Навіжені в Мексиці

Мацератор

Драстє! Знайомтесь — перед вами Мацератор, метис-полукровка з трохи дивним навіть як на метиса іменем. Він — головний герой цієї історії, персона вельми поважна й респектабельна, яка, ви вже мені повірте, залишила чималий слід у наших з Тьомиком поневіряннях Мексикою. Мацератор уже немолодий. Він має світло-сірі ящіркові очі, пружинясту ходу і відразливий запах з рота. А ще у нього дуже нехороший, місцями просто-таки паскудно-депресивний характер справжнього метиса, який, щоправда, непогано маскується за вдавано флегматичною та доброзичливою маскою.

Однак про це я дізнався значно пізніше, бо спочатку ми з Мацератором досить непогано ладнали.

Чомусь так склалося, що я не люблю котів.

Пригадую, моя тітка Валя з Феодосії якийсь час утримувала вдома цілий зоопарк всякої живності, до якого, окрім різноманітного дріб’язку на зразок папужок та хом’ячка на ймення Троцький, входили ще кіт Рижик і собака Тихон (обидва вже своє, на жаль, відбігали).

Раз на рік усе наше сімейство приїжджало до тьоті Валі на відпочинок. Так ось, щовечора, коли моя тьотя Валя поверталася додому, стомлена після довгого робочого дня, я спостерігав, як собака Тихон, заледве зачувши шкряботіння її ключа у замку, починав бігати по стінах, стрибав ледь не під стелю, пхинькав і пускав слину. Як тільки двері відчинялися, Тихон стрілою налітав на тьотю Валю, ледь не валячи її на підлогу в коридорі, і лизав їй носа, знетямлено скавучачи й метеляючи хвостом, мов пропелером.

Кіт Рижик, хитра руда морда, не гірше за Тихона вчував наближення тьоть-Валі до дверей. Проте замість того, щоб бігати по стінах і стрибати до стелі, Рижик завжди повагом шпацирував до кухні, всідався коло холодильника і починав нявчати так, наче його не годували з минулого Різдва, а не з пройдешнього вечора. І нявчав, скотина, гордо задерши свою нахабну морду, доти, поки йому не наваляють чогось пожерти в миску.

Я розумію, що це, в принципі, ще не причина, щоб ненавидіти котів. Однак якоїсь ночі, прогулюючись по підвіконнику якраз над узголів’ям мого ліжка, той товстозадий рудий бандит примудрився скинути мені на голову вазон з улюбленою квіткою тьоть-Валі (певно, що за його, котячою, версією абсолютно випадково). Чи то з просоння, чи то з переляку я зірвався на рівні ноги, схопив вазона і викинув його у вікно. Попри задуху вікно тої ночі виявилось зачиненим…

Коли на брязкіт скла примчалися моя мама, тьотя Валя, дядя Віталя — чоловік тьоті Валі, Тихон і Троцький, від рудого вже й слід простиг. А я стояв, сонно кліпаючи, посеред купи розбитого скла, плутано пояснюючи, якого лисого я підірвався посеред ночі і викинув нахрін тьоть-Валіну улюблену квітку.

З тих пір у мене складні діалектичні відносини з усіма котами.

Яке це все має відношення до Мацератора? Та зовсім ніякого, окрім одної геть не вартої уваги дрібниці. Річ у тім, що Мацератор — це здоровенний, мов бугай, і тлустий, як свиня, індіанський котяра. Метисом його величають завдяки тим немислимим примхам долі, які намішали в його котячих жилах кров американських, мексиканських та напівдиких індіанських котів. До сьогодні залишається невідомим, хто охрестив котяру Мацератором. Утім, хто б це не був, слід віддати належне проникливості того хрестителя[45].

Перший раз ми познайомились з Мацератором за крок від Авраамової вілли.

Авраам Пенагос, сивочолий прим’ятий дідусь з проникливими очима майже чистокровного індіанця, стрівся нам в автобусі по дорозі до Оахаки. Жвавий такий дідусь попався. Такий, бляха, жвавий, що хоч стріляйся. Вісім довгих годин, сидячи в новенькому біло-фіолетовому автобусі «Volvo» (наш підстаркуватий джип нам довелося продати у якомусь селі, аби нашкребти хоч якихось грошей для прожиття), який ледве клигав зміїстим серпантином, поволі видряпуючись в гори, ми з напарником змушені були вислуховувати нескінченні теревені старого. Мексиканець, схоже, знав напам’ять усі сапотецькі[46] легенди.

Зрештою оті вісім довгих годин, протягом яких я ледве стримувався, щоб не повіситись від нудьги прямо в автобусі, минули, і за вікном показалися перші ветхі халабуди оахакського передмістя.

Перед самим в’їздом у місто дідуньо Пенагос сильно переполошився. Мабуть, переживав через те, що не встиг розповісти нам і половину своїх історій. Він чемненько поцікавився, де ми з напарником зупиняємось на ніч. Я сказав, що поки ніде. Авраам тоді сильно зрадів і заходився припрошувати нас погостювати в його віллі. Мовляв, кращого будинку не знайти на всю Оахаку.

Якщо чесно, то вибору в нас не було ніякого, позаяк грошей на пристойний готель у нас не лишилося.

— Що ти про нього думаєш? — крадькома спитав я у Тьомика. — Він тобі не здається підозрілим?

— Ти чогось боїшся? — буркнув мій напарник, навіть не подивившись на дідка.

— Хтозна… Може, він нас заманює, щоб пограбувати.

— Чувак, а у нас хіба ще є що грабувати?

…Авраамова вілла, чого й слід було очікувати, ледве трималася купи. Як повідав сам старий, збудував хату ще його дід десь у 1927 році після того, як з’їздив на кілька тижнів до Франції. Авраам або щось сильно плутав з датою будівництва, або прибріхував. Точно прибріхував, бо, дивлячись на віллу, можна було подумати, що його дід служив ще у Кортеса.

Ззовні вілла дійсно сильно відрізнялася від усіх інших типово колоніальних будинків Оахаки. Дід Авраама, певно, під впливом паризьких котеджів, збудував свою халабуду в чисто європейському стилі, і, якби не облуплені стіни, струхлявілі дошки веранди та перекошені вікна, вона справді тягнула б на найкрутіший будинок в Оахаці.

Праворуч і трохи далі за віллою здіймалась увись велика прибудова, схожа на якийсь цех чи ангар для невеликого літака, ще більше, аніж «європеоїдна» вілла, не вписуючись в навколишній істинно мексиканський пейзаж.

— А це моя фабрика, — прошамкотів дідок, примітивши мій зацікавлений погляд.

— Фабрика?

— Sі, señores. Маю невеличкий бізнес, — усміхнувся Авраам. — Скуповую у довколишніх селян м’ясні туші і продукую ковбаски.

— Зрозуміло… — прогугнив я.

І от не встиг я стулити рота, як кілька штахетин паркану прямо навпроти старого вигнулися, затріщали і вибухнули хмарою дрібних скалок. Я інстинктивно сховався за Авраамом (хоч там і не було за чим ховатися) і зіщулився. Крізь отвір у паркані виборсався пес розміром з теля і помчав прямо на нас. Як розказав потім Тьомик, він при цьому ледь не наваляв у штани. Я зажмурився і зіщулився ще більше. Втім, собацюра поводив себе якось неадекватно: замість гарчати чи гавкати він перелякано вищав.

Однак ще більш неадекватно повів себе Авраам Пенагос.

— А це — мій котик, — спокійно заявив він.

— Хто???

Собацюра, виючи, наче ракета «Союз» перед запуском, стрілою промайнув мимо нашої трійці. І лиш тоді я спостеріг, що за наляканим до смерті барбосом несеться, здіймаючи хмари куряви, огрядний сірий клубок. Клубок набирав швидкість, шипів, плювався і метав блискавки з очей, доводячи велетенського пса до істеричного жаху.

— Він охороняє мою ковбасу.

— Він… е-е-е… Він що?!

Відігнавши псяру на пристойну відстань, клубок різко спинився, і перед нашими очима постав нахрапистий пузатий котяра.

Кіт, мабуть, розсудив, що достатньо самоствердився на сьогодні, кілька разів зневажливо фиркнув услід гавкуну, а потім, не звертаючи ані найменшої уваги ні на нас із Тьомиком, ні на Авраама, свого хазяїна, гордо ретирувався крізь пробитий у паркані отвір.

— Це мій Мацератор, — шанобливо пояснив Авраам, кивнувши услід котячій дупі, яка щойно зникла у шпарині. — Він охороняє ковбасу за моєї відсутності. Дуже розумна тваринка… Переконаний вегетаріанець.

Ми сиділи на веранді, пропахлій запахом добре висушеної деревини, і пили міцний зелений чай. Авраам порався коло плити, клепав нам і собі пахучі млинці з якоїсь сірої бурди. Під столом повагом фланірував Мацератор.

— Мацератор прибився до мене сам, — розказував старий мексиканець. — Нізвідки. Одного дня просто спустився з гір і влігся на веранді.

Я кивав, боязко дослухаючись, як той, хто спустився з гір, дряпає довжелезними кігтями вицвілі дошки веранди.

— Я спочатку гнав його геть, але він щоразу повертався, а згодом таки вирішив залишитись, — вів далі Авраам. — З «приданого» на котові був лиш тоненький шкіряний нашийник, на якому теліпався шматок чорної видубленої шкіри з єдиним надряпаним на ньому словом «Мацератор». Я не знав значення слова. Але кіт з радістю відгукувався на нього, тому я й залишив йому таку кличку…

Я, мабуть, вам ще не казав, що мій Тьомик — справжній гуманіст, демократ, пацифіст і завзятий активіст «Greenpeac’у». Він завше підгодовує бродячих цуциків та переводить бабусь через дорогу, де тільки бачить. І ніколи-ніколи не матюкається. Словом, Інтелігент з великої літери. Тому він схвально кивав, коли Авраам розказував, як вирішив прихистити у себе бідного котика.

А я… Я не люблю котів як плем’я, хоча попервах Мацератор мені таки чимось сподобався. Ні про яку любов тут не йдеться, зрозумійте, просто отой його пронизливий погляд, поважна хода та вічно настовбурчена шерсть примушували мене дивитися на кота із затаєною повагою, а може, навіть з острахом. Було в ньому щось благородне. Щось від левів. Дай йому гриву трохи густішу та кілька сотень кілограм ваги, і буде вилитий голова лев’ячого прайду посеред африканської савани.

Дідуньо нарешті відірвався від плити і всівся навпроти нас із Тьомиком, поставивши на стіл миску з паруючими млинцями.

— Пригощайтесь!

— Grazias, señor! — хором відповіли ми з напарником.

Мацератор безцеремонно вискочив на стіл, Авраам підсунув йому окрему миску і накидав кілька млинців, наче повноправному членові родини. Коли я поклав до рота першого млинця і почав жувати, Мацератор зиркнув на мене таким поглядом, що я ледь не вдавився. Надалі мені здавалося, що кіт рахує кожен млинчик, який ми з Тьомиком переправили до своїх шлунків.

— Взагалі почувайте себе, як удома. Все, що бачите, — все ваше, — усміхнувся старий.

Я з вдячністю кивнув Аврааму. Тьомик непомітно штурхнув мене ліктем, мовляв, бачиш, а ти переживав. Утім, кинувши погляд на кота, я чомусь думав, що Мацератор зовсім не поділяє хазяїнової гостинності.

— Але у мене до вас буде прохання… — зненацька сказав Авраам.

— Яке? — підозріло буркнув я.

— Раз на місяць я навідуюсь до фермерів у долині на півночі штату за тушами, з яких потім роблю ковбаски. Зазвичай це займає 4–5 днів. На жаль, мої запаси м’яса у холодильниках щойно вичерпались, тому, якби це не банально звучало, я змушений залишити вас, щоб поїхати за м’ясом. Отож я хотів би вас попросити наглядати за будинком: підливати квіти, пилюку витирати і… пильнувати кота… — останні слова дідок договорив з якимось особливим притиском.

Тьомик наминав млинці. Мацератор спостерігав за моєю реакцією, достоту розуміючи, про що веде мову його хазяїн.

— Нема проблем, Аврааме. Все, що скажете, — відказав я, відчуваючи якийсь дивний дискомфорт під прискіпливим поглядом Мацератора.

— Котик трохи настирливий, — продовжив мексиканець загадковим тоном, — але ви не зважайте. Не дозволяйте йому розгулювати віллою. Його місце — вулиця і кухня. Але найголовніше: не пускайте його до ковбаси, бо… бо буде зле.

— Ви ж ніби казали, що кіт — переконаний вегетаріанець.

— Ну-у-у так… в принципі, так… — трохи повагавшись, відказав старий, — я його постійно переконую. Однак повторюсь: не підпускайте його до ковбаси, бо буде зле.

Забігаючи наперед, скажу, що останні Авраамові слова я потрактував геть неправильно. І саме в цьому, як розібратися, крилася першопричина усіх наступних негараздів. Я чомусь легковажно подумав, що «буде зле» котові, коли він, скажімо, переїсть свіжої ковбасятини. Тому у відповідь на Авраамове прохання я впевнено кивнув, мовляв, дідуню, не переймайтеся, все у нас з вашим котом буде в шоколаді. Я навіть припустити не міг, що, коли Мацератор нажереться ковбаси, зле буде нам.

— Затямте ще одне. Я знаю, Мацератор дуже полюбляє сидіти в моєму кабінеті чи у вітальні, — продовжив старий мексиканець. Котяра, наче тямлячи, що мова йде про нього, терся боками об руки хазяїна і безперестанку муркотів. — Але ви ж самі розумієте, котик трохи дикуватий, прийшов з лісу, тому гарним манерам не навчений і гидить, де тільки може. Тож краще далі літньої кухні його не впускати.

Я ще раз запевнив Авраама, що всі його вимоги будуть виконані.

…Наступного дня, відразу після пообідньої сієсти, Авраам Пенагос викотив на подвір’я пошарпаного синього пікапа «Nissan» з вмонтованим у багажнику білим рефрижератором і зібрався рушати в дорогу. Я чомусь почувався трохи розгубленим. Мацератор сидів на підвіконні і з якимось похмурим задоволенням спостерігав за діями свого хазяїна. Тьомик байдуже качався у гамаку на веранді.

— У холодильнику на кухні повно ковбаси. Найкраще з моїх запасів. Як кажуть, для домашніх потреб. Можете куштувати, скільки завгодно. Однак востаннє наголошую: не давайте ковбаси Мацератору! — сказав старий, на прощання помахав нам рукою і поїхав.

Поки Авраам був удома, все було просто чудово. Мацератор, відчуваючи мою шанобливу прихильність, зрідка лащився до мене, поблажливо дозволяв почухати за вухом та під підборіддям, проте переважно просто не звертав на мене уваги. Тьомика кіт, навпаки, недолюблював. І це попри всебічну Артемову підтримку акцій «Greenpeace» і гуманне ставлення до всіх братів наших менших. Час від часу кіт зверхньо зиркав на мого напарника і жодного разу не дав себе погладити. Хоча до відкритої конфронтації поки що не доходило.

А потім Авраам поїхав…

У Мацератора, схоже, було чітке уявлення про субординацію серед жильців вілли. Авраам — старший, Авраам — хазяїн, уся ковбаса належить Авраамові, поки є Авраам, усі і вся підкоряються Аврааму. Якщо Авраам терпить мене й Тьомика, п’є разом з нами чай і озивається до нас, значить, йому, Мацератору, також велено терпіти нас і дозволяти себе гладити, поки руки хазяїна зайняті, скажімо, чашкою чаю.

А потім, щойно Авраам пішов, субординація порушилася. Мацератор справедливо розсудив, що старший по особняку тепер він, і почав наводити порядки.

Спочатку він підступно вкусив Тьомика за п’яту. Просто так, без видимих причин, коли мій напарник проходив повз нього. Потім намагався пробратись крізь відчинену кватирку до спальні Авраама, однак я встиг вчасно випхати його назад шваброю попри несамовите верещання і спротив. Насамкінець обурений котяра покусав і мене, пробуючи зігнати зі свого улюбленого крісла в літній кухні, а коли настав час обіду, влігся коло холодильника і почав голосно псувати повітря, безпардонно вимагаючи, щоб йому дали ковбаси. Попервах я думав, що він просто хоче їсти, може, якісь там боби чи картопельку (ну, то ж переконаний вегетаріанець як-не-як). Однак кіт гидливо відвертав морду від усіх запропонованих мною наїдків, продовжуючи вперто шкрябати двері холодильника з найкращими Авраамовими ковбасками.

Я стримано проігнорував його вимоги…

За годину, так нічого й не добившись, Мацератор поміняв тактику. Все пообіддя він ходив за мною слідом, скавучав, мов цуцик, терся об ноги, а коли я проходив кухнею, з розгону кидався на двері холодильника, готовий розплющитися на смерть в знак протесту проти того, що йому не дають ковбаси.

Я залишався незворушним, мов скеля…

О 6:30 вечора Мацератор остаточно втямив, що ніякими моліннями, сюсюканнями, скиглінням та іншими вишуканими благаннями ковбаси у мене не випросити. Він перестав нявкати, сердито фиркнув у мій бік і, гордо задерши кошлату голову, почимчикував на вулицю.

Чверть години його не було чути. Зате рівно о 18:45 Мацератор заліз на якесь дерево в садку, гарненько замаскувався серед листя і почав співати.

Співав він гарно, з придихом, з почуттям. Думаю, якби Філіпу Кіркорову викручували пальці обценьками, він співав би так само. Ще годину-півтори ми з напарником не звертали на котяче варнякання уваги. Ну подумаєш, може, у нього період такий, шукає даму серця. Але Мацератор, скотина, все співав та співав, часом беручи такі ноти, що у мене все внизу стискалося і хотілося мерщій бігти в туалет. За кілька годин він розспівався, і його арія перестала скидатися на жалісливе дитяче ниття, більше нагадуючи ревище сирени, що повідомляє про наліт бомбардувальників, з вкрапленнями рику пораненого африканського буйвола. І що найгірше — він ні на мить не спинявся.

— Слухай, — сказав Тьомик, затикаючи вуха ватою, — як він може так горланити? Бісова потвора! Геть без передиху. Ні, ну прямо як кіборг якийсь! Він що, весь цей час через анальний отвір дихає?

Я відповів мовчанкою і взяв собі теж трохи вати. Виття Мацератора починало реально діяти на нерви.

Час тягнувся повільно, мовби засохла жувальна гумка…

Настала ніч. Я тримався. З останніх сил. Але Тьомик, мій інтелігентний друзяка Тьомик не витримав. Приблизно о першій ночі він зірвався з ліжка, підлетів до вікна, розчахнув навстіж і закричав, як ненормальний:

— Твою мать! Твою мать! Твою ма-а-ать, курва!!! Коли ж ти вже охрипнеш там, пекельний виродку?!!

Мій напарник важко дихав і тримався руками за голову. Випадок, самі розумієте, був надзвичайний, позаяк дуже рідко доводиться чути, як мій компаньйон так сильно матюкається.

Мацератор на хвильку затих, неначе дослухаючись, що йому прокричав мій товариш. Але за мить, напевно, розцінивши Тьомикове верещання як бурхливий вияв захоплення його вокальними даними, котяра знов взявся співати. З ще більшим, ніж раніше, завзяттям.

Я давно вже не спав. Я взагалі за ту ніч майже не склепив очей і чув, як Артем в істериці перевертає і трощить меблі у своїй кімнаті, викрикуючи всяку гидоту на адресу Мацератора. Я пролежав ще хвилину, дедалі більше переживаючи за психічне здоров’я свого компаньйона, а тоді вирішив, що треба вживати рішучих заходів.

Взувши капці, вийшов на вулицю. Мацератор, неначе мавпа, сидів на дереві. Співав. Крутив туди-сюди хвостом від натуги. Я без особливих зусиль відшукав дерево, на якому він здійснював свою акцію протесту.

— Ну, добре, добре! — гукнув я. — Перестань какофонити і злазь! Я готовий домовлятися.

Мацератор замовк і зацікавлено глипав на мене крізь листя. Кілька секунд його очі моторошно відсвічували у темряві, а потім зникли. Затим пролунав шерех листя, шкрябання кігтів по дереву, і я побачив, як на мене спускається товста й пухнаста котяча задниця. За кілька секунд котяра зістрибнув на землю і поважно почвалав до кухні.

Я покірно чеберяв слідом за Мацератором.

— Тьомо, ти тільки не спускайся на перший поверх, поки я проводитиму переговори! — про всяк випадок гукнув я.

— Гнида! — закричав Тьомик з вікна спальні і пожбурив навздогад яблуком у садок.

— Фир-фир-р-р! — зашипів Мацератор, відчувши, як щось велике бебехнулося неподалік.

— Тьомо, не провокуй ескалацію конфлікту! — зарепетував я.

— Гнида! — ще раз прокричав мій напарник і з хряскотом захлопнув вікно.

Упевнившись, що йому більше нічого не загрожує, Мацератор тріумфальною ходою вступив до кухні.

— Ну, які будуть ваші умови? — звернувся я до нього.

Кіт підійшов до холодильника з м’ясом та ковбасою, всівся на підлогу і кілька разів недвозначно шкрябнув дверцята.

— Тільки не думай давати йому ковбаси! — донеслося згори приглушене волання Тьомика.

— Та дідько з нею, з ковбасою! — кричу я у відповідь. — Скажемо Авраамові, що це ми з’їли. Спишемо на свій рахунок.

— Задоволення вимог терористів ще ніколи не призводило ні до чого доброго! — загорлав Тьомик, не висовуючись з другого поверху вілли. — Не забувай, що нам казав старий.

— Що ти пропонуєш? Слухати до ранку цього Паваротті?

— От паскуда! — у відчаї вилаявся Тьомик.

Мацератор уважно слухав наше перегукування, нервово сіпаючи хвостом. Його очі зловісно висвічували, випромінюючи справжню тваринячу лють і, хочете вірте, хочете ні, якусь надприродну зверхність.

Зрештою, стараючись не зазирати в ті очиська, я підійшов до холодильника. На всяк випадок відсунув ногою кота подалі, щоб постійно бути поміж ним та м’ясом. Затим різко розчахнув двері. Ніздрі залоскотав дух свіжої ковбаски зі спеціями. Мацератор підібрався, наче пантера, що готується до фінального стрибка на вистежену жертву, нашорошив вуха, замолотив хвостом об підлогу, але… не рушив з місця. Я схопив найменший шматок, який устиг нагледіти (всі інші були просто гігантські), і хутко захряснув дверцята. Кіт забурчав і втупився у мене здурілим поглядом. Здавалося, він міг би перегризти горлянку за той шматок ковбаси.

Діставши з полиці дошку для нарізання салатів, я відкраяв чималий шматок.

— На, тримай, чучмеку! І надалі поводь себе чемно.

Мацератор на льоту вхопив шмат, розвернувся і, не подякувавши, задріботів геть з кухні. За мить його сіра шубка розчинилася в темряві саду.

Не знаю чому, але я старанно зачинив за ним двері на всі замки.

Ніч минула без пригод.

Зранку кіт кудись запропастився. Щоправда, я не вельми тим переймався. Вчорашньої порції м’яса нормальному коту мало б вистачити на тиждень. Утім, Мацератор, котячий метис, не був нормальним котом.

Під час сніданку Тьомик сидів надутий, мов павич, сердито кліпав опухлими очиськами і майже не розмовляв зі мною. У повній тиші ми з обох рук наминали смачнючу Авраамову ковбасу. Важко, ой, як важко бути в такій хаті вегетаріанцем.

Лиш раз мій напарник буркнув до мене:

— Де цей виродок?

— Зараз, мабуть, нажерся і лежить десь під парканом, ледь дихаючи, не маючи сил навіть лапою поворухнути.

— Сумніваюся… Дарма ти дав йому ковбаси, — похмуро мовив мій напарник, підозріло зиркаючи на відчинені двері кухні.

— Та біс із ним! Нехай подавиться! — прогугнив я з набитим ротом.

За півгодини, відчувши, що більше не здужаю заштовхати в себе ні грама ковбаси, я почвалав нагору чистити зуби.

Аж ось, щойно я запхав зубну щітку за щоку, знизу, з кухні, долинув кошмарний, нелюдський вереск. Хтось лементував, надриваючи горлянку, так, наче його киянками по голові дубасили. Кілька секунд я не ворушився, тупо пережовуючи зубну щітку і витріщившись на власне перелякане відображення в дзеркалі. І лишень коли вереск остаточно припинився, я вийшов із заціпеніння й помчав сходами вниз на кухню.

Те, що я там побачив, навіки вкарбувалось у мою пам’ять…

Уявіть собі, хлопці, влітаю я, значить, на кухню і бачу, як на столі стоїть Тьомик у протигазі та шльопанцях, весь обмотаний скатертиною, заляпаний по лікті кров’ю, і колошматить ковбасою Мацератора. А Мацератор, неначе канатоходець, балансує на розчиненій дверці кухонної шафки, шипить, махає одною лапою і старається ухилятись від ударів.

— Бляха, відпусти кота! — закричав я.

Побачивши мене, мій товариш аж підскочив від несподіванки. Кіт теж сильно смикнувся і важко гепнувся з дверцят на стіл.

— Що тут робиться?! — вирячив я очі.

— Бу-бу-бу! — відказав Тьомик, труснувши протигазним хоботом.

Мацератор, скориставшись тимчасовим затишшям, миттю зіскочив зі столу, скривджено нявкнув і сховався у мене між ногами.

— Що це все означає?! Хто кричав?

— Бу-ба-бу! Бу-бу-у-у! — сказав мій напарник і тицьнув ковбасою на кота.

Мацератор ще раз пронявчав щось на свій захист.

— На фіга ти бив кота ковбасою?

Тьомик ще раз попукав протигазом і замахнувся шматком ковбаси в бік кота. Мацератор зашипів, але за мить, наче похопившись, жалібно занявкав і тернувся об мою щиколотку. Потому котяра позіхнув, насупився і ображено почвалав надвір. І тільки тоді Тьомик наважився стягнути з голови протигаз і прокричав:

— Я не бив, я захищався!!!

— Ти що, здурів?! — почав я, але тут же затнувся.

У мене склалось враження, що за той час, поки я чистив зуби, мого напарника разів двадцять протягнули обличчям по асфальту. Лице кровило, заляпуючи його груди кров’ю.

— Та ні ж бо! Ти що, не розумієш? Він перший почав!

— Хто він?

— Мацератор!!!

Я таки ні чорта не зрозумів. Хвилину чи дві, ввімкнувши макітру на повну, намагався віднайти логічне пояснення почутому та побаченому, але всі спроби потерпіли фіаско. Тоді моя увага переключилась на сірий гумовий протигаз, який Тьомик і досі тримав у руках.

— Звідки ти взяв протигаз?

— Лежав у стінці холодильника.

Я почухав голову. Що за маячня? Може, це якийсь дурнуватий сон?

— Так! Ану давай викладай все від самого початку і по порядку, — скомандував я, дивлячись, як тремтять руки в мого напарника. — Що трапилося, коли я пішов у ванну?

— Прийшов Мацератор…

— Сам?

— Сам.

— А хто тоді кричав?

— Я… — тихо відказав Тьомик.

— Стоп, — я мотнув головою, — давай ще раз спочатку.

— Ну, ти пішов, а я саме дістав з холодильника черговий шматок ковбаски, — зривистим голосом продовжив розказувати Тьомик, — і тоді цей кошлатий монстєр вискочив на стіл і посунув прямо на мене. А потім… потім…

— Що потім?

— Уявляєш, він підійшов впритул і безцеремонно спробував запхати носа в мою миску! В мою миску!!

Я прицмокнув язиком. Але все ще нічого не розумів.

— Але я, бачить Бог, не хотів конфлікту, — переповідав далі мій напарник. — Я готовий був домовлятися. По-доброму. Я дуже лагідно сказав йому: «Кицька! Кицька!»

— Він же ж кіт, а не кицька!

— Та яка, на фіг, різниця?!! — істерично загорлав Тьомик. — Він все одно не розуміє української!

— Добре. Не гарячкуй. Що було далі?

— Ну, і акуратно відсунув його від тарілки…

— Ой… — прошепотів я.

— Ага… — прошепотів Тьомик і боязко зиркнув на прочинені двері. — Монстєр вправно проліз під моє рукою і вихопив з миски найбільший шматок ковбаси. Я подумав, ну це ж треба — таке нахабство. А тоді, значить, простягаю руку, щоб забрати той шматок назад.

Я здригнувся, пригадавши учорашній звірячий вираз в очах Мацератора.

— Ну, це вже просто капець…

— Нє, — мотнув головою мій напарник. — Капець почався після того, як я таки вирвав ковбасу з його зубів, — впівголоса договорив Тьомик, а тоді пояснив, опустивши очі: — Він почав битися.

— Хто?!

— Мацератор!! Ну ж певно, що не шматок ковбаси! Причому не на життя, а на смерть…

На підтвердження своїх слів Тьомик прибрав з лиця рушника, яким під час розмови затуляв обличчя, трохи задер підборіддя і повільно покрутив головою в різні боки, показуючи мені пошматовані щоки та носа, які ще й досі юшили кров’ю.

— Ти впевнений, що це був він? — перепитав я, визираючи крізь вікно кухні на подвір’я.

Мацератор, наче й не було нічого, спокійнісінько розлігся на моріжку перед домом, підставивши надуте пузо сонцю й облизуючи одну лапу. Такий собі милий котик на післяобідній сієсті.

— Так!!! — заверещав Артем.

— І він… він зробив це лапами?

— Ні, знаєш, пішов узяв у садку лопату і відлупцював мене нею!

Судячи по стану Тьомикової фізіономії, остання версія цілком могла мати місце. Однак, дивлячись на кота, який мирно дрімав на осонні, час від часу чухаючи за вухом лапкою, я просто не міг повірити, що оця пухнаста п’ятикілограмова тваринка змогла так поколошматити вісімдесятикілограмового мужика.

— А протигаз? — я все ще продовжував допитуватися.

— Я забув перед тим зачинити дверцята холодильника, — винуватим тоном пояснив Артем. — Той монстєр скористався тим і зразу заскочив всередину. Я здуру поліз слідом рятувати Авраамову найкращу ковбасу. Ось там і натрапив на протигаз в боковому відділенні дверцят… Побачивши, як я сунуся слідом за ним, Мацератор кинувся у контратаку, кілька разів укусив мене за носа, ледь не відірвав мені вухо, в результаті примусивши поспішно відступити на стіл. Але перед тим я в останній момент встиг хапонути до рук найбільшу ковбасу, до якої тільки дотягнувся, й натягти протигаз і почав відбиватися. Далі ти вже знаєш…

У цю ж мить з садку долинула небувала суміш хрюкання, схлипування, писку і вереску. Роздосадуваний провалом операції по захопленню стратегічних запасів ковбаси, Мацератор виліз на дерево і знову почав співати. Тьомик знесилено з’їхав під стіл…

Мацератор співав цілу ніч. Я ходив до нього на переговори, Тьомик кидався в нього яблуками, динями і цеглою, намагаючись збити з дерева, але нічого не помагало. Схоже, бісовий котяра поставив нам ультиматум: або він, або ми.

Вночі мені таки вдалося трохи подрімати, одначе зовсім недовго. Рано вранці, ще далеко до шостої, коли я врешті-решт адаптувався до безупинної котячої опери за вікном, поринувши у тривожний сон, мене розбудив грім пострілу з Тьомикової двостволки. Отої, що ми ще в Канкуні купили в якогось перекупника з вулиці і з якої потім Тьомик пальнув по заставі гватемальських прикордонників.

Котячі крики різко припинилися…

Я відразу прокинувся і все зрозумів. Навіть не знаю, чи я більше зрадів, чи перелякався. Якось негарно воно виходить: за той час, поки Авраам тинявся по своїх справах, ми пристрелили його кота. Та ще й не простого, а переконаного, бляха, вегетаріанця.

Тож після пострілу запанувала цілковита тиша. Не чути було ні кота, ні Тьомика. Я навіть грішним ділом подумав, чи то, бува, не мій напарник з горя застрелився, а Мацератор просто слухає і дивиться, якого дідька тому дурному дядьку щойно знесло півголови. Відтак я скочив на ноги, взув капці і мерщій почовгав до Тьомика у спальню виясняти, що там все ж таки сталося.

Артем, на щастя, виявився живим. Стояв коло вікна, приклавши двостволку до плеча, і жодним чином не відреагував на мою появу. «Оскільки мій напарник живий, значить, мертвим має бути кіт», — логічно подумав я.

— Ти убив його, — кислим тоном констатував я.

Тьомик захитав головою, не відводячи рушниці від садка і ока від цівки прицілу.

— Ця тварюка набагато хитріша. Він десь тут, я знаю…

— Не варто було з ним так. Ми все ж таки гості, чувак. Ти не подумав, що скаже Авраам, коли повернеться?

— Авраам нам ще подякує, — просичав Тьомик.

Я зітхнув.

— Лягай спати. Як розвидниться, підемо шукати тушку. Треба буде поховати кота до приїзду Авраама.

Зненацька з даху десь прямо над нашими вухами залунало, наче сирена:

— Мя-а-а-у-у-у! У-у-у! У-у-й-я-а-а-а!

Скажу чесно, навіть у мене коліна підігнулися. А мій напарник — то взагалі ледь не сказився. У відповідь він дико, просто нелюдськи заверещав:

— А-а-а!!! — а тоді задер дробовика вгору і гахнув з обох стволів.

Дробини чорними краплями вп’ялися в дерев’яну стелю, не завдавши ніякої шкоди котові. Мацератор нахабно продовжував горлати прямо над нашими головами, розуміючи, що на даху нам його ніяк не дістати. Тьомик схопився за серце, захрипів і без пам’яті гепнувся на підлогу. А потім знову запала мертвецька тиша…

Повна безмовність, якийсь такий нереальний, ефемерний спокій тільки підсилювали моє хвилювання. Я крутився навсібіч, очікуючи підступного нападу. Тьомик у напівпритомному стані лежав на підлозі, час від часу смикаючись. Виття Мацератора принаймні видавало його місцезнаходження, тоді як цілковита тиша гарантовано означала підготовку чергової каверзи, примушуючи серце цокотіти швидше.

Пройшло скількись часу, і з веранди долинув негучний брязкіт потрощеного скла. Я миттю все розкумекав, вихопив у Тьомика дробовика і безстрашно помчав донизу. До мене потроху почало доходити, що Авраамові слова «не давайте ковбаси Мацератору» несли в собі набагато глибший підтекст.

…Я не маю уявлення, як він відкрив холодильник. Однак відразу зрозумів, що тепер уже точно буде зле. Двері морозильника були розчинені навстіж, повсюди на підлозі веранди валялися шматки м’яса. А в самому центрі на обідньому столі лежав на спині наш переконаний вегетаріанець і всіма чотирма лапами запихав у себе ковбасу. Немов удав, не пережовуючи.

Побачивши мене в проході, Мацератор скочив на лапи, зашипів і забулькав, наче масло на гарячій сковорідці. Його спина вигнулась немислимою дугою, шерсть настовбурчилася, очі несамовито блищали. Я позадкував, інстинктивно виставивши розряджену двостволку перед собою. Одначе котяра вирішив за краще поки що не встрявати в бійку. Принаймні не зараз. Схопивши найбільший шматок ковбаси, він вискочив з кухні через розбите вікно і помчав геть з подвір’я.

Було б добре, якби історія на цьому закінчилась і конфлікт вичерпався. Але опівдні Мацератор повернувся. І вже не за ковбасою. Уже просто так.

Спочатку я довго не міг розібрати, що то воно таке шкрябається у мене за стінкою. Коли я зрозумів, що там проходить димохід від каміна, розташованого на першому поверсі, було вже пізно. Глухий звук падіння та радісно-переможний вереск сповістили, що Мацератор пробрався у наші тили, до святая святих — Авраамового кабінету.

Тьомик, який до цього часу вже оклигав, несподівано взяв командування в свої руки.

— Двері! Двері!!! Закриваймо двері! Його треба локалізувати всередині вілли!

Спотикаючись і не тямлячи себе від страху, ми понеслись вниз захлопувати двері.

На першому поверсі вілли було п’ять кімнат: кухня, вітальня, робочий кабінет старого мексиканця та дві спальні. Кабінет, куди здійснив висадку Мацератор, сполучався трьома дверима з кухнею, вітальнею та однією зі спалень. Якимось дивом нам пощастило захряснути усі двері перед тим, як Мацератор зрозумів, що його взяли в облогу.

— Що далі? — питаю я.

Тьомик стенув плечима:

— Триматимемо в оточенні, поки не здохне з голоду.

Я скептично хмикнув. Беручи до уваги те, скільки ковбаси запхала в себе ця тварюка за останню добу, голоднечею ми його не подужаємо.

— Слухай… — зрештою прошепотів я, віддихуючись та все ще підпираючи плечем двері. — Авраам же просив не пускати його всередину вілли.

— От же ж… — далі мій інтелігентний друзяка грубо вилаявся. Так грубо, що навіть не переказуватиму.

Зненацька він приклав палець до губ і притиснувся вухом до дверей.

— Що там? — шепотом спитав я, перелякано кліпаючи очима.

Судячи по звукам, у кімнаті творилося щось страшне.

Тьомик прочинив двері. Потроху, притримуючи двері руками, я зазирнув до кабінету… Мацератор розкачувався на люстрі, співав бойових сапотецьких пісень і на льоту срав прямо на робочий стіл Авраама.

Все. Це стало офіційним оголошенням війни.

— На, — прошепотів Тьомик і простягнув мені протигаз.

Я співчутливо зирнув на нього.

— На кухні є ще один, — заспокоїв мене напарник. — Здається, я знаю тепер, навіщо Авраам їх там тримає.

Я хмикнув і недовірливо захитав головою.

— Там за морозильною камерою ще льодоруб і кувалда, — мовив Тьомик, помітивши, що я сумніваюсь. — А ще оце, — і він показав мені товстенний сірий бушлат зі слідами пазурів на рукавах та лацканах і пару грубезних гумових рукавиць.

— Ти думаєш?..

— Жодних сумнівів, — впевнено заявив мій напарник. — Чи ти гадаєш, що Авраам льодорубом грядки сапає? Цілком імовірно, в цього індіанського розбишаки час від часу трапляються «ковбасні» запої, і тоді Аврааму доводиться його «переконувати».

— Що будемо робити? — спитав я.

— Кхе-кхе… Переконувати! Що ж іще? — рішуче проказав Артем і напнув на морду протигаз.

— А може, спробуємо поговорити?

— Без шансів, — гугнив Тьомик крізь отвір для шланга. — Ми не знаємо сапотецької, він не знає української.

Я почухав голову. Значить, таки, мабуть, доведеться переконувати.

— На, одягай, — Артем простягнув мені подряпану фуфайку і гумові рукавиці. — Не забудь протигаз. Я тебе прикриватиму.

— Е-е-е… Слухай, може, обійдемося без насильства? — розгубився я. — І взагалі, що мені робити?

Тьомик кивнув на табуретку, де лежала міцна біла мотузка.

— Я скрутив з вірьовки зашморг. Бери-он ще мітлу і лови його. Ти з ним краще ладнав.

— Не хочу! — замахав я головою.

— А тебе ніхто не питає, — сердито обрубав мене Тьомик. — Або ти ловиш його і вишпурюєш з маєтку, або я пристрелю його.

— А як же «Greenpeace», любов до братів наших менших, гуманізм врешті-решт?

— Мав я у сраці твій «Greenpeace» і всі постулати гуманізму на додачу!

Я скрушно зітхнув і погодився:

— Добре, я спробую його спіймати. Але, слухай, а що, як він вирветься?

Тьомик рішуче випнув щелепу вперед під протигазом:

— Тоді я пристрелю його.

Після цих слів мій напарник хутко змотався нагору і притяг звідти дробовика і кувалду.

— Давай, чувак! Сила з тобою! Раптом що, я тебе прикриваю.

Відтак я тремтячими руками напнув на голову протигаз, натягнув на тіло бушлат, вдягнув рукавиці. В одну руку вхопив петлю, в іншу взяв мітлу. Тьомик, закутавшись рушниками, з двостволкою під пахвою та кувалдою в правій руці примостився за моєю спиною. Одночасно, не змовляючись, ми перехрестилися. Затим з диким верещанням (більше від страху, аніж від бойового запалу) увірвалися в Авраамовий кабінет…

…Протягом двох годин бойові дії велись з поперемінним успіхом. За цей час Мацератор обірвав штору, подер на шматки всю тюль, поперекидав всі вазони і примудрився загидити навіть стелю. Тьомик кувалдою пробив одну дірку в стіні (тепер Авраам, сидячи у своєму улюбленому кріслі в кабінеті, зможе без проблем бачити, що робиться у нього на кухні), розніс на скалки стару антикварну люстру і залишив кілька чималих вм’ятин на паркеті. Я ж для себе експериментально підтвердив четвертий закон Ньютона, який формулюється так: щоб надійно зафіксувати одного п’ятикілограмового кота в нормальних умовах, недостатньо двох чоловік із сумарною масою 160 кілограмів.

Та ось нам пощастило. Тьомик, сильно-сильно розкрутившись (наче метальник молота на олімпіаді), огрів кота кувалдою прямісінько по макітрі. У будь-якого іншого нормального кота після такого, без сумніву, відпала б голова. Але тільки не у Мацератора. Котяра трохи здивовано подивився на Тьомика, зробив кілька п’яних кроків, голосно нявкнув і завалився на спину, наче боксер після важкого пропущеного удару. Потім він повільно задер лапи вгору і почав малювати ними кола у повітрі. Вбити ми його не вбили, хоча, слід визнати, контузило його по-серйозному.

Я миттю зорієнтувався, що треба робити, кинувся до котяри і накинув йому на шию зашморг. Потому, скориставшись безпорадністю ворога, вдвох із Тьомиком ми прудко перетягли його на веранду.

Мацератор на диво швидко приходив до тями. Тьомик міцно притискав звірюку шваброю до дощатої підлоги, коли кіт остаточно оклигав. Побачивши, що ситуація розвивається не найкращим для нього чином, котяра заволав так, наче йому живцем лапи викручували. Напевне, надіявся, що зараз прийде Авраам і його порятує. Але в той момент його не врятував би навіть Господь Бог. Наостанок Мацератор напнувся і сердито зіпсував повітря, що, в принципі, не мало жодного ефекту, оскільки ми з Тьомиком були в протигазах.

Я показав своєму компаньйону на мигах, що треба робити, а потім прогудів:

— На газ-два-тги ти пгибигаєш швабгу!

Тьомик відсалютував однією рукою, мовляв, вас зрозумів, напарнику. Я відступив на кілька кроків назад, майже до порогу будинку, і прокричав:

— Газ… Два… Тги! Пуска-а-ай! — а тоді почав розганятися.

При моєму наближенні Артем елегантним рухом прибрав швабру і прудко вискочив з веранди через вікно. Я тим часом, набравши достатньої швидкості, вліпив Мацератору такого копняка, що він розвіяв усі стереотипи стосовно того, ніби коти не літають, по красивій параболі перелетівши паркан і приземлившись десь у кущах далеко за віллою. На добрих двадцять метрів далі від мого капця.

29 березня — 22 квітня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)