Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Стаття 1216. Поняття спадкування

1. Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

1. У зв’язку зі смертю фізичної особи значна частина її прав та обов’язків припиняється. Припиняються права і обов’язки публічного характеру, що не мають майнового змісту, припиняються майнові права та обов’язки, що мають майновий зміст, але нерозривно пов’язані з особою померлого. Але переважна більшість майнових прав та обов’язків у зв’язку зі смертю фізичної особи не припиняються, а переходять в порядку правонаступництва (спадкування).

2. Момент переходу прав та обов’язків в порядку спадкування законом визначається як час відкриття спадщини. З цього моменту права та обов’язки спадкодавця належать спадкоємцеві (ч. 5 ст. 1268 ЦК). Це стосується і спадкування дітьми спадкоємця, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Справа в тому, що суб’єктивне право ніколи не існує без суб’єкта. Смерть управненої особи позбавляє її цивільної правоздатності (ч. 4 ст. 25 ЦК). Після смерті цієї особи її права та обов’язки, що переходять в порядку спадкування, певний час залишаються в стані, коли їх суб’єкт є невизначеним. Визначення цього суб’єкта в порядку, який встановлено законодавством, означає, що він набув відповідних прав та прийняв на себе відповідні обов’язки з моменту смерті спадкодавця, оскільки цивільна правоздатність останнього припинилась як раз в цей момент (ч. 4 ст. 25 ЦК), а суб’єктивні цивільні права та обов’язки не можуть залишатись без суб’єкта.

3. Із ст. 1216 ЦК випливають найбільш загальні визначення понять спадкування, спадщини, спадкодавця, спадкоємця. Спадкування — це система правовідносин, в межах яких здійснюється перехід, у тому числі належне оформлення прав та обов’язків. Цей перехід може здійснюватись в найпростіших правових формах. Так, відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК, він не заявив про відмову від спадщини. Тут бездіяльність особи, яка проживала разом із спадкодавцем (незалежно від волі цієї особи), визнається юридичним фактом, що тягне перехід спадщини до цієї особи. В інших випадках у процесі переходу спадщини до спадкоємця виникають складні правовідносини з участю спадкоємців, нотаріуса, суду, державної виконавчої служби.

Спадщина — це сукупність прав та обов’язків, що переходять у порядку спадкування.

Спадкодавець — це особа, яка померла та від якої до спадкоємців переходять її права та обов’язки.

Спадкоємці — це особи, до яких у порядку спадкування переходять права та обов’язки спадкодавця.

Стаття 1217. Види спадкування

1. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

1. Відповідно до ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з ч. 3 ст. 1277 ЦК відумерла спадщина також «переходить» (у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини). Проте такий перехід прав та обов’язків, що складають спадщину, не є спадкуванням, оскільки територіальні громади можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом (ч. 2 ст. 1222 ЦК) і не можуть бути спадкоємцями за законом. Тому до відносин з приводу переходу відумерлого майна до територіальних громад положення книги шостої Цивільного кодексу «Спадкове право» можуть застосовуватись лише за аналогією (крім ч. 3 ст. 1277 ЦК, яка застосовується до правовідносин щодо відумерлого майна прямо).

Стаття 1218. Склад спадщини

1. До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

1. Звертає на себе увагу та обставина, що в ст. 1218 ЦК, як і в ст. 1216 ЦК, не зазначається на перехід у порядку спадкування цивільних прав та обов’язків. Зазначення в п. 4 ст. 1219 ЦК про право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом, які не входять до складу спадщини, свідчить про те, що взагалі законодавець визнає такими, що входять до складу спадщини, усі права та обов’язки, які на момент відкриття спадщини належали спадкодавцеві і не припинилися внаслідок його смерті, незалежно від їх галузевої належності.

Цей висновок підтверджується абзацом четвертим ч. 12.3 ст. 12 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [123], із якого випливає, що податкові зобов’язання і податковий борг спадкуються. Спадкуються і вимоги спадкодавця до бюджетів та державних цільових фондів, що виникли внаслідок безпідставної або надмірної сплати чи безпідставного або надмірного стягнення податків та обов’язкових зборів. Відповідно до п. З частини першої ст. 37 Закону «Про виконавче провадження» [100] у разі смерті або оголошення померлим стягувана або боржника-сторони виконавчого провадження виконавче провадження підлягає закінченню тільки у випадках, якщо виконання обов’язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва. У решті випадків правонаступництво, в тому числі і в порядку спадкування, допускається.

2. Критерії, за допомогою яких здійснюється розмежування прав та обов’язків, що спадкуються, від тих прав та обов’язків (будь-якої галузевої належності), що не спадкуються, встановлені ст. 608 ЦК: обов’язки спадкуються, якщо вони можуть бути виконані іншою особою; права спадкуються, якщо вони не є нерозривно пов’язаними з особою управненого. До прав та обов’язків, що не є цивільними, ст. 608 ЦК має застосовуватись за аналогією.

3. Питання про співвідношення ст. 1218 ЦК, з одного боку, і ст. 1219, 1225 — 1231 ЦК, що встановлюють особливості спадкування окремих видів майна, — з іншого боку, будуть розглядатися в коментарях до цих статей.

Стаття 1219. Права та обов’язки особи, які не входять до складу спадщини

1. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

1. Стаття 1218 ЦК встановлює загальне правило про належність до спадщини всіх прав та обов’язків, які на момент відкриття спадщини належали спадкодавцеві і не припинились внаслідок смерті. Стаття 1219 ЦК містить перелік тих прав та обов’язків, які вважаються нерозривно пов’язаними з особою спадкодавця, а тому не можуть входити до складу спадщини.

2. Особисті немайнові права визнаються тісно пов’язаними з фізичною особою (ч. 3 ст. 269 ЦК). Тому вони не входять до складу спадщини. Відповідно до ч. 4 ст. 269 ЦК особистими немайновими правами особа володіє довічно. Це положення стосується особистих немайнових прав, які визнаються цивільними. Що стосується п. 1 ст. 1218 ЦК, то його чинність поширюється на всі особисті немайнові права (в тому числі і такі, що мають публічно-правовий зміст). Виключення особистих немайнових прав зі складу спадщини викликало необхідність у встановленні спеціальних правил, наприклад, про використання імені померлого в певних випадках лише за згодою близьких родичів (ч. 2 ст. 296 ЦК). Якщо ж спеціальні правила не встановлені, спадкоємці не отримують права на захист немайнових прав спадкодавця. Звичайно, ставити питання про спадкування особистих немайнових прав було б некоректним. Але ж захист честі та гідності померлого членами сім’ї та близькими родичами померлого зачіпає інтереси останніх. Тому ці особи можуть пред’явити позов на захист своїх інтересів, як це передбачено ч. 1 ст. 16 ЦК (але вступити в судовий процес, який було відкрито за позовом померлого про захист особистих немайнових прав, зазначені особи не зможуть у зв’язку з відсутністю правонаступництва). Слід також звернути увагу, що захист інтересів членів сім’ї померлого можливий також з посиланням на п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яким визнається право особи на повагу до її сімейного життя. Це положення за своїм змістом є більш широким, ніж правила ст. 291 ЦК про право на сім’ю.

3. Відповідно до загального правила п. 2 ст. 1219 ЦК до складу спадщини не входить право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян. Доцільно звернути увагу на те, що в п. 2 ст. 1219 ЦК законодавець не дотримується класифікації юридичних осіб, яка дана ним у ст. 83 ЦК та відповідно до якої об’єднання громадян є лише одним із видів непідприємницьких товариств. Прямо передбачається можливість установлення іншого (можливості спадкування такого права) не тільки законом, а й установчими документами. Навіть із цим застереженням п. 2 ст. 1219 ЦК є занадто жорстким. Стосовно господарських товариств, створених однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК), це положення означає неможливість їх подальшого існування і необхідність їх припинення. Це завдає шкоди економіці країни. Проте до внесення змін до Цивільного кодексу п. 2 ст. 1219 ЦК не може не застосовуватись до таких товариств, як і до всіх інших. Частина 5 ст. 147 ЦК розширила можливості спадкування частки в статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю. Якщо ст. 55 Закону «Про господарські товариства» [42] давала спадкоємцям переважне право на вступ до товариства, то відповідно до ч. 5 ст. 147 ЦК спадкується право на частку в статутному капіталі, а отже, і право на участь у товаристві. Лише статутом товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що перехід частки в статутному капіталі до спадкоємців допускається за згодою інших учасників товариства. Право на участь в акціонерних товариствах спадкується, оскільки спадкується право власності на акції.

Підстав для застосування п. 2 ст. 1219 ЦК до прав засновників приватних підприємств, які можуть створюватись відповідно до ст. 113 ГК [31], немає.

4. Варто звернути увагу на ту обставину, що в загальному положенні, яке сформульоване в абзаці першому ст. 1219 ЦК, зазначається про виключення із складу спадщини не тільки прав, а й обов’язків, які нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Але коли перелічуються окремі права, що не входять до складу спадщини, то в п. 1 — 4 цієї статті зазначаються лише права. Лише в п. 5 ст. 1219 ЦК йдеться не тільки про права, а й про обов’язки, що не входять до складу спадщини.

Стаття 1220. Відкриття спадщини

1. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

3. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

4. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

1. Юридичним фактом, який тягне відкриття спадщини, є смерть особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті. Проте в ст. 1218 ЦК йдеться про «момент відкриття спадщини». Таким моментом є момент спливу дня (доби), в який людина померла. Якщо людина оголошується померлою, то днем відкриття спадщини є день набрання законної сили рішенням суду про це. Суд може оголосити особу померлою від дня вірогідної її смерті, якщо вона зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями (ч. 3 ст. 46 ЦК).

2. Визначення в ст. 1220 ЦК часу відкриття спадщини як дня «смерті» (а не як «момента смерті», як у ч. 4 ст. 25 ЦК) передумовлює неможливість спадкування між особами, що померли в один день, одна за одною (за наявності права на спадкування). Тому ч. 3 ст. 1220 ЦК встановлює, що у разі смерті впродовж однієї доби осіб, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної із цих осіб. При цьому зазначення в ч. 3 ст. 1220 ЦК про «добу» треба тлумачити в такий спосіб, щоб це не виключало дії ч. 2 ст. 1220 ЦК. Це буде можливим за умови, що термін «доба» буде тлумачитись як день (з нуля годин до двадцять четвертої години), а не як астрономічні двадцять чотири години, що відраховуються з будь-якого моменту. З тих самих міркувань і термін «одночасно» (ч. 4 ст. 1220 ЦК) має тлумачитись як «в один день». Викладене погоджується з визначенням спадкоємців у ст. 1222 ЦК: такими можуть бути перш за все фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини.

3. Правило ч. 4 ст. 1220 ЦК про те, що особи вважаються такими, що померли одночасно, якщо вони померли під час спільної для них небезпеки, є лише припущенням. Зацікавлені особи вправі спростувати це припущення, надавши необхідні докази того, що одна із осіб померла одного дня, а інша — наступного чи пізніше.

4. Якщо ж особи, які б могли спадкувати одна після одної, померли в різні дні (один наприкінці одного дня, а інший — на початку наступного), хоча б з інтервалом в одну годину чи менше, особа, яка померла другою, є спадкоємцем, який не встиг прийняти спадщину (ст. 1276 ЦК). Наведемо приклад. У результаті автомобільної аварії один із подружжя помер відразу. Інший із них помер наступного дня. Один із подружжя, який помер відразу, не має спадкоємців першої черги, крім іншого із подружжя. Спадкоємці другої черги, які мали право спадкувати після одного із подружжя, який помер відразу, не можуть у цьому випадку спадкувати, оскільки все майно цієї особи спадкує інший із подружжя. Оскільки він не встиг прийняти спадщину, майно одного із подружжя, який помер першим, і майно іншого із подружжя спадкують спадкоємці останнього.

Стаття 1221. Місце відкриття спадщини

1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

2. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

1. Для цілей спадкування суттєвого значення не має місце проживання фізичної особи — спадкодавця, як воно визначається в ст. 29 ЦК (житловий будинок, квартира, інше приміщення). Значення має місце проживання, як воно визначене в ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [168] (адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік). Місце відкриття спадщини має значення для визначення нотаріуса, який видає свідоцтво про право на спадщину (ст. 66 Закону «Про нотаріат» [57]), який вживає заходів до охорони спадкового майна (ст. 60 Закону «Про нотаріат»; ст. 1283 ЦК), для визначення органу місцевого самоврядування, який має право звернутись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК) тощо.

2. У разі відсутності відомостей про місце проживання спадкодавця, місцем відкриття спадщини визнається місце знаходження нерухомого майна, яке належало спадкодавцеві на праві власності, або основної його частини. Основна частина нерухомого майна має визначатись відповідно до її оцінки органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Підстав для врахування ринкової вартості нерухомого майна в даному випадку немає, оскільки тут ідеться про суто формальні цілі визначення основної частини майна — визначення нотаріуса, який має здійснювати відповідні нотаріальні дії, визначення органу, що має звертатись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою тощо. Викладене стосується і рухомого майна.

3. Відповідно до п. 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] місцем відкриття спадщини у разі смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися поза місцем свого постійного проживання, визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на військову службу або до вступу на навчання. Це саме правило слід застосовувати за аналогією до осіб, які померли в період відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Україна є учасником Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної країнами Співдружності Незалежних Держав [13]. Відповідно до ст. 45 цієї Конвенції у випадках смерті спадкодавця, в тому числі громадянина України, застосовується законодавство про спадкування країни, на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання. Лише спадкування нерухомого майна здійснюється відповідно до законодавства тієї країни, на території якої таке майно знаходиться. Подібні правила встановлені ст. 70 Закону «Про міжнародне приватне право» [184].

Стаття 1222. Спадкоємці

1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).

1. У ст. 1222 ЦК визначаються особи, що мають спадкову правоздатність. На відміну від цієї статті, ст. 1223 ЦК встановлює юридичні факти, за яких виникає суб’єктивне право на спадкування у конкретної особи.

2. У ч. 1 ст. 1222 ЦК визнається право двох категорій фізичних осіб бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Такими є фізичні особи, в тому числі і особи без громадянства, які є живими на час відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1220 ЦК), а також особи, зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Останні — це не обов’язково діти спадкодавця.

3. Інші особи, крім зазначених у ч. 1 ст. 1222 ЦК, можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Такими є будь-які юридичні особи (приватного і публічного права), в тому числі іноземні, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Не виключається спадкування за заповітом іноземними державами, іншими організаціями, які є суб’єктами цивільного права інших країн та визнаються такими в Україні на засадах взаємності, міжнародними організаціями, цивільна правосуб’єктність яких визнається відповідно до законів та міжнародних договорів України.

Стаття 1223. Право на спадкування

1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 — 1265 цього Кодексу.

3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

1. Стаття 1223 ЦК визначає перший етап у розвитку права на спадкування — етап його виникнення на стороні спадкоємців. Про факт смерті спадкодавця тут не зазначається, оскільки про цей юридичний факт йдеться у попередніх статтях. Тому тут зазначається про заповіт як юридичний факт, що породжує право на спадкування. Далі зазначається про юридичні факти, необхідні для виникнення права на спадкування за відсутності заповіту.

2. Установлюється день виникнення права на спадкування. Цей день співпадає з часом відкриття спадщини, яким є день смерті фізичної особи — спадкодавця.

3. Особи, у яких виникає право на спадкування за законом, визначаються у ст. 1223 шляхом посилання на ст. 1261 — 1265 ЦК.

Стаття 1224. Усунення від права на спадкування

1. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.

2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

3. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

4. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

6. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

1. Стаття 1224 ЦК встановлює юридичні факти, за яких можливі спадкоємці усуваються від права на спадкування, тобто позбавляються такого права. Усуваються від права спадкування за законом і за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або будь-якого із можливих спадкоємців. Формулювання «умисне позбавлення життя», безумовно, охоплює собою злочини, які передбачені ст. 115 КК [25] (умисне вбивство), ст. 116 КК (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), ст. 117 КК (умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини), ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) тощо. Співвиконання злочинів, передбачених ст. 115 — 118 КК, також охоплюється формулюванням «умисне позбавлення життя». Не охоплюється цим формулюванням умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Тяжкість злочину може психологічно вплинути на суддів і спонукати кваліфікувати як «умисне позбавлення життя» співучасть в умисному вбивстві в ролі організатора, підбурювача або пособника, хоча буквально організатор, підбурювач і пособник не позбавляють потерпілого життя.

2. Не мають права спадкування й особи, які вчинили замах на життя спадкодавця чи будь-кого із можливих спадкоємців. Оскільки поширювальне тлумачення актів цивільного законодавства було б протизаконним, замах тут треба розуміти буквально, як він визначається в ст. 15 КК [25]: замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дій чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено особою до кінця з причин, що не залежали від її волі. Поширювати чинність ч. 1 ст. 1224 ЦК на випадки, коли особа здійснила лише готування до злочину (ст. 14 КК), підстав немає. Немає підстав і для застосування за аналогією ч. 1 ст. 1224 ЦК до випадків, коли особа вчинила лише готування до злочину.

3. Слова «будь-кого із можливих спадкоємців» слід розуміти як осіб, що можуть бути спадкоємцями будь-якої черги, оскільки не виключається відмова від прийняття спадщини або неприйняття спадщини спадкоємцями попередньої черги, що може привести до отримання статусу спадкоємця родичами до шостого ступеня споріднення включно.

4. Абзац другий ч. 1 ст. 1224 ЦК застосовується до осіб, які вчинили замах на життя спадкодавця, або на життя будь-кого із можливих спадкоємців. До осіб, які позбавили життя будь-кого із спадкоємців, положення цього абзацу не може застосовуватись. Проте спадкодавець, який знав про вчинення особою дій, передбачених абзацом першим ч. 1 ст. 1224 ЦК, не позбавлений права скласти заповіт на користь такої особи. Якщо спадкодавець це зробив, знаючи про вчинення такою особою дій, зазначених в абзаці першому ч. 1 ст. 1224 ЦК, заповіт не може бути визнаний недійсним.

5. Усуваються від права спадкування і за законом, і за заповітом (у тому числі і від прав, що випливають із заповідального відказу) особи, які вчинили такі дії: 1) умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт; 2) умисно перешкоджали спадкодавцеві внести зміни до заповіту; 3) умисно перешкоджали спадкодавцеві скасувати заповіт. Але ці дії не самі по собі тягнуть усунення особи від права на спадкування, а лише за умови, що вони (зазначені дії) знаходяться в причинному зв’язку з виникненням права на спадкування у такої особи, або у іншої особи чи із збільшенням їхньої частки у спадщини. Причинний зв’язок між умисними діями особи та зазначеними наслідками визначається у ч. 2 ст. 1224 ЦК словом «сприяв», тобто дії особи, яка усувається від права на спадкування, можуть бути лише однією із декількох причин, що потягли наслідки, про які уже зазначалося.

6. Частина 3 ст. 1224 ЦК передбачає усунення від права спадкування за законом батьків, які позбавлені батьківських прав. Підстави позбавлення батьківських прав установлені ст. 164 Сімейного кодексу [28]. Позбавлення батьківських прав здійснюється за рішенням суду. Проте ст. 169 СК передбачає можливість поновлення батьківських прав. У разі поновлення батьківських прав до часу відкриття спадщини батьки мають право на спадкування за законом після своєї дитини. Спадкування за заповітом батьками, які позбавлені батьківських прав, після своєї дитини здійснюється на загальних підставах (без обмежень).

7. Відповідно до абзацу другого ч. 3 ст. 1224 ЦК позбавляються права на спадкування за законом особи, які відповідно до закону несли обов’язки щодо утримання спадкодавця, але ухилялися від їх виконання. Із таких осіб у ч. З ст. 1224 ЦК прямо зазначені тільки батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (в тому числі усиновлені). Інші особи, які несуть обов’язки щодо утримання членів сім’ї та родичів та можуть бути спадкоємцями, визначаються в ст. 265, 266, 267 СК. Такими є баба, дід (щодо внуків), внуки, правнуки (щодо баби, діда, прабаби, прадіда), брати, сестри.

8. Факт ухилення від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця лише тоді є підставою для усунення особи від права на спадкування, якщо цей факт установлений судом. Факти ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків можуть бути встановлені обвинувальним вироком суду, винесеним на підставі ст. 164, 165 КК. Але це не єдиний спосіб установлення такого факту судом. Він може бути встановлений судом відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК. Ухилення від виконання обов’язків щодо утримання членів сім’ї та родичів не може бути перешкодою для спадкування за заповітом.

9. Якщо особи перебувають в шлюбі, який відповідно до ст. 39 СК є недійсним, вони не можуть спадкувати одна після одної за законом. Не можуть спадкувати одна після одної за законом і особи, що перебували у шлюбі, який визнано недійсним за рішенням суду. При цьому рішення суду може набрати законної сили як до відкриття спадщини, так і після цього, в тому числі і після прийняття спадщини. Відповідно до ст. 40 СК суд повинен винести рішення про визнання шлюбу недійсним (за наявності обставин, передбачених цією статтею). За наявності обставин, передбачених ст. 41 СК, суд може визнати шлюб недійсним. Формулювання «суд може» не слід тлумачити так, що суд приймає рішення на свій розсуд. Такі формулювання стосовно суду означають обов’язок суду прийняти рішення з урахуванням обставин, які визначені законом через оціночні поняття (такими в ст. 41 СК є міра порушення шлюбом прав та інтересів особи, тривалість спільного проживання, характер взаємин подружжя, інші обставини, що мають істотне значення).

10. Якщо шлюб визнаний недійсним за рішенням суду, останній може визнати право одного із подружжя на спадкування лише того майна іншого подружжя, яке було нажите подружжям за час шлюбу, який визнано недійсним. Таке право за одним із подружжя, який пережив іншого, може бути визнане судом за умови, що можливий спадкоємець (один із подружжя, який пережив іншого) до реєстрації шлюбу не знав і не міг знати про існування перешкод для шлюбу.

11. Згідно з ч. 5 ст. 1224 ЦК від права на спадкування за законом може бути усунена особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, хоча б ця особа і не несла відповідно до закону обов’язку утримувати спадкодавця (особи, які такий обов’язок несуть, усуваються від спадкування за наявності відповідних умов згідно з абзацом другим ч. 3 ст. 1224 ЦК). Усунення від права на спадкування за законом відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК здійснюється за рішенням суду за умови, що спадкодавець перебував у безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво.

12. Частина 6 ст. 1224 ЦК поширює всі положення цієї статті на спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку у спадщину. Це положення означає, що на осіб, які мають обов’язкову частку у спадщині, поширюється чинність ч. 1 — 5 ст. 1224 ЦК. Що стосується правила про поширення ч. 6 ст. 1224 ЦК на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ, то воно не може поширюватись на відносини, що регулюються ч. 3 — 5 ст. 1224 ЦК, оскільки в межах цих відносин здійснюється спадкування за законом, а правова конструкція заповідального відказу застосовується до відносин, в межах яких здійснюється спадкування за заповітом.

Стаття 1225. Спадкування права на земельну ділянку

1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

3. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

1. У ст. 1225 — 1231 ЦК законодавець повертається до врегулювання питань щодо окремих прав та обов’язків, що входять до складу спадщини, тобто повертається до матеріалу, початок викладення якого міститься вст. 1218 — 1219 ЦК.

2. Частиною 1 ст. 1225 ЦК підтверджується можливість спадкування земельної ділянки на загальних підставах. Спеціально підкреслюється, що на спадкоємців поширюється положення про можливість використання земель за цільовим призначенням, як це випливає із ст. 19 — 21 Земельного кодексу [27].

3. Якщо до спадкоємців переходить право власності на житловий будинок, іншу будівлю чи споруду, до них переходить і право на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві (звісно, йдеться про земельну ділянку, на якій розміщені названі нерухомі речі). Таким правом можуть бути право власності, право оренди, суперфіцій. Але спадкоємець, який в порядку спадкування набув права власності на житловий будинок, іншу будівлю чи споруду, відповідно до обмежень, установлених Земельним кодексом, у відповідних випадках не може бути суб’єктом права власності на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві. У таких випадках ч. 5 ст. 120 ЗК встановлює, що при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда. Але це право виникає за умови укладення договору оренди, крім випадків, коли спадкоємцем є юридична особа, яка може бути суб’єктом права постійного користування землею (ст. 92 ЦК).

4. Розмір земельної ділянки, що переходить до спадкоємців, які спадкують право власності на нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, визначається в ч. 3 ст. 1224 ЦК як такий, що необхідний для обслуговування цього нерухомого майна. При встановленні такого розміру слід керуватися державними будівельними нормами. Решта земельної ділянки спадкується на загальних підставах, зокрема, за заповітом вона може спадкуватись тією самою особою, до якої перейшло право на нерухоме майно.

Стаття 1226. Спадкування частки у праві спільної сумісної власності

1. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

2. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

1. За відсутності встановлених законом особливостей частка у праві спільної сумісної власності підлягає спадкуванню на загальних підставах. Щоб усунути будь-які сумніви в цьому, законодавець у ч. 1 ст. 1226 ЦК формулює спеціальне правило про це. Оскільки при цьому виникає колізія між ч. 1 ст. 1226 ЦК та ч. 2 ст. 369 ЦК, відповідно до якої розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників (складення заповіту щодо об’єкта права спільної сумісної власності має кваліфікуватись як один із способів розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності), ч. 2 ст. 1226 ЦК визнає за суб’єктом права спільної сумісної власності право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до (і без) її визначення та виділу в натурі.

Стаття 1227. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві

1. Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.

1. Смертю фізичної особи припиняється її право на отримання заробітної плати (оскільки припиняється трудова діяльність особи, що винагороджується заробітною платою), пенсії (оскільки пенсія нерозривно пов’язана з особою, якій вона призначена, і право на пенсію не може переходити до іншої особи на будь-якій підставі), аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю та в зв’язку з іншими обставинами, передбаченими Законом «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими похованням» [125] (вони також нерозривно пов’язані з особою спадкодавця), інших соціальних виплат (на підставі законів «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112], «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114]), відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (на останнє прямо зазначається в п. 3 ст. 1219 ЦК). Але смертю фізичної особи не припиняється право на отримання тих грошових сум (у вигляді заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог, відшкодувань), які «належали спадкодавцеві».

2. Ці грошові суми відповідно до загального правила ст. 1227 ЦК до складу спадщини не включаються, а підлягають виплаті особам, зазначеним у цій статті або в інших (спеціальних) законах. Лише за відсутності таких осіб згадані суми включаються до складу спадщини.

3. При застосуванні ст. 1227 ЦК слід враховувати, що переважному застосуванню перед цією статтею підлягають правові норми, що сформульовані в спеціальних законах, хоча б вони і були прийняті до прийняття чи введення в дію Цивільного кодексу. Ці правові норми є непоодинокими. Лише Кодекс законів про працю не визначає долю належної працівникові заробітної плати та інших виплат, які належали працівникові, але не були виплачені у зв’язку зі смертю працівника. Тому у разі смерті працівника не отримана ним заробітна плата, яка належала працівникові, повинна виплачуватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними працівникові сумами заробітної плати слід вважати ті, право на які випливає із документів обліку затрат праці (відрядних нарядів, табелів обліку робочого часу) та відповідних нормативних актів, в тому числі і локальних, зокрема тих, що встановлюють право працівників на премії.

4. Заробітна плата при цьому має розумітись так, як вона визначається ст. 2 Закону «Про оплату праці» [69], тобто це поняття охоплює собою всі види виплат, які здійснюються роботодавцем на користь працівників, зокрема компенсаційні виплати, виплати, які в науці визначаються як гарантійні.

5. Стаття 52 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [161] встановлює порядок виплати недоотриманої пенсії, що належала пенсіонерові, який помер. Із цієї статті та інших статей цього Закону випливає, що пенсією, яка «належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою», може бути тільки та пенсія, рішення про призначення (перерахунок) якої було прийняте органом Пенсійного фонду до дня смерті особи (пенсіонера, спадкодавця). Якщо таке рішення прийняте, належною пенсіонерові визнається пенсія з дня, встановленого ст. 45 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», по останнє число (включно) місяця, в якому пенсіонер помер.

Право на отримання належної пенсіонерові пенсії надається особам, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника (пенсіонера). Ці особи зазначені в ч. 2 ст. 36 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Нарівні з цими особами право отримання належної пенсіонерові і недоотриманої у зв’язку з його смертю пенсії мають батьки, чоловік (дружина), а також члени сім’ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті. Ці особи мають право на отримання належної пенсіонерові (спадкодавцеві) пенсії незалежно від інших обставин (непрацездатності, знаходження на утриманні померлого).

У разі звернення з вимогою про виплату належної померлому пенсії кількох осіб належна кожній із них сума визначається шляхом ділення належної до виплати пенсії на кількість осіб, що звернулися з такою вимогою.

Звернення з вимогою про виплату пенсії, яка належала померлому пенсіонерові, має надійти до органу Пенсійного фонду не пізніше 12 місяців після смерті пенсіонера.

За відсутності такого звернення впродовж зазначеного строку належна до виплати пенсія включається до складу спадщини відповідно до ст. 1227 ЦК і спадкується на законних підставах.

Такі самі правила встановлені ст. 91 Закону «Про пенсійне забезпечення» [43]. Лише строк тривалістю 6 місяців, встановлений цією статтею, не може застосовуватись, оскільки пізніше прийнятий Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» встановлює більш тривалий (дванадцятимісячний) строк.

6. Стаття 37 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114] визначає коло осіб, яким виплачується матеріальне забезпечення відповідно до цього Закону, якщо воно не було отримане безробітним, який помер, так само, як і Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Матеріальне забезпечення виплачується за умови, що звернення до відповідного центру зайнятості надійшло не пізніше шести місяців з дня смерті безробітного.

Належними безробітному слід вважати всі види матеріального забезпечення, передбачені цим Законом, якщо до дня смерті безробітного було прийняте рішення про призначення відповідного виду матеріального забезпечення.

7. Стосовно матеріального забезпечення, яке було призначене, але не було отримане у зв’язку зі смертю застрахованої особи, ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими похованням» [125] передбачає виплату цього забезпечення членам сім’ї, які проживали разом з померлим, або спадкоємцям. Оскільки тут не визначена черговість, застосуванню підлягає ст. 1227 ЦК: відповідні суми мають бути виплачені членам сім’ї. За їх відсутності ці суми включаються до складу спадщини. Останнє правило застосовується за аналогією до випадків, коли члени сім’ї не звертались із заявою про виплату матеріального забезпечення.

Відповідно до ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням» виплата матеріального забезпечення здійснюється за умови, що воно було призначене до дня смерті застрахованої особи. Рішення про призначення матеріального забезпечення, передбаченого цим Законом, приймає комісія (уповноважений) з соціального страхування (ч. 3 ст. 50 названого Закону) в порядку, встановленому Положенням про комісію (уповноваженого) підприємства, установи, організації із загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням [457].

Підстав для виплати матеріального забезпечення, яке передбачене цим Законом та яке не було призначене, немає.

8. Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності» [112] (частина одинадцята ст. 40), вирішує тільки питання про виплату страхових виплат, які належали застрахованому, але не були своєчасно виплачені з вини Фонду соціального страхування від нещасних випадків. У решті випадків виплата має здійснюватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними застрахованому суми слід розуміти як такі, що встановлені відповідним органом Фонду соціального страхування від нещасних випадків.

9. Статтю 1227 ЦК не слід тлумачити так, що відповідно до неї у зв’язку зі смертю управненої особи припиняється право цієї особи на виплати, на які померлий мав право, але воно не було належно оформлене чи оспорювалось. Ці права входять до складу спадщини відповідно до правил ст. 1218 ЦК і спадкуються в загальному порядку.

Стаття 1228. Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)

1. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).

2. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

3. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.

1. Вклад у банку чи іншій фінансовій установі входить до складу спадщини. Це, зокрема, означає, що вклад враховується при визначенні обов’язкової частки у спадщині. Разом з тим стосовно вкладів у банках встановлені дві форми розпоряджання ними на випадок смерті: 1) шляхом складання заповіту; 2) шляхом видачі відповідного розпорядження банку (фінансовій установі). Частина 2 ст. 1228 ЦК встановлює, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від першого чи другого способу розпорядження ним. Це дає підстави для висновку про те, що у разі спадкування вкладу відповідно до розпорядження спадкодавця застосовуються загальні правила про спадкування вкладу за заповітом.

2. Прирівнявши правові наслідки розпорядження спадкодавця банку (фінансовій установі) до правових наслідків заповіту, законодавець логічно передбачив, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує таке розпорядження, якщо в заповіті змінюється особа, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця. Якщо ж розпорядження банку (фінансовій установі) спадкодавець дав після складення заповіту, заповіт до вкладу застосовуватись не може.

Стаття 1229. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)

1. Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.

2. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.

1. Право на отримання страхових виплат (страхового відшкодування) також спадкується на загальних підставах. Але у разі зазначення в договорі особистого страхування особи, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі смерті страхувальника, це право до складу спадщини не входить. При застосуванні ст. 1229 ЦК слід враховувати, що термін «особисте страхування» застосовується в ст. 4 Закону «Про страхування» [139] до страхування інтересів, пов’язаних з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією.

До страхових виплат, що здійснюються в межах обов’язкового особистого страхування, на яке поширюється чинність ст. 7 Закону «Про страхування», ст. 1229 ЦК застосовуватись не може.

Пенсійні кошти, накопичені за час перебування фізичної особи в недержавному пенсійному фонді, спадкуються згідно з цивільним законодавством України і виплачуються в порядку, встановленому ст. 66 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [160].

Стаття 1230. Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки

1. До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях.

2. До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.

3. До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.

1. Мистецтво правозастосування, яке ґрунтується на інтуїції, дає підстави науковцям і юристам-практикам, в тому числі суддям, для висновку про те, що із видів прав, про які зазначається в ч. 1 — 3 ст. 1230 ЦК, спадкуються тільки ті права, які мають ознаки, на які вказується в цих частинах. За таких умов учасники авторського колективу не дійшли згоди стосовно правильного тлумачення ст. 1230 ЦК. Тому в подальшому висловлюється позиція керівника авторського колективу і відповідального редактора.

2. Твердження про те, що ст. 1218 і 1230 ЦК співвідносяться між собою як загальне та спеціальне положення, є правильним. Але ніхто і ніколи не звертав увагу на таке. Загальне правило, сформульоване в законі прямо, і правило, що непрямо випливає із нього та виявляється висновком від протилежного, мають однакову юридичну силу (підкреслимо, за умови, що більш загального правила немає). Спеціальне правило, що прямо встановлене законом, переважно застосовується перед загальним правилом. Правило, що непрямо випливає із спеціального закону та виявляється висновком від протилежного, переважно застосовуватись не може (крім випадків, коли правило випливає із спеціального положення закону прямо — прямо із формулювання права випливає обов’язок і навпаки; право випливає із закону прямо за наявності зазначення на те, що особа має «тільки («лише») прямо зазначені в ньому права, або що диспозиція цієї норми діє «тільки («лише») в межах гіпотези, що сформульована прямо).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 1230 ЦК до спадкоємця має переходити право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях. Цим спеціальним положенням підтверджується загальне правило ст. 1218 ЦК про склад спадщини стосовно збитків, завданих у договірних зобов’язаннях. Із цього спеціального положення також непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого право на стягнення інших збитків (шкоди) до складу спадщини не включається. Але такі правові приписи не можуть застосовуватись усупереч загальному правилу ст. 1218 ЦК, відповідно до якого до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Немає будь-якого законодавчого положення, яке б передбачало припинення права на відшкодування шкоди, завданої поза договірними відносинами, у зв’язку із смертю потерпілого. Отже, таке право відповідно до ст. 1218 ЦК входить до складу спадщини. Аргументами проти цієї думки є твердження про те, що законодавець не встановлював би такого правила, яке закріплене в ч. 1 ст. 1230 ЦК, якби він не мав на увазі обмежити можливість спадкування збитків лише тими збитками, які завдані в договірних зобов’язаннях. Можливо, це так і є, але ж сформульований вище принцип тлумачення нормативно-правових актів, згідно з яким правило, що випливає непрямо із спеціального положення акта законодавства і виявляється при тлумаченні висновком від протилежного, не може застосовуватись всупереч загальному правилу, має методологічний характер. Якщо від нього відступити при тлумаченні ст. 1230 ЦК, то немає перешкод для того, щоб відступати від нього в інших випадках, в тому числі і в тих, коли інтуїція підказує не застосовувати правило, що прямо випливає із спеціального положення закону та виявляється при тлумаченні висновком від протилежного. Конкретно стосовно ч. 1 ст. 1230 ЦК слід також зауважити, що законодавець, якби він мав на меті виключити можливість спадкування права на стягнення збитків, завданих поза договірними зобов’язаннями, зазначив би, що спадкується право на стягнення «лише» («тільки») тих збитків, які завдані в договірних зобов’язаннях. Цього слова («лише» чи «тільки») немає в ч. 1, 2, 3 ст. 1230 ЦК. Посилання на відсутність цього слова внаслідок недоліків законодавчої техніки урівноважується твердженням про те, що недоліком законодавчої техніки є саме включення тексту, сформульованого в ст. 1230 ЦК, до цього Кодексу. До викладеного слід додати, що в ст. 1230 ЦК взагалі не висловлюється думка про неможливість спадкування права на відшкодування в натурі шкоди, завданої спадкодавцеві.

4. З урахуванням викладеного в попередньому пункті, слід визнати, що до спадкоємця переходить право на відшкодування шкоди (збитків), яке виникло у спадкодавця до відкриття спадщини (крім права не періодичні платежі, що виплачуються в порядку відшкодування втраченого заробітку (доходу), та на платежі, призначені особисто для потерпілого (спадкодавця), — відшкодування витрат на лікування, догляд тощо, оскільки такі права припиняються (ч. 2 ст. 608 ЦК) і не входять до складу спадщини.

5. З урахуванням викладеного в попередніх пунктах коментаря, слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 1230 ЦК не є перешкодою для спадкування права на стягнення неустойки у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних зобов’язань, як присудженої судом спадкодавцю за його життя, так і не присудженої судом до відкриття спадщини.

6. З тих самих міркувань до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено спадкодавцеві за його життя, а також право на відшкодування моральної шкоди, яке виникло до відкриття спадщини, хоча воно і не було присуджено судом до відкриття спадщини.

Стаття 1231. Спадкування обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем

1. До спадкоємця переходить обов’язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем.

2. До спадкоємця переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя.

3. До спадкоємця переходить обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.

4. Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.

5. За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.

1. Висновок про включення до складу спадщини обов’язку відшкодувати будь-яку майнову шкоду, заподіяну спадкодавцем, прямо випливає із ст. 1218 ЦК. Частина 1 ст. 1231 ЦК нічого до цього не додає і нічого не віднімає. Отже, потреби у включенні ч. 1 ст. 1231 ЦК до тексту цього Кодексу не було. Проте законодавець пішов шляхом наближення прийомів викладення нормативного матеріалу до прийомів викладення лекцій, в яких лектор, щоб пояснити свою думку, після викладення певного положення наводить приклади, порівнює певне явище з суміжними тощо.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 1231 ЦК до складу спадщини входить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцеві, яке (відшкодування) було присуджене судом зі спадкодавця за життя спадкодавця. Це правило не є перешкодою для переходу в порядку спадкування на підставі ст. 1218 ЦК обов’язку відшкодування моральної шкоди, якщо до відкриття спадщини відшкодування моральної шкоди не було присуджено.

3. Зазначення в ч. 3 ст. 1231 ЦК про перехід до спадкоємця обов’язку сплатити неустойку, присуджену судом за життя спадкодавця, не виключає спадкування обов’язку сплатити неустойку, який виник до відкриття спадщини, якщо до відкриття спадщини неустойка не була присуджена судом.

4. Підстави зменшення розміру неустойки, яка стягується з боржника, за рішенням суду встановлюються ч. 3 ст. 551 ЦК. Підстави зменшення судом розміру збитків та неустойки встановлюються ч. 2 ст. 616 ЦК. На доповнення до цього ч. 5 ст. 1231 ЦК допускає можливість пред’явлення спадкоємцями позову про зменшення розміру неустойки, майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, хоч би до відкриття спадщини стягнення неустойки, майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди уже було присуджено судом. Підставою для зменшення є непомірно великий розмір неустойки, майнової шкоди (збитків), моральної шкоди порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане спадкоємцем у спадщину.

Порівняння ч. 5 ст. 1231 ЦК з ч. 4 цієї статті та ч. 1 ст. 1282 ЦК (систематичне тлумачення) дає підстави для висновку про те, що в ч. 5 ст. 1231 ЦК не йдеться про випадки, коли обсяг обов’язків, що перейшли до спадкоємця, перевищує вартість отриманого ним у спадщину майна. Частина 5 ст. 1231 ЦК застосовується тоді, коли повне виконання спадкоємцем обов’язків щодо сплати неустойки, відшкодування майнової шкоди (збитків), відшкодування моральної шкоди веде до втрати більшої частини майна, отриманого в спадщину. Для реалізації прав, що випливають із ч. 5 ст. 1231 ЦК, спадкоємці мають звернутись з позовом до суду. Пред’явлення позову на захист матеріального права, що встановлене ч. 5 ст. 1231 ЦК, не перешкоджає та обставина, що питання про спірні права та обов’язки раніше було предметом судового рішення, що набрало законної сили: законодавець не позбавлений повноваження встановити, що особа має захищати в суді шляхом звернення з позовом право, яке суперечить раніше прийнятому судовому рішенню, що набрало законної сили.

Стаття 1232. Обов’язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця

1. Спадкоємці зобов’язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

2. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.

1. Під розумними витратами, які були зроблені одним із спадкоємців або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, слід розуміти необхідні витрати та близькі до необхідних.

2. Обов’язок спадкоємців відшкодувати розумні витрати виходить за межі правовідносин щодо спадкування. Із факту їх здійснення та факту смерті спадкодавця виникає право одного із спадкоємців або іншої особи на відшкодування таких витрат за рахунок інших спадкоємців. Це право захищається в межах загальної позовної давності, встановленої ст. 257 ЦК (трьох років), яка починає перебіг з дня смерті спадкодавця. Строк, установлений ч. 2 ст. 1232 ЦК, не є позовною давністю. Це строк, який використовується для визначення розміру збитків, що можуть бути стягнені із спадкоємців.

Стаття 1232¹. Спадкування прав та обов’язків за договором оренди житла з викупом

1. До спадкоємців переходять усі права та обов’язки за договором оренди житла з викупом, які мав спадкодавець.

2. Відмова спадкоємців від договору оренди житла з викупом здійснюється у порядку, встановленому статтею 1273 цього Кодексу.

3. Дострокове припинення договору оренди житла з викупом за ініціативою спадкоємців здійснюється у порядку, визначеному законом.

(Доповнено ст. 1232¹ Законом від 25.12.2008.)

1. Положення ч. 1 ст. 1232¹ ЦК нічого не додає до загальних правил ст. 1218 і 1219 ЦК: права та обов’язки за договором оренди житла з викупом спадкуються на загальних підставах.

2. Частина 2 ст. 1232¹ ЦК лише іншими словами повторює загальне правило про безумовний і беззастережний характер відмови від прийняття спадщини: права та обов’язки за договором оренди житла з викупом або спадкуються разом з рештою спадщини, або спадкоємець (спадкоємці) відмовляється від прийняття спадщини в цілому (в тому числі і від прав та обов’язків за договором оренди житла з викупом).

3. Установлення особливої правової форми відмови спадкоємців від договору оренди житла з викупом, передбаченої ч. 2 ст. 1232¹ ЦК, не виключає застосування до відносин між спадкоємцями, з одного боку, та орендодавцем — з іншого, загальних правил про розірвання договорів (ст. 651 — 653 ЦК), правил про розірвання договорів оренди житла, передбачених ч. 2 ст. 825 ЦК.

Стаття 1233. Поняття заповіту

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

1. У ст. 1233 ЦК наводиться визначення заповіту. Поняттям заповіту не охоплюється розпорядження, яке може дати банку (фінансовій установі) вкладник на випадок свої смерті. Але до цього розпорядження можуть застосовуватись за аналогією деякі положення Цивільного кодексу щодо заповіту. До умови договору особистого страхування, відповідно до якої страхувальник призначає особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, положення Цивільного кодексу про заповіт застосовуватись не можуть.

Стаття 1234. Право на заповіт

1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, таке право мають особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття), особи, які не досягли повноліття, але вступили в шлюб, який належне зареєстрований (ч. 1, 2 ст. 34 ЦК). Право на заповіт мають також особи, які досягли шістнадцяти років, працюють за трудовим договором або записані батьком або матір’ю дитини, якщо їм надана повна цивільна дієздатність у порядку, встановленому ч. 2 ст. 35 ЦК. Таке право мають і особи, які досягли шістнадцяти років, які зареєстровані як підприємці і які набули повної цивільної дієздатності відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦК. З іншого боку, не мають права на заповіт особи, визнані недієздатними (ст. 39 — 42 ЦК), і особи, цивільна дієздатність яких обмежена за рішенням суду.

2. Оскільки заповіт підлягає посвідченню нотаріусом (ч. 3 ст. 1247 ЦК), практично виключається порушення вимоги ч. 2 ст. 1234 ЦК про здійснення права на заповіт особисто. Але навіть пряме зазначення в ч. 2 ст. 1234 ЦК про заборону вчинення заповіту через представника не є підставою для визнання цього правочину нікчемним, оскільки ч. 2 ст. 1234 ЦК не встановлює прямо правила про нікчемність заповіту, вчиненого з порушенням ст. 1234 ЦК. Підставою недійсності (нікчемності) заповіту, вчиненого через представника, є ч. 1 ст. 1257 ЦК.

Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців

1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

1. Заповідач є вільним у визначенні спадкоємців та їх кількості. Ними можуть бути будь-які учасники цивільних відносин (ст. 1222, ст. 2 ЦК). Те, що зазвичай заповіт складається на користь членів сім’ї, близьких родичів, не перешкоджає складанню заповітів на користь будь-яких суб’єктів цивільного права. Заповіт, як і будь-який правочин, не може суперечити моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Але на випадок ігнорування заповідачем інтересів осіб, які є відповідно до закону спадкоємцями за законом та які потребують соціального захисту, встановлюється право на обов’язкову долю у спадщини (ст. 1241 ЦК). Тому визнання заповіту недійсним з мотивів його суперечності моральним засадам суспільства можливе тільки в крайніх випадках.

2. Право заповідача позбавити осіб із числа спадкоємців за законом права на спадкування формулюється в ч. 2 ст. 1235 ЦК більш категорично, ніж право заповідача призначити спадкоємців. Право позбавити права на спадкування може стосуватись будь-якої особи із числа спадкоємців за законом і реалізація цього права не потребує зазначення причин.

3. Заповідач може скласти заповіт з порушенням права відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині. У цьому випадку заповіт у відповідній частині не є нікчемним. Він у цій частині є лише оспорюваним. Але відсутність рішення суду про визнання такого правочину недійсним не перешкоджає реалізації ч. 1 ст. 1241 ЦК, яка надає особам, які мають на це право, можливість спадкувати обов’язкову частку у спадщині незалежно від заповіту. Це оригінальна правова конструкція. Є правочин. Закон його не визнає нікчемним. Суд не визнав його недійсним. Але права та обов’язки, що випливають із цього правочину, реалізуються лише в частині, в якій вони не суперечать праву відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині.

4. Позбавлення осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, права на спадкування в межах обов’язкової частки не допускається. Такий заповіт підлягає визнанню недійсним судом повністю або у відповідній частині. При вирішенні питання про недійсність заповіту, яким особи, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, позбавлені права на спадкування, слід враховувати обставини, які існували на час відкриття спадщини: особа може належати до категорії осіб, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, на день складення заповіту, але до дня відкриття спадщини вона може втратити такий статус чи навпаки.

5. Позбавлення права на спадкування стосується лише особи, на яку вказано в заповіті. Воно не позбавляє права на спадкування осіб, які спадкують за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Проте заповідач може зазначити в заповіті на позбавлення права на спадкування і цих осіб.

Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом

1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому.

2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов’язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

4. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

1. Заповідач вільний у розпорядженні своїм майном на випадок смерті. У заповіті він може розпорядитися як своїм майном, яке належить йому на момент складання заповіту, так і майном, право на яке у заповідача може виникнути в майбутньому (до часу відкриття спадщини). Заповіт може стосуватися всього майна, яке йому належить, або його частини. Він може стосуватись прав та обов’язків або тільки прав. В останньому випадку обов’язки до спадкоємців переходять у частках, які є пропорційними до одержаних ними прав.

Якщо інше не випливає із змісту заповіту, він стосується всього складу спадщини на момент її відкриття.

Стаття 1237. Право заповідача на заповідальний відказ

1. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ.

2. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.

1. Заповідальний відказ може бути зроблений заповідачем на користь будь-якої особи, яка може бути спадкоємцем (ст. 1222, ст. 2 ЦК).

2. Відказоодержувач, який не є спадкоємцем за заповітом або за законом, вправі відмовитись від заповідального відказу. Відказоодержувач, який є спадкоємцем, вправі відмовитись від заповідального відказу тільки шляхом відмови від прийняття спадщини без умов і застережень.

3. Обов’язки за заповідальним відказом можуть бути покладені на одного із спадкоємців за заповітом, на декількох або всіх спадкоємців за заповітом, до яких у порядку спадкування переходить майно, що є предметом заповідального відказу. Такі обов’язки не можуть бути покладені на спадкоємців за законом.

Стаття 1238. Предмет заповідального відказу

1. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

2. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

3. Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

4. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини.

1. У визначенні предмета заповідального відказу, що наводиться в ч. 1 ст. 1238 ЦК, слід звернути увагу на декілька нюансів: 1) цим предметом може бути передання у власність речі або майнового права. Майнове право за визначенням не може належати на праві власності чи за іншим речовим правом, як це випливає із ч. 1 ст. 1238 ЦК. Але ця недбалість, що виявилася у формулюванні ч. 1 ст. 1238 ЦК, не може бути підставою для висновку про те, що предметом заповідального відказу може бути тільки річ і що таким не може бути майнове право; 2) правова форма заповідального відказу відповідно до ч. 1 ст. 1238 ЦК може бути використана для передання речі у власність відказоодержувача. Проте для цього більш доцільно використовувати набагато простішу правову форму прямого призначення особи спадкоємцем та встановлення в заповіті речі, яка має бути успадкована цією особою відповідно до заповіту; 3) предмет заповідального відказу може входити і не входити до складу спадщини. Це означає, що заповідач певною мірою розпоряджається майном спадкоємця, яке не входить до складу спадщини. Але це не може оцінюватись як порушення цивільних прав спадкоємців, оскільки спадкоємець може відмовитись від прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1268 ЦК) і в такий спосіб захистити ті свої майнові права, які стали предметом заповідального відказу. Отже, заповідальним відказом відказоодержувачеві може бути надане будь-яке майнове право, в тому числі і таке, яке ніколи заповідачеві не належало; 4) предметом заповідального відказу може бути рухоме майно, а також будинок, квартира, інше нерухоме майно. Формулювання «інше... нерухоме майно» повинне тлумачитись як будь-яке нерухоме майно взагалі.

2. Межі прав відказоодержувача за заповідальним відказом визначаються заповітом (заповідальним відказом). Підстав поширювати правила про сервітут на зобов’язання, що виникають на підставі заповідального відказу, немає.

Це твердження не спростовується посиланням у ч. 3 ст. 403 ЦК на заповіт. Зокрема, якщо на підставі заповідального відказу надається право користування житловим будинком, то не може застосовуватись правило ч. 3 ст. 405 ЦК, відповідно до якого суб’єкт сервітуту втрачає право користування житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік. Разом з тим заповітом може бути встановлено сервітут, в тому числі і стосовно того майна, яке може бути предметом заповідального відказу. За таких умов відмінність заповідального відказу від сервітуту у відповідних випадках є суто формальною: якщо в заповіті зазначається на заповідальний відказ, застосовується ст. 1238 ЦК, якщо на сервітут застосовуються ст. 1246, 401 — 406 ЦК.

3. Частина 2 ст. 1238 ЦК формулює положення, які стосуються заповідального відказу, за яким відказоодержувачеві надається право користуватися житловим будинком, квартирою, іншим нерухомим або рухомим майном, тобто будь-яким майном, стосовно якого можна вести мову про користування ним. Установлюється, що зміна власника цього майна не припиняє права відказоодержувача на використання цього майна. Відказоодержувач не може відчужувати право користування майном, отримане за заповідальним відказом, або передавати його в будь-який інший спосіб. Це право не може спад куватись.

Лише стосовно житлового будинку, квартири чи іншої будівлі встановлюється заборона на користування ними з боку членів сім’ї — на проживання цих осіб у будинку, квартирі, іншій будівлі. Проте заповітом може бути встановлено інше.

4. Якщо спадкоємець, незважаючи на обтяження спадщини заповідальним відказом, прийняв спадщину, його обов’язок виконати заповідальний відказ діє лише в межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього в порядку спадкування. При визначенні реальної вартості отриманого майна із вартості цього майна вираховується сума боргів спадкодавця, які припадають на майно, успадковане спадкоємцем, на якого покладено виконання заповідального відказу.

5. Право вимоги до спадкоємця виникає у відказоодержувача з часу відкриття спадщини. Якщо така вимога пред’явлена, але спадкоємець її не виконав, відказоодержувач отримує право на відшкодування збитків відповідно до норм зобов’язального права.

Стаття 1239. Втрата чинності заповідальним відказом

1. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

1. Оскільки заповідальний відказ має особистий характер, він втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що настала до відкриття спадщини.

Стаття 1240. Право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов’язків

1. Заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.

2. Заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

1. За межі заповідального відказу виходить покладення на спадкоємця обов’язків, про які йдеться у ст. 1240 ЦК. Відповідно до ч. 1 цієї статті заповітом на спадкоємця може бути покладено обов’язок вчинити певні дії немайнового характеру.

2. Заповітом на спадкоємця може бути покладено обов’язок вчинити певні дії, спрямовані на досягнення суспільно корисної мети. У такому випадку суб’єкт, на користь якого мають бути здійснені спадкоємцем дії, не визначається.

3. Контроль за виконанням спадкоємцем обов’язків, передбачених ст. 1240 ЦК, здійснює виконавець заповіту (ч. 2 ст. 1290 ЦК).

Стаття 1241. Право на обов’язкову частку у спадщині

1. Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

2. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку.

(Із змін, від 03.11.2004)

1. Частина 1 ст. 1241 ЦК встановлює перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. До них належать: 1) малолітні — особи, які не досягли чотирнадцяти років (ч. 1 ст. 31 ЦК); 2) неповнолітні — особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 32 ЦК); 3) повнолітні непрацездатні особи — діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець), батьки померлого. Право на обов’язкову частку у спадщині не залежить від наявності в особи доходів та майна.

2. Правильне застосування ст. 1241 ЦК передбачає визначення кола осіб, які належать до категорії повнолітніх непрацездатних осіб. Непрацездатними є особи, які на день відкриття спадщини досягли пенсійного віку (55 років — для жінок і 60 років — для чоловіків) або на цей самий день визнавались інвалідами (незалежно від групи інвалідності).

3. Для встановлення обов’язкової частки у спадщині визначається частка, яка б належала особі, що має право на обов’язкову частку у спадщині, у разі спадкування за законом. Половина цієї частки і складає обов’язкову частку у спадщині. Суд може зменшити розмір обов’язкової частки у спадщині з урахуванням відносин (недоброзичливих) між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Такими може бути, зокрема, наявність у спадкоємця досить значних за розміром постійних доходів, значний обсяг спадщини.

4. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки і вжитку, які спадкуються в порядку, визначеному ст. 1279 ЦК, вартість заповідального відказу на користь особи, що має право на обов’язкову частку у спадщині. Вартість інших речей та майнових прав зараховується до обов’язкової частки у спадщині лише за умови, що вони перейшли до цієї особи як до спадкоємця. Тому до обов’язкової частки зараховується сума вкладу в банку чи іншій фінансовій установі, успадкована відповідно до розпорядження даного спадкодавця (ст. 1228 ЦК), але не зараховуються страхова виплата, на яку мав право спадкодавець та яка перейшла у зв’язку зі смертю останнього до особи, яку спадкодавець зазначив у договорі особистого страхування (ч. 2 ст. 1229 ЦК), виплати, здійснені відповідно до ст. 1227 ЦК, якщо вони не ввійшли до складу спадщини.

5. Слід звернути увагу на своєрідність формулювання «незалежно від змісту заповіту». Законодавець не зазначає на нікчемність (недійсність) умов заповіту, що порушують право на обов’язкову частку у спадщині. Отже, порушення заповітом права відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині є лише підставою для визнання заповіту у відповідній частині недійсним. Але і за відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним особи, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, спадкують свою обов’язкову частку незалежно від змісту заповіту. Тобто за наявності заповіту, який порушує право на обов’язкову частку у спадщині та відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним, захисту підлягає не право спадкування, що випливає із заповіту, а право на спадкування обов’язкової частки у спадщині, встановлене ст. 1241 ЦК.

6. Коли в ч. 1 ст. 1241 ЦК визначається обов’язкова частка у спадщині, то мається на увазі, що вона має бути чистою часткою, тобто не обтяженою боргами. Інша справа, що при визначенні розміру спадщини з метою встановлення розміру обов’язкової частки розмір спадщини також має бути зменшений на грошову суму, в яку оцінюються обов’язки, що входять до складу спадщини. Тому відповідно до ч. 3 ст. 1241 ЦК будь-які обмеження та обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, «дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку». Це не означає нікчемності таких обмежень та обтяжень, бо нікчемність правочину має бути встановлена в законі прямо, а із взятого в лапки формулювання недійсність умов правочину лише випливає. Але ж слід враховувати і ч. 1 ст. 1241 ЦК, відповідно до якої обов’язкова частка у спадщині спадкується «незалежно від змісту заповіту».

Стаття 1242. Заповіт з умовою

1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

3. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

1. Як і будь-який правочин, заповіт може бути вчинено під умовою. Така умова може бути будь-якою мірою пов’язаною або не пов’язаною з поведінкою спадкоємця. Така умова лише не може суперечити закону і моральним засадам суспільства. За наявності такої суперечності умова визнається нікчемною, а особа, яка мала спадкувати за наявності умови, спадкує відповідно до заповіту без врахування умови, що є нікчемною. Умова, під яку заповідач поставив право спадкоємця на спадкування, має існувати на час відкриття спадщини. Настання цієї умови пізніше, хоча б і в межах строку на прийняття спадщини, не дає права на спадкування за заповітом з умовою. Отже, народження дитини, здобуття освіти після відкриття спадщини не може бути умовою, в залежність від якої ставиться право на спадкування за заповітом, але ці ж обставини, якщо вони настали до відкриття спадщини, можуть обумовлювати право на спадкування за заповітом.

Стаття 1243. Заповіт подружжя

1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

4. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

1. Спільний заповіт подружжя може стосуватись лише майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Спільний заповіт є правовою формою, що покликана захистити інтереси того із подружжя, який пережив іншого, бо виключає спадкування частки спільного майна, яка належала померлому, іншими особами, в тому числі і тими, що мають право на обов’язкову частку у спадщині. Це — суттєво, оскільки за наявності, наприклад, однокімнатної квартири як єдиного житла у подружжя, спадкування після смерті одного із подружжя ставило б того із подружжя, який пережив іншого, у дуже скрутне становище (залежно від порядності інших спадкоємців).

2. За наявності спільного заповіту подружжя у разі смерті одного із подружжя його частка у спільній сумісній власності (не визначена і не виділена) переходить до іншого із подружжя. Але при цьому нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя.

3. Подружжя вправі змінити або скасувати спільний заповіт відповідно до загальних правил ст. 57 Закону «Про нотаріат» [57]. Кожний із подружжя за життя їх обох вправі відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню і скасовує спільний заповіт подружжя.

4. У разі смерті останнього із подружжя майно, визначене в заповіті, спадкується відповідно до спільного заповіту подружжя. Решта майна спадкується на загальних підставах (за заповітом або за законом).

Стаття 1244. Підпризначення спадкоємця

1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (стаття 1242 цього Кодексу).

2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, визначена у статті 1222 цього Кодексу.

1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця, якщо зазначений у заповіті спадкоємець не спадкує. Причиною цього можуть бути: 1) смерть спадкоємця, призначеного в заповіті, до відкриття спадщини; 2) неприйняття спадщини таким спадкоємцем (ч. 1 ст. 1272 ЦК); 3) відмова спадкоємця, зазначеного в заповіті, від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК); 4) усунення такого спадкоємця від права на спадкування (ст. 1224 ЦК); 5) відсутність умов, зазначених у заповіті (ст. 1242 ЦК).

Стаття 1245. Спадкування частини спадщини, що не охоплена заповітом

1. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

1. Не охоплена заповітом частина спадщини спадкується на загальних підставах, у тому числі й спадкоємцями, які іншу частину спадщини спадкують за заповітом. Спадкування за заповітом не впливає на розмір частки спадщини, яку вони поряд з іншими спадкоємцями спадкують за законом.

Стаття 1246. Встановлення сервітуту у заповіті

1. Спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

1. Як зазначалося в п. 1 коментаря до ст. 1238 ЦК стосовно земельної ділянки і природних ресурсів не може бути встановлено заповідальний відказ. Тому стосовно цих об’єктів заповідачем може бути встановлено сервітут. Що стосується іншого нерухомого майна (квартири, житлового будинку, іншої будівлі чи споруди), то воно може бути предметом і заповідального відказу, і сервітуту. Це суттєво, оскільки правовий режим заповідального відказу і сервітуту є різним. Які відносини виникли на підставі заповіту — відносини із заповідального відказу чи відносини з сервітуту, що визначається за суто формальною ознакою — залежно від того, яке із цих понять вживається в заповіті.

Стаття 1247. Загальні вимоги до форми заповіту

1. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 — 1252 цього Кодексу.

1. Заповіт вчиняється в письмовій формі. Він має бути підписаний особисто заповідачем. У випадках коли особа не може особисто підписати заповіт, він може бути підписаний іншою особою з додержанням вимог, встановлених ч. 4 ст. 207 ЦК.

2. Заповіт підлягає посвідченню нотаріусом або іншою посадовою особою із числа осіб, зазначених у ст. 1251, 1252 ЦК. При цьому діють обмеження, встановлені ст. 9 Закону «Про нотаріат» (стосовно кола осіб, заповіти яких або щодо яких може посвідчувати нотаріус чи інша посадова особа, уповноважена на вчинення нотаріальних Дій).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 1247 ЦК у заповіті зазначається місце (місто, селище, село) та час його складання. Для правильного визначення наслідків порушення цієї вимоги треба встановити, відноситься зазначення місця та часу вчинення правочину до змісту правочину чи до його форми. Оскільки правочин визначається як дія особи, спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків (ч. 1 ст. 202 ЦК), зазначення в заповіті на місце і час його вчинення не може тлумачитись як частина змісту правочину. Те розуміння форми правочину, яке випливає із ст. 205 — 209 ЦК, не дає підстав для віднесення зазначення на місце та час вчинення правочину до форми заповіту. Отже, порушення вимоги про обов’язковість зазначення в заповіті місця та часу вчинення правочину не може тягти наслідки, встановлені на випадок суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства або на випадок порушення вимог закону до форми правочину.

4. Поряд з розумінням місця вчинення заповіту, яке викладене в попередньому пункті коментаря, в ст. 41 Закону «Про нотаріат» [57] використовується поняття місця вчинення нотаріальних дій. Тут місце вчинення нотаріальних дій розуміється перш за все як можливість вибору нотаріуса, який посвідчує правочин. Заповіт може посвідчити будь-який нотаріус незалежно від місця проживання заповідача чи від місця знаходження майна, якого заповіт стосується. Ще одне розуміння місця вчинення заповіту — це приміщення, де він посвідчується.

Як і інші нотаріальні дії, посвідчення заповіту вчиняється в приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, у державному нотаріальному архіві. Якщо посвідчення заповіту нотаріусом здійснюється поза зазначеним приміщенням за наявності підстав для цього (частина друга ст. 41 Закону «Про нотаріат»), повинно дотримуватись правило про те, що нотаріус може здійснювати нотаріальні дії тільки в межах нотаріального округу. У цьому випадку у посвідчувальному написі та в реєстрі зазначається на місце посвідчення заповіту (вдома, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) (п. 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]).

Стаття 1248. Посвідчення заповіту нотаріусом

1. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

2. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

1. Стаття 1248 ЦК формулює деякі правила, що стосуються порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Заповіт може бути власноручно написаний заповідачем. Нотаріусу також надається право на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно. Не передбачається можливості написання заповіту будь-якою іншою особою. Допускається, щоб заповіт був надрукований за допомогою загальноприйнятих технічних засобів заповідачем або нотаріусом. Частина друга ст. 45 Закону «Про нотаріат» приписує лише, щоб документи, які посвідчуються нотаріусами, підписувались відповідними особами у присутності нотаріуса. Але допускається, щоб документ, який підлягає нотаріальному посвідченню, був підписаний у відсутності нотаріуса, якщо особа підтвердить, що документ підписаний нею.

2. Якщо заповіт написано власноручно нотаріусом зі слів заповідача або надруковано нотаріусом, він має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач внаслідок фізичних вад не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках (ст. 1253 ЦК).

Стаття 1249. Посвідчення нотаріусом секретних заповітів

1. Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

2. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

1. Секретний заповіт — це нове явище в цивільному праві України. У принципі, потреби у встановленні правової конструкції секретного заповіту не було, оскільки є правила про таємницю заповіту (ст. 1255 ЦК), про додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій (ст. 8 Закону «Про нотаріат»). Але законодавець врахував реальний стан справ стосовно дотримання вимог закону у сучасному українському суспільстві і на додаток до положень про таємницю заповітів передбачив правову конструкцію секретного заповіту.

2. Секретним є такий заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Для забезпечення секретності заповіту заповідач подає його нотаріусу для посвідчення в заклеєному конверті. На конверті має міститись підпис заповідача. Наявність підпису заповідача на конверті є підставою для визнання заповіту дійсним, при тому, що його текст і не був підписаний заповідачем. Відсутність у тексті секретного заповіту зазначення місця і дати його складення (ч. 1 ст. 1247 ЦК) не може бути достатньою підставою для визнання заповіту недійсним. Нарешті, зміст секретного заповіту має визначатись відповідно до ст. 1256 ЦК.

3. Посвідчення секретного заповіту здійснюється нотаріусом шляхом проставлення на конверті посвідчувального напису, який скріплюється печаткою. Після цього нотаріус у присутності заповідача поміщає конверт із секретним заповітом в інший конверт та опечатує його.

4. Секретний заповіт може бути посвідчений тільки нотаріусом. Неможливість посвідчення секретного заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування прямо випливає із ст. 1251 ЦК. Консульські установи вправі посвідчувати заповіти (ст. 38 Закону «Про нотаріат»). Це право консульських установ не включає права посвідчувати заповіти секретні. Стосовно посадових, службових осіб, які зазначені в ст. 1252 ЦК, обмеження щодо посвідчення секретних заповітів встановлені ст. 40 Закону «Про нотаріат».

Стаття 1250. Оголошення нотаріусом секретного заповіту

1. Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

2. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.

3. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

1. Стаття 1250 ЦК встановлює порядок оголошення змісту секретного заповіту. День оголошення нотаріус визначає після одержання інформації про відкриття спадщини. Якщо нотаріусу відоме місце проживання членів сім’ї та родичів спадкодавця, він повідомляє їм про день оголошення заповіту. В іншому випадку повідомлення про цей день робиться в засобах масової інформації.

2. Секретний заповіт оголошується в присутності заінтересованих осіб, яких нотаріус повідомляв про день оголошення. Відсутність будь-якого із цих осіб не перешкоджає оголошенню заповіту. Але відсутність усіх заінтересованих осіб виключає оголошення секретного заповіту. Очевидно, в таких випадках треба призначити нову дату оголошення секретного заповіту та повторно сповістити про день оголошення заповіту.

3. На оголошенні секретного заповіту мають бути присутні два свідки. Такими не можуть бути заінтересовані особи. Про оголошення секретного заповіту складається протокол, в якому записується весь зміст заповіту. Протокол підписується нотаріусом та свідками.

Стаття 1251. Посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування

1. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

1. Посадові та службові особи, яким надається право посвідчувати заповіти, визначаються рішенням виконавчого комітету відповідної ради (п. 2.1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України [248]). Таке повноваження може бути надане лише особам, які обіймають посаду у виконкомі відповідної ради. Ці посадові особи вправі посвідчувати заповіти незалежно від місця проживання заповідача і від місця знаходження його майна, в тому числі нерухомого.

2. Посвідчення заповіту посадовою, службовою особою місцевої ради визнається нотаріальною дією, а заповіт, посвідчений такою особою, є видом нотаріально посвідченого заповіту.

Стаття 1252. Посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою

1. Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров’я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

2. Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.

3. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

4. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.

5. Заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, може бути посвідчений начальником такої установи.

6. Заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.

7. Заповіти осіб, зазначених у частинах першій — шостій цієї статті, посвідчуються при свідках.

8. До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення статті 1247 цього Кодексу.

9. Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, визначеними у частинах першій — шостій цієї статті, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

(Із змін від 14.04.2009)

1. Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, зазначеними в ст. 1252 ЦК, не вважаються посвідченими нотаріально. Заповіти, посвідчені такими особами, лише прирівнюються до нотаріально посвідчених (ст. 40 Закону «Про нотаріат» [57]; ч. 9 ст. 1252 ЦК). Кабінетом Міністрів затверджений Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених [252]. Посадові особи, зазначені в ст. 1252 ЦК, зобов’язані один примірник заповітів, які ними посвідчуються, негайно передати у державний нотаріальний архів або нотаріусу за місцем постійного проживання заповідача. Капітани морських суден зобов’язані передати один примірник заповіту начальникові порту України, а в іноземному порту — консулові України.

2. Посадові, службові особи, зазначені в ст. 1252 ЦК, посвідчують заповіти при свідках. Порушення цієї вимоги є підставою для визнання заповіту недійсним за рішенням суду.

Стаття 1253. Посвідчення заповіту при свідках

1. На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.

2. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов’язковою.

3. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.

4. Свідками не можуть бути:

1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

2) спадкоємці за заповітом;

3) члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

5. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

6. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

1. Текст ст. 1253 ЦК дає підстави для висновку про те, що при свідках не може посвідчуватись секретний заповіт: положення цієї статті неможливо пристосувати до порядку посвідчення секретного заповіту. Відповідно до ст. 1248, 1252, 1253 ЦК посвідчення заповіту при свідках може бути обов’язковим відповідно до закону (ст. 1248, 1252 ЦК), а може здійснюватись на вимогу заповідача (ч. 1 ст. 1253 ЦК).

Стаття 1254. Право заповідача на скасування та зміну заповіту

1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.

2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

4. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту.

1. Заповідач необмежений управі скасувати заповіт, внести до нього зміни, в тому числі і шляхом складання нового заповіту. Загальні положення про право- чини (ст. 202 — 214 ЦК) не формулюють загальних правил про скасування чи зміну правочинів узагалі та односторонніх правочинів зокрема. Підстав вважати скасування заповіту різновидом відмови від правочину та поширювати чинність ст. 214 ЦК на скасування заповіту немає. Отже, скасування заповіту та його зміна є спеціальними правовими конструкціями. Родовим поняттям щодо понять скасування та зміни заповіту є тільки поняття правочину, оскільки скасування правочину також є правочином.

2. Скасування заповіту, його зміна, в тому числі і шляхом складання нового заповіту, вчиняються в порядку, встановленому для заповітів. Проте слід враховувати, що відповідно до абзацу третього п. 168 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] нотаріально посвідчується справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту. Тим часом, відповідно до частини першої ст. 78 Закону «Про нотаріат» [57] справжність підпису на документах може засвідчуватись, якщо документ не має характеру угоди (тобто правочину). За наявності цієї суперечності слід керуватись законом, а не підзаконним актом. Цей висновок має практичне значення для діяльності нотаріуса. У цьому випадку він має посвідчувати правочин, спрямований на зміну або скасування заповіту, а не відповідний підпис, і додержуватись правил про посвідчення правочинів, а не правил про посвідчення підписів.

3. На скасування та зміну заповіту поширюється загальне правило ст. 41 Закону «Про нотаріат», відповідно до якого нотаріальні дії за винятками, встановленими цією статтею, можуть здійснюватись будь-яким нотаріусом (а не тільки тим, який посвідчував заповіт, який скасовується чи змінюється).

4. Кожний новий заповіт скасовує попередній заповіт і не відновлює той заповіт, який було складено і посвідчено до заповіту, який тут названо попереднім. Визнання заповіту недійсним також не відновлює чинності попереднього заповіту, за винятком випадків, коли недійсним визнано заповіт у зв’язку з тим, що заповідач як дієздатна особа в момент вчинення правочину не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними (ст. 225 ЦК), та коли заповіт вчинено під впливом насильства (ст. 231 ЦК).

Стаття 1255. Таємниця заповіту

1. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

1. Заборона нотаріусу, іншим посадовим, службовим особам, які посвідчують заповіт, свідкам, фізичній особі, яка підписує заповіт замість заповідача (частина четверта ст. 207, ст. 1247 ЦК), розголошувати відомості щодо складення заповіту та його змісту, щодо скасування та зміни заповіту не доповнюється адекватними мірами відповідальності. Тому законодавець вводить нову для вітчизняного цивільного права правову конструкцію секретного заповіту.

Стаття 1256. Тлумачення заповіту

1. Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.

2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 цього Кодексу.

1. За наявності згоди між спадкоємцями вони вправі здійснити тлумачення заповіту. При цьому спадкоємці мають дотримуватись правил тлумачення правочинів, установлених ст. 213 ЦК. При порушенні цих правил, а також у всіх випадках, коли під видом тлумачення до заповіту внесено зміни, будь-який спадкоємець вправі оспорити в суді тлумачення заповіту, хоча б воно було здійснено за згодою всіх спадкоємців.

2. У разі недосягнення між спадкоємцями згоди стосовно тлумачення заповіту будь-який із спадкоємців, один або декілька із них вправі звернутися до суду з позовною заявою про тлумачення заповіту.

Стаття 1257. Недійсність заповіту

1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

1. Заповіт є правочином. Тому до нього застосовуються загальні положення про правочини (ст. 202 — 214 ЦК) та положення про недійсність правочинів (ст. 215 — 236 ЦК). Разом з тим у ст. 1257 ЦК формулюються спеціальні правила щодо підстав нікчемності заповіту, щодо підстав оспорюваності заповіту, щодо можливості визнання недійсним лише частини заповіту та долю решти умов заповіту і щодо наслідків недійсності заповіту. Положення всіх чотирьох частин ст. 1257 ЦК формулюють спеціальні правила порівняно з правилами ст. 215 — 236 ЦК. Тому із ст. 1257 ЦК не можна виводити та застосовувати такі правила: 1) про те, що не є нікчемними заповіти, які складені особою, яка мала на це право, та які складені з додержанням вимог до їх форми та порядку посвідчення. Це питання має вирішуватись відповідно до загальних положень про недійсність правочинів; 2) про те, що заповіт не може кваліфікуватись як оспорюваний та визнаватись судом недійсним, крім випадків, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Зокрема, суд може визнати недійсним правочин, який за змістом суперечить актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі правила виводити із ч. 1 та 2 ст. 1257 ЦК та застосовувати не можна, оскільки застосуванню в цих випадках підлягають положення ст. 215 — 236 ЦК про недійсність правочинів.

2. Слід звернути увагу на положення ч. 1 ст. 1257 ЦК про те, що підставою нікчемності заповіту є порушення вимоги про його посвідчення (нотаріального чи такого, що прирівнюється до нотаріального), які (вимоги) включають вимоги до порядку посвідчення (зокрема, вимоги про його посвідчення при свідках, як це передбачено ч. 2 ст. 1253 ЦК).

3. Частина 4 ст. 1257 ЦК встановлює такий наслідок недійсності заповіту, як отримання спадкоємцями за законом права на спадкування на загальних підставах. Із цього спеціального правила не можна виводити правила про те, що ч. 4 ст. 1257 ЦК виключає застосування ч. 4 ст. 1254 ЦК (про те, що визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 і 231 ЦК відновлює чинність попереднього заповіту), ст. 216 ЦК про наслідки недійсності правочину.

4. Позов про визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 ЦК та інших статей цього Кодексу може бути пред’явлений упродовж загальної позовної давності (ст. 257 ЦК), яка обчислюється з дня, коли особа дізналась про складення заповіту, який порушує її право, а на підставі ст. 231 ЦК — упродовж п’яти років (ч. 3 ст. 258 ЦК). В останньому випадку позовна давність починає перебіг з дня припинення насильства (ч. 2 ст. 261 ЦК). До вимог про застосування наслідків нікчемного заповіту (ч. 1 ст. 1257 ЦК) застосовується позовна давність у десять років (ч. 1 ст. 258 ЦК).

5. Судова практика опрацювала таку правову позицію, відповідно до якої спеціальні правила ст. 1257 ЦК виключають застосування загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. Ця правова позиція не враховує, що загальні правила для того і формулюються, щоб їх застосовували до всіх відповідних правовідносин. Вони не можуть застосовуватись тільки у разі логічної несумісності із спеціальними правилами. У даному випадку такої несумісності немає. Тому ч. 2 ст. 218 ЦК може застосовуватись до заповітів.

Стаття 1258. Черговість спадкування за законом

1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, установлених статтею 1259 цього Кодексу.

1. Спадкування за законом здійснюється за відсутності заповіту, а також за наявності заповіту, якщо останній не охоплює всієї спадщини. Цивільний кодекс послідовно проводить принцип почергового отримання права на спадкування. Винятки із цього принципу встановлені ст. 1259 ЦК.

Стаття 1259. Зміна черговості одержання права на спадкування

1. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.

2. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

1. Спадкоємці за законом мають право укласти договір про зміну черговості одержання спадкоємцями права на спадкування. Такий договір може бути укладений після відкриття спадщини. Порушення цієї вимоги є підставою для визнання договору недійсним судом. Такою підставою може бути також порушення договором про зміну черговості отримання права на спадкування спадкоємця, який не брав участі в цьому договорі. Порушення таким договором прав особи, що має право на обов’язкову частку у спадщині, є самостійною підставою для визнання такого договору недійсним, хоча б цей спадкоємець і брав участь в укладенні такого договору.

2. Особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг та яка впродовж тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, може звернутись до суду з позовною заявою про визнання її права на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування.

Стаття 1260. Спадкування усиновленими та усиновлювачами

1. У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з другого, прирівнюються до родичів за походженням.

2. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії.

Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.

3. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв’язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги.

У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими був збережений правовий зв’язок, спадкують на загальних підставах.

1. Усиновлення породжує між усиновлювачем та усиновленою особою правовий зв’язок, передбачений законом стосовно правовідносин між батьками та дітьми (ст. 207 СК [28]). З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті і майнові права та обов’язки між батьками (за походженням) та особою, що усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ч. 1 ст. 232 СК). Тому усиновлені та їх нащадки не можуть спадкувати за батьками та іншими родичами за походженням. У свою чергу, батьки та інші родичі за походженням не можуть спадкувати після смерті усиновленого та його нащадків. Разом з тим ст. 232 СК передбачає можливість збереження прав та обов’язків між усиновленою особою та її батьками та іншими родичами за походженням у таких випадках:

1) при усиновленні дитини однією особою за рішенням суду можуть бути збережені правовідносини між усиновленою особою та одним із батьків (матір’ю, якщо усиновлювачем є чоловік; батьком, якщо усиновлювачем є жінка) (абзац другий ч. 1 ст. 232 СК);

2) баба, дід з боку того із батьків усиновленого, який (один із батьків) помер або визнаний недієздатним, рідні брати і сестри (за походженням) дитини, що усиновлена, мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, що усиновлена, правового зв’язку, якщо після смерті одного із батьків дитини або визнання його недієздатним другий із батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину (абзац перший ч. 2 ст. 232 СК [28]).

З урахуванням збереження правових зв’язків усиновленого з бабою, дідом, рідними братами і сестрами (за походженням) ч. 3 ст. 1260 ЦК передбачає можливість спадкування між родичами за походженням, які зберегли правовий зв’язок (усиновлені спадкують після баби та діда за правом представлення, спадкують за рідними братами і сестрами за походженням як спадкоємці другої черги; баба, дід, рідні брати і сестри за походженням спадкують після усиновленого як після внука, рідного брата (сестри)).

Збереження правового зв’язку між батьком, матір’ю (за походженням) усиновленого та усиновленим відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 232 СК є підставою для спадкування усиновленим після матері, батька (за походженням) та спадкування батьком, матір’ю (за походженням) після усиновленого та іншими родичами за походженням.

Стаття 1261. Перша черга спадкоємців за законом

1. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

1. До спадкоємців першої черги належать: 1) діти спадкодавця, в тому числі усиновлені, незалежно від віку. Спадкоємцями першої черги є також діти спадкодавця, зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті; 2) той із подружжя, який пережив спадкодавця. При цьому факт перебування у шлюбі визначається на день відкриття спадщини. Відповідно до ст. 114 СК у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення цим органом відповідної постанови. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. У разі визнання шлюбу недійсним він є недійсним з моменту його державної реєстрації (ст. 44 СК). Тому спадкування одним із подружжя, який пережив іншого, неможливе у разі визнання шлюбу недійсним; 3) батьки померлого, в тому числі усиновлювачі.

Стаття 1262. Друга черга спадкоємців за законом

1. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

1. До другої черги спадкоємців за законом належать баба і дід як з боку батька, так і з боку матері, а також рідні брати і сестри. Відповідно до ч. 1 ст. 259 СК рідними є як повнорідні, так і неповнорідні брати і сестри. Повнорідні брати і сестри мають спільних батьків. У неповнорідних братів і сестер спільним є тільки один із батьків.

Стаття 1263. Третя черга спадкоємців за законом

1. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

1. Рідні дядько і тітка спадкодавця мають право на спадкування в третю чергу. Рідними дядьком і тіткою вважаються повнорідні і неповнорідні брати і сестри батька та матері спадкодавця.

Стаття 1264. Четверта черга спадкоємців за законом

1. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

1. Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, є спадкоємцями четвертої черги. При цьому не має значення факт утримання спадкодавцем осіб, які спадкують у четверту чергу, чи навпаки.

2. Сім’ю відповідно до ч. 2 ст. 3 СК складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Ці права та обов’язки не обов’язково мають бути обов’язками щодо взаємного утримання. Вони можуть бути цивільно-правовими, наприклад, пов’язаними із придбанням, у тому числі створенням спільною працею об’єктів спільної сумісної власності.

Стаття 1265. П’ята черга спадкоємців за законом

1. У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

2. У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

1. Цивільний кодекс 2003 р. значно розширив коло спадкоємців за законом, визнав такими родичів спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближнього ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Спробуємо прорахувати ступінь споріднення на прикладах. При цьому слід мати на увазі, що визначати ступінь споріднення між спадкодавцем та спадкоємцями першої —третьої черги немає ніякого сенсу, і це є навіть некоректним. Визначати ступінь споріднення слід тільки стосовно спадкоємців п’ятої черги. Як це слід робити, покажемо на такій схемі:

У шостому ступені споріднення з померлим (14) перебуває особа, позначена числом 12 (при визначенні ступеня споріднення не враховується народження померлого, але враховуються народження осіб, позначених числами 10, 6, 3, 4, 8, 12). Особа, позначена числом 16, перебуває з померлим у сьомому ступені споріднення (при визначенні ступеня споріднення не враховується народження померлого (14), але враховується народження осіб, позначених числами 10, 6, 3, 4, 8, 12, 16). Дочка (10) перебуває з сином (16) у випадку спадкування у шостому ступені споріднення.

2. Утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї, спадкують за законом поряд із спадкоємцями п’ятої черги, які спадкують, а за відсутності родичів п’ятого ступеня споріднення — спадкують усю спадщину. Утриманці визначаються як неповнолітні або непрацездатні особи, які не були членами сім’ї спадкодавця (а тому не належать до четвертої черги спадкоємців за законом), але не менш як п’ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування. Непрацездатними особами відповідно до цієї статті слід визнавати осіб, які впродовж зазначених п’яти років і на день відкриття спадщини були інвалідами або мали право на пенсію за віком. Не належать до категорії непрацездатних особи, що мають право на пенсію за віком на пільгових умовах або на пенсію, яка не визначається законом як пенсія за віком.

Основне джерело засобів до існування слід розуміти як таке, доходи з якого перевищують половину засобів до існування, які отримував утриманець за життя спадкодавця впродовж не менш як п’яти років до смерті спадкодавця.

Стаття 1266. Спадкування за правом представлення

1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

2. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

5. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

6. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

1. Цивільний кодекс 2003 р. розширив не тільки коло спадкоємців до родичів шостого ступеня споріднення, а й коло осіб, що мають право на спадкування за правом представлення. Частина 1 ст. 1266 ЦК визнає право на спадкування за правом представлення за внуками і правнуками спадкодавця. Але цими родичами не обмежується коло осіб, які можуть спадкувати за правом представлення. Відповідно до ч. 6 ст. 1266 ЦК право представлення по прямій низхідній лінії здійснюється без обмеження ступеня споріднення. Отже діти, внуки і правнуки правнуків спадкодавця також можуть спадкувати за правом представлення за наявності умов для спадкування за правом представлення.

2. Баба і дід спадкодавця належать до другої черги спадкоємців за законом. За ними право на спадкування за правом представлення у разі смерті батька (матері) спадкодавця не визнається. Але прабаба і прадід спадкодавця можуть спадкувати за правом представлення ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім дітям (бабі і дідові спадкодавця), якби вони були живими на час смерті спадкодавця. У такий спосіб законодавець надає прабабі і прадіду можливість спадкувати разом із спадкоємцями другої черги. Але їх частка у спадщині відповідно зменшується, оскільки вони спадкують частку, що належала б за законом їхнім дітям (бабі і дідові спадкодавця).

3. Племінники спадкодавця не належать до будь-якої черги спадкоємців за законом. Але вони спадкують за правом представлення своїх матері, батька (сестри, брата спадкодавця), які за умови, якби вони були живими на час відкриття спадщини, були б спадкоємцями другої черги.

4. Тітка і дядько спадкодавця належать до третьої черги спадкоємців за законом. Якщо вони на день смерті спадкодавця не є живими, їх діти (двоюрідні брати і сестри спадкодавця) спадкують разом із спадкоємцями третьої черги за правом представлення.

Стаття 1267. Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом

1. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

2. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

3. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

1. Частки всіх спадкоємців за законом у спадщині (її частині, що спадкуються за законом) є рівними. Ці частки усною угодою між відповідними спадкоємцями можуть змінюватись. Лише у випадках, коли це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, зазначена угода має оформлятись письмово і посвідчуватись нотаріально. Така угода може укладатись у межах строку для прийняття спадщини. Після цього зміна часток у праві на майно, що входило до складу спадщини, можливе на підставі відповідних цивільно-правових угод.

Стаття 1268. Прийняття спадщини

1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, установлених частинами другою — четвертою статті 1273 цього Кодексу.

5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

1. Наявність права на спадщину не пов’язується з будь-якими обов’язками спадкоємця. Тому спадкоємець як за заповітом, так і за законом на свій розсуд може прийняти або не прийняти спадщину. Прийняття спадщини має бути безумовним і беззастережним.

2. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, для прийняття спадщини не повинен вчиняти будь-який правочин. Його бездіяльність (якщо він не заявив про відмову від спадщини впродовж строків, установлених ст. 1270 ЦК) є юридичним фактом, що свідчить про прийняття ним спадщини. Вважаються такими, що прийняли спадщину, малолітні, неповнолітні і недієздатні особи, що є спадкоємцями за законом або за заповітом, крім випадків, коли зроблена заява про відмову від спадкування в порядку, встановленому ч. 2 — 4 ст. 1273 ЦК.

3. Частина 5 ст. 1268 ЦК є підставою для висновку про те, що права та обов’язки, що складають спадщину, переходять до спадкоємців з часу відкриття спадщини. Права та обов’язки, які існували до цього, переходять у порядку спадкування. Права та обов’язки, що виникли після цього в порядку розвитку прав та обов’язків, що складають спадщину, після відкриття спадщини, є правами й обов’язками спадкоємців, які прийняли спадщину.

Стаття 1269. Подання заяви про прийняття спадщини

1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

3. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника.

4. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

5. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

1. Спадкоємці, які не проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, для здійснення права на спадкування мають подати заяву про прийняття спадщини до нотаріуса за місцем відкриття спадщини впродовж строків, установлених ст. 1270 ЦК. Упродовж цього самого строку заява про прийняття спадщини може бути відкликана.

2. Заява про прийняття спадщини подається особисто. Це стосується і осіб, які досягли чотирнадцяти років, які мають право подати таку заяву без згоди батьків чи піклувальника. Від імені малолітніх осіб, які є спадкоємцями, заяву про прийняття спадщини подають батьки, усиновлювачі, опікун.

Стаття 1270. Строки для прийняття спадщини

1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

2. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

1. Строк для прийняття спадщини встановлений тривалістю шість місяців. Він обчислюється з дня відкриття спадщини. Якщо право на спадкування у особи виникає в результаті неприйняття спадщини або відмови від неї, строк для прийняття спадщини починає перебіг з дня відмови від спадщини чи неприйняття спадщини. При цьому день відмови визначається за днем подання до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про відмову від спадщини. Днем неприйняття спадщини є останній день строку для прийняття спадщини (для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини). У разі виникнення права на спадкування внаслідок неприйняття спадщини або відмови від неї інших спадкоємців, строк для прийняття спадщини встановлений тривалістю три місяці. У цьому разі строк для прийняття спадщини може закінчуватися як задовго до спливу зазначеного шестимісячного строку (якщо відмову від спадщини заявлено впродовж короткого проміжку часу після відкриття спадщини), так і значно пізніше (якщо відмову від спадщини заявлено наприкінці шестимісячного строку або якщо право на спадкування виникло в результаті неприйняття спадщини впродовж шестимісячного строку).

Стаття 1271. Прийняття заповідального відказу

1. Якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.

1. Щодо заповідального відказу передбачений тільки пасивний спосіб прийняття спадщини: якщо відказоодержувач упродовж шести місяців з дня відкриття спадщини не відмовився від заповідального відказу, він вважається таким, що прийняв заповідальний відказ.

Стаття 1272. Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини

1. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

2. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

3. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

1. Строки, встановлені ст. 1270 ЦК для прийняття спадщини, належать до категорії обмежувальних (преклюзивних, присіяних). їх сплив припиняє право на прийняття спадщини. Проте спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, за наявності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, вправі подати до нотаріальної контори (нотаріуса) за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини і після спливу строку для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).

2. Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може звернутись до суду з позовом про визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини, достатнього для подання такої заяви. Такий позов підлягає задоволенню, якщо позивач надасть докази наявності поважних причин пропуску строку для прийняття спадщини. Поважними при цьому слід визнавати такі причини, які з огляду на моральні норми суспільства виправдовують поведінку спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини. Один спадкоємець звернувся з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини через два роки після відкриття спадщини. Спадкоємець (син померлого) як на поважну причину пропуску строку для прийняття спадщини посилався на відсутність відомостей про смерть батька. Суд відмовив у позові, оскільки моральні норми суспільства не виправдовують поведінку сина, який упродовж більше двох років не цікавився здоров’ям та умовами життя батька, а коли батько помер, відсутність відомостей про смерть батька просив визнати поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

Стаття 1273. Право на відмову від прийняття спадщини

1. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.

3. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування.

4. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.

5. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

6. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

1. Право спадкоємця на відмову від прийняття спадщини реалізується впродовж строків, установлених ст. 1270 ЦК, шляхом подання заяви до нотаріальної контори (нотаріуса) за місцем відкриття спадщини. Як і прийняття спадщини, відмова від спадщини має бути безумовною і беззастережною.

2. Установлено спеціальний порядок , відмови від прийняття спадщини для таких категорій спадкоємців: 1) особи, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 36 ЦК), можуть відмовитись від прийняття спадщини за наявності згоди піклувальника та органу опіки та піклування; 2) неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років вправі відмовитись від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника й органу опіки та піклування; 3) батьки (усиновлювачі), опікун малолітньої або недієздатної особи вправі відмовитись від спадщини, право на яку належить такій особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Слід звернути увагу на те, що слово «лише» вживається тільки в ч. 4 ст. 1273 ЦК. У ч. 2 та 3 цієї статті таке слово не вживається. Це свідчить про невисокий рівень законотворчої техніки. Його вживання необхідне тоді, коли правотворчий орган надає однакової юридичної сили правилу, що сформульоване в акті цивільного законодавства прямо, і правилу, яке непрямо випливає із відповідного положення такого акта та виявляється висновком від протилежного. Тому слово «лише» можна було включити до змісту правил, що викладаються в ч. 2, 3, 4 ст. 1273 ЦК. Але його можна було і не включати до змісту цих правил, оскільки більш загальних правил стосовно диспозицій норм, сформульованих у ч. 2, 3, 4 ст. 1273 ЦК, не існує. Тому правила, що непрямо випливають із ч. 2 і 3 цієї статті, мають таку саму юридичну силу, як і правила, що сформульовані тут прямо. Отже, законодавець для досягнення більшої якості та однаковості тексту законодавчого акта мав або включити слово «лише» до ч. 2 і 3 ст. 1273, або виключити це слово із ч. 4 ст. 1273 ЦК.

Стаття 1274. Право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи

1. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.

2. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

3. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.

4. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім’я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.

5. Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, установлених статтями 225, 229 — 231 і 233 цього Кодексу.

1. Ця стаття формулює правила про відмову спадкоємців від прийняття спадщини на користь іншої особи. Як спеціальні, ці правила підлягають переважному застосуванню перед положенням ч. 5 ст. 1273 ЦК, відповідно до якого відмова від прийняття спадщини має бути безумовною і беззастережною: все-таки відмова від спадщини може містити застереження про те, на користь якої особи спадкоємець відмовляється від прийняття спадщини. До відмови від прийняття спадщини на користь іншої особи застосовуються загальні правила ст. 1273 ЦК про порядок відмови від прийняття спадщини.

2. Особа, на користь якої складено заповіт, в якому зазначається на підпризначення спадкоємця, може відмовитись від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем. Тобто за наявності підпризначеного спадкоємця відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини без визначення особи, на користь якої здійснена відмова, і з визначенням такої особи тягне однакові правові наслідки. Щоправда, вони встановлені різними положеннями Цивільного кодексу: в першому випадку — ст. 1244 ЦК, а в другому — ч. 4 ст. 1274 ЦК.

3. Частина 1 ст. 1274 ЦК обмежує право спадкоємців за заповітом на відмову від спадщини на користь іншої особи: такою особою може бути тільки інший спадкоємець за заповітом. У свою чергу, і спадкоємець за законом може відмовитися від прийняття спадщини лише на користь іншого спадкоємця за законом, причому незалежно від черги.

4. Частина 5 ст. 1274 ЦК викликає інтерес її співвідношенням із загальними правилами про недійсність правочинів. Перш за все слід звернути увагу на те, що тут установлюється можливість визнання судом відмови від спадщини недійсною на підставі певних статей Цивільного кодексу. Але при цьому не зазначається про можливість визнання відмови недійсною «лише» на підставі статей, які перелічені в ч. 5 ст. 1274 ЦК. За відсутності такого зазначення слід зробити висновок про те, що ч. 5 ст. 1274 ЦК прямо формулює правило про підстави недійсності відмови від прийняття спадщини, але із цього правила не випливає неможливість визнання такої відмови судом недійсною з інших підстав. Зокрема, порушення обмежень щодо кола осіб, на користь яких можлива відмова від спадщини, які (обмеження) встановлені ч. 1, 2 ст. 1274 ЦК, є підставою для визнання відмови недійсною на підставі ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК. Інший варіант — вважати в таких випадках недійсною відмову від прийняття спадщини лише в частині визначення особи, на користь якої здійснюється відмова, — не відповідав би ст. 217 ЦК (частина правочину може бути визнана недійсною, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини). А головне — цей варіант також передбачає застосування ч. 1, 2 ст. 1274, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК.

Стаття 1275. Правові наслідки відмови від прийняття спадщини

1. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.

2. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.

3. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.

4. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов’язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.

5. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

1. Стаття 1275 ЦК встановлює порядок розподілу спадщини, від якої спадкоємець відмовився, якщо така відмова не супроводжувалась визначенням особи, на користь якої здійснена відмова.

2. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини тягне за собою розподіл частки у спадщині, яку він мав право прийняти, між іншими спадкоємцями за заповітом. Цей розподіл здійснюється порівну. Якщо спадкоємець за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, є єдиним спадкоємцем за заповітом, або якщо всі спадкоємці за заповітом відмовились від прийняття спадщини, вся спадщина спадкується за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК). Ці правила застосовуються, якщо заповідач не підпризначив спадкоємця за заповітом.

3. У разі відмови спадкоємця за законом від прийняття спадщини частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців тієї самої черги і розподіляється між ними порівну. Це правило не застосовується до випадків, коли відмова від прийняття спадщини здійснена на користь певної особи відповідно до ст. 1274 ЦК.

4. Обов’язки за заповідальним відказом, які спочатку мали бути покладені на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, розподіляються порівну між спадкоємцями за заповітом, які прийняли спадщину. У разі відмови від прийняття спадщини з боку всіх спадкоємців за заповітом право на спадкування переходить до спадкоємців за законом, але до них не можуть перейти обов’язки, що входять до змісту заповідального відказу.

Стаття 1276. Перехід права на прийняття спадщини

1. Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців.

1. Перехід права на прийняття спадщини від особи, яка мала право прийняти спадщину, але не здійснила цього внаслідок смерті, що настала до спливу строку для прийняття спадщини, визначається у ст. 1276 ЦК терміном «спадкова трансмісія». У порядку спадкової трансмісії право на прийняття спадщини переходить до спадкоємців особи, яка не встигла прийняти спадщину внаслідок смерті.

2. Прийняття спадщини в порядку спадкової трансмісії має здійснюватися в межах строків на прийняття спадщини, встановлених ст. 1270 ЦК. Якщо строк для прийняття спадщини в порядку спадкової трансмісії виявиться меншим трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.

Стаття 1277. Відумерлість спадщини

1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

4. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу.

5. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до статті 1283 цього Кодексу.

1. Спадщина визнається відумерлою судом. Підставою для визнання спадщини відумерлою є відсутність спадкоємців (як за заповітом, так і за законом), усунення спадкоємців від права спадкування (ст. 1224 ЦК), неприйняття спадкоємцями спадщини (ч. 1 ст. 1272 ЦК), відмова спадкоємців від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК).

2. Право звернення до суду з позовом про визнання спадщини відумерлою належить органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Цей орган звертається до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою відповідно до ст. 274, 275 ЦПК.

3. Позовна заява про визнання спадщини відумерлою може бути подана не раніше спливу одного року з дня відкриття спадщини.

4. Перехід відумерлої спадщини у власність територіальної громади не є спадкуванням. Це спеціальна правова конструкція, встановлена законом. Проте територіальна громада, у власність якої перейшло відповідне майно, зобов’язана виконати ті обов’язки, які відповідно до ст. 1231 ЦК входять до складу спадщини. Посилання у ч. 4 ст. 1277 ЦК на ст. 1231 ЦК є невдалим. Хиби цього законодавчого положення можна подолати за допомогою висновку ступеню: якщо на територіальну громаду покладається задоволення додаткових вимог кредиторів, то тим більше територіальна громада повинна задовольнити вимоги, які належать до категорії основних. До визнання спадщини відумерлою її охорона здійснюється відповідно до загальних правил ст. 1283 ЦК.

Стаття 1278. Поділ спадщини між спадкоємцями

1. Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.

2. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.

1. Частки спадкоємців у спадщині є рівними. Принцип рівності може бути порушений заповітом. Цей принцип порушується також правом на обов’язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК).

2. Право на виділ частки із спадщини в натурі реалізується з урахуванням ч. 2 ст. 364 ЦК.

Стаття 1279. Переважне право окремих спадкоємців на виділ їм спадкового майна в натурі

1. Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.

2. Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

1. Відповідно до ч. 2 ст. 1278 ЦК кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ в натурі предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку в межах вартості частки у спадщині мають спадкоємці, які впродовж не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю.

2. Переважне право на виділ в натурі майна, що знаходилось у спільній власності спадкодавця та одного або кількох спадкоємців, має той спадкоємець (ті спадкоємці), який був співвласником цього майна. Це переважне право також здійснюється в межах частки у спадщині. Умовою реалізації права є також непорушення таким виділом інтересів інших спадкоємців, які (інтереси) мають істотне значення.

3. Надання переважного права на спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку не впливає на включення цього майна до складу спадщини та врахування його при визначенні часток спадкоємців у спадщині, в тому числі і обов’язкової частки у спадщині.

Стаття 1280. Перерозподіл спадщини

1. Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними.

Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.

2. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.

1. Перерозподіл спадщини — це поняття, що стосується спадщини, яка уже розподілена між спадкоємцями в натурі. Після прийняття спадкоємцями спадщини та її розподілу суд може надати спадкоємцям, які своєчасно не прийняли спадщину, додатковий строк для прийняття спадщини. Якщо спадщина такими спадкоємцями прийнята впродовж цього додаткового строку, раніше розподілена спадщина підлягає перерозподілу. Якщо майно, що входить до складу спадщини та було розподілене між спадкоємцями, збереглося в натурі, спадкоємці, яким було надано додатковий строк для прийняття спадщини, вправі вимагати передання їм у натурі цього майна. Замість цього вони вправі вимагати сплати на їх користь грошової компенсації. Таку саму вимогу спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини та якому було надано додатковий строк, може поставити до територіальної громади, до якої спадкове майно перейшло за рішенням суду як відумерле.

2. Правила про перерозподіл спадщини слід за аналогією застосовувати до випадків визнання заповіту повністю або частково недійсним, визнання недійсною відмови від прийняття спадщини (ст. 1274 ЦК), визнання недійсною угоди про зміну розміру часток у спадщині (ст. 1267 ЦК).

Стаття 1281. Пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців

1. Спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.

2. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

3. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги.

4. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

1. Стаття 1281 ЦК встановлює строки пред’явлення кредиторами спадкодавця вимог до спадкоємців. Ці строки є обмежувальними (присіяними, преклюзивними). Їх пропуск припиняє відповідні права кредиторів. Ці строки не призупиняються, не перериваються і не поновлюються.

2. Строк для пред’явлення кредиторами спадкодавця вимог до спадкоємців установлений тривалістю шість місяців. Цей строк обчислюється з дня, коли кредитор дізнався чи міг дізнатися про відкриття спадщини. Шестимісячний строк обчислюється із зазначеного дня, хоча строк пред’явлення кредитором вимоги до спадкодавця ще і не настав.

На спадкоємців покладається обов’язок повідомити кредиторів спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про борги спадкодавця. Невиконання спадкоємцями цього обов’язку може дати кредиторам підстави для твердження про те, що вони не знали про відкриття спадщини. Проте спадкоємці вправі доводити, що кредитори із інших джерел дізналися про відкриття спадщини, хоча спадкоємці їх про це і не повідомили.

3. Поряд із шестимісячним строком для пред’явлення кредиторами спадкодавця вимог до спадкоємців, який (строк) відраховується від дня, коли кожний із кредиторів дізнався про відкриття спадщини, встановлений граничний строк для пред’явлення таких вимог. Він дорівнює одному року й обчислюється з дня настання строку вимоги. Цей строк застосовується тоді, коли кредитор не знав і не міг знати про відкриття спадщини.

Стаття 1282. Обов’язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора

1. Спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

2. Вимоги кредитора спадкоємці зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено.

У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

1. Граничний розмір вимог кредиторів, які зобов’язаний задовольнити кожний із спадкоємців, дорівнює вартості майна, одержаного кожним із них в порядку спадкування. Зобов’язання спадкоємців перед кредиторами спадкодавця не можуть вважатись солідарними. Спадкоємець, який виконав зобов’язання перед кредиторами спадкодавця в межах своєї частки, не несе обов’язків перед кредиторами у разі, якщо інші спадкоємці не виконали у своїй частці зобов’язання перед кредиторами спадкодавця.

2. На спадкодавця покладається обов’язок виконати зобов’язання перед кожним із кредиторів спадкодавця шляхом одноразового платежу. Зазначення в ч. 2 ст. 1282 ЦК про можливість установлення іншого договором між спадкоємцем та кредитором є зайвим, оскільки при цьому діє загальне правило про можливість відступлення в договорі від змісту актів цивільного законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК).

3. Положення абзацу другого ч. 2 ст. 1282 ЦК є вкрай невдалим. Справа в тому, що у разі відмови спадкоємця здійснити одноразовий платіж на користь кредитора кредитор вправі стягнути відповідну грошову суму, звернувшись з позовом до суду. Суд за наявності підстави задовольняє позов, а питання про те, на яке майно звертається стягнення, вирішується Законом «Про виконавче провадження» [100]. Ці правила і застосовуються поряд з положенням, яке формулюється в абзаці другому ч. 2 ст. 1282 ЦК. Було б некоректним із цього положення виводити та застосовувати правило про те, що кредитори спадкодавця не мають права на задоволення своїх вимог до спадкоємців за рахунок іншого майна спадкоємця, якщо отримане спадкоємцем у спадщину майно не збереглося в натурі. Інша справа, що спадкоємець має право доводити, що вартість отриманого ним у спадок майна, яке не збереглося в натурі, є меншою, ніж сума вимог, пред’явлених до нього кредиторами спадкодавця.

Стаття 1283. Охорона спадкового майна

1. Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями.

2. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна.

3. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

4. Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині.

1. Охороною спадкового майна забезпечуються інтереси спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів, а також прав органів місцевого самоврядування, що випливають із ст. 1277 ЦК. Метою охорони є збереження спадкового майна.

2. Обов’язок вжиття заходів щодо охорони спадкового майна покладається на нотаріусів за місцем відкриття спадщини. У населених пунктах, де немає нотаріусів, ці обов’язки несуть органи місцевого самоврядування. Нотаріус, органи місцевого самоврядування вживають заходів щодо охорони спадкового майна за заявою спадкоємців або з власної ініціативи.

Заходи щодо охорони спадкового майна нотаріус, орган місцевого самоврядування вживають безпосередньо або шляхом доручення нотаріусам або посадовим особам виконкомів місцевих рад за місцезнаходженням спадкового майна. Нотаріуси і посадові особи, яким дані такі доручення, повідомляють нотаріуса за місцем відкриття спадщини про вжиті заходи щодо охорони спадкового майна (ст. 60 Закону «Про нотаріат» [57]).

3. З метою охорони спадкового майна проводиться його опис. Опис проводиться за участю заінтересованих осіб, якщо вони того бажають, і не менше як двох свідків. Присутність виконавця заповіту, якщо такий призначений відповідно до ст. 1286 ЦК, є обов’язковою.

4. Відповідно до ч. 3 ст. 1283 ЦК охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. У разі наявності умов для визнання спадщини відумерлою (ч. 5 ст. 1277 ЦК) охорона спадщини здійснюється до визнання її відумерлою, як це передбачено ч. 5 ст. 1277 ЦК.

Стаття 1284. Охорона спадкового майна виконавцем заповіту

1. Якщо спадкування здійснюється не лише за заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив спадкодавець, вживає заходів щодо охорони всієї спадщини.

2. Спадкоємці за законом мають право призначити іншу особу, яка вживатиме заходів щодо охорони частини спадщини, що спадкується за законом.

1. Охорона спадкового майна у ст. 1284 ЦК розуміється широко і включає до себе як управління, так і зберігання.

2. Якщо спадкодавець призначив виконавця заповіту, останній здійснює охорону спадкового майна. У разі коли спадкування здійснюється не тільки за заповітом, а й за законом, спадкоємці за законом вправі призначити іншу (ніж виконавець заповіту) особу, яка буде вживати заходів щодо охорони майна, що спадкується за законом.

Стаття 1285. Управління спадщиною

1. Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

2. Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з’явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.

3. Особа, яка управляє спадщиною, має право на плату за виконання своїх повноважень.

1. Договір на управління спадщиною укладається нотаріусом (органом місцевого самоврядування — за відсутності в даному населеному пункті нотаріуса) з управителем за відсутності спадкоємців або виконавця заповіту. Цей договір припиняється (він укладається під скасувальною умовою) у разі надходження до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

Стаття 1286. Право заповідача на призначення виконавця заповіту

1. Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).

2. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них.

3. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

1. Заповідач вільний у виборі виконавця заповіту, про якого він має вказати у заповіті. Виконавцем заповіту може бути будь-яка фізична особа, до якої пред’являється тільки вимога наявності повної цивільної дієздатності, або юридична особа. Виконавцем заповіту може бути одна із осіб, на користь яких складено заповіт. Відповідно до ч. 1 ст. 1286 ЦК виконання заповіту заповідач може покласти на будь-яку особу, що не є спадкоємцем за заповітом, якщо заповіт складено на користь однієї особи. Це правило не перешкоджає призначенню виконавцем заповіту особи, яка не є спадкоємцем за заповітом, якщо заповіт складено на користь декількох осіб.

Стаття 1287. Призначення виконавця заповіту за ініціативою спадкоємців

1. Спадкоємці мають право пред’явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача.

2. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу.

3. Якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.

1. Усунення виконавця заповіту, призначеного спадкодавцем, від виконання його повноважень може здійснюватись за рішенням суду, яке приймається за позовом спадкоємців. Таке рішення суд приймає за наявності доказів того, що виконавець заповіту не може забезпечити виконання волі заповідача з причин нездатності до виконання відповідних обов’язків, недбалого ставлення до їх виконання або інших причин.

2. У разі усунення виконавця заповіту судом спадкоємці мають право обрати виконавця із числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу. Таке саме право спадкоємці мають у разі, коли заповідач не призначив виконавця заповіту або коли особа, призначена виконавцем заповіту, відмовилася від виконання заповіту. У разі недосягнення між спадкоємцями згоди щодо призначення виконавця заповіту спір за позовом одного чи декількох спадкоємців вирішується судом.

Стаття 1288. Призначення виконавця заповіту нотаріусом

1. Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.

1. Право призначення виконавця заповіту надається нотаріусу за місцем відкриття спадщини в тих самих випадках, в яких ст. 1287 ЦК надає право спадкоємцям призначити виконавця заповіту. Але повноваження нотаріуса на призначення виконавця заповіту обмежуються тими випадками, коли між спадкоємцями немає спору щодо кандидатури виконавця заповіту. За наявності спору виконавець заповіту призначається судом відповідно до ч. 3 ст. 1287 ЦК. Спадкоємці (всі разом або один із них) вправі оскаржити дії нотаріуса за правилами позовного провадження, встановленого Цивільним процесуальним кодексом [33].

Стаття 1289. Згода особи на призначення її виконавцем заповіту

1. Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою.

2. Згода особи бути виконавцем заповіту може бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього.

3. Особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.

1. Призначення особи виконавцем заповіту можливе тільки за наявності її згоди. Згода може бути виражена на тексті заповіту, може бути додана до заповіту, а може бути дана виконавцем заповіту після відкриття спадщини. В останньому випадку згода має бути надана нотаріусу, оскільки він видає виконавцю заповіту свідоцтво.

Стаття 1290. Повноваження виконавця заповіту

1. Виконавець заповіту зобов’язаний:

1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;

2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;

3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань;

4) управляти спадщиною;

5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;

6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.

2. Виконавець заповіту зобов’язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов’язані заповітом.

3. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

1. З метою належного виконання своїх повноважень виконавець заповіту може ставити до відповідних зобов’язаних осіб вимоги та звертатись до суду з позовами на захист прав та інтересів спадкоємців та відказоодержувачів.

2. Спадкоємці, відказоодержувачі, інші особи можуть оспорити дії чи бездіяльність виконавця заповіту шляхом пред’явлення позову в суді, якщо цими діями чи бездіяльністю порушуються права або інтереси зазначених осіб.

Стаття 1291. Право виконавця заповіту на плату за виконання своїх повноважень

1. Заповідач має право визначити у заповіті те майно (в натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень.

2. Якщо розмір плати не визначений заповідачем, він може бути визначений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору — судом.

3. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування тих витрат, які були ним зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту.

1. Майно в натурі або гроші (із складу спадщини), які виконавець заповіту вправі отримати за виконання своїх обов’язків, можуть бути визначені в заповіті. Якщо заповітом розмір плати виконавцеві заповіту не встановлений, він визначається за домовленістю між спадкоємцями та виконавцем заповіту. У разі недосягнення домовленості спір про розмір плати за виконання повноважень виконавця заповіту вирішується судом за позовом виконавця заповіту або одного, декількох чи всіх спадкоємців.

2. Виконавець заповіту, крім права на отримання плати за виконання повноважень виконавця заповіту, має право на відшкодування витрат, які були здійснені ним з метою охорони спадщини, управління нею на виконання заповіту.

Стаття 1292. Контроль за виконанням заповіту

1. Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця заповіту.

2. Якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування.

3. За вимогою осіб, визначених частинами першою і другою цієї статті, виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які були ним вчинені щодо виконання заповіту.

4. Після виконання заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям або їхнім законним представникам звіт про виконання своїх повноважень.

1. Спадкоємцям надається право контролювати дії виконавця заповіту. В інтересах спадкоємців, які є малолітніми, неповнолітніми, недієздатними, осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також органи опіки та піклування. Виконавець заповіту повинен звітувати перед особами, яким надається право контролювати виконання заповіту, на їх вимогу про дії, вчинені на виконання заповіту. Виконавець заповіту зобов’язаний надати спадкоємцям звіт про виконання заповіту також після виконання заповіту.

Стаття 1293. Право на оскарження дій виконавця заповіту

1. Спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають цьому Кодексу, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців.

2. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.

1. Дії виконавця заповіту можуть бути оскаржені шляхом звернення спадкоємців, їх законних представників, органу опіки та піклування з позовом до суду. Підставою звернення до суду може бути не тільки порушення виконавцем заповіту вимог Цивільного кодексу, інших законів, а й порушення інтересів спадкоємців. Це відповідає загальній позиції законодавця, який значно розширив можливості захисту в суді інтересів учасників цивільних відносин (ч. 2 ст. 15 ЦК).

2. Оскарження до суду дій виконавця заповіту здійснюється шляхом пред’явлення позову про визнання дій виконавця заповіту неправомірними. Не зовсім правильним було б формулювати при цьому вимогу про визнання його дій незаконними, оскільки таке передбачено стосовно рішень, дій чи бездіяльності відповідних органів, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК). Вимога про визнання дій виконавця заповіту неправомірними може бути доповнена іншими вимогами, що відповідають змісту порушеного права чи інтересу та характеру порушення. До цих вимог застосовується позовна давність тривалістю в один рік.

Стаття 1294. Строк чинності повноважень виконавця заповіту

1. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті.

2. Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами.

3. Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (частина третя статті 1290 цього Кодексу).

4. У разі неповернення виконавцем заповіту документа, який засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати документ, а також вимагати відшкодування завданих їм збитків.

1. Нотаріус за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами припиняє чинність повноважень виконавця заповіту після повного здійснення волі заповідача, яка виражена в заповіті. З цього приводу нотаріус має прийняти постанову.

2. У зв’язку з припиненням повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові свідоцтво виконавця заповіту. Частина 4 ст. 1294 ЦК формулює одне із небагатьох у чинному законодавстві правил про можливість пред’явлення позову про витребування документа. Зазвичай у судах такі позови розуміють мало. До того ж відповідачі за такими позовами посилаються на втрату або знищення документа, вимога про витребування якого пред’явлена. Крім того, спадкоємцям надається право стягнення з виконавця збитків, завданих неповерненням свідоцтва виконавця заповіту, але саме завдання збитків неповерненням свідоцтва є маловірогідним.

Стаття 1295. Право виконавця заповіту на відмову від здійснення своїх повноважень

1. Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень.

2. Виконавець заповіту зобов’язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.

3. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям.

4. Виконавець заповіту відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв’язку з невиконанням вимог, встановлених у частинах другій та третій цієї статті.

1. Виконавцю заповіту надається право будь-коли відмовитись від виконання заповіту. При цьому за аналогією мають застосовуватись правила ч. З, 4 ст. 1294 ЦК щодо повернення нотаріусові свідоцтва виконавця заповіту. Крім того, на виконавця заповіту покладається обов’язок негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень. Але у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує заподіянням збитків спадкоємцям, виконавець заповіту не може відмовитись від здійснення своїх повноважень.

2. Санкцією за порушення виконавцем заповіту обов’язків негайно повідомити про відмову від здійснення своїх повноважень, порушення заборони на таку відмову у разі необхідності здійснення невідкладних дій є покладення на виконавця заповіту обов’язку відшкодувати завдані спадкоємцям збитки.

Стаття 1296. Право спадкоємця на одержання свідоцтва про право на спадщину

1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

3. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

1. За загальним правилом ч. 1 ст. 1296 ЦК спадкоємець, який прийняв спадщину, має право отримати свідоцтво про право на спадщину. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Разом з тим відсутність свідоцтва про право на спадщину може перешкоджати реалізації відповідного права. Зокрема, в п. 216 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] свідоцтво про реєстрацію чи технічний паспорт на автотранспортний засіб, іншу самохідну машину або механізм називається правовстановлюючим документом на майно. Отримати на такі види майна, якщо воно входить до складу спадщини, документ в органах, що здійснюють державну реєстрацію транспортних засобів, без наявності свідоцтва про право на спадщину неможливо. Експлуатувати транспортний засіб за відсутності такого документа також неможливо.

Отже, отримання свідоцтва про право на спадщину, до складу якої входять транспортні засоби, є необхідним, хоча обов’язковість його отримання і не встановлена законом. Викладене стосується і випадків, коли до складу спадщини входять морські та річкові судна тощо.

2. Свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини спадкоємцям, які прийняли спадщину, кожному із них за їх заявою. У кожному із свідоцтв про право на спадщину зазначаються прізвища, імена, по батькові та частки у спадщині інших спадкоємців. У кожному свідоцтві може зазначатись все спадкове майно, крім нерухомості.

3. Заява про видачу свідоцтва про право на спадщину подається спадкоємцем до нотаріуса за місцем відкриття спадщини особисто. Якщо така заява надсилається поштою, підпис на ній має бути посвідчений нотаріально (п. 207 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Заява про прийняття спадщини має кваліфікуватись як односторонній правочин. Тоді вимога про нотаріальне посвідчення підпису на такій заяві суперечить ст. 78 Закону «Про нотаріат» [57]. Проте не можна стверджувати, що нотаріальне посвідчення підпису спадкоємця на заяві про прийняття спадщини може тягти будь-які несприятливі наслідки для спадкоємця, який нотаріально посвідчив таку заяву та надіслав її до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, оскільки слід дійти висновку, що нотаріус у таких випадках посвідчує не підпис, а правочин, яким є заява про прийняття спадщини.

4. Нотаріальному посвідченню підлягають також підписи спадкоємців на заяві про прийняття спадщини, поданій з пропуском установленого строку, якими (підписами) підтверджується згода на прийняття спадщини спадкоємцями, які пропустили строк (п. 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Така згода також є правочином, а тому нотаріальне посвідчення зазначених підписів не повністю відповідає ст. 78 Закону «Про нотаріат» і має кваліфікуватись як посвідчення правочинів.

Стаття 1297. Обов’язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно

1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

1. Якщо в складі спадщини є нерухоме майно, спадкоємці зобов’язані подати заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину на нерухомість (п. 206 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

2. Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно (за винятком земельної ділянки), спадкоємець має надати витяг з Реєстру прав власності, а в місцевостях, де інвентаризація не проводилась, — довідку відповідного органу місцевого самоврядування.

Стаття 1298. Строк видачі свідоцтва про право на спадщину

1. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.

2. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.

Положення абзацу першого цієї частини застосовується також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.

3. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.

1. За загальним правилом, свідоцтво про право на спадщину не може бути видане до закінчення строку для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК). Ще більше строк для видачі свідоцтва про право на спадщину відсувається у разі наявності серед спадкоємців дитини зачатої, але ще не народженої.

2. Від свідоцтва про право на спадщину слід відрізняти дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі). Такий дозвіл видається до закінчення строку для прийняття спадщини за наявності обставин, які мають істотне значення.

Стаття 1299. Державна реєстрація права на спадщину

1. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 цього Кодексу).

2. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

1. У ст. 1299 ЦК, як і в цілому в цьому Кодексі, використовується вкрай недбала термінологія. У частині першій цієї статті йдеться про реєстрацію «права на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна», хоча насправді право на спадщину, до складу якої входить нерухоме майно, не реєструється, а органів, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна, не існує. У ст. 182 ЦК, на яку дається посилання у ст. 1299 ЦК, йдеться про «реєстрацію прав на нерухомість». Але і в ч. 2 ст. 1299 ЦК законодавець послідовно зазначає на державну реєстрацію майна, а не права на нього.

2. З урахуванням абзацу сьомого ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177] на підставі свідоцтва про право на спадщину, якою є нерухоме майно, реєструється речове право (право власності) на нерухоме майно в органах, що здійснюють державну реєстрацію відповідних прав. Такими є місцеві підрозділи державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» і (до створення єдиної системи органів реєстрації прав і до завершення формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру) комунальні підприємства — бюро технічної інвентаризації (п. 5 розділу V «Прикінцеві положення» Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

3. Право власності у спадкоємця на нерухоме майно, отримане в порядку спадкування, виникає з моменту державної реєстрації права власності на це майно. Так слід тлумачити ч. 2 ст. 1299 ЦК у системному зв’язку із ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Це дещо нелогічно: права не існує, але воно реєструється і з моменту реєстрації виникає. Але така правова конструкція відповідає логіці цивільного законодавства: відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту його (права) реєстрації.

4. Речове право на нерухомість, отримане відказоодержувачем, також підлягає реєстрації, якщо це право підпадає під перелік прав, що встановлений ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Цивільний кодекс, Закон «Про нотаріат» [57] і Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] не передбачають видачу нотаріусом відказоодержувачу свідоцтва про право на спадщину або іншого документа, який би був підставою реєстрації речового права відказоодержувача на нерухоме майно. З іншого боку, п. «д» ч. 1 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визнає обов’язковою реєстрацію права користування нерухомим майном строком більше як один рік. Підставою державної реєстрації таких прав є «інші визначені законом документи щодо речових прав на нерухоме майно» (абзац тринадцятий ст. 19 названого Закону). За таких умов слід зробити висновок про те, що спадкоємець (спадкоємці) і відказоодержувач мають підписати договір про передання відказоодержувачу відповідного речового права або відповідного майна. Можливе спонукання спадкоємця (спадкоємців) до укладення такого договору шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Якщо договір укладається між спадкоємцем (спадкоємцями) і відказоодержувачем, він може бути посвідчений нотаріально, але таке посвідчення не є обов’язковим. Законодавчими прецедентами державної реєстрації речового права на підставі договору, що не підлягає нотаріальному посвідченню, є: договір найму (оренди) нерухомого майна на строк до трьох років обов’язковому нотаріальному посвідченню не підлягає, а право користування нерухомим майном строком більше як один рік підлягає обов’язковій реєстрації.

Стаття 1300. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину

1. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.

2. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.

3. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

1. Передбачається можливість унесення змін до свідоцтв про право на спадщину. Це здійснюється шляхом видачі нових свідоцтв. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, це здійснюється нотаріусом за місцем відкриття спадщини. За відсутності такої згоди зміни до свідоцтва про право на спадщину вносяться нотаріусом на підставі рішення суду.

Стаття 1301. Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину

1. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

1. Відповідно до ст. 50 Закону «Про нотаріат» особа, права та інтереси якої порушуються нотаріальною дією, вправі оскаржити цю нотаріальну дію. Звідси випливає право таких осіб пред’явити в суді вимогу про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним не тільки у випадках видачі такого свідоцтва особі, яка не мала права на спадкування, а й у всіх інших випадках, коли цим свідоцтвом порушуються права та інтереси інших осіб.

Стаття 1302. Поняття спадкового договору

1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувана) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувана.

1. Спадковий договір визначається як такий, відповідно до якого відчужувач має право давати розпорядження іншій стороні (набувачеві), а у разі смерті відчужувача у набувача виникає право власності на майно відчужувача. Отже, спадковий договір — це відмінний від заповіту спосіб розпоряджання з боку власника — фізичної особи своїм майном на випадок своєї смерті. Укладення спадкового договору стосовно однієї частини майна власника не перешкоджає складенню заповіту стосовно іншої його частини або спадкуванню цієї частини за законом.

2. Спадковий договір скасовує раніше складений заповіт стосовно того самого майна, оскільки в ньому спадкодавець у тій самій формі, яка встановлена для заповіту, здійснив нове волевиявлення. Заповіт, складений після укладення спадкового договору, стосовно того самого майна, яке є предметом спадкового договору, визнається нікчемним (ч. 2 ст. 1307 ЦК), оскільки він порушує права особи, що є контрагентом спадкодавця за спадковим договором.

Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі

1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.

2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.

1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути будь-яка фізична особа, що має повну цивільну дієздатність.

2. Набувачем за спадковим договором може бути будь-яка фізична особа, що є повністю дієздатною, або юридична особа. У разі смерті фізичної особи — набувача або ліквідації юридичної особи — набувача нотаріус за письмовою заявою відчужувача припиняє дію спадкового договору.

Стаття 1304. Форма спадкового договору

1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Щодо спадкового договору передбачена обов’язкова письмова форма і нотаріальне його посвідчення, навіть якщо в складі майна, що є предметом договору, і не було нерухомого майна. Спадкові договори, предметом яких є нерухоме майно, посвідчуються з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження (п. 233 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]). Це означає необхідність пред’явлення правовстановлюючих документів та витягу із Реєстру прав на нерухоме майно. Якщо предметом договору є майно, яке (або права на яке) підлягає реєстрації, нотаріус у тексті договору зазначає про необхідність реєстрації у відповідному реєструючому органі після смерті відчужувана.

Стаття 1305. Обов’язки набувача у спадковому договорі

1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після ЇЇ відкриття.

1. Спадковим договором на набувача може бути покладено обов’язки майнового і немайнового характеру, які він має виконати до відкриття спадщини або після цього. Ці обов’язки не можуть суперечити актам цивільного законодавства, не можуть порушувати права інших осіб.

Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя

1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.

2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.

1. Спеціально зазначається про те, що відчужувачем за спадковим договором може бути подружжя (разом) або один із подружжя. Відповідно до п. 234 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України подружжя може укласти спадковий договір щодо майна, яка належить йому на праві спільної сумісної власності. При цьому може бути встановлено, що у разі смерті одного із подружжя спадщина переходить до другого, а після смерті останнього майно переходить до набувача за договором.

Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору

1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.

2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.

У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

1. 3 метою забезпечення виконання відчужувачем зобов’язання, що виникло на підставі спадкового договору, на майно, визначене у спадковому договорі, в тому числі і рухоме, нотаріус, який посвідчив спадковий договір, накладає заборону відчуження. З цією самою метою ч. 2 ст. 1307 ЦК визнає нікчемним заповіт, складений відчужувачем щодо майна, яке є предметом спадкового договору.

2. Передбачається можливість призначення відчужувачем особи, яка буде здійснювати контроль за виконанням набувачем своїх обов’язків після смерті відчужувача. Повноваження цієї особи підтверджуються спадковим договором або іншим документом, справжність підпису на якому засвідчена або нотаріусом, або в інший спосіб, який з достовірністю підтверджує справжність підпису.

3. Межі повноважень особи, яка призначена для здійснення контролю за виконанням спадкового договору після смерті відчужувача, Цивільний кодекс не встановлює. Але слід визнати, що така особа має право звертатись до суду з позовом про примушення набувача до виконання зобов’язання в натурі на підставі ч. 2 ст. 3 ЦПК [33], яка передбачає можливість надання особі права звертатись до суду на захист права іншої особи. «Іншою особою» в таких випадках є померлий. Тому ч. 2 ст. 3 ЦПК у таких випадках підлягає застосуванню за аналогією.

Стаття 1308. Розірвання спадкового договору

1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

1. Зазначення на можливість розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем розпоряджень відчужувача не виключає розірвання договору за позовом особи, на яку відчужувач поклав здійснення контролю за виконанням спадкового договору після його смерті.

2. Набувач за спадковим договором вправі пред’явити до суду позов про розірвання договору у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача. Неможливість виконання відповідно до контексту ч. 2 ст. 1308 ЦК має тлумачитись не тільки як неможливість, як вона розуміється в ст. 607 ЦК, а з урахуванням інтересів набувача та членів його сім’ї, що є істотними.