у справі, знову заявляти клопотання з того самого питання в процесі судового розгляду (п. 8, 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21.12.90 р. № 9).

Суд вправі відмовити у задоволенні клопотання про виклик свідків, якщо у ньому не зазначенні обставини, які він може підтвердити, або відомості про ці обставини не мають значення для правильного вирішення справи чи не можуть підтверджуватись показаннями свідків.

Стаття 169. Наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі

1. Суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених статтею 157 цього Кодексу, у разі:

1) неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки;

2) першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

4) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

2. Неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд.

3. У разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

4. У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

5. Наслідки, визначені частинами другою — четвертою цієї статті, настають і в разі, якщо сторона залишить залу судового засідання.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Коментована стаття встановлює наслідки неявки у судове засідання осіб, які беруть участь у справі, а не будь-яких учасників процесу.

Неявка у судове засідання — це відсутність особи в залі судового засідання під час розгляду справи, незалежно від причин, або залишення залу судового засідання.

Всебічність, об’єктивність та правильність розгляду справи та постановлення правосудного рішення залежить від участі в розгляді справи усього складу осіб, які беруть участь у справі по конкретному правовому спору, що переданий на розгляд суду.

Законодавець передбачив право осіб, які беруть участь у справі, брати участь у судових засіданнях, а також гарантії реалізації цього права. Це право витікає з вимог таких принципів цивільного судочинства, як змагальність, диспозитивність, процесуальна рівноправність сторін, демократизм, законність тощо. Тому дана стаття передбачає наслідки неявки в судове засідання когось із осіб, які беруть участь у справі. Ці наслідки є досить демократичними та відповідають диспозитивним засадам цивільного судочинства.

2. Правові наслідки неявки залежать від чотирьох обставин: 1) належності повідомлення особи, яка не з’явилася, про час і місце розгляду справи; 2) причини неявки; 3) процесуального статусу особи; 4) розсуду суду.

3. Суд зобов’язаний відкласти розгляд справи у таких випадках:

— у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки. Цей правовий наслідок настає і у випадках, коли суду достеменно відомо, про те, що особа знає про час та місце розгляду справи, але відомостей про вручення судових повісток, заповнених належним чином, у справі не має;

— разі неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними. Часто особи, які беруть участь у справі звертаються до суду з клопотаннями про відкладення розгляду справи, покликаючись на обставини, що їм перешкоджають взяти участь в засіданні: хвороба, відрядження, участь в інших судових засіданнях тощо. Ці причини, як правило, визнаються судом поважними;

— у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. Іншими словами, якщо позивач не з’явиться в судове засідання вперше, то розгляд справи буде відкладено завжди, за виняток випадку, коли сам позивач письмово просив справу розглядати без нього;

— у разі, якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Це може бути викликано недостатньою поінформованістю представника про фактичні обставини справи, недостатністю засобів доказування, необхідності з’ясування дійсного волевиявлення позивача. Для того, що б суд мав підстави визнати явку сторони обов’язковою, про це зацікавлена особа повинна заявити клопотання. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

4. Неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. Але за клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд.

Ця норма стосується, насамперед, договірних представників. Норма застосовується у випадку, коли сторона з’явилася, а представник — ні. Якщо не з’явилися ні сторона, ні її представник, то застосовуються наслідки, передбачені для неявки сторони.

Вирішуючи питання про відкладення розгляду справи, суд враховує складність справи, попередню участь представника у справі, стадію розгляду, готовність сторони до самостійного захисту своїх інтересів, добросовісність дій представника, який не з’явився, доведеність поважності причини неявки, думку інших осіб, які беруть участь у справі.

Сама по собі неявка представника, якщо при цьому не заявлено відповідне клопотання, не може бути підставою для відкладення розгляду справи.

5. У разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, без поважної причини або неповідомлення ним про причину повторної неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає заяву без розгляду.

Аналогічна правова ситуація в ЦПК 1963 р. вирішувалася по-іншому. Відповідно до ч. 3 ст. 172 ЦПК УРСР у разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від причин, позивача або відповідача, яким повідомлено у встановленому порядку про час і місце судового засідання, суд розглядає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін.

Коментована стаття такого права суду не надає. Наслідок неявки позивача, передбачений у ч. 3 коментованої статті є імперативним, тобто застосовується в усіх випадках повторної неявки, незалежно від того чи є можливість вирішити спір по суті.

Неявка до суду позивача може свідчити про втрату ним інтересу до вирішення справи. Вирішення спору в такому випадку було б порушенням принципу диспозитивності.

Повторною є друга поспіль неявка позивача, якщо він обидва рази був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.

6. Якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). При цьому застосовуються умови, необхідні для постановлення заочного рішення, передбачені ст. 224 ЦПК, а саме:

— позивач не заперечує проти такого вирішення справи, тобто згідний із заочним розглядом справи;

— у разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів;

— відповідач повинен знати про предмет, підстави та розмір позову.

Коментована норма не передбачає, як повинен діяти суд, якщо позивач згоди на заочний розгляд справи не дає. Вважаємо, що в цьому випадку, суд зобов’язаний відкласти розгляд справи.

7. Слід також враховувати, що за проявлену неповагу до суду настає відповідальність за ст. 185³ КУпАП у порядку, передбаченому цим Кодексом. Йдеться про злісне ухилення від явки до суду свідка та експерта згідно правил цивільного судочинства, непідкорення розпорядженню головуючого чи порушення порядку під час судового засідання свідком, позивачем, відповідачем та іншими громадянами; повторну неявку сторін або однієї з них без поважних причин чи неповідомлення ними про причини неявки на другий виклик (за умов, зазначених у ЦПК) або вчинення будь-яких інших дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21.12.90 р. № 9).

Стаття 170. Наслідки неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача

1. У разі неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість розгляду справи за відсутності свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не з’явилися, та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк. Одночасно суд вирішує питання про відповідальність свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не з’явилися.

1. У разі неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість розгляду справи за відсутності свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не з’явилися. Можливість продовження розгляду справи залежить від того на якій стадії перебуває судовий розгляд, чи є можливість вчинення процесуальних дій, які не потребують участі експертів, спеціалістів, перекладачів, які не з’явилися.

У разі неявки перекладача, судовий розгляд слід відкласти, оскільки в іншому випадку, будуть порушені процесуальні права особи, яка не володіє українською мовою.

Про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк суд постановляє ухвалу.

2. Одночасно з вирішенням питання про продовження або відкладення розгляду справи і незалежно від цього, суд вирішує питання про відповідальність учасника, який не з’явився.

Відповідальність за неявку до суду може наставати за ст. 185³ КУпАП України. Реальне притягнення до відповідальності за цієї нормою ускладнюється тим, що суд не може встановити усі елементи адміністративного правопорушення, а головним чином вину особи, яка не з’явилася.

Стаття 171. Роз’яснення прав та обов’язків експерта. Присяга експерта

1. Головуючий роз’яснює експертові його права та обов’язки, встановлені цим Кодексом, і попереджає експерта під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

2. Головуючий приводить експерта до присяги: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов’язки експерта, використовуючи всі свої професійні можливості».

3. Текст присяги підписується експертом. Дія присяги поширюється і на ті випадки, коли висновок був складений до її проголошення. Підписаний експертом текст присяги та розписка приєднуються до справи.

4. Якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права, обов’язки експертів і їх відповідальність роз’яснюються головуючим відразу після залучення їх до участі в цивільному процесі.

5. Експертам, які працюють у державних експертних установах, роз’яснення прав і обов’язків експерта та приведення його до присяги здійснюються керівником експертної установи під час призначення особи на посаду та присвоєння кваліфікації судового експерта. Підписаний текст присяги та розписка про ознайомлення з правами і обов’язками експерта та про кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків, за завідомо неправдивий висновок приєднується до особової справи. Засвідчені печаткою експертної установи копії цих документів подаються на вимогу суду.

1. Коментована стаття містить положення про роз’яснення прав та обов’язків експерту. Головуючий роз’яснює експертові його права та обов’язки, встановлені ст. 53 ЦПК та ст. ст. 12, 13 Закону «Про судову експертизу», і попереджає експерта під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Відповідно до ст. 384 КК України завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України або в суді, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках, — караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Головуючий приводить експерта до присяги: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов’язки експерта, використовуючи всі свої професійні можливості». В спеціальній літературі зазначається, що приведення до присяги має важливий психологічний ефект — особа, яка дає присягу повинна усвідомлювати свій обов’язок щодо поставлених перед нею завдань.

3. Відповідно до ч. 4 коментованої статті, призначення експертизи в цивільних справах допускається як під час судового розгляду, так і в процесі підготовки до нього.

У разі коли необхідність експертного висновку обумовлена обставинами, викладеними у позовній заяві, чи поданими доказами, суддя має призначати експертизу, як правило, при підготовці справи до судового розгляду, враховуючи при цьому думку осіб, які беруть участь у справі.

Проведення експертизи в суді повинно здійснюватися з додержанням правил, передбачених правилами цивільного судочинства. При цьому суд виконує такі дії:

— з’ясовує обставини, що мають значення для дачі експертного висновку;

— пропонує учасникам судового розгляду письмово подати питання, які вони бажають порушити перед експертами;

— оголошує ці питання, а також питання, запропоновані судом;

— заслуховує думки учасників судового розгляду з приводу поданих питань;

— у нарадчій кімнаті обмірковує всі питання, виключає ті з них, що виходять за межі компетенції експерта або не стосуються предмета доказування, формулює питання, які він порушує перед експертом з власної ініціативи, остаточно визначає коло питань, що виносяться на вирішення експертизи, і виносить ухвалу (постанову) про її призначення;

— оголошує в судовому засіданні ухвалу (постанову) про призначення експертизи і вручає її експертові;

— після проведення експертом досліджень, складання й оголошення експертного висновку приєднує його до справи;

— допитує експерта з метою роз’яснення й доповнення ним висновку.

Судам слід мати на увазі, що визначення способу та методики проведення експертизи є компетенцією експерта.

4. Відповідно до правил цивільного судочинства ухвала суду (постанова судді) повинна бути складена як окремий документ з наведенням у ній мотивів прийнятого рішення про призначення експертизи та чітким викладенням питань, що стосуються предмета останньої. В ухвалі (постанові) має бути зазначено, які подані учасниками судового розгляду питання і з яких мотивів відхилено (п. 5, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах» від 30.05.97 р. № 7).

5. Експертам, які працюють у державних експертних установах, роз’яснення прав і обов’язків експерта та приведення його до присяги здійснюються керівником експертної установи під час призначення особи на посаду та присвоєння кваліфікації судового експерта. Підписаний текст присяги та розписка про ознайомлення з правами і обов’язками експерта та про кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків, за завідомо неправдивий висновок приєднується до особової справи. Особова справа експерта зберігається в експертній установі.

Цих експертів суд про кримінальну відповідальність не попереджає, оскільки вважається, що вони вже про це попереджені. Засвідчені печаткою експертної установи копії цих документів подаються на вимогу суду.

Стаття 172. Роз’яснення спеціалістові його прав та обов’язків

1. Головуючий роз’яснює спеціалістові його права та обов’язки, встановлені цим Кодексом.

1. Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань. Права та обов’язки спеціаліста регламентуються ст. 54 ЦПК.

Стаття 173. Початок розгляду справи по суті

1. Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду.

2. У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях. При частковому визнанні позову відповідачем головуючий з’ясовує, у якій саме частині позов визнається.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Розгляд справи по суті — це друга частина стадії судового розгляду. Її завданням є встановлення і перевірка фактичних обставин справи.

2. Ця частина судового розгляду розпочинається доповіддю головуючого. Зміст цієї доповіді визначено законом. У ній зазначається про зміст заявлених вимог (як правило, судді зачитують або переказують позовну заяву) і про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання. Якщо відповідач не з’явився, але подав письмові пояснення раніше, то їх зміст теж оголошується головуючим під час доповіді.

Метою доповіді є доведення змісту справи до учасників процесу та всіх присутніх в залі засідання осіб, що надає можливість їм стежити за розвитком процесу і цим забезпечує його виховний вплив.

3. Після доповіді головуючого з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду. Для з’ясування цих обставин суд ставить сторонам відповідні запитання. Лише у разі одержання негативної відповіді на усі ці запитання, суд може розглядати справу по суті.

Якщо відповідаючи на запитання головуючого, позивач усно заявляє суду, що бажає збільшити свої вимоги, змінити підставу або предмет позову, головуючи пропонує викласти ці зміни у письмовій формі, встановленій для позовної заяви. Наведене означає, що зміна підстави чи предмету позову на основі усних заяв позивача не допускається і є нікчемною, тобто не породжує жодних правових наслідків.

При частковому визнанні позову відповідачем головуючий з’ясовує, в якій саме частині позов визнається, тобто які вимоги позивача відповідач вважає обґрунтованими. У разі визнання частини вимог, розгляд справи по суті проводиться в обсязі, необхідному для вирішення невизнаної частини вимог.

Розгляд справи без доповіді головуючого та з’ясування передбачених вище питань, вважається істотним порушення норм процесуального права.

Стаття 174. Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем

1. Позивач може відмовитися від позову, а відповідач — визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи.

2. До ухвалення судового рішення у зв’язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз’яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.

3. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

4. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

5. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

1. Відмова позивача від позову — це одностороннє вільне волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного позивачем процесу.

Відмовитися від позову може тільки позивач або його уповноважений представник. Таким правом наділена також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Право відмовитися від позову може бути реалізовано у будь-який час судового розгляду, тобто і під час судових дебатів.

Заява про відмову у позові може бути усною або письмовою. Усна заява проголошується в судовому засіданні і її зміст заноситься до журналу судового засідання. Письмова заява, підписана позивачем, приєднується до справи.

2. Відмова позивача від позову — це вияв принципу диспозитивності, тому ця дія здійснюється під контролем суду. Ця правомочність належить до числа більш істотних, тому головуючий зобов’язаний роз’яснити наслідки таких дій, а саме неможливість повторного звернення до суду з тим самим позовом.

Суд повинен перевіряти законність відмови позивача від позову, чи не порушуються при цьому інтереси самого позивача, інших осіб, які беруть участь у справі, інтереси держави. Причини відмови від позову повинні оцінюватися судом з урахуванням обставин справи. Причинами відмови від позову часто є вирішення спору в позасудовому порядку, втрата позивачем інтересу до справи.

Ці дії суд вчиняє до постановлення ухвали про закриття провадження у справі у зв’язку із прийняттям відмови від позову. У разі прийняття відмови від позову суд постановляє відповідну ухвалу, де вказує про закриття провадження у справі. Дана ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку.

3. Визнання позову відповідачем — це одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Визнати позов може відповідач або його уповноважений представник.

Право відповідача на визнання позову повністю або частково є виявом принципів диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.

У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав, тобто коли ці підстави встановлені зібраними у справі доказами, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону (наприклад, відповідач визнає безпідставний позов) або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (наприклад, малолітніх або недієздатних), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

4. Від визнання позову слід відрізняти визнання фактів. Факти може визнати й позивач. Визнання стороною в суді фактів, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’язковим. Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав та законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки.

5. Коментована стаття містить спеціальну норму, за якою суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Стаття 175. Мирова угода сторін

1. Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову.

2. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи.

3. До ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз’яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.

4. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

5. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

6. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

1. Мирова угода є двостороннім волевиявленням, спрямована на врегулювання спору шляхом взаємних поступок.

Мирова угода укладається сторонами (позивачем і відповідачем) і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову.

2. Процесуальне законодавство зобов’язує суддю (суд) роз’яснити сторонам можливість укладення мирової угоди і сприяти примиренню сторін. Можливість закінчення спору шляхом примирення повинна з’ясовуватися суддею ще в процесі підготовки справи до розгляду. Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 05.03.77 р. № 1 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» суддя вправі викликати позивача повторно, якщо відповідач виявив згоду добровільно виконати вимоги позивача чи укласти мирову угоду.

3. Сторони можуть укласти мирову угоду як в суді, так і поза судом. Сторони зобов’язані повідомити суд про укладення мирової угоди, зробивши спільну заяву, тобто заяву, яка підписана обома сторонами. Ця заява приєднується до справи.

Мирова угода укладається з урахуванням загальних правил вчинення правочинів у письмовій формі. В мировій угоді доцільно зазначити: найменування документа «Мирова угода», місце та дата її укладення, найменування та місце знаходження сторін, їх представників, цивільну справу, за якою укладається мирова угода, конкретні умови мирової угоди, точний розмір грошових сум, що повинні бути виплачені за мировою угодою, строки виконання зобов’язань, підписи сторін.

4. Суд зобов’язаний перевірити, чи не суперечить мирова угода закону, а також, чи не порушує вони прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Так, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала ухвалу Шепетівського міського народного суду про затвердження мирової угоди в справі за позовом про визнання права власності на частину жилого будинку, оскільки за цією угодою позивачам були виділенні тільки господарські будівлі, які не можуть бути самостійним об’єктом права власності, що суперечить закону.

Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Цим положенням законодавець захищає інтереси осіб від імені, яких діє їх представник, оскільки представники не завжди діють добросовісно.

5. Затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору є спрощеною процесуальною процедурою, в якій не передбачено обов’язку доказування та оцінки доказів. По- становлення судового рішення на умовах досягнутої домовленості про мирову угоду є порушенням закону, оскільки таке рішення не містить обов’язкових його складових — визначеності щодо встановлення обставин і фактів), їх правової оцінки, наявності порушення прав і свобод тощо.

Для прикладу, П. звернувся до суду із позовом до С. про визнання права власності на 3/4 будинку в с. Логачівці Харківського району та визнання частково недійсним заповіту його дружини. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 28 вересня 1999 р. позов задоволено частково: за П. та С. шляхом затвердження мирової угоди визнано право власності на 1/2 будинку за кожним. Свідоцтво про право на спадщину за заповітом визнане частково недійсним. При цьому підставою для задоволення позову суд визнав досягнуту сторонами мирову угоду.

У касаційній скарзі П. просив скасувати зазначене судове рішення, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вирішила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 103 ЦПК УРСР сторони мають право на укладення мирової угоди на будь-якій стадії процесу. Заява про укладення мирової угоди між сторонами згідно зі ст. 179 ЦПК УРСР долучається до справи, про що зазначається у протоколі судового засідання. До затвердження мирової угоди між сторонами суд роз’яснює їм наслідки відповідних процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору має свою спрощену процесуальну процедуру, в якій не передбачено обов’язку доказування та оцінки доказів.

У зв’язку з цим постановлення судового рішення на умовах досягнутої домовленості про мирову угоду є порушенням вимог статей 202, 202¹, 203 ЦПК УРСР оскільки таке рішення не містить обов’язкових його складових — визначеності щодо встановлення обставин (фактів), їх правової оцінки, наявності порушення прав і свобод тощо.

За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що зазначене порушення судом норм процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, тому, керуючись статтями 336, 341 ЦПК УРСР, касаційну скаргу П. задовольнила, рішення Харківського районного суду від 28 вересня 1999 р. скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

6. Коментована стаття передбачає можливість постановлення судом двох ухвал у зв’язку із розглядом мирової угоди:

1) ухвали про закриття провадження у справі (ч. 4). Ухвала про закриття провадження у справі постановляється в усіх випадках, коли сторони уклали мирову угоду і повідомили про це суд спільною заявою;

2) ухвали про визнання мирової угоди (ч. 5). Ухвала про визнання мирової угоди постановляється лише за клопотанням сторін і якщо умови мирової угоди не суперечать закону, не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб. В іншому випадку суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Вимога закону про процесуальне оформлення наслідків укладення мирової угоди двома різними ухвалами, на наш погляд, є необґрунтованою і штучно розділяє одну дію на дві. Тим більше, що у разі, якщо суд не визнає мирової угоди, він і провадження закрити не має права, а повинен продовжувати судовий розгляд.

Разом з тим, з метою виконання вимог закону, сторонам доцільно одночасно з повідомленням суду про мирову угоду, просити і про її визнання.

7. Ухвала про визнання мирової угоди повинна містити усі умови мирової угоди.

Стаття 176. Пояснення осіб, які беруть участь у справі

1. Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими.

3. Якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них.

4. Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді — «так» чи «ні».

5. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному.

6. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

1. Пояснення — це усний виступ учасників процесу, що містить відомості про відомі їм обставини справи. Під час пояснень ці особи не обмежені в часі, але головуючий слідкує за тим, щоб вони не відхилялись від предмету судового розгляду.

2. Коментована стаття встановлює таку черговість пояснень: 1) позивач; 2) його представник; 3) третя особа, яка бере участь на стороні позивача, 4) її представник, 5) відповідач, 6) його представник, 7) третя особа, яка бере участь на стороні відповідача, 8) її представник, 9) третя особа, котра заявляє самостійні вимоги на предмет спору, 10) її представник, 11) інші особи, які беруть участь у справі.

За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Однак і в цьому випадку суд вправі запропонувати особі дати особисті пояснення.

Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими, тобто перед позивачем.

Пояснення повинні стосуватися суті позову. Якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може з власної ініціативи зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них. Таке розпорядження суду є обов’язковим для усіх осіб.

Сторонам за їх клопотанням після дачі пояснень суд може надати можливість виступити з додатковими поясненнями

3. Після того, як особа висловила усі свої пояснення, інші особи, які беруть участь у справі вправі ставити їй запитання. Основна мета запитань — виявити обставини, що мають значення для справи, схилити сторону визнати невигідні їй обставини.

Запитання повинно стосуватися позову, тобто бути належним. При цьому, ставлячи запитання, особа не може сама давати відповідь на своє запитання; заперечувати одержану відповідь по суті; ставити запитання у некоректній формі; ставити нове запитання до одержання відповіді на попереднє; повторюватися.

Запитання ставляться у тій самій черговості, яка встановлена для надання пояснень.

Коментована норма не передбачає право суду ставити запитання особам, які беруть участь у справі. Однак таке право суду є природнім, адже саме суд встановлює обставини справи і вирішує спір.

4. Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді — «так» чи «ні». За змістом коментованої норми, сама особа, яка ставить запитання, не вправі вимагати такої відповіді. Це може зробити лише суд.

Таким чином можна отримати конкретну відповідь на поставлене запитання і уникнути протиріч.

5. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень. Ця норма є імперативною і зобов’язує суд оголошувати письмові пояснення навіть тоді, коли усні пояснення ці особи давали в судовому засіданні. Це необхідно робити тому, що в письмових і усних поясненнях може виявитися розбіжність.

Стаття 177. Встановлення порядку з’ясування обставин справи та дослідження доказів

1. Суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються.

2. Порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.

1. Після заслуховування пояснень усіх осіб, які беруть участь у справі та одержання відповідей на запитання, суд встановлює порядок з’ясування обставин справи та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. Цей порядок передбачає послідовність дослідження обставин справи та доказів.

Порядок дослідження доказів визначається судом по кожній конкретній справі залежно від обставин даної справи, з урахуванням зручності, доцільності та тактики ведення справи. При цьому особи, які беруть участь у справі, можуть запропонувати свій порядок.

2. Про порядок дослідження доказів суд постановляє ухвалу, в якій зазначає які докази і в якій послідовності будуть досліджуватися.

Стаття 178. Відмова від визнання обставин

1. Відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

2. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу.

3. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

1. В попередньому судовому засідання суд з’ясовує, які обставини сторони визнають, а які заперечують. З урахуванням цього визначається предмет судового доказування у справі.

Відмовитися від визнання обставин у попередньому судовому засіданні сторона, як правило, не може і така відмова судом не приймається. Як виняток, відмова може бути прийнята судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Ці обставини повинні бути доведені доказами у встановленому порядку і оцінюються судом, що розглядає справу.

Інші особи, які беруть участь у справі вправі висловити суду свою думку з приводу відмови від визнання обставин.

2. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

У разі безпідставної відмови від визнаних раніше обставин, суд не приймає її, про що теж постановляє ухвалу.

Стаття 179. Дослідження доказів

1. Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

2. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

1. Дослідження доказів — це безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності.

Предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення.

З’ясуванню і перевірці доказами підлягають також причини і умови, які сприяли правопорушенню або виникненню цивільно-правового спору.

2. Якщо з’ясується, що зібраних у справі доказів недостатньо і можливість їх одержання не вичерпана, суд відповідно до правил цивільного судочинства пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази, а в разі виникнення в цих осіб труднощів за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів і залежно від необхідного для цього часу може оголосити перерву, відкласти розгляд справи, а у випадках, передбачених законом, зупинити провадження в справі (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21.12.90 р. № 9).

3. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту, достовірності, процесу їх формування, збереження та забезпечення. Фактичні дані (обставини справи) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування.

Стаття 180. Порядок допиту свідків

1. Кожний свідок допитується окремо.

2. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

3. Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.

4. Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали.

5. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги: «Я, (ім’я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи».

6. Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.

7. Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

8. Суд має право з’ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

9. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.

10. Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

11. Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд.

12. Суд може одночасно допитати свідків для з’ясування причин розходжень у їхніх показаннях.

1. Допит свідка — це логічна і психологічна діяльність особи, яка бере участь у справі та суду, спрямована на одержання від свідка усних показань, що мають значення для справи.

Допит свідка є процесуальною формою здобуття та дослідження одного із засобів доказування — показів свідка. Саме через недотримання встановленої законом процесуальної форми не можуть бути використані як показання свідків письмові пояснення громадян. Вони можуть бути прийняті судом як письмові докази.

2. Умови та порядок допиту свідка в цивільному процесі характеризується наступним: 1) свідок вперше допитується в суді; 2) гласність; свідок не може бути допитаний віч-на-віч; 3) час та місце допиту свідка залежить від суду; 4) суд бере активну участь у допиті свідка.

3. Кожен свідок допитується окремо. Послідовність допиту свідків встановлюється судом. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення судового засідання. У разі відкладення судового засідання або оголошення перерви, з’являтися в наступне судове засідання свідки не зобов’язані. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін. Це може бути викликано станом здоров’я свідка, виробничою необхідністю та іншими поважними причинами.

4. З урахуванням специфіки цивільного процесу можна виділити 8 стадій допиту свідка: 1) підготовка допиту; 2) анкетування свідка; 3) попередження про відповідальність та присяга; 4) розповідь свідка; 5) встановлення психологічного контакту; 6) перехресний допит; 7) фіксація показань свідка; 8) оцінка показань свідка.

I. Підготовка допиту включає:

1.1. Визначення мети допиту. Мета допиту — одержати від свідка інформацію, що має доказове значення. Допит може проводиться з метою отримання нової інформації або перевірки чи уточнення наявної, отриманої з інших джерел. Коло обставин, що підлягають з’ясуванню під час допиту, називають предметом допиту. Він формується після вивчення та аналізу матеріалів справи.

1.2. Збір та вивчення відомостей про свідка. Потрібно встановити його стосунки з іншими учасниками процесу, соціальне оточення, психологічні особливості, місце роботи, коло спілкування. В ході допиту та оцінки показань свідка ці обставини потрібно враховувати.

1.3. Отримання спеціальних знань, які можуть знадобитися під час допиту. Це потрібно, коли проводиться допит спеціалістів та фахівців у певній сфері або з приводу обставин, які таких знань потребують. Знання ознак та закономірностей явищ, для з’ясування яких планується допит, дозволить правильно сформулювати запитання, обрати їх логічну послідовність і, при потребі, змінити тактику допиту.

1.4. Визначення тактичних та психологічних прийомів допиту. Прийоми підбираються індивідуально для кожного свідка, з урахування їх психологічних, статевих, професійних та інших особливостей. Доцільно обміркувати послідовність застосування тих чи інших прийомів допиту.

1.5. Складання плану допиту. План допиту включає питання, які потрібно задати свідкові для досягнення мети допиту. Їх підготовку почати можна із запису фактів, що підлягають встановленню. Наприклад: факт № 1 — місце перебування відповідача з 1.01.2002 р. по 7.01.2002 р.; факт № 2 — час передачі грошей відповідачу і т. д.

Далі, щодо кожного факту потрібно сформулювати запитання, які цей факт характеризують. Доцільно використовувати 5 типів питань: Хто? Що? Де? Коли? Чому? Але прямих питань потрібно уникати. Наприклад, для встановлення факту № 1 можуть бути задані такі питання: 1) Хто був із відповідачем 01.01.2002? 2) Що робив відповідач 01.01.2002 р.? 3) Чому він це робив? 4) Коли відповідач змінив місце перебування? Найгірше з усіх можливих запитань — де був відповідач з 01.01.2002 р. по 07.01.2002 р.?

Чим більше запитань — тим легше обрати кращі і сформувати послідовність.

У плані доцільно передбачати варіанти питань в залежності від тієї чи іншої відповіді свідка. На зразок алгоритму: «якщо так, то..., якщо ні, то...»

1.6. Прогнозування дій іншої сторони. Під час допиту свідка протилежна сторона теж буде ставити йому запитання, можливо навіть першою. Тому потрібно сформулювати питання, які цікавлять і протилежну сторону.

1.7. Прогнозування поведінки допитуваного під час допиту. Потрібно підготуватися до різних варіантів розвитку ситуації під час допиту та обдумати можливі дії у відповідь.

Підготовка допиту свідка відбувається поза судом.

II. Анкетування свідка. Цю частину допиту здійснює суд. Відповідно до ч. 3 ст. 180 ЦПК України, перед допитом свідка суд встановлює його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Головуючий роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали.

III. Попередження про відповідальність і приведення до присяги. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань.

Кримінальна відповідальність свідка передбачена ст. 384 КК України. Відповідно до цієї статті, завідомо неправдиве показання свідка... в суді... — караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, — караються виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

Відповідно до ст. 385 КК України відмова свідка від давання показань... у суді... — караються штрафом від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

Головуючий приводить свідка до присяги: «Я, (ім’я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи». Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

IV. Розповідь свідка. Відповідно до ч. 7 ст. 180 ЦПК України, допит свідка починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому особисто відомо по даній справі. Свідок надає інформацію у вигляді довільної розповіді.

Об’єктивність інформації, що одержується під час допиту свідка, перш за все, залежить від психологічної позиції — бажає він давати правдиві показання чи збирається приховувати правду.

V. Встановлення психологічного контакту із свідком. Вже на попередній стадії, під час вільної розповіді, особам, які беруть участь у справі потрібно намагатися встановити психологічний контакт із свідком. Для цього потрібно спостерігати за ним, дивитися у вічі, хитати головою на знак розуміння та ін. Це так званні невербальні способи.

Вербальними способами встановлення психологічного контакту є 1) звернення до закону; 2) збудження інтересу до допиту чи допитуючого; 3) звернення до логіки; 4) підвищення емоційного стану — збудження.

Особливість допиту свідка в цивільному процесі в тому, що на встановлення психологічного контакту немає часу.

VI. Перехресний допит. Перехресний допит полягає в тому, що кожна із сторін задає свідкові запитання. Питання — основний інструмент допитувача. За цільовим призначенням питання поділяються на основні, доповнюючі, уточнюючі, нагадаючі, контрольні, співставляючі, деталізуючі, спрямовуючі та ін.

Ось основні правила допиту свідка, сформульовані ще наприкінці позаминулого століття П. Сергеїчем:

1) не питати свідків про очевидні та встановлені обставини;

2) не питати про те, що не має значення;

3) не давати випадкових питань;

4) встановлювати джерело інформації свідка. Не допускати показань з чужих слів;

5) зупинитися вчасно;

6) питати так, що б свідок не міг вгадати очікуваної відповіді;

7) відокремлювати факти від суб’єктивної думки свідка про ці факти.

До цього можна додати, що питання повинні бути конкретними і торкатися однієї обставини.

Вважається, що недоцільно використовувати навідні питання. Таку думку упродовж тривалого часу обстоюють різні автори. У практиці американських адвокатів, навпаки, вимагається, що б усі питання були такими. Можлива відповідь на більшість із них — «так» або «ні». Ідея використання навідних запитань полягає в тому, що вони дають змогу особі, яке веде допит, висвітлювати інформацію, корисну для справи. Вони ефективні, коли допитувач сам знає відповідь на питання, і не звертається до свідка з питанням «чому».

Цивільне процесуальне законодавство не містить вимог до питань свідкові чи іншим учасникам. Однак у ч. 9 ст. 180 нового ЦПК зазначено, що головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду. Таким чином, некоректними вважаються образливі, навідні та неналежні питання. Їх можна ставити, але суд їх може зняти, якщо про це клопочуть інші особи, які беруть участі у справі.

Потрібно завчасно продумати послідовність постановки питань, що б одне слідувало з іншого і було його логічним продовженням. Визначена послідовність та предметна спрямованість питань називається програмою допиту. Допит рекомендують розпочинати з питань, які не викликають негативної реакції, далі давати нейтральні питання, потім — суттєві, які цікавлять допитувача.

Наступне запитання потрібно задавати після того, як свідок відповів на попереднє. Не потрібно задавати питання, на які можна одержати небажану відповідь.

Відповідно до ч. 8 ст. 180 нового ЦПК суд має право з’ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Отже суд не вправі ставити питання до завершення допиту сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Несвоєчасне питання судді може зламати заплановану послідовність допиту, а деколи звести нанівець намагання сторони розкрити свідка. Тому така норма відповідає духу змагальності.

Формулювання питань повинно бути індивідуальним, враховувати особливості допитуваного, його фізичні і психологічні особливості, відношення до справи. Одна й та сама обставина у різних осіб повинна з’ясовуватися по-різному.

Р. Гарріс, книжка якого «Школа адвокатури» є без сумніву, одним із найкращих посібників молодим адвокатам, рекомендує ніколи не допитувати своїх свідків повторно та не сумніватися в їх правдивості. Не потрібно також повторювати запитання, на які отримана бажана відповідь, не пропонувати свідкам одні й ті самі запитання по суттєвим обставинам, якщо протиріччя вже встановлено.

Найбільшу складність під час допиту становить викриття завідомо неправдивих показань. Це явище вражає своїм масштабом: неправдиві показання було виявлено у 54 % вивчених справ.

Методика викриття завідомо неправдивих показань включає в себе:

1) оцінка загальної правдоподібності показань та встановлення неправдивих. Для цього потрібно встановити чи могла особа в описуваних нею умовах сприйняти те, про що дає показання; чи могла бути така кількість об’єктів чи суб’єктів; чи могли події відбуватися у такій послідовності; чи могли ті чи інші предмети мати властивості, про які повідомляє свідок.

Потрібно перевірити внутрішню відповідність окремих частин показань; перевірити відповідність показів іншим доказам; спостерігати за поведінкою та емоціями свідка.

Явища зовнішнього світу відбуваються у супроводі та у зв’язку з іншими явищами. Жодна подія не може існувати сама по собі. Розповідь свідка складається з декількох фактів. Якщо вони дійсні — вони будуть поєднуватися з багатьма іншими фактами. Якщо показання неправдиві, то при всьому мистецтві вигадки, події, повідомлені свідком, не можуть підійти до навколишніх фактів у всіх своїх дрібницях.

2) виявлення мотиву неправдивих показань. Причини неправдивих показань завжди пов’язані з мотивом. Таким може бути небажання псувати стосунки із іншими особами; страх помсти; намагання скрити власну негідну поведінку; намагання допомогти чи зашкодити особі, що бере участь у справі та ін.

3) викриття неправдивих показань. В літературі пропонуються різні тактичні прийоми виявлення протиріч у показаннях свідка:

• допитувати свідка від загального до конкретного. Конкретне не повинно суперечити загальному. Питання повинні бути побудовані з розрахунком на поступове звуження кола фактів, що встановлюються. Потрібно враховувати, що допитуваний може виявити у питаннях невідомі йому відомості і скорегувати наступні показання;

• використовувати раптові запитання. Умисно перескакувати через декілька логічних, з точки зору послідовності, запитань. Якщо свідок не знає як відповісти на запитання, він або на ходу придумає неправдиве пояснення або скаже правду;

• поступово підводити свідка до головного питання. Таким чином досягається маскування головних питань другорядними;

• допитувати по епізодам. Застосування цього прийому доцільно тоді, коли є відомості про те, що допитуваний, можливо буде давати неправдиві показання, або якщо такі виявляються на початку вільних пояснень. Ефективним є відступ від традиційної послідовності допиту і проведення його по окремим фактам. Зміна послідовності у допиті порушує продуманий свідком план показів, відсутність часу не дозволяє йому зосередитися на обмірковуванні взаємозв’язку та логічної чіткості показань;

• демонструвати докази, що спростовують неправдиві показання;

• здійснювати логічний аналіз протиріч між фактами та показаннями свідка;

• створювати враження про повну обізнаність допитувача з обставинами справи;

• приховувати інформацію;

• деталізувати отриману від свідка інформацію;

• ставити додаткові та уточнюючі запитання;

• витягувати свідка на спір;

• надавати свідкові додаткову інформацію, яка у нього відсутня і врахування якої впливає на його мотивацію або оцінку фактів;

• надати свідкові можливість висловити всю неправду, навіть допомоги йому підсилити її з метою полегшення наступного викриття («провокація неправдивих показань»);

• задавати питання, на які потрібна розширена відповідь. Чим більше неправдивих свідчень повідомить допитуваний, тим легше їх виявити, оскільки їх неможливо продумати до дрібниць, а тим більше зберегти у пам’яті.

Потрібно пам’ятати, що свідок утаює саме те, що ви хочете викрити. Якщо вам потрібна відповідь на питання, не задайте цього питання. В протилежному випадку, свідок зрозуміє, до чого це питання, і намагатиметься не сказати те, що вам потрібно. Робіть вигляд, що вірите свідкові.

Найскладніше викрити неправдивість показань, які лише частково не відповідають дійсності. За словами Р. Гарріса, хороший брехун — не той, хто вигадує факти, а той, хто пристосовує їх. Найкращий брехун той, хто вміє додати найменше брехні до дійсних обставин.

4) спонукання до правдивих показань. Спонукання здійснюється шляхом психологічного впливу на свідка з метою стимулювання до правдивих показань. Зміна мотивації здійснюється переконанням у неправильності зайнятої позиції, роз’ясненням правових наслідків завідомо неправдивих показань, апелюванням до позитивних сторін особистості свідка.

Психологічний вплив припустимий лише у межах, коли він залишає свідкові альтернативу поведінки.

Психологічний вплив на свідка досягається такими методами:

— підтримання стану збудження, створення емоційної напруги. Свідок завчасно інформується про час та місце розгляду справи. З моменту отримання повістки до судового засідання він неодноразово уявляє себе в суді, думає що саме він розкаже суду. Ці роздуми формують у нього певний психологічний настрій, так би мовити «психологічну установку». Раптова зміна цього стану, виведення свідка із емоційної рівноваги дестабілізує його дії. Емоційний вплив здійснюється голосом, інтонацією, жестами, мімікою та ін.

Постійність збудження передбачає розумову діяльність людини, основою якої є систематичне повернення до співставлення певних фактів, що перебувають у сфері збудження, з іншими фактами, спроби передбачити можливі логічні зв’язки між питаннями допитувача, продумування своїх пояснень, утаювання фактів, підготовка нових фактів, що підтверджують опрацьовану неправдиву версію. У стані емоційного напруження свідок може обмовитися. Тобто надати правильну інформацію, яку він бажав утаїти.

— форсування допиту. Темп допиту має важливе значення. Коли на питання треба відповідати швидко, без роздумів, то свідок може обмовитися. Свідка потрібно стимулювати до відповіді, не давати йому пауз для роздумів, заповнювати її спонукальними словами, наприклад: «Свідок, відповідайте!», «Суд чекає!». Можливе поєднання форсованого та уповільненого темпу. Малозначні питання рекомендується задавати повільно, а під час опитування з приводу суттєвих фактів темп допиту потрібно збільшувати.

VII. Фіксація показань свідка. Доказове значення будуть мати лише ті покази, які зафіксовані в протоколі судового засідання. Тому представник повинен слідкувати, що б секретар записував ті чи інші відповіді. Можна навіть повторити ту чи іншу фразу, вимовлену свідком.

До запровадження в судах систем фіксації процесу, показання свідка доцільно фіксувати з допомогою диктофона.

VIII. Оцінка показань свідка. Оцінка показань свідка здійснюється як під час допиту, так і в судових дебатах. На оцінку достовірності показань свідка впливають такі фактори: 1) моральність особи; 2) ступінь та характер зацікавленості свідка; 3) фізичні та психічні особливості 4) об’єктивні умови сприйняття фактів; 5) відповідність показань іншим доказам, відсутність протиріч у самих показань.

5. Відповідно до ч. 12 коментованої статті суд може одночасно допитати свідків для з’ясування причин розходжень у їхніх показаннях. Іншими словами, додатковий допит свідків може бути одночасним.

Додатковий допит кількох свідків одночасно може проводитися лише для з’ясування причин розходження у їх показаннях. Правова регламентація такого виду допиту в ЦПК відсутня. Через це очна ставка практично не використовується. Вважаємо, що тут має застосовуватися аналогія закону. Очну ставку потрібно проводити за правилами, встановленими КПК України.

Замість одночасного допиту може використовуватися інший спосіб перевірки правдивості показань — повторний допит свідка. Відповідно до ч. 11 ст. 180 нового ЦПК свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду.

Під час повторного допиту у свідка слід з’ясовувати причини розбіжностей його показань з іншими доказами у справі. Доцільно проводити повторний допит в тому самому судовому засіданні, що б свідок не мав можливостей обдумати свої нові показання, в тому числі узгодити їх з зацікавленими учасниками процесу.

Стаття 181. Використання свідком письмових записів

1. Свідок, даючи показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду.

1. Коментована стаття допускає можливість використання свідком письмових заміток, що є винятком, оскільки за загальним правилом, відповідно до вимог принципу усності, свідок дає свої показання усно у формі вільної розповіді про факти, які йому відомі по справі і мають значення для правильного її вирішення.

Використання письмових записів допускається у випадку, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями або іншими даними, які важко зберегти в пам’яті (наприклад, дати, списки імен, номери телефонів, адреси, найменування товарів, іноземні слова тощо).

2. Письмові замітки, якими може користуватись свідок при дачі показань, повинні містити в собі лише обчислення та інші дані, які важко зберегти в пам’яті. Письмові замітки свідка в жодному разі не повинні містити у собі зміст показань свідка. Для перевірки дотримання цієї вимоги закон передбачає необхідність пред’явлення цих письмових заміток для огляду судом та особами, які беруть участь у справі.

Про необхідність використовувати такі замітки повинна заявити сторона, за ініціативою, якої викликаний даний свідок, або сам свідок. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду. Це зокрема, робиться для того, щоб усі могли переконатися, що саме ці дані є предметом свідчень.

Стаття 182. Порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків

1. Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі, або представників органів опіки та піклування, а також служби у справах дітей.

2. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

3. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.

4. У виняткових випадках, коли це необхідно для об’єктивного з’ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.

5. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 21.05.2009р. № 1397-VІ)

1. Коментована стаття визначає порядок допиту малолітніх та неповнолітніх свідків.

Свідки, які не досягли 14 років (малолітні), завжди допитуються в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників). Ці особи є іншими учасниками процесу і можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.

Участь педагога або близьких для свідка осіб під час допиту неповнолітніх віком від 14 до 18 років може бути визнана необхідною судом.

Присутність цих осіб викликана необхідністю забезпечити спокійну для свідка обстановку та врахувати особливості вікової психології неповнолітнього.

Батьки або педагог залучаються ухвалою суду і їм у встановленому порядку надсилається судова повістка. Відомості про батьків неповнолітнього свідка повинні надати суду особи, зацікавлені у допиті свідка. Як педагога слід залучати лише тих осіб, які знають неповнолітнього свідка: вихователів та шкільних вчителів.

Участь батьків або педагогів допускається лише тоді, коли вони не заінтересовані у справі.

2. Допит неповнолітнього свідка має свої особливості, що виділяються у спеціальній літературі:

— розширене коло учасників процесу (до 14 років повинен бути присутнім педагог; від 14 — 16 років участь педагога на розсуд суду; участь захисника);

— потрібно врахувати, що неповнолітні, а особливо малолітні свідки схильні до навіювання з боку дорослих осіб;

— при проведенні допиту доцільно одержати якомога повнішу інформацію про неповнолітнього свідка;

— допит неповнолітнього, а особливо малолітнього слід проводити у формі бесіди для встановлення психологічного контакту. З малолітніми можна використовувати елементи гри;

— допит неповнолітнього не повинен тривати довго. Концентрована увага малолітнього триває приблизно 15 — 20 хв.;

— неповнолітніх свідків до 16 років не попереджають про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань чи дачу неправдивих показань і не приводять до присяги. Їм тільки роз’яснюється обов’язок давати правдиві показання.

3. Для створення сприятливої обстановки для допиту неповнолітніх свідків коментована стаття передбачає й іншу можливість. Педагог або близькі для свідка особи можуть з дозволу суду ставити свідкові запитання. У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, з залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі, щоб вона не могла вплинути на неповнолітнього свідка своєю присутністю По закінченні допиту цій особі повідомляють про показання неповнолітнього свідка і надають можливість поставити свідку запитання.

Свідок, який не досяг шістнадцяти років, після закінчення його допиту видаляється із залу судового засідання, крім випадків, коли суд визнає за необхідне присутність цього свідка в залі судового засідання.

Стаття 183. Оголошення показань свідків

1. У разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, повинні бути оголошені і досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою. Особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення.

1. Головуючий зобов’язаний оголосити в судовому засіданні показання свідків, що були одержані при виконанні судових доручень, забезпеченні доказів, допиті свідка за місцем його проживання або знаходження, якщо він не має змоги з поважних причин з’явитися в судове засідання, а також показання свідків, які були допитані судом в попередніх судових засіданнях при відкладенні розгляду справи.

Ці показання оголошуються після допиту свідків, які з’явилися. Потреба оголошення цих показань полягає в тому, що для обґрунтування судового рішення суд може використати лише ті показання свідків, які досліджувалися у судовому засіданні при участі осіб, які беруть участь у справі. Зазначені особи можуть давати пояснення відносно оголошених показань.

2. Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.90 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» до закріпленого ст. 159 ЦПК принципу безпосередності судового розгляду одержані за правилами зазначених статей показання свідків, як і інші докази, повинні бути досліджені в судовому засіданні, в якому постановлено рішення, незалежно від того, чи досліджувалися ці докази тим же складом суду в іншому судовому засіданні.

Крім того, п. 8 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України звертає увагу судів на те, що не можуть бути використані як показання свідків письмові пояснення громадян, у відповідних випадках вони приймаються судом як письмові докази.

Особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення.

Стаття 184. Допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків

1. Якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки згідно із статтями 180 — 182 цього Кодексу.

1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є засобом доказування лише тоді, коли вони стосуються фактичних обставин справи, відомі цим особам особисто (а не зі слів інших осіб) і одержані та досліджені в порядку, встановленому для допиту показань свідка.

Сторона, третя особа, їх представник, заявляючи, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, можуть бути допитані як свідки за їх згодою. Клопотання про допит як свідка може подати сама ця особа або інша особа, яка бере участь у справі. Згода на допит може бути усною.

2. Допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків проводиться за тими правилами, які передбачені для допиту свідків, тобто ці особи попереджаються про кримінальну відповідальність, присягають, однак не видаляються із залу судового засідання.

На наш погляд, клопотання про допит сторони як свідка можна заявити до надання нею особистих пояснень. Після того, як пояснення та покази нададуть інші сторони та свідки, доказове значення та довіра до здобутої таким чином інформації істотно зменшується.

Додатково див. коментар до ст. 180, 181, 182 ЦПК.

Стаття 185. Дослідження письмових доказів

1. Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особами, які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказів можуть ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.

2. У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

1. Відповідно до принципу усності судового розгляду всі наявні в справі письмові докази повинні оголошуватися в судовому засіданні і пред’являтися для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в разі необхідності (їх суперечливість, сумніви в їх дійсності тощо) — і свідкам, експертам. Це правило поширюється і на письмові докази, одержані в порядку судових доручень, забезпечення доказів або огляду на місці.

2. Дослідження письмових доказів полягає в тому, що суд оголошує (зачитує) їх в судовому засіданні та пред’являє для ознайомлення особам, які беруть участь у справі. Якщо лише частина доказу має значення для справи, то суд оголошує лише цю частину.

В тих випадках, коли письмові докази торкаються питань, з приводу яких призначалася експертиза або на які можуть дати відповідь свідки, вони пред’являються також для ознайомлення експертам і свідкам.

Особи, які беруть участь у справі, також можуть дати пояснення з приводу цих доказів. Пояснення повинні стосуватися лише цього конкретного письмового доказу. Пояснення доцільно використовувати для наголошення уваги суду на певних особливостях доказу.

3. Досліджуючи письмові докази, суд також перевіряє їх достовірність. У випадках оспорювання достовірності письмового доказу, суд може перевірити цю обставину шляхом опиту сторін, допиту свідків, порівняння з іншими письмовими доказами, призначенням експертизи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Заява про фальшивість письмового доказу спрямована на заперечення дійсності викладених у ньому доказових фактів. Якщо ці факти доказані іншими допустимими засобами доказування, то сторона, яка подала доказ, справжність якого оспорюється, вправі просити суд розглядати справу на підставі інших доказів, а цей до уваги не брати.

Коментована норма не передбачає, як повинен діяти суд, якщо заява про фальшивість надійшла, але особа, яка подала документ, не просить його виключити з числа доказів або фальшивість заперечує.

На нашу думку, в цьому випадку слід керуватися загальною нормою про те, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 61 ЦПК). Оскільки сторона покликається на фальшивість документа, то вона і повинна це довести. В більшості випадків, довести це можна лише шляхом проведення експертизи. Тому одночасно із поданням такої заяви зацікавлена особа повинна подавати до суду клопотання про призначення відповідної експертизи (почеркознавчої, трасологічної тощо).

Якщо такого клопотання не надійшло, то суд розглядає справу на підставі наявних доказів з урахуванням письмового документа, щодо якого було подано заяву про фальшивість.

Заява про фальшивість може бути обґрунтована лише сумнівами. Тому особа може заявляти про фальшивість усіх наявних у справі документів, тотальну фальсифікацію. Поряд із клопотаннями про призначення експертизи для перевірки достовірності документів, це може використовуватися для затягування розгляду справи.

4. Дані про оголошення письмових доказів, про пред’явлення їх для ознайомлення учасникам процесу, а також про пояснення осіб, які беруть участь у справі, з приводу цих доказів повинні відображатися в протоколі судового засідання. Самі ж письмові докази після їх дослідження додаються до справи.

Стаття 186. Оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції

1. Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України.

1. Коментована стаття визначає особливості дослідження в судовому засіданні таких письмових доказів, як особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції.

Відповідно до ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Відповідно до ст. 306 ЦК листи, телеграми тощо є власністю адресата. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

2. З метою охорони таємниці листування і телеграфних повідомлень, особисте листування та особисті телеграфні повідомлення громадян можуть бути оголошенні у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, між якими велась переписка. В протилежному разі таке листування оголошується та досліджується у закритому судовому засіданні.

За загальним правилом, виходячи із вищесказаного, ці письмові докази досліджуються у закритому судовому засіданні. Всі присутні при оголошенні особистого листування і телеграфних повідомлень громадян повинні бути переліченні в ухвалі суду про закрите судове засідання.

Якщо особи, зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції, яких оголошується, згодні на оголошення зазначених доказів у відкритому судовому засіданні — вони оголошуються у відкритому судовому засіданні.

Стаття 187. Дослідження речових доказів

1. Речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, а також пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред’явлено для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання.

2. Протоколи огляду речових доказів оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів.

3. Особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядали.

1. Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для справи. Дослідження речових доказів провадиться, як правило, шляхом їх огляду. Іншими способами дослідження доказів може бути зважування, вимірювання, порівняння та інші методи.

Речові докази пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі. Особи, яким пред’явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з їх оглядом. Ці заяви заносяться до протоколу (журналу) судового засідання.

Якщо речові докази пов’язані з показаннями свідків або висновком експерта, то докази можуть пред’являтися для ознайомлення також свідкам і експертам. У ході дослідження речових доказів особи, які беруть участь у даній процесуальній дії, можуть давати пояснення, робити відповідні заяви. Ці заяви, а також весь хід дослідження речових доказів повинні бути відображені в протоколі (журналі) судового засідання.

Якщо речовими доказами виступають продукти та інші речі, що швидко псуються, то вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначення огляду осіб, які беруть участь у справі. Після огляду такі речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, що можуть їх використати за призначенням.

2. Якщо в справі є протоколи огляду речових доказів, одержані в порядку їх забезпечення або огляду на місці, вони повинні оголошуватися в даному судовому засіданні. Про оголошення протоколів огляду речових доказів, а також про пояснення і заяви осіб, які беруть участь у справі, з приводу цих протоколів повинні міститися дані в протоколі (журналі) судового засідання.

Після дослідження речових доказів у судовому засіданні вони, залежно від їх індивідуальних особливостей і особливостей справи, додаються до даної справи, здаються на зберігання в суді або повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, установам, організаціям, що можуть їх використати за призначенням.

Стаття 188. Відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження

1. Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила цього Кодексу щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

2. Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.

3. У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині.

4. З метою з’ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв’язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.

1. Терміни звуко- і відеозапис, що застосовуються у коментовані статті, підлягають розширеному тлумаченню. Відтворення кінозйомки також повинно відбутися у відповідності із положенням, що зазначене в статті, що коментується.

Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила ЦПК щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень (див. коментар до ст. 186 ЦПК).

2. Відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження повинне відбуватися у залі судового засідання або спеціально обладнаному для цього приміщенні, тобто в приміщенні, де встановлена необхідна звуко- та відеовідтворююча апаратура.

У протоколі (журналі) судового засідання фіксуються особливості матеріалів звукозапису, демонстрації запису та зазначається час їхньої демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.

У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині. Такі дії суд проводить, коли є якісь неточності, суперечності чи щось незрозуміло з приводу відтворення звукозапису і демонстрації відео- запису.

З метою з’ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв’язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.

Експерт з приводу поставлених перед ним питань дає вмотивований висновок, який долучається до справи.

Стаття 189. Дослідження висновку експерта

1. Висновок експерта оголошується в судовому засіданні.

2. Для роз’яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник.

3. Суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

4. Викладені письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

1. Висновок експерта досліджується шляхом його оголошення в судовому засіданні.

Після оголошення висновку з метою його роз’яснення чи доповнення експерту можуть бути поставлені запитання особами, які беруть участь у справі. Першою ставить запитання особа за ініціативою, якої проводилася експертиза, а якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, то першим запитання ставить позивач. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник.

Дані про висновок експерта і поставленні з цього приводу запитання заносяться до протоколу судового засідання. Правильність відповідей у протоколі посвідчується підписом експерта.

Суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Викладені письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

2. Реакція людини на однакові явища залежить від її емоційного стану та зовнішніх обставин. Експертне дослідження здійснюється експертом у звичній для нього обстановці. Експерт має допоміжні матеріали, може порадитися з колегами, може спокійно обміркувати методику та результати експертизи.

Допит в суді — це мікрострес для експерта. Емоційний стан, обстановка, динаміка допиту — все це суттєво відрізняється від умов, в яких проводилася експертиза. Треба враховувати й те, що між експертизою і допитом експерта в суді є тривалий проміжок часу, заповнений іншими експертними дослідженнями. У зв’язку із цим, пояснення експерта можуть не у повній мірі збігатися із його висновком.

3. Хороші практичні рекомендації щодо оцінки висновку експерта дають автори навчального посібника «Експертизи в судовій практиці». Під час допиту експерта перевіряється його компетентність, об’єктивність і незаінтересованість у результатах справи, встановлюється чи не вийшов він за межі своєї компетенції, чи ґрунтуються висновки на одержаних ним відомостях і чи не відбиралися вихідні дані самим експертом, чи достатньо даних для певних висновків. Підлягають оцінці наукова обґрунтованість висновку, правильність застосування конкретних методик, їх дозволеність (ким і коли вона рекомендована, апробована) чи є більш сучасні методики досліджень.

Слід проаналізувати наскільки логічними є висновки експерта, чи на всі питання дано відповіді, зіставити висновки з установленими у справі фактичними даними. Наявність суперечності між ними може бути підставою для призначення повторної експертизи.

4. Суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі, оскільки у висновку можуть бути відповіді експерта, які є незрозумілими чи неповними.

Викладені письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

Стаття 190. Консультації та роз’яснення спеціаліста

1. Під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз’ясненнями (висновками) спеціалістів.

2. Спеціалісту можуть бути поставлені питання по суті наданих усних консультацій чи письмових роз’яснень. Першою ставить питання особа, за клопотанням якої залучено спеціаліста, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо спеціаліста залучено за клопотанням обох сторін або за ініціативою суду, першим ставить питання спеціалістові позивач і (або) його представник.

3. Суд має право з’ясовувати суть відповіді спеціаліста на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання спеціалісту після закінчення його опитування особами, які беруть участь у справі.

4. Викладені письмово і підписані спеціалістом роз’яснення приєднуються до справи.

1. Під час дослідження доказів суд може при потребі скористатися усними консультаціями або письмовими роз’ясненнями (висновками) спеціалістів.

Спеціалісту можуть бути поставлені питання по суті наданих усних консультацій чи письмових роз’яснень. Першою ставить питання особа, за клопотанням якої залучено спеціаліста, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо спеціаліста залучено за клопотанням обох сторін або за ініціативою суду, першим ставить питання спеціалістові позивач і (або) його представник.

Суд має право з’ясовувати суть відповіді спеціаліста на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання спеціалісту після закінчення його опитування особами, які беруть участь у справі.

Спеціалісту роз’яснюються його права та обов’язки відповідно до ст. 54 ЦПК. В тому випадку коли особа, яка є спеціалістом не володіє знаннями про обставини, які цікавлять суд, чи поставленні питання виходять за межі спеціальних знань якими володіє спеціаліст, він має право відмовитися від консультації чи роз’яснення.

Стаття 191. Відкладення розгляду справи або оголошення перерви в її розгляді

1. Суд може відкласти розгляд справи у випадках, встановлених цим Кодексом, а також у разі неможливості розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб.

2. У разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього.

3. Суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді, призначає відповідно день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного процесу, присутніх у судовому засіданні. Учасників цивільного процесу, які не з’явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі, викликають у судове засідання на призначений день.

У разі відкладення розгляду справи або оголошення перерви в її розгляді, суд, на прохання особи, яка є учасником цивільного процесу, вручає їй судову повістку безпосередньо в суді.

4. У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з’явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

5. У справі про розірвання шлюбу суд може зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати шести місяців.

6. Якщо розгляд справи відкладався, справа розглядається спочатку.

7. У разі якщо склад суду не змінився і до участі у справі не було залучено інших осіб, суд має право надати учасникам цивільного процесу можливість підтвердити раніше надані пояснення без їх повторення, доповнити їх і поставити додаткові запитання.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 11.05.2010р. № 2167-VІ, від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Відкладення розгляду справи — це перенесення її розгляду на певний визначений строк у зв’язку із неможливістю її розгляду у даному судовому засіданні.

Підставами для відкладення розгляду справи можуть служити такі обставини, які перешкоджають розгляду справи в даному судовому засіданні, однак вони можуть бути усуненні судом або особами, які беруть участь у справі, до наступного судового засідання.

Причинами відкладення судового розгляду можуть бути: недоброякісна підготовка справи до судового розгляду, несвоєчасне повідомлення осіб, які беруть участь у справі, або інших учасників процесу про явку до суду тощо.

2. Закон передбачає вичерпні підстави для відкладення розгляду справи:

— неявка осіб, які беруть участь у справі (ст. 169 ЦПК);

— неможливість розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни відведеного судді (ст. 191 ЦПК);

— строк для примирення подружжя (ст. 191 ЦПК);

— залучення до участі в справі інших осіб (ст. 191 ЦПК);

— зміна підстав або предмету позову (ст. 224 ЦПК);

— заміна неналежного відповідача (ст. 33 ЦПК);

— вступ у справу третьої особи (ст. 34 ЦПК);

— неможливість вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні у разі поновлення судового засідання (ст. 195 ЦПК).

3. У разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього. Коментована норма передбачає лише одну підставу для оголошення перерви — необхідність подання нових доказів. Ця підстава видається дещо нелогічною, адже усі докази подаються сторонами ще в попередньому засіданні. За загальним правилом, подання доказів після цього є неможливим. І лише тоді, коли вони не були подані вчасно з поважних причин, суд може їх долучити до справи.

Натомість, коментована норма передбачає можливість оголошення перерви в судовому засіданні у разі необхідності подання нових доказів. При цьому залишається незрозумілим, у кого є така необхідність — у суду чи в осіб, які беруть участь у справі.

На практиці перерва оголошується також в інших випадках, коли судове засідання не може бути закінчене в день, на який призначалося засідання.

Перерва в судовому засіданні не спричиняє необхідності розпочинати слухання справи спочатку і засідання продовжується.

4. Суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді, призначає відповідно день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного процесу, присутніх у судовому засіданні. Учасників цивільного процесу, які не з’явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі, викликають у судове засідання на призначений день.

У разі виникнення підстав для відкладення розгляду справи, суд зобов’язаний допитати свідків, котрі з’явилися. Це правило встановлене в інтересах свідків, які відволікаються від звичних справ. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову. Винятковість випадку визначається судом.

Відкладення розгляду справи є небажаним явищем в зв’язку з тим, що це затримує вирішення спору між сторонами. Однак в необхідних випадках розгляд справи необхідно відкласти з метою прийняття певних заходів для всебічного розгляду справи і постановлення законного і обґрунтованого рішення.

5. Якщо розгляд справи відкладався, справа розглядається спочатку, незалежно від того з якої частини засідання воно відкладалося. Це означає, що суд повинен повторно доповідати справу, заслуховувати пояснення сторін, досліджувати докази.

У випадках, коли сторони не наполягають на повторенні пояснень учасників цивільного процесу, наданих раніше, знайомі з матеріалами справи, в тому числі з поясненнями учасників цивільного процесу, якщо склад суду не змінився і до участі у справі не було залучено інших осіб, суд має право надати учасникам цивільного процесу можливість підтвердити раніше надані пояснення без їх повторення, доповнити їх і поставити додаткові питання.

Коли хоча б одна з сторін наполягає на повторному розгляді справи спочатку, суд зобов’язаний розпочати судовий розгляд спочатку.

Стаття 192. Закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами

1. Після з’ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи.

2. У зв’язку з додатковими поясненнями особи, яка бере участь у справі, суд може ставити питання іншим учасникам цивільного процесу.

3. Вислухавши додаткові пояснення і вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.

1. Закінчення розгляду справи по суті (судового слідства) відбувається після з’ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами. До останніх процесуальних дій цієї частини судового засідання відносяться додаткові пояснення осіб, які беруть участь у справі, після чого суд запитує осіб, які беруть участь у справі чи бажають вони доповнити матеріали справи, тобто додати додаткові докази.

У разі потреби той чи інший учасник процесу з числа осіб, які беруть участь у справі, може заявити клопотання про необхідність дати додаткові пояснення про обставини справи і досліджені докази. При обґрунтованості такого клопотання головуючий надає йому можливість дати додаткові пояснення. У цьому разі право на додаткові пояснення одержують й інші особи, які беруть участь у справі.

2. Заслухавши додаткові пояснення, суд постановляє ухвалу про закінчення розгляду справи по суті і перехід до судових дебатів. Ухвала про закінчення розгляду справи по суті за формою є протокольною і тому не може бути оскаржена окремо від рішення. Про це робиться відповідне вказівка в протоколі (журналі) судового засідання.

Стаття 193. Судові дебати

1. У судових дебатах виступають з промовами особи, які беруть участь у справі. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні.

2. У судових дебатах першим надається слово позивачеві та його представникові.

3. Треті особи без самостійних вимог виступають у судових дебатах після особи, на стороні якої вони беруть участь.

4. Третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги щодо предмета спору, та її представник у судових дебатах виступають після сторін.

5. За клопотанням сторін і третіх осіб у судових дебатах можуть виступати лише їхні представники.

6. Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, виступають у судових дебатах першими. За ними виступають особи, в інтересах яких відкрито провадження у справі.

7. Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється. З дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові.

8. Під час судових дебатів не можна подавати нові докази, заяву про залишення позову без розгляду, збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог.

9. Позовну заяву від третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, подану після початку судових дебатів, суд своєю ухвалою повертає заявнику.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Судові дебати — частина судового розгляду, в якій сторони та інші особи, що беруть участь у справі, виступають з промовами з метою переконати суд у тому, яке рішення він повинен постановити.

В цій частині судового розгляду на підставі обставин, які встановлені і перевірені в процесі розгляду справи по суті, особи, які беруть участь у справі, виступають з промовами, в яких підводять підсумки розгляду справи. В своїх виступах особи, які беруть участь у справі, дають свою оцінку доказам, які досліджувались у судовому засіданні, роблять висновки про встановлення або невстановлення обставин, які мають значення для справи, висловлюють свої думки щодо застосування відповідного закону до встановлених правовідношень.

2. Законом встановлюється послідовність виступів у судових дебатах. Першим надається слово позивачеві та його представникові. Треті особи без самостійних вимог виступають у судових дебатах після особи, на стороні якої вони беруть участь. Третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги щодо предмета спору, та її представник у судових дебатах виступають після сторін.

За клопотанням сторін і третіх осіб у судових дебатах можуть виступати лише їхні представники.

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, виступають у судових дебатах першими. За ними виступають особи, в інтересах яких відкрито провадження у справі.

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом, але коли промовець виходить за межі справи, для виключення зловживань, головуючий може зупинити промовця. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється.

3. Основне призначення дебатів — оцінка доказів, досліджених під час розгляду справи по суті, переконування суду у перевазі одних доказів над іншими, схилення суду до прийняття позиції промовця.

Хороша промова — та, яка переконала суддю. Промова повинна бути аргументованою, логічною, послідовною, емоційною, зрозумілою.

Ось основні правила підготовки судової промови:

— Знай, що потрібно доказати. Судова промова — це не лише естетичний твір. Вона має важливе функціональне призначення — переконати суд. Тому промовець повинен чітко знати, що він доводить. На мові логіки, він повинен знати тезу, яку доказує.

— Не доказуй очевидного. Очевидне — те, що не викликає сумніву ні в осіб, які беруть участь у справі, ні в суду. Безспірні факти доказувати не потрібно, оскільки це б дало підстави думати, що промовець не впевнений у цьому факті. Якщо такий факт на користь стороні, то його потрібно обов’язково використати в промові.

— Відрізняй головне. Головними є юридичні факти, тобто дії та події, що впливають на матеріально-правову кваліфікацію спору. Другорядні докази повинні використовуватися у зв’язку із основними. Тоді вони підсилюють його.

— Уникай слабких аргументів, коли є сильні. У промові потрібно використовувати аргументи, які супротивнику буде важко спростувати. Звернення до слабких аргументів часто сприймається як невпевненість у сильних аргументах.

— Готуй ґрунт для головного аргументу. Найважливіший аргумент повинен наводитися тоді, коли суддя готовий до його сприйняття. Потрібно створити достатні логічні та психологічні передумови для проголошення головної думки промовця.

— Пам’ятай тезу і нагадуй про неї. Таким чином досягається ефект підсилення. Можна акцентувати увагу судді на доказуваній тезі на початку і наприкінці виступу.

— Не припускай суперечливих доводів. Логічність — одна з найважливіших вимог до судової промови. Логічність, в свою чергу, досягається правильною побудовою промови, чіткою послідовністю викладу фактів та думок, правильними вихідними посилками для висновків. Суперечливість у ваших доводах може використати протилежна сторона. Спростує один ваш довід, а поставить під сумнів усі.

— Не пояснюй, коли не розумієш. Спроба зробити це може бути смертельна для усієї промови. Крім того, неправильне пояснення буде використане іншою стороною як привід стверджувати, що ви намагаєтеся заплутати суд.

— Використовуй прості речення. Словесні звороти повинні бути зручними для сприйняття. Разом з тим, однак, що б промова не стала безбарвною.

— Підсумовуй найважливіше. Промову доцільно закінчувати висновками про те, які докази підтверджують аргументи промовця, та яке рішення мав би прийняти суд.

— Будь точним у фактах. Точність свідчить про володіння матеріалами справи, належну підготовку до промови, а отже надає вашим словам впевненості, переконливості. Слід пам’ятати, що «справа вирішується фактами, а не словами».

— Контролюй тривалість промови. Хороша промова має бути завершена тоді, коли у судді вперше з’явилася така думка. Суд першої інстанції не вправі обмежити тривалість промов, але занадто велика промова розсіює увагу суду. Намагайтеся, що б промова була короткою, на скільки це можливо. Пам’ятайте: в словах розчиняється думка.

— Обери темп, динаміку промови. Застосовуй паузи, повтори та ін. Промова, якою б вона логічною не була, не справить враження, якщо суддя її не почув. Одне із завдань промовця — тримати увагу судді, слідкувати, що б він зрозумів кожне промовлене слово. Під час виступу треба спостерігати за суддею. Бачите, суддя щось не зрозумів — роз’ясніть, недочув — наголосіть, не запам’ятав — акцентуйте, засинає — змініть інтонацію.

4. Певні особливості має захисна промова. Її мета — спростувати тезу позивача і обґрунтувати власну. Поряд із загальними рекомендаціями, при підготовці захисної промови потрібно враховувати й таке:

— Не повторювати сильних аргументів противника. На противагу цим аргументам треба наводити свої. Клин клином вибивають. Людська пам’ять влаштована так, що найкраще запам’ятовується останнє.

— Не доказуй, коли можна заперечити. Це особливо торкається аргументів безпідставних, надуманих.

— Не заперечуй факти, заперечуй їх оцінку. Очевидні або доведені факти заперечувати недоцільно. Але одні й ті самі факти можуть по-різному оцінюватися сторонами. Враховуйте мотиви, обстановку та інші фактори, які не враховував супротивник, але які впливають на оцінку факту. Оцінку окремих фактів потрібно робити в сукупності з іншими доказами.

— Користуйся фактами та аргументами, які противник визнав або не заперечив. Це демонструє суду безсилість противника перед цими фактами та аргументами.

— Використовуй нейтралізовані докази, надані противником. За словами Р. Гарріса, самий вдалий прийом судового захисту — спростовувати позов показаннями тих, хто покликаний для його доведення. З невдалого свідка противника потрібно робити важливу фігуру, надавати його показанням великого значення.

5. У промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні.

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється.

6. З дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Репліка — це коротка відповідь на почуте у судовій промові протилежної сторони. Репліка адресується конкретній особі. Ця особа має право на відповідь. Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові.

Стаття 194. Повернення до з’ясування обставин у справі

1. Якщо під час судових дебатів виникає необхідність з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі. Після закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку.

1. Якщо під час судових дебатів у суду чи в осіб, які беруть участь у справі, виникає необхідність з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі.

Це робиться для того, щоб втілити принцип об’єктивності, повноти та достовірності дослідження всіх обставин справи.

2. Щоб не порушувати процесуальний порядок, після закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку відповідно до правил цивільного судочинства.

Стаття 195. Вихід суду для ухвалення рішення

1. Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для ухвалення рішення, оголосивши орієнтовний час його проголошення.

2. Якщо під час ухвалення рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду.

3. Розгляд справи у випадку, встановленому частиною другою цієї статті, проводиться виключно в межах з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.

4. Після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошує перерву.

1. Постановлення та проголошення судового рішення — це заключна частина судового засідання, де суд у колегіальному складі чи суддя одноособово вирішує справу по суті і проголошує судове рішення.

2. Підготовка тексту судового рішення здійснюється суддею особисто у нарадчій кімнаті. Роботою суду під час постановлення судового рішення керує головуючий.

У нарадчій кімнаті суд вирішує такі питання фактичного і правового характеру: чи мали місце обставини, на які вказали сторони та інші особи, які беруть участь у справі, та якими доказами підтверджуються ці обставини; чи достовірні докази; які правовідносини сторін, що випливають із встановлених фактів; яка правова норма підлягає застосуванню і як на підставі цієї норми і згідно із встановленими фактами повинно бути вирішено справу; чи підлягають стягненню судові витрати і як повинно бути розподілено між сторонами їх стягнення; чи підлягає рішення негайному виконанню.

3. Всі питання, які виникають під час наради, якщо справа розглядається колегіально, вирішується суддями шляхом голосування, більшістю голосів. Жоден суддя не має права утриматися від голосування. Для того, щоб дати суддям можливість діяти самостійно і не впливати на них своїм авторитетом, головуючий голосує останнім. Суддя, який не згідний з рішенням більшості, може письмово викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи, але в судовому засіданні не оголошується.

Постановлене рішення викладається в письмовій формі головуючим чи одним із суддів при колегіальному розгляді справи і засвідчується підписами всього складу суду.

4. Постановлене в нарадчій кімнаті судове рішення оголошується в судовому засіданні публічно. Рішення суду постановляється ім’ям України. Рішення повинно бути постановлене негайно після розгляду справи. Проголошуючи судове рішення, головуючий повинен чітко пояснити заінтересованим особам його зміст, а також порядок і строк оскарження рішення. Після цього судове засідання оголошується закритим і відповідно завершується стадія судового розгляду.

5. У процесі постановлення судового рішення, як і у ході судових дебатів, у суду може виникнути потреба з’ясувати додаткові обставини. Тому суд може постановити ухвалу про поновлення судового розгляду справи по суті в тій частині, яку треба з’ясувати. Після дослідження цієї обставини, суд переходить до судових дебатів з приводу додатково досліджених обставин. Суд може відкласти розгляд справи, якщо з’ясувати потрібні обставини додатковою перевіркою суду в даному засіданні не вдалося.

Далі справа розглядається за правилами цивільного судочинства.

Стаття 196. Таємниця нарадчої кімнати

1. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу.

2. Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи.

3. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.

1. Однією з гарантій незалежності та неупередженості суду є таємниця нарадчої кімнати. Її зміст полягає в тому, що під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Забороняється не лише перебувати, але й тимчасово входити в нарадчу кімнату. Це правило стосується як учасників процесу, так і інших осіб (суддів, помічників, секретарів). Це положення встановлено для того, щоб ніхто не міг вплинути на рішення суду.

Рішення повинне бути постановлено відразу після судового розгляду. Інші справи в цей час розглядатися судом (або суддями) не можуть.

Після підписання тексту судового рішення, суд повертається до залу судового засідання і судове рішення проголошується прилюдно. Головуючий повинен роз’яснити особам, які беруть участь у справі, зміст рішення, порядок і строк його оскарження. На цьому судовий розгляд завершується.

Предметом таємниці є хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті. У цьому і полягає таємниця нарадчої кімнати.

Стаття 197. Фіксування судового засідання технічними засобами

1. Суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

2. Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду. У разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

3. Повне або часткове відтворення технічного запису судового засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду.

4. Носій інформації, на який здійснювався технічний запис судового засідання (касета, дискета тощо), є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

5. За клопотанням особи, яка бере участь у справі, може бути за плату здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання за розпорядженням головуючого. Особа, яка бере участь у справі, має право отримати копію інформації з носія, на який здійснювався технічний запис цивільного процесу.

6. Розмір плати за роздрукування технічного запису судового засідання встановлюється Кабінетом Міністрів України.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Конституція України встановила у числі основних засад судочинства повне фіксування його технічними засобами (п. 7 ст. 129 Конституції України). Фіксування судового засідання є важливою гарантією його законності і дозволяє відтворити весь або частини процесу.

Фіксування судового процесу технічними засобами — технічний запис судового засідання за допомогою комплексу з фіксування судового процесу, що включає в себе створення аудіофонограми судового засідання.

Фонограма — звуковий запис на відповідному носії (магнітному диску, диску для лазерних систем зчитування тощо) судового засідання, що перетворений у форму електронних даних та включає обов’язкові реквізити: дату, час, місце створення запису, номер справи. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій).

Технічна фіксація процесу стала можливою у зв’язку із розвитком сучасної техніки, яка дозволяє точно і повно фіксувати усе, що відбувається під час судового засідання. На відміну від стенографування та протоколювання, під час технічного запису вплив людського фактору на зміст запису є мінімальним.

2. Повне фіксування судового засідання у цивільних справах здійснюється секретарем судового засідання або іншим працівником апарату суду за розпорядженням головуючого та за допомогою звукозаписувального технічного запису. Відповідно до п. 2^і Перехідних положень до ЦПК до і січня 2008 року повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання.

3. Порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України визначено Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21.07.2005 р. № 84 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.08.2005 р. за № 868/11148).

Повноваження для звукозапису судових засідань, створення архівних та робочих копій фонограм покладаються на секретаря судового засідання або працівника, визначеного головою суду (далі — секретар). Секретар допускається до звукозапису, створення примірників фонограм за наявності сертифіката про проходження курсу навчання за темою «Технічне фіксування судового процесу».

Повноваження для перегляду всієї службової інформації комплексу звукозапису, організації розподілу доступу, налагодження комплексу звукозапису та його обслуговування покладаються на особу, яка пройшла відповідне навчання (далі — адміністратор). Обов’язки адміністратора можуть покладатися на секретаря.

Повноваження щодо створення архівних та робочих копій (якщо вони не покладені на секретаря), підтримання архіву, виготовлення з архівних даних робочих копій та копій на вимогу учасників процесу, підготовка дисків з фонограмами для передачі в інший суд, ознайомлення учасників процесу з фонограмами судових засідань покладаються на архіваріуса суду (далі — архіваріус).

Суміщення однією особою функцій секретаря, адміністратора та архіваріуса не дозволяється.

4. Мікрофони, мікшер та звукова плата комплексу звукозапису повинні давати змогу вести звукозапис за характеристиками не нижче за: частотний діапазон — не вужче 70...5000 Гц; нерівномірність АЧХ в області робочих частот — не нижче +- 3 дБ; частота дискретизації — не нижче 11025 Гц; динамічний діапазон — 55 дБ...+ 3 дБ; розрядність АЦП — 16 біт.

Допускається використання таких алгоритмів компресії цифрового потоку: IMA IDPCM; m-Law; A-Law; MPEG Layer 3 (1:4).

Комплекс звукозапису повинен бути опломбований виробником комплексу чи організацією, яка обслуговує комплекс.

5. Для технічного фіксування судового процесу застосовуються комплекси звукозапису двох типів: персональний комп’ютер зі спеціальним обладнанням і програмним забезпеченням та цифровий магнітофон «Тритон».

6. Технічне фіксування судового засідання здійснює секретар.

Секретар перед початком роботи зобов’язаний:

— перевірити комплекс звукозапису на відсутність ознак втручання в його конструкцію, цілісність пломб;

— уключити комплекс звукозапису, зареєструватись у системі;

— перевірити годинник та календар комплексу звукозапису на предмет відповідності поточним даті та часу;

— перевірити наявність вільного місця на внутрішньому носії комплексу звукозапису;

— перевірити працездатність пристроїв, провести тестування для перевірки того, що складові комплексу звукозапису (мікрофони, мікшер тощо) працюють нормально та запис іде правильно.

Операція тестування здійснюється у такій послідовності:

— ініціювати режим тестового запису;

— у примітці до помітки початку запису вказати «Тестовий запис»;

— виголосити речення «Тестовий запис засідання від « (дата) « у справі номер... «;

— говорити за порядком у кожний мікрофон речення «Тестування мікрофона №...»;

— зупинити режим тестового запису;

— прослухати тестовий запис і перевірити рівень запису звуку.

Тестовий запис зберігається разом з фонограмою судового засідання.

У разі виявлення ознак втручання, порушення цілісності пломб, непрацездатності комплексу звукозапису секретар зобов’язаний терміново повідомити адміністратора та суддю про такі обставини.

Дані про результати перевірки (прізвище, ім’я, по батькові секретаря, інвентарний номер комплексу звукозапису, дата та час за показниками перевірки комплексу звукозапису, відомості про вільне місце, «комплекс звукозапису працездатний»), що вносяться до журналу судового засідання та звіт секретаря встановленої форми.

На диску, на який проводиться збереження оригіналу фонограми, повинно бути не менше 100 Мб вільного місця (на 5 годин звукозапису) при одноканальному запису. Кількість контрольованого вільного місця збільшується пропорційно кількості каналів, за якими ведеться звукозапис.

У разі неможливості налагодження коректної роботи комплексу звукозапису секретар зобов’язаний повідомити про це суддю.

6. Технічне фіксування судового процесу починається з моменту відкриття судового засідання. Протягом судового засідання секретар повинен вести журнал за допомогою спеціальної програми звукозапису. У разі застосування цифрового магнітофона «Тритон» журнал ведеться іншими способами.

Під час звукозапису секретар здійснює поточний контроль якості запису шляхом прослуховування через навушники, контроль рівня запису в спеціальній області в програмі звукозапису та контроль працездатності комплексу звукозапису шляхом спостереження за його станом.

У разі необхідності секретар звертається до суду з проханням зобов’язати учасників засідання говорити голосніше.

У разі виявлення ознак непрацездатності обладнання комплексу звукозапису секретар доповідає голові про неможливість подальшого фіксування судового процесу.

Після закінчення судового засідання секретар:

— зберігає журнал (у разі використання спеціальної програми звукозапису);

— підписує журнал, передає для долучення до справи;

— створює архівну та робочу копії фонограми.

Архівна копія повинна здаватися архіваріусу до кінця робочого дня. Робоча копія зберігається разом зі справою.

Секретар не повинен залишати комплекс звукозапису, у якому він зареєструвався, без нагляду, передавати іншим особам пароль та (або) електронний ключ, допускати інших осіб до роботи з комплексом.

Перед тим, як залишити комплекс звукозапису, необхідно його заблокувати або вийти з відповідної програми та завершити сеанс роботи з операційною системою «Windows».

Оригінал фонограми записується на комплекс звукозапису залу судового засідання, зберігається тимчасово на комп’ютері чи пристрої, з якого безпосередньо робилося фіксування, та не може бути стертим, доки не відбулося створення архівної та робочої копій.

7. Примірники фонограм записуються у вигляді архівної та робочої копії на окремі компакт-диски.

Архівна копія фонограми — запис на відповідному носії комплексу звукозапису, що має статус оригіналу та призначений для довготривалого зберігання в архіві. Архівна копія використовується для створення робочих копій у разі їх недостатності, пошкодження або знищення та вирішення спірних питань. Конверт диска з архівною копією повинен мати помітку «Архівна копія».

Робоча копія фонограми — запис на відповідному носії комплексу звукозапису або на комп’ютері архіваріуса. Робоча копія призначена для поточної роботи, наприклад, для створення копій для сторін процесу, прослуховування суддями та сторонами процесу тощо.

Для кожної судової справи виділяються два компакт-диски: один — для архівної копії, другий-для робочої копії. На ці диски записуються всі фонограми судових засідань у справі. У разі, якщо фонограми засідань не вміщуються на один компакт-диск, виділяються додаткові компакт-диски.

Перед початком судового засідання секретар повинен:

— отримати в архіваріуса нові компакт-диски для архівної та робочої копій або компакт-диск з архівною копією попереднього засідання у цій справі, про що робиться запис у журналі обліку видачі компакт-дисків. Робоча копія для запису береться зі справи;

— унести до журналу серійний номер диска з архівною копією.

Після закінчення засідання секретар повинен:

— здійснити запис фонограми на компакт-диски;

— створити архівну та робочу копії;

— перевірити якість запису архівної копії;

— архівну копію передати архіваріусу;

— робочу копію долучити до судової справи;

— вилучити фонограму з комплексу звукозапису.

Після запису архівної копії секретар або архіваріус здійснює перевірку якості запису шляхом вибіркового прослуховування. Компакт-диск пакується у конверт. У разі позитивного результату перевірки конверт диска маркується. До маркування конверта компактдиска входять такі відомості: номер судової справи; серійний номер компакт-диска; дата судового засідання; підпис секретаря; примітка.

Після запису архівної копії створюється робоча копія. Конверт робочої копії маркується з робочою копією фонограми долучається до справи.

Після створення архівної копії секретарем оригінал фонограми вилучається з комплексу звукозапису залу судового засідання.

За потреби, якщо є заявки від осіб, які беруть участь у справі, архіваріус створює копії фонограми для зазначених осіб.

Дані щодо створення та видачі робочих копій фонограм особам, які беруть участь у справі, записуються у спеціальний (електронний, якщо використовується «Діловодство суду») журнал обліку видачі робочих копій фонограм сторонам у справі. У разі ведення електронного журналу в кінці дня журнал роздруковується, підписується архіваріусом електронного архіву та начальником архіву (канцелярії) і підшивається в папку.

Установлена така форма журналу обліку видачі копій фонограм учасникам судового засідання: дата, час видачі; серійний номер компакт-диска; дата судового засідання; номер судової справи; прізвище, ім’я, по батькові особи, яка отримала компакт-диск; підпис особи, яка отримала компакт-диск; прізвище, ім’я, по батькові працівника суду, який видав компакт-диск; підпис працівника суду, який видав компакт-диск; примітка.

8. Архівні копії зберігаються в архіві разом з упаковкою, в якій вони надійшли до архіву. У разі потреби у зіставленні даних з архівною копією в архіві виготовляється робоча копія, що видається для використання за межами архіву, або зіставлення проводиться в архіві.

У разі вилучення архівної копії з архіву її тимчасово замінюють робочою копією.

У разі виявлення під час перевірки зниження якості зчитування даних виготовляється дублікат, який зберігається разом з архівною копією і замінює її лише під час виготовлення робочих копій.

Архівні копії знищуються разом зі справою після закінчення терміну зберігання справи.

Робоча копія зберігається в спеціальному конверті разом зі справою.

9. У суді повинно бути обладнано робоче місце для прослуховування фонограм судових засідань особами, які беруть участь у справі. Робоче місце повинно складатися з комп’ютера зі звуковою картою, навушниками, пристроєм CD-R (у разі використання цифрових магнітофонів «Тритон» — пристроєм CD-RW) та спеціальної програми, що за реквізитами засідання дає змогу прослухати фонограму засідання.

Для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі, з даними технічного фіксування може використовуватись комп’ютер архіваріуса. Для ознайомлення осіб, що беруть участь у справі, повинна використовуватись лише робоча копія фонограми.

Ознайомлення здійснює працівник апарату суду.

10. Компакт-диск із фонограмою, записаний за допомогою системи «Оберіг», під операційною системою «Windows XP» не потребує спеціальної підготовки. Саме такі комплекси поставляються до місцевих загальних судів. Після встановлення компакт-диска в дисковод автоматично запуститься спеціальна програма, за допомогою якої можливо прослухати фонограму.

11. Повне або часткове відтворення технічного запису судового засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. Потреба у відтворенні запису може виникнути, наприклад, коли необхідно порівняти пояснення різних учасників або того самого учасника процесу, які він давав суду в різний час; для відтворення показів свідка, який не може повторно з’явитися в судове засідання; для згадування точного змісту пояснень, якщо вони мають значення для справи.

Заінтересована у відтворенні запису особа звертається до суду з клопотанням. Відтворення запису відбувається в судовому засіданні.

12. За клопотанням особи, яка бере участь у справі, може бути за плату здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання за розпорядженням головуючого. Клопотання подається головуючому, розглядається поза судовим засіданням і вирішується головуючим одноособово. Думка інших учасників процесу не з’ясовується.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.02.2006 р. № 151 «Про встановлення розмірів плати за роздрукування технічного запису судового засідання в адміністративних та цивільних справах і видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу» за роздрукування однієї сторінки тексту на папері формату А4, що повністю або частково відтворює технічний запис судового засідання, встановлено плату в розмірі 5 гривень.

Особа, яка бере участь у справі, має право отримати копію інформації з носія, на який здійснювався технічний запис цивільного процесу. Окремої плати за видачу копії інформації не передбачено. Необхідні витрати компенсуються за рахунок плати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Стаття 198. Журнал судового засідання

1. Одночасно з проведенням фіксування технічними засобами секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання.

2. У журналі судового засідання зазначаються такі відомості:

1) рік, місяць, число і місце судового засідання;

2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;

3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі;

4) порядковий номер вчинення процесуальної дії;

5) назва процесуальної дії;

6) час вчинення процесуальної дії;

7) інші відомості, визначені цим Кодексом.

3. Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до справи.

1. Журнал судового засідання веде секретар судового засідання по конкретній справі одночасно із технічної фіксацією.

Форма журналу судового засідання встановлена додатком № 1 до Інструкції про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21.07.2005 р. № 84 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.08.2005 р. за № 868/11148).

2. У журналі судового засідання повинні бути зазначені:

1) рік, місяць, число і місце судового засідання;

2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;

3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі;

4) порядковий номер вчинення процесуальної дії;

5) назва процесуальної дії;

6) час вчинення процесуальної дії;

7) інші відомості, передбачені ЦПК України.

Крім відомостей, передбачених частиною 2 ст. 198 ЦПК, до журналу судового засідання вносяться також дані про результати перевірки комплексу звукозапису (інвентарний номер комплексу звукозапису, дата та час за показниками перевірки комплексу звукозапису, відомості про вільне місце, «комплекс звукозапису працездатний»).

3. Після закінчення судового засідання секретар:

- зберігає та друкує журнал судового засідання (у разі використання спеціальної програми звукозапису);

- підписує журнал судового засідання, передає судді для долучення до справи;

- створює архівну та робочу копію фонограми.

Журнал невідкладно після судового засідання підписується секретарем судового засідання, який його веде та приєднується до матеріалів справи.

Стаття 199. Зауваження щодо технічного запису судового засідання, журналу судового засідання та їх розгляд

1. Особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із технічним записом судового засідання, журналом судового засідання та протягом трьох днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності їх запису.

2. Головуючий розглядає зауваження щодо технічного запису судового засідання та журналу судового засідання, про що постановляє відповідну ухвалу.

3. У разі пропуску строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення головуючий залишає їх без розгляду.

4. Зауваження щодо технічного запису судового засідання чи журналу судового засідання повинні бути розглянуті не пізніше трьох днів з дня їх подання.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VI, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Цивільними процесуальними гарантіями законності та об’єктивності технічного запису судового засідання і журналу судового засідання є право осіб, які беруть участь у справі, ознайомитися з технічним записом та журналом. Це право може бути використано у перерві між судовими засіданнями або після завершення судового розгляду. Особа вправі знайомитися з технічним записом неодноразово.

2. Протягом трьох днів з дня проголошення рішення у справі (або його резолютивної частини) особи, які беруть участь у справі, мають право подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності їх запису.

Неповнота запису — це не відображення в записі усіх обставин, що відбувалися в судовому засіданні, а також відсутність відомостей, передбачених процесуальним законом. Неповнота може бути зумовлена несвоєчасним записом, неправильним використанням записуючого комплексу, випадковим знищенням частини запису.

Неправильність запису — це відображення відомостей не в тій послідовності та не в тому порядку, в який передбачає закон чи запис відомостей, які не відповідають дійсності. Наприклад, неправильний запис прізвищ учасників процесу (коли пояснення одного учасника фіксуються як пояснення іншого), помилка в даті запису.

3. Письмові зауваження подаються до суду, який розглянув справу після завершення судового розгляду. В зауваженнях заявник повинен зазначити, які відомості є неправильними або неповними, і як, на його думку, їх слід доповнити або виправити. До зауважень можуть додаватися докази, які свідчать про помилки у записі, наприклад, касети із записом, який зроблено учасниками процесу. Судового збору за подання зауважень не передбачено.

Головуючий повинен розглянути такі зауваження не пізніше трьох днів з дня їх подання. Розгляд зауважень на технічний запис та журнал судового засідання відбувається поза судовим засіданням. Без виклику осіб, які беруть участь у справі. За наслідками розгляду зауважень постановляється ухвала, якою посвідчується правильність зауважень, або вони відхиляються. Така ухвала не підлягає апеляційному оскарженню.

4. У разі пропуску строку подання зауваження (тобто 3 дні) і відсутності підстав для його поновлення, головуючий залишає їх без розгляду. У разі пропуску строку подання зауважень з поважних причин, зацікавлена особа повинна одночасно із поданням зауважень подати клопотання про поновлення строку.

Слід мати на увазі, що відповідно до ч. 4 ст. 297 ЦПК при надходженні до апеляційного суду неналежно оформленої справи, з нерозглянутими зауваженнями на правильність і повноту фіксування судового процесу технічними засобами або з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання, суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки.

Наведена норма може використовуватися для затягування апеляційного розгляду справу, оскільки заінтересовані особи можуть після спливу строку для подання зауважень і надіслання справи до апеляційного суду подати зауваження з клопотанням про відновлення строку, що призведе до необхідності повернути справу до місцевого суду.

Зауваження залишаються без розгляду також у зв’язку з вибуттям головуючого, оскільки інший суддя, який не розглядав справу не може оцінити правильність поданих зауважень.

5. Головуючий розглядає зауваження до протоколу і в разі згоди з ними посвідчує їх правильність. У разі незгоди головуючого із поданими зауваженнями вони розглядаються судом з повідомленням осіб, які брали участь у справі, про час і місце проведення судового засідання.

Розглянувши зауваження, суд постановляє ухвалу, якою посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх. У разі пропуску строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення суд залишає їх без розгляду.

Зауваження повинні бути розглянуті не пізніше трьох днів з дня їх надходження до суду.

Зауваження приєднуються до матеріалів справи, в тому числі, якщо їх не було розглянуто у зв’язку з вибуттям головуючого.

Стаття 200. Порядок складання та оформлення протоколів про окремі процесуальні дії

1. Під час вчинення окремої процесуальної дії поза судовим засіданням складається протокол. При його складанні можуть застосовуватися технічні засоби.

2. У протоколі вчинення окремої процесуальної дії зазначаються такі відомості:

1) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;

2) час початку вчинення процесуальної дії;

3) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;

4) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

5) відомості про явку осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків;

6) відомості про роз’яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов’язків;

7) усі розпорядження головуючого та постановлені ухвали;

8) заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

9) основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їх представників та інших осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усне роз’яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультацій та висновків спеціалістів;

10) докази, а в разі якщо докази не додаються до справи, — номер, дата та зміст письмових доказів, опис доказів;

11) час закінчення вчинення процесуальної дії;

12) інші відомості, визначені цим Кодексом.

3. Протокол повинен бути оформлений не пізніше наступного дня після вчинення окремої процесуальної дії.

4. Протокол приєднується до справи.

1. Усі процесуальні дії суду повинні бути зафіксовані у відповідних документах. Про кожну окрему судову дію, проведену поза судовим засіданням, складається протокол, який є важливим процесуальним документом.

Протокол не складається у разі вчинення судом процесуальних дій, до яких особи, які беруть участь у справі не залучаються (наприклад питання, пов’язані із рухом справи) і з питань, які вирішуються ухвалами суду.

В протоколі зазначається суть і зміст процесуальних дій, пов’язаних з розглядом справи, що були виконані судом, сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, іншими учасниками процесу в судовому засіданні під час її розгляду чи поза засіданням, зокрема, оглядом на місці (ст. 55, 189 ЦПК), забезпечення доказів (ст. 36 ЦПК), виконання окремих доручень по збиранню доказів (ст. 33 ЦПК).

2. Змісту протоколу передбачений ч. 2 коментованої статті. Зокрема, у протоколі зазначаються: рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії; час початку вчинення процесуальної дії; найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; справа, що розглядається, імена сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; відомості про явку осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків; відомості про роз’яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов’язків; усі розпорядження головуючого та постановлені ухвали; заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їх представників та інших осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усне роз’яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені йому додаткові питання; консультацій та висновків спеціалістів; докази, а в разі якщо докази не додаються до справи, — номер, дата та зміст письмових доказів, опис доказів; час закінчення вчинення процесуальної дії; інші відомості, передбачені ЦПК України.

Протокол підписується головуючим та особою, яка його складала. Особи, які брали участь у справі, мають право висловити свої зауваження щодо повноти та правильності змісту протоколу, дотримання порядку проведення процесуальної дії, які приєднуються до нього. Ці зауваження окремо судом не розглядаються.

3. Протокол про окрему процесуальну дію повинен бути оформлений не пізніше наступного дня після вчинення такої дії і приєднується до матеріалів справи. На нашу думку, протокол потрібно складати і остаточно оформляти безпосередньо під час проведення процесуальної дії. В іншому випадку особи, які брали участь у справі, фактично будуть позбавлені права подати свої зауваження, а суд — повторно перевірити їх та усунути помилки вчасно.

У процесі судового розгляду цивільних справ можуть виникати обставини суб’єктивного і об’єктивного характеру, які перешкоджають суду розглянути справу по суті і постановити рішення в першому судовому засіданні або роблять неможливим його по- становлення взагалі у даній справі. За наявності одних обставин переноситься розгляд судом справи на інший точно визначений строк, при виникненні других — тимчасово припиняється провадження на невизначений строк до усунення таких обставин, за наявності третіх — провадження в справі закінчується без постановлення по ній рішення. При цьому в одних випадках повністю виключається можливість постановлення у даній справі рішення, в інших — тільки в цьому провадженні, а при усуненні обставин, що викликали такі наслідки, розгляд і постановлення рішення можливі, але в іншому самостійному провадженні у справі.

Отже, ускладнення в процесі судового розгляду цивільних справ можливі в процесуальних формах тимчасового припинення здійснення процесуальних дій у справі і закінчення провадження в ній без постановлення судового рішення. Тимчасове припинення здійснення процесуальних дій настає внаслідок відкладення розгляду справи і зупинення провадження в справі.

Закінчення провадження без постановлення судового рішення настає в результаті закриття провадження у справі і залишення заяви без розгляду.

Стаття 201. Обов’язок суду зупинити провадження у справі

1. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі:

1) смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;

2) злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі;

3) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан;

4) неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства;

5) призначення або заміни законного представника у випадках, передбачених частинами першою — третьою статті 43 цього Кодексу;

6) звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави;

7) надання сторонам у справі про розірвання шлюбу строку для примирення.

2. З питань, зазначених у цій статті, суд постановляє ухвалу.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 16.03.2006р. № 3551-IV, від 21.01.2010 р. № 1837- VI, від 07.07.2010р. № 2453^1 зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Зупинення провадження по справі — це врегульована законом і оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні по цивільній справі, викликана наявністю однієї з передбачених в законі обставин, які заважають здійснювати її розгляд.

Зупинення провадження в справі — це також, як і відкладення провадження в справі, перенесення судового засідання в справі на інший час, але на відміну від відкладення при зупиненні час нового судового засідання суд точно позначити не може. Судове засідання при зупиненні провадження переноситься до припинення дії перешкод, що послужили підставою зупинення провадження в справі.

Необхідно вказати на відмінності зупинення провадження по справі від відкладення провадження по справі:

1) провадження у справі відкладається для здійснення судом чи сторонами визначених процесуальних дій. У зв’язку з зупиненням провадження у справі зупиняється здійснення будь-яких процесуальних дій у даній справі за деякими винятками (наприклад, дії по забезпеченню доказів);

2) якщо при відкладенні провадження у справі суд обов’язково вказує день і час нового розгляду справи, то при зупиненні провадження такий строк не вказується. Відновлення провадження можливе лише при настанні умов, які передбачені законом;

3) відкладення провадження у справі не впливає на сплив строків позовної давності, а з моменту зупинення провадження у справі призупиняється і сплив строку позовної давності;

4) перелік підстав для зупинення провадження у справі є вичерпним і розширеному тлумаченню на підлягає. В той же час, вичерпний перелік підстав для відкладення провадження у справі законом не встановлено.

Провадження у справі відновлюється на прохання сторін, з ініціативи суду, а також за заявою прокурора після усунення обставин, які спричинили його зупинення. Відновлюючи провадження у справі, суд викликає сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, на загальних підставах.

2. Залежно від характеру підстав розрізняють два види зупинення провадження в справі: обов’язкове і факультативне. Обов’язкове зупинення провадження в справі передбачене тоді, коли в силу прямої вказівки закону суд зобов’язаний зупинити провадження незалежно від свого розсуду і від розсуду осіб, які беруть участь у справі. Обов’язковими є підстави передбачені ст. 201 ЦПК.

3. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Біологічна смерть наступає вслід за клінічною і являє собою незворотній стан, при якому оживлення організму як цілого вже неможливе. Відповідно до Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку, затвердженої наказом МОЗ № 226 від 25.09.2000 р., смерть мозку — повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює та примусовій вентиляції легенів. Смерть мозку прирівнюється до смерті людини.

Відповідно до ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці 'її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті. Згідно з ч. 1 ст. 47 ЦК правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

Для зупинення провадження суд повинен мати достовірні докази, а саме копію свідоцтва про смерть сторони або рішення суду, що набрало законної сили, про оголошення особи померлою.

Провадження в справі зупиняється до вступу в справу або притягнення до неї правонаступника. Ця норма поширюється також на третіх осіб з самостійними вимогами.

Коментована підстава для зупинення провадження не застосовується тоді, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва, зокрема, коли вони пов’язані з особою померлої сторони чи третьої особи з самостійними вимогами. В таких випадках провадження в справі закривається відповідно до п. 6 ст. 205 ЦПК.

Смерть сторони у справі про визнання недійсними шлюбу, заповіту, договору дарування чи іншої угоди про відчуження майна не може розглядатись як підстава для закриття провадження у справі за наявності інших заінтересованих осіб, що є правонаступниками у майнових правовідносинах, з якими пов’язана вирішувана справа. Відповідно до п. 6 ст. 205 ЦПК ця подія тягне за собою закриття судом провадження в справі тільки тоді, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

4. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі.

Відповідно до статті 106 ЦК України: злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12.09.96 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» при вирішенні майнових спорів, пов’язаних з реорганізацією підприємств, господарським судам необхідно враховувати, що у разі злиття, поділу, приєднання підприємств момент переходу майна та відповідних прав і обов’язків до нових підприємств визначається, якщо інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію, днем підписання передаточного або розподільного акта чи балансу, і тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто виключення його з державного реєстру. Якщо в розподільному акті (балансі) відображено лише розподіл майна, а дані про розподіл кредиторської і дебіторської заборгованості відсутні, розподіл заборгованості за наявності спору здійснюється між новоутвореними підприємствами пропорційно вартості отриманого ними майна (п. 10).

Нові підприємства, до яких в результаті реорганізації перейшли майнові зобов’язання, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо прийняте ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими документами про реорганізацію правопопередника. Перетворення державного підприємства на підприємство, засноване на іншій формі власності, не припиняє його зобов’язань.

Вирішуючи питання про правонаступництво, потрібно мати на увазі, що запис в установчих документах про правонаступництво має істотне значення для визнання правонаступництва. Однак суттєве значення мають також фактично здійснені організаційно-економічні перетворення, з якими чинне законодавство пов’язує перехід майнових прав та обов’язків, а саме: рішення власника (власників), підписання передаточного або розподільного акта чи балансу. Отже у разі виникнення питань, пов’язаних з правонаступництвом, слід здійснювати аналіз документів, що стосуються переходу прав і обов’язків на майно (майнові права) чи його відповідну частину.

У разі якщо реорганізація підприємства сталася під час вирішення господарським судом спору, учасником якого воно є, господарський суд за клопотанням відповідного підприємства чи організації або за власною ініціативою здійснює заміну сторони у спорі її правонаступником згідно із статтею 25 Господарського процесуального кодексу України. Процесуальне правонаступництво може мати місце і в тому разі, коли реорганізація відбулася до подання позову, але відповідачем у позовній заяві зазначено реорганізоване підприємство. Правонаступник повинен довести факт правонаступництва, подавши, зокрема, документи, які підтверджують припинення існування реорганізованого підприємства і створення у зв’язку з цим нового (або нових). Необхідно враховувати, що правонаступник, який бере участь у судовому процесі, в усіх своїх діях зв’язаний попередніми процесуальними діями реорганізованого підприємствами. Наприклад, здійснена попереднім позивачем зміна підстави або предмету позову, зміна розміру позовних вимог тощо є обов’язковою для позивача-правонаступника (п. 10-1).

Відповідно до ч. 2 ст. 108 ЦК у разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов’язки попередньої юридичної особи.

Відповідно до ст. 109 ЦК виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. Відповідно до ч. 5 ст. 107 ЦК якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦК юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Тому єдиним допустимим доказом припинення (реорганізації) юридичної особи, на підставі якого суд зобов’язаний зупинити провадження, є витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

5. Підставою для обов’язкового зупинення провадження у справі є також перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан.

Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до ст. 11 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію приймає Президент України із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про правовий режим воєнного стану» від 06.04.2000 р. воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, Закон України «Про правовий режим воєнного стану», інші закони України та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

6. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. Ця підстава для зупинення на практиці зустрічається найчастіше.

Дана підстава виникає в процесі тоді, коли постановлення рішення можливо після підтвердження фактів, що мають преюдиційне значення для даної справи, в іншій справі, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

Зупинення провадження з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК допускається лише тоді, коли розглядати справу далі неможливо. Ця неможливість полягає в тому, що обставини, які є підставою позову або заперечень проти нього, є предметом дослідження в іншій справі і рішення суду у цій справі безпосередньо впливає на вирішення спору. Так, наприклад, під час вирішення питання про віндикацію речі (повернення майна з чужого незаконного володіння) позивач повинен доказати, що він є власником речі. Однак якщо в іншій справі це право оспорюється, суд, який розглядає віндикаційний позов, зобов’язаний зупинити провадження у справі, оскільки результати розгляду іншої справи безпосередньо впливають на вирішення справи, що ним розглядається. Так, у разі задоволення позову та визнання права власності за іншою особою, у віндикаційному позові слід буде відмовити.

На підставі п. 4 ст. 201 ЦПК суд зупиняє провадження у справі, коли її неможливо розглянути у зв’язку з тим, що питання про наявність певних фактів, від яких залежить її вирішення, відповідно до чинного законодавства вирішується в іншій цивільній, господарській або кримінальній справі чи у справі, що розглядається в адміністративному порядку.

Сам по собі розгляд питання іншим органом, не пов’язаний зі встановленням наявності чи відсутності таких фактів, не є підставою для зупинення провадження.

Зупинення провадження в цивільній справі з мотивів наявності іншої справи, яка розглядається в порядку цивільного, кримінального, господарського чи адміністративного судочинства (п. 4 ст. 201 ЦПК), може мати місце тільки в тому разі, коли в цій, іншій, справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цивільній справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

Справою, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства є цивільна, господарська, кримінальна або адміністративна справа, порушена у встановленому законом порядку, що розглядається відповідним судом. Наведене підтверджується ухвалою про відкриття провадження у справі, ухвалою про порушення провадження у справі, з яких вбачається характер спору.

Винесення постанови про порушення кримінальної справи органами досудового слідства або подання позовної заяви до суду позивачем не є підставою для зупинення провадження у справі.

Зупинення провадження у справі до вирішення іншої, виконує профілактичну функцію, оскільки запобігає постановленню суперечливих рішень у різних, але пов’язаних справах.

Згідно зі ст. 43 Закону «Про Конституційний Суд України» суд загальної юрисдикції в разі необхідності може звернутись до Конституційного Суду України з конституційним зверненням з питання дачі висновку про офіційне тлумачення положення Конституції України чи закону, що має застосовуватися при вирішенні справи, яка перебуває у провадженні суду загальної юрисдикції. В цьому разі у Конституційному Суді України відкривається провадження у справі за даним зверненням, від наслідків розгляду якої залежить можливість вирішення справи, в якій порушено клопотання щодо звернення до Конституційного Суду України.

Виходячи з наведеного є підстави для зупинення провадження до розгляду Конституційним Судом справи за конституційним зверненням.

Відповідно до ч. 2 п. 2 ППВСУ № 9 від 01.11.96 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно- правових актів.

На реалізацію даних положень спрямований п. 3 ст. 8 ЦПК відповідно до якого у разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

7. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі призначення або заміни законного представника сторони чи третьої особи у випадках, встановлених статтею 43 цього Кодексу.

Відповідно до статті 39 ЦПК права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом; права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном; права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Відповідно до ст. 43 ЦПК у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, а також у разі, коли законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження у справі і пропонує органу опіки і піклування чи іншому органу, визначеному законом, призначити або замінити законного представника.

8. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави, а також у разі надання сторонам у справі про розірвання шлюбу строку для примирення.

9. Як правило, про наявність підстав для зупинення провадження у справі суд дізнається від сторін, які зацікавлені у зупиненні. Сторона подає суду клопотання про зупинення провадження та докази, які підтверджують наявність підстав для цього. Проте навіть у разі відсутності такого клопотання суд зобов’язаний зупинити провадження з власної ініціативи, якщо у нього є відомості про обставини, зазначені у ст. 201 ЦПК.

Питання про зупинення провадження в справі розглядається в судовому засіданні з участю осіб, які беруть участь у справі, про що суд постановляє ухвалу. В ухвалі зазначаються підстави для зупинення, закон, яким керувався суд, подія або дія, з настанням якої закінчується строк зупинення провадження у справі, інші необхідні дані.

Стаття 202. Право суду зупинити провадження у справі

1. Суд може за заявою особи, яка бере участь у справі, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках:

1) перебування сторони на строковій військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання;

2) захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу;

3) перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

4) розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності;

5) призначення судом експертизи;

6) направлення судового доручення щодо збирання доказів у порядку, встановленому статтею 132 цього Кодексу.

2. Суд не зупиняє провадження у випадках, встановлених пунктами 1 — 3 частини першої цієї статті, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника.

3. З питань, зазначених у цій статті, суд постановляє ухвалу.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

Коментована стаття визначає вичерпний перелік підстав, наявність яких дає суду право зупинити провадження у справі. Це право він реалізує за заявою особи, яка бере участь у справі, або за власною ініціативою.

До таких підстав належить: а) перебування сторони на строковій військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання; б) захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу; в) перебування сторони у тривалому службовому відрядженні; г) розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності; ґ) призначення судом експертизи; д) направлення судового доручення щодо збирання доказів у порядку, встановленому статтею 132 цього Кодексу.

Однак суд не зупиняє провадження у випадках а) перебування сторони на строковій військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання; б) захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу; в) перебування сторони у тривалому службовому відрядженні, — якщо відсутня сторона веде справу через свого представника.

Стаття 203. Строки, на які зупиняється провадження у справі

1. Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених:

1) пунктами 1, 2 і 5 частини першої статті 201 цього Кодексу — до залучення до участі у справі правонаступника чи законного представника;

2) пунктом 3 частини першої статті 201 та статтею 202 цього Кодексу:

до припинення перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, на строковій військовій службі, альтернативній (невійськовій) службі, службового відрядження;

на час хвороби сторони;

до розшуку відповідача;

на час проведення експертизи;

до надходження відповіді від суду на доручення щодо збирання доказів;

3) пунктом 4 частини першої статті 201 цього Кодексу — до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи;

4) пунктом 6 частини першої статті 201 цього Кодексу — до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги;

5) пунктом 7 частини першої статті 201 цього Кодексу — до закінчення строку для примирення, визначеного судом.

(Із доповненнями, внесеними згідно із законами України від 21.01.2010р. № 1837-VІ, від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Постановляючи ухвалу про зупинення провадження, суд (суддя) повинен вказати в ній строк зупинення провадження в справі. На відміну від відкладення справи, час, на який зупиняється провадження, визначається не конкретною датою, а моментом закінчення дії перешкод, що були підставою зупинення провадження.

2. Отже, провадження у справі зупиняється до заміни сторони, яка вибула з процесу її правонаступником. Правонаступником померлого є його спадкоємці. Вони виступають в цивільному процесі в межах наданих їм прав і прийнятих обов’язків. Такі особи можуть вступати у справу або бути притягнуті судом, якщо вони прийняли спадщину (гл. 84 ЦК).

Правонаступником юридичної особи є підприємства, установи, організації, яким у встановленому законом порядку передано майно та до яких перейшли спірні права та обов’язки юридичної особи, яка припинила своє існування.

Відомості про правонаступника юридичної особи містяться в передавальному акті або розподільчому балансі (у разі поділу юридичної особи), у відповідності до яких до однієї юридичної особи переходять права та обов’язки іншої. Відомості про правонаступництво містяться також в установчих документах юридичних осіб — правонаступників.

Відповідно до ст. 39 ЦПК права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

3. Закінчення строку зупинення провадження у справі у випадках, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 201 та ст. 202 ЦПК, визначається моментом припинення перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, на строковій військовій службі, альтернативній (невійськовій) службі, службового відрядження, хвороби сторони, розшуку відповідача, проведення експертизи.

Відповідно до ст. 23 Закону «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» строки військової служби в календарному обчисленні встановлюються: для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, — до 12 місяців; для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил України, в морських частинах інших військових формувань, — до 18 місяців; для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, — до 9 місяців. Відповідно до ст. 24 цього Закону закінченням проходження військової служби вважається день, з якого військовослужбовець виключений наказом по військовій частині (військовому закладу, установі тощо) із списків особового складу.

Аналогічно відповідно до Закону «Про альтернативну (невійськову службу)» альтернативна служба припиняється у разі закінчення строку її проходження (встановленого цим Законом) або достроково за рішенням комісії у справах альтернативної служби.

Відповідно до Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон днем вибуття у відрядження вважається день відправлення поїзда, літака, автобуса або іншого транспортного засобу з місця постійної роботи відрядженого працівника, а днем прибуття із відрядження — день прибуття транспортного засобу до місця постійної роботи відрядженого працівника. При відправленні транспортного засобу до 24-ї години включно днем вибуття у відрядження вважається поточна доба, а з 0-ї години і пізніше — наступна доба. Якщо станція, пристань, аеропорт розташовані за межами населеного пункту, де працює відряджений, у строк відрядження зараховується час, який потрібний для проїзду до станції, пристані, аеропорту. Аналогічно визначається день прибуття відрядженого працівника до місця постійної роботи.

Відповідно до ст. 7 Закону «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях скасовується Указом Президента України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України в разі усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, про що негайно оголошується через засоби масової інформації. З пропозицією про скасування воєнного стану до Президента України може звернутися Верховна Рада України.

Відповідно до п. 2 ст. 202 ЦПК провадження відновлюється після одужання сторони або суттєвого покращення здоров’я, яке дає змогу з’явитися в судове засідання.

На підставі п. 4 ст. 202 ЦПК провадження зупиняється до закінчення розшуку відповідача органами внутрішніх справ. Воно відновлюється після одержання повідомлення органів внутрішніх справ про розшук відповідача або припинення його розшуку.

Якщо провадження у справі було зупинене на підставі п. 5 ст. 202 ЦПК у зв’язку з призначенням судом експертизи по справі, то розгляд справи відновлюється після одержанням судом висновку експерта (експертів).

4. У разі застосування п. 4 ст. 201 ЦПК, строк зупинення провадження у справі визначається моментом набрання законної сили рішенням, вироком, ухвалою або постановою по справі, що розглядається в порядку в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, від вирішення якої залежить розгляд даної справи.

Рішення суду в цивільній справі набирає законної сили відповідно до ст. 223 та 294 ЦПК.

Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.(ч. 3 ст. 63 Закону «Про Конституційний Суд України»). Рішення і висновки Конституційного Суду України підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку. Рішення і висновки Конституційного Суду України офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України (ст. 67 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 ГПК (ст. 85 ГПК).

Відповідно до ст. 254 КАС постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено КАС, набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано; якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в строк, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку (відповідно до ст. 186 КАС заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом 10 днів з дня її проголошення (а в разі складення в повному обсязі відповідно до ст. 160 КАС — з дня складення в повному обсязі), а апеляційна скарга — протягом двадцяти днів з дня подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції подається протягом 5 днів з дня проголошення ухвали, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом 10 днів після подання заяви про апеляційне оскарження).

5. У разі застосування пункту 6 частини першої статті 201 ЦПК, строк зупинення провадження у справі визначається фактом надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги, а у разі застосування пункту 7 частини першої статті 201 ЦПК, — закінченням строку для примирення, визначеного судом.

Стаття 204. Відновлення провадження у справі

1. Провадження у справі відновлюється ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду після усунення обставин, що викликали його зупинення.

2. З дня відновлення провадження у справі перебіг процесуальних строків продовжується.

3. Після відновлення провадження суд викликає сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, і продовжує судовий розгляд за правилами глави 4 розділу III цього Кодексу.

1. Після усунення обставин, що стали підставами зупинення, провадження у справі відновлюється. Ініціаторами відновлення можуть бути як особи, які беруть участь у справі, так і сам суд. До заяви про відновлення провадження додаються докази, які свідчать про закінчення дії обставини, у зв’язку з якою провадження зупинялося.

2. Про відновлення провадження в справі суддя (суд) постановляє ухвалу, яка не є самостійним об’єктом оскарження, заперечення проти неї можуть бути включені в апеляційну скаргу при оскарженні судового рішення по даній справі.

Не може бути оскаржена ухвала про відновлення провадження і тоді, коли підстав для відновлення не було.

Після відновлення провадження справа розглядається за загальними правилами ЦПК, зокрема сторони та інші особи, які беруть участь у справі, викликаються в суд на загальних підставах.

Стаття 205. Підстави закриття провадження у справі

1. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:

1) справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

2) набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

3) позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

4) сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом;

5) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим;

6) померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

7) ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі.

1. Закриття провадження у справі — це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв’язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов’язує неможливість судового розгляду справи. Після закриття провадження позивач не має права на повторне звернення до суду з тим же позовом.

Провадження може бути закрите лише після його відкриття. Якщо неможливість розгляду справи встановлюється на стадії відкриття провадження у справі, суд відмовляє у відкритті провадження.

Підстави для закриття провадження в справі вичерпно визначені ст. 205 ЦПК і свідчать про те, що процес виник або неправомірно при відсутності в заінтересованої особи права на звернення до суду за захистом, або не може бути продовжений з інших причин, в тому числі і в зв’язку з волевиявлення сторін по розпорядженню своїми правами, які викликають зазначені правові наслідки.

Отже, підставами закриття провадження в справі є обставини, які підтверджують:

1) неправомірність виникнення процесу,

2) неможливість його подальшого продовження,

3) недоцільність його продовження.

Тому закриття провадження в справі виключає можливість повторного порушення в суді тотожної справи.

Стаття 205 ЦПК про закриття провадження в справі адресована суду і має обов’язковий для нього характер за наявності зазначених в ній обставин.

Тертишніков В. І. всі підстави закриття провадження у справі поділяє на 3 групи: перша група підстав зводиться до того, що в цих випадках справа в суді виникла незаконно, тобто при відсутності в позивача права на пред’явлення позову, а тому підлягає закриттю (пункти 1, 2, 5 ст. 205 ЦПК); друга група підстав полягає в тому, що справа виникла правомірно, але далі її розглядати недоцільно (п. 3, 4); третя група підстав зводиться до того, що справа виникла правомірно, однак підлягає закриттю через неможливість подальшого її розгляду (п. 6, 7 ст. 205 ЦПК).

2. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тобто не належить до юрисдикції суду (непідвідомча суду).

Вказана підстава включає в себе перш за все справи непідвідомчі суду, а також випадки звернення в суд з вимогами, які не підлягають правовому захисту. Крім цього справа не підлягає розгляду в суді у випадку відсутності в позивача чи відповідача процесуальної правоздатності.

Не підлягають розглядові в судах також справи за спірними вимогами, захист яких не передбачений законом і до яких не може бути застосована аналогія права або аналогія закону (ст. 8 ЦПК), наприклад порушення справи про розірвання шлюбу під час вагітності дружини без її згоди і протягом року після народження дитини крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ст. 110 СК), тощо.

Якщо справу про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним було порушено за заявою особи, яка не мала на це повноважень, суд не відмовляє в задоволенні заяви, а закриває провадження у справі на підставі п. 1 ст. 205 цього Кодексу, оскільки такі заяви зазначених осіб не підлягають розгляду в судах.

3. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 223 ЦПК після набрання рішенням законної сили сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав, або оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Закриття провадження у справі у цьому разі можливе лише за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Нетотожність хоча б одного елементу не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовом і не дає суду підстав закривати провадження у справі.

4. Нормативне визначення принципу диспозитивності надає сторонам право вільно розпоряджатися предметом спору і процесу, зокрема, позивач має право відмовитися від позову, а сторони мають право укласти мирову угоду (ст. 175 ЦПК).

У випадку прийняття судом відмови від позову чи визнання мирової угоди, він постановляє про це ухвалу, якою одночасно закриває провадження в справі. Така ухвала після набрання законної сили виключає можливість розгляду судом тотожної справи.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК, закриття провадження в справі у зв’язку з відмовою від позову не є перешкодою для пред’явлення аналогічного позову другою зі сторін. Так, якщо позов про поділ спільної власності подав один із співвласників, але згодом відмовився, то такий самий позов може подати інший співвласник.

Відповідно до ч. 2 ст. 46 ЦПК відмова прокурора та інших осіб визначених ст. 45 ЦПК від поданої ними заяви не позбавляє особу, на захист прав та законних інтересів якої було подано цю заяву, права вимагати від суду розгляду справи по суті. У цих випадках провадження у справі не закривається, а постановляється ухвала про вибуття їх з числа осіб, які беруть у ній участь. Якщо зазначена особа таких вимог не заявляє, суд залишає заяву без розгляду відповідно до п. 7 ст. 207 ЦПК.

5. Відповідно до ст. 50 Закону «Про третейські суди» сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду.

Отже при наявності рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав суд закриває провадження у справі, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим.

6. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва і також якщо ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі.

Це має місце стосовно спірних особистих прав і обов’язків, які не можуть переходити до інших осіб у порядку правонаступництва.

Відповідно до ст. 608 ЦК зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов’язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора.

Відповідно до ст. 1219 ЦК не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК.

Смерть сторони у справі про визнання недійсними шлюбу, заповіту, договору дарування чи іншої угоди про відчуження майна не може розглядатись як підстава для закриття провадження у справі за наявності інших заінтересованих осіб, що є правонаступниками у майнових правовідносинах, з якими пов’язана вирішувана справа. Відповідно до п. 6 ст. 205 ЦПК ця подія тягне за собою закриття судом провадження в справі тільки тоді, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Суд, що розглядає справу в касаційному порядку, скасовує судові рішення відповідно до ст. 340 ЦПК із закриттям провадження у зв’язку зі смертю позивача після постановлення рішення у випадках, передбачених ст. 205 ЦПК (наприклад, у справі про захист честі й гідності), тільки в тому разі, коли для цього є інші підстави для закриття провадження у справі.

Відповідно до ст. 609 ЦК зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно- правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

7. Слід мати на увазі, що закриття провадження у справі можливе в касаційній та апеляційній інстанціях. Відповідно до ст. 310 ЦПК рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статтями 205 і 207 цього Кодексу.

Якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи — сторони у спірних правовідносинах після ухвалення рішення, що не допускає правонаступництва, не може бути підставою для застосування вимог частини першої статті 310 ЦПК, тобто закриття провадження у справі.

Відповідно до ст. 340 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню в касаційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статтями 205 і 207 цього Кодексу, але якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, а в процесі розгляду справи в касаційній інстанції мала місце смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи — сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення, то дані процесуальні події не можуть бути підставою для закриття провадження у справі.

8. Перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Не допускається закриття провадження з підстав неправильного формулювання позовних вимог, відсутності законодавства, що регулює спірні правовідносини тощо.

Так, у грудні 2003 року відкрите акціонерне товариство «Сумісне українсько-бельгійське хімічне підприємство «Інтерхім» (далі — ВАТ «Сумісне українсько-бельгійське хімічне підприємство «Інтерхім») звернулося до суду з позовом про визнання неправомірним використання знака для товарів і послуг «Феназепам» при виробництві низки серій однойменного лікарського препарату в період з 21 березня 2002 року по 11 листопада 2003 року. Заявлена позовна вимога мотивована тим, що відповідачем не виконано зобов’язань за ліцензійним договором на знак для товарів і послуг від 21 березня 2002 року, укладеним Фізико-хімічним інститутом ім. О. В. Богатського Національної академії наук України і ВАТ «Сумісне українсько-бельгійське хімічне підприємство «Інтерхім» з однієї сторони та дочірнім підприємством «Біостимулятор» Державної акціонерної компанії «Укрмедп- ром» (далі — ДП «Біостимулятор») з іншої.

Відповідач позов не визнав, заперечуючи проти наведених вимог, посилався на їх незаконність та невідповідність фактичним обставинам справи.

Рішенням господарського суду Одеської області від 2 лютого 2004 року позов задоволено. Постановлене судове рішення мотивовано тим, що використання відповідачем знака для товарів та послуг «Феназепам» є порушенням прав власника свідоцтва на цей знак.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 29 березня 2004 року зазначене рішення залишено без змін, при цьому з мотивувальної частини рішення виключено посилання на те, що «виготовлення таблеток «Феназепам» у порушення п. 1.4 ліцензійного договору не з субстанції ВАТ «Сумісне українсько-бельгійське хімічне підприємство «Інтерхім» є підставою вважати продукцію неналежної якості» та, «виготовляючи препарат «Феназепам» починаючи з 1980 року, ДП «Біостимулятор» не володів виключним правом використання знака «Феназепам», який був зареєстрований за Науково-дослідним інститутом фармакології Академії медичних наук СРСР, тому дані посилання відповідача є необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.» Постанова апеляційного господарського суду мотивована тим, що порушення відповідачем зобов’язань за ліцензійним договором є доведеним, а оскільки використання знака для товарів і послуг «Феназепам» дочірнім підприємством вважається правомірним лише з дотриманням визначених сторонами умов договору, позовні вимоги слід вважати обґрунтованими.

Оскаржуваною постановою Вищого господарського суду України зазначені судові рішення скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України. Постанова мотивована тим, що позивач звернувся до суду за таким видом судового захисту, що не передбачений статтями 16 та 432 ЦК України, а також Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (статті 19 — 21), зміст позову не відповідає визначеним у чинному законодавстві України способам судового захисту порушеного цивільного права та інтересу.

23 грудня 2004 року Верховним Судом України порушено провадження за касаційною скаргою ВАТ «Сумісне українсько-бельгійське хімічне підприємство «Інтерхім», у якій ставиться питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 8 червня 2004 року і залишення в силі рішень, постановлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі — підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з частиною 6 статті 4 цього ж Кодексу забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Припиняючи провадження у даній справі, Вищий господарський суд України виходив з того, що позивач звернувся до суду за захистом свого права з вимогою, що суперечить способам захисту цивільних прав та інтересів, які передбачені чинним законодавством України, а тому даний спір не підлягає вирішенню у господарських судах України.

Статтею 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Провадження у справі підлягає припиненню на підставі пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, якщо, зокрема, вирішення спору відповідно до законів України та угод віднесено до компетенції інших органів або судів іншої юрисдикції.

Підставою звернення з позовом до суду ВАТ «Сумісне українсько-бельгійське хімічне підприємство «Інтерхім» є, на думку позивача, невиконання умов ліцензійного договору, укладеного з ДП «Біостимулятор». Тобто між сторонами виник спір, пов’язаний з виконанням договору, котрий відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України підлягає розгляду у господарських судах.

Припинивши провадження у справі, суд ухилився від вирішення спору по суті, результатом розгляду якого відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України може бути задоволення позову чи відмова в позові повністю або частково і, відповідно, від здійснення правосуддя, що суперечить ст. ст. 124, 129 Конституції України.

Враховуючи наведене, оскаржувана постанова Вищого господарського суду України про припинення провадження у справі не може залишатися в силі і підлягає скасуванню.

Підлягають скасуванню також і рішення господарського суду першої та апеляційної інстанцій як постановлені з порушенням вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України.

Заперечуючи проти позову, ДП «Біостимулятор» посилалось на те, що підприємство є суб’єктом права попереднього користування торговельною маркою «Феназепам» і у зв’язку з цим права і охоронювані законом інтереси позивача не порушувало.

Ухилившись від належної перевірки доводів відповідача і відповідної оцінки наданих ним доказів, суди постановили рішення, які не можна визнати законними і обґрунтованими.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111¹⁷ — 111²⁰ ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства «Сумісне українсько-бельгійське хімічне підприємство «Інтерхім» задовольнила частково. Постанову Вищого господарського суду України від 8 червня 2004 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 березня 2004 року та рішення господарського суду Одеської області від 2 лютого 2004 року — скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стаття 206. Наслідки закриття провадження у справі

1. Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу.

2. Якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 205 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

3. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв’язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.

1. Відповідно до правил цієї статті провадження в справі закривається ухвалою судді (суду), яка постановляється у вигляді окремого процесуального документа. В ухвалі повинна бути зазначена фактична та правова підстава закриття провадження в справі.

Якщо суд закриває провадження в справі через її непідвідомчість суду, то заявнику повинно бути вказано, до якого органу він може звернутися зі своєю заявою. При цьому суд зазначає лише підвідомчість справи, а не її підсудність.

2. Оскільки ухвала про закриття провадження в справі перешкоджає подальшому руху справи, то відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 293 ЦПК вона може бути оскаржена в апеляційному порядку. Ця стаття передбачає процесуальні наслідки закриття провадження в справі для учасників даної справи: повторне звернення суду з таким же позовом, тобто з позовом між тими ж сторонам про той же предмет і з тих же підстав, не допускається.

3. Винесення судом ухвали про закриття провадження у справі унеможливлює його повторну участь у справі після скасування даної ухвали в апеляційному порядку. Так, відповідно до ст. 21 ЦПК суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі.

Стаття 207. Залишення заяви без розгляду

1. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо:

1) заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;

2) заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

3) належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

4) спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

5) позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

6) між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді;

7) особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;

8) провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк;

9) позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності.

2. Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Залишення заяви без розгляду — це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення, у зв’язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому.

Заява залишається без розгляду за наявності точно встановлених в законі обставин, які свідчать про недодержання умов реалізації права на звернення до суду за захистом і можливість застосування яких не втрачена, та при повторній неявці сторін.

2. Підстави залишення заяви без розгляду можна розділити на дві групи: перша група підстав свідчить про те, що процес виник неправомірно, і тому заява підлягає залишенню без розгляду (п. 1, 2); друга група підстав свідчить про неможливість подальшого її розгляду (п.: 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9). Дані підстави мають допроцесуальний характер, оскільки суддя, виявивши їх вчасно, повинен був повернути позовну заяву (ст. 121 ЦПК) і роз’яснити заінтересованій особі порядок усунення перешкод для можливого розгляду справи в суді.

3. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності.

При встановленні цієї обставини на стадії відкриття провадження у справі суддя зобов’язаний повернути заяву (п. 2 ч. 3 ст. 121 ЦПК), а помилково прийнята заява підлягає залишенню без розгляду.

Заява залишається без розгляду, якщо вона подана недієздатною особою. За загальним правилом цивільного судочинства до суду за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу можуть звертатися тільки особи, які наділені цивільною процесуальною дієздатністю, тобто спроможні особисто здійснювати свої процесуальні права і виконувати обов’язки.

Особисте звернення до суду процесуально недієздатної особи є недійсним з юридичної точки зору і не породжує для такої особи ніяких процесуальних наслідків. Однак необхідно підкреслити, що таке звернення стосується самого права на пред’явлення позову, яке зберігається за позивачем і може бути реалізоване його законним представником.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч. 1 ст. 40 ЦК). На його виконання орган опіки і піклування призначає недієздатному опікуна, який може порушити цивільну справу в суді на захист прав недієздатної особи. Правило п. 1 ст. 207 ЦПК поширюється на осіб, обмежених в дієздатності, які мали такий статус під час порушення справи в суді, але воно не застосовується до тих обмежено дієздатних осіб, які можуть виступати в суді у справах як сторона без участі піклувальника. Так, відповідно до ст. 29 ЦПК особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Інші процесуально-правові наслідки настають при визнанні особи обмежено дієздатною чи недієздатною (втрати дієздатності) під час провадження у справі. Підтвердження рішенням суду, що набрало законної сили, такої зміни правового статусу громадянина — сторони у справі — є підставою для зупинення провадження в ній (п. 5 ч. 1 ст. 201 ЦПК). Тому залишення заяви без розгляду внаслідок того, що позивач є недієздатною особою необхідно відрізняти від обов’язкового зупинення провадження у справі. Залишення заяви без розгляду на цій підставі може мати місце лише в тих випадках, якщо дієздатність позивача втрачена ще до порушення процесу і справа порушена в суді помилково, оскільки суддя в такому випадку повинен був повернути позовну заяву. У тих випадках коли сторона визнана недієздатною уже під час розгляду справи, а провадження у справі було відкрито правомірно, суд зобов’язаний зупинити провадження у справі до вступу в справу законного представника недієздатної особи (ст. 43 ЦПК).

4. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

За правилом п. 7 ч. 2 ст. 119 ЦПК до позовної заяви, яка подається представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що стверджує його повноваження (факт батьківства, усиновлення, опіки, піклування). Подача позовної заяви до суду без наявності належних повноважень підставою для повернення позовної заяви (п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК), а прийнятої заяви — для залишення її судом без розгляду.

Аналогічні наслідки настають і тоді, коли позовна заява підписана не позивачем, а не- встановленою особою або особою, яка не була на це уповноважена.

Прокурор представляє інтереси громадян у суді шляхом звернення з відповідною заявою у випадках, коли вони за станом здоров’я або з інших поважних причин не можуть захистити свої прав. Тому в разі звернення прокурора із заявою в інтересах громадянина (громадян), який не позбавлений такої можливості (незалежно від того, чи погоджується останній із заявленими вимогами), суд залишає цю заяву без розгляду на підставі п. 2 ст. 207 ЦПК.

5. Суд зобов’язаний залишити заяву без розгляду у випадку, коли належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

У разі ж неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (ст. 224 ЦПК).

6. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді.

З метою надання більших можливостей доступу до судового захисту ЦПК встановлені альтернативні правила підсудності справ за вибором позивача, наприклад позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за місцем проживання позивача (ч. 1 ст. 110 ЦПК). Реалізація права вибору підсудності має разовий характер — погашає можливість повторної реалізації цього права у даній справі, тому суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК). Прийняття до провадження тотожної справи з порушенням цієї норми процесуального права є підставою для залишення заяви без розгляду.

Практично може виникнути ситуація, коли обидва суди, довідавшись про інші тотожну справу, залишають заяви без розгляду. В такому випадку одна з ухвал суду, та, яка постановлена пізніше, підлягає скасуванню, оскільки на момент її постановлення, підстави для залишення заяви без розгляду вже відпали.

Залишити позовну заяву без розгляду з цієї підстави суд може лише у разі підтвердження факту розгляду тотожної справи іншим судом допустимими доказами. Такими можуть бути позовні заяви з відміткою про реєстрацію або доказами відправки на адресу суду та ухвали суду про відкриття провадження у справі.

7. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.

Відповідно до ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (принцип диспозитивності цивільного судочинства). Тому суд зобов’язаний залишити заяву без розгляду, якщо позивач звернувся з таким клопотанням.

Від заяви про залишення заяви без розгляду слід відрізняти відмову від позову як підставу для закриття провадження у справі. Відмова від позову — це одностороннє волевиявлення позивача в суді спрямоване на відмову від судового захисту своєї матеріально- правової вимоги. Подання заяви про залишення заяви без розгляду навпаки являє собою відмову від судового процесу. При відмові від позову, якщо вона прийнята судом суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, а отже ці два інститути відрізняються за своїми процесуальними наслідками. В першому випадку після ухвали про закриття провадження у справі позивач не вправі повторно звернутися до суду з тотожним позовом, в разі ж ухвали про залишення заяви без розгляду в зв’язку з подачею позивачем про це заяви, він повторно може звернутися в суд з тотожним позовом.

Звернення із заявою про залишення заяви без розгляду робить неможливим вирішення спору, навіть якщо на цьому наполягає відповідач. Окрім того, позивач зберігає можливість звернутися з тотожним позовом в майбутньому. Подання заяви про залишення позову без розгляду є розумною альтернативою програшу справи.

Прогнозуємо, що зазначена норма буде широко використовуватися для затягування розгляду справи. Захищаючись проти позову, відповідач буде ініціювати розгляд «своєї» пов’язаної справи в іншому суді, для того, що б зупинити провадження у справі. Коли провадження буде зупинене, розгляд «своєї» справи, якщо її неможливо виграти, буде всіляко гальмуватися та затягуватися, а коли тягнути вже не буде як, позивач подасть заяву про залишення позову без розгляду. По спливу строку оскарження ухвали суду про залишення заяви без розгляду, позивач подасть тотожний позов вдруге. І знову затягування.

8. Відповідно до ст. 5 Закону «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав. Тому у разі коли між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді суд зобов’язаний залишити заяву без розгляду.

9. Суд залишає заяву без розгляду, якщо особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява.

Відповідно до п. 3 ст. 46 ЦПК якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду.

Відповідно до ч. 2 ст. 46 ЦПК відмова прокурора та інших осіб, визначених ст. 45 ЦПК, від поданої ними заяви не позбавляє особу, на захист прав та законних інтересів якої було подано цю заяву, права вимагати від суду розгляду справи по суті. У цих випадках не закривається провадження у справі, а постановляється ухвала про вибуття їх з числа осіб, які беруть у ній участь. Якщо зазначена особа таких вимог не заявляє, суд залишає заяву без розгляду відповідно до п. 7 ст. 207 ЦПК.

Оскільки, виходячи зі ст. 46 ЦПК прокурор у таких справах фактично користується правами й несе обов’язки сторони, при повторній неявці його за викликом суду в судове засідання за умов, передбачених ЦПК для позивачів, — суд у разі неможливості розглянути справу під час відсутності прокурора може залишити заяву без розгляду на підставі п. 3 ст. 207 ЦПК.

10. Заява залишається без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

11. Суд залишає заяву без розгляду, якщо позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності. Це правило встановлене з метою недопущення зловживання позивачем своїми процесуальними правами.

12. Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно.

Залишення заяви без розгляду здійснюється мотивованою ухвалою судді або суду, на яку може бути подана апеляційна скарга, оскільки вона перешкоджає подальшому руху.

На відміну від закриття провадження в справі, у разі залишення заяви без розгляду ця стаття передбачає інші процесуальні наслідки. Після усунення обставин, що були підставами залишення заяви без розгляду, заінтересована особа вправі знову звернутися до суду з заявою в загальному порядку. Не є перешкодою для прийняття заяви й ознака тотожності позовів, оскільки справа була закінчена в такий спосіб не внаслідок відсутності права на пред’явлення позову, а в основному через недодержання порядку його реалізації.

13. За правилом ст. 72 ЦПК право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або судом процесуального строку. Скарги і документи подані після закінчення процесуальних строків залишаються без розгляду якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку. Аналогічно внаслідок пропуску строку залишаються без розгляду подані зауваження щодо запису в журналі судового засідання (ч. 3 ст. 199 ЦПК).

14. Залишення заяви без розгляду не позбавляє заінтересовану особу права після усунення умов, що були підставою прийняття цього рішення, знову звернутися до суду із заявою в загальному порядку. Тому суд не повинен залишати без розгляду якийсь із об’єднаних в одному провадженні позовів (первісний або зустрічний), якщо це зробить неможливим вирішення залишеної без розгляду заяви у наступному (наприклад, залишати без розгляду заяву про оспорення батьківства і задовольняти вимоги про стягнення аліментів на дитину, щодо якої воно оспорювалося).

15. ЦПК надає суду право залишати заяви без розгляду (відмовляти у їх прийнятті) в справах окремого провадження у разі встановлення наявності спору про право, який розглядається в порядку позовного провадження (ч. 6 ст. 235 ЦПК) і не передбачає такої можливості, якщо для розгляду в позовному провадженні подано заяву, що підлягає розгляду в порядку окремого провадження. В останньому випадку суд не відмовляє у прийнятті заяви і не залишає її без розгляду, а застосовує при прийнятті заяви правила ст. 119 ЦПК щодо відповідного її оформлення і розглядає справу у відповідному провадженні.

16. У тому разі, коли викладені в заяві прокурора вимоги про визнання незаконними правового акта, рішення чи дії службової особи підлягають розгляду в позовному провадженні (наприклад, про позачергове надання житла, визнання звільнення незаконним), суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду в порядку КАС, а якщо справу порушено, — відповідно до ст. 157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Стаття 208. Види судових рішень

1. Судові рішення викладаються у двох формах:

1) ухвали;

2) рішення.

2. Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

1. Судові рішення — це акти суду, пов’язані із розглядом конкретної цивільної справи.

Коментована стаття передбачає дві форми (у назві — види) судових рішень: ухвали і рішення.

Ухвала суду — це акт суду, яким вирішуються питання, пов’язані із рухом справи та інші питання, що виникають під час розгляду справи. Ухвала суду постановляється по кожному такому питанню.

В свою чергу, ухвали суду поділяються на два види:

1) ухвали, які оформляються окремим документом;

2) протокольні ухвали, зміст яких фіксується в протоколі судового засідання.

Різновидом ухвал суду є окремі ухвали, але вони не вирішують питань, пов’язаних із розглядом справи і мають спеціальну профілактично-виховну мету. Докладніше про це див. коментар до ст. 211 ЦПК.

Рішення суду — це акт суду, яким вирішується спір по суті. У кожній справі суд кожної інстанції може постановити лише одне рішення. Лише одне рішення може набрати законної сили.

2. В коментованій нормі поняття «судове рішення» вживається як загальне стосовно ухвали та рішення суду. Таким чином, поняття «судове рішення» та «рішення суду» не є тотожними, як можна було б припустити, оскільки ухвала теж є судовим рішенням.

В ЦПК УРСР 1963 р. як загальне, застосовувалося більш вдале поняття «постанова суду».

3. Окремі питання вирішуються розпорядженнями головуючого, без постановлення ухвал. Наприклад, зупинення промовця в судових дебатах, якщо він повторюється; запрошення свідка до залу засідання; видалення свідка; надання копії технічного запису судового процесу; надання справи для ознайомлення; надання дозволу на виготовлення копії документів, що є в матеріалах справи тощо.

Стаття 209. Порядок ухвалення рішень та постановлення ухвал, їх форма

1. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

2. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу.

3. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п’ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Рішення суду, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і приєднане до справи.

4. Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

5. Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання.

6. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення.

7. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Коментована стаття регулює форму та порядок ухвалення рішень та постановлення ухвал. Звертаємо увагу, що рішення суду ухвалюються, а ухвали — постановляються.

Рішення суду ухвалюються іменем України. В цьому проявляється публічний характер рішення, як владного акту. Вирішуючи спір, суд діє від імені держави — Україна.

Рішення ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду. Після закінчення судових дебатів суд видаляється до нарадчої кімнати, складає текст рішення і проголошує його публічно. Тому слово «негайно» не обмежує суд часом, протягом якого він повинен ухвалити рішення. Вказівка на негайність ухвалення рішення означає, що суд не повинен вчиняти інших дій та не може розпочинати інших справ до ухвалення рішення. Виняток з цього правила передбачений у ч. 3 коментованої статті.

2. Складення повного тексту рішення, тобто рішення, яке містить усі відомості, передбачені ст. 215 ЦПК, може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи у виняткових випадках залежно від складності справи. Винятковість випадків та складність справи — це поняття оціночні. Фактично суд може відкласти складення повного тексту у будь-якій справі. Згоди сторін на проголошення лише резолютивної частини рішення не потрібно.

На практиці судді часто користуються ч. 3 коментованої статті, не бажають витрачати час на складення повного (мотивованого) рішення.

У будь-якому випадку, вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи. Таке рішення, яке містить лише вступну і резолютивну частину, на практиці називають коротким.

3. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується виключно в нарадчій кімнаті. Оформлення та підписання рішення в іншому приміщенні, а так само порушення таємниці нарадчої кімнати вважається істотним порушенням процесуального права. Рішення суду оформлюється суддею, а у разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу. Текст рішення виготовляється в одному примірнику і підписується усіма суддями, які розглядали справу.

4. Порядок постановлення ухвал залежить від того, до якого виду вони належать. Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються виключно в нарадчій кімнаті за правилами, передбаченими ч. 2 коментованої статті. Інші ухвали (протокольні) суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

5. Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвала складається повністю і не може бути короткою (як рішення). Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання.

6. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення. Оголошення ухвали відбувається шляхом зачитування її повного тексту учасникам процесу, присутнім в засіданні, одразу після виходу суду з нарадчої кімнати.

7. Під час оформлення судового рішення можуть бути допущені граматичні помилки, описки та неточності. Згідно загальним правил діловодства, виправлення помилок відбувається шляхом закреслення помилкового елементу (літери, слова, цифри) і написання правильного, якщо він потрібний. Закреслений текст повинен читатися. Усі виправлення повинні бути застережені перед підписом судді. Для цього на тексті судового рішення робиться запис, наприклад, такого змісту: «Закреслене «Львов» не читати. Виправленому на «Львів» вірити». Цей напис засвідчується підписом судді (суддів).

Стаття 210. Зміст ухвали суду

1. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

часу і місця її постановлення;

прізвища та ініціалів судді (суддів — при колегіальному розгляді);

прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду;

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

2. Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити відомості, визначені пунктами 3, 4 частини першої цієї статті.

3. Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України «Про виконавче провадження».

1. Зміст ухвали суду залежить від виду ухвали. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з 4 частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної.

У вступній частині ухвали зазначається: час і місце її постановлення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; прізвища та ініціали (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

В описовій частині зазначається суть питання, що вирішується ухвалою, тобто короткий зміст клопотання, яке вирішується та підстави його заявлення.

В мотивувальній частині зазначаються мотиви, з яких суд дійшов висновків (тобто висновок суду про обґрунтованість чи необґрунтованість заявленого клопотання), і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (тобто посилання на конкретну правову норму).

В резолютивній частині зазначається висновок суду (що саме ухвалив суд), строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

2. Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати (протокольна ухвала), повинна містити лише мотивувальну та резолютивну частину. Це пов’язано із процесуальною економією, адже учасникам процесу зрозуміло яке питання вирішується судом.

3. Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених ст. 19 Закону «Про виконавче провадження». Відповідно до цієї статті у виконавчому документі повинні бути зазначені:

1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

3) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Стаття 211. Окремі ухвали суду

1. Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.

2. Окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

1. Окрема ухвала суду — це ухвала, якою суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону і причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушення.

2. Окрема ухвала може бути постановлена судом до завершення судового розгляду або одночасно із цим. Така ухвала постановляється як за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, так і з ініціативи суду. Окрема ухвала постановляється судом в нарадчій кімнаті і оформляється окремим документом.

Суд має право, але не зобов’язаний постановляти окрему ухвалу.

Окрема ухвала направляється відповідним особам чи органам, які можуть усунути причини та умови. Ці органи зобов’язані вжити відповідних заходів, які будуть вважати доцільними. Суд не вправі в окремій ухвалі визначати конкретні заходи, які слід вжити для усунення причин та умов, що сприяли правопорушенню, оскільки це виходить за межі його компетенції.

Особи, яким адресовано окрему ухвалу, письмово повідомляють суд про вжиті заходи протягом одного місяця з дня одержання ухвали.

3. Коментована норма встановлює особливий порядок оскарження окремої ухвали. Вона може бути оскаржена особами, інтересів яких вона стосується, незалежно від того, чи беруть вони участь у справі, у загальному порядку. Особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити окрему ухвалу, лише у тому випадку, коли вона порушує їх права та інтереси.

Стаття 212. Оцінка доказів

1. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

2. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

4. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

1. Коментована стаття регламентує оцінку доказів. Загальні положення про докази і доказування розташовані у главі 5 розділу 1 ЦПК, тому коментована стаття здається дещо відірваною від свого інституту. Розміщуючи норму про оцінку доказів в главі, яка регулює порядок постановлення та зміст судових рішень, законодавець виходив з того, що оцінка доказів остаточно відбувається в нарадчій кімнаті під час постановлення рішення.

Загальне правило оцінки доказів сформульоване у ч. 1 коментованої статті. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Внутрішнє переконання — це сформоване під час розгляду справи уявлення судді про те, як слід вирішити спір. На нашу думку, внутрішнє переконання формується на психологічному рівні, коли суддя надає перевагу одній чи іншій стороні виходячи з фабули (обставин) справи та правових позицій сторін.

На внутрішнє переконання судді впливають життєвий досвід, громадська думка, не- процесуальний вплив, особисте ставлення до сторін. Тому внутрішнє переконання — це категорія неправова.

Інші фактори, які зазначені у коментованій нормі (всебічне, повне, об’єктивне та безпосереднє дослідження наявних у справі доказів) є базою для формування внутрішнього переконання і об’єктивним критерієм для його перевірки.

2. Усі докази є рівні між собою. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Однак це не означає, що усі докази мають однакове значення. Оцінка доказів як раз і полягає в тому, щоб визначитися, яким з них надати перевагу.

3. Оцінюючи докази, суд зв’язаний також і формальними правилами, які закріплені у ч. 3 коментованої статті. Суд зобов’язаний оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Про належність доказів докладніше див. коментар до ст. 58 ЦПК.

Про допустимість доказів докладніше див. коментар до ст. 59 ЦПК.

Достовірність доказу — це рівень його правдивості, тобто рівень довіри до нього зі сторони суду.

Усі докази разом оцінюються ще з позиції їх достатності та взаємозв’язку. Достатність доказів полягає у тому, що у справі доведені усі обставини, які входять до предмету доказування. Взаємозв’язок доказів полягає в тому, всі вони узгоджуються між собою і в сукупності дають суду можливість встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір.

4. Результати оцінки доказів, тобто мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших, суд відображає в рішенні. В ухвалі суду результати оцінки доказів не зазначаються.

Стаття 213. Законність і обґрунтованість рішення суду

1. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

1. Законність рішення суду полягає у необхідності виконання двох вимог: 1) дотримання норм процесуального права під час розгляду справи (виконання всіх вимог цивільного судочинства); 2) правильне вирішення спору, тобто вірне застосування матеріального закону.

Законність рішення залежить від безумовної, строгої відповідності його законам та іншим нормативно-правовим актам, що визначається перш за все правильною юридичною кваліфікацією взаємовідносини сторін та інших учасників справи.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»).

Рішення слід вважати законним, якщо воно винесене у строгій відповідності з нормами матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, при точному і правильному дотриманні, виконанні та використанні процесуальних норм. В п. 4 ст. 309 ЦПК говориться як про порушення, так і про неправильне застосування норм матеріального права. Однак протиставлення цих понять є необґрунтованим, оскільки порушення судом матеріально-правових норм як раз і проявляється в їх неправильному застосуванні.

2. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»).

Обґрунтованість рішення полягає у правильності встановлення фактичних обставин справи та правильній оцінці доказів. Від цього залежить правильність правової кваліфікації спору.

В силу принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обґрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»).

Обґрунтованим рішення слід вважати тоді, коли: 1) суд повністю вияснив обставини, що мають значення для справи; 2) коли ці обставини доказані; 3) коли висновок суду відповідає викладеним у рішенні обставинам справи.

Обґрунтованість судового рішення — це його внутрішня якість. Обґрунтованим є таке рішення, в якому відбите повне, всебічне і об’єктивне з’ясування дійсних обставин справи, їх доведеність та досягнено істинність висновків суду — відповідність їх фактичній стороні справи і вимогам закону.

Виходячи з цього, в поняття обґрунтованості зазвичай включають два моменти: достовірність висновків суду про обставини, що покладені в основу рішення, і повноту дослідження судом всіх матеріалів справи.

3. Окрім законності та обґрунтованості, рішення повинно відповідати й іншим вимогам, до яких належать вичерпність (повнота), визначеність, точність, зрозумілість. На відміну від законності та обґрунтованості, порушення цих вимог може виправити сам суд, який постановив рішення.

4. Вичерпність (повнота) — така властивість судового рішення, яка характеризує повноту відповіді суду на всі правові питання, що були поставлені перед ним на вирішення. Тому в теорії процесу цю вимогу називають ще повнотою. Вичерпним судове рішення вважатиметься тоді, коли ним буде вирішено повністю спір між сторонами і дано відповідь на всі вимоги позивача та заперечення відповідача. Поза судовим рішенням, постановленим у конкретній справі, не повинно залишатися невирішених питань, які ставилися на його розгляд.

Як акт правосуддя, рішення мусить чітко підтвердити існування і суть спірних правовідносин, які права визнаються за особою, що пред’явила до суду вимогу, а яка ні; які обов’язки належить виконати відповідачу, чи є підстави для встановлення юридичних фактів і яких саме у справах окремого провадження.

Неповнота рішення усувається шляхом постановлення додаткового рішення. Докладніше про це див. коментар до ст. 220 ЦПК.

5. Без визначеності судового рішення не може бути судового захисту. Визначеністю характеризуються всі частини судового рішення. Особливо необхідна вона для резолютивної частини, оскільки саме ця частина судового рішення дає відповідь на вимоги сторін.

Визначеність резолютивної частини судового рішення проявляється передусім у тому, що суд точно зазначає, що і на користь кого присуджено. При частковому задоволенні вимог суд точно зазначає, чиї вимоги задоволені, в якому розмірі що присуджується. При повній відмові в задоволенні вимог резолютивна частина точно визначає, кому і в чому відмовлено.

Невизначеність судового рішення приводить до його скасування.

Винятком з вимоги визначеності судового рішення, на думку деяких авторів, є можливість ухвалення факультативних рішень. Факультативним називається рішення, за яким відповідач присуджується до здійснення певних дій на користь позивача і яким в разі неможливості його виконання суд визначає інший спосіб виконання.

6. Точність рішення — це правильне відображення у тексті рішення усіх обставин, що мають значення для сприйняття його змісту. На точність рішення не впливають неістотні помилки (наприклад, граматичні), які не впливають на його виконання.

Способом усунення неточності рішення є виправлення описок та явних арифметичних помилок. Докладніше про це див. коментар до ст. 219 ЦПК.

7. Рішення повинно бути зрозумілим не лише для суду, який його ухвалив, а й для усіх інших осіб. Зрозумілість рішення досягається правильним, простим та грамотним викладом його тексту, застосуванням зрозумілих зворотів та термінології.

Способом усунення незрозумілості рішення суду є його роз’яснення. Докладніше про це див. коментар до ст. 221 ЦПК.

Стаття 214. Питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення

1. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

1. Коментована стаття регулює порядок постановлення рішення суду, а саме встановлює коло питань, які суд повинен вирішити під час ухвалення рішення у будь-якій цивільній справі. Якщо котрісь із цих питань судом не вирішені, це вплине на законність і обґрунтованість рішення.

До питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення, належать наступні:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. Вирішення цього питання відбувається внаслідок перевірки тих обставин, на які покликався позивач у своїй позовній заяві, доказами, які досліджувалися в судовому засіданні. Суд повинен перевірити кожну обставину, що входить до підстав позову або підстав заперечення, і з’ясувати, якими саме доказами кожна з них підтверджується або спростовується;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Закон надає правового значення обставинам, які безпосередньо не стосуються спірних правовідносин, але які впливають на вирішення спору. Такими можуть бути пропущення строку позовної давності, матеріальне становище сторін, стан здоров’я, вік особи, кількість утриманців, місце роботи, фактичне місце перебування. Закон дає лише приблизний, не вичерпний перелік цих обставин, оскільки обставини, які мають значення для справи, визначаються судом у кожній окремій справі;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. На підставі обставин, встановлених судом при вирішенні попередніх питань, суд переходить до правової кваліфікації спору, тобто визначає правову природу цих відносин та правову суть спору;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Після оцінки фактичних обставин справи та визначення їх правового характеру, суд визначається щодо того, яку саме правову норму слід застосувати, а також зміст цієї норми. При цьому суд вирішує також в якій редакції ця норма підлягає застосуванню до спірного право- відношення;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. Відповідь на це питання залежить від встановлених судом обставин та правової норми, що застосовується. Якщо суд правильно встановив обставини і дав їм правильну правову кваліфікацію, рішення суду буде законним і обґрунтованим;

6) як розподілити між сторонами судові витрати. Вирішуючи це питання, суд застосовує ст. 88 ЦПК, вирішує склад та розмір судових витрат по справі, проводить відповідні обчислення;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення. При вирішенні цього питання, суд керується ст. 367 ЦПК. Суд допускає негайне виконання рішень у справах про: 1) стягнення аліментів — у межах суми платежу за один місяць; 2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; 3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, — у межах суми стягнення за один місяць; 4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника; 5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала; 6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Це питання вирішується судом у тих випадках, коли судом вживалися заходи забезпечення позову, з урахуванням змісту постановленого рішення (задоволено позов чи ні), встановлених судом обставин.

2. Усі питання повинні вирішуватися у тій послідовності, в якій вони передбачені у коментованій статті. Додержання саме такого порядку забезпечує законність та обґрунтованість рішення. Разом з тим, коментована норма адресована виключно судді і її дотримання судом не може бути перевірено жодним способом.

Стаття 215. Зміст рішення суду

1. Рішення суду складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення;

прізвищ та ініціалів судді (суддів — при колегіальному розгляді);

прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням:

узагальненого викладу позиції відповідача;

пояснень осіб, які беруть участь у справі;

інших доказів, досліджених судом;

3) мотивувальної частини із зазначенням:

встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;

мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;

чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

висновку суду по суті позовних вимог;

розподілу судових витрат;

строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

1. Коментована стаття передбачає вимоги до змісту рішення суду. Зміст рішення відображається у тексті рішення. Текст рішення складається особисто суддею (під час колегіального розгляду — одним із суддів) у послідовності, яка визначена коментованою статтею.

Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, обов’язково мати вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини і викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»).

Разом з тим рішення не повинно мати зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі.

2. У вступній частині рішення зазначається:

— найменування документа. Зазначається, що документ є рішенням та вказується на те, що воно постановляється ім’ям України;

— час та місце його ухвалення. Час ухвалення рішення — це дата його підписання суддею. В рішенні зазначається лише день. Година та хвилини ухвалення рішення не зазначаються. Назва місяця зазначається прописом. Наприклад, 10 лютого 2006 р.

Місце ухвалення рішення — це населений пункт, в якому знаходиться суд, котрий ухвалив рішення. Наприклад, місто Львів.

— найменування суду, що ухвалив рішення. Зазначається повне найменування відповідного суду. Наприклад, місцевий суд Шевченківського районну міста Львова у складі.... за участю

— прізвища та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді);

— прізвища та ініціали секретаря судового засідання;

— імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі. Зазначається повне найменування, прізвища та ініціали усіх осіб, які брали участь у справі та процесуальний статус кожного;

— предмет позовних вимог. Зазначається про що подано позов. Наприклад,... розглянувши позов Одного до Іншого про виділ частки (про визнання права власності, тощо).... Традиційно описова частина завершується словами «Встановив».

3. В описовій частині рішення зазначається:

— узагальнений виклад позиції відповідача. Не зважаючи на те, що у нормі йдеться лише про виклад позиції відповідача, в описовій частині рішення суду зазначається короткий зміст позовних вимог, уточнень до позову, якщо такі були, чи визнав відповідач позов, які є заперечення проти позову та чим вони доводяться;

— пояснення осіб, які беруть участь у справі. Зазначається, хто з осіб які дав пояснення, визнав позов чи заперечив;

— інші докази, досліджені судом. В рішенні описуються, які обставини з’ясовувалися, які засоби доказування досліджувалися судом та їх короткий зміст.

В описовій частині зазначається також чи вживалися судом заходи забезпечення позову.

Описова частина повинна викладатися послідовно.

4. В мотивувальній частині зазначаються:

— встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносини. Зазначається, які обставини суд вважає встановленими, висновок про те, які між сторонами виникли правовідносини і як слід вирішити спір;

— мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти. Мотивувальна частина рішення є відображенням аналізу фактичних обставин справ та оцінки доказів судом. Суд повинен навести свої міркування щодо того, які докази підтверджують кожну обставину, яку він вважає встановленою, зазначити, чому він відхиляє ті докази, які цю обставину спростовують. Саме мотивувальна частина рішення дозволяє зрозуміти, чому суд вирішив справу так, а не інакше.

В мотивувальній частині суд наводить свої міркування щодо розрахунку позовних вимог, складу та розподілу судових витрат, про скасування заходів забезпечення позову, про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання. Якщо суд не прийняв відмови від позову, визнання позову, він зобов’язаний це мотивувати.

Висновки суду повинні бути логічними та переконливими, а процес їх формування слід відображати у тексті рішення. Висновки суду є нелогічними, якщо вони суперечать фактичним обставинам справи або є недоведеними, тобто не мають достатніх підстав;

— чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким. Зазначається які саме права захищаються і на підставі чого ці права виникли у позивача, чи встановлено факт їх порушення, в чому порушення полягає, хто є порушником;

— назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. Поняття «закон» вживається тут у широкому значенні. Суд застосовує і керується не лише законом, а й підзаконними актами. Назва закону хоча б один раз зазначається повністю. Для того, що б не повторювати назву повністю, допускається зазначення у рішенні скороченої назви закону (наприклад, Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (надалі — Закон України «Про вибори...»).

Якщо нормативний акт містить нумерацію статей, частин, абзаців, пунктів і підпунктів, застосовується саме ця нумерація. Вона залишається незмінною і тоді, коли котрусь із частин чи пунктів згодом було виключено.

Якщо текст нормативного акту не містить нумерації, суд повинен визначити статтю і частину самостійно. Традиційно вважається, що частиною є кожний абзац статті. До уваги береться та редакція норми, яка діяла на визначений судом час.

В необхідних випадках мотивувальна частина рішення повинна мати посилання на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ. Мотивувальна частина рішення має бути в рішенні і в тому разі, коли відповідач визнав позов (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»).

Процесуальний закон, яким керувався суд, — це традиційно норми ЦПК про завдання судочинства, змагальність, обов’язок доказування, судові витрати, вимоги до рішення суду, а також спеціальні норми, які застосовувалися судом саме під час розгляду конкретної справи (наприклад, про забезпечення позову, про визнання позову, про розгляд справ окремого провадження).

5. Резолютивна частина рішення є найважливішою його частиною, оскільки саме тут суд чітко і однозначно зазначає, як він вирішує спір.

В резолютивній частині рішення зазначається:

— висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково. Зазначається фраза «Позов задовольнити» або «У позові відмовити». Якщо задовольняється лише частина позовних вимог, то зазначається «Позов задовольнити частково».

— висновок суду по суті позовних вимог. Ця частина рішення формулюється залежно від обраного позивачем способу захисту своїх порушених прав. Наприклад, визнати за Таким-то право власності на таке-то майно; стягнути з Такого-то конкретну суму; зобов’язати Такого-то вибачитися; визнати недійсним Такий-то договір тощо.

Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші необхідні за законом питання.

В ній, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов’язаний або вправі його допустити.

При об’єднанні в одному провадженні кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме постановив суд по кожній позовній вимозі.

Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність або відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов’язаний в необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним тощо).

З метою запобігання виникненню неясності при виконанні у резолютивній частині рішення зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім’я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»).

В резолютивній частині рішення зазначається також про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання, якщо ці дії вживаються судом.

— розподіл судових витрат. Зазначається на кого слід віднести судові витрати та в якому розмірі.

— строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Зазначається, до якого апеляційного суду може бути подано скаргу та як вона подається. Наприклад, «Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Львівської області. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження через суд, який постановив оскаржуване рішення».

Резолютивна частина рішення суду не може мати умовного характеру. Вона повинна відповідати мотивувальній частині.

6. Вирішуючи спір, суд вправі з своєї ініціативи з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, у випадку, коли таке його право прямо передбачено законом. Наприклад, відповідно до ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

В інших випадках вихід за межі позовних вимог слід вважати порушенням принципу диспозитивності та в цій частині рішення скасовувати.

7. Судам необхідно враховувати, що у формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням.

Стаття 216. Рішення суду на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів

1. Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним.

1. Коментована стаття передбачає додаткові вимоги до рішень суду у справах, в яких беруть участь кілька позивачів або кілька відповідачів. В рішенні суду зазначається, в якій частині рішення стосується кожного з них (наприклад, яку суму слід стягнути з кожного із відповідачів або на користь кожного із позивачів), або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним.

У разі якщо рішення не відповідає цим вимогам, воно може бути доповнене шляхом постановлення додаткового рішення.

Стаття 217. Визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання

1. Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

1. Суд, який ухвалив рішення, одночасно із ухваленням рішення може (тобто має право) вжити заходів, що стосуються його виконання, а саме: 1) визначити порядок його виконання, 2) надати відстрочку, 3) розстрочити виконання, 4) вжити заходів для забезпечення його виконання.

2. Визначення порядку виконання рішення — це встановлення у судовому рішенні конкретних заходів та дій, які слід вчинити державному виконавцеві у разі, якщо рішення не буде виконано добровільно.

Порядок виконання включає в себе визначення заходів виконання, строку вчинення дій або утримання від них, покладення обов’язку вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Наприклад, вирішуючи спір про поділ земельної ділянки, суд вправі зобов’язати позивача не чинити перешкод у зборі врожаю з тієї частини спірної ділянки, яка присуджена позивачу, але була засіяна відповідачем.

У разі задоволення позову про виділ частки у спільному майні, суд може зобов’язати державного виконавця продати спірне майно і поділити гроші пропорційно до належних сторонам часток у разі відсутності у відповідача грошей для компенсації вартості частки.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на майно боржника;

2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням.

Таким чином, перелік заходів примусового виконання, які може застосувати суд, є невичерпним.

3. Відстрочка виконання рішення — це перенесення його виконання на більш пізній час у зв’язку з існуванням обставин, за наявності яких вчасне виконання завдає шкоди правам або інтересам боржника або інших осіб. Відстрочка виконання — це пільга для того, хто повинен виконати рішення.

Підставами для відстрочення виконання може бути стан здоров’я боржника, тимчасове скрутне матеріальне становище, перебування на утриманні непрацездатних осіб та інші поважні причини, які утруднюють вчасне виконання рішення суду.

4. Розстрочення виконання рішення — це виконання рішення частинами у визначені судом строки. На відміну від відстрочення виконання, розстрочення передбачає поступове часткове виконання. Частини і строки виконання можуть бути нерівними.

5. Вжиття заходів забезпечення виконання рішення — це вжиття судом заходів, які спрямовані на забезпечення повного та реального виконання ухваленого рішення суду.

Відчувається їх певна подібність до заходів забезпечення позову. Однак на відміну від заходів забезпечення позову, заходи забезпечення виконання рішення запроваджуються рішенням суду, а не ухвалою. Це значно зменшує їх ефективність, оскільки ці заходи можуть реально застосовуватися лише з набранням рішенням суду законної сили. Тому у разі необхідності вжиття термінових заходів забезпечувального характеру, зацікавленій особі доцільно звертатися до суду з заявою про забезпечення позову. Суд вправі вирішити це питання своєю ухвалою окремо від рішення суду.

На відміну від заходів забезпечення позову, заходи забезпечення виконання рішення можуть вживатися судом з власної ініціативи.

6. Про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання суд зазначає в рішенні. В мотивувальній частині суд обґрунтовує необхідність цих дій, а в резолютивній зазначає, які саме дії вживаються.

Стаття 218. Проголошення рішення суду

1. Рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.

2. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

1. Проголошення рішення суду — це прилюдне доведення судом його змісту до відома осіб, які беруть участь у справі.

Проголошення рішення відбувається усно шляхом зачитування суддею тексту рішення, виготовленого у нарадчій кімнаті. Проголошення рішення без видалення суду в нарадчу кімнату або іншою особою (замість судді) не допускається.

2. Проголошується усе рішення повністю або лише його вступна та резолютивна частини. Це питання вирішується на розсуд суду залежно від того, складає він повний текст рішення одразу, чи відкладає це на певний строк (не більше 5 днів) відповідно до ч. 3 ст. 209 ЦПК.

У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду, тобто повідомляє конкретну дату.

3. Рішення проголошується негайно після закінчення судового розгляду, тобто після виходу суду з нарадчої кімнати. Негайність означає, що суд не вправі відкладати проголошення рішення на інший час.

За загальним правилом, рішення оголошується прилюдно. Відповідно до ч. 9 ст. 6 ЦПК рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні.

4. Коментована норма покладає на головуючого обов’язок роз’яснити зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Тому суд повинен запитати чи зрозуміло рішення особам, які присутні під час оголошення рішення. На прохання цих осіб суд повинен роз’яснити зміст рішення, а саме пояснити як вирішено спір, а також як оскаржується рішення. Суд не зобов’язаний і не вправі коментувати мотиви свого рішення.

5. За загальним правилом, після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

Суд вправі скасувати своє рішення внаслідок його перегляду за нововиявленими обставинами (ст. 365 ЦПК), під час перегляду заочного рішення (ст. 232), а також в деяких категоріях справ окремого провадження (ст. 241, 250, 255).

Стаття 219. Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні

1. Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки.

2. Заява про виправлення описок чи арифметичних помилок у судовому рішенні розглядається протягом десяти днів з дня її надходження.

3. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала.

4. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень.

(У редакції Закону України від 01.07.2010 р. № 2387- VI)

1. Судове рішення повинно бути точним. Помилки у тексті судового рішення, зумовлені арифметичними помилками або граматичними помилками (описками), що стосуються істотних обставин або ускладнюють виконання рішення, можуть бути усунуті судом, який ухвалив рішення або ухвалу.

Арифметична помилка — це помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв’язку із використанням несправної техніки.

Не є арифметичними помилками, а отже і не може бути виправлене в порядку, передбаченому коментованою статтею, застосування неправильних методик підрахунку, а так само застосування неправильних вихідних даних для проведення арифметичних обчислень.

Суд може виправити лише ті арифметичні помилки, яких він сам припустився. Якщо такі помилки наявні у висновку експерта або в письмових доказах, такі помилки судом не виправляються. Арифметичні помилки у висновку експерта усуваються шляхом допиту експерта та уточнення ним свого висновку або враховуються судом під час оцінки цього доказу.

2. Описки — це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Особливо це стосується резолютивної частини рішення. В резолютивній частині будь-яка описка має істотне значення, оскільки вона може утруднити виконання рішення.

Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його невірного сприйняття: неправильне розташування розділових знаків, невірні відмінки слів, застосування русизмів та діалектизмів тощо.

3. Ініціатива щодо виправлення помилок може виходити від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі або суду. Для цього зацікавлена особа звертається до суду із заявою, в якій зазначає, які саме помилки слід виправити у рішенні суду. Така заява подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі одночасно з судовою повісткою. Судового збору за її подання законом не передбачено.

Помилки можуть бути виправлені в ухвалі або в рішенні суду незалежно від того чи набрало воно законної сили і чи воно виконане.

Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень.

Строк розгляду заяви про виправлення описок чи арифметичних помилок розглядається протягом 10 днів з дня її надходження.

Стаття 220. Додаткове рішення суду

1. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу;

4) судом не вирішено питання про судові витрати.

2. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

3. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. Їх присутність не є обов’язковою.

4. На додаткове рішення може бути подано скаргу.

5. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

1. Рішення суду повинно бути повним, тобто повинно вирішувати усі позовні вимоги та усі питання, пов’язані із розглядом спору. Способом усунення неповноти рішення суду є ухвалення додаткового рішення.

2. Додаткове рішення може бути ухвалене судом за наявності однієї або кількох підстав, що наведені нижче:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення. На нашу думку, суд повинен вирішувати усі заявлені позовні вимоги, зокрема й ті, щодо яких сторони не подавали доказів чи пояснень. В такому разі суд в задоволені цих вимог повинен відмовити за недоведеністю. Ухвалюючи рішення, суд повинен враховувати первісні вимоги, а також усі уточнення (доповнення або зміни) до них, які заявлялися в судовому засіданні;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати. Цей недолік рішення суду унеможливлює його примусове виконання.

Необхідність постановлення додаткового рішення може виникнути тоді, коли суд позов задовольнив. Коли суд у позові відмовив, не виникає необхідності стягувати гроші або передавати майно;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу. Відповідно до цієї статті, суд допускає негайне виконання рішень у справах про: 1) стягнення аліментів — у межах суми платежу за один місяць; 2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; 3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, — у межах суми стягнення за один місяць; 4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника; 5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала; 6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

В цих випадках суд зобов’язаний допустити негайне виконання не залежно від надходження відповідного клопотання від зацікавлених осіб;

4) судом не вирішено питання про судові витрати. Питання про розподіл судових витрат вирішується судом одночасно із ухваленням рішення суду. В мотивувальній частині рішення суд повинен визначити склад цих витрат та як вони розподіляються між сторонами. В резолютивній частині рішення зазначається хто і на чию користь сплачує ці судові витрати. Додаткове рішення може бути ухвалене і тоді, коли суд вирішив питання про розподіл судових витрат лише частково.

Додаткове рішення не може бути ухвалене на підставі додаткового поданих доказів про розмір та склад судових витрат. Так, не допускається подання документів, що підтверджують, наприклад, розмір витрат на правову допомогу, і їх включення до складу судових витрат після ухвалення рішення.

3. Додаткове рішення може бути подано після проголошення рішення і до закінчення строку на виконання рішення. Постановлення додаткових ухвал законом не передбачено.

Ініціатива постановити додаткове рішення може виходити від суду або від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі. Заява про ухвалення додаткового рішення подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі одночасно з судовою повісткою.

4. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. Їх присутність не є обов’язковою. Строк розгляду заяви законом не передбачено. Тому суд повинен виходити з вимог розумності.

5. За змістом додаткове рішення повинно відповідати загальним вимогам, які передбачені для рішення суду, тобто повинно містити вступну, описову, мотивувальну і резолютивні частину. Однак суд обмежується аналізом лише тих обставин, які стосуються підстав для ухвалення додаткового рішення. В описовій частині суд повинен додатково зазначити коли було ухвалене рішення, яке доповнюється додатковим рішенням.

В резолютивній частині суд вирішує лише ті питання, які викликали необхідність ухвалення додаткового рішення. При цьому резолютивна частина додаткового рішення не повинна повторювати змісту резолютивної частини «основного» рішення, тобто того, яке доповнюється.

На виконання додаткового рішення видається окремий виконавчий лист.

6. Додаткове рішення є самостійним об’єктом оскарження. На це рішення може бути подано апеляційну скаргу окремо від рішення суду. В тому випадку можлива ситуація, коли рішення суду вступає в силу окремо і раніше, ніж додаткове рішення.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 293 ЦПК ця ухвала може бути оскаржена окремо від рішення суду.

Відповідно до ч. 4 ст. 297 ЦПК при надходженні до апеляційного суду неналежно оформленої справи,... без вирішення питання про ухвалення додаткового рішення суддя- доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки.

Стаття 221. Роз’яснення рішення суду

1. Якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.

2. Подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання.

3. Заява про роз’яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз’яснення рішення суду.

4. Ухвала, в якій роз’яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз’яснено за його заявою.

1. Рішення суду повинно бути зрозумілим. Зрозумілість рішення полягає в тому, що його резолютивна частина не припускає кілька варіантів тлумачення.

Припускається, що рішення суду, як би складно воно не було написане, є зрозумілим щонайменше для суду, який його ухвалив. Тому суд не може порушувати питання про його роз’яснення з власної ініціативи.

За роз’ясненням рішення суду можуть звертатися особи, які брали участь у справі, або державний виконавець. Така заява подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі одночасно з судовою повісткою. Судового збору за подання такої заяви не передбачено.

В заяві про роз’яснення рішення зазначається, що саме у резолютивній частині рішення є незрозумілим, в чому полягає незрозумілість рішення, які припускаються варіанти тлумачення рішення, як це впливає на його виконання.

Роз’яснення інших частин рішення (крім резолютивної) не має правового значення, оскільки вони не мають обов’язкового для характеру.

Подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання.

Заява про роз’яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз’яснення рішення суду.

2. Відповідно до ст. 28 Закону «Про виконавче провадження», у разі якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, державний виконавець, а також сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи змісту документа.

Суд, який видав виконавчий документ, зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк з дня її надходження і при необхідності дати відповідне роз’яснення рішення чи змісту документа, не змінюючи їх змісту. Про роз’яснення рішення чи змісту документа або відмову у цьому суд постановляє ухвалу.

3. Суд не вправі роз’яснювати поняття, що застосовуються у рішенні, які потребують спеціальних знань. Так, рішенням судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду поділено жилий будинок між колишнім подружжям Т. і виділено в натурі Н. Т. 62/100 частини будинку із зазначенням конкретних приміщень, а В. Т. — 38/100 частини також із зазначенням конкретних приміщень з покладенням на нього обов’язку по обладнанню окремого входу. Це рішення судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи у касаційному порядку залишила без зміни.

У жовтні 1990 р. В. Т. звернулася до суду, який постановив рішення, із заявою про роз’яснення, кому із сторін за рішенням належить залізобетонна плита, укладена між першим та другим поверхами, як вони мають користуватися нею і горищем, а також, хто має обладнати перегородку.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду в порядку ст. 215 ЦПК УРСР роз’яснено рішення і зазначено, що залізобетонна плита є належністю вхідного ґанку сіней котельні, яка виділена Н. Т. У решті заява В. Т. залишена без задоволення.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України задовольнила протест Голови Верховного Суду України і в ухвалі про направлення заяви В. Т. про роз’яснення рішення на новий розгляд вказала на таке. Згідно зі ст. 215 ЦПК УРСР суд може роз’яснити своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, у разі, коли воно є неясним

або розуміння його викликає труднощі. Судова колегія обласного суду при розгляді справи по суті у рішенні з приводу зазначеної залізобетонної плити нічого не вказала. Питання про віднесення її як конструктивного елемента до тієї чи іншої частини будинку виявилося технічно складним і згідно зі ст. 57 ЦПК УРСР могло бути вирішене на підставі висновку експертизи.

Однак судова колегія обласного суду дійшла висновку про те, що плита є належністю вхідного ґанку сіней котельні. За таких обставин і при відсутності відповідних даних ухвала судової колегії підлягає скасуванню з направленням заяви про роз’яснення рішення на новий розгляд.

4. Питання про роз’яснення рішення вирішується ухвалою суду. В резолютивній частині ухвали суд роз’яснює, як саме слід розуміти резолютивну частину рішення, тобто тлумачить зміст написаного у рішенні. При цьому суд не може змінювати змісту рішення суду.

Суд може відмовити у роз’ясненні рішення, якщо воно не припускає різного тлумачення, незрозумілість рішення зумовлена неуважністю прочитання тексту рішення, правовою безграмотністю.

Ухвала, в якій роз’яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз’яснено за його заявою.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 293 ЦПК ця ухвала про роз’яснення рішення може бути оскаржена окремо від рішення суду.

Стаття 222. Видача або направлення копій судового рішення особам, які брали участь у справі

1. Частину першу виключено

2. Копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення із викладом вступної та резолютивної частин.

3. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді. Якщо судовим рішенням відповідачеві заборонено вчиняти певні дії, що потребуватиме вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, копія такого судового рішення також надсилається цим органам та/або особам у строки та порядку, визначені цією статтею.

4. Копії судових рішень повторно видаються за заявою особи за плату у розмірі, встановленому законодавством.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 08.09.2005р. № 2875-IV, від 17.11.2009р. № 1720-VI, від 07.07.2010р. № 2453-VI зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Однією з гарантій права особи на інформацію про процес та результат розгляду її справи є обов’язок суду інформувати осіб, які беруть участь у справі, про ухвалені судові рішення. Здійснення цього обов’язку залежить від того, чи була присутня особа в судовому засіданні.

Якщо особа була присутня в судовому засіданні, то припускається, що зміст судового рішення їй відомий. Копії судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення рішення.

Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом 2 днів з дня його складання рекомендованим листом з повідомленням про вручення або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді. Ці дії суд вчиняє незалежно від причин неявки особи та незалежно від того, чи подавала вона заяву про надіслання їй копії судового рішення.

2. Законом визначено спосіб надсилання рішення — рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Відповідно до п. 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1155, рекомендоване поштове відправлення — поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «М»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Повідомлення про вручення поштового відправлення (поштового переказу) — повідомлення, яким оператор поштового зв’язку доводить до відома відправника інформацію про дату та прізвище особи, якій вручено поштове відправлення (поштовий переказ).

Таким чином, у справі повинен залишитися доказ відправлення та доказ вручення адресату копії судового рішення.

3. Вперше копії судових рішень видаються заявнику безоплатно. Необхідні витрати покриваються за рахунок коштів, виділених на утримання суду. За повторну видачу копій судових рішень сплачується судовий збір у розмірі 0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний аркуш копії (пункт «и» ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).

Стаття 223. Набрання рішенням суду законної сили

1. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

2. Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

3. Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 3 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов’язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

4. Якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Законна сила рішення суду — це така його властивість, яка робить рішення загальнообов’язковим для виконання. Відповідно до ст. 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Законна сила рішення суду є його правовою дією, яка проявляється в тому, що наявність чи відсутність прав і фактів, що лежать в їх основі, встановлюються остаточно, і в тому, що встановлені рішенням суду права підлягають беззаперечному здійсненню на вимогу уповноважених осіб.

2. Коментована стаття визначає порядок набрання рішенням суду законної сили. Час набрання рішення суду законної сили залежить від того чи відбулося його апеляційне оскарження.

Рішення суду набирає законної сили:

— після закінчення строку на подання апеляційної скарги (10 днів з моменту оголошення рішення суду або отримання копії рішення у випадку, якщо оголошення рішення відбувалося за відсутності скаржника). У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

— після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасоване. У випадку оскарження, рішення вступає в законну силу в момент постановлення апеляційним судом ухвали про відхилення апеляційної скарги (подання) або в момент постановлення ухвали про зміну рішення.

3. Законом спеціально не обумовлено ситуацію, коли рішення набирає законної сили, а згодом пропущений строк на апеляційне оскарження поновлюється судом. В такому випадку виникає колізія, оскільки з одного боку, рішення вже набрало законної сили, а з другого боку, об’єктом апеляційного розгляду може бути лише те судове рішення, яке не набрало законної сили.

На нашу думку, в такому випадку оскаржуване рішення і надалі слід вважати таким, що набрало законної сили, однак його виконання слід зупиняти одночасно з поновленням пропущеного строку.

4. Набрання рішенням суду законної сили породжує правові наслідки:

— вирішується спір між сторонами;

— рішення суду стає загальнообов’язковим;

— рішення суду може бути виконане примусово;

— рішення суду є незмінним та остаточним. Разом з тим, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них;

— не допускається заявлення в суді тотожного позову;

— не допускається оспорювання в іншому процесі встановлених судом фактів і правовідносин.

5. Ухвалене рішення до набрання ним законної сили також породжує деякі правові наслідки: воно не може бути скасоване по суті судом, який його постановив; у сторін з’являється право на оскарження; в деяких випадках воно виконується до вступу в законну силу (негайне виконання).

Суд не може ні скасувати, ні змінити його, хоч би прийшов до висновку про його неправильність. Йому надається право тільки у визначених законом випадках виправити деякі хиби, допущені при складанні рішення.

6. Документи цивільної справи підшиваються з дотриманням такої послідовності: бланк опису документів (2 — 3 чистих аркуші для продовження опису, початого на другій сторінці обкладинки); ухвала про прийняття заяви в цивільній справі, про закінчення досудової підготовки, призначення справи до судового розгляду; документи, що підтверджують сплату державного мита; позовна заява (заява окремого провадження, скарга, що виникають з адміністративно-правових відносин), яка надійшла в порядку усунення недоліків (у разі, якщо позовну заяву (заяву, скаргу) було залишено без руху і недоліки щодо форми чи змісту позовної заяви (заяви, скарги) позивачем (заявником, скаржником) усунуто); позовна заява, заява, скарга (первинна позовна заява (заява, скарга) у разі, якщо позовну заяву (заяву, скаргу) було залишено без руху і недоліки щодо форми чи змісту позовної заяви позивачем, заявником, скаржником усунуто); документи, додані до позовної заяви (заяви, скарги); конверт, у якому надійшла позовна заява (заява, скарга); якщо позовну заяву (заяву, скаргу) було залишено без руху і недоліки позивачем усунуто — ухвала про залишення позовної заяви (заяви, скарги) без руху та документи, надані позивачем, заявником, скаржником (крім документів, що підтверджують сплату державного мита, а також позовної заяви (заяви, скарги), що надійшла в порядку усунення недоліків, які підшиваються відповідно до абзаців четвертого та п’ятого цього пункту); заяви про забезпечення позову, ухвали суду, винесені за результатами розгляду заяв про забезпечення позову; документи і матеріали, що надійшли до суду в стадії підготовки справи до судового розгляду; розписки про одержання сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, судових повісток про розгляд справи (судових повісток про виклик у судове засідання).

Інститут заочного розгляду справи в порядку цивільного судочинства давно відомий світовій практиці. Він відомий також і вітчизняному цивільному процесу, оскільки був передбачений ще Статутом цивільного судочинства 1864 року. Така форма судового розгляду цивільних справ за історію свого розвитку зарекомендувала себе як ефективний спосіб захисту прав заінтересованих осіб.

Перевагами заочного розгляду є те, що він спонукає відповідача до явки в суд та активної участі у процесі, сприяє прискоренню розгляду цивільних справ. У сучасний період очевидною була необхідність відродження в українському цивільному процесі інституту заочного розгляду справи. У зв’язку з цим до ЦПК України, прийнятого 18 березня 2004 року, включена глава «Заочний розгляд справи», яка закріплює порядок та умови заочного провадження в цивільному процесі України.

Стаття 224. Умови проведення заочного розгляду справи

1. У разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

2. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів.

3. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VI, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VI щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Для розгляду цивільної справи в порядку заочного провадження необхідне дотримання передбачених законом умов та правил. Процедура заочного провадження можлива при наявності одночасно кількох умов:

1) неявка в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними;

2) згода позивача на таке вирішення справи.

Повідомлення сторін про час та місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог ст. 74 — 76 ЦПК України. Якщо ж в матеріалах справи немає доказів інформування відповідача про час та місце розгляду справи, то він не може вважатися повідомленим належним чином. А, відповідно, і не буде підстав для заочного розгляду цивільної справи.

2. Слід звернути увагу, що відповідно до ст. 27 ЦПК України участь у судових засіданнях — це право, а не обов’язок сторін. Тому не можна вважати основою заочного провадження один лише факт неявки відповідача в судове засідання. Необхідним елементом є неповідомлення ним причин неявки або визнання таких причин судом неповажними. Якщо ж відповідач повідомив суд про причини неявки в судове засідання і вони визнані судом поважними, то суд відкладає розгляд справи відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 169 ЦПК України. Якщо ж від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи у його відсутності, то говорити про можливість заочного розгляду справи також немає підстав.

3. Для заочного провадження значення має лише факт неявки відповідача, оскільки наслідки неявки позивача інші — або відкладення розгляду справи (у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності — п. 3 ч. 1 ст. 169 ЦПК), або ж залишення заяви без розгляду (у разі повторної неявки позивача, повідомленого належним чином, без поважної причини або неповідомлення ним про причину повторної неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності — ч. 3 ст. 169 ЦПК).

4. Говорячи про неявку відповідача, як умову заочного розгляду справи, слід мати на увазі як особисту відсутність відповідача в залі судового засідання, так і відсутність його представника. Коли відповідач фактично присутній в залі судового засідання, але не бере активної участі у справі, то таку його поведінку не можна прирівнювати до неявки, і постановлене при цьому рішення не буде вважатися заочним.

5. При множинності учасників на боці відповідача (ст. 32 ЦПК) заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів. Така норма введена, очевидно, з тією метою, аби запобігти ситуації, коли одне і те ж рішення суду щодо одних відповідачів вважатиметься заочним, а щодо інших — звичайним. Адже в такому випадку проблемним на практиці виявиться питання оскарження такого рішення суду та набрання ним чинності.

6. Пропозиція провести заочний розгляд справи може виходити від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, або від суду. Якщо у справі бере участь кілька позивачів, то для заочного розгляду справи потрібна згода (відсутність заперечень) усіх позивачів. Якщо позивач подає суду клопотання про проведення заочного розгляду справи, то, очевидно, що він погоджується із заочним розглядом. Тому в такому випадку його згоду окремо запитувати не потрібно.

Згода позивача на заочний розгляду справи може бути висловлена усно або письмово. Якщо позивач не згоден на заочний розгляд справи, то суд відкладає розгляд справи.

7. ЦПК встановлює певні обмеження прав позивача при заочному розгляді справи. Якщо позивач в межах заочного провадження змінює підставу або предмет позову, змінює розмір позовних вимог, розгляд справи відкладається, а відповідачеві направляється копія заяви про уточнення або збільшення позовних вимог.

Такі обмеження захищають права відповідача, який не з’явився в судове засідання і ознайомлений лише з первинними вимогами позивача.

Стаття 225. Порядок заочного розгляду справи

1. Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу.

2. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

1. У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься. Секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє про причини їх неявки (ст. 163 ЦПК). Саме на цьому етапі судового розгляду виявляється факт неявки відповідача в судове засідання, з’ясовуються причини його неявки та наявність чи відсутність клопотання про розгляд справи у його відсутності.

Якщо є підстави для заочного розгляду справи, про які згадувалося вище, суд зобов’язаний роз’яснити позивачу порядок та наслідки заочного розгляду справи та з’ясувати, чи згодний він на таке вирішення справи. Якщо позивач не заперечує, суд вирішує питання про можливість заочного розгляду справи, постановляючи про це ухвалу. Ухвала може постановлятися без виходу суду до нарадчої кімнати. Така ухвала, виходячи із ст. 293 ЦПК України, не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Хоча ЦПК не встановлює, в який момент повинна бути винесена ухвала суду про заочний розгляд справи, логічно припустити, що це слід робити не раніше, ніж суд з’ясує всі питання, пов’язані з можливістю такого розгляду справи, тобто в підготовчій частині судового засідання.

Зміст ухвали про заочний розгляд справи повинен відповідати ст. 210 ЦПК України з обов’язковим зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою, та мотивів, з яких суд дійшов висновку про можливість заочного розгляду справи.

2. При заочному провадженні розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами судового розгляду. Відповідно, суд допитує свідків, якщо вони викликалися, оголошує висновок експерта і допитує його, якщо експертиза призначалася, досліджує наявні у справі письмові та речові докази.

Специфіка розгляду справи по суті в заочному провадженні полягає в обмеженні кола доказів, які досліджуються судом. Фактично суд виходить з пояснень та доказів позивача, суд не заслуховує пояснень відповідача по суті спору. Разом з тим, якщо відповідачем були подані докази, то суд все ж повинен дослідити їх в судовому засіданні. Також неможливим при заочному розгляді справи виявляється допит відповідача як свідка на підставі ст. 184 ЦПК.

Ухвалення рішення при заочному розгляді справи повинно підпорядковуватися правилам ст. 209 ЦПК України.

Стаття 226. Форма і зміст заочного рішення

1. За формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 213 і 215 цього Кодексу, і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд.

1. За змістом і формою заочне рішення, так само як і рішення, ухвалене в звичайному порядку, повинно відповідати вимогам ст. 213 і 215 ЦПК України. Заочне рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним воно буде тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом, а обґрунтованим — коли ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

2. Хоча ЦПК прямо нічого і не вказує, вважаємо за доцільне іменувати таке рішення «заочним», щоб сама назва вказувала на його особливості.

Текст рішення повинен відображати специфіку заочної процедури: 1) у описовій частині буде відсутнім узагальнений виклад позиції відповідача, оскільки розгляд справи відбувався у його відсутності, а також буде зазначено, що справа розглядалася заочно; 2) в мотивувальній частині не буде вказівки на докази, якими обґрунтовуються заперечення відповідача, якщо вони не були подані відповідачем до або під час попереднього судового засідання відповідно до ст. 131 ЦПК України; 3) в резолютивній частині рішення, окрім вказівки на строк і порядок його апеляційного оскарження, повинно бути зазначено строк і порядок подання заяви про перегляд заочного рішення.

Стаття 227. Повідомлення про заочне рішення

1. Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше трьох днів з дня його проголошення.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Копія заочного рішення направляється відповідачеві рекомендованим листом із повідомленням. Таким чином, в суду повинно бути підтвердження (повідомлення про вручення) копії заочного рішення.

Положення коментованої статті дублюють ч. 3 ст. 222 ЦПК України, відповідно до якої особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом трьох днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення. У випадку, якщо справа слухалася у відсутності позивача, про що він просив, даючи одночасно згоду на заочний розгляд справи, копія заочного рішення направляється йому, як і відповідачу у триденний строк з дня його проголошення.

2. Слід враховувати, що відповідно до ст. 209 ЦПК України у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Тому, вважаємо, строк для направлення сторонам копій заочного рішення повинен обчислюватися з дня його проголошення (як це прямо вказано у ч. 3 ст. 222 та ст. 227 ЦПК України), а не з дня складання судом мотивувальної частини рішення.

Стаття 228. Порядок і строк подання заяви про перегляд заочного рішення

1. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

2. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

1. Істотною відмінністю заочного провадження від звичайного є встановлення особливого порядку перегляду заочного рішення судом першої інстанції за ініціативою відповідача. Інші особи заяву про перегляд заочного рішення подавати не можуть.

На нашу думку, це може стати перепоною до широкого застосування заочного розгляду справи, оскільки позивачі не даватимуть згоду на таке вирішення справи, розуміючи, що в такому випадку відповідачі отримують додаткову можливість перегляду заочного рішення (тим же судом), якої в них немає.

2. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 10 днів з дня отримання його копії. Таким чином момент початку перебігу строку подання заяви про перегляд заочного рішення законодавець прив’язує до факту отримання його копії відповідачем, а не до дня проголошення рішення суду (як це є, наприклад, щодо апеляційного оскарження).

Оскільки відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється копія заочного рішення рекомендованим листом із повідомленням, то днем отримання його копії слід вважати число, зазначене у повідомленні про вручення рекомендованого поштового відправлення.

Десятиденний строк для подання заяви про перегляд заочного рішення, як строк, встановлений законом, може бути поновлений судом за клопотанням відповідача у разі його пропущення з поважних причин в порядку, передбаченому ст. 73 ЦПК України.

Стаття 229. Форма і зміст заяви про перегляд заочного рішення

1. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути подана у письмовій формі.

2. У заяві про перегляд заочного рішення повинно бути зазначено:

1) найменування суду, який ухвалив заочне рішення;

2) ім’я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку;

3) обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;

4) посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;

5) клопотання про перегляд заочного рішення;

6) перелік доданих до заяви матеріалів.

3. Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка її подає.

4. До заяви про перегляд заочного рішення додаються її копії за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копії всіх доданих до неї матеріалів.

5. До заяви про перегляд заочного рішення, поданої представником відповідача, додається довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.

6. За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не сплачується.

7. До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила статті 121 цього Кодексу.

1. В коментованій статті викладені вимоги щодо змісту та форми заяви про перегляд заочного рішення. За формою, заява про перегляд заочного рішення не відрізняється від інших документів, що подаються сторонами до суду — вона повинна бути викладена письмово. Оскільки немає жодних застережень, то заява про перегляд заочного рішення може бути як написана від руки, так і надрукована.

2. У заяві про перегляд заочного рішення зазначається найменування суду, який таке рішення ухвалив, далі — найменування відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку. Такі відомості мають важливе значення з огляду на те, що право звернення із заявою про перегляд заочного рішення належить тільки відповідачу, і звернутися він може лише в суд, що ухвалив заочне рішення (ст. 228 ЦПК України).

Не менше значення у заяві про перегляд заочного рішення надається зазначенню обставин та доказів, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, та посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача. Адже, відповідно до ст. 232 ЦПК України заочне рішення підлягає скасуванню лише у випадку, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Поважними можуть бути визнані причини, які дозволяють припускати, що особа, яка належним чином була повідомлена про час та місце розгляду справи, не змогла з’явитися в судове засідання та повідомити суд про причини своєї неявки через обставини, які не залежали від її волі, наприклад, хвороба, відрядження, обставини надзвичайного характеру, реорганізація юридичної особи тощо. Поважною причиною неявки буде також те, що відповідач насправді не отримував повідомлення про час та місце розгляду справи, тобто не був повідомлений належним чином.

У заяві про перегляд заочного рішення також повинно бути зазначено, в чому ж полягає прохання відповідача — клопотання про перегляд заочного рішення. Вважаємо, що можна зазначати також клопотання про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку, оскільки саме такі повноваження суду першої інстанції щодо заочного рішення передбачає ЦПК України (ч. 3 ст. 231).

3. Обов’язковим реквізитом заяви про перегляд заочного рішення є підпис особи, яка її подає. Це може бути як відповідач, у зв’язку з неявкою якого ухвалене заочне рішення, так і його представник. Такий елемент заяви необхідний для виявлення дійсної волі особи на подання заяви про перегляд заочного рішення. Якщо ж підпис особи, що подає заяву про перегляд заочного рішення відсутній, то форма її не може вважатися дотриманою.

4. До заяви про перегляд заочного рішення додаються її копії за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копії всіх доданих до неї матеріалів. Така вимога закону забезпечує можливість всім учасникам процесу отримати повну та достовірну інформацію про нього та підготуватися до розгляду заяви про перегляд заочного рішення.

5. Якщо заява про перегляд заочного рішення подається представником відповідача, то необхідно додати довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження. Відповідно до ст. 42 ЦПК України повноваження представників сторін мають бути посвідчені такими документами: 1) довіреністю фізичної особи, 2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника, 3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об’єднанням, або договором.

6. Для зменшення витрат сторін та з метою полегшення звернення відповідача із заявою про перегляд заочного рішення законодавством встановлено, що судовий збір за її подання не сплачується.

7. ЦПК України містить чітку вказівку на наслідки недотримання вимог закону щодо форми та змісту заяви про перегляд заочного рішення. Щодо цього питання ч. 7 ст. 229 ЦПК містить бланкетну норму, яка відсилає до ст. 121 ЦПК України. В розглядуваних ситуаціях закон вказує на необхідність застосування наслідків недотримання вимог закону щодо форми і змісту позовної заяви.

Таким чином, суддя, встановивши, що заяву про перегляд заочного рішення подано без додержання вимог, викладених у ч. 1 — 5 ст. 229 ЦПК, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє відповідача і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо відповідач, відповідно до ухвали суду, у встановлений строк виконає вимоги, визначені ч. 1 — 5 ст. 229 ЦПК, заява про перегляд заочного рішення вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається відповідачеві. Про повернення заяви про перегляд заочного рішення суддя постановляє ухвалу, яка відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 293 ЦПК України може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Стаття 230. Дії суду після прийняття заяви про перегляд заочного рішення

1. Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.

2. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п’ятнадцяти днів з дня її надходження.

1. З метою всебічного та своєчасного розгляду заяви про перегляд заочного рішення, ЦПК зобов’язує суд надіслати її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі, та повідомити їх про час і місце розгляду такої заяви. Причому встановлений максимально короткий строк на вчинення такої процесуальної дії — день надходження заяви до суду, оскільки саме так, вважаємо, треба трактувати передбачений ЦПК термін «невідкладно». В цей строк суддя повинен не лише надіслати копії заяви про перегляд заочного рішення і доданих до неї матеріалів, а й вирішити питання щодо призначення заяви до розгляду, оскільки одночасно з надісланням копій він має повідомити це особам, які беруть участь у справі. Разом з тим, ЦПК не передбачає, що дата розгляду заяви встановлюється ухвалою суду, як це є, наприклад, щодо призначення справи до розгляду (ст. 156 ЦПК).

Надіслання копії заяви про перегляд заочного рішення та копій доданих до неї матеріалів, а також повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про час та місце розгляду такої заяви повинно відбуватися за правилами судових викликів та повідомлень (ст. ст. 74 — 76 ЦПК).

2. Строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення становить 15 днів з дня її надходження. Таким чином, дата розгляду заяви повинна бути призначена з таким розрахунком, щоб у п’ятнадцятиденний строк з дня надходження заяви її розгляд був уже завершений.

Стаття 231. Порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення

1. Заява про перегляд заочного рішення розглядається в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

2. Головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з’явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.

3. У результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою:

1) залишити заяву без задоволення;

2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.

4. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010р. № 2453-VІ, зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. № 2453-VІ щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 листопада 2010 року)

1. Прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення не тягне за собою автоматичного скасування заочного рішення. Заява про перегляд заочного рішення розглядається в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у розгляді справи, повинні

бути завчасно повідомлені про час та місце розгляду заяви (ч. 4 ст. 74 ЦПК), однак їх неявка не перешкоджає її розгляду.

2. У призначений для розгляду заяви про перегляд заочного рішення час головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з’явився. Якщо хтось із них не з’явився, очевидно, немає потреби з’ясовувати причини неявки, оскільки вони жодним чином не впливають на подальший хід розгляду заяви. Однак суддя повинен пересвідчитися, що всі особи, які беруть участь у справі, були належним чином повідомлені про час і місце засідання.

Неповідомлення осіб, які беруть участь у справі, вважається грубим порушенням процесуального законодавства і перешкоджає розгляду заяви про перегляд заочного рішення. В такому випадку суд повинен відкласти розгляд заяви і здійснити повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про час та місце розгляду заяви про перегляд заочного рішення.

Далі головуючий встановлює особи тих, хто з’явився, перевіряє повноваження представників відповідно до вимог ст. 42 ЦПК, повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.

3. ЦПК України містить вичерпний перелік повноважень суду, якими він наділений при розгляді заяви про перегляд заочного рішення. Так, результатом розгляду судом заяви про перегляд заочного рішення може бути: 1) залишення такої заяви без задоволення; 2) скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку. Підстави для прийняття того чи іншого рішення передбачені ч. 1 ст. 232 ЦПК України (див. коментар до ст. 232 ЦПК).

Про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення або про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку суд постановляє ухвалу, яка, відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України, не підлягає апеляційному оскарженню.

Вважаємо, що в ході розгляду заяви про перегляд заочного рішення можуть з’ясуватися обставини, які тягнуть за собою залишення її без розгляду відповідно до ст. 207 ЦПК України, хоча глава ЦПК, що регламентує заочний розгляд справи, не містить прямої вказівки на таку можливість. Зокрема, це може мати місце, якщо заяву про перегляд заочного рішення подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності, заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи, відповідач подав заяву про залишення його заяви про перегляд заочного рішення без розгляду тощо. Питання про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду вирішується ухвалою суду, яка, за прямою вказівкою п. 16 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, підлягає апеляційному оскарженню.

4. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати по- становлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Стаття 232. Скасування та оскарження заочного рішення

1. Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

2. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

3. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

1. У заяві про перегляд заочного рішення відповідач повинен навести обставини та докази, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, а також посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача (п. 3, 4 ч. 2 ст. 229 ЦПК). Якщо на підставі таких доказів судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи, заочне рішення підлягає скасуванню (ч. 1 ст. 232 ЦПК).

Використання законодавцем в конструкції коментованої статті сполучника «і» дозволяє зробити висновок, що для скасування заочного рішення необхідно не лише встановити поважність причин неявки відповідача в судове засідання, в якому було ухвалене заочне рішення, а й те, щоб його аргументи щодо обставин справи впливали на правильне її вирішення.¹⁰² Лише за сукупності цих двох умов можна говорити про наявність підстав для скасування заочного рішення і призначення справи для розгляду в загальному порядку.

2. Право пільгового оскарження заочного рішення до суду, що його ухвалив, належить тільки відповідачу. Позивач вправі оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України. Таким чином, відповідно до ст. 294 ЦПК позивач протягом 10 днів з дня проголошення заочного рішення може подати заяву про апеляційне оскарження заочного рішення та протягом 20 днів після цього подати апеляційну скаргу на заочне рішення. Процедура апеляційного оскарження заочного рішення позивачем нічим не буде відрізнятися від оскарження рішення суду, ухваленого в загальному порядку.

3. Якщо заочне рішення було скасовано судом і справа була призначена до розгляду в загальному порядку, то повторна неявка відповідача на такий розгляд справи не буде спричиняти жодних екстраординарних наслідків. Рішення, ухвалене при цьому, не буде вважатися заочним за своїми правовими наслідками. Правом подання заяви про перегляд заочного рішення відповідач, у відсутності якого постановлене рішення суду, за таких обставин наділятися не буде. Як позивач, так і відповідач повторне заочне рішення можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Стаття 233. Законна сила заочного рішення

1. Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого цим Кодексом.

1. Законна сила заочного рішення надає йому усі ті властивості, що характерні для звичайного рішення: неспростовність, виключність, обов’язковість та преюдиційність. У зв’язку з цим важливим є момент вступу заочного рішення в законну силу.

Щодо порядку набрання заочним рішенням законної сили ЦПК не встановлює жодних особливостей. Тому, за загальним правилом, заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений ЦПК строк, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ст. 223 ЦПК України).

Разом з тим, при такому підході законодавця поза увагою залишається те, що заочне рішення відповідачем і позивачем оскаржується не однаково, адже відповідач має ще й додатковий спосіб оскарження заочного рішення — до суду, що його постановив. А при існуючому законодавчому регулюванні легко припустити ситуацію, коли строк апеляційного оскарження заочного рішення щодо позивача вже спливе, а щодо відповідача лише почнеться (або ще і взагалі не настане). Як в такому випадку визначати момент вступу заочного рішення в законну силу? Це питання у ЦПК залишається невирішеним. Вважаємо за необхідне перш за все узгодити між собою строки оскарження заочного рішення (щодо відповідача і позивача, а також відносно до способу оскарження заочного рішення, який обирається відповідачем). А тоді і проблема законної сили заочного рішення вирішиться сама собою.