Навіжені в Мексиці

Чорне золото Мексики, або Як усе починалося

Ви, мабуть, зараз спитаєте, як усе починалося?

Як трапилося, що ми з Тьомиком опинилися за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, у спекотній Мексиці, напханій шаленими мексиканцями, наче банківський сейф банкнотами? Що потягло нас у ту кляту далечінь? І найголовніше — як так, в дідька, сталося, що вже після трьох тижнів, проведених у Мехіко, ми на всіх парах драпали 150-ю магістраллю на раритетному «Dodge Challenger» 1969 року на південь, в найдикіші штати, маючи в багажнику сумку з п’ятьма сотнями тисяч мексиканських песо[1], а за спиною — банду дона Педро Сесіліо Раміреса, найбільшого землевласника у всій Мексиці й далебі не меншого наркоторговця, на чолі з самим доном Педро? Це не дуже приємна історія, однак ми маємо чим пишатися, бо удостоїлися тоді небувалої честі — рідко, ой як рідко, панове, трапляється, щоб вельмишановний дон Педро Сесіліо Рамірес особисто вирядився за кимсь у погоню.

Ех, аби ж ви тільки знали, як все любо починалося…

Взагалі, скажу вам чесно, в усіх — абсолютно всіх без винятку — кепських історіях у моєму житті є дві спільні риси: по-перше, всі кепські історії починаються гарненько, по-хорошому, з щонайкращими намірами, а по-друге, всі кепські історії завжди пов’язані з Тьомиком.

Я й Тьомик разом з п’яти років. Познайомились у перший же день, щойно моя сім’я перебралася до Києва, в замурзану панельну новобудову неподалік від Львівської площі. Родина Тьомика оселилася в тому ж будинку на місяць раніше і поверхом нижче від нас.

Пригадую, як, виснажений переїздом, я заснув просто вдень, вмостившись на запакованому в целофан двоспальному матраці моїх батьків. Коли я засинав, окрім мене та матраца, в кімнаті більше не було нікого й нічого. А коли прокинувся — навпроти стояв низенький дерев’яний стільчик, а на ньому сидів якийсь малий шкет і зацікавлено розглядав мене, дурнувато усміхаючись і копирсаючись пальцем у носі.

«Що за мудак?» — спросоння подумав я. Хоча, звісно, я тоді не так подумав, бо мені було лишень п’ять років, але якщо перекласти на дорослу мову, то звучатиме, либонь, так.

— Ти хто? — спитав я.

— Прівєт, — сказав Тьомик. — Я Артьом, а мама називає мене Тьомиком.

— Чия мама?

— Моя мама.

Тут Тьомик засміявся, навіщось копнув мене і вибіг з кімнати. Пізніше батьки пояснили мені, що Артем — це мій сусід-одноліток з нижнього поверху і що вони на пару з Артемовими батьками подумали, що оскільки ми одного з ним віку, було б непогано, якби ми заприятелювали.

Я був слухняною дитиною. Наступного ж ранку я розшукав Тьомика в пісочниці на дитячому майданчику, офіційно представився і для закріплення дружби поставив йому шикарний синець під оком. Отак ми подружилися.

Відтоді минуло двадцять років. Тепер я знаю Тьомика, наче свої п’ять пальців, можу передбачити будь-які його дії, вгадую слова за хвилину до того, як він їх скаже, а часом навіть читаю його думки, на що Тьомик ніколи не ображається. Я його єдиний справжній друг, як і він — мій, незважаючи на те, що в дійсності ми абсолютно різні.

Тьомик зростав у інтелігентній родині, де його змалечку привчили до книг та всяких інших нікому не потрібних культурних дурниць. Він до дев’ятнадцяти років навіть не матюкався. Варто зауважити, що попри вихованість та начитаність мій товариш не вирізняється кмітливістю та винахідливістю. Зате у нього неперевершений талант, якийсь, зараза, просто шаманський хист знаходити неприємності на свою голову. Якби не ось ця його магічна здатність повсякчас устрявати в різні погані історії, життя Тьомика було б нудним, малоцікавим і тягучим, наче гума. Після школи він як порядний вступив до університету, після університету влаштувався на нудотну (хоч вовком вий!) роботу — зачуханим менеджером з продажу відеоапаратури в супермаркеті «Фокстрот», а потім його життя непомітно ввійшло у наїжджену колію: робота, дім, знову робота, систематичні п’янки на Новий рік, день народження та День незалежності, телевізор, пиво, футбол і т. д. і т. п.

Регулярно раз на тиждень, в суботу чи неділю, я, немов смерч, вриваюся в затхлу квартиру Тьомика, аби не дати йому остаточно зіскніти, наче якийсь офісний кактус. Щоразу я щось вигадую, — а я, знаєте, мастак на всілякі бліц-ідеї, — а потім ми гасаємо Києвом і буянимо до самого початку робочого тижня. Повірте, якби не я, то на місці Тьомика я вже давно повісився б від глевкої нудьги.

Єдине, з чим у Тьомика справді клеїться в житті, — це дівки. Скажу прямо: жіноцтво вельми любить і шанує мого Тьомика. Бо мій Тьомик, з якого боку не подивись, справжній красень — високий світлоокий блондин з правильним овалом лиця, ніжною шкірою на щічках і тендітними руками інтелігента (дівки просто мліють, коли бачать його субтильні наманікюрені пальчики). На перших стадіях усе це чудово покриває недоліки інертного характеру й куцого інтелекту (Тьомо, без образ), забезпечуючи Тьомику просто небувалий успіх у протилежної статі.

Щодо мене, то я повна протилежність Тьомика. Ну, по-перше, звати мене Максом, що сильно відрізняється від Тьомик. По-друге, я низенький, чорнявий і барилкуватий. А по-третє, життя у мене — суцільна пригода. Як тільки після другого курсу мене погнали з університету і я подався у великий бізнес, зразу почались одні, блін, пригоди.

Спочатку я торгував жуйками при виході з метро «Вокзальна», потім там же приторговував безкоштовними газетами, далі сплавляв пластир у вагонах метро, трохи згодом продавав на Хрещатику смачні пиріжки з собача… кгм… ну, просто смачні пиріжки. Словом, займався усім підряд, однак дуже скоро зрозумів, що чесним шляхом у нашій країні можна заробити тільки грижу або невроз, а тому почав грати по-крупному і… не завжди, як би то сказати, чесно й правильно.

Отож на сьогоднішній день я справжній профі у великому бізнесі. Ви не дивіться на те, що живу в маленькій квартирці і їжджу на метро. То все світова економічна криза винна. А насправді в усьому Києві ви не знайдете другого такого, як я. Жодний диплом MBA не навчить вас того, що вмію я, ну, скажімо, продати втридорога те, чого не існує або ж існує, але належить не вам. Тут має бути талант, панове, дар від Бога.

Але, як то кажуть, повернімося до наших баранів…

Так ось, вельми неприємна історія, яка закинула нас із Тьомиком аж на інший континент і дала поштовх багатьом іншим неприємним історіям, почалася з того, що Тьомик отримав спадок у Швеції.

Якийсь його чи то дядько, чи дід, невідомо по чиїй лінії, колись давно, ще за Союзу, емігрував до Стокгольма, де зліпив собі пристойний капітальчик: спершу на будівництві, а потім — здаючи в оренду квартири. Аж ось одного дня оцей не то дід, не то дядько вийшов на балкон своєї квартири витрусити килимок. Труснув він, значить, раз, другий, третій, а за четвертим трохи перестарався й метельнув так, що вивалився на фіг з балкона разом зі своїм килимком. Усе б обійшлось, якби балкон не був на десятому поверсі. Дядька (чи діда) відшкребли від бруківки й пішли дзвонити Тьомику, бо той виявився єдиним, чиє ім’я згадувалось у заповіті. Отака-от сумна історія.

Останніми роками я займався нерухомістю, продажем землі та всякими супутніми оборудками по всій Україні, тому нечасто бував у Києві і ми з Тьомиком практично не бачились. Я навіть, соромно зізнатись, загубив його номер телефону (через певні особливості мого бізнесу мені доволі часто доводилося міняти власний номер), тому був вельми здивований, коли після кількамісячної розлуки, протягом якої ми не обмінялися й словом, отримав на свій e-mail лист від Тьомика:

Знаючи Тьомикову тягу до різних халеп, щось у тому «ти не пожалкуєш» мене вельми насторожило. А втім, за хвилину до того, як отримати цей лист, хтось переказав мені, що вчора мене розшукував один з моїх колишніх клієнтів. Питався, куди поїхали двадцять залізничних цистерн з соляркою, які я сплавив йому місяць тому. А як я можу знати, куди, в дідька, вони поїхали? «Укрзалізниця» возить свої цистерни туди, куди їй заманеться. Тож у мене виникло сильне бажання знову міняти номер телефону і швиденько «летіти у вирій», подалі від надто допитливих клієнтів. Тому, не гаючись, я зібрав свої манатки і рвонув до Києва…

Я застав Тьомика, як завжди, за пляшкою пива, пакетом чіпсів перед телевізором. На кухні поралась його нова, незнайома мені дівиця. За вікном у темряві розмірено шурхотів по асфальту дощ.

— Здоров! — кинув я з порогу.

— Привіт! — бовкнув Тьомик у відповідь, не піднімаючись з місця.

Я пройшов до вітальні і без запрошення впав у крісло навпроти — у цьому домі мені дозволялося практично все.

— Паршива погода, — сказав я.

— Ага. Хочеш пива? — Тьомик говорив так, наче ми не бачились півдня, а не півроку.

— Давай.

— І чіпси бери.

Кілька хвилин ми мовчали, сьорбали пиво і хрумкали чіпсами. Зрештою я запропонував:

— Ну, давай, викладай свою справу.

І Тьомик розказав мені слізливу історію про свого «шведського» дядька.

— …і він назначив мене спадкоємцем, — закінчив мій товариш.

— Спадкоємцем чого?

— Усього свого бізнесу.

Я зразу ожив.

— За словами юристів там ласий шматок, — продовжив Тьомик. — А я в тому, ти ж сам знаєш, нічого не тямлю. Тре’ вступити у володіння, справи наладити, те-се…

— О’кей, друже, я тобі допоможу, — заспокоїв його я.

Наступного дня Тьомик прогнав свою нову хвойду. Потім ми це гарненько обмили і навели в квартирі безлад, який більше личив холостяку-спартанцю, бо після тої дівулі квартира скидалася на житло якогось гламурного педика. А ще за два тижні ми зробили собі візи й полетіли у столицю Півночі — Стокгольм вступати у володіння Тьомиковою спадщиною.

Отак воно все й почалося…

Спадок у Тьомика виявився просто королівським: житловий будинок на тридцять квартир на Остермальмі[2] та старе корито з двома косими вітрилами і дизельним двигуном, старше за мене й Тьомика разом узятих, припнуте до причалу в одній із посріблених легкими брижами заток старого міста — Gamla stan’у[3]. Квартири здавалися в оренду молодим сім’ям та студентам, яхта без діла гойдалася на балтійських хвилях й помалу іржавіла. Щомісячний прибуток від посесії усіх помешкань коливався в межах 14–15 тисяч євро, тому, вираховуючи плату за комунальні послуги, вивіз сміття та оренду місця стоянки шхуни, будинок давав десь 6–7 тисяч чистого доходу кожного місяця.

Я допоміг Артему оформити всі необхідні документи. У результаті Тьомик став буржуєм, і грошей у нього тепер було хоч відбавляй. Мене в Україні нічого не тримало, тому ми порішили осісти на якийсь час у Стокгольмі й насолодитися старушенцією Європою.

Тиждень ми жили на яхті, всередині якої виявилося кілька доволі непоганих спалень і маленька, але нічогенька така кухонька, поки одного дня Тьомик не заблював по самі вінця унітаз, сказавши, що з нього досить. Його завше захитувало на кораблях, навіть якщо корабель був припнутий до причалу. Після того ще три тижні ми мордувались у крихітній комірчині на горищі того тридцятиквартирного чуда шведського зодчества, яке відтепер належало Тьомику. Всі інші квартири були здані в оренду, і найближчий контракт закінчувався аж через вісім місяців, через що жити більше було ніде.

Зрештою там, на горищі висотки, було не так вже й погано. Тільки трохи тісно. Біля правої від входу стіни проступав обвуглений камін, займаючи половину нашої кімнати. У кутку за каміном тулився великий темно-коричневий глобус на різьбленій дерев’яній підставці. Моря на ньому були намальовані в брунатних тонах, а материки — в зеленкуватих. Ліворуч під вікном стояв зовсім крихітний стіл з вкрученою настільною лампою, коло нього — крісло, а протилежну стіну підпирало одне єдине ліжко. На ліжку ми з Тьомиком спали по черзі.

За два тижні ми обнишпорили всенький Стокгольм. Потім кілька разів плавали у Фінляндію на круїзних лайнерах компанії «Viking Line», з’їздили на північ Норвегії, але всюди було темно, вогко і холодно, тому, зрештою, нам це набридло і Тьомик забажав повернутися в Україну.

— Хочу додому, — проскиглив він одного вечора, втомленим поглядом проводжаючи сірі сніжинки в латках світла під ліхтарями. — Продам усе до дідька, чувак, і поїду назад на Вкраїну.

Я, будучи натурою більш енергійною і, так би мовити, авантюрною, навіть думки не припускав, що, маючи шість тисяч євро чистого доходу, ми просто так візьмемо та й повернемось до буденного життя.

— Нє-нє-нє! — рішуче зарепетував я.

— А що тут робити? Тут постійно похмуро, холодно й нудно. Ти хоч пригадуєш, коли ми останній раз сонце бачили?

Я не мав чим йому заперечити. Затяжна північна зима, завжди понуре небо на тлі ідеального до блювоти міста гнітили й мене. Сонце або сором’язливо, як східна красуня за паранджею, ховалося за хмарами, або ж тинялося бозна-де з іншого боку планети.

— Я придумав, — кажу, — давай поїдемо кудись на південь і займемося бізнесом! Ідея на перший погляд, може, й не вельми, але ми… кгм… так, м-м-ми тепер маємо стартовий капітал, а з нашими знаннями зможемо непогано розкрутитись за бугром! — я навмисне всюди вживав «наш капітал» і «наші знання», не розділяючи себе й Тьомика.

— А чому не тут, не у Швеції?

— Ну, по-перше, — відказую, — у тебе в Швеції вже є бізнес, і це тільки твій бізнес, друже, я тут геть не при ділах. А по-друге, почати якусь нову й справді прибуткову справу в такій країні, як Швеція, практично неможливо. Все, що могли вкрасти, тут уже розікрали двісті років тому. Тут усе злагоджено, все працює, всі закони відточені — про великі бакшиші можна забути, друже. Нам тут не розвернутись, ні до чого прикластись, розумієш?

— Ага, розумію, — буркнув Артем.

Ми ще трохи посперечались, але згодом таки порішили й надалі здавати будинок в оренду, а на отримані гроші чкурнути кудись світ за очі, на спраглі до нашого бізнесу ринки, шукати кращого життя.

— То куди поїдемо? — спитав зрештою Тьомик.

— Не знаю, — я крутнув ногою вкритого пилюкою глобуса, що стояв в кутку коло каміна. А потім, здається, сам чорт смикнув мене за язика: — Давай… а давай, чувак, махнемо в Мексику! Я знаю іспанську, може, пощастить і непогано там розкрутимось.

— А там гарні дівахи? — глипнув на мене мій товариш.

— Найкращі у світі! А ще там сонце, чувак, не те, що тут, у Швеції.

— Поїхали, — легковажно бовкнув Тьомик і всміхнувся, блиснувши двома рядами ідеальних зубів. Тоді у нього були ще всі зуби.

І ми поїхали…

Так що, блін, то він у всьому винен. Якби відмовився, нічого цього б не трапилося.

— Хочеш заробити? — спитав я.

То був наш другий день у Мехіко.

Тьомик не вилазить з готелю — акліматизовується в обнімку з півторалітровим бутлем джин-тоніку та телевізором, відновлюючись після першого у своєму житті дванадцятигодинного трансатлантичного перельоту (для інформації: хлоп боїться літати, аж пісяється).

Я тиняюся містом — проводжу рекогносцировку, заодно пробую владнати ключове організаційне питання. Діло в тому, що нам треба знайти й винайняти аборигена-мексиканця, який би став нашим радником і допомагав у вирішенні різних питань локального масштабу, себто хлопчика на побігеньках. Власне, знайти аборигена — не проблема, проблема — це знайти такого аборигена, який був би достатньо кмітливим, але не настільки, щоб нашкодити нашому бізнесу, наприклад, «зливши» нас поліції.

— Хочеш заробити? — повторив я голосніше. — Я до тебе звертаюсь.

Чистильник взуття нарешті підвів голову. В його каламутних типово мексиканських очах відбилось засотане сизим смогом небо над La Plaza de la Constituciоn[4], барокові пілястри собору Метрополітана та мексиканський триколор на двадцятиметровому флагштоку посеред площі. Я зазирнув у них і подумав, що він саме та людина, яка нам треба.

— Так, сеньйоре! — скромно відказав юнак.

Він був майже такого ж віку, як я, може, навіть на рік старший, але я підсвідомо відчував свою вищість. Тут, у Мексиці, ми з Тьомиком були іноземцями. І не простими, а з капіталом. Хай маленьким, та все ж капіталом. Цебто ми були Іноземцями з великої літери. Тому я відразу ж вирішив грати по- крупному: у перший же день купив собі гостроносі лаковані туфлі й чорний глянцуватий плащик від «Hugo Boss».

— Кидай своє крісло для тортур. Більше ти не чиститимеш взуття, — пафосно проказав я. — Завтра о десятій я чекатиму тебе за цією адресою.

Тоді я підвівся, поклав на своє сидіння папірець, видраний із записника, з адресою нашого готелю, а потім, щоб справити ще більше враження, кинув чистильнику сотню песо.

— Дякую, сеньйоре! — розплився в усмішці мексиканець і кинув мені вслід: — До зустрічі, сеньйоре!

Та я вже крокував геть, перетинаючи навскіс широке столичне Зокало. Йшов, не озираючись, навмання, ретельно обдумуючи план майбутньої оборудки й відчуваючи, як вересклива атмосфера мексиканської столиці, просякнута якимось, курва, невідпорно милим розгардіяшем, вривається в кожну клітинку мого єства.

У літаку над Атлантикою ми з Тьомиком довго радилися, і я врешті постановив, що ми займатимемося продажем землі. Я на той час уже мав сякий-такий досвід роботи в земельному бізнесі. Одного разу на Кіровоградщині я продав місцевому фермеру сорок гектарів прекрасної ріллі по дуже непоганій ціні. Фермер був щасливий, наче слон, а я, пригадую, ще довго допитувався, чия ж то була земля.

Колишнього чистильника взуття звали Хосе Акунья. Він з’явився точно в назначений час на порозі мого номеру в «Emporio Reforma», ошатному тризірковому готельчику на окраїні Мехіко. Ми довго розмовляли, я ретельно промацував мексиканця, все більше переконуючись, що він ідеально підходить для наших оборудок. Врешті-решт я назвав суму, яку ми йому платитимемо, — дуже пристойну, як для Мексики, — на що хлоп, зрозуміло, погодився. Відтак ми потисли один одному руки, і я видав йому аванс, наказавши завтра ж приступати до роботи.

Першим ділом Хосе Акунья мав підсобити нам з вибором машини. Адже без машини в Мехіко — це як без води в Сахарі.

Тьомик був звихнутий на важких мамонтоподібних позашляховиках на зразок «Toyota Tundra». Він аж пищав, коли під час матчів NFL[5] по телевізору крутили їх рекламу, ту, де один з таких перекачаних джипо-пікапів вивалюється з транспортного літака на злітну смугу під час зльоту, а потім гальмує, утримуючи на ланцюгу цілий літак. Нє, ну, я не маю нічого проти, гарна реклама, але я хотів — та де там хотів! — я просто марив довгоносими американськими кабріолетами 60-70-их років. Потай від Тьомика я всучив Хосе кілька рожевих мексиканських соток поверх його платні, схиливши хлопця на свій бік у виборі засобу пересування.

На той час ми мали на руках п’ять місячних виплат з Тьомикового стокгольмського будинку (дехто розраховувався за квартиру на десять місяців уперед), незабаром мала надійти ще одна, тому я почувався досить впевнено і вирішив не економити на авто.

Через два дні Хосе Акунья підігнав під наш готель неперевершене спортивне купе — «Dodge Challenger» 1969-го року випуску — з новеньким двигуном, шкіряним салоном і досконалим тюнінгом. Машина була справжнім шедевром американського автопрому: фари ледь-ледь загострені й витягнуті вбік, бампери та диски хромовані, корпус дещо роздутий у порівнянні з базовою моделлю, колір — бронза-металік з лазуровими переливами. Навіть Тьомику сподобалося, що вже й казати про мене та мексиканця.

Щоправда, коли Тьомик дізнався, у скільки нам обійшовся нафарширований сучасним залізяччям «Dodge», його ледь інфаркт не вхопив.

— Піжони, вашу маму! — несамовито горлав Тьомик, хапаючись за голову і шмигляючи по номеру в одних трусах. — Піжони, твою дівізію впєрьод! Ви мене розорите!

Але я заспокоїв його, сказавши, що ми скоро заробимо ще більше і я все віддам.

На гроші, що лишилися, Хосе орендував на місяць ошатний офіс у центрі Мехіко, ми притягли туди кілька столів, накупляли для більшої солідності папок з паперами і замовили вивіску з рекламою найкращого у Мехіко агентства з продажу землі.

Після того я вкотре вирядився стилягою й завітав до одного зі справжніх агентств нерухомості з проханнями придивитися мені невеличку ділянку землі, всього на кілька соток, за межею Мехіко для будівництва власного котеджу.

Цілий тиждень я морочив тим ріелторам голови. Вони підрахували оптимальну вартість землі, двічі звозили мене подивитись на різні ділянки, запропонували знижку, і, зрештою, наготували усі необхідні документи. Залишилось тільки заплатити бабки, поставити підписи й скріпити їх печатями. Тоді я забрав усі документи, окрім них прихопив з собою ще кілька порожніх бланків, карту з розміткою земельних ділянок та листи зі штампами земельного управління і звалив.

Ще три дні пішло на детальне вивчення зібраних паперів та підготовку шаблонів для печаток. За цей час з Техасу надійшло замовлене мною через Інтернет устаткування. Тьомик з’явився якраз тоді, коли кремезні хлопці з «DHL» втягли у наш офіс чотири великих піддони, виписані мною з Америки.

— Що за чортівня? — спитав Тьомик, який ніякими організаційними питаннями не займався і тільки давав на все гроші.

— Новітні технології для вашого бізнесу, — підморгнув я і розреготався.

У піддонах були коробки з найновішими сканерами, цифровими копірами, пристрій для імітування водяних знаків, картриджі зі спеціальною фарбою тощо. Більше нічого вам не скажу — це виробнича таємниця. Хтозна, чим ще доведеться займатися на старості…

Того ж дня я надовго засів у офісі, опустив штори і запасся ящиком енергетика «Burn». Не відходив від комп’ютера всю ніч і на ранок мав на руках пакет документів, що підтверджували моє право власності на десяток земельних ділянок під Мехіко (саме ті, що були на карті), кожен з яких нічим не відрізнявся від запропонованого у земельній агенції.

Останньою прийшла невелика посилка, не більше від коробки з-під взуття, замовлена аж у Європі. Тремтячими руками я дістав з упаковки набір новеньких синьо-білих печаток, навмання вибрав одну з них й шльопнув по чистому листку. Потім підніс штамп до лампи й старанно порівняв з оригіналом. Мені не лишилося нічого, як задоволено хмикнути.

— Що там? — визирнув із-за плеча Тьомик.

— Ми готові, джентльмени, — напиндючено промовив я. — Ми готові до бізнесу.

Того дня з вікна нашого офісу ми вперше спустили, неначе прапор, наш фірмовий банер:

— Ну, з Богом, — патетично заявив я, — великому кораблю — велике плавання…

Плакат шугонув униз, кілька разів тріпнувся на вітрі і застиг. Тьомик гигикнув, уявивши, як уже завтра гроші клаповухих мексиканців потечуть до нас рікою.

Наступного ранку ми втрьох: я, Тьомик та Хосе Акунья, усі в костюмах та краватках, тримали велику нараду щодо перспектив нашого бізнесу.

— Треба придумати, як привернути увагу до «нашої» землі, — сходу почав я.

— Та що тут думати? Даємо рекламу в газетах, в Інтернеті і починаємо косити капусту мішками, — ляпнув Тьомик.

Я аж скривився. Не люблю непрофесіоналів.

— Та що ти кажеш, мій любий напарнику? А ти не подумав, що вже завтра у тебе під дверима буде тупцювати зграя мексиканців з податкової служби, земельної адміністрації і поліції, які просто палатимуть від нетерплячки, бажаючи почути відповідь на запитання, хто ми, в біса, такі і якого дідька ми тут робимо зі стосом майстерно підроблених актів на землю?

Тьомик похнюплено опустив погляд.

— Давайте ще ідеї, — примирливо проказав я.

— Можна пустити чутки, що десь там, за містом, знайшли нафту, і від покупців відбою не буде, ще й куплятимуть вдесятеро дорожче, ніж у конкурентів, — зненацька бовкнув Хосе.

Ми з Тьомиком перезирнулись.

— Ти геній, Хосе! — рявкнув я. — Але… хм… як це зробити?

— Ну, припустімо, ви вдвох інсценуєте суперечку між собою, так, наче ви два іноземні спеціалісти-геологи, які тільки-но знайшли нафту. Будете голосно патякати про об’єми покладів там-то і там-то. Якщо розіграти сценку в потрібному місці й серед потрібних людей…

— А що, звучить непогано, — зацікавився я.

— Тільки-от де ми знайдемо цих потрібних людей? — іронічно хмикнув Тьомик. — Та навіть якщо й знайдемо, то що? Посадимо перед собою на стільчику і будемо розказувати їм про нафту?

Кілька хвилин усі натужно мовчали. Я відкрив вікно, впустивши в офісну кімнатку прохолодне ранкове повітря, й кілька разів глибоко затягнувся сигаретою. Внизу на Calle[6] Juaréz мигтіли розмаїті автівки. За дорогою шумів парк з фонтанами, що сягав аж Palacio de Bellas Artes[7]. Вишукані скульптури навколо мармурового Палацу сумними поглядами проводжали поодиноких перехожих. В цей час парк був майже порожній.

— Світські тусівки, — не то сказав, не то спитав я.

— Не піде. Хто нас туди пустить? — категорично відрубав Тьомик.

Знову запала гнітюча мовчанка. Я вже був ладен піти ва-банк і запустити оголошення в Інтернет, ризикуючи нарватися на побачення з мексиканськими ревнителями закону, коли це Хосе Акунья підскочив зі свого місця:

— Я знаю, босе! Я знаю! Готелі! П’ятизіркові готелі!

— Тобто?

— Я все владнаю, босе! — по-змовницьки підморгнув Хосе. — Будьте напоготові. Чекайте від мене дзвінка! — він зірвався з місця і вискочив із офісу.

Я здивовано стенув плечима, Тьомик промовчав. Кращих ідей наразі не було, тому ми просто зачинили офіс й подалися до себе в готель.

Хосе так і не подзвонив. Наче крізь землю провалився. Я кілька разів пробував телефонувати йому, однак його мобільний, схоже, був вимкнений. За цілий день він не з’являвся ні в офісі, ні у нас у готелі. Лиш пізно увечері, заледве не опівночі, від нього прийшло довге, наче Ніл, смс-повідомлення:

«Готель „JW Marriott“, північно-західна околиця, Andres Bello 29. Ціла купа товстосумів. Забронював для вас двох номер на одну добу на імена Джейка та Боба. Заселяйтесь з самого ранку. Починайте з холу».

— Ти щось розумієш? — спитав я Тьомика, прочитавши йому есемеса.

— Угу, — скептично буркнув мій напарник, — завтра ми читатимемо лекції про нафту товстомордим мексиканським капіталістам.

…Таксист ледве зміг протиснутися до входу в «JW Marriott» крізь цілу купу блискучих розкішних авто, що загатили під’їзд до готелю. Над викладеною позолотою назвою готелю блищало п’ять золотих зірочок.

Ми виборсались із машини, обтрусилися й обдивилися навкруг. Хосе ніде не було. Над нами нависала модернова громада із синього скла, а метрдотель при вході уже запопадливо прочиняв двері.

Я першим прослизнув всередину і впевнено попер на рецепцію.

— Я — Джейк, — кажу, — а це — мій напарник Боб.

А собі думаю, що за дурні імена повигадував цей йолоп? Чорнокосе дівча за стійкою приязно усміхнулося, кивнуло чарівливою голівкою і мелодійно цвірінькнуло:

— Ласкаво прошу до «JW Marriott Hotel». Сімнадцять тисяч п’ятсот песо, будь ласка!

У Тьомика аж око засмикалось. Я притримав його, щоб він не брикнувся на підлогу.

— Сеньйоро, це, мабуть, якась помилка, — спокійно відказую їй і вичавлюю кислу посмішку, — ми не збираємось знімати весь готель.

— А це лиш за один двомісний номер…

— Що, на цілий місяць?

— Ні, ви ж бронювали всього на одну ніч.

Тепер уже око засмикалось навіть у мене. Хоча діватись було нікуди: не оплативши номер, ми не дістались би всередину готелю. Відтак Тьомик, зціпивши зуби, витяг з портмоне свою кредитку і простягнув дівулі. Та хутко провела трансакцію і за якусь хвилину видала нам ключі.

Ми не стали підніматись у номер. Зразу за рецепцією починався просторий хол з баром, де постояльці призначали зустрічі, влаштовували короткі наради або просто відпочивали. Я потяг Тьомика до бару, де ми замовили собі два коктейлі, які коштували, наче барель нафти, кожен, після чого всілись за одним зі столиків коло декоративної пальми.

Хвилин за двадцять за столиком навпроти примостився здоровенний негр у лискучому костюмі і з масивним золотим «Patek Philippe» на зап’ястку.

— Я все ще думаю, що звідти можна буде витягувати не одну сотню мільйонів барелів щорічно… — напустивши на себе серйозності, голосно почав я англійською.

Темношкірий постоялець обернувся в наш бік, подумавши, що ми звертаємось до нього. Тьомик спочатку навіть трохи розгубився, але за мить оговтався і відповів мені:

— Ви оптиміст, колего. Я не думаю, що наше родовище дасть і половину з того.

— Хай так, але ж це під самим Мехіко! Уявляєте, колего, які перспективи відкривають нафтові поклади прямісінько під боком найбільшого у світі мегаполісу?

Негр зацікавлено дослухався до нас, а ми не переставали теревенити. Потім він одним махом випив крихітну філіжанку кави, проковтнув кілька булочок, підвівся і неквапом посунув геть. Ми провели його важкими поглядами.

— От козел, — буркнув я.

— Нічого. З ким-небудь іншим пощастить, — сказав Тьомик. — Я не заспокоюсь, поки не відіб’ю гроші за наш клятий номер.

Відтак цілий день ми з Тьомиком гасали холами готелю й горлали, як ненормальні, про нафту, проекти нафтопроводів, строки розробки родовищ, очікувані об’єми видобутку, старанно вдаючи з себе геологів. Я прикидався німцем, Артем прикидався шведом, через що ми нібито могли спілкуватись тільки англійською. Опівночі про щойно розвідані нафтові родовища неподалік від Мехіко вже знали навіть покоївки готелю, однак ніхто так і не підійшов і не заговорив з нами.

Увечері, коли ми, потомлені й розчаровані, відлежувалися у шикарному двомісному номері на третьому поверсі «JW Marriott Hotel», хтось подзвонив мені на мобільний. Я скочив на ноги й нетерпляче притулив телефон до вуха.

— Як минув день, босе? — долинуло з трубки. — Хтось клюнув?

То був Хосе Акунья.

— Глухо, — холодно обізвався я, — з таким самим успіхом ми могли б говорити про нафту з мертвими. Треба придумати щось ін…

— Готель «Sheraton Maria Isabel», п’ять зірок, — мексиканець наче й не чув мене. — Номери вже заброньовані й чекають на вас. Серед постояльців техаський скотар з мільйонними статками, власник мережі елітних ресторанів у Канкуні, директор будівельної компанії, яка забудувала половину Уатулько[8], кілька дрібних промисловців і два бандити. Всі при грошах. Контингент — те, що треба, босе! Удачі!

Я хотів відповісти щось уїдливе, але не встиг — Хосе поклав трубку.

— Як думаєш, Тьомо, варто нам завтра туди пертися? — я втомлено упав на ліжко, втонувши у м’якому матраці. — По-моєму, це хрінова ідея…

Тьомик у відповідь потужно захропів.

Але ми поперлися. І не тільки завтра, а й післязавтра, і після післязавтра. Треба ж було продавати «нашу» землю. Цілий тиждень ми гасали найкращими столичними готелями, теревенячи про нафту та земельні наділи, викидаючи по кількасот доларів за номер. Тьомик щодень ставав усе похмурішим та похмурішим, а на сьомий день, ніби між іншим, незворушно заявив:

— Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…

А тоді зник у ванній чергового люксового номера.

Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.

«Гарні новини, босе! „Four Seasons Hotel“. Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити», — прочитав я.

Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.

— Завтра останній раз, — тихо мовив я до нього.

— Я й так знаю, що останній, — сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.

«Отже, завтра або ніколи», — зціпивши зуби, подумав я.

…«Four Seasons» виявився найкращим з готелів серед тих, по яких ми тинялися до того. Ну і, звісно, найдорожчим.

Ціла купа м’яких крісел та диванів з позолоченими бильцями заполонили велетенський П-подібний хол першого поверху. Ближче до вікон, які виходили на вилизаний вічнозелений парк з фанатично підстриженими кущами та газонами, стояв ряд круглих дерев’яних столиків з дерев’яними літніми кріслами. Столики дармували — до ленчу ще лишалося чимало часу, однак у холі було людно. Ми пройшли в центр залу і розвалились на одній з білосніжних козеток. Прямо навпроти нас мостилась імпресіоністська статуя голої дівки з якогось чорного металу, що нагадував звичайну конструкційну сталь. Дівка була дуже кістлява. Я чомусь подумав, що це поганий знак.

Далі все пішло, як завше. Я горлав про нафту, Тьомик якось уже зовсім мляво реагував, з безнадійним виглядом розбавляючи водоспад моїх слів своїми куцими фразами. Після двох годин безперервного молотіння повітря я зрештою потроху почав затихати, а голос мій захурчав штучно, як мікрофон, схований у китайській ляльці.

…Почалось усе з того, що над самим моїм вухом хтось відчеканив чудовою англійською:

— Нафта? Тут, коло Мехіко? Нізащо не повірив би!

Я стрепенувся і оглянувся через плече. За мною підносився увись кремезний череватий мексиканець — те, що він мексиканець, сумнівів не могло бути — виряджений у піжонський білий костюм, жовто-коричневий ковбойський капелюх із зміїної шкіри та гостроносі туфлі на високому каблуку та ще й зі шпорами. Блін, чудило, мов із кіно, подумав я. А ще у нього була тростина зі срібним набалдашником у вигляді орлиної голови зі змією в зубах — точно, як на мексиканському прапорі.

На вид йому було років сорок, може, сорок п’ять.

Я спочатку театрально потупив очі, зумисне трохи помовчав, напустивши на себе таємничого вигляду, і холодно проказав:

— Ні! Ви помилилися.

— Але, сеньйори, я щойно чув, як ви сперечалися про чималі поклади нафти десь за околицями Мехіко!

— І вам не почулося, — втрутився Тьомик, стараючись надати своїй англійській німецького акценту, а втім — даремно, навіть китайці краще говорять. — Ми справді спілкувалися про нафту, але… — ось тут Тьомик, хитра бестія, витримав чималу паузу, — …але не біля Мехіко.

«Якщо він тільки не повний ідіот, то зараз мусить клюнути!» — подумав я, і серце моє забилося частіше.

Як покажуть наступні події, мексиканець виявився аж два рази не повним ідіотом. Але це потім, а зараз він обійшов круг столу і нахабно взяв до рук верхній з актів на землю, які я спеціально розклав перед нами на столі. То була ділянка під серійним номером AJ317 у державному реєстрі, якраз та, на котру я поцупив практично готові документи у справжньому земельному агентстві.

— А це що таке, хлопчики? — безцеремонно спитав багатій.

Він зняв капелюха, шпурнув його на козетку коло мене, а сам плюхнувся поряд з Тьомиком, заклавши праву ногу на коліно, і ретельно роздивився документ. Позаду мексиканця у білому невідь звідки зринув плечистий засмаглий тип у строгому чорному костюмі та в ідіотських малинових туфлях з блиском. Його морда — так, саме морда, а не обличчя — була непропорційно маленькою у порівнянні з тілом, вельми нагадуючи зморщений писок хитрого шимпанзе. Він послужливо підніс своєму босу келих з коктейлем, після чого завмер, наче ще одна статуя, за його спиною.

Мені не сподобалось ні те, як мексиканський ковбой зі шпорами обізвав нас хлопчиками, ні те, як розкуто та нахабно він себе поводив.

— А ви хто будете, дядьку? — стримано поцікавився я, відчуваючи, як у серце закрадається непоясненний страх.

— Та це акти на землю біля Мехіко, — майже одночасно зі мною втрутився Тьомик. Мій напарник все ще продовжував грати дурника, думаючи лише про одне — як би відбити викинуті на першокласні готелі гроші. — Ми тут прикупили собі трохи землі за містом…

— Хм… Справді? — латинос проігнорував мене.

Я непогано розбираюсь у людях. Ну, робота в мене така. І тоді, пригадую, я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання всучити цьому мексиканському Рокфеллеру фальшивий акт на землю, яка мені не належить і ніколи не належала. Він не був жертвою, клаповухим мішком із грошима. Він був хижаком, наче той срібний кондор на набалдашнику його палиці, який трощив дзьобом череп гримучої змії.

— Знаєте, ми… — спробував був устряти я, відчайдушно намагаючись взяти ситуацію під контроль. Але ситуація не менш відчайдушно пручалася.

— Маєте рацію, сеньйоре, — знову перебив мене Тьомик, — це вже наша земля.

— …з нафтою? — черевань лукаво прижмурив око.

— Так! Ги-ги! Ой… — блискуче зіграв Тьомик. — Ні. Я мав на увазі без нафти.

— І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі — землі без нафти — в сорока милях від Мехіко? — уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. — Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.

Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» — волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.

Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:

— А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, — три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.

У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «…найбагатший землевласник Мексики». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.

— Я — Боб, а це мій напарник — Джейк, — дурнувато представив нас Тьомик.

Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.

— Son gilipollas![9] — зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.

Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:

— Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…

— А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

— Там є нафта, — сходу випалив я.

— Ти що? Пс-с… — прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

— Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, — продовжив я, відразу беручи бика за роги. — То золота земля, сеньйоре Рамірес.

— Тоді чому ви розказуєте це мені? — спитав дон.

— Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, — удавано прямодушно відповів я.

Дон Педро душив мене прискіпливим поглядом колючих очей. Але я вже твердо вирішив прийняти цю гру, а там, думаю, нехай вже що буде.

— Це добре, — нарешті промовив він, — це дуже добре…

У цей момент чорнопикий богатир у костюмі та малинових туфлях схилився над диваном і щось прошептав на вухо дону. Дон Педро мляво усміхнувся і впівголоса відказав, перейшовши на іспанську:

— Говори іспанською, Хорхе. Вони, схоже, нічого не тямлять по-нашому.

Далі вони перекинулися кількома дуже тихими фразами, але я все одно їх розчув.

— Тут від створення світу не було нафти, окрім тої, що приходить по трубах від океану, доне. Ці дві біломорді собаки дурять вас, сеньйоре, — сказав Хорхе.

— Я знаю, — відказав дон Педро. — Не розумію тільки, як ці жовторотики могли подумати, що я поведусь на таке?

— Але й без нафти це добра земля, доне.

— Ага, carramba, це гарна земля. Я потягну час, а ти вивідай, хто ці два цуцики, і ретельно перевір усі документи на землю. А там вирішимо, що з ними робити.

Тоді дон Педро повернувся до мене і промовив англійською:

— Запрошую вас обох, сеньйори, приєднатися до мене під час вечері. У мене чудовий будинок за містом. Я маю до вас непогану ділову пропозицію.

— Дякую за люб’язне запрошення, — почав був я, — але…

Мені здавалося, що в цей момент мексиканець розтинає мене на шматки своїм поглядом. Я вже не боявся його — я ж сказав, що вирішив прийняти цю гру, — однак я зовсім не мав бажання лізти на ворожу територію.

— …ми згодні! — зненацька замість мене докінчив Тьомик і потиснув руку донові.

— От і добре, хлопчики. О п’ятій пополудні я пришлю за вами лімузин.

— Ти глянь, чувак, яка в нього файна доця, — шепнув мені на вухо Тьомик.

— Ти ідіот! — я ледь не поперхнувся шампанським. — Це не доця! Це його дружина!

Я щонайсуворіше зазирнув Тьомику в обличчя. Блін, що за безтямний блукаючий вираз? А очі як у контуженого! У таких випадках боксерський рефері зазвичай махає високо здійнятими руками, обіймає боксера, лагідно відтісняючи його до канатів, і припиняє бій, фіксуючи технічний нокаут. Але Тьомик не боксер, і ми, на жаль, не на боксерському ринзі.

— Навіть не думай, кретине! — прошипів я.

— Ти про що, чувак? Я повністю контролюю ситуацію, — солідно прокашлявся Тьомик. — Запевняю, тобі нема про що хвилюватися.

З власного досвіду я знаю: коли Тьомик говорить, що нема про що хвилюватися, — це саме той випадок, коли дуже треба хвилюватися…

Минуло трохи більше тридцяти хвилин відтоді, як нас допровадили на білосніжному «Лінкольні» на заміську віллу дона Педро. Вілла виявилась не набагато меншою за весь «Four Seasons Hotel», з двоповерховим будиночком для гостей, з басейном, у якому могла б тренуватись уся українська олімпійська збірна по плаванню, і величезним парком, де спокійнісінько паслись мініатюрні приручені сарни. По периметру виднілися пости воєнізованої охорони, які трохи псували ландшафт.

Я сидів за круглим столом коло відчиненого вікна, сьорбав шампанське і пітнів. Зазвичай я дуже пітнію, коли нервую. А нервував я з двох причин. По-перше, через те, що дон Педро нахабно, не сказавши ні слова, ще у готелі відібрав у мене всі наші земельні акти, нібито для того, щоб його упорядник оцінив їх реальну вартість та відібрав найкращі паї. Другою причиною була донья Роза — дружина Педро Раміреса, яку Тьомик тільки-но сприйняв за його доньку, оскільки бігав у туалет попісяти, коли мене з нею знайомили. А хвилюватись там, хай йому грець, було через що — вродливішої жінки я ще зроду не бачив. Тьомик увесь розмазався і поплив, блін, у дальнє плавання, тільки її запримітивши.

Донья Роза направду годилася тому старому мексиканському пердуну в доньки. Вона була… ну, вся була така, як… ну, як мільйон баксів новенькими купюрами! Я, знаєте, не мастак жінок описувати, тому більше й не маю чого додати. Зате Тьомик сказав би, що донья Роза була не дуже високого зросту, засмагла, з гарно окресленим станом, м’якими грудьми і чарівливими маленькими ніжками. Якщо дивитися далі (я далі не дивився, бо мені й усього згаданого вище вистачило, щоб ледь не захлинутися слиною, тому все це записано по свідченнях Тьомика), натрапимо на ангельської вроди обличчя без жодної зморшки чи складочки, акуратний прямий ніс, широко поставлені чорні маслинки очей та пухкі сексуальні губи, з яких ніколи не сходить посмішка. Втім, найважливіше крилося не у зовнішності та пишних принадах. Донья Роза володіла просто неперевершеною харизмою. Вона рухалась граційно, неначе акторка театру, постійно щось приязно щебетала, божественно закидала голівку назад, невимушено підбираючи волосся, і причаровувала, причаровувала, причаровувала…

Відрекомендувавши мені свою дружину, дон Педро кудись вшився, пообіцявши приєднатися до нас під час вечері, і покинув мене напризволяще зі своїм чорнооким ангелом та моїм придуркуватим блондином. Моя нервозність перейшла заледве не у паніку, коли я побачив, як у Тьомика набухли штани і як він дивиться на господиню.

— Вона схожа на моє перше кохання… — замріяно промурмотів Тьомик.

— На сто перше, трясця твоїй матері! — я смикнув його за рукав жакета. — Тільки торкнешся до неї, я власноруч відірву тобі яйця! — а потім подумав-подумав і додав: — Якщо дон Педро сам не відірве їх тобі до того.

Втім, за двадцять хвилин повернувся дон Педро, трохи розрядивши ситуацію. Я відзначив, що він устиг переодягтися в новий піжонський жакет з вузенькою змійкою-краваткою та широченними манжетами, загостреними на кутах. Учотирьох ми сіли до столу вечеряти: я — навпроти дона, а Тьомик — супроти доньї Рози.

Дуже довго ми просто жували, іноді вставляючи безглузді фрази про смакові якості поданих закусок та кількість крові у біфштексі. Чудове червоне вино гарно смакувало до вечері, але ніяк не могло мене розслабити. Дон Педро виявився гарним господарем і прекрасним співрозмовником. Він докладав усіх зусиль, аби ми з Тьомиком не нудились, однак я не міг заспокоїтися і згодом обережно запитав:

— То що там із землею, сеньйоре Педро? Вас зацікавили наші наділи?

— Давайте не будемо за столом про справи, — ухилився він від відповіді.

Холодна підозра прокралась у моє серце, і я безповоротно втратив апетит. На відміну від Тьомика, який чудово освоївся за столом, наминаючи все, до чого міг дотягнутися, відкрито, потвора, підморгував дружині дона і не переставав сипати дурнуватими запитаннями, я ледве стримував тремтіння в руках, думаючи про те, чим все це скінчиться, якщо дон Педро таки розкусив, що документи на землю липові.

— А чого ви живете в готелі, якщо у вас є такий шикарний особняк? — тим часом варнякав Тьомик.

— То мій власний готель, — відповідав дон Педро. — Я постійно там зупиняюся, коли їжджу по справах до столиці.

— А нащо вам такий великий басейн? А чому ви не проклали сюди метро прямо від Мехіко? Скільки у вас вертольотів? — не вгавав мій компаньйон.

Донья Роза не відводила своїх чорних оченят від мого балакучого напарника. Високі синьоокі блондини, знаєте, наче магніт притягують смаглявих мексиканок. В якийсь момент я готовий був побитися об заклад, що вони вже труться ногами під столом. Саме тоді до дона підійшов Хорхе — та мавпа, що супроводжувала земляного магната в готелі.

— Я все дізнався, сеньйоре, — тихо проказав він іспанською.

— Ви неймовірно гарна, — прошепотів Тьомик англійською, скориставшись тим, що дон переключив свою увагу на Хорхе.

Я розривався між тим, щоб підслуховувати шемрання Хорхе та пильнувати Тьомика, який безцеремонно фліртував з хазяйкою, паралельно роздумуючи про те, що, може, ще не пізно й ліпше зараз вискочити з-за столу й чкурнути в напрямі Мехіко. Скільки там тої дороги? Якихось нещасних 40 миль! До ранку добіжимо.

— Поселилися сьогодні зранку, — продовжив Хорхе. — Один з них німець, інший — швед. По-моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі — поняття не маю. Але… — ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, — …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…

— Ти впевнений?

— Так, доне.

«Гарна робота, чувак», — подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.

— Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? — запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.

— Із превеликим задоволенням, — сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.

— Я не палю, — сказав Тьомик.

Я сильніше стиснув його лікоть.

— Я не палю! — загорлав він, рвучко вивільнивши руку.

— Мені достатньо й одного з вас, — засміявся дон.

— Але ми працюємо тільки вкупі, — рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.

Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.

— Я волів би почати з оцього шматка, — він подав мені папірець.

Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.

— Я купую цей пай, — безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.

— Я не проти, — стримано відказую донові.

— Я знаю, — дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: — П’ять мільйонів песо.

Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.

— Непогана ціна за такий шмат, — перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.

— Ось це завдаток, — безбарвно продовжив дон Педро. — П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.

Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.

— Можете перерахувати, — буркнув дон.

— Ні, дякую. Ми вам віримо.

Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.

Дон Педро наче прочитав мої думки.

— Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, — жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.

Я потупив очі, але тут-таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:

— Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.

Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч-о-пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:

— Тоді чому ви купуєте цю ділянку?

Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по-ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:

— Чорне золото Мексики — це не нафта. Чорне золото Мексики — це її земля, хлопчики… Це її земля…

— Як?! Як, в дідька, ти це зробив?

Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.

— Ти геній, чувак! — вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». — Ти даєш йому підроблений акт, а він каже — справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеро більшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!

Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі — це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.

— Ні, я все ще не можу повірити! — ніяк не вгавав мій напарник. — Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв — бац! — і запропонував ціну вдесятеро більшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та-а-ак.

— Це бізнес, Тьомо, — напустив я ще більшого туману. — Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…

Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.

Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.

— Круто, босе! — зрадів абориген. — Я знав, що ви його підчепите!

— Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.

— Ви геній, босе! — кричав Хосе.

— Так, я знаю, — стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.

Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:

— Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…

Я скривився крізь сон, який вже заповзав на мою подушку. Прочунявся, бачте, ревнитель суспільної моралі! Що не кажіть, не люблю непрофесіоналів.

— Ти бачив його будинок, готель, машини? Він від того не збідніє, друже… Нітрохи не збідніє…

Зранку я прокинувся у казковому настрої. Тьомикові сумніви, на щастя, кудись вивітрились, а Хосе відзвітував, що всі документи готові, управитель дона вже дзвонив, і він, Хосе цебто, чекає на його приїзд.

Крізь шибу зазирало по-справжньому весняне тепле сонечко. Я сидів на кухні, хрумкав горішки, пив молоко і роздивлявся карту Мексики. Мій напарник всівся навпроти і намагався, не знаючи іспанської, розгадувати іспанський кросворд. Ще кілька годин, думав я, ми отримаємо гроші і розпрощаємося з мексиканською столицею…

Два дзвінки пролунали практично одночасно. Спочатку задзеленчав мій мобільний, що лежав поряд мене на столі, і майже водночас з цим хтось настирливо подзвонив у двері нашого номеру. Я потягнувся рукою до телефону, а Тьомик підвівся, відклавши вбік «La Crоnica de Hoy»[10].

— Я відчиню, — сказав мій напарник і зник у коридорі.

Я глипнув на кольорове табло мого телефону, за звичкою витримавши паузу перед тим, як прийняти виклик. Затим я почув клацання дверного замка — це Тьомик відчинив двері.

— Хто там? — гукнув я до Тьоми і приклав трубку до вуха.

У цю ж мить із коридору долинув звук важезного удару, так, наче там хтось щосили гепнув пудовим молотом по пустій дерев’яній діжці. А потім я побачив, як Тьомик — хоча, правильніше, мабуть, буде казати, не Тьомик, а його тіло, — розкинувши врізнобіч руки і задерши догори ноги, летить коридором прямісінько до виходу на балкон нашої кімнати.

Чорт, а ви уявляєте собі, як це — сидіти в готельному номері, спокійнісінько лускати горішки і нараз розкумекати, що твій напарник щойно впустив до номера когось, хто, не зволікаючи, потужно врізав йому в довбеху, від чого він, оцей твій горе-напарник, маючи добрих вісімдесят кілограмів ваги, полетів по коридору, наче шматок фанери? Ні, панове, ви цього не уявляєте.

Але якщо уявили, то спробуйте тепер домалювати у голові ще дещо. Уявіть собі, що в той самий момент, коли тіло Тьомика прямо на моїх очах пікірувало у напрямку лоджії, я почув з телефону захеканий і переляканий голос Хосе Акуньї, який пролепетав:

— Вони про все дізнались, чувак! Забирайте бабки і валіть до чортів звідтіля, якщо вам дороге ваше життя!

Оцього ви вже точно собі не намалюєте, бо якщо таке уявити по-справжньому, то можна запросто накласти в штани. Повірте, по собі знаю.

Про те, що трапилося далі, багато розказувати не буду. У вітальню з коридору ввалилися два качки-носороги, за якими просунувся Хорхе-шимпанзе. Мені кілька разів потужно з’їздили по морді, аж у стільчика піді мною ніжки підкосилися, Хорхе витяг з-під ліжка сумку «Nike» з грошима дона Педро і назвав мене «хитрожопим». Далі повідомив, що його начальство вельми сердиться за наш із Тьомиком нечесний вчинок і вимагає, щоб ми покаялись. Я сказав, що ми каємось, так, бляха, сильно каємось, що просто далі вже нема куди. А Хорхе сказав, що для отримання індульгенції від його високості дона цього мало. Необхідна компенсація за моральні збитки у розмірі, не багато не мало, а п’ятсот тисяч песо, окрім того, що він уже у нас забрав.

— Гроші ви мусите самі привезти донові додому. Вже завтра. Якщо надумаєте накивати п’ятами, подумайте двічі — з вас, коли піймають, нароблять відбивних і згодують собакам дона. Від Педро Сесіліо Раміреса ще ніхто не тікав.

Затим Хорхе переконався, чи на місці всі пачки банкнот, міцно притис до себе сумку, і вони подалися геть. Я поволі підвівся, витираючи приплющеного закривавленого носа. Тьомик усе ще лежав головою вниз на сходах, які вели до балкону, задерши волохаті ноги до стелі, а його тапочки так і лишилися стояти коло вхідних дверей, де він отримав стусана на свою безтурботну білобрису голову.

Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:

— Чувак, ти що, здох?

На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:

— Вони пішли?

— Ага.

— Що то було?

— Нам кінець, чувак, — сказав я, схлипуючи, — дон Педро розкусив нас.

Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.

— І що тепер? — обережно поцікавився мій напарник.

— Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…

— То віддай їх йому!

— Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.

Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi-fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.

— Щойно надійшли гроші за будинок, — зрештою промовив Тьомик.

— Скільки?

— Сім тисяч шістсот євро.

«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», — хутко перерахував я в голові.

Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…

У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.

— О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! — після кількох гудків радісно озвався мексиканець.

— Де ти зараз?! — рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.

— Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали — на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу[11]. Я ще молодий — жити хочеться. А як ви там?

— Нормально, — буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. — Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?

Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:

— Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.

— Але у нас немає п’ятиста тисяч! — загорлав я в трубку.

— Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, — сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.

Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.

— Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? — запропонував я. — Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…

Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.

— А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, — раптом запропонував мій напарник.

Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.

— Артеме, — кажу, — ти справжній друг!

— Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…

— Що-о?!!

— Що чув.

— Але ж у тебе немає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!

— Зате я вирішуватиму твою проблему на п’ятдесят тисяч!

— Як би ти не старався, — кажу я, — навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!

— Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! — буркнув Тьомик і відвернувся.

«От козел», — подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

— Чувак, — кажу, — ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої, це наші проблеми.

— Ага! — сердито огризнувся мій компаньйон. — Правильно, тепер це наші проблеми, в які ми втрапили з твоєї ласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки я можу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

— Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… — тихенько так кажу.

Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.

— Давай ти сам вирішиш наші проблеми, — нарешті підказав я, — а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.

— Згода, — несподівано просто відказав Тьомик. — По руках! Давай-но, пиши мені розписку.

Я вирвав із записника листочок і під диктовку Тьомика нашкрябав розписку такого змісту: «Я, Макс К., обіцяю виплатити моєму напарнику, Артему Г., 12 000 USD (дванадцять тисяч зелених американських доларів) у будь-якій валюті по курсу на момент виплати, якщо нас не пришльопне дон Педро Сесіліо Рамірес. Підпис. Дата».

Тьомик згорнув листочка, сховав його до кишені, і ми міцно потисли один одному руки.

Мій настрій одразу покращився: по-перше, я відхрестився від ще одного рандеву з людьми дона Раміреса, спихнувши усю брудну роботу на Тьомика, а по-друге, я щойно намахав Тьомика на тридцять вісім тисяч доларів!

— Мені потрібен день, щоб усе обдумати та підготувати, — трохи пиндючним тоном пробубнів Тьомик. — Я залишуся тут, у готелі, а тобі, мабуть, краще щезнути, щоб зайве не світитися й не мозолити нікому очі, — в цьому місці я радо закивав головою. — Забирай «Челенджера», зніми собі дешеву кімнатку в якомусь хостелі чи мотелі на окраїні Мехіко і… хм… просто чекай на мій дзвінок. Я все вирішу, потім скажу, де мене підібрати, і ми поїдемо кудись подалі від цієї чортової столиці, чувак, в спокійніші місця, більш безпечні для бізнесу.

Я просто не міг повірити в те, що чую!

— О’кей, мен, — сердечно ляпнув я, поплескавши партнера по плечу. — Ти справжній друг! Я зроблю все, як ти сказав.

Тьомик всівся коло столу з різьбленого дерева, закинув ноги на протилежний стільчик і налив собі віскі, миттю поринувши в інтенсивне обмірковування майбутньої оборудки. Я поняття не мав, як він владнає халепу, в яку ми вскочили, але мене, якщо чесно, це вже не обходило. Він сам за це взявся, а отже, знає, що робить і на що йде. Ну, а якщо не знає, то, як кажуть, земля йому пухом.

— Я чекатиму твого дзвінка. Удачі! — промовив я, виходячи з готельного номера.

Але Тьомик нічого не відповів. Він уже відключився від зовнішнього світу, направивши всі потуги свого куцого мозку на вирішення дилеми дона Педро та мексиканського чорного золота.

Тьомик подзвонив аж через два дні о пів на п’яту пополудні, коли я вже готовий був почати його оплакувати.

— 150-та південна магістраль, 5-ий кілометр, виїзд з Мехіко на Пуеблу. Чекай мене за годину на бензоколонці «Shell».

— Все нормально, чувак? — поцікавився я, стискаючись від лихого передчуття.

— Так. Все о’кей, — заспокоїв мене Тьомик. — Чекай на мене, де я сказав.

Він мені тоді видався чи то схвильованим, чи то захеканим, наче після довгого бігу. А ще мені здалося, ніби перед тим, як мій напарник поклав трубку, я розчув постріли. Хоча, то могло бути просто потріскування в телефоні через перешкоди на лінії.

Чекати довелося довго, майже на півтори години довше, зате потім Тьомик вигулькнув немов із-під землі. Якщо чесно, я навіть не запримітив, звідки він випірнув. Я лиш почув, як хтось ззаду вкинув щось у багажник, мабуть, сумку, потім грюкнув кришкою, а коли обернувся, то Тьомик уже вмощувався на крісло поруч зі мною.

— Я все владнав… Дон Педро лишився задоволеним… Ми можемо їхати, — уривчасто проговорив він.

Я обійняв його, наче рідного брата:

— Я твій боржник, друже.

— Дванадцять тисяч…

— Так, так! Я знаю, я знаю, друже. Я, мабуть, ніколи не віддаватиму боргу з більшою приємністю. Ти молодець! Знаєш, чувак, іноді я в тобі сумнівався, але тепер бачу, що ти здатен на більше! Розказуй, як все пройшло.

— Поїхали, — нетерпляче пролепетав Тьомик тремким голосом, підозріло скосивши очі на дзеркальце заднього виду. — Гарячий південь чекає на нас!

Мені здався трохи дивним і награним його голос, утім, я не звернув на те уваги, списавши все на пообідню спеку, яка з кожним днем все більше напосідала на долину Мехіко. Тож я крутнув ключем стартера, спортивний «Челенджер» миттю озвався радісним гарчанням, неначе бойовий пес, якого от-от випустять до бійки, і ми чкурнули на південь широким добротним шосе, здіймаючи з-під коліс легкі хмарки куряви.

Сонце теліпалось до заходу, наповнюючи теплими барвами простір долини Анауак. Нашпигована останніми новинками техніки машина безжурно хурчала двигуном, жваво намотуючи дорогу на колеса. Вдалині бовваніли два засніжені піки, праворуч вздовж траси надимались й опадали нескінченні пагорби, густо обліплені зеленню, які десь під горизонтом непомітно переростали у гори. Я опустив бокове скло, вистромивши долоню назустріч теплому весняному вітру, впиваючись присмаком дорожнього пилу на губах і насвистуючи якусь попсову пісеньку. Рівненьке шосе перед продовгуватим капотом «Доджа» зблискувало у сліпучих призахідних променях, позаду в сизих щупальцях вечірнього смогу тонули вогні Мехіко.

— Правда, гарно? — кинув я Тьомику, окресливши рукою півколо.

Тьомик, здавалося, не помічав навколишньої ліпоти, напружено втупившись в якусь одну точку попереду машини.

— Поїхали швидше, чувак, — сухо буркнув він, — не до того зараз…

Я увімкнув галасливе мексиканське радіо. Динамік зарипів жвавою пісенькою; стрімкий потік слів нісся, наче лавина, схоже, самі мексиканці не розібрали б до пуття, про що там йдеться. Попри це атмосфера в кабіні була мов на похороні. Тьомик хмурився, супився, морщив лоба, совав туди-сюди бровами і час від часу сумовито зітхав. Я почувався винним перед ним за те, що наша оборудка з таким тріском провалилася.

— Ну, давай, давай, кажи уже! — я врешті-решт не витерпів цього мовчазного катування. — Чого мовчиш? Блін, надувся, мов той бурундук!

— На хріна ти домалював ще один нуль? — спитав мене Тьомик.

Я, признатись, спочатку трохи спантеличився і навіть почервонів.

— Е-е-е… А звідки ти знаєш?

— Знаю, — буркнув він. — Знаєш, що найцікавіше? Люди Раміреса ретельно перевірили документи на землю і не знайшли нічого підозрілого! Нічого! Ти справді потрудився на славу, напарнику. Навіть у земельному агентстві сказали, що з паперами та печатями все о’кей. А потім… потім хтось ляпнув донові, що п’ять мільйонів — то, либонь, ще дуже дешево за такий пай, адже він, цей пай, схоже, підпирає піраміди.

Я похнюплено крутив кермо, стараючись не дивитись на свого напарника.

— Зранку наступного дня після нашого рандеву дон відправив Хорхе з картою та актом до пірамід, дізнатися про все на місці, — продовжив він. — Виявилось, що твій пай не просто підпирає піраміди — національну гордість Мексики, яку, до речі, ЮНЕСКО взяло під свою опіку, — ні, виявилось, що пай і є піраміди. Тільки тоді, придивившись ретельніше, вони побачили, що площа ділянки AJ317 на твоєму акті в десять разів більша від площі, зазначеної в земельному реєстрі.

— Що за піраміди? — тихо спитав я.

— Культура тут була така — Теотіуакáн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.

«Понабудовували тут, блін», — подумав я і стенув плечима.

— Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

— Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

— Вони й досі думають, що земля наша, — вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. — Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

— Яка тепер уже різниця, друже? — примирливо проказав я. — Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

— Поїхали, чувак…

За сотню кілометрів від Мехіко темрява почала швидко загусати, віщуючи швидке наближення ночі. Я не мав великого бажання їхати далі, бо не знав дороги, а тому, нагледівши при дорозі перший більш-менш пристойний мотель, звернув із шосе і зупинив машину. Тьомик зблід.

— Ти чого зупинився? — прохрипів він.

Я позіхнув.

— Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

— Ні, ми їдемо далі прямо зараз! — верескнув напарник.

— Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по-людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

— Ти втомився? Хочеш, я поведу? — запропонував мій товариш, різко урвавши мене. — Покуняєш собі в машині.

— Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!

Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г-подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не проста торба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники-носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) — вона була не порожня.

— Слухай, Максе, нам треба їхати, — стримано повторив Тьомик, дивлячись кудись вбік і нервово постукуючи носком туфля по покришці «Доджа».

— Що в сумці? — перелякано спитав я.

— Я все тобі поясню, але потім, а зараз нам треба їхати, їхати! Чуєш мене? — він уже благав мене, заледве не зриваючись на крик. — Їхати і не зупинятись!

— Що в сумці?!!

Тьомик похнюпився.

— Там… там твої речі? — з надією пробубнів я.

Затим тремтячими руками розстібнув блискаву і зазирнув всередину сумки…

Я навіть не усвідомив, як опинився за кермом «Доджа».

— От чорт! От чорт!!! Трясця твоїй матері! — горлопанив я, наче мені за комір налили гарячого смальцю. — Сідай, сідай швидше в машину! Йо-ма-йо! Мати Божа! Де ти тільки взявся на мою голову, тварюко?!! Це, блін, не життя, а якась срань господня!!!

У сумці лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Я чомусь навіть не сумнівався, що там рівно п’ятсот тисяч песо.

Тьомик забрався на сусіднє крісло і зосереджено пристебнув пас безпеки. Я втопив до упору педаль газу, вискочив на дорогу і летів далі на повній швидкості, напружено визираючи у темряві повороти та вибоїни.

— Чувак, скажу чесно, я ненавмисно, я не збирався красти сумку, — проскиглив мій напарник. — Так просто вийшло…

Туман відчаю заслав мені очі. Я слабо розрізняв зміїсте шосе попереду, руки дрібно тремтіли. Я раптом почав розуміти, що вже нічого не розумію у цій історії.

— Слухай, звідки… як… що за… Якого лисого тоді ти туди їздив?!

Тьомик натужно ковтнув слину, однак не промовив більше ні слова. Кілька хвилин ми мчали в абсолютній тиші, якщо не рахувати шурхоту шин та свисту вітру, що облизував лобове скло. Мені було страшно, страшно, як ніколи до того в житті.

— Так, ану валяй, розказуй давай, псяча мордо, — рішуче почав я допитуватися, — бо я щось ніяк не врублюся, як ти забрав назад гроші!

За той час Тьомик уже трохи оклигав, тремтів не так сильно і замислено визирав щось у конусах світла від фар перед «Доджем». Чим більше миль поставало між нами та мексиканською столицею, тим впевненіше почував себе мій напарник.

— Ну, поки ви прощались з доном, я… кгм… пообіцяв Розочці, що обов’язково повернусь, приїду до неї, а вона шепнула, що завтра дон ночує у готелі в Мехіко… — нарешті неквапом почав він.

Зненацька мене осінило, і я моментально все збагнув, неначе склавши шматочки пазла докупи.

— Невже ти… — я ляснув себе по лобі. — О, ні! Тьомо, ні! Скажи, що ти цього не робив, будь ласка!

Тьомик прикусив язика і склав долоні докупи, немов якийсь окаянний грішник на небесах в день Страшного суду. Я у відчаї загамселив руками по керму, а потім крикнув:

— Скільки разів?!

— Ти про що? — Тьомик забацав здивовану міну. — Я тебе не розумію.

— Скільки разів ти вдув їй?! — проричав я.

— Чотири… — тихо відказав він, потупивши оченята.

У цей момент з Тьомика можна було малювати ікону. Не вистачало тільки німба.

— Трясця твоїй матері! — вилаявся я. — Чотири рази за два дні! Господи, він хоч не знає про це?!

— Хто він?

— Дон Педро!

— Ні-і-і, звісно, що ні, — впевнено заявив мій напарник. — І моя мама тут ні до чого…

— Ти певен?

— Ти про маму?

— Та ні, блін, про дона!!!

— Певен. На всі сто. Ну, охоронці, щоправда, відкрили по мені стрілянину, коли я востаннє вилазив з вікна її спальні й драпав через садок, але я впевнений, що то виключно через бабки.

Я похолов.

— Коли… к-к-коли це було?

— Та десь кілька годин тому…

Я ледь не вмер на місці. Не мав сили навіть лаятись. Мені хотілось плакати, ридати ридма. Я раптом усвідомив — те, що залишиться від мене й Тьомика, коли нас знайде дон Педро Сесіліо Рамірес, можна буде змести на газетку і розвіяти на вітрі.

— Господи, та за що ж це все мені?! — застогнав я.

— Та все нормально, чувак, не парся!.. Їдь тільки швидше.

— Все нормально?! Все нормально?! — закричав я. — У нас у багажнику півлимона дона Педро Раміреса, найкрутішого мексиканського наркобарона, а кілька годин тому ти нашампурив його дружину! Вчетверте, чорт забирай, вчетверте!!! Нормальніше, знаєш, уже й не придумаєш!

Я осатаніло тиснув на газ, перелякано здригаючись щоразу, коли дзеркальце заднього виду вихоплювало виблиск фар кожного нового авто, що рухалось позаду нас. Дорога, швидкість, мерехтіння стовпців за вікном, які завше заспокоювали мене, цього разу не мали жодного седативного ефекту.

Через сорок хвилин ми, не спиняючись і навіть не пригальмовуючи, пролетіли Пуеблу й рвонули далі на південь, видираючись в гори Оахаки. Це було божевіллям мчати на такій швидкості абсолютно незнайомим гірським серпантином та ще й вночі, але я волів за краще зірватися з кручі, аніж потрапити в лапи дону та його головорізам.

— Та все ж таки, звідки гроші? — схлипуючи, поцікавився я.

— Після того як ти поїхав, — спокійно почав розказувати Тьомик, — я взяв таксі і чкурнув до маєтку. Прокрався крізь садок, видряпався на другий поверх, ну і прослизнув в спальню сеньйори Рози. Потім ми кохалися, — у цьому місці я думав, що продавлю педаллю днище «Доджа», хоча Тьомик варнякав буденним, розслабленим голосом, наче про недільну рибалку розказував, — до речі, це вона й розповіла мені про твій домальований нуль і про те, як все розкрилося. А потім я побачив, що наша сумка з грішми стоїть на столику коло їх ліжка. Ти би бачив їхнє ліжко, чувак! Справжній сексодром! Тож я цмокнув на прощання мексиканочку, взяв сумку і забрався звідти. Їм не убуде, чувак…

Я зрозумів, що помиратиму повільно і в жахливих муках. Але це ще було не все.

— Наступного дня я встиг оформити її лишень один раз, коли до спальні увірвалася охорона. Певно, дон несподівано повернувся зі столиці. Довелося драпати відтіля під шквальним вогнем.

Нараз я усвідомив себе нікчемним пішаком у цій дурнуватій історії. Чорне золото, шалені гроші, дон Педро, я сам — все відійшло на другий план. Донья Роза і один білобрисий довбень — ось хто відіграв головну роль у цій п’єсі, де все від початку пішло не за моїм сценарієм. Дуже кортіло нам’яти Тьомику вуха…

Міцно стиснувши зуби, я дивився на дорогу. Далекі засніжені піки — єдине, що ще втримувало на собі ледь вловимі відблиски довгого дня, — похмурими вогнями тьмяніли в суцільній темряві. Звідціля, з магістралі, вершини здавалися якимись сплющеними, наче два розкосих ока — очі диявола, які люто зиркають на мене з нічного неба. Трохи вище теліпався молодик, кидаючи на землю крихти блідого мертвецького сяйва. Мені здавалося, що я бачу, як у неживому місячному світлі понад дорогою кружляє чорне вороння. Може, й не вороння, а кажани, чи що там ще вміє літати у цій чортовій Мексиці? Дорога погіршала, машину трясло й підкидало, вітер зловісно скиглив за вікном.

Що за країна? Боже, що за країна? Що я роблю тут? Мамо, забери мене звідси… А ще цей чортовий «Додж» гівняного кольору! Нас же тепер можна вистежити навіть з космосу! І чого було не взяти простішої машини?

— Ти винен мені дванадцять штук баксів, чувак, — зненацька нахабно проказав Тьомик, пригладжуючи долонею кишеню на сорочці, де, певно, спочивала моя розписка, — …дванадцять штук. Не забувай.

Затим він розклав сидіння, відсунув його глибше в салон і витягнув уперед ноги, зручніше вмощуючись, щоб подрімати.

— Та добре, дві тисячі я тобі пробачаю. Вона була того варта.

5 лютого — 1 березня 2009 // Рівне, Київ