Нерозказане

де прокололися?

Одяг? Мова?

Треба було вночі?

Вокзал. Останній рік перебудови. Свіжа фарба, кахлі, запах лаку й вугілля.

Дзенькали трамваї.

Дзюрчав фонтан.

Перони стогнали від диму, крикливих провідників і пасажирів, що тягли важкі торби.

Електрифікація. Харків нею пишався, втер носа всім.

Київ хай заздрить, відстав на цілий рік!

Вокзал сяяв.

Свіжа штукатурка, арки з орнаментом, лампи різали очі, мов теє сонце.

Місто тішилося: «поступ, майбутнє».

Але за цим фасадом, за вузькими дверима збоку, починалася інша реальність.

Звірячої ненависті.

******

Задача була: листівки.

Симон мав здобути ключ:

витягти з кишені охоронця.

Відіграв розгубленого студента.

Взяв охоронця за руку.

Сльози в очах.

Окулярчики.

Губи тремтять.

“Допоможіть, дядечко, будь ласка, я загубився”

Вдалося.

Викрав.

Пішли по вагонах, пхали листівки в полиці, у шухляди.

Заклики валити царя.

Страшний злочин.

За повалення самодержавства —

аж до пожиттєвого.

Сміялися.

Відчували себе революціонерами.

Жандарський патруль.

Двоє в сірій формі, з шашками.

«Стояти!»

Холодні руки в плечі.

******

Темний бік міста-сонця.

Вхід збоку. Без запрошення.

Сірі дверцята.

Караулка.

Метрові стіни.

Щоб не чуло місто майбутнього стогонів радості.

Кайданки.

Притягли на управу.

Симона в камеру.

Микиту окремо.

Гарніший.

Неповнолітній.

Ті, що повели його, мали вдома дітей і били поклони під хрестами.

Переконали себе, що це вони так борються зі злом.

За матушку-россію.

Во благо міра і справедливості.

******

Випустили.

Сонце било в очі, сліпило.

Микита був під деревом, згорнутий клубком. Пом'ятий.

Пил прилипав до спини.

Сорочка без ґудзиків.

Обличчя в синцях, губа розбита.

Морозило.

Усе тіло ходило ходором.

Він підняв свої темні очі, скляні, червоні від сліз:

— Я не повія.

— Їх було двоє.

Вдихнув, захлинувся. Знову:

— Я не повія.

Симон опустився навколішки.

Хотів узяти за руку. Не наважився.

Тільки вимовив:

— Ти герой.

І в цю мить його самого прошило.

В п’ятнадцять.

Сукня Джульєтти.

Ти герой.

Сміх у залі, шепоти за кулісами.

А потім.

Митрополит. І те саме.

У Симона все стислося.

Що робити наступного разу.

Варіантів два. Або так.

Або за ґрати.

Але в кайдани не можна.

Сьогодні це Микита.

А далі?

Микита прошепотів:

— Я ще вернуся і їх всіх повбиваю.

По дикому вогню в його чорних очах Симон зрозумів, що малий не бреше.

******

Літній вечір.

Пил і гаряча бруківка.

Вузькі провулки.

Мовчки. Напруга. Піт.

Безпорадність.

Симон чув тільки шурхіт кроків поруч і важке дихання Микити.

Кожне слово зараз було би зайве.

*****

Комірка: їхній схрон, «базовий табір».

Стіни сирі, темні, на підлозі ящики.

Микита нахилився, поліз руками всередину.

Сіпнувся. Поперек теж болів.

Видихнув. І таки дістав те, заради чого мучився.

Обличчя ще червоне.

Вже почало набрякати в точках ударів.

Мішок.

Груші.

— Я ж казав… привіз. Паровозом. Для нас. З мого Бахмуту, — прошепотів.

Виглядало дурнувато.

Наче школярський жест.

Але ж він і був.

Тільки ж закінчив гімназію.

Це й була вся їхня дружба і юність.

******

Розклали груші на ящиках.

Симон заліз на фанеру.

Микита похитав головою.

Сама думка про сидіння різала болем.

Притулився до стіни, тримаючи грушу в долоні, наче доказ, що ще може щось тримати.

Гризли, сік ліз по долонях, капав на підборіддя.

Смішно, безтурботно.

Симон раптом засміявся.

Вперше після всього.

Сміх розчинявся в цьому повному хаосі і несправедливості.

Груша стала символом.

Їх уже втягнули у бруд, у темні справи, у біль.

Але вони ще були діти.

Ще живі.

Трималися один за одного.

V. F#CKING GENIUS

Володя, 20 р.

Єлисаветград, 1900

(Після відправки повісті Чикаленку)

Володя знав: Бог дав йому тіло. Середній зріст, міцна “натура, як у того тура” (*цитата В.Винниченка про себе).

Обличчя окреслене. Виразні вилиці. Темні живі очі. Волосся жорстке, непокірне. Підстрижене, стояло дибки. Відросле лягало як треба, без зусиль.

Але найбільше — руки.

Не лопата, не мужицька лапа, а чоловіча, мужня, але водночас майже художницька кисть.

З-під білого манжета вибивався темний пушок, заходив трохи на долоню, і з годинником на браслеті це вабило погляд. Він це бачив.

На всіх фото завжди руки.

Бог ніби вручив йому ключі до бажань.

Йому було, чим.

Володя не мав сильно з ким порівняти, але від жінок, яких брав, зрозумів, що все добре.

Хотілося постійно.

Але в 1900, в свої 20, він був сам.

Тільки зошити, книжки, рука.

Ще одне.

Фізіологія Володі працювала так, що міг гнати без кінця. Годину, дві — як машина. Але фініш приходив тільки тоді, коли в голові виринав S. Інакше марно.

Хоч з ким, хоч як.

Без S годинами. З ним миттєво.

І що головне, S це знав.

Володя йому сам це повідав.

В такій тривалості були переваги. Але треба було вчитися з цим жити.

Володя ще не вмів це приховати.

Потрібен був час.

І практика.

Парадокс: сила від Бога, але ключ до неї в руках S.

Недавно він хотів бути художником-імпресіоністом. Але S показав, що його картини нічого не варті. Водночас дав інший шлях.

Тепер він прагнув стати письменником. Знову з S.

Інакше не виходило.

Разом склали першу повість. Назвали її “Краса і сила”.

Навесні він відіслав повість Чикаленкові. Чекав. Уявляв, як той буде вражений. Але відповідь не прийшла. Ні слова. Глуха тиша.

Камінь у грудях. Мабуть, текст мертвий. Нікому не потрібний. І він, Володя, нездара.

Життя шкереберть.

Все скінчено, хоча йому тільки двадцять. Накласти на себе руки.

Нащо таке життя?

Вступ до університету не радував. Київ — це просто місце, де можна сховатися від батьків.

Вивернув це у листі до S. Довго. Детально. Бо кому ще, як не хлопцю-незнайомцю, який все про нього знає.

Міг лежати в своїй остогидлій кімнаті цілими днями.

Книжки, зошити, вікно навстіж.

Стукіт.

Листоноша.

Конверт.

Лист від S.

Володя провів пальцями по паперу. Підніс до носа.

Вкотре намагався вхопити запах.

Того, кого він не бачив.

S як завжди. Жорсткий, холодний, насмішкуватий. Хрестові T.

Слова — що ті леза:

> “Ти геній. Просто ще не оцінили.

Віднови жагу через хіть.

Pur’ art: нічого не цурайся.

Не стримуйся.

І пиши мені.

Докладно.

Про кожного.

Це тобі і ліки, і матеріал для письма.”

Шок.

S пропонує таке брудне? Знущання.

Але ж це їхня гра.

“Ти ведеш, я ловлю”.

Виклик.

Якщо Володя відмовиться, всьому кінець.

S став сенсом його життя.

Написав відповідь: згода.

Полтава, головпошта.

До запиту.

А тоді дійшло:

тепер S буде не лише в його уяві й оргазмах.

Він поселиться й у його текстах.

Пастка замкнулася.

> ПРИМІТКА. Історія великого письменника почалася із помітки в лікарській карті.

Про видатні “специфічні” дані, виявлені при огляді.

Микола якраз вишукував таких хлопців. З освітою, зовнішністю і такими “даними”.

WONDER WOMAN

Липень 1918

День до ув'язнення.

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Літо душило.

Розпечена кухня. Глуха тиша.

Оля сиділа на стільці, зануривши ноги в тазик із льодом.

Без сукні.

В сподньому. І те липло.

В їхньому будинку є цілий блок з замороженою водою. На літо його запускали.

Від руху пальцями крижинки стукалися, а вода хлюпала.

Двері рипнули.

Чоловік.

Мовчки підійшов і став на коліна.

Нахилився. Занурив голову просто в холодну воду. Лід задзвенів, бризки розсипались на підлогу.

Оля здригнулася. Смикнула ноги вгору.

Симон опинився їй між колін.

Стілець захитався.

Оля схопилася обома руками за сидіння, щоб утриматися. Марно.

Чоловік миттю схопив ніжки стільця й міцно втиснув його в підлогу.

Його долоні лягли поверх її.

Зафіксував.

Стілець стояв нерухомо, як прибитий.

Підняв голову.

Краплі стікали обличчям.

Подивився на неї.

Знизу.

Поцілував її п'ятки. Ліву. І праву.

Як найдорожче в світі.

“Nowa sztuka” (поль. нова вистава) промайнуло у Олі.

— Тільки від тебе зараз усе залежить, — сказав тихо.

“Вже вкотре”. — подумала Оля.

> ПРИМІТКА. Перед “Замком лікаря” (Будинком Лапінського) і зараз є комплекс одноповерхових служб (двірницька, сараї, льодовня, пральня). В епізоді лід Оля брала саме в льодовні (клімат контроль тої епохи).

## #30. Арешт

ПРОЛОГ. JEDNEJ POLE, DRUGIEMU WOLA

*Єдній поле, другому воля

Липень 1918

День до ув'язнення.

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Мокрі кахлі холодніші за повітря. Вікно навстіж, прозорі фіранки хитаються від протягу.

Оля дістала ноги з тазику, витерлася невеликим грубим рушничком. Бюстьє, білі панталончики липли до тіла. Вона піднялася, взяла тазика, на ходу взула капці.

Важко зітхнула. Сіпнула плечима. Підійшла до мийки. Перевернула тазика. Чиста вода плюхнула, шматки льоду дзенькнули об емальоване залізо, загуркотіли й затихли.

— Завтра мене заберуть. — хрипко сказав Симон.

Спека мучила. Він піднявся і почав роздягатися.

— Ти єдина матимеш право приходити. Як дружина. Щодня.

Він стяг піджак, розстібнув сорочку.

Оля сіла на стільця. Охопила себе за колінки. Уважно слідкувала за кожним його рухом.

— Ти станеш моїм вікном. У світ. Назовні. Більше ніхто. Гетьман обіцяв.

Сорочка падає на підлогу. Він роззувся, стяг штані. Покидав все. Хаотично. На купу. В своєму стилі. Оля кивнула.

— Запам’ятай. Ти нікого не шукаєш. Всі, хто треба, знатимуть, де ти. Самі прийдуть. Ти нічого не пишеш. Тільки запам'ятовуєш.

Скинув споднє.

Голий. Лягає на кахель, розкинув руки й ноги. Холод бере тіло, він нарешті трохи остигає. Проте і обличчя вже майже висохло, тільки чуб ще мокрий від занурювання в воду.

— Лесю віддаси через Василя. Житимеш не вдома. Міняй місця.

Пауза. Подивився на Олю. Вона виглядала розгубленою. Куди він знову її втягує?

— Симоне. Що мені робити, як щось станеться? Я ж буду зовсім сама.

Той дивився в стелю і про щось напружено думав.

— Oluńciu, nie bój się. Niedługo wróci Maksym. Wszystko będzie dobrze.

(Олюньцю, не бійся. Скоро Максим повернеться. Все буде добре).

На неї це не подіяло. Видно було, що і він ні в чому не впевнений. Їй навіть думати не хотілося, що з ним можуть вчинити в тюрмі.

Але і це було не все на її голову. Симон зі стелі перевів погляд на неї. Примружився.

— І ще. Ти лишатимешся на ніч. Інакше не поясниш, чого ти щодня там. Гетьман грає в джентльмена. Не піде проти пристрасного кохання. Як наше.

Олю пробило. Вона почала реготати.

— Kurwa mać! Ależ sobie chłopa znalazłam!

(Оце я собі чоловіка відхопила)

Іде за грати, а думає про пристрасть. Та мені всі жінки Печерська заздритимуть.

Раптом зупинилась. Стишилась.

— Ти ж не забув. Ще два тижні лікування.

Я не можу. Matka Boska… o czym my w ogóle gadamy?! (Про що ми говоримо?)

Тебе ж можуть там вбити.

— Нічого. Це не головне. Poczekam, Oluńciu. Wystarczy, że poleżysz obok.

(Я почекаю. Олюньцю, вистачить, що полежиш збоку).

Оля завмерла. Завтра. Вона може його втратити. А більше нікого в неї нема. Схлипнула.

Стала. Підійшла. Лягла на підлогу поруч, на бік. Панталончики зібгалися. Одну руку собі під голову, іншою почала крутити пасмо мокрого волосся на його лобі.

Оліні очі стали зовсім вологі. Симон повернувся головою.

— Не думай про це. Вилікуйся. Просто будеш поруч. Спати і все.

Оля пройшла по ньому поглядом. Гострі ключиці. Ребра дибки. Колючі коліна. Світлий пух біля пупка. Посміхнулася.

— A cóż to jest? (А це що?)

Симон не розгубився.

— Це моє незламне кохання до тебе, свята жінко. Бачиш.

Олю розпирали одразу два почуття. Сміх і щемкий біль за того єдиного, якого завтра не буде поруч.

За вікном зірвався вітер. Фіранки затріпотіли. Рами хлопнули. Через вікно в кімнату стрибнув Марек. Нахабна руда дупа.

Став між ними, мордочкою до Олі. Хвіст доверху. Знає, падлюка, хто перший не витримає і дасть жерти.

Але рудий волохатий задок із яйцями вперся просто в обличчя Симона. Той дивиться на кота. Тихо, з напівусмішкою:

— Так, Мареку. Я знаю. Trzeba być facetem. (Треба бути мужиком).

Оля піднялася і вмостилася йому між стегон на зібгані коліна. Посміхнулася.

— Не facetem. Цілим, kurwa mać, отаманом.

Нахилилася. Поцілувала. В плечі.

Ліве. Праве.

Взяла його як завжди, охопила руками і ротом. Симон заплющив очі від задоволення.

I. DO ODWAŻNYCH ŚWIAT NALEŻY

* Відважним належить світ

27 липня 1918. Київ. Велика зала Сільськогосподарського товариства (т. зв. Централ)

Київ, Хрещатик, будівля зруйнована.

Літо душило.

Гаряче повітря текло по спинах. З відчинених вікон тягло пилом і сонячним жаром. У перших рядах чоловіки нервово курили. Жінки махали хустинками.

Симон вийшов за трибуну, зал мов піднявся за ним.

Вишиванка з червоними, немов кривавими, квітами, як прапор. Чуб зачесаний, але пасмо вперто падало на лоба. Він не відкидав його. Як знак непокори.

Руки лягли на край трибуни. Мить тиші. Навіть муха, що кружляла біля люстри, зупинилася.

— Як казав Фрідріх Райффайзен: “Те, що одному не під силу, багато можуть зробити”.

Голос був низький, рівний.

— Ми мусимо витягнути наше діло з трясовини. Землі тих, хто досі бачить себе громадянином Росії, мають належати Україні. Не чужинцям. Нам.

Зал загув. Хтось зааплодував, жінки змахнули сльози.

В кутку, розвалений при зброї, сидів Микита Шаповал, посміхався криво. Курив. Поруч Микола Міхновський. Стежив уважно, не кліпав, оцінював кожне слово. Шаповал підсунувся і щось тому зашепотів.

Симон говорив далі, простими фразами, які лягали важко й точно:

— Це не війна проти власності. Не війна проти господаря. Це боротьба за справедливість. І я вам кажу, ми повернемо собі право на цю землю, навіть якщо доведеться віддати останнє.

Двері відчинилися.

В зал увійшла варта.

Шум вщух. Вони йшли до трибуни.

Симон не відступив.

— Я казав, і скажу ще раз: ми повернемось. І ви ще почуєте мене. — Голос гримів так, що жандарми мусили дочекатися паузи.

Взяли його під руки, клацнули кайданки. Симон не пручався.

Відійшов від трибуни.

Крок за кроком, ніби йшов у процесії.

Жінки в залі плакали.

Чоловіки мовчали.

Дехто стискав кулаки, дехто опускав очі. Хтось хрестився.

Симон. Як святеник. Міфотворець.

******

У кабінеті Гетьмана

Того ж дня по вечері Скоропадський отримав зведення.

Поглянув, зморщив чоло, гидливо кинув папір на стіл.

— Хотел посадить политика, — сказав тихо, зло. — А получил святого.

******

У пресі

Наступного дня газети рясніли заголовками.

«Петлюра закликає проти приватної власності!»

«Виступ про землю — соціалістичний заколот?»

«Петлюра хоче скасувати поміщицькі права!»

Газети ревли хором.

Кожна свій тон.

Хтось — фанатик.

Хтось — мученик.

Але ім’я завжди одне.

Петлюра.

Міф уже працював.

> ПРИМІТКА 1.

Фрідріх Вільгельм Райффайзен (1818 – 1888) — нім. бургомістр і піонер кооперативного руху. На його честь були названі кілька систем кредитних спілок і кооперативних банків; автор ідеї сільських кредитних кас.

> ПРИМІТКА 2.

Центр. Укр. С/Г Кооперативний Союз (Централ) — засн. у Києві в січні 1918 року з метою об'єднувати с/г товариства і кооперативи, організовувати постачання знаряддя, машин, та організовано вести збут с/г продуктів.

М. Шаповал був в складі керівництва. Централ ліквідований з окупацією України совками.

II. JAK RYBA NA WĘDCE

* Як риба на вудці

Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)

№ 18-20/8.

Резиденція Гетьмана П. Скоропадського.

У палаці чорна жалоба. Малий син Гетьмана помер, Павло Павлович. Було три роки. Тільки ж недавно поселилися. І трагедія.

Жінка в траурі. Діти в траурі.

Чорні шовкові стрічки трояндами на лацканах.

Тиша в коридорах нестерпно гула, випікала саме нутро.

Скоропадський носив цей біль без слів.

Мусив пережити.

Підписувати укази, давати розпорядження, тримати державу.

Він виконував обіцянки:

легалізував Стрілецтво, зустрічався з Євгеном;

підписав закон про 8-годинний робочий день, щоб як в передових європейських державах;

заснував Національну бібліотеку. Бо культура важлива.

У дипломатії був гучний успіх: місія на Дону принесла взаємне визнання. Для молодої держави це був прорив, один із небагатьох реальних міжнародних кроків. Місія. На чолі з Максимом. Славінським.

Здавалося б, перемоги.

Але в кожній з них Гетьман бачив тінь Петлюри.

Славінський… він добре знав, із ким той жив у Петербурзі. Надто тісно. Надто довго. Глухо пов’язаний із Симоном. Навіть зараз, коли дипломат вів переговори від імені Української Держави, Павлу ввижалося: десь там з-за спини Максима виглядає Симон.

Він гнав ці думки.

Але вони раз по раз верталися.

І тут ще преса.

Щойно того заарештували, ім’я Петлюри не сходило зі шпальт.

Кожна газета малювала його по-своєму: бунтівником, фанатиком, мучеником.

Коли вже вони забудуть того Петлюру?

“Этого полтавского выскочку”(с)

Павло ж сам Симону життя береже.

А тепер, коли цей сів, ще того конченого письменника треба випускати.

Гетьман обрав підтримкою багатіїв. Це нормально. Була одна проблема. Ті в абсолютній більшості не були і не вважали себе українцями.

III. GNIEW JEST ZŁYM DORADCĄ

*Гнів - поганий порадник.

Літо 1918-го.

Київська губернія.

Звенигородський і Таращанський повіти

Спека, пил.

На полях ще зелений хліб, у селах страх і злість. Німці вивозять зерно. З каральними загонами.

Всюди.

За непокору батіг, за мовчання контрибуція, за підозру куля.

Селяни терплять.

Але недовго.

3 червня. Село Орли.

Приходить каральний загін. Селяни

виступають гуртом. Загін знищений.

Новина вкриває землю.

4 червня. Ганжалівка.

Ще один загін знищено. Селяни вже сміливіші. Відчули: німець не бог.

Хвиля котиться.

Лисянка.

Німецький гарнізон диким звіром помсти загнано в костьол. Три дні облога. Повстанці здобули кулемети.

З Моринців, Вільшани, Пединівки.

Сотні, тисячі сходяться докупи.

5–7 червня.

Вогонь повстання розповзається повітом.

Варти громлені.

Старостів порозривали. Знущатися над тілом легко, коли натовпом.

Гетьманські канцелярії знищено.

Селяни згадали, що таке зброя на руках. Хтось відкрив схрони. Хтось відібрав силою.

Німецьке підкріплення зі Звенигородки. Селяни змушені відійти.

Але.

Це вже повстання.

Справжнє.

Понад 15 тисяч козаків.

Артилерія, кулемети, навіть броньовик.

Натхненник Юрій Тютюнник.

Очільник: родич Тараса, Левко Шевченко.

Повстанці беруть полонених, здобувають гармати.

Українці — люди з гумором.

Змушують німців полоти буряки.

Дивляться. Дітям показують.

12-го червня атакували Таращу.

Перемога.

Гарнізон вдряпав до Білої Церкви.

В повіті створюють козацькі сотні, починають облік чоловіків,

готується нова армія.

Це стихія.

А чиї мерзенні лапи лізуть до народу?

Більшовики.

Вони теж тут.

Виригують свої ревкоми.

Сиплять агітацію.

Але селяни не сприймають їхні гасла. Йдуть за землею і правдою.

Десь тут.

Поступово.

В уяві мас, на чолі повстання з’являється Симон Петлюра.

Він сидить під охороною, не має навіть зв'язку.

Але в селянських оповідках, у газетних клаптях, у шепоті збіговищ саме він командує.

Він над всім.

Він символ.

Він отаман.

Образи злилися:

арешт «святеника», що стояв за правду

і народне повстання на Київщині.

Гетьман хотів сховати.

Ізолювати.

Стерти.

Вірив, ув'язнення допоможе.

Не так сталося, як гадалося.

Отримав мученика.

На чолі помсти.

Своїми руками

звів легенду.

Повстанці не здалися. Вони в серпні переправилися на лівий берег. Човнами, мостами, хто як міг. Біда в тому, що багато хто приєднувався до червоних.

IV. TEN, CO WIEDZIE [СИМОН]

*Той, хто веде

1901 весна.

Симону 21 (Полтава)

Володі 20 (Єлисаветград)

IV-I. MAMCIA DLA NIEGO

* Мамця для нього

Полтава. Семінарська бурса.

Сутінки течуть по стінах. Моя кімната тісна, на столі рейвах. Лампа миготить, кава вистигла. Цигарки не рятують. Спати хочеться все одно.

Останній курс семінарії. Пара місяців до завершення.

Написав план.

Назавтра. Для всіх. Хто куди їде. Що робить. Де ховаємося. Де збори. Де комора з речами. Треба перевдягатися.

Роздам всім.

Головний тут я.

Завжди.

Це знає навіть Микола.

Він нікуди не подівся з мого життя. І Микита.

Але тепер у мене ціла ячейка партії.

Ми разом боремося. Можливо, щось змінимо.

Почати треба з мови.

Хоча б.

Микита більше по зброї. Йому це краще йде. Микола підкидає завдання. Ми виконуємо.

По-різному буває. Іноді доводиться наступати собі на горло.

Потім соромно.

Але ніхто, крім мене і Микити, не зробить.

Не зможе.

Микола нас обох використовує, але і прикриває. Адвокат.

Перечитую список.

Креслю позначки, додаю стрілки.

Вчуся розподіляти сили.

Щоб не завалити всю справу.

В дерев'яному ящику у мене інший стос.

Листи.

Володя.

Він так і не поїхав на Київ в університет.

Каже, що цього літа вже точно.

Шукає пригод на свій член.

Строчить листи.

Кожен свій “подвиг” розписує.

Іноді кілька на тиждень.

Я забираю на головній пошті. Коли мені зручно. А не коли він строчить.

Чекає мою реакцію. Я його єдина аудиторія. Зараз їх назбиралося.

Відпишу.

І спалю. Всі. До решти.

Дивлюсь на ці “геніальні” каракулі.

Глузує з мене своєю безладністю.

Цілий, курва, рік висить на шиї у батьків, яких зневажає.

Пише. Якісь оповідання.

І мені.

Мушу відповісти.

Цигарка. Дим.

Його літери.

Читаю.

******

IV-II. DUŻO ZUPY, MAŁO PIEROGÓW

* Багато юшки, мало галушки

Листи:

1. Старша жінка.

“S, вона сама потягла мене в кімнату. На свої мерзенні вишиті подушки. Скинула спідницю, взяла мою руку й поклала собі. Така кощава срака. Пусті груди. Запхала мої пальці в себе. Дивилася на мене.

Я вагався, але ти мою натуру знаєш.

Все одно зміг. Увійшов. Вона хрипіла, кашляла. Оцей її запах. Мені було гидко, але я кінчив. Це досвід.”

Досвід, курва. Який? Ти ж сам ні до чого. Тебе взяли. Вона тебе встромила. Сама. Ти теля на вигоні.

Написав:

“Нецікаво. Який досвід ти хотів з неї взяти? Маєш сам нести нові враження. Не чекати від інших”.

---

2. Публічне місце.

“На ринку. Дверцята крамниці відчинені всередину, люди туди сюди.

Прямо тут ходять.

Вперлися в стіну. Вона задихалась, я затикнув їй рота рукою.

Через одну дошку від всіх.

Притис.

Увійшов різко. І в ту ж мить — бачу тебе, S. Ти в моїй голові. Все. Кінець. Я витерся її спідницею й пішов, ще тремтів”.

Я перечитав двічі. Його аж трусило від власної відваги.

Пістолета тобі в рота.

І щоб гвалтували твого кращого друга. А тобі голову тримали: дивись.

“Примітивно. Хоч запитав, чи вона встигла? Чи тільки про свій х#й думав?”

---

3. Витривалість.

“Вирішив перевірити, скільки витримаю. Не уявляючи тебе. Чисто фізика. Вистачило на дві години”.

Я хмикнув.

Ага. Без мене ти можеш дригатися, але марно. Не кінчиш.

Сам собі не належиш. Твоє тіло —

порожня шухляда, ключ у мене.

“Мало. Три. І здохнути. Тільки тоді це матиме сенс”.

---

4. З цнотливою.

“Вона мене надурила. Роздяглася, тягла до себе. Я вже майже увійшов. А тоді ні з того ні з сього: ‘Ти будеш у мене перший’.

Уявляєш? Це жорстоко. Я на таке не підписувався.

Я втік. І все. Потім довго ходив містом, як ошпарений.

Думав: може, я дурний? Може, вона потім згадуватиме мене все життя?

Я ж пам’ятаю своє перше і донині не можу стерти. Ти знаєш, я тобі писав.

Я не хочу бути для когось тією раною, яка ніколи не гоїться.

Може, це слабкість. А може, справжня сила, щоб відмовитись.

Не знаю. Напишу про це в оповіданні. Може, там зрозумію”

Я закурив другу поспіль.

Це ж про відповідальність, курва.

Вона довірилася, а ти всрався. Хотів готове тіло, досвід, а отримав вимогу бути першим і взяти на себе все.

“Це весь ти, Володю. В Київ в університет боїшся, а тут ціла жива дівчина. І ти втік. Сцикло”.

---

Ці листи. Ясла.

Інфантил.

Насер в штанці і біжить до мамки — до свого S (мене). Чекає, що скажу.

А в мене завтра знову маршрут, знову зброя, знову гурток. Може, посадять.

Все. Відповів.

Спалюю всі його писання.

Гарно горить.

******

IV-III. LEGENDA ŻYJE DŁUŻEJ NIŻ PRAWDA

* Легенда жиє довше, ніж правда

Весна тягнеться, як мотузка, що от-от трісне.

Семінарія гуде чутками.

Кажуть:

— Петлюра контрабандою тягне заборонені друки.

— Петлюра підбурює хлопців, заманює у гуртки.

— Петлюра зброю десь ховає.

І ще:

— Петлюра з новим жандармом… вступилъ въ совокуплѣ́ніе, во грѣсѣ пребывъ.

От смішні. Їй богу. Нащо мені той жандарм, що з нього взять? Як з паршивої вівці. Не мій рівень. Добре, що всього не знають.

У коридорах шиплять.

У келіях шепочуть.

Збуджуються на чужу ганьбу.

Дрочать, як уявляють собі ті “совокуплєнія”.

Мене виженуть.

“За порушення статуту”.

Але я це не дозволю.

Перепишу.

Буде інша причина. Інша легенда.

Запросив Лисенка.

Так, того самого.

Софія Русова допомогла.

Я їй подобаюся. Я милий.

А ще співаю гарно. Їй лягає на серце.

Ми виконали Шевченка. Забороненого. Кантату. Спрацювало.

Лисенко мене похвалив. Каже: іди в театр. Можна навіть в оперу. Але це не про мене.

І так на мені семінарський театр.

“Бо в тебе гарно виходить, Симоне”.

Ага. Чудово.

Все, де треба задачі роздавати, те й виходить.

Через тиждень виженуть.

Байдуже.

Тільки тепер не “за жандарма”.

А за мову.

За Шевченка.

Я тепер герой.

Обраний!

Мене відправляють на всеімперський студентський з'їзд!

Великий композитор мені друг.

Замість ганьби — легенда.

Бурса моя трибуна.

Їм мене не зганьбити.

Мій голос ще звучить.

Легенди не питають, як було насправді.

V. HISTORIA OLI BIELSKIEJ

MĄDRA GŁOWA (1902)

*Мудра голова

Олі 18 р.

Оля. Народжена в селі під Прилуками. По обох лініях польська шляхта, аристократичні корені.

Що з тих коренів, коли їсти нема чого?

Спершу пішов батько, геть не встигла запам’ятати. Потім мати, стікла кров'ю в пологах, коли на світ тягнулося чуже дитя. Обоє не вижили.

Сирота. Жила у бабусі.

Замість грошей і сукенок — самі книжки. Стосами.

Польські. Німецькі. Російські. Французькі.

Гризла науки, наче хліб. Старші вчителі хитали головами: як ця мала все тягне? А вона знала: більше їй нема чим брати.

Гімназію закінчила з відзнакою.

Поїхала до Києва. Сама.

У вісімнадцять.

Здобула право викладати.

Взагалі не мала права.

Їй зробили виняток. За надвисокий рівень знань.

Неймовірний успіх.

Влаштувалася в гімназію Жеребцової. Найкращу в місті. Називалася “міністерською”.

Ще раз.

Сама.

Без диплома.

В кращу гімназію.

Світового рівня. Сирота.

Гроші мала заробляти. На кого сподіватися? Почала вчителювати й раптом відчула: це її справа. Учениці слухали, відкривалися їй легко, якось навіть весело.

Всі говорили: вона талановитий педагог.

Діти любили, вона говорила живою мовою, без фальші. Могла спокійно, між правил і вправ, вкинути: “Матка боска”, “курва”, “Йосип драний!” — і сміх, і увага була вже її.

> ПРИМІТКА. Гімназія Жеребцової була названа на честь Св. Ольги. Заклад світового рівня. Представлена на Всесв. худ. виставці в Чикаго 1893, Всерос. виставці у Н. Новгороді, Виставці в Сен-Луїсі і на 2-му Міжн. конгресі навчання малюванню в Берні 1904.

Гімназія змінювала місце розташування. В 1917 р. в тодішніх її стінах проходив Військ. з'їзд, який відправив в Ц. Раду представником від фронту С.Петлюру.

STARA PANNA (1902-1908)

*Стара діва

Олі до 23 р.

Була легка й приємна у спілкуванні. Її сміх був простим, відкритим. Вміла підхопити жарт і розсмішити.

Але коли дивилася на себе в дзеркало, серце в ній хололо: «У коханні мені нічого не світить».

Невеличка, кругленька, грушка. Тонкі руки, витончені ніжки. У черевичках вони здавалися майже ляльковими. Не мала тієї вроди, за якою женуться хлопці.

В обличчі контраст: біле волосся і темні, майже чорнильні очі. Навіть крізь шкельця окулярів це вражало і збивало з пантелику.

Мала таке, що не відпускало: грамотність, ясність думки, серйозність, вона відрізнялася від ровесниць. Була якась природна чарівність, не показна, внутрішня.

Мріяла про університет. Але відкладалося. Спершу вищі жіночі курси. Лекції, конспекти, бібліотека вдень.

А ввечері інше життя.

Українське.

Польку, шляхтянку, всмоктало в заборонений рух. У мову, якою не можна було писати. Літературу, яку треба нелегально везти з Австрії.

Вона вступила до партії, РУП. Познайомилася з київськими ватажками студентських рухів. Сиділа з ними над книжками й відозвами.

І тоді з’явився він.

Володимир Винниченко.

Красень, у білому комірці, з поглядом, що ніби казав: “ось я, центр цього світу”.

Підбивався до неї. Ні, не просто абияк — наступав, як павич, розпустивши хвіст. Слова сипав гарно, руки жестикулювали, очі світилися.

Вона вислухала, всміхнулася.

І відшила.

„Nie mąż, a nieszczęście.” — сказала собі. (Не чоловік, а халепа).

Володя лишився ошелешений: хтось може пройти повз його розкішний хвіст.

А так кавалерів у неї особливо й не було. Київські родичі з польської громади не вгавали:

„No to kiedy w końcu? Ślub? Dzieciaki?” ( Ну коли вже? Шлюб? Діточки?)

А нема звідки їх, діточок, взять. І з ким до шлюбу стать.

Сама собі винесла вирок: стара діва. Треба жити самій. Викладати. Будувати світ із книжок і учнів.

Зробила ставку на освіту і роботу.

Перший досвід з чоловіками прийшов так, як і мало статися: для себе. Тихо, спокійно, без драм. Ще одна життєва наука, як екзамен, який здала й закрила.

Оля щиро не розуміла, чому всі так повернуті на коханні. Чим воно таке особливе? Що тут такого, щоб заради цього втрачати голову?

NAJLEPSZY DRUH (1906-...)

*Найкращий друг

Олі 21 р.

Не склалося зі шлюбом, зате життя подарувало друзів.

Найкращий і найближчий. Максим Славінський. Блискучий науковець, літератор, перекладач. Красивий, розумний, і, що найважливіше, живий у розмові.

Він приїжджав із Петербурга, а в Києві одразу ставав центром культурного кола. Знайомив Олю з людьми, яких вона хіба в газетах бачила.

Леся Українка, Нечуй-Левицький, Саксаганський, професори, студенти з іскрою в очах. Літературні вечори у Єфремова і його дружини Онисі — там, серед кави й дискусій, вона почала відчувати, що в Києві її світ ширший, ніж уявляла.

І знову трапився Володя.

Він підійшов, з ледь зверхньою усмішкою, і кинув:

— Я вже відомий письменник, між іншим.

Оля глянула на нього поверх окулярів.

— Дуже рада за Вас, Володимире.

А про себе подумала: «Ага, відомий, як бугай на ярмарку». Це була правда. Чого тільки не розповідали дівчата про його вибрики. Олі влізти в це було не цікаво.

З Максимом у них склалася справжня інтелектуальна дружба.

Не про ліжко. Він був одружений. Правда, Оля ніколи не бачила його дружину: та жила десь за кордоном, і Максим лише іноді туди їздив.

Жив на три хати: в Києві, в Пітері і десь в Європі, зрідка.

Але вона завжди відчувала, що він не самотній. Хтось є. Оля не розпитувала.

Їхній зв’язок був інший. Духовний, ідейний. Вона могла лишатися в нього вдома в Києві, навіть коли його не було в місті: розкидати книжки, пити і їсти… Валятися в ванні. Але з ним було краще: сперечатися до ночі, ходити без одягу, кидатися чимось одне в одного. Але ліжка не було.

Вони обговорювали ідеї, політику, суспільні зміни. Максим цінував її думку і довіряв. Іноді відкривав таємниці, які тримав при собі роками.

Одного вечора він зізнався: був у Лариси (*Лесі Українки) першим чоловіком. Як і вона в нього першою жінкою.

Оля слухала, мовчки тримаючи горня. Вона відчула, що він справді віддав їй щось важливе. Бо крім неї він того нікому не афішував.

Одного разу Максим завів мову про хлопця.

— Двадцять дев’ять років. У Петербурзі. В альманаху, керує редакцією. Я його в світ вивів, — сказав він так, ніби хвалив небожа.

Потім додав, зовсім просто:

— Ми з ним живемо. Уже чотири роки.

Звучало воно як родинне. Як у селі: «все разом, господарство ведемо».

— З хлопця будуть люди, — підсумував Максим, як староста міг би казати про парубка на виданні. — Якщо, Олюню, ти згодна, я вас познайомлю.

Це справді було схоже на сватання. Тільки в київському обрамленні: книжки, альманахи, політика — але під тим самим сільським кутом. Вишитого рушника на шиї і крайки на поясі не вистачало до купи.

Олюні навіть відчувся запах її села під Прилуками. З часником і тертим ступкою маком в димленій макітрі.

Не відмовила.

Думці Максима вона вірила, а в самій його інтонації вже було щось таке, від чого серце калатало швидше.

JUŻ ZASWATANA

*Вже засватана

1908 р.

Київ, Хрещатик 15

Кафе “Семадені”

Київська весна.

Квітнуть вишні.

Оля сиділа в «Семадені» на Хрещатику.

Гамір, дим. Військові. Панночки.

Закохані пари.

Вона вбралася.

Тонкий плащ, сукня, черевички з блиском, капелюшок, що трохи сповзав набік. Вона повільно пила каву, слухаючи гамір вулиці крізь відчинені двері.

І раптом у кав’ярню зайшов Максим.

Високий. Тонкий. В картатому костюмі і капелюсі. З тростиною.

Як завжди, з посмішкою, що могла розігнати будь-яку втому.

Поруч ішов молодик. Уже не юнак, але ще не зовсім зрілий чоловік. Виглядав менше, ніж на 29. Русявий. В пісочному костюмі. Щось шепотів Максиму на вухо, тримався трохи несміливо.

Максим одразу помітив Олю. Його усмішка розгорілася ще ширше. Він кинувся до неї, нахилився, обійняв, засипав поцілунками у щоки, зняв капелюшка, цілував у волосся, так щиро, що вся зала озирнулася. Оля відчула його типовий запах. Кава і тютюн.

А тоді молодик, ніби чекав своєї черги, з-за спини витягнув букет. І ще бонбоньєрку. Подав обидва дарунки разом: ніяково, з жестом, у якому було щось відпрацьоване. Але щире.

Розшаркався. Пригладив рукою волосся.

Оля знітилася. Усміхнулася, щоб приховати, як їй стало не по собі.

— Курва мать, Максим… Що це таке? — майже вголос.

— Це Симон, — відповів Максим. Сказав так, ніби робив офіційне представлення. Як старший брат, що веде нареченого.

ЕПІЛОГ. ROZŁĄKA WZMACNIA MIŁOŚĆ

*Розлука зміцнює кохання

Серпень. 1918 р.

Костянтинівська військова школа.

Печерськ.

Б-р Лесі Українки, 25

Зараз Ліцей Богуна.

Помпезна будівля. Вежі й колони. Для Симона тюрма.

Іронічно. В свої 53 дні на посту міністра він тут відкривав українську військову школу. Виступав перед юнаками. А зараз ув'язнений.

Серед німців.

Олю пустили на третій день.

Варта її пильно оглянула: а раптом притягла зброю. Чи вибухівку.

Але ні.

Молода, охайна, у світлій сукні. Миловидна, лагідна в розмові. Усміхається, відповідає німецькою.

Їй віддали шану.

Торбинку перевірили.

Нічого зайвого. Хліб, сир, яблука.

Глек із водою.

Цигарки.

“Чисто”.

Камера Симона — це кабінет.

Письмовий стіл, диван.

Книжкові шафи. Повні літератури.

Умивальник і туалет.

Газети можна, але з запізненням. Дозволено виходити на подвір’я з вартовим, гуляти, може читати й писати.

Статті про Франка, про Шевченка пропускають.

Цензура.

Має вільний час. Давно такого не було.

Почав перекладати.

Підручники з військової справи. Німецькою і французькою. На рідну.

Весь стіл в книжках.

Стосами.

Зошити. Аркуші.

Оля проходить з вартою.

Попереджає.

— Я лишаюся на ніч. З моїм чоловіком.

Вартовий дивиться. На Симона.

Той піднімає голову від писанини.

— Bücher … ein Weib … was vermag ein Mann mehr zu seinem Glücke begehren?

(нім. Книги… жінка… Що ще треба чоловіку для щастя?)

Двері за Олею зачиняються.

Тиша.

> ПРИМІТКА. Аж до листопада Симон сидів тут, на Печерську. Не у в'язниці. Ніяких обвинувачень йому висунуто не було.

> ПРИМІТКА. До українізації школи, яку провів С.Петлюра, тут готуваги російських офіцерів. Бєлую ґвардію.

Особливо прикметно, що цю школу з відзнакою закінчив Антон Денікін.

Також серед випускників українців:

Євген Маланюк. Поет.

## #31. Кохання

ВСТУП. ПЛАТОНІЧНА ЛЮБОВ

28 липня 1918 р

Лук'янівська в'язниця

Володі тридцять вісім.

День народження у тюрмі. Вогкість, нари, кіптява й смердючий піт.

Камера на чотирьох.

Втупився у стелю.

Страждав за ідею. Мученик революції.

Обмірковував: вийде, помститься.

Отримають, падли, по заслугах.

Єдине напружувало.

Щоночі після яхти той самий сон.

Про НЬОГО.

******

Перший день весни.

Людське місиво під Золотою Софією. Синьо-жовті коругви.

Симон ішов повільно. Люди розступалися, мов перед ідолом.

Хтось молився.

Чорна оксамитова куртка.

Однобортна.

Стоячий жорсткий комір із галуном: не схилишся ні перед ким.

Плечі, талія, тонкий стан — все в чорному оксамиті.

Короткі фалди від пояса до стегна.

Вкладаються. Ритмом.

Тугі білі штані.

Подих вітру — стегна відкриваються. Стишиться — не видно.

Чорні вузькі чоботи.

Високі.

Гнучкі.

Ідеально чисті.

Кожен крок вганяє голку у Володине єство. Коле.

Груди. Живіт.

Нижче.

Золоті запонки пробивають манжети.

Хаотичний блиск в дикому крику весняного сонця.

Від всякого руху ліктем.

Спалах.

Зникли.

І знову.

Золотий хвіст іскор в очі.

Білий кінь.

Важкий, як мармур.

Бив копитом у бруківку — вібрація йшла Володею.

Симон різав натовп.

Не дивився ні на кого.

І Володя раптом уже тут.

Біля коня.

Натовп щез.

Права рука Симона вкрила вуздечку.

Ліва пішла холкою.

Спокійно. Ніжно.

Володя бачив знизу.

Чорна шкіра рукавички на білому хутрі.

Контраст як лезо.

Рука ще ковзала.

Тепло. Дотик. Пестощі.

Але годі.

Досить.

Стрибок. Нога різко в стремено.

Корпус угору.

Симон напружується.

Штовхає себе. Зусилля.

Рвучко підтягується.

Сідає.

Білий трикутник стегон встромлюється в чорне сідло.

Кінь під чоловічим тілом сіпається, круп здригається.

На мить вершник нерухомий, ніби влитий.

Фіксація з боків.

А потім — поштовх уперед.

Іще один назад.

Рухи короткі, різкі, наче випробовує силу. Кожен вдаряє болем: нутро скрегоче, віддає в живіт і поперек.

Чорна полірована шкіра чобіт входить глибше в стремена.

Фалди розлітаються.

Вузькі штани розпинають стегна.

Від ніжності тільки слід рукавиці по білому хутру.

Права рука тримає вуздечку. Залізно, без тремтіння.

Ліва ковзає вздовж шиї коня, хапає гриву.

Симон нахиляється вперед.

Чорна куртка тягнеться по спині.

Запонки блимають розпеченими іскрами.

Відсуває рукою гривку.

Звільняє шию.

Повні вуста торкаються гарячої пульсації.

Волога пара йде за подихом:

— Вибач, друже. Терпи. Скоро буде не боляче.

Посміхається.

Легко торкається губами.

Похлопує лівицею напружені жили.

Постава впевнена.

Утримує.

Білий кінь, чорне сідло.

Стегна втиснуті.

Йому комфортно.

Кожен поштовх коня — це різкий рух уперед.

Тіло його йде за конем, ніби входить у нього.

Знов.

І ще.

Володя знизу. Бачить чорне й біле, стиск стегон, пружність.

Це вже не кінь і жокей.

Це проникнення.

В нього, в Володю.

Кожен удар копитом всотується його тілом.

Кожна хвиля.

Кожен поштовх.

Вічність.

Володя не витримує.

Сором заливає.

Тоне в ганьбі.

Це входить. В нього. Просто зараз.

Симон вирівнюється.

Туга струна.

Ще крок.

Він нахиляється вниз.

Чорна рукавиця тильним боком повільно йде по щоці Володі.

Запах обробленої шкіри і його тютюну.

Симон завмирає.

Очі звернені на нього.

Блакитні.

Опускаються додолу.

Кліп. І вже сірі.

Погляд через плече.

Володя не знає куди себе подіти.

Піт рікою по спині, під колінами.

У роті сухо, гірко, злегка нудить.

Не може відвести погляд від паху в строченому білому габардині.

Прямо на рівні очей.

Скільки шарів тканини зараз?

Мить Симон чекав. А тоді продовжив.

По володіних губах два доторки вказівним і середнім.

Володі боляче до зубів від швів на шкірі.

Рука фіксує його.

Щоб не відвертався.

Помах головою.

Вліво.

Вправо.

Неслухняне пасмо.

Все завмирає.

— Ти — слиз на моїх чоботах, — зволожені губи ворухнулися ніжно, ледь помітною усмішкою.

— Ти ніколи мене не підкориш.

Стоп.

******

Розплющує очі.

Нари.

Троє нікчем.

Дим з вулиці.

Вереск трамваїв.

Стискає кулаки.

Збуджений. До межі.

— Я тебе, сука, в гівні втоплю.

Захлинешся, вилупок. Кров'ю харкатимеш.

В 38 він уже не дрочить.

Помста — кращий оргазм.

> ПРИМІТКА. Гетьман планував ще потримати В. Винниченка. Але вступився Д.Дорошенко, міністр закордонних справ уряду Скоропадського (якого в свою чергу щедро попросив Чикаленко).

> ПРИМІТКА 2. Симона на білому коні бачили два генія. Винниченко і Булгаков.

I. БАТЬКО З ХАТИ…

Серпень-вересень 1918р.

Утворення Українського Національного Союзу (УНС)

Спершу вмерла права опозиція. Миколи Міхновського. Гетьман не почув.

Потім Ліва Поміркована. З Петлюрою. Скоропадський посадив.

Прийшла справжня ліва.

Володя.

Поки Симона нема.

Микита був поруч.

Володя притяг УСДРП, соціал-демократів.

Микита — УПСР. Соціалістів-революціонерів.

З ним був Євген і Стрільці.

Симонові земства вже там.

І пошта з залізничниками.

А далі.

Вчителі.

Лікарі.

Буковинці.

Кирило-мефодіївці.

Гуртувалися.

Не до Володі і Микити.

Не той бренд.

Не та торгова марка.

До Симонового імені.

Петлюра сидів, але байдуже.

Навіть спілка юристів.

Які до того були за Гетьмана.

Саме вони і легалізували УНС.

На гроші Чикаленка.

Все чисто.

Очільником був Ніковський.

В спадок від правої опозиції і Шеметів.

Довго терпіти таке свинство Володя не міг.

В дупу такого “лідера”.

Сам керуватиме.

Симона нема.

Може, Боженька забере?

Святеника такого.

Варто свічку в Софії поставити.

Аби спрацювало.

Хай здохне.

Володя чекав.

І готувався.

18 серпня Ніковського усунули.

Головою УНС стає Винниченко.

Аж світ засяяв по-новому.

Його портрети в усіх виданнях.

Серйозні.

Суворі.

Чуб начесом.

Полум'яно-соціалістичні брови.

На кілька тижнів Симонова пика зникла з передовиць.

Формально УНС домагався від Гетьмана оновлення Кабінету.

Ввести українців.

Зараз крім Дорошенка самі москалі.

Можна, ще когось.

Наприклад, Максима Славінського.

Микита тим часом своє робив.

Він не про кабінети і портфелі.

Вирішував питання.

Ефектніше.

Переважно, кулями.

Шаповал почав готувати збройне повстання.

Мав імунітет від влади.

Симон вибив.

> ВЕРСІЯ М.ШАПОВАЛА

У вересні 1918 р. я змовився з А. Макаренком, ґен. Осецьким, полк. Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі повстання. Цей плян був вирішений трьома членами ЦК соціялістів-революціонерів (Григориїв, Лизанівський і я). Потім у цей плян було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього.

> ВЕРСІЯ В. ВИННИЧЕНКА: Вперше я вніс пропозицію на ЦК УСДРП про необхідність розглянути питання збройної боротьби з гетьманщиною, її просто було одхилено як фантастичну».

> ПРИМІТКА. Все подальше життя зачинщиком і організатором повстання Володя вважав себе.

II. МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ

Серпень – вересень 1918 р.

Дорвавшись до керма,

Володя поринув у щастя.

Абсолютне.

Як після другого універсалу. Коли не дав Петлюрі міністерство.

А зараз. Ще краще.

Його нема. Зате Володя всюди.

На передовицях.

На дошках.

На стовпах.

Однак.

Володя знав: заколот все змінить. Балерину випустять…

Треба жити на повну. Зараз.

При Слинявому [гетьмані].

Щоб здригатися.

Від сорому і насолоди.

“Роза! В тюрмі я зрозумів. Без тебе я ніхто. Кохаю тебе вище міри. Це наш медовий місяць”

Роза подивилася.

Не повірила.

Але обнадіялася.

— Ти моя. А я Твій. Інших для мене не існує!

— заявив Володя.

Стоячи на колінах.

Утер скупу чоловічу сльозу білим манжетом.

Роза мовчки розвела стегна.

— Ні, Кохо. Так діла не буде. Я занадто довго не розумів, що ти єдина жінка мого життя.

Сьогодні потерпи.

Завтра.

В готель поїдемо. Я влаштую.

******

В ОТЕЛІ

Ресторан, червоний оксамит, дзеркала в золоті. Білий офіцерський люкс, гарсони в рукавичках.

На столі шампанське “Мумм”, устриці, фаршировані перепелині яйця на шпажках, телятина з трюфелями. На стільці букет “віник” з багряних троянд, величезний, як на похорон.

Володя на всю залу:

— Пані й панове, ця жінка — моє єдине кохання!

Роза червоніє. Так давно цього чекала.

Однак на шляху до моногамії виникли перепони.

Спідниці.

По дорозі в туалет.

Ледве взяв себе в руки.

Точніше, і в руку не брав. Просто втік пошвидше.

Володя вже не лізе між чужих стегон.

Не зійде з обраного шляху.

Вірності.

Переміг спокусу.

Піднімаються в номер.

“Коха, тебе чекає незабутня ніч!”

Роза повільно роздягається.

Куди поспішати?

Романтика, свічки, шовкові простирадла. Приторна задуха.

Йде в ванну.

Він вривається слідом, різко розвертає, гне її через холодний борт ванни.

Швидко одним рухом. Упором в холодний чавун.

Входить вмить.

Коліна її вовтузяться вологими кахлями. Дихає в шию: “Ти моя єдина.”

Роза собі: “Це пристрасть. Сила кохання”.

А в ліжку все звично.

Довго.

Дуже довго.

Зверху і знизу.

Спереду і ззаду.

З перервами.

Вона кінчає кілька разів.

Він відтягує свій єдиний фініш.

Як і було.

Без Симона в голові не завершує.

«Хоч не зраджує — і добре».

******

Сексу і справді більшає.

Те, що летіло в усіх, тепер в неї.

Володя щоразу вимагає:

то зміни зачіску,

то вдягни червоний пенюар, з бантами,

то роздряпай спину до крові.

Роза виконує.

Медовий же ж місяць.

Романтика.

“Хоч під інших не вкладає, щоб дивитися”. Роза того не любить.

******

ВДОМА

Ніч після змовницької сходки.

Володя п’яний від величі.

Герой революції.

Творець історії.

Обличчя пашіє, очі чорнішають.

Роза в мереживі.

Зустрічає коханого.

Ставай на коліна.

Тут. В коридорі.

Пряжка відблискує.

Ремінь розстібнуто.

Кохання стоїть міцно.

Вже не тисне.

Ось, Роза. Тримай.

— Доведи, що ти моя. Негайно.

Не верти головою.

Не думай.

Бери своє жіноче щастя.

Не вдавися.

Чим глибше, тим краще.

Повністю.

Працюй давай.

Тримай ритм.

Бо що з тебе ще взяти, жінко.

До політики ти не годна.

Роза ковтає липке приниження.

Хай.

Тільки б не пішов до інших.

Це ж все одно її чоловік.

То що тут такого.

А вона любов показує.

Якщо він хоче.

Тільки її.

III. КОЛИШНІЙ

Кінець серпня 1918 р.

перехр. Інститутської/Левашовської

Резиденція Гетьмана П. Скоропадського

Павло уткнувся очима в кришталь.

Слабкі відблиски на втомленому серпневому сонці.

Може, він не помітить.

Максим Славінський.

Підписав Угоду з Доном. Повернувся з дипмісії. Звітує.

Відправити б його у відставку. Але не зрозуміють.

Та і нема нікого на його місце.

Славінський крутив свою шарманку:

— Павле Петровичу, Ви тримаєте його як бранця. А він єдиний з 1916-го казав: Антанта переможе. І там… всі його пам'ятають, Ви це знаєте. Ви за це його перший раз садили.

Між ними масивний дубовий стіл. Ваза з трояндами. Попільниця. Штоф з водою. Дві склянки. Все кришталь.

Попільниця!

Це ідея. Запалив. Затягся. Підвів очі на Максима. Той в кріслі навпроти, нога на ногу. Чорний дорогий костюм в ледь помітну графітову смужку. Краватка темно-синя. Білий комір. Вузьке обличчя. Парфюм. Волосся ідеально вкладене. Вуса і борода під лінію.

Славінський тримався рівно. Тростина між пальців. Точений лакований набалдашник у формі лева.

Невже він не розуміє, наскільки огидний. Гетьман випустив дим. Глянув.

Ледве стримався, щоб не скривитися.

Робить вигляд.

Що Павло про нього не знає.

Брудний розпусник.

Unzuchtkerl. (нім. збоченець).

Але.

Щось не так.

За дипломатом поворушилася якась розмита тінь.

Максим нахиляється вперед:

— Ви посадили поміркованого соціаліста. Rara avis. (лат. рідкісну пташку). Єдиного. Серед всіх.

Тонкий палець в золотому персні.

Густосиній сапфір.

Стукає по дубовій столешні.

Глухий відгомін. Сапфіровий відблиск блимнув у кришталі кольором ночі.

— Своїми руками, пане Гетьмане, ви все віддали Винниченку. Вам же не треба пояснювати, що це за один. І до кого він бігає.

Павло придивився.

З невиразної тіні проступив Петлюра.

Нахабно.

Став над кріслом.

Поклав долоні Максиму на плечі.

Ні.

Павло не буде на це дивитися.

Перевів погляд на попільницю.

Однак і там цей Emporkömmling (нім. вискочка). Кривився з Гетьмана.

Дипломат продовжив, вуса розтяглися в подобу посмішки:

— Ви ж навіть обвинувачення не придумали. Німці підуть. Айхгорна вбили у вас під носом. Треба йти до Антанти. А ви томите за ґратами єдиного, хто з нею в контактах. Давно, глибоко і міцно.

На слові “міцно” Павло ледь втримався. Симон в попільниці реготав в увесь рот.

Аж кров на губі проступила.

Погляд на Славінського — цей Петлюра за ним в повний зріст. Стоїть впритул.

В червоно-чорній вишиванці.

Нахилився тулубом.

По самі лікті навісив руки на плечі Максиму.

Щось нашіптує у вухо.

Вуста ворушаться.

Облизується.

Повільно.

І свердлить Павла.

Наглухо.

Крижаним поглядом.

Стис плече Максима пальцями- прищіпками. Одною рукою.

Іншою під комір.

Що далі робитиме?

Павло боявся уявити.

Мозок все малював сам.

Павло втисся в крісло.

Головне, щоб Максим не помітив.

Спокійно.

Не совайся.

Не видай себе.

— Пане Гетьмане, випустіть його. Сьогодні ж. Ви можете. Alles hängt von Ihrem Willen ab. (нім. Все залежить від вашої волі.)

Холод по спині.

Дихання в потилицю.

Він же тільки що був за кріслом?

Як таке можливо?

Павло уткнувся в стіл.

На свої долоні.

Одна вільно. Інша з цигаркою.

Раптом.

Ще одна. Долоня.

Та сама.

Вузька.

Тонкі пальці.

Вишитий манжет.

Старовинна обручка, срібло з гравіюванням.

Петлюрина.

Точені пальці барабанять по столешні.

Срібло відблискує.

Червоне і чорне зливається.

Гаряче. В шию.

Дихання збивається.

Серце Павла зараз вистрибне.

Не треба.

Гетьман цього не витримає.

Важке дихання.

В волосся.

За вухо.

Нудота підступає зсередини.

Тікати.

Негайно.

— JE PARS. CHEZ L’EMPEREUR. UN MOIS.

(фр. Я ЇДУ. ДО КАЙЗЕРА. НА МІСЯЦЬ.)

Схопився. І вийшов.

Не озираючись.

> МОНОГРАФІЯ.

Укр. громадянство різних політ. сил єдналося довкола звільнення [Петлюри].

Арешт розцінювався як боротьба з українством і відкат Гетьмана до росії. С.П. став втіленням укр. ідеї, за нього боролися всі дипломати-українці.

М. Славінський, П. Стебницький, О. Лотоцький та ін. склали клопотання перед гетьманом.

На захист Петлюри пристали навіть гетьманівські міністри Д.Дорошенко (закорд. справ) і А. Вязлов (юстиції).

> ПРИМІТКА. М. Славінський має на увазі вбивство 30 липня 1918р. в Києві на Липській поряд з палацом Гетьмана фельдмаршала Германа фон Айхгорна лівим есером з Москви.

IV. АДЮЛЬТЕР

Вересень 1918 р.

Київ, вул. Рейтарська, 37

Квартира М. Шаповала.

IV-I. КАВУН

Сонячний вересневий вечір.

Двері навстіж.

Микита.

Попереду решти. Вище всіх. Легкий світлий піджак. Під пахвою здоровенний смугастий кавун, але в нього він здається крихітним.

В іншій руці білий мускат. Французька етикетка.

Усмішка широка.

— Злякалися, салаги? Kommt rein! (нім. заходьте). Буде смакота… Не те що у вас, рукожопі!

Роззувається на ходу.

Тук — кавун на стіл.

Дзеньк — пляшка туди ж.

Скрип шухлядок.

Запах м'яти. І кардамона.

За ним топчуться Володя з Розою.

Обидва при параді.

Микита весь в роботі.

Стукотить лезом по дощечці.

Робить першу половинку.

Зосереджений.

IV-II. МОЛОДИЧКА

Розі кортить:

— Що це буде?

— Бахмутська сангрія, — діловито відказує Микита. — Як оригінальна, тільки наша, ріднесенька.

Він знає, для кого це.

Дістає келихи. Скло дзенькає.

Роза не впевнена, чи це смачно.

Володя кривиться.

Витягає з торбини якісь нарізки, хліб. Просто. Без фантазії.

Сідають.

Чоловіки “про справу”.

Скільки коштів зібрати.

Хто з погонів згоден.

Хто здасть. Кого викреслити.

Микита завтра в Білу Церкву до Євгена. Володя в Житомир.

Сухо, впевнено. Буденно.

Димлять. Забили попільницю.

Розі сумно.

Рахує мух на столі.

Цмулить сангрію, всю допила.

Темнішає.

Микита заспокоює:

— Не сумуйте, Роза. Зараз прийде Оленка. Буде веселіше. І сангрію ще дороблю.

Підводиться. Товче другу, більшу, половину кавуна.

Рубає, кришить.

Тарахкотить.

Ніж працює.

Дарма про Оленку.

У Володі в очах блиснуло.

Роза обіймає чоловіка, цілує, щедро, в щоку, у вухо, в шию, обертається до Шаповала.

— Щоб ви знали, у нас зараз другий медовий місяць.

Володя: “А що, був перший?”

(Він вже про інше.)

Двері грюкають.

Оленка.

Не більше двадцяти. Пишна в бюсті, декольте відкрите.

Підходить до Микити.

Обіймає як сестра.

На його фоні здається зовсім малою.

Він обертається з ножем у руці.

Цілує її в лоба.

Вона сміється, бо лоскотно.

— Я до себе, — кидає на ходу.

Володя вже готовий.

Заколот проти гетьмана?

Тьху!

Є негайні питання:

Туго шнурована талія.

Волога складка декольте.

Біляве волосся.

Повні вуста.

Роза зчитує.

Лють. Сором і приниження.

Микита, спиною, нічого не бачить.

Стукає по кавуну.

Сік розбризкується на дощечці.

IV-III. АДЮЛЬТЕР

Володя зривається.

Хвіст пістолетом.

Двері гупають.

Мить тиші.

А далі починається.

Жіночий сміх.

Щось летить на підлогу. Бахкає.

Глухий удар у стіну.

Чоловічий сміх. Володин.

Ще удар. Сильніше.

Гуп.

Пішло-поїхало.

Хрускіт ліжка.

Що тут скажеш?

Микита саме доробив сангрію.

Плечі напружуються.

Дурень.

Не зміг попередити.

Вчепився в того кавуна.

Роза сидить до стіни.

Очі порожні. Слухає.

Раз.

Ще раз.

І ще.

Її Володя. В іншій жінці.

Це не скінчиться.

Триватиме вічність.

Роза хапає ридикюль.

Підбори стукотять по паркету.

Пішла. Тихо.

Запах сангрії перетворюється на дух зради.

IV-IV. ДРУЖИНА

Микита сам.

Поруч сангрія. В глеку.

Гриз себе: нічого не вдіяв.

Стіл липкий від соку, розсипана м’ята. Мокра дощечка.

Ліжко досі ходить.

Казанова. Кончений.

Микита сперся на стіл. Затягся цигаркою. Абсурд якийсь.

Навіщо Володя вів сюди жінку? Де логіка?

Рипить. Досі.

Час гумовий.

Стукіт в двері.

Оля.

Валіза, пакунки.

Пожити. Тут безпечно. Не чіпатимуть. Симон у гетьмана за Микиту домовився.

На Олі скромна сукня.

Запилені черевички.

Там стихло.

Невже. Володя завершив?

Оля роздивляється. Тут ще не була.

Микиту знала поверхнево.

Побачила кавун, глечик, м’яту.

Посміхнулася.

Це для неї.

Микита мовчав. Прикусив губу.

Торкнувся глечика. Кивнув.

За стіною почалася друга серія. Після антракту.

IV- V. ГІТАРА

Оля ставить сумку біля дверей.

— Там … він? — вказує порухом голови на звуки пристрасті.

Микита киває.

За стіною рипить гучніше.

Ліжко стогне, виводить ритм.

Оля завмирає. Гидко.

Зранку від чоловіка, ніч з ним.

Потім день в справах.

Втомилася. Лікується.

Треба відпочити.

Микита зводить брови, дивиться на стіну.

Show must go on.

Кладе глечик на стіл.

Різко підводиться.

В коридорі серед рушниць хапає гітару.

Налаштовує струни.

Сідає.

Проводить пальцями по струнах — знайомий мотив.

Оля:

— Hej, sokoły?

— Вона сама, — Микита починає наспівувати низько, з хрипотою. Але чисто.

Оля вслухається, потім м’яко підхоплює приспів польською. Її голос легший, чистіший.

(Микита)

Гей десь там де чорні води,

Сів на коня козак молодий.

Плаче молода дівчина,

Їде козак з України.

(Оля)

Hej, hej, hej, sokoły!

Omijajcie góry, lasy, doly.

bis Dzwoń, dzwoń, dzwoń dzwoneczku,

Moj stepowy skowroneczku.

Moj stepowy dzwoń, dzwoń, dzwoń.

Дует накриває простір, стираючи удари й стогони за стіною.

IV-VI. ПІСЛЯ ПРИСТРАСТІ

Двері гепають.

Ввалюється Володя.

Сорочка розстебнута, чуб вологий.

Очі чорним вогнем.

Микита з гітарою, Оля — співають.

Музика зливається з кавуновим запахом, на зло тим ударам, що лунали кілька хвилин тому.

Володя завмер, криво всміхнувся.

Губи вологі, очі в’їдливі.

Погляд на Олю.

— Pani, a was nie pieprzą? Zazdrościcie?

(укр. Що, пані? Не їб#ть? Заздрите?)

Відповіді не чекав.

Грюкнув дверима.

Тиша.

У коридорі Оленка.

Бліда.

Вирвала.

Сльози течуть.

Спирається об стіну.

Зовсім мала.

Тремтить.

IV-VII. СПРАВЖНІ

Микита видихає, бере себе в руки.

— Нарешті нормально познайомлюся з вами, Pani Petlurowa.

— Давай на «ти», — поправляє вона. — Твоя сангрія краща, ніж усі симонові пляшки. Він пробує. А у тебе справжнє. Дуже смачно.

Микита розплився. Вус підкрутив.

Потім раптово серйознішає:

— Слухай. Він казав, ти все маєш запам'ятати. Сьогодні не готова?

Він нахиляється ближче:

— Завтра скажу. Про Білу Церкву, про Жовніра, про гроші. Хай відповідає. Через тебе.

Оля киває.

Микита нахилився ближче, очі темні, як яма:

— Кажи. Як цей придурок. Не отаман. Тіло. Чоловік.

Оля зітхнула:

— Вранці руки трусяться, коли не закурить. Плечі затерпають від писанини. Спина потім болить. Уночі зітхає, ніби гризе себе. Вкриваю його. Бо вічно розкуйовдиться.

— Тобі болить? — Микита був серйозний.

— Більше, ніж йому.

Він відкинувся, видихнув.

— Значить, справжня. Добре.

Вона нахилилась уперед, різко, очі-в-очі:

— А ти? Кинеш його?

Микита не відвів погляду:

— Я з ним із сімнадцяти. Знає мене краще мамки рідної. Бачили все один про одного. Пройшли крізь таке…. Тюрма — це квіточки. Він впаде — мене не стане.

Оля повільно кивнула.

— Тоді вірю.

Зайшла Оленка.

Обличчя біле, губи тремтять.

— Вибачте… — і зникла.

Микита сплюнув, поставив келих.

— Вагітна. Від мене. Симону казав.

Замовк. Вуса сіпнулися. Потім нахилився до Олі:

— Wolodia to pieprzony pies. Twój mąż jest na górze. Nad nim. Zawsze był i będzie.

(Володя — їб*ний кобель. Твій чоловік зверху. Над ним. Завжди був і буде.)

Губи Олі вигнулися:

— Він Pierdolony. (Пердолений.) Wiem. (Я знаю.)

Тиша розтяглась, густа й важка.

Оля і Микита успішно познайомилися.

>ПРИМІТКА. Пісня “Гей, соколи” (поч.19ст, комп. Мацей Каменський) стала народною в 3 мовах: польськ., укр. і словацькою. Її співали в першу світову і польсько-рос. війну 1920. Друге дихання отримала після фільму “Вогнем і мечем” Є. Гоффмана, а третє після повн. вторгнення 2022 р.

>ПРИМІТКА 2. М.Шаповал мав видатні вокальні дані і виступав з гітарою і народними співами.

V. ЗАКОХАНІСТЬ (СИМОН)

Симону 29.

Олі 23.

V-I. ЗНАЙОМСТВО

Травень 1908 р.

Київ, Хрещатик 15

Кафе “Семадені”

Ми з Максимом заходимо. Шум, дим, дзенькіт. Він:

— Он вона. Дивись.

Приглядаюся. Рік думав: буде сіра мишка. Бо кому я треба. Але вона гарна. Тримаю букет. Руки трохи пітніють. Простягаю:

— Для вас.

І цукерки. Як школяр. Смішно: три роки редакцією керую, купа відділів, авторів, Франко, Грушевський. Все на мені. А тут заклинило.

Сідаємо. Максим цілує Олю у щоки, в волосся. Усюди, крім губ. Перемовляються. Бачу: вони можуть триндіти годинами.

Не слухаю їх. У голові гуде оце вічне в редакції: де твоя? чому не знайомиш? коли діти?… Дістали. Я давно не сам. Чотири роки. Але нікому ж не скажеш.

Батьки впевнені, що я боюся знайомитися. Смішно, зараз так і є. Ось дівчина. І я боюся.

Любителі Клімта. Півгодини про “Золоту Адель”. Знаю одного. Імпресіоніста. Генія-письменника. Клімта не любить. Каже: буржуазна пошлість.

Нарешті Максим згадує, навіщо це все.

— Ну, все вийшло. Можу вдихнути. Вірю у вас обох.

І ще з усмішкою:

— Тепер я ще й сват. Успішний.

Він підводиться. Кладе мені руку на плече.

— Завтра вертаюся в Пітер. Жити можете у мене. Олюню, ти ж за два місяці їдеш.

Виходить. Значить, у нас з ним ще є ніч. Прощальна. Але ми вирішили ще рік тому. Просто справ було забагато.

Лишаємося вдвох. З Олею.

Дивлюся на неї. Вона на мене.

Мила. Кругленька.

Такі очі чорні. А сама білява. Оригінально.

Могло бути гірше.

Набагато.

******

Місяць прогулянок. Хрещатик, ботсад, університетські дворики. Книжки, музика, політика, жарти.

З нею цікаво. Максим має смак на жінок. Абияка не була б йому подругою.

Ми домовилися: непублічно. Тикнулися б десь разом — і Володя би приперся. Із-за кордону.

Жити у Максима не схотіла. Я лишився там сам. А вона з подругою.

Ми не квапились. Але час ішов. Їй кілька тижнів до Москви.

Між нами нічого не було.

Я сумнівався в собі. Ніколи в житті не був з жінкою довше за місяць.

Ці чотири роки коханки були, але тільки по роботі. Може, я їй не підійду.

V-II. ПЕРШИЙ РАЗ

Кінець червня 1908 р.

Київ, вул. Володимирська, 16

Приватна гімназія Жеребцової.

Два тижні до її від’їзду. Треба щось вирішувати. Пішов до її гімназії.

Канікули за день.

Коридори порожні, пух і пил.

Золота Софія у вікні.

Головна вулиця. Володимирська. Головна гімназія.

Симоне, можливо, головна твоя жінка. Докладися.

Кабінет малювання. Оля під лампою над роботами, волосся вузлом, окуляри, тре очі.

Оглядаю реквізит. Стільці. Столи. Диванчик в кутку.

Вже купила квиток, але рік відпрацювала.

— Почекай, я зошити перевіряю, — не піднімає очей.

— Добре. У мене вечір вільний.

Стрибаю на підвіконня, закурюю. У вікно. Дим в’ється.

Оля щось підкреслює, пальцем зсуває окуляри. Гарна.

Сповзаю. Тихо. Вона вся в зошитах. Я підходжу збоку, присідаю. Ще нижче. На коліна. Вже під столом.

— Пані вчителько… — дмухаю їй у коліна. — Мені б перездати.

Бачить мої очі з-під столу. Розсміялась.

Я знаю, що вона не цнотлива. Вона знає, що я знаю. Максим попередив.

— Симоне, ти нормальний? — ховає усмішку.

— Абсолютно. Вчу нову програму.

Підповзаю ближче, беру її руку під столом, цілую.

Стегна. Ох, ці панталони.

Цілую вище колін.

Далі — ні.

Вона хихоче, лоскотно. Намацує мою потилицю, тихо: «Ти божевільний». Я — так, трошки.

Відволік.

Виставу треба робити правильно. Не як Володя. Старайся, Симоне.

Встає. Зсуває папери від краю. Я піднімаюся. Стаю поруч. Вона повертається до мене корпусом, очі блищать.

— Ну? — питає.

Кажу: “Тепер практична робота”.

Сідає на край. Беру її коліна, розсуваю. Спідниця на ній, блузка теж, навіть ґудзики не розстібнуті. Йду пальцями під панталони.

Дивлюся на неї.

Заплющила очі. Дихає тихо.

А потім як у всіх.

Подих збився, щоки налилися, губи прикусила, пальці судомно тримають край столу. Я тримаю темп, не поспішаю.

По її тілу хвиля — видно, зводить плечі, тремтить шия, нігті ріжуть лак столешні. Вона вся напружилася й раптом видихнула, притискаючи коліна до моєї руки, я не зупинився.

Дивився, як це накриває її знову і знову. Кілька книжок повалилося на підлогу.

Стишилася.

Розплющує очі.

Дивлюся на неї, а в мене самого вже все стоїть, тягне в живіт. Вона нахиляється вперед:

— Симоне… а що ми робили?

— Те, що всі, — бурмочу. Маю план продовження. Ближче підсовуюсь, рукою тримаю її за талію.

Хитає головою:

— Ні. Хвиля ця. Що це?

— Тобто?

— Ну що це таке? Як називається?

Я завис. Виринув Микола зі своїми вічними жартами:

— Але ж тобі добре?

Розгублено всміхається:

— Я не знала, що так буває. І в книжках не пишуть… Чому?

Я зиркаю на неї:

— Бо половина шлюбів би розвалилася.

Ми обоє вибухаємо сміхом.

Мене рвало зсередини, в голові одне: диванчик. Стоячи в неї не вийде. Вона вже отримала перший раз — другий так не буде. Треба час і простір. Думав.

Вона зістрибнула, уперлася в мене животом. Перевірила, чи хочу її. Чи хочу взагалі жінку.

— А тепер справжня перездача.

Повела мене до диванчика. Сіла, розстібнулася, розпустила волосся.

— Симончику… тепер твоя черга. Як ти хочеш?

Мене прошибло від питання. Це ж через Максима. Думаю, боялася що полізу не туди.

Все одно, як.

Вона лягла. Я увійшов. Без зайвого. В неї знову все було.

Я рухався рівно, слухав її. І вчасно вийшов — не в неї.

Лежали поруч. Тісно. Я ледь не впав з того диванчика.

— Побачимось ще, — сказав я.

— Атож, — відповіла.

V-III. РІШЕННЯ

Липень 1908 р.

Київська квартира М. Славінського

Два тижні не бачились. Вона закривала справи. Я думав: не вдовольнив.

Спека. Стукіт у двері. Я голий, ледь встиг штани напнути.

Оля. Дивиться прямо.

— Можна?

Значить, я все зробив як треба.

Метнувся до шафки: витяг гренадин. Але треба був лід. Взяв миску, пішов на перший поверх. Зараз повернуся, і буде.

Приніс лід.

Олюня вже в самих лише панталонах, щоки горять, пляшка відкоркована, цмулила з горла.

Заявила:

— Зараз буде високе мистецтво. Ходімо в ванну.

Я стягнув штани, вона панталони. Прихопив стопки і пляшку. Миску Олюня урочисто несла сама.

— Буду малювати Клімта.

— А мені як холст виставити? — дивлюся на крижину в її руці.

— Сідай.

На кахлях. Голі. Сидимо навпроти.

Вікно прочинене, гаряче повітря колише фіранку.

Сьорбнули.

Торкається кригою, веде вниз по грудях.

Сіпаюсь, все тане і тече. Ще одна крижина вислизнула, брязнула об кахлі, розтанула в калюжі.

Сміється, намагається “малювати” якісь клімтівські кола, але крижини ковзають, моментально тануть. Вода розтікається.

Дупами в мокрому. Пасма її волосся липнуть до щік. Пляшка порожня.

— Олюню… ну годі…Давай в ліжко. Як нормальні люди.

Вона кинула крижину в миску, вся розпашіла, мокра, щаслива. Усміхнулась і простягнула мені руку.

В спальні. Я ліг на спину:

— Тепер ти зверху.

Вагалася. Спиртне вийшло.

Щось її гризло.

Нарешті сіла на мене. Спершу скуто, потім розслабилася. Далі її накрило.

Я дав їй впасти на груди, заспокоїтись. Після перевернув, увійшов зверху. Мав вийти вчасно.

Потім. Тиша. Закрила лице руками.

— Я… думала, тобі гидко. Я негарна. В мене кругла попа, живіт…

Знову згадав Миколу:

— Жінка без сраки — як село без церкви.

Здригнулася, розридалася мені на плечі. Пробило. По-польськи:

— Jaka ja głupia… яка ж я дурепа… до речі, якщо зійдемося, вивчи мою мову.

Я гладив її мокре волосся. Мови я вчу легко. Мене стискало всередині. Вперше за роки я хотів саме жінку. Всю.

Вона витерла очі, вляглась. А потім тихо:

— Скажи… ти чоловік. А тобі нормально, що я над тобою?

Я зиркнув. Дивлюся їй в очі й кажу:

— Чоловік головний не від того, як він злягається. Головне, щоб тримав все в своїх руках.

Бачив. Це зняло з неї якийсь камінь.

******

Вона мала їхати. В Москву.

В університет.

Я це знав від початку.

Тепер зрозумів, що вже прикіпів.

Не зможу без цієї білявої голови. Яка сміється й плаче як хоче. Вона мені потрібна.

Сказав їй прямо:

— Як будемо разом, у мене інших жінок не буде. І довгих походеньок.

Вона подивилась уважно:

— То значить, будуть короткі?

Промовчав.

Не хотів брехати.

******

Вокзал. День її від'їзду.

Сказав:

— Я вирішив.

Їду в Москву. Буду біля тебе. Хочеш, зійдемось одразу. Ні — просто зустрічатимемось, як тут, у Києві. Але я житиму в одному місті з тобою.

Її очі блиснули так, що всі слова стали зайві.

> МОНОГРАФІЯ. С. Петлюра після знайомства з О.Більською їде за нею в Москву, втрачаючи посади в Пітері і Києві. Переходить на різні роботи (бухгалтера і страховика). В Москві очолює укр. колонію (земляцтво).

О. Б. вчиться в університеті.

ЕПІЛОГ. КОХАННЯ

Вересень 1918р.

Костянтинівська військ. школа.

Б-р Л. Українки, 25

Зараз Ліцей Богуна.

Камера Симона — колишній кабінет.

Стіл, шафи. Стовпи з книг.

Умивальник з тріщиною. Стілець. Тахта.

Суворо.

Він перекладав німецьку військову інструкцію.

Увійшла Оля. З торбою.

Всміхнулася:

— Василь повернувся. Завіз малу. Чеську вона вже знає, цього разу звикне швидше.

Симон підняв голову. Тепло прокотилося грудьми.

Оля почала розкладатися.

— Від зайчиків. Хлопчику Симону.

Дюжина груш, важких, стиглих. Поставила їх на стіл. Рядочком. Вони вперто не хотіли стояти.

Котилися.

— Від Микити. Сказав: вийдеш, буде ціла колекція. Та, що булькає. Ти любиш.

Симон не стримав сміху:

— От дурень. Я стільки не вип'ю.

Оля подала футляр.

— Це від Максима. Хвилюється. Каже, ходив до гетьмана. За тебе. І ще піде. Коли той вернеться від свого кайзера.

Симон обережно розкрив. Нові окуляри, на замовлення. Його розмір, діоптрії.

Поклав на стіл:

— Обійми його за мене.

Витягла останнє. В’язані шкарпетки. Одна сіра, інша починалася теж сірою, але дов’язана синьою. Кособокі. Петлі криві.

— Це моє. Не вмію я. Але теплі.

Симона пройняло. Повів рукою по синій нитці, наче то золоте шитво.

— Які вони гарні…

Тиша. Оля видихнула.

Почала оповідати все, що чула.

Темнішало.

Лишалася на ніч. Ночі ставали холодніші. Грубу ще не топили. Хіба що у німців. Симона тримали окремо від решти політичних. Без статті.

Треба лягати. Вони не роздягалися. Холодно.

— Болить? Дуже?— запитав Симон.

Оля зітхнула. Як завжди перед закінченням лікування. Більше всього їй хотілося скрутитися бубликом і щоб ніхто не чіпав. Натомість змушена моститися тут.

Симон втисся до стіни боком. Оля поруч, обличчям до нього. Тахта вузька. Ковдра казенна. Стьобана.

Вперлася лобом у його плече.

Він піднімає руку й підсуває жінку ближче. Тепло до тепла.

Більше нічого.

Дивна тюрма.

Без статті. З Олею. Без теплої ковдри.

Перед сном він каже:

— Наступного разу вдягни щось, що не шкода.

Оля крізь втому:

— Що? Знову?

Нічого не відповів. Лише втримав її ближче. Щоб не впала з тахти.

## #32. Гетьман

ПРОЛОГ. ЛІВІ

Вересень 1918 р.

Серпень був спекотний. Під Гетьманом горіла земля. Німці після вбивства Айхгорна дивилися на нього, як на тимчасового.

Шукали замінника. Той сидів за ґратами під німецькою вартою, пив чай. Перекладав військові книги на українську.

Сипався фронт Великої війни. Німців били.

Ножі в спину. Розвідка доносила: Шаповал і Винниченко готують повстання. Болбочан ненадійний. Зрадить.

Ці скажені прикривалися гаслом «оновлення Кабінету», але насправді готувалися до бою.

Шаповал мав імунітет.

Павло дав слово Симону не чіпати його й знищити всі папери. Зроблено. Микита чистий, мов кришталь. В нього підживала Петлюрова жінка.

Винниченко робив вигляд, ніби гетьмана не існує. Цей “пісатєлішка” щодня приходив до нього.

За Петлюру ні слова.

Вимагав: кабінети, портфелі, землю селянам.

Дозволяв собі нахабство.

“Українська держава не може допомагати зброєю Денікіну!”.

Кончений соціаліст.

Павло впевнений: Денікін — сила, треба видавати все. Українців не вважає за людей? Другорядне.

Мерзотний Винниченко. Товкмачив щодня: “Біла офіцерня вас зрадить”.

Нісенітниця. Павло же щедро насипав білим грошима і зброєю. Вони дали слово офіцера. Дворяни. Отєчєство. Такі не зрадять.

В середині серпня прем’єр Лизогуб поїхав до Берліна. Без результату. Не помітили. Скоропадський вирішив: поїде сам. Тримав це в таємниці. Донцову не сказав. Міністри дізналися останніми.

> ПРИМІТКА. Після в'язниці В.Винниченко часто бував в резиденції. Це було димовою завісою до діяльності М. Шаповала.

I. ОСТАННІЙ ДЕНЬ ІМПЕРІЇ

2-17 Вересня 1918 р.

Берлін (а також Потсдам, Кельн, Кассель, Кіль, Спа, Ганновер та Ессен)

Парадні анфілади, камертон тиші перед обвалом. Оркестр грає, срібло блищить, у повітрі змішаний запах воску й перегорілої історії.

Німцям потрібен український хліб. На їхніх вулицях тхнуло голодом. Перші смерті в чергах за їжею. Але в цих залах сяяла позолота й розносилися дзвінкі фанфари. Гулянка на краю кратера.

Гірше за голод смерділи тільки червоні. Готувалися почати революцію.

Скоропадський ішов килимом, м’яким, важким, що тримав кроки Гогенцоллернів. І знав: як рухне фронт — нічого не лишиться. От би зиму висидіти. Ну не рахувати ж цих пришелепкуватих соціалістів конкурентами. Що вони можуть, ці клоуни.

Кайзер зустрів обіймами. Шаркалися. Посміхався щиро, майже тепло. Приязність корони була чесною. Як чесною буває тиша палати реанімації.

Імператор вручив гетьманові Великий Хрест Червоного Орла, вищий орден імперії. Павло відчув: йому наповнюють келих, ніби не існувало слова «завтра».

У цей момент час зупинився.

Йому посміхалися як державнику, а він уже бачив себе свідком некролога.

Келихи дзвеніли.

Останній тост.

Затемнення.

Червоний хідник у палаці в Києві. Тепер на ньому сидить опозиція.

> ПРИМІТКА. Українська делегація на чолі з Гетьманом стала останньою міждержавною місією, прийнятою Імперією Гогенцоллернів.

> СПОГАДИ П. СКОРОПАДСЬКОГО (1919, писав рос. мовою).:

В разговоре [з кайзером] я высказал мысль: царь может лишь тогда отказаться от власти, когда все средства уж исчерпаны. Моя фраза врезалась в голову императора. В ноябре он указывал на то, что не имеет права отрекаться и что на этом настаивал гетман.

II. КИЛИМ

5 жовтня 1918р.

перехр. Інститутської/Левашовської

Резиденція Гетьмана П. Скоропадського

II-I. АКТОРИ

Велика зала. Лакований паркет з мербау. Попередник, російський губернатор, знав толк в дереві.

Поздовжній дубовий стіл, важкий, темний. Мокрий чорний відблиск лаку. Стільці в оббивці з підлокітниками вздовж з обох боків. З торця крісло Гетьмана.

Кожен метр букети троянд, підперезані синьо-жовтим шовком. Кришталь із водою, срібло для попелу. Важкий оксамит на вікнах. Золоті китиці.

Театр влади.

Порожньо. Засідання зараз почнеться. Кілька дівчат розставляють склянки. І серветки.

Гетьман не хотів. Його змусили прийняти цих нікчем.

Переговори з опозицією.

Соціалісти всіх сортів.

— Sie müssen. Es braucht eine nationale Regierung. Mit diesem… wie heißt er noch… Petljura.

(нім. Ви мусите. Потрібен національний уряд. З цим… як його… Петлюрою.) —

Сказав генерал Гренер.

Йому не відмовляють.

Павло кивнув.

Список очікуваних гостей.

Будь їм неладно.

Винниченко — соціал-демократ.

Шаповал — соціал-революціонер.

Єфремов, Швець, Макаренко, Андрієвський (масовка).

Ще й Чикаленко, плюс кандидати на міністерські портфелі: Стебницький і Славінський.

“Полная деструкция”, підсумував Гетьман, зайшовши в свій кабінет перед зустріччю.

II-II. ПРЕЛЮДІЯ

Павло сіпнувся.

У його кабінеті, в кріслі відвідувача, сидів Максим Славінський. Впевнено, як удома.

Що собі дозволяє цей селюк з Київщини?

— Sans Symon, rien ne peut tenir. (фр. Без Симона нічого не втримати). Він краще, що зараз є. — сказав дипломат.

Брудний збоченець.

Павло стиснув губи.

Хотів відповісти, але в горлі застрягла тиша. В знервуванні Гетьман зовсім не міг українською. А лишатися спокійним поруч із цим [гетьманська цензура] він не міг.

За плечем Максима піднялася тінь Петлюри. Спокійна, нерухома.

Погляд просто в Гетьмана. В чорній вишиванці. З попелястим чубом.

Павло махнув головою.

Привид, зникни!

— Пойдемте, господин Славинский. Нас уже ждут. — відвернувся. Не хотів зустрітися очима з примарою.

Вийшли з кабінету.

II-III. ВХІД ДЕЛЕГАЦІЇ

Зала готова. Аромат троянд розтікається в повітрі.

Генерал Гренер сидить у торці столу, по праву руку від порожнього крісла Гетьмана. Влада.

Донцов збоку, під стіною, з блокнотом. Не за столом. Просто як свідок.

Двері тріщать. Репають.

Першими заходять Шаповал у сірому твідовому піджаку, волосся невкладене, чужий серед блиску;

далі Єфремов, Швець, Макаренко, Андрієвський — мов тло, рухливе, але без голосу.

Слідом Чикаленко поважно, за ним Стебницький.

Винниченко останнім. Домовився після засідання провести агітацію одній покоївці. Чорний костюм, білі манжети, золотий годинник.

Пауза.

Входить Гетьман. За ним Максим Славінський у строгому темно-синьому костюмі в клітинку.

Павло сідає поруч із Гренером.

Максим крайній в ряді.

А над ним знову привид Петлюри. В чорному. Сперся костяшками на стіл.

Крім видіння Симона, у Гетьмана була ще одна проблема.

Українською він так і не може вільно. Російською з цими клоунами небажано. Рідна французька буде образою для Гренера.

Тож німецька.

II-IV. ВИСТУПИ

Винниченко рветься перший. Театральний тон, пафос, б’є себе в груди:

— Прості люди чекають! Ми вимагаємо міністерства! Не допустимо засилля русні в уряді! Кабінет Української Держави має бути з українців!

Слова сиплються, як погана агітка. Павло скривився. Що той письменник знає. У росіян є досвід роботи “на великое государство”. Треба користуватися.

Шаповал мовчить. Ледь помітна посмішка. Він вже там, у Білій Церкві, з Євгеном. Цей фарс його не цікавить.

Єфремов говорить рівно, по-справжньому. Хоче порозуміння, хоче розширити представництво.

— Наше місце — не проти, а разом, — його голос звучить тверезо.

Останнім підводиться Максим.

— Україні потрібен національний уряд. І новий військовий міністр. Випустіть Петлюру. Негайно. І вирішуйте земельне питання.

Контраст із Володею ріже око.

Гетьман дивиться на Славінського.

Привид Петлюри мовчить. Але присутній.

Донцов тихо фіксує кожне слово.

Гренер — мовчазна залізна вісь, через яку всі репліки звучать німецькою.

II-V. ГЕТЬМАН

Гетьман сидів, слухав.

Перед очима крутився образ: що було б, якби Винниченко дорвався до його крісла силою.

Страшно.

У сто разів гірше, ніж Петлюра.

Хай навіть збоченець. Але поміркований.

Єфремов? Ще спокійніший. Але хто його знає в народі? Ніхто. Їхні імена для маси — порожній звук.

Павло записав:

Писатель = балаган и хаос.

Петлюра = шанс и твердость. Мерзость. Но умеренный.

Запис закінчився. Павло зрозумів. Краще він випустить його сам. Ніж німці. Або прості люди визволяти підуть.

Випустить.

Але…потім.

II-VI. РІШЕННЯ

Гетьман виголошує рішення:

— Alle Ihre Minister treten in die Regierung ein. Außer dem Kriegsminister.

(нім. Всі ваші міністри входять в уряд. Крім військового.)

Петлюру пока не выпускаю, он без портфеля.

У Шаповала сіпнулася губа. Ледь стримав сміх.

— Und was hat Sie so zum Lachen gebracht? (нім. А що вас так розсмішило), господин Шаповал? — Павло спитав спокійно, але так, щоб почули всі.

Микита відкинувся, чорні очі блиснули. Тон вдавано-покірний, з насмішкою:

— Ваша ясновельможносте, вибачте, я в вас сумнівався. Вже був думав, випустите. Sie verfolgen unbeirrt den Kurs zur Vernichtung des Staates. (нім. А ви міцно тримаєте курс на знищення держави).

І стукнув металевою набойкою чобіт по дорогущому лакованому паркету.

Зал на мить завмер. Володя розправив манжети й усміхнувся. Win-win: портфелі ближчі, Петлюра сидить. Це помітив навіть Павло.

Гренер випрямився ще дужче, Донцов занотував Шаповалову фразу в блокнот.

Гетьман відчув, як у грудях щось стислося. Він мовчав. Тиша в кімнаті стала важчою за будь-які слова.

II-VII. ФАТУМ

Павло ще раз глянув на Винниченка.

Порожнеча. Балаган.

Чорний костюм, біла сорочка.

Пінгвін із дитячої книжки англійською мовою, яку Павло читав своїм донькам.

Потім на Славінського.

Темно-синя тканина глушила світло і сиділа ідеально. Дипломат схилився над аркушем, дрібні рядки бігли рівно. Рука завмерла. Очі піднялися, зустріли Павлів погляд.

І тоді Гетьман побачив неможливе: позаду Максима Симон, охопив обличчя тому своїми тонкими пальцями, блимнула срібна обручка. А далі торкнувся його устами. Швидко, майже нечутно.

Ні-ні. Не подумайте.

Павло не такий. Він ніколи збоченнями не цікавився.

Не бачив, як воно відбувається.

Але не міг зупинити свою уяву.

Ці двоє чого тільки не виробляли.

Як гімнасти з шапіто.

Прямо тут.

На столі. На стільцях. Всюди.

При всіх.

Безсоромники.

Павлу не вистачало лексики, будь-якої з відомих йому мов.

Але він не міг відірвати погляд від Максима. З привидом. Павло намагався зрозуміти, хто командує.

“Они упивались сладостію взаимныхъ лобзаній, неистово стремясь къ вершинамъ божественнаго наслажденія…”

— згадалося Павлу з якоїсь книги з рожевими сердечками на обкладинці.

Від споглядання тих “лобзаній” Павлу стало зле.

Закляк. Очі округлилися.

Долоні стали мокрі.

Легка нудота.

О Господи!

Раптом хтось помітить?

Ні.

Не можна.

Струсив головою.

Застиг.

Всі в залі дивилися на нього.

Микита одразу зрозумів. Гетьман зараз бачив злягання свого дипломата і головного опозиціонера. Це було так смішно, що Микита ледве тримався, щоб не впасти під стіл.

Донцов теж просік: читав компромат. Йому не смішно. Гетьман не може відділити приватне від державного.

Решта не знали причини, але помітили дивне тремтіння його Ясновельможності.

Чикаленко, що мовчав весь час, пильно вглядався в очі Павлу.

Глухо.

На Гетьмана навалився фаталізм.

Збагнув: Симон його вже переміг.

Хоч і за ґратами.

І тільки з цим усвідомленням примара зникла.

Донцов для Телеграфної агенції:

«для більшого зближення між п. гетьманом та українським громадянством знайдено добрий ґрунт, і що таке зближення в недалекім часі здійсниться».

> ПРИМІТКА. Текст Д. Донцова подано дослівно.

> ПРИМІТКА 2. На той час в доступі були лише фотографії з оголеними людьми (обох статей), але без будь-якої взаємодії. Отже, уява Гетьмана не мала реальних прототипів. У 1910 р. 13 держав в Парижі підписали угоду про заборону видання та поширення порнографічних матеріалів.

II. МАЯЧНЯ

Гетьман не зрадив собі. Знову запізнився на пів життя.

Нарада відбулася 5 жовтня.

А Кабінет офіційно заступив у повноваження лише 24-го (на папері — 19-го).

Того дня газети писали дрібним шрифтом:

Новий склад Кабінету міністрів!

Лизогуб лишається прем’єром!

Уряд той самий, тільки додано п’ять представників від УНС:

— А. В’язлов — міністерство юстиції,

— О. Лотоцький — міністерство віросповідань,

— М. Славінський — міністерство праці,

— П. Стебницький — міністерство освіти,

— В. Леонтович — міністерство земельних справ.

Чому дипломат і перекладач Славінський став міністром праці — пояснити ніхто не міг.

Проте це не мало жодного значення.

Бо всі перші шпальти рясніли ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ:

ВІЙНА ЗАКІНЧУЄТЬСЯ!

У НІМЕЧЧИНІ — СКОРО РЕВОЛЮЦІЯ?

КАЙЗЕРУ КІНЕЦЬ!

НІМЦІ СКОРО ПІДУТЬ З КИЄВА!

Новий-не-новий уряд нікому не був цікавий.

Петлюру не випустили.

Ніхто не задоволений.

Біла офіцерня образилася: навіть ці п’ятеро українців стали кісткою в русскоязичному єдіно-нєдєлімому горлі.

На ринках.

На площах.

Єдине питання: невже Лєнін і червоні?

Тоді й сам Гетьман нарешті відчув, що земля під ним хитається.

> ПРИМІТКА. Ці п'ятеро українців з портфелями протрималися менше місяця. Далі їх замінили росіянами. (ті мали імперський досвід і заперечували існування української мови).

> ПРИМІТКА 2. Чотири дні після зустрічі з УНС, 9.10., у розмові з предст. росіян (білих) полк. Неймірком гетьман зауважив: “…я всегда был сторонником федерации с Россией… Пришло время единого руководства из Петербурга”.

III. ШОУ-ПРОГРАМА

Жовтень 1918 р.

Костянтинівська військ. школа.

Б-р Л. Українки, 25

Зараз Ліцей Богуна.

Камера Симона.

Холод і пилюка. На дровах економлять. Німці хитаються. Не до обігріву політичних в'язнів. Прибирання камер? Обійдуться.

Книжки всюди. На столі, на шафі, на підлозі, на підвіконні. Густий запах старого паперу, трохи відсирілого, бив у ніс ще з порогу.

Двері скрипнули.

Оля увійшла. Скинула пальто, капелюшок. Шоколадна вовняна сукня, ґудзики до пояса. Симон знав цю сукню — її не шкода.

Встав. Кивнув.

Оля кинула торбинку. Зупинилась.

— Обійми.

Симон ступив. Руки під ліф. Холодні долоні торкнулися шкіри. Зупинився. Видихнув. Глибше. У тепло.

Оля кивнула. Там.

Пальці намацали папір. Складений, маленький, як пів долоні. Є!

Витяг, стиснув у кулаці. Аркуш теплий, пахне Олею. Почерк Русової. Симон знав.

Обійняти міцніше. Шпарина в дверях має бачити лише пристрасть. Папір — уже в кишені.

— Як минулого разу? — прошепотіла Оля.

— Голосніше, — кинув Симон.

III-I. ПЕРША ДІЯ

Симон відійшов у кут, щоб зі шпарини нічого не було видно. Дружина за ним.

Оля рвучко розпустила біляві кучері, збила неохайно, ніби її смикали за волосся. Провела долонею по його голові — чуб стирчав криво, як і треба. Розстебнула його комір, загнула один бік всередину.

Він відповів різко: стиснув її ліф обома руками, ґудзики тріснули й покотилися по паркету. Тканина розійшлася, груди вилізли назовні, наполовину оголені, зсунуті вбік. Видовище було саме таке, яке мало виглядати зі шпарини. Брудно й переконливо.

Оля підняла спідницю, стягнула панчоху з ноги. Лишила бовтатися біля черевика. Панталони пішли ганчіркою на підлогу.

Огледілася з кутка. Симон підготувався: стільці напохваті, глечик і склянки під рукою, папери розкидані. Якийсь мотлох.

Де він його взяв?

Було чим кидатися й жбурляти.

Симон схопив її за зап’ястки, різко повалив на тахту. Вузька, жорстка. Незручно. Оля пойорзала спиною, закрутилася боком, борсалася, змагаючись. Крики билися в стелю.

— Ти козел!

Все життя мені спаскудив!

Кобель паршивий! — вереск ставав все гучнішим.

Подушка полетіла на підлогу.

Ковдра повисла на краю тахти.

Папери з шурхотом розліталися по всій кімнаті.

Шум наростав.

Симон підхопив її, притиснув до стіни — тепер уже просто посеред кімнати, в повному видному місці. Вона верещала, рвалася, хапала все, що траплялося під руку: шмат тканини, обривки книжок, оббитий кут стільця. Відбивалася, як могла.

— Ненавиджу тебе! Я все про тебе знаю! — Олюньця старалася на повну.

Стілець глухо впав набік, гуркіт прокотився кімнатою.

Глечик ударився об стіну, розлетівся, вода поповзла по штукатурці.

Шум прокотився коридорами, як набат.

III-II. КУЛЬМІНАЦІЯ

Оля верещала, захлинаючись повітрям:

— Рятуйте! Він мене вб’є!

Замки дзенькнули, двері розчахнулись. Увірвалися вартові — чоботи гримнули по підлозі.

Перед ними картинка.

Симон розхристаний, сорочка на грудях розстібнута, тримає жінку за руку. Чуб мокрий. Щока пошкрябана.

Оля задихана, груди напівоголені, ліф надірваний, волосся скуйовджене. Щоки червоні. Панчоха висить. Плюється.

Симон глянув холодно, зухвало:

— Сімейні розбірки. Не слухайте дурну бабу.

І пригладив рукою неслухняний чуб.

Вартові переглянулися, хмикнули, зачинили двері з гуркотом. Коридор знову став глухий.

З камери почувся один останній дикий зойк. Щось впало. І тиша.

III-III. ПЕРЕХІД

Довго. Мовчки.

Оля на тахті, на спині, коліна зігнуті, дихання повільно вирівнюється.

Симон накриває її ковдрою.

Сідає на стільці поруч, важко опершись ліктями об коліна.

Вона повернула голову до нього. Голос прозвучав рівно, без істерики, тихо:

— А якби справді ти мене вбивав?

Вони б не врятували. Жінка завжди дурепа. Зате ти в нас мужик. Ого-го.

Справжній курва отаман. Самець господи прости. А компромат перемогла жінка. — зітхнула.

Симон здригнувся.

Оля додала:

— Максим наче міністр. То зможе зайти до тебе.

Симон мовчав.

Думав.

Слова вдарили, наче ніж.

Він нахилився, стискаючи пальці докупи:

— Przepraszam. Zrobiłem z ciebie histeryczkę. Wystawiłem cię… (Пробач. Я зробив із тебе істеричку. Підставив…)

Тиша знову впала між ними, тільки стукіт води в рукомийці та шелест її дихання. Це все, щоб відбілити його образ.

III-IV. ВІДКАТ

Симон сів на край тахти. Довго мовчав, потім, стишуючи голос, спитав:

— Ну що мені зробити?

Нахилився, головою торкнувся ковдри, пригладив її зверху.

Оля різко потягнула його за вуха, примружилася вугликами:

— Co z ciebie wziąć (Що з тебе взяти)… Трахни мене, дурень. Я вже ж долікувалася.

Він слухняно ковзнув під ковдру. Її тіло здригнулося, вона заплющила очі. Глибоко зітхнула. Підтягнула ковдру до голови.

Вкрита тахта пішла горбами.

Контрнаратив запущено.

Завтра буде готова історія: «Петлюра бабу мордує».

Післязавтра — нова версія: «Баба сама верещить, бо дурна. Мужик розбереться».

А за тиждень з Печерської в’язниці вилізе новенький сюжет. З подробицями, усмішками, матюками, перебільшеннями, позами і анекдотами.

Плітка стане головною зброєю.

IV. НОВЕ ЖИТТЯ (Москва, 1908–1911)

Олі 23-26

Симону 29-32

IV-I. ПІД ОДНИМ ДАХОМ

Олі було двадцять три, і вперше вона жила з чоловіком.

До того самі гуртожитки, тісні квартири з подругами. А тепер — одна кімната на двох. З грубою і умивальником.

Москва дала Олі університет і роботу репетиторкою. Платили небагато, але вистачало на книги, папір, хліб. Усе інше на Симоні. Він тягнув дві роботи: бухгалтерія і страхова контора. Приходив виснажений, але не скаржився.

Заради життя з жінкою він відмовився від керівних посад, видавництв, грошей. Бо чоловік без родини неповноцінний. В його випадку такої жінки, яка прийняла б його з усіма потрохами, більше не буде. Заради неї вивчив польську.

Стіл, вузьке ліжко, дві лампи. Газета замість скатертини, вішалка, комод замість шафи. Увечері вона гріла йому чайник на загальній кухні і сиділа із конспектами.

Він діставав рахунки, щось підраховував, відкладав — і дивився на неї.

Олі було дивно, як він вмів однаково вправно писати обома руками. Вільно. Коли якою хотів.

Партія була десь далеко, натомість виринуло українське земляцтво в столиці жандармів.

Але в цих чотирьох стінах він був її.

Не романтична пригода, а просте спільне життя. Дрова, холодні ранки, його сорочки і шкарпетки.

Думала: “Може, так воно й має бути. Не виставка почуттів, а опора. Не блиск, а триматися разом”.

IV-II. Я ВСЕ ЗРОБИВ

Якось ввечері Оля схилилась над конспектами. Симон зняв окуляри, потер носа, видихнув:

— Для України я вже все зробив. Тепер поживу як усі.

Оля всміхнулася. А раптом.

Книжки, навчання, робота, вечері удвох. Іноді театр. Коли є гроші.

Але ні: самообман.

Його знову тягтиме: земляцтво, гуртки, не дай боже, ще партія з соціалістами. Він же не зможе. Тут. У спокої.

Поклала руку йому на зап’ясток.

— Для себе зроби. Albo chociaż dla mnie (Або хоча б для мене).

Симон глянув уважно, ніби вперше збагнув, що “усе зробив” ще не значить “усе почав”.

IV-III. ПОХОДЕНЬКИ

Максим часто приїздив у Москву. Лишався в них на ніч. Привозив подарунки.

Оля тоді лягала на їхньому ліжку, Максим з нею, і вони всю ніч торохтіли. Сміялися. Досі були кращими друзями.

А Симон витягав розкладачку і тулив її до стіни. З Максимом все давно минуло.

В тих стосунках у Симона був інший рівень життя, квартири в Пітері і Києві. Посади. Зараз темна цокольна кімната, тіснота, холод.

Оля дивилася на розкладачку. На свого чоловіка. Знала, що вони і це переживуть.

Іноді Симон зникав на вечір чи ніч:

це могли бути земляцькі зустрічі з обговореннями і алкоголем.

Але крім цього бували ще чоловічі “походи”, “гульки”. Оля так і не придумала, як це правильно назвати.

Навіть не знала, чи в когось ще таке буває в сім'ях.

Нікого постійного в нього не було. Разові. Не жінки.

Симон тримав слово, на спідниці навіть не дивився. Вважав себе вірним.

Оля знала про кожен такий “похід”.

Після повернень він сам показував свою дурну логіку: уникав входити в неї, бо боявся — раптом інфекція.

Наче це видно зовні.

Наївно. Дитячо. Але отака була його правда. І весь він.

В такі моменти близькість їхня була іншою, без входження, але Оля все одно була задоволена, у них все виходило.

Для Симона Оля лишалася не головною жінкою.

Вона була головною людиною.

IV-IV. ВОЛОДЯ-1910

Осінь-1910

Для Олі було відкриттям: відшитий нею в Києві кавалер, Володя, повернувся у її життя. Через Симона. Виринав чорною плямою занадто часто. Там, де треба, і там, де зовсім не треба. В гості приходив. В шикарному костюмі. З купою грошей. Іноді з якимись жінками.

Знала, він неодружений. Не живе ні з ким. “Він дуже самотній,” — пояснив їй чоловік. Чому так, вона не розуміла.

Восени 1910 року Симон отримав від нього листа. Оля його не читала. Після цього Симон зник на двадцять днів “за кордон”. Так він сказав.

Коли повернувся, все йшло нормально: брав Олю цілком, без остороги.

А ще відрубав раз і назавжди:

— Ольцю, щоб ти знала. З цим ніколи нічого не було, нема і не буде.

Володя був не про те. Оля впевнилася.

IV-V. ПОВНІСТЮ

Осінь-Зима 1910/1911 р.

Тиждень після повернення.

У них уже все було. Кілька разів. Як і раніше: він виходив завчасно, обережно.

Того вечора Оля принесла їжу з кухні. В кімнаті на столі — груба кухонна дошка, вся в чорних випалених колах. На ній закопчена чавунна пательня зі смаженими яйцями й салом. Симон якраз різав скиби. І сипав перець із млинка.

— Давай будемо разом повністю.

Вона спершу не зрозуміла.

— Jak to? (Як то?)

Він поставив шматок хліба, глянув просто:

— Я не буду виходити.

Її прошило. Слова здавалися простими, але сенс був один: вагітність, кінець університету, гроші — дірка, одне суцільне виживання.

Вона мовчала два дні.

Шукала відповідь.

Їй двадцять п’ять, йому тридцять один, невідомо що далі, але зараз вони разом.

І сказала коротко:

— Dobrze. (Добре)

Десь у глибині її гризла думка: ці двадцять днів «за кордоном» якось тут замішані. Але вона не питала.

******

Середина жовтня в москві. Сніг перший, мокрий, липкий. По вулиці зверху дзенькоче трамвай, ніби колеса йдуть прямо по стелі. Кімната цокольна, ніби втоплена в ґрунт: вікна майже на рівні землі, люди ходять буквально над їхніми головами, але вони закриті від чужих очей навісом.

Оля сиділа на підвіконні, підсунувши під себе подушку, щоб не тягнуло холодом. Кружка вже порожня. Емальована, зі сколотим боком.

Симон щойно повернувся. Пальто ще не зняв, але зупинився, дивився на неї мовчки. Завис між словом і рухом.

— Що завмер, — Олю несло від страху, кінцівки бив холод, а між ніг палало.

Вона цілий день уявляла, як то воно буде по-новому. Аж груди заболіли.

— Kurwa mać, myślałeś, że ja ucieknę? (Курва, чи ти думав, я втечу?)

Бо мій чоловік хоче дитину?

Вона дивилась йому прямо в очі.

— Інший би кінчив і сказав: забув. А з тобою можна говорити.

Симон затримав погляд і нарешті сказав рівно:

— Так не робиться. Я не хочу тебе втратити.

Оля мовчала. Їй аж коліна звело — страшно. Поставила ноги на поверхню. Він помітив. Підійшов, поклав долоню. Литки їй тремтіли. Теплі шкарпетки ні до чого, так судомило.

Він відступив. Повільно зняв пальто, повісив. Потім светр. Лишився в самих лише штанях і сорочці.

Став перед нею, простягнув руки й почав повільно гладити її ноги. Внутрішній бік стегон, під колінами. Лоскотно. Сироти йшли по тілу.

Поступово вона сама розвела стегна. Розстібнула ґудзики на ліфі.

Він підсунувся, смикнув подушку, її корпус уперся в нього. Голова сховалася в її грудях, він зацілував їх, як тільки вмів, щоб її перестало трусити. Навіть на доторк відчувалося: боїться.

Руки лягли їй на спину поверх колючої теплої сукні, міцно обійняли.

І тільки тоді вона перестала трястися.

— Можна? — прошепотів він.

Вона кивнула.

Теплі вуста по шкірі вигнали страх. Цього разу все було інакше. Перед нею — її чоловік. Без офіційних паперів. Але він був тим, хто тримав її життя. Жодної ближчої людини у неї за все життя не було. Вони вже два з половиною роки разом.

Він стягнув штани, але залишив сорочку — у кімнаті було холодно. Сперся на підвіконня, фарбоване в десятки шарів білого.

Її накрило одразу, від самого входу. Зрідка таке бувало. Не вперше.

Коли довго чекати.

Вона зігнулася, прикусила губу, вчепилась у нього руками й схрещеними ногами, хвиля пройшла крізь усе тіло ще до першого його руху.

Видихнула довго, із самого нутра, наче нарешті дозволила собі впасти.

Схопила себе за голову.

Вона лишалася в млості, розслаблена, відкрита. А він ішов далі, немов вимовляв щось невисловлене кожним рухом. Це було інакше: не як завше — шлях, що вів углиб, до самої суті його.

І раптом зупинився. Завмер, тримаючи її одною рукою, мов боявся втратити. Нахилився і поцілував у лоба. Не вуста, не шию, в лоб, як у найсвятіше місце.

А потім відпустив себе. Схопився двома руками за підвіконня. І з нього вирвалося те, що роками стримував з нею: ціла частина його самого. Вона бачила це в обличчі — очі зависли, чуб від поту піднявся, губи щось шепотіли, Оля не зрозуміла, що.

З вікна засвітив трамвай. Оля глянула. Очі Симона змінили колір. З холодного синього на сірий, як пил.

Віддав себе повністю. Кількома хвилями. До решти.

Оля таке вперше бачила. Хотілося гладити його сіре волосся і зацілувати.

Так і жили чотири місяці. Симон дуже змінився. Повторював, що він щасливий.

IV-VI. ВАГІТНІСТЬ

Березень 1911 р.

У березні Оля видала: вагітна. Лікар підтвердив.

Думала про гроші. Як далі? З університетом — усе, хіба ще до літа доходить. А що потім? Робота, житло, хліб.

Симон про інше: щоб вона вижила. Пам’ятав. Володя: вмерло дитя. Єфремов: дружина втратила і більше ніколи не вагітніла.

Оліна мати померла в пологах. А його рідна скинула кілька вагітностей і поховала двох народжених.

Він писав, редагував, бігав на засідання. Заробляв мало, не міг кинути земляцтво.

Оля робила, скільки дозволяло тіло, навіть вагітною.

Запропонувала. Буде хлопчик — Максим. Дівчинка — Лариса (Леся). На честь того, без кого не було б їхньої родини, і його першого кохання.

Близькість з вагітністю не припинилася. Вона хотіла. Всюди. Постійно. Коли не нудило.

Він спершу лякався, а потім зрозумів, без цього тільки гірше. Так і казала: вб'ю тебе, Симончику, якщо не здатний тут і зараз.

Зрозумів. Це її тримає. Щоб не з'їхати з глузду і подолати страх.

Разом вони йшли далі.

Ніби дві картонки на воді.

Вона боялася злиднів, він могили.

Балансують на межі. Але не тонуть.

ЕПІЛОГ. МОРОК

1 листопада 1918 р.

Київ, вул. Рейтарська, 37

Квартира М. Шаповала

Грубка ледве тепла.

Микита прийшов швидко, навіть пальто не зняв. Очі темні.

— Нема Симона в школі вже пару днів. Невідомо нічого. — кинув із порогу.

Оля застигла.

— Як знаєш?

— Є один… сказав. — пробубнів Шаповал.

Вона вп’ялася поглядом: який один?

Відмахнувся. Хтось із німців. Може коханець.

Повідомив і зник. На кухню.

Оля блідне. Сіла, як у воду.

— Господи…Не може бути.

На Микиті лиця нема. Симона могли вбити по-тихому. Це не гра. Дістав коньяк, хлюпнув.

Скло стукнуло.

— Це не німці, — тихо сказав Шаповал, дивлячись у темряву вікна. — Це він. Гетьман. Я його тоді бачив.. Мститься. Та йому молитися на Петлюру треба.

Оля схилилася над склянкою, торкнулася обідка губами.

Гіркота й вогонь у горлі.

А в грудях порожнеча.

> Д.ДОРОШЕНКО, Спогади:

Гетьман обдумував випустити С.Петлюру і відправити закордон “чтоб не усложнял ситуацию”.

П. Скоропадського дратувала українська мова С.П., яку він називав “галичанской”, “неприемлимой для местных малоросов”.

[*Гетьман укр. не говорив навіть в перші роки еміграції.]

> ПРИМІТКА. С.Петлюра міг говорити обома варіантами тодішньої укр.мови, наддніпр. і т.зв.галицькою. Легко перемикався. Змішував, адаптував до ситуації і співрозмовника.

## #33. Євген

ПРОЛОГ. ТИ НАСТУПНИЙ

28 лютого 1918 р.

Ірпінь (бої за звільнення Києва)

Вагон гойдався на стиках.

Товарний. Холодний. Дерев'яний.

Під ними кілька шинелей, притрушені тирсою. Щоб тепліше.

Запах заліза мішався з потом і горілкою.

Повітря вогке, весняне.

Сіно всюди: і перина, і килим, і ковдра.

Євген і Симон сиділи спинами до дерев'яної стіни зі шпариною. Дві пари високих чобіт плямою. Задувало.

Кутатися. І грітися зсередини.

Фляга ходила, як трофей.

Відблиски блимали в руках. Євген пив, кривився, витирав губи рукавом.

Симон ковтав повільно, як ліки. Піднімав руку, виринали багрові чотки. Чорнів оніксовий хрестик.

— Я входжу в Київ, — Євген захлинався щастям. — Ми повбивали москалів, Симоне. Київ наш!

— Завжди наш, — уточнив той.

Євген сміявся, але в очах стояла втома.

З даху сипала тирса, в кутку шурхнула миша.

Постукувало, колеса грали якусь свою мелодію..

Симон посунувся ближче.

Сів боком до стіни.

Випростав ноги під коліна Євгенові,

торкнувся чоботом його штанини.

— Тепліше буде, — сказав буденно.

— Від тебе смердить горілкою. — пробурмотів Євген.

— Honor et gloria. (лат. честю і славою), — видав Симон.

Вони засміялися.

Фляга знову пішла по колу.

Запала тиша.

Євген трохи хитався, погляд плив.

Симон глянув збоку, нахилився ближче.

— Євгене. Ти наступний.

Євген не второпав.

— Куди?

Симон тихіше:

— Просто запам’ятай. Ти. Наступний.

Як до дитя, що має запам’ятати молитву. Без пафосу.

Євген кивнув.

Горілка била жаром. Вагон підстрибнув. Євген втратив рівновагу і впав вбік. На руки Симону.

Той втримав.

Одною рукою тримав, іншу витяг.

— Жовніре, в тебе ключі від майбутнього.

Євген зітхнув.

Симон перебирав його волосся.

Пасмо за пасмом.

Як малому перед сном.

Китичка від чоток лоскотала Євгенові щоку.

— Tu es frater meus (лат. ти мій брат). — сказав Симон. — Меншенький. З вусами. В стрілецькій формі.

Євген видихнув і заснув.

Колеса стукали, вагон дихав.

Сіно йшло хвилями, як море.

I. ЄВГЕН

Стрілецтво, осінь 1918 р.

I-I. КОМЕНДАНТ

Вересень-жовтень 1918р

Біла Церква

Бараки поряд Горбатого мосту (р-н Вокзалу)

Нарешті місце. Своє.

Цілий табір. Дах, кухня, шпиталь.

Їх виперли за Київ. Щоб не псували настрій Ясновельможному. Та і слухати їхню галицьку говірку російським вухам було нестерпно.

Київ наповнила бігла російська офіцерня. А українці мали посунутися.

В Білу Церкву.

Але краще, ніж нічого.

Вранці туман.

Бараки біля Горбатого мосту.

Тягло димом і підпаленим хлібом.

Євген ходив між рядів. Його впізнавали, салютували. Він головний. Всі це знали.

Перші тижні були пеклом. Бракувало всього: зброї, чобіт, бинтів, казанів, матрасів.

Кожен багнет доводилось вибивати.

Кожен мішок борошна випрошувати.

Євген їздив на Київ через день. Принижувався.

Військовий міністр, ад’ютанти, секретарі, довідки, печатки.

Приходьте завтра.

Раз навіть арештували. Запилений, шрам на щоці. Подумали, терорист.

Три години в камері.

Вибачились.

Запитали, чого хоче.

— Багнетів. Для своїх.

Дали.

Минали дні.

Шоста ранку: рання сурма.

А далі:

Вправи одинцем. Руханки.

Вправи в чоті. Чищення зброї.

Вечірні співи, бібліотека з книжками, сам збирав.

По вечорах політичні дискусії.

Армія набувала форми.

У жовтні приїхали німці. Генерал Лігнау. Інспекція.

Євген стояв поруч. Німці щось нотували, дивились. Наприкінці генерал коротко кивнув:

— Дисципліна як у пруссів.

Найвища похвала.

******

Легалізація стрільців була дивом.

Все прокручено однією людиною, яка зараз сиділа за ґратами.

Без статті. Без нічого. Щоб не мусолив гетьману очі. Навіть не знайшли, що набрехати.

Донцов не відав би про стрільців, якби тої липневої ночі Симон не звів їх в Телеграфній Аґенції.

Але через цю нічну зустріч, Євген тепер ЗНАВ. І це випікало його зсередини. Намагався абстрагуватися, та мозок вперто вів його до цих думок.

Ну чому.

Чому єдина в Києві людина. Яку він поважав. Любив. За ким йшов у вогонь, виявилася змішаною в блуді.

Це буває.

Євген і серед своїх бачив. Не сліпий. Але то інше. Тишком-нишком.

В ліжку.

Жити разом навіщо?

Затіявся з якимось Славінським.

Вони б ще корову на двох завели. Село без церкви.

Невже не розумів. Вилізе боком.

Даремна сміливість.

Дурень.

Десять років в шлюбі з жінкою, а дорікають тим, що було і загуло.

Проте. Євгена тягло, як і до того.

Симона бракувало повсякчас.

Такого він ніколи не бачив. А передивився в касарнях. Плечі як у бійця, стан тонкий, як у дівки. Чисто поголене лице.

Очі змінюють колір іноді, мова подвійна.

Жонглює, як хоче.

Як то можливо. Гетьман досі українську не може. А Симон може і по-своєму, і по-нашому.

А то взагалі переходить на німецьку, французьку, польську. А оця його латина дурна. Спершу Євген думав, що це він хвалиться так. Але ні. Це щоб ніхто не зрозумів.

Винниченко всім каже: Петлюра недовчений. Євген мало де бачив, щоб кожну вільну хвилину людина тягала книги, як Симон. Він знав напам'ять книги Франка. Читав Шекспіра в оригіналі. Проковтнув всі німецькі військові підручники.

А ще. Губи. Занадто повні, щоб не дивитись.

Пальці. Тонкі. На зброї. В крові.

Як тоді, на Арсеналі. На манжеті, на долоні багрові бризки.

Витер і пішов далі.

А тепер це тіло в тюрмі.

За нього.

Євген зрозумів.

Піде за ним куди треба.

Хай тільки вийде.

I-II. ТАЄМНА НАРАДА

30 жовтня 1918 р.

Харків

Готель “Метрополь” пл. Миколаївська (зараз Майдан Конституції)

Будівля не збереглася

Ранок. Годин 7. Темно. Номер. Духота. Лампа в кутку на тумбі. Євген голий на ліжку. Ковдра зібгалася, не прикриває. Волосся скуйовджене.

Поряд жінка. Спить на животі, рука на Євгені, тіло блищить від поту. Півпорожні пляшки з шампанським на столі. Попільниця повна. Стрілецька форма рівненько повішана на фотелі.

Двері рипнули. Без стуку.

На порозі офіцер, років 35. Гарний. Вуса закручені, штані розстебнуті, сорочка розхристана, чоботи ідеально блищать. Один кут заправлений. Підходить до Євгена. Дивиться на тіло. Кривиться. Хлопає конвертом по щоці. Чисті манжети. Дорогі запонки. Блискає каблучка з рубіном.

Євген не реагує.

— Передали. Твої. Вставай, — каже і б’є Євгена вже долонею по обличчю. Той розплющує очі.

У дверях жінка. В дорогій сукні, ліф розстібнутий, оголені випнуті груди. Золотий хрестик між них.

Хапає офіцера за пах, лізе всередину штанів.

— Петре, я тебе люблю. Ще є час повторити. Але. Не вернешся — буде інший.

Офіцер регоче, шаркає, демонстративно заціловує дамі ручку від долоні до ліктя і кланяється галантно. Зникають.

Євген кліпає. Темно.

Не вдягається.

Розриває конверт ножем. Сідає до тумби під лампу.

Читає.

Сіпається.

Протирає очі і ще раз читає.

— Холєра! — видихає. — Оце відпочив.

Кидає гроші на стіл, натягає штани, застібає форму. Вривається в сусідній номер.

Люкс. Запах жіночих парфумів.

Лілеї в кришталі. Навпроти ліжка громадне дзеркало. Дивитися на красу кохання.

Шовкові подушки. Чорна постіль.

Євген такого не підтримував.

Офіцер оголений на ліжку відбиває ритм. Голова мокра. Жінка під ним. Коліна йому на плечах. Сітчасті панчохи з коронками. Червоні лаковані мешти підстрибують в такт.

— Йолопи Симона в список штаба не включили. Я їду на Київ. Зараз.

Офіцер обернувся. Сумно зітхнув.

Струсив з себе її коліна. Вийшов з жінки.

Сів на ліжку. Запиханий від кохання.

Без сорому.

Коліна в різні боки.

Дивись, Євгене, на чоловіче вологе збуджене єство.

Усміхається. Підкручує пальцями вуса.

Тягнеться до тумби.

Бере цигарку, запалює.

Мружиться.

— Ну то й що, — Затягується.

— Петлюра… Він ніхто… Скажуть воювати — все зроблю… Я зайнятий.

Жінка піднімається на ліктях, щось сьорбає з пляшки. Ковтає цукерку з вази. Вустами піднімає єство коханця, яке вже трохи підупало від розмови.

Офіцер відсувається трохи.

Поцілунки в її перса. Раз - два.

Її стегна в боки. Три - чотири.

Себе в її лоно. П'ять!

Рукою допомогти знайти вірний шлях. Є!

Що ти там бубниш, Євгене?

Який в біса Петлюра?

Хіба не бачиш?

Тобі треба, ти і їдь.

Антракт скінчився. Кохання відновилося.

Євген стоїть, мов обпечений.

Іде. Вже до себе, тихо:

— Ти нічого не зрозумів, Болбочан.

Двері м’яко клацають.

******

Поїзд на Київ.

Євген вдесяте перечитує записку.

Від Мельника.

Цієї ночі була таємна нарада. В Києві. Ми поїхали замість тебе, я і Черник.

Вирішували, що робити, коли гетьман зрадить з москалями.

Були всі. Крім тебе. Навіть генерал Осецький.

Складали список штабу повстання.

Стрільці будуть головною силою. Ти в штабі.

Шаповал включив Симона. Але поїхав. В лікарню до жінки.

Винниченко Петлюру викреслив.

Сказав, хай спершу вийде.

Ти маєш бути тут.

Ми з Черником думаємо, що його вбили.

Йди до гетьмана.

Ще й у Львові неясно.

Їдь. Буде Стрілецька Рада.

> ПРИМІТКА. Загадкою лишається, як Є.Коновалець так швидко зміг дістатися Києва з Харкова, куди він поїхав у “відпустку”. Туди ж в ті дні приїхав П. Болбочан.

I-III. ПОВЕРНЕННЯ

30 жовтня 1918 р, пізній вечір.

Біла Церква

Бараки поряд Горбатого мосту

Євген домчав.

Ввечері був на місці.

Мельник доповів: все, як було.

Євген підвівся. Засунув руки в кишені.

Сказав: до гетьмана.

Розібратися.

І знайти Симона.

Не показувати нікому, що стрільці проти Скоропадського.

Не розкриватися.

— Ми будемо вірні гетьману, — сказав Євген, — якщо він боронитиме самостійну Україну. Як ні, то ми самі розберемось.

Усі кивнули.

Чекати. Тихо готуватися.

І без Петлюри в штабі — не приєднуватися до Винниченка.

> МОНОГРАФІЯ. Стрілецька рада погодилася взяти участь у повстанні, якщо таке буде, тільки за умови включення в штаб С. Петлюри.

I-IV. ГЕТЬМАН

1–5 листопада 1918 р.

Біла Церква — Київ, Резиденція Гетьмана

Євген щодня їздив в палац на Липках.

До гетьмана як на муштру.

“Дозвольте стрільцям повернутись у столицю”.

Гетьман тричі погоджував. І тричі скасовував.

1-го, 4-го, 5-го.

Не смішно.

Павло бачив у Коновальці Петлюру.

Водночас Скоропадський грав на іншій дошці: Москва. Дон. Армія Юга Россіі.

“Відродимо Велику Імперію” — заявив гетьманів партнер. Антон Денікін. І взяв черговий транш грошей від українців (яких “не существует”(с))

Євген повертався з кабінету, мов облитий брудом.

Гетьман не знімав рукавичок, коли тис руку.

I-V. ЛИСТОПАДОВИЙ ЧИН. ВІДЛУННЯ

6 листопада 1918 р.

Київ, Резиденція Гетьмана

Біла Церква, дислокація Січових Стрільців.

Голова тріщала. Тиждень нічого по Симону.

А тут ще новини з рідного краю. У Львові вже своє, поляки наступають.

Євген ішов до Гетьмана. Хотів бачити, чути, хоч щось з’ясувати.

Глухо. Секретар заявив: “Його Ясновельможність зараз зайняті”.

Все. Порожнеча.

Вийшов. Просто в коридорі наткнувся на елегантного стрункого чоловіка в графітовому костюмі й капелюсі. З тростиною.