Навіжені в Мексиці

Розкіш

Слід зазначити, що до цього моменту Тьомик був непоганим компаньйоном. Можна навіть сказати — хорошим таким компаньйончиком. Що я маю на увазі? Зараз усе поясню.

Отож у моєму розумінні ідеальний напарник по бізнесу має володіти трьома основними якостями. По-перше, напарник повинен бути кришталево чесним і порядним. Примітка: себто чесним по відношенню до свого компаньйона, в даному випадку — до мене; поширення чесності на всіх інших, those who involved in our business[42], зовсім не обов’язкове.

По-друге, хороший компаньйон мусить мати клепку в голові. Під цим слід розуміти все: від звичайної ерудиції та начитаності до можливості миттєво знайти вихід з нестандартної ситуації. Примітка: за цим другим пунктом мій Тьомик тягне на тверду четвірку. Безперечно, він має неперевершений хист причаровувати людей, поза всяким сумнівом, він може втиратися їм у довір’я й легко переконувати в чому завгодно. Нерідко Артем блискуче підігрує мені у моїх авантюрах, але часом бува щось як утне чи сказоне, то хоч крізь землю провалюйся.

І по-третє, ідеальний напарник повинен вирізнятися внутрішньою гнучкістю. Специфіка мого бізнесу така, що людина із занадто чутливою совістю просто не подужає займатися такого роду діяльністю. Тут треба бути, як кажуть «америкоси», гнучким — flexible. І знаєте, я не бачу в цьому нічого поганого. Хтось шиє одяг, хтось вирощує зерно, хтось водить автобуси, хтось робить комп’ютери, меблі чи автомобілі. А ми з Тьомиком робимо бізнес. Примітка: за оцим-от третім пунктом Тьомику можна вліпити жирну двійку.

Зароблених на гватемальському «борошні» грошей вистачило якраз на те, щоб купити ветхий заїжджений джип і залишити кілька тисяч баксів на прожиття та для можливих наступних авантюр.

Після нетривалої наради я висунув пропозицію, що нам слід повертатися в Оахаку, в більш цивілізовані місця, оскільки дикі чіапаські нетрі у мене вже в печінках сидять. Під час голосування Тьомик утримався, а я висловився «за» запропонований мною план дій, тож у результаті постанову було прийнято, і ми того ж дня, витративши лиш годину на ситний ленч, рвонули на захід, звідки кілька місяців тому в’їхали в Чіапас.

Пополудні ми на повній швидкості гнали крізь джунглі. Траса була нічогенька, хоч і зовсім неширока: добротний рівненький асфальт, плавні повороти, навіть суцільна лінія розмітки посеред шляху виглядала не дуже затертою. В салоні лунала гучна й солодкава, наче перестиглий кавун, мексиканська музика; я без проблем утримував стрілку спідометра на позначці 100 км/год, отримуючи невимовну насолоду від їзди.

Джунглі місцями випирали й вивалювались прямо на асфальт, як ото дорідні перса шикарної дівиці вивалюються з купальника на пляжі, де відпочивають мільйонери. Дорога мала лиш по одній смузі в кожному напрямі, через це кущі на обочині майже постійно дряпали правий борт нашого джипа, наче намагаючись розчахнути дверцята і продертись у салон. Подекуди гілля з обох боків дороги перепліталось між собою, утворюючи над дорогою зелені арки висотою три-чотири метри. Гарно, що там казати…

І в мене, і в напарника настрій був просто чудовим. Рівень цих… як їх там?.. ендурфінів, іншими словами, гормонів щастя, у крові (я читав про них в одному розумному журналі), перевищував усі можливі норми. Я відчував, що наші справи потихеньку налагоджуються. Удача нарешті посміхалася нам. Останній раз щось схоже ми з Тьомиком відчували десь на другому курсі університету, ще перед тим, як мене вигнали. Обидва безтурботні, життєрадісні та закохані. Щоправда, закінчилось все тим, що ми побилися, коли виявилося, що обоє закохані в одну й ту ж саму хвойду, але то вже давно забута, нецікава і недотепна історія. Відтоді ми з Артемом ні разу не билися.

Тьомик витяг звідкілясь з-під сидіння і відкоркував пляшку «Negra Modelo». Потім відкрив люк й підвівся над кріслом на напівзігнутих ногах, підставивши писок з бюстом зустрічному вітру. Струмені повітря залізали під комір і норовили зірвати з мого напарника сорочку.

Артем весь аж світився радістю та щастям. Він зирнув на мене крізь отвір у даху і безтурботно усміхнувся. Ліпота! Міцно тримаючи кермо, я задер голову й усміхнувся у відповідь. Оце життя! Тим часом Тьомик підвівся ще вище, наполовину висунувшись із люка, розкинув руки врізнобіч і аж замружився від кайфу. Щоки кумедно залопотіли на вітрі.

— Ти точно як Лео Ді Капріо на «Титаніку»! — крикнув я.

— Ги! — сказав Тьомик.

— Ги-ги! — сказав я.

Трах! Бабах!!!

Тьомика висмикнуло з машини, немов морквинку зі свіжої землі, тільки ноги над дахом майнули. Пляшка пива поскакала кудись у хащі.

Чи то через той несподівано гучний відзвук удару, чи то через те, що лівий сандаль під час вильоту Тьомика зірвався з його ноги й бацнув мені по обличчю, я на якусь мить випустив кермо з рук і від переляку поплутав педалі. Двигун завив, машина понеслась ще швидше, з громовим тріском прокладаючи нову трасу в джунглях.

Зрештою я намацав потрібну педаль і таки вдарив по гальмах. Стареньке авто занесло назад на дорогу. Затим, порскаючи жалісливим вищанням з-під коліс, джип рвучко розвернувся, перекинувся на зустрічну смугу і ввігнався задом у цупку перину нетрищ. Заднє скло розлетілось на дрібненькі скалки, і лиш тоді мотор врешті-решт заглух.

— Тьомо, ти де?.. — одними губами прошепотів я.

Кільканадцять секунд я отетеріло водив очима по салону, не розуміючи, куди катапультувався мій напарник. Потім обережно визирнув крізь обліплену листям лобову шибу на дорогу.

Прямо з-під капота машини простягались два паралельні сліди від шин, перетинаючи трасу навскіс. Тьомик в неприродній позі розкинувся на дорозі в сотні метрів далі, тримаючи в зубах товстенний сучок. Над його тілом все ще кружляло обірване й пошматоване листя.

Я схопився за голову. Ну що за біда? Все ж було так добре, справжня ідилія! Та мій горе-компаньйон, схоже, ніяк не може без дурнуватих пригод на свою голову.

— Ну що, — кричу йому, визираючи з вікна, — попив пивка? З вітерцем, бляха…

Однак Тьомик уже добру хвилину не ворушився і не виявляв жодних інших ознак життя. На мене раптом напосіло ядуче хвилювання, каламутні щупальці одурманююче поганого передчуття важко стиснули горло. Вискочивши з машини, я підбіг до напарника.

— Друже бобер, вставай!

Мій товариш ніяк не зреагував.

— От дідько! Артеме, ти хоч живий? Вставай, не прикидайся!

Але він не прикидався. Уже й листочки всі поопадали, а Тьомик і не думав підійматися.

Після ретельного огляду я виявив, що наш джип, на щастя, не так уже й сильно пожмакало після польоту крізь нетрища. Під час незапланованого прокладання траси в заростях бульдозерним методом спереду трохи погнулась решітка радіатора (сам радіатор лишився цілим і не протікав), а ззаду відвалився бампер, вилетіло скло і порозбивалися всі фари. Проте без цього ще можна їздити Мексикою, головне, як то кажуть, щоб колеса крутилися.

З виду Тьомик теж не дуже постраждав (якщо не рахувати дебелого дрючка, в якого він вчепився зубами неначе піранья і якого попри повну непритомність він ніяк не хотів відпускати). Однак, на відміну від машини, яка все ще заводилась і їхала, хлопець не реагував на жодні мої дії, ляпаси, пощипування, легенькі стусани чи постукування по колінних чашечках тощо. Тож, затягнувши свого бідолашного напарника разом із полінякою в автомобіль, я тремтячими руками завів двигуна і вихором помчав у найближче селище, аби надати потерпілому товаришеві першу допомогу.

Ситуація ускладнювалася тим, що ми встряли в цю халепу високо в горах десь на кордоні між мексиканськими штатами Чіапас та Оахака, дуже далеко від цивілізованих місць. Я чудово знав, що на добрих півтори сотні кілометрів попереду не знайти жодного великого населеного пункту, тому, підмітивши справа коло траси напівприкриту хащами ґрунтівку, яка вела кудись убік, без жодних вагань повернув кермо праворуч. Таке рішення виявилося правильним, бо менш ніж через п’ять кілометрів я на повній швидкості влетів у невелике село, що з останніх сил тулилося до прямовисної кручі.

Селище було зовсім не таким диким, як, скажімо, Санта-Фе на півдні Чіапасу. Воно просто було страшенно бідним. Таким бідним, убогим і занедбаним, що не тільки одяг його мешканців, а навіть стіни будинків світили дірами, подекуди більшими за ті, що правили за вікна. Навколишні гори, хоч і були вкриті густою, мов пивна піна, зеленню, насправді уперто відторгували будь-яку культурну рослину, в них посаджену, а шумливі потічки, що, неначе блискавки, зривалися з вершин і живими сріблястими зиґзаґами мчали вниз у долину, на такій висоті були ще надто малими і надто бурхливими, аби в них могла водитися велика риба. Через це запаморочливо красиві й грізні гори Оахаки у дійсності є диким і зовсім негостинним місцем. Зубожілі селяни виживають лише завдяки тому, що тримають нечисленні отари кіз та овець, яких випасають у вузеньких улоговинах високо посеред скель, а також плетуть різнокольорові килими, рушники та ковдри з овечої вовни, які продають небагатьом туристам або ж нахабним перекупникам з Мехіко. Багато хто з них, втративши надію, виїхав на заробітки в США чи Канаду…

Гуркіт двигуна впереміж з моїми переляканими воланнями (Тьомик так і не приходив до тями) розторсали половину селища. Насуплені й роздратовані через те, що їх відірвали від заслуженої післяобідньої сієсти, оахакські хуторяни неохоче вибиралися з понурих облуплених халуп. Одначе щойно перші селяни запримітили, як я витягую із заднього сидіння свого непритомного напарника, їх неначе підмінили. Кілька чоловік одразу кинулись мені на допомогу, обережно перебравши на свої руки Тьомика, якась жіночка принесла глек з крижаною джерельною водою і, щось безперестану розчулено примовляючи, збризкувала обличчя мого напарника, а двоє чоловіків, обережно розтуливши щелепи, нарешті видобули гілляку із закривавленого Артемового рота. З розбитих губів сочилося кілька тоненьких цівок крові. Один з мексиканців, доволі приємний на вигляд хлоп років тридцяти, вибігши на середину дороги, скеровував процесію з бездиханним тілом до широко розчинених дверей свого будинку. Не минуло й хвилини, як мого напарника, наче якогось древнього єгипетського фараона, притарабанили на руках всередину приміщення.

Високий і статурний індіанець, певно, хазяїн цієї халабуди, допоміг мені вкласти товариша на примітивне дерев’яне ліжко, застелене м’якою периною. Допитливі горяни тісною ватагою обступили лежак, з сумом розглядаючи бліде Артемове обличчя, однак господар тут-таки випхав їх надвір, час від часу сердито покрикуючи на кількох надто цікавих односельців, що намагались було лишитися в кімнаті й поспостерігати, що далі буде. Тим часом стара індіанка, та ж сама, що спорскувала Тьомикове лице водою, притягнула звідкись мідний тазик з водою і зробила постраждалому марлевий компрес. Після того вона обережно стягла з мого напарника одяг і натерла його якоюсь пахучою субстанцією.

Я підійшов до товариша і помацав пульс. Серце кволо, але ритмічно буцкало. Його удари нагадували цокання годинника, в якого сідають батарейки. Тьомик був живий, але чомусь вперто лишався непритомним.

Зрештою довгов’язий індіанець взяв мене під руку і акуратно випровадив з кімнати, пошепки пояснивши, що для мого напарника зараз головне — це тиша та спокій. Я кинув останній зажурливий погляд на Тьомика і слухняно вийшов надвір.

— Що з ним трапилося? — співчутливо спитав якийсь селянин, коли я вибрався на вулицю.

Я збрехав, що Тьомик упав з дерева і, планеруючи, перечепився зубами за гілляку. Ця страхітлива вість миттю рознеслася селищем, в результаті чого за півгодини коло хати, наче перед мавзолеєм, вистроїлась вервечка людей зі співчутливими мінами на лицях та чималенькими кошиками й клунками в руках. Кожен підходив до мене, вручав свої скромні дари і, ледь не плачучи, висловлював Тьомику щирі співчуття. Хуторяни несли, хто що тільки міг: фрукти, якісь гірські ягоди, печену картоплю, яйця, свіже молоко і навіть тканину для примочок. Мені почало здаватися, що ми ненароком заїхали в якусь утопічну християнську общину, що протягом століть лишалася відірваною від жорстокості і меркантильності решти цивілізованого світу. Проте життя ще змалечку привчило мене: ніщо в цьому світі не дається просто так, а за дармові бакшиші часто доводиться платити подвійну ціну. Тому поволі в моїй голові зародилася колюча підозра, що насправді це ніяка не християнська община, а зачахле кодло язичників, котрі навмисне відгодовують мого Тьомика, щоби потім… ну, скажімо, принести його в жертву! Можливо, думав я, навіть разом зі мною! Тому я вирішив подвоїти пильність і перестав дякувати за подарунки, проводжаючи кожного нового мексиканця безжальним і грізним поглядом. Утім, вловивши невдоволення та підозру в моїх очах, горяни, певно, подумали, що чимось не догодили мені, і почали нести ще більше гостинців.

Так минула ніч і весь наступний день. Увесь цей час я, наче відданий пес, не відходив від ложа мого напарника.

Надвечір другого дня Тьомик нарешті прийшов до тями.

— Як ти, чувак? — тихо спитав я, помітивши, що Артем розплющив посинілі очі.

Тьомик поворушив затерплим язиком і кволо прохрипів:

— Цотири…

— Що чотири? — не зрозумівши, перепитав я.

— Узе цотири, — повторив Тьомик і відкопилив верхню губу.

Я з останніх сил стримався, щоб не скривитися. Таки точно, вже чотири… гарних таких дірки між зубами. Хоча, як подумати, мій компаньйон ще легко відбувся, позаяк при швидкості у сотню км/год могло півщелепи знести. Запросто.

Наступного дня Тьомик уже міг вставати з ліжка, хоча слід відмітити, що його нижня щелепа ще не до кінця відновила свої функціональні якості, — вряди-годи її заклинювало, внаслідок чого мій напарник втрачав здатність членороздільно висловлювати свої думки, натомість починаючи похнюплено й рахітично хрюкати. Щоразу мені доводилося вправляти щелепу потужним хуком справа. Проте найгіршого — струсу мозку — як мені тоді здавалося, Тьомику вдалося уникнути.

Після обіду з метою пришвидшити процес реабілітації я витягнув Артема на невелику прогулянку в прилеглий до високогірного хутора кипарисовий гай.

Все селище на чолі з індіанцем та його старою матір’ю, які прихистили нас у своїй нужденній халабуді, сердечно вітали щасливе зцілення мого напарника. Зустрічаючи нас на вулиці, аборигени кидалися навперейми, приязно посміхалися, тиснули нам руки і настирливо запрошували випити з ними кави. За останні кілька днів моя підозріливість практично повністю зникла (хоч я все ще не міг повірити в таку нечувану безкорисливість, зовсім не властиву виду Homo Sapiens), тому я радо приставав на їхні запрошення, приносячи цим велику приємність мексиканцям. Майже кожен такий похід на каву завершувався смачнючим обідом чи вечерею з бобів, картоплі, м’яса, фруктів та вина.

— Дивні люди, — не переставав я дивуватися, обома руками наминаючи наїдки, — надзвичайно дивні люди. І оце, Тьомо, все просто так! Без-плат-но! Уявляєш? Поки ти лежав без пам’яті, вони тобі, мабуть, вагон їдла понаносили. Я й досі не можу зрозуміти, в чому тут заковика. Щось з цими аборигенами не так.

Тож я зосереджено жував, відчуваючи, як шлунок роздувається, немов повітряна куля, а наївні селюки все підносили й підносили нам прості, але такі смачні мексиканські страви.

Одного разу після особливо ситного обіду я попрохав у хазяїна, що пригощав нас, склянку «Кока-Коли». Я бачив кілька банок у крихітній дерев’яній крамниці на окраїні селища, тому не думав, що з цим можуть виникнути якісь проблеми. Втім, індіанець знітився, потупив погляд і понуро попросив вибачення:

— Пробачте, сеньйоре, але для нас «Кола» — це нечувана розкіш. Завозять її рідко, а тому коштує вона надзвичайно дорого. Я можу запропонувати вам молока або звичайну воду, — мені здавалося, що ще зовсім трохи і чоловік заллється слізьми, — а в мого сусіда є домашнє пиво. Підійде?

Я кивнув, мовляв, давайте хоч пиво, а тоді повернувся до свого напарника і пробурмотів:

— Ото вже голота. Вперше бачу, аби банка «Коли» вважалася розкішшю.

Тьомик відповів мені сердитим сопінням.

Я відразу звернув увагу, що на багатьох подвір’ях, куди нас запрошували, стояли примітивні ткацькі верстати, за якими невисокі, присадкуваті жіночки з відсутнім виразом на обличчі ткали різноманітні ковдри та килими з чудернацькими сапотецькими візерунками. Творіння виходили дуже колоритними, та найголовніше — неймовірно приємними на дотик. Взагалі над створенням таких шедеврів працювала вся сім’я: старші жінки ткали, трохи молодші дівчата робили з вовни нитки, а найменші дітлахи замішували барвники і вимочували в них мотки готових ниток. Наскільки я зрозумів, така діяльність для багатьох сімей була єдиним джерелом доходу.

Дорослих чоловіків у селищі майже не було: практично всі виїхали на заробітки в Оахаку, до Мехіко чи за кордон.

Підійшовши до одного з верстатів, я слідкував за тим, як ткаля вправно просуває кольорову нитку між натягнутих волокон. Все у неї виходило швидко та зграбно, однак нитки були такими тонкими, що за півгодини роботи плахта не потовщала навіть на палець.

— Скільки часу ти тратиш на виготовлення одного килима? — поцікавився я іспанською.

Не припиняючи роботи, селянка підняла втомлений погляд на мене.

— Una o dos semanas, señor [43].

— І скільки ти за нього хочеш?

— Сто доларів, — не замислюючись, мовила жінка. — Часом з Мехіко приїжджають люди з великих блискучих магазинів. Їм продаю по сімдесят, але вони беруть зразу багато.

«Дорого, — подумав я, — хоча, якщо поторгуватися…» Але зразу ж відігнав від себе таку думку. Вкладати гроші в якесь шмаття? Та це ж повнісіньке безглуздя!

— Нізащо не віддав би сотню зелених за якийсь килимок для підлоги, — зневажливо процідив я українською, тереблячи в руках довжелезну виткану плахту.

Одначе мій напарник, що весь час стояв поруч, геть зі мною не погоджувався.

— Усього лиш сто доларів за таку роботу?! — вирячився він. — Це… це ж просто копійки! Максе, ти тільки глянь! — Тьомик наче й не чув моїх слів і з насолодою нагладжував рукою величезну яскраву ковдру, вкриту неймовірними зображеннями змій, ягуарів та велетенських ящірок. — Це справжній шедевр! Повністю натуральний продукт! Ручна робота!

Я лиш хмикнув у відповідь і подумав, що краще завозити сюди якийсь крам і спродувати втридорога селянам, а вони нехай тчуть свої картаті коци.

Мексиканка тим часом знизала плечима:

— Більше тут ніхто не дасть, а нам потрібно за щось жити, — вона якось винувато глипнула на мене і Артема, — земля тут дуже бідна, сеньйори. Ростуть самі бур’яни…

Загалом ми пробули в тому селі майже два тижні, поки мій напарник не відновився остаточно після травми. Було видно, що Тьомик з дня на день почував себе краще, однак чомусь постійно просив мене відкласти від’їзд. Більше того, весь другий тиждень він цілими днями невідомо де шастав, безперестану валандаючись по селищу та його околицях. Один раз я запримітив, як Артем поспішав кудись з кольоровими ковдрами під пахвою. Однак хлопець був настільки заклопотаним, що навіть не почув, як я гукав його.

Зрештою мій терпець урвався, я виматюкав Тьомика, і вже наступного дня ми повантажилися у джип (добросердні горяни на прощання притягли нам цілі ящики різних наїдків), аби продовжити свій шлях на захід у напрямку столиці штату.

Зовсім скоро після того, як ми залишили гостинне, але зачухане гірське селище, покажчик палива в баку скотився майже до нуля. На щастя, щойно я це зауважив, на дорозі вигулькнув знак, що за п’ять кілометрів заправка. Схоже, фортуна все ще не відвернулась від нас після того, як Тьомику заманулося полопотіти щоками посеред привільних мексиканських гір на швидкості 100 км/год.

Щойно я вирулив до підстаркуватої, наче вирізаної зі старого американського фільму бензоколонки, як машина заглухла. Я не міг стримати усмішки, бо ми спинилися акурат поруч із тримачем для двох сильно протертих шлангів, і мовив бадьорим голосом:

— Удача на нашому боці, друже! Хе-хе! Ти тільки подивися, як ми підкотили до заправки. Якби у баку лишалося хоч на краплину менше бензину, ми б сюди не доїхали.

В цей час, розбуджений гуркотом мотора, з підсобки зринув пом’ятий невисокий мексиканець, працівник бензоколонки. Він неспішно дочовгав до авто і привітався з нами млявим кивком. Я повернувся до напарника, що сидів поруч зі мною на передньому сидінні, і проказав:

— Повний бак.

Від самого першого дня у Мексиці ми з Тьомиком раз і назавжди поділили між собою обов’язки. Я відповідаю за організаційне планування всього процесу нашої життєдіяльності, починаючи від пошуків нічлігу та вибору харчів і закінчуючи бізнесовими оборудками, в той час як мій напарник одноосібно відає фінансами. Для вас, шановні читачі, певно, вже давно не секрет, що саме Артем зазвичай бере на себе поточні витрати і тримає у себе всі наші гроші. Тож, сказавши «повний бак», я тим самим попросив напарника заплатити працівникові заправки за повний бак бензину. Втім, цього разу Тьомик сидів і не смикався, наче й не чув мене. Приземистий мексиканський роботяга застиг коло авто зі шлангом, мов статуя, терпляче чекаючи на гроші.

— Дай йому п’ять сотень песо, — повторив я, — не спи, чоловік жде!

— У мене немає грошей, — тихо-тихо, майже пошепки промовив мій компаньйон.

Я чомусь подумав, що він не хоче розмінювати крупні купюри.

— Ну добре, — відказую, — давай тоді, скільки маєш.

— У мене немає грошей, — так само тихо прошепотів Артем.

— Що значить: немає грошей? Після гватемальської феєрії у нас мало лишитися ще принаймні кілька тисяч баксів!

— У мене немає грошей, — уперто твердив Тьомик, потупивши погляд додолу. — Взагалі немає.

Раптово я відчув неприємне лоскотання в грудях:

— Куди ти подів наші гроші?!

Мій напарник похнюплено мовчав, ще більше нахиливши голову. Мексиканець зі шлангом нетерпляче постукав у бокову шибу авто і гукнув у салон кострубатою іспанською:

— Ви там що, позасинали?

— Espere un momentito, señor[44]! — відмахнувся я від нього, а тоді повернувся до Тьомика: — Де наші бабки, чувак?

— У мексиканців, — пробубнів мій напарник.

— У яких мексиканців?! — я поволі закипав, немов вода у чайнику.

Артем уникав дивитися на мене і, здавалося, готовий був розплакатися:

— У тих, що в селищі… ну ті, які мене виходили… і в їхніх односельчан…

— Вони їх у тебе вкрали? — я весь похолов. — Чому ти раніше мені не сказав?!

— Ніхто нічого не крав. Я їх сам віддав…

— У тебе гарячка?! — заревів я, сам себе не тямлячи від гніву. — Ти просто так запхав тим аборигенам усі наші гроші?!!

— Насправді я не просто так віддав, — Тьомик несподівано змахнув головою, гордо підкинувши чуба, а потім з гідністю доказав: — Я викупив увесь їхній крам. По достойній ціні. Вони на те заслужили!

Ось тут я не витримав. У горлі щось забулькало, я вискочив з авто, наче на крісло хтось насипав розпечених жарин, несамовито лаючись, оббіг навкруг капота і витяг напарника з машини.

— Повтори, що ти зробив?!! — горлав я йому прямо в обличчя.

— Я купив усі їхні килими, плахти й рушники. Сім штук за три тисячі чотириста вісімдесят два долари…

— Ти ненормальний! — волав я і термосив Тьомика за барки. — Ти просто ненормальний! Це ж усі наші бабки! Залазь у машину, іроде! Ми повертаємось! Ми повернемо все це дрантя і візьмемо назад наші гроші.

На якусь мить лице мого напарника осяяла іскра тріумфу.

— Як? — переможно фиркнув він, театрально обпершись рукою на капот заглухлої машини. — Як ти збираєшся це зробити?

Ну, знаєте, це було вже занадто. Я спалахнув, наче политий гасом смолоскип, і знову вхопив його за комір сорочки.

— Ах так?! Значить, штовхатимемо тачку весь шлях назад до селища, йолопе!

Зненацька Тьомик рвучко випручався з моїх рук, відступив на кілька кроків і дзвінко продекламував, сердито дивлячись мені прямо у вічі:

— Я нікуди її не штовхатиму! Чуєш, ти! Ти думаєш лише про гроші, Максе! Тобі в голові лише багатство. Але ти сам порожній, наче дзвін. Зрозумів? Ти — порожній! Ти ніколи не думаєш про людей, якщо від цього не залежить твоя вигода. У тебе камінь, Максе, камінь, а не серце!

— А хто заважає їм зайнятися справді прибутковими справами, як оце нам з тобою? — рявкнув я у відповідь. — Хай ідуть та й заробляють, гаспиди немиті! Раз вони так живуть, значить, їм таке життя подоба…

Ось у цьому місці, вдруге за весь час нашої дружби, Тьомик поліз до мене битися. Перший раз було, як я вже казав, через якусь дівулю ще в університеті.

Всіх любителів голівудських фільмів, наприкінці яких добро завше перемагає зло, а «головний-герой-тире-спаситель-світу» наклепує повне відро розмашистих стусанів головному лиходію, тут чекає гірке розчарування. Попри те, що Тьомик трохи важчий за мене, б’ється він поганенько. Наваляв я йому тоді під заправкою по самі помідори.

— Ти жалюгідний, Максе! — лопотів Тьомик, втираючи розквашеного носа. — Ти убога безхребетна потвора! Чудовисько!

Я стояв поряд, сутужно хапаючи ротом повітря і важко спираючись на джип. Бійка трохи остудила мій запал. Я почав пригадувати злиденне селище, загублене чортзна-де посеред жовто-коричневих скель і густої дикої зелені, і його нужденних людей, які змушені каторжно працювати за копійки і які, втім, не пожалкували нічого й жертвували останнім, що у них було, аби виявити до нас свою гостинність. Несподівано прийшло жалюче усвідомлення, що я, мабуть, таки й справді дріб’язковий, низькопробний і черствий гендляр. Мене наче холодною водою з відра обдали. «Ти жалюгідний, Максе», — відлунювалися у моїй голові, наче удари далекого дзвону, шпаркі слова мого напарника, однак тупа бараняча гордість не дозволила попросити у Тьомика пробачення.

Зрештою я підійшов до Артема і подав йому долоню:

— Вставай.

Тьомик мовчки вхопився за простягнуту руку і звівся на ноги. Затим я обернувся до працівника бензоколонки:

— Як далеко звідціля найближче селище?

— У тому напрямку, куди ви прямуєте, чи там, звідки приїхали? — уточнив мексиканець.

— Там, куди прямуємо, — не вагаючись, мовив я.

— Ну тоді кілометрів вісім-дев’ять, — відповів після нетривалих роздумів коротун.

Я спокійно кивнув головою, а потому звернувся до свого товариша, який понуро стовбичив на обочині:

— Давай, впрягайся, чортяко, в нашого залізного коня. Будемо штовхати.

Тож ми вперлися в багажник і почали пхати джип. І пхали ми його в той бік, де банка «Кока-Коли» вже не є розкішшю.

Мексиканець, все ще не випускаючи з рук гумовий рукав для заправки, мовчки проводжав нас здивованим поглядом…

Оахакськими килимами ручної роботи і неймовірної краси ще й досі застелена Тьомикова квартира у Стокгольмі.

26–28 березня 2009 — 17–19 січня 2010 // Київ