Навіжені в Мексиці

Як ми шукали чарівні гриби в Оахаці

Першу зупинку зробили аж в Оахаці. Я сподівався, що дон Рамірес і його табун кровожерних душогубів, які гналися за нами від самого Мехіко, врешті-решт відстали. Хотілося вірити, що вони махнуть на нас рукою і більше не шукатимуть, однак для перестраховки я все ж розсудив, що нам з напарником краще трохи відсидітися у якомусь затурканому хостелі, стараючись не показуватися на очі мексиканцям, а наш сонцесяйний «Dodge» заховати десь у джунглях до ліпших часів.

Протягом першого тижня я виходив з недорогої нічліжки для мандрівників на взгір’ях коло Оахаки, в якій ми з напарником вирішили сховатись і перечекати, лише для того, щоб купити їжу та винести сміття.

Вимушена бездіяльність гнітила мене. Оборудка з землями навколо Мехіко, яка за моїми попередніми оцінками на 99,2 % вийшла вдалою, розігріла мій азарт. Попри те, що ті останні 0,8 % зіпсували всю кінцівку (ніде правди діти, фінал такої конгеніальної афери вийшов трохи змазаним), гроші все ж опинилися в наших руках, і це, безумовно, було яскравим свідченням прихильності до нас фортуни. Я відчував, що з такою сумою, яка нині лежала в наших кишенях, ми запросто зможемо ще більше розкрутитися і подвоїти… потроїти… навіть подесятерити й без того чималенький капітал! Тому я страшенно лютував, бідкаючись, що замість того, аби почати активно діяти, нам з напарником доводиться сидіти, наче зацьковані тхори, у смердючій буді на брудних околицях Оахаки. Втім, навіть пригноблений цим примусовим затишшям, мій мозок все ж не припиняв інтенсивно працювати. На дозвіллі я взявся ретельно продумувати план майбутніх махінацій, однак чи то через розріджене високогірне повітря, чи то через постійний страх нарватися на шпигунів наркобарона Педро, тривалий час нічого путнього в голову не приходило.

Тьомик, бісів інтелігент, від нудьги взявся за читання. Оскільки хостел у нас був далеко не люксовий, з англомовних книжок у ньому знайшовся лиш ілюстрований альбом зі всякими мексиканськими комашками, в якому більшість слів писалася латиною. Тієї комашиної енциклопедії моєму друзяці вистачило на півдня. На щастя, в нашій мандрівній нічліжці було чимало американських глянцевих журналів. Мого напарника не спинив той факт, що всі часописи були опубліковані ще в патлатих 60-х. Тож Тьомик завалився на диван, приладнав собі під бік чималий кульок з соняшниковим насінням і взявся гортати потерті й розлізлі від часу журнальні сторінки.

Я краєм ока дивився на Артема, і мене не полишало в’язке притлумлене сум’яття. Оті припалі пилюкою журнали мені чомусь відразу не сподобалися. І взагалі, якби не ця його дурнувата любов до читанини, все б обійшлося, але… не з Тьомиковим щастям.

Усе почалося з журналу «Life» за 1957 рік.

— Глянь, чувак! — раптово вигукнув Тьомик. — Тут пишуть про Оахаку!

В дійсності мене зовсім не цікавило, що там нашкрябано про задрипаний мексиканський штат у задрипаному американському журналі п’ятдесятирічної давності. А проте ось уже другий тиждень глевка нудьга, неначе убивча гангрена, поволі роз’їдала мене, а тому я радів будь-якій нагоді бодай трохи розім’яти мозок.

— І що там? Щось цікаве?

Мій напарник підняв часопис, показавши мені стару, потріпану обкладинку. Журнал «Life», номер за 13 травня 1957 року, всю передню сторінку якого займав малюнок з непрохідними джунглями: в центрі розбуялих нетрищ поміж густого листя тропічних рослин вигулькує неймовірно вдоволена пика низькорослого товстощокого і лисого чоловічка в діловому костюмі, скроєному за останньою модою шістдесятих, та приплюснутому чорному капелюсі з неширокими заокругленими крисами. Художник вміло передав гарячковий блиск у очах коротуна та безмежне блаженство, що розтікалося кожною складкою одутлого лиця. У верхньому правому куті я встиг ухопити один із заголовків, де йшлося про якісь гриби.

— Це публікація одного відомого банкіра, містера Уоссона, — почав пояснювати Тьомик.

Почувши це, я відразу зацікавився, наготувавшись послухати подробиці якої-небудь вельми вдалої мексиканської афери. Одначе я сильно помилявся. Тьомик, не чекаючи запрошення, продовжив:

— Статейка називається «Seeking the Magic Mushroom[12]». Чоловік описує свою подорож в Оахаку у 1955 році. Удвох з товаришем вони відвідали одне село під назвою Уа… Уау… Уаутля-де-Хіменес (Huautla de Jimenez) на крайній півночі штату, де ці браві хлопці познайомились зі старою сапотецькою індіанкою на ім’я Марія Сабіна. Фінансист повідомляє, що він та його напарник стали першими білими, хто мав змогу спостерігати таємничий індіанський ритуал, який зветься velada і досить часто проводиться Марією серед її односельців. Під час цієї церемонії індіанці споживали якийсь гриб, який за їхніми словами дозволяє спілкуватися з Богом, — голос Тьомика стишився і дрібно затремтів, наче ледь потривожена нижня струна на гітарі. Мій напарник явно розхвилювався.

Я витримував мовчанку, чекаючи, чим закінчиться його історія.

— Потому банкір і товариш вирішили й собі спробувати грибочки, — трепетливим голосом правив далі Артем. — Під строгим наглядом і керівництвом Марії Сабіни вони скуштували шість пар грибів Psilocybe caerulescens і Psilocybe mexicana, після чого… — мій напарник вкрився потом, важко дихав і облизувався, — після чого, Максе, з ними почали робитися всякі дивні речі.

Відтак Тьомик аж затрусився від перезбудження. За хвилину-дві він сяк-так погамував себе і переказував далі, час від часу з невимовним благоговінням зазираючи в журнал:

— Їх накрило на цілих вісім годин, — мій товариш навіть не шепотів, а хрипів, немов поранений тюлень, — цілих вісім годин вони провели в якомусь іншому вимірі! Чуваків плющило, мов зайців. Їм ввижалися картини приголомшливої краси, порівняно з якими роботи відомих художників здавалися убогою мазаниною, загадкові замки та архітектурні алеї, а ще вони бачили інші світи і… і… розмовляли з Богом!

Останню фразу Тьомик завершив на мажорній, хоч і трохи верескливій ноті й переможно глипнув на мене.

— І це все? — незворушно спитав я.

— Ну, так…

— І що?

— Е-е-е… Максе, — Артем уже не міг стримувати клекітливого й кипучого, немов гаряча смола, хвилювання, що, здавалося, от-от розірве його на маленькі шматки і забризкає ними стіни хостелу до самої стелі, — Максе, це селище зовсім поряд, подивись на карту.

Я не збирався дивитися ні на яку карту. Натомість уперше за весь час оповіді я здивовано вигнув брову і уважно придивився до напарника. «Дивно, — подумалось мені, — раніше я такого за ним не помічав. Це щось новеньке у характері мого друзяки».

— Можна одне питання? — зрештою проговорив я.

— Ага, — Тьомик кивнув.

— На фіга тобі ті гриби?

— Треба! — гарячково випалив мій компаньйон. — Я просто мушу це спробувати!

«Дивний він якийсь», — подумав я.

— Тьомо, не займайся дурницями! — я спробував спустити напарника з небес на землю. — Та стара відьма вже, напевно, давно відійшла в кращий світ, про гриби всі забули, і взагалі воно тобі не треба.

Артем прикусив язика і заглух. Але ненадовго…

Повторюсь: усе би обійшлось, якби не оця його придуркувата тяга до читання. Наступного ранку мій напарник надибав ще одного журнальчика, де знову згадувалася Оахака і… ті бісові галюциногенні гриби. Якийсь «Гарвардський вісник» чи щось таке. Я в цей час відпочивав у гамаку на веранді, крізь напівзаплющені від оксамитної знемоги очі милуючись довколишніми бескидами, вологими від ранкової роси. Аж раптом Тьомик вискочив з нашої кімнати і, мов ошпарений, розмахуючи пожмаканим часописом над головою, влетів у веранду.

— Максе! — збуджено горлав він. — Знову! Ти тільки подивись, що тут пишуть!

Я ледь не беркицьнувся з гамака:

— Що там, в дідька, таке?

— Максе, ти геть нічого не шурупаєш! Послухай: натхненний статтею банкіра Уоссона в журналі «Life», доктор Тімоті Леарі вирушає в Мексику, аби на власному досвіді відчути психоактивний вплив таємничих грибів, — зачитував мій напарник. — У 1960-му, повернувшись з подорожі, Леарі на пару з Ричардом Альпертом засновують у Гарварді… — тут Тьомик зробив невелику паузу і багатозначно глипнув на мене, — не де-небудь, Максе, а в Гарварді! Так ось, вони започатковують Гарвардський псилоцибіновий[13] проект, акцентуючи увагу на вивченні різних психологічних ефектів від застосування псилоцибіну та інших галюциногенів. Після того, як у 1963-му Леарі та Альперта витурили з Гарварду, — у цьому місці мій напарник сконфужено закашлявся, — хлопці почали проповідувати споживання психоделічних грибів посеред прибічників культури хіпі, яка на той час тільки-тільки зароджувалась. У результаті гриб Psilocybe mexicana стає неймовірно популярним. До Уаутля-де-Хіменес з усього світу стікаються цілі натовпи хіпі-прочан, аби на власні очі побачити Марію Сабіну та скушувати її грибочків. Серед пілігримів були й відомі зірки, як то Джон Леннон, Пітер Тауншед, Мік Джаггер та Боб Ділан, які вирушали до Оахаки в пошуках спіритичних настанов від старої індіанки Марії[14]!

Я думав, Тьомик зараз розпадеться на атоми.

— Максе! Максе! — заголосив він. — Тут був Лєннон! Лєннон!!! «Зе Бітлз», йо-ма-йо! О Боже, тут ступала нога великого Лєннона! Я мушу побувати в тому селищі, друже! Я тебе благаю: поїдемо в Уаутля-де-Хіменес!

— Артеме, схаменись, — я силкувався говорити спокійно й розважливо, стараючись вгамувати напарника, однак у мене було таке враження, наче я стою посеред океану на дерев’яному плоту і власноруч намагаюся втримати на плаву торпедований айсбергом «Титанік».

— Чувак, ну будь другом! Давай поїдемо! — упрошував мене Тьомик, молитовно склавши руки на грудях. — Ми просто подивимось, і все! І більше нічого! Я обіцяю, що нічого не пробуватиму на смак!

Я зітхнув. Уранішня благодатна дрімота безслідно зникла, її змило з мене запальним потоком Артемових слів. Я знав, що не треба туди їхати, від самого початку підозрюючи, що Лєннон — це лиш вигадана на ходу відмовка. Разом з тим сира й вогка нудьга, котра аж випирала зі стін нашого хостелу, гнітила мене, розплющувала й втискувала в землю, неначе асфальтоукладочний каток, тому я вишкрябався з гамака і став навпроти напарника.

— Добре, — тихо проказав я, — поїдемо й подивимось. Але якщо ми знайдемо ті довбані гриби, навіть не думай до них торкатися!

— Єсть, босе! — рявкнув Тьомик, а тоді кумедно козирнув і помчав на другий поверх збирати наші нечисленні манатки.

Менш ніж за п’ять хвилин він спустився на веранду з рюкзаком за спиною, ошалілим блиском у спорожнілих очах і дурнуватою посмішкою на тремтячих від шалу губах. Мені стало страшно.

Я завше вважав, що головне — це не сидіти на місці, і тоді ідеї для бізнесу вилупляться самі по собі.

Тягаючись за навіженим Тьомиком у пошуках чарівних грибів найвіддаленішими закутками Оахаки, я всюди зустрічав велетенські отари овечок. Вівчарство виявилось улюбленою справою оахакських селян; по-моєму, скотарі приділяли вівцям більше часу, аніж своїм сім’ям. Іноді на нешироких висотних андійських плато траплялися просто незчисленні стада, які покривали собою цілі пагорби, не даючи розгледіти колір землі під ними.

Саме в одному з таких забутих Богом місць у моїй тямовитій довбешці викристалізувався план наступної авантюри. Ми з Тьомиком якраз спинилися на узбіччі, щоб трохи перекусити, коли прямо на нас із придорожніх кущів вискочив засмучений пастух. Він тягнув за собою двох упертих баранців і безупинно матюкався.

— Hоla, друзяко! — привітався я.

— Здоровенькі були! — поздоровкався селянин і тут-таки знову нахмурився.

— Щось негаразд? — питаю.

Мексиканець сердито сплюнув собі під ноги, а потім зацідив одному з баранців потужного копняка під зад.

— Бісові вівці! Вічно їм не сидиться на місці! — горянин грубо вилаявся. — Третю добу шукав цих двох туполобих баранів посеред гір. І так, знаєте, постійно: не минає й тижня, щоб якийсь рогатий індивідуаліст від нічого робити взяв та й поперся у гори, — жалівся нам пастух. — Забереться на якусь неприступну вершину, вляжеться посеред каміння і з глибокодумним виразом почне оглядати околиці. Мозку не більше, ніж у мушлі, а корчить з себе грецького філософа! — селянин нагородив тумаком іншого баранця. — Іноді вони тікають не самі, а цілими групами, бісові нікчеми.

Пригадую, мексиканець ще не договорив, а я вже знав, якою буде моя наступна афера. Пастух побідкався ще трохи на неслухняних овець, пригостив нас сиром зі своєї дорожньої сумки, затим попрощався і, чортихаючись, потягнув баранців геть.

Власне, план нової оборудки був далеко не новаторським. Як кажуть, усе нове — це насправді давно забуте старе. Одначе в бізнесі це, знаєте, тільки на користь. Якщо схема добування легких грошей одного разу спрацювала, значить, вона має всі шанси спрацювати знову.

Тож бізнес-план того прожекту, який я мався розгорнути в горах Оахаки, був розроблений мною років три-чотири тому ще в Україні. У моєму класифікаторі вдалих афер він проходив під кодом «G-ндо», читається «джі-ен-де-о» і розшифровується як «GPS-навігатори для овечок». План був дуже простим. У великих господарствах, де займаються вівчарством, завжди гостро стоїть проблема пошуку тварин, що постійно відбиваються від стада. Якщо їх не пильнувати й не дошукуватися, за один сезон велика отара може втратити десяту частину поголів’я. До вирішення цієї непростої проблеми я підійшов по-науковому, взявши на озброєння останні досягнення цифрових технологій. Суть мого винаходу зводилася до наступного: всім вівцям у стаді вживлюються під шкіру крихітні мікропроцесорні передавачі, які безперервно посилають радіоімпульси певної частоти. Спеціальний GPS-навігатор ловить ці імпульси і відображає на попередньо завантаженій цифровій карті розміщення кожної вівці. Навігатор можна використовувати одночасно для кіз, корів та іншої худоби, вживлюючи різним стадам під шкіру передавачі з різною частотою. Можливість підключення до Інтернету дозволяла слідкувати за переміщенням отар з будь-якої точки планети у будь-який час. Мій винахід також успішно вирішував проблему вівцекрадства і знімав необхідність ставити тавро на кожну тваринку. Незалежно від того, чи овечка загубилася, чи її підступно вкрали, знайти її було дуже просто.

Ідея, як ви розумієте, просто блискуча. Втім, я не програміст і не електротехнік, тому в мене не було ні знань, ні часу, необхідних для її практичної реалізації. Натомість у мене був вертлявий мозок. Отож я вирішив трошки схитрувати і три роки тому, зробивши спершу непогану рекламу, вирушив у турне центральною Україною, пропонуючи фермерам наукове чудо — GPS-навігатор для овечок, який нібито допомагав у пошуку загублених тварин. Без зайвої скромності скажу, що пристрій мав просто шалений успіх…

Поки Тьомик нишпорив по штаті, шукаючи чарівні гриби, я інтенсивно моніторив ринок. Десь на третьому тижні я підвів остаточний підсумок наших поневірянь: перше — проблема зникнення окремих овець, що відбилися від стада, у Мексиці є такою ж актуальною, як і в Україні, через що GPS-навігатор для овечок має всі шанси стати популярним серед мексиканських фермерів, а значить — непогано продаватися; і друге — мексиканські чарівні гриби є всього-на-всього вигадкою, позаяк за цілий місяць форсованих пошуків та палких випитувань ми так і не натрапили на слід галюциногенів і не знайшли жодного курандеро або шамана, який слугує провідником під час психоделічних мандрів іншими світами.

— Ніяких Psilocybe mexicana просто не існує! — безперестану повторював я Тьомику. — Це просто вигадка американців. Кидай, друже, цю марудну справу — ми за три тижні нормальних грибів не бачили, не те що галюциногенних. Давай-но краще повернемось у столицю штату і візьмемося за серйозні справи. Є в мене одна ідейка…

Однак Тьомик рішуче випинав уперед щелепу і хитав головою.

— Ще трохи, Максе, дай мені ще трохи часу, — тихо казав він, — я відчуваю, що ми десь поряд. Я їх обов’язково знайду.

Що далі ми забиралися на північ, тим менше згадок про чарівні гриби траплялося серед мексиканців і тим більше мене дратувала осляча впертість Тьомика. Задум нової авантюри під кодовою назвою «G-ндо/М» (читається «джі-ен-де-о-дріб-ем»; буквочка «М» у кінці означає «Мексика») остаточно визрів у моїй голові, через що кожна хвилина, проведена серед безлюдних нетрищ і сіро-бурих скель Оахаки, видавалася мені безглуздою й марною тратою часу. Наприкінці четвертого тижня у мене увірвався терпець.

— Друже, ти як знаєш, а мені це все осточортіло. Я хочу зайнятися ділом замість того, щоб гасати горами, шукаючи якісь смердючі поганки.

— Це не поганки! — огризнувся мій товариш.

Я лиш відмахнувся від нього:

— Та мені байдуже! Я повертаюся в столицю. Ти, якщо хочеш, можеш продовжувати пошуки, зустрінемося пізніше в Оахаці.

Артем не заперечував.

Ось так ми розділилися. Домовившись попередньо про дату та місце зустрічі, я взяв певну суму грошей (достатню для того, щоб почати овечко-навігаторний бізнес) і чуйно попрощався з напарником. Тьомик, охлялий та вимучений, але все з тим же гарячковим полиском у очах, закинув схудлий наплічник на одне плече і пошурував на північ. Я провів його тужливим поглядом, кинувши наостанок кілька застережних настанов, після чого потюпав до автостанції і найближчим автобусом рушив до Оахаки, столиці штату.

Прибувши в місто, я першим ділом помчав у найближчий інтернет-клуб, звідки замовив усе необхідне обладнання для того, щоби наклепати кілька комплектів GPS-навігаторів. Затим я завітав до редакції місцевої газети, де за немалі гроші втиснув на передовицю перекладену іспанською статтю про шалену вигоду, яку обіцяє використання новітніх пошукових систем, розроблених спеціально для мексиканських високогірних овечок. Я не поскупився і заплатив за рекламу в цій газеті на цілий місяць наперед, запропонувавши всім охочим випробувати пошуковий навігатор на власних стадах. До оголошення додавалися мій телефон та адреса готелю.

Як я й сподівався, підприємливі фермери відгукнулися напрочуд швидко. Дзвінки один за одним надходили з усіх кінців штату. Скотарі цікавилися розмірами передавачів, випитували строк служби навігатора, радіус його дії, надійність та конфіденційність передачі даних через Інтернет тощо. Я радо відповідав на їхні запитання, після чого запрошував всіх брати з собою овець і їхати наступної суботи до Оахаки, обіцяючи продемонструвати свій високотехнологічний продукт у дії.

У чому ж каверза? Невже, спитаєте ви (певно, аж бризкаючи слиною від справедливого обурення), я опустився до того, що нахабно впарював довірливим селянам непрацюючі GPS- навігатори для овечок? Звісно, що ні — так само обурливо відрубаю я. Хіба ви думаєте, що я такий закінчений мерзотник? Насправді все працювало. За винятком того, що маячки, вживлені в овечок, не посилали ніяких сигналів, а приймач нічого не приймав. У дійсності пропонований мною мікропроцесорний чіп був звичайною залізячкою, абсолютно безпечним крихітним шматком металу, який, наче скалку, запихали під шкіру вівці, а навігатор являв собою найдешевший кишеньковий комунікатор, з якого була видалена оригінальна прошивка, а на її місце завантажено одну єдину простеньку програму, котра… малювала на екрані задану кількість точок, рухаючи ними у довільних напрямках. Оскільки селянин не міг візуально визначити, в яких саме овечок вшито передавач, складалося враження, що навігатор відображає переміщення всього стада. Бачите, як усе просто? Навіть якщо врахувати знижку, яку я надавав при закупівлі оптових партій, чистий профіт складав 4800 %. Ну хіба не золота жила, ге?

Суботнього ранку в хол мого готелю набилося кілька десятків тлустих скотарів з усіх закапелків штату. Поки я чепурився, навмисне тягнучи час перед виходом на публіку, високоповажні сеньйори жваво обговорювали між собою мій геніальний винахід, про який їм раніше не доводилося чути. Зрештою о пів на десяту, довівши напругу в залі коло рецепції до найвищої точки, я спустився вниз. На мені був легкий світло-синій костюмчик, жовто-коричневі лискучі туфлі і шкіряний ковбойський капелюх із загнутими крисами. Оахакські фермери аж охнули при моїй появі — безумовно, я вмію справляти враження.

Спочатку ми всі разом поїхали у найдорожчий оахакський ресторан, де я пригостив поважних гостей ситним ленчем, після того скотарі взялись за каву, а я на цифровому проекторі (все було підготовлено завчасно) продемонстрував презентацію, в якій розповідалося про історію винаходу, його розробку та успішне застосування на полях Європи.

— Невже ви все це зробили сам? — зачудовано допитувалися селяни.

— Не зовсім, — відказував я. — У мене є напарник, такий високий, русявий, може, ви його навіть бачили. Він одразу кидається в очі. Словом, славний хлопчина. Він зараз… е-е-е… займається промоцією навігаторів на півночі штату. Не переймайтеся, друзі, ви ще матимете нагоду з ним познайомитися.

Мексиканці були вбиті наповал. Кілька чоловік, певно, найбагатші з усієї компанії, на кілька хвилин відлучилися і про щось дуже запекло радилися у коридорі ресторану. Потому вони повернулися і сказали, що готові укласти зі мною ексклюзивну угоду про поставку великої партії GPS-навігаторів для всього штату.

Діло лишалося за малим — показати навігатор у дії…

Пополудні наше респектабельне товариство, порозсідавшись по пузатих джипах, виїхало у поля в долину коло Оахаки. Як я й просив, майже кожен вівчар привіз із собою кілька овечок для живого експерименту, через що вицвілий від спеки лан нагадував виставку досягнень вівчарського господарства.

Я не марнував часу. Накинув на себе халат і, обливаючись потом від смолянистої спеки, заходився вживлювати мікрочіпи в тіла піддослідних тварин. Двоє мексиканців допомагали мені. Вони тримали овечок, поки я пінцетом запихав крихітні шматочки металу під шкіру нещасним тваринам. Хвилин за сорок з цим було покінчено. Я дістав з кишені і увімкнув свій чудо-пристрій. Фермери тісною спітнілою ватагою обступили мене, нависаючи кудлатими чорнявими головами над маленьким рідкокристалічним екраном. Напустивши на себе поважнючого вигляду, наче Ейнштейн під час лекції, я зробив необхідні настройки і з готовністю запустив навігатор по руках.

Скотарі з благоговінням передавали комунікатор з рук у руки й, мружачись від сліпучого денного світла, витріщалися на монітор. Перед ними стелилася розлога нива, по якій хаотично тинялися різномасті овечки. На табло комунікатора відображалася карта якоїсь рівнини, на якій повзали маленькі точки, хрестики, кружечки та трикутнички.

— Ось це моя! Моя пішла! — не стримавшись, заволав один із фермерів.

— А ось мій Аполлон, голова стада! — закричав інший, тицяючи масним пальцем в екран. — Он же він, бачите?

Я подумки підсміювався над ними.

В Україні цього було достатньо. В Україні після такого до мене шикувалася черга охочих розжитися на GPS-навігатор для своїх овець, кіз чи корів. Я незворушно стояв осторонь, відчуваючи, як серце сповнюється почуттям тріумфу. Однак… у Мексиці все відбулося трохи інакше. Піддурити мексиканських фермерів виявилося не так то й просто.

Несподівано один зі скотарів, найвищий і найбагатше вдягнений, більше схожий на засмаглого іспанського пірата середини XVIII століття, вийшов з натовпу і попросив мене вимкнути навігатор.

— Заберіть усіх своїх овець, — рішуче звернувся він до своїх колег, — і залиште лише одну, — при цих словах «пірат» холодно глипнув на мене, — лише одну овечку. Нехай вона йде, куди заманеться. Завтра ми повторимо експеримент. Ми блукатимемо горами доти, поки не знайдемо вівцю. Якщо ми її відшукаємо, то всі разом купимо ваш винахід, сеньйоре, — натовп схвально загудів, а кремезний селянин продовжив: — Якщо ж вівці не виявиться в тому місці, куди заведе нас цей апарат… — мексиканець раптово замовчав, а я аж зіщулився під шпаркими поглядами скотарів. — …але я сподіваюся, що до цього не дійде, — закінчив він.

«От дідько, — подумки вилаявся я. — І де ти тільки взявся на мою голову, бісовий невмиванцю?» Одначе відступати не було куди. Селяни загнали овець в загін, відпустивши одну овечку на всі чотири сторони.

Я проводжав пістряве стадо засклілим поглядом. Високий плечистий розумник, який підкинув цю ідею своїм простакуватим товаришам, крадькома пильнував за мною.

Завтра вони візьмуть мій навігатор і спробують розшукати вівцю — думав я.

Завтра мені кінець.

Вночі я не поскупився і завантажив у комунікатор справжню GPS-карту Оахаки. Принаймні, мапа тепер відповідатиме місцевості.

На ранок, щойно прокинувшись, я палко і гаряче помолився, уповаючи невідомо на що. Сніданок лишився неторкнутим, позаяк їжа просто не лізла мені в горло. Потім під конвоєм кількох плечистих фермерів я поїхав на той самий лан, де вчора відпустили самотню овечку і звідки мали початися пошуки.

Всі інші селяни вже були на місці і нетерпляче чекали моєї появи. Їхні обличчя були суворі й нахмурені, причому насуплені не так, як у полонених перед розстрілом, а якось по-іншому — гнівно й роздратовано — наче у тих, хто збирається розстрілювати. Схоже, вчорашній розумака постарався і за ніч налаштував усіх проти мене. Я ковтнув слину і пополотнів, відчуваючи, як на денці живота закипає адреналін. Утім, тікати вже було пізно.

Тремтячими руками я увімкнув навігатор; у настройках вказав одну вівцю. За кілька секунд на екрані вималювалася топографічна карта з однією єдиною миготливою точкою у верхньому правому куті. Селяни тісним кільцем обступили мене. Я зіщулився і пробубнів:

— Е-е-е… сигнал дуже слабкий… з перебоями… певно, далеко зайшла.

— Вона не могла зайти за ніч далеко, — процідив хтось з-за моєї спини. — Веди давай.

Я з шумом видихнув повітря:

— Це десь там, на північному сході.

Скотарі взяли з собою трохи води та бутербродів, і ми всі разом рушили у вказаному мною напрямі…

Точка на екрані час від часу смикалась і змінювала положення, підкоряючись генератору випадкових переміщень, реалізованому в програмі.

Місцевість навколо пролягала дика, неходжена. Попри те, що відстань була невелика, йти довелось довго. Часто траплялися густі зарості колючих низькорослих деревець, які доводилося оминати, або ж глибоченні розсипчасті рови, котрі постачали нам найбільше неприємностей. Це давало можливість трохи потягти час, одначе я так і не придумав, як викрутитися з халепи, у яку так необачно вляпався.

Відтак я поступово наближував мапу на навігаторі, в той же час чудово розуміючи, що, неначе дідуньо Сусанін, веду цю ораву селюків у нікуди. Імовірність того, що вівця опиниться в тому місці, куди випадково вказав навігатор, близька до нуля. Безперестану я намагався вигадати, як відбріхуватимусь, коли фермери зрозуміють, що їх ошукали. Може, сказати, що це тимчасова проблема, якісь технічні негаразди з приймачем сигналів, але Тьомик, мій компаньйон, скоро приїде і все відремонтує? Дурня… Не повірять. Списати все на сонячні бурі, коники конкурентів, магнітні поля невідомого походження? Проте це все не те, зовсім не те…

Тим часом точка на екрані ставала все ближчою. Я вже почав пізнавати місцевість, зображену на карті.

Вони, мабуть, уб’ють мене, думав я, розглядаючи непривітні мордяки круг себе. Можливо, спочатку катуватимуть, але потім точно приб’ють. А Тьомик навіть не знатиме, де шукати моє тіло. Ех, може, в останній момент гайнути навпростець через кущі? Однак мексиканці, немов прочитавши думки, оточили мене щільним живим частоколом, несвідомо (а може, й навмисно) відрізаючи всі можливі шляхи для втечі.

Зрештою настав вирішальний момент. Біла точка блимала в самому центрі блискучого екрану, а це значить одне — загублена вівця має бути в межах видимості. Принаймні, так думали селяни. У мене ж не було жодних підстав, щоб так думати, тому в горлі пересохло, наче в Сахарі, а пальці рук дрібно трусилися.

Наша процесія вибралася на відкриту галявину. Я вийшов трохи вперед, неначе якийсь пророк, тримаючи на руках кишеньковий навігатор й озираючи околиці. Я молився. Чи не вперше в житті я молився палко, щиро і гаряче. Переді мною простягалася відкрита прогалина; на півночі вона впиралася у громіздкі валуни, схожі на яйця давно вимерлого велетенського ящера, кожен з яких сягав щонайменше шести метрів у висоту; праворуч починався кипарисовий гай, за ним здіймалися безлісі пагорби; ліворуч на заході кучугурилися зарості колючого чагарнику, поміж якими теплий вітер закручував невеликі вихори з пилюки. Вівці не було.

— Де вівця? — грубо кинув хтось із натовпу.

Я мовчав, втупивши очі в безмежно синє небо над пагорбами на сході.

— Де вівця?! — донеслося вдруге. Цього разу значно настирливіше.

Можливо, це востаннє в житті я милуюся таким синім небом, подумалось мені. Якось так все по-дурному склалося… Я ще стільки всього хотів зробити у житті.

Грізний велетень, який вчора затіяв усю цю катавасію, схопив мене ззаду за сорочку і струсонув, наче щеня.

— Я питаю тебе, де…

У цей момент — о, люди, я ще довго не міг у це повірити! — сталося диво. Мої молитви були почуті! З чагарів на заході вискочила овечка! Та ж сама — щоб я луснув, курва! — овечка, яку вчора відпустили на всі чотири сторони. Певно, засумувавши за компанією людей, а може, просто впізнавши серед натовпу свого хазяїна, кудлата тваринка зраділо замекала і задріботіла в наш бік.

Високий мексиканець спантеличено хмикнув і відпустив мою сорочку. Всі інші скотарі хором ахнули від здивування. Хтось зааплодував. Однак, повірте, найбільше серед усіх був вражений я. Чорт забирай, у мене був один шанс на мільйон, що овечка опиниться саме в тому місці серед гір, куди вкаже примітивна програма на навігаторі, якийсь дурнуватий генератор випадкових точок на карті! Попри це — ось вона, вівця, переді мною! Можливо, це лиш примара, думав я, вималювана хворобливим мозком від нервової напруги? Якийсь час я боявся кліпнути, щоб тваринка не зникла. Однак вівця не щезала, незворушно пощипуючи суху травичку коло юрми вівчарів.

Нарешті я випростався, розправив груди і радісно усміхнувся сонцю. Неймовірні почуття переповняли мене. Щасливий порятунок, посмішка долі, благовоління всіх богів світу від Шіви до Кетцалькоатля — я просто не мав слів, аби описати те, що щойно сталося! Тепер я точно знаю: від долі не втекти! Якщо так було задумано, значить, так тому й бути!

Фермери один за одним підходили до мене, тиснули руку, плескали по плечу. Всі без винятку висловили бажання придбати мій чудо-навігатор. Сума замовлень вмить сягнула кількох десятків тисяч євро.

Втім, після приїзду в Оахаку, коли на офіційній угоді, згідно якої я зобов’язувався постачити GPS-навігатори для всього штату, за що фермери мали виплатити мені солідну компенсацію, вже майже стояли підписи, виявилося, що в мене немає паспорта, аби засвідчити особу і внести необхідні дані в контракт. Напруживши пам’ять, я пригадав, що залишив свій документ у наплічнику Тьомика, коли ми розлучилися кілька тижнів тому на півночі штату. Я проте не дуже переймався відсутністю закордонного паспорта, запевнивши своїх мексиканських колег, що мій напарник з дня на день має повернутися в Оахаку, після чого ми миттєво владнаємо всі справи з документами. Скотарі поставились до ситуації з розумінням і погодились почекати.

Спливали дні, але мій статурний білобрисий партнер так і не з’являвся. Вже давно минув той час, коли ми домовилися стрітися в Оахаці, а Тьомика все не було та не було. Зрозуміло, я хвилювався. Хоча, мабуть, більше сердився, ніж хвилювався.

Мексиканські скотарі також нервували. Вчора кілька чоловік прийшло до мене в номер і повідомило, що відмовляються купувати навігатори. Їх, мовляв, така затримка насторожує. Того ж вечора вони зібралися і поїхали додому. Через це я почав злитися ще більше.

Коли проминув ще один тиждень, а Тьомик так і не явився, фермери на чолі з велетнем-ватажком влаштували загальну нараду. Більшість уже втратили віру і стояли за те, щоб покинути ідею з GPS-навігаторами і забиратися геть. Утім, інша, трохи менша група на чолі з тим самим отаманом (який, певно, ще й досі знаходився під враженням експерименту з овечкою) радила ще трохи почекати або взагалі підписати угоду без мого паспорта. Зрештою після тривалих та експансивних дебатів авторитет кремезного скотаря переважив, і абсолютною більшість голосів селяни вирішили укладати угоду навіть за відсутності моїх документів. Про що мене мерщій повідомили.

За останні кілька тижнів моя віра у прихильність богів, м’яко кажучи, підупала. В день підписання договору з фермерами я сильно тривожився, очікуючи якої-небудь чергової каверзи, яка в останній момент завадить успішному укладанню генеральної угоди.

Втім, мої побоювання виявилися марними.

День видався ясним та погожим. Сонце добряче припікало, роблячи оахакське повітря сухим і шкарубким. У назначений час делегація найбільш поважних фермерів з місцевим оахакським юристом причвалали в ресторан у центральній частині міста, де мало відбутися врочисте укладання угоди. Я вже добрих півгодини чекав на них, бажаючи лиш одного — щоби ця історія чимшвидше закінчилася.

Ми чемно привіталися і порозсідалися по своїх місцях, неквапом завершуючи обговорення останніх штрихів майбутнього контракту.

— Щось чути про вашого компаньйона? — зненацька спитав мене один зі скотарів.

— На превеликий жаль, ні, — холодно й офіційно відказав я.

— Справді жаль, — підтакнув селянин. — Нам було б дуже цікаво з ним познайомитися.

— Я вас обов’язково відрекомендую, — відмахнувся я, нервово постукуючи пальцем об стіл.

Фермери неспішно перечитували текст угоди. Я непокоївся й нітився через якесь прикре передчуття. Зрештою широкоплечий ватажок, щось буркнувши собі під носа, першим потягся за ручкою. І тут… я помітив його. Я побачив, як мій Тьомик, мій славний друзяка Тьомик на всіх парах несеться через зокало[15]. Мчить в одній подраній майці, з вибалушеними, мов у риби, очима, босий, без трусів, хазяйство між ніг стирчить так, що можна дрова рубати, й горлає на все горло — «А-а-а!», впереміж між криками розмовляючи якоюсь незнайомою мовою. То не була англійська, я ж бо англійську чудово знаю, то не була іспанська, бо іспанської тоді ще Тьомик не знав.

Скотарі й оахакський правник, всі як один, повернули голови й уважно подивилися на мого доблесного напарника.

— А-ба-глух-ра-та-мата-ху! У-у-у! Брам-брам-бру-рум! Лата-пирда-рам-пам-пам! — кричав Артем, не перестаючи летіти вперед, наче олімпійський спринтер на стометрівці.

Далі всі події втиснулися в нікчемні долі секунди. Тьомик чесав напролом через площу, не розбираючи дороги. Збивши кількох добропорядних жителів Оахаки, вирвавши з корінням лавку і перевернувши кілька вазонів, що мирно стояли коло тротуару, він увірвався до тераси нашого ресторану. Затим з якимось озвірілим риком хлопець кинувся на ні в чому неповинних селян, що сиділи зі мною за одним столом, почав тягати їх за волосся і гамселити головами об стіл, метеляючи при цьому руками, немов вітряк.

«Фак», — подумав я.

Мене Артем, здавалося, не помічав.

Розгублені фермери від несподіванки не змогли організувати спротиву і з вереском розбігалися хто куди. Коли офіціант зрештою схаменувся і викликав полісменів, Тьомик уже розігнав усіх до бісової матері, перевернув наостанок кілька столів, вискочив з іншого боку веранди і погнав далі. Прикусивши язика, я спостерігав, як він, наводячи жах на перехожих, несеться в невідомому напрямку через Оахаку, файно метляючи задом.

— Це… е-е-е… це ваш партнер? — спитав мене котрийсь із фермерів, обережно визирнувши з-під стола.

Я промовчав. Я раптом зрозумів, що ніякої угоди більше не буде.

А ще я зрозумів, що Тьомик — ні, він молодець, звичайно, я, чорт забирай, ні на мить не переставав вірити у нього, — таки відшукав свої чарівні гриби…

19–24 січня 2010 // Київ