Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.

1. Формулювання «з 1 січня 2004 року» слід тлумачити в такий спосіб, що Цивільний кодекс був чинним уже 1 січня 2004 року (з нуля годин цього дня). Такий варіант визначення моменту набуття чинності законодавчими актами передбачений частиною шостою ст. 9 Митного кодексу [29], яка підлягає застосуванню до Цивільного кодексу за аналогією.

2. Визнати такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 року:

Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року, із змінами, внесеними до нього;

Закон Української РСР «Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 р., № 30, ст. 463);

статті 2— 7, 12, 13, 16 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 грудня 1963 року «Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 р., № 51, ст. 731; 1985 р., № 23, ст. 542; Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 3, ст. 15).

1. При прийнятті Цивільного кодексу не було встановлено, що раніше прийняті законодавчі акти в частині, в якій вони суперечать цьому Кодексу, застосуванню не підлягають. Це означає, що спеціальні правила законодавчих актів, що суперечать положенням Цивільного кодексу 2003 р., які (положення) стосовно зазначених спеціальних правил є загальними, зберігають чинність. Загальні положення раніше прийнятих законодавчих актів застосовуються в частині, в якій вони не суперечать загальним і спеціальним положенням Цивільного кодексу як законодавчого акта, що прийнятий пізніше. Слід також звернути увагу на ту обставину, що після прийняття Цивільного кодексу (16 січня 2003 р.) було прийнято низку нових законів, в яких зазначається про те, що законодавчі акти (це стосується і Цивільного кодексу), прийняті до введення в дію нових законів, застосовуються в частині, що не суперечить новим законам. Такі формулювання включені до: 1) Закону «Про іпотеку» [156] (п. 2 Розділу VI «Прикінцеві положення»); 2) Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [157] (п. З Розділу VI «Прикінцеві положення»); 3) Закону «Про туризм» [171] (п. 2 Розділу VIII «Прикінцеві і перехідні положення»); 4) Закону «Про телекомунікації» [166] (п. З Розділу XIV «Прикінцеві положення»); 5) Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] (п. 2 Розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення»); 5) Закону «Про фінансовий лізинг» [170] (ч. 2 ст. 19) тощо.

3. Кабінету Міністрів України до 1 квітня 2003 року підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України:

перелік законодавчих актів (їх окремих положень), які мають бути визнані такими, що втратили чинність, та перелік законодавчих актів, до яких слід внести зміни, у зв’язку з набранням чинності цим Кодексом;

проект закону про міжнародне приватне право та проекти інших законів, необхідність прийняття яких випливає із цього Кодексу.

1. У п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу зазначається на втрату у зв’язку з введенням у дію цього Кодексу чинності тільки трьома нормативно-правовими актами. Тому виникла необхідність дати доручення Кабінету Міністрів подати перелік відповідних законодавчих актів.

Відповідно до Закону «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України», визнані такими, що втратили чинність, закони «Про власність» і «Про відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об’єктів». Названим Законом також були внесені зміни до низки законодавчих актів.

2. Закон «Про міжнародне приватне право» [184] був прийнятий 23 червня 2005 р.

4. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

1. Новий Цивільний кодекс 2003 р. застосовується перш за все до прав і обов’язків, що виникли після 1 січня 2004 р. або пізніше. Зазвичай цивільні права та обов’язки виникають на підставі договору з того моменту, коли він визнається укладеним (чинним). Права та обов’язки, підставою яких є інший факт, передбачений актами цивільного законодавства, виникають з моменту здійснення правопорушення або настання іншого юридичного факту. Якщо такі юридичні факти (укладення договору, інший юридичний факт) настали після 1 січня 2004 р., застосуванню підлягає Цивільний кодекс 2003 р.

2. За логікою речей, якщо суб’єктивне право виникло до 1 січня 2004 р. і до цього дня набуло характеру вимоги, а кореспондуючий цьому праву обов’язок до 1 січня 2004 р. набув характеру боргу, примусове виконання такого обов’язку повинне здійснюватись на підставі матеріального права, що було чинним на день перетворення права у вимогу, а обов’язку — в борг. Але ж законодавець встановлює, що новий Цивільний кодекс застосовується до прав та обов’язків, які «продовжують існувати після набрання ним чинності». Цивільні права та обов’язки зазвичай продовжують існувати до їх реалізації (виконання), в тому числі в примусовому порядку. І тільки у передбачених цивільним законодавством випадках вони припиняються на підставі інших юридичних фактів.

Тому слід визнати, що із п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу випливає, що невиконані судові рішення підлягають зміні або скасуванню, якщо вони не були виконані до 1 січня 2004 р. і Цивільний кодекс по-іншому визначає права та обов’язки сторін, ніж матеріальне право, застосоване судом при прийнятті рішення. Але таке твердження не враховує тієї обставини, що із положення Цивільного кодексу, що коментується, лише непрямо випливає неможливість виконання судових рішень, прийнятих на підставі раніше чинного Цивільного кодексу, а виявляється вона висновком від протилежного. Тому такий правовий припис не може застосовуватись усупереч нормам цивільного процесуального права, які встановлені прямо або прямо випливають із Цивільного процесуального кодексу, а тому підлягають переважному застосуванню перед правовою нормою, яка непрямо випливає із п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу.

Отже, у випадках, коли прийняття рішення у справі (акт застосування норм матеріального права) мало місце до 1 січня 2004 р., застосування до спірних правовідносин Цивільного кодексу 2003 р. виключається, хоча цивільні права та обов’язки продовжують існувати після 1 січня 2004 р., а п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу приписує застосовувати до таких прав та обов’язків Цивільний кодекс 2003 р. Але ж у випадках, коли до 1 січня 2004 р. рішення у справі не було прийняте, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу 2003 р., хоча до дня набрання ним чинності цивільне право особи набуло характеру вимоги, а обов’язок, що кореспондує цьому праву, набув характеру боргу. Цілком очевидно, що це є наданням Цивільному кодексу зворотної дії у часі.

3. Зворотній дії закону та інших нормативно-правових актів у часі певною мірою перешкоджає частина перша ст. 58 Конституції [1]. «Певною мірою», тому що відповідно до рішення Конституційного Суду у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів [210] визнав, що частина перша ст. 58 Конституції стосується тільки прав людини і громадянина та їх гарантій. Отже, юридичних осіб це конституційне положення не стосується.

4. Міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України, прямо не перешкоджають наданню цивільним законам зворотної дії у часі. С.В. Шевчук (Судовий захист прав людини: практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006, с. 355) стверджує, що із практики Європейського Суду з прав людини випливає неможливість «застосування законодавства у минулому, якщо воно не відповідає критерію «необхідності в демократичному суспільстві». Що стосується такої необхідності, то її немає у випадку надання Цивільному кодексу зворотної дії у часі. Та і в цілому надання закону зворотної дії у часі суперечить засаді правової визначеності, що є складовою частиною принципу верховенства права. І все ж висновок про неприпустимість надання зворотної дії у часі Цивільному кодексу у спосіб, у який зворотна сила надана йому п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу, не є беззаперечним. Кінцева позиція має бути опрацьована в судовій практиці. Маючи на увазі тенденцію до поступового наближення судової практики до принципу верховенства права, слід все-таки прогнозувати, що законодавча практика надання законам зворотної сили буде визнаватись такою, що суперечить названому принципу.

5. Положення п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу не застосовуються до прав та обов’язків, які охоплюються поняттям цивільно-правової відповідальності, оскільки питання застосування положень Цивільного кодексу 2003 р. щодо відповідальності до цих прав та обов’язків вирішується п. 11 Прикінцевих та перехідних положень.

6. Правило ч. 3 ст. 5 ЦК, яке не допускає застосування актів цивільного законодавства до прав та обов’язків, що виникли до моменту набрання чинності цими актами, є значно більш логічним і обґрунтованим, ніж п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. І все ж стосовно Цивільного кодексу переважному застосуванню підлягає спеціальне правило п. 4 Прикінцевих і перехідних положень, а не ч. 3 ст. 5 ЦК, що формулює загальне правило.

5. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Правила ст. 1277 Цивільного кодексу України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року.

1. Положення Цивільного кодексу про спадкування застосовуються до спадщини, яка відкрилася до набрання чинності Цивільним кодексом, але до цього дня не була прийнята ні одним із спадкоємців. При цьому слід враховувати, що відповідно до ст. 549 ЦК 1963 р. діями, що свідчать про прийняття спадщини, визнавався, зокрема, фактичний вступ до управління або володіння спадковим майном (незалежно від постійного проживання спадкоємців разом із спадкодавцем). Цивільний кодекс 2003 р. такого способу прийняття спадщини не передбачає.

2. Правила Цивільного кодексу про відумерлу спадщину підлягають застосуванню без обмежень щодо часу відкриття спадщини. Вони застосовуються і до випадків, коли до дня набрання чинності Цивільним кодексом спливло більше одного року (на що прямо вказується в абзаці другому п. 5 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу), і до випадків, коли відкриття спадщини відбулося після цього дня.

6. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

1. Цивільний кодекс встановлює не тільки більш тривалу порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом позовну давність, а в окремих випадках — і менш тривалу (ст. 728; ч. 2 ст. 1298 ЦК). У тому і іншому випадках, якщо позовна давність не спливла до 1 січня 2004 р., з цього дня застосовуються правила Цивільного кодексу 2003 р. як щодо тривалості позовної давності, так і щодо порядку її обчислення.

7. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

1. У формулюванні цього пункту допущена помилка. Якщо слово «якого» не замінити на слово «яких», це формулювання є набором логічно не пов’язаних між собою слів, а тому застосування цього законодавчого положення буде неможливим. І все ж видається припустимим шляхом логічного тлумачення виправити цей дефект законодавчого тексту та зробити висновок про можливість його застосування відповідно до того розуміння його змісту, яке викладається в наступному пункті коментаря.

2. На виняток із правила п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків нікчемного правочину застосовується позовна давність, яка діяла до 1 січня 2004 р., якщо право на позов виникло до 1 січня 2004 р. Слід звернути увагу на те, що при визначенні дня, з якого починається перебіг позовної давності, у ч. 1 ст. 261 ЦК йдеться тільки про день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а про день, з якого виникає право на позов, не йдеться.

8. Правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

1. Суто буквальне тлумачення цього пункту дає підстави стверджувати, що правила Цивільного кодексу про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном почалося о 24 годині 31 грудня 2000 р. Але ж неможливо встановити початок володіння з такою точністю. Інший варіант — визнати, що правила ст. 344 ЦК застосовуються, якщо володіння почалося після 31 грудня 2000 року. Цей варіант неприйнятний з тієї причини, що він прямо суперечить змісту пункту, що коментується. Адже володіння має початись за три роки до набрання чинності Цивільним кодексом, а на цей день у наведеному варіанті володіння взагалі не було. Тому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень слід тлумачити так, що за умови володіння на 24 годину 31 грудня 2000 р. (на день, що на три роки передує дню набрання чинності Цивільним кодексом) застосовуються правила ст. 344 ЦК, а до набувальної давності зараховується весь строк володіння після 31 грудня 2000 р. Попередній строк володіння до набувальної давності не зараховується.

9. До договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

1. До зобов’язань, що виникли на підставі договорів до 1 січня 2004 р., застосовуються правила п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. Підстави, порядок і наслідки зміни або розірвання після 1 січня 2004 р. договорів усіх видів, які були укладені до 1 січня 2004 р. і продовжують діяти після цієї дати, визначаються Цивільним кодексом 2003 р. Проте передбачені договорами умови, що стосуються підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів, застосовуються в силу ч. 3 ст. б ЦК, навіть якщо такі умови і суперечили Цивільному кодексу 2003 р.

10. Правила Цивільного кодексу України про відповідальність за порушення договору застосовуються в тих випадках, коли відповідні порушення були допущені після набрання чинності цим Кодексом, крім випадків, коли в договорах, укладених до 1 січня 2004 року, була встановлена інша відповідальність за такі порушення.

1. На позиції збереження чинності договорами, укладеними до 1 січня 2004 року, стоїть і п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. Якщо договором, укладеним до 1 січня 2004 р., правомірно встановлена інша відповідальність за порушення зобов’язання, ніж та, яка передбачена Цивільним кодексом, застосуванню підлягають відповідні умови договору, а не положення Цивільного кодексу.

Тут послідовно проводиться принцип диспозитивності. За порушення, за які відповідальність договором не передбачена та які здійснені починаючи з 1 січня 2004 р., застосовується відповідальність, передбачена Цивільним кодексом 2003 р. При цьому до змісту поняття відповідальності слід віднести стягнення збитків, сплату неустойки і міри, передбачені ст. 625 ЦК. Застосування умов договору, укладеного до 1 січня 2004 р., про відповідальність можливе, якщо ці умови на момент укладення договору не суперечили чинному на той час законодавству. За наявності такої суперечності такі умови є недійсними відповідно до частини першої ст. 48 ЦК 1963 р.

2. Спеціальне правило п. 10 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу застосовується переважно перед загальними правилами п. 4 цих самих Положень.

11. Судові провадження у справах про припинення права власності на підставах, що не встановлені Цивільним кодексом України або іншим законом, підлягають припиненню.

Ухвалені, але не виконані судові рішення у таких справах примусовому виконанню не підлягають.

1. Законодавець не обмежений у праві встановлювати в законодавчому акті певної галузевої належності правові норми, що мають іншу галузеву належність. Інше встановлено лише ст. 1 Закону «Про систему оподаткування» [82] і ст. З КК [25], хоч судова практика все-таки схилилась до визнання чинності норм податкового права, що формулюються в законах, основний зміст яких складають норми іншої галузевої належності. Тому п. 11 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу має тлумачитись так, що він установлює додаткову до встановлених Цивільним процесуальним кодексом підставу припинення провадження у цивільних справах і додаткову до Закону «Про виконавче провадження» [100] підставу припинення виконавчого провадження.

Інша справа, що і до набрання чинності Цивільним кодексом ст. 41 Конституції [1] і ст. 55 Закону «Про власність» не допускали позбавлення права власності за відсутності підстав, встановлених законом. У силу цього пункт, що коментується, фактично не має предмета правового регулювання, а тому і не застосовувався у зв’язку з набранням чинності Цивільним кодексом 2003 р.