Навіжені в Мексиці

Фотосет для «Men’s Health»

Усе, що цікавить мене, — це гарний прибуток. Тьомик теж не проти загребти трохи грошенят, але при цьому для нього є дещо важливіше. Стоп, стоп, стоп! Це зовсім не те, про що ви подумали. Хоча я вас розумію: довгоногі дівулі — то, мабуть, перше, що спадає на думку, коли мова заходить про мого Тьомика. Насправді ж я маю на увазі славу. Ніде правди діти, мій напарник вельми марнославний.

Вряди-годи на Тьомика напосідає маніакальна ідея стати публічною VIP-персоною: то актором театру, то ведучим на телебаченні, то футболістом, то рок-зіркою чи ще якимось волохатим чуперадлом. Зазвичай два-три дні потому він ходить по квартирі в одних трусах і окрилено декламує вірші чи співає пісень перед дзеркалом. Через тиждень, так і не дочекавшись світового визнання, «зірка» виходить на балкон, плюється, обзиває перехожих нехорошими словами і бідкається, що його життя минає марно, ніхто так і не оцінить його талант. Так триває доти, поки перехожі не починають кидатися у відповідь підручними засобами. Після цього, проклявши безликий світ, який ніколи не розуміє до пуття тонких натур, Тьомик, мов ведмідь у сплячку, впадає у затяжний запій.

Усе б нічого, якби оця недоречна тяга прославитись не вплутувала Тьомика, і мене разом з ним, у всякі прикрі історії.

У Мексиці Тьомику забаглося стати фотомоделлю.

Помстившись дикунам із Санта-Фе (штат Чіапас) за спалене авто, ми з Тьомиком чкурнули на північний схід, до Канкуна, найвідомішого курорту Карибського басейну.

Канкун, столиця штату Кінтана-Роо, — місто доволі цікаве та нестандартне навіть як для Мексики. По суті Канкун — це одна єдина магістраль, авеню Тулум, яка простягається з півночі на південь вздовж узбережжя Карибського моря більш як на тридцять кілометрів. Праворуч від авеню, один за одним, наче солдати в колоні, здіймаються модернові готелі з білосніжного армованого бетону та лискучого синього скла (Zona hotelera), у верхній його частині знаходиться El Centro — кілька кварталів нормальних житлових будинків, а ліворуч, окрім юкатанських кущів, більше ні хріна немає.

Щоправда, Канкун від початку не планувався як нормальне місто. Забудовники не прагнули зробити з нього подобу Стокгольма чи Копенгагена, цих виплеканих європейських міст, де можна з насолодою працювати, спокійно займатися буденними справами, гуляти у парках, вирощувати городину і дітей. Канкун зовсім інший. Канкун — це чорна перлина, занурена в золотаві піски пляжів і оточена бірюзовими дзеркалами лагун, — місто розваг, розпусти і шалених грошей.

Попри те, що будь-який курорт — справжній рай для авантюрного бізнесу, ми з напарником їхали тільки відпочити. У таких місцях, як Канкун, своїх спритників не бракує. Тож без підготовки і ретельно продуманого бізнес-плану з власним «бізнесом» туди краще не пхатися, щоб одного дня не прокинутися закопаним по вуха в пісок на якомусь безлюдному пляжі на Козумелі[25].

Мавпяча афера, яку ми з напарником успішно провернули в джунглях Чіапасу, принесла нам більше втіхи, ніж фінансів, тому, щоб дарма не тратитися, ми зняли кімнатку не в готелі, а в дешевому хостелі в одному з кварталів El Centro на вуличці з милозвучною назвою «Орхідея». (Такого поняття, як дешевий готель, у Канкуні, на жаль, взагалі не існує.)

Якогось вечора ми рано повернулись після купання на віддаленому пляжі (а тільки такі пляжі в Канкуні безкоштовні) і відразу посунули до супермаркету за продуктами на вечерю. Відійшовши метрів триста від хостелу, я примітив, що до нас прилип низенький, неохайно підстрижений і тлустий мексиканець, на вид років тридцяти, в коротких шортах та замацьканій майці. Здавалося, я десь уже бачив його одвічно похнюплену міну, яка так і просилася цеглини. Можливо, він жив разом з нами у хостелі на вулиці Орхідей, а може, працював у якійсь пивничці поряд.

Попри те, що було вже далеко за полудень, спека стояла така, що асфальт під ногами танув, наче сніг, і місцями липнув до підошов кавалками чорного пластиліну. До супермаркету ми простували своїм ходом хвилин десять, обливаючись потом, наче в сауні. Увесь цей час барилкуватий коротун невідступно дріботів назирці. Кілька разів я рвучко обертався і встигав ловити його погляди. Втім, я не став нічого казати Тьомику: надто вже безхитрісно і простакувато виглядав наш таємничий переслідувач.

Мексиканець остаточно вивітрився у мене з голови, коли я заскочив у приміщення продовольчого супермаркету. Крижане повітря з кондиціонерів живлющою хвилею обмотало мене; я відчув, як на руках та шиї конденсуються краплинки вологи.

— Візьми кілька літрів «Коли», — хрипнув Тьомик. — А то я вчора ледь не помер від спраги вночі.

Я слухняно посунув до великого червоного холодильника з пляшками життєдайного бульбашкового напою всередині. Коли повертався, тримаючи під пахвами дві дволітрові пляшки «Coca Cola», то з подивом угледів, що приземкуватий мексиканець, який дріботів за нами від самого хостелу, рішуче підступив до мого компаньйона.

— Здоров, хлопці! Ви звідки будете? — недоросток розмовляв доброю англійською.

Я змовчав, Тьомик охоче відповів:

— З України.

— Я так і думав, що звідкись здалеку, — без тіні здивування відказав той. — У вас свіжий і нетрафаретний типаж обличчя, велика раритетність для генетично виснаженої нині Мексики, — остання хитромудра фраза стосувалася виключно Тьомика, бо після двох місяців у Мексиці мій «типаж» сильно засмагнув, і я тепер реально змахував на типового генетично виснаженого мексиканця.

«Що він, бляха, несе? — подумав я. — Замурзаний, небритий коротун у якихось зашмарованих шортах, а говорить, наче професор із Гарварду».

— Що ви кажете… — промимрив Тьомик, нічого не зрозумівши з тиради мексиканця.

— Джошуа, — чітко представився коротун. — Можна просто Джош.

— Ем-м-м… Артем. Приємно познайомитись, Джоше.

Мій напарник і засмальцьований курдупель несміливо потисли один одному руки.

— Дивне ім’я, як на мексиканця, — сухо відказав я.

Джошуа беззлобно всміхнувся і м’яко потиснув мою руку. Аж надто вже м’яко, навіть як для свого скромного зросту.

— Якісь плани на вечір? — несподівано сказав він.

Недоросток явно набивався в компанію. Я знову змовчав.

— Ні, — буркнув Тьомик, накидаючи в корзинку всякого їдла.

— Я зупинився в тому ж хостелі, що й ви, — продовжив Джошуа. — Там на горищі, над шостим поверхом, є чудова тераса, звідти навіть океан видно. Ви хіба не знали? Пропоную купити ящик пива, посидіти разом, погомоніти. Мені не часто трапляється нагода побалакати з двома… хм…

— …українцями, — підказав я.

— Саме так! З українцями. Звісно, якщо ви не проти, — чемно додав коротун.

На вид він був геть наївним та невинним, наче немовля. Лиш тільки очі, маленькі, як у вепра, скрадливі і каламутні, простромляли наскрізь, наче спиці.

Я глипнув на Тьомика. Тьомик байдуже глипнув на мене і знизав плечима, мовляв, вирішуй сам. Схоже, мексиканець його зовсім не цікавив. Тоді я перевів погляд на Джошуа. Мій внутрішній голос підказував, що цей замурзаний куцак нічого лихого ні мені, ні Тьомику вдіяти не зможе. Але чого він хоче? Просто познайомитись?

Цікавість зрештою перемогла.

— Ну, в принципі, ми не проти, — обережно промовив я.

— Тоді вирішено! — ляснув долонями Джошуа. — Влаштовуємо сьогодні пивну вечірку під зорями на даху нашого хостелу!

На радощах мексиканець ніжно поплескав мого напарника по плечу і потерся об нього стегном. Тьомик не звернув на це уваги. Потім мовчки виклав з кошика їжу, натомість закинувши туди спайку з 24-ма баночками пива «Negra Modelo»[26], а за нею ще кілька пакетів з чіпсами та горішки.

Ми сиділи на даху хостела, так далеко від канкунського гамору і так близько до канкунських зір. Життя здавалось таким же теплим і лагідним, як води Карибського моря.

Дахи канкунських будинків майже всі пласкі, обгороджені невисоким цегляним парапетом. Тож ми сиділи й глушили пиво на одній з таких терас, звідки відкривався чарівливий вид на El Centro. Ліворуч та праворуч від нас здіймалися бетонні короби витяжних вентиляційних каналів.

Я розлігся на ветхій рипучій розкладачці, Тьомик сидів навпроти на ще одному такому ж самому розкладному ліжку, Джошуа розмістився в шезлонзі трохи позаду нас. Між нами стояв ще столик з розкиданими шаховими фігурками впереміж з пустими баночками з-під «Negra Modelo». Виглядало, що мексиканець не вперше влаштовує вечірки під зорями Канкуна.

— Ти чим займаєшся? — поцікавився коротун. Він майже одразу перейшов на «ти».

— Я бізнесмен, — коротко відказав я.

— А я… я творча особистість, — замріяно мовив Тьомик, встромивши носа в небо.

Я зиркнув на свого напарника. «Ну, — думаю, — тільки цього ще не вистачало. Зараз ще почне горлати пісень, а на ранок, так і знай, депортують з Мексики за порушення громадського порядку». Мексиканець з розумінням кивнув, нітрохи не здивувавшись з Тьомикової відповіді.

— Поет?

— Не зовсім. Я якби широкого профілю. Так би мовити просто творча особистість. У цілому.

— Зрозуміло…

— А ти, Джоше? — знічев’я спитав Тьомик.

— Я тільки тиждень тому приїхав з Лас-Вегаса.

— Гм-м-м… — навіть я відчув, як у мого напарника зачесалося одне місце, коли він почув проказане вголос ім’я світової столиці розпусти.

— Ага, — підтакнув Джошуа. — Вважайте, хлопці, щойно звідти. Я там завідую спа-салоном при журналі «Men’s Health». Знаєте ж такий? Надаю їх ідеальним моделям ще більш ідеального вигляду. Тут, у Канкуні, один мій друг на днях відкриває свій власний люксовий тренажерний зал з басейном і спа-салоном, от він і запросив мене поділитись досвідом, налагодити організаційні справи.

Я підозріло прищурився. Друг якогось місцевого чувака, котрий нібито має гроші, щоб відкрити власний спа-салон, сам ночує в мандрівному гуртожитку і тиняється Канкуном в одних шльопанцях і подраній майці? Щось мені це не дуже подобається.

— Цікаво, цікаво… — прогудів Тьомик.

— Але ж «Men’s Health», — втрутився я, — це журнал, де… ну, там… е-е-е…

— Так, — кивнув Джошуа, читаючи мої думки, — мої моделі — це чоловіки.

Це мені чомусь не сподобалось ще більше.

— Я тому й підійшов до вас зазнайомитись, — правив далі коротун. — Ви мені приглянулись з чисто професійної точки зору. Особливо ось цей парубійко, — Джошуа солодкаво усміхнувся і поплескав Тьомика по коліну. — Дуже в тебе, аміґо, оригінальний і своєрідний типаж лиця. Такого не зустріти в Америці, а тим більше в Мексиці. Артеме, кажу тобі як знавець і видатний експерт, ти міг би легко зробити блискучу кар’єру в модельному бізнесі.

Курдупель влучив у яблучко. Тьомик аж язика висолопив.

— Справді?

— Ти вже повір мені, я свою справу знаю. Часом у Вегасі я беру хлопців прямо з вулиці, кілька місяців доводжу їх до пуття у своєму салоні, а потім представляю босам з «Men’s Health». Ще ні разу не було, щоб відмовили. Кожен з моїх протеже тепер має мільйонні контракти на рекламу спортивного одягу, чоловічої білизни чи парфумів. За минулий рік двоє моїх підопічних потрапили на обкладинку відповідно січневого та липневого номерів журналу.

— Ой-й, — прошепотів Тьомик. — А що для цього треба?

— Бажання і… більше нічого. Якщо надумаєш стати топ-моделлю, приїжджай до мене у Вегас. Я візьму тебе під свою опіку і зроблю з тебе людину, Артеме. Присягаюся, за два роки твоє фото прикрашатиме обкладинку «Men’s Health».

У Тьомика від почутого просто відібрало мову. Тоді Джошуа підвівся і безцеремонно обмацав Тьомикові м’язи на руках та ногах, лапнув його за груди.

— Ну, для початку треба буде трохи підкачатися, ось тут, тут і тут, — напустивши на себе важнющого вигляду, гугнявив коротун. — Потім забрати лишні сантиметри з талії, — коротун поплескав Тьомика по пузі. — У мене є одна чудова, давно перевірена методика тренувань. І, зрозуміло, спеціальна дієта під неї, — затим мексиканець задер догори Тьомикові руки і зазирнув під пахви. — Зробити епіляцію тут і тут, а ще, звісно, ось тут, — сказав тоді курдупель і нахабно зазирнув Тьомику спереду під шорти.

«О май ґад!!!» — подумки заволав я. Ну, звісно, він гей! Я знав це від початку! Тобто не знав, а здогадувався. От зараза! Забив Тьомику мізки, а тепер безсоромно його лапає. Я схопився на рівні ноги — треба мерщій рятувати напарника!

— Так, друже, нам пора, — рішуче сказав я і взяв Тьомика за лікоть. — Джоше, спасибі за пиво.

Тьомик вивільнив руку.

— Мені й тут добре. У хостелі все одно нема чого робити.

— Він же голубий! — крикнув я українською.

— Ну то й що?

«О Боже, — я весь похолов, — невже і Тьомик теж? Ми ж з ним стільки років… О, ні! Тільки не це!» Мене аж знудило, коли я уявив, як вони… Втім, Тьомика зовсім не цікавила ні сексуальна орієнтація недоростка, ні те, що я про все це думаю. Відтепер у його творчій довбешці намертво засіла одна єдина ідея — стати топ-моделлю.

— Я все життя мріяв про такий шанс, — відчеканив мій напарник.

— Пива ще багато, — прогугнив Джошуа до мене. — Залишайся.

А тоді взявся на всі лади розхвалювати життя чоловіка-моделі: зйомки на Гаваях, Тенеріфе чи у Майямі, постійні вечірки, паті, VIP-салони, цілі табуни прихильниць… Тьомик, роззявивши рота, слухав його. Слухав, слухав і розтанув. Поплив, блін, наче сніговик під березневим сонцем.

Наступного ранку ми попхались на пробу до дилера.

Напередодні мексиканець радо повідомив, що Артему неймовірно пощастило. Якраз на цьому тижні одне з відділень журналу проводить зйомки на пляжах Канкуна, тож Джошуа представить його редакційному дилеру, а той в свою чергу може влаштувати пробну фотосесію прямо тут, в Мексиці (звісно, якщо Тьомик йому сподобається).

— Але ж я ще не в формі, — боязко зауважив мій напарник.

— Нічого, це лише проби, — заспокоїв його коротун. — Для форми потрібен час, і дилер це розуміє. Якби ти був у чудовій формі, я б повів тебе відразу до арт-директора, а не до дилера.

…Приймальня редакційного дилера знаходилась у старомодному будиночку в самому кінці авеню Лопес Портійо (Lopez Portillo), глибоко на материку, далеко від пляжів та океану.

На противагу м’якому й простодушному педерасту Джошуа, представник редакції «Men’s Health», так званий модельний дилер, видався мені справжнім фашистом. Вилитий рейхсканцлер Гебельс! Хижий погляд непроникних застиглих очей, орлиний ніс, перебитий посередині, зневажливі тонкі губи (кутики різко загнуті вниз), вдвічі ширша за лоб нижня щелепа, кулачища завбільшки з вазон для квітів кожен — усе це більше личило б нацистському шкуродеру, ніж естету, який знається на прекрасному.

Офіс дилера вселяв ще менше довір’я, більше нагадуючи післявоєнні руїни. Зі стін місцями повідпадала штукатурка, одна ніжка стола трималася, як то кажуть, на шмарклях. Замість кондиціонера в кутку стовбичив старезний вентилятор. Ця доісторична машинерія гарчала, наче танк, що загруз у багнюці, й не несла ніякої прохолоди, марно ганяючи порохняву світлицею.

На недбало розстебнутій сорочці модельного дилера проступав крикливий напис: «I’m the Boss![27]».

— Сідайте, — хрипким голосом проказав «the Boss», не назвавшись.

Ми з Тьомиком несміливо опустились на табуретки посеред кімнати.

— Це тільки його стосується! — гаркнув «the Boss», тицьнувши пальцем на мене. — А ви роздягайтесь.

Тьомик перелякано підскочив.

— Е-е-е… Що, повністю?

— Та ні, дурню, досить тільки до пояса.

Я нервував. Джошуа чомусь теж. Тьомик слухняно стягнув з себе сорочку.

«The Boss» довго й уважно роздивлявся мого напарника. Затим задоволено хмикнув, щось розмашисто нашкрябав на листку перед собою і передав його Джошуа.

— Зйомки через три дні, — прохрипів дилер. — Я ще уточню місце. Гроші можна буде забрати післязавтра. А тепер пензлюйте звідси.

Наостанок він витяг із шухляди товсту пачку банкнот і, ніскільки не криючись, сунув їх у руку Джошуа.

Признаюсь, я відчув неймовірне полегшення, коли вибрався із офісу під палюче полуденне сонце. Джошуа гарячково сховав гроші за пазуху і запевнив нас, що все пройшло просто чудово.

Протягом наступних двох днів Тьомик тільки те й робив, що підтягувався на турніку, качав прес, як ненормальний, віджимався до каламуті в очах, плавав до посиніння і засмагав до червоного, готуючись до першої у своєму житті фотосесії.

Надвечір на пляжі, коли я стомлено цмулив крізь соломинку невідь-який за ліком коктейль, а Тьомик все ще осатаніло гамселив руками на воді, нас розшукав Джошуа.

— Привіт українцям!

— Hóla, друзяко!

Я лиш стримано кивнув.

— Артеме, ти йому надзвичайно сподобався! — радо випалив коротун.

— Кому?

— Дилеру! Він покладає на тебе колосальні надії. Тепер я певен: тебе чекає велике майбутнє!

Тьомик задер носа й випнув груди.

— Я порадився з фотографами, — продовжив Джошуа, — і вони підказали мені зробити пробний фотосет топлес у якомусь спортзалі, на фоні тренажерів та гімнастичних снарядів абощо. Ну там, типу, sport style і все таке. Це ідеально підходить під концепцію наступного числа «Men’s Health»!

— І зразу на обкладинку? — Тьомик облизувався, наче кіт над сметаною.

— Ні. Звісно, ні. Для початку лиш кілька знімків наприкінці журналу.

Мій товариш похнюпився.

— Не слід так поспішати, мій друже, — заспокоїв його мексиканець. — Спочатку треба добратись до перших сторінок, потім потрапити на розворот журналу, а вже аж потім на обкладинку. Одначе, я певен, у тебе все вийде! У тебе свіжий і нетрафаретний типаж… велика раритетність…

— Я готовий! — рішуче відказав Тьомик, тут-таки впав на землю і почав віджиматися.

— Це що за… — я роззявив рота.

— Тихо, тихо. Це… це такий антураж! Експозиція, так би мовити, — поспішив мене заспокоїти Джошуа. — Звичайні люди з вулиці, ну там, масовка плюс працівники студії: декоратори, візажисти, всякі інші…

— Але для чого?

— Щоб на фотознімках все виглядало реалістичніше, — буркнув мексиканець.

Тьомик, засліплений спалахами кишенькових фотокамер та гулом юрби, нічого підозрілого не помічав. Зовсім навпаки — побачивши таку кількість люду, що несамовито заволав при його появі, мій напарник задер підборіддя і пошпацирував до подіуму, мов павич, одразу відчувши себе у своїй тарілці.

Професійних фотографів узагалі було декілька, що підтверджувало серйозність контори, з якою ми зв’язалися. Вони ліпилися довкола квадратного подіуму, де, як я зрозумів, мала пройти фотозйомка, розмахували своїми масивними камерами з довжелезними об’єктивами і всі з цікавістю поглядали на мого напарника. Я тоді навіть трохи позаздрив Тьомику. «Оце-то зараз, — думаю, — нафотографують хлопа! Молодець, але й молодець! Модель! Ну просто зірка світового масштабу!»

Либонь, уперше я серйозно замислився над тим, що іноді й не в грошах щастя. Я дивився на Тьомика і думав, що такого таланту, такої вроди не купити ні за які гроші. Він тримався, неначе сонцесяйне божество на єгипетських фресках. Точно тобі Аполлон в людській подобі! А ще я подумав, що навіть маючи мільйони на рахунку в банку, я ніколи не буду таким щасливим, як мій напарник, коли його фотографію надрукують у «Men’s Health». Дідько лисий, я таки справді заздрив йому! Перший раз у житті і по-чорному.

Легко і невимушено Тьомик вискочив на подіум. Його напружені м’язи красиво виблискували у світлі ліхтарів, очі гарячково мигтіли, нижня щелепа стриміла трохи випнута вперед. Ось він — момент тріумфу! Натовп (ну, той, що для антуражу) задоволено гудів, роздивляючись мого напарника. Тьомик розквітав, упиваючись славою.

А проте професіонали-фотографи, які згуртувались коло підмостків, поки що навіть не думали його знімати.

Зненацька мою увагу відвернув кремезний мексиканець, який вискочив на подіум з протилежного боку. На вигляд він був повною протилежністю Тьомику. Майже однакового зросту, зате більш плечистий і накачаний, а ще засмаглий, мов чорт. Груди та руки мексиканця вкривав густий волосяний покрив, а на собі він мав лиш чорні спортивні труси. Побачивши богатиря, натовп у студії загорлав, засвистав і зааплодував ще гучніше.

Я недовірливо глипнув на Джошуа. Що за діла, чувак? Він стояв поряд зі мною коло підмостків, нервово закусивши нижню губу.

Наш чорнявий коротун, вловивши мій позирк, заспокійливо кивнув, мовляв, так і треба. Я тоді знову перевів погляд на подіум. Значить, той розкачаний горила теж для експозиції? Для певності я смикнув недоростка за майку:

— Слухай, це що за волохате одоробало?!

— Протеже конкуруючої контори. Теж хоче на обкладинку, — роздратовано пояснив Джошуа. — Оскільки хлопці не розкручені, фотографуватимуться разом на фоні залу, а потім уже редакція вирішить, кого далі розкручувати.

— Але як так? Ти ж нам нічого не казав!

— Не переймайся. У нього немає шансів. Глянь, типаж невиразний, крім того, він навіть не побрився перед фотосесією.

Бритий чи небритий, але той орангутанг-латинос виглядав вражаюче. Грізний погляд чорних очей, кам’яні м’язи, широченна грудна клітка. У мене, чесно кажучи, комплекс перед такими мужиками. Поряд з ними я відчуваю себе нікчемою, гендлярем, якимось затурканим кабінетним щуром, чиї гени ніщо у порівнянні з гарячою кров’ю та біцепсами такого монстра.

Зате Тьомик ні краплі не стушувався. Він сміливо заглянув прямісінько в агатові очі велетня, щосили напнув груди і твердою ходою підступив до середини помосту, всім своїм виглядом демонструючи, що він тут хазяїн. Його ж от-от мали почати фотографувати, і згодом він обов’язково потрапить на обкладинку «Men’s Health»!

О, якби ви знали, як я пишався тоді моїм Тьомиком. Засмаглий торс, вузлуваті передпліччя, вигоріла на сонці шевелюра і сині, наче води Карибського моря, очі. Я просто не міг відвести очей! Звичайно, він трохи поступався кошлатому мексиканцю у кремезності та рельєфності м’язів, зате ви б тільки бачили, яке у нього в той момент було одухотворене обличчя.

…Звідкілясь з іншого боку зали долинуло бемкання гонгу…

Натовп принишк. Фотографи підсунулись впритул до подіуму, націлилися об’єктивами на парочку в центрі, але все ще не поспішали фотографувати. «Ну і чого вони чекають? — думав я. — Певно, підбирають кращий ракурс. Професіонали ж як-не-як».

Зненацька моє серце стислося. Мексиканський монстр в чорних трусах рвучко підскочив упритул до мого Тьомика, розмахнувся кулаком ледь не від підлоги і зробив кілька потужних знімків: в анфас, у профіль і в аперкот (здається, так це у них називається), від чого у Тьоми з очей аж іскри посипались, а його свіжий і нетрафаретний типаж сильно збляк, неначе довоєнна фотокартка.

— Лягай!!! — заверещав я, збагнувши, що діло труба.

Але Тьомик все ще не розумів, що діється. Він якогось дідька втримався на ногах і замість впасти почав тікати від горили по рингу. Волохате одоробало без особливих зусиль нагнало Тьомика, притисло його під канатами і ще раз завалило правою прямо у писок, аж луна по залу прокотилася. Після цього бідолаха Тьомик виплюнув на ринг пару передніх зубів, крутнувся круг себе і впав, некрасиво стукнувшись білобрисою мордою об поміст рингу.

Тут уже спалахи камер заблимали з усіх чотирьох сторін, незважаючи на те, що ракурс був не вельми, та й обличчя Тьомика зробилось зовсім не фотогенічним. А над залом пронісся зичний клич ring-announcer’а:

— …and still the undefeated champion of Kintana-Roo state Migue-e-el To-o-orrez![28]

5–6 лютого; 20–22 березня 2009 // Рівне, Київ