Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Стаття 269. Поняття особистого немайнового права

1. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

2. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.

3. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

4. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

1. Новий Цивільний кодекс уперше у вітчизняному цивільному законодавстві формулює розгорнені правила про особисті немайнові права фізичної особи. Це треба оцінити як важливий крок уперед в розвитку національної системи права в цілому, зокрема в розширенні прав людини, що визнаються державою та захищаються, в наближенні національного цивільного законодавства до міжнародно-правових документів. У силу взаємопов'язаності та взаємодії галузей права, галузей законодавства, окремих нормативно-правових актів закріплення прав людини в Конституції [1] та інших законодавчих актах публічного права не могло не мати цивільно-правових наслідків. Проте безспірною є необхідність того, щоб цивільні права були закріплені в Цивільному кодексі та розгорнені в ньому.

2. Книга друга Цивільного кодексу «Особисті права фізичної особи» не тільки повторює положення Конституції, а й розширює їх зміст, формулює значну кількість немайнових особистих прав, що не знайшли відображення в Конституції.

3. Закріплення в Цивільному кодексі особистих немайнових прав надає фізичним особам можливості захищати ці права способами, що передбачені цивільним законодавством, зокрема, шляхом пред'явлення позовів про визнання права, про присудження до виконання цивільного обов'язку в натурі, про відшкодування майнової та моральної шкоди. До введення в дію нового Цивільного кодексу деякі із прав, що закріплені в цьому Кодексі, могли захищатись лише шляхом зверненню до органів виконавчої влади та їх посадових осіб із скаргою на публічно-правові порушення. Ці органи та їх посадові особи відповідно до своїх повноважень повинні були здійснювати заходи щодо усунення таких порушень. Такі можливості зберігаються і тепер. Вони доповнюються цивільно-правовими способами захисту прав.

4. Фізична особа отримує немайнові права від народження. Якщо приймається та вводиться в дію новий закон, що встановлює особисті немайнові права, що раніше не були передбачені законом, особисті немайнові права виникають з моменту введення нового закону в дію.

5. Особисті немайнові права не мають економічного змісту, але у випадках, коли це не суперечить закону або змісту особистого немайнового права, з приводу об'єкта особистого немайнового права можуть виникати і майнові відносини. Так, фізична особа має право на таємницю листування та інших видів кореспонденції. Це — особисте немайнове право. Але його наявність не перешкоджає укладенню особою, що надіслала кореспонденцію на адресу іншої особи, договору про її передання зі згоди адресата за винагороду для опублікування.

6. Оскільки в Цивільному кодексі не дається переліку всіх особистих немайнових прав, у ч. 3 ст. 269 ЦК указується ще на одну ознаку цих прав — на те, що вони тісно пов'язані з фізичною особою. Багато особистих немайнових прав знайшли відображення в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], у розуміння змісту яких вирішальний вклад вносить своєю практикою Європейський Суд з прав людини відповідно до повноважень, які йому надані.

7. Заборона відмови особи від особистих немайнових прав не виключає відмови від їх здійснення, яка є цілком можливою, оскільки особисті немайнові права є приватними, які особа здійснює на свій розсуд. Крім того, особа має право укладати договори про відчуження об'єктів немайнових прав, що за своєю природою припускають відчуження. Так, ч. 1 ст. 302 ЦК надає особі право поширювати знайдену чи одержану інформацію. Але це не виключає укладення особою договору про передання інформації та права на її поширення. Зокрема, допускається укладення договорів про передання права власності на інформацію (ст. 38, 39 Закону «Про інформацію» [65]).

8. Заборону відмови від особистих немайнових прав не слід тлумачити як пряме встановлення в законі недійсності правочинів, що вчинені всупереч цій забороні. Тому такі правочини є оспорюваними. Вимога про визнання таких правочинів недійсними випливає із порушення особистих немайнових прав, а тому вона може бути пред'явлена без обмеження позовною давністю.

9. Стаття 94 ЦК визнає юридичних осіб суб'єктами особистих немайнових прав, які можуть їм належати.

Стаття 270. Види особистих немайнових прав

1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

2. Цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи.

3. Перелік особистих немайнових прав, які встановлень Конституцією України, цим Кодексом та іншим законом, не є вичерпним.

1. У ст. 270 ЦК дається перелік тих особистих немайнових прав, які закріплені в Конституції та мають, зокрема, цивільно-правовий зміст. Цей перелік не виключає визнання наявності цивільно-правового змісту і в тих правах, що закріплені в Конституції та не названі в ч. 1 ст. 270 ЦК.

2. Особисті немайнові права можуть встановлюватись іншими законами, а із ч. 3 ст. 270 ЦК випливає, що вони можуть встановлюватись і підзаконними актами. Важливе значення для правозастосування має практика Європейського Суду з прав людини, згідно з якою багато немайнових прав тлумачиться дуже широко. Відповідно до цієї практики право на повагу до кореспонденції охоплює собою право на отримання посилок та бандеролей особами, що тримаються в установах виконання кримінальних покарань.

3. Особисті немайнові права права встановлюються низкою міжнародно-правових актів — Міжнародним пактом про громадянські та політичні права [13], Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права [14], Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод [7]. Україна підписала Європейську соціальну хартію, прийняту Радою Європи в 1961 р., а також Європейську соціальну хартію (переглянуту) [20], прийняту Радою Європи в 1996 р. Європейська соціальна хартія (переглянута) ратифікована Законом від 14 вересня 2006. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй у 1948 р. [6], не є актом прямої дії, але сформульовані нею положення можуть кваліфікуватись у відповідних випадках як загальні принципи міжнародного права, що застосовуються Європейським Судом з прав людини в силу посилання на загальні принципи в згаданій Конвенції.

4. Включення до Цивільного кодексу багатьох положень про права людини, що до цього часу вважались такими, що мають лише публічно-правовий зміст, свідчить про наближення норм цивільного права до норм публічного права. Тому як такі, що формулюють норми цивільного права, можна тлумачити численні норми публічного права, відповідно до яких Україна несе обов'язки перед іншими суб'єктами міжнародного публічного права.

Стаття 271. Зміст особистого немайнового права

1. Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

1. Особисті немайнові права, що перелічені в ст. 270 ЦК, є приватними. У ст. 271 ЦК визначається цивільно-правовий зміст особистого немайнового права. Його складає можливість особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя, яка (можливість) надається фізичній особі.

2. З урахуванням ст. 271 ЦК та ознак особистого немайнового права, що наведені в ст. 269 ЦК, формулювання особистих немайнових прав можна знайти і в положеннях Конституції [1], що не наводяться в ст. 270 ЦК, а також не називаються і не розкриваються в інших статтях Цивільного кодексу. Так, повна загальна освіта є обов'язковою (частина друга ст. 53 Конституції), але ж це не надає праву на освіту виключно публічно-правового змісту. Воно має і приватно-правовий зміст, а тому може захищатись способами, встановленими для захисту цивільного права. Приватно-правовий зміст мають навіть і такі права як право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 40 Конституції) тощо.

Стаття 272. Здійснення особистих немайнових прав

1. Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

2. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.

1. Правило про здійснення фізичною особою своїх особистах немайнових прав самостійно означає лише, що відповідними немайновими благами фізична особа має право користуватись лише особисто. Це не виключає можливості звернення представника фізичної особи до суду за захистом особистого немайнового права особи, яку він представляє. У цьому разі представництво буде здійснюватись відповідно до ст. 38 — 45 ЦПК [44]. У ст. 237 ЦК наводиться визначення представництва в цивільному праві як такого, що дає повноваження тільки на вчинення правочинів. Однак це не виключає повністю того, щоб фізична особа надала повноваження іншій особі вимагати припинення порушення особистого немайнового права третіми особами, органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також учиняти деякі інші дії в порядку здійснення особистих немайнових прав. Зокрема, ч. 4 ст. 285 ЦК надає право бути присутніми при дослідженні причин смерті фізичної особи та ознайомитись з висновками щодо причин смерті не тільки членам сім'ї померлого, а й іншим фізичним особам, які уповноважені членами сім'ї.

2. Можливість здійснення особистих немайнових прав одними особами в інтересах інших не буде обмежуватись і тоді, коли йдеться про права деяких осіб, що перелічені в ч. 1 ст. 272 ЦК. Передбачена можливість здійснення батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками прав малолітніх і неповнолітніх. Така можливість забезпечується. Що стосується здійснення особистих немайнових прав в інтересах повнолітніх фізичних осіб, які за віком чи за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті права, то в їх інтересах також відповідно до букви статті, що коментується, можуть діяти тільки батьки (усиновлювачі), опікуни та піклувальники. Але за аналогією це правило слід поширити на помічника, що має відповідний документ (ст. 78 ЦК).

3. При пред'явленні вимог до службових (посадових) осіб щодо вчинення дій, спрямованих на забезпечення здійснення немайнових прав, належить ураховувати, що ст. 272 ЦК в силу її галузевої належності не формулює відповідних обов'язків службових (посадових) осіб. Тому такі вимоги можуть ставитись тільки з урахуванням компетенції відповідних осіб.

Стаття 273. Забезпечення здійснення особистих немайнових прав

1. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень забезпечують здійснення фізичною особою особистих немайнових прав.

2. Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені.

3. Діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

1. Згідно з теоретичними положеннями, що поділяють суб'єктивні права на відносні та абсолютні, особисті немайнові права повинні належати до останніх. Це дає підстави визнати, що будь-яка юридична чи фізична особа, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада несуть обов'язок утримуватися від дій, якими особисті немайнові права порушувались би. Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади, державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, крім того, несуть обов'язок забезпечувати здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб. Європейський Суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що державні органи зобов'язані не тільки утримуватись від свавільного втручання в особисте життя, а і несуть позитивні обов'язки, що полягають у вжитті заходів до забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері взаємин між самими людьми. Ці обов'язки можуть тлумачитись як такі, що, зокрема формулюють цивільно-правові обов'язки, які кореспондують цивільним немайновим правам фізичних осіб.

2. У ч. 2 ст. 273 ЦК не зачіпається зміст ч. 1 цієї ж статті, а поширюється на юридичних осіб, професійна діяльність працівників яких стосується особистих немайнових прав фізичної особи. Вона поширюється також на фізичних осіб, що виконують такі професійні обов'язки поза трудовими правовідносинами з іншими особами. Слід звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 273 ЦК звужує обсяг обов'язків цих осіб: вони зобов'язуються лише утримуватися від дій, якими особисті немайнові права можуть бути порушені. Але якщо йдеться про юридичних осіб, організації, їхніх працівників, окремих фізичних осіб, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав, то на них логічно було б покласти обов'язок здійснювати активні дії, що кореспондували б суб'єктивним особистим немайновим правам. Тому при застосуванні п. 2 ст. 273 ЦК належить ураховувати, що спеціальними законами на юридичних осіб та їх працівників покладаються обов'язки здійснювати активні дії, що кореспондують особистим немайновим правам фізичних осіб. Це випливає також із відповідних положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стаття 274. Обмеження особистих немайнових прав

1. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею.

2. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними.

1. Установлені Конституцією особисті немайнові права можуть обмежуватись в умовах воєнного (ст. 15 Закону «Про правовий режим воєнного стану» [153]) та надзвичайного стану (ст. 17, 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150]). А право на життя, на свободу та особисту недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі не можуть обмежуватись ні за яких умов (ст. 64 Конституції [1]).

2. Крім того, Конституцією, Цивільним кодексом та законами можуть установлюватись конкретні правила щодо обмеження особистих немайнових прав за наявності відповідних підстав. Так, частина третя ст. 30 Конституції встановлює винятки із загального правила про недоторканність житла. Із ст. 61, 62 Конституції України випливає можливість притягнення особи до юридичної відповідальності, в тому числі і до кримінальної, що означає обмеження цілої низки особистих немайнових прав.

Стаття 275. Захист особистого немайнового права

1. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.

2. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

1. Фізична особа має право захищати свої особисті немайнові права від протиправних посягань будь-яких інших осіб. Захист особистих немайнових прав здійснюється судом. Він може здійснюватись органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування в межах, на підставі та у спосіб, що визначені законами.

2. Стаття 275 ЦК не виключає захисту особистих немайнових прав будь-якими способами, що передбачені ст. 16 ЦК. Крім того, не виключається захист особистих немайнових прав та іншими способами, в тому числі і не встановленими законами, відповідно до змісту порушеного особистого немайнового права, способу та наслідків його порушення. Це надає фізичним особам більш широких можливостей для захисту особистих немайнових прав, ніж це встановлено загальним правилом ч. 3 ст. 16 ЦК, відповідно до якого способи захисту цивільних прав мають бути передбачені законом або договором (з урахуванням ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] будь-які цивільні права можуть захищатись шляхом пред'явлення вимог як передбачених законом, так і не передбачених законом, але адекватних змісту відповідного права та характеру його порушення).

Стаття 276. Поновлення порушеного особистого немайнового права

1. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення.

2. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

1. Будь-яка особа, діями, бездіяльністю або рішенням якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язана вчинити дії, необхідні для негайного (на майбутнє) його поновлення. Якщо цей обов'язок не виконано, суд за позовом фізичної особи, немайнове право якої порушено, постановляє рішення про поновлення порушеного права. При цьому на порушника покладається обов'язок здійснити дії, необхідні для поновлення порушеного права.

2. Покладення на порушника обов'язку відшкодувати моральну шкоду, що завдана фізичній особі невиконанням обов'язку, негайно поновити порушені особисті немайнові права, не виключає покладення на порушника обов'язку відшкодувати ту моральну шкоду, яка уже завдана порушенням, на підставі ст. 1167 ЦК. Не виключається також покладення на порушника обов'язку відшкодування майнової шкоди, завданої як порушенням особистих немайнових прав, так і невиконанням обов'язку негайно поновити порушені особисті немайнові права фізичної особи.

Стаття 277. Спростування недостовірної інформації

1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її' сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

2. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.

3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. Ця стаття регулює порядок спростування неправдивої інформації як одного із способів поновлення порушеного особистого немайнового права.

2. Фізична особа одержує право на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації, якщо внаслідок поширення цієї інформації порушено особисті немайнові права фізичної особи. Такими правами, зокрема є право на використання імені, на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК), право на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК), на особисте життя та його таємницю. При відсутності порушення особистого немайнового права не настає права на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації.

Зміст ст. 277 ЦК тісно пов'язаний зі ст. 32 Конституції [1], яка гарантує фізичній особі судовий захист особистих немайнових прав шляхом спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї. Стаття 32 Конституції має тлумачитись буквально, але таке тлумачення не може доводитись до абсурду. Так, абсурдно було б спростувати інформацію про менш суттєві аморальні, протиправні або непрофесійні дії, якщо є доведеним, що насправді особа здійснила більш суттєві дії, що є аморальними, протиправними або непрофесійними, якщо немає інших підстав для спростування цієї останньої інформації.

3. Поширенням відомостей є опублікування їх у пресі, передача по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі, невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Поширенням відомостей є також вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також розповсюдження серед населення листівок, які за своїм змістом або формою порочать честь і гідність фізичної особи. Разом з тим, Верховний Суд зазначав, що звернення громадянина до правоохоронних органів із заявою про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, в тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись поширенням неправдивих відомостей.

4. Людина, що померла, не може захищати свої немайнові права, але члени сім'ї, родичі, інші особи можуть бути заінтересовані в спростуванні інформації та дачі відповіді, якщо про померлого поширюються неправдиві відомості. Тому право на відповідь та спростування інформації в таких випадках надається зазначеним особам.

5. Частину 3 ст. 277 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює презумпцію не- достовірності негативної інформації про особу. За відсутності доказів достовірності негативної інформації суд задовольняє позов про спростування інформації та надання права на відповідь.

6. При тлумаченні ст. 277 ЦК належить ураховувати, що положення Цивільного кодексу щодо особистих майнових прав більше зорієнтовані на захист особи від втручання в її особисте життя, ніж на захист права особи на активні дії. Тим часом, ст. 34 Конституції, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] визнає за особою право на свободу висловлювати свою думку, що включає свободу дотримуватись своєї думки, свободу одержувати і поширювати інформацію та ідеї (право поширювати інформацію закріплюється у ст. 302 ЦК). Здійснення зазначених свобод може бути пов'язане з певними формальностями, умовами, обмеженнями та санкціями, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку з метою попередження безпорядків і злочинів, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або забезпечення авторитету і неупередженості суду. Причому термін «необхідний» тут означає наявність невідкладної соціальної потреби (справа «Обсервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства» 1995 р.). У будь-якому випадку перевага має надаватись свободі індивіда, а не твердженню з боку держави про захист більш важливих інтересів. Таким чином, право на спростування недостовірної інформації в порядку, встановленому ст. 277 ЦК, певною мірою суперечить праву висловлювати свою думку. За браком національного та міжнародного нормативно-правового матеріалу при вирішенні судами відповідних справ слід ураховувати практику Європейського Суду з прав людини, який сформував, зокрема, такі положення:

1) ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає не тільки інформацію та дії, що сприймаються як бажані або оцінюються як нешкідливі чи сприймаються байдуже, а й ті, які ображають, шокують або викликають турботу з боку держави або будь-якої частини населення (справа «Обершлік проти Австрії» 1991 р.);

2) вимогу підтвердити доказами оціночні судження неможливо задовольнити. Така вимога порушує свободу висловлювання своєї думки, яка (свобода) є найважливішою частиною того права, яке забезпечується ст. 10 Конвенції (справа «Лінгенс проти Австрії» 1986 р.);

3) уявляється неприйнятним, щоб журналіста позбавили можливості висловлювати критичні думки, навіть якщо він не може довести їх істинність. Поняття «журналістська свобода» допускає деяке перебільшення і навіть провокативність (справа «Далбан проти Румунії» 1999 р.);

4) межі допустимої критики стосовно політиків як таких є більш широкими, ніж стосовно приватної особи. На відміну від останньої, перший повинен виявляти більший рівень терпіння до уваги журналістів і всього суспільства до кожного його слова і кожної його дії. Як і політики, державні службовці, що діють як офіційні особи, більше відкриті для прийнятної критики, ніж приватні особи (справа «Тома проти Люксембургу» 2001 р.).

7. Обов'язок спростування неправдивої інформації, що порушує особисті немайнові права, покладається на особу, що поширила таку інформацію. При цьому виникає потреба визначення такої особи.

Якщо інформація про особу поширена посадовою чи службовою особою при виконанні трудових обов'язків, поширювачем інформації вважається роботодавець. Поняття службової особи визначається в ст. 364 КК [36]. Такими є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представника влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно- господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. При визначенні кола осіб, що є посадовими особами, слід також ураховувати визначення посадових осіб у Законі «Про державну службу» [79]. Це визначення дається стосовно відносин, що регулюються згаданим Законом, але воно може використовуватись і в інших випадках за відсутності спеціального визначення. Посадова особа стосовно сфери державної служби в ст. 2 Закону «Про державну службу» визначається дещо ширше, ніж службова особа в ст. 364 КК. До посадових осіб тут відносяться державні службовці, які не тільки здійснюють організаційно-розпорядчі, а й консультативно-дорадчі функції.

8. Порядок спростування неправдивої інформації, що була поширена через друковані засоби масової інформації, визначається в ст. 37 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [66]. Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування. Цей обов'язок редакція несе і тоді, коли вона не відповідає за поширення неправдивої інформації (ст. 42 названого Закону). Публікація спростування повинна бути поміщена в найближчому випуску друкованого засобу масової інформації. Спростування повинно бути набране тим же шрифтом, поміщене під заголовком «Спростування» на тому ж місці, де поміщалось повідомлення, що спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг фрагмента опублікованого повідомлення, що спростовується. Спростування може бути опубліковане у формі відповіді, обсяг якої не повинен перевищувати обсягу матеріалу, що спростовується.

9. Частина сьома ст. 37 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» встановлює підстави для відмови в публікації спростування. Такими є:

1) порушення спростуванням ст. З цього Закону (ця стаття забороняє зловживання свободою діяльності засобів масової інформації);

2) суперечність спростування рішенню або вироку суду, що набрали законної сили;

3) спростування є анонімним.

10. На телерадіоорганізації покладається обов'язок надавати громадянам, інтересам яких завдана шкода поширенням неправдивої інформації, можливість дати відповідь, спростувати цю інформацію або дати власне тлумачення обставинам справи. Телерадіоорганізація зобов'язана в місячний строк після одержання заяви фізичної особи спростувати неправдиві відомості. Зміст та час спростування погоджуються сторонами або визначаються судом (ст. 43 Закону «Про телебачення і радіомовлення» [206]).

11. Обов'язок спростування поширених відомостей, що не відповідають дійсності, покладається також на інформаційні агентства, а також на організації, що поширили отриману від інформаційних агентств неправдиву інформацію (ст. 33 Закону «Про інформаційні агентства» [87]).

12. Якщо особа, що поширила недостовірну інформацію, невідома, передбачена можливість звернення фізичної особи, права якої порушені поширенням неправдивої інформації, із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та спростування її. Заява подається та розглядається відповідно до правил про окреме провадження у справах про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав громадян (ст. 271 — 275 ЦПК [44]).

13. Про позовну давність за вимогами про спростування неправдивої інформації див. п. 3 коментаря до ст. 258 ЦК, п. 1 — 3 коментаря до ст. 268 ЦК.

14. Частиною 5 ст. 277 ЦК установлюється такий спосіб спростування неправдивої інформації, що міститься в документі, як відкликання такого документа.

Стаття 278. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права

1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.

2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

(У ред. від 22.12.2005)

1. У цій статті встановлюються специфічні способи захисту особистих немайнових прав, які покликані запобігти поширенню інформації. Суд за позовом особи, особисте немайнове право якої порушене у газеті, книзі, кінофільмі, передачі тощо, які готуються до випуску, може заборонити їх випуск у світ. Іншим способом захисту права при цьому є заборона або припинення розповсюдження випущених у світ газети, книги, кінофільму, телепередачі тощо до усунення порушення. Можливе також постановлення рішення про вилучення тиражу, телезапису тощо та знищення його.

2. Положення частини четвертої ст. 32 Конституції [1], що гарантує кожному судовий захист права вимагати вилучення будь-якої інформації, слід тлумачити в контексті цієї статті й у взаємозв'язку із ст. 34 Конституції. Із контексту ст. 32 Конституції випливає, що право вимагати вилучення будь-якої інформації стосується тільки інформації про особисте і сімейне життя. Відповідно до ст. 34 Конституції кожному гарантується право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, яке обмежується, зокрема з метою захисту репутації або прав інших людей тощо.

Стаття 279. Правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права

1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути накладено штраф відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

1. Стаття, що коментується, не формулює норм цивільного права. Вона має відсильний характер. Більш конкретно питання про наслідки невиконання без поважних причин рішення суду, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані тільки боржником, вирішуються ст. 87 Закону «Про виконавче провадження» [129]. У цьому разі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо фізичних осіб, від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів — щодо посадових осіб і від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів — щодо юридичних осіб. При повторному невиконанні рішення суду державний виконавець накладає штраф у подвійному розмірі. Відповідно до ч. 22.4 і 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] замість неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у таких випадках застосовується сума, що дорівнює розміру податкової соціальної пільги (вона дорівнює мінімальній заробітній платі). При подальшому невиконанні державний виконавець порушує перед судом клопотання про кримінальну відповідальність особи, що ухиляється від виконання рішення суду про захист порушених немайнових прав фізичної особи.

Стаття 280. Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди

1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

1. Майнова та моральна шкода, що завдана фізичній особі порушенням її особистих немайнових прав, відшкодовується відповідно до ст. 1166, 1167 ЦК з урахуванням спеціальних правил, установлених законами. При порушенні особистих немайнових прав у межах трудових правовідносин відшкодування матеріальної шкоди не передбачено, а моральна шкода відшкодовується відповідно до ст. 237^і КЗпП [28]. Чинними є й інші спеціальні правила про відшкодування майнової та моральної шкоди, що завдана порушенням особистих немайнових прав.

2. Відповідно до частини четвертої ст. 32 Конституції [1] кожному гарантується право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу і членів її сім'ї.

Стаття 281. Право на життя

1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.

Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її' опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

(Із змін, від 02.11.2004)

1. Оскільки за фізичною особою визнається невід'ємне право на життя, вона має право захищати своє життя та здоров'я від протиправних посягань. При цьому забороняється виходити за межі необхідної оборони (ст. 36 КК [36]). У цих же межах фізична особа має право захищати життя та здоров'я також інших людей.

2. Стаття 27 Конституції забороняє свавільне позбавлення фізичної особи життя. Новий Кримінальний кодекс зробив наступний крок — він не передбачає застосування такої міри покарання як страта, тобто позбавлення життя забороняється не тільки свавільне, а й навіть на підставі закону за вироком суду.

3. Відповідно до ст. 45 Основ законодавства про охорону здоров'я [69] застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за таких умов: 1) наявність суспільно-корисної мети; 2) наукова обґрунтованість; 3) перевага можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя; 4) гласність застосування експерименту; 5) повна інформованість та згода особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування; 6) збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих ув'язнених або військовополонених, а також на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду. Статті 7 та 8 Закону «Про лікарські засоби» [99] встановлюють порядок клінічних випробувань лікарських засобів та захисту при цьому прав пацієнта (добровольця). Міністерством охорони здоров'я затверджений Порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань.

4. Стаття 49 Основ законодавства України про охорону здоров'я допускає застосування методів стерилізації лише за власним бажанням або за добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я. Це Міністерство наказом затвердило Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації жінок і Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації чоловіків [318]. Установлено також порядок застосування методів хірургічної стерилізації жінок та чоловіків. За наявності встановлених медико-соціальних показань допускається стерилізація недієздатної фізичної особи за згодою опікуна. Про стерилізацію в таких випадках є обов'язковим попереднє повідомлення прокурора.

5. Жінка має право на свій розсуд вирішувати питання про штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів. Чинні закони не встановлюють випадків, коли штучне переривання вагітності може бути здійснене без згоди жінки. Відповідно до ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я допускається штучне переривання вагітності при її тривалості від 12 до 28 тижнів за соціальними та медичними показаннями у випадках і порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів. Стаття 281 ЦК передбачає, що перелік обставин, які дають право на переривання вагітності після 12 тижнів вагітності, буде встановлюватись законом.

6. За повнолітніми жінками визнається право на штучне запліднення та імплантацію зародка. Таке право виникає за наявності медичних показань. Міністерством охорони здоров'я затверджена Інструкція про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій [373].

7. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або умертвління невиліковно хворих з метою припинення їх страждань. Стаття 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я [69] передбачає припинення активних заходів щодо підтримання життя хворого лише у випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть.

Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю

1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.

1. Стаття, що коментується, дає можливість пред'явлення в суді позову про усунення небезпеки, яка була створена в результаті підприємницької або іншої діяльності та загрожує життю та здоров'ю особи. Зокрема, такий позов може бути пред'явлено при порушенні санітарних правил, що загрожує здоров'ю фізичної особи.

Стаття 283. Право на охорону здоров'я

1. Фізична особа має право на охорону її здоров'я.

2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.

1. Охорона здоров'я визначається в ст. З Основ законодавства України про охорону здоров'я як система заходів, спрямованих на забезпечення і розвиток фізіологічних та психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Забезпечення права особи на охорону здоров'я в такому широкому розумінні сьогодні можливе далеко не завжди із соціально-економічних, а не правових причин.

2. При застосуванні ст. 283 ЦК слід ураховувати, що в змісті права на охорону здоров'я поєднуються нормативний регулятор і декларація. Межа між ними визначається реальним станом суспільних відносин, наявними державними ресурсами. Межа між нормативним регулятором та декларацією з часом змінюється на користь нормативного регулятора. Але слід ураховувати і те, що Україна уже тривалий час перебуває у стані системної кризи, за якої зазначена межа набула стабільності. У будь-якому випадку ст. 283 ЦК підлягає при вирішенні конкретних питань правозастосування історичному тлумаченню з метою врахування співвідношення в її змісті нормативного регулятора і декларації на момент виникнення спірних правовідносин.

Стаття 284. Право на медичну допомогу

1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

1. У статті, що коментується, закріплюється право фізичної особи на надання медичної допомоги. Згідно зі ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я надається кожному пацієнту навіть право, коли це виправдано станом його здоров'я, бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором. Правда, робиться застереження про те, що цей заклад повинен мати можливість забезпечити відповідне лікування. При тлумаченні ч. 1 ст. 284 ЦК слід ураховувати викладене в п. 2 коментаря до ст. 283 ЦК.

2. З чотирнадцяти років за фізичною особою визнається право на вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій. Більш реально в ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я зазначається, що вільний вибір лікаря можливий за умови, якщо останній може запропонувати свої послуги.

3. Порядок надання психіатричної допомоги особам визначається Законом «Про психіатричну допомогу» [148].

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я

1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її, смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

1. За загальним правилом, повнолітня фізична особа має право на достовірну та повну інформацію про стан свого здоров'я. Із ч. 2 ст. 285 ЦК випливає, що таке право має тільки дієздатна особа. Це право передбачає надання фізичній особі можливості ознайомлення з відповідними медичними документами. Право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного надається батькам (усиновлювачам), опікуну, піклувальнику. Статтею 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я покладає на лікаря обов'язок пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров'я.

2. Частина друга визначає умови, за наявності яких медичні працівники одержують право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи та обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. У цьому разі лікар інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар повинен діяти, коли пацієнт перебуває в непритомному стані (ст. 39 названих Основ).

3. Частина 4 ст. 285 ЦК буде застосовуватись за умови більш детального регулювання відповідних відносин. Але чинне законодавство не регулює відносин, що стосуються присутності членів сім'ї фізичної особи або інших фізичних осіб, уповноважених ними, при дослідженні причин смерті та ознайомлення з висновками щодо причин смерті. Стаття 72 Основ законодавства України про охорону здоров'я [69] встановлює випадки, коли патологоанатомічні розтини є обов'язковими, але не передбачає присутності при цьому членів сім'ї.

Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я

1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

1. Стаття 286 ЦК відповідно до букви та духу Конституції [1] розширює життєву сферу фізичної особи, що визначається приватною та захищається приватно-правовими засобами. Формулюється пряма заборона вимагати та подавати за місцем праці та навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Це потребує внести відповідні зміни до законодавства, що стосується порядку видачі лікарняних листків, довідок про стан здоров'я. Чинна Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності [363] лише надає лікареві право з деонтологічних міркувань змінити формулювання діагнозу в листку непрацездатності.

2. На будь-яку особу покладається обов'язок утримуватися від поширення інформації про звернення фізичної особи за медичною допомогою, про стан її здоров'я, про діагноз та відомості, що одержані під час медичного обстеження, незалежно від того, із якого джерела були отримані ці відомості.

3. З метою забезпечення таємниці про стан здоров'я за бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведений анонімно (ст. 8 Закону «Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» [123]).

Стаття 287. Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я

1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.

2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

1. Положення, що викладені в ст. 287 ЦК, формулюють норми прямої дії. Вони навіть не містять посилання на акти законодавства, що мають регулювати порядок реалізації прав, що містяться в цих нормах. Тим часом у цій статті йдеться про відносини, що є надзвичайно важливими для забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя людей, для забезпечення прав людини на життя та здоров'я. З огляду на це, а також на спеціальний характер ст. 22 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» [152], ця стаття підлягає переважному застосуванню перед ст. 287 ЦК. Відповідно до ст. 22 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» умови перебування хворих на інфекційні хвороби у відповідних закладах охорони здоров'я та наукових установах визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

2. Із викладеного в попередньому пункті випливає, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має необмежене право на допуск до неї медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, священнослужителя. Разом з тим, це можливе з урахуванням необхідності підтримання належного санітарного порядку в медичній установі, де перебуває на стаціонарному лікуванні фізична особа, до якої повинні бути допущені перелічені особи.

Стаття 288. Право на свободу

1. Фізична особа має право на свободу.

2. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

1. Право особи на свободу до останнього часу захищалось переважно кримінально- правовими методами. Стаття 288 ЦК надає відносинам щодо свободи фізичної особи цивільно-правового змісту, а відтак з'являються можливості захищати право на свободу цивільно-правовими способами.

2. Заборона дій, що перелічені в ч. 2 ст. 288 ЦК, дає можливість кваліфікувати їх як цивільно-правові порушення, що тягнуть за собою цивільно-правову відповідальність осіб, що припустилися порушення.

3. Відповідно до ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] не є порушеннями права на свободу такі дії: 1) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом; 2) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом; 3) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення; 4) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правоохоронним органом; 5) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; 6) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, відносно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Стаття 289. Право на особисту недоторканність

1. Фізична особа має право на особисту недоторканність.

2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

3. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.

4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передання після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

1. Недоторканність визначається в тлумачному словнику як заборона псувати, знижувати, паплюжити через значимість, важливість, як охорона законом від посягань з боку кого-небудь. З урахуванням цього особисту недоторканність не слід розуміти як повну заборону будь-якого фізичного впливу на фізичну особу. Вона може бути за наявності встановлених законом підстав примусово доставлена до місць примусового тримання. Але фізична особа не може бути піддана катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

2. Забороняються й інші, не передбачені законом, заходи фізичного впливу на особу. Зокрема, забороняється фізичне покарання неповнолітніх, в тому числі і батьками (ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу [39]). Але у справі «Кастелло-Робертс проти Сполученого Королівства» Європейський Суд з прав людини визнав, що фізичне покарання в школах може застосовуватись як частина дисциплінарного режиму.

Стаття 290. Право на донорство

1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта.

1. Відносини щодо донорства регулюються законами «Про донорство крові та її компонентів» [90], «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» [136]. Допускається донорство крові та її компонентів, а також гомотрансплантантів (анатомічних матеріалів — органів, тканини, анатомічних утворень, клітин людини). Взяття гомотрансплантанта (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається за умови, коли реципієнт і донор знаходяться в шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онучка, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця). Установлені випадки, коли взяття гомотрансплантантів у живих осіб не допускається (ст. 12 Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»).

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, здійснюється відповідно до ст. 15 та 16 того ж Закону. За повнолітньою дієздатною фізичною особою визнається право зробити письмову заяву про згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. Порядок здійснення такої заяви законом не визначається, тому вона буде мати чинність за умови, що вона здійснена в письмовій формі, а суб'єкт, від якого вона виходить, достовірно встановлений. За відсутності цих умов згоду на взяття анатомічних матеріалів можуть дати той із подружжя, що залишився живий, а також особи, що проживали разом з фізичною особою, що померла.

Стаття 291. Право на сім'ю

1. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.

2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.

3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.

4. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

1. Сім'ю відповідно до ч. 2 ст. З Сімейного кодексу складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік з поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли вона спільно з ними не проживає. Разом з тим до сімейних згідно з ч. 2 ст. 2 СК належать відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, рідними братами і сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Фактичний шлюб не визнається Сімейним кодексом таким, що породжує сімейні обов'язки. Проте Європейський Суд з прав людини визнає сімейними зв'язками відносини, які фактично існують і яким притаманна ознака достатньої сталості, і вважає за можливе захищати такі відносини як сімейні.

2. Право на сім'ю поєднується із забороною втручатися в сімейне життя фізичної особи. Винятки з правила про таку заборону можуть встановлюватись тільки Конституцією. Прямо Конституція таких винятків не встановлює. Але із ст. 61 та 62 Конституції [1] випливає можливість притягнення особи до відповідальності, в тому числі і застосування кримінального покарання. Притягнення до відповідальності передбачає у відповідних випадках обмеження на підтримку зв'язків із членами сім'ї та родичами. Європейський Суд з прав людини в низці рішень визнав, що відмова адміністрації установи виконання покарань у наданні можливості ув'язненому мати інтимні стосунки з дружиною не порушує права на повагу до особистого життя, що закріплюється у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. З іншого боку. Європейський Суд констатував порушення ст. 8 Конвенції у випадку, коли засудженому, що заслужив схвальні характеристики працівників установи виконання покарань, не було надано дозволу на відвідання похорон батьків, які померли з інтервалом в один місяць. Під категорію втручання в сімейне життя фізичної особи не підпадає п. 6 частини першої ст. 92 Конституції, що передбачає визначення законами засад регулювання шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти. Положення про визначення законами засад регулювання означає, що можливе і більш детальне підзаконне регулювання відповідних відносин.

3. Стаття 4 Сімейного кодексу визнає право на створення сім'ї за особами, які досягли шлюбного віку. Шлюбний вік для жінок установлено у сімнадцять, а для чоловіків — у вісімнадцять років. За умов, що це відповідає інтересам особи, яка досягла чотирнадцяти років, суд за заявою такої особи вправі надати їй право на шлюб. Але особа, що народила дитину, може створити сім'ю незалежно від віку.

Стаття 292. Право на опіку або піклування

1. Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування.

1. Право на опіку та піклування реалізується відповідно до ст. 55 — 79 ЦК.

Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

1. Не можна заперечувати, що в ст. 293 ЦК формулюються норми прямої дії. Але ж очевидною є та обставина, що зміст положень цієї статті включає до себе не тільки нормативний регулятор, а й декларацію. Див. про це п. 2 коментаря до ст. 283 ЦК. Наявність у положеннях цієї статті декларації вимагає врахування при її тлумаченні спеціальних правил, що стосуються меж такої шкоди довкіллю, яка визнається припустимою, меж права на безпечні для фізичної особи харчові продукти і предмети побуту, меж права на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо

У зв'язку з цим звертають на себе увагу рішення Європейського Суду з прав людини, в яких порушення права особи на безпечне довкілля (в одній справі — у зв'язку з початком функціонування заводу з переробки відходів, а в іншій — у зв'язку із збільшенням кількості нічних рейсів літаків, що здійснюють зліт і посадку в аеропорту «Хитроу») тлумачилось як порушення права особи на повагу до житла і права на повагу до приватного і сімейного життя.

Стаття 294. Право на ім'я

1. Фізична особа має право на ім'я.

2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

1. Реєстрація народження та порядок визначення імені дитини регламентується п. 8 — 41 Правил реєстрації актів громадського стану в Україні [355].

2. Практична транскрипція визначається як передача за допомогою засобів звичайної орфографії будь-якої мови, не виходячи за межі її алфавіту, власних імен та деяких інших термінів. Отже, транскрибований запис прізвища та імені означає такий запис прізвища та імені за допомогою літер алфавіту української мови, який відтворює прізвище та ім'я особи відповідно до національної традиції. Якщо ж особа бажає, щоб її прізвище та ім'я були записані в документах так, як записуються подібні прізвища та імена відповідно до норм української мови, то це можливе лише в порядку зміни прізвища та імені. Так, якщо громадянство України надане особі, яка раніше була громадянином Росії і мала прізвище та ім'я «Николаев Павел» (російською мовою), в документах слід записати «Ніколаєв Павел». Прізвище «Миколаєв» та ім'я «Павло» можуть бути записані в документах після зміни прізвища та імені у встановленому порядку. Запис транскрибованого по батькові не передбачено. Тому по батькові «Григорьевич» (російською мовою) в паспорті громадянина України має бути записане «Григорович».

3. Право на ім'я визнається Європейським Судом з прав людини складовою частиною права на повагу до приватного життя, яке закріплене в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. Уряду України на комунікацію була надіслана Європейським Судом справа за скаргою на порушення права на повагу до приватного життя в зв'язку з перекладом російських імен українською мовою при внесенні їх у документи, що посвідчують особу.

Стаття 295. Право на зміну імені

1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім'я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері.

У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановлено піклування, зміна прізвища та (або) власного імені такої особи здійснюється за згодою піклувальника.

3. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження.

4. Прізвище, власне ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону.

5. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

6. Підставами для відмови у зміні імені є:

перебування заявника під слідством, судом, адміністративним наглядом;

наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку;

офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника;

подання заявником неправдивих відомостей про себе.

7. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

(У ред. від 22.12.2006)

1. Прізвище та ім'я фізична особа вправі змінити відповідно до порядку, що встановлений законом. До встановлення цього порядку законом чинним є Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи [312]. Оскільки Цивільний кодекс не передбачає встановлення підзаконним актом винятків із загального правила ст. 295 ЦК про право фізичних осіб, що досягли шістнадцяти років, на зміну прізвища та імені, винятки, що встановлені п. 15 згаданого Положення, втратили чинність.

2. Частина 2 ст. 295 ЦК надає право змінити прізвище та ім'я також громадянам, що досягли чотирнадцяти років, зі згоди батьків (одного із батьків, з яким особа проживає) чи піклувальника.

3. Передбачається можливість змінити по батькові у разі зміни батьком свого імені. Але це не є обов'язковим.

4. Порядок визначення (зміни) прізвища, імені та по батькові усиновлюваного визначається ст. 231 Сімейного кодексу [39].

5. Порядок зміни прізвища при укладенні, розірванні шлюбу та визнанні його недійсним визначається ст. 35, 45, 53, 113 Сімейного кодексу.

Стаття 296. Право на використання імені

1. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.

2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах, крім творів документального характеру, як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

4. Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.

6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. Частина 2 ст. 296 ЦК украй обмежує можливість використання імені особи без її згоди. У зв'язку з цим суттєвим є тлумачення цієї статті. Саме по собі навіть повний збіг придуманих автором твору прізвища, імені та по батькові персонажа твору з прізвищем, ім'ям та по батькові фізичної особи не може кваліфікуватись як використання імені. Використання має місце тоді, коли автор твору заздалегідь знав або міг і повинен був знати, що прізвище, ім'я та по батькові персонажа належать конкретній фізичній особі. Якщо ж автор твору цього не знав і не повинен був знати, дії автора не можуть бути кваліфіковані як використання імені.

2. Без згоди фізичної особи допускається використання її імені з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, якщо відомості про особу взяті із звітів, стенограм, протоколів, аудіовідеозаписів, архівних матеріалів. Звертає на себе увагу неоднорідність джерел, із яких можуть бути взяті відомості про особу, ім'я якої може використовуватись без її згоди. Звіти можуть бути як публічними документами, що підготовлені відповідно до вимог закону, так і документами, що підготовлені на вимогу посадової особи будь-якої юридичної особи. Стенограми і протоколи також можуть бути документами як публічного, так і приватного характеру. Аудіо-, відеозаписи можна було б визнати допустимим джерелом відомостей про особу, ім'я якої згадується, якщо вони здійснювались правомірно. Але ст. 307 ЦК обмежує лише можливості проведення фото-, кіно-, теле- і відеозйомок. Обмеження на здійснення аудіозапису ця стаття не встановлює. Саме по собі знаходження документа в архіві також є недостатнім аргументом для надання будь-якій особі права використовувати ім'я іншої особи, що використовується в такому документі. Тому не треба вважати, що відповідність джерела відомостей ч. 3 ст. 296 ЦК є достатньою для виникнення права на використання імені. Очевидно, і в цьому випадку підлягає використанню критерій, що сформульований у п. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]: «Здійснення цих свобод (у контексті цього коментаря під свободами слід розуміти право використання імені. — Авт.), оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

3. З урахуванням ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право виражати свою думку) слід визнати, що використання імені особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, де вона працює, можливе без згоди особи не тільки за наявності відповідних документів, а і в інших випадках, коли використання імені переслідує більш важливий суспільний інтерес, ніж той інтерес, який захищає особа, ім'я якої згадується без її згоди. Виходячи із цього, можна без згоди особи використовувати ім'я журналіста, ім'я артиста, режисера, іншого митця, ім'я вченого, конструктора, державного службовця, політика при аналізі, обговоренні та оцінці їх професійної діяльності, що має суспільне значення, та її результатів. Допустимим є використання імені особи з приводу випадків її аморальної поведінки, якщо закон установлює до осіб, що займають відповідні посади, відповідні моральні вимоги. За відсутності таких підстав використання імені особи буде протиправним, якщо навіть відповідні відомості були взяті із джерел, що зазначені у ч. 3 ст. 296 ЦК.

4. Відомості про правопорушення із зазначенням імені особи, що його скоїла, можуть поширюватися тільки після набрання законної сили вироком суду або після винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. Але до набрання законної сили вироком суду чи до винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, як і в будь-яких інших випадках, можливе поширення інформації про правопорушення з використанням початкової літери прізвища правопорушника для його зазначення. Частина 4 ст. 296 ЦК виявляє дуже важливу рису позиції законодавця: якщо особа здійснила дії, що кваліфікуються як публічно-правове порушення, використання імені для сповіщення про це є допустимим лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо цієї особи або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. У більш широкому контексті це пов'язане з правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Здійснення цього права не може зачіпати репутацію або права інших людей. Але якщо йдеться про людей, що обіймають посади державних службовців чи службовців органів місцевого самоврядування, а тим більше — є політиками, тобто про людей, діяльність яких є публічно значущою, то використання імені таких людей слід визнати правомірним, оскільки йдеться про їх публічну діяльність чи відповідність їх особистого життя спеціальним вимогам закону. Аналогічно і після смерті цих осіб їх ім'я не може захищатись, якщо відповідне право родичів померлого приходить у суперечність з правом на свободу думки і слова.

5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою. Мається на увазі, що для потерпілого це — сфера особистого життя, поширення інформації про яке без згоди особи забороняється взагалі (ст. ЦК). З урахуванням цього ім'я учасників цивільного процесу може бути використане іншою особою зі згоди учасника лише тоді, коли спір стосується особистого життя сторін. Якщо ж спір виходить за межі особистого життя сторін, використання ім'я учасника цивільного спору третім особам дозволяється.

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

1. Після прийняття Конституції [ 1 ] судова практика у справах про захист честі та гідності стала вкрай обережною щодо прав та інтересів позивачів у таких справах. Мали місце такі випадки, коли суди, керуючись положенням частини першої ст. 3 Конституції, що визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність найвищою соціальною цінністю, взагалі не допускали можливості дослідження обставин, що характеризують особу, та виявлення тих честі та гідності, на які фізична особа вправі претендувати. Вважалось при цьому, що будь-яка негативна інформація за умови, що вона є неправдивою, принижує честь і гідність, що об’єктивно притаманні фізичній особі. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що зобов’язує суди встановлювати, чи порочать поширені відомості честь і гідність особи (п. 3 Постанови «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» [384]), не внесло достатньої ясності, оскільки воно не дало відповіді на питання про те, чи належить суду вияснити стосовно конкретного позивача ту честь та гідність, на які він вправі претендувати, чи честь і гідність треба розуміти як об’єктивно і рівною мірою притаманні кожному.

Покажемо це на конкретному прикладі. На високі посади завжди було багато претендентів. С. став поширювати чутки про своє наступне призначення на високу посаду. Можливо, для цього були підстави, але ж призначення не відбулось: на посаді залишився Л. За таких умов Л. у черговому інтерв’ю звернув увагу на нетерпіння деяких претендентів, що самі поширюють чутки про своє призначення на посаду, а один із претендентів — С., ім’я якого назвав Л., навіть телефонував міністрам та повідомляв про своє призначення. Про сказане Л. було надруковано в пресі. С. Звернувся з позовом до Л. про захист честі та гідності. У судовому процесі було встановлено, що позивач поширював чутки про своє призначення на високу посаду як про таке, що відбулося чи має відбутися. Але особи, яким позивач передавав таку інформацію, не були не тільки міністрами, а й державними службовцями взагалі. За таких умов позивач вважав, що його честь і гідність порочить поширення інформації про те, що він повідомляв про своє призначення міністрам. Відповідач стверджував, що будь-якої різниці, що впливала б на честь та гідність позивача, між неправдивим повідомленням про те, що позивач говорив про його призначення на високу посаду міністрам, та правдивим повідомленням про те, що позивач говорив про це іншим особам, немає. Суд виніс рішення на користь позивача, зобов’язав відповідача спростувати поширену неправдиву інформацію та відшкодувати моральну шкоду. При цьому суд виходив з того, що будь-яка неправдива негативна інформація порочить честь та гідність, хоч би й були представлені докази того, що сам позивач опорочив їх своєю поведінкою в тій же мірі, в якій це зробив відповідач. Позиція суду не мала законних підстав: поширені неправдиві відомості повинні оцінюватись тільки у порівнянні з реальними честю та гідністю позивача. На підставі такого порівняння повинен робитись висновок про те, чи порочить поширена інформація честь та гідність особи.

2. Зазначення про недоторканність честі та гідності в ч. 1 ст. 297 ЦК не слід розуміти так, що у справах про захист честі та гідності взагалі не можна говорити про честь та гідність позивача. «Недоторканний» тлумачиться як такий, що охороняється законом від посягань з боку кого-небудь, як такий, якого не можна псувати, знижувати, паплюжити через значимість, важливість тощо (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Київ: Аконіт. — Т. 2. — С. 839). «Посягати» — означає намагатися захопити, привласнити що-небудь, зазіхати, намагатися завдати якоїсь шкоди кому-небудь (зазначене видання. — Т. 3. — С. 628). Таким чином, недоторканність честі та гідності не означає заборони вести мову про честь і гідність, на які має право претендувати конкретна особа, не виключає необхідності встановлення в судовому процесі про їх захист того, якими є справжні честь та гідність позивача.

3. Проте було б неправильним стверджувати, що за фактичної поведінки фізичної особи, що отримала негативну суспільну оцінку, остання взагалі позбавляється права на захист честі та гідності. Так, якщо вироком суду, що набув законної сили, встановлено, що фізична особа скоїла злочин, умисно завдала іншій особі тяжке тілесне ушкодження, то повідомлення про те, що вона спричинила умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, не буде відповідати дійсності, але ж таке повідомлення на фоні скоєного ніяк не можна кваліфікувати як таке, що порочить честь та гідність правопорушника. Але ж поширення відомостей про те, що правопорушник не тільки спричинив тілесні ушкодження, а й здійснив крадіжку, буде давати підстави для захисту честі та гідності, якщо він не здійснював крадіжку. Як говорив колись (російською мовою) Дмитро Карамазов: «я — подлец, но не вор».

4. Честь тлумачиться як добра, незаплямована репутація, авторитет людини, її чесне ім’я (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Т. 4. — С. 819). Це тлумачення погоджується з визначеннями честі, що наводяться в інших виданнях, та визнають зміст честі особи таким, що не залежить від оцінки, яку особа дає собі. Гідність також визначається як сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості, честь, достойність, повагу (там же, Т. 1. — С. 594). Але тут же зазначається, що поняттям гідності охоплюється усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов’язку, самоповага, власне «Я». Психологічно закономірною є завищена самооцінка людиною своїх якостей, завищена самоповага. Але закон забороняє посягати не тільки на честь, що має переважно об’єктивний зміст, а й на гідність, що значною мірою має суб’єктивний зміст. За таких умов правила про недоторканність честі та гідності слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) оскільки ст. 301 ЦК забороняє розголошення обставин особистого життя, порушенням права особи на повагу до її честі та гідності, посяганням на честь і гідність буде поширення будь-якої, в тому числі і правдивої, інформації, що принижує честь і гідність особи, хоч би приниження мало місце виключно внаслідок непомірно завищеної самооцінки особою своїх якостей; 2) оскільки поширюється правдива інформація про діяльність особи та результати такої діяльності, що мають суспільне значення, підстав для захисту гідності немає за відсутності посягання, хоч би з урахуванням завищеної самооцінки мало місце приниження гідності, якщо поширення такої інформації відповідає тлумаченню ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яке дає Європейський Суд.

5. При тлумаченні ст. 297 ЦК доцільно було б приймати до уваги те, в яких конкретних положеннях розкривається в ст. 28 Конституції [ 1 ] право особи на повагу до його гідності. Забороняється піддавати катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність особи, поводженню чи покаранню. Так, це право включає до себе неприпустимість не тільки зазначених, а й інших дій. Але ж ні ст. 28 Конституції, ні ст. 297 ЦК не дають підстав стверджувати, що право особи на повагу до гідності означає заборону будь-якого порушення стану соціально-психологічного комфорту шляхом поширення правдивих відомостей про діяльність особи та результати її діяльності, що виходять за межі її особистого життя і мають публічне значення.

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

1. Кожен зобов’язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.

2. Кожен зобов’язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.

3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім’ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. До введення в дію нового Цивільного кодексу приватні права родичів у зв’язку з глумом над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання не захищались. Передбачена була лише кримінально-правова відповідальність (ст. 297 КК [36]). Уже вимога про відшкодування майнової шкоди в зв’язку, наприклад, з глумом над могилою була небезспірною. З уведенням в дію нового Цивільного кодексу члени сім’ї та родичі померлого отримали право вимагати в зв’язку з глумом над тілом померлого чи місцем поховання відшкодування не тільки матеріальної, а й моральної шкоди.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

1. Чинне законодавство не дає загального визначення ділової репутації стосовно фізичних осіб. Тому при застосуванні ст. 299 ЦК слід використовувати визначення ділової репутації, яке надається в абзаці чотирнадцятому ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]: «ділова репутація — сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону».

2. Недоторканність ділової репутації означає недопустимість лише посягань на ділову репутацію, тобто неправдивої оцінки чи поширення неправдивих відомостей, що стосуються ділової репутації. Поширення правдивих відомостей про ділову репутацію особи є припустимим, оскільки вона не має ознак посягання на ділову репутацію. Але при цьому слід ураховувати обмеження на використання імені особи, що встановлені ст. 296 ЦК.

Стаття 300. Право на індивідуальність

1. Фізична особа має право на індивідуальність.

2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

1. Ця стаття дає фізичній особі право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності. При цьому до особи ставиться тільки вимога не діяти всупереч закону та моральним засадам суспільства.

Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю

1. Фізична особа має право на особисте життя.

2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. У статті, що коментується, та офіційному перекладі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] українською мовою вживається термін «особисте» життя. В офіційному тексті Конвенції англійською мовою застосовується термін «privaci», що має перекладатись як приватне. Вибір того чи іншого терміна суттєвого практичного значення не має, оскільки зміст відповідного соціального явища визначається в кінцевому рахунку практикою Європейського Суду з прав людини. Отже, право на особисте (приватне) життя — це право жити так, як особа того бажає, а також право на захист від оприлюднення фактів особистого життя. У рішенні у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» Європейський Суд з прав людини з посиланням на свої попередні рішення зазначив, що поняття особистого життя є широким і не піддається вичерпному визначенню. Зокрема, воно охоплює фізичну і психічну цілісність людини, іноді воно може включити деякі аспекти фізичного і соціального «Я» особи. Тендерна ідентифікація, ім’я, сексуальна орієнтація, статеве життя також належать до змісту особистого життя. Сюди ж відносяться і право на особистий розвиток і право людини налагоджувати стосунки з іншими людьми та зовнішнім світом.

У ч. 1 ст. 270 ЦК та ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ідеться про особисте і сімейне життя. У ст. 301 ЦК не міститься положень про сімейне життя, оскільки праву на сім’ю присвячується спеціальна ст. 291 ЦК.

2. Особисте життя Цивільний кодекс розглядає як недоторканне. Тому за фізичною особою визнається право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя та на вирішення питання про можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя.

3. Якщо обставини особистого життя містять ознаки правопорушення, вони виходять за межі особистого життя, набувають суспільно-значущих ознак. Але і в такому разі названі обставини можуть бути розголошені іншими особами, якщо факт правопорушення підтверджений рішенням суду. Правопорушення, про які йдеться у ст. 301 ЦК, можуть бути будь-якими. Це — не тільки злочин чи адміністративне правопорушення, а і будь-яке інше правопорушення. Зокрема, таким може бути порушення закріплених в законі моральних вимог до певних категорій працівників.

4. В інших випадках обставини особистого життя не можуть розголошуватись, хоч би відповідні відомості були правдиві, а їх поширення не порушувало моральні засади суспільства.

Стаття 302. Право на інформацію

1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов’язана робити посилання на таке джерело.

(У ред. від 22.12.2005)

1. Стаття, що коментується, має надзвичайно важливе значення для України в умовах, коли всупереч Конституції [1] продовжується практика обмеження доступу фізичних осіб до інформації в державних органах та органах місцевого самоврядування, що особливо стосується, наприклад, використання коштів державного та місцевих бюджетів та надання земельних ділянок державної і комунальної власності. Розмови про демократію і прозорість влади ведуться, а водночас близькі до влади особи забезпечують найціннішими ділянками землі уже своїх нащадків, що належать до третього покоління.

2. За загальним правилом, фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію. Але стосовно інформації про особисте життя фізичної особи встановлюється прямо протилежне правило: збирання, зберігання, використання і поширення такої інформації допускаються лише (1) за наявності згоди особи, якої ця інформація стосується, або (2) у випадках, які можуть встановлюватись законом лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Слід, однак, ураховувати, що заборона на збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи, яка випливає із ч. 1 ст. 302 ЦК, не може перешкоджати реалізації права на використання імені фізичної особи у випадках, передбачених ч. 3 ст. 296 ЦК, коли допускається висвітлення діяльності фізичної особи без її згоди.

3. Частина 2 ст. 302 ЦК містить невичерпний перелік офіційних джерел, використання та поширення інформації з яких не зобов’язує особу перевіряти її достовірність і звільняє її від відповідальності у разі спростування такої інформації. Інші джерела (не названі у переліку) повинні бути такими, щоб їх можна було поставити поряд із тими, які названі у ч. 2 ст. 302 ЦК. Але слід враховувати, що вилучення Законом від 22 грудня 2005 р. із ст. 302 ЦК слів «повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування» (разом із всією частиною третьою цієї статті), означає, що такі повідомлення віднести до офіційних джерел не можна.

4. На особу, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, покладається обов’язок робити посилання на таке джерело. Але сама по собі відсутність такого посилання не є підставою для покладення на особу, яка поширює інформацію, отриману із офіційних джерел, відповідальності у разі спростування такої інформації.

Стаття 303. Право на особисті папери

1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю.

2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.

3. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

4. У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

1. Визначення особистих паперів як об’єкта права власності буде забезпечувати фізичним особам можливість захисту права на ці об’єкти як на об’єкти права власності. Будуть виключатись доводи, що містились в окремих судових рішеннях та вважали особисті папери такими, що не мають вартісного еквіваленту. Разом з тим, слід ураховувати, що особисті папери як об’єкт права власності поділяються на дві складові частини: 1) як речі вони є об’єктом права власності відповідно до ст. 316 ЦК; 2) як інформація вони не є речами і не підпадають під дію ст. 316 ЦК. Але інформація, хоч і належить до категорії нематеріальних благ (це випливає із заголовку глави 15 «Нематеріальні блага» Цивільного кодексу, до якої включена стаття, що присвячена інформації), визнається об’єктом права власності (ст. 38 Закону «Про інформацію»).

2. Перелік особистих паперів, що наводиться в ч. 1 ст. 303, не є вичерпним. Закон захищає право фізичної особи на будь-які особисті папери.

3. Тільки фізична особа — власник особистих паперів вправі дати дозвіл на ознайомлення з цими паперами. Ця ж особа має виключне право давати згоду на використання особистих паперів, зокрема, шляхом опублікування. Крім того, якщо особисті папери стосуються особистого життя третьої особи, використання особистих паперів, у тому числі і шляхом їх опублікування, допускається додатково за наявності згоди третьої особи.

4. У ч. 4 ст. 303 ЦК перелічені особи, що мають право давати згоду на використання особистих паперів, зокрема, шляхом опублікування, у разі смерті власника особистих паперів або особи, якої стосується інформація, що міститься в особистих паперах.

Стаття 304. Розпоряджання особистими паперами

1. Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.

1. Право розпорядження особистими паперами передбачає можливість учинення щодо них будь-яких правочинів, зокрема, право розпорядитися ними в заповіті. Таке випливає із ст. 304 ЦК. Але слід ураховувати, що перехід прав на особисті папери в порядку розпорядження ними на випадок смерті виходить за межі спадкування, оскільки до складу спадщини не входять особисті немайнові права (п. 1 ст. 1219 ЦК). Тому розпорядження особистими паперами на випадок смерті може здійснюватись не обов’язково шляхом складання заповіту та його нотаріального посвідчення, а й через учинення одностороннього правочину.

Стаття 305. Право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів

1. Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, визначених частинами третьою та четвертою статті 303 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.

1. Якщо будь-які папери передані до фондів бібліотек або архівів, то, за загальним правилом будь-яка фізична особа вправі ознайомлюватися з цими паперами, використовувати, зокрема, шляхом опублікування. При цьому використання паперів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності, не повинне порушувати відповідні виключні права автора. Повинні додержуватись також правила ст. 296 ЦК, що обмежують можливість використання імені фізичної особи.

2. Якщо зазначені папери містять інформацію про особисте життя будь-якої фізичної особи, їх використання можливе зі згоди такої фізичної особи, а в разі її смерті — її дітей, вдови (вдівця), батьків.

Стаття 306. Право на таємницю кореспонденції

1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.

Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

2. Листи; телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

1. У ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] визнається право кожного на повагу до таємниці його кореспонденції. Як й інші положення Конвенції, це положення тлумачиться Європейським Судом з прав людини широко. Зокрема, Суд визнав порушенням названої статті той факт, що засудженому не були надані засоби для листування (конверти для відправлення листів за кордон — до Європейського Суду з прав людини).

2. Таємниця кореспонденції обмежується стосовно відповідних осіб Законом «Про попереднє ув’язнення» [73], Кримінально-виконавчим кодексом [43]. Установлюється, що не підлягає перегляду лише листування з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Європейським Судом з прав людини, а також іншими відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженими особами таких міжнародних організацій та прокурором. Слід ураховувати, що Європейський Суд з прав людини вважає неприйнятним контроль над кореспонденцією засуджених також із захисником.

3. Захист права на повагу до кореспонденції в Україні став проблематичним уже в силу відсутності чіткого формулювання дозволених випадків накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації. Це може призвести до визнання Європейським Судом з прав людини незаконним будь-якого арешту на кореспонденцію або дозволу на зняття інформації.

4. Окремими законами передбачена можливість прослуховування телефонних розмов з метою розкриття злочинів (п. 10 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47]), контролю, фіксації та документування розмов осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності, фіксації та документування факту телефонної розмови між громадянами, надсилання листа чи телеграфного повідомлення без порушення таємниці телефонної розмови (ст. 15 Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [72]), знімання інформації з каналів зв’язку, контролю шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштових відправлень (ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» [59]).

5. У законодавстві України немає достатньо чітких норм, які б давали відповідь на питання про можливість прослуховування розмов, що ведуться з телефонів, установлених у приміщеннях, призначених для виконання працівниками трудових обов’язків. Європейський Суд визнає неприпустимим таке прослуховування. Лише стосовно розмов, для яких використовувався радіоканал цивільної авіації, Європейський Суд визнав можливим їх прослуховування.

6. У контексті права на повагу до кореспонденції, Європейський Суд з прав людини розглядав обмеження кількості посилок та бандеролей, які мають право отримувати засуджені відповідно до законодавства України і дійшов висновку, що обмеження, яке становить шість посилок і три бандеролі на рік, не може розцінюватись як порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 168, 180 рішення у справі «Алієв проти України» від 29 квітня 2003 р.).

7. За загальним правилом, що формулюється в ст. 306 ЦК, листи, телеграми та інші види кореспонденції є власністю адресата. Але право адресата використовувати такі обставини та розпоряджатися всіма видами отриманої кореспонденції обмежується. Використання кореспонденції будь-якою особою можливе лише за згодою особи, яка її надіслала, та адресата. Згода особи, що надіслала кореспонденцію, необхідна і при використанні кореспонденції адресатом (тут маються на увазі такі способи використання, які відкривають доступ до кореспонденції третім особам). Крім того, використання, зокрема, шляхом опублікування інформації, що міститься в кореспонденції та стосується особистого життя третьої особи, можливе лише зі згоди цієї особи.

Стаття 307. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок

1. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

2. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов’язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.

3. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

1. За загальним правилом ст. 307 ЦК фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за наявності її згоди. Якщо фізична особа бере участь у зборах, конференціях, мітингах, інших заходах публічного характеру, вважається, що вона дала згоду на відкрите знімання. Це ж правило діє, якщо знімання особи на фото-, кіно-, теле-, чи відеоплівку проводиться відкрито на вулиці. Викликає інтерес як предмет тлумачення формулювання «збори, конференції, мітинги, інші заходи публічного характеру». Публічний характер заходів передбачає доступність їх для необмеженого кола осіб. Збори та конференції можуть бути як публічними, так і доступними для обмеженого кола осіб. Мітинги — це завжди заходи публічного характеру. Зазначення на інші заходи публічного характеру після зазначення на мітинги не дає підстав для висновку про те, що ознака публічності є обов’язковою і для зборів та конференцій. Участь у зборах та конференціях як закритих, так і публічних, означає, що всі учасники та присутні дали згоду на їх знімання. Інша справа, що на публічних зборах та конференціях, як і на мітингах та інших публічних заходах, право знімання належить кожному, а на закритих зборах та конференціях їх організатори та учасники самі вирішують питання про можливість знімання.

2. Однак і у випадках наявності згоди (прямої чи публічної — шляхом участі в зборах, конференціях, мітингах, інших заходах публічного характеру) на знімання особа має право зажадати припинення публічного показу, але тільки в тій частині, що стосується її особистого життя. Фізична особа, що зажадала такого, зобов’язана відшкодовувати витрати на демонтаж запису. Це — дещо інші наслідки, ніж ті, що передбачені ст. 308 ЦК. Тому важливо розмежувати сферу дії ст. 307 та 308 ЦК: у ст. 307 ідеться про фотозйомку, а в ст. 308 ЦК — про фотографію.

3. Установлені такі випадки відкритої зйомки особи на фото-, кіно-, теле-, відеоплівку без її згоди:

1) кінозйомка, відеозапис можуть застосовуватись при проведенні огляду, обшуку, відтворенні обстановки і обставин події та при проведені інших слідчих дій відповідно до порядку, що встановлений ст. 252 КПК [27];

2) повне фіксування судового процесу з допомогою технічних записів передбачено ст. 871 КПК, ст. 197 ЦПК [44], ст. 12 КАС [45]. Господарський суд може здійснювати відеозапис судового засідання (ст. 81 ГПК [31]);

3) міліції надається право проводити фотографування, кіно- і відеозйомку осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або бродяжництво, взяті під варту, звинувачуються у вчиненні злочину, а також осіб, підданих адміністративному арешту (п. 11 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47]).

4. Допускається можливість проведення негласної фото-, кіно-, відеозйомки. Таке право надається:

1) міліції (п. 10 ст. 11 Закону «Про міліцію»);

2) згідно з п. 11 частини першої ст. 8 «Про оперативно-розшукову діяльність» [59] право здійснювати за певних умов візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки надається підрозділам, що входять до складу органів внутрішніх справ, Служби безпеки, прикордонних військ, управління державної охорони, державної податкової служби;

3) цим же підрозділам із санкції суду надається право проникнення в жилі приміщення та ведення візуального спостереження (частина друга ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Це не виключає можливості ведення фото-, кіно- або відеозйомки;

4) спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ та служби безпеки, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, мають право фіксації (очевидно, в тому числі з використанням засобів кіно-, фото-, відеозйомки) розмов та інших дій осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності. Це можливе лише з попередньої санкції прокурора (ст. 15 Закону «Про організаційно- правові основи боротьби з організованою злочинністю» [72]).

5. Дія правила ч. 1 ст. 307 ЦК поширюється на всі суспільні відносини, в тому числі й на трудові. З урахуванням цього власник не має права знімати працівників на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівки навіть з метою контролю виконання трудових обов’язків. Але використовувати технічні засоби, в тому числі й телекамери, для контролю за виконанням трудових обов’язків без фіксації на фото-, кіно-, теле-, відео- плівку роботодавець має право. Це ж стосується і використання технічних засобів спостереження та контролю, що встановлюються з метою охорони в банках, магазинах, біля входу до них.

Стаття 308. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах

1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами, визначеними частиною четвертою статті 303 цього Кодексу. Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору, відшкодовуються цими особами.

2. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.

Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов’язаних із цим збитків.

3. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

1. Будь-яка фотографія може бути розповсюджена проти волі фізичної особи, що зображена на ній, лише для цілей захисту інтересів цієї особи або інших осіб.

2. Фотографія, інший твір образотворчого мистецтва, на якому зображена фізична особа, що позувала за плату, можуть бути публічно показані, відтворені або розповсюджені без згоди цієї особи. Але цій особі (її дітям, вдові (вдівцеві), батькам, іншим родичам, зазначеним у ч. 4 ст. 303 ЦК) надається право вимагати припинення публічного показу такого твору за умови відшкодування збитків авторові або іншій особі (наприклад, власнику) пов’язаних з цим збитків.

3. У решті випадків публічний показ фотографії чи іншого твору, на якому зображена фізична особа, можливий тільки за наявності згоди останньої. Ця згода може бути відкликана названою особою (а в разі її смерті — особами, зазначеними в ч. 4 ст. 303 ЦК) з відшкодуванням збитків, що спричинені авторові (іншій особі) відкликанням згоди.

Стаття 309. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості

1. Фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

1. Свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та заборона цензури процесу творчості та результатів творчої діяльності не виключають обов’язку фізичних осіб додержуватись правил, що встановлюють відповідальність за розголошення державної таємниці (ст. 328 КК [27]; ст. 2122 КпАП [30]), розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК [36]).

2. Законодавець дуже обережно підходить до заборони творів, що пропагандують культ насильства та жорстокості, творів порнографічного характеру. Зокрема, кримінальна відповідальність передбачається не за створення таких творів, а тільки за ввезення, виготовлення з метою збуту чи розповсюдження, збут та розповсюдження творів, або інших предметів порнографічного характеру (ст. 300, 301 КК).

3. Незважаючи на категоричність заборони цензури, що сформульована в ч. 2 ст. 309 ЦК, усе ж спеціальні норми допускають цензуру в умовах воєнного та надзвичайного стану. Правда, законодавець уникає того, щоб прямо дозволити цензуру, але ж допускає можливість здійснювати контроль за роботою видавництв, телерадіоорганізацій, театральних, концертно-видовищних підприємств, установ і організацій культури (ст. 15 Закону «Про правовий режим воєнного стану» [153]). В умовах надзвичайного стану передбачається регулювання роботи теле- та радіоцентрів (ст. 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150]).

Стаття 310. Право на місце проживання

1. Фізична особа має право на місце проживання.

2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

1. Оскільки місцем проживання фізичної особи є приміщення, що підпадає під визначення житла (ч. 1 ст. 29; ст. 379 ЦК), право на місце проживання пов’язується з правом кожного на житло, що встановлюється ст. 47 Конституції [1]. Але із цієї статті випливає, що конституційне право на житло перетворюється в право вимагати надання житлового приміщення, право користуватися житлом та право вимагати усунення перешкод у користуванні ним лише за умов, встановлених законодавством. Отже, як право людини і громадянина на житло, так і право фізичної особи на місце проживання виражає соціальні наміри держави, яке (право на місце проживання) лише за певних умов набуває ознак права вимоги, що може захищатись у суді у разі його порушення.

2. Право на вибір місця проживання обмежується за критеріями особливостей адміністративно-територіальних одиниць, про проживання в яких ідеться, і особливостей осіб, на яких такі обмеження поширюються.

Вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться у прикордонній смузі; на територіях військових об’єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан (частина перша ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209]).

Частина друга ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» обмежує вільний вибір місця проживання щодо: 1) осіб, які не досягли 16 — річного віку (див. п. 3 коментаря до ст. 29 ЦК); 2) осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі; 3) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 4) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 5) осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; 6) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

3. Стосовно іноземних громадян та осіб без громадянства встановлено, що вони можуть обирати місце проживання в Україні відповідно до порядку, встановленого Кабінетом-Міністрів (ст. 20 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Кабінетом Міністрів затверджено Правила в’їзду іноземців в України, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію [281].

Стаття 311. Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фдзичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

3. У невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

1. При застосуванні цієї статті слід ураховувати, що Європейський Суд з прав людини широко тлумачить поняття житла. У рішеннях Суду офіс визнається таким, що підпадає під захист, як і житло. Тому і ч. 2 ст. 311 ЦК поширюється не тільки на житло, а й на інше володіння фізичної особи.

2. Стаття, що коментується, вкрай обмежує можливість проникнення до житла осіб, що в ньому не проживають. Виключення із правила цієї статті про недоторканність житла не можуть установлюватись навіть законами, оскільки в ст. 311 ЦК відтворюється текст ст. 30 Конституції. Тому суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють постачання житлових будинків та квартир водою, газом, електричною та тепловою енергією, повинні передбачати в договорах своє право перевіряти показання приладів обліку використання відповідних ресурсів та додержання правил їх використання. У таких випадках працівники відповідних підприємств згідно з укладеним договором отримують право проникнення до житла, оскільки умова договору має кваліфікуватись як згода тих, хто проживає, на проникнення до житла працівників контрагента за договором.

3. Без згоди тих, хто проживає, проникнення до житла відповідно до ст. 30 Конституції і ст. 311 ЦК можливе лише за мотивованим рішенням суду. На виключення із цього правила допускається встановлення законом іншого порядку проникнення до житла або іншого володіння у невідкладних випадках. У п. 15 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47] надається право міліції входити безперешкодно в будь-який час доби на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування злочинця або припинення злочину* що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах. Цим же пунктом міліції надається право безперешкодно входити в будь-який час у жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, з метою перевірки.

Виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки, при переслідуванні осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, співробітники Служби безпеки мають право заходити в жилі приміщення та на земельні ділянки з повідомленням прокурора протягом 24 годин (п. 7 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [60]).

Стаття 312. Право на вибір роду занять

1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Використання примусової праці забороняється.

Не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

1. За загальним правилом, фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. Проте встановлені численні положення, що обмежують це право: 1) забороняється праця жінок на роботах, перелік яких установлюється законодавством (ст. 174 КЗпП [28]); 2) забороняється праця неповнолітніх на важких роботах, роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці за спеціальним переліком, а також на підземних роботах (ст. 190 КЗпП); 3) обмеження, що встановлені для вступу на державну службу та зайняття посад державних службовців (ст. 12, 23 Закону «Про державну службу» [79]); 4) вироком суду фізичній особі може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років позбавлення права обіймати певні посади, займатися певною діяльністю (ст. 55 КК [36]); 5) при прийнятті на роботу за окремими спеціальностями та посадами встановлені численні вимоги щодо кваліфікації та стану здоров’я. Зазначені обмеження повинні застосовуватись, якщо вони визнаються необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для «захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей» (п. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]). Слова в наведеній цитаті «інших людей» відносяться до всього попереднього цитованого тексту. Тому Європейський Суд з прав людини визнав право людини займатися діяльністю, яка, як вважають, фізично і морально нешкідлива для неї (Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). — К.: Видавництво «Софія-А», 2004. — С. 44).

2. У ст. 312 ЦК наводиться визначення робіт, що не можуть бути кваліфіковані як примусова праця. Аналогічним чином роботи, що не належать до примусової праці, визначаються в ст. 43 Конституції [1].

Стаття 313. Право на свободу пересування

1. Фізична особа має право на свободу пересування.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

4. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров’я людей.

1. Стаття 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання за винятками обмежень, встановлених законом. Свобода пересування визначається в ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] як право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь- який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

2. Свобода пересування відповідно до ст. 12 названого Закону може бути обмежена за двома критеріями: 1) території, на якій встановлюються такі обмеження; 2) осіб, щодо яких вони встановлюються.

Свободу пересування може бути обмежено: 1) на територіях військових об’єктів; 2) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; 3) на приватних земельних ділянках; 4) на територіях, щодо яких уведено воєнний або надзвичайний стан; 5) на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності (частина перша ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Свобода пересування обмежується щодо осіб: 1) до яких відповідно до процесуального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі; 2) які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 3) які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 4) які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; 5) які є шукачами притулку або звернулися за наданням їм статусу біженця до прийняття компетентним органом рішення про надання притулку чи статусу біженця; 6) які є іноземцями або особами без громадянства та не мають законних підстав для перебування на території України; 7) яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; 8) які є іноземцями та перебувають у складі військових іноземних підрозділів і мають статус військового (частина друга ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Тут наведено не всі види обмежень свободи пересування. Законом може бути встановлено й інші обмеження.

3. Результатом реалізації права на вільне пересування є вибір місця перебування, що визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, або як місце проживання, яким є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік (ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209]).

4. Хоч право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування визнається за особами, що досягли віку чотирнадцяти років, для осіб у віці від чотирнадцяти до п’ятнадцяти років воно буде утруднюватись неможливістю самостійного звернення із заявою про реєстрацію місця перебування чи місця проживання (частина друга ст. 6; частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

5. Місце перебування, на відміну від місця проживання, реєстрації, як правило, не підлягає. Відповідно до частини шостої ст. 6 зазначеного Закону на фізичних осіб покладається обов’язок зареєструвати місце перебування за умови, якщо вони перебувають більше одного місяця за межами адміністративно-територіальної одиниці, в якій зареєстроване їх місце проживання (формулювання «більше одного місяця» слід тлумачити як більше одного місяця підряд. В іншому випадку це формулювання втрачає ознаку формальної визначеності: 1) якщо вони мають невиконані майнові зобов’язання, накладені в адміністративному порядку або за рішенням суду; 2) якщо особа призивається на дійсну строкову військову службу і не має відстрочки; 3) якщо особа бере участь у судовому процесі в будь-якій якості.

6. Хоч право на вільне самостійне пересування визнається за особами, які досягли віку чотирнадцяти років, право на вільний виїзд за межі України визнається за особами, які досягли шістнадцяти років.

7. Див. також п. 3 коментаря до ст. 29 ЦК.

Стаття 314. Право на свободу об’єднання

1. Фізичні особи мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації.

2. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

1. Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації належить не кожній фізичній особі, а має колективний зміст. Тому не тільки законами, а й статутами об’єднань громадян, можуть бути встановлені вимоги до особи, відповідність яким є умовою права бути засновником або членом об’єднання. Але і при відповідності цим вимогам фізичній особі може бути відмовлено в прийнятті до складу членів об’єднання громадян. Протилежне твердження порушувало б право осіб, що входять до складу політичної партії чи громадської організації, на свободу об’єднань.

2. У ч. 2 ст. 314 ЦК сформульовано загальне правило, що не допускає обмеження прав фізичної особи, надання їй пільг чи переваг за критерієм належності чи неналежності до об’єднання. Але це — загальне правило, переважно перед яким застосовуються правила спеціальних законів. Так, відповідно до ст. 43 КЗпП [28] звільнення працівників з роботи з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу, здійснюється за наявності згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Працівники, що не є членами профспілки, яка діє на підприємстві, звільняються в таких випадках без згоди зазначеного органу. Не виключається постановка питання про неконституційність ст. 43 КЗпП та ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139], які встановлюють правило про обов’язковість згоди профспілкового органу на звільнення працівників за встановлених підстав, оскільки вони надають перевагу особам за ознакою членства в профспілці.

Стаття 315. Право на мирні зібрання

1. Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

1. Стаття 315 ЦК менш детально, ніж ст. 39 Конституції регулює відносини щодо проведення мирних зборів, конференцій, засідань, фестивалів, мітингів, походів і демонстрацій. Конституційний суд при розгляді справи щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання визнав, що організатори таких зібрань мають сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування заздалегідь, а також що визначення конкретних строків є предметом законодавчого регулювання [236]. Але при цьому Конституційний Суд не вказав на можливість керуватися Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» [402].

2. Право фізичних осіб вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо реалізується ними на свій розсуд. Разом з тим п. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] допускає обмеження цього права законом, якщо такі обмеження є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.