Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Стаття 418. Поняття права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

2. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

1. У новому Цивільному кодексі положення про інтелектуальну власність розміщені услід за нормами, що присвячені речовому праву, перш за все — праву власності. Такі структурні зміни треба визнати виправданими. Вони дали змогу зосередити найбільш загальні положення про інтелектуальну власність та положення щодо абсолютних правовідносин з приводу результатів творчої діяльності в Книзі четвертій Цивільного кодексу, а положення, що стосуються зобов’язань, предметом яких є створення об’єктів інтелектуальної власності та передання прав на них, — у ст. 1107 — 1114 ЦК. Останнє (розміщення у Книзі п’ятій Цивільного кодексу, присвяченій зобов’язанням, положень щодо зобов’язань з приводу створення об’єктів інтелектуальної власності та передання прав на них) призвело до поширення на такі зобов’язання загальних положень про зобов’язання.

2. Стаття, що коментується, досить широко визначає право інтелектуальної власності з метою охопити не тільки результати інтелектуальної, творчої діяльності як об’єкти інтелектуальної власності, а й інші об’єкти, зокрема комерційне (фірмове) найменування, географічне зазначення, комерційну таємницю.

3. До змісту права інтелектуальної власності, що розглядається як суб’єктивне, належать майнові та немайнові права, які визначаються Цивільним кодексом (зокрема, ст. 423 та 424) та законами. Ці права носять абсолютний характер, тобто праву інтелектуальної власності, що належить особі, протистоїть обов’язок будь-якої іншої особи не порушувати це право та правомочності, що входять до його складу. Разом з тим, при порушенні права інтелектуальної власності виникають відносні правовідносини, на які поширюються норми інституту права інтелектуальної власності, а в частині, яка не врегульована цим інститутом, — нормами інститутів відшкодування шкоди, безпідставного набуття або збереження майна тощо.

4. Підгалузь цивільного права — право інтелектуальної власності — передбачає значно більш широкі права інших осіб на об’єкт чужого права інтелектуальної власності, ніж речове право. У зв’язку з цим норми підгалузі права інтелектуальної власності регулюють відносини щодо права використання об’єктів інтелектуальної власності іншими особами без згоди особи, якій таке право належить.

5. Наявність у суб’єкта права інтелектуальної власності є підставою укладення цим суб’єктом договорів з іншими особами про використання відповідного об’єкта або про відчуження майнових прав інтелектуальної власності. При цьому виникають зобов’язання, що регулюються нормами зобов’язального права. Але і Книга четверта Цивільного кодексу, і закони, що присвячені охороні прав на окремі види об’єктів інтелектуальної власності, формулюють деякі спеціальні правила щодо договорів, які укладаються з приводу цих об’єктів, та зобов’язань, що виникають на підставі таких договорів.

6. Як і будь-яке суб’єктивне право, право інтелектуальної власності захищається від протиправних посягань. Тільки законом можуть бути встановлені підстави та порядок позбавлення чи обмеження цього права. Підзаконними актами ці питання вирішуватися не можуть.

7. Право інтелектуальної власності, що розглядається як система правових норм, повинне бути кваліфіковане як підгалузь цивільного права, що включає до себе три інститути — інститут загальної частини, інститут авторського права та суміжних прав, інститут промислової власності. Інститут авторського права та суміжних прав в свою чергу поділяється на субінститути, що містять в собі загальну частину, положення про авторські права та положення про суміжні права. Інститут промислової власності включає субінститути, яким присвячені окремі глави Цивільного кодексу від глави 39 до глави 46 (включно).

8. Законодавство України про інтелектуальну власність представлене, крім книги четвертої Цивільного кодексу «Право інтелектуальної власності», низкою спеціальних законів, що прийняті стосовно окремих інститутів та субінститутів — авторського права та суміжних прав, права на винаходи, права на корисні моделі, права на промислові зразки, права на торговельну марку (знак для товарів та послуг), права на сорти рослин, права на породи тварин, права на топографії інтегральних мікросхем, права на географічне зазначення. Лише стосовно права на комерційне найменування та права на конфіденційну інформацію (комерційну таємницю) спеціальні закони не приймались.

9. Україна є учасником низки міжнародно-правових договорів про захист права інтелектуальної власності, зокрема Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів [3], Всесвітньої конвенції про авторське право [9], Паризької конвенції про охорону промислової власності [2], Угоди про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав. ЗО червня 2003 р. набули чинності для України Договір про патентне право та Інструкція до Договору про патентне право [26].

Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності

1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

2. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності.

1. Стаття 419 ЦК чітко розмежовує суб’єктивне право особи на об’єкт інтелектуальної власності і речове право на матеріальний об’єкт, в якому зафіксовано об’єкт права інтелектуальної власності. Слід ураховувати, що об’єкти інтелектуальної власності в різній мірі пов’язані з матеріальними об’єктами, в яких вони виражені. Одні із них можуть відтворюватись великим накладом, що дає можливість значній кількості осіб придбавати у власність матеріальні об’єкти, в яких виражено об’єкт права інтелектуальної власності, та використовувати їх на свій розсуд, в тому числі здійснювати подальше відчуження об’єкта, не порушуючи прав автора (але відтворення таких об’єктів є порушенням майнового права автора). Інші об’єкти інтелектуальної власності (твори образотворчого мистецтва) меншою мірою здатні до відтворення. Можна виготовити копію чи репродукцію картини, але ж цінність оригіналу і копії (репродукції) є різною. Тому набуття особою речового права на твір образотворчого мистецтва породжує труднощі для реалізації автором права інтелектуальної власності.

2. З метою забезпечення інтересів суб’єктів права інтелектуальної власності, з одного боку, та суб’єктів речового права на матеріальний об’єкт, в якому виражено об’єкт права інтелектуальної власності, — з іншого, законодавець встановлює спеціальні правила. Так, ст. 26 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176] визнає (дещо обмежене) право автора на доступ до твору образотворчого мистецтва у разі передання права власності на матеріальний об’єкт, в якому виражено такий твір, іншій особі. Але і в таких випадках у силу речового права суб’єкт не отримує права інтелектуальної власності. Власник картини може виставити її у себе у вітальні, але тільки остільки, оскільки він не перетворив вітальню у місце публічної демонстрації творів образотворчого мистецтва, на яке є чинними авторські права (не має значення, за плату чи безоплатно здійснюється така демонстрація). Право публічної демонстрації чи публічного показу і в цьому випадку залишається виключним правом автора, яке може бути отримане тільки за згодою автора.

Стаття 420. Об’єкти права інтелектуальної власності

1. До об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

1. Перелік об’єктів інтелектуальної власності, що наводиться в ст. 420 ЦК, відповідає їх розумінню, що склалося в міжнародній правотворчій практиці (див., наприклад, ст. 2 Конвенції, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності [9]), у вітчизняному законодавстві та юридичній науці.

2. Серед об’єктів інтелектуальної власності, що названі в ст. 420 ЦК, знаходяться і раціоналізаторські пропозиції, які міжнародно-правовими актами не визнаються такими об’єктами (об’єктами промислової власності).

3. Більш детально об’єкти інтелектуальної власності та їх правовий режим визначаються у відповідних спеціальних статтях Цивільного кодексу та інших законах.

4. Для розуміння об’єктів права інтелектуальної власності важливим є зазначення в ч. 2 ст. 4 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] на те, що цим Законом не охороняються права на ідеї, які можуть бути втілені в топографії інтегральних мікросхем. Ідеї не охороняються навіть тоді, коли вони виражені в об’єктах авторського права.

Стаття 421. Суб’єкти права інтелектуальної власності

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору.

1. Стаття, що коментується, більш чітко, ніж раніше чинне законодавство, визначає осіб, що визнаються суб’єктами права інтелектуальної власності. До кола цих осіб належать перш за все фізичні особи, що створюють об’єкти інтелектуальної власності (автор, винахідник тощо). Щодо цих осіб законодавець засмтосовує поняття «творець». До суб’єктів інтелектуальної власності належать також інші фізичні та юридичні особи, які відповідно до закону мають майнові права з приводу об’єктів інтелектуальної власності. Оскільки допускається встановлення законом випадків відчуження особистих немайнових прав (ч. 4 ст. 423 ЦК), ст. 421 ЦК передбачає можливість набуття особистих немайнових прав на об’єкти інтелектуальної власності не тільки творцями таких об’єктів, а й іншими особами.

Стаття 422. Підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

1. Ця стаття не встановлює безпосередньо підстав виникнення права інтелектуальної власності, а лише відсилає до спеціальних положень Цивільного кодексу та законів. Такі підстави можуть передбачатись також договорами, якщо окремі права, що складають права інтелектуальної власності, передаються за договором, або виникають на підставі договору про виконання роботи, результатом якої є об’єкт інтелектуальної власності. Набуття права інтелектуальної власності на підставах, не передбачених законом або договором, не допускається. Це значно звужує коло підстав набуття права інтелектуальної власності в порівнянні з підставами, які можуть породжувати цивільні права та обов’язки (такими можуть бути не тільки юридичні факти, що перелічені в ст. 11 ЦК, а й інші юридичні факти) або право власності (такими відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК можуть бути підстави, не заборонені законом).

2. Цивільний кодекс та інші закони встановлюють такі підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності, як створення відповідного об’єкта, його реєстрація (чи реєстрація прав на нього) в Державному департаменті інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі в межах коментаря до книги четвертої «Право інтелектуальної власності» — Державний департамент. Положення про цей Державний департамент затверджене постановою Кабінету Міністрів [297]), в іншому державному органі, його реєстрація юридичною особою (стосується раціоналізаторської пропозиції), попереднє користування, факт користування, набуття статусу добре відомої торговельної марки, договір. Припинене право інтелектуальної власності поновлюється за наявності підстав, встановлених законом.

Стаття 423. Особисті немайнові права інтелектуальної власності

1. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об’єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам.

3. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.

4. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.

1. У статті, що коментується, наводяться лише ті із особистих немайнових прав, що зазвичай належать суб’єктові права інтелектуальної власності незалежно від виду такого об’єкту. Але право на визнання творцем не є необхідним елементом змісту права інтелектуальної власності. Так, право на визнання творцем не може застосовуватись до такого об’єкта як географічне зазначення.

2. Інші немайнові права встановлюються стосовно окремих видів об’єктів інтелектуальної власності — об’єктів авторського (ст. 14 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176]) та суміжних (ст. 38 того ж Закону) прав, відкриттів (ст. 457 ЦК) тощо.

3. Особисті немайнові права можуть належати не тільки творцеві, а й іншим суб’єктам (у випадках, встановлених законом). У випадках, встановлених законом, допускається відчуження особистих немайнових прав. Це спеціальне правило свідчить про те, що особисті немайнові права інтелектуальної власності мають дещо інший режим, ніж інші особисті немайнові права. Якщо, за загальними правилами ст. 26 і 27 ЦК, особисті немайнові права безпосередньо входять до змісту цивільної правоздатності фізичної особи, а цивільна правоздатність обмежуватись не може, особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть безпосередньо включатись до змісту цивільної правоздатності. Вони у випадках, передбачених законом, можуть відчужуватись.

4. Особисті немайнові права зазвичай є абсолютними, але вони можуть входити і до складу відносних правовідносин з приводу об’єктів інтелектуальної власності.

Стаття 424. Майнові права інтелектуальної власності

1. Майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

1. Ця стаття формулює найбільш загальні положення про майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності. Ці положення безпосередньо застосовуються тоді, коли стосовно окремих об’єктів відповідні права досить розгорнуто не сформульовані. У зв’язку з цим і передбачається можливість встановлення законами інших майнових прав, способів та порядку їх набуття, а також умов їх здійснення.

2. Передбачаючи можливість обмеження майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності, ст. 424 ЦК допускає можливість встановлення таких обмежень лише законами.

Стаття 425. Строк чинності прав інтелектуальної власності

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, якщо інше не встановлено законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути припинені достроково у випадках, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

1. До змісту права інтелектуальної власності належать особисті немайнові, а також майнові права. Права, що складають майнову частину права інтелектуальної власності, є чинними протягом встановленого Цивільним кодексом та законами строку. Особисті немайнові права охороняються безстроково. Це — загальне правило, що формулюється в ч. 1 ст. 425 ЦК і стосується особистих немайнових прав на всі об’єкти інтелектуальної власності. Зазначення на безстрокову охорону немайнових прав на певні об’єкти (наприклад, у ст. 29 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176] — щодо немайнових прав виконавців) чи відсутність такого зазначення суттєвого значення не має, бо в будь-якому випадку особисті немайнові права інтелектуальної власності охороняються безстроково на підставі зазначеного загального правила. Проте законом можуть встановлюватись винятки із цього правила.

2. Встановлено численні правила про дострокове припинення майнових прав, що входять до складу прав інтелектуальної власності (ст. 50, 51 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185]; ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155]; ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77]; ст. 4 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]; ст. 18 Закону «Про охорону прав на/знаки для товарів та послуг» [78]).

Стаття 426. Використання об’єкта права інтелектуальної власності

1. Способи використання об’єкта права інтелектуальної власності визначаються цим Кодексом та іншим законом.

2. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, може використовувати цей об’єкт на власний розсуд, з додержанням при цьому прав інших осіб.

3. Використання об’єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим Кодексом та іншим законом.

4. Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об’єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

1. Використання об’єктів права інтелектуальної власності є одним із способів здійснення цивільних прав. Тому при використанні цих об’єктів слід додержуватись заборон, що встановлені ст. 13 ЦК (завдавати шкоди довкіллю, культурній спадщині, зловживати правом в інших формах, діяти всупереч моральним засадам суспільства), а також не порушувати обмеження, що встановлені актами цивільного законодавства.

2. Оскільки положення, що надають будь-якому суб’єкту право використовувати об’єкти інтелектуальної власності без згоди власників цих об’єктів, є непоодинокими, передбачається, що такі положення можуть формулюватись лише в законах.

Стаття 427. Передання майнових прав інтелектуальної власності

1. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі.

2. Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до цього Кодексу та іншого закону.

1. Право розпоряджатися об’єктом інтелектуальної власності (майновим правом, що входить до складу права інтелектуальної власності) є правомочністю, що входить до складу права інтелектуальної власності, яке розуміється як абсолютне право. Здійснюється право розпоряджання у відносних правовідносинах (зобов’язаннях). Ці відносини регулюються нормами зобов’язального права. Але законодавець визнав за необхідне включити до Книги четвертої Цивільного кодексу деякі положення, що стосуються договорів, які укладаються в порядку розпоряджання об’єктами інтелектуальної власності.

2. Передання майнового права на об’єкт права інтелектуальної власності та надання іншим особам права на використання такого об’єкта є двома найбільш поширеними способами розпоряджання правом інтелектуальної власності. Крім того, допускаються і такі способи розпоряджання правом інтелектуальної власності як передання його в заставу, використання у спільній діяльності, внесення до статутного або складеного капіталу юридичних осіб. Перелік способів введення об’єктів інтелектуальної власності в комерційний обіг, що наводиться в ст. 427 ЦК, не є вичерпним. Інші способи можуть встановлюватись законом. Допускається встановлення інших способів і договором. Це означає, що законодавець дозволяє введення в комерційний обіг об’єктів інтелектуальної власності будь-яким способом, погодженим сторонами цивільно-правового договору, якщо такий спосіб не суперечить закону. Зокрема, укладення договору дарування майнових прав, що входять до складу права інтелектуальної власності, відповідає ч. 1 ст. 717 ЦК. Застава майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності ґрунтується на ч. 1 ст. 576 ЦК, використання цих прав у спільній діяльності відповідає ст. 1130, 1132 ЦК, а внесення до статутного чи складеного капіталу господарського товариства — ч. 2 ст. 115 ЦК.

Стаття 428. Здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам

1. Право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно.

1. Критерієм для визнання співавторства є участь суб’єкта в створенні об’єкта власності інтелектуальною, творчою працею. Спеціальними законами стосовно окремих об’єктів інтелектуальної власності встановлюється, за яких умов особи не визнаються співавторами (ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155]; ст. 6 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]). Співавторами не можуть бути визнані особи, що надали творцеві (авторові, винахідникові) технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при створенні об’єкта інтелектуальної власності або оформленні необхідних документів.

2. Співавтори або інші особи, яким спільно належить право інтелектуальної власності, можуть домовитись про порядок здійснення свого права і укласти відповідний договір. Такий договір може передбачати право укладення правочинів щодо об’єкта спільної інтелектуальної власності однією або декількома особами, яким належить це право. Якщо такий договір учасники права спільної інтелектуальної власності не уклали, вони здійснюють своє право спільно. Оскільки недосягнення учасниками права інтелектуальної власності згоди щодо здійснення цього права не можна кваліфікувати як порушення, суд не може вирішити спір між учасниками права інтелектуальної власності. Не може суд вирішити такий спір і в порядку захисту інтересу, оскільки захист інтересу не може здійснюватись всупереч інтересам інших суб’єктів. У принципі, такого ж підходу законодавець дотримується і стосовно здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК). Правда, стосовно об’єктів речового права, що знаходяться у спільній сумісній власності, допускається виділ частин. Але ж за неможливості виділу можлива виплата компенсації ініціатору виділу. Право інтелектуальної власності реально поділити неможливо. Тому законодавець і залишив виключно на розсуд учасників спільної інтелектуальної власності питання про порядок здійснення права на об’єкт інтелектуальної власності.

3. Викладене в цій статті правило не виключає чинності положень спеціальних законів, відповідно до яких можливе, за відсутності відповідної згоди, використання об’єкта інтелектуальної власності кожною із осіб — співвласників об’єкта інтелектуальної власності на свій розсуд, крім відчуження об’єкта або надання права на його використання.

Стаття 429. Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.

2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.

3. Особливості здійснення майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, можуть бути встановлені законом.

1. У цій статті сформульовані загальні правила щодо визначення суб’єкта права інтелектуальної власності в тих випадках, коли об’єкт інтелектуальної власності створено у зв’язку з виконанням трудових обов’язків або за дорученням роботодавця.

Вони не можуть застосовуватись за наявності у відповідних законах спеціальних правил (ст. 16 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176]; ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [55]; ст. 17 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185]; ст. 7 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»).

2. Особисті немайнові права, за загальним правилом, належать творцеві об’єкта інтелектуальної власності. Але прямо передбачається можливість встановлення законом інших правил, відповідно до яких окремі особисті немайнові права можуть належати і роботодавцеві.

3. Якщо інше не передбачено законом або договором, майнові права на об’єкт інтелектуальної власності належать творцеві (працівникові) та роботодавцеві спільно (оскільки інше не встановлено — в рівних частках).

Стаття 430. Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта.

У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати замовникові.

2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.

1. Стаття, що коментується, формулює правила про розподіл прав на об’єкт інтелектуальної власності між замовником та творцем, якщо об’єкт інтелектуальної власності створено відповідно до договору замовлення. При цьому під договором замовлення слід розуміти договір про створення об’єкта інтелектуальної власності. Права на об’єкт інтелектуальної власності між сторонами такого договору розподіляються так само, як і між творцем (працівником) та роботодавцем. Але слід враховувати, що це не перешкоджає встановленню іншого спеціальними законами. Зокрема, в ст. 16 Закону «Про авторське право та суміжні права» використовується поняття «службові твори», що поширюється на твори, створені працівником відповідно до трудового договору (контракту) або автором відповідно до цивільно-правового договору, та встановлює розподіл прав на службові твори, що відрізняється від того розподілу, що передбачений ст. 430 ЦК.

Стаття 431. Наслідки порушення права інтелектуальної власності

1. Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншим законом чи договором.

1. Визначення порушення права інтелектуальної власності, що наводиться в цій статті, відрізняється від розуміння порушення цивільного права, що дається в ч. 1 ст. 15 ЦК. У цьому останньому випадку невизнання та оспорювання визнаються поняттями, що стоять поряд з порушенням. Стаття 431 ЦК до складу поняття порушення права інтелектуальної власності включає не тільки посягання на нього, а й невизнання його.

2. З метою забезпечення захисту авторського права та суміжних прав ст. 50 Закону «Про авторське право і суміжні права» розкриває зміст окремих видів порушення цих прав. При цьому визначаються окремі види порушень, а також відносяться до порушень такі дії, які зазвичай порушеннями не визнаються.

3. Як відомо, цивільне право не знає понять приготування до правопорушення чи замаху на правопорушення. Стаття 50 Закону «Про авторське право та суміжні права» визначає як порушення авторського права та суміжних прав, що дає право на судовий захист, будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права або суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу.

Цивільним правопорушенням визнається також вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права або суміжних прав. Відповідно до цього вчинення навіть необережних дій, що не привели до порушення авторського права або суміжних прав, а тільки створили загрозу такого порушення, визнаються правопорушеннями.

Стаття 432. Захист права інтелектуальної власності судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.

2. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, та знищення таких товарів;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності, або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

(Із змін, від 31.05.2007)

1. Стаття, що коментується, встановлює правила щодо захисту права інтелектуальної власності судом. Але це не виключає чинності спеціальних правил щодо захисту прав на окремі види об’єктів інтелектуальної власності. У зв’язку з загостреністю проблеми захисту права інтелектуальної власності, обумовленою значною мірою міжнародними зобов’язаннями України, у відповідні закони були включені спеціальні статті, що присвячені способам захисту прав на окремі види об’єктів інтелектуальної власності (ст. 27 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77]; ст. 21 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [78]; ст. 35 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]). Ще раніше в ст. 52 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] були сформульовані розгорнені положення про цивільно- правові способи захисту авторських та суміжних прав.

2. Не можна заперечувати зв’язок між галузями права та законодавством. Але ж чіткий розподіл нормативного матеріалу за галузями є суттєвим для правильного правозастосування. Все ж законодавець «на користь справі» включив до ст. 432 ЦК положення, що виходять за межі цивільного права. Це стосується застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів. Такі заходи, звичайно, створюють умови для захисту права, але ж вони не мають цивільно-правового змісту.

Загальносоціальним способом захисту права інтелектуальної власності є опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та змісту судового рішення щодо порушення (п. 6 ч. 2 ст. 432 ЦК).

Зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності (п. 2 ч. 2 ст. 432 ЦК), також має переважно процесуальний зміст (як захід забезпечення позову). Спосіб захисту права в звичайному його розумінні — це матеріально-правова вимога, що формулюється в позовній заяві. На цю вимогу суд дає відповідь у судовому рішенні — задовольняє її повністю або частково чи відхиляє, якщо вона не ґрунтується на законі. У судовому рішенні, що вирішує спір по суті, не може зазначатись про зупинення пропуску товарів через митний контроль, оскільки це — тимчасовий захід, а спір повинен бути вирішений повністю.

3. Вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених в цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, матеріалів та знарядь, які використовувались переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності (п. 3, 4 ч. 2 ст. 432 ЦК), може застосовуватись на захист права інтелектуальної власності на будь-які об’єкти інтелектуальної власності, якщо тільки такий спосіб є адекватним допущеному порушенню і забезпечує захист права інтелектуальної власності.

4. Правила про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності не є нормою прямої дії, оскільки передбачає встановлення законом граничних або диференційованих розмірів грошового стягнення. Лише Закон «Про авторське право та суміжні права» (ч. 2 ст. 52) встановлює граничні розміри такого стягнення (компенсації).

Стаття 433. Об’єкти авторського права

1. Об’єктами авторського права є твори, а саме:

1) літературні та художні твори, зокрема: романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори;

музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори;

твори живопису, архітектури, скульптури та графіки;

фотографічні твори;

твори ужиткового мистецтва;

ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки;

переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів;

збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

2) комп’ютерні програми;

3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

4) інші твори.

2. Твори є об’єктами авторського права без виконання будь-яких формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження.

3. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі.

4. Комп’ютерні програми охороняються як літературні твори.

5. Компіляції даних (бази даних) або іншого матеріалу охороняються як такі. Ця охорона не поширюється на дані або матеріал як такі та не зачіпає авторське право на дані або матеріал, що є складовими компіляції.

1. Стаття, що коментується, як і ст. 8 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] (далі в межах коментаря до глав 36 та 37 Цивільного кодексу — Закон) не містить вичерпного переліку об’єктів авторського права, зазначаючи на можливість існування інших об’єктів та захисту прав на них.

2. Твори, зазначені в ст. 433 ЦК та ст. 8 Закону, визнаються об’єктами авторського права незалежно від їх завершеності, призначення, жанру, змісту, обсягу, мети, а також способу та форми випуску в світ.

3. Цивільний кодекс та Закон захищають авторські права незалежно від місця першого оприлюднення твору, якщо суб’єкт авторського права є громадянином України (хоч би він постійно проживав за межами України). Аналогічно захищаються права іноземців та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, тобто іммігрантів (ст. 1 Закону «Про імміграцію» [173]).

Якщо твір вперше оприлюднено в Україні або він не оприлюднений ніде, але знаходиться в об’єктивній формі на території України, авторське право на нього захищається в Україні незалежно від громадянства, місця проживання фізичної особи чи місцезнаходження юридичної особи. Також незалежно від громадянства, місця проживання або місцезнаходження захищається авторське право на твір, що вперше оприлюднений в іншій країні та протягом ЗО днів після цього оприлюднений в Україні. У решті випадків суб’єктам авторського права або суміжних прав, незалежно від їх громадянства, твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території іншої країни або не оприлюднені, але знаходяться в об’єктивній формі на території іншої держави, правова охорона надається в Україні відповідно до міжнародних договорів, учасницею яких є Україна.

Оприлюднення (розкриття публіці) твору визначається як здійснення за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права дії, що вперше .робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо (ст. 1 Закону). При цьому із визначень публічного виконання, публічної демонстрації, публічного показу зі ст. 1 Закону випливає, що ознака публічності має місце, якщо можливість бути присутніми надається особам, які не належать до звичайного кола сім’ї чи близьких знайомих цієї сім’ї.

4. Відповідно до ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів [3] за країнами — учасницями цієї Конвенції визнається право встановити в законодавстві, що літературні або художні твори не підлягають охороні, якщо вони не закріплені в тій чи іншій матеріальній формі. З урахуванням цього ст. 3 Закону поширює його дію лише на твори, що оприлюднені або виражені письмово або в іншій матеріалізованій формі, придатній для сприйняття іншими особами.

5. Стаття 2bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів залишає на розсуд держав — учасниць вирішення питання про повне або часткове виключення із переліку об’єктів, що охороняються, політичних промов, а також промов в ході судових процесів. При цьому спеціально зазначається на виключне право авторів таких творів готувати збірки таких промов. Законодавство України не встановлює будь-яких особливостей захисту прав на цей вид об’єктів авторського права, захищає їх на загальних підставах.

6. Правова охорона, що передбачена Законом, поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі (ч. 3 ст. 8 Закону). Але відкриття визнані Цивільним кодексом окремим видом об’єктів інтелектуальної власності, право на які захищається відповідно до ст. 457, 458 ЦК.

Стаття 434. Твори, які не є об’єктами авторського права

1. Не є об’єктами авторського права:

1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади;

2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади;

3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації;

4) інші твори, встановлені законом.

1. У ст. 434 ЦК перелічені результати інтелектуальної діяльності, що не визнаються об’єктами авторського права. Дещо розширює цей перелік ст. 10 Закону. Твори народної творчості не є об’єктами авторського права, якщо не йдеться про твори, створені шляхом переробки фольклору, чи про збірки таких творів, коли об’єктом авторського права є переробка або створення збірки.

2. Не тільки державні символи, емблеми, а й інші подібні знаки, що затверджені органами державної влади, не є об’єктами авторського права. Але це не означає, що вони можуть використовуватись без будь-яких обмежень. Порядок використання державних символів встановлюється законами (частина шоста ст. 20 Конституції [1]). Але до цього часу такий закон не приймався. Набула поширення практика затвердження символів, емблем, прапорів державних органів. Відсутність законів, які б визначали статус таких символів, обумовила видання підзаконних актів з цього приводу, якими обмежується використання цих символів (напр., п. 14 Положення про офіційні символи глави держави [257]; п. 6 Порядку використання емблеми і прапора Державного комітету статистики України [266]; п. 4, 5 Порядку використання емблеми і прапора Міністерства охорони здоров’я України [263]). На підставі наведених та інших подібних норм навряд чи можливе пред’явлення цивільно- правових вимог до осіб, що використовують відповідні символи, емблеми, прапори, знаки тощо. Статути державних нагород зазвичай не формулюють заборони на їх використання (див., наприклад, Статут звання Герой України [262]; Статут ордена Богдана Хмельницького [265]). Якщо зображувальне позначення може бути ідентифіковане як символ (емблема, знак, прапор) територіальної громади, підприємства, установи, організації, воно не може захищатись, хоч до прийняття акта про надання такому зображенню такого статусу авторське право на нього захищається відповідно до частини другої ст. 10 Закону.

3. Зазначення в п. «е» частини першої ст. 10 Закону на розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності, як на об’єкти, що не охороняються, є некоректним. Указується, що на ці об’єкти поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду), але ж вітчизняне законодавство такого права не знає, а тому питання про надання правової охорони відповідним об’єктам повинне вирішуватись на підставі того розуміння об’єктів авторського права, що випливає із ст. 8 Закону [176].

4. Стаття 2bis Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів [3] надає державам —учасницям цієї Конвенції право встановити умови, за яких лекції, звернення та інші публічно виголошені твори такого роду можуть відтворюватись у пресі, передаватись в ефір, повідомлятись іншим способом, коли таке використання цих творів обґрунтовується інформаційною метою. Ці питання вирішуються загальними нормами ст. 444 ЦК та ст. 21 Закону «Про авторське право і суміжні права», що стосуються всіх об’єктів авторського права. При цьому не виключається належність таких творів до об’єктів авторського права, а встановлюються умови, за наявності яких можливе використання твору без згоди автора, яке (використання) не визнається порушенням прав останнього.

Стаття 435. Суб’єкти авторського права

1. Первинним суб’єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

2. Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону.

1. Автор називається (ч. 1 ст. 435 ЦК; ч. 1 ст. 11 Закону) первинним суб’єктом авторського права. Автор — це завжди фізична особа. Особа, що зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або на примірнику твору, вважається автором, якщо інше не встановлено судом. Таким чином, тягар доведення того, що зазначена на оригіналі чи примірнику твору особа не є автором, покладається на позивача, що спростовує авторство особи, що зазначена як автор.

2. Суб’єктами авторського права вважаються також інші особи, які набули майнових прав на об’єкти авторського права. Це — роботодавець, особа, на замовлення якої створено об’єкт авторського права, особа, що набула авторських прав за договорами про відчуження авторського права чи надання ліцензії, особа, що набула авторського права на підставі іншого цивільно-правового договору, юридична особа, до статутного фонду чи майна якої внесено авторське право. У ч. 1 ст. 15 Закону прямо зазначається на те, що після передання майнових прав автора відповідно до ст. 31 Закону набувач цих прав стає суб’єктом авторського права.

3. Законодавство України формулює правову конструкцію службового твору. У ст. 1 Закону службовий твір визначається як «твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем». Із ч. 2 ст. 16 Закону випливає, що до категорії службових творів належать і такі, які створені на підставі цивільно-правових договорів. Стаття 1112 ЦК передбачає укладення цивільно-правових договорів про створення на замовлення і використання об’єктів права інтелектуальної власності. Такі договори можуть укладатись і про створення об’єктів авторського права. Авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його авторові. Виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцеві, якщо інше не передбачено трудовим або цивільно-правовим договором.

Стаття 436. Співавторство

1. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.

2. Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.

3. Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.

1. Із статті, що коментується, випливає, що співавторство може бути неподільним або таким, що підлягає поділу. Співавторство є неподільним, коли твір є нерозривним цілим. Якщо ж твір складається із частин, кожна з яких має самостійне значення та створена окремими із співавторів без участі інших, співавторство є таким, що підлягає поділу. При співавторстві, що підлягає поділу, кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину твору на свій розсуд, якщо інше не встановлено угодою між співавторами. Об’єктом неподільного авторського права є, зокрема, інтерв’ю. Його співавторами є особа, яка дала інтерв’ю, та особа, що взяла інтерв’ю. Стосовно інтерв’ю встановлено, що його запис може бути опублікований лише за згоди особи, яка дала інтерв’ю (ч. 3 ст. 13 Закону).

2. Якщо інше не передбачено угодою між співавторами, винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках (ч. 4 ст. 13 Закону).

3. Від співавторства треба відрізняти розподіл прав авторів на аудіовізуальний твір, розподіл прав на збірники (інші складені твори) та на твори, що включені до збірника, розподіл прав між авторами первинних та похідних творів, розподіл прав на так звані службові твори.

4. Визначення аудіовізуального твору наводиться в ст. 2 Закону. Відповідно до ст. 14bis Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів країни — учасниці цієї Конвенції мають право визначити осіб — суб’єктів права на такі твори. Відповідно до ст. 17 Закону авторами аудіовізуального твору визнаються режисер-постановник, автори сценарію, текстів, діалогів, автор спеціально створеного для аудіовізуального твору музичного твору з текстом або без нього, художник-постановник, оператор-постановник. Крім того, до аудіовізуального твору як його складові частини входять твори, що відповідно до договорів передані з цією метою або створені у процесі роботи над аудіовізуальним твором. Як ці автори, так і перелічені автори аудіовізуального твору не мають права заперечувати проти виконання аудіовізуального твору, його відтворення, розповсюдження, публічного показу, публічної демонстрації і публічного сповіщення, субтитрування або дублювання його тексту. Інше може бути встановлене лише договором. Автори творів, що увійшли як складові частини до аудіовізуального твору, та автори аудіовізуальних творів мають право на справедливу винагороду за оприлюднення і кожне публічне виконання, показ, демонстрацію чи сповіщення аудіовізуального твору. Крім того, названі особи зберігають авторське право кожна на свій твір та можуть самостійно використовувати його незалежно від аудіовізуального твору в цілому, якщо інше не передбачене договором.

5. Включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо можливе лише з дозволу автора, що дається ним чи не дається на його розсуд (п. 7 ч. 3 ст. 15 Закону). За наявності такої згоди всіх авторів упорядник (автор збірника чи іншого складеного твору) отримує авторське право на здійснені ним підбір і розташування творів або інших даних, що є результатом творчої праці (упорядкування). Якщо інше не передбачено договором, автори творів, що увійшли до складеного твору, мають право надавати іншим упорядникам право на використання твору для створення складеного твору.

Виключні права на використання в цілому енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників, збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань належить видавцеві. Автори творів, що увійшли до таких видань, зберігають свої виключні права, якщо інше не передбачено договором.

6. Переклади творів, їх переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів (створення похідних творів) можливі лише за наявності згоди авторів первинних творів. Автори похідних творів мають виключні права відповідно на переклад, переробку, адаптацію, аранжування та інші подібні зміни творів. Автори похідних творів не вправі перешкоджати створенню на основі тих же первинних творів похідних творів іншими особами, якщо на це є згода автора первинного твору.

Стаття 437. Виникнення авторського права

1. Авторське право виникає з моменту створення твору.

2. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом.

1. Юридичним фактом, що породжує авторське право на твір, є створення останнього. Спеціально зазначається на те, що для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрації, будь-якого іншого оформлення цього права чи виконання інших формальностей. Разом з тим суб’єкт авторського права може в будь- який час протягом строку охорони авторського права зареєструвати його. Відповідно до Порядку державної реєстрації авторського права і договорів, що стосуються права автора на твір [299], державну реєстрацію здійснює Державний департамент інтелектуальної власності. Цей Порядок передбачає реєстрацію прав автора, інших суб’єктів авторського права (роботодавця), а також реєстрацію договорів, що стосуються права автора на твір. За державну реєстрацію авторського права стягується встановлений збір, розмір якого встановлюється названим Порядком. Після реєстрації авторського права суб’єкту видається свідоцтво, за що стягується державне мито.

2. Для сповіщення про свої права відповідний суб’єкт може використовувати знак охорони авторського права. Він складається із латинської літери «с», обведеної колом, імені особи, яка має авторське право, і зазначення на рік першої публікації твору. Цей знак проставляється на оригіналі і кожному примірнику твору. Для охорони авторських прав на території України відповідно до національного законодавства наявність знака охорони авторського права не має значення. Але для охорони авторського права відповідно до Всесвітньої конвенції про авторське право [9] наявність знака охорони є важливою. За наявності цього знака будь-яка із Договірних Держав, законодавство якої визнає обов’язковою умовою охорони авторського права додержання формальностей (депонування екземплярів, реєстрація, застереження про збереження авторського права, нотаріальні посвідчення, сплата зборів, виготовлення та випуск у світ примірників твору на території цієї держави) має вважати, що всі ці формальності виконані стосовно творів, що вперше випущені за межами цієї держави, і авторами яких не є громадяни цієї держави. При цьому необхідно, щоб, починаючи з першого випуску в світ цього твору, всі його примірники, випущені з дозволу володільця авторського права, мали такий знак (ст. II Всесвітньої конвенції про авторське право).

3. Незважаючи на всю категоричність положення про факт створення твору як підставу виникнення авторського права, все ж треба враховувати, що об’єкти авторського права, що не оприлюднені і не виражені письмово або в іншій матеріалізованій (об’єктивній) формі, придатній для сприйняття іншими особами, не можуть охоронятися в Україні відповідно до її національного законодавства та міжнародних договорів, в яких Україна бере участь.

Стаття 438. Особисті немайнові права автора

1. Автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею 423 цього Кодексу, а також право:

1) вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору;

3) обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;

4) на недоторканність твору.

1. Особисті немайнові права, що перелічені в ст. 438 ЦК, є невідчужуваними. Тому їх юридичне передання є неможливим, хоч би реально це було можливим. Так, можливим, якби не перешкоджав закон, було б передання ліцензіату права вимагати збереження цілісності твору, протидіяти його перекрученню, спотворенню. Але закон цього не допускає.

2. Коло випадків, коли дозволяється не зазначати ім’я автора в зв’язку з використанням твору, є вкрай обмеженим. Зокрема, це стосується публічного виконання творів під час офіційних та релігійних церемоній, а також похорону (в обсязі, виправданому характером церемонії, — п. 8 частини першої ст. 21 Закону [176]). Але автору надається право забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору та обирати псевдонім, який має зазначатись у зв’язку з використанням твору.

Стаття 439. Забезпечення недоторканності твору

1. Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводженню твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо.

2. У разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою, уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваження недоторканність твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими заінтересованими особами.

1. У ст. 439 ЦК докладно визначається зміст права автора на недоторканність твору. Автору надається право протидіяти перекрученню, спотворенню, іншій зміні твору, будь-якому іншому посяганню на твір за умови, що це може зашкодити його честі та репутації. Порівняння ч. 1 ст. 439 ЦК з п. 1 ст. 6bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] виявляє більш досконалу юридичну техніку

цієї міжнародної Конвенції. Частина 1 ст. 439 ЦК надає авторові право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, якщо це може зашкодити честі та репутації автора. У відповідних випадках автор має доводити не тільки факт перекручення чи спотворення об’єкта авторського права, а і ту обставину, що це може зашкодити честі та репутації автора. Пункт 1 ст. 6bis Бернської конвенції дає авторові право протидіяти будь-якому перекрученню чи спотворенню твору незалежно від того, може чи не може це зашкодити честі та репутації автора. Це положення Бернської конвенції [3] підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 439 ЦК.

2. Що стосується права автора протидіяти супроводженню твору ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, то воно є безумовним.

3. Хоч право протидіяти перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи посяганню на твір є одним із немайнових прав, що не відчужується, передбачається, що у разі смерті автора недоторканність твору охороняється спадкоємцями, а також іншими заінтересованими особами.

Стаття 440. Майнові права інтелектуальної власності на твір

1. Майновими правами інтелектуальної власності на твір є:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права на твір належать його авторові, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Пункт 4 ч. 1 ст. 440 ЦК визнає майновими правами інтелектуальної власності на твір тільки такі права, що встановлені законом. Це вимусило законодавця зробити і наступний крок — детально розкрити зміст цих прав. До майнових прав інтелектуальної власності на твір віднесені не тільки право використання твору, а і право дозволяти використання твору іншими особами, право перешкоджання неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання. Зміст поняття використання твору детально розкривається у ст. 441 ЦК та ч. 3 ст. 15 Закону [176].

2. Право використання твору, за загальним правилом, належить авторові. Він може доручити здійснення своїх майнових прав іншій фізичній або юридичній особі. Відповідно до Положення про Державне агентство України з авторських та суміжних прав це Державне агентство здійснює на підставі договорів з суб’єктами авторського права управління цими правами в Україні і за її межами. Це не виключає здійснення управління такими правами на колективній основі іншими особами. Президент України підтримав ініціативу творчих спілок щодо утворення об’єднання громадських організацій — Всеукраїнського агентства авторів для сприяння управлінню на колективній основі майновими правами авторів та інших осіб, які мають авторське право і суміжні права [261].

3. Закріплюючи презумпцію майнових прав автора на твір, ч. 2 ст. 440 ЦК допускає, що законом або договором ці права можуть надаватись іншій особі. Тому всі права, що прямо чи опосередковано встановлені ст. 440, 441 ЦК, ст. 15 Закону, можуть відчужуватись. Відповідні умови ліцензійних договорів не можуть визнаватись нікчемними на підставі п. 9 ст. 1109 ЦК («умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними»).

Стаття 441. Використання твору

1. Використанням твору є його:

1) опублікування (випуск у світ);

2) відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі;

3) переклад;

4) переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;

5) включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;

6) публічне виконання;

7) продаж, передання в найм (оренду) тощо;

8) імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.

2. Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.

1. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону автору надається виключне право на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Проте законодавець визнав за необхідне детально розкрити зміст права автора на використання твору. У ч. 1 ст. 441 ЦК перелічені вісім способів використання творів. Стаття 15 Закону встановлює більш широкий перелік способів використання творів. Зокрема, зазначається на те, що виключні права авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва включають їх право брати участь у реалізації проектів цих творів. Але і цей перелік не є вичерпним (п. 11 ч. 3 ст. 15 Закону).

2. Звертає на себе увагу неузгодженість положень п. 7 ч. 1 ст. 441 ЦК, п. 8 і 10 ч. 3 ст. 15 Закону, з одного боку, та ст. 1107 — 1114 ЦК — з іншого. У п. 7 ч. 1 ст. 441 ЦК і п. 8 ч. 3 ст. 15 Закону йдеться про продаж (відчуження іншим способом) твору, тобто майнових прав автора на твір. Далі передбачається можливість передання майнових прав на твір за умов найму або прокату. Це положення відповідає ч. 2 ст. 760 ЦК, що визнає можливість передання в найм майнових прав. Але ж наймодавцем за договором прокату може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 787 ЦК). Тому до першого продажу (іншого відчуження) примірників твору більш доцільним було б використання твору шляхом укладення ліцензійних договорів, надаючи користувачам право невиключної ліцензії (якщо їх два або більше) або виключної ліцензії (якщо користувач один) відповідно до ст. 1107 — 1109 ЦК.

3. Право першого продажу примірників твору логічно пов’язується з правом на відтворення твору. Воно належить авторові (стосовно службового твору — роботодавцеві) і може передаватись іншим особам повністю або у відповідній частині. Після першого продажу особи, що набули права власності на примірники творів при першому продажі, можуть передавати ці примірники у цивільний оборот не тільки шляхом наступного продажу, а і в інший спосіб, зокрема шляхом передання в найм (прокат). Лише стосовно оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер, встановлено, що і після першого продажу вони можуть здаватись у майновий найм (комерційний прокат) або відчужуватись в інший спосіб виключно суб’єктом авторського права (особою, що має авторське право) або з його дозволу.

Стаття 442. Опублікування твору (випуск твору у світ)

1. Твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації.

2. Твір не може бути опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності населення.

3. Ніхто не має права опублікувати твір без згоди автора, крім випадків, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

4. У разі смерті автора його правонаступники мають право на опублікування твору, якщо це не суперечить волі автора.

1. У Цивільному кодексі і Законі вживаються поняття опублікування твору, оприлюднення твору, випуску твору в світ, випуску твору в обіг. Поняття оприлюднення (розкриття публіці) визначається в абзаці сімнадцятому ст. 1 Закону [176]. За змістом способів надання твору ознаки доступності для публіки (шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо) оприлюднення є більш широким поняттям, ніж опублікування. Але оприлюднення має і специфічну ознаку — воно вперше робить твір доступним для публіки. Поняття оприлюднення використовується в ч. 1 ст. 3 Закону для визначення об’єктів, право на які захищається авторським правом.

Опублікування в абзаці вісімнадцятому ст. 1 Закону визначається як випуск в обіг за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених примірників твору шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні системи інформації або передання права власності на них чи володіння ними іншими способами. У ст. 442 ЦК опублікування визначається як поняття, що включає до себе оприлюднення. Враховуючи розбіжності у визначенні понять опублікування та оприлюднення, при застосуванні положень Цивільного кодексу слід використовувати те розуміння опублікування, що міститься в ст. 442 ЦК, а при застосуванні положень Закону слід використовувати визначення, що наводяться в ст. 1 Закону.

Що стосується випуску у світ, випуску в обіг (зазвичай в Цивільному кодексі використовується поняття «оборот»), то ці Поняття не визначаються, але вважаються (і в Цивільному кодексі, і в Законі) більш широкими, ніж поняття опублікування та оприлюднення. У момент випуску твору в світ, в обіг ці поняття співпадають з оприлюдненням чи опублікуванням.

2. Частина 2 ст. 442 ЦК виключає можливість опублікування твору, що розкриває таємницю особистого і сімейного життя людини. Це підтверджується і ст. 301 ЦК. Частина 4 цієї статті, однак, допускає розголошення обставин особистого життя фізичної особи за умов, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду. Так, якщо державний службовець веде аморальний спосіб життя, що є порушенням відповідних спеціальних правил, то опублікувати статтю про це можна тільки після того, як рішенням суду буде підтверджено факт аморальної поведінки. Це занадто суворі правила.

3. Опублікування твору без згоди автора можливе тільки у випадках, передбачених законом. Зокрема, ч. 2 ст. 17 Закону не допускає заперечення автора проти опублікування і відтворення аудіовізуального твору, якщо автор зробив внесок у створення аудіовізуального твору і передав майнові права організації, що здійснила виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру.

Навіть після смерті автора опублікування твору можливе, якщо це не суперечить волі автора. Отже, всупереч волі автора опублікування твору можливе тільки після спливу строку дії авторського права (ст. 28 Закону), строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір (ст. 446 ЦК).

Стаття 443. Використання твору за згодою автора

1. Використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного використання твору без такої згоди, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

1. Відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону автору належить виключне право давати дозвіл на використання твору такими способами, як відтворення твору; публічне виконання і публічне сповіщення твору; публічну демонстрацію і публічний показ твору; будь-яке повторне оприлюднення твору організацією, яка не здійснювала першого оприлюднення; переклад твору; переробку, адаптацію, аранжування та інші подібні зміни твору; включення твору складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження оригіналів творів та їх примірників шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або здавання у оренду (прокат) або передачу примірників твору до їх першого продажу; надання необмеженому колу осіб можливості ознайомитися з твором з будь-якого місця і у будь-який час; здавання у оренду (прокат) після першого продажу або відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у іншій формі, яку зчитує комп’ютер; імпорт примірників творів з метою розповсюдження.

2. Наведений перелік не є вичерпним. Автор вправі давати дозвіл або забороняти використання твору в інший спосіб.

Стаття 444. Випадки правомірного використання твору без згоди автора

1. Твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний, будь-якою особою:

1) як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою;

2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою;

3) в інших випадках, передбачених законом.

2. Особа, яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я автора твору та джерело запозичення.

1. Використання твору без згоди автора, але з обов’язковим зазначенням імені автора та джерела запозичення у випадках, передбачених ст. 444 ЦК, ст. 21 — 25 Закону, здійснюється без виплати винагороди авторові.

2. Законом «Про авторське право та суміжні права» та ч. 1 ст. 444 ЦК встановлюються такі підстави вільного використання творів. Короткі уривки з опублікованих творів (цитати) в обсязі, що виправдовується поставленою метою, допускається використовувати, якщо це зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору. Стаття 10 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] приписує додержуватись при цьому добрих звичаїв (зазначення у п. 1 ч. 1 ст. 444 ЦК на «звичаї» є дещо невдалим і коригується міжнародно-правовим актом). Закон зазначає на можливість використання цитат із будь-яких опублікованих творів, в тому числі опублікованих в газетах, журналах або включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення.

3. Літературний і художній твори в обсязі, виправданому поставленою метою, можуть використовуватись як ілюстрації у виданнях, програмах мовлення, звукозаписах та відеограмах навчального характеру (п. 2 частини першої ст. 21 Закону).

4. Статті з поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань, що були опубліковані в газетах або журналах чи публічно сповіщені, можуть відтворюватись у пресі, публічно виконуватись чи публічно сповіщатись. Але автор може заборонити таке відтворення, публічне сповіщення або публічне виконання його твору.

5. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 444 ЦК, п. 7 частини першої ст. 21 Закону [176] вільне відтворення творів допускається для судового і адміністративного провадження в обсязі, виправданому цією метою. Мається на увазі відтворення не коментарів до законодавства, а творів, що надають можливість встановити обставини справи, провадження у якій ведеться судом чи іншим уповноваженим органом.

6. Бібліотеки та архіви, діяльність яких не спрямована прямо або опосередковано на одержання прибутку, мають право без згоди автора (іншого суб’єкта авторського права) та без виплати винагороди на репрографічне відтворення одного примірника твору за таких умов: 1) відтворюваним твором є окрема опублікована стаття, інший невеликий за обсягом твір, уривок з письмового твору (за винятком комп’ютерних програм та баз даних) з ілюстраціями чи без них; 2) відтворення здійснюється за запитами фізичних осіб; 3) є підстави вважати, що такий примірник використовуватиметься з метою освіти, навчання або приватного дослідження; 4) відтворення цього твору є поодиноким випадком (не має систематичного характеру). Шановні установи вважають дрібними пустощами порушення цих умов та використовують таке відтворення з метою одержання прибутку, виправдовуючи ці дії недостатністю бюджетного фінансування.

7. Бібліотекам та архівам, що не мають на меті отримання прибутку, надається право на відтворення примірника для збереження або заміни загубленого, пошкодженого або непридатного примірника даної чи іншої бібліотеки (архіву), якщо одержання такого примірника іншим шляхом є неможливим, а також якщо відтворення цього твору є поодиноким випадком.

8. Вільне відтворення примірників твору для навчання без згоди автора (іншого суб’єкта авторського права) допускається в наступних випадках:

1) як ілюстрації для навчання в обсягу, що відповідає цій меті, допускається відтворення уривків з опублікованих письмових або аудіовізуальних творів (ст. 23 Закону);

2) для аудиторних занять допускається репрографічне відтворення навчальними закладами опублікованих статей та інших невеликих творів, а також уривків з письмових творів з ілюстраціями або без них. При цьому мають бути наявними наступні умови: а) обсяг відтворення відповідає зазначеній меті; б) відтворення цього твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру (ст. 22 Закону).

9. За наявності умов, визначених ст. 24 Закону, особа, що правомірно володіє примірником комп’ютерної програми, має право на вільне копіювання, модифікацію та декомпіляцію комп’ютерних програм.

10. Попередньо оприлюднені твори можуть відтворюватись виключно в особистих цілях або для звичайного кола сім’ї без дозволу автора і без виплати винагороди. Це право не поширюється на твори архітектури у формі будівель і споруд, на комп’ютерні програми (крім зазначеного в попередньому пункті коментаря), на репрографічне відтворення книг, нотних текстів і оригінальних творів образотворчого мистецтва (за винятком зазначеного в п. 7 і 8 коментаря до ст. 444 ЦК), а також на твори, виконання яких зафіксовано у фонограмах, відеограмах та їх примірниках (ці твори можна відтворювати в особистих цілях або для звичайного кола сім’ї або близьких знайомих без дозволу автора (авторів, виконавців, виробників фонограм) відеограм, але з виплатою винагороди відповідно до ст. 42 Закону.

11. Решту випадків використання об’єктів авторського права без згоди автора передбачено п. 4 — 6, 8 — 10 частини першої ст. 21 Закону. Але допускається встановлення законом і інших випадків, коли твори можуть використовуватись без згоди суб’єктів авторського права.

Стаття 445. Право автора на плату за використання його твору

1. Автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено цим Кодексом та іншим законом.

1. Правило ст. 445 ЦК не виключає чинності спеціальних норм, що надають особам право на вільне використання твору без виплати суб’єкту авторського права винагороди.

2. Автор (інший суб’єкт авторського права) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винятки з цього правила встановлені ст. 21 — 25 Закону (вони викладені в п. 2 — 11 коментаря до ст. 444 ЦК). Винагорода може здійснюватись у формі одноразового (паушального) платежу або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або в формі комбінації першого та другого варіантів.

3. Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення та використання твору встановлюється в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученнями суб’єктів авторського права організаціями колективного управління авторськими правами з особами, що використовують твори. Постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження мінімальних ставок винагород (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав» [303] встановлені мінімальні ставки авторської винагороди за публічне виконання творів, за відтворення творів шляхом звукозапису, за здачу примірників звукозаписів та аудіовізуальних творів (відеофільмів) у прокат, та відтворення творів образотворчого мистецтва і тиражування в промисловості творів авторів декоративно-прикладного мистецтва.

Стаття 446. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір

1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом.

1. Стаття, що коментується, встановлює строк чинності майнових прав інтелектуальної власності, що належать авторові. Ці права є чинним до того часу, доки автор живий. У разі смерті автора майнові права інтелектуальної власності на твір переходять до спадкоємців і є чинними впродовж строку, встановленого цією статтею.

2. Чинні закони України не встановлюють спеціальних правил щодо охорони прав на кінематографічні твори, як це передбачено п. 2 і 4 ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3]. Тому в Україні щодо таких творів застосовується строк, що наведений у попередньому пункті коментаря. Це ж стосується фотографічних творів.

3. Іншими особами, що мають авторське право протягом строків, встановлених ст. 446 ЦК, є спадкоємці автора, особи, що отримали авторське право на так звані службові твори (ст. 16 Закону), особи, що отримали авторське право на підставі договорів з зазначеними вище суб’єктами (авторами, спадкоємцями авторів, осіб, що отримали авторські права на службові твори, та їх правонаступниками).

4. Після смерті автора (останнього із співавторів) майнові авторські права є чинними протягом 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного після року смерті автора (останнього із співавторів). Це — максимально тривалий строк чинності майнових авторських прав. Він поширюється і на випадки, коли авторське право отримане на підставі договору: якби строк чинності майнових авторських прав, що передаються за договором, не визначався в договорі, він не може виходити за межі 70 років після смерті автора (останнього із співавторів).

5. Для творів, що оприлюднені анонімно чи під псевдонімом, встановлено строк охорони — сімдесят років після того, як твір було оприлюднено. Але підлягає застосуванню строк, що зазначений у попередньому пункті коментаря, в наступних випадках: 1) якщо протягом семидесяти років після того, як твір було оприлюднено, автор розкриває своє ім’я; 2) якщо прийнятий псевдонім не залишає сумнівів в особистості автора (ч. З ст. 28 Закону [176]).

6. Якщо твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно в часі томами, частинами, випусками тощо, строк дії авторського права визначається окремо для кожної опублікованої (оприлюдненої) частини твору (ч. 5 ст. 28 Закону).

7. Авторське право посмертно реабілітованих авторів діє протягом семидесяти років після реабілітації (ч. 6 ст. 28 Закону).

8. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування (ч. 7 ст. 28 Закону).

9. Будь-яка особа, котра після закінчення строку охорони авторського права по відношенню до неоприлюдненого твору вперше його оприлюднює, користується захистом, що є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був уперше оприлюднений (ч. 8 ст. 28 Закону).

Стаття 447. Правові наслідки закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір

1. Після закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір він може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

1. Зі спливом строку чинності авторського права твір стає суспільним надбанням. Це означає можливість для всіх осіб безоплатного використання твору. Але Кабінетом Міністрів можуть встановлюватись спеціальні відрахування до фондів творчих спілок за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням (ч. 3 ст. 30 Закону). Такі відрахування поки що не встановлені. Що стосується постанови Кабінету Міністрів «Про розміри відрахувань в фонди творчих спілок України за використання творів літератури та мистецтва» [271], то вона по суті встановлює податки, не передбачені Законом «Про систему оподаткування» [109], а тому не може застосовуватись.

2. Вільне використання твору, що став суспільним надбанням, не звільняє від обов’язку зазначення авторства та забезпечення недоторканності твору. Але забезпечення недоторканності в повному обсязі, як вона визначається в ст. 439 ЦК, навряд чи є можливим, оскільки спадкоємці мають право протидіяти лише «перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора» (ч. 1 ст. 439 ЦК; ч. 4 ст. 14 Закону). Таким чином, стає можливим супроводження твору без будь-якої згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо.

Стаття 448. Право автора на частку від суми продажу оригіналу твору

1. Автор має невідчужуване право на одержання грошової суми у розмірі п’яти відсотків від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненим автором. Зазначена сума сплачується продавцем оригіналу твору.

2. Право, встановлене частиною першою цієї статті, переходить до спадкоємців автора твору та спадкоємців цих спадкоємців і діє до спливу строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір, установленого статтею 446 цього Кодексу.

1. Право на частку від ціни продажу художнього твору в ст. 27 Закону називається правом слідування. Сфера дії ст. 448 ЦК є значно більш широкою, ніж сфера дії ст. 27 Закону. Остання є чинною лише стосовно творів образотворчого мистецтва, а ст. 448 ЦК поширює дію права слідування і на рукописи (оригінали, а не видані певним накладом примірники) літературних творів, що відповідає п. 1 ст. 14ter Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3].

Стаття 449. Об’єкти суміжних прав

1. Об’єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об’єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є:

а) виконання;

б) фонограми;

в) відеограми;

г) програми (передачі) організацій мовлення.

1. У цій статті наводиться вичерпний перелік об’єктів суміжних прав. Україна є учасницею низки міжнародних договорів, що стосуються захисту суміжних прав. Зокрема, Україна приєдналась до Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм [16], Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення [12], Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми [25]. Із актів національного законодавства, що спрямовані на захист суміжних прав, крім Цивільного кодексу та Закону «Про авторське Право та суміжні права», слід звернути увагу перш за все на Закон «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» [203].

Стаття 450. Суб’єкти суміжних прав

1. Первинними суб’єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення вважається особа, ім’я (найменування) якої зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі організації мовлення.

2. Суб’єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи закону.

1. Виконавець як первинний суб’єкт суміжних прав — це актор, співак, музикант, танцюрист або інша особа, що виконує роль, співає, читає, декламує, виконує або будь-яким іншим способом бере участь у виконанні творів літератури чи мистецтва. Так визначається виконавець у ст. 3 Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення [12]. Варто додати, в ст. 1 Закону зазначається те, що правова охорона надається виконанню творів народної творчості, циркових, естрадних, лялькових номерів тощо. Виконавцем визнається також диригент музичних і музично-драматичних творів.

2. Виробник фонограми — це особа (фізична або юридична), яка першою здійснила звуковий запис звучання виконання або інших звуків. При цьому мається на увазі, що фонограма — це будь-який виключно звуковий запис звучання виконання або інших звуків. Запис виконання не перешкоджає виконавцеві, якщо інше не передбачено раніше укладеними виконавцем договорами, домовитись про запис нового виконання того ж твору з іншим виробником аудіограми, хоч би це виконання суттєво і не відрізнялось від виконання, що було записане раніше.

3. Виробник відеограми — це юридична або фізична особа, яка першою здійснила аудіовідеозапис виконання чи будь-якої події. Аудіовідеозапис — це запис звучання та зображення.

4. Організація мовлення — це телерадіоорганізація (редакція, студія, агентство, об’єднання, асоціація, компанія, радіостанція) з урахуванням того, що мовлення (телебачення та радіомовлення) — це передача на відстань звукової та зорової інформації за допомогою електромагнітних хвиль, що поширюються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів (ст. 1 Закону «Про телебачення та радіомовлення» [218]). Слід, однак, враховувати, що відповідно до ст. 1 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176] до організацій мовлення як суб’єктів суміжних прав відносяться організації не тільки ефірного, а й кабельного мовлення.

5. Суб’єктами суміжних прав можуть бути правонаступники первинних суб’єктів суміжних прав, а також особи, що отримали суміжні права відповідно до договорів з первинними суб’єктами цих прав.

Стаття 451. Виникнення суміжних прав

1. Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого його здійснення.

2. Право інтелектуальної власності на фонограму чи відеограму виникає з моменту її вироблення.

3. Право інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення виникає з моменту її першого здійснення.

4. Особа, яка має суміжне право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом.

1. Юридичним фактом, що породжує суміжні права, є виконання твору (для виконавця), виробництво фонограми, відеограми (для виробника фонограм, відеограм), оприлюднення передачі, програми (для організацій мовлення).

2. За наявності юридичного факту, з яким закон пов’язує виникнення суміжних прав, закон не вимагає виконання будь-яких формальностей для здійснення таких прав. Суб’єкт для сповіщення про свої суміжні права може зазначати на фонограмах, відеограмах і всіх їх примірниках, що розповсюджуються серед публіки на законних підставах, або їх упаковках знак охорони суміжних прав. Цей знак складається із:

1) латинської літери «Р», обведеної колом; 2) імені (назви) осіб, що мають щодо цих фонограм, відеограм суміжні права; 3) року першої публікації фонограми (відеограми).

Стаття 452. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав

1. Майновими правами інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав є:

1) право на використання об’єкта суміжних прав;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта суміжних прав;

3) право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта суміжних прав, у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав належать відповідно виконавцеві, виробнику фонограми, виробнику відеограми чи організації мовлення, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Стаття 452 ЦК встановлює тільки майнові права інтелектуальної власності на об’єкти суміжних прав. Немайнові права, що належать суб’єктам суміжних прав, визначаються ст. 38 Закону.

2. Виконавцеві надаються такі немайнові права: 1) вимагати визнання того, що він є виконавцем; 2) вимагати, щоб його ім’я або псевдонім зазначалися чи повідомлялися у зв’язку з кожним його виступом, записом чи виконанням (якщо це можливо); 3) вимагати забезпечення належної якості запису його виконання і протидіяти будь- якому перекрученню, спотворенню чи іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі і репутації.

3. Виробник фонограм та виробник відеограм має немайнові права зазначати своє ім’я (назву) на кожному носії запису або його упаковці поряд із зазначенням авторів, виконавців, назв творів, а також вимагати його згадування у процесі використання фонограми, відеограми.

4. Організація мовлення має право вимагати згадування своєї назви у зв’язку із записом, відтворенням, розповсюдженням своєї передачі і публічним повторним сповіщенням її іншою організацією мовлення.

5. У ст. 38 Закону не зазначається на невідчужуваність немайнових прав суб’єктів суміжних прав. Але вони є невідчужуваними в силу загального правила ч. 4 ст. 423 ЦК.

Стаття 453. Використання виконання

1. Використанням виконання є:

1) доведення виконання до відома публіки під час його здійснення;

2) записування (фіксування) виконання під час його здійснення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та передачі виконання за допомогою технічних засобів;

3) пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким способом та у будь-якій формі;

4) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника запису виконання;

5) оренда оригіналу чи примірника запису виконання;

6) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до записаного виконання з місця та в час, обраних нею.

2. Використанням виконання є також інші дії, встановлені законом.

1. Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 39 Закону виключним правом виконавців є право на публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір). У п. 1 ч. 1 ст. 453 ЦК такий спосіб використання виконання називається доведенням виконання до відома публіки під час його здійснення.

2. Правило п. 2 ч. 1 ст. 453 ЦК та п. «б» ч. 1 ст. 39 Закону про виключне право виконавця дозволяти або забороняти запис незаписаних (незафіксованих) виконань ні в якому разі не означає, що виконання, що є аналогічним раніше записаному (зафіксованому), може записуватись (фіксуватись) будь-якою особою. Запис є підготовкою до використання виконання, а будь-який суб’єкт інтелектуальної власності вправі забороняти використання (перешкоджати використанню) об’єкта права інтелектуальної власності, що йому належить.

3. Відповідно до п. «г» ч. 1 ст. 39 Закону [176] тільки виконавець може дати дозвіл на пряме або опосередковане відтворення зафіксованих виконань. Це правило доповнюється винятком, що викладений в ст. 43 Закону (див. п. 10 коментаря до ст. 453 ЦК). Зазвичай дозвіл на відтворення виконання надається виконавцем виробнику фонограми, відеограми в договорі про їх виготовлення.

4. Суміжні права на виконання можуть відчужуватись тільки виконавцем шляхом укладення договору купівлі-продажу або іншого цивільно-правового договору про передання права інтелектуальної власності. Примірники запису виконання можуть відчужуватись виконавцем або іншою особою з його дозволу. Такий продаж цього об’єкта інтелектуальної власності одержав назву першого продажу, оскільки примірники запису виконання — без обмежень — можуть відчужуватись (передаватись) повторно. Пункт 2 ст. 8 Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми [25] залишає на розсуд Договірних Сторін встановлення правила про вичерпання виключного права виконавців першим продажем або іншим переданням права власності на оригінал чи примірник виконання, записаного з дозволу виконавця. Але п. 4 ч. 1 ст. 453 ЦК визнає виключним правом виконавця будь-який продаж (не тільки перший) оригіналу чи примірника запису виконання. Аналогічним чином п. 1 ст. 9 названого Договору визнає можливість встановлення національним законодавством виключного права виконавців дозволяти комерційний прокат для публіки оригіналу і примірників виконань, навіть після їх розповсюдження, здійсненого виконавцем або з його дозволу.

5. Якщо виконавець не дав згоди на комерційний прокат чи оренду виконання чи його примірників при фіксації виконання, зазначені способи використання оригіналу виконання чи його примірників (розпорядження ними) можливі за наявності дозволу виконавця.

6. Якщо при першій фіксації виконавець не дав дозволу на розповсюдження свого виконання через будь-які засоби зв’язку, що роблять виконання доступним для будь-якої особи, такий спосіб використання виконання є можливим лише з дозволу виконавця, за винятком випадків, що зазначені в ст. 43 Закону (див. п. 10 коментаря до ст. 453 ЦК).

7. З метою забезпечення прав виконавців і виробників фонограм та аудіограм ст. 3 Закону «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» [203] дозволяє розповсюдження на території України примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, а також їх прокат лише за умови їх маркування контрольними марками.

8. Розміри винагороди за використання фонограм і відеограм, опублікованих з комерційною метою, встановлені Кабінетом Міністрів [303].

9. При формулюванні обмежень майнових прав виконавців (вони поширюються на виробників фонограм, виробників відеограм та організацій мовлення) в ст. 42 Закону дається посилання на ст. 21 — 25 Закону, що встановлюють обмеження прав авторів. Проте із змісту ст. 42 Закону випливає, що стосовно виконавців, виробників фонограм, виробників відеограм та організацій мовлення застосовуються тільки обмеження, що встановлені ст. 23 Закону («Вільне відтворення примірників твору для навчання»). Але і вони застосовуються лише з додержанням таких умов: 1) відтворення примірника виконання здійснюється виключно з метою навчання або наукових досліджень; 2) забороняється експорт відтворених примірників; 3) виконавець (це стосується і виробників фонограм, виробників відеограм, організацій мовлення) має право на справедливу винагороду з урахуванням кількості відтворених примірників (автор при цьому права на винагороду відповідно до ст. 23 Закону не має).

10. Як обмеження прав виконавців (інших суб’єктів суміжних прав) кваліфікується надання фізичним особам права в домашніх умовах і виключно в особистих цілях відтворювати твори і виконання, зафіксовані в фонограмах, відеограмах та їх примірниках без згоди виконавців (інших суб’єктів суміжних прав), а також авторів, але з виплатою їм винагороди. При цьому встановлено наступний оригінальний спосіб формування коштів та виплати винагороди авторам, виконавцям, іншим суб’єктам суміжних прав.

Кабінет Міністрів визначив розміри відрахувань, що повинні провадитись (сплачуватись) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких можна здійснити відтворення фонограми, відеограми в домашніх умовах [305]. Встановлено також Порядок здійснення відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконання, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах [356]. Обов’язок провадити відрахування не поширюється на фізичних осіб, що ввозять таке обладнання та матеріальні носії на митну територію України виключно в особистих цілях і без комерційної мети. Зібрані кошти розподіляються між організаціями, що здійснюють колективне управління авторськими і суміжними правами та є на обліку в Державному департаменті. Імпортери перераховують відповідні кошти організаціями колективного управління при ввезенні зазначених обладнання та матеріальних носіїв, а виробники — щомісяця за результатами реалізації обладнання та матеріальних носіїв. Зібрані кошти розподіляються між авторами, виконавцями, виробниками фонограм (відеограм). Якщо угодами між організаціями колективного управління не передбачено інше, зібрані кошти розподіляються в таких пропорціях: 1) авторам — 50 відсотків; 2) виконавцям — 25 відсотків; 3) виробникам фонограм (відеограм) — 25 відсотків.

11. Якщо виконання зафіксоване в фонограмі, відеограмі, що опубліковані для використання з комерційною метою, то допускається таке пряме чи опосередковане використання фонограм, відеограм та їх примірників: 1) публічне виконання фонограми (її примірника) чи публічна демонстрація відеограми (її примірника); 2) публічне сповіщення в ефір; 3) публічне сповіщення виконання з допомогою дротових, кабельних засобів зв’язку. Збирання винагороди за такі способи використання виконання здійснюється організаціями колективного управління суміжними правами. Винагорода розподіляється в таких пропорціях: 1) виконавцям — 50 відсотків; 2) виробникам фонограм (відеограм) — 50 відсотків.

12. Формулювання ч. 2 ст. 36 Закону «виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів виконуваних творів та інших суб’єктів авторського права» слід тлумачити так, що порушення цієї умови виключає здійснення виконавцем своїх власних прав. Тим більше виключається захист цих прав судом.

13. Виконавець має право передавати (відчужувати) свої майнові права на підставі договору. У ч. 2 ст. 39 Закону визначаються істотні умови таких договорів: спосіб використання виконання; розмір і порядок виплати винагороди; строк дії договору і використання виконання; територія, на яку розповсюджуються передані права.

Якщо виконання використовується відповідно до договору в аудіовізуальному творі, вважається, що виконавець передав виробнику аудіовізуального твору або продюсеру такого твору всі майнові права на виконання. Інше може передбачатись договором.

14. Стосовно комерційного прокату (майнового найму) виконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, в п. «д» ч. 1 ст. 39 Закону [176] спеціально зазначається те, що комерційний прокат без згоди виконавця не допускається навіть після розповсюдження фонограми чи відеограми, в яких зафіксоване виконання.

Стаття 454. Використання фонограми, відеограми

1. Використанням фонограми, відеограми є:

1) пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми;

2) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника фонограми, відеограми;

3) оренда оригіналу чи примірника фонограми, відеограми;

4) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до фонограми, відеограми з місця та в час, обраних нею.

2. Використанням фонограми, відеограми є також інші дії, встановлені законом.

1. Виробники фонограм та виробники відеограм мають такі самі права на використання об’єктів суміжних прав, що і виконавці, за винятком прав, передбачених п. 1 і 2 ч. 1 ст. 453 ЦК. Вони мають також право укладати договори щодо об’єктів своїх суміжних прав.

2. Права виробників фонограм та відеограм обмежуються тими ж способами, що і права виконавців.

3. При використанні фонограм та відеограм виробники повинні дотримуватись прав суб’єктів авторського права та виконавців. Це правило ч. 2 ст. 36 Закону означає, що виробник у будь-якому разі може захищати свої права, хоч би він і порушував авторські права або права виконавців. Але виробник несе відповідальність перед суб’єктами авторського права та виконавцями.

Стаття 455. Використання передачі (програми) організації мовлення

1. Використанням передачі (програми) організації мовлення є:

1) здійснення (трансляція, ретрансляція) передачі (програми) організації мовлення;

2) записування (фіксування) передачі (програми) організації мовлення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та здійснення її за допомогою технічних засобів;

3) відтворення запису передачі (програми) організації мовлення;

4) представлення передачі (програми) організації мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату.

2. Використанням передачі (програми) організації мовлення є також інші дії, встановлені законом.

1. Ця стаття встановлює способи використання передач (програм) організацій мовлення, право на які надається таким організаціям. Записування (фіксування) передачі (програми) є не чим іншим, як виготовленням відеограми чи аудіограми. Тому у разі записування організація мовлення отримує права на використання аудіограми (чи відеограми), що встановлені ст. 454 ЦК для виробників аудіограм (відеограм).

Стаття 456. Строки чинності суміжних майнових прав

1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на виконання спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого запису виконання, а за відсутності такого запису — з 1 січня року, наступного за роком здійснення виконання.

2. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на фонограму, відеограму спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її опублікування, а за відсутності такого опублікування протягом п’ятдесяти років від дати її вироблення — з 1 січня року, наступного за роком вироблення фонограми, відеограми.

3. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її першого здійснення.

4. Законом в окремих випадках можуть встановлюватися інші строки чинності суміжних прав.

1. Строки чинності суміжних прав, що встановлені ст. 456 ЦК, поширюються і на спадкоємців виконавців, на спадкоємців чи правонаступників виробників фонограм, виробників Відеограм та організацій мовлення. Вони відлічуються від першого січня року, в якому мали місце факти, зазначені в ч. 1 — 3 цієї статті.

Стаття 457. Поняття наукового відкриття

1. Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.

1. Положення про право на наукове відкриття включені до Книги четвертої Цивільного кодексу, що озаглавлена «Право інтелектуальної власності». Назва глави 38 Цивільного кодексу також містить зазначення на право інтелектуальної власності. Але зміст цих положень свідчить про те, що зміст права інтелектуальної власності на наукове відкриття є вкрай обмеженим.

Відкриття може використовуватись будь-якою особою без одержання дозволу від автора, наукової установи, в зв’язку з роботою в якій було зроблене наукове відкриття, чи іншої особи. Це відповідає і міжнародному праву, що не передбачає охорони права на відкриття як на об’єкт інтелектуальної власності. Проте слід враховувати, що Конвенція, яка засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності [15], в зміст поняття «інтелектуальна власність» включає і права, що відносяться до відкриттів (ст. 2). Правда, ця Конвенція не формулює положень щодо змісту права інтелектуальної власності, а лише вирішує організаційні питання діяльності Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

2. Розуміння категорії відкриття передбачає наявність спеціальних знань. Так, в Державний реєстр відкриттів Союзу РСР були внесені такі відкриття, як відкриття явища вулканічної діяльності на Місяці, відкриття закономірності кристалізації (синтезу) алмазу із вуглецю.

Це мало що говорить юристу, що не має спеціальних знань. Тому треба враховувати, що Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції, що було чинним в Союзі РСР, не визнавало географічних, археологічних, палеонтологічних відкриттів, відкриттів родовищ корисних копалин, відкриттів у галузі суспільних наук. Неможливість визнання таких відкриттів об’єктами права інтелектуальної власності випливає також із ст. 457 ЦК.

Стаття 458. Право на наукове відкриття

1. Автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву.

2. Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом.

1. Стаття, що коментується, встановлює лише одне право автора відкриття — право присвоєння науковому відкриттю свого імені або спеціальної назви. Але це — не єдине право автора відкриття. Автор отримує також немайнове право на визнання його автором відкриття, а також інші немайнові права, що встановлені ч. 1 ст. 423 ЦК.

2. Стаття 458 ЦК передбачає засвідчення права на наукове відкриття дипломом. У 1978 р. було підписано Женевський договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів. В Україні правила щодо реєстрації наукових відкриттів не встановлювались. Не встановлювався і порядок видачі дипломів, що засвідчують право на наукове відкриття. Це пов’язане перш за все з тим, що наукові відкриття робляться дуже рідко. Тому, коли в Україні в дев’яності роки двадцятого століття проводилось оновлення законодавства про інтелектуальну власність, правове регулювання відносин щодо наукових відкриттів не змінювалось.

3. Заявку на відкриття слід подати до Державного департаменту інтелектуальної власності, який і повинен провести експертизу, за наявності підстав — видати диплом.

4. Стаття 458 ЦК не закріплює прямо за авторами відкриттів права на винагороду. В Україні не є чинним Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції в частині, що встановлює право авторів відкриттів на винагороду. Зокрема, розмір винагороди, що встановлений цим Положенням, застосовуватись не може в зв’язку з тим, що в Україні не знаходяться в обігу карбованці Союзу РСР.

Винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційне найменування, географічне зазначення визнаються об’єктами промислової власності. Але Цивільний кодекс цей останній термін («промислова власність») не вживає і не формулює положень, що були спільними для названих об’єктів промислової власності. Не формулюють їх і інші акти законодавства України. Разом з тим належить враховувати, що такі загальні положення є в міжнародно-правових актах, зокрема в Паризькій конвенції про охорону промислової власності.

Праву на винахід, корисну модель та промисловий зразок присвячені закони «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] та «Про охорону прав на промислові зразки» [77].

Стаття 459. Придатність винаходу для набуття права інтелектуальної власності на нього

1. Винахід вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо він, відповідно до закону, є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового використання.

2. Об’єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології.

3. Законом можуть бути встановлені продукти та процеси, які не є придатними для набуття права інтелектуальної власності на них відповідно до цієї статті.

1. Винахід і корисна модель визначаються в ст. 1 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» через родове поняття результату інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології (техніки).

2. Об’єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини тощо), спосіб (зокрема, процес у будь-якій сфері технології), а також застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням.

3. Не можуть отримати правову охорону як винаходи об’єкти, що не відповідають визначенню винаходу, зокрема відкриття, наукові теорії, математичні методи; методи організації та управління господарством; плани, умовні позначення, розклади, правила; методи виконання розумових операцій; комп’ютерні програми (це — об’єкт авторського права); результати художнього конструювання (це — об’єкт права на промисловий зразок); топографії інтегральних мікросхем (права на топографії інтегральних мікросхем захищаються відповідно до спеціального закону).

4. Умовами патентоздатності винаходу є новизна, винахідницький рівень і промислова придатність. Винахід визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Рівень техніки включає відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Державного департаменту або до дати пріоритету (якщо він заявлений).

Ознака новизни вважається відсутньою, якщо раніше іншою особою була подана аналогічна заявка. На визнання винаходу новим не впливає, розкриття інформації про нього винахідником чи особою, що прямо чи опосередковано отримала від винахідника таку інформацію протягом 12 місяців до дати подання заявки до Державного департаменту (до дати пріоритету, якщо його заявлено).

5. Винахідницький рівень визнається наявним, якщо для фахівця зміст винаходу не є очевидним. При цьому попередньо подані іншими особами заявки, за якими не видано патенти, не враховуються.

6. Винаходом може бути визнане тільки таке технічне рішення, яке може бути використане в промисловості або в іншій сфері діяльності.

7. Правова охорона надається винаходу, що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі.

Стаття 460. Придатність корисної моделі для набуття права інтелектуальної власності на неї

1. Корисна модель вважається придатною для набуття права інтелектуальної власності на неї, якщо вона, відповідно до закону, є новою і придатною для промислового використання.

2. Об’єктом корисної моделі може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології.

3. Законом можуть бути встановлені продукти та процеси, які не є придатними для набуття права інтелектуальної власності на них відповідно до цієї статті.

1. До прийняття 15 грудня 1993 р. Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» українське законодавство не знало категорії корисної моделі. Вона не використовувалась і в законодавстві Союзу РСР. Тому необхідна практика щодо цього об’єкта інтелектуальної власності в Україні не опрацьована. Більш того, законодавець досить чітко не визначився стосовно змісту поняття корисної моделі. У ст. 1 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] (у первинній редакції) корисна модель визначалась як нове і промислово придатне конструктивне виконання пристрою. Але в подальшому визначення корисної моделі як конструктивного виконання пристрою було виключене із названого Закону. Не дається воно і в Цивільному кодексі. Проте наведене визначення корисної моделі виражає її сутність.

2. Якщо винаходом є пристрій, то корисною моделлю буде конструктивне його виконання. Якщо ж винаходом є речовина або спосіб, то вести мову про корисну модель було б недоречно.

3. Корисною моделлю відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не можуть бути ті ж результати творчої діяльності, які не можуть бути об’єктом винаходу (див. п. 3, 6 коментаря до ст. 459 ЦК).

Стаття 461. Придатність промислового зразка для набуття права інтелектуальної власності на нього

1. Промисловий зразок вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо він, відповідно до закону, є новим.

2. Об’єктом промислового зразка можуть бути форма, цалюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу.

1. Промисловий зразок визначається як результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання. Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок або розфарбування, або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу та призначаються для задоволення естетичних та ергономічних потреб (ст. 1, 5 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77]).

2. Промисловий зразок вважається новим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі до дати подання заявки або (якщо заявлено пріоритет) до дати пріоритету.

3. На патентоспроможність промислового зразка не впливає розкриття інформації про промисловий зразок автором або особою, яка одержала від автора прямо чи опосередковано інформацію про промисловий зразок, протягом шести місяців до дати подання заявки або до дати пріоритету (якщо заявлено пріоритет).

4. Не можуть бути визнані промисловими зразками об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована продукція; об’єкти нестійких форм із рідких, газоподібних, сипких та їм подібних речовин.

Стаття 462. Засвідчення набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом.

2. Обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корисної моделі, сукупністю суттєвих ознак промислового зразка.

3. Умови та порядок видачі патенту встановлюються законом.

1. Для отримання патенту, що засвідчує право на винахід, корисну модель або промисловий зразок, подається заявка до Державного департаменту.

2. Порядок подання заявки на видачу патента на винахід або корисну модель визначається Законом «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі». Затверджені також Правила складання та подання заявки на видачу патента України на винахід (корисну модель [342]).

3. Встановлені досить суворі вимоги щодо оформлення заявки та документів, що до неї додаються. Так, на видачу патенту на винахід (корисну модель) заявка складається українською мовою та повинна містити: 1) заявку про видачу патенту на винахід з проведенням кваліфікаційної експертизи чи деклараційного патенту на винахід (корисну модель); 2) опис винаходу (корисної моделі); 3) формулу винаходу (корисної моделі); 4) креслення (якщо на них є посилання в описі); 5) реферат. Щодо всіх цих складових заявки встановлені суворі формальні вимоги. Проте виключення із цих загальних та суворих правил є непоодинокими та суттєвими, що значно лібералізує ці правила в цілому. Незважаючи на суворі формальні вимоги, датою подання заявки до Державного департаменту вважається дата одержання ним матеріалів, що повинні містити принаймні: 1) заяву у довільній формі (українською мовою); 2) відомості про заявника та його адресу (українською мовою); 3) матеріал, що справляє враження опису винаходу (корисної моделі); 4) частину матеріалу, яку можна прийняти за формулу винаходу (корисної моделі). Ці матеріали можуть бути викладені будь-якою мовою, але для збереження дати подання заявки їх переклад українською мовою повинен надійти до Державного департаменту не пізніше двох місяців з дня подання заявки.

4. Заявник на свій розсуд має право подати до Державного департаменту заявку на видачу на винахід патенту чи деклараційного патенту (на корисну модель видається тільки деклараційний патент).

У будь-який час до одержання заявником рішення про видачу патенту (деклараційного патенту) він може перетворити заявку на видачу патенту в заявку на видачу деклараційного патенту і навпаки. Відповідно встановлені диференційовані правила про проведення експертизи заявки:

1) рішення про видачу деклараційного патенту на винахід приймається за результатами формальної експертизи заявки на відповідність її вимогам, що встановлені ст. 12 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»;

2) рішення про видачу патенту на винахід приймається за результатами кваліфікаційної експертизи заявки. Кваліфікаційна експертиза проводиться за клопотанням заявника, що може бути подане протягом трьох років з дня подання заявки, за умови сплати встановленого збору.

5. Заявка на видачу патенту на промисловий зразок подається відповідно до ст. 11 — 13 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» та Правил складання та подачі заявки на видачу патенту України на промисловий зразок [347]. Цими актами також встановлюються мінімальні вимоги до попередньої заявки (ч. 1 ст. 12 названого Закону) та більш високі вимоги до заявки, що є підставою для видачі патенту (ч. 4 ст. 11 цього ж Закону).

6. Строк пріоритету попередньої заявки на промисловий зразок встановлений тривалістю шість місяців.

7. Рішення про видачу патенту на промисловий зразок приймається за результатами формальної експертизи заявки.

8. Особа має право запатентувати винахід, корисну модель, промисловий зразок в Україні, іноземній державі або подати міжнародну заявку відповідно до Договору про патентну кооперацію. Але ч. 2 ст. 37 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» зобов’язує відповідних суб’єктів до подання заявки на одержання документа на винахід (корисну модель) в орган іноземної держави, в тому числі міжнародної заявки, подати заявку до Державного департаменту та повідомити про намір патентування в іноземній державі.

Стаття 463. Суб’єкти права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель та промисловий зразок є:

1) винахідник, автор промислового зразка;

2) інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.

1. За загальним правилом, право на отримання патенту належить винахідникові (авторові корисної моделі, промислового зразка). Особи, які спільним трудом створили винахід, корисну модель чи промисловий зразок, мають рівні права на отримання патенту. При цьому не вважаються авторами винаходу, корисної моделі, промислового зразка фізичні особи, що не внесли особистого творчого внеску, а лише надали авторам технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при створенні винаходу, корисної моделі або промислового зразка чи при оформленні заявки.

2. Право на отримання патенту на службовий винахід, корисну модель, промисловий зразок, за загальним правилом, має роботодавець. При цьому відповідно до ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] та ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77] поняття службового належить поширювати на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, що створені при виконанні трудових обов’язків, а також (за аналогією) — обов’язків, передбачених цивільно-правовими договорами. Законодавство допускає, що трудовим чи цивільно-правовим договором буде встановлено інший порядок розподілу прав на отримання патенту та прав, що із нього випливають, між роботодавцем (замовником) та працівником (виконавцем). Для реалізації роботодавцем (замовником) зазначеного права на автора службового винаходу (корисної моделі), промислового зразка покладається обов’язок письмово повідомити роботодавця про створення об’єкта інтелектуальної власності. Протягом чотирьох місяців роботодавець повинен прийняти одне із таких рішень: 1) подати заявку на видачу патенту; 2) передати права на подання заявки та отримання патенту іншій особі; 3) прийняти рішення про збереження винаходу як конфіденційної інформації. Якщо в цей строк роботодавець не реалізував зазначене право, право на отримання патенту переходить до автора. Якщо винахід збережено як конфіденційну інформацію і протягом чотирьох років роботодавець не подав заявку на видачу патенту на винахід, право на подачу заявки переходить до автора. У цей же строк роботодавець повинен укласти з автором об’єкта інтелектуальної власності договір про виплату винагороди відповідно до економічної цінності об’єкту інтелектуальної власності або іншої вигоди, яку отримав роботодавець.

3. Суб’єктами права на винахід, корисну модель, промисловий зразок можуть бути також правонаступники осіб, що мають право на отримання патенту. Майнові права на винахід, корисну модель, промисловий зразок можуть набуватися за договором.

Стаття 464. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Майновими правами інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є:

1) право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка;

2) виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензії);

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в,тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Способами використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка визнаються: 1) виготовлення, пропонування для продажу, застосування, ввезення, зберігання, інше введення в господарський обіг в зазначених цілях продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу, корисної моделі, промислового зразка; 2) застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей спосіб, знає про те, що він охороняється патентом, або якщо це є очевидним; 3) пропонування для продажу, введення в господарський обіг, застосування, ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосередньо із застосуванням процесу, що охороняється патентом.

2. Продукт визнається виготовленим із застосуванням винаходу (корисної моделі), а запатентований процес визнається застосованим, якщо при цьому використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу або ознаку, що еквівалентна їй (ч. 2 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).

3. Схожі правила, що визначають використання промислового зразка, встановлені ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки».

4. Відповідно до ч. 2 ст. 31 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не визнаються порушенням прав, що випливають з патенту, наступні способи використання винаходу (корисної моделі): 1) використання їх в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово чи випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що винахід (корисна модель) використовується виключно для потреб зазначеного засобу; 2) без комерційної мети; 3) з науковою метою або з метою проведення експерименту; 4) за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо) з повідомленням власника та виплатою йому компенсації. Закон «Про охорону прав на промислові зразки» (ст. 22) не визнає порушенням прав, що випливають із патенту на промисловий зразок, такі ж дії стосовно промислових зразків (правило про використання об’єкта інтелектуальної власності при виготовленні ліків не може стосуватись промислового зразка).

5. Не є порушенням прав, що випливають із патенту, введення в господарський обіг продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), якщо продукт особа придбала без порушення прав власника.

6. У ч. 4 ст. 31 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» сформульоване оригінальне правило, відповідно до якого використання продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу, особою, яка придбала цей продукт і при цьому не знала і не могла знати, що продукт виготовлено з порушенням прав володільця патенту, не є порушенням прав володільця патенту. Зазвичай у цивільному законодавстві такі дії визнаються порушенням за відсутності вини. Після одержання відповідного повідомлення власника об’єкта інтелектуальної власності використання продукту повинне бути припинене, а суб’єкту інтелектуальної власності повинна бути виплачена винагорода за користування об’єктом інтелектуальної власності, що раніше мало місце.

7. Стаття 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] встановлює такі правила, що обмежують права володільця патенту:

1) якщо винахід, корисна модель не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дня офіційної публікації про видачу патенту або від дня, коли використання патенту було припинено, будь-яка особа, що виявляє бажання і готовність використовувати винахід (корисну модель), може звернутись до суду з заявою про надання їй дозволу на це на умовах невиключної ліцензії. До заяви про це слід надати докази відмови власника від укладення ліцензійного договору. Якщо власник об’єкта інтелектуальної власності не надасть доказів наявності поважних причин невикористання чи недостатнього використання цього об’єкта, суд виносить рішення про надання заявникові невиключної ліцензії. У рішенні суду визначається обсяг використання, строк дії дозволу, розмір і порядок виплати винагороди власнику патенту. Таке ж правило сформульоване в ст. 23 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [55] стосовно промислових зразків. Належить враховувати, що ст. 5 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2] встановлює стосовно таких випадків чотирьохрічний строк від дня подання заявки на патент. Повинен застосовуватись такий строк, що спливає пізніше;

2) на власника патенту покладається обов’язок дати дозвіл на використання винаходу (корисної моделі) власнику пізніше запатентованого винаходу (корисної моделі), якщо цей останній призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги, але не може використовуватись без раніше запатентованого винаходу (корисної моделі). Подібне правило стосовно промислових зразків сформульоване в ст. 23 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»;

3) за умов воєнного або надзвичайного стану Кабінет Міністрів, виходячи з інтересів суспільства, має право дозволити використання винаходу (корисної моделі) визначеній ним особі, на умовах невиключної ліцензії з виплатою власникові патенту компенсації;

4) якщо власник патенту на секретний винахід чи корисну модель не може досягти згоди з особою, визначеною Державним експертом, про умови надання цій особі дозволу на використання секретного винаходу (корисної моделі), Кабінет Міністрів має право дозволити цій особи використання такого об’єкта інтелектуальної власності на умовах невиключної ліцензії.

Стаття 465. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.

2. Законом можуть бути встановлені умови тимчасової чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід до набрання ними чинності відповідно до частини першої цієї статті.

3. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід спливає через двадцять років, що відліковуються від дати подання заявки на винахід в установленому законом порядку. Цей строк може бути продовжений в установленому законом порядку щодо винаходу, використання якого потребує спеціальних випробувань та офіційного дозволу.

4. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на корисну модель спливає через десять років від дати подання заявки на корисну модель в установленому законом порядку.

5. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на промисловий зразок спливає через п’ятнадцять років від дати подання заявки на промисловий зразок в установленому законом порядку.

1. Закони «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (ст. 22) та «Про охорону прав на промислові зразки» (ст. 17) вживають термін «реєстрація патенту». Співставлення цих статей, з одного боку, та ч. 1 ст. 465 ЦК — з другого, дає підстави для висновку про те, що реєстрація патенту, по термінології названих двох законів, означає те ж саме, що і державна реєстрація прав, засвідчених патентом, за термінологією п. 1 ст. 465 ЦК.

2. Державна реєстрація майнових прав, засвідчених патентом (реєстрація патенту), здійснюється шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру патентів України на винаходи (відповідно до Положення про Державний реєстр патентів України на винаходи та порядок видачі патентів [344] або до Державного реєстру патентів України на корисні моделі (відповідно до Положення про Державний реєстр патентів України на корисні моделі та порядок видачі патентів [346]), або до Державного реєстру патентів України на промислові зразки (відповідно до Положення про Державний реєстр патентів України на промислові зразки та порядок видачі патентів [343]).

Записи до названих Реєстрів вносяться на підставі рішень про видачу патентів, що приймаються Державним департаментом. Дата державної реєстрації майнових прав, засвідчених патентом (дата реєстрації патенту), заноситься до патенту як дата, з якої набирають чинності права, що випливають із патенту.

3. Стосовно винаходів ст. 21 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» встановлює правила про тимчасову правову охорону. Тимчасова правова охорона на винахід діє від дня публікації відомостей про заявку на винахід, що здійснюється в офіційному бюлетені Державного департаменту відповідно до ч. 16 ст. 16 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», до дня публікації в цьому ж бюлетені відомостей про видачу патенту на винахід або повідомлення про припинення діловодства щодо заявки.

4. Майнові права, що засвідчені патентом на винахід (він видається за результатами кваліфікаційної експертизи заявки, зокрема на світову новизну відповідно до ч. 13 — 16 ст. 16 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі») є чинними протягом 20 років від дня подання заявки до Державного департаменту. Можливість продовження строку чинності цих прав на строк, що дорівнює періоду від дати подання заявки до дати одержання дозволу відповідного компетентного органу на використання, встановлена лише стосовно лікарських засобів, засобів захисту рослин або тварин, що містять в собі винахід. У будь-якому разі цей строк не може перевищувати п’яти років (ч. 4 ст. 6 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).

5. Майнові права, що випливають із деклараційного патенту, є чинними протягом 6 років з дня подання заявки до Державного департаменту. При цьому слід враховувати, що будь-яка особа має право протягом трьох років від дати подання заявки заявити клопотання про кваліфікаційну експертизу заявки (за умови сплати встановленого збору), за результатами якої деклараційний патент може бути визнаний в судовому порядку недійсним.

6. У зв’язку з введенням в дію Цивільного кодексу втратили чинність положення ч. 5 ст. 5 Закону «Про охорону прав на промислові зразки», що встановлює строк дії майнових прав на промисловий зразок, який суперечить ч. 5 ст. 465 ЦК, та можливість продовження чинності патенту на строк до 5 років.

Стаття 466. Дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.

1. Власник патенту (деклараційного патенту) на винахід, корисну модель, промисловий зразок має право в будь-який час відмовитись від патенту шляхом подачі заявки до Державного департаменту. Відмова набирає чинності від дати публікації про це в офіційному бюлетені (ч. 1 ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [ 1,55]; ст. 24 «Про охорону прав на промислові зразки» [77]).. Така відмова повинна кваліфікуватись як односторонній правочин, юридичні наслідки якого закон пов’язує з іншими юридичними фактами. Стосовно винаходів та корисних моделей забороняється повна або часткова відмова від патенту без попередження особи, якій надано право на використання таких об’єктів інтелектуальної власності за ліцензійним договором, зареєстрованим в Україні, а також у разі накладення арешту на майно власника патенту, якщо до складу описаного майна входять права, що засвідчені патентом. Відмова від патенту за таких умов дає право особі, права якої порушено відмовою від патенту, вимагати визнання недійсними заяви про відмову від патенту, рішення Державного департаменту про припинення дії патенту та запису про припинення дії патенту, внесеного до відповідного Реєстру.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; ч. 2 ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» чинність патенту припиняється у разі несплати у встановлений строк річного збору за підтримання його чинності.

Стаття 467. Правові наслідки припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. У разі припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок ці об’єкти можуть вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

2. Якщо у зв’язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на використання цих об’єктів, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Право на використання засвідчених патентом винаходів, корисних моделей та промислових зразків після припинення майнових прав на них має будь-яка фізична або юридична особа.

2. Частина 2 ст. 467 ЦК не виключає пред’явлення вимоги про визнання недійсними відмови від патенту, рішення про припинення дії патенту та запису про це у Реєстрі.

Стаття 468. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.

1. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі передбачено стосовно випадків, коли їх чинність припинена у зв’язку з несплатою річного збору за підтримання чинності патенту. У таких випадках чинність майнових прав інтелектуальної власності припиняється з першого дня року, за який не сплачено збір. Але впродовж 12 місяців з цього дня можлива сплата збору, що на 50 відсотків перевищує встановлений розмір збору. За таких умов чинність патенту відновлюється (абзац четвертий ч. 2 ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [117]). Такі ж правила встановлені ч. 2 ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [55], але стосовно промислових зразків встановлено строк 6 місяців, протягом якого (після припинення чинності патенту) можлива сплата збору.

Стаття 469. Визнання прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок недійсними

1. Права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

1. Хоч в ст. 469 ЦК мова і йде про визнання недійсними прав, що засвідчуються патентом, у ст. 33 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 25 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» йдеться про визнання недійсним патенту. Логічним було б пред’явлення вимоги про визнання недійсним рішення про видачу патенту, самого патенту та його державної реєстрації, а також прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель чи промисловий зразок.

2. Патент може бути визнано недійсним лише у судовому порядку. Патент — це не правочин, а акт державного органу (більш точним було б стверджувати, що таким актом є рішення Державного департаменту про видачу патенту). Він може оспорюватись в адміністративному суді в межах строку, встановленого ст. 99 КАС [45].

3. Підставою для визнання патенту недійсним є наявність у формулі винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, що наведена в патенті, ознак, яких не було в поданій заявці (наявність у сукупності суттєвих ознак промислового зразка, що зазначені в патенті, ознак, яких не було в заявці). Патент визнається недійсним судом у випадках виявленої невідповідності винаходу, корисної моделі, промислового зразка умовам патентоспроможності, що визначені ст. 7 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 6 Закону «Про охорону прав на промислові зразки».

Підставою для визнання патенту недійсним є також порушення суб’єктом права інтелектуальної власності порядку патентування винаходу, корисної моделі, промислового зразка в іноземних державах (ст. 33 — 37 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; ст. 25, 29 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»).

Стаття 470. Право попереднього користувача на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала винахід, корисну модель, промисловий зразок в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

1. Стаття, що коментується, визначає зміст права попереднього користування та встановлює обмежені можливості на передання (перехід) цього права до іншої особи.

2. Введення в дію нового Цивільного кодексу не вплинуло на чинність абзацу другого ч. 1 ст. 31 Закону «Про охорону прав на винаходи і «корисні моделі» [155], що обмежує право попереднього користування тим обсягом користування, яким він був на дату подання заявки.

Такий самий висновок треба зробити і стосовно промислових зразків, оскільки ч. 1 ст. 22 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77] визнає за суб’єктом права попереднього користування «право на продовження цього використання». Слова, що взяті в лапки, повинні тлумачитись як продовження використання промислового зразка в тому ж обсязі і не можуть тлумачитись так, що суб’єкт має право безмежно поширювати обсяг використання промислового зразка.

Стаття 471. Придатність компонування інтегральної мікросхеми для набуття права інтелектуальної власності на нього

1. Компонування інтегральної мікросхеми вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо воно є оригінальним.

1. Стаття, що коментується, встановлює одну ознаку компонування інтегральних мікросхем, за наявності якої воно вважається придатним для набуття на нього права інтелектуальної власності. Такою ознакою є оригінальність компонування інтегральних мікросхем. Таке ж правило формулюється в ч. 1 ст. 5 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]. Частина 2 цієї ж статті формулює презумпцію оригінальності компонування інтегральних мікросхем і встановлює, що компонування інтегральних мікросхем визнається оригінальним, якщо воно не створене шляхом прямого відтворення (копіювання) іншого компонування інтегральних мікросхем, має відмінності, що надають йому нові властивості, і не було відоме у галузі мікроелектроніки до дати подання заявки або до дати його першого використання.

2. Не перешкоджає визнанню компонування інтегральних мікросхем оригінальним наявність у ньому елементів, що були відомі в галузі мікроелектроніки на одну із зазначених в попередньому пункті коментаря дат. У таких випадках правова охорона щодо неї може бути надана, якщо сукупність елементів компонування інтегральних мікросхем в цілому відповідає зазначеним вище вимогам.

Компонування інтегральних мікросхем визнається оригінальним, хоча б автор чи інша особа, що одержала інформацію від автора, розкрили інформацію про неї, якщо від дати розкриття інформації пройшло не більше двох років. Якщо заінтересована особа доведе факт розкриття інформації, достовірність дати розкриття інформації чи першого використання, компонування інтегральних мікросхем не може бути визнане оригінальним та зареєстроване.

Стаття 472. Засвідчення набуття права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

1. Набуття права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми засвідчується свідоцтвом.

2. Обсяг правової охорони компонування інтегральної мікросхеми визначається зображенням цього компонування на матеріальному носієві.

3. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються, законом.

1. Цивільний кодекс формулює тільки найбільш загальні положення щодо охорони права на компонування (топографії) інтегральних мікросхем (ІМС). Тому після введення в дію нового Цивільного кодексу зберіг чинність Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (далі в межах коментаря до глави 40 Цивільного кодексу — Закон).

У зв’язку з введенням в дію нового Цивільного кодексу зміни до Закону не вносилися. Тому в Цивільному кодексі використовується термін «компонування» інтегральних мікросхем, а в Законі — «топографія» інтегральних мікросхем. .

2. Компонування інтегральної мікросхеми визначається в ст. 1 Закону як зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів мікросхем та з’єднань між ними.

3. Документом, що засвідчує право на компонування інтегральної мікросхеми, є свідоцтво, що видається Державним департаментом. Свідоцтво може бути видане за умови, що компонування інтегральних мікросхем відповідає умовам охороноздатності, що визначаються ст. 471 ЦК, ст. 5 Закону, тобто є оригінальним.

4. Якщо до Державного департаменту надійшло дві чи більше заявок на одне і те ж компонування інтегральних мікросхем від різних заявників, то право на реєстрацію компонування належить тому заявникові, заявка якого має більш ранню дату подання (див. п. 2 коментаря до ст. 475 ЦК), або, якщо заявлено більш ранню дату першого використання компонування інтегральних мікросхем, за умови, що вказана заявка не відкликана або за нею не прийнято рішення про відмову в реєстрації компонування інтегральних мікросхем (ст. 8 Закону).

5. Порядок складання та подачі заявки визначається ст. 9 Закону та Правилами складання, подачі та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми [349]. Заявка повинна містити матеріали, що ідентифікують інтегральну мікросхему. Якщо заявник вважає будь-який шар компонування інтегральних мікросхем або його частини такими, що містять конфіденційну інформацію, цей шар в цілому або його частину можна вилучити та включити до складу матеріалів, що ідентифікують компонування інтегральних мікросхем, в закодованій формі.

6. Експертиза заявки на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем проводиться лише за формальними ознаками. Тому реєстрація компонування інтегральних мікросхем здійснюється під відповідальність заявника за її охороноздатність.

7. За результатами експертизи заявка може бути відхилена, якщо буде встановлено, що об’єкт не належить до таких, що охороняються. Рішення про відхилення заявки може бути оскаржене у встановленому порядку до Апеляційної ради Державного департаменту протягом двох місяців від дати його одержання заявником. Скарга повинна бути розглянута Апеляційною радою протягом двох місяців від дати її надходження, про що виноситься рішення, що підлягає затвердженню наказом керівника Державного департаменту.

8. За позитивними наслідками експертизи заявки за формальними ознаками Державний департамент приймає рішення про реєстрацію компонування інтегральних мікросхем й вносить запис про реєстрацію до Державного реєстру України топографій ІМС, про що здійснюється публікація в офіційному бюлетені. Протягом місяця після державної реєстрації компонування інтегральних мікросхем видається (висилається) свідоцтво про державну реєстрацію компонування інтегральної мікросхеми (ІМС). Якщо співавторів (заявників) декілька, видається тільки одне свідоцтво (ч. 1 ст. 14 Закону [119]).

9. Будь-яка особа в межах строку, встановленого ст. 99 КАС [45], що, за загальним правилом, має відраховуватись від дня опублікування офіційних відомостей про зареєстроване компонування інтегральних мікросхем, має право оскаржити до суду відповідне рішення Державного департаменту.

Стаття 473. Суб’єкти права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:

1) автор компонування інтегральної мікросхеми;

2) інші особи, які набули прав на компонування інтегральної мікросхеми за договором чи законом.

1. Право на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем належить авторові або його правонаступникові. Співавтори мають однакові права на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем, але вони можуть домовитись про інше. Зокрема, не виключається домовленість про те, що право на реєстрацію та одержання свідоцтва належить одному чи декільком із співавторів. Але і при цьому не може укладатись договір про відчуження одним чи декількома авторами права авторства, оскільки право авторства є невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково. Що стосується свідоцтва, то із нього випливають лише майнові права.

2. Як і щодо винаходів та деяких інших об’єктів інтелектуальної власності, стосовно компонування інтегральних мікросхем встановлено, що право авторства не може належати особам, які при створенні компонування інтегральних мікросхем надавали авторові лише технічну, організаційну чи матеріальну допомогу або сприяли оформленню матеріалів для одержання правового захисту, але не внесли особистого творчого внеску у створення компонування інтегральних мікросхем.

3. Право на реєстрацію та одержання свідоцтва про право на компонування інтегральних мікросхем належить роботодавцю, якщо компонування інтегральних мікросхем створено в зв’язку з виконанням автором трудових обов’язків чи за спеціальним дорученням роботодавця. На автора за таких умов покладається обов’язок подати роботодавцю письмове повідомлення про створення охороноздатного компонування інтегральних мікросхем. Роботодавець протягом чотирьох місяців повинен або подати заявку на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем, або прийняти рішення про збереження його як конфіденційної інформації, про що автору повідомляється письмово. В іншому випадку право на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем переходить до автора. Якщо роботодавець скористався правом на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем або на збереження його як конфіденційної інформації, автор отримує суб’єктивне цивільне право на винагороду. Розмір винагороди Закон прямо не визначає, але приписує виплачувати її відповідно до економічної цінності компонування інтегральних мікросхем та іншої вигоди, яку одержав чи міг одержати роботодавець чи його правонаступник. Конкретний розмір винагороди авторові визначається договором між автором та роботодавцем. Він повинен бути укладений не пізніше чотирьох місяців від дати одержання роботодавцем повідомлення, на яке зазначалося вище. Сплив цього строку не припиняє права автора на винагороду, а лише є підставою для звернення до суду з позовом про спонукання до укладення договору. У судовому порядку вирішується і спір про розмір та умови виплати винагороди.

Стаття 474. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

1. Майновими правами інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:

1) право на використання компонування інтегральної мікросхеми;

2) виключне право дозволяти використання компонування інтегральної мікросхеми;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню компонування інтегральної мікросхеми, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми належать володільцю відповідного свідоцтва, якщо інше не встановлено законом чи договором.

1. Власник зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем має виключне право використовувати його на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших власників зареєстрованих компонувань інтегральних мікросхем. Винятки з цього правила можуть встановлюватись тільки законом. Законом відповідно до ч. 1 ст. 474 ЦК повинні встановлюватись і способи використання компонувань інтегральних мікросхем. Вони встановлені ч. 3 ст. 16 Закону. Це: 1) копіювання компонувань інтегральних мікросхем; 2) виготовлення ІМС з застосуванням даного компонування; 3) виготовлення будь-яких виробів, що містять такі ІМС; 4) ввезення таких ІМС та виробів, що їх містять, на митну територію України; 5) пропонування для продажу, продаж, зберігання в зазначених цілях та інше введення в обіг ІМС, виготовленої із застосуванням даного компонування, та будь-яких виробів, що містять такі компонування ІМС. Визначається, що ІМС є виготовленою із застосуванням зареєстрованого компонування, якщо при цьому використано всі елементи, які визначають компонування ІМС оригінальним.

2. Власник зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем має право сповіщати про реєстрацію компонування ІМС шляхом позначення компонування, або виробів, що містять таке компонування, літерою «Т» із зазначенням дати початку строку дії виключного права на використання компонування інтегральних мікросхем (ч. 7 ст. 16 Закону) та інформації, що надає можливість ідентифікувати володільця прав на компонування інтегральних мікросхем.

3. Якщо свідоцтво належить кільком особам, використання зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем здійснюється відповідно до договору між ними. У разі відсутності згоди кожен із власників прав на зареєстроване компонування ІМС має право використовувати її на свій розсуд, але жоден із них не має права укладати договори про видачу дозволу (ліцензії) на використання зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем або передачу права власності на нього.

4. Володілець свідоцтва про державну реєстрацію компонування інтегральних мікросхем має право укладати договори про передання права власності на компонування ІМС та про надання дозволу на використання компонування ІМС. Такі договори відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону вважаються дійсними за умови укладання їх у письмовій формі та наявності підписів сторін. Це відповідає ч. 1 ст. 1114 ЦК. Але слід враховувати, що спеціальним правилом ч. 2 ст. 1114 ЦК встановлено, що факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності підлягає державній реєстрації, якщо відповідні права є чинними після їх державної реєстрації. Це узгоджується з ч. 1 ст. 475 ЦК, відповідно до якої всі майнові права на компонування інтегральних мікросхем є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Але ж ми звертали увагу на те, що на цей час цивільне законодавство передбачає реєстрацію компонування інтегральних мікросхем, а не прав на них. До введення реєстрації майнових прав на компонування інтегральних мікросхем договори про передання прав на використання компонування інтегральних мікросхем слід вважати чинними з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов у формі, якої вимагає закон (ч. 1 ст. 638 ЦК). Проте внесення до Державного реєстру України топографій інтегральних мікросхем запису про. передання майнових прав інтелектуальної власності на компонування ІМС можливе з ініціативи сторони договору про передання прав на компонування інтегральних мікросхем (ч. 5 ст. 16 Закону [119]). Порядок реєстрації договорів визначається Інструкцією про розгляд та реєстрацію договору про передачу права власності на топографії інтегральних мікросхем та ліцензійного договору на використання топографії інтегральних мікросхем.

5. Можливість правомірного використання компонування інтегральних мікросхем без дозволу володільця свідоцтва передбачено ст. 17 Закону. Крім того, виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки, Кабінет Міністрів може дозволити використання компонування ІМС без згоди власника, але з виплатою йому відповідної компенсації.

6. Встановлюються також випадки, коли використання зареєстрованого компонування ІМС не визнається порушенням прав, що надаються володільцю свідоцтва про державну реєстрацію компонування ІМС:

1) не визнається порушенням використання зареєстрованого компонування ІМС у конструкції чи в процесі експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово чи випадково знаходиться у водах чи на території України, за умови, що вона використовується лише для потреб зазначеного засобу;

2) не визнається порушенням використання компонування ІМС без комерційної мети, з науковою метою або в порядку експерименту та за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія, епізоотія тощо).

7. Не визнається порушенням прав використання компонування ІМС, якщо при придбанні ІМС набувач не знав і не міг знати, що ця ІМС або відповідний виріб були виготовлені та введені в обіг з порушенням прав власника зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем. Проте після одержання повідомлення про це особа зобов’язана припинити використання ІМС або виплатити компенсацію власнику компонування ІМС.

8. На власника зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем покладається обов’язок добросовісно користуватися виключним правом, що надається реєстрацією.

Стаття 475. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

1. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.

2. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми спливає через десять років, що відліковуються від дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми в установленому законом порядку.

1. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем виникають з дня їх державної реєстрації, тобто з наступної дати після їх реєстрації права інтелектуальної власності на компонування ІМС набувають чинності. Зазначення на виникнення прав з дати їх (прав) державної реєстрації на цей час не узгоджується зі ст. 12 та 16 Закону «Про захист прав на топографії інтегральних мікросхем». Стаття 12 зазначеного Закону передбачає реєстрацію топографій інтегральних мікросхем, а ст. 16 встановлює, що права «випливають із реєстрації топографії інтегральних мікросхем». Частина 2 та 3 ст. 16 цього Закону містять перелік майнових прав, які надає власникові топографії інтегральних мікросхем її реєстрація. Ці спеціальні правила і підлягають застосуванню, хоч послідовність законодавця у пов’язуванні виникнення майнових прав інтелектуальної власності з днем їх (прав) державної реєстрації виявляється в цілій низці статей Цивільного кодексу (ч. 1 ст. 465; ч. 1 ст. 475; ч. 1 ст. 488).

2. Хоч майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем виникають з дня реєстрації компонування, десятирічний строк чинності таких прав відлічується від дати подання заявки в установленому Законом порядку. При визначенні цієї дати слід керуватися ст. 10 та ч. 8 і 9 ст. 11 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем». Датою подання заявки є дата отримання її Державним департаментом інтелектуальної власності, за умови відповідності заявки вимогам закону, та сплати збору за подання заявки. У разі невідповідності матеріалів заявки вимогам закону заявникові надсилається повідомлення. Якщо невідповідність усунуто протягом двох місяців з дня отримання повідомлення, датою подання заявки вважається дата отримання виправлених матеріалів закладом експертизи. В іншому випадку заявка вважається неподаною.

3. Десятирічний строк чинності прав на топографії ІМС не може продовжуватись.

Стаття 476. Дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.

1. Із статті, що коментується, випливає, що майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем можуть бути припинені достроково за ініціативою особи, якій вони належать. Це відповідає загальному правилу ч. 3 ст. 12 ЦК. Порядок відмови суб’єкта від майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем не встановлено. З огляду на те, що майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем виникають з дня державної реєстрації, припинення цих прав повинне пов’язуватись з внесенням відповідного запису до Державного реєстру топографій інтегральних мікросхем.

2. Стаття 475 ЦК викладена недостатньо чітко. Але ж із її змісту можна зробити висновок про те, що слова «за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону» (ч. 1 ст. 475 ЦК) стосуються підтримання чинності цих прав впродовж десятирічного строку (ч. 2 ст. 475 ЦК). Тому невиконання вимоги про внесення платежів за підтримання чинності прав могло б вести до припинення майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем. Але на цей час законодавство не передбачає внесення платежів за підтримання чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем.

Стаття 477. Правові наслідки спливу строку чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

1. У разі припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми воно може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

2. Якщо у зв’язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на його використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Зі спливом зазначеного в ст. 475 ЦК десятирічного строку будь-яка особа має право без обмеження та безоплатно використовувати компонування IMC.

2. Відмова суб’єкта права на топографії ІМС від цього права не припиняє права на використання компонування ІМС, яке було ним надане іншим особам на підставі ліцензійного договору. Але ж одержання будь-якою особою можливості використовувати компонування ІМС може спричинити ліцензіату збитки. У зв’язку з цим на власника (ліцензіара) покладається обов’язок відшкодувати збитки, що завдані ліцензіатам припиненням права.

Стаття 478. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми

1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.

1. Стаття, що коментується, має на увазі перш за все припинення чинності прав, засвідчених свідоцтвом, у зв’язку з невиконанням вимог щодо підтримання чинності цих прав. Але чинне законодавство не передбачає внесення платежів за підтримання чинності прав, засвідчених свідоцтвом. Тому ст. 478 ЦК буде застосовуватись після встановлення правил про підтримання чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем.

Стаття 479. Визнання прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми недійсними

1. Права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

1. Оскільки конструкція визнання недійсними прав на зареєстровану топографію ІМС є новою для цивільного права України, в практиці слід одночасно пред’являти три вимоги: 1) про визнання недійсними прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем (як це передбачено ст. 479 ЦК); 2) про визнання недійсною реєстрації компонування інтегральних мікросхем (як це передбачено ст. 20 Закону «Про захист прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]); 3) про визнання недійсним свідоцтва, що засвідчує право інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем (оскільки витребувати свідоцтво у особи, на ім’я якої воно було видане, може бути неможливим, а наявність його у особи може призвести до порушення прав заінтересованих осіб).

2. Підставою для пред’явлення в суді зазначених вище вимог ст. 20 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» визнає: 1) невідповідність зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем умовам охороноздатності; 2) подання заявки на одержання охорони прав на компонування інтегральних мікросхем в орган іноземної держави до подання заявки в Україні або без повідомлення Державного департаменту інтелектуальної власності про наміри подання заявки в іноземній державі; 3) порушення прав інших осіб внаслідок реєстрації компонування інтегральних мікросхем.

3. З метою наступного звернення до суду з позовом про визнання реєстрації недійсною будь-яка особа має право подати клопотання про проведення експертизи топографії ІМС на відповідність її умовам охороноздатності. З таким клопотанням належить звертатися до Державного департаменту, сплативши за це встановлений збір (код 12200 Розмірів зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310]).

Стаття 480. Право попереднього користувача на компонування інтегральної мікросхеми

1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала компонування інтегральної мікросхеми в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано компонування інтегральної мікросхеми або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

1. Ця стаття встановлює ті ж правила щодо попереднього користування, які встановлені стосовно винаходів, корисних моделей, промислових зразків, торговельних марок.

Стаття 481. Поняття та об’єкти раціоналізаторської пропозиції

1. Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності.

2. Об’єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об’єкт або процес.

1. Відносини щодо раціоналізаторських пропозицій регулюються Цивільним кодексом, Тимчасовим положенням про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні [249] (в частині, що не суперечить Цивільному кодексу) (далі — Тимчасове положення), а також Положенням про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію та порядок його видачі [319].

2. Цивільний кодекс дещо розширює зміст поняття раціоналізаторської пропозиції. Відповідно до п. 9 названого Тимчасового положення раціоналізаторська пропозиція повинна передбачати створення або зміну конструкції виробів, технології виробництва, техніки, що застосовується, та складу матеріалу. Стаття 481 ЦК визнає раціоналізаторською пропозицією не тільки технічне або технологічне, а й організаційне рішення.

Разом з тим і в тому випадку, коли раціоналізаторська пропозиція є організаційним рішенням, її об’єктом може бути тільки матеріальний об’єкт або процес. Це означає, що пропозиції щодо вдосконалення організації управління та праці, не пов’язані з матеріальними об’єктами або процесами, не можуть бути кваліфіковані як раціоналізаторські.

3. Пропозиція має ознаку раціоналізаторської, якщо вона є новою для підприємства, якому вона подана, тобто, відповідно до джерел інформації, що є у юридичної особи, пропозиція не була відома їй в обсязі, достатньому для її практичного використання. На новизну раціоналізаторської пропозиції не впливає її використання за ініціативою власника за місцем подачі протягом не більше трьох місяців до подачі заявки (п. 9 зазначеного Тимчасового Положення [249]).

Стаття 482. Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції

1. Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції визначається її описом, а також кресленнями, якщо вони подані.

1. Автор раціоналізаторської пропозиції сам визначає в заявці, описі чи кресленнях зміст рішення, що заявляється як раціоналізаторська пропозиція. Якщо при цьому не порушуються права інших осіб, в межах, що заявлені, здійснюється охорона майнових і немайнових прав автора раціоналізаторської пропозиції, а також особи, яка отримала майнові права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію.

Стаття 483. Суб’єкти права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію є її автор та юридична особа, якій ця пропозиція подана.

1. Автор раціоналізаторської пропозиції та юридична особа, якій вона подана, називаються суб’єктами права інтелектуальної власності. Більш детально питання суб’єктів повинні вирішуватись на підставі норм, що сформульовані в главі 35 Цивільного кодексу «Загальні положення про право інтелектуальної власності», а також шляхом застосування аналогії.

2. Можливе співавторство у створенні раціоналізаторської пропозиції. Співавторами не можуть визнаватись особи, що надали авторові (авторам) тільки технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні — так можна стверджувати, застосовуючи за аналогією ч. 4 ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]. У випадках створення раціоналізаторської пропозиції у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків або доручення роботодавця немайнові права належать авторові, а майнові — авторові та роботодавцеві (ст. 429 ЦК). Стосовно майнових прав сторони можуть домовитись про інше.

3. Жодна особа не несе обов’язку прийняття раціоналізаторської пропозиції. Це питання кожна особа, до якої звернувся з заявою автор раціоналізаторської пропозиції, вирішує на свій розсуд. Але прийнявши раціоналізаторську пропозицію, особа несе обов’язки, що випливають із законодавства та договору між автором раціоналізаторської пропозиції та особою, що її прийняла.

4. Якщо особа прийняла раціоналізаторську пропозицію, вона повинна зареєструвати заявку та протягом місяця прийняти рішення по суті заявки (п. 35 Тимчасового Положення). При визнанні поданого рішення раціоналізаторською пропозицією заявникові видається свідоцтво відповідно до форми, що встановлена Положенням про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію та порядок його видачі [319].

5. Можливість звернення до декількох осіб з раціоналізаторською пропозицією не виключається. Але договором між автором та особою, що першою прийняла раціоналізаторську пропозицію, авторові може бути заборонено передавати раціоналізаторську пропозицію іншим особам.

Стаття 484. Права суб’єктів права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію

1. Автор раціоналізаторської пропозиції має право на добросовісне заохочення від юридичної особи, якій ця пропозиція подана.

2. Юридична особа, яка визнала пропозицію раціоналізаторською, має право на використання цієї пропозиції у будь-якому обсязі.

1. Автор раціоналізаторської пропозиції має особисті немайнові права відповідно до ст. 423 ЦК.

2. Формулювання ч. 1 ст. 484 ЦК виключає застосування п. 53 Тимчасового Положення, що визначає розмір винагороди, яка виплачується авторові раціоналізаторської пропозиції. Відповідно до ч. 1 ст. 484 ЦК заохочення, в т.ч. і винагорода, що виплачується авторові, повинне мати ознаку добросовісного. Таким чином, розмір винагороди визначається Цивільним кодексом через використання оціночного поняття. Для працівників, які внесли раціоналізаторську пропозицію, що зумовила зміну технічних норм і розцінок, передбачено збереження попередніх розцінок протягом шести місяців від дати початку його впровадження (частина перша ст. 91 КЗпП [28]).

Стаття 485. Види прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин

1. Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин становлять:

1) особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені державною реєстрацією;

2) майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом;

3) майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин, породи тварин, засвідчене державною реєстрацією.

1. Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин включає особисті немайнові права. Особисті немайнові права зазвичай належать автору. Тому ч. 1 ст. 37 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185] встановлює, що особисте немайнове право авторства особа набуває від дати державної реєстрації сорту.

2. Державна реєстрація сорту рослин здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру сортів рослин, придатних до поширення в Україні (ч. 1 ст. 33 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185]). Ведення цього Державного реєстру покладено на Державну службу з охорони прав на сорти рослин (Держсортслужбу).

3. Державна реєстрація сорту рослин здійснюється на підставі рішення, яке приймається Держсортслужбою за результатами розгляду заявки на сорт рослин. Право на подання заявки на сорт рослин належить автору сорту (селекціонеру). Сорт рослин може бути створений спільно декількома селекціонерами. У такому разі всі вони мають однакові права на подання заявки.

4. У разі, коли сорт створено селекціонером у зв’язку з виконанням службових обов’язків або за дорученням роботодавця з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва, обладнання, матеріальних і фінансових засобів роботодавця, і договором між селекціонером і роботодавцем не передбачено інше, право на подання заявки належить роботодавцю. Але за наявності таких обставин право на подання заявки переходить до автора, якщо роботодавець протягом 60 днів від дати отримання від автора повідомлення про створення нового сорту рослин не подасть заявку на сорт рослин. Сплив Зазначеного строку безпосередньо не дає автору права на подання заявки. Роботодавець може використовувати сорт як конфіденційну інформацію (без державної реєстрації). Якщо він попередив про це автора, то право подання заявки переходить до автора тільки за умови, що роботодавець не буде використовувати сорт рослин протягом чотирьох років від дня отримання повідомлення автора про створення нового сорту рослин.

5. Державній реєстрації підлягає тільки сорт, що вважається охороноздатним, тобто якщо за проявом ознак, переданих певним генотипом чи певного комбінацією генотипів, він є:

— новим. Таким є сорт, матеріал якого не продавався чи будь-яким іншим способом не передавався для комерційного використання. Ця ознака не втрачається, якщо пере- дання мало місце не більше як впродовж одного року до дня, який вважається датою подання заявки (у відповідних випадках — більш тривалого часу до цього дня);

— вирізняльним. Ознака вирізняльності вважається наявною, якщо створений сорт чітко вирізняється з-поміж інших сортів, загальновідомих до дати, на яку заявка на сорт вважається поданою;

— однорідним.. Таким вважається сорт рослин, якщо з урахуванням можливостей його розмноження рослини цього сорту залишаються достатньо схожими за своїми основними ознаками, вказаними в описі сорту;

— стабільним. Таким вважається сорт, якщо його основні ознаки, указані в описі сорту, залишаються незмінними після неодноразового розмноження (ст. 11 Закону «Про охорону прав на сорти рослин»).

6. Заявка на сорт підлягає експертизі. Спочатку проводиться формальна експертиза на предмет відповідності формальних ознак заявки вимогам законодавства (ст. 26 Закону «Про захист прав на сорти рослин»). Потім за клопотанням заявника проводиться кваліфікаційна експертиза, за результатами якої приймається рішення про державну реєстрацію сорту рослин.

7. Державна реєстрація сорту рослин не є єдиним способом засвідчення немайнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ч. 4 ст. 37 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» автор сорту має право на свою вимогу одержати свідоцтво про авторство на сорт рослин.

8. Немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин передбачаються ст. 37 Закону «Про охорону прав на сорти рослин». їх зміст в основному відповідає ст. 423 ЦК. Названий Закон не допускає виникнення немайнових прав на сорт рослин у інших осіб (крім автора) або передання таким особам особистих немайнових прав на сорт рослин. Стосовно права авторства ч. 3 ст. 37 ЦК прямо забороняє його відчуження або інше передання. Немайнові права на сорт рослин підтверджуються свідоцтвом про авторство на сорт.

9. Про майнові права на сорт рослин, породу тварин див. коментар до ст. 487 ЦК. Майнові права на сорт рослин підтверджуються патентом, який видається впродовж місячного строку після внесення в Державний реєстр прав власників сортів рослин (скорочено — Державний реєстр патентів) відповідного запису. Такий запис вважається державною реєстрацією права на сорт. Якщо заявка на сорт рослин подається автором, він може клопотати тільки про реєстрацію сорту. Це клопотання задовольняється шляхом реєстрації сорту рослин в Державному реєстрі заявок на сорт рослин та видачі свідоцтва про авторство на сорт.

10. Право на поширення сорту рослин як об’єкта інтелектуальної власності, який виражено в певному селекційному матеріалі, виникає за умови реєстрації сорту відповідно до Положення про Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні [304]. Стаття 18 Закону «Про насіння і садибний матеріал» [119] допускає введення в обіг насіння і садибного матеріалу після їх визнання державними органами управління та контролю в насінництві і розсадництві. Однією із форм такого визнання є внесення сорту рослин до згаданого вище Державного реєстру.

11. Закон «Про племінну справу у тваринництві» [145], Положення про Державний племінний реєстр [349] та інші акти законодавства не передбачають включення до Державного племінного реєстру відомостей про осіб, які створили нову породу тварин. Тому здійснення особистих немайнових прав інтелектуальної власності на породу тварин стане можливим за умови прийняття відповідних актів законодавства, які будуть передбачати умови та порядок внесення до відповідного реєстру відомостей про авторів селекційних досягнень у тваринництві.

Зазначення в ст. 25 Закону «Про племінну справу у тваринництві» на те, що селекційне досягнення в галузі племінного тваринництва визнається винаходом у встановленому законом порядку, не є достатнім для висновку про те, що стосовно цього об’єкта інтелектуальної власності має застосовуватись Закон «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]. Такий висновок не відповідає ст. 485 — 487 ЦК. Він не враховує також специфіки селекційних досліджень в тваринництві як об’єктів інтелектуальної власності. З урахуванням цього у ч. З ст. 6 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» прямо зазначається на те, що правова охорона згідно з цим Законом не поширюється на породи тварин.

12. Майнові права інтелектуальної власності на породу тварин відповідно до п. 2 ст. 485 ЦК також підлягають посвідченню патентом. До реалізації цієї вимоги шляхом прийняття відповідних актів законодавства зберігають чинність положення Закону «Про племінну справу у тваринництві».

Об’єктами державної реєстрації є племінні тварини і племінні стада. Вона здійснюється шляхом вчинення відповідних записів до державних книг племінних тварин (стосовно племінних тварин) або Державного племінного реєстру (стосовно племінних стад). Безпосередньо реєстрацію здійснює Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією Міністерства аграрної політики України. Умовою державної реєстрації племінних тварин і племінних стад є відповідність їх вимогам, встановленим до племінних (генетичних) ресурсів ст. 10 Закону «Про племінну справу у тваринництві».

13. На власника племінних ресурсів покладається обов’язок отримати племінне свідоцтво (сертифікат) відповідно до Положення про племінне свідоцтво (сертифікат) [351]. Законодавство про племінне тваринництво не диференціює право інтелектуальної власності на селекційні досягнення в тваринництві і речове право на племінні (генетичні) ресурси. Відповідно не встановлюються норми, що регулюють-відносини між суб’єктами права інтелектуальної власності на селекційні досягнення в тваринництві і суб’єктами речового права на племінні (генетичні) ресурси. Але на підставі ст. 485 — 488 ЦК не виключається захист права інтелектуальної власності на селекційні досягнення в тваринництві суб’єктом такого права, в тому числі і перед власником племінних (генетичних) ресурсів, який на відповідній підставі отримав речове право на тварин, в яких містяться об’єкти права інтелектуальної власності.

14. На власників племінних (генетичних) ресурсів покладається обов’язок в установленому порядку отримати дозвіл на право використання таких ресурсів (частина друга ст. 7 Закону «Про племінну справу у тваринництві» [145]).

Стаття 486. Суб’єкти права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин є:

1) автор сорту рослин, породи тварин;

2) інші особи, які набули майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин за договором чи законом.

1. Суб’єктом права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин завжди є автор. Обсяг його права може залежати від обставин, передбачених законом, але в будь-якому випадку право авторства може належати тільки йому, оскільки воно не відчужується. Це випливає із ч. 4 ст. 423 ЦК, що допускає відчуження особистих немайнових прав інтелектуальної власності лише у випадках, передбачених законом, і відсутністю в законах положень про можливість відчуження права авторства.

2. Стаття, що коментується, вперше прямо визнає суб’єктом права інтелектуальної власності автора породи тварин. До прийняття нового Цивільного кодексу термін «автор породи тварин» взагалі не використовувався, а особисті немайнові права на породи тварин не реєструвались. Очевидно, в недалекому майбутньому буде прийнято нормативно-правові акти, якими буде встановлено порядок державної реєстрації порід тварин як об’єктів інтелектуальної власності.

3. Право автора на сорт рослин може виникати із факту державної реєстрації сорту відповідно до Положення про Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні [304]. Тоді воно включає до себе тільки особисті немайнові права. Автор сорту за відповідних умов може бути зареєстрований як власник сорту і отримати патент відповідно до Положення про Державний реєстр прав власників сортів рослин та про видачу патентів України на сорти рослин. За таких умов він отримує майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин.

4. Отримання статусу автора породи тварин, хоч і передбачене ст. 486 ЦК, але є неможливим, оскільки особисті немайнові права інтелектуальної власності на породу тварин повинні бути засвідчені державною реєстрацією (п. 1 ст. 485 ЦК), а чинне законодавство не передбачає внесення до Державного племінного реєстру відомостей про автора.

5. Інші особи, які є суб’єктами права інтелектуальної власності на сорти рослин, породи тварин, — це перш за все юридичні особи, що є стосовно авторів сортів рослин роботодавцями, які подали заявку на сорт та отримали патент. Майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин набувають також виробники насіння і садибного матеріалу, які уклали ліцензійні договори на використання сортів рослин з власниками сортів (частина друга ст. 15 Закону «Про насіння і садибний матеріал» [119]).

6. Майнові права інтелектуальної власності на породи тварин можуть належати підприємствам з племінної справи і фізичним особам —підприємцям, що здійснюють діяльність у цій сфері (ст. 5 Закону «Про племінну справу у тваринництві»). Положенням про відповідність суб’єктів племінної справи у тваринництві статусу селекційного центру, підприємства (об’єднання) з племінної справи у тваринництві, заводської конюшні, контрольно-випробувальної станції, контрольно-випробувальної станції з птахівництва, іподрому, трендепо, підприємства (лабораторії) генетичного контролю, підприємства (лабораторії) з трансплантації ембріонів, підприємства (лабораторії) з оцінки якості тваринницької продукції [350] встановлені вимоги до суб’єктів племінної справи. Суб’єкти племінної справи підлягають державній атестації та переатестації відповідно до Положення про присвоєння відповідних статусів суб’єктам племінної справи в тваринництві. Інші суб’єкти не можуть набувати майнових прав інтелектуальної власності на породи тварин.

Стаття 487. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом

1. Майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідченими патентом, є:

1) право на використання сорту рослин, породи тварин, придатних для поширення в Україні;

2) виключне право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рослин, породи тварин, у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Як і стосовно більшості об’єктів інтелектуальної власності щодо власників сорту рослин і породи тварин встановлюється, що вони мають право на використання сорту рослин, породи тварин, які визнані придатними для поширення в Україні.

2. Використання сорту рослин полягає в: 1) виробництві або відтворенні (розмноженні) матеріалу сорту; 2) доведенні матеріалу сорту до кондиції з метою розмноження;

3) пропонування матеріалу сорту до продажу; 4) продажу або введенні іншим способом в комерційний обіг матеріалу сорту; 5) вивезенні матеріалу сорту за межі митної території України; 6) ввезенні матеріалу сорту на територію України; 7) зберіганні матеріалу сорту в цілях використання в будь-який із зазначених вище способів. Без дозволу власника сорту рослин ніхто не може зазначеними способами використовувати матеріал сорту. Право власника давати такий дозвіл є виключним. Воно поширюється також щодо сортів, які є похідними, або які нечітко відрізняються від сорту власника, або виробництво яких потребує багаторазового використання сорту власника (ч. 2, 3 Закону «Про захист прав на сорти рослин»).

3. Майнове право власника сорту може бути внеском до статутного чи складеного капіталу юридичної особи, використовуватись у спільній діяльності. Воно може бути предметом застави.

4. Очевидно, у такі ж чи інші подібні способи можуть використовуватись і майнові права інтелектуальної власності на породи тварин за умови, що вони будуть засвідчені відповідними документами.

5. Власникові сорту рослин, породи тварин належить виключне право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин. Дозвіл (ліцензія) на використання сорту рослин видається шляхом укладення ліцензійного договору.

6. Спеціально зазначається на право власника сорту заповісти своє майнове право на сорт (ч. 2 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185]). Це не перешкоджає спадкуванню майнових прав на сорт рослин за законом в порядку, що встановлений законодавством про спадкування.

7. Стосовно майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин встановлена низка правил, що обмежують ці права власника сорту або надають право використання сорту за певних умов іншим особам (ст. 43 — 47 Закону «Про захист прав на сорти рослин»).

За умови воєнного чи надзвичайного стану Кабінет Міністрів може видати на строк до чотирьох років примусову ліцензію визначеній ним особі з мотивів суспільної необхідності з виплатою власникові сорту відповідної компенсації. Кабінету Міністрів навіть надається право вимагати від власника сорту надати на прийнятних фінансових умовах у розпорядження ліцензіата матеріал для розмноження сорту в обсягах, достатніх для належного здійснення прав, наданих ліцензією.

8. Правова конструкція вичерпання виключного права автора сорту рослин (ст. 45 названого Закону) стосується не сорту рослин, а матеріалу сорту, який (матеріал) власник сорту продав чи передав на іншій правовій підставі.

9. Визнається право попереднього користування сортом рослин за особою, яка до дати, яка вважається датою подання заявки, в інтересах свого господарства або ділової практики добросовісно використовувала в Україні згодом заявлений сорт або здійснила для цього ефективну і серйозну підготовку.

Виключне право власника не поширюється на дії будь-якої особи щодо матеріалів сорту, що охороняється, якщо вони здійснені як приватні та з некомерційними цілями, в експериментальних цілях, з метою створення інших сортів на основі сорту, що охороняється.

Стаття 488. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин

1. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом, є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.

2. Законом можуть бути встановлені умови тимчасової чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин до набрання ними чинності відповідно до частини першої цієї статті.

3. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин спливає через тридцять років, а щодо дерев та винограду — через тридцять п’ять років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав.

4. Чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може бути припинено достроково або поновлено у випадках та у порядку, встановлених законом.

5. Право на поширення сорту рослин, породи тварин є чинним з дати, наступної за датою його державної реєстрації, та діє безстроково за умови підтримання чинності цього права відповідно до закону.

6. Чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може бути припинено достроково або поновлено у випадках та у порядку, встановлених законом.

1. Майнові права на сорт рослин, породу тварин мають бути засвідчені патентом. Це законодавець послідовно підкреслює в п. 2 ст. 485, ч. 1 ст. 487 і ч. 1 ст. 488 ЦК. Зазначені майнові права є чинними з дня, наступного за днем їх (тобто прав) державної реєстрації. Стосовно майнових прав на сорти рослин це узгоджується зі ст. 33 Закону «Про захист прав на сорти рослин», що передбачає державну реєстрацію сорту в Державному реєстрі сортів рослин, придатних для поширення в Україні, та державну реєстрацію прав на сорт в Державному реєстрі прав власників сортів рослин (стисло він називається Реєстром патентів). Державна реєстрація прав на сорт здійснюється на підставі рішення Держсортслужби після сплати заявником державного мита за реєстрацію права на сорт.

2. Стосовно майнових прав на породи тварин законодавство не передбачає їх реєстрації. Тому слід визнати, що вони виникають з дня реєстрації племінних тварин шляхом внесення відповідних даних про них до державних книг племінних тварин, якщо реєструються племінні тварини, що були виведені вперше.

3. Підтримання чинності майнових прав на сорти рослин передбачає сплату суб’єктом майнових прав збору (ст. 42 Закону «Про захист прав на сорти рослин»). Це правило із зазначеної статті не виключалось. Але ж Порядком порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310], сплата такого збору не передбачена.

4. Тимчасова правова охорона надається відповідно до ст. 32 Закону «Про захист прав на сорти рослин» від дати подання заявки. Тимчасова правова охорона поширюється на сорти тих родів і видів рослин, які відповідно до ст. 29 названого Закону підлягають державному випробуванню в Україні. Стосовно прав на породи тварин тимчасова правова охорона не передбачена.

5. Чинність майнових прав на сорти рослин, породи тварин обмежується строком 30 років, а стосовно сортів деревних та чагарникових культур і винограду — строком 35 років. Стаття 46 Закону «Про захист прав на сорти рослин» встановлює підстави дострокового припинення майнових прав власника сорту: 1) відмова власника від права на сорт і патенту шляхом подання письмового повідомлення до Держсортслужби. Якщо власник сорту не є його автором, відмова власника дає автору переважне право на одержання майнових прав і патенту протягом трьох місяців після отримання зазначеного повідомлення; 2) рішення центрального органу виконавчої влади з питань сільського господарства і продовольства у випадках, передбачених ч. З ст. 50 цього Закону.

Крім дострокового припинення майнового права на сорт рослин передбачається визнання майнового права на сорт недійсним за рішенням суду. Разом з визнанням майнового права власника сорту недійсним визнаються недійсними в тому ж обсязі державна реєстрація цього права та патент, що його засвідчує. Це правило ч. 2 ст. 52 Закону «Про захист прав на сорти рослин» виявляє позицію законодавця щодо вимог (їх три), які мають формулюватись у позовній заяві, та питань, які мають бути вирішені в судовому рішенні.

6. Варто звернути увагу на те, що внаслідок недостатньо уважного редагування ч. 4 та 6 ст. 488 ЦК виявились тотожними. Це свідчить про те, що закони пишуть і приймають не на небі, але ж хотілося, щоб законодавець був ближче у своїй досконалості до Творця.

7. Зі спливом зазначених вище строків, а у відповідних випадках — достроково, майнові права на сорт рослин, породу тварин припиняються. Частини 4 та 6 ст. 488 ЦК встановлюють, що право на поширення сорту діє безстроково. Хоч це положення і включене до статті, що присвячена майновим правам інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, воно виходить за межі цих прав. Воно може належати будь-якій особі, в тому числі і суб’єкту майнових прав інтелектуальної власності, що припинені відповідно до закону.

Право на поширення сорту рослин, породи тварин виникає на підставі його реєстрації з дня, наступного після реєстрації. Стосовно сортів рослин Порядок поширення в Україні сорту, на який не поширюється виключне право власника [304], встановлює, що право на поширення сорту надається особі, що отримала статус підтримувана сорту. Як підтримувач сорту може бути зареєстрована і особа, що раніше була власником сорту.

Стаття 489. Правова охорона комерційного найменування

1. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

2. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

3. Відомості про комерційне найменування можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом.

4. Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

1. Звертає на себе увагу та обставина, що в ст. 489 ЦК вживається термін «особа» для зазначення суб’єкта права інтелектуальної власності на комерційне найменування. Лише у ст. 491 ЦК зазначається на ліквідацію юридичної особи як на підставу припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування. Але це не може бути достатнім для твердження про те, що суб’єктом права інтелектуальної власності на комерційне найменування може бути тільки юридична особа. Стосовно багатьох прав і правовідносин (зобов’язань) зазначається на те, що вони припиняються в зв’язку з ліквідацією юридичної особи. Проте це не перешкоджає фізичним особам набувати таких прав чи вступати у відповідні правовідносини. Отже, суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційне найменування можуть бути не тільки юридичні, а і фізичні особи. Зокрема, особа, що зареєстрована як підприємець, може мати комерційне найменування та використовувати його. Ця особа має право, але не зобов’язана використовувати на вивісках, упаковці, в рекламі своє прізвище та ім’я. Вона може відкрити, наприклад, мережу магазинів, присвоївши їм своє комерційне найменування.

2. Суб’єктом права інтелектуальної власності на комерційне найменування може бути тільки суб’єкт, що здійснює комерційну господарську діяльність, підприємництво, як воно визначається в ст. 42 ГК [42].

3. Стосовно юридичних осіб, що здійснюють комерційну діяльність, чинним є положення і ст. 90 ЦК («Найменування юридичної особи»), і ст. 489 — 491 ЦК, що регулюють відносини з приводу інтелектуальної власності на комерційне найменування.

4. Положення глави 43 Цивільного кодексу не поширюються на юридичних осіб, що не займаються підприємництвом. Але такі юридичні особи вправі захищати своє право на найменування. Частина 5 ст. 90 ЦК забороняє юридичним особам використовувати найменування іншої юридичної особи.

5. Комерційне найменування юридичної особи може співпадати з її комерційним (фірмовим) найменуванням, але не виключається використання юридичною особою комерційного найменування, що не співпадає з комерційним (фірмовим) найменуванням. Зокрема, не виключається використання юридичною особою декількох комерційних найменувань. У комерційних найменуваннях найменування (комерційне, фірмове) юридичної особи може використовуватись лише частково чи не використовуватись взагалі. Так, юридична особа, що здійснює підприємницьку діяльність, може мати найменування «Приватне підприємство «Апогей». Воно може відкрити мережу магазинів, використовуючи стосовно кожного із них комерційні найменування «Апогей — побутова техніка», «Апогей — меблі», «Апогей — транспорт» тощо. Такі ж можливості може використовувати і фізична особа — підприємець.

6. Об’єктом права інтелектуальної власності може бути тільки таке комерційне найменування, яке дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших. Так, якщо із наведених вище комерційних найменувань виключити слово «Апогей», то вони втрачають здатність давати можливість вирізнити особу з-поміж інших, а тому такі найменування не можуть бути об’єктами інтелектуальної власності.

7. Неприпустимо використання комерційного найменування, що вводить споживачів в оману щодо справжньої діяльності особи. Так, ст. 90 ЦК не перешкоджає тому, щоб юридична особа мала найменування «Товариство з обмеженою відповідальністю «Баварське пиво». Але ж використання такого найменування буде суперечити ч. 1 ст. 489 ЦК, якщо тільки ця особа насправді не здійснює продаж такого пива.

8. Стаття 489 ЦК передбачає охорону права юридичної особи на комерційне найменування без подання заявки та реєстрації. Це положення запозичене із ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2] та відповідає йому. Разом з тим ч. 3 ст. 489 ЦК встановлює можливість внесення відомостей про комерційні найменування до реєстрів, порядок ведення яких визначається законом.

9. Комерційне найменування може бути включене до торговельної марки як його частина. У такому випадку воно буде захищатись за правилами, що встановлені стосовно торговельних марок, що не буде виключати можливості самостійного захисту права на комерційне найменування.

10. Порядок ведення реєстрів комерційних найменувань має встановлюватись законом. Але на цей час такий закон не прийнято. Таким реєстром не може вважатись Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Тому ч. 3 ст. 489 ЦК буде застосовуватись лише після встановлення законом порядку ведення реєстрів комерційних найменувань.

11. Встановлене ч. 1 ст. 489 ЦК положення про те, що за певних умов особи можуть мати однакові комерційні найменування, свідчить про те, що правові конструкції комерційного найменування і комерційного (фірмового) найменування юридичної особи не співпадають (ч. 5 ст. 90 ЦК; ч. 8 ст. 23, абзац восьмий ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] виключають присвоєння одного і того ж найменування двом або більше юридичним особам).

Стаття 490. Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування

1. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:

1) право на використання комерційного найменування;

2) право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

3) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передаються іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною.

1. Право на комерційне найменування, очевидно, не обмежується майновими складовими. Воно передбачає надання юридичній особі і немайнових прав. Проте ст. 490 ЦК розкриває зміст тільки майнових прав на комерційне найменування.

2. Юридична особа має право використовувати комерційне найменування скрізь, де є обов’язковим чи можливим зазначення на цю юридичну особу (на вивісках, бланках документів, товарах, упаковці, в рекламі і т. ін.).

3. Юридична особа вправі перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування. Це правило формулює одно із майнових прав юридичної особи. Тому його дія обмежується випадками неправомірного використання комерційного найменування в комерційній діяльності. Чинність цього правила не можна поширити на випадки поширення інформації про юридичну особу з використанням при цьому її комерційного найменування. Ці відносини регулюються, зокрема, ст. 94 ЦК.

4. Майнове право на комерційне найменування може бути передане іншій особі тільки разом з цілісним майновим комплексом юридичної особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною. Це правило ч. 2 ст. 490 ЦК підтверджує думку про те, що особа може мати комерційне найменування, що стосується її структурного підрозділу.

Стаття 491. Припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування

1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи та з інших підстав, встановлених законом.

1. Чинні закони прямо не встановлюють підстав припинення майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування. Але опосередковано із норм Цивільного кодексу випливає, що повністю такі права припиняються при зміні комерційного найменування, яке особа використовує, при припиненні фізичною особою підприємницької діяльності. Прямо зазначається на припинення майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування у зв’язку з ліквідацією юридичної особи.

Стаття 492. Торговельна марка

1. Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

1. Відносини щодо торговельної марки (знаків для товарів та послуг) регулюються, крім Цивільного кодексу, Законом «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [78] (далі в межах коментаря до глави 44 Цивільного кодексу — Закон). Крім того, на відносини за участі громадян та юридичних осіб країн, які є учасниками міжнародних договорів, що є обов’язковими для України, поширюється чинність міжнародно-правових актів.

2. Відносини щодо торговельної марки регулюються ст. 6 — 9 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2], Договором про закони про товарні знаки, Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків [4] та Протоколом до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28 червня 1989 р. [18], Ніццькою угодою про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків [10].

Договір про закони про товарні знаки прийнято Дипломатичною конференцією 27 жовтня 1994 р. Він був ратифікований Україною Законом від 13 жовтня 1995 р. та набрав чинності, в тому числі для України, з 1 вересня 1996 р. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків прийнята 14 квітня 1891 р. Для Союзу РСР вона набула чинності з 1 липня 1976 р. Відповідно до Закону «Про правонаступництво України» та в зв’язку з результатами референдуму про проголошення державної незалежності України та денонсацією Договору про утворення Союзу РСР, Мадридська угода стала обов’язковою для України.

Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28 червня 1989 р. був ратифікований Україною Законом від 1 червня 2000 р. У той же день Верховна Рада України ратифікувала Ніццьку угоду про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.

Відносини з приводу торговельних марок регулюються також Правилами складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів та послуг та Положенням про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів та послуг та порядок видачі свідоцтв.

3. У раніше прийнятих нормативно-правових актах вживається термін «знак для товарів і послуг». У новому Цивільному кодексі використовується термін «торговельна марка», що є синонімом терміну «знак для товарів і послуг». У міжнародних документах використовуються терміни «товарні знаки» (знаки, що відносяться до товарів) та «знаки обслуговування» (знаки, що відносяться до послуг).

4. Торговельна марка — це позначення або комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, будь-які комбінації таких позначень. Цей перелік позначень, що можуть отримати характер торговельної марки, не є вичерпним.

Частина 1 ст. 5 Закону встановлює найбільш загальне правило, відповідно до якого правова охорона може бути надана лише знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі. Стаття 492 ЦК допускає визнання торговельною маркою лише таких знаків, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. У зв’язку з цим не можуть бути зареєстровані як торговельні знаки такі позначення: 1) які не мають розрізняльної здатності; 2) є загальновживаними як позначення товарів або послуг певного виду; 3) вказують на вид, якість, кількість, властивості, призначення, цінність товарів або послуг, а також на місце і час виготовлення чи збуту товарів або надання послуг; 4) є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, що виробляє товар чи надає послугу; 5) є загальновживаними символами чи термінами. Але позначення, за винятком оманливих та таких, що можуть ввести в оману, можуть бути внесені до торговельного знака як елементи, що не охороняються (ч. 2 ст. 6 Закону [78]).

5. Не можуть бути зареєстровані як торговельні знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з: 1) знаками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім’я іншої особи для однорідних товарів і послуг; 2) знаками інших осіб, що охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, або ч. 3 ст. 494 ЦК; 3) фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання заяви на торговельний знак для однорідних товарів і послуг; 4) найменуваннями географічного зазначення, крім випадків, коли вони включені до торговельного знаку як елементи, що не охороняються, і зареєстровані на ім’я суб’єкта, що подав заявку на реєстрацію торговельної марки, 5) сертифікаційними знаками, зареєстрованими у встановленому порядку (ч. 3 ст. 6 Закону).

6. Як торговельні знаки не можуть бути зареєстровані позначення, які зображують: 1) державні герби, прапори, емблеми; 2) офіційні назви держави; 3) емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій; 4) офіційні, контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки; 5) нагороди та інші відзнаки. За умови наявності згоди відповідного компетентного органу чи власника такі позначення можуть бути включені до торгового знака як такі, що не охороняються законодавством про торговельні знаки (ч. 1 ст. 6 Закону).

7. Не можуть бути зареєстровані як торговельні знаки відтворення: 1) промислових зразків, права на які належать іншим особам; 2) назв відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва, або цитат чи персонажів із них, творів мистецтва та їх фрагментів без згоди власників авторського права та їх правонаступників; 3) прізвищ, імен, псевдонімів та похідних від них, портретів і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди.

Стаття 493. Суб’єкти права інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи.

2. Право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридичним особам.

1. Суб’єктами права власності на торговельну марку визначаються фізичні та юридичні особи. Фізичні особи мають право на реєстрацію торговельної марки незалежно від того, зареєстровані вони чи ні як суб’єкти підприємницької діяльності. Але отримання доходів від передання права на використання торговельної марки чи в результаті її відчуження можливе за умови реєстрації фізичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності.

2. Юридична особа має право зареєструвати торговельну марку також поза зв’язком з виробництвом відповідних товарів чи здійсненням діяльності щодо надання відповідних послуг.

3. Передбачається можливість одержання права на певну торговельну марку декількома фізичними чи юридичними особами. У цьому разі співвласники торговельної марки мають погодити між собою порядок користування знаком. За відсутності згоди кожен із власників торговельної марки має право користуватися та розпоряджатися нею на свій розсуд. Але жоден із співвласників на має права власності на неї без згоди решти власників (п. 2 ст. 16 Закону).

Стаття 494. Засвідчення набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.

2. Обсяг правової охорони торговельної марки визначається наведеними у свідоцтві її зображенням та переліком товарів і послуг, якщо інше не встановлено законом.

3. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвідчення свідоцтвом.

1. Документом, що засвідчує право на торговельну марку, є свідоцтво. Для одержання свідоцтва особа подає заявку до Державного департаменту інтелектуальної власності. Вимоги до заявки та додатків до неї встановлюються ст. 7 Закону. Вона повинна складатись української мовою та містити: 1) заяву про реєстрацію торговельної марки; 2) зображення позначення, що заявляється; 3) перелік товарів і послуг, для яких заявник просить зареєструвати торгову марку. Товари і послуги повинні бути згруповані за Міжнародною класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків. Ця Класифікація була опублікована в 1971 р. Міжнародним бюро з охорони інтелектуальної власності. Її офіційний текст розроблено та опубліковано серед інших російською мовою. Класифікація складається із переліку класів та алфавітного переліку товарів і послуг із зазначенням класу, до яких належить кожний товар чи послуга (ст. 1 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків [10]).

2. Більш детальні вимоги до заявки та матеріалів, що додаються до неї, викладено в п. 2.1.1 — 2.3.9 Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів та послуг [324].

3. Пріоритет стосовно торговельних марок — це право особи на реєстрацію знака та одержання свідоцтва, що виключає таке право інших осіб. У законодавстві та юридичній практиці використовується поняття конвенційного пріоритету. Воно означає пріоритет попередньої заявки не тільки в Україні, айв інших країнах Паризького Союзу (п. «F» ст. 6 quinquis; п. «С» ст. 4 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2]). За загальним правилом, пріоритет надається тій особі, що подала заявку раніше. Датою подання заявки вважається дата її одержання Державним департаментом. Але заявка може бути подана з порушенням вимог ст. 7 Закону. За наявності таких порушень та за умови подання матеріалів, що перелічені в ч. 1 ст. 8 Закону, заявка вважається поданою в день одержання Державним департаментом зазначених матеріалів, що принаймні включають: 1) клопотання в довільній формі про реєстрацію знака, викладене українською мовою; 2) відомості про заявника та адресу, викладені українською мовою; 3) частину, що зовнішньо нагадує позначення, що може бути знайомим; 4) відомості щодо переліку товарів або послуг, для яких заявляється знак. Якщо будь-які з цих матеріалів представлені неналежними, заявникові про це повідомляється. За умови, що протягом двох місяців відповідні недоліки усунуті, заявка вважається поданою в день одержання Державним департаментом виправлених матеріалів. Якщо в зазначений строк недоліки не усунуто, заявка вважається неподаною, про що повідомляється заявникові. Оскільки заявка при цьому не відповідає вимогам ст. 7 Закону, вона отримала назву попередньої. Попередньою вважається також заявка, після подачі якої подається нова (виправлена) заявка на те ж позначення.

4. Пріоритет попередньої заявки визнається за заявником за наявності таких умов: 1) протягом шести місяців після подання попередньої заявки заявник подав заявку, що відповідає вимогам ст. 7 Закону [78] та Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг [324]; 2) разом із заявою, що подана у відповідності з встановленими вимогами, але не пізніше трьох місяців після її подання, заявник подав заявку до Державного департаменту про пріоритет з посиланням на дату подання і номер попередньої заявки та копію попередньої заявки. Датою пріоритету в такому випадку буде дата подання попередньої заявки.

Якщо знак був використаний в експонаті, показаному на офіційній або офіційно визнаній міжнародній виставці, проведеній на території однієї з держав — учасниць Паризької конвенції про охорону промислової власності [2], пріоритет може бути встановлено за датою відкриття виставки. Для цього необхідно подати заявку до Державного департаменту чи відповідного органу іншої країни — учасниці Паризької конвенції не пізніше шести місяців після відкриття виставки. Крім того, не пізніше трьох місяців після подання заявки має бути подана заявка про пріоритет з доданням документу, що підтверджує показ знака на виставці.

5. Такі ж правила щодо пріоритету встановлені ст. 4 та б Паризької конвенції, якщо заявка подана в одній з держав — учасниць Паризької конвенції протягом шести місяців від дати пріоритету. Заявка на реєстрацію того ж торговельного знаку може бути подана в будь-якій іншій країні Паризького Союзу або у відповідній міжнародній організації зі збереженням права на пріоритет. Відповідно до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків можлива реєстрація торговельних знаків у Міжнародному бюро інтелектуальної власності. З дати реєстрації в Міжнародному бюро в усіх країнах —учасницях Мадридської угоди надається така ж охорона, як і в випадку, коли торговельний знак був зареєстрований безпосередньо в кожній із цих країн.

6. Заявка, що подається до Державного департаменту для реєстрації торговельної марки, підлягає експертизі. Експертиза складається з трьох етапів: 1) встановлення дати подання заявки; 2) експертиза заявок за формальними ознаками; 3) кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті зазначення, що заявлене на реєстрацію як торговельна марка). За результатами кваліфікаційної експертизи приймається рішення про реєстрацію торговельної марки. За умови сплати державного мита за видачу свідоцтва про право на торговельну марку здійснюється публікація про видачу свідоцтва, державна реєстрація торговельної марки шляхом внесення до Державного реєстру відповідних відомостей. Свідоцтво видається в місячний строк після державної реєстрації торговельної марки.

7. Свідоцтво на знак для товарів та послуг (так, до внесення відповідних змін цей нормативно-правовий акт називається згідно з Положенням про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів та послуг) є документом, що засвідчує право власності на торговельну марку. Проте слід мати на увазі, що в ч. 2 ст. 16, ст. 17 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» йдеться про свідоцтво як об’єкт права власності (вживається термін «власник свідоцтва»).

8. Якщо торговельна марка має міжнародну реєстрацію відповідно до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків та протоколу до неї від 28 червня 1989 р., реєстрація торговельної марки [4] в Україні не вимагається. Правова охорона торговельній марці надається на підставі міжнародної реєстрації. Щодо України залишається чинним застереження, яке було зроблено Радянським Союзом при приєднанні його до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, відповідно до якого охорона в Україні надається тільки тим торговельним маркам, що мають міжнародну реєстрацію, при міжнародній реєстрації яких заявник просив про надання правової охорони, зокрема в Україні.

9. Без реєстрації та видачі свідоцтва правова охорона надається торговельній марці, яка є добре відомою. Але критерії наявності цієї ознаки («добре відома») законодавством не встановлені.

Стаття 495. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:

1) право на використання торговельної марки;

2) виключне право дозволяти використання торговельної марки;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

1. Власник торговельної марки має суб’єктивні права та несе юридичні обов’язки, що встановлені чинним законодавством та міжнародними договорами, що є обов’язковими для України.

2. Власник торговельної марки вправі використовувати її. Використанням визначається застосування торговельної марки на товарах, при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній із введенням зазначених товарів і послуг в господарський обіг.

3. Законодавство визначає право на реєстрацію торговельної марки за всіма особами, що не виключає здійснення реєстрації виключно з метою продажу, видачі ліцензій та з метою перешкодити використанню торговельної марки на території України. З метою запобігти зловживанню правом на торговельну марку ст. 17 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» покладає на власника свідоцтва обов’язок добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва. Якщо знак не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років з дати реєстрації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання торговельної марки було припинено, будь-яка особа може звернутися до суду з позовом про припинення дії свідоцтва. Це правило ч. 4 ст. 18 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» визначає, в які матеріально-правові та процесуальні способи може захищатись інтерес особи, що порушується невиконанням власником свідоцтва обов’язку добросовісно користуватись виключним правом.

4. Власнику свідоцтва надається право поряд із торговельною маркою проставляти попереджувальне маркування, що вказує на її реєстрацію в Україні.

5. До введення в дію Закону від 16 червня 1999 р., яким унесено зміни до ст. 6 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», не виключалась реєстрація як торговельної марки таких зазначень, які добросовісно використовувались до 1 січня 1992 р. двома і більше юридичними особами для позначення однорідних товарів. Тому особи, що до 1 січня 1992 р. добросовісно користувалися зазначеннями, які були зареєстровані іншими особами як торговельні марки до 30 липня 1999 р. (дня введення в дію Закону від 16 червня 1999 р. «Про внесення змін до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг») мають право на подальше використання цих зазначень.

6. Майнові права на торговельну марку можуть бути передані на підставі договору про їх відчуження. Це не допускається лише тоді, коли це може стати причиною введення в оману споживачів щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.

7. Власник свідоцтва має право укласти договір про надання іншій особі права на використання торговельної марки.

8. Договори про передання права власності на торговельну марку та про передання права на використання торговельної марки укладаються відповідно до загальних норм зобов’язального права. Правило ч. 9 ст. 16 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78] встановлює, що договір про передання права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі і підписані сторонами. Це узгоджується з ч. 1 ст. 1114 ЦК, відповідно до якої державна реєстрація ліцензійного договору можлива на вимогу хоч би однієї із сторін договору. Але відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об’єкт інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.

Стаття 496. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на десять років у порядку, встановленому законом.

1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку встановлений тривалістю 10 років. Сплата державного мита або збору за підтримання чинності прав на торговельну марку протягом зазначеного строку не передбачена ні Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» [235], ні Порядком сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310]. Але за продовження на кожний наступний десятирічний строк дії свідоцтва на знак для товарів і послуг передбачена сплата збору.

2. Зазначений десятирічний строк відраховується від дати подання заявки, що визначається відповідно до ст. 8 Закону (див. п. 3 коментаря до ст. 494 ЦК). Це узгоджується з ч. 1 ст. 16 Закону, відповідно до якої права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки.

Стаття 497. Дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку припиняється в установленому законом порядку достроково у зв’язку з перетворенням торговельної марки у загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг.

2. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.

3. Якщо у зв’язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на її використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Загальне вживання торговельної марки як позначення товарів і послуг певного виду само по собі є підставою для припинення права на торговельну марку. Це правило викликає інтерес як таке, що підставою припинення права визнає факт, що не є достатньо визначеним як за змістом, так і в часі. Крім того, воно суттєво зачіпає інтереси власника торговельної марки.

2. Відповідно до загального положення ч. 3 ст. 12 ЦК, що надає особі право відмовитися від свого майнового права, ч. 1 ст. 497 ЦК передбачає можливість відмови власника торговельної марки від прав на неї.

Стаття, що коментується, не допускає збереження права на торговельну марку, що належить особам, які одержали дозвіл на використання торговельної марки на підставі договору з власником. Припинення прав ліцензіата на торговельну марку в зв’язку з відмовою ліцензіара (власника) від прав на неї тягне обов’язок ліцензіара відшкодувати збитки, що завдані ліцензіату.

3. Підставою припинення майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку є сплив строку їх чинності (ст. 496 ЦК), якщо суб’єкт цих прав не сплатить збір за продовження дії свідоцтва на наступний десятирічний строк.

Стаття 498. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.

1. Стаття, що коментується, поширюється на відносини, що виникають при відновленні чинності майнових прав інтелектуальної власності, які були припинені достроково. Вона не поширюється на випадки припинення цих прав у зв’язку із спливом строку 10 років, що встановлений ст. 496 ЦК. Отже, ст. 498 ЦК може застосовуватись лише у випадках відмови суб’єкта від майнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 22 Закону ніхто інший, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинення дії свідоцтва. Звідси можна зробити висновок про те, що способом відновлення майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку є повторна її реєстрація у встановленому порядку.

2. Дія свідоцтва може бути припинена в зв’язку із спливом десятирічного строку, встановленого ст. 496 ЦК. Але уже після припинення дії свідоцтва його власник (не пізніше шести місяців) може сплатити збір за продовження дії свідоцтва в підвищеному розмірі. У цьому разі також можна вести мову про відновлення майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку.

Стаття 499. Визнання прав інтелектуальної власності на торговельну марку недійсними

1. Права інтелектуальної власності на торговельну марку визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

1. До введення в дію нового Цивільного кодексу вітчизняне цивільне законодавство не знало правової конструкції визнання недійсними прав. Стаття 490 ЦК формулює таку конструкцію. Проте зберігає чинність ст. 19 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», яка формулює більш прийнятну та таку, що відповідає системі цивільного законодавства, правову конструкцію визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів або послуг. Тому доцільним є пред’явлення вимог як про визнання недійсним свідоцтва, так і про визнання недійсними прав, засвідчених свідоцтвом.

2. Захист цивільного права шляхом визнання недійсним свідоцтва чи прав, що засвідчені свідоцтвом, здійснюється в судовому порядку.

3. Разом з визнанням недійсним свідоцтва (прав на торговельну марку) суд повинен вирішити і питання про визнання недійсними рішення про державну реєстрацію торговельної марки, та державної реєстрації.

Стаття 500. Право попереднього користувача на торговельну марку

1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано торговельну марку або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

1. Стаття, що коментується, розкриває зміст права попереднього користування стосовно торговельної марки. Право попереднього користувача може передаватися до іншої особи тільки разом з підприємством або його частиною, разом з діловою практикою чи її частиною, якщо у них було використано заявлену торговельну марку або здійснено значну підготовку для такого використання. За наявності викладених умов право попереднього користування може переходити «автоматично». Але відсутність договору про передання права попереднього користування може внести невизначеність у відносини щодо попереднього користування. Тому перехід такого права треба оформляти відповідним договором, розпорядчим актом чи шляхом включення відповідних умов до договору більш широкого змісту.

Стаття 501. Набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення

1. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права, якщо інше не встановлено законом.

2. Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

1. У Цивільному кодексі містяться загальні положення про право інтелектуальної власності на географічне зазначення. Більш детально суспільні відносини з приводу географічного зазначення регулюються Законом «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [133] (далі — Закон). Закон, як і Цивільний кодекс, не охороняє права на просте зазначення походження товару. Просте зазначення походження товару визначається як будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на конкретне географічне місце походження товару (абзац шостий ст. 1; ч. 2 ст. 7 названого Закону). Відсутність у Цивільному кодексі положень про охорону права на просте зазначення місця походження товару не означає, що таке право не охороняється. Така охорона здійснюється і надалі буде здійснюватись законодавством, що покликане запобігати недобросовісній конкуренції. Частина 2 ст. 33 ГК [42]; частина перша ст. 4 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101] визнають неправомірним використання будь-яких позначень, що використовуються одним суб’єктом, іншим суб’єктом, якщо це може призвести до змішування діяльності одного господарчого суб’єкта з діяльністю іншого. Стаття 6 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» більш конкретно зазначає на неприпустимість використання простих зазначень походження товарів, що є неправдивими (фальшивими) чи такими, що вводять в оману щодо дійсного географічного місця походження товару. Але чинні закони виключають визнання простого зазначення походження товару об’єктом права інтелектуальної власності.

2. Цивільний кодекс не розмежовує назву місця походження товару як об’єкта правової охорони та географічного зазначення походження товару. Угода про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень (підписана країнами СНД) також використовує тільки поняття географічного зазначення і не використовує поняття (географічного) місця походження товару. Тому слід визнати, що з моменту введення в дію нового Цивільного кодексу реєстрації та правовій охороні підлягає тільки географічне зазначення походження товару. Що стосується назви місця походження товару, то законодавець відмовився від використання цього терміну та правової конструкції, що йому відповідає, оскільки визначення назви місця походження товару практично повністю співпадало з визначенням географічного зазначення походження (див. абзаци одинадцятий та дванадцятий ст. 1; ч. 3 та 4 ст. 7 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товару»).

3. У п. 4 ст. 7 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» визначаються умови, за яких географічному зазначенню походження товару може бути надана правова охорона. Це такі умови: 1) зазначення є назвою географічного місця, з якого даний товар походить; 2) зазначення вживається як назва даного товару чи як складова частина цієї назви; 3) у вказаному цією назвою місці наявні характерні умови та/або людський фактор, що надають товару певних якостей чи інших характеристик; 4) товар, що позначається цією назвою, має певні якості, репутацію чи інші характеристики, в основному зумовлені особливими природними умовами та/або людським фактором даного географічного місця.

4. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати реєстрації цього права. Частина 1 ст. 14 Закону зазначає на реєстрацію «кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару». Але в подальшому в цій статті йдеться про єдину реєстрацію як внесення до Державного реєстру назв місць походження та географічних зазначень походження товарів і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень походження товарів. Частина цього запису, що містить відомості про географічне зазначення та відповідний товар, є реєстрацією географічного зазначення, а частина цього ж запису, що містить відомості про осіб, які отримують відповідні права внаслідок реєстрації, вважається реєстрацією прав. Отже, право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає із внесення запису до згаданого Державного реєстру.

Стаття 502. Суб’єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення є виробники товарів, асоціації споживачів, інші особи, визначені законом.

1. Суб’єктами права на географічне зазначення є виробники товарів, асоціації споживачів. Під іншими особами, визначеними законом, слід розуміти названі в ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [133] установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць.

2. Державна реєстрація географічного зазначення здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності. Для державної реєстрації географічного зазначення до названого Державного департаменту подається заявка. Вона повинна стосуватись лише одного географічного зазначення та складатись відповідно до вимог, що викладені в ст. 10 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів».

3. Разом з заявкою подаються: 1) документ, що підтверджує той факт, що заявник є виробником товару, для якого просить зареєструвати географічне зазначення та право на його використання; 2) висновок спеціально уповноваженого органу про те, що особливі властивості, певні якості або інші характеристики, зазначені в заявці, об’єктивно зумовлені чи пов’язані з природними умовами та/або людським фактором відповідного географічного місця; 3) висновок того ж органу щодо меж географічного місця, з яким пов’язані особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару; 4) документ, що підтверджує сплату збору відповідно до Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310].

4. Із заявкою на реєстрацію географічного зазначення мають право звертатись і іноземні суб’єкти. До заяви вони мають додати документи, що підтверджують факт одержання правової охорони географічного зазначення у відповідній державі. Стаття 10 Угоди про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень [22] передбачає заснування багатосторонніх систем реєстрації географічних зазначень і повідомлень про їх охорону державами — учасниками цієї Угоди.

5. Експертизу заявки проводить відповідний заклад. У розгляді питань, що виникають під час проведення експертизи, заявник має право брати участь безпосередньо або через представника. Під час експертизи проводиться перевірка заявки стосовно назв, унесених до Переліку видових назв товарів. Стаття 11 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» відносить до компетенції Кабінету Міністрів затвердження Положення про Перелік видових назв товарів, але Кабінет Міністрів розпорядженням передоручив це Державному Департаменту інтелектуальної власності [341]. До Переліку вносяться застосовувані в назвах товарів назви географічних місць, у яких спочатку ці товари вироблялись, але які згодом стали використовуватися як позначення (назви) певних видів товарів безвідносно до конкретних місць походження.

Якщо географічне зазначення, на яке подана заявка, міститься в Переліку видових назв товарів, в реєстрації географічного зазначення відмовляється. Якщо за результатом експертизи заявки вона відповідає встановленим вимогам, відомості про заявку публікуються в офіційному бюлетені Державного департаменту промислової власності «Промислова власність». Протягом шести місяців після публікації будь-яка особа, сплативши встановлений збір, вправі подати заперечення до Державного департаменту інтелектуальної власності.

6. За відсутності заперечень та за наявності встановлених підстав Державний департамент інтелектуальної власності приймає рішення про державну реєстрацію відповідного географічного зазначення та права на використання зареєстрованого відповідного географічного зазначення. На підставі цього рішення географічне зазначення вноситься до Реєстру, форма та порядок уведення якого визначається зазначеним Державним департаментом. Заявникові видається свідоцтво про реєстрацію права на використання географічного зазначення.

7. Державна реєстрація географічного зазначення та видача свідоцтва одному суб’єкту не виключає подачі іншими суб’єктами заявки на реєстрацію та видачі їм свідоцтва за наявності підстав, встановлених Цивільним кодексом та Законом «Про охорону прав на зазначення походження товарів».

8. Право на використання зареєстрованого географічного зазначення мають лише виробники, які в географічному місці, що зазначене в Реєстрі, виробляють товар, особливі властивості, певні якості чи інші характеристики якого відповідають тим, що внесені до Реєстру.

Стаття 503. Права інтелектуальної власності на географічне зазначення

1. Правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є:

1) право на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням;

2) право на використання географічного зазначення;

3) право перешкоджати неправомірному використанню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке використання.

2. Права інтелектуальної власності на географічне зазначення, що належать окремим суб’єктам права інтелектуальної власності на географічне зазначення, встановлюються законом.

1. У статті, що коментується, визначається зміст права на географічне зазначення. Перелічені тут права в повному обсязі належать лише виробникам відповідних товарів. Асоціації споживачів та інші суб’єкти права на географічне зазначення, що не є виробниками, можуть мати лише права на визнання позначення товару географічним зазначенням та на вжиття заходів з метою перешкодити (заборонити) використовувати географічне зазначення особами, які не мають на це право. Асоціації споживачів та інші згадані суб’єкти не можуть мати право на використання географічного зазначення, в тому числі і в такий спосіб, як видача ліцензії на його використання, оскільки видача таких ліцензій заборонена взагалі (підпункт «а» ч. 7 ст. 17 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів»).

2. Право на визнання позначення товару географічним позначенням дає можливість вимагати такого визнання від будь-якого суб’єкта. Якщо ця вимога не задовольняється, суб’єкт права на географічне зазначення може звернутись з такою вимогою до суду. За викладених умов порушується позовне провадження, оскільки визнання позначення товару географічним зазначенням за змістом є визнанням наявності відповідних прав та обов’язків. Позов про визнання позначення товару географічним зазначенням є різновидом позову про визнання права (ч. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК).

3. У ч. 5 ст. 17 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» розкривається зміст поняття використання зареєстрованого географічного зазначення. Воно включає: 1) нанесення географічного зазначення на товар, на упаковку товару або на етикетку; 2) застосування географічного зазначення у рекламі; 3) запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

4. Суб’єкт права на географічне зазначення — власник свідоцтва має право поряд з географічним зазначенням наносити попереджувальне маркування для інформації про те, що це зазначення зареєстроване в Україні. Для попереджувального маркування географічного зазначення застосовується обведена овалом абревіатура «ГЗП». Замість цього маркування або поряд з ним може наноситись текст: «Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження товару».

5. Власник свідоцтва має право перешкоджати (забороняти) використовувати географічне зазначення особами, які не мають на це права, зокрема може пред’явити відповідні вимоги безпосередньо до правопорушника або звернутися з позовом до суду.

6. Власник свідоцтва — суб’єкт права на географічне зазначення несе обов’язки не перешкоджати спеціально уповноваженим державним органам здійснювати контроль за наявністю в товарі особливих та інших характеристик, на підставі яких зареєстроване географічне зазначення, а також додержуватись заборони видавати ліцензію на використання географічного зазначення. Проте договір про надання дозволу (ліцензії) на використання географічного зазначення, хоч він прямо буде суперечити ч. 7 ст. 17 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [133], не може кваліфікуватись як нікчемний правочин. Це буде правочин оспорюваний, оскільки нікчемними є лише правочини, що прямо визнаються законом такими (ч. 2 та 3 ст. 215 ЦК).

Стаття 504. Строк чинності права інтелектуальної власності на географічне зазначення

1. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням.

1. Право на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації цього права. Вказівка в ст. 504 ЦК на набрання чинності цим правом з наступного дня не суперечить ст. 253 ЦК, а лише уточнює її формулювання стосовно даного випадку визначення початку строку.

2. Формулювання «право інтелектуальної власності... охороняється безстроково» слід тлумачити так, що йому суперечать положення ч. 4 ст. 15 Закону про те, що свідоцтво, яке посвідчує реєстрацію права на використання географічного зазначення, діє впродовж 10 років від дати подання заявки. Але спеціальне правило ч. 3 ст. 21 Закону, яка передбачає припинення права інтелектуальної власності на географічне зазначення у разі несплати збору за продовження дії свідоцтва на наступні 10 років, чинність зберігає. Відповідно зберігає чинність і п. 69 Переліку і розмірів зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310].

3. Частина 3 ст. 21 Закону встановлює наступні підстави припинення права на використання зареєстрованого географічного зазначення:

1) рішення суду про припинення права у зв’язку з втратою товаром особливих властивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі;

2) ліквідація юридичної особи або смерть фізичної особи, що є власником свідоцтва;

3) подання власником свідоцтва заяви до Державного департаменту інтелектуальної власності про відмову від права використання цього зазначення.

Стаття 505. Поняття комерційної таємниці

1. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

2. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

1. Наголошуючи на тому, що комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного та виробничого характеру, ч. 2 ст. 505 ЦК не виключає визнання комерційною таємницею відомостей будь-якого іншого характеру.

2. Не є комерційною таємницею відомості, які відповідно до закону не можуть мати характер комерційної таємниці. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» [273]. Ця постанова формально не скасована, але в зв’язку з введенням в дію нового Цивільного кодексу чинність втратила, оскільки тільки законом відомості можуть бути визнані такими, що не можуть становити комерційної таємниці.

3. На цей час не існує спеціального закону, який би визначав перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю. Але в окремих законах є положення, що передбачають можливість вільного доступу до певної інформації. Так, ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] визначає відомості, які мають міститись у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, а ст. 20 того ж Закону встановлює, що відомості, які містяться в зазначеному Реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб — платників податків.

Законодавство про інтелектуальну власність передбачає право будь-якої особи на ознайомлення з матеріалами заявки на видачу патента (наприклад, ч. З ст. 23 Закону «Про захист прав на винаходи та корисні моделі» [155]). Будь-яка фізична або юридична особа має право у встановленому порядку отримати витяг із Державного реєстру обтяжень рухомого майна (ст. 45 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів на реєстрацію обтяжень» [155]. Відповідно до ч. 3 ст. 78 Закону «Про акціонерні товариства» [228] публічні акціонерні товариства зобов’язані мати власну веб-сторінку в мережі Інтернет, на якій розміщується широке коло інформації. Така інформація також не може належати до комерційної таємниці.

4. У випадках, коли закон не передбачає вільного доступу до інформації, власник комерційної таємниці на свій розсуд визначає, яка інформація, котрою він володіє, є комерційною таємницею. Але при цьому слід враховувати ознаки комерційної таємниці.

5. У ч. 1 ст. 505 ЦК вказується на такі ознаки комерційної таємниці: 1) вона в цілому чи в певній формі чи сукупності складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з таким видом інформації; 2) вона має комерційну цінність; 3) вона була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності.

6. Стосовно ознаки комерційної цінності слід враховувати, що ст. 36 ГК [42] більш широко визначає комерційну таємницю. До неї належать відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання.

7. Комерційна таємниця може мати перш за все технічний зміст. Така таємниця може виражатись в об’єктах права промислової власності, на які право не було належне оформлене, в зв’язку з чим воно не може захищатись законодавством, що стосується відповідних об’єктів інтелектуальної власності. У ч. 3 ст. 17 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] прямо зазначається нате, що роботодавець, який отримав від працівника — автора сорта повідомлення про створення сррту рослин, може подати заявку на сорт з метою отримання майнових прав інтелектуальної власності, а може прийняти рішення про збереження відомостей про сорт як конфіденційної інформації. Таке ж правило встановлено ч. 2 ст. 7 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]. Немає правових перешкод для збереження як комерційної таємниці відомостей про винаходи, корисні моделі тощо.

Як комерційна таємниця може кваліфікуватись і інформація про технічні рішення, що не відповідають вимогам, які ставляться до об’єктів інтелектуальної власності.

8. Будь-який досвід організації виробництва і праці, що має комерційну цінність, може захищатись як комерційна таємниця.

9. Визначення таємниці як комерційної не означає, що суб’єктом права інтелектуальної власності на комерційну таємницю можуть бути тільки особи, що здійснюють комерційну господарську діяльність, як вона розуміється в ст. 42 — 51 ГК [42]. Суб’єкти некомерційної господарської діяльності (ст. 52 — 54 ГК) також можуть бути суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Юридичні особи, що фінансуються із бюджетів, в тому числі і державні органи, також можуть бути суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю, якщо вони проводять конкурси, тендери, прилюдні торги з метою укладення договорів у межах наданих їм повноважень. Фізичні особи, що не є суб’єктами господарювання, не можуть бути суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю. їх право на інформацію захищається на підставі ст. 302, 306 ЦК.

10. Поняття комерційної таємниці не охоплює всієї інформації, яка ст. 60 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] визнає банківською таємницею. Тому ст. 61 і 62 названого Закону встановлюють спеціальні правила щодо зобов’язання банків забезпечити збереження банківської таємниці та порядку її розкриття. Необхідність захисту банківської таємниці визначається у ст. 44 ГПК [31] підставою задоволення клопотання сторін про конфіденційний розгляд справи господарським судом.

Стаття 506. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю

1. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;

3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.

1. Частина 1 ст. 506 ЦК визначає щодо комерційної таємниці той набір майнових прав інтелектуальної власності, який встановлюється стосовно більшості об’єктів інтелектуальної власності.

Суб’єкт права інтелектуальної власності вправі в будь-який спосіб, не порушуючи прав інших осіб, використовувати комерційну таємницю. Він може передати іншій особі для використання останньою цієї інформації в її діяльності, зберігаючи чи не зберігаючи при цьому права на використання комерційної інформації у власній діяльності.

2. Із ч. 2 ст. 506 ЦК слід зробити висновок про те, що право інтелектуальної власності на комерційну таємницю виникає за умови, що власник відповідної інформації визначив її як таку, що є комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, визначаються суб’єктом господарювання відповідно до закону (ч. 1 ст. 36 ГК). Але спеціальні положення щодо цього законами не встановлювались. За таких умов зазвичай таке визначення комерційної таємниці здійснюється наказом чи рішенням виконавчого органу юридичної особи. Але немає перешкод для того, щоб визначити статус інформації як комерційної таємниці в інший спосіб; шляхом письмового повідомлення осіб, яким така інформація відома чи може стати відомою, про те, що відповідна інформація є комерційною таємницею. Таке повідомлення може бути зроблено і усно. Важливо тільки, щоб у разі спору особа, що володіє комерційною таємницею, могла надати докази того, що відповідна особа була належне поінформована про те, що певні відомості складають комерційну таємницю.

Невизначеності з цього приводу можуть бути усунені, якщо види інформації, яка складає комерційну таємницю, будуть перелічені у відповідному наказі, а особи, що мають доступ до такої інформації, своїм підписом підтвердять факт ознайомлення з наказом.

3. Особа, що порушила право інтелектуальної власності на комерційну таємницю, несе відповідальність, яка встановлена законом або договором. Зазвичай така відповідальність полягає у відшкодуванні шкоди. Якщо доступ до комерційної таємниці особа отримала на підставі договору, можливе встановлення договором неустойки за порушення права інтелектуальної власності на комерційну таємницю.

4. Суб’єктами, що несуть відповідальність перед власником комерційної таємниці, можуть бути юридичні особи, фізичні особи (якщо за них відповідно до законодавства не несе відповідальність юридична особа), в тому числі працівники юридичної чи фізичної особи — власника комерційної таємниці. Але працівники несуть відповідальність перед роботодавцем за шкоду, заподіяну розголошенням комерційної таємниці відповідно до ст. 132 КЗпП [28] (якщо працівник припустився розголошення комерційної таємниці при виконанні трудових обов’язків) або відповідно до п. 7 ст. 134 КЗпП (якщо розголошення комерційної таємниці допущене не при виконанні трудових обов’язків, хоч би комерційна таємниця і стала відома працівникові при виконанні трудових обов’язків). Не виключається повна матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну розголошенням комерційної таємниці, на підставі п. 3 ст. 134 КЗпП, якщо дії працівника кваліфікуються як злочин, передбачений ст. 323 КК [36] (розголошення комерційної таємниці, що завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності).

Стаття 507. Охорона комерційної таємниці органами державної влади

1. Органи державної влади зобов’язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов’язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання.

2. Органи державної влади зобов’язані охороняти комерційну таємницю також в інших випадках, передбачених законом.

1. Стаття, що коментується, не може кваліфікуватись як така, що покладає на органи державної влади публічно-правовий обов’язок охороняти комерційну таємницю, хоч чинне законодавство і встановлює відповідальність за недобросовісну конкуренцію (неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею, є різновидом недобросовісної конкуренції) та покладає на Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення розгляд справ про недобросовісну конкуренцію (ч. 6 ст. 40 ГК [42]). Цивільний кодекс не поширюється на публічно- правові відносини. Не формулює ця стаття і цивільно-правового обов’язку органів державної влади охороняти комерційну таємницю осіб поза зв’язком з отриманням інформації, що становить комерційну таємницю, від власників такої інформації.

2. У всіх випадках, коли органи державної влади у зв’язку зі здійсненням своїх повноважень чи в інший спосіб отримали інформацію, що становить комерційну таємницю, вони несуть обов’язок не розголошувати таку інформацію. Але це правило буде захищати права та інтереси власників комерційної таємниці лише за умови, що органи державної влади, які отримують від власників комерційну таємницю, документи статистичної, податкової або іншої звітності, будуть повідомлені про те, що відповідна інформація становить комерційну таємницю. Всіх посадових осіб органів державної влади, що здійснюють перевірки відповідних суб’єктів або виїмку документів, також доцільно було б попереджати під розпис про інформацію, яка визначена як комерційна таємниця.

3. У силу права на комерційну таємницю господарські суди мають задовольняти клопотання сторони про конфіденційний розгляд справи, якщо це суперечить вимогам щодо охорони комерційної таємниці, відповідно до ст. 44 ГПК [31]. Але Цивільний процесуальний кодекс [44] (ст. 10) і Кримінальний процесуальний кодекс [27] (ст. 20) не визнають необхідність охорони комерційної таємниці підставою закритого судового розгляду справ.

4. Частина 1 ст. 507 ЦК визначає види інформації, яка є комерційною таємницею, та яку органи державної влади зобов’язані охороняти від недобросовісного комерційного використання. Це положення поширюється на інформацію, створення якої потребує значних зусиль, якщо вона надана державному органу з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов’язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими» хімічними продуктами, продуктами, що містять хімічні сполуки. Виокремлення цих видів інформації в ч. 1 ст. 507 ЦК не можна тлумачити так, що ці види комерційної таємниці підлягають посиленому чи переважному захисту. У разі порушення державними органами вимог ч. 1 ст. 507 ЦК наступають такі ж наслідки, як і при порушенні вимог ч. 2 ст. 507 ЦК.

5. Зазначення в ч. 2 ст. 507 ЦК на те, що комерційна таємниця не охороняється державними органами, якщо її власник не вжив заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання, узгоджується з визначенням комерційної таємниці у ч. 1 ст. 505 ЦК як такої інформації, яка була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності.

Що стосується правила ч. 1 ст. 507 ЦК про припустимість розголошення комерційної таємниці, якщо це необхідне для забезпечення захисту населення, то воно за аналогією повинне застосовуватись також за межами диспозиції, визначеної цією частиною. Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є ст. 3 Конституції [1], яка визнає людину, її життя та здоров’я найвищою соціальною цінністю.

Стаття 508. Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю

1. Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак комерційної таємниці, встановлених частиною першою статті 505 цього Кодексу.

1. Із ст. 508 ЦК випливає, що право інтелектуальної власності на комерційну таємницю є чинним впродовж всього строку існування об’єкту цього права. Якщо ж цей об’єкт втрачає ознаки, що є необхідними для нього відповідно до ч. 1 ст. 505 ЦК, право інтелектуальної власності на комерційну таємницю припиняється.