Навіжені в Мексиці

Як справжні мужики в коханні освідчуються

Тьомик боїться літати, лікувати зуби і одружуватися в шість з половиною разів більше, ніж середньостатистична жіночка боїться всіх щурів, волохатих павуків і тарганів нашої планети, разом узятих.

Одного разу я вже писав про щось таке, і це, як ви пам’ятаєте, ні до чого доброго не призвело. На превеликий жаль, мушу нині констатувати малоприємний факт, що цього разу вийшло так само, як і минулого…

Після майже десяти місяців поневірянь теренами Мексиканських сполучених штатів я врешті-решт вирішив, що з нас досить. Нав’язлива ідея займатися бізнесом на іншому континенті полишила мене. І цього разу, мабуть, надовго.

Така розважлива й толкова думка навідалася в мою макітру холодного грудневого вечора за тиждень до католицького Різдва, коли ми з напарником після всіх наших митарств потай повернулися до Мехіко і безрадісно гаяли час, вигадуючи, де б то його ще напакостити. По небу брели важкі хмари, вікно тремтіло від поривів холодного вітру. Тьомик сидів поряд зі мною, втонувши у кріслі і понуро втупившись у старенький телевізор. На «MTV» один за одними крутили передноворічні хіти з першої десятки, перериваючи їх тупими до неможливого рекламними роликами.

— Слухай, чувак, набридло все… — почав я здалеку.

Тьомик не відповів і мовчки проковтнув черговий рекламний ролик.

— Може, гайда додому? Я ситий Мексикою по саме горло.

Тепер Артем на мить відклеївся від телевізора:

— Давно пора. Це твоя перша розумна думка за останні вісім з половиною місяців.

Я зітхнув, пропустивши повз вуха останнє зауваження, затим підвівся, підійшов до телефону і набрав номер агентства з продажу квитків.

— Два квитки на найближчий рейс до Мадрида, будь ласка. Так… Так… Звичайно, влаштує… Ні, не все. Звідти — першим же рейсом до Києва.

Цього разу Тьомик був якийсь не такий, як завжди. Зовсім не переляканий. Швидше, дещо схвильований і надміру збуджений, наче майбутній політ вводив його в якийсь незрозумілий екстаз.

Така різка переміна в настрої сталася з моїм напарником відразу після походу в клозет. Ні, ні, я серйозно, ви не смійтеся. Ми пройшли реєстрацію в аеропорту ім. Беніто Хуареса, здали нечисленний багаж, отримали посадочні талони і посунули в зал очікування. По дорозі Тьомик відлучився, сказавши, що я можу не чекати його.

Уявіть собі, мій напарник не з’являвся майже півгодини. Не знаю, що можна робити в туалеті цілих тридцять хвилин, але то, звісно, справи Тьомика, і мене воно зовсім не стосується. Утім, після повернення з кімнати для роздумів мій напарник сяяв, точно як нова копійка. Щось аж розпирало його зсередини. Він йорзав на стільці, задумливо чухав потилицю, а потім промовив слова, яких я від нього нізащо не очікував почути:

— Так класно! Ми летимо!

— Ага… — хмикнув я.

І то був лишень початок. Що менше часу лишалося до посадки в літак до Мадрида, то щасливішим ставав мій напарник, хоча в дійсності мало би бути навпаки.

Я навіть навмисно сам змотався в туалет. Не по нужді, а так — на рекогносцировку. Все ніяк не міг розкумекати, що такого смішного можна назирити у мексиканських вбиральнях? Однак бойова розвідка на місцевості нічого не дала: мені не вдалося відшукати чого-небудь підозрілого чи просто вартого уваги. Ще більше спантеличений, я притюпав назад до зали очікування.

Повернувся я якраз вчасно. Симпатична мексиканочка за столиком з написом «AeroMexico» щойно завершила робити оголошення про посадку на наш рейс.

У літаку взагалі почався якийсь полтергейст. Як тільки ми відірвалися від землі, збудження мого Тьомика досягло апогею. Він вертівся, як в’юн, крутив навсібіч головою і безперестану зиркав на годинника. А ще він мрійливо зітхав, час від часу дурнувато посміхався і повторював:

— Класно, правда?

Я, чесно кажучи, розгубився і навіть не надумав, що б йому Просто не міг повірити, що переді мною мій давній товариш Артем, який щойно здійнявся в повітря на літаку і якому доведеться провести в цьому літаку цілих 12 годин! Мій Артем, отой, що нормальний, уже давно мав би валятися під кріслом напівмертвим від страху.

Рівно через годину після зльоту, коли мій напарник, здавалося, вже заспокоївся, а я помаленьку починав куняти, Артем знову зірвався і пішов до туалету. В результаті чого зник безвісти.

Спливло хвилин двадцять, перш ніж його відсутність почала здаватися мені підозрілою. Затим пройшло ще не менш як чверть години, протягом якої Тьомик так і не повернувся, і я остаточно зрозумів, що щось тут, в дідька, не так.

Відстебнувши ремінь безпеки, я встав з місця і потюпав до перегородки між салонами. Саме в таких перегородках у літаках типу «Boeing-747» розташовуються туалети. З трьох кабінок зайнятою виявилась лиш одна, про що свідчив червоний напис «Occupied» над ручкою. Не знаючи напевне, чи то справді мій напарник, я спочатку не наважився стукати.

Утім, потупцявши на місці ще з півхвилини, я визирнув у салон. Усі пасажири в нашій секції економ-класу куняли на своїх місцях, і до мене нарешті дійшло, що той, хто засів у єдиній замкнутій кабінці, певно, і є мій Тьомик! Я вмить підсунувся ближче до дверей і… аж занімів від жаху. З близької відстані мені вдалося розчути те, що раніше заглушав монотонний рев чотирьох двигунів «Боїнга». До мене виразно доносилось, як за дверима туалету мій напарник (а я вже не мав сумнівів, що то він) бився у страшних передсмертних конвульсіях. Артем стогнав, кректав і вив, наче з нього жили живцем викручували.

— О Боже, Тьомо, що з тобою таке?! — закричав я і загамселив кулаком у дверцята туалету.

У відповідь з кабінки долинав лиш тихий стогін та схлипування.

— Тьомо, може, тебе засмоктало, га? У цих чортових ежекторних туалетах таке часом трапляється. Тоді відпусти кнопку зливу, напружся і витягуй свою задницю! Не здавайся, чувак!

— А-а-а!.. А-а-а!.. — долинало зсередини.

— Що ж таке? Га? Що коїться?

У паніці я заметався в проміжку між клозетами.

— Ти там тримайся, друже! — врешті гарикнув я і стрімголов рвонув шукати стюардів.

Проскочивши кілька рядів пасажирських крісел, я запримітив у проході наступної секції молоденьку стюардесу, яка саме обслуговувала одного з пасажирів першого класу, і щодуху заволав до неї.

— Допоможіть мені! — я репетував так, неначе мене різали живцем.

Пасажири злякано пообертались у мій бік.

— What can I do for you, sir?[48] — вирячившись на мене, спитала стюардеса.

— Там! Там! — лементував я, тягнучи її за руку. — Мій напарник! Розумієте, йому, мабуть, дуже погано! Він уже півгодини не відповідає мені і навіть не може відкрити двері туалету!

Стурбована дівчина задріботіла за мною в напрямку перегородки.

— Він хворіє на якусь хворобу? — на ходу спитала вона. — У нього там приступ? Треба якісь спеціальні ліки?

— Ні, ні і ні! — відрубав я, а тоді спохватився. — Ну, тобто я не знаю… Принаймні, раніше такого не траплялося.

Стюардеса вставила спеціальний ключ у отвір під ручкою і без проблем відімкнула двері. Однак це не допомогло. Дверцята туалетів у більшості літаків відчиняються всередину кабінки, аби не заважати тим, хто може випадково опинитися у проході. Це означає, що якщо хтось стоїть у кабінці в повен зріст, або ж лежить на підлозі в неприродній позі, то двері відчинити практично неможливо.

Тож коли стюардеса повернула ключ і спробувала прочинити дверцята туалету, вони, звільнившись, заходили ходуном від частих ударів зсередини. Тьомика, схоже, конкретно тіпало, і він бився об ці двері, як риба, викинута з ополонки, об лід. Я наліг щосили на білі стулки панелей, але не зсунув їх й на сантиметр, розуміючи, що відкрити їх можна, лише задавивши Тьомика.

А мій доблесний напарник тим часом не припиняв шалено стогнати і колотитися всередині кабінки клозету.

— О Боже! Він б’ється в агонії! — я все зрозумів і схопився обома руками за голову. — Врятуйте його, поки він не врізав дуба! Спасіть мого напарника!

— Він наркоман? — уточнила стюардеса.

— Ні!!! — рявкнув я. Дівуля аж присіла. Але потім я згадав чарівні гриби з Оахаки і додав уже тихше: — Ну, тобто я не знаю… — хтозна, може, чортяка, десь приховав мішечок тих грибочків.

Увесь салон, спантеличений моїми зойками, співчутливо слідкував за розвитком подій. Стюардеса помчала кудись і за мить повернулася у супроводі високого й широкоплечого стюарда. Хлоп, на щастя, попався тямущий і одразу розкумекав, що й до чого.

— Я виламаю двері назовні, і ми дістанемо вашого напарника, — рішуче мовив він.

— Давайте! Робіть, що хочете, тільки врятуйте його!

Метикуватий стюард порився у ящичках, де зберігались усякі причандали, необхідні екіпажу на борту, і витяг звідти щось подібне до сталевого лома. Він вправно підчепив дверну ручку і наліг на важіль усім тілом. Пролунав гучний тріск, після чого хисткі пластикові двері легко вивалились в салон і…

Пацани, я того ніколи не забуду…

Тьомик, спустивши до колін штани, прямо на умивальнику сумлінно перчив донью Розу, заклавши її ніжки у звабливих сітчастих панчішках собі на плечі. Вимахував її так, що цицьки по всьому туалету літали… Але це ще не все. Саме в цей момент по сходах, які вели на верхню палубу «джумбо-джета» до VIP-салону, стривожений тривалою відсутністю дружини, спускався дон Педро Сесіліо Рамірес, напиндючений, як шведський лось, і в спортивному костюмі «Adidas».

— Oh, Madre de Dios! Яка удача! — заревів наркобарон, упізнавши мене. — Це чи не той вахлак, який хотів продати мені пів-Теотіуакану?!

Його шия здувалась і опадала, він рикав, наче бугай, але в його тоні не було й сліду безсилої злості, лиш якась диявольська радість та впевненість у тому, що цього разу нам не втекти. А цього разу нам, як не крути, тікати справді не було куди.

Одначе, коли донові Педро відкрилась та ж картина, яка відкрилася мені, коли стюард вивалив двері клозету, у нього, бідолахи, перекосило щелепу і на добрих кілька хвилин відібрало мову.

Щоправда, від побаченого відібрало мову не тільки донові Педро, але й стюардесі, трьом ближнім рядам пасажирів і стюарду, який висаджував двері. Так що кільканадцять секунд у салоні «Боїнга» на фоні гулу реактивних двигунів горлали тільки Тьомик та донья Роза, ніскілечки не переймаючись тим, що на них витріщається зо два десятки пар очей.

Скориставшись тимчасовим колективним збентеженням, Тьомик скінчив свою нечестиву справу, востаннє хрюкнувши так, що почули навіть пілоти авіалайнера. Його партнерша солодко застогнала, з її ніжок позлітали туфельки і загриміли по підлозі клозету. Стюард від перезбудження покосився, і якби не я, то, мабуть, впав би. А Дон Педро налився кров’ю і зробився кольором, як бурячок.

«Так, без паніки, тільки без паніки, тільки без паніки», — подумки повторяв я, намагаючись заспокоїтися, але серце калатало так, наче мало от-от розірвати легені.

— У вас є парашути? — задкуючи, приречено поцікавився я у стюардеси, бо стюард так і не прийшов до тями після Тьомикового оргазму.

— Ні, пане, це ж цивільний лайнер. Невже ви не розумієте, ми навіть не маємо права відкривати кабіну під час польоту…

— Не треба, — сказав я, — я вам вірю. Краще переконайте у цьому отих дядів, — я тицьнув пальцем на дона Педро та Хорхе, який спустився слідом за своїм босом.

А потім я щодуху попер салоном у хвостову частину літака. Тьомик, застібаючи на ходу штани, під захопливими поглядами молодих пасажирок, під пекучо-заздрісними поглядами пасажирів чоловічої статі й під осудливими поглядами поважних літніх жіночок майнув слідом за мною.

— От же ж козел, трясця твоїй матері! — волав я через плече тому дурневі. — Це ж треба, щоб на самому підльоті до Європи так вляпатись! Щоб ти здох, скотино! Ми ж уже майже прилетіли!

— Чувак, а куди ми біжимо? — кричав у відповідь Тьомик. — Ми ж у літаку на висоті 10 600 метрів!

Ми швидко наближались до останнього салону в економ-класі у хвостовій частині реактивника. Переслідувачів поки не було чути — наркобарон, розуміючи, що ми нікуди не дінемось, влаштував розбір польотів своїй благовірній. Але я знав, що це ненадовго: я не мав жодного сумніву, що раніше чи пізніше дон Педро і той дебільний Хорхе полізуть в цю частину «Боїнга» шукати нас.

Зненацька я спинився, побачивши, як якийсь коротун- мексиканець копирсається у своїх речах у багажному відділенні над сидіннями, призначеному для ручної поклажі.

— О, сеньйоре! О, сеньйоре! — заволав я і підскочив до недоростка. — Ви наш єдиний порятунок. Врятуйте наші душі!

При цих словах, не звертаючи уваги на обурливе верещання мексиканця, я почав викидати всі сумки з багажного відділення і запихати їх під крісла. Спорожнивши полицю, я уважно обдивився свого напарника.

— Залазь! — зрештою скомандував я.

— Що?!

— Залазь, кому кажу!

— Я туди не вбгаюся!

— Доведеться, Тьомо!

— Ви що робите, хулігани?! — обурився мексиканський кордупель. Він стрибав навколо мене, бризкав слиною і дзявкав, наче пекінес. Зрештою я дістав з кишені сотню баксів і роздратовано запхав йому прямо в рота. Це подіяло на нього заспокійливо, і коротун заткнувся.

Тим часом Тьомик видерся на одне з крісел і забрався до багажного відділення.

— Ноги підігни! — звелів я.

Мій напарник слухняно притис коліна до грудей.

— Максе, я не хотів… — почав було Тьомик.

Я вже чув голоси дона Педро і Хорхе. Вони наближались до останнього салону в економ-класі паралельним проходом.

— Козел, — прошипів я.

— …Максе, я чисто випадково зустрів її в аеропорту, коли йшов до туалету.

— Та пішов ти… — і я рвучко захряснув дверцята багажної полиці. Зсередини долинув страхітливий хрускіт кісток і приглушений Артемів стогін. Але іншого вибору в мене не було. Так, принаймні, мій напарник лишався живим.

Затим я кинувся до сусідньої полиці, всучив її хазяїну дві сотні баксів і знаками попрохав зробити те ж саме, що й з Тьомиком. Зайві слова могли передчасно видати моє місцезнаходження.

За мить два мексиканці, нічого до пуття не розуміючи, але підігріті хрусткими стодоларовими купюрами, повикидали з полиці всі свої сумки і захряснули мене в багажному відділенні. І впорались вони всього лиш за якусь секунду до того, як у хвостову частину літака увірвалися наші переслідувачі.

— Що за чортівня? — вилаявся дон Педро, уважно обдивившись навкруг. — Куди вони подівалися?

— У туалетах немає, я щойно перевіряв, — спантеличено прогудів Хорхе.

— Подивися ще раз! — закричав наркобарон. — Заглядай навіть в унітази!

— Може, ми їх десь пропустили?

— Цього не може бути!

Я лежав (хоча навряд чи до тієї пози, в якій я тоді знаходився, доцільно застосувати слово «лежав») і з трепетом дослухався до діалогу дона Педро з його мавпоподібним охоронцем. У багажному відділенні було страшенно холодно, певно, десь угорі над ним проходили вентиляційні канали, коліна боляче стискали голову і натирали вуха, а ребра при кожному вдихові глухо потріскували.

— Вони мають бути десь тут! — лютував дон Педро. — Я це нюхом відчуваю.

Зненацька на сцені цієї трагічної драми з’явилися нові дійові особи, які мимоволі стали нашими з Тьомиком рятівниками.

— Панове, у вас усе гаразд? — долинув до мене незнайомий голос. — Здається, ви надто збуджені.

Новоприбулих, схоже, було двоє.

— А ви хто такі?! — заревів наркобарон. — І яке вам діло до…

— Служба безпеки польотів, — чемно представився один з незнайомців. — Будь ласка, ви не могли б повернутися і зайняти своє місце у салоні.

— Як ви смієте мені наказувати?!

— Поверніться на своє місце, — працівник служби безпеки різко підвищив голос, — інакше ми будемо змушені застосувати силу.

Затамувавши подих, крізь шпарину над кришкою я слідкував за розвитком подій.

— Вам це так просто не минеться, — огризнувся мексиканець, хоча стало помітно, що зухвальства і запалу в його голосі поменшало. — Ви не розумієте, він вдув моїй дружині!

— Я все розумію, — все так же чемно відповідав працівник служби безпеки, — але це ще не привід здіймати бійку чи галас посеред салону авіалайнера, — його голос звучав твердо і не допускав заперечень. — Ви лякаєте інших пасажирів. Повторюю востаннє: поверніться назад, займіть свої місця і, будь ласка, не залишайте їх до завершення польоту.

Рамірес ще трохи полаявся, певно, по інерції, але врешті-решт голоси віддалились. Хорхе і його бос повернулись на свої місця у салон бізнес-класу.

Утім, наша схованка ще не означала повного порятунку. Літак мав, як не крути, тільки один вихід…

Через довгих десять годин «Boeing-747» успішно приземлився в аеропорту Барахас поблизу іспанської столиці. Увесь цей час я почувався достеменно наче доісторична скам’янілість: мої суглоби заніміли, а м’язи затерпли так, що годі було й поворухнутися.

Тож, коли капітан вимкнув табло «Застебнути ремені» і пасажири відкрили багажні полиці, ми з Тьомиком, спресовані й задубілі, наче два колобки, звалилися мексиканцям прямо на голови.

Швидко порадившись, ми вирішили залишатись поки в салоні літака, сподіваючись, що дон Педро облишить сподівання нас перехопити, а вже потім якось прориватися до виходу.

Однак бортпровідники, які оглядали салон, після того, як його залишили пасажири, дуже скоро виловили нас поміж сидінням. Попри нелюдський спротив, погрози і прокляття мене й Тьомика насильно випхали з літака.

Неохоче протюпавши кілька метрів уперед, я обережно виглянув зі сталевого рукава, який з’єднував літак з аеропортом. Артем присів і обстежував прилеглу територію, визираючи з-під мого плеча.

— Вони тут… — ураз злякано прошамкотів мій напарник, — …чекають.

Я прослідкував за його поглядом і вп’явся очима прямо в дона Педро Сесіліо Раміреса. Він стовбичив коло ескалатора, який вів до входу в міжнародний термінал аеропорту Барахас, — по суті, єдиного виходу з ґейту, куди пришвартувався наш 747-ий. Поряд з ним стирчали двоє дебелих смаглявих громил, в одному з яких можна було впізнати Хорхе. Трохи далі, закинувши ногу на ногу, сиділа донья Роза, зосереджено вивчаючи манікюр на пальчиках. Наче нічого й не сталося.

— Що робити? — запанікував Тьомик.

У цей момент наркобарон помітив наші опецькуваті голови, які стирчали з проходу, щось сказав своїм bodyguards, після чого вони всі втрьох нестерпно розреготалися. Вони не поспішали, нам справді не було куди діватися.

Я закрутив довбешкою навсібіч, гарячково шукаючи виходу з цієї, м’яко кажучи, делікатної ситуації. Зала очікування перед ґейтом, відмежована від приміщення терміналу прозорими перегородками, стояла порожньою — усі пасажири посунули на паспортний контроль. Всередині залишились тільки ми з Тьомиком, дон Педро та його люди.

Зненацька я примітив двох поліцейських чи працівників служби безпеки, чи як їх там ще називають в аеропортах, які ліниво проходжалися вздовж протилежної стіни ґейту, прямуючи до службового виходу. Вони були одягнуті в чорну з синім уніформу — штани і футболки, а на поясах носили гумові кийки та газові балончики.

Не довго роздумуючи, я схопив Тьомика за руку і бігцем почесав до охоронців.

— Е-е-ей! Ей! Еге-гей! Стійте! Допоможіть нам!

Чоловіки спантеличено озирнулись.

— Візьміть нас із собою! — закричав я.

— Цей коридор виключно для службового користування, — сухо відрубав один з них, — скористайтесь виходом до терміналу, — і вони відразу розвернулись, щоб піти далі.

— Стійте! Ви мене неправильно зрозуміли! Я мав на увазі: візьміть нас із собою в тюрму!

— Що?..

— Так! Так! Ми хочемо в тюрму! О, я стільки про це мріяв, — заторочив я.

Тим часом мексиканський олігарх з охоронцями, зрозумівши, що події починають розвиватись не за їх сценарієм, пожвавішали й пришвидшили ходу.

— У тюрму?

— Так! Ви тільки послухайте: ми продавали дихлофос під виглядом дезодоранту для кіз! — волав я прямо в обличчя поліцейським, по черзі загинаючи пальці на лівій руці. — Ми спихнули 168 чіапаських мавп самим же чіапасцям по 35 доларів штука! Ми підробляли документи на землю!

До Тьомика нарешті дійшло, що я маю на гадці, і він почав мені допомагати.

— А я… а я наївся грибів у Оахаці, а потім гасав голяка по місту!

— Ми переправляли кокаїн у Гватемалу! — галасував я. — Я один раз продав мексиканську державну електростанцію!

— Я покусав слона у Мериді! — не відставав мій напарник.

— Будь ласка, забирайте нас, хлопці, хапайте нас! — я з благанням дивився на поліцейських. — Ну, чого ви стоїте?! Арештовуйте нас! — благав я.

Працівники служби безпеки виглядали трохи спантеличеними. Вони чудово розуміли те, що ми лопочемо, однак не могли добрати, що все ж таки нам від них треба.

— Панове… е-е-е… вам потрібна якась допомога?.. — сконфужено промимрив один з них.

— Так!!! Заберіть нас у тюрму!

Тим часом дон Педро та його люди неквапно наближались, не сумніваючись, що нам тепер не вдасться дати дьору. І тут Тьомик, усвідомлюючи всю критичність ситуації, вчинив те, чого я від нього аж ніяк не очікував навіть під тиском таких надзвичайних обставин. Мій напарник розмахнувся, відкинувши назад руку, наче олімпійський метальник ядра, і з усього маху вліпив розмашистий ляпас поліцейському. Аж луна по залу прокотилася.

Ось так-то краще! Поліцейський зразу розкумекав, що ми хотіли, і заволав фальцетом, неначе Паваротті. На його заклик до місця події блискавично збіглася ще ціла купа накачаних охоронців правопорядку. Нас із Тьомиком скрутили в баранячий ріг, надавали кийками по сраках і поволокли в аеропортовий ізолятор.

Тим самим вивівши прямо з-під носа дона Педро і його прихвоснів.

Нас протримали в ізоляторі майже цілу добу, після чого провели під конвоєм до посадкового ґейту і запхали в літак «Міжнародних українських авіаліній», який незабаром відлітав на Київ. На завершення я навіть розчулився і гаряче потиснув руки іспанським поліцейським, чим викликав їхнє сильне здивування.

За весь час, поки нас теліпало над Європою, ні я, ні Тьомик, не зронили ні слова. Обоє сиділи набурмосені, як бурундуки. Я сердився на Артема через його останню вихватку по дорозі від Мехіко до Мадрида, Артем сердився на мене за всю Мексику.

Через три години, так і не вимовивши ні словечка, ми благополучно приземлилися в аеропорту Борисполя.

Рідна земля невідь-чому подіяла на Тьомика вкрай негативно, і його настрій ще більше погіршився. Коли мій напарник врешті зволив заговорити, то зробив таку заяву, від якої в мене просто відібрало мову:

— Я, мабуть, застудив собі нирки. І це все через тебе! Це все ти винен!

— Що-о?

— Якби ти не ліз не в свої справи і не виламував двері в літаку, все обійшлося б…

Він навіть не захотів їхати в одному таксі зі мною. На прощання, уже сідаючи в машину, Тьомик ображено кинув мені:

— Не забувай, ти все ще винен мені дванадцять тисяч доларів.

Я змовчав, а він хряснув дверцятами і поїхав. Однозначно: тривале перебування у Мексиці шкодить здоров’ю нормальних людей.

По дорозі додому я раз за разом прокручував у голові те, що сталося після приземлення в Мадриді. Насправді ми не посварилися. Ми ж ніколи не сваримось. Просто так склались обставини. Я знав, що Тьомик незабаром відійде, відновиться і ми обов’язково помиримось. От тільки я не збирався першим йти назустріч. А що, може, ви зробили б перший крок, маючи за плечима боргу на дванадцять кусків зелені? Отож-то…

…Відтоді ми з Тьомиком не бачилися кілька місяців.

Я влаштувався офіціантом в одному з солідних ресторанів Києва і зажив більш-менш добропорядним життям. Спогади про невдачі та негаразди, які випали на нашу долю в Мексиці, з часом згладилися, і невдовзі я почав розглядати мексиканську авантюру не як фіаско, а як сукупність невикористаних можливостей, які не використалися через вплив цілком конкретних і об’єктивних несприятливих обставин.

Що робив увесь цей час мій друзяка, я й гадки не маю. Найбільш імовірно, що просто байдикував, адже працювати йому тепер уже було не треба.

Та ось одного весняного вечора, десь всередині травня, коли всі дерева в Києві, наче по команді, починають масово обростати листочками, у мене в квартирі задзвонив телефон. Ця, здавалося б, нікчемна подія ледь не призвела до моєї ґвалтовної кончини шляхом розриву серця. Річ у тім, що мені ніхто не дзвонив на домашній телефон от уже років з три і… я просто забув, що він у мене є. Тож, коли та клята машинерія (котру невідомо чому досі не відключили за борги) задеренчала у мене під ліжком, я замалим не віддав Богові душу.

Кілька секунд я вагався, але згодом зрозумів, що телефонувати може лише одна людина.

— Алло.

І я не помилився.

— Це я, чувак.

— О, привіт! Ти так несподівано, — насправді я зовсім не був здивований.

— Привіт! Як справи?

— Та потихеньку. Оце щойно згадав, що в мене вдома, виявляється, є стаціонарний телефон.

— Ну от, бачиш, як все класно…

Ми обмінялися стандартними зауваженнями стосовно погоди і останніх новин, після чого Тьомик перейшов до головного.

— Я переїхав на нову квартиру. Ти б, може, прийшов на новосілля чи шо…

Я замовк, вдаючи, що набурмосився.

— Та годі тобі, чувак! Ми ж стільки не бачились. Нікого, крім тебе, більше не буде. Посидимо, пивка подудлимо… Як у старі добрі часи!

— Ну добре, Тьомо, — погодився я і вже збирався класти слухавку, коли Тьомик знов озвався до мене:

— Максе…

— Що?

— Знаєш, Мексика — то було круто!

І ми майже одночасно мрійливо зітхнули…

Бачте, я ж казав, що він оклигає. Я ж бо знаю Артема, мов облупленого.

Залізши на підвіконня у кухні нової Тьомикової квартири, я поглинав соковитий огірок. Пузатий тепличний овоч цвіркав врізнобіч водою й насінням, заливаючи кухню апетитним запахом. Наші огірочки таки добрі, що там казати. У Мексиці таких зроду не було. Артем саме закінчував смажити картоплю і дістав з холодильника дві пляшки холодного пива, наче й не було ніякої конфронтації після прильоту з Мексики.

— Твоє улюблене — «Stella Artois», — сказав мій товариш.

— О, чудово, просто чудово! — заплямкав я. — Довго ж ти акліматизовувався.

Тьомик невиразно стенув плечима.

— Я хотів тобі дещо сказати… — почав напарник, і його пика миттю набрала дуже серйозного вигляду.

— Я тебе уважно слухаю.

— Просто… я тут довго думав, ну, про це… ну, про себе і про інших, як вони… ми… цейво… — Тьомик взагалі-то неперевершений оратор, але цього разу він щось і двох слів до пуття не міг зліпити. — Ну, ми тиняємося світом, нічого суспільно- корисного не робимо, толку від нас ніякого, і потім після нас й сліду на землі ніякого не лишиться…

Тут я хотів втрутитися і заперечити, що на місці однієї прикордонної застави після нас залишилося нічогеньке таке згарище, а діти дона Педро Сесіліо Раміреса ще хтозна на кого будуть схожі, але Тьомик не дав мені сказати.

— А ще, чувак, знаєш, оці мої гульки постійні. Це ж не може тривати вічно. Я… ми… як оце в Україну повернулися… я тут сам, зовсім сам. Розумієш? У всіх власні родини, дітки, всі ввечері гуртом за столом збираються. А мені що? По дискоклубах вештатися, нових шльондр шукати? Та, знаєш, уже й на дискоклуби якось не тягне…

Я нічого не розумів і почухав потилицю.

— Чувак, це на тебе хандра найшла після повернення в наш холодний клімат, — припустив я, намагаючись заспокоїти напарника. — То все мине, не переймайся.

Але Тьомик наче й не чув мене.

— А я все думаю, Максе, може, пора вже вгомонитися, осісти… ну, там, сім’ю завести… — Тьомик глипнув на мене. — Максе?.. Максе?! Агов, що з тобою?!

Я вдавився огірком, звалився з підвіконня і ледь не помер.

Слід віддати належне Тьомику. Він не розгубився і одразу кинувся до мене, кілька разів добряче стусонувши по спині.

— Ти шо-о, дурак?!! — нарешті прохрипів я, відхаркуючись.

— Вибач, я не хотів так сильно.

— Та я не про спину! Я про твоє одруження!

Я, звісно, розумію, що тоді в літаку, мабуть, таки добряче Тьомик налякався. Але щоб аж так?! Врешті-решт я оклигав і всівся ближче до столу, готовий розрадити товариша у цю скрутну для нього годину. Тьомик похнюплено схилився над тарілкою і длубався виделкою в пересмаженій картоплі.

— Дімона Космонавта пам’ятаєш? — зненацька почав Артем (Дімон — то наш давній спільний знайомий). — І ту його дівулю, Анастасію Павлівну, яке вже в 22 роки працювала в Міністерстві фінансів.

— Це та, що йому повсякчас життя псувала і три роки кров з нього літрами кубрячила?

— Во-во! Вона.

— Бідний Дімон, — я аж язиком прицмокнув. — Він теж, правда, хлоп не подарунок, але вона… Пригадую, він тоді мало не щодня присягався, що колись приб’є її… Так що він з нею зробив?

— Женився на ній.

Я знову почухав голову.

— Теж варіант… І як він тепер?

— Не знаю. Я його давно не бачив. Кажуть, час від часу вона лупцює його для профілактики, а так — ніби нормально.

Артем стих. Розмова якось не клеїлась.

— А Саню Джунгарича? — знову озвався Тьомик.

— Та ба! Як же ж його не пам’ятати? Стільки всього разом…

— От і він теж…

— Що теж?! — я не міг повірити у те, що чую.

— Оженився, — поставив вирок Артем. — Тепер навіть випити нема з ким.

— А як же я? — образився я.

— Та з тобою страшно за пляшку братися. На геройство потім тягне, надихаєш ти на подвиги. З тобою нажерешся так, що прочуняєшся як не у джунглях з мавпами, то в зоопарку в обнімку зі слоном десь на іншому боці планети.

— Ну, давай не будемо вже про слонів, — удавано строго пробурчав я. — Не пригадуєш, чия то була ідея?

— Добре, про слонів давай краще справді не будемо…

Для Тьомика слони тепер вельми болюча тема. Як десь по «Discovery» чи по «National Geographic» показують товстошкірих гігантів, він одразу канал перемикає, каже, що краще вже рекламу прокладок дивитися.

І ми знову замовчали. Здавалося, можна було розчути, як з пива виходять бульбашки.

— Так ти це серйозно? Про одруження… — ледь чутно перепитав я.

— Серйозно, чувак…

«Чи ви всі показилися? — подумав я. — Це щось, певне, пов’язане з невідворотними процесами отупіння у мозку». А вголос проказав:

— Ти дивись, добре подумай, — вголос промовив я. — Бо з дівками воно, тойво, серйозно, там все без жартів. Це тобі не слона за хобот покусати.

Тьомик зітхнув:

— Та я знаю…

Кухонька нової трикімнатної квартири вкотре наповнилась тишею. І тут…

— Найближчим часом я збираюсь освідчитись, — залпом випалив Тьомик.

— Що?!! — я навіть припустити не міг, що діло зайшло настільки далеко. — Кому?! Я її знаю?

— Кгм… Альоні.

— Фуф… — зітхнув я з полегшенням.

Ні, я не схвалював обраницю свого напарника. Я просто достеменно знав, що буде на тому освідченні: Альона зробить з Артемом приблизно те ж саме, що зробив з ним стоматолог у Тукслі-Гутієррес, і все на тому закінчиться.

Для довідки: Альона — єдина з Тьомикових дівах, яка навідріз відмовлялася визнавати нашу з Тьомиком глибоку душевну спорідненість. Зрозуміло, вона мені не подобалася, хоча у дійсності я з нею практично не спілкувався. Зазвичай усе, що я від неї чув, це: «Щоб я тебе більше не бачила!» або: «Так! Мій Артем через півгодини має бути вдома. А тебе я щоб більше не бачила!»

Тьомик і Альона познайомилися на курсах з англійської років п’ять тому. Відтоді вони тричі розходилися і двічі сходилися назад. Востаннє голуб’ята розбіглися з таким скандалом, що бідному Тьомику, наче партизану, довелося три тижні переховуватись на окраїнах Києва, рятуючись від Васі — оскаженілого Альониного брата, майстра спорту по кікбоксингу. Причини цих міжусобних колотнеч краще пропустити, аби не виставляти мого напарника у невигідному світлі, зате необхідно відмітити, що з тих пір Альона не хоче навіть чути про Артема.

— Друже, вона вже, мабуть, давно заміжня, — спокійно мовив я.

— Ні, — так само спокійно відказав Тьомик.

— Значить, з кимось зустрічається.

— Так.

— Ну от бачиш.

— Вона зустрічається зі мною…

Я вдруге за вечір ледь не вдавився.

— Ми знову помирились, — хутко пояснив Артем.

— Коли?! — закричав я.

— Два місяці тому…

— І ти стільки мовчав? Як ти міг?

Тьомик якось непевно розвів руками. Я не зрозумів, що то мало означати.

— Але є проблема, — продовжив мій напарник після деякої паузи. — Тиждень тому ми знову посварились.

— Це мене зовсім не дивує, — уїдливо прокоментував я.

— Цього разу не все так просто, — захитав головою Артем. — Ніякої конкретної причини не було. Вона просто захотіла заміж і поставила ультиматум: або я освідчуюсь, або вона більше ніколи не розмовлятиме зі мною.

— І ти, звісно, повівся на цей дешевий трюк?

— Звісно, що ні! — обурився Тьомик. — Спершу я вчинив за добре напрацьованою схемою: мовчки зібрався і звалив. Але тепер я сумніваюсь, що зробив правильно… Тому й покликав тебе.

— Якщо ти ще й досі вагаєшся, друже, то я з усією відповідальністю заявляю: ти зробив усе правильно.

Тьомик задумливо почесав підборіддя.

— Не знаю, Максе, не знаю… Щось змінилося в мені. Часом я дійсно сумую без неї. Мені здається, я вже дозрів до такого відповідального кроку, як одруження.

— Дозрівають кабачки на грядці, — грубо обірвав його я.

Тьомик прикинувся, що не почув мене. Затим його обличчя знову набрало рішучого виразу, як у маршала Жукова на портреті, і Артем твердо проказав:

— Я вирішив, що хочу на ній одружитися. Мені необхідно освідчитися, але я не знаю як. Тому мені потрібна твоя допомога, твої навіжені ідеї, твоя креативність, Максе. Ти ж не покинеш мене у таку скрутну хвилину?

Ось саме тоді я остаточно зрозумів, що все направду дуже серйозно. Незалежно від того, що стало тому причиною, — трапунок у літаку над Атлантикою, похмура київська зима, а може, він просто гороху переїв, — Тьомик надумав одружуватись. Потім я чомусь пригадав, як рятував свого напівживого напарника від слона у Мериді, як витягував його, уже непритомного, зі стоматологічного кабінету в Чіапасі… Тоді все було так просто… Подумалось, що, мабуть, саме в такі моменти перевіряється справжня дружба.

Зрештою я гучно шмигнув носом. Пиво цього разу геть не смакувало. Певно, через той огірок, що став поперек горла.

— Звісно, не покину… — промовив я і всміхнувся. — Тільки перед тим ти анулюєш ті дві тисячі з мого боргу, які були так несправедливо накинуті перед вильотом до Пуерто-Ескондідо.

Тьомик ствердно кивнув. На його обличчі не дриґнув жоден м’яз.

— Ще якісь спеціальні вимоги?

— Якщо вона дасть згоду, хоч я в цьому сильно сумніваюся, ти укладеш з нею шлюбну угоду, де буде коротко й ясно зазначено, що у випадку розлучення вона отримує дулю з маком і ви миром розходитесь. Жодних зазіхань на твою шведську нерухомість.

— Без питань.

— Крім того, у шлюбному контракті має бути також прописано, що раз на тиждень ти маєш законне право піти зі мною на пиво.

— Зрозуміло. Що ще?

Я почухав голову:

— Це все…

— О’кей. А тепер ти пообіцяй: якщо все вигорить, ти обов’язково станеш моїм старшим дружбою на весіллі.

— Обіцяю, — важко зітхнув я.

Ми офіційно потисли один одному руки.

— Отож, — зрадів Тьомик, — першочергова проблема тепер — придумати, як мені освідчитись!

— А чому б тобі просто не підійти до неї та й не сказати: «Альоно, виходь за мене»? Слабо? — пхицьнув я.

— Не прокотить: вона мене не хоче бачити. Минуло вже півтора тижні відтоді, як ми розійшлися, а це значно більше, ніж термін, який мені надавався на роздуми. Словом, я проґавив усі можливі строки, і задача тепер дуже ускладнилася. Доведеться вигадувати щось, що одночасно приверне її увагу, змусить вислухати мене і разом з тим стримуватиме хоча б кілька хвилин натовп її придуркуватих родичів, які від надлишку піонерського завзяття намагатимуться перетворити мої заручини на похорон.

Я з розумінням кивнув.

— Бляха, Шекспір відпочиває.

— Ага! А ти думав, для чого я тебе покликав? Тут потрібна ціла стратегія, чувак, а не так просто: прийшов і ляпнув.

— Я щось надумаю, — сухо бовкнув я наостанок.

Утім, першим надумав усе ж таки Тьомик. Він подзвонив мені наступного ранку за чверть п’ята і загорлав прямо в трубку:

— Я знаю! Я знаю, Максе! Я придумав!

— О-о-ох… — простогнав я, намагаючись у темряві розгледіти на будильнику, котра зараз година.

— Всю ніч не склепив очей і тепер я знаю: я буду принцом! — випалив він, затим зробив паузу, щоб відчути, яке враження справили на мене його слова. — Ну як тобі, га? Справжнісіньким принцом!

— А-а-е…

— Істинно, чувак! Я думаю, це буде просто неперевершено і казково. Подумай сам: ну от сидить вона, сидить, значить, моя Альона і когось чекає. І кого вона чекає? Правильно! Принца! Всі дівчата мріють про свого казкового принца.

Я похапцем шукав підходящих слів, щоб послати його подалі. У тринадцять років ще, може, й мріють, але не в двадцять п’ять, тим більше, після того, як три роки зустрічалися з таким, як мій напарник. А проте мій мозок навідріз відмовлявся заводитися і працювати в таку рань, а затерплий язик ніяк не міг зібрати букви у слова, а слова — у речення.

— Ти, може, пам’ятаєш, передача колись така була по телевізору, — тим часом не вгавав мій напарник, — «Все для тебе» називалася. Там мужики з парашутами стрибали, лазили у вікна дев’ятого поверху, посеред вистави квіти виносили, коротше, чого тільки не вигадували, аби красиво освідчитися. Ото мені треба щось таке ж саме, тільки з принцом!

— Та ти… ти х… ти х… — хрипів я.

— Тільки я не уявляю, як це краще втілити в життя, — докінчив мій товариш. — Але не вішаймо носа! Завтра все більш детально обговоримо. Все, більше я тебе не відволікатиму. Спи сухенький.

І, не дочекавшись моєї реакції, Тьомик кинув трубку.

— …ти х… ти хоч знаєш, котра зараз година? — нарешті спромігся прошамкати я, а потім, почувши у відповідь самі лиш короткі гудки, безсило звалився назад на подушку.

На ранок Тьомик ще більше зміцнів у своєму рішенні. Усе його єство заполонила конгеніальна ідея предстати перед обраницею у ролі казкового принца. Однак на цьому ентузіазм і винахідливість мого напарника вичерпалися, всохли, наче джерело посеред пустелі. Всю організацію мені довелося вкотре перебрати на себе.

Тож спочатку я спробував абстрагуватися від усього зайвого і вималювати собі в голові образ закоханого до нестями принца.

Головним і невід’ємним атрибутом будь-якого принца є біла коняка. Я так і сказав Тьомику:

— Без білої коняки — нікуди!

Щоправда, мій напарник до цього часу ще жодного разу не їздив верхи, але це, я сподівався, можна якось поправити.

— Я розумію хід твоїх думок, Максе, — відказав Тьомик, — але, може, давай оту тезу про принца на білій коняці сприйматимемо образно, так би мовити, в алегоричній площині? Ну, тобто я можу під’їхати до неї на білому «Mercedes’і» абощо.

— А ти що, маєш гроші на білий «Mercedes»?

— Поки не маю, але можу взяти машину в кредит або ж просто орендувати на день.

— Ні, чувак, — рішуче заперечив я, — якщо ти хочеш бути оригінальним, якщо прагнеш стати справжнім принцом, то про «Mercedes» можеш забути. На «Mercedes’і» до неї будь-хто підкотити може, а от на білосніжній конячці — ні.

— Добре, — неохоче погодився Артем.

— Тож конячку я тобі зорганізую. Білу, сумирну і податливу, наче Папа Римський, — бубнів я і ретельно занотовував усе собі до записника, щоб пізніше не впустити жодної деталі. — Не переживай, друже, у мене є знайомі на одному іподромі під Києвом, таку лошачку підберуть — закохаєшся. Тепер наступне: негоже благородному принцу з’являтися перед дамою з порожніми руками. Тому в руках ти триматимеш… ти триматимеш… — я замислився і почухав олівцем за вухом, — ти триматимеш чорну троянду!

— Ух ти! — пожвавішав Тьомик.

— Чорну троянду я теж беру на себе, — я зробив ще кілька поміток у блокноті. — Ну і останній атрибут справжнього принца — це фінальна промова, яка вцілить точно в серце майбутній нареченій, — підсумував я. — Над цим ти мусиш попрацювати сам.

— Із задоволенням, друже, — засяяв мій напарник.

Тож другого ранку, відшпурнувши геть усі сумніви, я кинув усі свої сили на підготовку майбутніх Тьомикових заручин. Іноді мені аж не вірилося, що я оце власноруч виряджаю свого найкращого товариша в останню путь, «по той бік фронту». Утім, інакше я просто не можу: коли вже робити щось, то тільки з повною віддачею, викладаючись на всі 100. І край.

До справжньої осені лишалося ще чимало часу, однак краєчки листків на деяких деревах потроху починали буріти. Сонце ковзало над горизонтом по плескатій дузі, щодень ближче притискаючись до обрію. Нерухоме повітря ще зберігало в собі залишки літнього тепла, лиш вряди-годи пориви по-справжньому осіннього вітру, які наскоками налітали з найближчого переліску, затято хлистали обличчя холодом. Повсюдно зависли павутинки бабиного літа.

Тьомик стояв переді мною у високих ботфортах і в кумедній шапочці танкіста на голові. Нормального шолома для верхової їзди я не дістав, тому довелося брати трофейну танкістську шапочку, яку мій дідуньо врятував з палаючого «Тигра» у 44-му десь на полях у Австрії. На обличчі мого напарника застигла перекошена гримаса люті, яка мала єдину мету — приховати його розгубленість та боязнь того, що має початися за кілька хвилин.

— Чого у неї під хвостом так брудно? — спитав мій напарник, практично не розтуляючи губ.

— Хочеш, можеш помити сам. Чистіше не було.

У кількох метрах перед нами, нетерпляче тупцяє невисока біла кобилка з міцними ногами, благородною осанкою, певно, запозиченою від арабських предків, і вологими оксамитовими очима, як у молодої лані. Зліва на її крупі, прямо над хвостом, виднівся невеликий ґандж — три химерні гніді плями. Коня чисто білої масті, на жаль, не найшлося. Але я сказав Тьомику, що ми наближатимемося до Альони правим бортом, тому нас це цілком влаштовує. Звуть кобилку Білосніжка, і, за словами власника, характер у неї як у черниці, — смирнішої не знайти на всю Східну Європу.

Білосніжка, як і належить черниці, стояла, чекаючи терпляче, а Тьомик нерішуче переминався з ноги на ногу, постукував підборами ботфортів і сопів носом. Зрідка кобилка граційно нахиляла голову до землі і починала ліниво пощипувати травку. Однак здебільшого роздивлялася мого напарника, немовби розуміючи, що саме цей незграба зараз її осідлає.

— Вона не кусається? — напружено проговорив Тьомик.

— Ні.

— А чого вона так витріщилась на мене?

— Певно, ти їй сподобався.

Попри це Артем не поспішав знайомитися ближче.

— Може, все-таки зупинимось на «Lexus’і»?

— Якому ще «Lexus’і»?

— Білому. Ну, замість білого «Mercedes’а»…

— Ні, — суворо відрізав я і затягнув тугіше зав’язку на танкістському шоломі мого напарника. — Відступати нема куди. Ні кроку назад!

Відтак Тьомик набрав повні легені повітря, а потім з шумом випустив його. Зробив один крок уперед, але зразу спинився:

— Чувак, ти взагалі впевнений, що це безпечно?

— Даю голову на відсіч! Це навіть легше, ніж на велосипеді їздити. Ти ж, мабуть, знаєш, що мій родовід починається напряму від монгольських завойовників, а ті були ого-го якими вершниками. Крім того, в юності, поки гостював у своєї бабці у селі, я ж із сідла не вилазив. Так що повір, я це діло знаю, мов свої п’ять пальців.

Насправді я безсоромно брехав. І про бабцю, і про монгольських завойовників. Як і мій напарник, я ще ні разу в житті не сидів у сідлі. Однак я мусив так говорити, аби надати хоробрості Артему.

— Давай-но, може, спочатку ти покажеш, — нерішуче запропонував Тьомик.

— Нє-нє-нє, у мене каски нема, а твій шлемофон на мою макітру не налізе. Я краще допомагатиму тобі здалеку. Цінними порадами.

Артем ще раз напнув груди, рішуче сплюнув на землю і, хвацько розмахуючи руками, помарширував до Білосніжки. На моє здивування він без якихось особливих зусиль одним махом забрався у сідло.

— Молодець! Прекрасно! — зрадів я.

Кобилка, відчувши на собі вершника, розпростала шию і мляво потюпала по полю.

Коли Тьомик від’їхав достатньо далеко, я дістав з-за пазухи товстенну книгу, на якій красувався чималенький напис «Верхова їзда: з чого почати?», розкрив її на одній із сторінок, де ще звечора уклав закладку, і почав викрикувати настанови своєму напарнику:

— Тримай спину рівно! Добре обхопи ногами живіт! П’яти вниз! П’яти вниз, кому сказав?! Ось так! Тримайся, тримайся! У тебе все чудово виходить! Для того щоб повернути вправо, потрібно…

У Артема дійсно непогано виходило, як для першого разу. Однак через надмірне хвилювання він почувався аж надто напруженим, а відповідно — невпевненим у своїх діях, і Білосніжка, схоже, це зрозуміла.

— Не слід різко нагинатися вперед і сильно задирати руки з вуздечкою, — зачитував я вголос пораду з однієї зі сторінок талмуду, — а то кінь може поне…

Але вона вже понесла. Коли я відірвав носа від книги, Тьомик, сильно відкинувшись назад, теліпався у сідлі, наче підстрелений ковбой на дикому мустангу, метеляв руками і верещав:

— Ай-яй-яй-яй-я-а-а-а!

Білосніжка, задерши морду догори, розмашистим алюром неслася до лісопосадки на західній околиці іподрому й радісно іржала. За кілька секунд кінь та його вершник зникли в переліску, після чого звідтіля донеслося глухе «гух!», схоже на віддалений постріл далекобійної гармати. Іржання і Тьомикові крики притьмом урвалися.

Я безпомилково визначив дерево, в яке спікірував мій напарник, по зграї вороння та цілій хмарі горобців, які зірвались увись, перелякано махаючи крильцями. Відразу за тим на крики Тьомика примчав переляканий власник іподрому.

— Що з ним таке? От дідько! Він, мабуть, убився, — закричав він.

— Не переймайся, чувак, — сказав я. — Це вже не вперше. У нього… кгм… уже є досвід у таких питаннях.

Коли ми підбігли до місця катастрофи, Тьомик нерухомо лежав коло підніжжя товстенного віковічного дуба, рясно обсипаний свіженькими зеленими жолудями. Танкістський шолом з’їхав аж до самого носа, тільки вуха з боків стирчали. Білосніжка незворушно паслася обабіч, винувато виблискуючи своїми вологими очима. Хазяїн іподрому пішов розбиратися з конякою, а я присів навпочіпки коло свого напарника і стягнув з нього трофейну дідову шапку. Тьомик був при свідомості, просто трохи контужений. На лобі розросталася величезна червона гуля.

— Ти все ще хочеш одружуватися? — спитав я.

Знаєте, іноді мій Тьомик буває страшенно впертим. І за це я його кріпко поважаю.

— Так, — непохитно відказав мій напарник.

За два тижні мій напарник, гепнувшись з Білосніжки ще тридцять чотири рази, вже більш-менш пристойно тримався в сідлі. Останнього дня, протягом трьох годин промотавшись по полю впевненою риссю, спітнілий Артем спішився і захекано заявив, що нарешті повністю готовий до освідчення. Я мовчки кивнув, поплескав його по плечу і подався на пошуки чорної троянди.

Хоча проминуло ще два дні, поки я відшукав квітковий магазин, який погодився гарантовано постачити мені чорну метрову троянду до вказаної дати. Після цього залишалося одне — призначити цю дату.

— Я думаю, на наступні вихідні, — сказав Тьомик, насилу стримуючи хвилювання. — Остання субота вересня.

— Хай буде остання субота, — погодився я, після чого уточнив останні деталі нашого плану: — З самого ранку, аби застати Альону вдома, подзвониш їй на домашній і скажеш, щоб спустилася до входу в під’їзд рівно о десятій. Вигадуй, що завгодно, говори, що хочеш, благай, вмовляй, але вона має спуститися.

Тьомик похнюпився і дещо зблід.

— А якщо вона вийде не сама?..

— Вася?

— Вася.

— Васю я беру на себе, — сказав я, гордо випнувши підборіддя, а потім продовжив: — Після того, як вона спуститься, я тобі подаю сигнал, і ти плавно виїжджаєш з-за рогу. Під’їжджаєш, намагаючись постійно триматися правим бортом до своєї красуні, спішуєшся, стаєш на одне коліно і вручаєш троянду. Ясно?

— Ясно. Але Вася…

— Я ж сказав: не думай про Васю.

— Ну, тоді ясно.

— Ну, тоді все, репетируй промову.

І ми розбрелись по хатах.

Хотілося б, щоби на цьому все закінчилось, але в ніч із п’ятниці на суботу Тьомик знову безцеремонно розбудив мене посеред ночі.

— Бляха, ти совість маєш? Ти хоч знаєш, котра зараз година?! — гарикнув я у трубку.

— Максе, це питання життя і смерті, — кволим голоском пробелькотів мій напарник.

Я зрозумів, що сталося щось страшне і непоправне, тому не відповідав, сердито пухкаючи. Можливо, мій напарник отямився, і вся операція скасовується?

— Ти справді думаєш, що задумка з принцом на білому коні спрацює? — спитав Тьомик.

— Так, — сердито відрубав я.

— І що сама ідея дійсно прикольна?

— Так!

— І що такого для неї ще ніхто ні разу не робив?

— Та-а-ак!!!

Якийсь час Тьомик сопів у трубку, щось обмізковував.

— Слухай, чувак, я тут подумав… а раптом коняка пукне?

Тієї ночі я по-звірячому розправився зі своїм домашнім телефоном.

Білосніжка не понесла, не намагалася влаштувати ковбойське родео, не наваляла по дорозі і якщо й перділа, то зовсім тихенько, впівголоса. Словом, усе складалося якнайкраще. На жаль.

Тьомик повільно, наче він рухався у товщі води на глибині десять метрів, зліз із коняки і зробив кілька непевних кроків у напрямку Альони, міцно стискаючи двома пальцями довгу чорну троянду. Дівчина стояла в кількох метрах від нього, якось в’яло опустивши руки вздовж тіла, але, як завше, гордо піднявши підборіддя. Вона дивилась кудись трохи вбік, холодно й таємниче виблискуючи очима. Праворуч від Альони стояв я, ліворуч — її батьки та старший брат Вася. Батько дівчини тримав руки складеними за спиною і похмуро зиркав то на мене, то на Тьомика, що ритмічно похитувався у сідлі і помалу наближався. У Васі вираз був якийсь відсутній і в той же час ще лютіший, аніж у батька. Обидва вже давно знають і мене, і Тьомика, як облуплених.

Навколо спинялись, зацікавлені небуденним видовищем, випадкові перехожі.

Тьомик непевно ступив ще кілька кроків, опинившись віч-на-віч зі своєю обраницею. І тоді на якусь долю секунди скосив погляд на мене. Цього вистачило, щоб я зміг чітко роздивитися його переполоханий вираз обличчя…

Знаєте, колись, ще замолоду, під час чергової молодецької гулянки, Тьомик поділився зі мною своїми страхами, мовляв, у нього просто патологічна боязнь таких моментів, як вінчання чи освідчення.

— Варто просто про це задуматись, — казав мені Тьомик, — як на мене налітає гикавка і накриває хвиля масної паніки, здається, що весь світ руйнується, і хочеться бігти, не спиняючись, кудись далеко-далеко в поле і сильно кричати: «А-а-а».

…Тож отієї долі секунди мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Я ж казав: іноді я просто читаю думки мого Тьомика. Тому я вже знав, що далі буде. Зараз Тьомик пожбурить оту чорну троянду, щоб відшукати яку, я витратив неймовірні зусилля, на смітник, продекламує щось на зразок «Живим не дамся!» або ще більш банальніше «Пішли всі в сраку!» і чкурне звідціля так швидко, що навіть мені не наздогнати. Я вже й собі почав піддивлятися імовірні шляхи для відступу, бо встиг запримітити добре нагострену сокирку в руках Альониного тата, що той старанно маскував за своєю спиною, а також недобрий проблиск в очах Васі, Альониного брата, який непомітно, черепашачими кроками посувався до мене…

Дійсно, якби ми могли зазирнути у голову Тьомика, то побачили б, що горе-наречений таки справді був на волосинку від того, аби дати драла в такий урочистий момент. Він увесь тремтів, забув усі наготовані слова і не смів підвести очей, боячись зустрітись поглядом з насупленою Альоною. Тьомик — даю голову на відсіч — уже уявляв своє безмежне привільне поле, де він, мов жеребець, несеться і горлає: «А-а-а!»

Однак Артем бачив мене, бачив батьків Альони та її сусідів, відчував тепло білосніжної кобилки за своєю спиною і розумів, що всі чекають від нього рішучих дій, гідних справжнього мужчини, розумів, що безнадійно зіпсує такий помпезний епізод і свою репутацію, якщо просто так візьме та й накиває п’ятами. А ще він знав: якщо кинеться зараз навтьоки, Альона більше ніколи не спуститься до нього. Другого шансу не буде.

Відтак Артем наперекір усьому зібрав у кулачок усю свою відвагу, зазирнув точно у вічі дівчині, незграбно вручив їй квітку і опустився на одне коліно.

Я затамував подих. Я не міг повірити власним очам. Ну, невже? Це просто неймовірно! Щось зараз має статися! Зараз почнеться кінець світу! Чи, може, будинок завалиться. Або хоча б коняка почне народжувати!

Але оскільки ви зараз читаєте ці рядки, то розумієте, що з кінцем світу довелося почекати. Тьомик узяв руку дівчини в свою і промовив тремтячим голосом:

— Я накоїв чимало дурниць, я постійно робив усе не так і незаслужено ображав тебе. Я був неправий. Але… в усьому світі я не знаю дівчини, кращої від тебе. Виходь за мене заміж…

Отак-от скромно й невигадливо. Котрась із сусідок тихо схлипнула. Навіть у мене, слона товстошкірого, десь зашкрябало у грудях.

На мить запанувала тиша, і всі погляди перекинулися на Альону. Дівчина не здавалась ні розчуленою, ні розгубленою. Її погляд та постава випромінювали рішучість і навіть трохи зверхності. Вона пригадувала всі ті страждання, які натерпілася через цього синьоокого блондина, що нині стояв перед нею, смиренно спустившись на одне коліно, всі ті сльози, які темними ночами лила на подушку, всіх його хвойд, усі його втечі й повернення. І вона ладналася сказати «ні». Холодне, жорстоке та безапеляційне «ні». Вона хотіла послати до дупи цього гульвісу, покарати його, показати, яка вона сильна та незалежна.

Проте Альона бачила мене, своїх батьків та сусідів, бачила білосніжну кобилку за Тьомиком, тримала в руках пахучу чорну троянду, відчуваючи унікальність та піднесеність моменту, розуміючи, що жодна інша з отих хвойд не удостоїлась цього. А ще вона знала: Тьомик не з тих, хто проситиме двічі. Якщо вона зараз відмовить йому, більше він не скаже їй і слова. Хтозна, ще, може, й застрибає на радощах, понесеться галопом у привільне поле й іржатиме, мов той жеребець на вигоні. Дівчина розуміла: другого шансу не буде.

Відтак Альона подивилася Артему в очі й, замість холодного, жорстокого та безапеляційного «ні», м’яко проказала:

— Так, я згодна!

Наступної миті хлопець з дівчиною злились в смачному поцілунку. Такі, знаєте, тільки у голівудському кіно показують, і завше наприкінці фільму.

Ось так воно буває… Артем поступився своїми принципами, Альона поступилась своєю гордістю, і обоє за якусь мить стали безмежно щасливі від того.

Люди, які ще хвилину тому стояли закляклі, наче у мавзолеї, поволі розворушилися. Мама Альони безгучно заплакала. Дехто із сусідів стиха зааплодував. Навіть Альонин тато і той зм’якшився і поліз до мене обніматися, витираючи шмарклі сокиркою.

— До останнього не вірив… ну просто не міг повірити, — розчулено шепотів старий.

І тільки орангутанг Вася лишився вельми розчарованим таким розвитком подій і переминався з ноги на ногу біля дверей під’їзду, похнюплено переводячи погляд з Альони на Артема, а потім на мене.

Зрештою Тьомик вивільнився з цупких обіймів своєї нареченої і попрямував до мене, щоби подякувати за все, що я для нього зробив. Я невпевнено відступив крок назад і відвернувся.

— Ти що, плачеш, Максе? — здивовано спитав Тьомик.

— Та то так… то мошка в око попала, — стиха промовив я, ще більше відвертаючись від напарника.

6 лютого, 21–28 червня, 14 липня, 20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Ліма (Перу), Флоріанополіс (Бразилія)