Нерозказане

Той зупинився, нахилив голову:

— Перепрошую, пане, ви Євген Коновалець?

— Так. Я вас знаю?

Чоловік сумно посміхнувся.

— Знати — ні. Але чули. Максим Славінський. Дипломат, посол і перекладач. Але два тижні вже міністр праці.

Євген застиг.

— То це ви?..

Славінський примружився. Зрозумів реакцію.

— Так. Я.

І додав зовсім тихо:

— Він живий. Лук’янівська тюрма. Тримали, як пса. Але вже краще.

Він любить тебе. Пам’ятає. Тримайся. Гетьман дубовий. Не розраховуй. Іде до москалів.

Євген дивився й не знав, що сказати.

Десять років цей чоловік не з Симоном, а проте не зрадив.

Тоді Євген зрозумів, чого отаман міг бути з ним. Це було дивне відчуття.

Гетьман не прийняв і вдруге.

Євген вийшов в ресторацію. Там свої, галичани. Делегація.

Вийшли від Гетьмана.

Отримали зброю і гроші для ЗУНР.

Доктор Назарук, і адвокат Микола Шухевич. Знайомі.

Всі у ресторані говорили одне: “Львів горить. Вертайтеся”.

Євген слухав, не втручався. Серце боліло за рідну Галичину.

Зашків. Батьківська хата.

Знав Шухевичів, поважна родина.

Але.

Згадав той самий вагон з сіном. І тонкі пальці в своєму волоссі.

Парад і Золоту Софію.

Потім коротко:

— Я з Симоном.

Але по старшинах — вирішимо на раді.

Втретє до Гетьмана.

Той вмів принизити ні за що.

Тепер таки пустили.

Вислухав і нічого. Відмовив у зміні дислокації.

“Ваше перемещение необоснованно. Оставайтесь в Белой Церкви”.

На виході Євген знову зустрів Славінського. У міністрів була нарада.

Той коротко кивнув:

— Я все бачу. Передам йому, що ти тримаєшся.

******

У ніч проти 7 листопада в Білій Церкві відбулася Стрілецька Рада.

Були галичани, просили допомоги для ЗУНР.

Більшість відмовилися. Всі стали за Симона.

> ПРИМІТКА. З жовтня Габсбурзька імперія вмирала. Владу взяли українці. У Львові створено

Українську Національну Раду. Проголошено національну державу ЗУНР, якій оголосила війну Польща.

6.11.1918р. було опубліковано звернення до всіх галичан на Наддніпрянщині: “Вертайтеся, захищайте ЗУНР!”

Біла офіцерня була в захваті. Їхня мрія, щоб галичани очистили Київ від себе і не заважали союзу з росією.

> КОНОВАЛЕЦЬ Є. “Причинки”:

Коли я був там [в резиденції], Гетьман закликав Рогозу [мін. війська], міністра закорд. справ Палтова та міністра праці Славінського. Радилися, як допомогти Галичині. І вислати з України Стрільців.

II. ПАДІННЯ (СИМОН)

Москва, 1911–1914

Олі 26-28

Симону 32-34

II-I. ЛЕСЯ

1911-1912 р.

Її звали Лариса. Леся. Більська.

Нема документів. Нема шлюбу. Нема прізвища. Я — батько без дитини.

Сам її прийняв. Допишу собі ще одну професію: акушер-аматор. Одразу після актора. Все обійшлося. Дитя народилося здорове.

А я після того працював ще більше. На двох роботах. Заробляв.

Гроші, що ми відкладали роками, танули швидше, ніж лід на долоні.

Оля годувала грудьми, і я любив дивитись. Як свідок чуда.

Це було, наче побачення з Богом, тільки без храму.

Жили бідно.

Я ходив голодний, схуд.

Вона жила в режимі: спати, годувати, прати пелюшки. Усе в цих мокрих ганчірках.

Вночі Леся пищала, а Оля плакала. Я не знав, куди себе подіти.

Носив малу на руках. Допомагало не завжди. Вічно хотів спати.

Ми чекали, коли Лесі буде пів року: віддати в ясла, щоб Оля знову працювала.

Так і сталося.

А на роботі її діставали питаннями. Про чоловіка, про дитину.

— И как же это… не расписаны?

Вона всміхалася — так, як тільки вона вміла: коли не хотіла брехати, але й правду не могла сказати.

А я щоразу вчив нові шляхетські прокльони. Потім ми мирилися в ліжку. Все було. Просто з дитиною все не так.

Мені треба видати антологію польських матюків на всі випадки життя.

II-II. РОБОТА БЕЗ ГОНОРАРУ

1912-1913 р.

По буднях ми обоє працювали. Я до ночі.

Оля як всі. Ввечері забирала Лесю з ясел. Вела додому.

По вихідних, Олюньця йшла репетиторкою. А я сидів з малою.

Леся спала, а я за столом. Крутив у руках її пляшечку. Маленька, прозоре шкло в квіточках з гумовою соскою, подарунок від Максима.

Пляшечки, візочок, іграшки — все від нього. Збирав по всій Європі. Гарне.

Єдина дитина з усього нашого кола. Більше ні в кого не родилося.

Максим коли дізнався, що її звати Леся, все зрозумів. Вона стала його улюбленицею. З кожного приїзду іграшок і маленьких суконь ставало все більше.

До речі, тій самій Лесі-Ларисі, Максим теж нашептав. Про нашу. Каже, сміялася довго.

А мене поглинула політика.

Наздогнала на кухні з пелюшками і пригорклою кашею.

Готувати я не вмію.

У день пологів я писав Грушевському: просив грошей на українське видання.

Він дав.

І ще підключив усіх, кого знав.

Максим теж збирав.

Кошти знайшлися.

Єдине видання про Україну. На всю Імперію. Я керував. Робив все.

Тоді я зрозумів: не втечу.

Ні жінка, ні дитина не сховають.

Я можу писати так, що люди віддають останнє.

І виступати теж можу. Акторство згодилося.

А за себе просити не вмію.

Працював задарма.

Коли почав — вже не міг кинути.

Так мої трирічні “канікули від України” скінчилися.

II-III. ПОЗА ПЛАНОМ

Кінець 1913 р.

Спершу здалося, що просто втома.

Оля блідла, спала сидячи, їсти не хотіла.

Леся вже ходила.

Ми думали, що це зима, холод, втома. Ні. Знову дитина.

Несподівано.

Не за планом.

Я було не повірив.

Я ж був обережний.

Виходив. Жодного разу не схибив.

Вона мовчала.

І я теж.

Бо що ще сказати, коли вже сталося. Я не Володя. Ніяких абортів.

Думав: ну і що. Може, то знак.

Може, тепер син.

Досвід вже є, руки пам’ятають.

Жартував, що тепер я акушер із практикою. Тільки вже без ілюзій.

Бог, видно, хоче, щоб я учився приймати і дітей, і покарання.

II-IV. ЩО ТАМ

Березень 1914 р.

На боці з нею завжди було найкраще.

Вона притискалась, дихала рівно, тіло тепле, знайоме, кругле. Шкіра оксамитова, гладенька.

Оля спокійна.

Вона завжди пахне своїм суничним милом. Брокар чи якось так.

Цілую її.

Наче хочу з'їсти. Така смачна. Тепла.

Коли вже вагітна — то чого боятися.

Я завжди жартував, кладучи руку на живіт:

— Ти не проти, малий?

І вона сміялась, вивертала шию, шепотіла щось ніжне своєю польською.

Іноді називала мене Głupek (поль. дурком).

Я не ображався.

Брав її за груди. Вони стали більші. Це було помітно. Руки в мене малі, не вміщали.

Я вже мостився до неї. Але щось не то.

Обійняв. Взяв груди. Але там де раніше не влізало в долоню, зараз в два рази менше.

Живіт торкнув — глухо.

Рука завмерла.

Чекав звичного поштовху. Зсередини.

Нічого.

Тиша.

— Коли ти його востаннє відчувала? — спитав Олю.

Вона спершу мовчала. Потім нерішуче:

— Не знаю… може, з тиждень.

Я сів. Вона вже знала.

Ми обоє знали.

Тіло ще дихало життям, а всередині — вже ні.

II-V. ШПИТАЛЬ

Мене не пустили.

“Ожидайте за дверями”, — сказали.

Я міг би розвалити ті двері плечем, але стояв. Руками в стіну, чолом у холодне скло.

Зсередини жодного крику. Тільки голос лікаря: рівний, байдужий, мов читає звіт.

Я чув, як він сказав:

— Будем вызывать роды. Ребенок уже мертв.

І все.

Я стояв і думав лише одне: Леся вдома, у сусідки. Головне, щоб вона не плакала, де мама.

А Оля всередині кричала. Я це чув навіть крізь стіну, хоча крім мене, здається, більше ніхто.

Мене впустили аж через годину відтоді, як вийшло дитя.

У коридорі смерділо хлоркою і спиртом.

На підлозі сліди, темні кола, ніби хтось розливав життя відрами.

Оля лежала, але то вже не вона.

Без обличчя.

Порожня оболонка, де ще вчора було все.

Я стояв і не міг навіть узяти за руку.

Лікар підійшов, витер лоба й сказав спокійно, як про погоду:

— Пацан.

Хотів ударити. Не його — світ.

Але не вийшло.

Я тільки кивнув.

Краще б я не знав.

> ПРИМІТКА. Пологи стимулювали примітивними методами. Жінка проходила повноцінні перейми і потуги, знаючи, що дитини не буде.

II-VI. ПАДІННЯ

Я сидів просто під дверима.

Чекав.

Навіть не пам’ятаю, як опинився там.

На підлозі, спиною до холодної стіни.

Повз мене проходили люди — лікарі, сестри, відвідувачі.

Я порожнє місце. Пляма на шпалерах.

Почув:

“Вы мешаете доктору, уйдите”.

І все.

Ніхто не спитав, хто я, навіщо тут, чому тримаюся за голову, чому не встаю.

Олю повезли в іншу палату. Мені не дозволено.

Татам без дітей місце не передбачено.

Ми ж маємо бути щасливі. Як Володя.

Позбулися непотребу.

Тоді я згадав свого батька.

Він не п'янствував.

Але якось теж сидів отак, на лавці під хатою, мовчав, поки виносили загорнуте мертве немовля.

Потім ішов в кінець вулиці у шинок.

Щоб не чути, як мати в хаті кричать.

Я думав: слабак.

Тепер все зрозумів.

******

Вийшов надвір. В лице вдарила березнева вогкість.

Дим. Бруд. Кінський піт.

Крик чужого міста.

Пізній вечір. Темно.

Бруківка в слизу, тротуари в чорній каші.

Під ногами хлюпало, з дахів текли струмки, капало за комір.

Текло по лобу.

Я стояв на сходах, дивився надвір.

Все потопало в багні.

Лягти лицем у це місиво, щоб не вставати.

Напитися.

До ригачки.

> ПРИМІТКА. Проблеми чоловіків, які втратили дитину, почали цікавити фахівців лише з кінця 20ст. В усьому світі кожна 8ма вагітність завмирає.

II-VII. ПЕРШИЙ

Вечір.

Пошарпані двері вели вниз.

Півпідвал.

“Рюмочная”.

Запах дешевого вина й тютюну. На стінах волога, плями, дзеркало в темній кіптяві.

Кельнер — молодий, зморений. Таця з випивкою. Поставив стопку.

Мене колотило від холоду.

Перша.

— Ще, — сказав я.

Запікло горло, ніби чистий спирт. Добре. Хай пече.

Друга. Третя.

Піт по хребту. Тепло піднялося догори. В роті розмазаний метал.

Хлопець стояв поруч, чекав, поки я доп’ю.

Очі темні, тихі. Затримався на мить. Не відводив погляду.

Мене ще трусило від болю, а всередині ворухнулося інше.

Ні з того, ні з сього.

Тепло пішло вниз, тіло сплутало напрям.

Я відчув, як твердіє, і мене пройняв жах.

Невчасно. Навіщо.

Після такого не повинно ж бути.

Підвів очі — хлопець стояв навпроти, тримав тацю зі штофом, чекав.

Світло з-під лампи різало йому обличчя, молоде, рівні вуса, але під очима темні смуги, як у нічного звіра.

Він дивився на мене прямо, не кліпав.

Погляд тримав, наче виклик.

Я спробував відвести очі. Не зміг.

У голові зашуміло, ніби хтось скрутив мені шию.

Він насміхався з мене. Почув, що мені погано.

І це мене розлютило й потягнуло одночасно.

Тиша між нами стала важкою, як удар.

Я кивнув: “пішли”.

Він знав, чого я хочу. І не боявся.

Вказав мені рукою.

До службового виходу.

Я підвівся.

Ми вийшли в прохід. Вузький, сирий, далі сходи ще вниз, у підвал.

Він ішов попереду.

Я бачив його спину, лампу над головою, пару від рота.

І не витримав.

На другій сходинці штовхнув у лопатки. Різко, як удар.

Він хитнувся, але встояв, не обернувся.

Підсобка була тісна, низька. Лампа на чорному ланцюгу загойдалася. Я зачепив плечем. Світло металося по стінах.

Він став. Дивився на мене.

За стіною шуміли посудомийки. Дзенькіт скла, брязкіт мисок, хлюпіт води. Уривки розмов. Інший світ. Там, де сміються.

Штурхонув його до стіни. Різко.

Він вдарився спиною, але не сказав нічого.

Чому?

Розізлив мене.

Хапанув його за плечі.

Розвернув спиною.

Він став. Як треба.

Мовчки.

Повітря було гірке, вологе. Запах собачого [*господарчого] мила, тютюну й бруду.

Я не думав. Вже все плило.

Я ввечері завжди погано бачу.

Мабуть, плюнув на руку. Просто щоб не рвати шкіру. Рефлекс. Увійшов.

Він трохи повернув голову. Хотів глянути, що я роблю.

Я схопив його за підборіддя, різко розвернув і закрив рота долонею.

Не хотів бачити.

Далі — провал. Крик води в трубах. Металевий гуркіт.

Потилиця.

Шия.

Білий комір.

Чорні мотузки його жилетки.

Якась дошка, щоб триматися.

Вдарився об неї.

Рух — поштовх — забуття.

І десь там, серед того гуркоту, я кінчив — раптово, майже з люті.

У голові шуміло, лампа хиталася над нами, як маятник.

Хотів, щоб застигла. Щоб хоч щось зупинилося.

Тиша. Наче під водою.

Як після вибуху.

Я сперся на тумбу, мене хитало. Недобре. В роті гіркота.

Я намагався сказати щось, виплюнути слово, але тільки ковтнув повітря.

Все. Застібнувся.

І виліз надвір.

> ПРИМІТКА. Бар'єрн. латексн. контрацептивів ще не існувало, як і мірамістина. Лубрикантами слугували речовини, які могли викликати хім., терм. і алерг. реакції (тварин. жир, мильний концентрат тощо), не були поширені.

II-VIII. ДРУГИЙ

Московська вулиця.

Глупа ніч. Мжичка з самого нутра гнилого міста.

Манжет мого пальта темний від бруду.

Розтискаю кулак.

Дивлюся.

Пігулка. Сіра, крихітна, солона.

Бром.

Максим дав. “Допомагає гасити зайве.”

Я сміявся, що дурний.

Ну хто сам собі таке вчинить.

Тепер знаю, хто.

Досить дивитися.

Ковтаю.

Горілка вийшла.

Стоїть без причини, як у хворого.

Тіло мститься.

Зрозуміти б тільки, за що.

Стою під стіною, чекаю.

Повітря холодне, мокре, ріже ніс.

Десять хвилин? Більше? Не знаю.

Не допомагає.

Стає ще гірше.

******

Мряка гусне, що кисіль.

Дрібний дощ шипить по блясі даху.

З рота пар. Пальці зводить. Гудок десь далеко, відлуння в залізі.

Колії вузлами.

Нутро левіафана. Тхне горілкою.

Тут збираються такі, як я. Без імен. Без облич.

Світло. Дзеркалить в калюжах.

Відчинені двері іржавого вагона.

Хробаки двоногі. Пляшка по колу, регіт.

За вагоном стогони.

Я все чую.

Я все знаю.

Зараз хтось знайдеться і на мій свербіж.

Мастило, пар, дим.

Рейки блищать.

Дощ ріже лице.

Тінь ступає ближче.

******

Обходжу вагон з іншого боку. Там ще одна залізна рухлядь.

Вузький прохід між ними.

Якісь труби.

Залізяччя з дірками замість вікон.

Ліхтар просвічує вагони навскрізь.

А дощ змиває залишки сорому.

Двоє вже тут.

Скоро завершать.

Тиша.

Пар.

Потім — кроки.

Тінь підходить.

— Сколько дашь? — тихо.

Вивертаю кишеню. Монети блищать у плямі ліхтаря.

Він киває. Притримує капелюха, щоб не злетів. Мабуть, крадений.

Спираюся на іржаву стіну. Пальто буде геть брудне.

Піднімаю комір.

Розстібаю пояс.

Дощ ріже лице, з носа здіймається тепла пара.

Він опускається навколішки.

Робить. Як заплачено, ротом.

Хлюпіт води й дихання.

Дивлюся вгору.

Нитки дощу.

Хай вода хльостає.

Щоб текло всюди — в ніс, в очі, під сорочку.

Швидше.

Не планував.

Він піднявся. Розвернувся.

А мене вже нічого не спинило.

Свербіж треба було вгамувати будь-як.

Не тримав себе.

Увійшов. Все плило.

Чи від дощу.

Чи від болю зсередини.

Відчуття зібралися в одну точку.

Пульсувало.

Вийшло. Нарешті.

Сіпнуло кілька разів.

Ненавидів себе. Його.

Цей день.

Це місто.

Весь світ.

Тінь відходить.

Знімає капелюха.

Чухає голову.

Ліхтар підсвічує біляві пасма.

Окуляри.

Щезає в мороці.

Мене ріже ножем.

Це ж я.

Сам.

Колись дуже давно.

Починає боліти голова.

Більше нема.

Скінчилося.

Відмучив цей день.

******

Гамір.

Їздить колесами по вухах.

Зала очікування. Височенна стеля. Запотілі вікна. Бронзові люстри.

Світало. Червоне коло вилізало на небо.

В роті гіркота.

Купив кислий чай в стакані.

Цукор перемішати не зміг. Трусився від кожного стуку ложки об шкло.

Прибували люди. Сонні, закохані, сім’ї з дітьми, валізи на ременях.

Посміхалися, цілували одне одного, обіймалися.

Я заплющив очі.

В кожній жінці бачив Олю.

І малого, якого немає і не буде.

На підлозі занесені з вулиці калюжі, паровоз верещав за вітражною стіною.

Я сидів, мокрий.

Огидний.

Вони всі живі.

А я просто між ними.

Без квитка.

Без напрямку.

Без нашого сина.

> ПРИМІТКА. Бром в Рос. імп. давали семінаристам для пригніч. лібідо.

Сьогодні бром асоційов. з хім. кастрацією.

Свербіж є пошир. побічн. реакцією на бром у людей зі світл. чутл. шкірою.

В. Винниченко відомий фразою: “історію України неможливо читати без брому”.

> ПРИМІТКА 2. Чоловіча проституція в Рос. імп. юридично не існувала. Тих, хто надавав послуги транзакційного сексу, арештовували по статті “крадіжка”.

Вокзали були популярними місцями даних послуг.

II-IX. ПІСЛЯ

Вернувся, зайшов, у передпокої спала Леся. Просто на солом'яній доріжці.

В курточці.

В черевичках.

Коси, зав'язані Олею, розплелися.

Максимова французька лялька під пахвою.

Сусідка, видно, відправила: набридла їй чужа дитина.

Стояв, дивився, боявся дихнути.

Мала спала голодна.

А я не мав, чим нагодувати.

******

За тиждень Оля була вдома.

Схудла.

За півтора місяці все зажило. Я чекав.

Ми мовчали. Страждали по-своєму. А потім почали знову спати разом.

Оля мене захотіла.

Я не існую без неї.

Кохав її так, як умів. Брав ніжно.

Тримав, як скарб.

Хотів, щоб їй було добре.

Після неї лежав і дивився в стелю до ранку. Може, в нас ще буде шанс.

Син.

А далі почалося.

Спочатку болі. Потім температура.

Жіночий лікар.

Запалення придатків.

— Детей больше не будет, — сказав.

— Может, нервы. Или инфекция.

Я знав.

Не нерви.

Це я.

Моя вина.

За ті хвилини. Що я хотів забутися.

Оля втратила цикл.

Назавжди.

Через мене.

> ПРИМІТКА. Діагнози і втрата репродуктивної функції О.Петлюри дійсні. Після 1914 р. вона все життя лікувала “жіночі” хвороби невизначеної етіології.

ЕПІЛОГ

4 листопада 1918 р.

Київ, Лук’янівська в'язниця

вул. Дегтярівська, 13

Два дні до зустрічі Максима і Євгена.

Ключ провертається двічі в іржавому замку. Метал рипить, ніби живий.

Важкі двері розходяться зі стогоном.

Вартовий. В царській формі: кітель і кашкет. Високий, тхне потом. Кланяється. Голос плаский, винуватий:

— Простите, господа хорошие… мы не знали... Предписано по нему, держать как всех. В обезьянник. Чтоб помучился.

В камеру зайшли двоє.

Андрій В’язлов — у дорогому пальті, з перснем. Міністр юстиції.

І Максим — у бездоганному костюмі, циліндр у руці. Міністр праці.

Спокійний. Рівний.

В’язлов іде першим.

У камері вогко, холодно, тісно. Світло тьмяне.

Повітря густе від аміаку.

Туалет діркою в підлозі. Без загородок. Знущання. Одному щоб було соромно, а всі решта хай вдихають.

Люди сидять щільно, як горобці на жердині, відвертають голови.

Завмерли.

В кутку, на підлозі, ВІН.

Матрац розірваний, солома злиплась.

Тіло лежить боком. Обличчям до стіни. Не реагує. Сорочка зсунута, хребці видно. Груба протерта вовняна ковдра збоку валяється.

Між лопаток рубець, наче від гака. Давній. Темний.

Синці.

В’язлов прикриває рот, хрипко зітхає:

— Господи...

І виходить. Не витримує смороду. Закриває ніс хустинкою.

Максим лишається.

Стоїть мовчки.

Входив уже з таблеткою між двох пальців — морфій. Знав, що може знадобитись.

Опускається на коліна просто в багно.

У своєму ідеальному костюмі.

Циліндр ставить на рваний смердючий матрас.

Вартовий кліпає, не вірить очам.

Проводить рукою по мокрій липкій спині. Гаряча.

Пальці натрапляють на шрам. Той самий. Максим відразу, як його побачив, зрозумів: жар, гарячка. Цей рубець завжди темнішає від високої температури.

У Максима все стислося від болю всередині. Але показувати не можна.

Симон поворушився.

Очі розплющуються, але фокус не тримається.

Максим нахилився ближче. Торкається обличчя.

Впізнає. Нарешті.

Губи розтріскані, але голос ще є. Ледь чутно:

— Дай…

Вартовий з-за спини обережно:

— Не гневайтесь, господин начальник… пожалейте…исправимся…

Максим не відповідає.

Приставляє пальці до Симонових губ. Вправляє таблетку.

Максим пам’ятає кожну цяточку на ньому. Досі. Через стільки років. І зараз це тіло тримають, як вшивого пса. За те, що не ховався від Гетьмана. І дав себе ув'язнити.

Щоб інші готувалися.

Інші…

Вони мали прийти втрьох.

Міністри і очільник опозиції: Максим пропонував Винниченку приєднатися.

Той відмовився. “Бо він мені ніхто”. Максим знизав плечами. До чого це зараз.

Тож їх тут два міністри.

Ковтай.

Максим притримував Симону голову. Щоб пройшла пігулка.

Той ледве дихає. Все.

Пальці трохи затримуються. На мить. Ніхто нічого не бачив.

Зеки бояться навіть глянути. Щоб раптом нічого не вийшло.

Максим поправляє ковдру, закриває груди.

Пальцями торкається розпеченого чола, відводить пасмо сірого волосся.

Тихо, тільки для нього:

— Je vais le tuer. Le hetman. Ça n'arrivera plus. (фр. Я його вб'ю. Гетьмана. Більше так не буде.)

Вартовий шаркає ногою:

— Я... я доложу начальству, господин министр... не сердитесь...

Максим повільно підводиться.

Розправляє комір, не витирає бруду з колін.

Кулаки стис до білих костяшок. Сховав в кишені. Не можна. Взагалі нічого не можна показувати.

Тим самим рівним тоном, ніби читає вирок, каже російською:

— Если с ним что-нибудь случится — я тебе пальцами глаза выдавлю и в жопу твою вставлю. Про х#й свой можешь забыть. Сцать будешь через трубочку. Понял?

Пауза, Максим придивився на інших вартових, які з цікавістю зазирали крізь двері, і додав:

— И девочек твоих тоже улучшу. А то им скучно, подглядуют.

Вартовий блідне, киває, притискає кашкет до грудей. Чоловіки в коридорі різко зникають. Максим дивиться на нього ще мить — і відвертається.

Повертається до Симона, нахиляється востаннє, шепоче ледь чутно:

— Tiens bon… encore un peu. (фр. Тримайся…ще трошки)

І виходить.

В коридорі В'язлов віддає розпорядження:

— Что ж вы творите, суки.

Он без статьи.

Перевести в комнату охраны.

Лучшее питание и душ.

Доктора приставить. Надо — так и двух.

И телефон.

Жену пускать.

Начинайте уже сейчас его жопу лизать, тренируйтесь.

> МОНОГРАФІЯ.

А. В'язлов за кілька днів починає процедуру звільнення С. Петлюри.

За тиждень видає наказ.

Це його останній документ на посаді міністра гетьмана.

За звільнення С.П. позбавлений посади. Арештований. Сидів в Лук'янівці.

Через місяць його випустив С.П., член Директорії УНР.

В'язлов спілкувався з Чикаленком.

## #34. Воля

ПРОЛОГ

Січень 1904 р.

С.-Петербург

Ресторан «Европа»

Дим стелився сивим шаром. Людей в залі набилося, що зерня в гарбузі. Гомін. Брязкіт посуду. Запах кухні. В кутку музика з гітарою бубнить італійською.

Міхновський сидів за столом, розвалився. Трохи втомлений, широкий в плечах, в розстібнутому піджаку. Чуб трохи змоклий, потрапив під сніг.

На колінах дівчина, білява, із бордовими стрічками в косах. В відвертій сукні з розпоротими швами з боків, які виставляють стегна і панчохи.

Двері відчинилися. Микола підвів свої світлі очі. Глянув поверх дівчини. Поцілував складочку декольте.

— Піди, Маня, вдихни на повні груди, — буркнув, між вуса. Махнув рукою в напрямку виходу. Вона підскочила й зникла.

До столу підійшов стрункий чоловік. Трохи старший з Миколу. Вуса. Костюм. Тростина. Зняв пальто і капелюха. Струсив сніг.

— Миколо, ти, я бачу, плекаєш українську мову в Пітері, не покладаючи рук, — усміхнувся чоловік.

— Це моя місія, — всміхнувся Микола і налив повні чарки. Вказав на стільця навпроти. — Сідай, Максиме.

Випили мовчки. Зала гомоніла, в когось впав бокал і розлетівся по підлозі, але між ними повітря просякнуте справою.

— Час прийшов, — сказав Микола.

— Вже?

— Ага. Він готовий. — запевнив Микола і підморгнув правим оком.

Максим підняв брову.

— Я ж його навіть не бачив.

— Я тебе прошу! Було б на що дивитися. Миша в окулярах. Повернеться скоро з Кубані. В свою Полтаву. Там і підхопиш. Не мені ж тебе вчити, як це робиться.

— А що він забув на тій Кубані? Миколо, ти при тямі? Як ти це допустив? Ризик! Це ж скільки часу в пісок! — розізлився Максим.

Микола зробив серйозний вигляд:

— Так вийшло. Злапали його жандарми якраз за роботою … А на Кубані… В школі викладав. Діточок вчив. Розумному. Доброму. Вічному. Статті писав…Ще…пісні українські записував на фонограф. Нестримна тяга до знань.

На словах про діточок і вічне Микола змахнув уявну сльозу. Картинно потягся за серветкою.

Максим подивився уважно:

— Дуже пізнавально. І смішно. А серйозно?

Микола стишився:

— З Кошицем музикою займався. Ну про Лисенка і Русову ти знаєш.

Вже щось. Погодься… Того професора, Щербину кажись…, який місію пісенну веде, ….ееееммм… обробив!

Яке гарне слово!

Так…, що … той його відпускати не хоче, прикипів до хлопця, поселив у себе… Одна біда. Дурне… крутить романи зі студенточками.

(Пауза).

— Забирай це щастя. До себе. Щоб став людиною.

Максим придивився:

— Скільки у мене часу?

— Спробуй не розтягувати задоволення.

(Микола посміхнувся).

— За рік впораєтесь. Пити не давай. Баб коло нього пильнуй, чуєш? Краще щоб без них. Він як тільки жінку візьме. Наступного дня вже маститься жити разом, дурило.

Максим повів плечем.

— Ти, бачу, досвідчений наставник.

— Не язви. Я шість років його вів. В партію взяв. І не він сам один у мене. Микиту вести треба. Зараз вже твоя парафія.

(Пауза. Максим крутить цигарку між пальців.)

— Ти певен, що я впораюся?

— Ха, — усміхається Микола. — Так я більше нікого не знаю. З такими талантами, як у тебе. Тільки не прилипни. Воно таке… на вигляд ніяке.. Але як залізе в голову. Потім не витрусиш. А ти ж м'який.

Максим хмикає.

— Не твоє діло. І взагалі, я чотири роки як одружений.

Микола сміється, грубо, голосно:

— Іди Лесі-Ларисі розкажи, як саме ти одружений. Вона оцінить. Мені можеш не брехати.

(П’ють.)

— А що він уже вміє? — питає Максим.

Микола знову став серйозним.

— Усе наполовину. Пише гарно і грамотно, але не ясно про що. Виступає трохи, але натовп не бере. Можна засунути кимось в редакції. Але не головним поки.

— А той, другий?— запитав Максим.

— Володя. Той пише типу прозу. До Чикаленка в прийми пішов. Як син. Має фізичні дані. Особливо в штанях.

(На цьому місці Микола видихнув. Склянки підстрибнули.)

— Не знаю, чи використовує своє добро з розумом. З нашим переписуються. Це ти знаєш. Вже час їх зводити. Вживу. Хай наш малий тренується. В хвіст і в гриву!

— Микола зареготав, аж люди почали обертатися.

— Як звуть? — кидає Максим.

— Симон.

Максим посміхається криво:

— Дурне ім’я.

Микола сміється, наливає знов:

— От і я кажу. Але в'їдається в мозок.

Випивають ще по одній. За вікном валить лапатий сніг, в залі заводять:

Боже, Царя храни!

Сильный, державный,

Царствуй на славу,

На славу нам!

Микола бурмоче:

— Вже без царя і напитися не дають. Досить… бачу ти вже собі уявляєш виховний процес…

Нахиляється ближче. Дає Максиму щелбана по лобі.

— Це щоб ти бува не забув, — Микола нахиляється ближче. — Заради чого все це.

Максим кивнув.

Стиснув в руці фотокартку з русявим хлопцем в окулярах.

Мовчанка.

> ПРИМІТКА. С. Петлюра, 1903 р.: "Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня!".

(т.зв. “кубанська балачка” з укр. діалектів найближча до полтавського.)

> ПРИМІТКА 2. Того року в Харкові був підірваний пам'ятник Пушкіну. Здійснив акцію юний студент Микита Шаповал. Адвоката М. Міхновського як намагалися притягти як зачинщика, але марно. Микита під побоями його не здав.

I. КРАХ

Листопад 1918 р.

I-I. МІЖНАРОДНА ПОВІСТКА

Спочатку Німеччина.

Кіль. Матроси. Відмовились іти в бій.

Їх арештували.

Тоді решта підняла прапори —

червоні.

Солдати, робітники, кораблі. 9 убитих, 29 поранених.

Імператор послав військо. Придушити. Але ті перейшли на бік заколотників.

Кіль упав за добу.

Берлін за п’ять. Все.

9 листопада 1918 рейхсканцлер Баденський оголосив зречення імператора. Вони разом з Вільгельмом тікали в Голландію.

Другий райх скінчився. Як і тисячолітня німецька монархія.

******

Далі гірше. Кінець війни.

11 листопада — в вагоні посеред лісу Комп’єнське перемир’я. Мільйони жертв ні за що.

******

За Німеччиною посипались Габсбурги.

Угорці, хорвати, чехи — хапали речі і тікали з корабля.

Почалося це в жовтні.

Шістнадцятого Карл І спробував врятувати імперію федерацією.

Ха.

Смішно.

17-го — угорці розірвали унію.

28-го — народилась Чехословаччина.

31-го — Революція айстр, або хризантем, залежно від перекладу (Угорщина стала демократією).

А потім прийшов листопад. Шви, що століттями тримали імперські штани, тріснули.

13 листопада імператор Карл зрікся.

Австрійський цісар став приватною особою.

I-II. СВОЇ ТАРГАНИ

А Українська держава?

Гетьман?

Царський муштрований генерал виявився неспроможним до гнучкості та еластичності.

Грав в імперії, а їх більше нема.

Влаштував зустріч з отаманом Красновим. Коньяк. Сигари. Обіцянки бити червоних.

******

Опозиція.

Чим вона зайнята?

Ще трималася берега.

Петлюра сидів. Винниченко не наважувався. Шаповал чистив зброю. Стрільці вірили, що Гетьман не піде на зраду.

УНС вирішує:

скликати Конгрес лівих партій.

Мирно переобрати владу.

Без крові та барикад.

Єфремов і компанія вірили, що так можна. Навіть Микита мовчав.

Але ні.

Гетьман зірвав усе.

Запланований на 17 листопада Конгрес скасовано.

П’ять міністрів від УНС (ті самі, з Максимом Славінським) були всі проти.

Підуть у відставку. Хай. Кілька днів.

А далі Гетьман іде в піке.

Оголошує:

Воєнний стан на Чернігівщині, Київщині, Полтавщині.

Заборона зборів.

Цензура всього.

Закриття українських видань (російським зелене світло).

Газети в білих плямах.

Або взагалі спалені.

Всіх хто проти — В БАН. Деяких в Лук'янівку.

Київ дихає важко.

Сидить на пороховій діжці.

II. ОСТАННЯ НІЧ

1-12 листопада 1918 р.

Максим. Він усе знав.

Раніше за інших.

Напрацьовані контакти.

Усвідомив: москалі уже в Києві. Краснов прибув не з листівками, а з домовленістю.

Угода не нова.

Вона його ж власна, тільки перекручена.

Влітку Максим сам сидів із ними за столом. Дипломатична місія. Ті самі люди, ті самі чарки, фрази про “спільну боротьбу з більшовиками”.

Влітку вірив, що це проти червоних. Працював на благо Гетьманської держави.

Тепер бачив: усе навпаки. Змова з білими відкриває шлях леніну.

Гетьман продався. Антанта мовчить.

Німці пакують валізи. Росія входить у Київ. Спершу двоголового куркою, а далі серпом і молотом.

Максим тримає язика за зубами.

Офіційно ще міністр.

Формально людина уряду.

Насправді — чужий цій владі.

Яка лиже зад білій росії.

Кожен документ пахне зрадою.

Він був у тюрмі.

Бачив тіло. Якому мстився голова держави.

Симон лежав блідий, ледве дихав.

Сказав Максиму тихо:

“Побачиш, що вони тягнуться до москалів — передай Шаповалу.

Без шуму. Сам факт.”

Максим повідомив.

Тепер.

Як казав Симон.

“Дон у Києві. Краснов з Гетьманом. Буде союз”.

А далі глуха ніч.

В кабінеті тиша. Лямпа.

Декларації і накази. Без сенсу.

Максим сидить сам.

Дим з попільниці.

Завтра його виженуть.

Або арештують.

Або знищать.

Байдуже.

Головне він зробив.

Передав.

Україну і Симона він не зрадив.

> СКОРОПАДСЬКИЙ, Спогади:

“Для офицерства русскою я должен был немедленно объявить федерацию, так как мне уши прожужжали, что весь офицерский состав станет горой, ради России, за гетманскую Украину.”

(*словом російського офіцера можна підтертися в туалеті. Вони просто плюнули гетьману в обличчя).

III. ТОРБА

12 листопада 1918 р.

Папір прийшов уранці. З печаткою й підписом.

“Петлюра С.В. підлягає звільненню. Родині дозволено зустрічати”.

Вона перечитала двічі, не повіривши.

Потім зібрала торбу — теплі речі, білизну, хліб з ковбасою. Банку з гарячим чаєм закутала в шарф.

Ту саму торбу, з якою вже двічі їздила на Лук’янівку.

Першого разу він навіть не розплющив очей. Другого — сидів, блідий, слабкий, але усміхнувся. Пив чай.

Вона тоді сказала: “Скоро вже, Симончику. От побачиш.” Нічого не відповів.

Нині мала бути третя поїздка. Забирати додому. Не могла повірити, як пережила тиждень невідомості. Думала, вже вдовиця.

Трамвай ішов довго.

Дзеленчав, виносив душу.

Кілька кілометрів Олюньці здалися нескінченністю.

Київ дихав кригою і мовчав.

А на Лук'янівському ринку люди гомоніли.

Про війну, що скінчилася, і ту, що буде.

Про злуку з росією.

Про те, чи варто скупляти сіль і сірники.

На прохідній її зустріли сухо.

Вартовий покликав начальника. Той прийшов не одразу, розстебнутий, байдужий.

Поглянув на папір, тоді на неї.

— Его тут нет, — сказав коротко.

— Забрали на машине. Может, во дворец. Я-то почем знаю.

Більше нічого не пояснили.

Торбу не прийняли. Лишити не дозволили.

Оля вийшла за ворота.

Стояла, поки не змерзла.

Далі пішла на зупинку — з тою самою торбою, з чаєм і Симоновою теплою шапкою.

А потім засміялася. Вчора з гульок додому вернувся рудий хвіст, Марек. Подертий, але задоволений. Значить, і Симон буде вдома.

Проїхала свою зупинку. Вийшла з трамваю на Бессарабці. Віддала торбу злидарям. Вирішила поїхати в палац. Чекати на чоловіка там, у приймальні.

IV. ЗА СПИНОЮ

Середина вересня - до 12.11.1918 р.

Він давно зрозумів, що нейтральної позиції більше не існує.

Або росія, біла або червона.

Або Польща, але вона під питанням. Хитається.

І кожен вибір смердить. Зрадою своїх.

Гетьман тягнув до білих,

до тієї самої царської росії, від якої всі тікали, як від чорта.

Симон сидів. Армія без голови.

Стрільці тиняються. Болбочан його зневажає. Шаповал… той тільки й чекає свого Васильовича [*Симона]. І до Міхновського ще дихає. Таке.

Володя почувався голим. Залишився тим, хто має вирішувати. За всіх. Йому це не подобалося. Він не Симон.

Коли він очолив Український Національний Союз, це виглядало природно. Ніхто не вмів говорити так, як він. Формулював чітко. Голосно. Як і має робити опозиція.

Та всі відчули: з його приходом

центр зник. Країну хитнуло вліво.

Він не вірив у Гетьмана.

Але й не мав ілюзій щодо себе.

Ще трохи — і вся ця “Українська “ Держава впаде, якщо не спертися на когось сильнішого.

Німці і австрійці розбіглись.

Антанта не бачить Україну, лише Польщу.

Червоні — єдині, хто має важелі. Володя завжди відчував силу нутром.

Вони організовані. Жорсткі. Свої по крові ідеї. Не за Білу гвардію.

Почалися перемовини. Раковський і Мануїльський, делегати з мирних комісій, але кожен у Києві знав, навіщо вони насправді.

Розмова була коротка:

— Ви хочете скинути Гетьмана?

— Хочу врятувати державу.

— Тоді ми підтримаємо.

Пообіцяли визнати лад, який встановить нова влада. Республіканська.

Не втручатись.

Не сунути військом.

Допомогти відволікти гетьманців.

Володя кивнув.

Це звучало чесно.

Вперше за довгий час він відчув, що не говорить у порожнечу.

УНС не в курсі.

Усе трималось на кількох людях.

Він розумів ризики, але іншого шляху не було.

Варіантів не існувало взагалі. Або Денікін, або ці.

Володя певен: Шаповал все знав.

Від цього покидька не сховаєшся.

Він бачив документи, чув розмови.

Не зупинив. Не заперечив.

Просто мовчав.

Володя тлумачив цю мовчанку:

Шаповал не ворог.

Просто акумулятор — тримає все,

що сказано і Симоном, і ним самим.

Витримає до моменту, коли треба буде діяти.

Якби Володя мав армію,

він не кликав би більшовиків.

Але він сам її розвалив. Взимку. Своїми руками. Коли виштовхав Петлюру з крісла міністра війни.

Бо…бо були причини…серйозні…

Тож. Володя мав лише слова.

А ними міста не візьмеш.

І в цій країні тепер слухали лише тих,

у кого є багнети.

V. ТРАНЗИТ

12 листопада 1918 р.

Палац Гетьмана, Київ, Печерськ

V-I. ДИСПОЗИЦІЯ

Кабінет був теплий, затягнутий тютюновим димом.

На столі — чорнильниця, друкарська машинка, купа паперів.

Гетьман стояв, як школяр біля дошки,

сперся на край столу, в руках — аркуш, з якого диктував. Мізинець гидливо відтопирений, тримає аркуш за кут:

— “Заключенного С. Петлюру освобождено из-под стражи под слово чести, что он не посмеет примыкать к сговору против Гетьмана…”

Голос рівний, але руки ледь помітно тремтять.

Секретар схилився над папером, поспіхом записував.

На червоному оксамитовому диванчику біля вікна Симон. Лежить. Вздовж.

У вересневій трохи пошарпаній чорній шкіряній куртці, зім’ятій сорочці. Чорні тонкі високі чоботи.

Привезли. Тільки-но з Лук'янівки.

Одна нога зігнута коліном догори, друга вільно бовтається, ритмічно гойдаючись в такт його думкам.

Рука на спинці дивана, інша тягне цигарку між тонких пальців.

Дим стелиться між ними, сідає на світлий кітель Гетьмана.

— “...а также будет делать все от него зависящее дабы сей сговор не имел места быть…”— дочитав з аркуша Скоропадський.

Тиша.

Симон провів тильним боком долоні по оксамитова спинці.

Повільно втягнув дим, видихнув угору. Повні вуста на мить завмерли на видиху.

Підняв голову, навіть не глянувши прямо:

— Ти сам хоч у це віриш?

Секретар здригнувся, чорнило капнуло на аркуш.

Гетьман глянув на нього спершу — довго, потім глухо кинув:

— Пошел вон.

Хлопець підвівся, метнувся до дверей, зачинив їх за собою.

Гетьман ще мить стояв, витер обличчя хустинкою.

У кімнаті лишилися двоє.

Впала тиша.

V-II. ОБСТРІЛ

Аркуш, із якого диктував Гетьман, ковзнув із руки.

Впав на підлогу, торкнувся килима.

Павло нахилився, ніби хотів підняти — але зупинився.

Долоня зависла в повітрі, нерішуча, як його влада.

Симон помітив це.

— Ну що, — тихо, — гнешся чи вигадуєш нову легенду?

Павло випрямився, нічого не відповів.

Аркуш лишився валятися під столом.

Петлюра не рухався тулубом.

Тільки бовтав ногою.

Диванчик під ним сором'язливо стогнав.

— Добре. Хай буде про слово честі…

Ти серйозно?

Після того, як відправив мене на тортури, як вшивого пса. Це твій аристократизм, генерале?

Павло сіпнувся.

— Петлюра, не тебе разевать пасть на офицеров. Ты вообще никто в армии.

Симон не зреагував. Промовчав хвилину. Додав:

— У мене є звання. Полковника російських імпєраторскіх войск. Просто я його не вивалюю із штанів на кожному кроці.

(Пауза).

— Alors, écoute-moi bien, ton Altesse Sérénissime. (фр. А тепер слухай мене, твоя Ясновельможність).

Видно було, що Симон підбирав слова, мов нанизував пацьорки.

— Ти ховаєшся в цій золотій мушлі, — сказав і обвів рукою кімнату, натякаючи на показову розкіш. — І думаєш, що керуєш державою.

Голос рівний, трохи втомлений.

— Ти глухонімий. Народ тебе не чує. Не хоче. Не вірить. А ти закритий до людей.

Гетьман ковтнув повітря, кивнув сам собі, як до службового звіту.

— Оточив себе москалями, — продовжив Симон. — Не місцевими навіть.

Біглими.

Тими, що накивали п'ятами з росії. “Вот вам мое правительство!”.

Кланяйтесь і цілуйте ніжки. Так?

Вони не впоралися там і прийшли тут сипати свої експертні мудрості, які копійки не варті.

Гетьман нахилив голову, зсунув пальцем попіл з сигари.

Мовчав.

— Ти не побудував армію, — Симон пустив дим крізь зуби, дивився просто.

Продовжив німецькою.

— Weil du dich vor Angst in die Hosen scheißt, aus Furcht, die verdammte deutsche Hand, die dir im Arsch steckt, zu erzürnen.

(нім. Бо ти обсирався зі страху розлютити ту кляту німецьку руку, яка стирчить у тебе з дупи).

— А то раптом розгніваються і позбавлять тебе влади. Тепер, коли вони тікають з корабля, ти тонеш за ними. Ой лишенько!

Симон скривився, стрельнув в гетьмана поглядом.

— Хіба ні?

Павло стис губи, хрипко:

— Je reste le chef de l’État! (фр. Я все ще глава держави!)

Симон ледь усміхнувся.

— Якої l'Etat, Павле? Твоєї, на німецьких багнетах, вже нема. Є порожня шкаралупа. І ти з нею в зубах.

Він дивився, як кожне слово повільно лягає на Гетьмана, як камінь на дно. Скоропадський ніби тримався, але очі зрадили: короткий блиск злості, потім порожнеча.

— Ти ж відкинув тих, хто міг тебе врятувати, — продовжив Симон. — Правих,

центристів,

навіть Міхновського.

Ils ne te suçaient pas... tes nobles doigts, bien sûr.

(фр. Вони не смоктали у тебе… твої ясновельможнії пальці, звичайно.)

Казали правду.

Скоропадський підняв голову, зціпив щелепи.

Петлюра навмисне виводив його з рівноваги.

Уперше глянув прямо — різко, різонув повітря голосом:

— А ты думаешь, что понял ce peuple stupide (фр. цей тупий народ)? Интересно, что же ты бы делал, будь эта самая “влада” у тебя в кармане?

Симон знову втягнув дим, піднявся тулубом, нахилився вперед,

ще мить — і здавалось, він скаже щось різке.

Але лише усміхнувся, кутиками губ:

— Думаю, не став би боятися власного народу.

Тиша стала густа, як дим.

І кожен з них розумів, що це лише початок.

Павло повільно зняв окуляри, витер обличчя долонею і, не озираючись, опустився у крісло за столом.

Сів важко, мов утомлений від власної ролі. Він уже кілька днів нормально не спав. Розумів, що його дії можуть оголосити зрадою.

Симон стежив за цим рухом уважно, не міняючи пози.

Він усе ще напівсидів розвалено, але тепер — вище очима.

Вперше за цю розмову Гетьман був нижче.

V-III. ПИТАННЯ ОРІЄНТАЦІЇ

Павло не витримав. Зірвався раптово, як підстрелений:

— Отчего же ты не пришел, когда я звал тебя?! — голос хрипкий, але все ще намагається тримати форму.

— Je t’avais pourtant proposé un portefeuille de ministre!

(фр. Я ж пропонував тобі портфель міністра!)

Симон не ворухнувся.

Той самий силует, та сама нога, що бовтається в повітрі.

Тільки погляд став спокійніший, холодніший.

— Бо я не міг бути з німцями, — сказав тихо. — Я ще з шістнадцятого року казав: вони програють. Я ж бачив їх в роботі.

Курив, не поспішаючи, ніби пояснював дитині.

— Ти цього не чув. А тепер ми будемо вихаркувати цей союз десять років, якщо вистачить країни.

Скоропадський дивився просто перед собою, не кліпаючи.

Стис кулак, але нічого не сказав.

Пальці побіліли, нігті вп’ялися в долоню.

Він хотів відповісти, та замість слів тільки коротке, хрипке дихання.

Симон бачив це. І на мить зупинився — як мисливець, що відчуває здобич.

Потім повільно випустив дим убік.

— От бачиш, Павле, — тихо, без усмішки. — І все одно не зрозумів.

V-IV. ІНТИМ

Скоропадський раптом здригнувся, почав йорзати на сидінні.

Симон це помітив.

Голос прорізав тишу, як тріщина в склі:

— А ты… ты же просто извращенец!

Ты… Du fickst mit Frauen und mit Männern!

(нім. Ти ї**шся [аналог англ. дієсл. f*ck] і з жінками, і з чоловіками!)

Луна відбилась від стін, і стало чутно, як осідає пил.

Симон не ворухнувся. Потім коротко, майже нечутно хмикнув.

І вибухнув сміхом. Глибоким, справжнім, від пуза.

Дим клубами піднявся вгору, затулив обличчя.

Сміх розкотився по кімнаті — не злий, не істеричний, просто щирий.

Він хапав повітря, витираючи очі, ще посміювався крізь зуби.

Раптом обрив.

Тиша.

Він нахилився трохи вперед, спокійно, рівно глянув Павлові просто в очі:

— Admettons.

(фр. Хай так).

То це недолік, чи перевага?

Гетьман завмер, погляд метнувся вбік.

Не знайшов, куди втекти.

Тільки втягнув повітря й відвів очі.

Перегнув?

Програв?

Симон відкинувся назад, на спинку дивана, затягнувся знову, повільно, з насолодою.

Усмішка поверталась, уже без веселощів, холодна, як лезо.

— Думаєш, я не знаю, чому ти мене тоді кинув у камеру для криміналів? — сказав рівно, ніби просто згадував.

— Ти ж мстився.

Підло. По-щурячому. Беззбройній людині. Нагадати тобі, що я сам здався?

Сидів без статті?

Але мене і в камері боялись.

Били по спині. Боляче.

Але в масках.

Щоб не дай Боже, я когось не запам'ятав.

Він випустив дим і подивився просто в обличчя Павлу.

(Пауза.)

— Мені розказали… як ти дивився на Максима.

(Грайливо).

— Що ти за веселі картинки бачив, fantasmeur (фантазер)?

Also sag mal… hat er bei dir gestanden?

(нім. Ну зізнайся, у тебе ж тоді стояв?)

(Симон знову перемкнувся в серйозний тон).

— Ти ж Максима своїм дурним поглядом принижував.

Він твій кращий дипломат.

БУВ.

(Знову в жарт)

— То розкажеш мені, я хоч знати буду, що я вмію робити в ліжку?

Симон подивився на Павла серйозно, ніби дійсно очікував опис тої парної акробатики.

У Гетьмана зблідло обличчя, він сподівався його видіння ніхто не зрозумів.

Відкрив рота, ковтнув повітря, але слова не складались.

Стиснув кулаки, спробував повернути собі тон влади:

— Лучше б ты следил, как твой шер ами Винниченко…

Er hat sich von den Bolschewiken ficken lassen!

(шер амі — милий друг, фр.

нім. Віддався більшовикам!)

— виплюнув нарешті, з притиском, наче жбурляв багно.

Симон опустив руку, змахнув попіл на підлогу.

Очі потемніли, але голос лишився спокійним:

— О, так я бачу! Все ще вмієш кусатись.

V-V. ВІДКАТ

Петлюра притис цигарку об підставку. Підвівся.

Досить.

Треба закінчувати цей цирк.

Став біля вікна.

Випрямив спину, хоча вона досі боліла від побиття. Під одягом синців не видно.

Голос змінився: стало ясно, тихо й холодно, як наказ.

— Тепер серйозно, — сказав він. — Твої дні закінчуються. Як хочеш, щоб завтра Київ не горів — не чини опору. Дозволь той з'їзд. Хай люди самі переоберуть владу.

(Пауза).

— А по Володі: знаєш щось таке, чого я не чув — викладай.

— на цих словах Симон впритул наблизився до гетьмана. Дивився зверху вниз. Очі в очі.

Був настільки близько, що Гетьман мав відчути тюремний запах, який огортав його одяг і тіло.

Скоропадський був зайнятий новою думкою. Та двоїстість, про яку говорив Симон, виявилася не слабкістю, а силою. Гнучкістю.

Адаптивністю.

Пробігла коротка пауза.

Обидва знали: стоять на межі.

Симон глянув тихо:

— Я тебе випущу. З усіма скарбами. Не лий зайву кров. Пожалій своїх хлопців.

Хлопців…

Скоропадський підвів голову, у нього виявився готовий жест — але слова вирвалися самі, як останній виклик:

— Петлюра, ты опоздал. Завтра я подпишу закон про автокефалию украинской церкви.

— А потом, днем позже, оглашу союз с россией. С Красновым. И новый кабинет.

Симон не здригнувся.

Це не було новиною.

Він поклав руку на спинку крісла, де сидів Павло, ще раз подивився на гетьмана і стиснув губи, як людина, яка фіксує факт.

— Alea iacta est, (лат. жереб брошено).— коротко відповів він.

Біля столу щось шаруділо на протязі — той самий аркуш, засохлий, із плямою чорнила.

Симон спинився на мить, глянув долі.

Миском чобота підтягнув папір до себе.

Потім — повільно, смачно, брудно — наступив.

Чорний чобіт зробив два провороти на папері.

Темний відбиток по літерам.

Павло закляк. Не рухався.

Це ж він сам не підняв, не викинув, не переписав.

Якось саме вирішиться.

Просто застиг у тій самій позі, дивлячись кудись крізь Симона.

— Значить, все, — сказав Симон майже беззвучно.

І тільки після цього вийшов.

******

У коридорі пахло металом і мастилом. Імовірно чистили сховану зброю.

Оля стояла біля виходу без торби. Капелюшок. Пальто. Порожні руки. Тонкі рукавички.

Ступила назустріч — мовчки, без слів, поцілувала його просто, коротко. Вона тільки за цей день двічі з ним попрощалася. А що казати за ці тижні.

Він обійняв її, вдихнув запах міста.

Поцілував у відповідь. Поправив волосся. Вирівняв їй комір.

Голос спокійний, рівний, мов звіт:

— Я їду. До Володі.

Оля не сказала нічого.

Ковтнула повітря і злегка кивнула.

Він вийшов у холод, в тонкій куртці, а вона лишилася стояти — з порожніми руками і відчуттям, що тепер торба, віддана жебракові, була найменшою втратою.

> МОНОГРАФІЯ.

Про цю розмову є тільки одне свідчення, з переписки О.Петлюри про тригодинну розмову чоловіка в кабінеті Гетьмана. Звичайно, просте відпущення на волю під слово честі не триває 3 години.

ЕПІЛОГ

Зима 1914/1915

Західний фронт [рос.] 1ї світової

Варшава

Склад шинелей, бинтів і підзвітних медикаментів.

Надворі ще світло. Обід.

Проте на столі блимає гасова лампа. Жовте полум’я тріпоче, розносить сморід йоду і спирту, тіні довгі, перекошені. Повітря гірке, як в лазареті. Вогкість і дим.

На підвіконні вивернута шкіряна торба. На ремені.

Поруч відкрита металева коробка, всередині стоїть кілька ампул і клаптик вати.

На пожовклому папірці:

————

Apteka J. Borkowski — Warszawa

dla S. Petlury.

Для индивидуального употребления,

строго по рецепту.

2% M o r … [далі затерто пальцем]

————

Симон сидить на краю письмового столу, розкритий у шинелі, на кілька розмірів більшій ніж треба. Трохи похилений назад. Сперся на праву руку. В лівій цигарка між пальців.

Ґудзики на шиї й галіфе розстібнуті, комір вивернутий. Очі мильні, каламутні, ніби затягнуті тонкою плівкою, зіниці майже відсутні, не ловлять світла від лампи. Райдужки сірі.

Дивиться зверху вниз, погляд ковзає по Володі, йде далі — на ящики з флаконами, а тоді раптом позіхає, випускаючи дим угору.

Володя важко підводиться, спершись долонею об стіл. Зачіпляє край симонової шинелі.

Опускає обличчя, розтуляє вуста. З губ повільно стікає білуватий слиз, лишаючи прозорий слід на шкірі.

Крапає на брудну підлогу. Чорні Володіні очі уважно дивляться на пляму.

Обтрухує коліна. Дістає з кишені зіжмакану тканину, витирає вуса, вологі куточки рота. Пригладжує жорсткий чорний чуб. Мить дивиться на Симона.

Далі втуплюється у пляму. Вона не всотується. Кидає серветку. Розтирає чоботом. Засуває її глибоко під стіл.

Симон кидає косий погляд. Як завжди. Коліна-серветка-чуб.

По сценарію.

Підіймається торсом. Застібає дрібні ґудзики на галіфе.

Один, другий, третій.

Видихає дим угору.

— Все те саме. Без мене не можеш кінчити, а зі мною поруч не можеш навіть встати…

— сказав тихо, майже ніжно.

Порухав стопами в чоботах.

Пауза.

— Нагадай, чого ти приперся сюди, Володю?

Той різко гепає по віконній ручці. Кватирка з гуркотом відчиняється всередину. Колючий холодний потік проривається в кімнату, сипле білий сніг, полум’я лампи блимає. Одна ампула в коробці валиться.

Симон у ту ж мить зводить поли шинелі одна на одну, закутується, наче в кокон. Лице бліде, очі водянисті. Він позіхає й дивиться в стелю.

Задумується, питає:

— Їсти будеш? Є сало з дому. І сухарі до чаю. — буденно, як господар.

## #35. Директорія

ПРОЛОГ. ПОПЕРЕДНІЙ СЕЗОН

1900 р.

Полтавська Семінарія

Будівля кипіла що той казан. Мало пілястри не репали. Хлопці літали з ганчірками, пересували парти, хтось везяв мастикою по підлозі.

Ректор погладжував бороду:

— Така честь.

Колишній наш викладач, нині письменник і лінгвіст — пан Левицький, Іван Нечуй-Левицький, подарує нам лекцію про слов’янські мови.

Хлопці чекали. Сам Нечуй. У них.

******

Важкі кроки по паркету.

Пан Левицький мав років 60. Сивий, сухий, у доброму сюртуку, з важкими повіками й уважним, втомленим поглядом.

Прийшов трохи раніше.

У залі — порожньо.

Лише один хлопець.

Худий.

Чорна ряса. Білявий чубчик.

Погляд без страху.

Левицький зупинився біля кафедри:

— А де слухачі?

— Не знаю, — одказав хлопець. — Може, пішли шукати когось живішого.

Професор звів брови.

— Пане, ви наш кумир. Розкажіть не про всі слов’янські мови, а про українську.

Тиша, як лезо. Левицький клацнув нігтем по склянці, поставив на стіл теку:

— Що ж про неї розповідати… забруднена, зіпсована галицизмами. Як ваша, юначе. Москалі її не визнають як окрему мову.

******

Набилася повна зала. Професор злякався навіть шурхнути про українську.

Вів лекцію російською.

Щоб без наслідків.

Це не потрібно.

Лекція тяглася.

Довго.

Всі шкребли перами. Лише одна голова з попелястим чубчиком не зводила очей з професора.

Виступ вже котився до завершення.

Хлопець підвівся.

Почав аплодувати.

Гучно. Позірськи.

Плескав над головою.

Збив професора.

Усміхнувся кутиками губ:

— То що? Мова недороблена? Засмічена? Ким? Франком? Вона дихає, пульсує. Росте, бере в себе і з Галичини, і з Полтавщини. Це ж добре, професоре. Вона подвійна. Через те — сильна.

— Та ви, юначе, ще почніть захищати того Грушевського. З його збоченою мовою! Галицька — важка й нечиста! — вибухнув Левицький.

— Я викладаю двадцять років! Може, ви вважаєте, що галицька така ж українська, як наша?

Хлопець не підвищує голосу:

— Ви взагалі тягли царську московську мову. Чужу. Наша, жива, завжди нечиста. І так. Галицька не менша українська, ніж полтавська!

Левицький червоніє, робить кілька кроків до дверей, раптом дістає бльокнот і олівець:

— Як вас звати?

— Петлюра, — відповідає той. — Симон Петлюра.

Професор кидає колючий погляд. Виходить.

Хлопець залишається.

******

Київ

30 березня 1918.

Дегтярівські богадільні (дім пристарілих, Лук'янівка).

Кімната для самотніх старих.

Пляшка з тухлою водою. Брудне вікно, ледь ллється світло.

На панцирному ліжку сухий дід під ковдрою. Стирчить гіпс. Переламана нога.

Двері риплять.

На порозі русявий чоловік у цивільному, обличчя вузьке, очі спокійні.

Сідає на край ліжка. Нахиляється до старого.

— Пам’ятаєте мене, професоре? Петлюра… Ви ж мене в 12му згадали в книзі. Як буйного невігласа.

Старий розплющує очі, дихає посвистом, щось бубнить, губи ворушаться.

— Ви десятиліттями насаджували російську мову. Смішно. Але я зробив все. Щоб вас пам'ятали за “Кайдашеву сім’ю”.

Пауза. Симон поправляє ковдру.

— Решта не важливо.

Виходить.

В кімнату тягне димний солодкий дух весни.

> ПРИМІТКА. Це правда. І. Левицький викладав рос. мову (в Полт. семінарії, Польщі, Кишиневі). Був рупором русифікації. Боровся з галицизмами.

С. Петлюра згаданий в “Кривому дзеркалі української мови” (1912) за небезпечну мовну подвійність (3 рази).

В цій праці поруч стоять імена Петлюри, Винниченка і Грушевського.

Весь 1917р. Левицький жив за рахунок гонорару (багатотомник видали з санкції С. Єфремова і С. Петлюри).

Помер 2.4.1918р. Похований за кошти М. Грушевського і С. Петлюри.

> Ю. ШЕВЕЛЬОВ, “ВПЛИВ ГАЛИЧИНИ”: Царизм забороною друку укр.мовою переніс наше друкарство у Львів, цим посилив насичення літературної мови галицизмами.

I. ШОУРАНЕР

12 листопада 1918 р., після 14.00

Палац губернатора, Печерськ

Резиденція Гетьмана

Оля лишилася десь там, на мармурових сходинках. З суничним запахом і теплими обіймами. Вона все зрозуміла. Чоловік сказав їхати до малої. В Чехію. Значить, так треба. Тут скоро земля горітиме.

Спина зараз лусне.

Коридори блищать. Паркет що глянець. Нарешті, вбиральня. Дзеркала від підлоги. Парфуми і дезінфекція.

Швидко. Струмінь. Холодна вода.

Таблетки.

Кілька одразу.

Запити. Прямо з умивальника.

Нема часу.

Позаду знайомий голос.

— Досі. Toujours tes pilules, hein ? Où tu les planques cette fois ?

(фр. Все ще твої таблетки, га? Де ти їх цього разу ховаєш?)

Симон обертається.

Максим.

Костюм бездоганний, манжети блискучі, пахне парфюмами і далекими спогадами. Втік подихати повітрям посеред безглуздого засідання з москалями. Нормальна людина таке не витримає.

Кілька секунд мовчки дивляться одне на одного.

Максим робить крок. Перший.

Руки самі лягають на плечі Симону.

Тонка шкірянка. Пом'ята сорочка. Змерзне. Дурень. Знову кашлятиме місяць.

Обіймає. Мовчки. Тримає, як того, з ким колись були спільні тарілки і подушки.

Симон стоїть нерухомо. Не відштовхує.

Є задача важливіша. Що там у дзеркалі?

Комір рівно, спина тримається, погляд спокійний. Курточка, сорочка несвіжа. Волосся відросло. Падає на лоба. Нормальний мученик.

Зло його ловило, та не спіймало.

Підходить.

— Відпусти його, — каже Максим. Голос тихий, трохи сиплий. —

Хай їде. На чорта. Закордон.

Пише свої книги.

Qu’il lèche le cul de Lénine.

Toi, tu t’en sortiras. Sans Volodia.

Ne t’accroche pas. Vous êtes plus des gosses.

(фр. Хай лиже сраку леніну. Ти сам впораєшся. Без Володі. Не тягни. Ви вже дорослі.)

Тиша.

Вода цокає по кераміці.

Симон хитає головою.

— J’y vais. Chez lui. (фр. Я до нього.)

Максим видихає. Тихо:

— І ти дивуєшся, чому Бог не говорить із тобою.

Симон натягує рукавички, дивиться просто в очі:

— Бо він давно списав мене. Як стару шинель.

(Пауза).

— Жовніра прихисти.

Пауза.

Виходить.

Максим залишається, спирається об умивальник, проводить долонею по воді.

Легкий запах тюрми від Симонової шкіряної куртки поступово розчиняється.

II. АСИСТЕНТ

12 листопада 1918 р, після 22.00

Біла Церква

Касарні Січових Стрільців

Кімната коменданта, Є. Коновальця.

Ніч темна, вікна запорошило раннім снігом; світло лампи ховало закутки, лишило самий центр — ліжко, столик, два стільці. Режим розписано на стіні. А самотність повсюди.

Євген сидів за столом, писав. Букви лягали в ряд. Записка Болбочану. Про підготовку.

Двері тихо розійшлися.

Симон.

Матір Божа.

В тонкому осінньому пальті, підперезаний, сукно без утеплення. Пошарпане. Але колись було дуже дороге.

Чуже?

Де б він його взяв?

Він же з тюрми прямим ходом.

З-під пальта вибивалася чиста відпрасована сорочка.

Ступив крок всередину. На світло.

Худий. Змерзлий. Волосся збилося. Без шапки. Мокрі щоки. Губи побілішали.

Де тепла ковдра?

Чаєм його напувати. Чи молоком краще?

Господи. Тільки б він зараз нічого не просив. Бо Євген ладен витрусити останнє.

— Сідай, Симоне, — тихо запросив господар. — Тут, ближче до вогню. Тепліше. Я зараз притягну ще щось. Тепле. І чай.

Симон всміхнувся.

— Не треба, Жовніре. Ти вже все зробив. Nunc incipit futurum.(лат. Майбутнє починається нині).

Зняв рукавички, поклав на стіл. Пальці тонкі, чисті. Крижані. Де його чорти носили?

Сів повільно, імовірно спина нила.

Євген бачив: потрібна допомога.

Петлюра зняв окуляри. Протер.

Розтанув.

Подивився на Євгена “дитячими” розгубленими очима. Розплився в посмішці.

Все йде, як треба. Євген уже викинув з голови гнітючий компромат, всі його думки довкола пошуку додаткового ліжка, теплих ковдр і вечері. Вони не бачилися з кінця липня.

Симон скучив.

******

Ніч.

Ліжко Євген таки знайшов. Правда, ледве влізло. Зате поруч.

Євген розпитував про все: Київ, камеру.

Що казати на зборах. Про зраду з москалями. Розмову отамана з Гетьманом.

— Завтра він підпише окремішність від російської церкви. — сказав Симон, глянувши у чорне вікно.

— А післязавтра злуку з росією. І новий уряд суцільно з москалів.

Євген схилився вперед, майже не дихаючи.

— Ти думаєш… ще можна його переконати?

— Ні, — спокійно відповів Симон. — Але варто спробувати. Щоб потім себе не картати. Ти після зборів… Зайди до нього. Скажи: Петлюра дав слово. Я його пробачив. Хай іде сам.

Тиша.

Євгену здавалося, що все довкола нарешті стало на свої місця.

Поруч Симон. Трохи втомлений. Гострі плечі з-під теплої ковдри. Жовті старі синці з тюрми.

Вже засинає.

— Це все… має сенс?— вирвалося в Євгена.

Симон розплющив очі, усміхнувся кутиком рота.

— Жовніре. На тобі зараз вся історія. І Україна. Tecum sum. Numquam te obliviscar.

(лат. Я з тобою. Я тебе не забуду. Ніколи.)

І вирубився.

Євген ще сидів трохи. Допалив останню цигарку. Дивився збоку на Симона. Серце билося глухо, спокійно.

******

13 листопада 1918 р., 5 ранку

Затемна Євген згріб папери, тихо вдягся і вийшов. Був на станції на перший потяг. Плацкарта. На Київ.

Збори.

І до Гетьмана. З останнім шансом від Симона.

******

13 листопада 1918 р., після 9 ранку

Біла Церква.

Симону одне муляло: галицька делегація. Назарук і адвокат Шухевич. Жили тут. Сподівалися забрати земляків додому.

Підійшов тихо. Вітання малому Роману. Від Петлюри і Чикаленка. Але ближче до справи.

“Валіть звідси. Ваша черга буде потім. Не тепер”.

І додав:

“Як буде треба, віддам своє життя за Галичину”.

Поле зачищено.

Попереду бій.

За владу.

III. РЕЖИСЕР

Ніч 12/13 листопада 1918 р.

Київ.

Олександрівська лікарня.

Печерськ, Шовковична, 39/1

Гінекологія. Окрема палата.

Оленка тут давно. Лягла на збереження, а схопила пневмонію.

У палаті тиша, тільки кроки по плитці.

Оленка бліда, дихає важко, шкіра гаряча. Поруч на стільці Микита Шаповал. Дивиться не на свою жінку, а у вікно, на ліхтар.

Встає.

Виходить у коридор.

Кабінет лікаря. Таємний Микитин штаб. Тут тепло. Стіл в паперах: шифри, відомості, плани рухів, перелік станцій. Сідає. Починає роботу.

Молодий лікар, років 30, стоїть над ним, тримає каву. Пожовклий халат. Манжет зі слідами від застарілої крові. Срібний годинник на ланцюжку.

Посміхається.

Світло лампи між ними — не лікарняне, домашнє.

Микита дописує, притримує аркуш.

Лікар нахиляється ближче, шепоче:

— Знову те саме. Тримай. Хоч кави напийся. Ти ж не їв нічого. Тільки димиш. А як ти спиш?

Ти ж в два рази більше цієї кушетки!

Микита усміхається сухо, не підводячи очей:

— Що б я без тебе робив.

Лікар щось хоче сказати. Імовірно, вколоти. Але стримується. Поправляє комір Микиті. Розстібає верхній ґудзик. Ніби випадково, але надто повільно.

Микита цілує його долоню з внутрішнього боку. Кривить вуса. Рука пахне спиртом.

Висьорбує каву з чашки. Ставить чашку на підлогу в куток..

— Дякую тобі. І за мою. І за оце.

(Обводить рукою свій таємний кабінет).

— Ті двоє придурків доконають мене, їй-Богу. Завтрашнє пережити…

Тиша.

Кашляє хтось із пацієнток.

Лікар знімає годинник із шиї. Дивиться на циферблат. Все. Чергування закінчено.

Провертає ключ у дверях. Блискає обручка.

Під вікнами гуркоче: перший поверх. Підвезли чергових, стукають ноші, грюкають дверцята екіпажів, чути крики. Все чутно.

Микита підводить очі.

Синхронно гасить настільну лампу.

Темрява.

Лишаються тільки дві цятки — тлілі недопалки в попільниці.

І спалахи світла за шклом.

Лікар вертається до Шаповала. Торкається обличчя Микити.

Навіть цього ніхто не має бачити і знати.

А того, що буде зараз, — то й поготів.

IV. АНТАГОНІСТ

13 листопада 1918 р., після 9 ранку

Палац губернатора, Печерськ

Резиденція Гетьмана

Останній день коаліційного уряду.

Автокефалія.

Мала бути підписана Гетьманом. Закон підготували, підпис Максима теж там.

Але ні.

Злякався гніву російського патріарха.

А ще більше — Антона Денікіна.

Так і лишився текст без консумації.

Другий документ.

Розпуск коаліційного уряду.

А це вже не страшно.

Павло видихає з полегшенням:

— С завтрашнего дня, четырнадцатого ноября, вступает в действие новый Совет Министров.

Премьер Гербель. Человек благонадёжный, русский до костей.

Опытный чиновник, в дружбе с генералом Деникиным.

Русское офицерство пойдёт за ним, ибо только через воссоздание единой и неделимой России возможен порядок и спасение Отечества.

(рос. Відзавтра, 14 листопада — стуліть свої українські пельки. Навіть ширму з п’яти портфелів я приберу. Новий уряд з коханими москалями. Денікін схвалив кандидатів. Російські офіцери в захваті.)

Максим чує безодню.

Годинник цокає, ніби хтось відраховує решту годин влади.

Збоку перегортають папку:

— Конгрес УНС також заборонено.

Рішення одностайне. П’ятеро з опозиції — утрималися.

Краще він поки Олю відвезе до Чехії. А там видно буде.

> ПІДРУЧНИК Історія України, 10 клас:

12 листопада Гетьман здійснив одвічну мрію всього українського народу. Підписав закон про незалежність Укр. Церкви.

> МОНОГРАФІЯ. Гетьман не наважився поставити підпис. Законопроєкт Лотоцького, підписаний міністрами, так і лишився без підпису.

В січні 1919р. закон про Автокефалію підписала Директорія.

Петлюра не злякався російських церковних ієрархів.

V. ЕКШН-КОМАНДА

Збір республіканців.

Коли

13 листопада 1918 р.

Час: Вечір (з 20:00 до 22:00 приблизно)

Де

Бібіковський б-р (нині Шевченка), 34. Будинок Міністерства шляхів.

Колишнє майно Терещенків. Міністр закордонних справ росії і Член Директорії П'ятьох, Михайло Терещенко, виріс прямо в цих кімнатах.

Співпадіння?

******

Чому тут

Зійшлося все.

Лояльний міністр шляхів Бутенко, начальник департаменту Андрій Макаренко з власним кабінетом і ключами.

Можна втекти: є чорний вихід у двори.

А головне, корпус залізничної охорони на чолі з ген. О. Осецьким саме тут (республіканець, від початку в змові).

******

Конспірація

Жандарми знали, що плануються збори.

Треба шифруватися з подвійною силою.

Видали наказ про повторний арешт Петлюри! Наче він самовільно втік, а не був звільнений міністром.

Тож, таємне нічне засідання.

Всі приходять пішки.

По одному.

З різних вулиць.

По всьому кварталу розставлені спостерігачі.

Пароль: “Третя колія, шостий кабінет”.

З кабінету таємні двері на чорні східці.

Світло: не вмикати, одна гасова лямпа на всіх. Гардини спущені.

На балкон не виходити!

Пісень не співати.

******

Команда

Володимир Винниченко (aka лідер республіканців, в т. ч. соціал-демократів)

Микита Шаповал (лідер есерів)

Федір Швець, Олександр Янко, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський (масовка).

Петро Дідушок (від Стрільців), Ростислав Лащенко (хроніст, автор спогадів)

Олександр Стокоз (менеджер простору)

Євген Коновалець — запрошена зірка.

Симон Петлюра — відсутній через загрозу арешту.

Борис Бутенко — міністр, спостерігач.

*

Склад: нелегітимний.

Підстава для рішень: революційна доцільність.

******

Екшн

Всі на місці. Винниченка нема.

Ледве дочекалися.

20:45. Запізнився. Сумний.

Протокол не ведеться.

Друкарська машинка нікому не потрібна.

Винниченко веде засідання.

Поруч Швець і Дідушок. Шаповал ходить, курить.

Вступ Винниченка: “Беремось за зброю”.

Обговорення складу Директорії.

Варіанти:

- 3 особи

- 5 осіб

- 28 (Президія УНС) — одразу ні.

Три чи п'ять?

Другорядне.

ГОЛОВНЕ:

що по Петлюрі?

Слово бере Є. Коновалець.

— Він передав: приймає запрошення. Буде в Директорії і Кошовим отаманом. Військом керуватиме.

Ура!

Він погодився!

Аж полегшало!

Щастя-то яке!

А що скаже лідер опозиції, голова зборів?

Слово В. Винниченку.

— Так. Він не проти обійняти посаду. Ми з ним спілкувалися. Вчора. Я буду Головою, він Отаманом.

Ура!

Ура!

Ура!

Батько погодився!

Гучні аплодисменти.

Можна розходитися.

Стійте. А хто ще буде?

Треба плюс трьох.

Може, покликати Грушевського? Першого президента?

Микито, що скажете?

Шаповал розвертається.

Розправляє вуса.

— Грушевський вже не актуальний. Це перше. А по мені…

Самовідвід! Я керуватиму Національним союзом. В гробу я бачив вашу Директорію.

Як же ж так?

Микито, ми так на вас розраховували!

— Ні. Так сказав Симон. Переможемо, буду міністром. Хочете офіційну причину?

(Микита регоче)

— Пикою не вийшов! Підходить? Ні?

Тоді ще страшніше. Антанта мене не сприйме. Я лівий радикал. Викреслюйте!

Троє обраних.

До Винниченка-Петлюри:

- Федір Швець (УПСР, Селянська спілка)

- Андрій Макаренко — залізничники, безпартійний.

- Опанас Андрієвський — УПСС (соціалісти-самостійники).

Голову не обирали.

Сказав Петлюра, що Володимир Кирилович головний — так воно і буде.

Даремно час витрачати?

Та і спати вже хочеться.

Жодних документів.

Ніяких протоколів.

Близько 22:00 — додому.

В кабінет залишаються члени Директорії та військові.

Ритуал “Вибори” закінчено.

> МОНОГРАФІЯ. Щодо виборів Директорії немає точної інформації. Дата варіює від 13 в спогадах Винниченка до 15 від Шаповала. Коновалець не фігурує ні в кого, крім Шаповала. Кількість присутніх під питанням. Деякі дослідники заперечують сам факт цих виборів.

> В. ВИННИЧЕНКО, ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ: Я (примушений домаганням Січових Стрільців, єдиної військової опірної сили) запропонував йому [Петлюрі] взяти участь в акції [повстання], він погодився.

> М. ШАПОВАЛ, ВЕЛИКА РЕВОЛЮЦІЯ: Петлюру включили, бо всі члени УНС наполягали на введенні його у владу ще з вересня, коли він сидів за ґратами.

> ПРИМІТКА. Є. Коновалець про свою участь в цьому заході в “Причинках” не згадує.

Грушевського не включили, бо в нього з Шаповалом була давня ворожнеча.

VI. ІНТИМНА ВЗАЄМОДІЯ

Ніч із 13 на 14 листопада 1918 року.

Три кімнати.

******

ВОЛОДЯ

Київ, маєток Чикаленка.

Мансарда.

У вікні темрява, тільки ліхтар хитається від вітру. Володя підіймається дерев'яними сходами, звично.

Усе як завжди: плед, книги, фрукти на таці, жінка біля ліжка. Чикаленкова Оля. Харлампійович вже не може регулярно.

Володя кладе руки їй на зап’ястки, хитає головою.

— Сьогодні — ні.

Чому? Оля не знає.

Він стає біля вікна, дивиться на темне місто. Дим охоплює кімнату. Цієї ночі він повинен народити текст, який змінить історію.

******

ЄВГЕН

Київ. Квартира Максима.

Тьмяне світло.

Євген у дверях. Максим мовчить. Треба перебути. Так сказав Симон.

Максим дістає пляшку, два келихи.

— Вип'єш? — спокійно, як про погоду.

Євген хитає головою.

Тиша.

— Симон у владі, — каже Максим, наче ставить діагноз.

— Завжди там, — відповідає Євген.

Говорити нема про що. Робити нема чого. Тільки чекати завтра.

******

МИКИТА

Олександрівська лікарня.

Тиша.

Оленка на ліжку. Плаче.

Дитини вже нема. Кров, біль. Але минулося.

Микита сидить поруч, не торкається.

Дивиться на стіну.

Говорить рівно, без гніву, але смертельно тихо:

— То чиє воно хоч було?

Оленка відвертається.

— Або твоє, або його. Не відаю.

Краплі води б'ють не по кераміці, а по голові.

Він бере її руку.

Стискає — надто сильно.

І відпускає.

******

Треба витримати.

Дожити до ранку.

VII. ПРОМО МАТЕРІАЛИ

14.11.1918 р.

1. ВСІ ОФІЦІЙНІ ВИДАННЯ.

ГРАМОТА

Ясновельможного п. Гетьмана всієї України Павла Скоропадського.

Серед частин Росії на Україну випала щаслива доля. Сюди не дійшли більшовики.

На федеративних принципах має бути відновлена давня могутність і сила Російської держави.

У цій федерації Україні належить одне з чільних місць.

Україні першій належить виступити в справі створення Всеросійської федерації, кінцевою метою якої буде відновлення великої Росії.

Закликаю всіх об’єднатись навколо мене і стати грудьми на захист України і Росії.

Новосформованому нами кабінетові я доручаю виконання цього великого та історичного завдання.

Павло Скоропадський,

Гетьман всієї України.

2. ВСІ ПРИВАТНІ ТИПОГРАФІЇ

Готують наклад. Завтра буде на всіх стовпах.

******

Відозва Директорії Української Народньої Республіки

(15 листопада 1918 р.)

____________________

Громадяне!

Генерал російської служби П.Скоропадський захопив владу й скасував Українську Народню Республіку.

Останнім актом про злуку з Росією український народ віддається на цілковите поневолення.

УНС вживав всіх заходів, щоб без пролиття крови одстояти права народу.

Настав час залишити мирні заходи.

Од імени української демократії, ми, Директорія Української Народньої Республіки, оповіщаємо:

Генерал П. Скоропадський є насильник і узурпатор.

Пропонуємо генералу залишити захоплені посади. Без пролиття крови.

Всім російським офіцерам пропонуємо виїхати з України.

Громадянам заявляємо:

Всі повинні стати проти ворогів і злочинців й тоді здобутки революційної демократії будуть повернені.

Разом з тим Директорія закликає всіх стежити за порядком.

Українські республіканські війська підходять до Київа.

До зброї, громадяне, й до порядку.

Голова Директорії Української Народньої Республіки__В.Винниченко

Члени Директорії

С.Петлюра, Ф.Швець, П.Андрієвський.

VIII. МАСОВКА

14 листопада.

Ранок.

Київ. Резиденція Гетьмана.

Євген іде до Ясновельможного.

Ще не бачив грамоти, не читав тексту.

Хоче вмовити: не підписувати федерацію.

Просить дозволу на передислокацію Стрільців.

“Українське військо має бути в Києві”.

Гетьман нервово посміхається.

Галичани не українці.

Євген передає слова Симона:

“Я тебе пробачив. Випущу. З усім. І з майном, з родиною. Не лий зайвої крові.”

Гетьман слухає, мов крізь воду.

Усміхається, але не чує.

Завтра — новий уряд, новий порядок,

ніяких стрільців у Києві.

Все ще гірше.

Навіть слово Гетьман не тримає. Присягався всіх галичан випускати на допомогу Львову. Але почав арешти.

12 листопада злапали Степана Коновальця, рідного брата!

Прямо в казармі.

Серед ночі.

А він хотів їхати у Львів. Захищати нову республіку від поляків. Гетьман мстився Симону, а тепер йому.

Євген не розуміє такої політики.

Це зрада.

******

ОСТАННІЙ ШАНС. ТЕЛЕФОН.

15.11.1918 р. Ранок.

Дзвінок до Палацу.

Євген говорить спокійно, але в кожному слові лезо.

— Пане гетьмане, відмовтеся.

Скасуйте рішення.

Січові Стрільці залишаються вам вірними.

В іншому випадку ми складаємо з себе відповідальність за подальші дії.

Гетьман мовчить.

Кладе слухавку.

Усе.

Лінія обірвана.

Діалог не відбувся.

******

ВИХІД З КИЄВА

15.11.1918 р. Після обіду

Весь день Володя змовляється з типографіями. Поширення Відозви Директорії по максимуму.

Щоб жодного чистого стовпа чи паркана в Києві не лишилося. Дає фінальні настанови. Розу закордон.

Євген зустрічається з Дмитром Донцовим і Шеметом. Обидва були за гетьмана. Дмитро сьогодні звільнився з Гетьманської посади, вже не голова Телеграфної аґенції. “Не хочу мати з ним від сьогодні нічого спільного”.

Микита їде окремо на авто — з якимось офіцером.

Євген і Володя разом.

Останнім потягом на Білу Церкву. В формі залізничників. Чорні кашкети. Графітові кітелі. Малиновий кант. Не впізнати.

Володимир Кирилович щасливим не виглядає. Як так?

Сідайте в купе, Голово Директорії.

Рушаймо.

Три години — і на місці.

На нас обох. Чекає.

Симон.

Починається новий розділ історії.

ЕПІЛОГ. СУФЛЕР (Флешбек)

12 листопада 1918 р. після 15.00

Київ,

вул. Маріїнсько-Благовіщенська

Маєток Є.Х. Чикаленка.

Мансарда.

Тісна кімната під дахом.

Ліжко, стіл, тумба.

Скошена стеля, лампа низько, як груша на гілці. Стати в повний зріст — тільки посередині.

Володя сидить на розстеленому ліжку. Вовняна біла піжама в бежеву смужку. З коміром, на ґудзиках. Теплі в'язані шкарпетки. Працює. Втомився.

Поверх ковдри — аркуші. Півколом.

Чернетки виборчої промови і звернення.

Якщо буде союз з росією. Гетьман темнить.

Кілька разів перекреслює “зрада” і замінює на “помилка”.

На тумбі чорнильниця, ціле яблуко, кухоль із ранішнім вистиглим чаєм.

Двері скриплять. Молода жінка. Оля Чикаленкова.

Зиркає на нього. Позіхає.

Хапає тацю.

Приносила обід. З’їв.

Виходить мовчки.

Володя не дивиться. Тиша.

Вікно завішене туманом.

Читає вголос, перевіряє, як звучить:

— “Українська держава — наша головна спільна задача.”

Пауза.

Киває сам собі.

Все зрозуміло: треба домовитись із Гетьманом, по-дорослому, нормально.

Володя ходить до нього. В палац.

Учора і позавчора. І ще піде.

Невже він не бачить, що біла офіцерня його зневажає?

Для них він — хохляцьке посміховисько. Непорозуміння в Київській губернії государства російського.

Крові не треба

Дозволить Конгрес — буде мир.

Володя пропонує Гетьману:

міняємо вашу монархію на Республіку. Будете президентом. Чесно. Влада за вами, Павле.

Гетьман відмовляє.

Микита вже не вірить у переговори, але Володя мусить спробувати.

******

Гучні кроки сходами.

Кілька людей. Гупають.

Дерево рипить, не витримує їхнього щастя.

Хтось сміється.

Ручка дверей клацає. Очі б не бачили.

Входить Чикаленко. В’язаний жилет поверх сорочки.

Гучний, веселий:

— Дивись, Володю, кого я тобі привів! Не можу нарадуватися.

Це ж наш Петлюра! Герой!

Суки його мордували, та він не здався.

За господарем — тінь у дверях.

Симон.

Вдвох не поміститись — кімната замала.

Без курточки. В чистій відпрасованій білій сорочці.

Поправляє окуляри. Усміхається.

Страждалець, що переміг зло.

Чикаленко сяє.

— Дійшов пішки, з Лук'янівки! Біднесенький, голодний такий. Я його вже нагодував борщиком.

Він нам з Олею все розповів, як було.

Змерз у своїй шкіряночці. А сорочка яка була! Жах. Зараз хоч як людина.

(Повертається до Симона. Той кивнув. Хай буде Лук'янівка).

— Головне!

Симончику, як спустишся, зайди до гардероба. Підбери собі щось тепле. Там буде відчинено.

Обводить поглядом, як дітей:

— Діточки, я такий радий. Ми знову всі разом. Як тоді, на яхті... — сміється. — Ну все, мої милі, у вас політика…я пішов.

Двері зачиняються.

Тепер без батьківської любові.

******

Симон усе ще стоїть.

Не рухається.

Дивиться.

Обличчя спокійне.

Володя не розуміє, хто перед ним: мученик із газет чи людина, яка завжди занадто близько.

Симон робить пів кроку назад, клацає замком. Провертає повільно, без звуку.

Щелепи крокодила зімкнулися.

Закидає ключ в кишеню. Погляд не змінюється.

Піднімає руку, торкається оправи.

Скло блискає. Чужі очі. Знімає окуляри.

Покручує в пальцях, звертає дужки, кладе на стіл. Плечі загострюються.

— Ну привіт.

Просто. Спокійно.

У цьому спокої щось не так.

Повітря стає густим, кімната звужується до двох подихів.

Тонкі пальці у кишені, корпус трохи нахилений — знайома постава. Володя таке вже бачив.

Ні тобі жестів, ні крику.

Тільки подих, і цей глухий спокій.

Святий зникає.

Залишається той, хто вміє відчувати страх на запах.

Два кроки — він уже поруч.

Володя відчуває цей самий запах, як завжди. Шкіра, піт, холод.

Симон зупиняється настільки близько, що між ними не залишається повітря. Але не ближче.

Впирається рукою в скошену стіну над Володіним плечем.

— То що, факел революції, — тихо, з кривою посмішкою, — бачу, скучив за мною.

Пальці лягають на шию, ковзають угору, торкаються неголеної колючої щоки.

Не ніжно — так, ніби перевіряє, чи тепла ще плоть.

Від дотику по Володі біжить судома, аж до пальців ніг. Шкарпетки починають неприємно чухати.

Володя дихає коротко, притискається до стіни, шукає опору. Смикається від сирот по шкірі.

Симон ніби вивчає це.

— Отак, — шепіт зовсім поруч. — Так і думав. Це ж навіть зворушливо.

Рука спускається нижче, ковзає по плечу, далі по тілу. Проникає в штані. Йде по шкірі.

Торкається пальцями того самого. Притискає.

Крапля вологи.

Розтирає великим пальцем.

Веде рух по колу.

Є реакція.

Стоп.

Симон завмирає.

Відтягує тканину. Володіне єство стоїть у всій розпашілій красі, пульсує рельєфним малюнком судин. Симон показує рукою.

— Глянь! Глянь, Володю!

Відступає на крок, опускається просто на коліна перед ним, руки здіймає вгору, обличчя під лампою — як з барокової ікони.

— О святий Боже, — каже ледь удаваною побожністю, — ти почув його молитви!

Воскрес! Диво чоловічої сили, тут! З нами, в цій кімнаті!

Він схиляє голову, театрально хреститься, — і регоче.

Сміх глухий, металевий, як вода по блясі.

Володя спершу застигає, а потім сам сміється. Коротко. Без повітря.

Сміх летить, наче з шматки з горла.

О Боже.

Володя, ти дурень. Він знущається, а ти регочеш.

— То що тут без мене… Все просрав?… — каже тихо, з майже поблажливою усмішкою. Підіймається з підлоги. — Нічого. У кожного бувають дурниці.

(Пауза).

— Просто твої всі завжди про мене.

Голос рівний, навіть лагідний, і від того ще холодніший.

Володя не знаходить, що відповісти.

Кров гуде у вухах, у роті — метал.

Тіло пам’ятає дотик. На шкірі пече.

Стає тільки сильніше. Споднє тисне.

Симон відвертає погляд, робить півкроку вбік.

Куточки губ злегка підняті — не усмішка, радше втома.

Голос рівний, тихий, із тією ноткою, яку він завжди вмикає, коли хоче “заспокоїти”.

— Генію, ти знову собі щось вигадав.

Він нахиляє голову, дивиться прямо в очі, ніби справді співчуває,

як лікар, що говорить пацієнтові: “Не хвилюйтесь, це просто нерви.”

— Між нами нічого нема. І не було ніколи. Забув?

Фраза падає м’яко, але відлуння ріже, як скло.

Погляд — теплий, сумний.

Той самий, який колись міг викликати довіру, а тепер розбиває її остаточно.

Володя намагається не кліпати.

Кров у вухах гуде.

Щось хоче сказати, довести, але рот сухий, і слова здаються дурними,

як спроба пояснити сон.

Сумнів осідає, важкий і липкий.

Може, справді.

Може, й не було.

Може, він усе це сам.

Симон наближається знову.

Нахиляється.

Пальці торкаються комірця піжами.

Ніби вивчає тканину на дотик, і різко стискає.

Дихає біля самого обличчя.

— Ти ж пес, випрошуєш жалість, — шепіт тепер зовсім поруч, — бо ні на що не здатний.

Пауза, подих.

— Але я тобі не лікар.

Просто тримає.

Достатньо, щоб Володя перестав дихати глибоко.

Він застібає крайній ґудзик на комірі — повільно, одним рухом.

Пальці холодні, від них тремтить шкіра.

— Розкажеш комусь — зіпсуєш усе, — голос майже ласкавий, але в ньому чути залізо.

Володя сидить нерухомо.

Тисне в скронях.

Бажання, яке щойно пекло і муляло під вовняною тканиною, перетікає у страх.

А страх у тишу.

Симон відпускає комір.

Розгладжує Володіні плечі долонею, як господар, що підправляє річ, яка йому належить.

Відходить на крок.

Демонстративно проглядається, похиливши голову вбік.

— Ось так, — шепоче, — тепер гарно. Я навіть готовий тебе пробачити. Думав, я забув вже?

А хто мене зі штабу викреслив, нагадати?

Володя рвучко відсувається.

Повітря обривається, як струна.

Руки піднімаються, але майже відразу опускаються — тіло не слухається.

Плечі тремтять.

— Ну то вдар, — хрипко. — Або поріж.

Ти ж любиш таке, Балерина. Давай. Ніж в шухляді.

Слова сиплються без сили. Володя і таке вже проходив. Шкірою відчув той шрам між шиєю і плечем. Який він спеціально ковиряв, щоб довше не гоїлося. Щоб лишився.

Симон не рухається. Грає.

Дивиться кілька секунд, як на щось цікаве.

Потім бере яблуко з тумби.

Кусає. Повільно прожовує. Ковтає шматок.

Видає:

— Не мрій навіть. Я тебе не чіпатиму.

Ти ж лице Директорії.

Маєш бути гарним, як пісня.

Папери підписуватимеш. Своїм шевченковим розчерком.

А я керуватиму.

Іншим я не дозволю. Тільки тобі, Генію.

Пауза.

Викидає яблуко Володі на ліжко.

Плечі Володі опускаються ще нижче.

Удару не буде. Крові теж.

Гірше. Його залишають цілим. Простіше, якби боліло.

Симон зупиняється біля дверей.

Навіть не обертається:

— Так краще для всіх. Я буду зверху. Власне, як завжди.

Цілий — означає доступний, контрольований, маркований. Не понівечений, не розірваний, висвячений у нову роль.

Володя відчуває, як під шкірою щось розгортається. Сором чи полегшення, змішане з гіркотою. Він сідає вище. Дивиться на руки. Один палець у чорнилі.

На ліжку аркуші лежать, як свідки: жодних змін у світі не буде. Крім того, що в нього буде посада без влади.

Приниження, назване обов’язком і повноваженнями.

За вікном осіння мрячка.

Симон зупиняється біля дверей.

З кишені витягає ключ, нанизаний на середній палець.

Поворот голови через плече — як звичка, не як прощання.

— Зробиш усе як треба —

тоді і буде тобі… щастя.

Пауза.

Погляд ковзає десь вище плеча, ніби на порожнє місце за ним.

— А поки… готуй промову.

(Регоче)

— А то раптом не виберуть.

(Регіт стає нестерпним).

Кидок голови — короткий, як знак “виконуй”.

Двері риплять.

Володя не поворухнувся.

Фраза зависає в повітрі, як наказ.

Як треба.

Щастя.

******

Двері зачиняються.

У кімнаті зависає тиша, тільки дощ стукає по даху.

Повітря густе, нерухоме, наче в закоркованій банці.

Володя стоїть посеред мансарди.

Дивиться на ліжко, на аркуші, на чорнило, яке ще блищить.

Це ті самі промови, що він писав сьогодні вранці — на збори, на обрання, на новий етап.

Фрази про демократію, волю, людську гідність.

Тепер вони виглядають смішно.

Усе вже вирішено.

Він — лице влади.

Яка і є Симоном.

Пальці беруть верхній аркуш.

Виборча промова.

Тонкий звук розриву — як вдих.

Ще один.

Іще.

Чорнила кришаться на пальцях.

Аркуші падають на підлогу, мов пір’я з убитого птаха.

— Нахрена весь цей фарс…

Тиша розтягується.

Світло блякне.

Руки зависають у повітрі, ніби ще хочуть щось утримати, та вже пізно.

Кімната спорожніє.

Тепер вона належить не йому, а тому, хто щойно вийшов.

І навіть тиша дихає Симоновим голосом.

> ПРИМІТКА. Чи не єдиний раз в своїх рядках В. Винниченко говорив правду.

“Обирали Директорію дві людини”.

Саме тому в його спогадах жодної конкретики про хід засідання немає. На відміну від “євангелій” від Шаповала і ше трьох учасників подій.

[*Правда цими 2 він визначає себе і Шаповала, але це вже творче бачення. Володя і так був гранично чесний]

## #36. Дорога

ПРОЛОГ. LA HAUTE SOCIÉTÉ

1901 - 1902 р.

Володі 20-22 роки.

Київ.

1. ПРИЇЗД. ТРАВЕНЬ 1901

Залізничний вокзал

Темний, дощовий ранок. Вихідний. Порожньо. Пара, дим від вугілля. Мовчазні сірі стіни вокзалу. Кілька жебраків.

Потяг “Херсон — Київ”.

Скрегіт. Клацання. Рипіння. Стоп. Іскри.

Глухий видих. Тиша.

Повітове місто Єлисаветград лишилося далеко. Володя сподівався, що назавжди. Попереду нове життя.

Шкіряна валіза з металевими кутами, начищена до блиску. Сорочки, піджак, зошити, книжки, метрика з гімназії, рукопис ненадісланого оповідання. Модні черевики.

******

Єлисаветград

— Дякувати Боже, Володя, ти закинув своє малювання…ім-пре-сі-о-нізм. Тьху. Вимовляти соромно. Може, з мого сина ще буде нормальний чоловік. Звільню одну квартиру біля Володимирської. Житимеш поруч з Університетом. Вивчишся на юриста. Знайдеш жінку. Лишишся в Києві. Люди поважатимуть.

Батько-буржуа вже прикидав, який із трьох київських будинків — тих, що зараз під здачу, — підготувати для єдиного спадкоємця.

Так, щоб жінку вселити. А там діточки посипляться, все як годиться. І жити за ренту і гонорар. Не перерветься рід Кирила Васильовича Винниченка.

Але Володя відмовився.

Тільки гуртожиток. Ближче до “пролетаріату”.

Маман перед від’їздом влаштувала свято у своєму отелі. Пустила сльозу.

Столи з білими скатерками, шампанське, музика, зведені брати з усіх її шлюбів. З жінками і дітьми.

Підсунула своєму хлопчику “на доріжку” кращу зі своїх дівчат. Молочну, кілька місяців від пологів, в ластовинні, з якогось ближчого села, ще не потерту клієнтами. Без зарази.

Володя посміхнувся. Він їде не за плоттю, а за сенсом. Це продається значно дорожче. І купується важче. Але від шльондри не відмовився, чого добру пропадати. Взяв пошвидше.

В Києві він від усіх ховатиме, що є сином рантьє і отельєрки. Напозір гратиме селянського сина.

******

Університет Св. Володимира. Юридичний факультет

У гуртожитку тхне латиною і чужими амбіціями.

Хлопці чубляться. Про соціалізм, землю, націоналізм, хоч би що то не значило.

Володя про інше. Стане зіркою на літературному олімпі.

Час є.

Дівки його люблять. Знайде якусь. Або в іншого забере. Зробить так, що будь-яка забуде, як її звуть. Володя вміє. Недарма С. навчив його, що все починається з ліжка.

Тривалі стосунки зараз не для нього. Жінки. Багато. Різні. А в голові тільки С. Володя його навіть не бачив.

Уже в дверях впхнув у валізу той самий гострий театральний корсет, дарунок від С. Криваві сліди по тілу щоразу. Володя ширшає. Каркас звести все важче.

Холодні перехресні спиці голками впиваються в боки. Як сядеш — не можна дихати. Як станеш — не можна затягти шпагат між ніг.

Як заводить оці нижні мотузки за гачки, завжди кінчає. На внутрішній стороні стегон, ближче до паху, є сліди, проте їх не помітно за темною рослинністю його південної шкіри. Кілька разів Володя навіть здирав кірки. Щоб згадка про С. лишилася на ньому. Щоб проводити пальцем по ущільненій лінії міток від того, кого він не бачив.

Почуття від таких завершень в рази сильніші, ніж з будь-якою жінкою. Без С. життя не має сенсу.

Нещодавно, весною, Володя дізнався, що С. теж соціаліст. Це перевернуло його світ. В листі був рядок:

“В одній партії будемо. Разом. Колись”.

В слові парТії висилася буква Т. Як хрест і обіцянка.

Але то таке. Було і важливіше:

“Ти геній. Не зважай, що Чикаленко не оцінив твої рядки. Помітить тіло. Знайди його. Зроби, що він хоче. ВСЕ. Чуєш? Це твоє життя.”

Від цієї настанови у Володі занило під колінами.

2. ВИДАВЕЦЬ, ТРАВЕНЬ 1902

Чикаленко щоразу заходить і питає редактора:

— Ну що, знайшов нового Шевченка?

Редактор знизує плечима. Глухо.

Цього разу в кутку хлопець. Мружиться.

Темні очі, чорнявий жорсткий чуб. Смаглява шкіра, голос без покори.

— Я перевершу Тараса, — каже він. — Перечитайте мій текст.

Чикаленко підводить брову.

— Хто такий? Звідки?

— Ваш земляк, — відповідає спокійно. — З Єлисаветградської гімназії. Може, сидів за вашою партою.

Пауза.

Нахабство, розум, і щось химерно знайоме. Не підлабузник. Лише переконаний, що має право.

Чикаленко усміхається:

— Підведись. Дай я тебе роздивлюся.

Володя виконує наказане.

Чикаленко ствердно киває. Гарний.

— Маєш шанс... Запрошую. У нас зустріч випускників. Подивишся на дорослих.

2. КОРИФЕЇ, ЧЕРВЕНЬ 1902

Київ, Хрещатик, 29.

Готель “Континенталь”, Приватна зала.

Столик, самовар, шампанське. Велика коробка з апаратом “сінематограф Pathé”, дроти до лампи.

Входять Чикаленко і Панас Саксаганський. В вишиванках. Обом по 40 років. Володя на місці. Чекав.

Саксаганський (одразу з порога):

— Ти ж, Харлампійовичу, вічно тягаєшся з юнаками. Ніяк не вгамуєшся.

Чикаленко випускає дим:

— Молодість — це коло знайомств.

(пауза, глянець у погляді)

— І не заздри.

Показує на Володю.

— Оцей спудей — мій земляк. Пише. Каже, Шевченка переплюне. З нашої альма матер.

Саксаганський, кремезний як скеля, дивиться уважно:

— Зухвалий. Люблю таких.

Сценічно топає ногою. До Володі басом:

— Ти хоч знаєш, що перед тобою світоч українського театру?

Володя зависає.

Чикаленко (жартома):

— Юначе, запиши. Корифей. А я з ним десять років за одною партою…

Сідають за стіл.

Чекають третього.

Входить пан Олександр Тарковський. Банкір. Журналіст. Красень. Темний сюртук, тростина, вуса, парфюм.

Чикаленко:

— No, szanowna szlachta raczyła zawitać! (поль. Шановна шляхта завітала).

Чи ти вже українець?

Саксаганський:

— Здоров був, швагро!

(До Чикаленка).

— Коли увійшов в наш рід, став українцем.

Тарковський (скидає капелюха):

— Ja zawsze swój. Це ви тут ідеї держави міняєте щороку.

Саксаганський:

— Сідай, родич. Нове мистецтво буде. Електричне.

Чикаленко (бо він все оплатив):

— Париж, Берлін, тепер і Київ. Сінематограф. Живі картинки. Арт нуво!

Тарковський (миттєво, без паузи):

— To bzdura.

Kurwa mać, це лайно собаче.

Забавка на електриці.

Мистецтво — це коли запах, голос, сцена, піт, подих. А це… (показує рукою) тіні на ганчірці. От у тебе, братичок, справжнє мистецтво, вічне. Театр!

Саксаганський (регоче):

— Я конкуренції не боюся!

Тарковський:

— Сінематограф ніколи не наблизиться до театру! Це я кажу, Тарковський моє прізвище!

(усі регочуть)

Володя від цього l'art nouveau весь сіпнувся.

— Я на все піду заради мистецтва.

Голос спокійний.

Не зрадив.

Чикаленко (одразу):

— Геть усе?

Володя, не кліпаючи:

— Так.

Чикаленко:

— Ловлю на слові.

Саксаганський (убік, напівпошепки до Чикаленка):

— Що ти вже для нього придумав…

4. ВИПРОБУВАННЯ. ТОГО Ж ВЕЧОРА

Ліхтарі. Бруківка блищить. Вітер шарудить листям. Тарковський уже зник, Саксаганський попрощався з багатозначним “ага”.

Чикаленко:

— Пішки. Тут недалеко. Побачимо твою ціну.

Звертають униз. Паньківська. Двері.

Пишнотіла мадам, багато золота на руках, в вухах і між грудей. Усміхається.

— Пане! Як завжди?

Чикаленко не відповідає. Витягає портмоне.

— Дівку — йому. Все одно, яку. Аби чиста.

Кімната.

Широке ліжко, люстро в бронзі. Лампа і пляшка. Жінка роздягається.

Володя стоїть нерухомо.

Чикаленко сідає в фотель, підсуває його впритул до ліжка. Розв'язує китиці вишиванки, звільняє шию. Нога на ногу.

— Я дивитимуся. Починай.

Володя зиркає на жіноче тіло.

Підштовхує її на ліжко.

Та слухається. Стає на простирадлі.

Лікті. Коліна. Дивиться позаду себе, на клієнта.

Володя лізе в штані. Він зможе.

Розстібає споднє. Скидає зайві речі.

Щоб не заважало. Спека.

Вологий лоб.

Задуха.

Діє машинально.

Вмощується по білому шовку.

На темному зап'ястку відблискує браслет. Закільцьований. Володя сам скрутив спицю з того самого корсету.

Хоче Харлампійович дивитися — та будь ласка. Хай спробує витримати.

Поштовхом входить між її стегон.

Починає.

Не поспішає.

С. зараз не потрібен. Хитнув головою. Відігнав думки про нього.

Треба, щоб довго.

Нестерпно довго.

Щоб тобі очі повилазили.

Володя змінює позиції.

Виходить і знову починає. Чого вже соромитися.

Дивись-дивись.

Так краще ракурс?

Все розгледів?

Кожну прожилку? Складку? Вигин?

Може ще ближче підсунутися?

І так на відстані руки.

Насолоджуйся виставою.

Спереду. Ззаду.

Зверху і знизу.

Я вивернуся, тільки скажи.

Ти ж цього хотів, Харлампійовичу?

Минає година.

Дихати геть нема чим. Хочеться пити.

Чуб мокрий.

Чикаленко різко підводиться.

Грюкає дверима.

Володя заплющує очі. Нарешті.

Тепер можна відпускати.

С. приходить, як завжди.

З сотен описів. З кілометрів намотаних на пальці текстів.

Худе тіло.

Світла шкіра. Тонкий гладкий стан.

Попелясте волосся. Світлі очі. Либиться.

Цигарка в повних губах.

Обличчя в тумані.

Стис їй груди. Вона скрикнула.

Все.

Судоми в три хвилі.

Задачу виконано.

Жінка мовчки згрібає мокре простирадло. Піт і сперма.

Володя поспіхом натягає сорочку, вистрибує у коридор. Хоч би встигнути.

Чикаленко. На лавці. Дим. Погляд в чорне небо.

— Тепер справжня робота.

Просто в очі.

— Моя донька десь так само… як ця… Їй лише сімнадцять. Поверни її.

5. ОСОБЛИВЕ ДОРУЧЕННЯ. ЛИПЕНЬ 1902

Маленьке вікно під стелею. Вечір. Лампа, густе повітря, вино і пудра.

Юнка біля стіни, відкрита сукня.

Не дивиться на нього.

Він ступає. Дівчина опускається навколішки. Шукає застібку.

Він не рухається. Дихає. В вуса.

Різко хапає її за гострі плечі.

Піднімає. Трусить.

Тягне до дверей.

— Ти що робиш?! Здурів?— кричить вона. — Ти як він! Я не худоба з його ферми!

Він мовчить. Рука міцна, груба, він не слухає.

Коридор, сходи.

Вона пручається, кусає, плює, але він не зважає.

Виводить на вулицю.

Дощ заливає їм обличчя.

Садить в екіпаж. Сам падає поруч.

Їде мовчки. Весь час тримає її за талію. Жорстко. Як пута.

Вона — вся в сльозах, у ярості. Обличчя в розмазні з рум'ян і помади.

Він — камінь.

— Знаєш, — каже вона тихо, — Я втекла від нього. Не можу дивитися на його зради. Він маму ненавидить. Зробив їй дитину. Вона не хотіла. Їй 38. Лікар не радив.

Вона народить і втече в село.

Мені життя розписав. Я для рідного батька не людина. Гірше собаки.

— Мене не обходить, — відповідає. — Мушу тебе повернути.

Приїхали. На ґанку вагітна жінка. Біля неї білява дівчинка. Обіймає за спідницю.

Дівчина хитає головою.

— Я туди не піду. Дивись, він цю малу зіпсує.

Володя мовчить. Важко дихає.

Відчиняє дверці. Пхає між лопатки.

— Далі сама.

Вона стоїть під дощем.

Він відходить.

Розуміє, що ніхто тут нікого не врятував.

Виходить господар.

Поправляє пояс.

— Племінницю якраз прийняли. Сиротинка. Сестра жінки померла. Забрали до себе. Таке солодке дитя…

Нахиляється до Володі.

“Я тебе друкуватиму.”

В серпні 1902 року було опубліковано першу роботу Володимира Винниченка. Повість “Краса і сила”.

На неї склали рецензії І. Франко і Л. Українка.

Про те, що повість писали двоє, Володя нікому не сказав.

ПРИМІТКА 1. О. Тарковський — однокласник Чикаленка, дід рад. кінореж. Андрія Тарковського. Володаря BAFTA (британська вища премія з кіно і театру), тріумфатора Канн, володаря Золотого лева Венеції.

ПРИМІТКА 2. П. Саксаганський (1 з 3х братів Тобілевичів) сидів за одною партою з Чикаленком. Сестра Тарковського вийшла за брата Саксаганського — Карпенка-Карого.

Третій брат — Садовський. В його театрі служив асистентом режисера С. Петлюра.

МОНОГРАФІЯ. Втеча в бордель як феміністичний бунт присутня в ряді робіт В.Винниченка.

ПІДРУЧНИК З УКР. ЛІТ. 10 КЛАС: В. Винниченко був з селянської родини і назавжди проніс в собі ненависть до буржуазії.

I. АГОНІЯ

15 листопада 1918 р.

Київ, Резиденція Гетьмана.

Вікно.

Розмиті плями світла. За склом дим, постріли, рев мотора.

На столі чорнильниця, телеграми, розірвані накази. Револьвер.

Скоропадський у кріслі.

На підлозі газета. На першій шпальті —

“Вбивство студентів на Хрещатику. Вісім загиблих. Дванадцять поранених. Проти злуки з Росією”

— Гренер виїхав в Спа, — шепоче ад’ютант.

— Німці ще є. Але без командування.

— Болбочан перейшов на бік Республіки. Зрадив.

Гетьман мовчить.

Бере аркуш. Розгортає.

Читає.

******

УНІВЕРСАЛ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

15 листопада року 1918.

По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських солдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України.

Скоропадський оголошений поза законом за злочинства проти самостійности Української Республіки.

Гетьманські розпорядження скасовуються; військові частини гетьмана, аби усунути кровопролиття і розрухів, повинні перейти до військ Республіки, вслід за тими, які вже перейшли.

Війська Республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом.

Головний отаман С. Петлюра.

******

Тиша.

Скоропадський закриває очі.

“Гетьман поза законом”… — шепоче.

Чутно гуркіт. Місто стогне.

Скрегоче зубами

Вбиті студенти.

Юні хлопці.

Він наказав їх розстріляти.

Гетьман повільно підводиться й розриває аркуш надвоє.

Але і це не найстрашніше. Білі офіцери зрадили. Як тільки він підписав союз з Росією, вони заявили: “Никакой Украины не существует и не было никогда”.

“Винниченко був правий”. — Павло дивився в стіну. Згадав його пропозицію стати президентом. Втратити монархію, але зберегти владу. Єдиний, хто пропонував реальний вихід. Та зарвз це вже не мало значення.

> СКОРОПАДСЬКИЙ П. Спогади:

Последний день моего правления — 9 ноября 1918. Дальше я уже не имел полной власти.

15 ноября я осознал, что даже такой, как Винниченко, оказался прав в вопросе офицерского слова россиян.

> ПРИМІТКА. Гетьман лукавив. Від 9 до 15 листопада ще можна було змінити. Все. Проявити гнучкість.

> КОНОВАЛЕЦЬ Є., листи: Якби тоді Гетьман не підписав злуку з Росією, ніщо б не змусило мене виступити проти нього.

II. ЗАЛІЗНИЧНИКИ

15.11.1918 р.

Поїзд Київ — Біла Церква

Двомісне купе.

Володя їде з Євгеном. Командиром січових стрільців.

1. ВОЛОДЯ

Стіл. Дві мутні склянки в підстаканниках.

Чай із лимоном. Шоколадні цукерки. Євген звідкись їх приніс. Каже, дуже смачні. Він, мабуть, солодке полюбляє.

На них обох форма залізничників. Кітелі. Кашкети. Видали ще на зборах.

Графіт з малиновим кантом.

Володя роздивився себе в люстро. На Євгені сидить краще. А проте ще краще сиділо б на тому, до кого вони їдуть. На тій балерині всяка форма лягає, як під нього кроєна.

Двері зачинені. Їх двоє. Без чужих очей.

Не виходять навіть у туалет. Курять у вікно.

Світло гойдається. За вікном темрява і розмазані вогники станцій.

Тиша густа, як дим.

Володя споглядає на Євгена краєм ока.

Темно-русявий. Вуса. Волосся чітко вкладене, проділ воском. Військова виправка.

Постава. Галичанин. Відчувається.

Володя його майже не знає.

Бачив кілька разів. Розмовляв без поспіху двічі.

Чужий. По мові. Релігійний. З греко-католиків. Мракобіс.

Молодший на одинадцять років.

Проте не це головне.

Він ветеран. Біжав із полону через пів імперії. Пробирався з Царіцина на Волзі в Київ. Все, щоб дорватися.

А Володя не воював.

На війні бував, для статей.

“Та кому ти брешеш, Генію?” Знову цей зневажливий голос в голові.

Так, Володю, ти їздив до НЬОГО. Навіть одяг теплий йому возив. Зізнайся. А він тебе не помітив.

Зброї ти ніколи не мав. Ніякої.

А оцей завжди готовий.

Вбити.

Мабуть, уві сні теж.

Треба, то знищить. Будь-кого.

Спокійно.

Якщо Симон скаже.

У таких все просто: наказ — дія — тиша.

Без теорій. Без сумнівів.

Його привіз до Києва Міхновський.

І відразу віддав Симону. Під крило. Подаруночок. З Галичини.

Львів — болюче місце. Після 1905 р.

Євген.

Відколи два тижні тому Володя викреслив Симона зі штабу повстання, цей почав косо дивитися.

Як на непотріб.

Добре, що сотник цей ні чорта не знає.

2. ЄВГЕН

Євген відчуває.

Як тільки вони повернуться, історія піде новим шляхом.

В Білій Церкві Симон. Апостол, командир, голос із неба.

“Батько нації”.

Його центр.

Його Україна. В одному тілі.

Весь шлях думки крутяться тільки про нього і грядущу війну з Гетьманом.

— От ми з Симоном…

— Скоро приїдемо, як він там…

— А Симон казав, що Гетьман...

Винниченко цей непевний. Наче ж друг. А два тижні, як хотів зрадити справу. Невже думав, що Симона приберуть у в'язниці по-тихому?

Євген не дурень, хоч і молодший. 27 років. Не юнак. Побратими так не чинять. Це щось інше.

Можливо, політика.

Битва за владу.

Та в це Євген лізти не хоче. Його справа військо. З таємними іграми хай Симон розбирається.

Головне, щоб вони впоралися. Попереду дуже багато роботи.

Німці ще тут.

А на сході червоні.

І біла армія. Кончена.

Євген заради Симона відмовив землякам. Шухевич поїхав якраз сьогодні. Розминулися.

Зараз у Львові все погано.

3. ЗРАДА

Володя слухає. Мовчить. Кожне “Симон” ріже, як лезо. Сидить, рахує хвилини.

Під кітелем тече.

Очі порожні.

Тиша. Гул коліс.

Дим заповнив купе.

Фастів.

Коротка зупинка.

Євген виходить на платформу.

Хтось тулить йому два аркуші.

Вертається. Віддає копію Винниченку.

— Від Симона.

Володя бере папір.

Погляд біжить рядками.

“Універсал.

Головний отаман — С. Петлюра.”

Крапки тануть.

Виколюють очі.

Катастрофа.

Симон зрадив домовленість.

Тепер він голова. Володя — закорючка.

Поїзд рушає.

Тиша.

Володя їде дивитися в очі зраді.

> МОНОГРАФІЯ.

Цілий том Винниченко присвятив дискредитації ідеї революції січовими стрільцями.

“Причинки…” Коновальця містять детальні контраргументи, чому Винниченко не правий.

С. Петлюра з цього питання записів не лишив.

III. MISSION: IMPOSSIBLE

(СИМОН)

Жовтень-листопад 1901

Полтава

Симону 22

1. ПРОПОЗИЦІЯ. В'ЯЗНИЦЯ

Два місяці я за ґратами. Посягання на владу. Щоб боявся.

Волога цегла. Вологий матрас.

Дірка в підлозі.

Сморід.

Металеве ліжко вогнуте.

Від нього болить спина.

Кажуть, тут або швидко ламаються, або виходять і починають командувати.

Я, мабуть, другий варіант.

Четвертий рік у русі. Керую “ячейкою”.

Хлопці. Без дівок. Всі знають, хто я. Слухають.

Є старші за мене. Але я все одно головний.

Я недоучка.

Смішно.

Офіційно мене вигнали за українську мову.

Неофіційно — за “ гріх совокуплєнія із жандармом і контрабанду”.

(З жандармом нічого не було — але хто вже повірить). Тепер я не маю права вчитися. Ніде. На всю імперію мені місця нема.

Щоб я не став занадто розумний. Щоб не мав аргументів, чого українці зайві в царській державі.

Застукали на переправі. Книжки українською. Це злочин. Поширював єресь. Неіснуючою мовою.

Вже коли мене пакували, я побачив. Це був Грушевський. Історія України-Руси. Українською. Виданий у Львові.

Заборонені книги.

Про заборонену націю.

Оце такий я злочинець. З абеткою.

******

Кайданки.

Завели.

Роздягли. Навіть чоботи зняли. Зважили. Заміряли. Порахували шрами і родимки.

Зуби і вуха видивлялися. Окуляри реквізували.

В дупі шукали. Пальцем, обмотаним марлею. Сліди мужеложства. Не знайшли.

Господи.

Внесли у списки неблагонадійних.

Дали відстрочку.

Мене обрали на студентський з’їзд у Пітері. Хоч я уже й не семінарист. Представник від Полтави.

Їхав як на святе місце. Виступав.

Повернувся. Закрили.

Сиджу. Чекаю на вирок.

Учора прийшов начальник. В погонах.

Впевнений, гладко поголений, говорить, ніби лоскоче.

Каже:

— Ну что, красотка? Докумекал, что без нас ты грязь? Можем все уладить. Полюбовно. Если сам захочешь.

Сідає поруч.

Підсовує пачку цигарок. Я не беру.

— Я же вижу, ты из “этих”.

(показує рукою — на мене, на рот).

— Думаешь, я не знаю, чем ты, сука хохляцкая, занимаешься? Ты ж по этой части…мастер.

— И вообще… с тебя не убудет. Не строй из себя.

(Пауза)

— Я бы на твоём месте радовался. Мы ведь и так могли все взять. Без спросу.

(Ухмиляється).

— А я сижу тут, говорю с тобой. Падла мелкая. Порвали бы втроём, в первый же день. И катали на качельках по очереди, два месяца. А я тебе предлагаю свободу за то, что ты и так делаешь.

Підіймає руку наче хоче мене вхопити за обличчя. Але передумує.

Я мовчу.

Він не жартує.

Його пропозиція осідає на мені.

На волоссі. На вухах.

Пахне його одеколоном зі спиртом.

Показує пальцем на двері:

— Прямо сразу и выйдешь. Если хорошо отработаешь.

(Пауза, дивиться на мене)

— Тебе ж нравится. Еще попросишь добавки.

Лишає час на подумати.

******

Я не сплю вже дві ночі.

Бруд заповз навіть у носа.

Не зникає.

Не можу дихати.

Я себе недооцінив. Всяке ж було.

Думав, що нічого вже не принизить.

Аж ось. Є.

В мені наче відразу дві голови:

одна гидиться, інша думає, як вижити, і згодна.

Можна написати листа батькові.

Він витягнув би. Але я не хочу його милосердя. Вони всі мене зрадили, коли могли врятувати.

З п’ятнадцяти років сам вирішую свої проблеми. Відповідаю за себе. Нікому не винен.

Тепер от думаю, чи це висока ціна за волю? Скільки я коштую? Боже, вибач мені.

(Пауза)

Цей в погонах повернеться.

Я знаю. Він буде впевнений, що я готовий.

Зараз сижу й думаю,

що значить “бути чистим”,

коли тебе вже облили помиями.

> ПРИМІТКА. Огляд тіла С.Петлюри доступний. Під час зазначених досліджень тоді шукали залишкові сліди біорідин і пошкодження слизових. Якщо знаходили — до 5 років каторжних робіт. Характер ушкоджень слизових визначали “на око”, залежно від уподобань фельдшера.

2. БАТЬКО. ДВА ДНІ ПО ТОМУ

Брязкіт ключів.

Рипіння замка.

Двері відчиняються. Не погони. Мій батько. Василь.

Я стою при ньому. Як школяр.

Сивий, у шинелі. Запах диму, дороги, тютюну. Очі не дивляться прямо.

Відвертається.

— Ну от, — кажуть. — Послав Боженька кару. Сина. Ганьбу.

Я мовчу.

Батько знімає шапку, витирає піт, кладе її на коліна.

— За тебе заплатив. Сім десятин. Тепер наїсися волі.

— Батьку, ви продали наш ліс?

— То що, вже не треба було? Ти вже “відробив”?— кривиться.

Очі в підлогу.

— У мене сім дітей. Всі ще хоч якось. Але ти… Прокляття якесь.

(пауза)

— Мені сказали, що ти вже і з цим начальником… грішив… совокуплявся…

Я підвожу очі.

Він не питає. Просто дивиться. Йому “все ясно”.

— Не треба. Не хочу чути. Ти сам винен. Пропонують таке, бо бачать, який ти є. Гнилий. Хтивий. Тебе тягне до гріха. Інакше б не підходили.

Я нічого не кажу. Задихаюся.

Ноги ватяні. Ледь витримую, щоб не витошнило.

Піт тече.

Батько встає.

— Приїдеш додому — моли Господа, щоб пробачив. Піст візьмеш. Я тебе відшмагаю, хай з кров’ю дур вийде.

Одна біда...

Тобі треба їхати з губернії.

Подалі. Тиждень маєш.

Який сором, Господи прости.

Син збоченець.

Мати цього не витримає. Ми ж тебе, як усіх ростили…

Біля дверей різко зупиняється.

Озирається. Очі темні, повні ненависті й страху.

— Женимо тебе, — каже тихо, але так, щоб я відчув.

— Щоб з плоті твоя хіть у жінку йшла. Чуєш?

Все сім’я має бути в жінці!

Не в чоловікові, не в руках, не в гидоті!

Перейти в дитя, як у людей.

Як Бог велів.

Інакше... ти не син мені.

Він рвучко відчиняє двері, виходить.

Тиша. Кроки віддаляються.

Я стою.

І знаю: те, що він сказав, не мине.

Назавжди в цій тюрмі.

> ПРИМІТКА. Василь Петлюра помер від серц. нападу 1909 р. Його кредо “Дітей любити так, щоб вони про це не здогадуватися” (спогади С. Скрипника). Він помер, не знаючи, що у Симона є Оля.

3. НАРЕЧЕНА. ТИЖДЕНЬ ПО ТОМУ

Листопад 1901 р.

Полтава.

Чайна.

Зала гуде від голосів, але скраю тихо. Стіл лакований, самовар розписаний вульгарними півнями і квітами. Я сіра миша. Заховаюся в кутку.

Я думаю про те, як пахне ліс, проданий батьком: сосна, тирса й мастило. Мені сказали: поїдеш за межу губернії. Краще чимдалі. Але куди?

Микола.

Невеселий. Не схожий на себе.

Сів, підсунув чашку, перемішав цукор, ковтнув — і почав говорити.

— Бурулька. Ти ледь все не запоров. Був на межі, — каже. — Роки роботи…

Він каже, що він мій адвокат і все знає. І про цінну пропозицію. І про десятини лісу. І про те, що я йолоп. І треба було віддатися. Бо земля важливіша за честь.

— То куди мені їхати? — питаю.

— На Кубань. Там є партійний осередок. І Кошиць. Ось квиток.— каже Микола. — До професора Щербини. Він пісні збирає. Етнограф. Сподобайся йому, підкори його. Будь гарним хлопцем.

Музику вчи. Голос став, це твоя зброя буде. Повернешся — почнемо справжню роботу. Твою місію.

(Додає)

—А… забув…Грушевський оцінив, що ти за нього сів. Приїдеш туди — пиши статті. А я йому передам. Він тебе опублікує. Обіцяв. А Франко тебе чекає. Тебе у Львові вже люблять. І чекають.

Я намагаюсь уявити, як музика стане зброєю і до чого тут Кошиць, учень Лисенка. Микола підсуває мені папірець з адресами, наче це довідник, а не життя.

А далі знову. Стара шарманка. Улюблена пісня. “Веселі пригоди у симоновому ліжку”. Чим же зараз мій член зайнятий.

— Є дівка? — питає просто.

Звичайно. У такого красеня, як я, завжди. На кожному кроці по п'ять дівок. Тільки на вулицю виходжу, одразу на спину і стегна розводять.