Нерозказане

# Нерозказане

## #1. Володя

Львів. 24.12.1904 р.,

Закордонний з'їзд РУП

(Володя)

Наближається. Різдво — янголи, кутя і весь цей несмак. Христос у них ся рождає. Опіум для народу.

Я кисну. Нудьгую на з’їзді партії [Революційної української партії, першої справді української]. Далеко від рідного дому і навіть від Києва. В Галичині, де слово “революція” вимовляють пошепки, наче прокляття. А вареники у них пироги. Проте хоч тут, додому не можна: знову посадять.

Третій рік я в партії, а все одне й те саме. Замість клясової боротьби - якісь балачки про самостійність. Не так давно — розкол. Пішли незалежники з Міхновським, харківським божевільним, що підірвав пам’ятник Пушкіну. Злетіло у повітря — й добре. Бачив його. Великий бугай з отакими вусами. Жінки таке люблять. Запитаю про нього у Чикаленка. Той усіх знає. А мене сприймає, як сина. Земляк.

Яка, чорт забирай, незалежність, коли ми ще навіть на автономію не спромоглись? Спершу — звалити панів. А тоді вже — будувати щось своє. Без царя, без батога, без покори. Клясова боротьба!

Львів. Катя далеко. Вона — не любов, я чесно їй сказав. Товаришка по партії, яка може мене задовольнити. Розрядка. Приносила мені передачки в Лук’янівку, виплескувала почуття через бублики і банки з огірками. Я відвадив її від самогубства — навіщо цей фарс, тебе ж все одно не кохають? Я її - не кохаю. А проте скучив. Навіть по тим її міщанським мереживним подушкам і мальованим чашкам рустикальними мотивами.

Франко — от його б я хотів побачити. Тут. Але я йому не цікавий. Треба показати щось вартісне. Прозу. Вогонь. Я готовий. Я хочу. Я ж вже два роки як письменник. Харлампійович дасть грошей. Хоча ні. Змушує мене переписувати тексти "...а от Гоголь переписував по 7 разів а Толстой по 12…”. Я не Гоголь і не Толстой. Я - Винниченко.

Сиджу в залі. Змерз до пальців на ногах. Люди парують думками й диханням. Промовці — сухі, як моє горло. Нудно. Йорзаю. Злюсь. На холод, на себе, на те, що я тут, а не там, де Катя. Де тепло. Йолоп її законний тут. Але бачити я його не маю бажання. Хай вдивляється, на кого його шмаркачі схожі. Навіщо взагалі він брав жінку, яка його не хоче?

І тут — голос.

Я повертаю голову до трибуни. Мій ровесник. Тонкий. Блідий. Стоїть за трибуною, ніби йому боляче тримати хребет прямим.

Читаю плян з'їзду: “Симон Петлюра. Полтавський осередок партії”.

Ім’я — пафосне. Симон. Не Семен, ні. Симон Зилот, біблійний апостол. Або Болівар. А в нього — волосся, як попіл. Очі — холодні, але в них щось спалахує, коли він говорить. І тоді це світло ріже мене в груди.

Нагадав мені сусідську дівчинку з мого дитинства, що билася в гарячці. Худа, бліда, прозора. Вмерла.

Я не міг відвести очей.

Сірі рівні пасма раз-по-раз падали на чоло, а він відкидав їх — нервово, тими витонченими пальцями, що мали б грати на роялі. Натомість він щось промовляв про стан земських шкіл якоїсь нікому не потрібної губернії з її безтолковими повітами. Він здався мені ідеально негарним. Нервовим. Вибісив.

Він весь час курив.

Дивно. Його слова мені дещо нагадали.

Мені захотілося вилізти з-за столу і доторкнутися до нього. Якби я трохи хильнув в обід, я б так і зробив. Але я був тверезий.

Його постава здавалася чимось… не знаю. Таким, що хочеш зламати, просто щоб перевірити, коли хрусне. Як в дитинстві ми з хлопцями відкручували лялькам голови. Сили в руках у мене вистачить.

Він щось виголошував про стан народньої освіти, але мені то було байдуже.

Мене накрило.

Я вийшов. Сьогодні партія без мене. І різдвяний пунш теж. Треба тікати.

Щоб не зруйнувати усе. Або бодай себе.

Ледь не зачепився за одвірок краєм пальта.

Я досі їх бачив. Ті губи, що не мали жодного права бути там, де були — на нервовому, сіпаному обличчі з гострим підборіддям і холодними очима. Вигнуті, майже жіночі, надто чуттєві як на чоловіка, і саме тому — нестерпні.

Такими губами або співають літургії. Або виголошують смертний вирок, притискаючи револьвер до скроні.

Сортир. Щось тілесне й дике, що виповзло з живота й осіло в горлі.

Сором. Лють.

Захотілося вдарити себе.

А краще його.

Я досі чув у вухах: Altissĭma flumĭna minĭmo sono labuntur — «Найглибші річки течуть з найменшим шумом», я згадав з гімназії.

А ця бліда полтавська галушка вчила латину в своїй бурсі.

Вчепившись у кахлі, ніби стіни могли мене втримати, я визнав:

Мене тягне до нього.

Не як до товариша. Не як до брата по ідеї. Не як до ворога, з яким хочеться зійтися в інтелектуальному двобої. Який з цього семінаристика мені ворог, справжньому письменнику.

А як до того, чий голос розрізає тебе навпіл, і ти стоїш — вирваний, мов нерв.

І я виблював. Це я — той самий, якого били за м’якість.

Я пам’ятаю, як батько ламав мені пальці, коли дізнався, що я пишу. «Хіба мужик має писати, як баба?» — казав він. «Мужик працює. Мужик мовчить. Мужик заробляє гроші і утримує родину. Що ти отримаєш своєю писаниною?».

І я мовчав. Сховав зошит у курнику.

Навчився бути чоловіком так, як навчаються стріляти: через рани. Я можу заробляти. Словами. В решті решт навіть за скльопані есеї мені платять. Хоча б той бородатий професор Грушевський.

А тепер от. Чи я чоловік? Стою у вбиральні. Втік від самого себе.

Я себе знаю. Бо я знав: усе, що починається отак — закінчиться смертю.

І тут. Доторк.

Я обернувся. Він мовчав.

Крижані пальці ковзнули мені по щелепі.

Гріх? Я в таке не вірю. Я завжди уявляв себе Мефістофелем. Тим, хто спокушає. Тим, хто сміється у вогні.

Але зараз я був Фаустом у львівському сортирі.

І Він. Не ангел, не демон. Просто той, хто торкнувся мене перший.

— Покидьок! — знайомий голос гримнув з коридору. Катін чоловік.

Я навіть не здригнувся.

Треба бути чесним з самим собою. Я хотів ще.

## #2. Свята Ельжбета

Львів. 24.12.1904 р., одразу після подій першої глави

(Володя)

Закордонний з'їзд РУП

Зашпортався за одвірок. Дав цьому Отелло фору в часі.

— Шльондер! Зараз я тебе покращу! — кинув він мені.

Огидно. Але мені все одно.

А потім удар. В лоб, без прелюдій. Хрясь — і я вже зішкрябую щоку з підлоги. Мої думки — як порожні сторінки. Мені його Катя дарма не треба. Жалюгідно. Нема нічого смішнішого за чоловіка, якому зрадили. Ніби його кулаки щось змінять.

Відчуваю липку кров на щоці. Він хотів вибити з мене почуття до його жінки, дурень. Але отримай і від мене.

Його обличчя — це мої кулаки. Мене нудить. Тіло з мене сміється: от тобі, соціалісте, от тобі, письменнику — високі почуття.

Симон. Він сидів на підлозі коридору, ноги розпростані, один черевик злетів. Шкіряний портфель — розкритий, книжки повипадали: Grammaire française, Littérature française, щось із Гюго. Наполеон із Полтави, блін.

Я підповз. Доторкнувся. Жар. Горить. Шкіра мокра й гаряча, як чайник. Ці самі крижані очі — невідомо куди дивляться.

— Сволота... — прошепотів я, не знаючи, до кого.

Взув.

Підняти — важкий. А я ж ще в крові, підбитий. Але я підняв його. Притис до себе. Чув, як б’ється серце. Чи моє, чи його — вже розбереш.

До екіпажу, на мороз. Швидше. Їдемо.

— До лікаря.

Ласий до грошей лікар. Не розумію жодного слова. Кричу:

— Ось — твої крони! Я з Києва! Лікуй давай! Все що є.

Він шипить, махає руками. Нарешті укол. Симон блідне, але очі ще закриті.

Додому, до мене. За вікном — будують собор. Святої Ельжбети. Гора каміння в ім’я великого кохання. Буржуйські забаганки. Краще б бідним роздали. Або дороги полагодили. Тої самої любові, що їй встромив різак в серце брудний чахоточний терорист прямо на вулиці. Королеві. Вбита брудним анархістом при свідках.

Симон кашляє, щось бурмоче на ходу. Половину не розумію. Скільки мов знає цей недовчений попович?

Удома.

Кладу на ліжко.

Холодний, вже не тремтить.

Волосся падає на чоло — знову. Довгі вії — навіщо вони чоловіку?

— Nascitur ridiculus mus… — шепоче.

— Що?! —

— Нічого. Просто — миша народилась, великий шум, а миша… Ювенал. Неважливо.

Очі розплющує повільно. Як ті, що прокинулись не в своєму житті.

— Ти...? — питає.

— Винниченко. Можна Володя. Твій рятівник.

— Та я читав тебе. Знаю. Мефістофель ти… — кашель. — Кирпата цього разу мене не забрала.

— Кирпата?

— Ну... смерть. Фольклор. Mors certa, hora incerta.

Я криво усміхаюсь. Так, саме час. Пити. Дістаю кальвадос із шафи. Дві чарки.

— За Різдво? — питає він.

— Я невіруючий — мені все одно.

— А я семінарист. Виключили за місяць до закінчення. П’ю для профілактики. Corpus meum sanat spiritus.

— Ти хворий прямо зараз, — кажу. Якого дідька мене трясе від того, що цей доходяга кашляє? Очі. Зараз вони знову змінилися на сірий, тепліший. Як тоді на трибуні. Треба дістати свої пензлі — я його намалюю.

Пирскає з мене.

— Татата. Різдво сьогодні — тільки в католиків. Наше ще не скоро. Однак колись і ми перейдемо на нормальний календар.

— Ідіот, — кажу, який ще календар, на себе подивися. Але сам сміюся. Мене аж розриває зсередини.

Шукає щось у портфелі. Нервує. Окуляри є. Але це явно не все.

— Що ти шукаєш? Я ж тебе з того світу витяг. Можеш вже сказати. Не чужі люди.

Він дивиться на мене, майже соромлячись. Дивне відчуття. Ми ж дорослі. Мені 24, а йому 25. (Мені казали, що він старший).

— Франко. Іван Франко. Запрошує. Тебе теж. Я сказав йому, що приїде найкращий молодий письменник з великої України. Мій друг! Я збрехав. Але вже не важливо.

Я завмираю. Чорт, ось воно, хапай. На відстані долоні. У вологій сорочці кашляє сидить. Ґудзик верхній відірвано. На твоєму, Володя, ліжку. Я дурень, гірше Голіцинського. Засунь почуття в дупу, Володю. Спершу Франко.

Він порпається у портфелі, кашляє, смикає окуляри.

— "Кобзар" тут лишу. І записка від Франка. Потім глянеш.

Кидає книжку на стіл.

Край ока бачу: на полях щось нашкрябано. Ламане, кособоке, «т» наче чорні хрести.

Не придивляюсь. Було не до того.

— Що я винен геніальному письменнику? — питає Симон.

І я думаю про всяке. Брудне. Як мінімум всі ті крони, що в мене були. Але вголос:

— Я ж Мефістофель. За життя — душу. Або що там у попівських дітей заведено.

Він сміється. Знову кашляє. Вправляє середнім пальцем окуляри. Сіпає збите волосся. Не знає що робити з брудним одягом.

— Я в боргу не буду. Ти ніякий не Мефістофель. Радше Свята Ельжбета, рятувальниця злиденних.

Продовжує знущатися.

— Цими перстами висвячую тебе, раб божий Володимир (так тебе звати насправді?) в праведники і призначаю кандидатом на беатифікацію.

— Amen et bene valete, — додає з натяком.

— А серйозно, вибач що зіпсував тобі вечір.

Хіба тільки вечір.

Я сідаю поруч. І раптом страшенно хочеться просто… спати. Цього разу — я зроблю все, як треба.

Болить підбите око. Треба бути обережніше з цими заміжніми коханками. А Симон кривиться своєю нахабною святеницькою посмішкою.

Свята Єлизавета, угорська принцеса. Вмерла в 24 від виснаження і пневмонії. Мені стільки ж. Присягаюся, я житиму довго.

## #3. Симон

Львів. 25.12.1904 р., одразу після 2ї глави

(Симон)

Сніг. Байдужий до всіх ваших бід. Може, й до моїх теж. Ніби хтось розпанахав подушку десь там, нагорі, та сипле. Місто мовчить. Тільки я, кашель, і пес десь бреше.

Ви ж хотіли, щоб я почав із лірики?

От і маєте.

Я йду. Каптур на голові, пальці побіліли, портфель під пахвою.

Цегляна голова. Мігрень.

Ладно. Поїхали. Чи це правда? Можливо. Але точно цікаво.

Виринає в пам’яті…

Кімната смердить. Не буду уточнювати чим, уявите самі. В кутку валяється жіноча панчоха. Одна. Порвана.

Ґвалт чи рейвах? Я не знаю.

І от вам картинка: одне ліжко. Одна ковдра. Ви ж самі робіть висновки.

— Ми ж не чужі люди?

На якусь мить простяг до мене лапи. Я закашлявся.

За хвилину він вийшов кудись. А я… схопився і тихо зник у темряві.

(Ви здивовані? Буває ж таке.)

Я не бовдур. Весь виступ я його бачив. Сидів, свердлив. Може, ще й думав, що непомітно.

А тепер те, навіщо ви тут.

“Сповідь полтавської галушки”.

Будемо знайомитися. Про Володю я вже сказав.

Тепер освіта. Семінарія. Вчили слово Боже. А заодно били різками. Обливали і на мороз. На горох колінами.

А знаєте ніжну любов попів до хлопчиків?

Ні?

В нашій семінарії було не гірше за інші. Але і не краще. Всі звикли, що діти зникають. Один хлопчик втік і втопився. Інший розчинився без сліду. А скільки їх мовчить?

Проте я мав козир. Дядько рідний Устим — Єпископ Сильвестр, старший по народній освіті в Київській губернії. Наші мене не займали. Не всім так щастило.

Чого ж вигнали? За місяць до завершення відрахували. Мазепинцем назвали. Терористом. І це був тільки перший суд. Видали вовчий білет.

Зараз я вже загальноімперському розшуку. Пішов на підвищення. Втік. Галичина. Львів і закордон — дивне поєднання.

Куди ж без згадки про батьків.

Ось.

“Симоне, ми тебе любимо. Хочемо тобі тільки кращого.”

Виходить, правда, як завжди.

У вас не так?

Але в мене з обтяжуючими обставинами.

Дід заснував Іонівський скит і обитель в Києві на Видубичах. Має бамагу від государя-імператора. А прабабка взагалі аж три монастирі спромоглася заложити. Мені готували шлях. Мав носити шапку архієпископа.

Знаю-знаю. Це теж.

Якщо не целібат і не в рясі — то “Плодіться і розмножуйтеся”. Без упину.

Уявіть. Я ж не бачив мати без дитя.

Або всередині. Або на грудях. Повсякчас.

Семеро нас, малих, вижило, двоє ні. Скільки було ненароджених — не відаю.

Хата мала. Ввечері після молитви.

Щоденна програма з антрактами.

Батьківські любощі… (Щоб ми привчалися). Дякую за освіту.

Тато займаються довозом. Тримає кілька екіпажів, які розвозять пасажирів по Полтаві.

Володя. Він тепер вирішив, що я йому зобов'язаний. Хай почекаємо трохи.

У мене навіть прізвище зі значенням

Від «петля». На Великдень приїжджав дід і розповідав про козаків. І нашого пра-пра-, який випутався з петлі. От того і прізвище. Цей номер — щороку. Вивчив напам'ять.

Ладно. Всяке бачив. Всяке вже було. Без грошей можу. А без волі — ні. Рабів у роду не було.

Володя цей. Кажуть всі, що геній. А ви теж такої думки?

Тут, у Львові, наприклад. Професор Грушевський: “Симоне, Чикаленко мене особисто прохав за нього. Такий простий, талановитий хлопець, треба допомагати земляку.”

Допоможу. Тільки цим і займуся. Більше ж нема чого робити.

Хочете послухати про “Львів — український П'ємонт?”

Або про каву?

Чи цікавіше те, що було в сортирі?

Я ж просив про допомогу. Викликати лікаря. Він мене не зрозумів. Не чув мого «Відчепися!». Просто тяг, як річ. Це було гидко. Я це запам’ятаю. Я вмію пам’ятати.

Отямився. Бачу, вже в нього вдома. Під чимось. Щось мені кололи. Голова плила.

Ви б що робили?

Ахаха. Ну я знаю. Ви чекали. Зараз він розплющить очі і… Ні.

Я зіграв ролю. Я ж актор взагалі.

Я добре граю. Як треба. В семінарії постійно на сцені. Вистави наші були… ого-го. Навіть Джульєтту можу.

Навчився різними мовами. Грецьку і латину в семінарії. Французьку вчу. Німецьку вже знаю. Бо війна близько. Відчуваю. Стануть у нагоді.

І в бібліотеці беру, і купую. Книжки про ораторське мистецтво. Навчаюсь тримати публіку. Мені треба. Зараз я тільки пишу статті. Виходить таке собі. Якщо чесно.

Але це ж початок?

А скоро вони стоятимуть і слухатимуть. Мене.

А Франко… Божество в моєму пантеоні. Одразу за Шевченком. Але того я вже не міг застати. Ходжу до них у маєток. Буває, сидимо до ранку. Він же не до всіх так. Мені пощастило. До речі, один знайомий каже, його батько дружив з Шевченком. Думаю, бреше.

Володі сам Франко нецікавий. Він хоче рецензію. Визнання великого письменника. Знавця душ і майстра слова. А ще краще, дві рецензії.

В мене є мета. Я знаю, чого хочу.

Зараз я в соцпартії. Інших все одно нема. Партії — це пил. Міхновський мені таке казав. І пішов з нашої когорти. Вища мета: українська держава. Буде треба, помру для цього. А поки мушу грати. Щоб вижити.

Так, політика поперла. А терпіть. Бо це теж важливо для сюжету.

Харлампійович (Чикаленко) може, візьме мене до себе в редакцію. Буду журналістом. Але шлях до нього лежить через Володю. Письменника-генія.

Чому я посміхнувся? Бо я вже, в 25, пишу непогано. Verba volant, scripta manent. Принаймні Франко так каже.

Тлумак. Мені ж не можна сміятися. Один зуб — сколений. З бійки. Ще в школі. За малих, яких лупцювали старші в бурсі. Я захистив. Назвали мене “єврейським батьком”. Їх всі били. А я захищав.

Не можу стерпіти, коли ображають слабших. У мені щось ламається, як чую писк беззахисного. Навіть звіра. А як це дитина — то все. Більше себе не контролюю. Зло треба ламати. Прямо, різко, без зволікань.

Досі не відпускає.

Симоне, витруси це все з голови.

Придумав собі борг. І оце “нечужі люди”. Хай забирає. Грошима. Твоє щастя, що я був без зброї.

Хочу їсти. Але я можу тільки влити в себе те, що хлюпається в моїй похідній манірці.

Намацую в кишені ще дещо — засмальцьований папірець. «Ну що, коли йдемо до Франка?» Від цього почерку мене вже трусить.

Знаю його, як облупленого. Буде йому. І Франко. І рецензії.

Як там у нас в семінарії казали.

Володя. Присягаюся тобі всіма святими всіх святих престолів: ти в мене отримаєш таке Золоте копіє, що сто років не забудеш.

Плюнув. На сніг. Я вдома.

Дочитали нудний монолог.

Тримайтеся.

Далі буде цікавіше.

P.S. головний герой мусить представитись.

## #4. Вілла. Франко

I. ПАНІ ФРАНКОВА

Січень 1905 р.

Львів, вул. Понінського (нині І.Франка) 150-152

Зараз в будинку Музей.

Вулиця Ponińskiego дихала січневою зимою: рипучою, терпкою, напруженою. Сніг тріщав під ногами. Перед чорною кованою брамою вілли, збудованої в швейцарському стилі, Симон на мить зупинився.

За парканом від Франка мешкав той, хто мав ключі від Києва: Михайло Грушевський. Франко звів віллу на його садовій ділянці, бо професор сам запропонував стати сусідами.

Маєток був новий, лишень кілька років як збудований. Висився на Софіївській горі, мовчазно і гордо.

Симон вийняв срібний кишеньковий годинник із чорним вензелем S.P на кришці глянув на стрілки і скривив губи.

Його погляд був холодним, наче мороз над ставком. Володі ніде не було видно.

"Запізниться. Йолоп. Ото так йому воно треба."

Одним рухом відчинив браму й переступив поріг. В домі було прохолодно. Єдиним теплим місцем була їдальня.

— Прошу вас, мій любий Симоне! — голос пані Франкової огорнув теплом, але в ньому жила легка туга.

Він уклонився глибоко, без жодної поспіхом вивченої метушні. Легким дотиком узяв її руку, і так само легко, без тіні фамільярності, торкнувся до неї вустами.

Очі підняв півпоглядом, а усміхнувся кутиками, вишукано, наче виконував давній ритуал.

— Пані Франкова, прошу прийняти цей маленький гостинець, — промуркотів він, простягаючи жерстяну коробочку, прикрашену пухкими янголятами в білих перах з арфами в руках. — На згадку про наше Різдво.

Пані вдихнула аромат і на хвильку справді всміхнулася тепло.

— Та такий вже ви гарний кавалєр... Мовби львів’як справжній!

А в глибині її усмішки тремтіла туга по рідним краях.

— А на Полтавщині — там інше небо. Інше серце, — сказала вона.

— Там, де коріння, — тихо відгукнувся Симон. — Ваше і моє.

В домі було тепліше, ніж надворі. Він роздягнувся невимушено. Кожен рух був контрольований, мов добре вивчена роль: темно-сірий жакет, камізелька кольору черненого срібла, що так пасувала до його попелястого волосся, вузькі штані, модні мешти.

Пані Франкова вмостилася поруч із чашкою herbaty z liści malin в руках, оточила його запахом літа.

— Такий файний едукований хлоп... А не маєте якої кобіти, пане Симоне? — запитала вона, тепло і з ноткою материнського піклування.

Симон чемно усміхнувся. Легким, машинальним рухом змахнув пасмо волосся назад, поправив окуляри.

В голові промайнуло:

“І знову це питання. Яке пані діло, з ким я на ліжку? Зарано ще.”

— Не маю, пані, — чемно відповів він уголос.

Ольга нахилилася ближче, стишуючи голос:

— Невже шукаєте якусь революціонерку?

Симон на мить задумався, і на його обличчі миготнула глибока тінь. Тут у Львові він дійсно був самотнім. Нікого не було. Хіба разові.

— Ні. Знайду таку, як Ви, пані Олю. З нашої Полтави. З серцем. З силою.

А в душі стукотіло:

"Хто мене прийме з усім? Жандарми на хвості, чужі документи… Якщо навіть знайду когось, не зможу одружитися бо документів нема.”

Пані засміялась:

— Візьміть ще конфітюру з полуниць!

Симон прийняв маленьку баночку, сховав її в портфель обережно, ніби це була реліквія.

Тепер уже Симон достеменно знав: Володі не буде.

А тоді двері вітальні вибухнули рухом.

> ПРИМІТКА. Ольга Хоружинська, зі шляхти, з Полтавщини. Познайомилася з Франком, коли тому було 29. С.Петлюра одружиться на Ользі Більській, зі шляхти, з Полтавщини. На момент зустрічі йому буде 29.

О. Хоружинська не була прийнята галицькою громадою, її звали “москалькою”. При цьому була активною, видавалася. В т.ч.перевозила заборонену літер. на Наддніпрянщину.

II. ПЕТРО

У кімнату влетів Петро Франко — худенький, схожий на матір, з розтріпаним волоссям і величезними світлими очима, що ловили кожне світло.

— Пан Симон! — вигукнув він, кидаючись до гостя.

Симон встиг лише зняти окуляри й поставити їх на стіл. Вмить змінився. В очах з'явилася тиха, срібляста теплота.

— Обережно, Петрусю, — усміхнувся він, лагідно.

Петро обійняв його міцно, щиро, з тою дитячою довірою, що її не купиш.

На порозі стояв сам Іван Якович, мовчки спостерігаючи.

— А ви колись стріляли? — випалив Петро.

— Тільки словами, хлопче, — усміхнувся Симон.

— Але війна буде? Пан Володимир, Шухевич, казав, що неодмінно.

— Так. І революція. І знову війна. — запевнив хлопця Симон.

— А ви, пане … воюватимете? — Петро стишився. Світлі очиська блимнули.

Симон на мить страшно театрально насупив брови:

— Будеш забагато знати — рано зістаришся!

Петро розсміявся.

— Але ти, Петрусю, будеш літати! Це я тобі кажу.

— Літати?..На чому? — пошепки перепитав Петро.

— От Сам вирішиш, і мені розкажеш! — підморгнув Симон.

Франко за спиною буркнув:

— Ну ти, Симоне! Крила малому пришиваєш.

— Львів буде Україною? — випалив Петро ще.

Симон повільно кивнув:

— Львів і так Україна. Просто не всі ще про це знають.

Малий нічого не зрозумів, але лишився вражений.

> МОНОГРАФІЯ. П. Франко 1.12.1918 р. організував перше в іст. У. військ. літунство (авіацію) ЗУНР. 50+ бойових вильотів. 1919 р. гол. Директорії УНР С. Петлюра присвоїв П. Франку чин полковника і вручив іменну шаблю (імов. ще револьвер).

> ПРИМІТКА. 1911 р. студенти П. Франко та Іван Чмола засновують ПЛАСТ. Є. Коновалець та І.Чмола в Києві — фундатори С.Стрільців, під патронатом С.Петлюри.

> ПРИМІТКА 2. І.Франко буде похований в раритетній вишиванці В. Шухевича.

III. ФРАНКО

Малий зник.

Почалася доросла розмова.

— Симоне, що розсівся. Давай, веди за собою. Хоча б мене. — гримнув класик.

Вони пройшли до кабінету. Симон тримав двері, причинив їх за Франком. За ними до кабінету забіг рудий кіт.

“Це мій лікар, Мурлика”, казав Франко щоразу. Рудий до рудого.

Кабінет пахнув деревом, папером, пилом старих видань. Лямпа на столі прожектувала хаос рукописів.

Франко присів за стіл:

— А де твій друг? — спитав майже весело. — Той безцінний неогранений діямант, якого хвалив Грушевський, а Чикаленко сльозу пускав?

Симон усміхнувся кутиком губ. Майнуло в голові: “Той “друг” в штани напудив. Страх, що хтось побачить його єство, виявився сильніше, ніж прагнення рецензії. Ганьбисько”.

— За мене Грушевський теж скаже. І Русова. Друг мій страждає, я думаю. В веселій компанії, з лярвами. — докинув хлопець.

Франко, ще не встигши всістися, махає люлькою:

— Біс із ним! Поки не почали… Ти ж, Симоне, знаєшся із тим недоумком?

Симон спокійно:

— Яким саме?

Франко, хмикнувши:

— Та з ким же ще? З Максимом тим клятим, Славінським!

Симон кутиком вуст:

— Знайомий, але то тілько будуча робота, як пощастить. А що?

Франко сів за стіл. Рудий хвіст стрибнув йому на плечі. Іван Якович розводить руками, іронічно:

— Дай єму копняка по сраці… воно сі дурне на цілу голову. Лесю втратив! Стільки літ минуло по ньому — сама шелупонь коло неї. Казав їй: єден Максим вартує. А він, десять років до неї що… Весну вони стояли і слухали…

Кіт на плечах уважно дивиться на господаря. Той стукає кулаком по столу, сердито:

— А тепер вона взагалі си вчепила в того Квітку паскудного. Господи, злізь та подивися!

Симон рівно, немов ставлячи противагу:

— Бачив Максимову жінку. Годна.

Франко зітхає, але ще раз рубає:

— Може й так, може й так… Але Лесю втратити — що об дуба головою. Не забудь, Симоне: скажи єму, що він козел.

Симон кивнув і засміявся, перекаже неодмінно, якщо побачить, або в Києві, або в Пітері.

Симон їде додому. Він фізично відчув це солодке відчуття тепла аж до пальців на ногах. Рідний Київ.

Рудий нахаба остаточно заснув на плечах живого класика. У повітрі завис густий дим.

Франко крутив перо в руках.

Тон його різко змінився:

— Обмізкував? То на що ти підеш заради мене?

Симон глянув прямо в очі:

— Я готовий.

Франко уважно подивився.

Це не була відповідь на його питання.

Але теж прийнятно.

У кабінеті, поміж книжок і тютюнового диму, згустилась тиша.

> ПРИМІТКА. 1902 р. дім Франків першою відвідала Леся Українка. До матері вона писала: «Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі».

> ПРИМІТКА 2. Музикознавець Климент Квітка записав на фонограф голос І. Франка, ми його можемо чути сьогодні. В 1917р. член Ц. Ради, заст. ген. секретаря судових справ.

## #5. Львів. Раб Божий

Львів. Січень 1905р.

(Володя)

Квартира Володі

I. МАРЕННЯ

Час провисає в повітрі.

Загнав себе в кут. Не може він бути сильнішим.

Це я. Це моя роля бути першим!

Я сидів на тому тухлому з’їзді паяців і все бачив. Публіка хоче слухати ЙОГО.

Не мене, письменника, генія, якого сам Горький похвалив (отримав листа: обіцяють гонорар, запрошує до себе!).

А його, Симона-недоучку. Сірого. Ніякого.

Я. Повинен.

Бути.

Першим.

Головним. Єдиним.

Не він.

З його блідою шкірою. З його потертим одягом.

Я знову це відчуваю. Його нерв. Сухожилля. Безволосе дихання тонкої випещеної попівської шкіри.

Дух тютюну і чогось мені невідомого. Та ніч, різдвяна.

Нині цей запах закарбувався в мені гірше всякої сургучової печатки.

Хочу залізти всередину. Не в тіло. В голову.

Його воля — моя. Щоб його думки — мої.

Зламаю ребра. Виверну шию. Бо слабший. А я можу.

Дивлюсь у шклянку: він сміється. Вправляє свої попелясті пасма.

Крижаний блиск. Вуста. Що чоловіку не пасують.

Я вию. Всіма нутрощами.

Хотів бути письменником. Дурень, підпис змалював з Шевченкового.

Хотів стояти поруч із клясиками. Був за крок від мрії. Франко. Я мав шанс. Сам все зруйнував.

Злякався до дрижів.

Не пішов. Якби був там, Франко би все побачив.

Хто б я був після цього?

Біль всередині. Пекло в роті. Кислячина під язиком.

Кірки сперми й запах поту на пом’ятому невипраному одязі.

Гидко. Сам собі огидний.

Ти хотів слави, Володя. Отримав ганьбу.

Череп тріщить, мов перестиглий херсонський кавун у вересні.

Він до мене приходить, щойно заплющу очі. Вночі. Іноді в одязі. Іноді без.

В окулярах. Вишуканий. Страшний.

Який я йолоп. Обірви це в собі, Володю. Припиняй.

Справжній письменник повинен страждати, але чи настільки?

Я намагався писати. Кілька малих форм: есеїв, оповідань. Заробити копійчину. Відволіктися.

Так ні.

В кожній дитині, хлопці, жінці я описую ЙОГО.

Він дивиться на мене з кожного написаного рядка.

Жінки. Йдуть перед очима суцільною розмазаною лентою.

Всяка — його примара. Поштовхами втомленої плоті я намагаюся вичавити його з себе.

З кожною. Марна справа.

Чим гірше, болячіше буде їй — тим легше мені.

Але забуття триває лише мить. Далі все по колу.

Худі, товсті, юні, старші — мені все одно.

Оця сьогоднішня, служниця. Ласі стегна, повні груди, темне волосся, як у мене.

Кінчив. Витер. Вона дивиться. Кажу: сама ж прийшла.

Ось твоя зарплата за місяць. Забирай. Це рівноправ’я.

Вона мені тіло — я їй гроші. Не моя біда думати, чи їй щось не так.

Відкинута в кутку книжка розгорнута на підлозі. “Кобзар”.

Знову ці літери.

Закладка — вишивка. Відкрив:

…Повіє вітер з Холодного Яру...

Що в цій дурній попівській голові — мені невідомо.

Я заплющував очі — і бачив його обличчя.

Коли пив — пив його дотик. Коли блював — блював його ім’я.

Ім’я в нього дійсно мерзенне. Не наше. Чуже.

Хочу прорватися крізь камінь його думок.

Хочу його сни. Його страхи. Його сумніви.

Хоча ні. Він, певно, не сумнівається.

Я завжди бачу людей. А тут — ні.

Все. Служниця пішла. Гримнула дверима. Йди до бісової матері!

А я лишився. Оголений на підлозі. Заснув, притулившись до стіни, впершись у вологу подушку.

II. РУКАВИЧКИ

Розплющив очі.

Сходить зимове сонце.

Напівсиджу, напівлежу на підлозі, спиною до шорсткої стіни, прикритий якоюсь ганчіркою.

Тіло — мішок із брудом.

Мав би мерзнути — підлога застуджує кістки, але щось горить, пече, обпікає нутрощі зсередини.

Мої масивні пальці безпорадно лежать на колінах.

Дивлюсь на них — і відчуваю огиду.

Вони повинні записувати мої думки, тільки де їх взяти?

Ранковий пульс внизу живота, між ніг — все як завжди.

Заплющую очі. Відчайдушно. Втекти. Загасити сором і спрагу.

Але пізно.

Беззвучно прочиняються двері.

Невже я якійсь дівці дав ключа?

Погано бачу після вчорашнього. Розмита тінь падає на мене.

Впираюся поглядом у чорні високі чоботи. Прямо біля мене.

Підводжу чавунну голову.

Симон стоїть наді мною.

Не впізнати. Світле волосся зачесане назад. Темно-синє приталене пальто, як з картинки, з хутром на комірі.

Руки. Чорні шкіряні рукавиці. Пальці туго обтягнуті строченими по шкірі швами.

Між рукавами і чорною шкірою білішають зап’ястки.

Він нікуди не поспішає.

У лівій руці тримає лист розгорнутий — той самий, від Горького, лежав на креденсі.

“...Наконец-то, Володенька, вы согласны писать для всех, на всем понятном языке! В честь такого события повышаем вам гонорар! Не обессудьте! Будете у нас, на Капри — заезжайте!”

Симон повільно підносить праву руку до губ.

Сині очі на мене.

Міцно стискає зубами самий кінець середнього пальця.

Різкий порух руки вниз. Випльовує рукавицю.

Перекладає лист у праву руку.

Білі, тонкі, випещені пальці. Чисті. Делікатні. Оксамитові.

Я застиг. Моє тіло зраджує мене вдруге: пульсація між ніг стає нестерпною.

Сором забиває дихання.

Він дивиться на лист.

На мене. На моє збуджене єство.

Погляд ковзає повільно. Холодний. Невблаганний.

І тоді ще повільніше опускається навприсядки.

Коліна розведені.

Фалди вовняного пальта м’яко осідають на паркет.

Чоботи риплять, мов натягнутий нерв.

Обличчя навпроти мого.

Очі в очі.

Все стискається в одну точку. Пульсує. Б’є. Рветься.

Я захлинаюсь соромом. Страхом.

І в цій тиші я кінчаю.

Як баба, сказав би мій батько.

І мав би рацію.

Йому байдуже.

Він встає. Рух плавний, стриманий.

Коли він вирівнюється, бачу: в його очах — суцільна крига.

Чиста. Рівна. Непробивна.

Ні гніву. Ні жалю.

Він рве лист на шмаття — спокійно.

Папір сиплеться на підлогу попелом.

Струшує руки.

Наче скидає з себе чужу гидоту. Дивиться згори на мене.

Порожньо.

І каже сухо:

— Вставай, раб Божий Володимир. Революція почалася.

У цих словах немає ні прощення.

Ні запрошення.

Тільки вирок.

> ПРИМІТКА. Революція 1905 р. почалася 22 січня розстрілом мирної ходи (200+ убитих), що вимагала поліпшення економічних умов. Очолив і повів людей випускник Полтавської семінарії Георгій Гапон.

> ПРИМІТКА 2. Згадки про неповну освіту С. Петлюри (Полтавська семінарія) постійно трапляються у В. Винниченка. Сам Винниченко також не мав повної освіти: був виключений з Київського університету на 4-му семестрі.

> ПРИМІТКА 3. Революція відкрила українцям вікно можливостей.

## #6. Опера

Львів. 1905 р. , січень

Великий міський театр

(Зараз Львівська національна опера)

I. РАДОЩІ І СТРАЖДАННЯ

Пара сезонів від відкриття. «Радощі та страждання» на фронтоні дивилися вниз, зустрічаючи галицький ярмарок марнославства.

Партер дихав, як величезне тіло.

В ліфах здіймалися груди, вологі від духоти, шкіра парувала під сталевими каркасами. Спідниці шелестіли, тісно терлися панчохи з прошитими коронками, ковзали мережива панталонів. Перуки хиталися, білі сітчасті рукавички спадали брижами на лікті й фіксувалися золотом на зап’ястях.

Било в носа прямо з дверей: жіноче тіло з-під корсетів, солоний чоловічий мускус, сперма, всотана у фраки й марно глушена парфумами. А зверху над усім цим тягнувся шлейф різкого анісового абсенту.

У фойє проходжали хлопці з шампанським у келихах «марія-антуанетта» за формою грудей обезголовленої королеви. Піна сповзала по склу, бризки осідали на сукнях.

І все це: груди, волосся, панчохи, піт, сперма, пудра, абсент, шампанське, збивалося докупи, розповзалося по ворсових хідниках і коридорах, текло сходами, наче по венах, аж до самих лож.

На оксамитовому бар’єрі лежала тонка лорнетка кольору кістки. Симон час від часу знімав окуляри й, примружившись, споглядав униз на всю цю буржуазну наволоч. Володя ж крадькома зиркав на нього.

Їх було тільки двоє в ложі. Тій самій, що біля сцени, на рівні партеру: ти серед усіх, але трохи вище. Прожектори висіли зовсім близько, чорні й ніби заряджені, але світло ще не ввімкнули. Вистава не почалася. Вони чекали.

Симон спокійний і сконцентрований.

Кіт, що готує кігті до стрибка. Як зараз впорається, вирішиться все.

— Готовий споглядати буржуазну розпусту? — кинув Симон напівусмішкою. — Tannhäuser Вагнера, між іншим.

Володя згорнув пальці на ніжці бокала. Один уже був у ньому, другий напрошувався.

— Мене буржуазний театр не цікавить. Я створю новий. Соціалістичний. З Горьким.

— Mais oui (фр. Ну так), — розсміявся Симон тихо. — Уже бачу першу афішу.

Володя ковтнув повітря.

— То про що цей "Тангойзер"?

Симон відкинувся на спинку крісла. Тонкі окуляри блиснули в півтемряві. Манжет, рука, цигарка між пальців пішли вниз.

— Про гріх, — байдуже зронив він. — І про спокуту.

І саме в цю мить оркестр ударив першими акордами. Зал здригнувся. Симон витримав паузу, не поспішаючи, даючи музиці розгорнутися, і лише тоді продовжив.

Примружився. У голосі його з’явилося чуже, не-своє — ніби йому самому стало тісно в цій темряві.

— Лицар Тангойзер служить Венері. Палає тілом. Оргії в печерах.

Коханки.

Коханці.

Обирай, все для тебе.

Він гуляє так, що чорт би взявся за голову. А тоді раптом хоче назад. До людей. До чистоти. Повертається. І співає... про гріх.

Пауза.

Володя ковтнув ще раз. Запах Симонового вовняного костюма збивав усю увагу.

— Його виштовхують, — сказав Симон майже ніжно. — Всі. Вигнанець. Навіть серед вигнанців.

Його голос обволікав, ковтав, пестив. Володя не витримував. Що за клята театральщина?

Симон спокійно затягнувся. Випустив дим — повільно, ніби продовжуючи фразу.

— Одна тільки людина молиться за нього, — продовжив Симон, відвівши погляд углиб залу. — Прекрасна чиста Свята Ельжбета. Вона плаче, аж поки вмирає. Її смерть — його спасіння. Deus ex machina.

Симон прицільно навів свій крижаний погляд на Володю. Крива посмішка. Володі стало дискомфортно.

— А твоя перша п’єса буде про що?

Володя випрямився:

— Про нову людину! Про боротьбу класів! Нове суспільство!

На сцені арфа ридала. Венера співала так, що навіть мармурові янголи зітхали б.

Симон опустив погляд. Вії відкинули тінь на щоки. Він був спокійний. Трохи подався торсом до Володі:

— Напиши, — тихо сказав він, — про генія, який купує жінок, бо боїться побачити їхні обличчя після того, як роздере їм тіло. І називає це коханням. Про того, хто продав москалям за тридцять срібняків не тільки честь, а й пам’ять усього народу.

Легко.

Швидко.

Як кінчає.

Хоча ні.

Кінчає геній не легко.

Володя здригнувся. Краватка на шиї відчувалася петлею.

Втікти. Негайно.

Але треба сидіти.

II. ВОЛХВИ

У ложу ввійшли троє.

Повітря враз стало важчим, густішим.

Першим ішов Грушевський — об'ємний, поважний, з густою бородою і запахом дорогого тютюну.

Поруч Степан Федак: елегантний, вишукано вбраний, із самовдоволеною посмішкою чоловіка, якому світ належить за правом народження.

І за ними Володимир Шухевич: пан солідного віку, проте стрункий, із золотим лицарським хрестом, який блищав на грудях, мов запізніле сонце.

Симон підвівся. Максимально шанобливо.

Вправив рукою зачесане за вухо волосся. Загасив цигарку.

Легко увійшов у роль чемного господаря, ніби давно чекав на цю трійцю.

А Володя дивився на цю хвалену поважність і думав: мерзота.

Навіщо вони тут?

Як їх виперти?

— Панове! — промуркотів Симон, із легкою, майже грайливою іронією. — Цвіт Наукового товариства Шевченка! Fiat lux!

Федак, лукаво посміхаючись, розвів руками:

— Ледь тебе знайшли! Що, янголів у ложах ловиш?

— А може, вітер змін, — підтримав жарт Шухевич, поправляючи рукавички.

Федак, приглядаючись до Симона:

— Чув, Симоне, що ти збираєшся одружитися на моїй Олі?

Володя ледь помітно здригнувся. Що за. Оля. Його грубі пальці вчепилися в підлокітник.

Симон бездоганно невимушено посміхнувся:

— Пане, Ваша Оля має дев’ять років. Я дітей люблю, je vous en prie, але не настільки.

Сміх гостей перекотився ложею, як легкий шквал. Грушевський плеснув в долоні.

Володя сидів, почуваючись, як тріска у потоці.

Ненависть накотила, чорна, липка.

До них усіх. Волхви. Кляті.

Старі х#ї. На смітник історії.

Він вже не питав, нащо вони припхалися.

Зараз вже: як вижити тут і зараз?

Може, швиденько в буфет?

Влити в себе абсенту, аби прибило цей свербіж в жилах.

Хоч на півгодини, аби стало тихіше.

Тим часом Симон плив хвилею насолоди. Федак добродушно ляснув його по плечу, як нагороду.

Шухевич, потиснувши Симону руку, додав:

— І Чикаленкові передай вітання! Хай і собі до Львова загляне, як буде ласка. Малого Романа провідаємо заодно.

— Романа? — перепитав Симон, із живим щирим зацікавленням.

— Онук. Щойно народився. Міцний хлопець, як і належить.

Симон нахилив голову, вклонившись глибше, ніж вимагала церемонія:

— Нехай росте здоровенький. І на славу нашому краю.

Симон знову обернувся до Шухевича і з тією самою м'якою, колючою чемністю кинув:

— А ще, пане, якщо маєте час — поясніть, будь ласка, Володі, що лицарський хрест — це не буржуазна туфта, а справа честі.

Володя смикнувся.

Із куточка ока він бачив, як Шухевич усміхнувся тепло, майже співчутливо.

— Колись поясню, — пообіцяв той, і підморгнув Симону.

Симон, з легкою усмішкою, нахилився до Грушевського:

— Як ваша праця, професоре? Не втомили вас монголи?

Грушевський зітхнув, добродушно:

— Лізуть з усіх шпарин, Симоне. І в літописах, і в реальному житті.

Володя, що досі ковтав ігнор мовчки, раптом буркнув уголос:

— Побачите ще, колись і моє ім’я буде в працях по історії! Марксизму. Соціалізму.

У ложі вибухнув тихий, ледь стриманий сміх.

Федак пирснув у рукавичку.

Шухевич хмикнув, удавано серйозно:

— Надрукуємо окремим додатком. Мрії ідеалістів.

Симон тільки усміхнувся тонко, майже невидимо. Гості пішли.

Володя сидів поряд — дерев'яний, гарячий від сорому.

І від чогось іншого, що лоскотало під шкірою, свербіло під грудьми, змушувало раз за разом ковтати повітря.

Музика на сцені наростала. Оркестр налягав на струни, як кат на шию засудженого.

III. АНТРАКТ

Бризнуло світло. Заболіли очі.

— Я швидко, — кинув Симон, підводячись. — Треба дещо уточнити у митрополита. Теологічні питання. Ах, а ти ж атеїст.

Володя лишився сам.

Антракт був довгим. Часу мало вистачити.

Він вже мав план:

встати,

вийти,

першу-ліпшу затиснути в коридорі, в темному куті.

Далі сортир.

Все як завжди.

Підняти спідницю, розсунути ліф.

Повідривати ті кляті застібки.

Панталони вниз.

Увійти.

Треба.

Прямо зараз.

Без зайвих рухів.

Швидко.

Зняти свербіж, аби нарешті відпустило.

Володя вже навіть намітив кілька варіантів в спідницях.

Ота, біля колони.

І ота друга. Десь її хахаль пішов.

Поки не повернувся.

З якоюсь точно вийде.

Є хвилина.

Гайнути в буфет, прихопити два келихи.

Собі і спідниці.

Хутко!

З буфету Володя біг.

Стрімголов.

До якоїсь з двох варіантів.

Через фойє.

І саме там побачив Симона.

Поруч митрополит Шептицький.

Симон стояв в своєму костюмі.

Рука в кишені.

Інша з якимись паперами.

Голова похилена.

Шанобливо. Зачесаний.

Поруч Владика Андрей.

Масивний. Високий. Старший.

І з ним поруч оцей огризок в окулярах.

В костюмчику.

Весь такий інтелігент.

Вони розмовляли.

Його Преосвященство і сіра моль.

Серйозно, спокійно.

Як рівні.

Латинкою. Грецькою.

Владика посміхався Симону.

З чимось навіть погоджувався.

У Володі опустилися руки.

Усе. Ніяких спідниць. Ніякого сортира. Ніякого виходу.

Обидва бокали, що були у Володі в руках, влив в себе.

Пекуча рідина побігла всередину горла.

Одного Володя не міг зрозуміти.

Дівок тут — що гною.

По десять на кожному кроці.

Будь-яку можна взяти.

А цей вилупок в окулярчиках надає перевагу старцям в орденах і з хрестами на пузі.

Якого біса Симону не чеше в паху?

IV. ЛИСЕНКО

Симон повернувся.

Тихо. Вільно.

Разом з ним у ложу увійшов Микола Лисенко.

Володя отетерів. Не повірив власним очам. Той самий Микола Лисенко. Корифей. Символ.

Батько української музики.

Жива легенда.

І знову біля цієї полтавської посередності.

Володя сидів у тіні, намагаючись збагнути, як це можливо.

— А ви тут що робите? — вирвалося у нього.

Лисенко розсміявся.

Симон був тоді нікому не відомим бурсацьким хлопчиськом, коли Лисенко вже блищав в імператорських театрах.

Якого дідька?

Ті двоє перекинулися кількома легкими жартами. Говорили про Полтаву. Про якийсь “той” вечір.

Лисенко сміявся. Симон усміхався у відповідь коротко, стримано, щиро.

А Володя відчував: він тут зайвий.

Музика ставала все гучнішою.

Арфа захлиналася від болю.

Лисенко прощався.

Симон кланявся. Обіцяв приєднатися до якогось київського театру. Володя не розчув. І передавати привіт якомусь Кошицю.

Хто такий, в дупу, той Кошиць?

V. ДОНЦОВ

Володю нудило.

Чи то від вина.

Чи від неспроможності втекти і звільнитися з цієї петлі на шиї.

Двері клацнули. Знову.

Та скільки можна?

Чергова стара пика?

Але ні.

Хлопець. Стрункий. Темний. З поглядом, гострим, як лезо.

Навіть взимку він не розплескав своєї засмаги.

Симон підвівся одразу. Усміхнувся широко, тепло.

Почали обійматися.

Тьху.

— Донцов! Мелітопольська черешня! — радість бриніла в симоновому голосі.

— Ти мене ще персиком назви! — зареготав Дмитро. В очах блиснуло нахабне, юнацьке.

Володя аж стиснув зуби. Не витримував цього сміху, цього легкого хлопчачого під’їзду.

Донцов був молодший на два роки. Новенький у партії. Та вмів подавати себе так, ніби вони з Симоном ще з одного двору.

Вони заговорили впівголоса, з усмішками, з тим самим «на пів слівця», яким хлопці перемовляються на вулиці.

— Свобода починається з просвіти…

— Заборонені видання…

— Перемишль…

— Світ загине, а справа залишиться…

Кивали. Сміялися очима. Володя сидів збоку, наче чужий на весіллі.

Їхня спільність різала його, як ніж по сухожиллю.

Володя лишався осторонь.

Ніби невидимий.

Їхня єдність била його в обличчя.

Їхня спільність розривала груди.

Кожне слово було шпилькою. Кожен погляд батогом. По Володі.

На сцені Венера вабила.

Свята Ельжбета ридала.

Скільки в ній тих шмарклів?

У голові клекотіла густа манна каша. Спирт дер судини.

А Симон усміхався.

Пригладжував білявого чуба.

Лагідно. Спокійно. Тримав Дмитра за руку.

Як скарб якийсь.

Як старший брат, що знайшов гідного собі молодшого.

Навіть не згадав про Володю.

Для Винниченка Донцов був такий самий псевдосоціаліст, як і Симон.

Два павліни з пафосними балачками про націю.

Два будяки, що приліпилися до його партії.

Володі стало тепло там, де не треба.

Ще трохи і катастрофа.

Краще биття, ніж ганьба.

Симон вже його всього бачив.

До решти.

Але ж це ще один.

Володя підскочив.

Він більше не міг.

Краще хай все вийде через кулаки.

Він ударив Дмитра.

Той навіть не відступив.

Тільки підняв брову й усміхнувся тією самою саркастичною гострою посмішкою, що роздирала гордість.

Симон сидів у кріслі. Лінивий.

Розслаблений. Холодний.

Байдужий до бійки.

Не цікаво.

Навіть не поворухнувся.

Тільки кинув рівно, байдужим голосом:

— Жоден Харлампійович не накаже мені терпіти таке бидляцтво.

Донцов повернувся до Симона:

— Я свої висновки вже зробив. На тебе, Симоне, завжди можна розраховувати. На відміну від... З мене, як завше. Кальвадос чи бурбон? Ладно. Розберемося.

Не договорив.

Поблажливо кивнув і вийшов із ложі.

Порожнеча.

Повітря густе, липке, як старе миро.

Володя осів. Без руху. Без думок.

VI. ЛОРНЕТКА

Симон підвівся різко.

Фалди приталеного пальта впали вниз, закривши все від сторонніх очей.

В одну мить — він уже над Володею.

За цією завісою можна було б вбити людину. Ніхто нічого б не побачив.

Носок чобота вп’явся в край крісла.

Стопа ковзнула — праворуч, ліворуч.

Володіні стегна розійшлися самі.

Симон нахилився торсом уперед.

Плечі нависли. Подих уперся в щоку.

Губи — впритул.

Володя не бачив нічого, крім його обличчя.

Крижаний погляд опустився вниз.

Туди, де Володі пекло вже кілька годин.

Затримався.

Цей погляд пропікав, мов розпеченим залізом.

Тонкий рух — і з кишені з’явилася лорнетка.

Без жодної поспіху.

Блиск скла, кістяний холод оправи.

Він тримав її так, ніби це була зброя.

Лорнетка ковзнула вниз.

Холодне тонке тіло інструмента м’яко увійшло між колінами Володі.

Симон затримав рух на мить — і повільно, не поспішаючи, розвернув лорнетку в пальцях.

Гострий кінець торкнувся внутрішньої сторони стегна. Не поранив. Лише дав відчути.

Володя все зрозумів.

Він не міг поворухнувся.

Він все визнав без слів.

Близько. Занадто близько.

У червоному світлі театральних прожекторів симонове темно-синє пальто виглядало чорним,

ніби вирваним із якоїсь дурнуватої гравюри.

Він не просто глузував.

Симон проводив обряд.

Лорнетка креслила хрести в повітрі. З розмахом

Голос тихий:

— Я повертаюся.

Амністія.

Пробачили.

Свято у них: цісаревич народився.

Лорнетка ковзнула по підборіддю.

Вколола.

По грудях.

По лінії до пояса.

Шепіт:

— А ти, раб Божий Володимир.

Дезертир.

Таких не прощають.

Мене шукають, бо я прагну свободи.

А ти втік, не вступивши у бій.

Подих обпік шкіру.

Прямо у вухо.

— Не сумуй.

Приїду.

Скоро.

Чекай.

Лорнетка кольору кістки тремтіла в його пальцях.

Симон притис її до губ.

Ледь-ледь.

Як святиню.

І поцілував її.

Довго. Урочисто. Знущально.

Володя ковтнув повітря.

Рука смикнулась до лоба.

Симон побачив.

Тонка усмішка.

Шепіт:

— Ти ж атеїст?

То чого тремтиш?

Пауза.

— Пиши п’єсу.

Бери жінок не лише силою.

І не лише ззаду.

Пауза.

— Глянь їм в очі.

Рекомендую.

Вільною рукою Симон провів долонею по щоці Володі.

Поплескав.

Усмішка:

— Дізнаєшся багато нового.

І останнім рухом лорнетка пройшла по володіних губах.

Коротко:

— Передам привіт Харлампійовичу. Бо він жити без тебе не може.

І зник.

Лишивши по собі ту саму лорнетку на підлозі.

---

Володя був щасливий.

Підняв її.

Тричі поцілував.

Повільно. Гордо.

Сховав у кишеню.

У голові палало.

Тепер він був в голові у Симона.

Осів у ньому.

Амінь.

Він посміхався — захоплено й безглуздо, як дитя після першого причастя.

## #7. Харлампійович

Київ. 1905 р., березень

Вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56

(нині Саксаганського)

I. ПАНЬКІВЩИНА

Чикаленко обрав для маєтку землю в низині. Біля річки. Дешевше. Він же новатор. От і вулики можна прилаштувати в поймі.

Ще й в газеті похвалитися. Євген Харлампійович ніколи не забував про імідж, який тримається на згадках в пресі.

Подвійна вигода: вокзал і ринок. Поруч.

Їздити зручно. І слуг відправляти по свіже.

Любив Євген Харлампійович і Паньківщину, і цю вулицю. Попередній маєток, менший, був на цій же вулиці. Тільки далі від центру.

Симон крокував мощеною доріжкою, наче на оглядини. Треба сподобатись.

Посада, Симоне. Тут. Зараз. Залежить від цієї розмови.

По краях кам'яного хідника сочилося багно, неодмінний супутник київської весни.

За спиною, стайні, добірні коні. Сила, приборкана вуздечкою. Біля воріт снувала прислуга. Гроші, порядок, показна добродійність.

Йому двадцять п’ять. Два розшуки, два вигнання. Кубань і Львів.

Кошиць і Щербина на Кубані.

Франко і Грушевський у Львові. Всюди писав. Статті, есе, розвідки.

І все одно він тут.

Київ. Україна.

Як тільки стало можливо — повернувся одразу. Цього разу писанина його не вдовольнить.

Симон вернувся, щоб керувати.

Темно-сіре пальто, чорні рукавички. Фетиш і броня. Пасма волосся навмисно вибиваються з-під капелюха — пастка для ока. Все продумано.

Будинок не просто так. Плацдарм. Тут він себе продасть. І куплять. Ordnung muss sein.

У Харлампійовича завжди товклися. Прислуга бігала, мов мурахи, гості сьорбали каву й жебрали: хто грошей, хто впливу. Дім мов банк із незрозумілими умовами позики.

Сьогодні ж все замовкло. Господар відмовив усім. Чекав на одного.

Симона.

Симон не був певен, чи є в домі ще хтось, окрім прислуги.

Його зустріли люб’язно. Провели у вітальню. Картини, гобелени, книжкові шафи. Усе це мало говорити про «смак». Для Симона воно кричало про інше: гроші, виставлені напоказ.

В фотелі розвалився господар. Білий собачка на колінах, півпрозорі порцелянові філіжанки на столику. Смажений запах кави розливався кімнатою, як туман, — важкий і трохи задушливий.

— Нарешті, — кинув він, відставляючи чашку й вказуючи на друге крісло. — Сідай, хлопче.

Симон стягнув праву рукавичку й потиснув долоню. Рух був легкий, але точний — ніби показував, що вміє тримати дистанцію. Потім сів навпроти, у дерев’яний фотель, спокійний і рівний.

— Вітання від Михайла Сергійовича, — сказав він сухо. — Грушевський просив передати: все йде за планом. А Шухевич шле привіт. Онук народився, Роман.

— Так-так, читав у телеграмі, — зітхнув Харлампійович, ковтнувши кави. На мить примружився, ніби щось важив у голові.

— Знаєш, — додав майже недбало, — я б давно віддав посаду Володі. Але йому нецікаво.

Каже, це відніме у нього свободу. Ага. Вся його свобода — спідниці і революція. Та і “вчасно” — це не про нього.

Він зробив паузу, пройшовся очами по Симону.

— Михайло Сергійович, до речі, саме тебе вихваляв. Казав: зібраний, розумний, люди слухаються. Ну що ж, виходить, я знайшов, кого шукав. Нарешті.

Симон відчував внутрішній хрускіт, наче ламалася стара шкаралупа. Але зовні нічого не видало його хвилювання. Пауза.

Ковток повітря. Показав задумливість.

— А які будуть обов’язки? — тихо спитав він, наче ще не розумів масштабу.

Харлампійович розвів руками:

— Ну дивись. Перша щоденна газета українською мовою. Ти розумієш, який це тиск з усіх боків. Аврали. Дахом можна поїхати. І ніхто не береться.

Тут він сповільнився.

— Керувати. Будеш зверху всіх. Відповідати за кожного. Від матеріалів до пошуку прибиральниці. А хлопчик мій хай пише.

Мова. Українська.

Його пункт перший.

— Розраховуйте на мене, — спокійно відповів Симон, дивлячись на кавовий осад в чашці.

Маска спокою втрималася.

Не сповзла. Симоне, ти молодець.

II. ОЛЯ

— Як там він, Володя? — кинув Харлампійович, ніби мимохідь, але в голосі бриніло напруження.

Симон спокійно відповів:

— У Львові. Працює.

До кімнати увійшла дівчинка. Собачка зірвався і майнув до дверей.

Тонка, як вербова лозинка, з вузькими плечима і майже невидимими грудьми під світлою сукнею. Біляве волосся спадало на худі плечі. Виглядала на років чотирнадцять.

— Це моя Оля, — з гордістю сказав Харлампійович.

Вона мовчки сіла йому на коліна, наче до батька. Він машинально гладив її волосся.

Симон уважно стежив. Його погляд ковзнув по тонких рисах дівчинки, по вузеньких стегнах, що майже не обрисовували сукню.

Дитя. Беззахисне.

Приречене.

Київ. Столиця. Меценат.

І те саме.

— Хто вона вам? — запитав він нарешті, стримуючи голос.

— Племінниця моєї дружини, — хазяйськи пояснив Харлампійович. Сьорбнув.

— Сиротка. Взяли на виховання. Врятували дитя.

Симон нічого не відповів. Уважніше придивився. Господар навіть не маскувався.

— Це нормально, — додав Харлампійович, перехопивши його погляд. — Не хлопчик же.

Він сьорбнув каву:

— Вона сама мені зізналася в коханні. Два роки тому.

Симон опустив погляд на свою вільну руку в чорній рукавичці. Згадалася лорнетка... і те, що було в ложі.

Вони пили каву в мовчанці.

Але Харлампійовича гризло хвилювання:

— Володя… Він так сильно страждає?

— Страждає, — сказав Симон тихо. — Неймовірно.

І всередині посміхнувся.

Міг би багато розповісти про причину і прояви цих страждань. А головне, хто причина цих пекельних мук генія.

— Кажуть, — Харлампійович нахилився ближче, стишившись — що він спить з усіма, кого схоче?

Дівчинка на колінах Харлампійовича сіпнулася. Зістрибнула і вийшла. Було видно кілька розстібнутих гачків на спинці.

Симон це помітив.

Все зрозумів.

Але.

Своє ближче.

Посада.

Все його життя.

Він так довго йшов до цього.

Володя… всіх, кого хоче?

Ледве стримав внутрішній сміх:

— Брехня!

— Бідний мій хлопчик! — розхвилювався Харлампійович. Раптом по обличчю пройшла тінь.

— О Боже. Невже. Ця страшна хвороба. Він же за кожною. За кожною.

Симон ледве тримався.

Захитав головою.

Не в інфекції біда генія.

Мило посміхнувся.

Володя якби сам знав, чого його дупа страждає.

— Я дам йому ще грошей, тільки щоб не писав російською, — похмуро сказав Харлампійович.

— Він готує першу п'єсу, — додав Симон.

— Про пристрасті? — обнадіявся Харлампійович.

— Про соціялізм і клясову боротьбу, — м'яко відповів Симон.

Володя-Володя. Справжнє той сам собі боїться озвучити.

На прощання Харлампійович взяв Симона за руку:

— Я тобі довіряю. Ти з ним одного віку. Наче ж дружите. Хочу знати, що в нього все добре.

Симон кивнув.

Можете не сумніватися. Володині яйця в цих руках. Під контролем.

Оля сиділа за дверима кімнати. І одразу по виходу Симона, зайшла до господаря.

III. ВИЙТИ

Симон покинув маєток.

Отримав те, чого прагнув.

Майже п'ять років.

Київ навколо нього був теплий і сирий після дощу. Тягло торішнім листям і підгнилими каштанами.

Посада в кишені.

Ти це зробив.

Все, як ти хотів.

Але чого тоді болить.

Розкіш. Золото.

Екіпажі. Порцеляна. Дорога кава. Розтібнуті гачки. Зім'ята дитяча сукенка.

Дорога вивертала до старого кутку Паньківщини, а далі повторювала хід річки.

Ямська.

Квартал червоних ліхтарів.

Зараз відсвяткує.

Матиме, кого забажає.

А не кого треба.

Гроші є.

Але сьогодні щось сталося.

Як ти тепер?

Будеш відвертатися?

Тут багато таких, як Оля: тонких гілочок. Навіть ще до першої крові.

Не прикидайся.

Ти завжди це знав.

Робив вигляд, що тебе це не обходить.

А тепер що.

Як зараз?

Протер очі?

Його почало накривати.

Рух господарської руки з блискучою обручкою по дитячому волоссю.

Долоня між тілом і тканиною.

Гачки.

Скуйовджені пасма.

Тонкі ніжні пальчики.

Прозорі зап'ястки.

Гострі ключиці.

Боже.

Його почало нудити.

Раптом.

Між двома будинками, проступив силует церкви.

Благовіщенська.

Скромна, проста, сіра, як запилена дорога. І водночас невипадкова.

Симон не знав, що тут є храм.

Увійшов.

Стояв у самому кутку, під самим притолоченим куполом.

Людей майже не було. Прислуга розставляла свічки. Ладан висів у повітрі, спокійний і густий, як сни замучених дітей.

Симон не молився. Просто стояв. З руками в кишенях, незворушний на вигляд.

Очі його спочатку зволожились. Потім, від довгого стояння й внутрішнього опору, висохли. Вони стали такими ж сірими, як стіни цієї скромної церкви.

Стояв.

А потім, коли не залишилося в ньому нічого, крім тяжкого холоду, — вийшов на нічний Київ.

Ти будеш жити з цим вибором, Симоне.

Завжди.

До смерті.

> ПРИМІТКА. Ось деякі співробітники газети “Рада”: Сергій Єфремов, Олександр Олесь, Дмитро Дорошенко, В'ячеслав Липинський, Василь Королів-Старий, Людмила Старицька-Черняхівська.

Дописувачі:

М. Грушевський,

І.Франко,

В. Доманицький,

М. Вороний,

О. Олесь,

Володимир Винниченко

Та ще понад 50 імен.

Газета була збиткова. Всі фінанси покривав Чикаленко з власної кишені.

## #8. Халамидник

Київ. 1906 р., липень

(Володя)

I. З’ЇЗД ПАРТІЇ

Київська спека. Розпечена бруківка. Повітря стоїть, мов залите патокою. Дихати важко, ніби втягуєш пряжене молоко. Пилюка між зубів. Шия пріє. Штани липнуть до сраки. Випив вже два літри зельтерської. Ні до чого.

Навіть голуби сидять, розчепіривши крила, як покарані.

Сьогодні з’їзд нашої партії. Кажуть, історичний. Як завжди в нашому колі: самозакохано брешуть.

Ідіотизм.

Бубніння. І совання.

УСДРП — Українська соціал-демократична робітнича партія. Була РУП, прибили нову табличку.

В грудні минулого року перейменувалися. Назва як у москалів. Рсдрп. Навіть планували до леніна в прийми.

Одна біда.

Великороси не хотіли з нами. Бо на їхню думку, нас не існувало.

А так. Все те саме.

Ті ж вуса.

Ті ж самі дупи на протертих стільцях.

Ганчірки-транспаранти з білою фарбою — “Єдність”. “Оновлення”. “Кадрова політика”. Безпредметно, але щось має висіти.

Під стелею гудять мухи.

Сьогодні голосуємо за головного в “Вільній Україні”. Редактора партійного видання. Публікуватиметься в Пітері.

Столиці. Там менше стежать за українською буквою. Жандарм не філолог. Можна пролізти.

Оберуть мене.

Я впевнений.

Гарно виглядаю.

Костюм. Краватка.

Я краще за всіх в цій залі. Пишу.

Мене визнали в Україні.

Та. І не тільки.

В Росії теж відомий. Можу і їхньою писати, як треба. Вже кілька творів так написав. По-російському. А потім сам на нашу переклав.

Я вмію виступати. Говорити гасла. Я письменник. Щоб Ви знали, Франко вже про мене написав. І Леся. Теж. А мені 26. Отак.

II. МІЙ ВИСТУП

Духота. Аж мутити починає. Згадав сьогоднішній ранок. Сусідка. Пишна. Стогнала як скажена.

Під цицьками все мокре. Знаю, бо ліз діставав.

Панталони не знімала. Розсунула. Поспішала дуже. Оглядалася.

Чоловік мав повернутися.

Навіщо вони одружуються?

Жити разом — який зиск. Без того простіше.

Стеля в залі висока, але наче ввігнута. Повітря не рухається. Пахне потом, застоялим пилом і беззмістовними паперами.

Я сижу, слухаю виступи, дивлюся на годинник, перебираю цигарку.

Десь у потилиці вдарило.

Симон.

Я обернувся.

Через кілька крісел.

Знову волосся пасмами. Трохи згорблений, обличчя в тіні. Церковна миша.

Його пальці, ті самі, точні, повільні, тримали ланцюжок на зап’ястку.

З відкидним ножиком. Для фруктів.

Він проводив пальцем по лезу. Повільно. М’яко.

Грався.

Пестив.

Натискав так, що мала виступити кров. Але ні. Вчасно послабляв натиск.

Аж тут:

“Товариш Винниченко! Володимир Кирилович!”

Я мав підвестися. Текст завчив. Прокручував весь ранок.

Клац.

Він зімкнув ножик. Ледь чутно. Але я почув.

Вмить. Стерлося.

Я загубив.

Слова.

Інтонації.

Все.

Лишився звук.

І пальці.

Клац.

І рух по лезу.

Клац.

Я попався.

Зала зустріла мене оплесками. Чекали слово. Знали, що я вмію.

І тут сміх.

Чистий. Ясний. З делегатських лав. Він перемістився. Увімкнув режим актора, сволота.

Симон.

Насміхається, відкинувшись трохи назад, з цигаркою в зубах.

Дим вертикально.

Ніби справді щасливий.

Всі кивають:

“Кращий товариш! Ото підтримка!”

Нема що казати.

Я сів в калюжу. Слова плуталися, як волосся у моєї нової кухарки.

Але і цього йому було замало.

Після моєї ганьби він піднявся і почав аплодували, вимахуючи своєю пустою макітрою.

Плескав, піднявши. А всі за ним.

Загнали мою ганьбу чорним брудом під нігті.

Одразу після мене він.

Підвівся без поспіху.

Його виступ тривав вічність.

Хвилини три.

“Газета — не катарсис. Це зброя. І я знаю, як її тримати.”

Його голос був рівний.

Впевнений.

Спокійний.

Він міг би ним сказати «передайте сіль».

Зала кінчила оплесками.

Захлинулася хвилею щастя.

Голоси гуділи. Мене вже не існувало.

Я письменник. Творець

А він хто?

Чикаленко влаштував керувати.

Редакцією.

Теж мені. Заслуга.

Що він може?

Організувати толпу ідіотів хто завгодно може. Або публікувати те, що вже тобі дали.

Скласти план номера?

Роздати теми?

Дати по шиї ледарям, щоб подалися вчасно.

Слідкувати, щоб писали якісно. Все перевірити.

Ну це ж не творчість. Це не письменництво. Низька халтура.

А оці його огляди критичні.

На літературу чи театр. Це ж низько. Це ж не творчість навіть.

Описати чуже. Теж мені.

Я б теж міг керувати тою конторою у Чикаленка. Але я сам не захотів.

А цей виродок проліз.

Зараз десь випинається.

Вже уявляє себе переможцем, в Пітері. В видавництві.

******

Всі розійшлися. Я лишився.

Сидів.

Курив.

Доторк по спині. Гарячий але мене вдарило холодом.

— Пішли, — цей голос.

Я підвівся.

Куди — не мало значення.

Я готувався.

> ПРИМІТКА. Винниченка не обрали через відсутність менеджерського досвіду, який у 27-річного Петлюри вже був 1.5 роки у Чикаленка.

III. ЙОГО ХАТА

До нього.

Двері клацнули за спиною, і в кімнаті стало тихо, як під водою.

Симон не зупинився. Пройшов повз мене тріскаючим паркетом, зачепив, я відсахнувся.

Він кинув на хідник піджак, розщіпнув верхній ґудзик сорочки.

— Я хочу чаю. А ти?

Його голос був нейтральний. Ні теплоти, ні холоду. Просто факт.

Він зник у кухні. Я залишився.

В коридорі чоловіче взуття. Навіщо йому стільки пар? Красується.

Кімната. Кабінет. Невеличка. Впорядкована.

Стіл чистий. Папери в теці

Книжки на полицях розставлені за темами.

Підручники з риторики — старі, мабуть ще минулого століття.

Фройд — в оригіналі.

Німецькі поети.

Якісь п'єси.

Щось з історії музики.

Ніде зайвого клаптика. Все чисто.

Хіба чашка. З квіткою.

Перед всіми іншими книгами оця.

Гейнріх Гейне. Книга пісень.

Переклад українською.

Леся Українка і М. Стависький. Львів 1903.

Витяг. Розгорнув.

> З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми;

Той сум, оті тяжкі зітхання

Прийшли́ до нас зго́дом сами́.

М. С.

Книга підписана авторкою.

“від Лариси. Читай і згадуй”.

Цікаво, як цей йолоп очкастий здобув такий екземпляр.

Не розумію я цієї поезії. Про що це. Зітхали ви чи не зітхали — кому яка, в біса, справа до вас?

Між сторінками — театральний квиток. Театр Соловцова, “Флорія Тоска”, партер, другий ряд.

Софа вузька застелена охайно. Не ліжко. Воно в іншій кімнаті. Це щоб читати чи гостей приймати.

Я — гість.

На підвіконні пляшка.

Бехеровка. Дві стопки.

І ще кухоль. Чорний. Без візерунків. З вензелем m. З малої букви.

Фотографія якоїсь блондинки в рамці.

Прямо тут.

Її крутили і дивилися. Не повісили на стіну.

Я вже здогадуюсь.

Коханка.

Любить накотити. Цікава жінка.

В коридорі її пальто було.

Синє. Я бачив.

З кухні тягнуло гірким запахом чаю з бергамотом, моднім київським напоєм. На полиці жерстяна банка з мармеладом. Франція, напис скошеним шрифтом.

Я стояв і дивився.

Все якесь зовсім незрозуміле.

Буква m. на чорному не давала спокою.

Виглянув в ванну.

Чисто. Порядок. Два однакові рушники.

Жіноча булавка. Помада.

Чоловічий парфюм.

Таблетки.

Все ясно. Коханка.

Марічка… Мар'яна? Меланка?

А чого її приховує?

Теж зрозуміло.

Одружена.

Когось із вищих.

На стіні цвяхами закріплений вишитий рушник. Який несмак. Ще б Тараса приліпив.

> ПРИМІТКА. В. Винниченко знайшов 2ге видання збірки Г. Гейне. Перекл.: Л. Українка і М. Стависький (псевд. М.Славінського).

Звичайно, книга з Лесиною присвятою стоятиме на видноті.

IV. ІСТЕРИКА

Сиджу на софі.

Він повернувся.

Без краватки. Сорочка біла розстебнута до пояса, але заправлена.

Шия мокра. Хрестик.

Лисе тіло, як і було.

Зітхнув. Втомився.

Він сьогодні увійшов в цілий натовп і добив. До потрібного результату. Взяв посаду.

Дає мені свій новомодній чай. Порцеляна з квіткою. Без m. Що за запах. На апельсин схоже. Бергамот. Я від цього чаю прію між ніг. Розв'язую краватку. Піджак все ж скинув. Ґудзики впиваються в живіт.

Взагалі б здер з себе все. Але цей вилупок неправильно зрозуміє.

— Ти ж той, хто все життя пише про “нову людину”, правда? — він почав стиха, здалеку.

Я не відповів.

— Слухай мене. Бо другий раз не казатиму. Ти тут? — включив свій командний тон. Як в редакції.

І продовжив.

— Я ж, крім усього, ще й літературний критик, Володю.

— Мені платять, щоб я оглядав твої геніальні тексти. Тебе, Володю, я читаю тільки за гроші. Бо безкоштовно шукати, що ж хотів сказати такий великий автор, як ти, — марна трата.

Я мовчки слухав.

— Я мушу тебе читати, Володю.

І що я бачу?

(Водянисті очі його примружилися).

— Щоразу те саме.

Дзеркало.

Усі твої герої — це уламки мене.

Нові імена, фабули, сцени, але це завжди я.

Викривлений. Помальований. Розчленований.

(продовжує)

— Хто тобі дав на це право? Це не письмо. Ти ж кінчаєш на власні букви.

На ті, де я мовчу. Де я втікаю. Де я ще не знищений.

Думаєш, це література?

Це твоя нав’язлива спроба мати мене, хоч через текст.

Бо по-нормальному

не виходить.

Ти ж це робиш навмисне, бо знаєш що я все зрозумію.

Симон не припиняє.

— Я твій Михайло з "Моменту". Цинік. Хижак. Я твій Василь з “Раба краси”. Я ідеал, на який хочеться дивитись, але не мати. Я твоя Ніна. Я Марія, що тебе кидає, бо вища. Я твоя коханка в кожному, блядь, тексті.

Він зупинився навпроти мене. Нахилив вбік голову. Дивився довго.

— Ти мене пхаєш навіть в свої псевдодитячі оповідання. Халамидник. Тут уже я в двох іпостасях. Я не просто твій Федько. Я твій Толюсь.

Володю, як ти його описав?

Ти його зробив меншим за Федька. Слабшим. Щоб що?

Я пам’ятаю все.

Ліпше за тебе.

> Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима...

А ще оце:

> Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав.

А яких таких федькових забав, Володю? Федьку 13, Толюсю одинадцять! Ти охрінів зовсім?

А отут ти вже дрочиш на мої дитячі ноги:

> Толя, чистенький, ніжний, з щічками, як проскура... Толя тихенько хреститься й блідніє... Ніжні, випещені ніжки його спотикаються.

— Хто ж це такий тоненький, синьоокий, світленький, з повними вустами, на кожній твоїй сторінці, га? Дай вгадаю?

— І ще одне, генію.

Ти ж, здається, атеїст.

Але всі твої діти янголи.

Слухняні, світлі, з очима на ікони.

А чому? Ти ж не віруєш!

Але створив собі культ: з мого дитинства.

Про яке ти не знаєш НІ-ЧО-ГО.

Ніжки.

Щічки.

Міг би, так і в штані заглянув.

Але тоді не надрукують, так, Володю?

Ти не віриш в Бога.

Але поклоняєшся.

Мені.

Жінки в твоїх текстах — це я, з цицьками. Ти їх не любиш. Принижуєш, знецінюєш, мучиш. Рядком, підтекстом, відсутністю вибору. Караєш їх за те, що вони — я.

(пауза)

— Всі. Всі твої діти — це я, яким ти бачиш мене в дитинстві.

Безпорадний, чистенький, мовчазний. Лялька.

Ти не змальовуєш, ти намагаєшся володіти. Через ніжність. Через текст. Через ілюзію жалю.

(Зупинився на мить.)

— Але звідусюд у тебе лізе страх.

Що я вийду з образу і стану собою.

Все життя ти пишеш мене слабкого, бо тільки такого можеш витримати.

А я не слабкий.

І саме тому не твій.

Ти триндиш, що пишеш про нову людину.

Вільну. Революційну.

Господи прости.

Але в усіх твоїх творах тільки я.

Симон наближається, наче тінь від багаття — рівно настільки, щоб зігріти, не спалити.

Продовжує:

— Що ти хочеш зробити з цією новою людиною, Володю?

Обійняти?

Зберегти?

А може, зруйнувати?

Було б непогано, щоб я помер?

Усі твої герої — це спроба привласнити мене. В папері. В образах. У слові.

Він стоїть поруч. Ближче. Лише кілька сантиметрів. Груди ходять.

Відчуваю. Його подих.

Його запах. Не парфюм.

А той що природній. Свій.

Він не змінюється.

Роки.

Тремтить голос. Від втоми? Ні. Від контролю.

Голос його звищується.

— Але я не твій.

Тебе не боюся.

Я веду цей танок.

Я диктую ритм.

Я тут кажу, коли хто кінчає.

Плюнув.

Пауза.

Довга.

Повітря натяглося нитками.

Я вже мокрий.

Всюди.

Легкий дотик його пальців до мого рукава. Неначе випадковий. Але влучний.

— Ти не хотів нову людину, Володю. Ти хотів мене. І прямо зараз хочеш.

(Оглядає мене зверху донизу)

— Повсякчас ти намагаєшся написати ту саму сцену. Мою покору.

Якої не буде.

Він підсувається ближче. Шепоче просто в шию:

— Але я можу дати тобі подарунок.

Нахиляється.

Стоячи, він на кілька пальців вище за мене. А зараз я взагалі внизу. Сиджу.

Гребе мене за плечі.

Відчуваю його торс на собі. Чого він такий гладкий і сухий?

Гарячий подих просто мені в шию.

Збоку.

Там де вона входить в плече.

Дотик губ.

Потім укус. Сухий, болючий.

І це не все.

В ту саму точку ще й цим ножичком штрикає.

Щоб добити.

Червона крапля.

Вліз пальцем.

Провів ним же по моїй нижній губі.

Його срібний хрестик блимає мені межі очі.

Відчуваю солоний смак самого себе на язику.

Я здригаюсь, але не тікаю.

І тоді його голос, майже лагідний, лоскоче вухо:

— Ти ж навіть не знаєш, що таке справжній біль. Усе твоє — скиглення біля мого порогу. Боже, як я втомився.

Пауза.

Усмішка.

Підіймається. Відходить.

— До речі, Чикаленко питав, чи його Володінька страждає. Хочеш сильніше? Чи досить?

Крокує до дверей.

Обертається до мене. Я бачу іншу людину. Змахує китички своїх сірих пасмів з чола. Поправляє окулярчики. Інтеліґентишка.

— Можеш лишитись. Ти ж хочеш понишпорити. В моїй білизні.

Щось дізнатися.

Дихати будеш?

Лизати?

Кінчиш на мій одяг?

Чи з собою забереш, щоб я завжди був під рукою?

Вгадав?

In subligāculum meum tibi mentulam fricāre,

dulcius est quam feminam futuāre.

(лат. “терти член об моє споднє солодше ніж лягати з жінкою”. Графіті з терм в Помпеях про фротаж, 79 р.н.е.).

(Регоче аж заливається, уявляє Римську імперію).

І я теж не витримую, давлюсь сміхом. Наче ми щойно опинились у тій люксовій чоловічій лазні з басейном серед давніх римлян.

— Може, Помпеї того і рухнули, Володю? — він вичавлює крізь сміх.

(Стихає. Я ще хриплю).

— Ладно. Ключ на столі.

Віддаси потім Єфремову. Він в курсі. Можеш ще щось народити — пиши. З мене рецензія.

Але вже давай про інших.

Бо я сам собі автор.

А зараз їду в Пітер.

Керувати “Вільною Україною”.

Там свої.

Славінський видає. Ти його бачив.

Тут з ним іноді працював і там буду.

Все. Мене чекають.

(Вийшов. Я лишився сам. В його квартирі).

Та кому ти треба, дурило в окулярах. Яка нормальна людина тебе чекатиме. Навіть від цієї m. тікаєш.

Нормальна баба тебе не захоче. На відміну від мене.

Двері зачиняються.

Тиша…

А в мене гудить у вухах, як біля верстата.

******

Я сиджу.

Торкаюся туди, де плече переходить у шию. В ту м’яку виїмку, де він вколов і розковиряв пальцем.

Болить. Здиратиму кірки, хай лишиться.

Істерика відгриміла.

Пафос. Веде він. Ага.

Балет для одного глядача.

Селюк з рушником.

Попівський виродок.

Недоучка, який сам собі аплодує.

Плаче без сліз. Кусає замість думати.

А я сидів і слухав.

Просто слухав.

І запам’ятовував. Як завжди.

Посада?

Ха.

Я забув про неї ще тоді, в залі.

Я виграв більше.

Я дочекався, поки він вивалить усе. До дна.

І побачив, що в тій глибині нічого.

Все, що залишилось:

волога шкіра, легке тремтіння

і огида.

Приємна.

Бо це мій матеріал.

Мій текст.

Моє життя.

Він завжди повертається.

З ефектами. З вологими губами. З латинкою.

Або я його сам знайду.

Не сховається.

Я свого дочекаюся.

Без емоцій. Без здригань.

З запасом чорнил.

Все добре.

Здавалося б.

Зараз би як завжди.

В мене ген і серветки в кишені є.

На таку оказію.

Але ні.

Не стоїть. НІЯК. ВЗАГАЛІ.

Дивно.

Може, це чай з бергамотом?

Не знаю, це добре, бо я став байдужий, чи вже треба панікувати.

Раптом тепер все?

Перевірив. Рукою.

Ні. Нічого.

Ладно.

Наступного разу.

Напишу так,

що

цю балерину

впізнають

всі.

> ПРИМІТКА. Толюсь — буквальна цитата з твору В.Винниченка "Федько-Халамидник”. Прийнято вважати датою написання 1911р. (Наспр. 1905 -... 1911р.). Входить в шк. програму укр літ. 6 класу.

> ПРИМІТКА 2. “Вільна Україна”, журнал, вихід 1 раз на 2 міс (СПб, Невський пр-т 139, київський оф.: Хрещатик, 54).

Рукописи приймали “кулішівкою”. Вид-ць: М. Славінський. Заг. кер: С.Петлюра.

Авт. колектив, жінки віталися:

Леся Українка

Ольга Кобилянська

Христя Алчевська

Софія Русова

С.Петлюра

Д. Дорошенко

В. Винниченко

М. Коцюбинський

В. Стефаник та ін.

Після 6 номерів журнал закрили. “Кулішівка” оголошена поза законом. Українська мова названа неіснуючою.

## #9. Третя політична

Київ. Травень 1907р.

(Володя)

I. ЗА ҐРАТАМИ

Лук’янівка — не тюрма, а сцена для бездарного фарсу. Травень тягне вогкістю й глиною: двір видає пару після дощів, на черепках блищить брудна вода. Нудна реміснича околиця Києва, де щебінь сиплеться просто під ноги.

За мурами, по той бік трамваїв, завод Млошевського*: товчуть каміння, грюкають залізом. Що саме виробляють ніхто не знає. Лише видно, як брудні люди-мурахи віддають на тому заводі своє життя, ніби так і треба. Дурні.

Заглушений гуркіт завис, як вирок.

Сиджу втретє, саме тут вдруге. Тепер офіційно: політичний в'язень. Ідейний. Як він. По справі “Українська змова”. Тут нас троє: я, Єфремов і Степанківський.

Наша камера носить горду назву - Третя Політична.

Віта нова, так? Страждання за ідею — не про нас. Старий корпус. Понад сто років, мабуть. Високі цегляні мури, щоб я раптом не втік. Глибокі віконні зіниці. Світло ледь пробивається, ковтає пилюку. Піч псує київський пейзаж кіптявою. Мокрою потилицею відчуваю вогкість цегли, старий піт і брунатну тишу.

Дні намотуються на пальці.

Єфремов уявляє себе знавцем літератури. Нікчемність у пошуках “нової літературної краси”. Шкребе дрібним почерком, бурмоче свою маячню вголос.

Що він знає про красу? Про тіло? Про жагу до життя? Він навіть у жінці своїй не розгледів. Йому Онися з животом була мадонною, іконою. Чолом бити і вклонятися. Семінарист чортів. А вона просто хотіла. Сама сказала. Навіть з пузом. Щоб її брали. До мокрих очей.

Я їй це дав. Я можу.

Вагітні.

Вони віддаються, як востаннє. У них навіть смак інший.

Дитину втратила. Він коли дізнається, звалить все на мене. Уявлятиме сам процес. Як я вибивав собою їхнє дитя.

Сам винен, йолоп у пошуках краси. Хай і далі молиться.

Володимир Степанківський, той самий, що Маркса на нашу переклав, нудний, обмежений обиватель. Мовчить, перекидає картки зі словами. Хоч якийсь зиск: ми з ним разом штудіюємо англійську. Уже третій місяць. Може знадобитися. Все інше застигло.

Я не сплю. Я не думаю. Я — гнию. Мені не холодно. Не тісно. Нічого не болить.

Майже.

Хочеться тіла поруч. М’якого, теплого, солодкого. Притиснутись пахом до гладенького стегна. Уткнутись пальцями в кисле. Щоб дихало, рухалось, стискалось. Для забуття. Для сну. Це дивно. Тіло хоче жінку.

Я не можу писати. Я пробував. Але як тільки беру грифель — він тріскає.

На допитах я щось заявив їм всім про літературу. Про те, що я не політик, а людина з пером. Вони кивнули, записали. Це не були виправдання.

Мене записали.

Не соціалістом. Письменником.

Потім подумав: так навіть краще. Менше зобов’язань. Менше ланцюгів. У тексті завжди легше сховатися. Я ж на юриста вчився, поки не відрахували.

Дістаю його. Листа.

Без підпису.

Знаю почерк. Знаю запах.

Папір сухий. Почерк той самий, з характерною високою буквою Т у формі хреста.

Я тремчу.

Руки — як у алкоголіка.

Я відкриваю.

Говорить. Він.

II. ЛИСТ

Mon cher génie,

Ти саме там, де так довго мріяв бути. Новий досвід. Цього разу в позі мученика. Ecce homo, як колись зронено устами Пілата. Яке влучне амплуа для тебе: можеш гордо мовчати, можеш пафосно страждати, можеш тішити себе уявою, що ти — безвинний герой, якому всі заздрять і якого всі бояться. Певен, у своїй голові ти вже пережив усіх зависників, як ти їх називаєш.

Соціаліст… ха-ха. Мені вже розповідали, як ти на допитах відмовлявся від партії. Вищав, як сучка: «Я не соціаліст, я просто письменник! Тільки не бийте!» Quelle délicatesse. А що ж таке, Володю?

Що сталося, сміливцю? Твоє вічне крикунство раптом впало… і як же це личить тобі, mon cher génie — c’est ravissant (фр. це чарівно)

Зате як звучить: геніальний письменник гниє за гратами. Fiat ars, pereat veritas. ( лат. Нехай буде мистецтво, навіть якщо загине правда). Гарна поза. Ти вмієш написати себе, я знаю — n’est-ce pas? (фр. чи не так?)

Я більше не маю до тебе питань.

І не маю бажання щось коментувати. Я тебе почув, тоді в Києві, у мене. І все бачив. Тобі сподобався мій зрив.

Ти хотів. Ще.

Глибше залізти в голову.

Насолоджувався.

Запам'ятовував кожен ракурс. Кожну інтонацію.

От такий ти був — чесний з собою. Можеш більше не сподіватися.

Ці пів року. Я керував. Я видав шість номерів “Вільної України”. В Пітері. Потім тут. В “Раді” у Чикаленка.

Вертаюся в Пітер. Житло є. Я не сам. Є з ким бути, є кого кохати. Маю тепло поруч щодня.

І водночас готуюся: на мене чекає нове життя. Воно вже простягає руку. Я впевнений, все складеться.

Одразу відповідаю на твої питання: я не шукаю циганські пристрасті. Я люблю щоб спокійно і тихо. І одна рідна людина в ліжку. Щодня.

Але тебе це не стосується.

По роботі.

Втомився за ці роки від партій. Від посад. Від людей, які постійно щось від мене хочуть і треба вирішувати їхні проблеми. Мені буде 28, а я повинен відповідати за сотні людей.

Я хочу просто жити. Тихо. Спокійно. — C’est tout ce que je demande (фр. це все, чого я прошу).

З видавництв я піду. З політики теж. Може, і з партії. Те, чого я хотів, я вже досяг.

Пишу. Багато. Як оглядач. Мистецтво в усіх його проявах — моя царина. Ти ж знаєш, що я обожнюю театр, музику, окрім літератури. Я пишу про те, в чому кохаюся. Моє слово допомагає українській культурі говорити, коли їй затикають рота. Я не геній. Проте я працюю в іншому напрямку. І живу.

Я вже зробив для української мови достатньо. Бог все бачить.

А ти досі автор. Досі вихаркуєш з нутра слова, щоб залатати тишу. Я знаю.

До речі. Бачу, знову тобі не йметься. Зради захотілося. Пишеш російською. Як там новий театр, з Горьким... і Леніним? Достатньо приємно лизати сраки росіянам? Est-ce que ça sent la rose? (фр. пахне трояндами?) Соціалістично?

Не плач, Ярославно. Витри сльози кохання. Я ж тебе, генію, не облишу.

Знаю, чого ти хочеш. Аж трусишся.

Ти ще на коліна стань, тобі це пасує. Випроси до себе увагу.

Буде тобі. Кілька речень. Щоб українська література не закінчилася.

Ти ж цей лист будеш сто разів перечитувати і дрочити на кожну букву. Так, я тебе занадто добре знаю. Генія. Це ж скільки років вже.

Хочеш знати, як я тепер виглядаю? Щоб “мати образ” перед очима. Що ж тобі ще лишається?

Малюй.

Клей до стіни.

Кінчай текстом.

Хай вистрілить не тобі в руку, а густими літерами на папір. Тож тримай. Можеш уявляти. Прямо зараз.

НАЙКОРОТШЕ ОПОВІДАННЯ ГЕНІЯ

“Симон сидів за письмовим столом в своїй пітерській квартирі. Тіло ще парувало після душу. Шкіра свіжа і солодка, пахне лавандовим милом. Пасма сірого волосся спадали на лоба, трохи вологі. Не поправляв. Нехай сохне саме. Він знав: навіть у цьому — достатньо, щоб зводити з розуму того, кого треба.

На столі папір. Почерк рівний, спокійний. Він писав тій, кому треба писати щиро, без вихилясів. Без хрестових Т. Без десятків мов, щоб тебе зрозуміли.

Він тільки бачив фото. Ще навіть не був з нею знайомий, а вже знав, що вони будуть разом. І вона дала згоду на знайомство.

Симон перебрав цигарку. Повільно, майже ласкаво. Якби це була шия, вона вже дихала би частіше. Стиснув, торкнувся язиком кінчика. Не запалював. Просто тримав у роті, довго, насолоджуючись.

Все. Поставив крапку. Ім’я останнє. Облизав край конверта, смакуючи — не папір, а перемогу. Заклеїв. Натиснув пальцем, як утирають сльози з чужого лиця. На конверті було написано: Олі. Симон підвівся. Пальці лишили на столі теплу пляму. Сховав лист до решти, які чекають свого дня. Рано чи пізно, але вони всі будуть відправлені.

Чергова глава його життя завершиться. Симон піде далі. Попереду нові стосунки і правда, яку не треба ховати. Він вже щасливий від самого передчуття змін.

Але і зараз Симон не стражає. Його чекає ніч. Кохання. Без хворого генія.”

КІНЕЦЬ ОПОВІДАННЯ

Ну що, сподобалося?

Схоже на оповідання генія?

Цілую твого мокрого лоба, твій оцей жорсткий чуб чорний і сподіваюся, більше ніколи тебе не бачити.

Це все між нами, Володю.

P.S. Не кінчай у жінок. Твоє сім’я не повинно прорости. Одного такого, як ти, більш ніж досить.

P.P.S. Тебе бачать. Ти це не приховав. Тебе розкривають твої штані, носи щось поширше. Не сміши людей.

P.P.P.S.

Я довго думав про твою творчість. Це ж яка місія і відповідальність. Перед всіма грядущими поколіннями. Хто я такий, щоб позбавити діточок в школах твоїх шедеврів?

Без тебе, їм не буде на що плюватися.

Тож.

Пиши.

А крім як про мене, ти ж не можеш.

Persona non grata, materia prima, я сировина для твоєї мазанини.

Дозволяю.

[Без підпису]

III. ЗНОВУ

Щоночі одне й те саме.

Читаю. Повільно. По складах. Як уперше.

Пальці тремтять, але знають шлях. Тіло — машина. Звичка.

Шурхіт паперу, волога долоня, короткий судомний подих.

Блідий слиз між пальців. Як завжди. Від слів.

Моя йому помста.

Придурок. Хтось в нього є. Зараз. А буде якась Оля.

Вийду — і собі знайду. Можеш не сумніватися. Вилупок. Вони самі переді мною ноги розставляють.

Руку об матрац, витираю. Вже смердить.

Єфремов сопе. Степанківський бурмоче своє щось. А я сичу. Гріюсь ним.

Цей недоук думає, що втік. Заховався в Пітері, в Києві чи де там він.

Що написав і все.

Але ти тут. Під шкірою. В слині. Під нігтями моїх пальців.

Ти не виберешся.

Ти повернешся.

Більш за все в житті ти хочеш влади.

Подавишся.

Піде він з партії. Ага.

Смішно.

З політики.

Так і повірив!

Ха.

Найцікавіше попереду.

Актор?

Критик?

Соціаліст?

Рекдактор?

Я ще не знаю. Але ти все одно прийдеш.

Я тебе дочекаюсь.

>ПРИМІТКА. Нині завод “Артем” на Лук'янівці

> МОНОГРАФІЯ. ““Українська змова” — справа, ініційована імперцями проти видання “Рада” (Чикаленка).

Слідство тривало до жовтня 1907 р, а далі справу передали в суд.

На допитах В. Винниченко категорично заперечував належність до будь-якої політичної партії і вимагав “уважати мене винятково літератором””.

## #10. Леся. Народження

ТРИ ШАНСИ

Володі 27 - 37 р.

1907-1917

Париж, Канни, Відень, Женева, Капрі

Він не тікав з тюрми — його викупили. Під заставу, яку Чикаленко виклав так, ніби платив за друкарський верстат. “Мій хлопчик страждає”, — зітхнув, як про збитки на складі. Цього разу Геній страждав за свободу.

Гроші все пояснили. Слідчі підписали. Володя був на свободі.

Попереду Європа, кавʼярні, маніфести. Він говорив про нову мораль. Про людину майбутнього. Про вільне кохання й чисту совість.

Париж, Відень, Женева — він входив у кожне місто, як у свою книжку. Салони, вечори, вино, шепіт. Він був бажаний. Розумний. Гарний. Вільний.

А ще невгамовний. Після тюремної спраги тягло до тексту. До жінок. Кохати можна хоч п’ятьох — скільки витримає тіло, — писав. І вірив.

Так з’явилась Люся Гольдмерштейн. Женевська зима. На два роки старша. Одружена. З донькою. Дивилась із беззастережністю — це збуджувало. Він дозволив їй закохатись. І поїхав далі — в Париж.

А вона лишилась вагітна.

Роби аборт. Надіслав грошей. Писав рівно, ввічливо. Він хотів залишити по собі слід, але не зобов’язання. Гроші вона взяла. І вирішила по-своєму. Народила сина. Назвала Володимиром. Через три місяці — смерть.

Вона написала: Володік помер не випадково. Ти його задушив, коли приїхав подивитись спадкоємця (який від тебе спадок, Володю?). Я кричала. А ти мовчав.

Лише Чикаленкові нашкряб: “Останнім часом я мав багато тяжких переживань… син… помер при <закреслено> обставинах. Почуваю себе дуже погано.”

Йому справді було зле. Він втратив баланс, комфорт, опору. Але був задоволений — бо знову міг писати. Творець має страждати.

І написав. Memento. П’єсу про художника, який залишає небажану дитину в холоді, бо вона заважає свободі. Дитина вмирає. Люся прочитала. І замовкла.

А потім знову написала: вагітна вдруге. І знову від Володіньки. Успішно тоді провідав “спадкоємця”.

Цього разу вона “сама вирішила питання”. Аборт. Не спинив. Не втрутився. Навіть не спитав.

Другий шанс. Змарновано.

“Дітей треба заводити з тими, кого кохаєш! А я тебе, Люся, не кохаю і нічого тобі не винен.” І поїхав — у Париж.

Там зустрілася нова любов. Розалія Ліфшиць. Донька купця. Європейська освіта. Лікарка. Міцна, розумна, неординарна. Він називав її Коха, бо Кохана. Вона вивчила українську, жила з ним як з чоловіком, якого треба терпіти, підтримувати, лікувати.

Він, як жест довіри, запропонував вільний шлюб. Це був не діалог — диктат. Залишив право зраджувати. Бо митець. Бо геній.

Він усюди кричав, що кохає Розалію. Писав, говорив, згадував. Але це було таке саме кохання, як його партійність у Лук’янівці: красиве вголос, порожнє на ділі. Не відданість — риторика.

І Бог знову торкнувся його життя.

Розалія завагітніла. Володя чекав на дитя. Готувався до батьківства. Але зверху Бог вирішив по-іншому.

Дикий біль. Позаматкова. Розрив труби. Загроза життю жінки.

Лікарі вирізали все. Стерильність назавжди. Крапка.

На Володю знову зійшло натхнення. Букви били, як голка швацької машинки.

Навздогін Memento з мертвою дитиною з’явився Кирпатий Мефістофель — з Клавдією Петрівною, матір’ю, яку зневажають. Яка бере гроші, але аборт не робить. Народжує дитину в шлюбі — від коханця, що хоче вбити дитя.

Потім — По-свій. Наташа, в якій немає жодного завтра.

Він мав три шанси.

Дитина, що з’явилась без дозволу — і померла.

Дитина, яку він вирішив не помітити — і яку вбили без нього.

Дитина, яка могла стати його — але вже не стане нічиєю.

Дві жінки. Три спроби.

Три життя, яких він не прийняв.

Натомість — написав.

Memento.

Кирпатий Мефістофель.

По-свій.

Три тексти. Три тіні.

Його відповідь на дар.

Симона не було в жодному з них.

А Бог мовчав.

Дивився згори.

Усміхався.

Так, як усміхаються боги, коли знають:

все було дано.

І все — втрачено.

Добровільно.

> ПРИМІТКА. Люся (Людмила) Гольдмерштейн в дівоцтві Максимович. З тих самих Максимовичів, де були професори, історики, Шевченко малював портрети членів родини, а дід був першим ректором Київського університету. Люся українською майже не розмовляла, але намагалася писати.

> ОСТАННІЙ ЛИСТ Л. Гольдмерштейн до В. Винниченка. Він вже жив з Розалією.

"Вірю, що тебе кохають, вірю, що ти, нарешті, зустрів свій "ідеал". Всьому вірю, тільки одне мене зводить з ума: у тебе будуть діти? Інакше я не розумію слова "сім’я".

ЛЕСЯ

Симону 32 р.

Москва. Второй Волконский пров.

1911 р., 25 жовтня.

Це сталося ввечері.

Кімната була напівтемна — тільки жовта пляма гасової лампи на столі.

Симон сів до письмового столу.

Написав рівно:

“Певно з газетних відомостів, а може й з якихсь приватних джерел, Ви чули про заходи української кольонії в Москві…” [реальний лист, орфографія реальна].

Оля ввійшла тихо, тримаючись за живіт. Була трохи нижча за нього, округла, ніжна. Тонкі руки. Біле хвилясте волосся спадало до плечей, а з лагідного обличчя дивились великі чорні очі. Вони робили її вираз загостреним — не жорстким, а цілісним. Вона йшла повільно, обережно, маючи в собі найдорожче в світі.

По підлозі тяглась тонка, ледь помітна цівка води — прозора, мов тінь. Вона зупинилась, сперлась об одвірок, злегка зігнулась. І тоді глянула на Симона. Просто, спокійно. Як дивиться той, хто давно любить і вже не потребує слів.

— Води відійшли, — сказала вона.

Симон не зрозумів одразу. — Ще ж зарано, ще кілька тижнів? Може, здалося?.. Полежи. Минеться…

Оля скривилась, притислась лобом до дверей і прошепотіла: — Kurwa mać… Чому мені ніхто не казав, що буде так боляче?..

Їй ніхто не сказав, бо не було кому. Сирота. Мати вмерла в пологах. Є лише дальші родичі в рідній Полтаві і ще хтось в Києві.

Симон не відповів. Він не боявся появи дитини. Але і не планував. Відпустив себе. Коли вона сказала, що вагітна — він лише знизав плечима: так Бог дав. Якось буде. А тепер бачив: не Бог. Він. Це “якось” болить. І часом убиває. Її маму — вбило.

Що робити? Вони двоє в чужому місті. Фельшерка є, але до неї треба когось послати. Та і не прийде вона швидко. Дав гроші сусідському хлопчику: біжи, викличи. Прямо зараз!

Увійшов на кухню — і вдарив. У косяк, кулаком, різко. Дверця хруснула. Кров пішла одразу, проступила ниткою. Який дурень. Знайшов штоф, сьорбнув з горла. Щоб не наробити дурниць. Щоб загасити той тремтливий клубок у грудях, який починав ворушитися ще до того, як Оля щось сказала.

І поки стояв — його накрило. Вся та памʼять, що спала десь роками, прокинулася без попередження.

Полтава. Цегляна хата на околиці. Низька, з похиленим дахом і вузькими вікнами, крізь які тягнуло сирістю. За хатою — сад. На подвір’ї — кури. Маленька кімната, завішена ряднами. Мати лежали на ліжку, дихали уривчасто. Баба Варка в ногах, знявши хустку. Малі сестри по кутках. Його не пускали — казали, це не для козаків. Але він ховався за дверима. Сидів, згорнутий, і не відривав погляду від щілини. Бо боявся, що мама помре. І що він нічого не зможе зробити.

Він чув усе. Крики, лайку, таку, якої навіть дід не вживав. Плювки, вогкий пар, хрипкий шепіт. Різкий запах оцту. Ковдра, яка завжди ставала чорною. Так було щороку — щоразу, коли з’являвся новий брат чи сестра.

Він був не старший, але найвразливіший. Йому було найстрашніше. І водночас — він не міг відійти. Не міг відвести очей. Його щось тягло до того болю — майже фізично, наче хтось розтинав йому груди і тягнув нерви до дверей.

І тепер — знову. Пар. Оцет. Кров. Жінка. Не мати, інша. Але тло те саме. Та сама близькість до болю, та сама безпорадність. Він дорослий чоловік. А стоїть — і нічого не може зробити.

Fiat voluntas tua, Хай здійсниться воля твоя — майнуло, ніби хтось чужий прошепотів йому зсередини, з темного, давно не відвідуваного закутка пам’яті.

Він поставив чайник. Роздивився полиці — і побачив пляшку. Олія. Стара, густа, з осадом. Витягнути затичку не зміг — зірвав зубами. Смак і запах накрили одразу — терпкий, гіркий, тваринний. Так пахли руки баби Варки. Так пахло щось до історії, до слів.

Він налив у чашку, вмочив пальці. Вже знав: може знудити. Не через кров чи запах — через саме уявлення, що доведеться доторкнутись. До шкіри, що рветься. До місця, де починається нове життя. Треба буде не просто зробити — а ще й не здригнутись. Не образити. Не дати їй побачити, як йому страшно й бридко.

Він зможе. Бо більше нема кому.

Оля глянула — й лице їй сіпнулось.

— Ти що, курку патраєш?.. З глузду з’їхав? Ще й маститься…

Вона скривилась, намагалася відсунутись, але живіт схопив її так, що згорнулася навпіл.

— Не лізь до мене з тим мастилом, чуєш? Розігнався… Я тобі лоба ним зараз… вмащу.

Оля хотіла ще щось сказати. Хитнула головою. Але передумала.

Він мовчав. Тільки стояв. І дивився.

— Ну то роби вже. Як знаєш. Тільки зробиш боляче — вкушу..

А це ж лише початок. Ще ціла ніч.

Він курив. Як завжди. Цигарка за цигаркою, не глибоко — щоб не тряслися руки. Повітря не вистачало, очі пекли. З вечора він погано бачив, окуляри десь на столі, а тепер усе розмазувалось у димі й напівтемряві.

Вона кликала — він підходив. Подавав ганчірку, клав долоню. Якось — простягла руку. Він узяв. Тримав, поки не відпустила. Потім — знову сам. І знову — дим.

Вона стояла на колінах, сперта на лікті, обличчям у подушку. Потуги йшли важкі, повільні, закручували її зсередини. Вона хиталась, дихала уривчасто, стискала ковдру. Симон сидів на підлозі, трохи збоку, не зводив погляду від стіни. Він не хотів бачити, але чув усе — подихи, напругу, тишу перед вибухом.

Коли пролунало щось глухе й мокре, він зрозумів, що це сталося. Його знудило. Швидко, різко. Він відвернувся, витерся рукавом, набрав повітря й обернувся назад.

Дитина лежала на ганчірці. Тепла. Слизька. Жива. Він підповз, простягнув руки, обережно взяв її.

Тільки тоді в нього з’явилося розуміння. Це не хтось інший. Це буквально він. Не образ. Не продовження. Просто він.

У тілі. В руках. Тут.

******

Пуповина була слизька, важка. Він обпалив лезо, стиснув її мотузкою — і різонув. Метал ковзнув, зачепив дитяче черевце. Не порізав, але залишив тонку червону смужку. Дитина сіпнулась.

— Йосип драний… — прошепотів він, відсахнувшись.

Дихає. Жива.

Вдруге не схибив.

Sanguis est vita, — майнуло в голові. Не як цитата, не як думка — як дотик. Як шепіт шкіри під пальцями.

Кров — це життя.

Дитина ворушилась у нього в руках, як рибина. Він обгорнув її фланелею й подав Олі.

А тоді — стукіт у двері. Прийшла фельдшерка. Невисока, в пальті, в рогових окулярах з важкою сумкою. Озирнулась, кивнула. Сіла до Олі, обережно заглянула між ніг. Вимила й обробила руки. Послід був ще всередині… Ще одна хвиля. І все.

Допомогла. Коли скінчилося, зітхнула й сказала німецькою, напівжартома: — Schere wird nicht mehr gebraucht. (нім. Навіть ножиці вже не потрібні).

Симон відповів також німецькою, сухо: — Ich hab' das schon mal gesehen. (нім. Я це вже бачив.)

Потім перевірила дитину, поплескала по грудях, поправила пелюшку. — Sieben einhalb Pfund, mindestens, — буркнула, більше до себе. — Ein schönes Mädchen wird das. (нім. Сім з половиною фунтів. Гарна буде дівка).

І врешті дістала з сумки грубу зшиту книгу в полотняній обкладинці. Відкрила десь посередині. Написала декілька рядків, повільно, чітко.

Вони були в кімнаті. Симон — із дитиною на руках, стояв біля вікна. Оля лежала на ліжку, з оцтом у мокрому злиплому волоссі. Вулиця була темна. Перший сніг летів боком, як пил.

— Мале українське дитя проросло в чужій Москві, — посміхнувся він.

— Леся, — прошепотіла вона. І заплакала тихо від утоми.

Дитина спала, загорнута в пелюшки. Обличчя зморщене, темне, але в кутиках рота щось здригалося — тінь. Симон тримав її легко. Руки тремтіли, тонкі пальці пахли оцтом, почорніла кров збилася під нігті.

Він дивився на маля, як на вирок, що прийшов у тілі дитини. Мовчазна кара за всі відмови, за всі тексти, за всі втечі. І вона дихала — прямо тут, на нього.

У тридцять два життя ще не закінчувалось, але вже вимагало сплати — за все відкладене, знехтуване, відкинуте.

Його трирічна втеча від України закінчилася. Він вертався в обойму. Відчував, що мав бути в справі.

Vita nova, — подумав він, дивлячись на зморщене, темне обличчя дитини.

Оля спала. Леся дихала рівно.

Симон сидів на підлозі, мовчки.

Пахло оцтом, молоком і залізом.

Вранці він допише:

“...Щодо мене — я знову в справі.

Якщо треба — працюватиму без гонорару. Бо знаю, що тепер мушу.”

(Лист до Михайла Грушевського, 1911 р.)

Симон вертався до професора.

До політики.

До видавництва.

До України.

> ПРИМІТКА. Доньку Симон і Оля назвали на честь Лесі Українки (Лариси Косач). За документами вона була Лариса Петлюра, скорочено Леся.

> ПРИМІТКА 2. Симон дійсно в ті дні писав лист Грушевському про фінансовий бік відкриття видання в Москві.

## #11. Матеріал

I. ДІМ НА ВТОРОМ ВОЛКОНСКОМ.

Москва, серпень 1914

(Квартира Симона)

В червні застрелили ерцгерцога. У серпні Росія влізла у війну. Передовиці називали її Великою. У Москві тиша. Мобілізації ще не було. Лавки працювали. Люди ходили на службу. Писали листи. Жили, як завжди.

Симон працював бухгальтером у страховій, а вечорами допізна просиджував у редакції «Украинской жизни» — єдиного українського видання в імперії, хоч і російською мовою. Українською не можна було взагалі. Його товариша з Полтави посадили просто за те, що тримав український шрифт у шафі.

Всю редакторську роботу тяг безоплатно. Просто заради справи. Навіть не заради дякую. Бо це недоступна розкіш, подяки.

Тотальна бідність. Грошей не вистачало ні на що.

Кухня смерділа вогкістю і скислим молоком. Леся кашляла ночами від протягу. Оля спала, борсаючись. Вона вже не питала, коли він перестане тягти все на собі. Знала: не перестане.

«Щоб я того дня, як тебе зустріла, просто згнила посеред дороги…» — прошепотіла якось. Без злості. Як констатацію. А далі вже сипалось усе: і сором, і віра, і шляхетність.

Вона хотіла вінчання. Бо як же це — жити, як сучка без імени і хреста.

"Bo to nie життя, tylko гріх, kurwa jego mać," — казала.

I tak, jak ти живеш, to nawet антихрист хреститься." Вона ж з Полтави, але ze szlachty.

А жити без шлюбу — wstyd.

А як одружитися, коли документів нема.

А потім була дитина, яка не народилася. Лікар сказав: не буде більше. Тіло змовкло. Заніміло.

Тихо здалось.

II. УЛЬТИМАТУМ

29 Серпня 1914р.

Вид-во “Украинская жизнь” Москва, Леонтьєвський пер., 11

Жандарми прийшли вранці. Двоє в шинелях, один у цивільному. Без пояснень. Кидали тексти на підлогу, били по столах, ламали дверцята.

Вони прийшли не за газеткою — за розпискою в покорі. Їм була потрібна заява: не «за царя», а проти своїх.

— Так вы, хохлы, тут свою газетку варганите? Украину себе придумали, да?

Симон мовчав. Один із них розгорнув аркуш.

— Напечатаешь. На всю первую страницу.

«Украинцы за царя, за веру, за матушку Россию. Продажные галичане — наши враги».

С подписью. Твоей. Сука мазепинская.

— Не буде такого підпису, — сказав Симон.

— Не будет — заберём дочку.

А бабу твою — на управу.

Там объяснят, что мы один народ.

Так, чтобы она это почувствовала.

Чтобы братская любовь — из горла вылилась и между ног потекла.

Він знизив очі.

Потім підписав.

Франко раптом став перед ним.

Не з книг — як є.

Петро поруч. У светрі.

«Продажные галичане».

І його підпис під цим.

> ПРИМІТКА. Стаття вийшла 30.07.1914р. Нею і досі тикають, коли треба знайти “компромат” на С. Петлюру. Завдяки цій статті видання доіснувало до 1917. А іншого на всю імперію не було.

III. ЧОТИРИ КОРДОНИ

(Володя)

Я приїхав не через бабу. І не через літературу. Я приїхав по матеріал. Чотири кордони. Два фронти.

Фальшиві папери. Хабарі. Ризик. Бо мені треба було побачити його.

Симона.

Я писав про нього. Дрочив, бо хотів перевірити, чи ще працює уява. Не з любові. Просто треба було глибше. Брудніше. Правильніше. Бо текст сам себе не напише. Якщо ще раз гляну — буде матеріал. Навіть якщо посадять. Вийду і напишу. Бо що ще мені треба?

Я хотів переконатися, чи ще дихає. Чи вже Москва вставила йому гнилий багнет. І якщо вставила — взяти це згниле натхнення з собою. На пам’ять. На текст. На потім.

Він мене не чекає. Я не писав, що приїду.

IV. ЗУСТРІЧ

(Володя)

Кінець вересня 1914 р.

Вид-во “Украинская жизнь” Москва, Леонтьєвський пер., 11

Осінній вогкий вечір. В цьому місті завжди мерзотна погода. Я приїхав сьогодні. Цирульня, кава. Пару годин тут.

Пнув двері ногою. Редакція.

Повітря вдарило в обличчя — гаряче, солодкувате, кисле.

Клей. Фарба. Страх.

Все липке. Все напружене.

Повітря як слина жандарма. З потом. З тютюном. З презирством. Я пішов углиб.

Каблук рипів по паркету.

Гарний вигляд: чорний капелюх, нове суконне пальто, штиблети.

Кабінет. Їх двоє. ВІН і якась стара дурепа. По різних кутках.

Він в стосі паперів. Під лампою.

На столі якийсь грубий ящик.

Рука в чорнилі.

Пальці блищать, ніби щойно витягнуті з якогось тіла.

На ньому щось сіре, затерте, без контрасту. Як попіл.

Тіло висохло, загострилося.

Москва висмоктала: щоки зникли, на лобі тонкі риски.

Сидить, ноги підібгав. Як дитина.

Окуляри відблискують.

Щось шкребе.

Підняв голову. Повернувся до старої курки.

— Клавдіє Петрівно, ви вільні. Йдіть додому.

Вона пішла. Ми лишилися самі.

Я сів поруч. Він не рухався.

За вікном били церковні дзвони.

Губи.

Ті самі.

Пересохлі, потріскані, з запеклою краплею крові в тріщині посередині дуги.

Стали більш чуттєві.

Начорта вони чоловіку, досі не розумію.

Його Оля. Він її лизав. Усю.

Тією тріщиною. З кров’ю. З тим самим ротом.

Буржуазна блювота.

"Хто ти є — ти випив мене до дна!" — згадалася звідкись почута рима.

Без музики, без смислу.

Я завис.

Ні думки. Ні слова. Тільки ця тріщина. І тиша.

З якої не було куди вийти.

— Ну що, балерино? Дотанцювався?.. Чи ще крутишся? Поки в дупі вже царська палка з двоголовою куркою?

Глянув.

Мовчки.

Дістав сірники. Витяг цигарку.

Взяв її. Краєм рота.

Почав чиркати.

Не запалювалася.

А в мене смикнуло в паху, як при ударі зсередини.

Різко. Гидко.

Наче хтось копнув між ногами — не ззовні, а з тіла.

— Я… приїхав. Нюхнути. Чи дихаєш? Чи вже… як усі — труп?

Він мовчав. Потім сказав:

— Я від тебе не тікаю. Ти сам. Через кордони пройшов. Себе посадив на мій образ. Сам дрочив. Сам ридав. Сам писав. І сам же з мене зробив ідіота.

Бачу, що він закипає.

Знову чиркає.

Цього разу вийшло.

Запалив.

— Твій персонаж — не мене пародіює. Себе викриває. В тюрмі з листом, набитим спермою, з моїм волоссям, губами, пальцями. Це ти. Мене там нема. Тільки лице.

Я відповів:

— Мені треба було, щоб ти це прочитав. Як я тебе звідти ще дістану? Бо ж ти не відповідаєш. Ніколи.

Симон продовжував:

— Не відповідаю. Бо хто ти мені?

Густий дим мені в обличчя.

Я замовк. Він розтинав, як критик. Раптом сміх. Без емоції.

— Грушевський каже, — додає Симон, — що тобі вже треба писати руками, а не х*єм. Бо інші частини тіла ображаються. Це цитата. Реальна.

Ширше посміхнувся.

Ці губи. Розтяглися.

Цигарка рухається. Вверх-вниз.

— А Єфремов? Ви ж сиділи разом. Він же бачив твою дрочку на шмат замацаного паперу.

Пауза.

Він ніби щось прикинув.

Розвертається. Переставляє стілець.

Обличчям до мене.

Відсуває папери, оголюючи стіл.

Очі — колючі.

Підтягує до себе грубий ящик, де мить тому було звалище документів.

Рухи швидкі.

Впевнені.

Свердлить мене своїми крижинами:

— Ти сказав йому, чий то був лист, Володю?

Я стиснув зуби.

Нема чим крити.

Він зовсім поруч. Я вже чую його шкірою з-під сорочки.

— А твоя Оля тебе хоче? Смокче твої брудні пальці? Чого ж ти, такий віруючий, з нею не повінчався? Чого боїшся?

— Я з нею, бо хочу, і в мене є дитина. А ти з текстом. І з х*єм. Більше ні з ким.

Тут я почав нести дурню:

— То чому ти досі в моїх книжках?

Симон не вгавав:

—Ти не можеш жити, коли не пишеш. А пишеш тільки поки я в тобі.

Я і мертві діти.

Більше нема в тебе чим надихатися.

Дітей не буде.

Лишився я.

Іншого матеріалу в тебе нема.

Ми мовчали.

Симон витер руки від чорнил губкою.

Нахилився до мене. На вухо.

— Я читав і другу частину. Про кохання на продаж. Ти знаєш, як виглядає аборт зблизька? Як кров, яка йде після тебе? Ти думаєш, що твої гроші того варті?

Я нічого не сказав.

— Свобода — не коли ти можеш. Свобода — коли тобі не треба, — сказав Симон.

Симон мовчить.

Тільки дивиться. Важко.

На мене.

На мій пояс.

Знімає окуляри.

Зіниці цятками.

Стрибком сідає зверху ящика.

Навпроти мене.

Його пряжка.

На рівні очей.

Коліна.

Чоботом по моєму плечі.

Лівим.

Правим.

Погляд.

Зверху.

Сукно мого пальта тепер позначене. Брудом. Від нього.

Я вже не витримую.

Розстібаю пояс.

Рука.

Рухаюсь.

Слова вистрілюють з мене.

Неконтрольовано.

Без упину.

— Ти сидиш у мені, як слиз у легенях. Як волосся між зубів.

Я відкриваю книжку, там ти.

Пхаю у жінку, ти в мені.

Мої брудні пальці — твій запах.

Я не живу. Я тебе ношу.

Без тебе я порожня обгортка.

А ти.

Без мене.

Маєш дитину.

Маєш жінку,

Та навіть чортову цю друковану Україну.

Усе.

Крім мене.

Симон не перебиває.

Дивиться.

На мене.

На руку.

Криво всміхається.

Кров на губі.

Проступає. Свіжа крапля.

Киває —

раз,

раз,

раз

в такт моїм рухам.

Мені здається що він керує мною.

З цього ящика.

Все.

Видихаю.

Симон регоче.

— Навіть олівцем тикати не довелося.

Я не відповів. Усміхнувся. Ледь.

Стрибає вниз.

Став між моїх колін.

Дивиться на мене мокрого згори.

Давиться сміхом.

Аж очі вологі.

Оцінює кількість.

— Три п’єси, — сказав. — Може, ще щось. Не даремно рвав кордони.

Лізе в кишеню. По-хазяйськи.

— Тримай. Витирай свій матеріал.

На пару років вистачить. Щоб не вмерла українська література.

Навіть очі не відвів.

Я плюнув словами:

— Ти мене терпиш, бо я від Харлампійовича. А бухгалтер ніколи не ріже те, що дає гроші.

Потім розвернувся і пішов. Не озираючись.

Але запах залишився.

Клей. Фарба. Страх.

І трохи Симона.

>ПРИМІТКА. В тих числах В.Винниченко дійсно був в Москві два дні. Мета візиту невідома.

V. ЕПІЛОГ: МІНСЬК

(Симон)

Коли він вийшов з редакції, смерділо снігом. І ще Володею.

Парфюм був різкий, холодний, дорогий.

Симон запам’ятав. Той запах липнув до пальта, до шкіри.

Удома було темно.

Оля спала прямо в одязі, не роззувшись, з Лесею на грудях.

Зібгалася набік, бо кололо в животі. Так менше.

Тримала дитину як дим — глухо, затято.

У хаті було холодно. Стінка сиріла, і з вікна тягло. Дитина кашляла ночами, ліки скінчились. Пальто було тепліше, ніж ковдра.

Він звалився поряд. Просто так. Взутим. У пальті. Леся у сні стиснула його пальці своєю долонькою. Він відчув жар. Справжній. Оля злегка ворухнулась і завмерла.

— Повінчаємось, — сказав. Їду. А якщо не вернусь, щоб вона не була нічийна.

Оля злегка ворухнулась — і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

— Знов той pierdolony приїхав?..

У тридцять шість його життя знову перевернулося. Просто в кімнаті, де сиріє стіна.

Смішно, але щоразу змінювався він тільки після Володі.

---

Стаття розповзлась по передовиці. Ціною совісті Симон врятував редакцію: вона протрималась до 1917 року. Але залишитися він не зміг. Як не міг і не турбуватись про Олю з Лесею.

Війна.

Для чоловіка — одна робота.

Записався до Комітету допомоги армії.

Західний фронт. Варшава-Вільно-Мінськ.

Не стріляти. Возити ковдри, хліб, ліки.

З його зором у стрільці не брали, але участь — принципова.

Вірив: Антанта виграє.

А тоді і в нас буде шанс.

Щоб мати право говорити про Україну — треба бути там. З самого початку.

На фронті він вперше сів за кермо.

Автомобілі стали звичним транспортом. І він навчився. Сам. Бо треба було.

І вперше форма.

Без погонів.

Але не позичена.

Своя.

***

Збиралися. На поїзд. На Мінськ.

Леся питала, чи можна взяти кицьку.

Ту, блохасту, що спить на ганчірці біля плити.

Він дивився на неї — і раптом подумав:

а чи буде вона коли-небудь у Полтаві? Вдома?

Кивнув.

Леся схопила кицьку.

І все зрозуміла.

## #12. Генерал

I. ВОРОГ

осінь 1914 р. – весна 1917 р.

Перша світова

Симону 35-37

Західний фронт. Багно, обморожені пальці, запах згірклого поту й сечі. Тут не стріляли — рахували. Скільки бинтів, мертвих, вцілілих, і на скільки вистачить морфіну.

Уповноважений союзу земств Росії.

Земгусар.

Помічник армії.

Його зброя — записник і папери.

З них сміялись. Але ті, хто виносив кишки з-під шинелі, мовчали. Героїка нічого не важить, коли смердить розкладеним.

Іноді важлива кількість не вбитих ворогів, а врятованих своїх.

Симон вгризався в роботу.

Писав. Не статті. Рапорти, списки, прокльони. Домовлявся з вгодованими штабними, шукав шпарини в наказах, обманював, махлював. Не заради правди — заради перев’язки.

Навчився грати ролі автоматично: правильно натискати, скільки разів дзвонити, кому нажалітись, кому пригрозити, як викласти на стіл прізвища. Шантаж, сльоза, ідея, старий знайомий — усе йшло в хід.

Його боялись. Бо не кликав друзів, не нив, не пив. Тримав усе сам. Тупо. Мовчки.

Іноді говорив. Коли вже мовчати було нестерпно.

Не кликав до героїзму.

Казав просто. Про хліб. Про тишу. Про те, що треба вистояти ще добу.

Його слухали. Не за стиль. За присутність.

Ішли за ним.

Без мітингів. Без наказів.

Він це відчував. І приймав.

Симон знайшов спільну мову з солдатами. Зрозумів їх болі і мрії. Став своїм.

Спав через ніч, іноді сидячи.

Тіло не хотіло спокою, тільки розрядки. Але не міг.

Пробував.

Не виходило.

Сам себе, як інші, теж не торкався. Від цього легше не ставало. А значить, не треба.

Ходив в чому прийдеться. Тільки заради виступів вдягав шкірянку. А для себе — і стара шинель підійде.

У снах він бачив бинти, сітки кишок, чорна гума, шинелі, теплий метал ложки, яку хлопець хапає перед смертю.

Снились Олині руки. Не груди. Не вуста. Руки — обвітрені, потріскані, вологі пальці.

Кермував сам. Старий Ford Т. Глухий. Їхав, слухаючи, як дрижить під ногами панель. Іноді зупинявся. Блювати, бо трусило.

Бувало й таке, що служив за священника. Хоч не довчився, та вмів. Сповідав перед смертю. Стиха, без жестів. Боліло.

Кар'єрне зростання…

Симон і зміг. Виріс в "кар'єрі".

З середини війни, 1916 р. пішов на підвищення: став головним представником по постачанню всього Західного фронту. Перетинався з Денікіним.

Навіть на міжнародний рівень вийшов. З волинських окопів.