Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

(Із змін, від 19.06.2003)

1. У визначенні права власності, що наводиться у ч. 1 ст. 316 ЦК, вказується на основну рису цього права: воно здійснюється особою (власником) своєю волею в силу закону, незалежно від волі інших осіб. Але законодавець не зміг утриматися в межах викладеного визначення права власності й особливим видом права власності визнав право довірчої власності, яке до того ж може виникати не тільки безпосередньо в силу закону, а і на підставі договору. Договором право довірчої власності може обмежуватись (абзац другий ч. 1 ст. 1029 ЦК), тобто право довірчої власності дещо залежить від волі іншої особи (установника управління).

2. Право власності — основне із речових прав. Воно визнається у всьому світі. Визнається право власності й новим Цивільним кодексом України. Будь-яке речове право, що надається особі, полягає в тому, що воно визначає вид та міру можливої поведінки цієї особи щодо речей. Речове право реалізується діями управненого, які він може на свій розсуд здійснювати чи ні. Урешті-решт надання особі речового права означає і вплив правових норм, що визначають зміст цього права, на поведінку інших осіб щодо речей, які є об’єктом права власності. Ці особи несуть обов’язок не порушувати речового права власника. А в разі порушення до них можуть застосовуватись міри відповідальності та інші передбачені законом заходи. Але до порушення ці особи не індивідуалізуються, а права власника формулюються в законі як таке, що стосуються безпосередньо речі, а лише опосередковано — через річ — інших осіб. На відміну від цього, відносному цивільному суб’єктивному праву,_sщо теж виникає з приводу речей, безпосередньо кореспондує юридичний обов’язок іншої сторони правовідносин. Через цей обов’язок зобов’язаного суб’єкта діяти (чи утриматися від дій) реалізується відносне суб’єктивне право (наприклад, право отримати річ у власність відповідно до договору купівлі-продажу).

3. Право власності — це одне із речових прав. Іншими речовими правами є право володіння (ст. 397 — 400 ЦК), сервітут (ст. 401 — 406 ЦК), емфітевзис (ст. 407 — 412 ЦК), суперфіцій (ст. 413 — 417 ЦК). Визнається можливість установлення й інших речових прав (ч. 2 ст. 397 ЦК). Із змісту ст. 572, 594 ЦК випливає, що елементи речового права є у правовідносинах щодо застави, утримання. Господарський кодекс [42] визнає такі речові права як право господарського відання (ст. 136), право оперативного управління (ст. 137). Речове право Національної академії наук України, галузевих академій наук позначається як безстрокове безоплатне користування (ст. 8 Закону «Про управління об’єктами державної власності [224]).

4. Поділ суб’єктивних прав на речові та відносні права щодо речей має безпосереднє практичне значення для правозастосування і не може розглядатись як проблема суто академічна. Так, ст. 638 ЦК визначає момент укладення договору та виникнення зобов’язання. Відповідно до цього суб’єктивні права наймача на річ (предмет договору найму), яким кореспондують обов’язки наймодавця, виникають з моменту укладення реального договору або з моменту передання речі, що є предметом консенсуального договору (із ст. 759 ЦК випливає, що сторони договору найму вправі на свій розсуд визначити момент виникнення у наймача абсолютного права на річ). Але ж ні ст. 759, ні ст. 638 ЦК не визначають момент виникнення у наймача речового права (права володіння), яке він вправі захищати перед третіми особами. Оскільки законодавець цього не визначає, це питання повинне вирішуватись із застосуванням за аналогією ст. 334 ЦК, що встановлює момент набуття права власності за договором. Так, в одному із місцевих господарських судів розглядалась справа за позовом наймача до третьої особи щодо припинення порушення права володіння предметом договору найму. Суддя не зміг дати правильну кваліфікацію спірним відносинам. У мотивувальній частині судового рішення він зазначив, що підписання договору найму не є укладенням договору, а лише свідчить про намір укласти його, оскільки на момент підписання договору його предмет знаходився у володінні третьої особи (попереднього наймача). Це — очевидна помилка в тлумаченні та застосуванні правових норм. Спір розглядався на підставі раніше чинного Цивільного кодексу, який визнавав договір майнового найму виключно консенсуальним. Але договором найму момент виникнення речових прав у наймача не був установлений. Отже, із застосуванням за аналогією ст. 128 раніше чинного Цивільного кодексу належало визнати, що хоч договір найму і укладено, але речові права у наймача не виникли (якщо інше не встановлено договором, право власності на річ у набувача виникає з моменту передання речі), тому наймач не мав права вимагати від третіх осіб усунення порушення тих суб’єктивних прав, що не виникли.

5. Поділ суб’єктивних прав на речові та відносні права щодо речей знайшов відображення в структурі цивільного законодавства, зокрема, в Цивільному кодексі. Положення про речові права виокремлюються в книзі третій Цивільного кодексу, а також в інших актах законодавства.

6. Положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] щодо права власності тлумачаться Європейським Судом з прав людини досить широко. Допускається захист як права власності права на будь-який економічний (майновий) актив. Разом з тим Європейський Суд досить чітко розмежовує право, що належить особі, та інтерес. Так, при порушенні майнового права юридичної особи (корпоративного утворення) порушується майновий інтерес учасників цієї особи. Проте Європейський Суд визнає, що, наприклад, акціонер, за загальним правилом, не вправі пред’являти вимоги, пов’язані зі шкодою, яка завдана юридичній особі. Це допускається тільки в окремих випадках у разі наявності перешкод для пред’явлення вимог повноважними органами юридичної особи.

7. Конструкція права довірчої власності, що визнається у ст. 316 ЦК, при її найближчому розгляді виявляється беззмістовною. Тому, коли йдеться про право довірчої власності управителя, що виникає на підставі договору управління майном, то виявляється, що виникнення такого права нічого не додає до того речового права, яке виникає на підставі договору управління майном, що не передбачає надання управителю права довірчої власності.

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

1. Суб’єктивне право власності, що належить особі, включає цілий комплекс правових можливостей, що надаються власникові. Ці суб’єктивні права групуються в правомочності володіння, користування та розпоряджання.

2. Володіти — це означає мати фізичний доступ до речі. При вирішенні господарським судом справи, що стосувалася речового права на нежит лові приміщення, орендар став стверджувати, що спірні приміщення знаходились в його володінні з дня введення будови в експлуатацію. Тому орендодавець ніколи не володів спірними приміщеннями. Ці доводи суд оцінив як такі, що суперечать матеріалам справи. Передавши спірні приміщення орендарю зразу після введення будинку в експлуатацію, орендодавець (власник будинку) не втратив можливості мати фізичний доступ до спірних приміщень, зокрема, він мав право перевіряти додержання орендарем правил експлуатації та використання приміщень, а також умов договору з цього приводу. Це є елементами права володіння. Те, що орендар володіє приміщеннями, зачиняє їх на замок, не позбавляє повністю орендодавця тих правових можливостей, що надає йому право володіння майном, яке є його власністю. Право володіння захищається шляхом пред’явлення віндикаційного позову — позову про витребування майна із чужого незаконного володіння.

3. Користування річчю означає можливість використовувати властивості речі для своїх потреб чи потреб інших осіб, присвоювати плоди та доходи, що їх приносить річ. Право користування річчю захищається позовом про усунення перешкод для користування річчю, який у теорії називають негаторним.

4. Розпоряджання річчю передбачає можливість укладення щодо речі будь-яких правочинів у межах, визначених законодавством. Поряд з терміном «розпоряджання» Цивільний кодекс використовує поняття «управління майном» (ч. 3 ст. 44; ч. 3 ст. 54; ст. 1029 — 1045), в тому числі речами.

5. Визнання незалежності змісту права власності від місця проживання власника та місцезнаходження майна не виключає встановлення публічно-правових норм, що передбачають необхідність отримання іноземцями та особами без громадянства дозволу на в’їзд та проживання на території України відповідно до законодавства України. Сама по собі наявність в особи об’єктів права власності, що знаходяться на території України, не зобов’язує відповідні державні органи дати дозвіл на в’їзд в Україну та проживання на її території.

Стаття 318. Суб’єкти права власності

1. Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

2. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

1. Із ст. 318 ЦК можна .зробити висновок про те, що законодавець повністю відмовився від таких різновидів речового права як право повного господарського відання та право оперативного управління. Суб’єктами права власності визнаються не тільки фізичні особи, не тільки юридичні особи приватного права, а й юридичні особи публічного права (це випливає із ст. 329, ч. 1 ст. 318, ст. 2 ЦК). Але ж Господарський кодекс [42] за юридичними особами публічного права — суб’єктами господарювання не визнає права власності. Тому речові права суб’єктів публічного права не належать до категорії права власності.

2. Крім суб’єктів цивільного права, що називаються в ст. 2 ЦК, суб’єктом права власності визнається Український народ. За термінологією ст. 2 ЦК Український народ належить до інших суб’єктів цивільного права. Проте правові форми, в яких об’єкти права власності Українського народу залучаються до цивільного обороту, не встановлені. Таке рішення уявляється доцільним, оскільки, зокрема, в такий спосіб обмежується залучення цих об’єктів до цивільного обороту. Більше того, перелік об’єктів права власності Українського народу було б раціональним розширити, а положення про неможливість їх відчуження — чітко закріпити в законі. Це дало б змогу використати юридичну конструкцію права власності Українського народу в умовах, коли держава як суб’єкт цивільного права більш широко залучається до участі у цивільно-правових відносинах та до відповідальності за порушення обов’язків, що входять до змісту цих правовідносин.

3. Право власності міжнародних організацій у ст. 318 ЦК не визнається. Але воно у відповідних випадках має визнаватись відповідно до міжнародних договорів України.

4. Рівність усіх суб’єктів права власності перед законом зовсім не означає рівний обсяг прав усіх суб’єктів, що складають зміст права власності. Диференціація змісту права власності є неминучою. Вона встановлюється законами, а також установчими документами юридичних осіб. Але ж коли право власності у суб’єкта відповідно до закону виникло, воно захищається на підставі принципу рівності. Стосовно захисту права власності, особливості змісту якого (права) встановлюються законом та установчими документами юридичних осіб —суб’єктів права власності, диференціація є неприпустимою. Протилежне суперечило б принципу рівності всіх власників перед законом.

Проте Конституційний Суд України визнав конституційним Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким установлено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств [182].

Стаття 319. Здійснення права власності

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов’язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

1. Зазначення у ч. 1 ст. 319 ЦК на право власника володіти, користуватися та розпоряджатися майном на свій розсуд відповідає такому ж правилу ч. 1 ст. 12 ЦК, що встановлене стосовно будь-яких цивільних прав.

2. Частина 2 ст. 319 ЦК забороняє власникові здійснювати щодо свого майна дії, що суперечать закону. Це — спеціальне правило, що конкретизує положення ч. 1 ст. 13 ЦК, яка приписує особам, котрим належать цивільні права, здійснювати їх у межах цивільного законодавства (а не тільки в межах законів) та договору. Правилом ч. 2 ст. 319 ЦК законодавець прагнув підкреслити особливе значення права власності серед інших цивільних прав. Тому він і зазначив, що будь-які обмеження права власника вчиняти дії щодо свого майна можуть установлюватися лише законом. Але ж суперечність між цими двома положеннями Цивільного кодексу не треба перебільшувати. Слід ураховувати наступне. По-перше, закон може формулювати тільки загальне обмеження права власності, на підставі якого будуть видаватись підзаконні акти, що встановлюють більш конкретні обмеження на дії власників щодо свого майна. По-друге, зазначення в ст. 13 ЦК на «цивільне» (законодавство) та відсутність такого зазначення в ст. 319 ЦК не веде до значної суперечності між цими статтями, оскільки публічно-правові положення, що встановлюють межі здійснення цивільних прав (у тому числі і права власності) належить тлумачити як такі, що мають і цивільно-правовий зміст. По-третє, законом можуть передбачатись випадки, коли права власника обмежуються договором чи одностороннім правочином. Так, у заповіті може бути зроблено заповідальний відказ, що певною мірою обмежує право власності, одержане в порядку спадкування (ст. 1237, 1238 ЦК). У ч. 2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] передбачається встановлення договорами купівлі-продажу зобов’язань покупця, які означають обмеження права власності, набутого за таким договором. Ці зобов’язання (обмеження) зберігають свою дію і для осіб, що придбають об’єкт приватизації при подальшому його відчуженні. Такі ж правила встановлює і ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [100]. Але в інших випадках (не передбачених законом) договорами право власності не може обмежуватись. Автори складних юридичних конструкцій, що нерідко використовуються в підприємницькій діяльності, інколи не враховують цю обставину.

3. Як і будь-яка особа, що має цивільне право (ч. 4 ст. 13 ЦК), власник при здійсненні свого права на річ має додержуватись моральних засад суспільства. У протилежному випадку суд може відмовити йому в захисті права власності (ч. З ст. 16 ЦК). Таке протиставлення суб’єктивного права власника моральним засадам суспільства за умов розвиненого (в будь-якому разі — достатньо деталізованого) правового регулювання та включення до Конституції України [1] принципу верховенства права не можна розцінювати як значне досягнення вітчизняної правотворчості. Але ж усе-таки помітно, що законодавець надає перевагу над суб’єктивним правом не будь-яким моральним нормам, а лише тим, які є фундаментальними, тобто відносяться до категорії засад. Відтак вони входять до змісту принципу верховенства права.

4. У ч. 5 ст. 319 ЦК відтворюється частина сьома ст. 41 Конституції. Проте сфера дії ч. 5 ст. 319 ЦК є значно ширшою, оскільки вона поширюється не тільки на громадян (фізичних осіб), а й на інших суб’єктів цивільного права. Заборона використання права власності на шкоду правам громадян є лише конкретизацією ч. 2 ст. 13 ЦК, що зобов’язує особу при здійсненні права утримуватися від дій, які могли б порушувати права інших осіб, і не виключає застосування до права власності загального правила ч. 2 ст. 13 ЦК. Необхідність у цьому виникає у зв’язку з тим, що ч. 5 ст. 319 ЦК забороняє використовувати право власності на шкоду правам лише громадян. Із ч. 2 ст. 13 ЦК випливає заборона на використання права власності також усупереч правам не тільки громадян, а й інших фізичних та юридичних осіб. Оскільки свободи громадян закріплені в законі (в першу чергу — в Конституції), використання права власності всупереч свободам громадян у підсумку означає і шкоду правам громадян.

Правило про неприпустимість використання права власності на шкоду гідності громадян треба також тлумачити в нормативних межах, що випливають із ст. 28 Конституції («кожен має право на повагу до його гідності»).

5. Заборона використовувати право власності на шкоду інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі не пов’язується в ч. 5 ст. 319 ЦК з будь-якими нормативними межами. Тому при застосуванні цього правила треба бути вкрай обережним, ураховувати, що відповідно до ч. 6 ст. 13 ЦК недодержання суб’єктом цивільного права вимог додержуватись моральних засад суспільства, не шкодити правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію та природних якостей землі може бути підставою для покладення на власника обов’язку припинити певні дії лише за умови, що ці дії будуть кваліфіковані як зловживання правом. Якщо ж прямо та послідовно застосовувати ч. 5 ст. 319 ЦК, то будь-якого власника земельної ділянки, що оре та волоче її, а не вирощує багаторічну траву, можна звинуватити в погіршенні природних якостей землі.

6. За загальною декларацією про невтручання держави в здійснення особою права власності (ч. 6 ст. 319 ЦК) слідує спеціальне правило, що відсилає до законів, якими можуть передбачатися випадки та порядок обмеження діяльності власника чи її припинення. З урахуванням цього нормам Цивільного кодексу відповідає Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища [247]. Правда, цей Порядок затверджено Постановою Верховної Ради. Але до прийняття Конституції України постанови Верховної Ради за юридичною силою від законів не відрізняли, тому і зараз за названою постановою слід визнати юридичну силу закону.

7. При застосуванні ч. 3 ст. 319 ЦК належить ураховувати, що вона має не тільки нормативний, а й декларативний характер. Тому невиправданими були б будь-які спроби протиставити цю норму спеціальним правилам, що встановлені законами та допускають відступлення від принципу забезпечення всім власникам рівності умов здійснення їх прав. Зокрема, це стосується можливості використання речей у підприємницькій діяльності. З цього приводу встановлюється обмеження для одних власників та можливості для інших. Зокрема, Конституційний Суд України визнав, що Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким установлено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств і господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, відповідає Конституції України [243].

8. Що стосується права власності на національні, культурні та історичні цінності, то особливості його здійснення визначаються законом. У ст. 1 Закону «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» [140] культурні цінності визначаються як об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, підлягають збереженню, відтворенню та охороні. Нерухомі об’єкти культурної спадщини підлягають занесенню в Державний реєстр нерухомих пам’яток України (ст. 13 Закону «Про охорону культурної спадщини» [158]. Особливості набуття права власності на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, визначені Верховною Радою [245]. Стаття 19 Закону «Про охорону археологічної спадщини» [211] встановлює обов’язки юридичних і фізичних осіб, у користуванні або власності яких перебувають археологічні об’єкти. Стаття 18

Закону «Про охорону культурної спадщини» встановлює особливості здійснення права власності на об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками, а ст. 352 ЦК передбачає можливість викупу пам’яток історії та культури.

9. Стаття, що коментується, відтворює положення ст. 13 Конституції [1] про те, що власність зобов’язує. Це є підставою для встановлення численних публічно-правових та приватно-правових обов’язків власників.

Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності

1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

1. Законами прямо не встановлюються випадки, коли забороняється використовувати майно для підприємницької діяльності. Навпаки, встановлюються умови, за яких власник одержує право на здійснення підприємницької діяльності, що означає і право на використання майна в процесі підприємницької діяльності (державна реєстрація як суб’єкта підприємницької діяльності, отримання ліцензії, додержання правил щодо обмеження окремих видів речей у цивільному обігу тощо).

2. Стаття 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8] визнає за державами право забезпечувати виконання законів, необхідних для здійснення контролю за використанням власності відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків, зборів і штрафів. Це виключає застосування тих законів України, які обмежують використання майна для здійснення підприємницької діяльності за умов, коли такі обмеження не викликані потребами захисту більш суттєвих інтересів суспільства.

Стаття 321. Непорушність права власності

1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

1. Частина четверта ст. 41 Конституції визнає непорушним тільки право приватної власності, що відповідає змісту всього розділу II Конституції, який присвячений правам, свободам та обов’язкам людини та громадянина. Стаття 321 ЦК поширює принцип непорушності на право власності будь-яких інших осіб. Непорушність права власності в ч. 1 ст. 321 ЦК розкривається як неприпустимість протиправного позбавлення цього права чи обмеження в його здійсненні.

2. Непорушність права власності означає, далі, що лише у встановлених законом випадках та порядку можливе позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні. Але сам факт установлення законом підстави для позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обгрунтування втручання у право власності. Втручання у право власності, в тому числі, що ґрунтується на законі, не повинне порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи (Рішення Європейського Суду у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції», 1982 р.).

3. У ч. 3 ст. 321 ЦК відтворюється положення частини п’ятої ст. 41 Конституції та поширюються правила про неприпустимість примусового позбавлення права власності на інші (окрім приватної) види (форми) права власності. Примусове відчуження об’єктів приватної власності може бути засноване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. В умовах воєнного та надзвичайного стану відшкодування вартості цих об’єктів може бути наступним. Слід, однак, ураховувати, що правила про непорушність права власності є загальними в порівнянні, зокрема, з нормами ст. 346 — 354 ЦК, що встановлюють підстави припинення права власності.

Стаття 322. Тягар утримання майна

1. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. У звичайній ситуації власник може утримувати майно в будь-якому стані, навіть у такому, що призводить до втрати річчю своїх корисних якостей. Але у деяких випадках суспільна зацікавленість у належному утриманні речей, що знаходяться у приватній власності осіб, обумовлює встановлення прямих або побічних вимог до власників щодо утримання речей. Земля є власністю Українського народу. Ця власність співіснує з правом приватної власності на земельні ділянки, тому на власників земельних ділянок покладаються обов’язки зберігати корисні властивості землі, підвищувати родючість ґрунтів (п. «г» ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу [38]), а невиконання цих обов’язків тягне примусове припинення прав на земельну ділянку (ст. 143 ЗК). Неналежне утримання пам’яток історії та культури може бути підставою викупу таких об’єктів відповідно до ст. 352 ЦК. Неналежне утримання об’єктів права власності може тягти публічно-правову відповідальність. Відмова брати участь у витратах на утримання об’єктів спільної власності може бути підставою для стягнення із суб’єктів права спільної власності витрат інших співвласників на утримання таких об’єктів.

2. Тварини є особливими об’єктами цивільних прав (ст. 180 ЦК). Тому на власників можуть покладатись обов’язки щодо поводження з тваринами. Проте навіть жорстоке поводження з тваринами є лише підставою для притягнення до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу (ст. 89 КпАП [30]), але не є підставою припинення права власності на тварину.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. З моменту виникнення права власності й до моменту його припинення власник несе ризик випадкового знищення (пошкодження, псування) майна (правда, це не виключає встановлення договором іншого). Поняття «випадкового» в цій статті треба тлумачити так, що «випадкове» знищення (пошкодження, псування) має місце завжди, коли закон не покладає відповідальність на особу, дії якої стали причиною знищення (пошкодження, псування) майна, або коли такої особи взагалі немає. Тому за одних умов випадкове знищення (пошкодження, псування) може бути результатом дії тільки непереборної сили, а за інших умов як випадкове буде кваліфікуватись і знищення (пошкодження, псування) в результаті як дії непереборної сили, так і інших дій, що не містять ознаки вини суб’єкта (в теорії такі дії називаються як простий випадок). Як випадкове слід тлумачити знищення або пошкодження майна особою, яка не встановлена, за відсутності особи, на яку покладається відповідальність за незбереження майна.

Стаття 324. Право власності Українського народу

1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

1. У ст. 324 — 327 ЦК визначаються особливості окремих видів (форм) права власності. При цьому виокремлюються право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, та право комунальної власності.

2. Об’єктами права власності Українського народу визнаються всі природні ресурси, які знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Зокрема, такими об’єктами визнаються земля, її надра, водні ресурси, повітря. Частина друга ст. 5 Закону «Про тваринний світ» [183] визнає об’єктами права власності Українського народу об’єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі та знаходяться в межах території України.

3. Повноваження здійснювати право власності Українського народу від його імені надається органам державної влади, органам місцевого самоврядування. Ці повноваження вони мають здійснювати в межах, що встановлюються Конституцією. Це правило ч. 2 ст. 324 ЦК відтворює положення частини першої ст. 13 Конституції [1]. Але ж Конституція з цього приводу формулює тільки найбільш загальні положення. Тому реально зазначені повноваження перелічених органів визначаються відповідними законами, а в умовах, коли формування законодавчої бази відповідно до Конституції не закінчено, — також і підзаконними актами.

4. Зміст права власності Українського народу має особливості. Вони полягають, зокрема в тому, що об’єктами права власності Українського народу вправі користуватись (з додержанням відповідних законів) кожен громадянин. Крім того, особливості права власності Українського народу зумовили і особливості його захисту. За загальним правилом, право власності захищається ст. 185 — 198 Кримінального кодексу [36]. Право власності Українського народу на природні ресурси захищається ст. 236 — 254 того ж Кодексу. При цьому відповідна глава названа «Злочини проти довкілля», а не «проти власності».

5. Право власності Українського народу на землю не виключає придбання іншими суб’єктами цивільного права власності на земельні ділянки. Право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до ст. 81 — 84 Земельного кодексу [38] можуть мати громадяни (іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи, територіальні громади і держава.

6. На сьогодні законами не встановлюються правові форми, в яких Український народ бере участь у цивільних правовідносинах. Навіть стосовно землі та інших природних ресурсів, що деякою мірою залучаються до цивільного обороту, не передбачена участь у правовідносинах Українського народу. Суб’єктом правовідносин щодо названих об’єктів виступає держава, а не Український народ.

Стаття 325. Право приватної власності

1. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

1. Цивільний кодекс значно розширює зміст поняття права приватної власності в порівнянні з раніше прийнятими законами. Суб’єктами такого права можуть бути всі фізичні, а також юридичні особи приватного права. Слід, однак, мати на увазі, що з урахуванням положень Господарського кодексу [42] було б нелогічним визнавати право власності юридичних осіб публічного права. Стосовно суб’єктів господарювання слід також визнати такими, що підлягають застосуванню, положення Господарського кодексу, що визнають право колективної власності (ст. 93; ч. 5 ст. 111 ГК).

2. Постановою Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» [244] затверджений Перелік видів майна, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України.

Згідно з приміткою до Переліку ці види майна не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавної форми власності.

3. Право громадян на придбання зброї у власність настає з досягненням:

— вісімнадцяти років — право на придбання холодної та пневматичної зброї;

— двадцяти одного року — право на придбання мисливської гладкоствольної зброї;

— двадцяти п’яти років — право на придбання нарізної мисливської зброї (п. 12.1 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]).

4. За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, що може знаходитись у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується. Разом з тим допускається обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної чи юридичної особи. Земельний кодекс установлює численні обмеження прав на земельні ділянки (ст. 111), установлює норми безплатного передання земельних ділянок (ст. 121), але обмежень розміру земельних ділянок, які можуть бути у власності фізичних або юридичних осіб, не встановлює.

Стаття 326. Право державної власності

1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

3. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.

(Із змін, від 21.09.2006)

1. При прийнятті Цивільного кодексу законодавець відмовився від визначення того майна, що належить до державної власності. Щодо об’єктів права державної власності законодавець лише визначає, що таким є майно, в тому числі кошти (грошові). Повноваження здійснювати від імені держави право державної власності належить органам державної влади. Ці повноваження відповідно до ст. 19 Конституції [1] повинні визначатись законом.

2. Відповідно до ч. 3 ст. 167 ЦК держава вправі створювати юридичні особи приватного права. Такими називаються підприємницькі товариства. Допускається створення державою інших юридичних осіб приватного права, що визнаються суб’єктами права приватної власності. Але чинне цивільне законодавство з цього приводу не формулює в достатній мірі детальних положень. При створенні юридичної особи приватного права держава передає у приватну власність такої особи частину свого майна. Держава при цьому втрачає право власності на це майно, а отримує корпоративні права (вони визначаються в ст. 167 ГК [42]; порядок здійснення державних корпоративних прав установлюється ст. 168 ГК) щодо створеної юридичної особи (якщо створюється акціонерне товариство, держава отримує у власність цінні папери — акції). Держава має право бути учасником юридичних осіб не тільки одноосібно, а й разом з іншими суб’єктами, що можуть бути учасниками (засновниками) юридичних осіб. У подальшому держава реалізує свої корпоративні права щодо юридичних осіб, учасником яких вона є, нарівні з іншими особами, що є учасниками юридичних осіб.

3. При створенні юридичних осіб публічного права держава закріплює за такими особами частину свого майна, яке при цьому залишається у власності держави. Закріплення за юридичною особою публічного права майна, що є власністю держави, породжує в юридичної особи одно із речових прав, що передбачені ч. 1 ст. 133 ГК, — право господарського відання або право оперативного управління. На праві господарського відання державне майно закріплюється за юридичними особами публічного права, що створені для здійснення підприємницької діяльності. На праві оперативного управління державне майно закріплюється за юридичними особами публічного права, що створюються для некомерційної господарської діяльності (ст. 137 ГК), в тому числі за казенними підприємствами. Таке ж речове право належить юридичним особам, що утримуються за рахунок бюджетів.

4. Зміст права господарського відання, що належить юридичним особам публічного права, визначається відповідно до ст. 136 ГК. Як і право власності, право господарського відання включає правомочності володіти, користуватися і розпоряджатися майном. При цьому Господарським кодексом і законом .можуть установлюватись обмеження правомочності юридичної особи публічного права розпоряджатися окремими видами майна без згоди органу, що здійснює повноваження власника. Цей орган вправі контролювати використання та збереження майна, закріпленого за юридичною особою публічного права, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність юридичної особи (державного підприємства).

Захист права господарського відання здійснюється на підставі тих же положень закону, які встановлені для захисту права власності. При цьому спеціально передбачається можливість захисту права господарського відання перед власником, тобто перед державою та органом, що здійснює її правомочності як власника (ч. 3 ст. 136 ГК).

Це — достатньо визначене правило, що встановлює межу між речовим правом держави та речовим правом заснованих нею юридичних осіб публічного права і виключає можливість звернення стягнення на майно, що закріплене за державним підприємством як юридичною особою публічного права на праві господарського відання, за боргами держави, а також можливість відповідальності держави за зобов’язаннями юридичних осіб публічного права, за якими державне майно закріплене на праві господарського відання.

5. Зміст права оперативного управління, що належить юридичній особі публічного права, визначається відповідно до ст. 137 ГК. Це право також є речовим і включає правомочності володіти, користуватися і розпоряджатися майном, закріпленим за юридичною особою публічного права. Але межі цих правомочностей суб’єкта права оперативного управління встановлюються не тільки Господарським кодексом і законами, а й власником майна, тобто державою (уповноваженим нею органом). Обмеженість права оперативного управління в порівнянні з правом власності та правом господарського відання виявляється також у тому, що держава через уповноважені нею органи має право вилучити у суб’єкта господарювання, якому належить право оперативного управління (стосується казенних підприємств) надлишкове майно, а також майно, що не використовується або використовується не за призначенням. В інших юридичних осіб публічного права (юридичних осіб, які не є суб’єктами господарювання) майно, що закріплене за ними на праві оперативного управління, уповноважений державний орган вправі вилучати, якщо обмеження щодо цього не встановлені законодавством або установчими документами суб’єкта права оперативного управління, створеного державою.

6. Право власності Автономної Республіки Крим прямо не визнається ні в Цивільному, ні в Господарському кодексах. Обережність щодо визнання речових прав Автономної Республіки Крим виявив законодавець і при прийнятті Конституції Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим надається повноваження здійснення права власності на відповідні землю і природні ресурси (ч. 2 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим [126]), але ж Автономна Республіка Крим при цьому не визнається суб’єктом права власності, що відповідає ст. 84 Земельного кодексу [38], яка допускає можливість знаходження земель у державній, комунальній і приватній власності. Інше майно належить Автономній Республіці Крим (п. 10 ч. 1 ст. 18; п. 4 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим), але ж при цьому не визначається речове право, яке Автономна Республіка Крим має на те майно, яке їй «належить». Відповідно до ст. 168 ЦК Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За нею визнається право створювати юридичні особи публічного і приватного права. Слід також ураховувати, що постановою Кабінету Міністрів «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю та власністю Республіки Крим» [275] у власність Автономної Республіки Крим було передане майно підприємств, перелічених у цій постанові.

Стаття 327. Право комунальної власності

1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

1. Об’єктами права комунальної власності спочатку були всі види майна, яке було передане до комунальної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» [276]. У зв’язку з уведенням в дію нового Цивільного кодексу в сфері комунальної власності утворюється та ж система речових прав, яка характерна для сфери державної власності та яка висвітлена в коментарі до ст. 326 ЦК. Вона передбачає створення територіальними громадами не тільки комерційних та некомерційних підприємств, інших суб’єктів публічного права, майно яких залишається об’єктами комунальної власності, а і господарських товариств, яким комунальне майно буде передаватись у власність в обмін на корпоративні права.

2. Частина 2 ст. 327 ЦК право управління майном, що є комунальною власністю, надає територіальним громадам сіл, селищ, міст безпосередньо, а також утвореним територіальними громадами органам місцевого самоврядування.

Право власності та інші речові права за Господарським кодексом України

1. У коментарі до ст. 326 ЦК викладена схема відносин між державою та створеними нею (або за повноваженнями, наданими державою) юридичними особами. Ця ж схема поширюється і на відносини між територіальними громадами та створеними ними (або за повноваженнями, наданими ними) юридичними особами. Крім викладеного в коментарі до ст. 326 ЦК, слід ураховувати наступні положення Господарського кодексу [42].

2. Право господарського відання і право оперативного управління може належати не тільки державним та комунальним юридичним особам публічного права, а і підприємствам об’єднань громадян, релігійних організацій (ч. 5 ст. 112 ГК). При цьому право господарського відання належить комерційним підприємствам-суб’єктам підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 136 ГК), а право оперативного управління — не- комерційним юридичним особам (ст. 137 ГК). Стаття 113 ГК установлює, що приватне підприємство діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства або на основі приватної власності юридичної особи. Звідси можна зробити висновок про те, що приватне підприємство не є суб’єктом права приватної власності, і також наділяється правом господарського відання або оперативного управління.

3. У ст. 93, 111 ГК використовується поняття колективної власності. Підприємством колективної власності визнається «корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників)». Звідси випливає, що засновниками підприємств колективної власності можуть бути суб’єкти цього виду власності. Так воно і є, оскільки підприємствами колективної власності визнаються підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій (ч. 2 ст. 93 ГК). Щодо підприємств об’єднань громадян і релігійних організацій логічно визнається право господарського відання або оперативного управління (ч. 5 ст. 112 ГК). Але ж речове право підприємств споживчої кооперації не отримало будь-якої назви (див. ст. 111 ГК). З урахуванням ст. 112 ГК речове право підприємств споживчої кооперації логічно було б позначати термінами «право господарського відання» або «право оперативного управління» (залежно від наявності чи відсутності у юридичної особи права на здійснення підприємницької діяльності).

Виробничий кооператив також визнається підприємством колективної власності, хоч стосовно нього формулювання «діє на основі колективної власності засновника (засновників)» (ч. 1 ст. 93 ГК) є недоречним.

Стаття 328. Підстави набуття права власності

1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

1. Ця стаття стосовно підстав набуття права власності встановлює принцип «все дозволено, крім того, що заборонено» законом. Це виявилося зручним для забезпечення інтересів не тільки фізичних осіб та юридичних осіб приватного права, а і для забезпечення інтересів держави. Так, законодавець визнав недостатньо етичним установлення таких підстав набуття державою права власності як конфіскація та реквізиція. Але ж ці підстави не заборонені й навіть непрямо передбачаються положеннями, що формулюють відповідні підстави припинення права власності.

2. Закріплюється презумпція правомірності набуття права власності. Незаконність набуття права власності має бути встановлена рішенням суду. До набрання рішенням суду законної сили право власності вважається набутим правомірно. Інша форма спростування презумпції правомірності набуття права власності — це прямо випливає із закону неправомірності набуття права власності. Так, коли закон визнає недійсним (нікчемним) правочин, спрямований на набуття права власності, із цього закону прямо випливає незаконність набуття права власності. Тому вимога про витребування майна із незаконного володіння особи, що набула це майно в силу нікчемного правочину, може бути пред’явлена без пред’явлення вимоги про визнання правочину недійсним (про спростування презумпції правомірності набуття права власності). До цього моменту можливе тимчасове обмеження прав відповідача на майно в процесуальних формах, що передбачені Кримінально-процесуальним [27], Цивільним процесуальним [44] та Господарським процесуальним [31] кодексами.

Стаття 329. Набуття права власності юридичною особою публічного права

1. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

1. Під словами «майно, яке передане... у власність» слід розуміти не тільки майно, що передане засновником при створенні юридичної особи публічного права або пізніше, а й майно, передане юридичній особі публічного права іншими суб’єктами. Але ж законодавець не зміг тут послідовно здійснити метод конкретних дозволів щодо юридичних осіб публічного права. І після першого ж конкретного дозволу набувати право власності на майно, яке юридичній особі публічного права передане, сформулював загальний дозвіл на способи набуття права власності юридичними особами публічного права, передбачивши можливість установлення законом конкретних заборон.

2. У цілому слід визнати, що ст. 329 ЦК не повинна застосовуватись як така, що суперечить спеціальним положенням законів. Щодо юридичних осіб публічного права, які мають статус суб’єктів господарювання (державні та комунальні комерційні та некомерційні підприємства) спеціальними положеннями Господарського кодексу встановлено, що вони наділяються не правом власності, а правом господарського відання або оперативного управління (ст. 136, 137). Тільки законодавець вправі виключити із Господарського кодексу спеціальні положення про право господарського відання та право оперативного управління та відкрити у такий спосіб можливість для застосування положень Цивільного кодексу про право власності юридичних осіб публічного права, які (положення) мають кваліфікуватись як загальні стосовно ст. 136, 137 ГК [42].

Стаття 330. Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права

1. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

(Із змін, від 18.11.2003)

1. Стаття 388 ЦК установлює випадки, коли власник майна не може витребувати його у добросовісного набувача. Оскільки майно не може бути витребуване у такого набувача, ст. 330 ЦК визнає за таким набувачем право власності, хоч особа, що передала йому це майно, і не мала права вчиняти правочин щодо передання набувачеві цього майна. Момент переходу права власності до набувача визначається при цьому відповідно до ст. 334 ЦК (у момент передання речі за правочином).

2. Правила ст. 330 ЦК і ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] свідчать про те, що вітчизняний законодавець періоду формування ринкової економіки відійшов від загальновизнаного положення римського права про неможливість передання особою іншій особі більше прав, ніж перша з осіб має, ще більше, ніж законодавець радянської доби.

Стаття 331. Набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва

1. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

2. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

3. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.

4. Частину четверту виключено

(Із змін, від 15.12.2005)

1. Відповідно до заголовків ст. 331 і 322 ЦК, сфера їх дії має розмежовуватись за ознакою того, створюється нова річ чи здійснюється переробка речі. Але при тлумаченні правових норм заголовкам статей, як і будь-яким загальним положенням законів, не можна віддавати перевагу над змістом цих статей, який (зміст) у цьому контексті має кваліфікуватися як такий, що формулює спеціальні положення. Із змісту ч. 1 ст. 331 ЦК належить зробити висновок про те, що ця частина вирішує питання виникнення права власності на нову річ, виготовлену із матеріалів особи, що виготовила (створила) цю річ. Із змісту ст. 332 ЦК випливає, що вона вирішує питання права власності на річ (нову річ), створену шляхом переробки чужої речі (чужих матеріалів).

2. Особа, яка створила (виготовила) нову річ із своїх матеріалів, набуває права власності на новостворену річ. У той же час допускається встановлення законом або договором іншого (наприклад, якщо договором передбачено, що право власності на річ, що була виготовлення на замовлення іншої особи, належить цій особі).

3. Дія ч. 1 ст. 331 ЦК поширюється на створення нової речі із своїх матеріалів будь- якою особою, у тому числі і особами, які не досягли чотирнадцяти або вісімнадцяти років, оскільки створення нової речі не є правочином, а тому не потребує будь-якого обсягу дієздатності.

4. На підставі ч. 1 ст. 331 ЦК вирішується питання про право власності на річ, створену особою із своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою. Власником такої речі є особа, що створила її. Але це правило є диспозитивним. У випадках, якщо річ виготовлена особою з матеріалу, що їй не належить, застосовується ч. 3 ст. 332 ЦК.

5. За загальним правилом абзацу першого ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на ново- створене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Це формулювання не є досить визначеним. Дійсно, треба з’ясувати, який же юридичний факт дає підстави стверджувати, що будівництво об’єкта є завершеним. Тому абзац перший взагалі не підлягає застосуванню. Цей висновок підтверджується абзацом другим ч. 2 ст. 331 ЦК, яка юридичним фактом, що породжує право власності на новостворене нерухоме майно у випадках, коли законом або договором передбачається прийняття нерухомого майна до експлуатації, називає прийняття об’єкта до експлуатації. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів [313] не встановлює будь-яких винятків із загального правила про обов’язковість прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів. Прийняття закінчених будівництвом об’єктів до експлуатації здійснюється після належного оформлення акта готовності об’єкта до експлуатації та видачі замовникові зареєстрованого інспекцією державного архітектурного будівельного контролю свідоцтва про відповідність збудованого об’єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил (п. 4, 12, 13 Порядку).

6. Але і оформлення акта про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта право власності на нерухоме майно не породжує. Відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 331 ЦК у випадках, коли право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації. Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215] не встановлює будь-яких винятків із загального правила про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Отже, право власності на новостворене нерухоме майно виникає тільки з моменту реєстрації цього права. Це — досить визначене, хоч і алогічне правило: права не існує, поки воно не буде зареєстроване, але за відсутності права не може бути здійснена його реєстрації. І все ж законодавець вважає, що «щось» реєструється. Реєстрація цього «щось» породжує право власності. Законодавець визнав за неприйнятне встановити, що реєструється «щось», тому він установив, що реєструється право, якого до реєстрації не існує.

7. Між прийняттям закінченого будівництвом об’єкта до експлуатації та державною реєстрацією права власності на новостворене нерухоме майно є ще один юридичний факт — отримання замовником (особою, яка сама створила об’єкт нерухомого майна із своїх матеріалів) свідоцтва про право власності на новостворене нерухоме майно. Це свідоцтво видається місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування (п. 6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]).

8. До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використане при будівництві.

Стаття, що коментується, не вирішує питання про те, хто ж є власником цих матеріалів, обладнання тощо. Оскільки інше не встановлено, власником слід вважати того, хто надав відповідне майно для здійснення будівництва, крім випадків, коли договором передбачено інше. Але слід ураховувати, що до виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно існує право власності не тільки на матеріали, обладнання тощо (ч. 3 ст. 331 ЦК), а й право власності на об’єкт будівництва або результат інших будівельних робіт. Суб’єктом цього права власності є замовник, якщо інше не встановлене договором (ст. 876 ЦК).

9. Відповідно до ч. 3 ст. 331 ЦК особа, що має право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, за умови, що вона є власником матеріалів, обладнання тощо (ч. 3 ст. 331 ЦК) і об’єкта будівництва або інших будівельних робіт (ст. 846 ЦК), може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва. Реально маються на увазі договори про відчуження та іпотечні договори. Предметом договору про відчуження є об’єкт незавершеного будівництва, під яким згідно з абзацем третім ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197] розуміється об’єкт будівництва, на який видано дозвіл на будівництво, понесені витрати на його спорудження та який не прийнятий в експлуатацію відповідно до законодавства. При цьому для реєстрації права власності набувача на об’єкт незавершеного будівництва, крім договору про відчуження, надаються документи, що підтверджують речове право на земельну ділянку, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.

10. Стаття 331 ЦК не встановлює будь-яких правил щодо отримання публічного дозволу на відчуження об’єкта незавершеного будівництва. Це дає підстави для висновку про те, що будь-який дозвіл не є для цього необхідним. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч спеціальному публічно-правовому припису частини п’ятої ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75], відповідно до якого угоди про відчуження житлового будинку, будівництво якого не завершено, посвідчуються нотаріально за умови наявності рішення відповідного органу місцевого самоврядування або відповідної місцевої державної адміністрації. З урахуванням неповної логічної тотожності житлового будинку, будівництво якого не закінчено, та інших незавершених будівництвом об’єктів нерухомого майна, а також історичного чинника (тенденції до уніфікації правила про правочини щодо нерухомого майна), слід дійти висновку, що частина п’ята ст. 55 Закону «Про нотаріат» підлягає застосуванню за аналогією до відносин щодо відчуження об’єктів незавершеного будівництва, що не є житловими будинками, будівництво яких не закінчено.

11. Щодо передання в іпотеку об’єктів незавершеного будівництва, частина друга ст. 16 Закону «Про іпотеку» встановлює, що воно здійснюється шляхом передання в іпотеку «прав на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва, об’єктів незавершеного будівництва або майнових прав на них.

Стаття 332. Набуття права власності на перероблену річ

1. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

2. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

3. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.

5. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

1. Хоч у визначенні переробки, що міститься в ч. 1 ст. 332 ЦК, і не йдеться про те, що цей термін може застосовуватись тільки до створення особою нової речі із чужих матеріалів, усе ж із змісту цієї статті випливає, що її дія поширюється на відносини щодо створення особою нових речей із чужих матеріалів.

2. Виходячи з викладеного в попередньому пункті коментаря, слід зробити висновок про те, що самочинна переробка чужої речі, а також створення із чужих матеріалів нової речі, за загальним правилом, не тягне виникнення у особи, що переробила річ або створила із чужих матеріалів нову річ, права власності на нову річ. Із правила ч. 2 ст. 332 ЦК можна зробити висновок про те, що власником нової речі стає власник речі, що була перероблена (власник матеріалів). Але в ч. 3 ст. 332 ЦК зазначається, що за загальним правилом як при створенні нової речі, так і при переробці речі власник переробленої (нової) речі набуває права власності за своїм бажанням. За відсутності такого бажання власник речі чи матеріалів, що були перероблені, вправі вимагати відшкодування майнової та моральної шкоди відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК незалежно від того погодилась чи не погодилась особа, що здійснила переробку, привласнити річ, створену шляхом переробки.

3. Особа, яка здійснила переробку чужих матеріалів, одержує право власності на річ, створену в результаті переробки, за умови, якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалів, що були перероблені з метою створення цієї речі. Це правило діє навіть за умови самочинної переробки матеріалів.

4. За яких умов перевищення вартістю переробки та створеної нової речі вартості матеріалів є істотним — це має вирішувати суд. Але ж належить ураховувати, що при цьому приписується співставлення, з одного боку, «вартість переробки і створеної нової речі» і, з іншого боку, — вартість матеріалів. Буквальне тлумачення взятого в лапки формулювання приводить до висновку, що близький до безглуздого, бо «вартість переробки і створеної нової речі» завжди буде істотно перевищувати вартість матеріалів. Але ж законодавець не приписує суду при визначенні істотності зазначеного перевищення слідувати математичному співвідношенню двох зазначених вартостей. Тому істотність у цьому випадку повинна визначатись з урахуванням принципів справедливості, добросовісності та розумності.

5. Якщо особа, що здійснила переробку чужих матеріалів, відповідно до ч. 4 ст. 332 ЦК, набула права власності на нову річ (створену в результаті переробки), вона зобов’язана відшкодовувати власникові матеріалів їх вартість. Крім того, на цю особу покладається обов’язок відшкодувати власникові матеріалів моральну шкоду. Це правило не можна тлумачити так, що майнова шкода при цьому не відшкодовується. Вона підлягає відшкодуванню відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК.

6. Правила ч. 4 та 5 ст. 332 ЦК не можна тлумачити як конкретизацію положення ч. 3 ст. 332 ЦК. Тому вони поширюються і на відносини щодо нерухомого майна.

7. Частина 4 та 5 ст. 332 ЦК поширюється на випадки створення нової речі (рухомої чи нерухомої, отриманої на виконання правочину нікчемного або такого, що визнаний судом недійсним).

Стаття 333. Привласнення загальнодоступних дарів природи

1. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

1. Будь-яка особа, в тому числі і частково дієздатна, не повністю дієздатна, недієздатна або обмежено дієздатна, стає власником ягід, лікарських рослин, риби, що були здобуті (виловлені) у лісі чи водоймі, якщо такі дії не суперечать закону або місцевому звичаю. Право на збір ягід, лікарських рослин, на вилов риби може випливати із дозволу власника відповідної земельної ділянки, який може бути загальним, а не надаватися лише конкретним особам.

Стаття 334. Момент набуття права власності за договором

1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

4. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

1. У ч. 1 ст. 334 ЦК формулюється загальне правило, згідно з яким право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна. Але в будь-якому випадку до укладення договору право власності виникнути не може, оскільки передання майна до укладення договору є безпідставним і не може тягти виникнення права власності.

2. Передання визначається як вручення речі набувачеві. Річ набувачеві може вручити контрагент за договором або третя особа, на яку це покладено особою, що здійснює відчуження речі. «Вручення» дійсно може означати передання речі в руки набувачеві. Проте такий спосіб вручення має місце не завжди. Врученням слід вважати передання ключа від будинку, іншої будівлі, споруди, автомобіля тощо. У суді розглядалась справа про визнання недійсним договору дарування. Чоловік подарував дружині автомобіль, який придбав до шлюбу. Договір був підписаний і посвідчений нотаріально. Але пізніше чоловік став вимагати визнання договору недійсним, оскільки, як він стверджував, сторони не мали на меті при укладенні договору досягти юридичних наслідків. Зокрема, автомобіль, стверджував позивач, він не передавав обдаровуваній. Автомобіль як стояв у гаражі до укладення договору дарування, так і продовжував там стояти після цього. На автомобілі як їздив чоловік, так і продовжував їздити (правда, після укладення договору автомобіль згідно з документами був зареєстрований в органі Державної автомобільної інспекції як такий, що належить дружині. А підставою права чоловіка на управління автомобілем стала довіреність). Але за викладених умов факт передання речі (автомобіля) суд визнав доведеним. Такі ж ситуації виникають і в інших випадках, якщо правочини щодо передання речей, які реально в руки не передаються, укладаються між членами сім’ї, зокрема, при переданні у власність за правочином квартири чи її частини.

3. Переданням речі вважається і вручення її організації зв’язку або перевізникові для доставки набувачеві. Але такі дії прирівнюються до передання речі лише за умови, що річ відчужувалась без зобов’язання доставки. Не можна кваліфікувати як відчуження речі із зобов’язанням доставки такі випадки, коли в договорі передбачається обов’язок відчужувача сплатити перевізникові вартість послуги щодо перевезення, хоча ці затрати відчужувача набувач не відшкодовував відчужувачеві.

4. До передання речей як юридичного факту, що тягне виникнення у набувача права власності, прирівнюється передання набувачеві коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа.

5. Законом або договором момент виникнення права власності у набувача може визначатись інакше, ніж це встановлено ч. 1 ст. 334 ЦК. Належить, однак, ураховувати, що деякі цивільно-правові договори конструюються законодавцем як реальні. Тому виникнення права власності у набувача за такими договорами до передання речі є неможливим, оскільки до цього моменту договір не є чинним.

6. Перелік договорів, стосовно яких установлено обов’язкове їх нотаріальне посвідчення, наводиться в п. 2 коментаря до ст. 209 ЦК. Якщо майно передається за таким договором, то право власності у набувача виникає з моменту нотаріального посвідчення договору. На підставі ч. З ст. 6 ЦК сторони такого договору не вправі інакше визначити момент переходу права власності, оскільки наявними є обмеження, що встановлені цією частиною. Частина 3 ст. б ЦК забороняє відступати в договорах від положень актів цивільного законодавства, зокрема тоді, коли на неприпустимість відступлень від положень актів цивільного законодавства випливає із змісту законодавства. У ч. 1 ст. 334 ЦК зазначається на можливість відступити від сформульованого тут положення, а в ч. 3 — ні. Це є підставою для твердження про те, що із контексту цієї статті випливає неможливість відступити від правила ч. 3 ст. 334 ЦК, керуючись ч. 3 ст. 6 ЦК.

7. Правила ст. 334 ЦК за аналогією слід застосовувати при визначенні моменту виникнення речових прав на підставі цивільно-правових договорів про передання майна у володіння та користування, якщо при цьому не передбачається передання права власності на відповідне майно.

Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ

1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

3. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.

1. Із визначення безхазяйної речі, що дається в ч. 1 ст. 335 ЦК, випливає, що такою може визнаватись річ, коли є одна з ознак, на які вказується у визначенні — відсутність власника або відсутність відомостей про власника..

2. Стаття, що коментується, встановлює новий порядок визнання майна безхазяйним. Тому раніше встановлені з цього приводу правила зберігають чинність лише настільки, наскільки вони не суперечать цій статті. Слід ураховувати, що порядок визнання майна безхазяйним, що встановлений ч. 2 ст. 335 ЦК, стосується тільки нерухомого майна. Стосовно рухомого майна повинна застосовуватись ч. 3 ст. 335 ЦК, а також інші правові конструкції (знахідка, майно, від якого власник відмовився тощо).

3. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. До цього органу із заявою повинен звернутися орган місцевого самоврядування, на території якого виявлене безхазяйне майно. Безхазяйне майно обліковується органом державної реєстрації прав на нерухоме майно протягом року. Після спливу одного року орган, що уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади, звертається до суду із заявою про передання майна в комунальну власність.

Стаття 336. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився

1. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився (стаття 347 цього Кодексу), набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

1. Відмова від права власності на речі здійснюється в порядку, що встановлений ст. 347 ЦК. Заволодіння річчю, від якої власник відмовився, є підставою для набуття права власності лише на рухоме майно.

Стаття 337. Знахідка

1. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ.

2. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, .зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

3. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

4. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за і~і втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

1. На особу, що знайшла загублену річ, покладаються обов’язки повідомити про це особі, яка річ загубила, або власникові, а також повернути річ. Якщо річ знайдена в приміщенні або в транспортному засобі, річ повинна бути передана особі, що представляє володільця приміщення чи транспортного засобу. Щодо речей, які були знайдені в транспортних засобах, у приміщеннях або на території транспортних підприємств, чинними є правила Порядку та умов організації перевезення пасажирів та багажу автомобільним транспортом та підпункту 17.3 Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України [370].

2. Про знайдену річ слід заявити до органу міліції або органу місцевого самоврядування, якщо особа, якій належить повернути загублену річ, невідома, або невідоме місце її перебування. При цьому особа, що знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе, або передати знахідку до міліції, органу місцевого самоврядування чи вказаній цим органом особі.

3. Особа, що знайшла річ, яка швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є невідповідно великими в порівнянні з її вартістю, має право продати таку річ з одержанням письмових доказів ціни, за якою вона була продана. Кошти, одержані від продажу речі, повинні бути передані тій особі, яка мала право вимагати повернення речі.

4. Установлена відповідальність за втрату або пошкодження знайденої речі особою, що знайшла її. Така відповідальність наступає за наявності умислу чи грубої необережності особи, що знайшла річ. Вона полягає у відшкодуванні шкоди, розмір якої не може перевищувати вартості знайденої речі. Відшкодування інших збитків особи, що мала право вимагати повернення загубленої речі, законодавством не передбачено. Протизаконне привласнення знахідки зазвичай тягне лише цивільно-правову відповідальність. Кримінальна відповідальність встановлена за привласнення лише такого знайденого майна, що має особливу історичну, наукову, художню або культурну цінність (ст. 193 Кримінального кодексу [36]).

Стаття 338. Набуття права власності на знахідку

1. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме пере- дання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

1. Новий Цивільний кодекс відійшов від принципу «все ничіє — є державним» та встановив, що право власності на знахідку за встановлених умов набуває не держава, а особа, що знайшла річ. Особа (мається на увазі фізична), якій передана річ, що знайдена у приміщенні чи транспортному засобі, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ (ч. 1 ст. 337 ЦК). Тому ця особа набуває і право власності на річ відповідно до ст. 338 ЦК. Право власності на знахідку виникає після спливу шести місяців з дня заявлення про знахідку до органу міліції чи до відповідного органу місцевого самоврядування.

2. Право власності на знахідку виникає за умов, що викладені в п. 1 та 2 ч. 1 ст. 338 ЦК.

3. При відмові особи, до якої відповідно до закону має перейти право власності на знахідку, від набуття права власності на неї ця річ переходить у власність відповідної територіальної громади.

4. Спеціальні правила встановлені на випадки, якщо знахідкою є транспортні засоби. До них належать засоби повітряного, водного, залізничного транспорту. Транспортні засоби, на які поширюються Правила дорожнього руху, визначаються п. 1.10 цих Правил [298] як пристрій, призначений для перевезення людей і/або вантажу, а також установленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів.

Передання знайдених транспортних засобів на зберігання органу міліції є обов’язковим. Про таке передання робиться оголошення в пресі. Зі спливом шести місяців після передання транспортного засобу на зберігання органу міліції останній має право продати транспортний засіб. Це допускається, якщо не буде виявлено власника чи володільця або вони самі не заявлять про свої права на транспортний засіб. Сума виторгу має бути внесена на спеціальний рахунок в банку. Якщо упродовж трьох років з дня зарахування суми виторгу на цей рахунок власник транспортного засобу не зажадає передання йому суми виторгу, ця сума має бути перерахована на рахунок територіальної громади (переходить у її власність). Після спливу цього строку матеріальне право власника транспортного засобу на суму виторгу припиняється.

Стаття 339. Право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат, пов’язаних із знахідкою

1. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).

2. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.

3. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.

4. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

1. Правовідносини, які виникають між особою, що знайшла річ, та особою, якій вона має бути повернута, є складними. У частині, пов’язаній з поверненням речі власникові або набуттям на неї права власності, вони не є зобов’язальними, і норми зобов’язального права застосовуються до них за аналогією. В іншій частині ці правовідносини мають характер зобов’язань, до яких за аналогією можуть бути застосовані правила про зобов’язання, що виникають унаслідок учинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення.

2. У силу правовідносин, про які йшлося в попередньому пункті коментаря, особа, що знайшла річ, має право вимагати від особи, якій річ повернута, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних зі знахідкою, в тому числі витрат на зберігання, розшук власника, продаж речі тощо.

3. Розмір винагороди, на яку має право особа, що знайшла загублену річ, обмежується двадцятьма відсотками вартості речі. Сторони можуть домовитися про розмір винагороди і без додержання цього обмеження. Якщо ж розмір винагороди визначається судом, він не може перевищувати зазначений максимальний розмір.

4. Визнається юридичне значення публічної обіцянки винагороди особі, що знайшла загублену річ. Якщо така обіцянка давалась, розмір винагороди визначається цією обіцянкою, а відносини, що при цьому виникають, регулюються нормами інституту зобов’язань, що виникають на підставі публічної обіцянки винагороди (ст. 1144 ЦК).

5. Особа, що знайшла загублену річ, не має права на одержання винагороди, якщо вона не заявила про знахідку або вчинила спробу її приховати. При визначенні наявності цих юридичних фактів слід ураховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦК особа, що знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це орган міліції чи орган місцевого самоврядування. Позбавлення права на винагороду в зазначених випадках не позбавляє особу, що знайшла загублену річ, права на відшкодування витрат, пов’язаних із знахідкою.

Стаття 340. Бездоглядна домашня тварина

1. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.

3. Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

1. На особу, що помітила домашню бездоглядну тварину, не покладається будь-яких обов’язків. Але якщо ця особа затримала таку тварину, вона зобов’язана негайно повідомити про це власника та повернути йому тварину. Це правило за аналогією треба застосовувати до іншої особи, що є законним володільцем тварини та тимчасово не володіє нею.

2. За відсутності відомостей про власника домашньої бездоглядної тварини або про місце його знаходження особа, що затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це органу міліції або відповідному органу місцевого самоврядування.

3. На орган міліції або орган місцевого самоврядування покладається обов’язок вжити заходів щодо розшуку власника. Цей обов’язок слід кваліфікувати як такий, що має цивільно- правовий зміст, і невиконання якого може тягти цивільно-правову відповідальність.

4. На період розшуку власника особа, що затримала тварину, має право залишити її у себе. При цьому вона несе обов’язок утримувати тварину з додержанням ветеринарних правил та має право використовувати її. Допускається передання тварини іншій особі для утримання та використання. Можливе передання тварини органу міліції або органу місцевого самоврядування до вирішення питання про передання тварини на утримання іншій особі.

5. Відповідальність особи, у якої залишена домашня бездоглядна тварина, за її загибель або пошкодження є обмеженою за розміром і підставами. Ця особа несе цивільно-правову відповідальність лише у межах її вартості та лише за наявності умислу або грубої необережності.

Стаття 341. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину

1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про свої право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

1. Право власності на домашню бездоглядну тварину переходить до особи, у якої вона була на утриманні та в користуванні, за умови, що власника не виявлено, або він не заявив про своє право на тварину впродовж шести (стосується робочої або великої рогатої худоби) або двох (стосується інших тварин) місяців.

2. Якщо зазначена особа відмовилась від набуття права власності на домашню бездоглядну тварину, остання переходить у власність відповідної територіальної громади.

Стаття 342. Відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплата винагороди

1. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.

2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до статті 339 цього Кодексу.

1. Особа, у якої домашня бездоглядна тварина знаходилась на утриманні та в користуванні до її передання власникові, має право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини з урахуванням вигод, здобутих від користування твариною. Це правило підлягає застосуванню за аналогією у випадках, коли тварина передається у власність територіальної громади.

2. Право на винагороду відповідно до ст. 339 ЦК має лише особа, що затримала бездоглядну тварину. Таке право прямо не надається іншій особі, яка утримувала та використовувала тварину.

Стаття 343. Набуття права власності на скарб

1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.

Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

4. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.

1. На відміну від раніше чинного, новий Цивільний кодекс за загальним правилом ч. 2 ст. 343 ЦК визнає факт виявлення скарбу таким, що тягне набуття права власності на скарб особою, яка виявила скарб. У той же час установлюється низка винятків із цього загального правила.

2. Якщо скарб виявлений у майні, що належить на праві власності іншій особі, ця остання та особа, що виявила скарб, набувають у рівних частках право спільної власності на скарб. Суб’єкт іншого, крім права власності, речового права, права на скарб, виявлений у майні іншою особою, не набуває.

3. Якщо розкопки чи пошук цінностей велися без згоди на це власника майна, в якому був прихований та виявлений скарб, право власності на скарб набуває власник зазначеного майна. При цьому під власником слід розуміти не тільки юридичних та фізичних осіб, а й державу, і територіальні громади. Особи, які не мають права власності на майно, зокрема на земельні ділянки, а мають лише право користування, не можуть набувати права власності на скарб або його частину.

4. Якщо скарб містить пам’ятки історії та культури, право власності на нього набуває держава незалежно від того, хто є власником майна, в якому виявлено скарб. Але особа, що виявила скарб, має право на одержання від держави винагороди в розмірі 20 відсотків вартості скарбу на момент виявлення. Але особа, що виявила скарб, не набуває права на винагороду, якщо вона не виконала свого обов’язку невідкладно повідомити про виявлення скарбу органу міліції чи відповідному органу місцевого самоврядування та передати скарб цьому органу.

5. Якщо скарб, який містить в собі пам’ятки історії та культури, виявлений у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, що виявила скарб, мають право на винагороду від держави в розмірі 10 відсотків від вартості скарбу, право власності на який набуває держава.

6. Фізична особа, що виявила скарб під час розкопок, пошуків, що проводились відповідно до трудових обов’язків, не набуває ні права власності на скарб або його частину, ні права на винагороду. Це правило поширюється і на ті випадки, коли фізична особа проводила розкопки або пошуки відповідно до укладеного цивільно-правового договору.

Стаття 344. Набувальна давність

1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно — через п’ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування.

4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

1. Набувальна давність — це новий для вітчизняного цивільного права інститут. Раніше чинне законодавство встановлювало позовну давність на витребування майна із чужого незаконного володіння (крім державного), але набувальної давності не передбачало. Таким чином, відносини між відповідними суб’єктами залишались невизначеними назавжди: власник не міг витребувати річ у зв’язку з пропуском позовної давності, а володілець речі не міг стати її власником. Інститут набувальної давності усуває такі ситуації.

2. За загальним правилом, особа набуває права власності за набувальною давністю, якщо вона добросовісно заволоділа чужим майном і відкрито та безперервно володіла цим майном протягом установленого строку. Цей строк для нерухомого майна встановлений тривалістю десять років, а для рухомого майна — п’ять років від дня заволодіння річчю. До цього строку зараховується і той строк, упродовж якого річчю володів відповідно до умов, передбачених ст. 344 ЦК, правопопередник особи, що претендує на набуття права власності за набувальною давністю.

3. Інша тривалість набувальної давності встановлена на випадок, якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, але після закінчення строку договору (строку, на який майно було передане) власник не пред’явив вимоги про повернення майна. Право власності за набувальною давністю виникає при цьому через п’ятнадцять років на нерухоме майно та через п’ять років — на рухоме майно. Цей строк відлічується з дня спливу позовної давності, протягом якої власник мав право витребувати своє майно.

4. Правило абзацу другого ч. 3 ст. 344 ЦК стосується тільки строків, зазначених в абзаці першому цієї ж частини. Поширювати його на строки, що встановлені ч. 1 ст. 344 ЦК, чи застосовувати це правило за аналогією до цих строків підстав немає.

Отже, перерви у володінні майном, що відповідають абзацу другому ч. 3 ст. 344 ЦК, не впливають на перебіг тільки строків, зазначених у ч. 3 ст. 344 ЦК. Такі перерви не впливають на перебіг строків набувальної давності, якщо втрата володіння не перевищувала одного року. Цей строк може бути і більш тривалим, якщо володілець у межах одного року з дня втрати володіння вчинив позов про витребування майна. Це правило викликає інтерес, оскільки прямо передбачає можливість захисту володіння до набуття права власності за набувальною давністю.

5. Якщо особа заволоділа річчю недобросовісно, або прикривала факт володіння, або володіла річчю упродовж зазначених строків не безперервно (за винятком абзацу другого ч. 3 ст. 344 ЦК), вона не набуває права власності.

6. За загальним правилом, право власності за набувальною давністю виникає з моменту спливу зазначених строків. Але сам по собі сплив набувальної давності не є достатньою підставою для набуття володільцем права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери. Для набуття права власності на такі об’єкти володілець має звернутись до суду із заявою про визнання права власності, що виникло зі спливом набувальної давності. Набрання таким рішенням законної сили є підставою для виникнення права власності на зазначені види майна, крім нерухомого майна, право власності на яке підлягає реєстрації. Право власності на нерухоме майно виникає з моменту його державної реєстрації.

7. Порядок набуття права на земельну ділянку за давністю користування встановлюється ст. 119 Земельного кодексу [38]. Тут також установлено п’ятнадцятирічний строк. Але його сплив надає лише право на звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передання земельної ділянки у власність або надання у користування (на умовах оренди). Передання земельної ділянки у власність або користування при цьому здійснюється в порядку, установленому Земельним кодексом. При цьому слід ураховувати, що із контексту ст. 119 ЗК випливає, що громадянин набуває права на передачу йому у власність або надання у користування земельної ділянки за давністю користування. І це право може захищатись судом.

8. Урахування строку відкритого володіння, який минув до дня введення в дію нового Цивільного кодексу, при обчисленні строку набувальної давності, є можливим відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. Таке врахування можливе, якщо володіння почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом або раніше, тобто до 1 січня 2001 р. Але до набувальної давності може бути включений строк володіння тільки з 1 січня 2001 р. Строк володіння до 1 січня 2001 р. до набувальної давності не може бути зарахований, незалежно від його тривалості.

Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності

1. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

2. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

1. Приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності, передбачає укладення у встановленому порядку договору купівлі-продажу. Такий договір і є підставою виникнення права власності на майно, що приватизується.

2. Відповідно до законодавства про приватизацію юридичні особи (за встановленими обмеженнями) також можуть набувати права власності на майно, що приватизується.

3. Протилежне приватизації явище — націоналізацію (чи реприватизацію) — Цивільний кодекс не передбачає. Очевидно, мається на увазі, що придбання державою права власності на об’єкти, що були у приватній власності, повинне здійснюватись на підставі правочинів, що вчиняються шляхом вільного волевиявлення сторін.

Стаття 346. Підстави припинення права власності

1. Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історії та культури;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

7) виключено

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

(Із змін, від 17.11.2009)

1. Ця стаття не містить вичерпного переліку підстав припинення права власності. Зокрема, абзац дванадцятий частини п’ятої ст. 10 Закону «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» передбачає примусове відчуження об’єктів приватної власності з обов’язковим наступним повним відшкодуванням [160]. Ця правова конструкція не охоплюється поняттям реквізиції, як воно визначається в ст. 353 ЦК.

2. Момент припинення права власності визначається ст. 334, 347, 349, абзацом першим ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» та із застосуванням у відповідних випадках цих законодавчих норм за аналогією.

Стаття 347. Відмова від права власності

1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

1. Відмова від права власності на майно — це нова для вітчизняного цивільного законодавства правова конструкція. Відмова є правочином, який може здійснюватись у будь-якій формі, в тому числі усній. Такий правочин має вчинятись зазвичай шляхом заяви про відмову. Така заява може бути зроблена в будь-якій формі на адресу будь-якої особи, вона може бути безадресною, якщо інше не встановлено законом. Правочин на відмову від права власності може здійснюватись конклюдентними діями (ч. 2 ст. 205 ЦК). Оскільки інша будь-яка особа може заволодіти безхазяйним рухомим майном і в такий спосіб набути права власності на таке майно (ст. 336 ЦК), особа, що заволоділа рухомим майном, повинна мати докази здійснення колишнім власником правочину на відмову від права.

2. Право власності припиняється за загальним правилом з моменту вчинення правочину на відмову від цього права (з моменту заяви про відмову чи з моменту здійснення конклюдентних дій, що виявляють волю власника на відмову від права власності). Право власності на майно, яке (право) підлягає державній реєстрації, припиняється з моменту внесення відповідного реєстраційного запису. При цьому слід відрізняти реєстрацію права власності від реєстрації об’єктів права власності — транспортних засобів (Правила державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок [314]), вогнепальної зброї (Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної та холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [330]), газових пістолетів та револьверів (Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [274]), торговельних морських суден (ст. 26 — 31 Кодексу торговельного мореплавства [34]), річкових суден (ст. 26 Статуту внутрішнього водного транспорту [403]; Порядок ведення Державного суднового реєстру та Суднової книги України [287]), повітряних суден (ст. 25 Повітряного кодексу [32]).

3. Незважаючи на всю зручність та доцільність поширення правил про момент припинення права власності на майно, право власності на яке підлягає реєстрації, на майно, яке підлягає реєстрації, було б неправильним стверджувати, що право власності на майно, яке (майно) підлягає реєстрації, припиняється з моменту внесення відповідного запису до реєстру, оскільки це не відповідало б букві ч. 3 ст. 347 ЦК.

Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені, законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

1. Установлення видів майна, що не може належати відповідним особам на праві власності, слід відрізняти від деяких інших обмежень прав власника. Так, законодавство України не забороняє будь-яким особам набувати права власності на морське торговельне судно та експлуатувати його в територіальних водах України або у відкритому морі. Але право плавання під прапором України може бути надане тільки за умови, що власником судна є громадянин України або юридична особа, яка зареєстрована в Україні та учасниками якої є виключно громадяни або юридичні особи України (ст. 32 КТМ).

2. Обмеження кола майна, що може перебувати у власності суб’єктів цивільного права, не є широкими, а законодавчі акти з цього приводу не є численними. Загальним актом такого роду є Постанова Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» [245]. Чинними є і окремі інші обмеження. Частини 2 — 4 ст. 81 та ч. 2, 3 ст. 82 Земельного кодексу [38] обмежують можливість перебування земельних ділянок у власності іноземців та осіб без громадянства. У силу тенденцій розвитку цивільного законодавства, що обумовлені формуванням ринкової моделі економіки, застосування правил про порядок відчуження майна, яке не може належати особі на праві власності в силу пізніше прийнятого закону, буде мати поодинокий характер. Це стосується і правил про відчуження майна, яке згідно з пізніше прийнятим законом потребує спеціального дозволу, якщо такий дозвіл не надано.

3. Установлені такі правила відчуження майна, що не може належати особі в силу пізніше прийнятого закону, або майна, яке не може належати особі у зв’язку з відмовою особі в наданні дозволу на набуття майна відповідно до пізніше прийнятого закону:

1) власник зобов’язаний здійснити відчуження такого майна протягом установленого строку. Якщо цей строк не встановлено, слід зробити висновок про те, що цей строк відповідно до принципів добросовісності, справедливості та розумності має бути співрозмірним;

2) якщо власник не виконав зазначеного обов’язку, здійснюється примусовий продаж майна за рішенням суду, що приймається за заявою відповідного органу державної влади. Сума виторгу при цьому (з вирахуванням відповідних витрат) передається власникові;

3) якщо майно не продане (власником добровільно або в примусовому порядку), воно передається у власність держави за рішенням суду, а власникові виплачується сума, розмір якої визначається судом.

4. Значно частіше потреба в продажі майна виникає не у зв’язку з прийняттям нових законів, а у зв’язку з набуттям особою права власності на майно, яке не може належати даній особі, або майна, набуття права власності на яке потребує спеціального дозволу.

Відповідно до законодавства України іноземці й особи без громадянства, іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення в порядку спадкування. Але при цьому ст. 82 і 83 Земельного кодексу [38] приписує здійснити відчуження таких земельних ділянок протягом одного року з дня отримання права власності (а не з дня відкриття спадщини чи іншого дня).

5. У порядку спадкування можливе набуття права власності на майно, володіння яким є можливим лише за наявності спеціального дозволу. Можливе також анулювання дозволу на зберігання зброї. У таких випадках воно підлягає відчуженню у встановлені строки. Строки відчуження встановлюються різні — п’ятнадцять днів, місяць, шість місяців (пп. 12.17; 12.18; 12.21 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]). Інколи вони пов’язуються з попереднім переданням майна на зберігання до органів внутрішніх справ.

6. Примусовий продаж майна, права власності на яке набула особа, що не може мати права власності на таке майно, може здійснюватись тільки за рішенням суду, яке виноситься за заявою органу внутрішніх справ. До набрання таким рішенням законної сили органи внутрішніх справ можуть вилучити відповідне майно лише для цілей його зберігання.

7. За рішенням суду майно вилучається, продається, а виручена сума за вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням, передається колишньому власникові. Якщо майно залишилось не переданим у зв’язку з відсутністю покупців, воно передається у власність держави, а колишньому власникові виплачується сума, що дорівнює вартості цього майна, визначеної судом.

Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

1. Стаття, що коментується, демонструє надто формальний підхід до визначення моменту припинення права власності на майно у разі його знищення. Знищення означає припинення існування майна. За відсутності майна право власності на нього існувати не може. Але стосовно майна, право власності на яке підлягає реєстрації, встановлюється, що у зв’язку з його знищенням право власності на нього припиняється з моменту внесення запису до відповідного реєстру за заявою власника. Таке визначення моменту припинення права власності може мати значення для правовідносин, суміжних із цивільними.

Стаття 350. Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності

Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності здійснюються в порядку, встановленому законом.

(У ред. від 17.11.2009)

1. Земельні ділянки, про які йдеться у ст. 350 ЦК, визначаються у ч. 1 ст. 79 ЗК як частина земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Під іншими об’єктами нерухомого майна у ст. 350 ЦК розуміються об’єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК). Таке розуміння об’єктів нерухомого майна охоплює не тільки будинки, будівлі, споруди, а й багаторічні насадження, що відповідає ч. 3 ст. 351 ЦК і змісту Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [229]. Але ж слід ураховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК багаторічні насадження не є окремим об’єктом нерухомого майна, а право власності на земельну ділянку поширюється і на багаторічні насадження.

3. У ст. 350 ЦК чітко виокремлюються викуп земельних ділянок і об’єктів нерухомого майна для суспільних потреб та їх примусове відчуження. Ці дві правові конструкції (викуп і примусове відчуження) об’єднуються в поняття відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.

4. Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна для суспільних потреб визначається у ст. 1 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» як «передача земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за їх згодою у державну чи комунальну власність для задоволення суспільних потреб шляхом укладення договору купівлі- продажу чи іншого правочину у порядку, встановленому законом».

5. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, визначається в ст. 1 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» як «перехід права власності на земельні ділянки, інші об’єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду».

6. Суспільна необхідність як підстава примусового відчуження земельних ділянок та об’єктів нерухомого майна визначається у ст. 1 названого Закону [329] досить вузько (як «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку»). Отже, позивач має довести в суді наявність ознаки виключної необхідності. Крім того, у ст. 15 згаданого вище Закону визначаються види об’єктів, для розміщення яких може здійснюватись примусове відчуження земельних ділянок і об’єктів нерухомого майна. Ці законодавчі положення є більш жорсткими стосовно державних органів та органів місцевого самоврядування, що вимагають примусового відчуження земельних ділянок і об’єктів нерухомого майна, ніж відповідні положення ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

7. При викупі земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів укладається договір купівлі-продажу або договір міни. Такі договори підлягають нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Сторонами такого договору є власник земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів (продавець) і орган державної влади, орган місцевого самоврядування (покупець).

8. При примусовому відчуженні орган, що прийняв рішення про відчуження, звертається до суду з вимогою про відчуження земельної ділянки (земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів нерухомого майна). У відповідних випадках зазначений орган звертається з позовом про примусове відчуження земельної ділянки і знесення житлового будинку, будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на земельній ділянці, що підлягає примусовому відчуженню (ч. 3 ст. 6 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»). За наявності підстав суд приймає рішення про примусове відчуження та про знесення відповідних об’єктів.

Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з викупом для суспільних потреб чи примусовим відчуженням з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене

1. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, багаторічні насадження може бути припинене за згодою власника у разі викупу земельної ділянки, на якій вони розміщені, для суспільних потреб чи за рішенням суду в разі її примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності з обов’язковим попереднім і повним відшкодуванням їх вартості.

2. Особа, право власності якої підлягає припиненню, має право вимагати надання їй в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, іншої земельної ділянки, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

3. У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, вимога про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядається разом із вимогою про припинення права власності на такі об’єкти.

4. У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо.

5. До набрання законної сили рішенням суду про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності власник має право на власний розсуд розпоряджатися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, багаторічними насадженнями, що розміщені на такій земельній ділянці.

6. Власник земельної ділянки в разі її відчуження на користь іншої особи зобов’язаний попередити таку особу про рішення, прийняте органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб, та в десятиденний строк повідомити орган, що прийняв таке рішення, про відчуження земельної ділянки на користь іншої особи. Рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб зберігає свою чинність для нового власника земельної ділянки.

(У ред. від 17.11.2009)

1. Вимога обов’язкового попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки і розташованих на ній об’єктів нерухомого майна відтворюється у частині п’ятій ст. 41 Конституції України, але має значно ширшу сферу дії: 1) поширюється на власників — не тільки громадян, а й юридичних осіб; 2) поширюється не тільки на примусове відчуження земельних ділянок та розташованих на них об’єктів нерухомого майна, а й на їх викуп. Разом з тим, слід ураховувати, що механізм забезпечення обов’язкового і повного відшкодування вартості земельних ділянок установлений тільки стосовно примусового відчуження зазначених об’єктів — підставою для державної реєстрації права власності держави на примусово відчужені земельні ділянки та розташоване на них нерухоме майно є, зокрема, документи, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, надане замість відчуженого (ч. 4 ст. 16; абзац другий ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»).

2. У разі викупу земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів нерухомого майна право власності до набувача (держави, територіальної громади) переходить відповідно до спеціального правила абзацу першого ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» «після укладення договору купівлі-продажу (іншого правочину, що передбачає передачу права власності) та державної реєстрації такого права». Стосовно випадків примусового відчуження момент переходу права власності не встановлений. Тому в таких випадках наведене законодавче положення про перехід права власності на земельну ділянку та розташоване на ній нерухоме майно з моменту державної реєстрації такого права підлягає застосуванню за аналогією.

3. Власник земельної ділянки, що підлягає відчуженню, має право вимагати надання йому іншої земельної ділянки. При викупі власник може відмовитись від укладення договору (купівлі-продажу, міни) у разі, якщо запропонована йому земельна ділянка його не влаштовує. При примусовому відчуженні власник не може протидіяти прийняттю судом відповідного рішення, а законодавець не дає власнику будь-яких інших гарантій, крім гарантії того, що інша земельна ділянка буде надана в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади.

Тож власнику можуть і не запропонувати земельну ділянку в районі, де земельні ділянки надаються людям, що належать до категорії шановних. Певного гарантією для власника земельної ділянки може бути лише правило ч. 6 ст. 4 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [329] («примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності здійснюється за умови надання її власнику відповідно іншої рівноцінної земельної ділянки, якщо інше не погоджено з власником відчужуваної земельної ділянки»).

4. Додаткове речення «вартість якої враховується при визначенні викупної ціни» не відповідає логіці людського мислення. Але таке ж формулювання включене до ч. 1 ст. 14 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з-мотивів суспільної необхідності». Згідно з логічним тлумаченням можна зробити висновок про те, що на вартість наданої іншої земельної ділянки зменшується сума, що підлягає виплаті власнику як викупна ціна. Більш детально ці питання вирішуються ч. 1 ст. 14 названого Закону, де передбачається доплата або покупцем (органом, що прийняв рішення про примусове відчуження) або власником з метою досягнення еквівалентності подібно до того, як це передбачено ч. 3 ст. 715 ЦК стосовно будь-якої міни. Такі ж правила встановлені ст. 14 названого Закону у разі надання інших об’єктів нерухомого майна замість об’єктів, що відчужуються.

5. У разі, коли власник земельної ділянки, що підлягає відчуженню, не є власником об’єктів нерухомого майна, які на ній розташовані, при викупі договір укладається з власником земельної ділянки і кожним із власників об’єктів нерухомого майна. Частина 4 ст. 351 ЦК («питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо») не перешкоджає пред’явленню органом, який прийняв рішення про примусове відчуження, одного позову до декількох відповідачів (власника земельної ділянки і власників розташованих на ній об’єктів нерухоме майна) згідно з п. 2 ч. 2 ст. 32 ЦПК, оскільки обов’язки відповідачів виникли з однієї підстави.

6. Відповідно до ч. 5 ст. 351 ЦК власник має право до відповідного моменту розпоряджатися об’єктами нерухомого майна, розташованими на земельній ділянці, що підлягає примусовому відчуженню.

7. Невиконання власником земельної ділянки обов’язку надати інформацію набувачу, який (обов’язок) покладається на нього при відчуженні частиною шостою ст. 351 ЦК, є підставою визнання відповідного договору недійсним на підставі ст. 230 ЦК. У разі відчуження об’єктів нерухомого майна, розташованих на такій земельній ділянці, такий обов’язок на власника прямо не покладається. Але це не виключає застосування і в цьому випадку ст. 230 ЦК.

Стаття 352. Викуп пам’ятки історії та культури

1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження.

2. Якщо власник пам’ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження.

4. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

5. Викупна ціна пам’ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

1. Чинність цієї статті поширюється тільки на пам’ятки історії та культури. До таких пам’яток належить значно менше коло об’єктів, ніж до категорії національних, культурних та історичних цінностей, про які йдеться в ч. 8 ст. 319 ЦК.

2. У ст. 352 ЦК не вказується прямо на те, що вона чинна тільки стосовно нерухомих пам’яток історії та культури. Але ж таке тлумачення терміна «пам’ятки історії та культури» має нормативні підстави. У ст. 1 Закону «Про охорону об’єктів культурної спадщини» [158] пам’ятка визначається як об’єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Та й із визначення об’єктів культурної спадщини, що дається там же, із класифікації об’єктів культурної спадщини, що наводиться в ст. 2 того ж Закону, випливає, що до них належать лише об’єкти нерухомого майна.

3. Дії або бездіяльність власника пам’ятки історії та культури, що дають підстави для застосування ст. 352 ЦК, можуть мати чи ні ознаки вини. Зокрема, у власника можуть бути відсутніми можливості створити умови для збереження пам’ятки історії та культури. Необхідною є тільки наявність доказів такої динаміки стану пам’ятки, яка загрожує її знищенням або пошкодженням.

4. За наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 352 ЦК, державний орган, що здійснює виконавчу владу у цій сфері, робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. Про попередження має бути прийнято відповідний розпорядчий акт, який надсилається власникові. Це і є формою і способом попередження. Цей акт власник може оспорити в суді.

5. При невідкладній необхідності — це вкрай обмежене коло випадків — звернення до суду з позовом про викуп пам’ятки історії та культури можливе і без такого попередження. У будь-якому випадку не встановлено строку, після якого можливе звернення до суду з таким позовом. Але ж за загальним правилом (за відсутності невідкладної необхідності) звернення до суду є можливим за умови, що після попередження власник не припинив дій чи бездіяльності, що породжують загрозу незбереження пам’ятки історії та культури, зокрема, у зв’язку з відсутністю у власника можливості для створення умов для збереження пам’ятки. Якщо позивач доведе наявність обставин, про які зазначається в ст. 352 ЦК, суд має постановити рішення про викуп пам’ятки історії та культури. Якщо сторони не досягли згоди щодо викупної ціни об’єкта, вона визначається судом. Це можливе за заявою позивача в цій же справі.

6. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави. Договір купівлі-продажу при цьому не підписується, оскільки правовстановлюючим документом є рішення суду, що набрало законної сили.

Стаття 353. Реквізиція

1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

1. У статті, що коментується, визначаються загальні правила реквізиції майна. Поняття реквізиції, що використовується в цій статті, не охоплює собою відплатного вилучення майна, що застосовується як вид адміністративного стягнення (ст. 28 КУпАП [30]).

2. Реквізиція передбачає примусовий викуп майна у власника. Реквізиція допускається у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії або за наявності інших надзвичайних обставин. Підставою для реквізиції є суспільна необхідність, що викликана викладеними обставинами. За наявності такої підстави та зазначених вище обставин ст. 353 ЦК не перешкоджає виданню відповідним органом виконавчої влади розпорядження про реквізицію майна. Заборона на видання таких актів не випливає також із ст. 321 ЦК, що встановлює правила щодо непорушності права власності. Ні один орган виконавчої влади прямо не уповноважений законом (як це передбачено частиною другою ст. 19 Конституції [1]) на видання таких актів. Тому до вирішення питання про надання такого повноваження відповідним органам державної влади ці органи в межах своєї компетенції, визначеної підзаконними актами, не позбавлені права звертатись до суду з позовом про вилучення майна безпосередньо на підставі ст. 353 ЦК.

3. Хоч ст. 353 ЦК установлює підстави і порядок реквізиції майна, передбачається, що ці підстави та порядок мають встановлюватись законом. На цей час із таких законів відома тільки ст. 68 КТМ [34], яка дає капітану морського торговельного судна право за відповідних умов провести реквізицію необхідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути використаний для харчування. Але відсутність спеціального закону за наявності підстав, передбачених ст. 353 ЦК, не може бути перешкодою для реквізиції майна. Не визначені законом питання мають вирішуватись відповідно до засад цивільного законодавства, що закріплені у ст. 3 ЦК.

4. Відшкодування вартості майна проводиться попередньо, тобто до фактичного його вилучення. Оцінка майна має здійснюватись відповідно до Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [178] та інших актів законодавства.

5. Наступне повне відшкодування власникові реквізованого майна допускається лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Воєнний стан в Україні або окремих її місцевостях уводиться Президентом у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, а також у разі збройної агресії проти України (п. 20 частини першої ст. 106 Конституції, ст. 4 Закону «Про оборону України» [161]). Надзвичайний стан вводиться в Україні або окремих її місцевостях Президентом України (п. 21 частини першої ст. 106 Конституції) за наявності умов, що зазначені в ст. 4 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150].

6. Власник має право вимагати надання йому взамін реквізованого іншого майна, якщо це можливо.

7. Реквізоване майно може використовуватись відповідно до суспільної необхідності, що стала підставою для реквізиції. Воно може бути знищене, якщо реквізиція була здійснена з метою забезпечення санітарного або епідемічного благополуччя населення або у випадках, коли реквізиція була проведена з метою забезпечення безпеки суспільства.

Стаття 354. Конфіскація

1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

1. Конфіскація — це примусове безоплатне вилучення майна у власника і звернення його у власність держави.

Можливість застосування конфіскації щодо суб’єктів права приватної власності передбачена ст. 41 Конституції. Конституція не виключає конфіскації майна й інших форм власності. У Конституції норми щодо цього відсутні тільки тому, що в ній взагалі немає докладних положень щодо інших форм власності, ніж приватна.

Законодавчими актами може передбачатися конфіскація майна, яке перебуває у колективній, державній, комунальній власності. Звернення у власність держави (конфіскація) державного майна — це логічно небездоганна правова конструкція. Але законодавець допускає випадки конфіскації та державного майна, закріпленого за державними підприємствами на праві господарського відання, а за установами, що фінансуються з державного бюджету, і казенними підприємствами — на праві оперативного управління.

2. Конфіскація застосовується як санкція за вчинене правопорушення. Цілою низкою статей Кримінального кодексу [36] застосування конфіскації передбачено як міра кримінального покарання. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до Закону «Про виконавче провадження» [129]), поширюється і на випадки конфіскації майна фізичних осіб.

3. Кодекс про адміністративні правопорушення (ст. 29, 85, 88, 1062, 146 та інші) передбачає можливість застосування конфіскації предмета, який став знаряддям учинення або безпосереднім об’єктом правопорушення, як основної чи додаткової міри адміністративного стягнення. Установлюючи, як правило, можливість конфіскації предметів, які знаходяться у приватній власності громадян, ст. 28 КпАП допускає конфіскацію майна, що не є об’єктом права приватної власності правопорушника. Але ж можливість конфіскації майна, що не є об’єктом права власності правопорушника, повинна бути спеціально передбачена законом. Зазначення в законі про конфіскацію як санкцію, що підлягає застосуванню за певне порушення, є недостатнім для конфіскації майна особи, що не була порушником, якщо при цьому спеціально не вказується на можливість конфіскації майна, яке не є об’єктом права власності особи, що не вчиняла правопорушення. У ст. 326 Митного кодексу [40] формулюється спеціальна норма, яка допускає можливість конфіскації певних предметів, незалежно від того, чи є вони власністю особи, що вчинила правопорушення. Але реалізація наведеного положення ст. 326 МК виявляється неможливою. Справа в тому, що на цей час відсутні інші процесуальні форми прийняття судом рішення (постанови) про конфіскацію, ніж установлені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Цей Кодекс не передбачає участі власника в розгляді справи про адміністративні правопорушення (порушення митних правил), якщо він не є правопорушником. Винесення судом постанови у справі про адміністративне правопорушення, якою передбачається конфіскація майна особи, що не була учасником процесу, суперечило б п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], унеможливлювало б участь власника у виконавчому провадженні як боржника і порушувало б названу статтю уже на стадії виконавчого провадження.

4. У випадках, передбачених Кримінальним кодексом [36] і Кодексом про адміністративні правопорушення [30], конфіскація майна застосовується за рішенням (вироком, постановою) суду. Це відповідає частині шостій ст. 41 Конституції, яка щодо об’єктів приватної власності допускає застосування конфіскації виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законами.

5. Відповідно до загального правила ст. 81 КПК [27] гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а гроші, цінності та інші речі, які є речовими доказами, конфіскуються. Це — спеціальні підстави припинення права власності, що грунтуються на ч. 2 ст. 346 ЦК. Що стосується конфіскації грошей, цінностей та інших речей, що були речовими доказами, то закон не пов’язує її з учиненням протиправних дій власником. Це може призвести до таких дій відповідних державних органів, які суперечать ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8]. Конфіскація знарядь злочину та інших засобів, використаних при вчиненні злочину і здобутих злочинним шляхом, передбачена низкою статей Кримінального кодексу. Пленум Верховного Суду досить широко тлумачить поняття знарядь злочину. Це — мисливські рушниці, риболовні сітки, автомашини, мотоцикли, човни та інші транспортні і плавучі засоби, за допомогою яких вчиняється або полегшується вчинення злочину (п. 14 постанови «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи» [383]).

6. Відповідно до п. 3 ст. 322 Митного кодексу [40] конфіскація може застосовуватись як вид стягнення за порушення митних правил. Конфіскації підлягають: 1) безпосередні предмети порушення митних правил; 2) товари із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовуються для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю; 3) транспортні засоби, що використовуються для переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України. Стаття 326 МК установлює, що зазначені предмети конфіскуються незалежно від того, чи є ці товари або транспортні засоби власністю особи, що вчинила правопорушення. Стосовно контрабанди дорогоцінних металів Європейський Суд з прав людини визнав за наявності навіть необережності власника можливою конфіскацію предмета контрабанди, що є власністю третьої особи (справа «Агосі проти Сполученого Королівства», 1986 р.). Але ж конфіскація майна в інших випадках порушення митних правил суперечила б практиці Європейського Суду з огляду на невідповідність ст. 326 МК абзацу другому ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

7. Можливість конфіскації алкогольних напоїв та тютюнових виробів передбачена частиною четвертою ст. 9 Закону «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» [92] за постановою начальників державних податкових інспекцій та їх заступників. Це правило суперечить ч. 1 ст. 354 ЦК, яка допускає конфіскацію тільки за рішенням суду. Конфісковані можуть бути алкогольні напої та тютюнові вироби, які реалізуються торговельними підприємствами без марок акцизного збору. Таке формулювання названого Закону не дозволяє конфісковувати алкогольні напої та тютюнові вироби на підприємствах-виробниках, хоча йшлося про підготовлені до відвантажування алкогольні напої та тютюнові вироби, без марок акцизного збору (обов’язок наклеювання марок акцизного збору лежить на виробниках вітчизняних алкогольних напоїв та тютюнових виробів). Торговельні підприємства не можуть одержати від підприємств-виробників алкогольні напої або тютюнові вироби без наклеєних марок акцизного збору. Тому вони не мають права зберігати алкогольні напої та тютюнові вироби без марок акцизного збору. При визначенні алкогольних напоїв та тютюнових виробів, «які реалізуються» (частина четверта ст. 9 названого) слід виходити з того, що «реалізуються» всі алкогольні напої та тютюнові вироби, які знаходяться у торговельному залі, на складі торговельного підприємства або в іншому місці, а не тільки ті, які в даний момент передаються (відпускаються) покупцеві.

8. За наявності даних про порушення авторських прав суд вправі вилучити всі екземпляри твору або фонограми, а також обладнання і матеріали, призначені для їх виготовлення і відтворення. Така міра може застосовуватись як тимчасова з метою забезпечення позову або припинення порушення права. Остаточно питання про право власності на таке майно повинне вирішуватись при винесенні судом рішення у цивільній справі або вироку у кримінальній справі: якщо факт порушення авторського або суміжних прав не підтвердиться, раніше вилучене (арештоване) зазначене майно повертається власникові (звільняється від арешту). Якщо ж факт порушення підтвердиться, назване майно за рішенням (постановою) чи вироком суду конфіскується (частина друга ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176]). Із формулювання зазначеної статті випливає, що конфісковане при цьому може бути і майно (наприклад, наклад книги), що належить добросовісному набувачеві (незалежно від форми власності). Наведене правило не суперечить частині шостій ст. 41 Конституції й повинно застосовуватись. Його невідповідність ч. 1 ст. 354 ЦК, яка визнає можливість застосування конфіскації як санкції за правопорушення, не може бути підставою для заперечення юридичної сили ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права», оскільки в ній сформульовано спеціальне правило, що підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою ст. 354 ЦК.

Добросовісний набувач примірників творів, фонограм у подібних випадках вправі пред’являти відповідну вимогу до особи, у якої він їх придбав (ст. 239 ЦК). Подальша доля майна, конфіскованого на підставі ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права», може бути різною. По-перше, суду дається право прийняти рішення про знищення всіх примірників твору чи фонограми, щодо яких установлено, що вони були виготовлені або поширені з порушенням виключних прав авторів і суб’єктів суміжних прав, а також кліше, матриць, оригіналів, магнітних стрічок, фотонегативів, інших предметів, за допомогою яких відтворюються екземпляри твору, фонограми, програми мовлення тощо, а також обладнання і матеріалів, які використовуються для їх відтворення. По-друге, можливе звернення у власність держави перелічених видів майна за умови, що це не буде порушувати права авторів або суб’єктів суміжних прав. По- третє, не виключається можливість (за наявності згоди авторів або суб’єктів суміжних прав) передання у власність авторів чи суб’єктів суміжних прав окремих видів названого майна, що повинне бути враховано при визначенні розміру сум, присуджених цим особам відповідно до ст. 44 Закону «Про авторське право і суміжні права».

9. Закон «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101] передбачає можливість вилучення у суб’єктів підприємницької діяльності товарів з неправомірно використаним позначенням і копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (ст. 25). При цьому не говориться про звернення вилучених товарів у дохід держави. Вказівка у названому законі на саму можливість виконання рішення Антимонопольного комітету України про вилучення товарів у порядку, встановленому для виконання судових рішень, на визначення Кабінетом Міністрів порядку використання вилучених товарів (ст. 25, 29, 30 названого Закону) не дає підстав для висновку про те, що у даному випадку йдеться саме про конфіскацію майна. Відносно юридичних осіб вилучення майна на підставі ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» є правомірним. Відносно фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності застосування такої міри взагалі є проблематичним. Відповідно до ст. 41 Конституції [1] таке вилучення майна підпадає під ознаки конфіскації, а тому допускається виключно за рішенням суду. З урахуванням статусу сторін такого спору він підлягає розгляду у господарському суді. Проте державні органи мають право звертатися з позовними заявами до суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України (ст. 2 ГПК [31]). Чинне законодавство не надає органам Антимонопольного комітету України права звертатися до суду з позовами до фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності про вилучення майна на підставі ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101]. Таким чином, виникають перешкоди для реалізації правила, що допускає вилучення у фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності майна у зазначених випадках, оскільки не встановлений механізм такого вилучення, що відповідав би Конституції.

Стаття 355. Поняття і види права спільної власності

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

1. Дві особи або декілька можуть набути право спільної власності на певну річ. При цьому вважається, що вони стають співвласниками, що майно стає спільним, що виникли суспільні відносини, які позначаються терміном «спільна власність». Будь-які особи, що визнаються суб’єктами цивільного права, можуть разом з будь-якими іншими суб’єктами створювати спільну власність. Особи, що можуть бути суб’єктами права спільної часткової власності, перелічені в ч. 2 ст. 356 ЦК. Це — фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади. Із застосуванням закону за аналогією Автономна Республіка Крим також може бути суб’єктом права спільної власності. Виняток становлять лише Український народ, право власності якого є за змістом публічним та виключає створення спільної власності за участю цього суб’єкта.

2. Право спільної власності може виникати на будь-якій підставі, що не заборонена законом. Такими підставами зазвичай є створення об’єктів права власності, договір тощо.

3. Цивільний кодекс розрізняє два види спільної власності — право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності. Частина 4 ст. 355 ЦК установлює загальне правило, згідно з яким спільна власність є частковою, якщо інше не встановлене законом або договором.

Стаття 356. Право спільної часткової власності

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

1. Право спільної часткової власності передбачає визначення часток кожного із співвласників у спільній власності.

2. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути всі особи, що визнаються суб’єктами цивільного права, в тому числі і Автономна Республіка Крим. Особливий зміст права власності Українського народу (ст. 13 Конституції; ст. 324 ЦК) виключає участь Українського народу в спільній частковій власності.

3. Об’єктом права спільної часткової власності може бути будь-яке майно, що може знаходитись у власності відповідних суб’єктів, у тому числі неподільне.

Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності

1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

3. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

4. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

5. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

1. За загальним правилом, що формулюється в цій статті, частки у праві спільної часткової власності визнаються рівними. Але законом або договором може бути встановлене інше. Спеціальним правилом, що підлягає переважному застосуванню перед наведеним загальним правилом, є ч. 2 ст. 357 ЦК, яка встановлює (за умови, що інше не передбачено законом або договором), що частки в праві власності визначаються з урахуванням вкладу співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Визначення часток відповідно до вкладу кожного із співвласників може бути здійснене судом на вимогу одного або декількох співвласників.

2. Частка одного із співвласників у праві спільної часткової власності відповідно збільшується, якщо цей співвласник за згодою інших співвласників зробив поліпшення спільного майна, що не можна відокремити від майна. Мається на увазі можливість відокремити поліпшення об’єкта спільної власності без істотної шкоди для цього майна. Власністю одного із співвласників стає добудова (прибудова), що здійснена ним у встановленому законом порядку за свій рахунок без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їх прав. При цьому розміри часток у спільному майні не змінюються.

3. На ті поліпшення, які можна відокремити, право власності набуває той співвласник, який ці поліпшення зробив, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

1. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в спільній частковій власності. Якщо це неможливо, він має право вимагати від інших співвласників матеріальної компенсації.

2. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є у спільній частковій власності. За відсутності згоди порядок володіння та користування майном визначається судом за позовом одного або декількох співвласників. Дію судового рішення з цього приводу слід поширювати на особу, яка згодом придбає частку в спільній частковій власності, оскільки закон не дає підстави вирішувати питання про порядок володіння і користування майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, залежно від суб’єктивних особливостей кожного із співвласників. За таких умов рішення у спорі про порядок володіння і користування спільним майном з участю нового співвласника має бути таким же, як і з участю співвласника, що згодом здійснив відчуження своєї частки.

Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності

1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

1. Плоди, продукція та доходи від використання спільного майна надходять до складу спільного майна. Розподіляються вони відповідно до часток співвласників у праві спільної часткової власності. Домовленістю між співвласниками може бути встановлене інше.

Стаття 360. Утримання майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.

1. Кожен з учасників спільної часткової власності відповідно до своєї частки в спільній частковій власності несе обов’язки щодо участі у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків та обов’язкових зборів. Аналогічним чином розподіляється між ними відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.

Стаття 361. Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

1. Як виняток із загального правила ч. 1 ст. 358 ЦК про здійснення права спільної часткової власності за згодою співвласників, ст. 361 ЦК надає кожному з учасників право самостійно розпорядитися своєю часткою у спільній частковій власності. У відповідних випадках при цьому мають дотримуватись правила ст. 362 ЦК про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності.

Стаття 362. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

1. Переважне право співвласників на купівлю частки у праві спільної часткової власності співвласники мають тільки у випадках відчуження цієї частки за договором купівлі-продажу. Тому співвласники не мають цього права у випадках відчуження за договорами дарування, довічного утримання тощо. Але договір міни визнається у новому Цивільному кодексі різновидом купівлі-продажу. Тому відчуження частки у праві спільної часткової власності на підставі договору міни не виключає переважного права купівлі.

2. Співвласники не мають переважного права на придбання частки у спільній частковій власності, що продається з публічних торгів (з аукціону). Публічні торги (аукціони) можуть проводитись не тільки у випадках примусового продажу майна, а й на розсуд співвласника, що відчужує свою долю в спільній частковій власності.

3. Реалізація переважного права купівлі частки в спільній частковій власності суттєво ускладнюється тим, що зазвичай вважається допустимим за домовленістю між співвласником та покупцем частки об’єкта спільної часткової власності оголосити більш високу ціну продажу, що є неприйнятною для співвласників, хоч насправді ціна продажу є значно нижчою.

4. З метою забезпечення переважного права купівлі частки в спільній частковій власності на продавця цієї частки покладається обов’язок письмово повідомити співвласників про намір продати частку. У повідомленні повинні бути зазначені ціна, а також умови продажу. Особа, що продає частку в спільній частковій власності, одержує можливість продати її будь-якій особі на свій розсуд лише за наявності однієї з наступних умов: 1) усі співвласники відмовились від здійснення свого переважного права на купівлю частки; 2) ні один із співвласників не здійснив цього права протягом встановленого строку. Цей строк установлений тривалістю один місяць стосовно нерухомого майна і десять днів — стосовно рухомого майна. Він відраховується від дня отримання повідомлення про продаж частки в спільній частковій власності.

5. Продавець частки в спільній власності має право вибору покупця серед інших співвласників, якщо бажання придбати частку, що відчужується, виявили декілька співвласників.

6. Договір купівлі-продажу частки в спільній власності, що укладений на порушення переважного права співвласників, можна було б визнати недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК як такий, що суперечить ч. 2 ст. 362 ЦК. Але застосування при цьому загальних правил ст. 215 ЦК про недійсність правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства, є неможливим, оскільки закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентним судом (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Лейла Шахін проти Туреччини», а судова практика допускає захист переважного права тільки відповідно до спеціального правила ч. 4 ст. 362 ЦК.

Це правило надає співвласникам, чиє переважне право порушене, можливість звернення до суду з позовною заявою про переведення на них (на нього) прав та обов’язків покупця. Така позиція сформульована Верховним Судом у порядку тлумачення ст. 114 раніше чинного Цивільного кодексу, що за змістом у частині, яка розглядається, відповідає ст. 362 ЦК [387, с. 51]. Відповідачами за таким позовом повинні бути обидві сторони договору купівлі-продажу частки в спільній частковій власності. У випадках звернення з таким позовом декількох співвласників можливе часткове задоволення позовів кожного із них у пропорції, що враховує розмір їх часток у спільній частковій власності.

7. На позивача покладається обов’язок внести на депозитний рахунок суду одночасно з учиненням позову всі суми, які повинен сплатити покупець частки в спільній частковій власності. Але невнесення зазначених сум не є перешкодою для прийняття судом позовної заяви. Невнесення цих сум дає підставу для відмови в задоволенні позову.

8. Для звернення до суду з позовом про переведення прав та обов’язків покупця встановлено строк позовної давності тривалістю один рік (п. З ч. 2 ст. 258 ЦК).

Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором

1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.

1. Установлюючи загальне правило щодо набуття набувачем права власності на майно за договором з моменту передання речі, ч. 1 ст. 334 ЦК допускає можливість встановлення законом або договором винятків із цього правила. З урахуванням цього ч. 1 ст. 363 ЦК установлює, що частка в праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, який (момент) визначається відповідно до ст. 638 ЦК.

2. Якщо договір про відчуження частки в праві спільної часткової власності підлягає нотаріальному посвідченню, частка в праві спільної часткової власності переходить з моменту нотаріального посвідчення договору, а якщо він підлягає державній реєстрації, — з моменту державної реєстрації, тобто, і в цьому разі частка в праві переходить у момент укладення договору.

Стаття 364. Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

2. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

3. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Кожен із співвласників має право на виділ його частки в натурі. За наявності згоди всіх співвласників виділ частки в спільному майні в натурі здійснюється шляхом укладення договору. Такий договір укладається відповідно до загальних правил. Якщо договір укладається у зв’язку з виділом у натурі частки в нерухомому спільному майні, він підлягає нотаріальному посвідченню.

2. Виділ у натурі частки в спільному майні може бути неможливим, оскільки спільне майно є неподільною річчю, або є заборона, встановлена законом. У цьому разі співвласник, який вимагає виділу, має право на одержання грошової або іншої компенсації вартості частки. Виплата співвласникові компенсації без його згоди допускається лише у випадках, передбачених ст. 365 ЦК.

Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників

1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

2. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

1. У частині першій ст. 365 ЦК установлюються чотири умови, за наявності яких (всіх чотирьох) можливе припинення права на частку в спільному майні. Неможливість спільного володіння та користування при цьому слід розуміти не тільки як об’єктивну, а і як обумовлену стосунками між співвласниками, що фактично склалися.

2. Стаття 365 ЦК не виключає укладення договору з метою припинення права на частку у спільному майні. Такий договір укладається в письмовій формі. Він потребує нотаріального посвідчення, якщо припиняється право на частку в спільному нерухомому майні.

3. З метою припинення права на частку в спільному майні одного або декількох учасників інші співвласники мають учинити позов до суду. Позов відповідно до ч. 2 ст. 365 ЦК може бути задоволений лише за умови, що на момент постановлення судом рішення позивач (позивачі) вніс на депозитний рахунок суду вартість частки, про припинення права на яку заявлено позов.

Стаття 366. Звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності

1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

2. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

1. Загальною умовою застосування всіх правил, що формулюються у ст. 366 ЦК (варіантів звернення стягнення на частку у спільному майні), є недостатність у боржника іншого майна, на яке може буде звернене стягнення, для задоволення вимог кредиторів. За наявності такої умови ч. 1 ст. 366 ЦК надає кредиторові право пред’явити позов про виділ частки із спільного майна для звернення стягнення на неї. Стосовно права кредитора вимагати за відповідних умов продажу частки боржника у праві спільної часткової власності прямо не зазначається на те, що воно виникає тільки за відсутності у боржника іншого майна. Однак ця умова (відсутність іншого майна) випливає із контексту ст. 366 ЦК.

2. Позов про виділ у натурі частки із спільного майна для звернення стягнення на неї може бути пред’явлено або за наявності рішення суду про стягнення з боржника- учасника спільної часткової власності певної суми, або разом з таким позовом. Суд не може задовольнити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, якщо в судовому порядку не вирішене і не ставиться питання про стягнення взагалі (без визначення майна, на яке звертається стягнення).

За наявності доказів недостатності іншого майна боржника (такими можуть бути як опис майна боржника, що проведений за ухвалою суду відповідно до клопотання позивача, так і документи виконавчого провадження), суд приймає рішення про стягнення з боржника певної суми (якщо раніше таке рішення не приймалось) і про виділ у натурі частки боржника у спільному майні та звернення стягнення на майно, що виділяється. Відсутність доказів недостатності майна виключає задоволення позову про виділ частки. Але наявність чи відсутність доказів відповідно до ч. 1 ст. 366 ЦК має не тільки процесуальне значення. Наявність доказів є також підставою виникнення цивільного (матеріального) права вимагати виділу частки. Тому можливе повторне пред’явлення позову щодо того ж предмета після появи зазначених доказів, оскільки при цьому з’являється підстава (інша, та, якої раніше не було). Надання кредиторові права звернення з позовом не виключає укладення кредитором та боржником з участю співвласників договору про виділ частки та передання її кредитору у власність на виконання його вимоги до боржника або для наступного продажу. Формулювання «може пред’явити позов», як і в усіх інших випадках слід тлумачити як таке, що надає право на позов у матеріально-правовому розумінні, тобто суб’єктивне право. Це право захищається судом, хоч би проти цього заперечував боржник. Але заперечення співвласників майна проти виділу в натурі частки боржника виключає виникнення у кредитора права вимагати в суді виділу. Проте суд з урахуванням обставин справи може винести рішення про задоволення вимоги кредитора про виділ частки і за наявності заперечень з боку співвласників боржника.

3. Частина 1 ст. 366 ЦК не виключає застосування ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129], що передбачає звернення стягнення на частку боржника у спільному майні, яка (частка) визначається судом за поданням державного виконавця. Стаття 379 ЦПК [44], що встановлює порядок провадження за поданням державного виконавця, повторює формулювання ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», навіть повторює не досить вдале формулювання цього Закону «боржник володіє майном спільно з іншими особами». Застосування ст. 379 ЦПК, ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» буде викликати утруднення внаслідок недостатнього визначення їх формулювань, що передбачає лише визначення судом частки боржника у спільному майні. Проте вповні припустимо тлумачити цю статтю як таку, що надає державному виконавцеві повноваження не тільки звернутись до суду з поданням про визначення частки, а й звернути на підставі ухвали суду на неї стягнення, здійснивши її продаж. Ця стаття може тлумачитись і так, що вона дає державному виконавцеві повноваження звернутись за відповідних умов до суду з поданням про виділ частки в спільному майні в натурі для звернення стягнення на неї.

4. Зазначення в абзаці другому ч. 1 ст. 366 ЦК про те, що спір вирішується судом також у випадках, коли виділ у натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення, слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) це не означає права суду вирішувати питання про зміну призначення нерухомого майна, а внаслідок цього, — земельної ділянки, на якій ця нерухомість розташована, оскільки ст. 366 ЦК у цій частині не може тлумачитись як спеціальна стосовно правил ст. 20 ЗК [38] про встановлення та зміну цільового призначення земель; 2) досягнення згоди між кредитором, з одного боку, та боржником і співвласниками — з іншого про виділ не виключається і у тому разі, коли це має наслідком зміну призначення спільного рухомого майна. Але заперечення співвласників проти виділу в такому випадку виключає задоволення вимоги про виділ; 3) якщо співвласники заперечують проти виділу в натурі частки із спільного майна, наслідком якого не є зміна у призначенні спільного майна, питання про виділ суд вирішує з урахуванням усіх обставин справи; 4) якщо співвласники заперечують проти виділу в натурі частки в спільному майні та виділ має наслідком зміну призначення спільного майна, суд ураховує цю обставину (зміну призначення спільного майна в результаті виділу) як таку, що посилює позицію співвласників.

5. У випадку неможливості виділу в натурі частки у спільному майні, а також у разі заперечення співвласників проти виділу частки, кредитор має право вимагати продажу боржником свої частки у праві спільної власності з направленням виторгу на погашення боргу. Невиконання боржником цієї вимоги дає право кредиторові звернутись до суду з позовом про звернення стягнення на частку боржника у праві спільної часткової власності. Суд захищає це право кредитора, а на стадії виконавчого провадження ця частка може бути продана іншим суб’єктам права спільної часткової власності з додержанням вимог ст. 362 ЦК, або продана з публічних торгів. Що стосується переведення на кредитора прав та обов’язків боржника-співвласника з проведенням відповідного розрахунку, то це можливе не тільки за рішенням суду, яке приймається за позовом кредитора, а і в порядку зміни способу виконання, якщо від придбання частки відмовились співвласники, і вона не буде продана з публічних торгів (частина перша ст. 121 ГПК [31]).

Стаття 367. Поділ майна, що є у спільній частковій власності

1. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

2. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

3. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Цивільний кодекс передбачає або допускає різні правові форми, в яких припиняється право спільної часткової власності. Це — продаж частки одного із співвласників у праві спільної часткової власності іншому співвласникові, відчуження частки у праві спільної власності третій особі на підставі договору, виділ у натурі частки у спільному майні на підставі договору, припинення права на частку у спільному майні на вимогу одного із співвласників за рішенням суду, звернення стягнення на частку у праві спільної часткової власності. Поділ майна, що є об’єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності стосовно усіх співвласників.

2. Укладення договору про поділ майна тягне припинення права спільної часткової власності. Момент припинення права спільної власності співпадає з моментом виникнення права на частину майна, що раніше було об’єктом права спільної часткової власності, як на окремий об’єкт права власності. При визначенні цього останнього моменту слід за аналогією застосовувати правила ст. 363 ЦК.

Стаття 368. Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

1. Із визначення спільної сумісної власності, що наводиться в ч. 1 ст. 368 ЦК, не слід робити висновок про те, що у всіх випадках, коли частки у спільному майні не встановлені, відповідне майно є об’єктом спільної сумісної власності. Зокрема, ч. 2 ст. 357 ЦК установлює, що можливі такі випадки, коли розмір часток не визначається ні Законом, ні договором, та повинен визначатись відповідно до вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Частина 4 ст. 355 ЦК виходить із презумпції спільної часткової власності. Спільна сумісна власність може бути спеціально встановлена тільки законом або договором.

2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

3. Допускаючи встановлення законами обставин, за наявності яких виникає право спільної сумісної власності, ст. 368 ЦК безпосередньо встановлює два випадки, коли виникає спільна сумісна власність. Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено законом або договором. Статті 60 — 73 Сімейного кодексу [39] визначають підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, об’єкти права спільної сумісної власності, порядок здійснення такого права та поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності.

Стаття 74 Сімейного кодексу визнає право спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Інше може бути встановлено договором між ними.

4. Визнається об’єктом спільної сумісної власності майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї. Інше може бути встановлене договором, укладеним у письмовій формі. Це формулювання дає підстави для висновку про те, що порушення в цьому разі вимоги закону про письмову форму договору має наслідком можливість визнання договору недійсним судом. Тут не можуть застосовуватись загальні правила про наслідки порушення вимоги закону про письмову форму правочину (ст. 218 ЦК).

5. Чинні закони не встановлюють інших випадків, коли може виникати право спільної сумісної власності. Але договорами можуть установлюватись умови про виникнення спільної сумісної власності, якщо це не суперечить закону або суті відносин між сторонами. Так, відповідно до ст. 1134 ЦК на підставі договору простого товариства виникає спільна часткова власність. Проте сторони не позбавляються права встановити в договорі, що на його підставі виникає спільна сумісна власність.

Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності

1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

1. За загальним правилом, володіння та користування майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, здійснюється спільно. Проте співвласники не позбавлені права домовитись про роздільне володіння та користування спільним майном. Співвласники при цьому вправі домовитись і про розмір компенсації на користь одного чи декількох із них у разі надання йому меншої частини спільного майна у користування. Невиконання обов’язку, що виникає на підставі такої домовленості, може тягти стягнення відповідної грошової суми за рішенням суду.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Проте кожному із співвласників надається право розпоряджання спільним майном. При цьому вважається, що згода інших співвласників на вчинення правочину щодо спільного майна отримана. У абзаці другому ч. 2 ст. 369 ЦК волі одного з учасників спільної сумісної власності на здійснення правочину об’єктивно надається значення вираження волі всіма співвласниками. Було б неправильним вважати, що тут закріплюється тільки презумпція згоди всіх учасників спільної сумісної власності на вчинення правочину одним із них, яка (презумпція) може бути спростована. Лише при вчиненні одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, який (правочин) підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Підкреслимо, що при вчиненні правочину одним із співвласників, коли згода інших співвласників вважається отриманою, або коли така згода повинна бути надана письмово (ч. 2 ст. 369 ЦК), не йдеться про надання повноважень щодо розпоряджання спільним майном. Тому до таких відносин не застосовується ч. 4 ст. 369 ЦК, що передбачає можливість визнання за певних умов правочину недійсним.

3. Співвласники не можуть домовитись про обмеження права кожного із співвласників учиняти правочини щодо спільного майна за умови, коли згода решти співвласників вважається отриманою, оскільки це суперечило б абзацу другому ч. 2 ст. 369 ЦК. Домовитись про це відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК також неможливо, оскільки сторони вправі відступити від положень актів цивільного законодавства і на власний розсуд урегулювати «свої відносини». Домовленість про обмеження права кожного із співвласників учиняти правочини щодо розпорядження спільним майном зачіпає інтереси контрагентів.

Учасники спільної сумісної власності не можуть домовитись і про можливість відступлення від вимог абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК, оскільки право сторін відступити від положень цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд не стосується форми правочину.

4. Надання повноваження одному з учасників на вчинення правочинів щодо розпоряджання спільним майном — це окрема правова конструкція, що має предметом регулювання інші відносини, ніж правова конструкція згоди співвласників на здійснення правочинів щодо спільного майна. Учасники спільної сумісної власності повинні вчиняти правочин щодо надання повноважень розпоряджатися спільним майном у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених п. 3 ст. 208 ЦК (коли вартість спільного майна, на розпорядження яким надаються повноваження, не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Надання одному з учасників спільної сумісної власності повноважень щодо розпоряджання спільним майном позбавляє інших співвласників права вчиняти правочини стосовно спільного майна.

Це вносить невизначеність у відносини, в яких один із співвласників учиняє правочин щодо спільного майна за умови, коли згода решти учасників спільної сумісної власності вважається отриманою. Реально правової визначеності можна досягти тільки тоді, коли на здійснення правочину одним з учасників спільної сумісної власності решта учасників дала письмову згоду, а в передбачених законом випадках письмова згода засвідчена нотаріально.

5. Частина 4 ст. 369 ЦК стосовно правочинів щодо розпорядження спільним майном, учинених одним з учасників спільної сумісної власності на підставі повноваження, наданого співвласниками, передбачає можливість визнання їх недійсними у разі відсутності у співвласника, який учинив правочин, необхідних повноважень.

Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

1. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

2. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

3. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

1. Співвласникам надається право на свій розсуд у будь-який час заявити вимогу про виділ частки майна, що є об’єктом спільної сумісної власності, в натурі. Але з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК співвласники вправі відступити від цієї норми та домовитись про обмеження цього права упродовж певного часу. Угода про таке обмеження не може бути укладена, а якщо вона укладена, то має бути визнана судом недійсною, якщо це суперечить суті відносин між співвласниками.

2. До пред’явлення одним із співвласників вимоги про виділ частки із майна, що є спільною сумісною власністю, не може зазначатися про розмір часток у спільному майні. Але у разі заявлення вимоги про виділ виникає питання про розмір частки, на яку претендує співвласник, що вимагає виділу. За загальним правилом ч. 2 ст. 370 ЦК частки всіх співвласників на випадок пред’явлення вимоги про виділ вважаються рівними.

Винятки з цього правила можуть установлюватись законами. Але законодавець не йде шляхом прямого відступлення від принципу рівності. За більш доцільне вважається надання суду права відступати від принципу рівності при виділі (поділі) майна, що є об’єктом спільної сумісної власності. Так, ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу [39] надає суду право в окремих випадках відступати від засади рівності часток подружжя, враховуючи при цьому інтереси неповнолітніх дітей або інші обставини, що мають істотне значення.

3. Виділ частки із майна, що є об’єктом спільної сумісної власності, здійснюється відповідно до ст. 364 ЦК. Не виключається застосування до спільної сумісної власності за аналогією ст. 365 ЦК.

Стаття 371. Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності

1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

2. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

1. Звернення стягнення за вимогами кредитора на частку співвласника у майні, що є спільною сумісною власністю, можливе лише за відсутності чи недостатності іншого майна, на яке може бути звернене стягнення. При цьому застосовуються правила ст. 366 ЦК про виділ в натурі частки в майні, що є спільною частковою власністю (див. коментар до ст. 366 ЦК).

Стаття 372. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності

1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. За домовленістю між співвласниками майно, що є об’єктом спільної сумісної власності, може бути поділене шляхом установлення часток співвласників у праві власності на спільне майно. Можливий також поділ спільного майна в натурі в будь-який час. За ініціативи одного або декількох співвласників та у разі відсутності згоди решти співвласників поділ майна можливий у судовому порядку.

2. При поділі майна чинним є правило про рівність часток усіх співвласників, якщо інше не встановлене законом, домовленістю співвласників або судом. Суду дається право з посиланням на обставини, що мають істотне значення, та із зазначенням у мотивувальній частині судового рішення про те, чому суд визнав ці обставини такими, збільшити або зменшити частку, яка присуджується кожному із співвласників. Відповідно до ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу [39] підставою для зменшення частки у разі поділу майна подружжя можуть бути такі обставини: один із подружжя не дбав про матеріальне становище сім’ї, приховав, знищив або пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Суду надається право збільшити частку одного із подружжя у спільному майні, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, якщо розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Стаття 373. Земля (земельна ділянка) як об’єкт права власності

1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

2. Право власності на землю гарантується Конституцією України.

Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

3. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

4. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

5. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

1. Визнаючи землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, ст. 373 ЦК передбачає, що право власності на земельні ділянки (на землю) набувається та здійснюється відповідно до закону. Для порівняння зазначимо, що за загальними правилами ст. 328 ЦК право власності (на будь-який об’єкт) виникає з підстав, не заборонених законом, а право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або не встановлено судом.

2. При застосуванні положень глави 27 Цивільного кодексу «Право власності на землю (земельну ділянку)» належить ураховувати, що Земельним кодексом [38] установлюються численні спеціальні правила щодо власності на землю. Положення Цивільного кодексу, що регулюють земельні відносини, переважно є загальними, що не можуть застосовуватись усупереч правилам спеціальним.

3. У ст. 79 Земельного кодексу більш детально та чітко, ніж у ч. 3 ст. 373 ЦК, визначається земельна ділянка як об’єкт права власності. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення відповідно до цільового призначення земельної ділянки житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ч. 2 ст. 79 ЗК).

4. Як і будь-який об’єкт права власності, земельна ділянка може використовуватись її власником на свій розсуд. Але встановлюється і обмеження: власник має право використовувати земельну ділянку лише за її цільовим призначенням. Цільове призначення земель здійснюється перш за все віднесенням земель до категорій відповідно до ст. 19 ЗК. Але цим не вичерпується визначення цільового призначення земель. Так, у цій статті зазначається про землі сільськогосподарського призначення як про одну із категорій земель. Але в ч. 3 ст. 22 ЗК передбачається передання у власність земель сільськогосподарського призначення для таких більш конкретних цілей як ведення товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. На цільове призначення земельної ділянки вказується в рішенні про її передання у власність та в Державному акті на право власності на землю. Відступлення від належно визначеного цільового призначення земельної ділянки є правопорушенням і може тягти навіть припинення у встановленому порядку права власності на земельну ділянку (п. «а» ст. 143 ЗК).

5. Використання всього, що знаходиться під та над земельною ділянкою, — це за загальним правилом є правом власника земельної ділянки. Але ж при цьому він повинен не порушувати права інших осіб та додержуватись установлених обмежень. Зокрема, власникові надається право використовувати на земельній ділянці загально- поширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі (ч. 1 ст. 90 Земельного кодексу). Але ж установлюється, що корисні копалини власник земельної ділянки вправі добувати глибиною розробки до двох метрів, а прісні підземні води — до 20 метрів (ст. 23 Кодексу про надра [33]).

Стаття 374. Суб’єкти права власності на землю (земельну ділянку)

1. Суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

2. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону.

3. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, встановлених законом.

4. Права та обов’язки суб’єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

1. Як і ст. 80 Земельного кодексу [38], ст. 374 ЦК визнає суб’єктами права власності на землю (земельні ділянки) громадян України, юридичних осіб, створених на території України, територіальні громади і державу.

2. Частина 2 ст. 374 ЦК передбачає загальне право іноземців і осіб без громадянства на придбання земельної ділянки у власність, установлюючи, що воно здійснюється відповідно до закону. У ст. 81 ЗК передбачається можливість набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів. За межами населених пунктів іноземці та особи без громадянства можуть придбавати земельні ділянки у власність, якщо на них розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать цим особам на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями або особами без громадянства, повинні бути відчужені протягом одного року.

3. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення у разі придбання об’єктів нерухомого майна або для спорудження об’єктів з метою використання їх у підприємницькій діяльності в Україні. За межами населених пунктів іноземні юридичні особи можуть придбавати земельні ділянки у власність у разі набуття права власності на об’єкти нерухомого майна, що розташовані на цих земельних ділянках. Визнається можливість одержання іноземними юридичними особами земельних ділянок у спадщину. Але отримані таким чином землі сільськогосподарського призначення підлягають відчуженню протягом року (ч. 2, 3 ст. 82 ЗК).

4. Власник земельної ділянки має правомочність, що належить будь-якому власникові. Разом з тим на власників земельних ділянок покладається більш широке, ніж звичайно, коло обов’язків. Вони встановлені ч. 1 ст. 91 ЗК: 1) забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) своєчасно сплачувати земельний податок; 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 5) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

5. Земельний кодекс передбачає можливість надання земельних ділянок, що перебувають у державній власності та комунальній (територіальних громад) власності, у постійне користування лише підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності (тобто державним і комунальним юридичним особам публічного права). У тимчасове користування земельні ділянки можуть надаватись будь-яким суб’єктам на підставі договору оренди.

Стаття 375. Право власника на забудову земельної ділянки

1. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

2. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

3. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

4. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

1. Власник земельної ділянки вправі здійснювати забудову земельної ділянки лише з додержанням встановлених архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також вимог щодо цільового призначення земельної ділянки. Численність зазначених правил, їх установлення не тільки актами законодавства, а й державними будівельними нормами, що не підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції, призводить до того, що склалась ситуація майже безмежного публічного втручання в діяльність власників щодо будівництва та свавілля з боку посадових осіб.

2. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, — так установлено ч. 2 ст. 375 ЦК. Але це не виключає дії ч. 2 ст. 331 ЦК, відповідно до якої право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо законом або договором передбачено прийняття такого майна в експлуатацію. Якщо ж нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності на нього виникає з моменту державної реєстрації.

3. Набуття особою права власності на будівлю, що збудована на земельній ділянці, яка є об’єктом права власності іншої особи, можливе, якщо у забудовника є право користування чужою земельною ділянкою для забудови, що включає спеціально застережену можливість зведення будівель та споруд. У відповідних випадках таке право отримує орендар. Воно належить також юридичним особам публічного права (юридичним особам, що належать до державної чи комунальної власності — ч. 2 ст. 92 ЗК), що одержали в постійне користування земельні ділянки, що перебувають у комунальній або державній власності.

Стаття 376. Самочинне будівництво

1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за Ті рахунок.

5. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

6. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.

7. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

1. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, що регулював відносини, які виникали лише в результаті самочинного будівництва громадянами житлового будинку, господарських і побутових будівель та споруд, а також літніх садових будиночків, новий Цивільний кодекс установлює загальні правила про наслідки самочинного будівництва, що стосуються всіх суб’єктів і всіх видів будівель.

2. Тлумачення ст. 376 ЦК істотно утрудняється і її невдалою структурою, і її термінологією. Це — одна з краще опрацьованих статей у всьому Цивільному кодексі. У ч. 1 цієї статті самочинне будівництво визначається як таке, що має одну з наступних ознак: 1) здійснюється «на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети». Це формулювання не погоджується з положеннями Земельного кодексу [38]. Таке погодження було б досягнуте, якби у ч. 1 ст. 376 ЦК замість цитованого формулювання було б указано на порушення вимог законодавства про цільове призначення та використання земель»; 2) здійснюється без належного дозволу; 3) здійснюється без «належно затвердженого проекту». Але в ч. 7 ст. 376 ЦК ідеться не про відсутність належне затвердженого проекту, а про «істотне відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб»; 4) здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил.

3. Якщо будівництво має одну з названих вище ознак самочинного, права власності на нього особа, яка здійснила таке будівництво, не набуває. Логічно було б зразу після цього загального правила сформулювати ще одне загальне правило про обов’язок особи, що здійснила чи здійснює самочинне будівництво, знести його, якщо рішенням суду за особою не визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Але законодавець далі пішов шляхом формулювання фрагментарних правил.

4. Частина 3 ст. 376 ЦК поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснене на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповідного об’єкта), незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа). Суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку. Мається на увазі безоплатне передання земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (ст. 121 ЗК), набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі, у власність, укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки, прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо. Зміна цільового призначення здійснюється відповідно до Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб [300]. Із контексту ч. 3 і 4 ст. 376 ЦК випливає, що ч. 3 цієї статті застосовується не тільки до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Про співвідношення ч. 3 і ч. 5 ст. 376 ЦК див. п. 5 коментаря до цієї статті.

Із ч. 3 ст. 376 ЦК непрямо випливає і методом логічної добудови нормативного тексту виявляється правовий припис, згідно з яким відсутність належного дозволу на будівництво, хоч і є ознакою самочинного будівництва, не перешкоджає прийняттю судом рішення про визнання за особою, що здійснила самовільне будівництво, права власності на нього. Але формулювання «право власності... може бути за рішенням суду...» залишає для суду певну можливість на свій розсуд та врахування відсутності дозволу (з урахуванням принципу верховенства права).

5. Частина 4 ст. 376 ЦК поширюється на відносини, коли самочинне будівництво здійснене на земельній ділянці, право власності чи користування якою належить іншій особі, а також на відносини, коли самочинне будівництво здійснене особою на власній земельній ділянці, але при цьому були порушені права інших осіб. За наявності такої гіпотези нерухоме майно підлягає знесенню особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво.

6. При тлумаченні ч. 4 і 5 ст. 376 ЦК слід ураховувати значення формулювання «права інших осіб». Воно не може розумітися як повноваження державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, держави, Автономної Республіки Крим чи територіальної громади. Із ч. 1 ст. 2 ЦК випливає, що під особами слід розуміти тільки фізичних і юридичних осіб, що діють як такі, а не як державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, якби вони і мали статус юридичної особи.

7. Частина 5 ст. 376 ЦК поширюється на випадки здійснення особою самочинного будівництва на власній земельній ділянці. Умовою, за наявності якої суд може визнати право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, є відсутність порушення права інших осіб. Звідси непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого при застосуванні ч. 5 ст. 376 ЦК не має значення та обставина, чи порушувала особа, що здійснила чи здійснює самочинне будівництво, вимоги земельного законодавства про цільове призначення земель. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч положенням Земельного кодексу і ч. 3 ст. 376 ЦК. Отже, у разі самочинного будівництва, що здійснене особою на власній земельній ділянці, з порушенням вимоги про цільове призначення земель, визнання судом права власності на самочинне будівництво можливе тільки за умови відповідної зміни цільового призначення земельної ділянки. При цьому під цільовим призначенням земельної ділянки слід розуміти не тільки ті види цільового призначення, які є підставою для виокремлення категорій земель у ст. 19 ЗК, а й цільове призначення, як воно визначене в державному акті про право власності на землю.

8. Частина 6 ст. 376 ЦК — вельми своєрідне законодавче положення як об’єкт тлумачення. Справа в тому, що це положення регулює відносини щодо відшкодування витрат на самочинне будівництво у випадках, якщо право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнане за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Звідси непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (прав та обов’язків щодо відшкодування витрат на будівництво) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого за власником (користувачем) земельної ділянки може бути визнане право власності на самочинно збудований (хоч і недобудований) об’єкт нерухомого майна, що розміщений на цій земельній ділянці. Але виникає питання про співвідношення цього правового припису з правовим приписом, що прямо випливає із ч. 1 ст. 376 ЦК та покладає на особу, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на чужій земельній ділянці, обов’язок знести відповідний об’єкт. У принципі, правові приписи, що прямо випливають з актів законодавства, можуть застосовуватись переважно перед правовими приписами, які непрямо випливають з актів законодавства та виявляються висновком від наступного правового явища до попереднього і навпаки. Але у кінцевому рахунку не виключається і протилежне рішення. Для вирішення питання про переважне застосування одного з цих правил необхідно здійснити логічне доповнення ч. 4 ст. 376 ЦК правовим приписом такого змісту: за власником земельної ділянки, на якій іншою особою самочинно збудовано об’єкт нерухомого майна, не може бути визнано право власності на цей об’єкт. Це дозволяє нам перейти до сфери правової визначеності, оскільки правові приписи, що виявляються методом логічного доповнення нормативного тексту, не можуть застосовуватись усупереч правовим приписам, які непрямо випливають з актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попереднього (або навпаки).

Викладене вище підтверджується і контекстом ст. 376 ЦК. У цій статті (ч. 4) спочатку формулюється правило про обов’язковість знесення самочинно збудованого на чужій земельній ділянці нерухомого майна, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на таке нерухоме майно за особою, яка його самовільно збудувала (будує). Потім законодавець у ч. 6 ст. 376 ЦК непрямо, але чітко визнає, що випадки, коли замість знесення самочинно збудованого нерухомого майна воно може бути визнане власністю власника земельної ділянки. Якщо законодавець це визнає, то таке, як виняток із загального правила ч. 4 ст. 376 ЦК, може бути. Логічний зв’язок між ч. 4 і 6 ст. 376 ЦК став би ще очевиднішим, якби законодавець усупереч логіці не помістив між цими логічно пов’язаними частинами частину п’яту, яка логічно відокремлена і від ч. 4, і від ч. 6 ст. 376 ЦК.

9. Якщо при визначенні самочинного будівництва законодавець не визнав таким будівництво з істотним відхиленням від проекту, але визнав самочинним будівництво без належно затвердженого проекту, то при формулюванні конкретних правил законодавець не встановив будь-яких наслідків будівництва без належно затвердженого проекту (крім правила ч. 2 ст. 376 ЦК, відповідно до якого особа не набуває права власності на самочинно збудоване нерухоме майно), але встановив наслідки істотного відступлення від проекту. Отже, у разі будівництва особою на власній земельній ділянці нерухомого майна без належно затвердженого проекту особа не набуває права власності на це майно, але і не може бути примушена до знесення цього майна, хоч би це порушувало права інших осіб. Але правовий припис виявлений методом логічного доповнення тексту ст. 376 ЦК і не може конкурувати з правом особи, порушеним будівництвом без проекту. Це право підлягає захисту, в тому числі шляхом покладає на особу, що здійснила будівництво без проекту, обов’язок знести будівництво.

10. У разі істотного відхилення від проекту на особу, що здійснила будівництво з таким порушенням, рішенням суду може бути покладено обов’язок провести відповідну перебудову. Таке рішення суд може прийняти за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Саме по собі істотне відхилення від проекту не є достатнім для задоволення такого позову. Необхідною умовою для цього є така ознака істотного відхилення як його суперечність суспільним інтересам або порушення прав іншим осіб. Слід, однак, ураховувати, що саме життя та здоров’я особи, що допустила при будівництві істотне відхилення від належно затвердженого проекту, та членів його сім’ї є предметом суспільного інтересу. Такий же обов’язок на особу, що збудувала нерухоме майно, покладається у разі істотного порушення будівельних норм і правил.

11. Неможливість приведення нерухомого майна у відповідність із проектом, будівельними нормами і правилами або відмова від здійснення такої перебудови є підставою для знесення нерухомого майна за рішенням суду. З позовом до суду має звернутись відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Знесення здійснюється за рахунок особи, що здійснила будівництво. На цю особу покладається і обов’язок відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Це правило ч. 7 ст. 376 ЦК втрачає предмет правового регулювання, якщо об’єкт збудувала особа, що є власником земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво. Будівельні матеріали залишаються власністю особи, що здійснила самочинне будівництво.

12. Немає жодних підстав стверджувати, що визнане судом право власності на самочинно збудоване нерухоме майно є таким, що не підлягає реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215]. Але слід ураховувати, що нерухоме майно має ознаку незавершеного будівництвом об’єкта аж до моменту прийняття його в експлуатацію (абзац четвертий ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197]), що закінчується складанням відповідного акта та видачею інспекцією державного архітектурного-будівельного контролю свідоцтва [313, п. 4, 17]. Тому визнання судом та реєстрація права власності на самочинне будівництво не дають права на експлуатацію об’єкта. Об’єкт має бути прийнятий в експлуатацію. Крім того, визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно та реєстрація права власності не дає власникові права на відчуження цього майна без дотримання вимог частини п’ятої ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75] (ідеться про дозвіл відповідних органів на відчуження об’єктів незавершеного будівництва).

Стаття 377. Право на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на ній

1. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

2. Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об’єкти (крім багатоквартирних будинків).

(У ред. від 05.11.2009)

1. Стаття 377 поширюється на відносини щодо набуття права власності на об’єкти нерухомого майна, зазначені у цій статті, незалежно від підстави набуття права власності (договори купівлі-продажу, міни, довічного утримання, ренти, спадкування тощо). Чинність цієї статті не поширюється на випадки набуття права власності на багатоквартирний будинок. Цей правовий припис має таку ж юридичну силу, як і прямо встановлені правові приписи (внаслідок наявності слова «крім»). Він є спеціальним порівняно з правовим приписом ч. 1 ст. 120 ЗК [38], що не містить такого застереження (внаслідок більш вузької гіпотези), а тому підлягає переважному застосуванню перед зазначеним положенням Земельного кодексу.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК право на землю переходить без зміни цільового призначення в обсязі і на умовах, установлених для попереднього землевласника (землекористувача). Але на підставі абзацу другого ч. З ст. 6 ЦК сторони можуть домовитись про те, що земельна ділянка залишається у власності відчужувана, а набувачеві надається право користування земельною ділянкою на підставі договору оренди.

3. До набувача переходить право на всю земельну ділянку, що посвідчене державним актом, договором оренди тощо. Спеціальне правило абзацу другого ч. 6 ст. 120 ЗК [38] допускає перехід до набувача відповідно до договору про передання права власності на житловий будинок, будівлю або споруду не всієї, а лише частини земельної ділянки. Але укладення такого договору можливе після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номеру. Це спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 1 ст. 120 ЗК, яке допускає безумовний перехід до набувача права власності на житловий будинок, будівлю або споруду не всієї земельної ділянки, а лише її частини.

Стаття 378. Припинення права власності на земельну ділянку

1. Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

1. Установлюючи підстави припинення права власності, ч. 2 ст. 346 ЦК передбачає можливість припинення права власності і при настанні інших юридичних фактів, що відповідно до закону тягнуть такі наслідки.

2. У статті 140 ЗК встановлюються такі додаткові підстави припинення права власності на земельну ділянку як відчуження з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, а також невідчуження земельної ділянки іноземцями або особами без громадянства впродовж року після її отримання у спадщину (ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу). Крім того, відповідно до частини першої ст. 143 Земельного кодексу можливе примусове припинення права власності на земельну ділянку у судовому порядку в разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними та хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури, меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Стаття 379. Поняття житла

1. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

1. Ця стаття не дає загального визначення житла, а називає лише окремі види житла — житловий будинок, квартира тощо. Очевидно, мається на увазі, що законодавство в майбутньому стане розширювати зміст цього поняття.

2. Різновидом житла називається житловий будинок. Поняття житла нелогічно було-б поширювати на багатоквартирні житлові будинки,, оскільки житлом у таких випадках є квартири, що розташовані в таких будинках. Житлом визнається квартира, визначення якої дається в ст. 382 ЦК.

Іншими приміщеннями, що охоплюються поняттям житла, слід визнати призначені для постійного проживання приміщення гуртожитків.

Готелі та їх приміщення не належать до категорії житла. Вони придатні для постійного проживання, але не призначені для цього. Готельна послуга полягає в наданні номера (місця) в готелі для тимчасового проживання (абзац сьомий п. 1.3 Правил користування готелями й аналогічними засобами розміщення та надання готельних послуг [360]).

Стаття 380. Житловий будинок як об’єкт права власності

1. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

1. Є декілька варіантів, що відображають особливості права власності на житловий будинок як об’єкт права власності: 1) у найпростішому випадку житловий будинок у цілому є об’єктом права приватної власності однієї особи; 2) суттєво не відрізняється від цього варіант, коли житловий будинок є об’єктом права спільної сумісної власності; 3) будинок може бути об’єктом права спільної часткової власності з виділенням часток в натурі або без такого виділення, при якому (виділенні) зберігається право спільної власності на певні конструкції будинку; 4) будинок може складатись із двох, декількох або багатьох квартир. Такий будинок може знаходитись у власності однієї особи, яка одночасно є власником, принаймні однієї квартири, а решта квартир може знаходитись у власності інших осіб; 5) якщо в дво- або багатоквартирному будинку всі квартири належать на праві власності окремим особам і ні одна із цих осіб не є власником будинку, будинок взагалі не є об’єктом права власності. У такому будинку квартири належать на праві власності окремим особам. Приміщення загального користування, обладнання, конструкції тощо є об’єктом права спільної власності власників квартир. Закон «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181] (ст. 19) поділяє спільне майно співвласників багатоквартирного будинку на неподільне майно, що є у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку, і загальне майно, що перебуває у спільній частковій власності цих осіб.

2. Будинок набуває статусу житлового за наявності цілої низки умов: 1) відповідно до принципу цільового використання землі, житловий будинок може бути побудований тільки на земельній ділянці, що призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку; 2) будівництво має здійснюватись тільки відповідно до проекту, що належне погоджений та затверджений із додержанням будівельних норм і правил; 3) завершений будівництвом житловий будинок має бути прийнятий в експлуатацію державною приймальною комісією; 4) на житловий будинок видається свідоцтво про право власності, а право власності підлягає державній реєстрації. Порушення будь- якої з наведених тут вимог виключає визнання будинку житловим, тобто різновидом помешкання. Викладені загальні умови надання будинку статусу житлового передбачають виконання інших численних умов. Так, при прийнятті будинку в експлуатацію перевіряється дотримання державних будівельних норм, санітарних і протипожежних правил, інших численних обов’язкових правил.

Стаття 381. Садиба як об’єкт права власності

1. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

2. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. Ця стаття дає визначення садиби, що не давалося раніше чинним Цивільним кодексом і цивільним законодавством взагалі. Але застосування правила про садибу як об’єкт права власності значною мірою буде неможливим до тих пір, поки такий комплексний об’єкт права власності не буде визнано Земельним кодексом [38] та актами про державну реєстрацію прав на нерухоме майно. На сьогодні ст. 120 ЗК виходить із того, що житловий будинок є самостійним об’єктом права власності та цивільного обороту, а земельна ділянка, на якій житловий будинок розташований, — це інший об’єкт, що переважно підпорядковується правовому режиму, який установлюється Земельним кодексом та іншими актами земельного законодавства. Із цього ж виходить і ст. 377 ЦК, що передбачає порядок переходу права власності на земельну ділянку у разі придбання, зокрема житлового будинку.

2. Разом з тим слід визнати, що положення ч. 2 ст. 381 буде вносити необхідну ясність у правовідносини, що виникають при відчуженні житлового будинку. Вона встановлює, коли інше не передбачено законом або договором, вважається, що при відчуженні житлового будинку відчужується вся садиба.

Стаття 382. Квартира як об’єкт права власності

1. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

2. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

1. Визначення квартири, що наводиться в ст. 382 ЦК, не дає можливості відрізнити її від частки житлового будинку, що виділена в натурі. Але поширювати на таку частку положення законодавства, що стосуються квартир, чи поширювати на квартиру правила, що стосуються права спільної часткової власності на житловий будинок, було б неправильним.

2. Квартирою може бути тільки ізольоване приміщення. Квартира може бути окремою, тобто, складатись з однієї чи декількох житлових кімнат, а також підсобних приміщень (коридор, кухня, комора тощо). Квартирами вважаються кожне із двох або більше ізольованих житлових приміщень, що мають спільний коридор, кухню, комору тощо, які призначені для спільного користування осіб, котрі проживають у кожному з ізольованих приміщень (в кожній квартирі). При цьому ізольованими слід вважати житлові приміщення, якщо в кожне із них є можливість зайти безпосередньо із коридору чи інших приміщень загального користування, а не через одне із таких приміщень.

3. Якщо власниками двох чи більше квартир у дво- або багатоквартирному будинку є різні особи, цим особам на праві спільної сумісної власності належать приміщення загального користування, що перелічені в ч. 2 ст. 382 ЦК. Співвласниками таких приміщень є і власники нежитлових приміщень, що розташовані в тому ж житловому будинку. Ці положення ч. 2 ст. 382 ЦК погоджуються із ст. 19 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181]. Але цей Закон виокремлює і майно, що належить власникам квартир у багатоквартирному житловому будинку на праві спільної часткової власності.

Стаття 383. Права власника житлового будинку, квартири

1. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

2. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

1. Чинність ст. 383 ЦК поширюється тільки на помешкання (житловий будинок, квартиру) і не поширюється на інші об’єкти права власності, що входять до складу садиби (ст. 381 ЦК).

2. У ч. 1 ст. 383 ЦК не розкривається всього змісту права власника житлового будинку та квартири, а лише позначаються контури цього права: з одного боку, є право використання помешкання для проживання, а з іншого — формулюється заборона використовувати житловий будинок чи квартиру для промислового виробництва. Термін «промислове виробництво», очевидно, повинен визначатись відповідно до чинної класифікації видів економічної діяльності. Це означає, що ч. 1 ст. 383 ЦК забороняє здійснювати тільки ту діяльність, яка є промисловим виробництвом відповідно до Класифікатора видів економічної діяльності. Але ж звідси не випливає правило про те, що житловий будинок (квартиру) можна використовувати для інших видів господарської діяльності, що не підпадають під визначення промислового виробництва, точно так, як і з правила про дозвіл власникові використовувати помешкання для власного проживання, для проживання членів його сім’ї та інших осіб не випливає заборона на будь-яке інше використання власником свого будинку чи квартири.

3. Для методології тлумачення правових норм ч. 1 ст. 383 ЦК представляє інтерес тому, що вона спочатку формулює дозвіл на певні способи використання житла як специфічного об’єкта права власності. Тут же законодавець формулює заборону на один із способів використання житла. Між названими двома нормами залишився певний простір, на якому не можуть застосовуватися за аналогією згадані ні дозвіл, ні заборона, оскільки вони за юридичною силою є однаковими, і у зв’язку з цим ні дозволу, ні забороні не може бути надана перевага при правозастосуванні. Тому на просторі, який не врегульований ні дозволом, ні забороною, підлягає застосуванню загальне правило ч. 1 та 2 ст. 319 ЦК, що дає власникові право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (дозволено все, крім забороненого). Використання цього загального правила викликає необхідність одночасного застосування і заборони, що за рівнем узагальнення є однаковою з наведеним правилом. Така заборона сформульована в ч. 5 ст. 319 ЦК. Вона не допускає використання права власності на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації та природних якостей землі при здійсненні права власності.

Дозвіл, що встановлений ч. 1 ст. 319 ЦК, є прямим. Він мінімально (лише з урахуванням принципів добросовісності, справедливості і розумності) обмежується загальними правилами ч. 5 ст. 319 ЦК та ще більш загальними правилами ст. 13 ЦК. Названими загальними правилами обмежується і дозвіл на цикористання помешкання, що наданий не прямо, а лише випливає із норм права, зокрема із ст. 179 КЗпП [28], що допускає надомну працю.

Стаття 384. Права житлово-будівельного (житлового) кооперативу та їх членів на квартиру в будинку кооперативу

1. Будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю.

2. Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу — і розпорядження квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її.

3. У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником.

1. Частини 1 і 2 ст. 384 ЦК не містять нового нормативного матеріалу. З того часу, як почали створюватись житлово-будівельні кооперативи, вони визнавались власниками будинків, які були ними споруджені. Права, про які йдеться в ч. 2 ст. 384 ЦК, з того ж часу визнавались за членами житлово-будівельних кооперативів.

2. Частину 3 ст. 384 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює не тільки умову виникнення у члена житлово-будівельного (житлового) кооперативу права власності на квартиру, а і момент виникнення права власності у члена кооперативу. Це право виникає з моменту «викупу». Відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу [268] член кооперативу зобов’язаний внести пайовий внесок. Повне внесення членом житлово-будівельного (житлового) кооперативу пайового внеску слід кваліфікувати як викуп квартири, що породжує право власності члена кооперативу. Ті обставини, що право власності на нерухомість підлягає реєстрації (ст. 182 ЦК), що право власності на новостворене нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 2 ст. 381 ЦК), що право власності на майно, договір про відчуження якого підлягає державній реєстрації, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК), не є підставою для заперечення того, що відповідно до ч. 3 ст. 384 ЦК у момент викупу (повного внесення паю) член житлово-будівельного кооперативу набуває права власності на квартиру. Це не виключає видачі таким членам житлово-будівельного кооперативу свідоцтва про право власності на квартиру відповідно до п. 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352], а також реєстрації права власності на квартиру.

Стаття 385. Об’єднання власників житлових будинків, квартир

1. Власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку можуть створювати об’єднання власників квартир (житла).

Таке об’єднання може бути створено також власниками житлових будинків.

2. Об’єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.

1. У статті, що коментується, ідеться про власників житлових будинків, але це не стосується будинків багатоквартирних. Стосовно багатоквартирних будинків ідеться лише про власників квартир та про об’єднання власників квартир. Це відповідає системі правовідносин та термінології, що склалися до прийняття нового Цивільного кодексу та пов’язані з речовими правами власників квартир у багатоквартирному будинку. Так, у ч. 3 ст. 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» [100] використовується поняття «об’єднання індивідуальних власників квартир...», що не може бути віднесене до категорії вишуканої словесності, але ж за змістом воно є тотожнім поняттю «об’єднання власників квартир».

У Законі «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181] вживається інше поняття, що видно із назви цього Закону. У ст. 1 названого Закону визначається поняття об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, в якому не вказується ні на об’єкт права власності об’єднання, ні на об’єкт права власності членів такого об’єднання. Із тексту Закону випливає однозначний висновок про те, що термін «об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» є суто умовним. Цей термін, що визначений у спеціальному законі, слід переважно використовувати в правозастосовчій практиці (в тому числі і перед терміном «об’єднання власників квартир», що вживається в ст. 385 ЦК). Але ж було б помилковим з огляду на термін «об’єднання співвласників» застосовувати до багатоквартирного будинку правила, що стосуються спільної власності. Законодавець був далекосяжним у своєму прагненні не поширювати на багатоквартирний будинок як об’єкт права власності положення про спільну (часткову чи сумісну) власність. Разом з тим законодавець утримався від визнання власником багатоквартирного будинку об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. І це теж виявилось глибоко продуманим кроком, бо власникові квартири було б важко погодитись із ситуацією, за якої його право власності на квартиру як частину житлового будинку поєднується з правом власності іншого суб’єкта приватного права на житловий будинок в цілому.

2. Сформульовані законодавцем щодо багатоквартирного будинку правові конструкції добре погоджуються із земельним законодавством. Неправильним було б застосовувати до багатоквартирного будинку ч. 2 ст. 89 ЗК [38], відповідно до якої «у спільній сумісній власності перебувають ділянки... співвласників житлового будинку». Вище зверталась увага на те, що термін «співвласники багатоквартирного будинку» є умовним і не означає визнання власників квартир у багатоквартирному будинку співвласниками цього будинку. Спеціальні норми, що підлягають застосуванню до земельних ділянок багатоквартирного житлового будинку, сформульовані в ст. 42 ЗК. Із неї можна зробити висновок про те, що суб’єктом права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та яка призначена для обслуговування цього будинку, є об’єднання. Розміри і конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається на основі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Викладене не може бути спростоване посиланням на інші положення ст. 42 ЗК, які дійсно містять низку невдалих формулювань: 1) у ній не встановлюється суб’єктивне право об’єднання на безоплатне передання йому земельної ділянки у власність, а лише визнається можливість такого передання. Цю можливість слід тлумачити як відповідне право (повноваження) органу місцевого самоврядування. Оскільки йдеться про орган, що наділений владними повноваженнями, то його повноваження може тлумачитись не тільки як право, а і як обов’язок, але обов’язок публічно-правового змісту, а не приватно-правовий обов’язок перед суб’єктом, що претендує на отримання земельної ділянки. Тому в обгрунтування права на передання земельної ділянки належить посилатись на ст. 121 ЗК, яка в таких випадках має застосовуватись за аналогією; 2) у ст. 42 ЗК один раз називається «об’єднання власників», а іншого разу вживається поняття «співвласники»; 3) передбачається можливість надання земельної ділянки не тільки у власність, а й у користування, хоч суб’єктами права постійного користування земельною ділянкою можуть бути лише юридичні особи, що належать до державної або комунальної власності, а користування земельною ділянкою на умовах оренди не погоджується з характером об’єкта права власності — житлового будинку.

3. Об’єднання власників квартир (співвласників багатоквартирного будинку) є юридичною особою. Правоздатність об’єднань співвласників багатоквартирного будинку є неширокою. Вони не мають права власності ні на будинок у цілому, ні на квартири, ні на загальне майно (ним є «частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватись згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об’єднання — кладові, гаражі, в тому числі підземні, майстерні тощо»), ні на неподільне майно (воно складається із частини допоміжних приміщень, що не віднесені до загального майна, конструктивних елементів будинку і технічного обладнання, що забезпечують функціонування будинку).

Майно об’єднання утворюється із майна, переданого йому членами об’єднання у власність, доходів та іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (частина дев’ята ст. 4 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181]). Але ж цей Закон не передбачає передання співвласниками багатоквартирного будинку у власність об’єднання неподільного майна. Воно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку і відчуженню не підлягає (частина друга ст. 19 Закону). Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку, його відчуження не виключається, що дає підставу для висновку про те, що таке відчуження може відбуватись і шляхом передання частини або всього загального майна у власність об’єднання.

4. Цивільна правоздатність об’єднання співвласників багатоквартирного будинку полягає перш за все у можливості здійснення правочинів, пов’язаних з господарською діяльністю для забезпечення власних потреб об’єднання і потреб учасників об’єднання, шляхом укладення договорів з юридичними і фізичними особами (частина п’ята ст. 4 Закону). Про зміст цивільної правоздатності об’єднання можна зробити висновки із сформульованої в ст. 1 Закону мети об’єднання — сприяння використанню майна співвласників багатоквартирного будинку, а також управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Об’єднання належить до категорії неприбуткових організацій (підпункт «є» п. 7.11.1 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції від 29 листопада 2001 р. [113]).

5. Права об’єднання на житловий комплекс (відповідно до ст. 1 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» це — єдиний комплекс нерухомого майна, що утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній багатоквартирним будинком або його частиною разом із спорудами та інженерними мережами) характеризуються як прийняття на баланс. Проте за договором з попереднім власником цей власник може залишатись балансоутримувачем усього житлового комплексу або його частини. Підстав вважати житловий комплекс специфічним об’єктом цивільного права немає з двох причин: 1) правовий статус земельної ділянки визначається переважно земельним законодавством; 2) багатоквартирний житловий будинок як єдиний об’єкт цивільного права законодавством також не визначений, оскільки об’єктами права власності (а у встановлених законом межах — і цивільного обороту в цілому) є квартири, загальне майно і неподільне майно, яке знаходиться у спільній частковій і сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку.

Стаття 386. Засади захисту права власності.

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

1. Правило, що сформульоване в ч. 1 ст. 386 ЦК, має досить вузьку сферу дії. Воно стосується тільки відносин, на які поширюється чинність глави 29 Цивільного кодексу України «Захист права власності». За цими межами посилання на ч. 1 ст. 386 ЦК було б некоректним. Дещо ширшим є формулювання ч. 2 ст. 318 ЦК «усі суб’єкти права власності є рівними перед законом». Із неї випливає, що не виключається диференціація правового регулювання власності, але ж права та обов’язки власників, установлені законом, мають бути реалізовані повного і рівною мірою незалежно від того, хто є суб’єктом права власності. Правильність такого тлумачення рівності перед законом підтверджується частиною п’ятою ст. 36 Конституції [1], яка визнає усі об’єднання громадян, у яких відповідно до спеціальних актів різний правовий статус, рівними перед законом. Значно ширший зміст має формулювання ч. 3 ст. 319 ЦК, відповідно до якого «усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав». Хоч тут немає будь-якого застереження щодо можливості встановлення спеціальними положеннями законів винятків із цього загального правила, але вони є численними.

2. На доповнення до способів захисту цивільних прав, що визначаються ст. 16 ЦК, ст. 386 ЦК установлює специфічні способи захисту права власності: 1) пред’явлення вимоги про заборону вчинення дій, які можуть порушити (ще не порушили, але можуть порушити) право власності; 2) пред’явлення вимоги про покладення на відповідну особу обов’язку здійснити певні дії для запобігання такому порушенню. Це — нові для вітчизняного цивільного законодавства положення, що розширюють можливості захисту права, надають можливість захищати його ще до того, як воно було порушене.

3. Загальне положення ч. 3 ст. 386 ЦК лише на перший погляд є простим. Насправді, питання про співвідношення цього положення з іншими статтями Цивільного кодексу є досить складним, а правильна відповідь на питання про характер цього співвідношення потребує належного володіння мистецтвом (за відсутності науки) тлумачення нормативно-правових актів. При формулюванні ч. 3 ст. 386 ЦК законодавець послідував невдалим теоретичним конструкціям, які відшкодування майнової і моральної шкоди кваліфікують як захист права власності. Між тим, відшкодування моральної шкоди захищає особисті немайнові права особи, що порушені шляхом порушення права власності. А право на відшкодування майнової шкоди виникає в результаті перетворення правовідносин: якщо майно неможливо витребувати (зокрема, у зв’язку із знищенням майна право власності згідно з п. 4 ч. 1 ст. 346 ЦК припиняється), якщо право власності не можна захистити іншими способами, правовідносини власності в силу вказівки закону перетворюються в зобов’язальні, в межах яких право власності не захищається (в цивільно-правовому розумінні захисту права), а лише покладається на особу обов’язок відшкодувати власникові, який безповоротно втратив право власності на річ, майнову шкоду. Очевидно, у включенні до Цивільного кодексу положення, що сформульоване в ч. 3 ст. 386, потреби не було, оскільки відшкодування майнової та моральної шкоди могло б здійснюватись безпосередньо на підставі ст. 1166, 1167 ЦК. Але ж законодавець, сформулювавши положення ч. 3 ст. 386 ЦК, спеціальним правилом підкреслив, що застосування способів захисту права власності, про які йдеться в ст. 387 — 394 ЦК, не виключає застосування ст. 1166, 1167 ЦК.

4. Ще ширше «захист власності» в контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] тлумачиться Європейським Судом з прав людини. Якщо особі відповідно до національного законодавства країни належить яке-небудь право, що складає певний матеріальний актив, вона може захищати це право відповідно до правил про захист права власності. З урахуванням цього як власність захищалось, зокрема, право на підприємницьку діяльність, яку особа вимушена була припинити у зв’язку з відмовою дати дозвіл (ліцензію) на продовження цієї діяльності.

5. Відсутність у ч. 3 ст. 386 ЦК посилання на те, що майнова і моральна шкода, завдана порушенням права власності, відшкодовується відповідно до законодавства (закону), не виключає застосування при цьому положень інституту відшкодування шкоди, зокрема принципу вини. Застосуванню в цьому випадку підлягає і ст. 1192 ЦК. У цій статті спочатку формулюється загальне правило, відповідно до якого шкода, завдана майну, або відшкодовується в натурі, або відшкодовуються завдані збитки в повному обсязі. Спеціальне правило по відношенню до викладеного формулюється в абзаці другому ст. 1192 ЦК і має обмежене регулятивне значення: воно визначає лише порядок визначення розміру збитків при знищенні або пошкодженні майна. Вони визначаються відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або на момент виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Це правило не виключає відшкодування інших витрат, які вимушений був здійснити власник у зв’язку з порушенням права власності, а також упущеної вигоди.

6. Хоча ч. 3 ст. 386 ЦК передбачає відшкодування майнової шкоди у разі порушення прав власника, встановлюються спеціальні правила, що передбачають відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, в результаті яких припиняється чи обмежується право власності. Незалежно від наявності порушення права власності здійснюється відшкодування шкоди відповідно до ст. 35, 394, 1170 ЦК, п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47], п. 6 ст. 25 Закону «Про службу безпеки України» [60].

Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння

1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

1. Позови про витребування майна з чужого незаконного володіння називаються віндикаційними. У ст. 387 ЦК прямо не зазначається, що віндикаційний позов може бути пред’явлений тільки на захист права власності на річ, яка визначена індивідуально. Але це випливає із змісту цієї статті. Власник, що пред’являє вимогу про повернення йому майна, яке належить йому на праві власності, повинен довести, що саме це майно є об’єктом його права власності, тобто індивідуалізувати його. Якщо ж індивідуалізувати майно неможливо, неможливе і задоволення віндикаційного позову. У разі пред’явлення вимоги про передання взамін утрачених у результаті дій правопорушника речей, що визначені родовими ознаками, інших речей такого ж роду і такої ж якості, позовні вимоги повинні формулюватись як відшкодування збитків (шкоди) способом передання речей того ж роду та тієї ж якості (ч. 4 ст. 22; ст. 1192 ЦК).

2. Віндикаційними позовами захищається правомочність володіння, що належить власникові або іншій особі, яка отримала право володіння річчю на законній підставі (у тому числі на підставі договору, який не визнано недійсним). Отже, віндикаційний позов може пред’явити власник, суб’єкт іншого речового права. Суб’єкт права господарського відання або права оперативного управління також має право пред’явити віндикаційний позов. Оскільки право власника (органу, що здійснює його повноваження) вилучати майно, що належить суб’єктам господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, не визнається (ст. 136 ГК [42]) або обмежується (ст. 137 ГК), такі суб’єкти вправі звернутися з віндикаційним позовом також до власника (органу, що здійснює його повноваження), який здійснив незаконне вилучення майна у суб’єкта господарювання. На можливість захисту права господарського відання перед власником зазначається в ч. З ст. 136 ГК. Стосовно права оперативного управління, що належить суб’єктам господарювання, така можливість не закріплюється.

3. Віндикаційний позов може бути пред’явлений і особою, яка володіла річчю в силу зобов’язання. Проте, як правило, на підставі ст. 387 ЦК особа, яка володіла майном у силу зобов’язання, може пред’явити позов у зв’язку з порушенням її права володіння тільки до третіх осіб. До іншої сторони зобов’язання особа, яка володіла майном у силу зобов’язання, вправі пред’явити позов про витребування речі тільки в тому випадку, якщо сторона в зобов’язанні порушила право володіння діями, що виходять за межі зобов’язання, внаслідок чого неможливе пред’явлення позову з вимогою про примушення до виконання в натурі обов’язку, який існує в зобов’язанні.

4. Не може бути кваліфікований як віндикаційний і ґрунтуватися на ст. 387 ЦК позов про передання речі, якщо обов’язок передати її ґрунтується на договорі. Законодавство України допускає можливість уключення до договору умови про перехід права власності на річ до її передання набувачеві за договором (ч. 1 ст. 334 ЦК). Таким чином, право володіння як частина права власності у набувача виникає до настання фактичного володіння. Однак при відмові відчужувана передати набувачеві відповідно до договору індивідуально визначену річ, набувач вправі пред’явити не віндикаційний позов, а позов про відібрання речі у відчужувана і про передання її набувачеві (ст. 620 ЦК). Відповідно і розрахунки між сторонами у зв’язку з невиконанням (несвоєчасним виконанням) обов’язку передати індивідуально визначену річ відповідно до договору мають проводитись не на підставі ст. 390 ЦК, а згідно з нормами зобов’язального права.

У зв’язку з викладеним слід звернути увагу на ту обставину, що цивільне законодавство України не втілює в собі принцип привілейованого захисту речового права перед зобов’язальним або протилежний принцип. Колізія між нормами речового і зобов’язального права за законодавством України повинна вирішуватись відповідно до загальних правил правозастосування, в силу яких перевага віддається спеціальним нормам перед загальними і нормам актів, прийнятих пізніше, перед нормами раніше прийнятих актів.

5. З вимогою про передання речі може бути пов’язаний позов про визнання право- чину недійсним. Якщо правочин визнаний недійсним законом (є нікчемним), також може бути пред’явлений позов про передання (повернення, витребування) речі, що була предметом правочину. Але такий позов не належить до категорії віндикаційних, передбачених ст. 387 ЦК, оскільки він ґрунтується на відповідних спеціальних нормах Цивільного кодексу (ст. 216).

6. Відповідно до ст. 387 ЦК позов може бути пред’явлений тільки тоді, коли відповідач незаконно заволодів річчю, зокрема тоді, коли майно відповідачеві передавав не позивач, а інша особа. Якщо відповідачеві річ передана позивачем, останній може витребувати річ, пред’являючи позов або про визнання правочину недійсним, і про повернення сторін до первинного майнового стану, або про розірвання договору і про покладення на відповідача обов’язку повернути раніше передану за договором річ, або про повернення речі у зв’язку з односторонньою (передбаченою законом) відмовою від договору, або про повернення в натурі безпідставно набутого майна, або про повернення майна, переданого боржнику на строк, у зв’язку із закінченням строку договору. Пред’явлення віндикаційного позову у подібних випадках є неможливим, оскільки для захисту права повинні застосовуватися інші спеціальні норми і передбачені ними способи захисту цивільного права.

З іншого боку, якщо річ шляхом двох і більше правочинів виявилась у володінні особи, якій передав її не власник, а інша особа, власник не повинен вимагати визнання недійсними всього ланцюга правочинів, або частини правочинів, або останнього правочину, внаслідок яких річ виявилась у незаконному володінні відповідача. У силу спеціального правила ст. 387 ЦК у подібних випадках пред’являється віндикаційний позов без пред’явлення вимоги про визнання правочинів недійсними. У такому випадку підлягає застосуванню також спеціальне правило ст. 661 ЦК, відповідно до якого продавець зобов’язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки, якщо в силу рішення суду річ вилучена у покупця. Пред’явлення покупцем, у якого відсуджена придбана за договором купівлі-продажу річ, позову до продавця не на підставі ст. 661 ЦК, а відповідно до ст. 216 і 658 ЦК (з посиланням на те, що річ продана не власником, а іншою особою) було б неправильним.

Викладене важливе не тільки з огляду на необхідність правильного вибору правових норм, що підлягають застосуванню, але й має істотне практичне значення, оскільки обсяг вимог, які можуть бути пред’явлені на підставі ст. 661 ЦК, є іншим, ніж це передбачено ст. 216 та ст. 387 ЦК та більшістю інших норм, що встановлюють наслідки недійсності правочину.

Законодавець узагалі стоїть на такій позиції, що до учасників згаданого ланцюга правочинів вимоги можуть бути пред’явлені тільки за наявності їх вини. Якщо продавець (учасник останнього правочину із цього ланцюга) не знав або не міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору купівлі-продажу у покупця за рішенням суду, він не несе перед покупцем, у якого вилучено предмет договору, будь-яких обов’язків. Тому ст. 661 ЦК як спеціальна допускає лише стягнення збитків з продавця, який знав або міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору, а також пред’явлення ним регресної вимоги до особи, у якої раніше він придбав річ. Тому визнання недійсними правочинів, у результаті яких річ перейшла у володіння продавця, а потім була вилучена у покупця за рішенням суду, є неможливим в силу спеціального правила ст. 661 ЦК.

7. На підставі статті, що коментується, позов не може бути пред’явлений до особи, яка не володіє річчю, що є предметом спору, хоча були докази того, що ця особа порушила правомочність власника володіти майном. Така особа може бути лише третьою особою за позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, пред’явленим до незаконного володільця речі. Безпосередньо до порушника права володіння власник у таких випадках може пред’явити лише позов про відшкодування шкоди за умови, що річ не збереглася в натурі, або володілець її невідомий.

Якщо відома особа, яка за наявності її вини порушила право власності, і особа, яка виявилась у підсумку володільцем речі, виникає колізія між ст. 387 і положеннями глави 82 Цивільного кодексу: власник вправі пред’явити до особи, яка незаконно володіє річчю, віндикаційний позов, а до особи, яка своїми діями порушила правомочності власника — позов про відшкодування шкоди. Оскільки ст. 387 ЦК у цьому випадку повинна розглядатися як спеціальна, що встановлює один із способів захисту права власності, слід пред’являти віндикаційний позов до незаконного володільця речі, а не позов про відшкодування шкоди до особи, яка порушила права власника. Лише у тих випадках, коли захистити право власності неможливо, вчиняється позов про відшкодування шкоди, тобто захищається право, що існує в межах зобов’язання, в яке на підставі передбачених законом юридичних фактів перетворились правовідносини власності.

8. Наявність спеціальної ст. 387 ЦК не дає власнику права вибору вимоги, яку він може пред’явити в суді, навіть у тих випадках, коли власник був позбавлений права володіння внаслідок скоєння злочину, наприклад, викрадення речі: якщо річ збереглася, можливе пред’явлення тільки віндикаційного позову, позов про відшкодування шкоди може бути пред’явлений лише в частині завдання шкоди, що пов’язана з незаконним заволодінням річчю, у вигляді додаткових витрат власника та упущеної вигоди. Питання про те, збереглася річ, чи її не можна вважати такою, що збереглася, через істотне погіршення її стану, повинно вирішуватися судом з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо не виключається без будь-якого істотного обмеження інтересів власника (в тому числі з урахуванням зовнішнього вигляду речі) користування і розпоряджання річчю після її витребування у незаконного володільця, річ слід визнати такою, що збереглася. У цьому випадку власник повинен захищати своє право шляхом пред’явлення віндикаційного позову. Якщо ж власник доведе, що якість речі погіршилась настільки, що користування і розпорядження нею без істотного обмеження його інтересів неможливо, він вправі пред’явити позов про відшкодування шкоди, стверджуючи, що об’єкт права власності не зберігся.

Позов про відшкодування шкоди може бути пред’явлений тільки до особи, що заподіяла шкоду своїми незаконними винними діями, які порушили правомочність власника володіти річчю. До особи, якій річ була згодом передана особою, яка порушила права власника, вимога про відшкодування шкоди може бути пред’явлена тільки у випадках, коли придбання такою особою речі кваліфіковано як завідомо обіцяне придбання предметів, здобутих злочинним шляхом, тобто як співучасть у злочині.

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

1. Можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Стаття 400 ЦК дає підставу для висновку про те, що закон допускає необмежену віндикацію майна у недобросовісного набувача. Виходячи зі ст. 388 ЦК, недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати. При цьому до випадків продажу речі у порядку, встановленому для виконання судових рішень, некоректно було б ставити питання про недобросовісність покупця.

2. Витребування майна від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої річ придбана, не має права її відчужувати) можливе у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно в особи, яка не мала права відчужувати річ.

3. Якщо ж добросовісний набувач придбав річ за плату, власник вправі витребувати таку річ тільки у випадках, якщо вона вибула з володіння поза його (або особи, якій річ була передана власником) волею, зокрема була загублена власником або іншою особою, якій річ була передана власником, або була викрадена у власника чи такої особи. Можливі й інші випадки, коли майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. При тлумаченні цього положення п. З ч. 1 ст. 388 ЦК слід звернути увагу на те, що йдеться про вибуття майна із володіння не з волі зазначених осіб. Вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може мати місце, коли вчиняється правочин. До вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їх вини належить передання його на виконання таких правочинів: 1) правочинів, що здійснюються фізичними особами за межами їх дієздатності (ст. 221 — 223, 226 ЦК), оскільки волевиявлення фізичних осіб за межами їх дієздатності таким не визнається взагалі; 2) правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), оскільки дозвіл (воля) органу такого органу вважається частиною волі сторони правочину; 3) правочинів, що вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК), насильства (ст. 231 ЦК); 4) правочинів, учинених у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК); 5) правочинів, учинених від імені юридичної особи особою, що не мала повноваження діяти від імені юридичної особи.

4. Відсутня ознака вибуття майна із володіння власника чи особи, якій власник передав майно у володіння не з їх вини, в наступних випадках: 1) коли зміст правочину суперечить Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК); 2) порушення форми правочину, навіть якщо це тягне за собою недійсність правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК); 3) учинення правочину батьками, усиновлювачами всупереч інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК); 4) учинення правочину, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). Але і в цих випадках власник, що заявив вимогу про витребування майна із чужого незаконного володіння, вправі доводити, що набувач майна не є добросовісним, оскільки він міг знати про те, що особа, яка укладає договір про відчуження майна, не вправі його відчужувати.

5. В особи, яка придбала річ у зв’язку з її продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, витребування речі не допускається, хоча б вона і вибула з володіння власника поза його волею. Під судовими рішеннями у ч. 2 ст. 388 ЦК розуміються не тільки рішення, як вони розуміються уст. 214 — 219 ЦПК [44], ст. 82 — 84 ГПК [33], а й постанови, вироки. Таке розуміння поняття судового рішення випливає із багатьох статей Цивільного кодексу. Стосовно сфери дії Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] абзацом десятим ст. 2 цього Закону рішення суду визначається як рішення, постанова, ухвала суду, господарського суду, третейського суду, іноземного суду, арбітражу. Постановка питання про добросовісність набувача, який придбав майно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, є некоректною. Витребування такого майна можливе тільки після визнання недійсним правочину щодо відчуження майна в порядку виконання судового рішення.

Стаття 389. Витребування грошей та цінних паперів

1. Гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

1. Витребування грошей у будь-якому випадку є проблематичним, оскільки вони, як правило, не індивідуалізуються, а витребування з чужого незаконного володіння речей, визначених родовими ознаками, взагалі неможливе, юридично є некоректним.

У той же час не виключена індивідуалізація грошових купюр шляхом складення їх переліку із зазначенням вартості, серії та номера кожної купюри. У такому випадку можна було б говорити про пред’явлення позову про витребування грошових купюр із чужого незаконного володіння. Цінні папери можуть бути витребувані також тільки за умови їх індивідуалізації. Але ст. 389 ЦК допускає можливість витребування грошей та цінних паперів тільки у недобросовісного набувача (незалежно від обставин, за яких вони вибули із володіння власника). Неможливість витребування грошей та цінних паперів не виключає пред’явлення до відповідної особи вимог, що грунтуються згідно зі ст. 1166 і 1212 ЦК (за наявності відповідних підстав).

Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння

1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.

2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

1. Перебування речі у незаконному володінні дає можливість незаконному володільцю одержувати доходи від неї, але в той же час може вимагати і витрат на утримання речі або її збереження. Тому при поверненні речей із незаконного володіння між незаконним володільцем речі та власником повинні бути проведені розрахунки відповідно до правил ст. 390 ЦК.

Ця стаття може застосовуватись тільки у випадках, коли підставою витребування речі є ст. 387 ЦК. З іншого боку, ст. 390 ЦК не може застосовуватись, якщо річ повертається власникові у зв’язку з недійсністю правочину, якщо передається (відсуджується) бездоглядна тварина, знахідка, якщо обов’язок передати річ покладається на підставі ст. 620, 665 ЦК, у зв’язку з припиненням права володіння і користування нею внаслідок спливу строку дії договору, а також при достроковому його розірванні у зв’язку з односторонньою відмовою від договору (зобов’язання), що ґрунтується на законі. З іншого боку, наявність спеціальних правил ст. 390 ЦК, які регулюють відносини щодо розрахунків у зв’язку з витребуванням майна із чужого незаконного володіння, виключає застосування до цих відносин ст. 1214 ЦК, що стосується відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання. Це твердження не спростовується зазначенням у п. 2 ч. 3 ст. 1212 ЦК про те, що положення глави 83 ЦК «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» застосовуються до вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки це зазначення не виключає дії спеціальних правил ст. 390 ЦК.

2. При витребуванні речі із чужого незаконного володіння, власник вправі вимагати від незаконного володільця речі повернення доходів або відшкодування вартості доходів, які незаконний володілець одержав або міг одержати. Час, за який повинні бути повернені або відшкодовані доходи, диференціюється залежно від того, є незаконний володілець речі добросовісним чи є недобросовісним її набувачем.

Якщо незаконний володілець є недобросовісним набувачем речі, він зобов’язаний повернути доходи, які одержав або міг одержати, або відшкодувати їх вартість за весь час володіння. Добросовісний набувач зобов’язаний повернути доходи або відшкодувати їх вартість власникові з того часу, коли він дізнався або міг дізнатися про неправомірність його володіння. Якщо цей момент установити неможливо, повертаються доходи, або відшкодовується вартість доходів, які незаконний володілець одержав або міг одержати з дня одержання повістки про явку до суду за позовом власника.

3. У свою чергу незаконний володілець як добросовісний, так і недобросовісний, вправі вимагати від власника відшкодування необхідних витрат, здійснених ним на майно з того часу, з якого власнику належать доходи від майна. Однак право вимоги про відшкодування витрат, здійснених незаконним володільцем на поліпшення майна, якщо поліпшення не можуть бути відділені без шкоди для майна, має тільки добросовісний набувач. Граничною сумою, яка може бути відшкодована як витрати незаконного володільця на поліпшення речі, є розмір збільшення вартості майна внаслідок його поліпшення. Природно, що за добросовісним набувачем визнається право залишити за собою ті поліпшення речі, які можуть бути відділені без пошкодження речі.

4. Недобросовісний набувач не має права на відшкодування витрат, зроблених ним на поліпшення речі.

5. Якщо після порушення права власника володіти річчю остання знаходилась у володінні декількох осіб, усі вони за наявності підстав, передбачених ст. 390 ЦК, повинні брати участь у розрахунках (або як боржники, або як управнені).

6. Спеціальні правила ст. 390 ЦК, у принципі, не виключають пред’явлення як до добросовісного, так і недобросовісного володільця, у якого річ вилучена за віндикаційним позовом власника, вимоги про відшкодування шкоди (глава 82 Цивільного кодексу). Цей висновок обумовлений наступним. Спеціальне правило ч. 3 ст. 386 ЦК формулює диспозицію (встановлює право власника на відшкодування майнової та моральної шкоди), що покриває все правове поле, яке виникає внаслідок порушення права власності. Але є декілька спеціальних диспозицій, які переважно діють на цьому ж правовому полі. Вони, залежно від конкретних обставин, можуть надати власникові можливості отримати у зв’язку з порушенням його права навіть більше, ніж це передбачено ч. 3 ст. 386 ЦК. Якщо ж власник відповідно до спеціальних диспозицій ст. 390 ЦК отримав менше, ніж це випливає із ч. 3 ст. 386 ЦК, частина правового поля ст. 390 ЦК не покривається. На цій частині діє ч. 3 ст. 386 ЦК. Це означає, що в межах, установлених ч. 3 ст. 386 ЦК, власник може пред’явити до порушника його права вимоги на підставі ст. 1166, 1167, 1192, 22 ЦК із заліком того, що він отримав або має право отримати на підставі ст. 390 ЦК.

Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння

1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

1. Позовами, передбаченими ч. 1 ст. 326 ЦК, та позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння не вичерпуються всі способи захисту права власності. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би вони і не були пов’язані з порушенням права володіння.

2. Цивільне законодавство багатьох країн протягом століть передбачає можливість пред’явлення негаторного позову, тобто позову про усунення перешкод до користування майном. Негаторний позов — це досить рідкісне явище у практиці. Він пред’являється у випадках створення фактичних або юридичних перешкод до користування майном. Фактичні перешкоди до користування майном звичайно створюються особою, яка є власником об’єктів, суміжно розміщених з майном, перешкоди до користування яким створюються.

3. Негаторний позов слід відрізняти від інших, хоча і близьких до нього, способів захисту права. Так, якщо орендар (наймач) у зв’язку із закінченням строку дії договору не звільняє приміщення, які орендуються (наймаються), негаторний позов не може бути пред’явлений. Орендар (наймач) у такому випадку дійсно перешкоджає реалізації власником (орендодавцем, наймодавцем) права користування приміщенням. Але при цьому орендар (наймач) порушує свій обов’язок звільнити приміщення (передати їх наймачеві), який випливає з договору. Тому способом захисту права, що є адекватним такому порушенню, є пред’явлення вимоги про виконання зобов’язання передати річ.

4. У силу ч. 3 ст. 386 ЦК задоволення вимоги власника, що ґрунтується на ст. 391 ЦК, не виключає пред’явлення до особи, що за наявності вини порушила право власності, вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди відповідно до ч. 3 ст. 386, ст. 1166, 1167, 1192, 22 ЦК.

Стаття 392. Визнання права власності

1. Власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

1. Право власності може захищатися пред’явленням позову про визнання цього права. Такий позов може бути пред’явлений до будь-якої особи, яка словами чи діями заявила про свої претензії на річ, яка перебуває у власності іншої особи. Позивач, пред’являючи такий позов, повинен надати докази вчинення відповідачем дій, у тому числі його висловлювань, які можуть бути розцінені як невизнання чи оспорювання права власності. За відсутності таких доказів при розгляді справи в неспеціалізованому суді загальної юрисдикції в позові буде відмовлено, оскільки право власника не потребує захисту. У господарському суді провадження у справі підлягає припиненню у зв’язку з відсутністю предмета спору (п. 11 частини першої ст. 80 ГПК [31]). Але і прийняття зазначеного вище рішення певного мірою захищає право власності, оскільки в мотивувальній частині рішення констатується наявність у позивача права власності, а у задоволенні позову відмовляється (чи провадження у справі припиняється) тільки тому, що позивач не доказав факт оспорювання права власності. Правда, мотивувальна частина судового рішення обов’язкового значення не має, але вона здатна інтелектуально вплинути на наступні судові рішення у справах з участю тих ж позивача та відповідача.

Позов про визнання — це превентивна форма захисту права. Такий позов може пред’являтися, коли право ще не порушене, але існує загроза його порушення. Оскільки позов про визнання права власності може пред’являтися за відсутності порушення права, позовної давності для заявлення такого позову не існує.

2. Указуючи в ст. 392 ЦК на випадки, коли можливе пред’явлення вимоги про визнання права власності, не виключає звернення з таким позовом в інших випадках. Оскільки право власності є приватним, сам власник має визначити межі та способи захисту свого права. З огляду на це слід зробити висновок про те, що власник має право за наявності підстав для пред’явлення віндикаційного чи негаторного позову звернутися з позовом лише про визнання права власності. Не виключається пред’явлення позову про визнання набувача недобросовісним. У свою чергу набувач за наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 388 ЦК, може пред’явити вимогу про визнання його добросовісним.

3. Стаття, що коментується, допускає можливість пред’явлення позову про визнання права власності у разі втрати документа, який засвідчує право власності особи. В Україні не затверджувались нормативно-правові акти, якими б установлювався загальний порядок виготовлення та видачі дублікатів документів. Це передбачається лише окремими законами та іншими актами законодавства. Так, ст. 53 Закону «Про нотаріат» [75] установлює порядок видачі дублікатів нотаріально посвідчених документів. Видача дублікатів свідоцтв про право власності на об’єкти нерухомого майна передбачена п. 6.4 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]. Дублікати свідоцтв про право власності на судно та інших судових реєстраційних документів видаються відповідно до п. 30 Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України [287]. Дублікати свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів видаються на підставі п. 20 Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок [314]. За таких умов у пред’явленні позовів про визнання права власності у випадках втрати документа, що засвідчує право власності, зазвичай необхідності немає, оскільки є можливість отримати дублікат такого документа. Така необхідність виникає лише тоді, коли втрачені документи, на підставі яких може бути видано дублікат.

Стаття 393. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. Право власності може порушуватись органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування шляхом видання нормативних або ненормативних (індивідуальних) актів. Власник має право вимагати визнання незаконними (нечинними) та скасування таких актів. Оскільки ст. 393 ЦК формулює спеціальне правило, на неї і слід посилатися при зверненні до суду. Посилання при цьому на ст. 21 ЦК також буде доречним, оскільки в цій статті зазначається на можливість визнання незаконним (нечинним) та скасування правових актів як індивідуальної дії, так і нормативно-правових актів.

2. Відновлення становища, що існувало до порушення права актом відповідного органу, полягає у поверненні речі, що була вилучена у власника (ст. 386 ЦК), у переданні іншого майна такого ж роду і якості, в полагодженні пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК). Тобто тут під відновленням попереднього становища розуміється те, що в ст. 1192 ЦК називається відшкодуванням шкоди в натурі. Право на відшкодування майнової шкоди розуміється у ч. 2 ст. 393 ЦК також дещо особливо (як відшкодування збитків). На відміну від ст. 1192 ЦК, стаття, що коментується, чітко встановлює черговість способів захисту у разі порушення права власності. Спочатку власник, право якого порушене, має вимагати відновлення попереднього становища. Лише у випадках, коли це неможливо, власник може вимагати відшкодування збитків.

3. Порушення права власника правовими актами, про які йдеться у ст. 393 ЦК, далеко не завжди полягає у завданні шкоди майну власника. Тому не завжди в таких випадках застосовується ст. 1192 ЦК. Але ж у випадках, коли прийняття правового акта, який визнається незаконним і скасовується, завдає шкоди майну власника, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (абзац другий ст. 1192 ЦК). Див. також п. 5 коментаря до ст. 386 ЦК.

4. Відновлення попереднього становища, відшкодування в натурі шкоди, завданої прийняттям правового акта, який судом визнаний незаконним (нечинним) та скасований, відповідно до ч. 2 ст. 393 ЦК не може поєднуватись з відшкодуванням моральної шкоди, оскільки остання відшкодовується «у разі неможливості відновлення попереднього становища». Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого в інших випадках моральна шкода не відшкодовується. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальним правилам ст. 23, ч. 2 ст. 393 і ст. 1167 ЦК, що надають особі право на відшкодування моральної шкоди в усіх випадках, коли така шкода завдана.

5. Відповідно до ст. 1173 ЦК шкода, що завдана порушенням права власності шляхом прийняття правового акта, що був визнаний незаконним (нечинним) та скасований, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв’язку із зниженням їх цінності ¹

1. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв’язку із зниженням цінності цих об’єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.

1. Зниження цінності нерухомого майна виявляється у зменшенні ринкової ціни земельної ділянки, житлового будинку, іншої будівлі. Ця різниця між попередньою ринковою ціною об’єкта нерухомості та ціною, що склалася, і підлягає компенсації. Таким чином, власник повинен довести факт зниження цінності зазначеного майна. Очевидно, для цього треба буде провести експертизу. Позивач може доказувати цю обставину й іншими доказами. Крім того, власник повинен буде довести, що зниження цінності об’єкта права власності стало наслідком зниження рівня екологічної, зокрема, шумової захищеності території або погіршення природних властивостей землі. Далі, власник зобов’язаний довести, що зниження рівня екологічної захищеності тощо є наслідком діяльності особи, до якої пред’явлена вимога про сплату компенсації. Це — непросто. Зате при доведенні зазначених обставин власник не зобов’язаний доказувати ні наявність вини іншої сторони, ні навіть факту порушення нею вимог законодавства.

Більш того, відповідач не може бути звільнений від обов’язку сплатити компенсацію, якщо він доведе відсутність його вини і навіть відсутність будь-яких правопорушень з його боку. Закон не пов’язує з правопорушенням, якого припустилась особа, або з її виною виникнення обов’язку сплатити компенсацію.

2. Сума, що підлягає відшкодуванню власникові земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, не підпадає під визначення збитків, що наводиться в ст. 22 ЦК. Тому законодавець у заголовку статті використав термін «шкода», але в тексті статті зазначає на право власника на компенсацію. У такий спосіб правовідносини, на які поширюється чинність ст. 394 ЦК, були виведені за межі чинності ст. 1166 ЦК, що застосовується за умови наявності правопорушення і вини особа, що припустилася порушення. Викладене підтверджується і застосуванням при тлумаченні ст. 394 ЦК методу логічного доповнення нормативного тексту. Таким методом виявляється правовий припис, відповідно до якого правопорушення не є підставою, а вина не є умовою виникнення правовідносин, що регулюються ст. 394 ЦК. Цей правовий припис підлягає застосуванню, оскільки не суперечить будь-яким іншим законодавчим положенням, що поширюються на ці правовідносини. Розмір компенсації має дорівнювати різниці між попередньою цінністю (ринковою вартістю) об’єкта і новою цінністю, що є нижчою внаслідок зазначених причин.

Стаття 395. Види речових прав на чуже майно

1. Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

1, Ця стаття називає види речових прав на чуже майно та допускає можливість установлення інших речових прав на чуже майно. Але чіткого розуміння речових прав на чуже майно із цієї статті не випливає. Ситуацію невизначеності посилює розуміння емфітевзису та суперфіцію як двосторонніх правовідносин, що не дає можливості в будь-який спосіб відрізнити їх від зобов’язань.

2. Іншими речовими правами є право господарського відання (ст. 136 ГК [42]), право оперативного управління (ст. 137 ГК), право оперативного використання майна (ст. 138 ГК).

Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

1. Стаття, що коментується, передбачає захист речового права на чуже майно. Із ст. 396 ЦК випливає можливість захисту права особи, що не володіє майном, але має право володіти чужим майном.

2. Зазначення в ст. 396 ЦК на можливість захисту речового права на чуже майно, в тому числі від власника, не можна тлумачити так, що суб’єкт, який одержав речове право в силу договору з власником, може пред’явити до власника вимоги, що стосуються отриманої за договором речі, лише на підставі норм про речове право. Навпаки, і при відмові власника (боржника у зобов’язанні) передати річ у тимчасове користування відповідно до договору, і при створенні власником перешкод у користуванні річчю особа, яка на підставі договору мала право отримати або отримала від власника майно, зазвичай може захищати свої права, що існують в зобов’язанні і не є речовими, у порядку, що встановлений для захисту прав, які входять до змісту зобов’язань. Речові права на чуже майно ця особа має захищати лише тоді, коли власник зобов’язання не порушував, а речове право особи на чуже майно порушив.

Стаття 397. Суб’єкти права володіння чужим майном

1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

1. У ч. 1 ст. 397 ЦК наводиться визначення володільця чужого майна. Оскільки йдеться про «чуже» майно, статус володільця особа може отримати тільки за умови, що це майно має власника, і таким власником є інша, ніж володілець, особа. Якщо ж майно не є об’єктом права власності якої-небудь особи, то застосовувати правила про володіння не можна: у таких випадках, поки інше не встановлено судом, або якщо інше прямо не випливає із закону, володілець повинен вважатись власником відповідного майна, як це передбачено ч. 2 ст. 328 ЦК, і має право захищати своє володіння як таке, що своєю юридичною підставою має право власності.

2. Незважаючи на те, що певне майно є об’єктом права власності іншої особи, ч. 3 ст. 397 ЦК установлює, що діє презумпція правомірності фактичного володіння. Формулювання «правомірність фактичного володіння» за юридичним змістом нічим не відрізняється від формулювання «особа має право володіння». Якщо таке право є, то особа може бути примусово позбавлена його тільки після того, як рішенням суду буде встановлено інше. Правда, зазначається і на те, що правомірність фактичного володіння може спростовуватись безпосередньо законом. Причому, таке спростування може не тільки прямо формулюватись у законі, а і випливати із нього. Зокрема, із ст. 400 ЦК випливає, що суб’єкт, який здійснює недобросовісне володіння, не має права володіти (здійснює неправомірне володіння). Але спростування правомірності володіння безпосередньо законом не підтверджується процесуальними формами, які б дозволили примусово вилучити майно у незаконного володільця. Тому примусове припинення володіння, законність якого спростовується безпосередньо законом, можливе лише шляхом звернення власника з позовом, прийняття судом відповідного рішення та його примусового (в необхідних випадках) виконання.

3. Право володіння, яке визнається за кожним фактичним володільцем речі в силу презумпції правомірності володіння, захищається тими ж способами, що і право власності, оскільки ці способи відповідають змісту права володіння. Право володіння може захищатись і перед власником, причому такий захист може бути успішним. Так, особа, що отримала право володіння річчю на підставі договору найму (оренди) або позички, зі спливом встановленого договором строку зобов’язана повернути річ власникові. Вона може порушити цей обов’язок. Упродовж позовної давності (трьох років) власник може пред’явити до володільця позов про виконання зобов’язання повернути річ у зв’язку із закінченням строку, на який вона передавалась йому у володіння і користування. Якщо позов про повернення речі впродовж позовної давності не був пред’явлений, сплив позовної давності не припиняє права власності (воно припиняється лише за наявності підстав, установлених ст. 346 ЦК, і в інших випадках, установлених законом). Але ж позов про повернення речі із чужого володіння в зв’язку з пропуском позовної давності та за відсутності поважних причин, що могли б бути підставою його поновлення, не може бути задоволений. Більше того, якщо власник насильно чи іншим чином за відсутності волі володільця заволодіє річчю, володілець вправі вчинити позов проти власника, який повинен повернути річ володільцеві. Інша справа, коли володілець добровільно зі спливом позовної давності, але до спливу набувальної давності, виконає зобов’язання повернути предмет найму (оренди) чи позички. Тоді він не вправі вимагати повернення виконаного (ч. 1 ст. 267 ЦК).

4. Суд захищає фактичне володіння перед власником у випадках, коли особа, що називає себе власником спірного майна, не надасть достатніх доказів того, що вона є власником, хоч би володілець, із свого боку, не надав будь-яких доказів правомірності свого володіння спірним майном.

Стаття 398. Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

1. Зазвичай право володіння виникає на підставі договору з власником. Такими договорами є договори найму (оренди), позички, управління майном, перевезення, зберігання, охорони тощо, тобто всі договори, що передбачають передання власником чи суб’єктом іншого речового права майна у володіння іншій особі на певний строк. У межах строку, встановленого договором, право володіння цієї особи захищається, в тому числі і перед власником. Сплив цього строку не визнається законом юридичним фактом, що тягне припинення права володіння. Законом не передбачено, щоб право володіння, отримане на законній підставі, припинялось спливом встановленого договором строку.

2. Але після спливу зазначеного строку право володіння особи існує паралельно з порушенням цією особою зобов’язання повернути майно власникові відповідно до умов договору. Це порушення має тривалий характер. Воно продовжується до передання майна власникові до спливу позовної давності або до виникнення у володільця права власності за набувальною давністю. Якщо власник у межах позовної давності вчинить позов про виконання володільцем в натурі зобов’язання повернути річ, цей позов буде задоволено, якщо власник надасть докази наявності обов’язку відповідача повернути майно, тобто спростує правомірність володіння, яке здійснює відповідач. Таким чином, зі спливом строку володіння і користування майном на підставі договору (коли право володіння було юридично бездоганним) і до спливу позовної давності має місце період, коли правомірність володіння може бути спростована.

3. Зі спливом позовної давності право володіння зміцнюється. Особа не є власником, але її право володіння захищається відповідно до ст. 386 ЦК, у тому числі й перед власником. Сплив набувальної давності породжує право власності. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 344 ЦК, сплив набувальної давності є лише передумовою задоволення судом заяви власника про визнання права власності.

Так розвивається право володіння, що виникло на підставі договору, та перетворюється право володіння у право власності на підставі відповідних юридичних фактів.

4. Підставою виникнення права володіння є ч. 3 ст. 337 ЦК (стосується володіння знахідкою), ч. 2 ст. 340 ЦК (стосується затримання бездоглядної тварини). Право володіння захищається і в цих випадках, але перед власником до спливу встановлених строків та виникнення у набувача права власності воно не захищається. Право володіння може виникати в порядку спадкування та на інших підставах, встановлених законом.

5. У випадках, що були розглянуті, право володіння виникало на підставі, встановленій законом. Це — так зване титульне володіння. При безпідставному отриманні майна (наприклад, при його переданні до укладення договору, що потребує нотаріального посвідчення), особа стає лише фактичним володільцем речі, але в силу презумпції правомірності володіння (ч. З ст. 397 ЦК) вона має і може захищати своє право володіння. Розуміється, перед власником вона не може його захистити, оскільки власник надасть суду докази, що спростовують правомірність володіння.

6. Особа може заволодіти майном усупереч волі власника, в тому числі і шляхом учинення злочинних дій. У таких випадках володілець також вправі посилатись на презумпцію правомірності володіння, але у разі доведення факту недобросовісності володіння правомірність володіння спростовується безпосередньо законом (ст. 400 ЦК). Для захисту права власника від недобросовісного володільця передбачаються такі процесуально-правові конструкції як вилучення та зберігання речових доказів (ст. 78 — 81 КПК [27]), арешт майна, в тому числі з передачею на зберігання (ст. 126 КПК), прийняття запобіжних заходів (ст. 43¹ — 43⁹ ГПК [31]), застосування способів забезпечення позову (ст. 152 ЦПК [44]; ст. 67 ГПК).

7. Закон не визначає моменту, з якого у відповідних випадках виникає право володіння. Тому цей момент повинен визначатись з застосуванням за аналогією правил ст. 334 ЦК.

Стаття 399. Припинення права володіння

1. Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна.

2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

1. Законодавець вважає захист права володіння тією ж мірою важливим, як і захист права власності. Тому, як і ст. 346 ЦК щодо права власності, ст. 399 ЦК щодо права володіння передбачає можливість його припинення тільки на підставах, установлених законом. Деякі з них встановлені ч. 1 ст. 399 ЦК.

2. Визнання підставами припинення права володіння відмови володільця від володіння майном, знищення майна не означає, що тим самим закон надає ознаки правомірності відповідним діям володільця. За наявності встановлених законом умов володілець може відповідати перед власником і за незбереження майна, і за завдані в такий спосіб збитки.

Стаття 400. Обов’язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем

1. Недобросовісний володілець зобов’язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов’язку заінтересована особа має право пред’явити позов про витребування цього майна.

1. З урахуванням ч. 1 ст. 388 ЦК недобросовісним володільцем слід визнати особу, яка знала або могла знати про те, що її володіння є незаконним (не має правової підстави).

2. Надаючи власникові та (у відповідних випадках) суб’єктам права на чужу річ можливість захисту речового права шляхом витребування майна із чужого володіння, законодавець логічно покладає на недобросовісного володільця обов’язок негайно повернути річ власникові або добросовісному володільцю.

3. Надання суб’єкту речового права можливості пред’явити позов про витребування речі у разі невиконання недобросовісним володільцем обов’язку повернути річ не перешкоджає вчиненню позову за відсутності доказів пред’явлення вимоги про повернення речі.

Стаття 401. Поняття користування чужим майном

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

1. У ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут визначається як право користування чужим майном. Проте із спеціальних правил (зокрема, із ч. 3, 7 ст. 403 ЦК) випливає, що зміст сервітуту не обмежується правом користувача та обов’язком власника (володільця), що кореспондує цьому праву. Отже, сервітут являє собою досить складні правовідносини.

2. Положення Цивільного кодексу, що присвячені сервітуту, охоплюють собою лише відносини між суб’єктом сервітуту (користувачем) та власником речі, щодо якої встановлено сервітут. У ст. 403 — 407 ЦК, а також у ст. 98 — 102 Земельного кодексу [38], зовсім не йдеться про те, що суб’єкту сервітуту належать якісь права щодо третіх осіб. Але такі права є, оскільки сервітут визнається видом речових прав на чуже майно. Мається на увазі, що абсолютному праву суб’єкта сервітуту на обмежене користування річчю кореспондує обов’язок будь-якої особи, в тому числі і власника речі, не чинити перешкод для такого користування. Відповідно до ст. 396 ЦК суб’єкту сервітуту надається можливість захищати свої права перед третіми особами тими ж способами, що встановлені для захисту права власності. Цим твердженням не заперечується та обставина, що до змісту сервітуту належать і відносні права та обов’язки власника речі та суб’єкта сервітуту на ту ж річ, що випливають із закону, договору, заповіту або рішення суду.

3. Оскільки відносини щодо сервітуту виникають перш за все між двома конкретними суб’єктами, вони могли б регулюватись нормами зобов’язального права. І сторони не позбавлені права укласти договір про умови обмеженого користування майном, уникаючи з метою запобігти ситуації правової невизначеності використання терміну «сервітут», та зазначити в договорі на те, що їх відносини регулюються нормами зобов’язального права. Такий договір може укладатись і щодо земельної ділянки, оскільки положення ст. 98 — 102 Земельного кодексу, що регулюють відносини з приводу сервітуту, є цивільно-правовими і допускають відступлення в договорах від їх положень. Але було б неприпустимим надання власником земельної ділянки іншій особі права обмеженого користування земельною ділянкою в іншій правовій формі, ніж сервітут.

4. Навіть за відсутності в договорі посилання на те, що він укладається з метою виникнення зобов’язання, навіть пряме зазначення в договорі на те, що він укладається з метою встановлення сервітуту, до нього та відносин, що виникають на його підставі, за аналогією можуть застосовуватись норми зобов’язального права, оскільки чинне законодавство містить украй обмежену кількість положень щодо сервітуту, а характер відносин між власником та користувачем (суб’єктом сервітуту) дає можливість застосовувати до них норми зобов’язального права. Зокрема, у разі встановлення сервітуту договором до відносин сторін застосовуються положення Цивільного кодексу про договори.

5. Об’єктом сервітуту може бути тільки нерухоме майно. Якщо об’єктом сервітуту є земельна ділянка або інші природні ресурси, сервітут називається земельним.

Земельний сервітут може бути наданий власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки. У цьому випадку сервітут зберігає чинність при переході до іншої особи права власності на названу земельну ділянку чи права користування нею. Особистий сервітут може надаватись будь-якій особі. Особистий сервітут може бути і земельним.

6. Як сервітут не можуть бути кваліфіковані відносини щодо передання речей у користування на підставі договору найму (оренди). Стосовно земельного сервітуту із ч. 1 ст. 404 ЦК і ст. 98 ЗК [38] чітко випливає, що він полягає як раз в обмеженому користуванні майном. Відмінність житлового сервітуту від найму житла помітна менше. Вона полягає тільки в підставах виникнення. В інших випадках слід ураховувати, що відповідно до загального правила ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут може встановлюватись для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Отже, якщо є можливість задовольнити потребу в користуванні майном у будь-якій іншій правовій формі, сервітут встановлюватись не може.

Разом із тим, у силу спеціального положення закону сервітут може встановлюватись, хоча і була можливість задовольнити потребу суб’єкта сервітуту в інший спосіб.

Зокрема, наявність у члена сім’ї власника помешкання іншої можливості задоволення своїх потреб у житлі не може бути підставою для припинення права члена сім’ї на користування цим помешканням, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК або бажання суб’єкта сервітуту.

7. Земельний сервітут регулюється спеціальними правилами ст. 98 — 102 Земельного кодексу. Положення Цивільного кодексу можуть поширюватись на відносини щодо земельного сервітуту лише в тих випадках, коли вони можуть бути кваліфіковані як спеціальні правила.

8. Розмежування сервітуту, що встановлений заповітом, та речового права відказоодержувача за соціально-економічним змістом є неможливим. Але юридичні особливості цих двох правових конструкцій є суттєвими:

1) нормативно-правова підстава заповідального відказу і сервітуту є різною навіть тоді, коли останній встановлюється заповітом. Заповідальний відказ установлюється на підставі ст. 1238 ЦК, а сервітут у заповіті може бути встановлений відповідно до ст. 1246 ЦК;

2) земельний сервітут є платним. Інше може бути передбачено лише законом (ч. 3 ст. 101 ЗК). Це посилання до закону не можна тлумачити як таке, що воно відсилає до ч. 3 ст. 403 ЦК: спеціальний закон не відсилає до загального, якщо тільки не йдеться про звичайне зазначення на здійснення права чи виникнення обов’язку відповідно до закону чи законодавства. Відступати від правила про платність земельного сервітуту не можна в судовому рішенні, що стало підставою сервітуту, але можна в договорі чи в заповіті. Право користування земельною ділянкою на умовах заповідального відказу є завжди безоплатним.

Стаття 402. Встановлення сервітуту

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

1. Право обмеженого користування чужим майном може бути встановлене безпосередньо законом, а також договором, заповітом, рішенням суду. Безпосередньо законом, незалежно від договору, заповіту, рішення суду, будь-якого іншого волевиявлення власника, встановлено право членів сім’ї власника помешкання на користування цим помешканням (ст. 405 ЦК). Земельний сервітут безпосередньо законом не встановлюється. Власникові або землекористувачеві земельної ділянки надається лише право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (ст. 100 ЗК; ч. 2 ст. 404 ЦК). На вимогу власника земельної ділянки або землекористувача його право на обмежене користування чужою земельною ділянкою може бути встановлене договором, що укладається з власником земельної ділянки. За відсутності згоди власника земельної ділянки особа, що вимагає встановлення сервітуту, має право звернутись до суду з вимогою про покладення на власника земельної ділянки обов’язку надати право користування майном на умовах сервітуту. Можливість установлення заповітом сервітуту на майно, зазначене в ст-. 401 ЦК, не обмежується. Воно погоджується із ст. 1246 ЦК, що надає спадкодавцеві право встановити в заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів, а також щодо нерухомого майна. Наявність спеціального правила ст. 1246 ЦК, що передбачає встановлення сервітуту в заповіті, виключає застосування до відповідних відносин положень щодо заповідального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК).

2. Стаття 99 Земельного кодексу встановлює види права земельного сервітуту. Ці положення слід одночасно тлумачити як такі, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту.

3. Підписання договору про надання права обмеженого користування земельною ділянкою є недостатнім для виникнення сервітуту. Земельний сервітут виникає тільки після його державної реєстрації шляхом унесення запису до бази даних державного реєстру земель (п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» [306]).

4. Указуючи у ч. 3 ст. 402 ЦК на вирішення судом питання про встановлення сервітуту та про його умови має різний зміст стосовно окремих частин відповідного судового рішення. Питання про встановлення сервітуту за наявності юридичного факту, з яким закон пов’язує можливість виникнення права на встановлення сервітуту, суд зобов’язаний вирішити на користь позивача, який вимагає встановлення сервітуту. Решту питань, зокрема про умови сервітуту, суд вирішує з урахуванням всіх обставин справи.

Стаття 403. Зміст сервітуту

1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.

3. Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

4. Сервітут не підлягає відчуженню.

5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

1. Оскільки сервітут включає до себе, серед інших, правовідносини між власником речі та особою, що одержала право на обмежене користування нею, зміст сервітуту складають взаємні права та обов’язки сторін цих правовідносин. До змісту сервітуту належать також абсолютні права суб’єкта сервітуту, яким кореспондують пасивні обов’язки всіх осіб, в тому числі і власника об’єкта сервітуту, не порушувати права суб’єкта сервітуту.

2. Більш конкретно, ніж у ст. 403 ЦК, зміст земельного сервітуту встановлюється договором, рішенням суду, заповітом. Стаття 405 ЦК та ст. 156 Житлового кодексу [29] встановлюють правила про зміст житлового сервітуту.

3. Сторони договору При погодженні умов сервітуту відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК вправі відступити від положень цивільного законодавства (за встановленими винятками). Таке ж право має заповідач при складенні заповіту. Це положення земельного законодавства поширюється і на норми, що формулюються у Земельному кодексі [38] та стосуються сервітуту. Зокрема, допускається відступлення від правила ч. 3 ст. 101 ЗК, відповідно до якого винятки із правила про платний характер сервітуту встановлюються законом, відступати можна. Отже, договором, яким встановлюється земельний сервітут, також може бути передбачено, що користування річчю на підставі сервітуту є безоплатним.

4. Частину 4 ст. 403 ЦК слід тлумачити як таку, від якої не можна відступати при укладенні договору чи складенні заповіту (неприпустимість такого відступлення випливає із змісту ч. 4 ст. 403 ЦК). Стосовно земельних ділянок чинною є ч. 2 ст. 101 ЗК, яка імперативною нормою забороняє купівлю-продаж, заставу сервітуту або передання його іншій юридичній або фізичній особі на будь-якій правовій підставі. Відступлення в договорі про встановлення сервітуту чи в заповіті від положення ч. 5 ст. 403 ЦК також не відповідало б ч. 3 ст. 6 ЦК. Від положень ч. 6, 7 ст. 403 ЦК відступати можна. Проте правочин на відчуження сервітуту не є нікчемним, а визнається недійсним судом на вимогу суб’єкта, чиє право порушується таким правочином.

5. Стаття 403 ЦК передбачає відшкодування збитків суб’єктом сервітуту власникові речі. Потреба у включенні цього правила до ст. 403 ЦК могла б бути виправданою тим, що на відносини між власником речі та суб’єктом сервітуту не поширюється чинність ст. 623 ЦК, що передбачає відшкодування кредитору боржником збитків, що заподіяні порушенням зобов’язання. Але ж положення про відшкодування збитків (шкоди) тепер формулюється в ст. 22 ЦК, що прямо поширюється на відносини щодо сервітуту. Наявність у Цивільному кодексі ст. 22 є підставою для твердження про те, що і власник несе перед суб’єктом сервітуту обов’язок відшкодувати збитки, якщо вони завдані порушенням його обов’язків, що включаються до змісту сервітуту.

Якщо має місце завдання шкоди суб’єктами правовідносин щодо сервітуту в результаті порушення обов’язків, що виходять за межі сервітуту, застосовується ст. 1166 ЦК та інші положення інституту відшкодування шкоди.

Стаття 404. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном

1. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

2. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності — від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

3. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

1. Більш детальний перелік видів земельного сервітуту, що виокремлюються за критерієм змісту права користування чужою земельною ділянкою, наводиться в ст. 99 Земельного кодексу. Це такі види: 1) право проходу та проїзду на велосипеді; 2) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; 3) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; 4) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; 5) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; 6) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; 7) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; 8) право прогону худоби по наявному шляху; 9) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд.

2. Положення ч. 3 ст. 404 ЦК може бути використане як для подальшого розвитку законодавства щодо права обмеженого користування будівлями, спорудами, так і для безпосереднього встановлення сервітутів договорами, заповітами, рішеннями судів.

Стаття 405. Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом

1. Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

2. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

1. Законом, на який зроблено посилання в ч. 1 ст. 405 ЦК, не може бути Житловий кодекс. Застосування положень Житлового кодексу до цих відносин виключається. Це обумовлене тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім’ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалась. З урахуванням цього треба визнати, що стосовно права членів сім’ї власника помешкання на користування ним чинним є правило ч. 1 ст. 405 ЦК, що передбачає визначення власником житлових приміщень, які вправі займати члени сім’ї. Положення частини другої ст. 156 ЖК, згідно з яким члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, не підлягає застосуванню до відносин, що відповідно до ст. 405 ЦК кваліфікуються як сервітут.

2. Оскільки інше не встановлено чинними законами, договором, заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, відсутність члена сім’ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що тягне втрату членом сім’ї права користування помешканням. Застосування в цьому випадку строку, встановленого ст. 71 ЖК [29], було б неправильним.

3. Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту. Але за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім’ї повинен вносити плату за користування помешканням і за комунальні послуги. Цей висновок відповідає частині четвертій ст. 156 та 162 ЖК.

Стаття 406. Припинення сервітуту

1. Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

2. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

3. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

4. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

1. Правила про припинення сервітуту слід тлумачити з урахуванням визначення сервітуту як права користування. Це означає, що припинення сервітуту виключає подальше законне користування об’єктом сервітуту, але при цьому не припиняються інші права та обов’язки, що виникли раніше в зв’язку з користуванням річчю на умовах сервітуту. Зокрема, припиненням сервітуту не припиняється обов’язок суб’єкта права користування погасити заборгованість користувача з плати за обмежене користування річчю.

2. Хоч до змісту сервітуту включаються абсолютні права суб’єкта сервітуту стосовно третіх осіб, все ж основний зміст сервітуту складають відносні права та обов’язки власника майна та суб’єкта сервітуту. Тому підстави припинення сервітуту в певній мірі співпадають з підставами припинення зобов’язань. Зокрема, практично співпадають з підставами припинення зобов’язань такі підстави припинення сервітуту як поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом, смерть особи, на користь якої встановлено особистий сервітут. Відмова від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений, близька за змістом до припинення зобов’язання за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК).

Спливу строку, на який було встановлено сервітут, як підставі, на якій припиняється сервітут, не відповідає будь-яка стаття глави 50 Цивільного кодексу, що присвячена припиненню зобов’язань, тільки тому, що загальні положення про зобов’язання не формулюють такої підстави припинення зобов’язань, як сплив строку, хоч така підстава і має значне поширення (передбачена положеннями щодо окремих видів зобов’язань).

3. Правило про припинення сервітуту у разі невикористання сервітуту протягом трьох років підряд є загальним у порівнянні з ч. 2 ст. 405 ЦК, яка підлягає переважному застосуванню до житлового сервітуту. При застосуванні п. 5 ч. 1 ст. 406 ЦК слід враховувати, що в договорі і заповіті можна відступати від цього правила.

4. За обставин, що мають істотне значення, сервітут може бути припинений за рішенням суду, незалежно від підстав, на яких сервітут виник. При визначенні обставин, що мають істотне значення, належить застосовувати за аналогією ч. 1 ст. 652 ЦК, що визначає істотну зміну обставин як підставу зміни або розірвання договору.

5. Посилання на можливість встановлення законом інших підстав припинення сервітуту не виключає застосування за аналогією норм зобов’язального права, що встановлюють підстави припинення зобов’язань. Так, не виключається виникнення обставин, за яких неможливе надання власником суб’єкта сервітуту можливості обмеженого користування майном. У таких випадках сервітут припиняється на підставі ст. 607 ЦК.

Стаття 407. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

1. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі — землекористувач).

2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.

(Із змін, від 16.09.2008)

1. Прийняття нового Цивільного кодексу вкрай ускладнило застосування правових норм, що регулюють відносини щодо користування земельними ділянками. Ці відносини регулюються нормами земельного законодавства. Відповідно до ст. 792 ЦК з приводу передання земельної ділянки в найм (оренду) встановлюються цивільно-правові зобов’язання. Не виключається поширення на такі правовідносини норм Господарського кодексу [42]. Відносини щодо тимчасового користування земельними ділянками можуть регулюватися також інститутами речового права, які з часів римського права отримали назву емфітевзис і суперфіцію.

2. Розрізнити емфітевзис і зобов’язання оренди земельної ділянки для сільськогосподарських потреб за соціально-економічними ознаками неможливо. Тож вони розрізняються за суто формальною ознакою: якщо договір сторони назвали договором про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, то до відносин сторін застосовуються положення глави 33 Цивільного кодексу («Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб»). Якщо сторони визначили договір як договір оренди земельної ділянки, то до правовідносин між сторонами застосовуються положення Земельного кодексу [38], ст. 792 ЦК, ст. 148 — 153 ГК [42], Закону «Про оренду землі» [205].

3. Спеціальні правила щодо форми договору про надання права користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису не встановлені. Тому відповідно до ст. 205 — 208 ЦК такі договори укладаються в письмовій формі. Державна реєстрація таких договорів не передбачена. Але право користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію підлягає державній реєстрації. Таке передбачено п. «г» ч. 1 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215].

4. Емфітевзис може відчужуватися на підставі будь-яких цивільно-правових договорів і переходити (термін «передаватися», що використовується у ч. 2 ст. 407 ЦК, є некоректним) в порядку спадкування. Із застереження «крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті» непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого інші відступи від правила, сформульованого в ч. 2 ст. 407 ЦК, не допускаються. Це не перешкоджає законодавцю (відповідно до практики, що склалася) передбачити спеціальними положеннями інше, але перешкоджає відступленню в договорі від ч. 2 ст. 407 ЦК,оскільки згідно із ч. 3 ст. 6 ЦК неприпустимість відступлень від актів цивільного законодавства може випливати (як у даному випадку) із останніх.

5. Із ч. 3 ст. 407 ЦК непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (заборони відчуження емфітевзису землекористувачем) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого земельні ділянки державної або комунальної власності можуть передаватись у користування для сільськогосподарських потреб (на умовах емфітевзису). Це відповідає ст. 127 ЗК, яка надає органам державної влади та органам місцевого самоврядування у межах їх повноважень право здійснювати продаж прав на земельні ділянки, зокрема емфітевзису. При цьому приписується дотримуватись засад конкурентності та правил глави 21 «Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах» Земельного кодексу.

6. Частина 3 ст. 407 ЦК не перешкоджає спадкуванню права користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на умовах емфітевзису.

Стаття 408. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

1. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років.

2. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік.

(Із змін, від 16.09.2008)

1. Ні ст. 408 ЦК, ні інші акти цивільного законодавства не встановлюють будь-яких обмежень щодо строку, на який земельна ділянка може надаватись у користування на умовах емфітевзису. Застосовувати до таких правовідносин за аналогією ст. 19 Закону «Про оренду землі», що обмежує строк оренди 50 роками, підстав немає.

2. Тільки у випадках, коли на умовах емфітевзису передається земельна ділянка державної або комунальної власності, «строк договору» не може перевищувати 50 років (акцентуємо увагу на тому, що йдеться про «строк договору», а не про строк користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису).

Стаття 409. Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб

1. Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі.

2. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.

3. Власник земельної ділянки зобов’язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

1. Частина 1 ст. 409 ЦК встановлює обов’язок землекористувача використовувати земельну ділянку за призначенням, що кореспондує відповідному праву власника земельної ділянки. Необхідність у встановленні цього правила виникла у зв’язку з тим, що структура Цивільного кодексу не дає змоги застосовувати до договорів про надання земельної ділянки на умовах емфітевзису ст. 629 ЦК, що встановлює обов’язковість договору для його сторін. Це ж слід сказати і стосовно правила ч. 3 ст. 409 ЦК.

2. Користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису є платним. Але сторони вправі відступити від цього правила на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК.

Стаття 410. Права та обов’язки землекористувача

1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору.

2. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом.

3. Землекористувач зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

1. Стаття, що коментується, встановлює найбільш загальні права та обов’язки користувача. Більш детально вони формулюються в ст. 95 — 96 ЗК.

Стаття 411. Право землекористувача на відчуження права користування земельною ділянкою

1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом.

2. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.

3. Землекористувач зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі.

4. У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені статтею 362 цього Кодексу.

5. У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором.

1. Застереження про те, що винятки із правила ч. 1 ст. 411 ЦК можуть встановлюватись законом, означає, що інше не може встановлюватись договором. Законом на цей час такі винятки не встановлювались.

2. У ч. 2 — 4 ст. 411 ЦК не тільки встановлюється переважне право власника земельної ділянки на придбання права користування нею у разі продажу цього права землекористувачем, а й встановлюється механізм реалізації цього переважного права та його захисту.

3. У ч. 5 ст. 411 ЦК не формулюється норма прямої дії. Відсотки, право на одержання яких має власник при продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису, мають бути встановлені договором. Якщо договором це не встановлено, власник права на отримання відсотків не має.

Стаття 412. Припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

1. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю.

2. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

1. Стаття 412 ЦК не виключає застосування до відносин, які регулюються цією статтею, ст. 141 і 143 Земельного кодексу [38].

2. При застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 412 ЦК слід враховувати, що в ньому йдеться про «сплив строку, на який було надано право користування». Цей строк — це не строк договору про надання земельної ділянки, передбачений ст. 408 ЦК. Строк договору обчислюється з дня набрання ним чинності, тобто з дня укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК).

Укладеним цей договір слід вважати з моменту погодження всіх істотних умов у належній формі. Належною формою стосовно таких договорів є письмова форма (якщо сторони не домовились про нотаріальне посвідчення договору). Строк користування земельною ділянкою починається у будь-якому випадку після реєстрації права користування, оскільки право користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису виникає (застосовуючи за аналогією ст. 152 ЗК) з моменту реєстрації цього права. Але це не перешкоджає висновку про те, що строк користування земельною ділянкою закінчується в той же день, у який закінчився строк договору.

Стаття 413. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови

1. Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

2. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може відчужуватися або передаватися землекористувачем у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для забудови не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди, що розміщені на такій земельній ділянці), внесено до статутного фонду, передано у заставу.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк, крім випадків, передбачених частиною п’ятою цієї статті.

5. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови не може перевищувати 50 років.

(У ред. від 16.09.2008)

1. Суперфіцій визначається в Цивільному кодексі як різновид речового права. Із ст. 413 — 417 ЦК випливає, що до змісту суперфіцію входять правовідносини між власником земельної ділянки та суб’єктом суперфіцію та абсолютні відносини суб’єкта суперфіцію з усіма третіми особами, що несуть пасивний обов’язок не порушувати права суб’єкта суперфіцію на земельну ділянку.

2. Стаття 413 ЦК передбачає можливість виникнення права на користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію не тільки на підставі договору, а і на підставі заповіту. Тут не мається на увазі заміна сторони у правовідносинах щодо користування земельною ділянкою в порядку спадкування, оскільки йдеться якраз про виникнення таких правовідносин. Оскільки норми спадкового права не знають правової конструкції суперфіцію, слід визнати, що право користування земельною ділянкою для забудови може бути встановлено заповітом в межах правової конструкції заповідального відказу (мається на увазі, що спадкодавець був власником земельної ділянки. Право власності на цю ділянку переходить у порядку спадкування за законом або за заповітом, а право користування на умовах суперфіцію за заповітом переходить до іншої особи).

3. Із застереження ч. 2 ст. 413 ЦК «крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті» непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого в інший спосіб право відчужувати суперфіцій не може обмежуватись. Зокрема воно не може обмежуватись договором, на підставі якого земельна ділянка надана в користування на умовах суперфіцію. Цей правовий припис відповідає ч. З ст. 6 ЦК, яка не допускає відступлень в договорах від актів законодавства, якщо неприпустимість таких відступлень випливає із актів цивільного законодавства. Отже право землекористувача відчужувати право користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію не може обмежуватись договором.

4. Відчуження права користування на умовах суперфіцію земельною ділянкою державної або комунальної власності не допускається. Але це обмеження не перешкоджає спадкуванню такого права.

Стаття 414. Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої для забудови

1. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.

Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об’єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача.

2. Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем.

Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 414 ЦК користування земельною ділянкою для забудови є платним. Плата за суперфіцій у вигляді частки доходу землекористувача може бути встановлена і у випадках, не передбачених ч. 1 ст. 414 ЦК.

2. Законодавець, у принципі, виходить з того, що передання власником земельної ділянки для забудови виключає користування та володіння земельною ділянкою з боку власника на період дії договору. Але встановлення договором таких прав власника земельної ділянки, як це передбачено ч. 2 ст. 414 ЦК, є можливим.

Стаття 415. Права та обов’язки землекористувача

1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором.

2. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

3. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі-(споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).

4. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом.

5. Землекористувач зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

1. Обсяг права землекористувача користуватися земельною ділянкою визначається договором. Але це не виключає встановлення законом положень, що визначають обсяг прав землекористувача.

2. Положення ч. 2 ст. 415 ЦК про право власності землекористувача на збудовані ним будівлі (споруди) не виключає застосування до випадків набуття ним права власності на такі об’єкти загальних правил, що визначають порядок набуття права власності на нерухоме майно (ст. 331 ЦК).

3. При переході права власності на будівлі (споруди), що побудовані землекористувачем на земельній ділянці, наданій на умовах суперфіцію, до набувача права власності на ці будівлі (споруди) переходить право користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію. У відповідних випадках до таких відносин за аналогією застосовуються ст. 377 ЦК і ст. 120 ЗК [38].

4. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою для забудови. Інші платежі землекористувач зобов’язаний вносити за умови, що такі платежі встановлені законом. Отже договором такі платежі (інші) встановлюватись не можуть.

5. Землекористувач зобов’язаний дотримуватись правила про цільове використання земель. Порушення цього правила тягне виникнення на боці власника права розірвання договору про надання земельної ділянки у користування на умовах суперфіцію. Право розірвання договору ґрунтується при цьому не на ст. 651 ЦК, а на ст. 143 ЦК. Право власника вимагати припинення права користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію у разі порушення правила про цільове використання земель виникає і тоді, коли суперфіцій виник на підставі заповіту.

Стаття 416. Припинення права користування земельною ділянкою для забудови

1. Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку права користування;

3) відмови землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

2. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

1. Поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача може настати у разі придбання власником земельної ділянки суперфіцію, який відчужується землекористувачем відповідно до ч. 2 ст. 413 ЦК, або у разі придбання права власності на земельну ділянку землекористувачем. У разі продажу третій особі земельної ділянки, що надана на умовах суперфіцію, право землекористувача на земельну ділянку зберігається. При продажу земельної ділянки, що надана в користування на умовах суперфіцію, землекористувач має переважне право на отримання цієї земельної ділянки у власність.

2. Строк права користування спливає в день закінчення строку договору.

3. Із п. 3 ч. 1 ст. 416 ЦК непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (припинення права користування внаслідок відмови землекористувача) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого землекористувач вправі відмовитися від права користування, а отже, — і від договору. Таке право землекористувача передбачене п. «а» ст. 141 ЗК. При цьому законодавством у будь-який спосіб чи в будь-який частині не регулюється процедура відмови. Вона може регламентуватись договором, а за відсутності такої регламентації землекористувач на свій розсуд може відмовитись від права користування в будь-який час.

4. Тлумачення п. 4 ч. 1 ст. 416 ЦК буде утруднюватись з огляду на те, що сам термін «право користування чужою земельною ділянкою для забудови» є неточним.

Усе-таки земля на умовах суперфіцію може надаватись для різних цілей з правом забудови. При цьому забудова має здійснюватись впродовж лише певного часу на початку дії договору (в початковий період після виникнення права користування). Після закінчення забудови землекористувач надалі не зобов’язаний здійснювати забудову впродовж решти строку чинності права користування земельною ділянкою. З огляду на викладене для припинення права користування земельною ділянкою слід використовувати не п. 4 ч. 1 ст. 416 ЦК, а підстави, передбачені п. «г» ст. 141 ЗК (використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам), п. «ґ» ст. 141 ЗК (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням), п. «д» ст. 141 ЗК (систематична несплата земельного податку або орендної плати). Остання із названих підстав до відносин щодо користування земельною ділянкою застосовується за аналогією.

Стаття 417. Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою

1. У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення.

У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.

2. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.

1. Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій землекористувач побудував споруду (будівлю), визначаються за домовленістю між власником та землекористувачем. Така домовленість може бути включена до договору, на підставі якого виникло право користування земельною ділянкою для забудови.

2. За відсутності такої домовленості власник земельної ділянки вправі вимагати від власника будівлі (споруди) знесення останньої та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була надана в користування. Але це — лише загальне правило. Суд за наявності підстав, передбачених ч. 2 ст. 417 ЦК, вправі постановити одне із таких рішень: 1) про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена; 2) про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди); 3) про визначення умов користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк. Ці правила слід за аналогією застосовувати до відносин щодо припинення права користування земельною ділянкою на підставі договору оренди земельної ділянки, яким орендарю було надане право забудови.