Нерозказане

Симон кивнув. Володя не рухався.

— Тепер ти мовчиш? — кинув через плече, вже не дивлячись.

Володя — без слів. Руки стискалися.

---

Бердичів. 3 грудня 1917.

Скоропадський прибув до станції під вечір. З українських частин: 10-та кавалерійська дивізія, 27-й запасний полк, запорожці. Командир гайдамацького відділу зголосився одразу.

— На місці — до 40 більшовицьких офіцерів. Зброя — на складах. П'янствують. Чекають сигналу від леніна.

Павло кивнув. Телеграма з Києва: Повноваження — повні.

— Починайте.

Червону потороч знешкоджено за ніч. Всіх — під арешт. Приміщення — опечатане. Зброя реквізована.

Після Житомира — 5 грудня — Шепетівка, Старокостянтинів, Проскурів. Українці зачистили Коростень, Здолбунів, Сарни. Коло замкнулося. Червоні — знешкоджені.

Ті дні — перемога кооперації.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ, 10 клас: Забув зазначити. Краще зроблю Петлюру і Скоропадського ворогами.

> СПОГАДИ ВИННИЧЕНКА:

“У нашому конфлікті з большевиками винні деякі наші „соціалісти”, лякеї контрреволюції. Не більшовики.”

*Від авт. Лякеїв звати Симон.

> МОНОГРАФІЯ: Приклад блискучої кооперації С. Петлюри і П. Скоропадського досі замовчується. Обділений увагою.

> ПРИМІТКА. Операція вибила у леніна шанс назвати вторгнення громад. війною. Правда тоді перемогла.

VI. 13 ДНІВ ДО ТОГО

Київ. 17 грудня 1917.

Генеральний Секретаріат. Кабінет Голови уряду.

Дим. На столі аркуш.

Печатка. Підпис: Ленин. Троцкий.

> “Рада ведет двусмысленную буржуазную политику, не признает Советы.

В случае неполучения ответа в течение 48 часов будем считать Раду в состоянии войны против Советской власти.”

Симон зібраний, читає голові уряду.

— Потрібна відповідь. Негайно.

— Ти перебільшуєш, балерина, — каже Володя.

— Вони ж… такі люди, як і ми. Блеф.

Симона трусить. Виходить.

Єфремов за дверима:

— Вплинь на нього. Я все знаю.

Ти ще не все використав. Здатен на більше. It's alright, we'll stay friends.

Симон повертається.

З текстом.

Склали з Єфремовим.

— Ось наша відповідь. Підписуй.

Мовчання.

Голова уряду ховається.

30 годин.

— Ми ще радимось.

На Симоні лиця нема.

> З Грушевським?

Той зайнятий — козаччина себе не опише.

Чи геніальний письменник забув літери?

48 годин.

Україна без слів.

Війні — бути.

VII. 11 ДНІВ ДО ТОГО

ЛИЦАР В ОБЛАДУНКАХ [Симон]

Квартира Симона.

По кімнаті речі валяються.

Симон перед дзеркалом.

Чорна форма. Garde Noire. Сердюки.

Вдягається. Сорочка. Штани.

Чоботи — металеві шпори.

Чорне сукно. Дорого. Вовна.

Приталена. Довга.

Манжети — сріблом. Три лінії.

Комір — строчений. Туго.

Не нахилиш голову.

Портупея — чорним хрестом.

Кобура — з револьвером.

Lebel modèle-92. Сім набоїв.

Пасок — кривавий, у три кільця.

Дякуй, Симоне, нервам. За тонку талію.

Від талії — складки широкими хвилями.

Шапки не треба.

Вдивляється в себе.

Не то. Заважатиме.

Скидає портупею, ремінь. От і все.

Глибокий вдих. Пауза.

Повертає все на місце.

Портупея. Ремінь. Кобура.

Пасок.

Ніж.

Лезо — гостре. По пальцю. Крапля крові.

> «Сьогодні — без застібок».

Quelle sacrée mascarade. (фр. дурнуватий маскарад)

Курва. Хоч у казку. Для дорослих.

Останнє.

Козацький батіг. За ремінь.

Тільки б не вивалився.

Лиш би тіло не підвело. Щоб не йти до кінця.

Вдих. Глибоко.

Скроні тисне.

Серце тарабанить.

З лівого рукава — чотки.

Обмотані. Натерті.

Пальці торкаються хреста.

Поцілунок — швидко.

В кишені маленька коробочка.

Пастила. Медична. Легальна. З Франції. 2 штуки перед виходом.

Прошу тебе, Господи.

Жах.

Дай час. І силу — не перетнути межу.

Сніг на світле волосся.

Пальто шурхає.

Влізай в авто, не зламавши образ.

48 годин минули.

Політика — брудна справа.

Хтось має вимазатись, щоб інші не тонули.

Сьогодні — ти.

Текст — з розчерком.

Симон Петлюра. Міністр.

Другий підпис — голови уряду.

Відсутній.

Вирішить усе.

ПРИМІТКА. Revolver modèle 1892 8 mm. (Lebel, St.Etienne). 7 набоїв нестандартний барабан. франц. офіц. револьвер.

******

ДРАКОН [Володя]

Ген. Секретаріат. 48 год. після ультиматуму. Пізно ввечері.

Три ночі тут.

Сорочка зібгалася. Як і я.

Їсти не хочу. Спати боюся. Засну — прокинусь без посади.

“Vermis politicus” (лат. політ. хробак) — Каже Симон в моїй голові. І я хочу. Його. Вбити.

Ленін? Не ворог. Не нападе.

Так і сказав. Не вірять. Йолопи.

Єфремов.

Ображений за Онисю. А я звідки знав, що вона і сестра, і жінка? Двоюрідна. Збоченець.

До Симона приклеївся.

Ряса до ряси. Семінаристи чортові.

Текст народили.

Мені носять. По черзі.

— Підпишіть, голово уряду.

Не хочу нічого вирішувати.

Я на табуреті.

Без спинки.

В крісло не можна. Засну миттєво.

Півтемрява. Лампа над столом світить куполом. Двері зачинені зсередини.

Вхід збоку. Щоб менше бачили.

Клац.

Я ж замикав. Хто?

Кроки. Тихі, котячі.

Ключ прокрутився. Зсередини.

Змова імперіалістів.

Або шавки Скоропадського.

Я один. Лампа блимає.

Не рухаюсь.

Руки. Ззаду. Револьвер в спину. Крізь сорочку. Підводжуся.

Пальці — за плечі. Сильні. Холодні.

Табурет — вибито ногою.

Шпора дзеленькнула.

Чобіт чорний, блискучий.

Хотів обернутися.

Вдарив. В голову.

Не поняв, чим.

Я захитався.

На шиї петля. Довга.

Підсунувся. Міцний запах шкіри. Нової. Телячої. Вовна. Нова.

Я в стіл впечатаний.

Зовсім близько.

Ніж.

Гострий.

Зараз все. Скінчиться.

Невідомий вбивця. Голову Уряду.

Дихаю поверхнево. Наче це допоможе.

Петля здавлює.

Дзенькнуло. На підлогу. Щось.

Один рух ножем. Мої підтяжки. Нема більше.

Штани капітулювали перед невідворотністю.

Він — без пальта.

Прямо. За мною.

Світло гасне.

Запах. Цей самий.

В-І-Н.

Ця вистава — для мене!

Страшно.

Цікаво.

Хоче підпис.

******

МАГІЯ [Симон]

Генеральний Секретаріат. 48 годин після ультиматуму + дія пастили. Пізно ввечері.

„Symonie, skoroś zaczął — dokończ.”

Якщо почав — то завершуй. Оліна фраза.

Світло зникло. Не планував.

Пасок із шиї — дихай. Може, скажеш щось. Тільки не про леніна.

Тримаю за горло правою.

Темно. Курва.

На ньому— фланель на мотузці і ґудзиках тримається.

Не бачу, відчуваю.

На мені штани і сорочка. Все інше скинув.

Так і лежи на столі. Тобі ж подобається.

Світло на секунду блимнуло.

За стільницю пальцями. Тримається.

Мліє.

13 років. Заради цього?

В голові шум.

Нащо це?

Щоб підписав? І тільки?

Симоне, дотримуйся сценарію.

Пастила подіяла.

Я готовий. Уже хвилин п'ять. Action!

Розводжу йому руки.

Долоня в долоню. Пальці між пальці.

До стільниці.

Трохи надавлюю. Кожну.

Аркуш на місці.

Розіп’ятий. Голова уряду.

Sacrificium.

Притискаюся. Упор.

Два шари тканини. Треба один.

Задоволений виставою, генію?

Руку — в його підштанники.

Під мотузку і ґудзики.

Вказівним і середнім веду. Як цигарку.

Повільно.

Від кореня до кінця. Вверх.

Великий палець — притиск. Печатка.

Туди де все сходиться.

Завмер.

Дихаєш?

Світло вмикається.

Дістаю ніж.

Вже весело?

Розріз — одним порухом.

Знизу. До талії.

Міліметр — і будеш без найдорожчого.

Тебе зафіксовано. Не рухайся.

Я вмію. Не промахнуся.

Шов розпоротий.

Ґудзики сиплються зернами.

Один шар тканини. Мої штані. Подразнюють.

Fort. (сильно)

Ритм. Відбиває годинником.

Контроль.

Plus fort. (сильніше)

Пряжка вросла мені в живіт.

Нахиляюся.

Encore plus fort. (ще сильніше)

Пальці в рота — неглибоко.

Ти так хотів цього.

Трохи і досить.

Мої чотки з хрестом по щоці.

Зміна ракурсу.

Правою — за підборіддя.

Розвертаю голову.

Не пручається.

Дивлюсь на нього. В очі.

Лампа сліпить мене.

Кліпає.

Сіпається.

Щось сталося. Шо саме?

Не знаю.

Підписує. Криво. Але є.

Видихаю.

Осідає на коліна. Тягнеться до пряжки.

Господи.

Ні. Виставу закінчено.

Дуже дякую. Голово уряду.

Володя на килимі. Голий від пояса. Зі страхом і соромом.

Сухий і задоволений.

Чим?

Вдягаюся.

Холодно.

Папір зі мною.

Кажу: “Я тебе не тримав. Сам підписав. Твоє рішення”.

Сміється:

— Ніхто не повірить. Не мій стиль, мова, лексика.

Хай знає: “Не переоцінюй себе, генію.

І текст — не твій.

— Це Пампушка. Мопассан. Жертва в багні.”

Вийшов. Темно.

В туалеті виблював.

Впертися в умивальник — боляче. Синці будуть.

Не кінчив. Ще досі діє.

Скоро мине.

Utinam tanti esset.

Хоч би воно того коштувало.

Зрозумів.

Очі в мене були. Сірі.

За них і підписав.

Це погано, дуже погано.

Симоне.

> ДОВІДКА. 1919р. перший твір В. Винниченка в еміграції — п'єса “Гріх”: Революціонерку схиляє до сексу жандарм, шантажує вбити всіх партійців. Написано імовірно зима 1917/18.

> П'ЄСА “ГРІХ”:

Монолог жандарма.

“Пропоную найвищу насолоду: любити чоловіка, якого ненавидиш.

Вам хочеться схопити мене за горло, задушить, загризти, а ви обнімаєте мене, цілуєте. Бо не маєте вибору. Одна революціонерка мене так любила.”

ПРИМІТКА. Взимку чоловіки носили фланелеві підштанники. Зазвичай до колін, бо високі чоботи. На мотузці, а спереду ґудзики.

VIII. ОДИН ДЕНЬ ДО ТОГО

30 грудня 1917. Київ.

Кабінет міністра війни.

Аркуші, скріплені ниткою.

«Статут Української Армії».

Симонове творіння.

Скасовані чини. Командири — не виборні.

Армія — не гурток.

Наказ — закон.

В бою — дисципліна.

> ПРИМІТКА. 30.12.1917 С.Петлюра без процедури і погодження приймає Статут Армії. Перевищення повноважень.

IX. ДЕНЬ 0. НОВИЙ ВІДЛІК.

Війна.

Червоні на шляху до Києва.

Україна — З відповіддю. Оприлюднено публічно — трохи з запізненням.

Два підписи.

Міністра війни і Голови Уряду.

Скандал у владі. Петлюра — не годиться, не впорався — заява фракції.

— Самоуправство.

— Авторитаризм.

— Лакей імперіалістів.

— Зрадник революції.

— Ворог трудового народу!

Симон не відповідає.

Володя мовчить. Усміхається.

Симон подає заяву за власним бажанням.

— По особистих мотивах, — каже.

І виходить. З Ради. З Уряду. З цього фарсу. I don't belong here.

За дверима — сніг.

І майбутнє.

Без посади.

З темною плямою.

Зате з гідною відповіддю ворогу.

> ПІДРУЧНИК, ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:

“Уряд України одразу відповів більшовикам. Сміливо. Гідно”

> СПОГАДИ В. ВИННИЧЕНКА:

“С. Петлюру звільнили за перевищення повноважень. Любив паради, красивий одяг. Йшов в розрив з лінією партії.”

> ПРИМІТКА:

Понад сто років пройшло. За відповідь української влади агресору — досі не соромно.

Ось вона:

***

— Росія не має права втручатися у внутрішні справи України.

— Україна не допустить анархії та розрухи.

— Більшовицькі частини повинні вернутися до себе в росію.

— Україна виступає проти більшовицьких методів встановлення влади.

***

Під цим документом два підписи.

Голови Уряду.

Міністра війни.

***

## #20. Шевченко

ПРОЛОГ. РАНОК ПІСЛЯ МАГІЇ

Київ, Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Кінець грудня 1917.

Темрява повзе на столицю.

Війна оголошена. З росії суне морок. Поки ще далеко, але невідворотньо. У ванні — гудіння труби, слабка вогка пара підіймається до стелі. Промені сипляться з малого вікна. Such a comfortable place. Присмак заліза під язиком.

Симон — сидить на чавунному борті, мокрий. Блідий. Блює у жерстяну миску.

На лівому стегні зверху свіжий синець. Бордова смуга оперезує тіло. Виразна крупна пляма на животі по центру цієї смуги. Від талії вниз потертості. Проте обличчя чисте. Під ванною рудий кіт, дивиться на нього.

— Марек, хоч ти… припини… — бурмоче Симон і пірнає в теплу воду.

Оля. Входить. Тихо. Домашня тепла сукня, брусля. Повстяні капці. Несе горня завареної трави. Завжди лікує.

Скептично, але рівно:

— Znowu biłeś jakiegoś smoka? Kolejnego? (Знову дракона давив, чергового?)

(Пауза, розглядає тіло)

— Nowy repertuar?

(Новий репертуар?)

Симон киває. Сьорбає. Повільно.

Оля сідає на ослінчик поруч. Погляд — на синці і подразнення ніжних місць. Потім — в очі.

— Zażywałeś coś? (Вживав щось?)

— Вийшло нарешті.

Пауза. Тиша.

Оля:

— I co, było warto? (Було того варте?)

Мовчить. Дивиться на кахлі, як завше. Завше ці лазурові кахлі.

Оля киває в бік антресольки.

— Dać coś? (Дати щось?)

— Вже ні.

— Ile tym razem dni będziesz dochodził do siebie? (Скільки днів оклигатимеш цього разу).

Симон криво посміхається.

— Недовго. Неглибоко.

Він підводиться. Обтирається. Вдягає теплий халат. Намагається підперезатися. Шарпається від болю. Сідає на борт. Повертається тулубом до неї, босий, з вологим волоссям.

— Москалі зайдуть в Київ. Готуйтеся їхати. З малою. Я — лишусь.

Оля дивиться. Спокійно.

— Kocham cię. Я тебе кохаю, — каже він обома мовами.

Оля не відповідає. Торкається легко вустами його чола — чи нема гарячки. Мовчки встає. Йде ставити чайник. Марек за нею.

************

На тумбі — комплект.

Кобзар — в пів долоні. Чорна шкіра, м’яка палітурка, сліпе тиснення. Для таємної кишені. Багрова плетена закладка, як розсічена вена.

Поруч — чотки. Ті самі. Намистини кольору запеченої крові, чорний оніксовий хрест. Китичка — як остання крапля на шкірі.

Бере. Обмотує чотки навколо зап’ястя — раз, два. Ковзають по шкірі вільно, приємно. Якщо три — як браслет, тужче. Проте так ніхто не бачить.

Кобзаря — до кишені. Найцінніший подарунок. Одягається. І згадує.

***************************

I. ДІМ РУСОВИХ

Полтава. 19 лютого 1900 р.

Стоси книжок, зошити, запах печених яблук. Густий дим. Під стінами — темні шафи, на вікнах білі фіранки з прошвою, на столі — самовар, сирники, листівки з репродукціями. Софія Русова в теплому, строгому вбранні, зачесана стрічками, розмовляє з грузином. У вікні — земська управа, навпроти.

Сотні гостей звідусіль. День народження Шевченка. Буде трус, знову. Але поки чай, вірші, дискусії. Обшуки неодмінно, але не зараз.

Русови тут лише рік. Довкола них — весь квіт, в кожному місті. Зараз це Полтава. Варто їм з’явитися десь, як за місяць — гуртки, підпільні школи, літературні вечори.

Симон стоїть біля стіни, гріє руки об гаряче горня. Окуляри. Сорочка і камізелька на ґудзиках — щільно, плечі і талія акцентовані.

Тіло струнке, спина рівна. Обличчя чисте. Вусів нема. Риси дитячі, губи пухкі. Йому двадцять, та ніхто не вірить. Але очі надто уважні, холодні.

Повз пролітають двоє панночок в сценічних костюмах — чиїсь доньки. Одна ховає усмішку, інша, більш гнучка, виринає перед ним:

— Пане… — дзвенить, грайливо. — Допоможете?

Симон прицільно ніяковіє.

— А що… вам … треба?

Дівчина повертається спиною.

— Застібка заклякла. Просто тут, біля талії. Допоможіть. Потримайте моє волосся і вправте її.

Дівчина повертається спиною.

Симон тримає одною рукою її кучері, Всі навколо стежать. Хтось сміється.

Дівчина робить крок назад. Втискає Симона в стіну.

— Отут, — дівчина нахиляється. — Будь ласка…

Стегна в стегна.

Симон підіймає руку, друга на волоссі. Торкається застібки — легко. Невидимо для всіх пальці пірнають між корсажем і поясом нижче, ніж треба, довше, ніж треба і глибше, ніж треба.

Дівчина починає танути, а глядачі пирскають з наївного дурника: не вміє застібку вправити. Якби знали, що насправді діється.

Симон невпевнено відступає. Опускає очі. Зітхає. Запинається:

— Дівчата, так не можна. Я… я семінарист. Я … служу Богу.

Всі валяться зі сміху. Ото дурне.

— Та ну, невже ви ще… нікого не цілували? — дівчині не смішно. Пальці. Волога. Голос збитий.

> «Simone, tu la veux, cette fille. Avoue-le.» (Симоне, ти ж її хочеш. Зізнайся.)

І тільки ледь-ледь, на дні зіниць, —

бісові вогники. Зіграв. Повірили.

Допиває чай.

Дівчата губляться, як метелики.

Софія Русова, проходячи повз, легко торкається його плеча:

— Таки прийшли до нас?

— Хіба вам можна відмовити, пані?

— Ви вже в наших списках, юначе. Олександре! — гукає до чоловіка. — Це той, що в бібліотеці постійно Шевченка виписує!

Олександр Русов підходить, киває. Дивиться з-під лоба.

— Добре, — каже. — Добре, що читаєте.

До кімнати ввалюється Євген Чикаленко в картатому костюмі, вуса, рухи ледь розхитані — sous chauffé, після вечері з вином. Шарудить, кидає кілька жартів до поляків і врешті підходить до Русових.

Зупиняється біля Симона. Вдивляється.

— Що це за синьоока трепетна лань? — шепоче до Софії, не особливо стишуючись.

Пауза. Потім в обличчя хлопцеві:

— Ти, часом, не поет? А то я шукаю. Нового Шевченка. Або Франка. Хоч когось, щоб не як оці всі вульгарні писаки про пристрасті і кохання до гроба. Des crétins primaires sans talent

(фр. безталанні кретини).

Софія дивиться на Симона поблажливо:

— Він не поет. Радше актор. Але може ще згодитись.

— Ага. Ну, хочеш бути корисним — знайди мені Генія, — Чикаленко скривив усмішку. — Справжнього. Без страждань на публіку й без оцих “що хотів сказати автор”. Я вкладу гроші — якщо що…

Симон вправляє окуляри:

— Якщо хочете, знайду. У мене є... знайомі.

— Ну от. Уже краще, — каже Чикаленко. І, по-батьківськи, ляс по плечу:

лише Генія. Інших і так, як багна.

Старші відходять. Симон палить. Рушає ближче до дверей. Тільки б не проґавити.

— Губи в тебе — як у повії, — шепоче хтось із хлопців поруч. — Солодкі. Віддаєшся хлопцям…?

Симон розвертається. Мила посмішка. Цигарка між пальців. Плавно облизується, затягується, підсувається, і повільно видихає хлопцю у вухо. Голос як сталь:

— Вихрещу тебе. По повному. Обряду. Пішли. Тобі сподобається.

Хлопець чомусь вирішує загубитися. А Симон знову святе дитя.

Раптом. Тріщать двері.

І тиша.

Заходить Микола.

Міхновський.

Сьогодні він неймовірний.

Озирає кімнату — зупиняє погляд на Симонові. На мить. Фіксує. Легка усмішка. Йде далі.

And nothing else matters!

> ПРИМІТКА. Чикаленко дуже не любив Міхновського. Попри те, що і той, і той дружили з Шеметами.

> ПРИМІТКА #2. Русови були в Полтаві менше 3 років. І якраз в це “вікно” потрапив Симон.

На тому будинку зараз гранітна дошка з Миколою. Місце першого прочитання “Самостійної України”.

II. MANIFESTO

Симон збоку. Щоб Микола його бачив. Нема ні холоду, ні простору. Лише пульс. Лише ВІН.

Адвокат Міхновський. Вигнаний з Києва в Харків. Зараз тут, у Полтаві. Двометровий. Справжній. Кожне слово, як калене залізо. Виголошує програму ВІЛЬНА УКРАЇНА.

> — Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою.

Симон міцніше стискає чотки. Його єдине заземлення.

> — Ми не допустимо, щоб проміння свободи всіх націй заблищало на наших рабських кайданах.

У грудях тисне. Весь світ спресовано. Один чоловік. Один голос. Ритм.

> — Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!

Симон тремтить. Чотки вже тричі обмотані. Дивиться в підлогу.

Хвиля — і його відпускає. Як благословення. Симон підводить голову.

Очі… стають сірими. Густими. Небезпечно щасливими.

Я буду як він.

I was born this way.

> — Часи вишиваних сорочок і пісень минули і не повернуться. Українська інтеліґенція стане до боротьби за свій народ. Кривавої і безпощадної. Нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад.

Микола закінчив промову. Слідкував. Малий — збоку. Вдяг-таки подаровані чотки. Діло буде.

Симон не знає, але Микола тут заради нього. Все тільки починається.

III. ЛИСЕНКО

(Пройшов рік)

Полтава, 1901 рік. Дім Русових.

Наближаються Шевченківські дні.

Навіть затишніше, ніж зазвичай: пахне грушками в кориці, кавою, пилом на книгах і коньяком.

У гостях Микола Лисенко.

Композитор, зірка епохи. Давній друг родини. Софія тримає в пальцях клаптик паперу:

— Читай. Наш семінарист. Сонечко. Відчайдух. Запрошує тебе.

Лисенко розгортає аркуш.

Читає вголос, як ноту:

> — «Будемо співати кантату Шевченка. Якщо хочете — приходьте.»

— Мою кантату? Просто — приходьте?

Злегка тягне він, підіймаючи брову.

— Угу, — сміється Софія. — Сонечко знає, чого хоче. Хор у семінарії веде. Керує.

—А голос… — вона зупиняється, смакує. — Срібна струна. Чистий, високий, дзвінкий, сироти по спині. Міг би співати соло в опері. Не хоче. Каже не його.

— Самовпевнений, — з усмішкою каже Лисенко. — Люблю таке.

— Молоде, — сміється Софія. — Але. Може кимось стане.

— Та я вже бачу, — каже він. Складає аркуш, як партитуру. — Часу в мене обмаль… Хоча…цікаво почути того, хто не хоче співати.

Софія крізь усмішку, майже муркоче:

— Ну ти нам на весілля таку красу створив… А я тобі — лібрето для «Кози-Дерези». Раз можна й до хлопців.

Лисенко злегка кланяється:

— Коза наказує — маю слухатись.

IV. Б'ЮТЬ ПОРОГИ (ДИРИГЕНТ)

1901. Полтава. Шевченківські дні.

Актова зала семінарії. Холодно. Голосно. Передчуття.

Виконуватимуть заборонену кантату забороненого Шевченка. Композитор тут.

Хор в лінію.

Ряси чорною плямою.

Симон на чолі. Мовчить. Керує. Рукави і спідниця порухом.

Окуляри. Котяча пластика.

Маестро за кулісами.

Після короткої паузи:

— Гратиму, якщо той білявий співатиме. Петлюра — наче, так.

Симон не заперечує.

Рояль ожив в руках у Лисенка.

Хор починає.

Симон — один з. Виводить тенором:

> “Б'ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив…”

Голос прозорий, без вібрації, як скло.

Лисенко підводить очі. Зупиняється.

— Тепер solo. Я веду. Ти — голос.

Симон виходить уперед.

Знімає окуляри.

Трохи нижче голову. Стиснуті пальці.

І співає:

> “Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив…”

Тиша як безодня.

Напружений. Дихає неглибоко.

Голос — ідеально рівний. Тонке лезо.

Лисенко раптом прибирає руки з клавіш.

Нема роялю.

— Без мене.

— До кінця.

— Сам.

Пауза. Безодня.

Симон дивиться у зал — чорні силуети, як привиди. Без шкельців все розмазане.

На Лисенка. Це наказ.

Симон a cappella:

> “Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!..”

Голос — тепер без опори. Ще сильніше.

Піт тече по хребту.

Серце — барабаном.

Очі — скляні.

Але веде.

> “Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…”

Слово, як лезо по ятрі.

Кожен рядок —вирваний з м’яса.

Кожна пауза —тремтіння перед вибухом.

> “От де, люде, наша слава,

Слава України!”

Після останнього рядка — нікого немає.

Ні залу, ні болю, ні страху.

Тільки порожнеча і дзвін.

Оплески не наважились народитися.

Лисенко підходить. Обіймає хлопця за плечі.

— Вам не співати. Вам людей вести.

Керуйте. Інакше загинете.

Симон мовчить. Торкається хреста під рукавом.

— Тому й диригую, — тихо.

Лисенко йде.

Симон лишається.

Чорна сукня тисне.

********

> КІНЕЦЬ КАНТАТИ:

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю,

В чужій домовині.

(Т. Шевченко)

********

> ПРИМІТКА. Вам не здалося. Вся кантата повторює життєвий шлях Симона. Але в 21 рік він цього не знає.

> ПРИМІТКА #2. З палаючого Кам'янця на останні гроші Симон відправить в Європу учня Лисенка, Кошиця, з “Щедриком” нести світом українську пісню.

** І кантата, і Лисенко — все правда. Голос, гідний оперної сцени, у Симона був. Тільки чули його лише близькі і друзі.

V. ВИГНАННЯ

Полтава. Семінарія. 30 днів по тому.

За місяць до завершення.

Зачинщика і лідера.

Вигнали із семінарії.

“Пєлі пісні на своєй мове.

Етого іхнєго запрєщонного поета”.

“Політічєскі нєблагонадьожний”.

За мазєпінскій дух.”

Росія заборонила вчитися.

Дядько єпископ не втрутився.

Петлюра = мазепинець.

Тепер ліцензований.

Симон мовчав.

Один із викладачів:

— Шкода. Ви ведете людей. Мали стати єпископом.

Симон коротко:

— Митрополитом. Буду. Просто не в церкві.

Виключений, але обраний.

Делегат на всеросійський студентський з’їзд від Полтави.

Повертається. Арешт.

Батько продають землю, щоб витягти.

Мати довго мовчать.

Тікає на Кубань.

Губернський розшук.

Етнографічна експедиція: українська пісня. Архівіст. Фольклорист.

Вчитель в міському училищі.

Опіка історика Федора Щербини.

Назве Симона спадкоємцем.

1937 на смертному ложі кликатиме.

На Кубані Симон починає писати.

Статті і огляди. Видається.

Працює з Кошицем.

1904 у Полтаві. Але знову треба ховатися. Політичний злочинець.

“Посягає на устої россійской государствєнності”.

Загально-імперський розшук.

Пішов на підвищення.

Тікати.

Цього разу — Львів.

Університет. Лекції. Грушевський. Франко.

І не тільки.

> СПОГАДИ В.ВИННИЧЕНКА: Петлюра так і лишився недоучкою. Вигнали, бо провалив іспити.

> ПРИМІТКА. Дядько Симона, Сильвестр (Ольшанський) — архієпископ.

Висвятив Колчака. Замордований червоними.

У 1998 — канонізований рпц.

У 2000 — оголошений мучеником.

У 2018 — розканонізований.

Дядько Петлюри не може бути святим рпц. Просто не може.

СЦЕНА ПІСЛЯ ТИТРІВ.

ЛИСТ [ВОЛОДЯ]

Київ. Пушкінська (Чикаленка).

Перші дні січня 1918.

Темрява. Письмовий стіл.

Абажур. Дим. Срібна попільниця.

Володя зосереджений.

Аркуш. Порожній.

Бере ручку.

Перший рядок.

> Ну що. Тепер по-дорослому. Досить собі брехати про 13 років.

> Ти так глибоко в мені, я не можу тебе ані забути, ані зненавидіти. Слова Франка. Пишу я.

Коротка пауза.

Усміхається у вуса.

> Я все пам’ятаю. Навіть те, чого ти боїшся.

І пише далі.

## #21. Перша глава

ПРОЛОГ

Полтава, квітень 1897 року.

Ніч. У кімнаті тхне всім — парфумами, тілом, алкоголем. Але чисто.

Симон в дверях. Серце б'є. В руці клаптик. “Не боїшся — приходь.”

Сімнадцять років, семінарист. Запрошено. Кумир. Міхновський.

Микола в фотелі. Під вікном.

Ногу на ногу. Високі чоботи.

Гарний. Як бог.

Широкі плечі. Стрункий.

Постава.

Два метри.

Симон таких зблизька не бачив.

Здавався старшим — але не більше семи років різниці.

Ідеальні пропорції, таке ж обличчя.

Сині очі. Русявий. Вуса.

Офіцерський мундир, ремінь, зброя. Верхні два ґудзики на кітелі розстібнуті, дихання, шия.

Правий лікоть на поручні. Щось плюхало і відблискувало. Ліва рука — вниз. Чотки коло зап'ястя.

Всю фігуру вкривав вельон з диму.

Кивнув.

— Та вже. Не вкушу.

Симон увійшов. Всесвіт прилип до стін кімнати. Без окулярів погано видно.

— Це бордель? — запитав нарешті, розглядаючи фото з оголеною, тут, на столі.

— Як твоя семінарія. Тільки за гроші. — ледь всміхнувся Міхновський.

Симону недобре.

— Ти вперше, — констатував Микола. — Ходи ближче.

Симон сів поруч. Запах шкіри, тютюну і пилу. Микола зробив ковток. На зап’ясті — блиснув хрестик.

— Тоді в залі. Ти випинався, щоб я побачив. Де ти цього навчився?

Симон проковтнув слину. Пити хочеться.

Крутить шлунок. Добу не їв.

— Візьміть мене. Буду з вами. Ви головні, — прошепотів. — Зроблю все.

Фраза вискочила, випереджаючи думку.

Микола відставив склянку. Подивився. По-справжньому.

— От так і все?

Симон кивнув. Не кліпав. Не дихав.

— Доведи, — тихо сказав Микола. — Зараз. Тут.

І поліз у шухляду.

Симон заціпенів.

До болю звик.

Але знову?

Їжа.

Потім коньяк.

Потім —

… те саме?

Чому знову?

Микола зупинився, глянув на малого — й жахнувся.

Чекав страху. Розгубленості.

А побачив — тишу. Напружені руки. Некліпаючий погляд.

Ця дитина вже все пройшла.

— Малий, — зареготав Микола. — Тобі навіть коньяк ще не можна.

Сфальшивив.

— Ви ж самі…, — прошепотів Симон.

— Боже, — тихо. — Не треба.

Микола зітхнув.

Дістав з сумки маленький «Кобзар» у тисненій шкірі.

Зняв із зап’ястка чотки.

— Бери. Кобзаря завчи. Мій дід знав Тараса. І батько. Кажуть, лаявся вічно. Геній. Ми ніхто без нього.

(дивиться на хлопця)

— А ти… сміливий. Надто.

У нас ще справи. Будуть.

Симон підвівся. Підійшов ближче.

Взяв книгу. І чотки.

Намистини кривавого кольору були ще теплі від Миколи.

— Так… — додав Микола. — Не совай прутень абикуди. Сифіліс — всюди.

— Я ще…

— Не хочу ховати тебе через якусь заразу.

Он — тримай чоколяду. Більше нічого нема.

Все. Бувай.

(Пауза)

— Сам тебе знайду, Симон.

От уже ж ім’я…

А губи тобі такі — навіщо?

Регоче.

І вже в дверях додає:

— Шукай бабу. Для досвіду.

Чоколяда стала дибки.

Тільки погіршало.

> ПРИМІТКА. Микола, як і Симон, походив з роду козаків і священників. Незадовго до описаних подій пережив великий скандал за те, що увів дружину свого керівника, а потім вона повернулася в шлюб.

Його батько і дід дійсно спілкувалися з Т.Шевченком.

> ПРИМІТКА 2. В Полтаві не було виділеного кварталу червоних ліхтарів. Заклади діяли по місту, під контролем поліції і обов'язковим медичним контролем. У зв'язку з епідемією сифілісу по всій Рос. імперії.

I. AFTERLIFE (Симон)

Київ, Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

1 січня 1918.

Будинок вивертало від холоду. Оля і Леся поїхали. Симон сидів у шинелі, не роздягаючись. В руках — шмат газети:

> ЗАКОН ПРО НАРОДНЕ ВІЙСЬКО "Скасувати чини. Ліквідувати регулярне військо. Здійснити перехід до народного війська на виборних засадах."

Букви стискали горло.

Списки добровольців. Статут. Сердюки. Вільне козацтво. Всіх його “дітей” — вбито одним розчерком.

> Володіна обіцянка. Знищення армії. Виконана.

В крісло міністра війни всаджено Порша. Правильного соціаліста.

Симон — неправильний.

За два тижні Порш добив все, що дихало.

Крах всього.

Де знайти сили, щоб піднятися?

> ПРИМІТКА. Після звільнення С.Петлюри влада, маючи війну з росією, пішла шляхом скорочення збр. сил. Були знищені формування, започатковані С.Петлюрою. Міністром став М.Порш, некомпетентний, проте лояльний до В.Винниченка.

II. SACRATISSIMI CORDIS (Симон)

Київ,

Січень 1918

Він не шукав розради.

Ні в алкоголі, ні в речовинах.

Ні в тілі — в жіночому, в чоловічому.

В усьому, що вигадане

для забуття.

Колись пробував.

Не допомогло.

Розібрав себе до решти.

Зараз — просто йде.

Симон не був уніатом: хрещений в православ’ї.

Він не вірив у церкву.

Російську.

Облуда.

А іншої не було.

В Бога вірив. Завжди.

Тільки в Бога.

Не в структуру.

Йшов туди, де ніхто не зрадить.

Маленька, дерев'яна. Тридільна.

Одна баня з хрестом. Без золота.

Церква Святого Серця Христового.

Між людей — просто Галицька.

Уніатська.

Перша в Києві.

З села в Карпатах.

Розібрана і знову складена.

Симон її задумав. Обрав місце.

Приніс першу колоду.

Ставив власноруч, натер долоні.

Євген Коновалець — допомагав, домовлявся, шукав майстрів.

Керував.

Благословив митрополит Шептицький, Симон знав його з 1904 року.

Не просто святиня — жест.

Що віра — не кайдани.

Поруч — касарні Євгена.

Десять хвилин ходи.

Своє.

Коли він прийшов — не питали,

ким хрещений, якою мовою молиться.

Чи був у владі, чи впав.

Просто став на коліна.

І три доби не вставав.

Ночував у келії.

Пив тільки воду. Не спав. Не говорив.

Тримав при собі зім’яті копії.

Свої плани. Свої армії. Своїх дітей.

Вирізаних.

Туди, нагору. Просив:

> "Дай силу. Ще раз. Щоб не мститися. Щоб зібрати."

Потім вийшов.

Очі червоні. Сорочка м’ята.

Обличчя обпечене, як після хвороби.

Вистояв.

Не ніс хрест.

Був готовий тесати новий.

Зібрався.

Симон створить власне військо.

> ПРИМІТКА. Храм достояв до 1935. Знесли совіти. На місці врізали партком, в якому потім було посольство США. Суч. адреса: Київ, вул. Винниченка, 10.

III. ПОДАННЯ (Симон)

Центральна Рада. Київ, вул. Володимирська.

7 січня 1918

Треба діяти. Часу обмаль.

Червоні вже засіли в Харкові.

ПЄРВАЯ СТОЛІЦА ІХНЯЯ.

“Дітей” вбито — Симон створить нових.

Зараз це називається добробат.

Тоді - Бойовий Кіш.

Але ж. Не можна. Самовольно. Колишньому міністру. Своє військо. Загроза узурпації.

Диктатура, прости Господи.

Треба бути в межах закону.

Симоне, треба кланятись.

Ось. Подання.

Грушевському. І Володі, голові уряду.

> "Прошу дозволу на формування бойового коша Слобідської України. Особовий склад — до 3 000. Зброя: наявна, трофейна, позабюджетна. Командир — С. Петлюра."

Підпис. Дата.

******

Канцелярія.

Порожньо. Клерк — як школяр, окуляри, тремтячі руки.

> Ви вже не міністр…

> Має бути розгляд. Комісія.

> Це не передбачено…

Симон: “Поставте штамп”

> Не дозволено.

Грушевський: новий том. “Занепад Гетьманщини”. Як завжди.

Значить — до Володі.

******

Кабінет Голови Уряду. Хрещатик.

Секретар: “Він зайнятий”.

Я навіть здогадуюсь, чим.

Маю ключ.

Заходжу.

Стіл. Збоку.

Володя. Штані. Поштовхи.

Підбори на плечах.

Важкі подихи.

Дійсно, зайнятий.

Твій останній шанс змарновано.

Симоне, дій.

Сам собі влада.

> МОНОГРАФІЯ. Пропозицію С. Петлюри організувати кіш чисельністю 3 тис. осіб слухали на засіданні Ради Народних Міністрів, де ухвалено «доручити дати відповідь». Ніякої відповіді надано не було.

IV. GENERAL P.

Центральна Рада. Київ, вул. Володимирська.

7 січня 1918

Коридор — сірий, хідник запилений.

Симон — із зім’ятим аркушем. Відмова.

Назустріч — Скоропадський. Тростина, пальто, кашкет без знаків. Лоск посипався.

Павло (спокійно):

— Guten Tag, господин Петлюра.

Симон:

— Генерал Павло. Як день, то судний.

Павло:

— Вы пытались повлиять?

Симон:

— Nichts genützt. Alles im Arsch.

(нім. Даремно. Усе пішло в сраку)

Павло:

— Жаль. Ви були найкращим в этом фарсе. Чертов балаган (зітхає). А этого… вы должны были. Устранить.

Симон:

— Дякую, що забрали моїх. Хоч щось вижило.

Павло (з паузою):

— À propos. Ваш… адвокат… Микола, тепер у нас. Вершит правосудие.

(усміхається)

— Суддя в Лубнах. Каже: втомився чекати.

Симон (стримано):

— Радий за нього.

Павло (холодніше):

— Болбочан в кольце. Полк ще тримається. Але недовго. Man wird ihn bald ausliefern (нім. Його скоро здадуть). Мерсі вашему…

Симон:

— Ще зустрінемося, генерале.

> ПРИМІТКА. Миколу влітку відправили на румунський фронт (підпис голови уряду). В листопаді він повернувся. В Лубни. Став суддею. П. Болбочан, підполковник, тікатиме з червоного оточення в Київ.

V. ГАЙДАМАКИ

Київ, вул. Фундуклеївська (Б. Хмельницького, 11).

будівля Колегії Ґалаґана.

Січень 1918

По Києву торбою котилася чутка — гайдамаки Петлюри не бояться ні кулі, ані холоду.

Залізна дисципліна, жорстка вірність.

Записувалися ті, кому набридло сидіти без діла: українізовані частини, вільні козаки, самотні офіцери.

По місту ширилися листівки, агітки — «Гайдамака боронить народ», «До зброї, сину України!». Заклики були прості: або ти з нами — або лежиш під ногами. Слогани вигадував Симон.

Кожен новачок проходив своєрідний обряд:

– Хто ти за вірою?

– За національністю?

– Чи визнаєш самостійну Україну?

А далі — підпис під 10 заповідями.

Перша — боротися до кінця.

Остання — зрадника карати смертю.

Гайдамака — це вибір. Назавжди.

>>Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали,

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

Благослови, — кажуть, — батьку,

Поки маєм силу.

>>(Т. Шевченко, “Гайдамаки”)<<

> МОНОГРАФІЯ: Гайдамацький кіш Слоб. Укр. — військ.підрозділ, сформ. в Києві С. Петлюрою для звільнення Слобожанщини від більшовиків. Штаб: у приміщ. Колегії Ґалаґана. Команд. С. Петлюра, нач. штабу О. Удовиченко. Склад: 2 курені (чорних і червоних гайдамаків), кінна сотня, гарматний дивізіон.

VI. ЛИСТ СИМОНУ (Володя)

Київ, Пушкінська

Січень 1918.

Ось тобі по-дорослому.

Я одразу зрозумів: це ти. Роза б не докумекала. Ти нашептав: здай аналіз. І про той мій давній сифіліс — теж ти. Вона транслювала. Два тижні целібату. Сміхом давишся? Та обісцятися. Інші були. А за тобою — не вилизую. Святий Симон.

Я тобі відправив довідку. По-людськи. Але скажи це сам — ти навіть листа не відкрив. Я це знаю. У тебе завжди так. Ти чуєш те, що хочеш.

Добре. Я скажу. Ти хотів підпис — ти міг прийти й поговорити. Як людина до людини. Але ні — ти влаштував шоу з кинджалами. Нащо? Я все підписав, коли побачив очі. Сірі. Справжні. Ти ж міг просто сказати. Навіщо все це, балерино?

Я все бачив. У тебе стояв. Відчув. І так — ти дійсно мене не тримав.

Ти завжди тікаєш. Навіть під таблетками. Я бачу коли ти під чимось. Навіть якщо сам ішов на це, тікаєш.

Після підпису. Твій пояс. Було видно. Ти був ще здатен. Що з тобою не так?

Яка, в біса, Пампушка? Хто з нас вона? Я, якого ти прийшов використати, щоб вибити підпис? Чи ти, який потік очима, коли мав бути в ролі?

Ти ж переконав себе, що нічого не було. Штани — на місці. Пальці — чисті. Як твоя совість.

Кажеш собі: “я зробив все, що міг, так? А Володя мене вже не чує”. Так? Сам хоч в це віриш?

Навіть не смішно.

І про жінок. Що мені робити, а? Скажи. Мені треба. Щодня. Постійно. Мені тридцять сім. Це нормально. Я не хворий.

Роза — “Мадам Винниченко”. Навіщо? Що ти хотів від неї? Навіщо тягав її по Києву, ще й ту коку зацукровану підсунув? Щоб що? У туалеті “Семадені” взяти?

C’est pas ton style. Tu veux jamais vraiment niquer personne. (фр. Це не твій стиль. Ти ж нікого по-справжньому не хочеш тр*хати.)

Ні, вона б віддалася. Тобі це навіщо? Мені щось довести? Ревнувати? Кого з вас?

А головне — ти ж себе знаєш. У тебе ж шкіра ніжна. Після цього твого тертя в штанях об мою дупу ти тепер тиждень червоний будеш. Навіщо?

А твоя święta pani Petlura. Уже бачила тебе синього і потертого? Її в ці ігри не вплутуй. Вона вища за тебе, за мене, за всіх нас.

Ти хоч їсиш щось, га? Одні кістки. Стегном об стіл забився тоді, знову трястися будеш.

Думаєш, я не бачив тебе після таких [закреслено]? Швендяєш потім містом після [закреслено]. Видно. Пригоди шевальє де Полтава.

Скільки часу — все обставити, щоб ніхто не здогадався, ubi seris semen gratiae tuae? (лат. Де ти сієш насіння своєї благодаті)

Ти ж як облуплений. Мучишся? Вже не виходить [закреслено] коли хочеться. Бо впізнають. Твою пику кожен собака в Києві бачив з газет.

Сховаєшся? В церкві? Не зупиняйся. Розкажи своєму богу все. Як брешеш собі про тринадцять років. Як забув усе до того.

А ще ці твої чотки. З хрестом. Що ти хочеш довести? Що не боїшся свого бога? У нього для таких, як ти, місця нема.

І ще. Все, що сталося — це тільки тому, що я хотів. Твого натиску недостатньо, щоб мене навіть зі стільця зрушити. Я сам. Підписав сам. Подумав, що ти можеш бути нормальним. Зараз уже сумніваюсь.

Ми з тобою не сходимося в політиці. Але це не означає, що треба таке витворяти.

…Бачу твої очі. Сірі. Зараз. Тут. Ці твої губи. До речі, вони чомусь не худнуть. Як ти це робиш?

Можеш не ховатися. Я сам поїду з міста. Щоб не спокушався. На відміну від тебе, я нікого не шукатиму. Кордебалетом не цікавлюся.

Бувай.

19 років як В.

> ПРИМІТКА.

Лист містить суб'єктивне сприйняття реальності. Може не відповідати існуючому стану речей.

VI. VERA (Правда)

19 років тому

1898 р

S (Симон) 19 років, В (Володя) 18 років.

I. Лист від S до В. (білий канцелярський папір) (почерк з хрестоподібною Т).

Полтава

Пане В.,

Не годиться писати так одразу, не познайомившись, але ж Ви самі винні, так?

Я знайшов вашу анкету, не питайте як. Там: "виключений", "захоплення — живопис", "нестримний характер". Ви ж на екстернаті?

Ви ж художник? Малюєте натуру… оголену?

Тільки не ображайтесь. Це чисто з мистецького інтересу. Ars pura.

Я теж творю. Співаю, кажуть, непогано. Іноді граю в театрі. Шекспіра грав. Трапляється, хочу зникнути. А ще бути собою.

Fiat voluntas tua, sed cum misericordia.

Нехай буде воля твоя — але з милістю.

Якщо напишете — буде добре. Якщо ні — значить, так треба.

Дружба — до гроба.

Donec caelum nos dividat.

Або поки хтось із нас не піде в пекло.

Vale,

P.S.

Пишіть в Полтаву на головну станцію.

***********

II. Лист від В. до S (аркуш із зошиту)

Златопіль (Зараз частина Новомиргорода, Кіровоградської обл.)

Я не дивуюся. Мене важко здивувати — я в таких місцях бував, що людські слова вже не страшні.

Ваша фраза про "бути собою" — я не знаю, хто це такий, той "собі".

Вчуся не трощити все, коли злюсь. Не ламати олівці, коли не виходить.

Малюю з уяви, іноді олією. Колись поїду у Францію і стану імпресіоністом. Батько каже, художники всі збоченці.

Оголену натуру не малюю.

Дівчину бачив. Одну. У бібліотеці.

Синьоока. Біленька. З губами такими. Хотів їх намалювати. Просила туш. Я дав. А потім ще пів дня не міг нічого писати — руки тремтіли.

Нічого ближчого не було.

Губи я з того часу малюю найдовше.

Не знаю чому. Виходить не завжди.

Чи буде з мене художник?

Я нездара.

Все одно ніхто не бачить.

Нікому не треба моя мазня.

Малюнки спалюю. Бо куди їх?

З мене нічого не вийде.

Готуюся здавати на атестат зрілості. Тоді мене відправлять в Київ. Юристом вчитися.

Ваша відвертість дивна. Але все одно.

В.

Ще. Я іноді пишу.

Вірші.

************

> ПРИМІТКА. В моменті Симон семінарист, Володя виключений з одної гімназії і переведений в іншу - останній рік, екстернат.

> В.ВИННИЧЕНКО, спогади: «Простоюю з квачиками й палітрою перед якоюсь своєю нікчемною мазаниною годин по п’ять-шість і не можу одірватись. Пристрасть, захоплення до цілковитого безрозсудства!»

> ПРИМІТКА. У 1929 році в Парижі він засновує артистичну секцію, організує художні виставки, до кінця життя багато малює в імпресіоністичній манері. В тому числі в Мужені, Франція, де сусідом В. Винниченка був інший художник, П. Пікассо.

*квачики — грубі, часто саморобні пензлі.

## #22. Крути

I. BROTHERS IN ARMS [СИМОН]

Київ, січень 1918. Штаб Гайдамацького коша. Фундуклеївська, 11

колегія Ґалаґана.

Зараз: музей літератури.

Живу в штабі гайдамаків. Канапа. Тумба. Чайник. Працює все. Крім спини. Хоче капітулювати. Не дозволяю.

Я — телефонізований. Погрожую в трубку. Не всі, але слухають.

Оля з Лесею поїхали. Сам відправив.

Не попрощався. Бачу її уві сні. Kurwa mać.

Ще хочу. Заміни не шукав.

Марека, кота, Лесі не віддав. Він вільний чоловік. З хвостом. Гуляє, де хоче, з ким хоче. Ще й годують.

Синці зажили. Ремінь тужче. Волосся — воском. Револьвер на поясі — без потреби.

Скоропадський пішов слідом за мною. Ми з ним — поза владою.

Уряд є. Бюджетує. Прийоми.

Воювати нема кому.

Крім мене.

---

Пам’ятаю кожен день.

30 грудня — Москва оголошує війну.

5 січня — наступ.

11 — падає Катеринослав.

15 — Олександрівськ [*Запоріжжя]

19 — Полтава. Рідна.

Гидота лізе з обох боків:

із Гомеля на Бахмач — щоби відрізати Київ зі сходу.

І з заходу — через Шепетівку.

Муравйов пише, що виріже всіх.

Я вірю. Знаю цих нелюдів. Виріже.

А від нас — хто?

Юнкера. Старшини. Офіцери, які відчули себе українцями. Нас замало. Але ми є.

Ми, гайдамаки, не зупинили їх.

Але й не дали пройти одразу.

Ми псували рейки і колію. За нами Київ.

---

Мене звільнили. Армію вимели.

Комедія абсурду. Порш — кабінетний папуга.

Чатували тиждень.

Люди зневірилися. Розбіглися.

На восьмий день уряд вихаркав: Створити військо. З резервами. На вчора.

Армія від закону не народилася.

Дивно, егеж?

Я довго сміявся.

Мій хлопчик, секретар, затремтів: Петлюра поїхав дахом.

А я побачив усе. Про уряд. І про … голову.

---

В двох кварталах. Зовсім поруч.

Володя.

Справжній соціаліст. З покоївками.

Срібло, кришталь, pâté de foie gras (гусяча печінка).

Вляпується в історію. Пише буквички.

Чи бачить, геній, що hostis ad portas?

(лат. ворог біля воріт).

Отримав його лист. Знову істерики. Все навколо нього. Сплутав свою дупу з Україною.

Не цікаво.

******

Фронт сипався. Симон ні.

Зібрав добровольців у бойову одиницю.

Найефективнішу.

Про неї потім напишуть.

Бився за час.

Щоб Київ мав ще день. І ще один.

Щоб тримати фронт, не обов'язково мати погони.

II. LIAR'S CHAIR

[Київ, кінець січня 1918. Ц. Рада.

Кабінет М. Грушевського]

У професора навіть під канонадою— порядок. Козаччина і гетьманщина рядочками. Чай в склянках. Мед в слоїку. Мармурова попільничка.

Двоє сидять. Сутінки.

ГРУШЕВСЬКИЙ:

— Кажу тобі.

Перед засіданням він вичісувався. Новий парфюм. Краватка.

Запонки бронзові. Вийшов до газетярів: визволитель нації.

Та він би радше всрався, ніж визнав, що все життя чхав на ту самостійну Україну.

(Тріщить кріслом. Говорить жорстко.)

— Я й то не був за незалежність. Хоч не брешу. Через це з Франком ворогом став, ми ж жили через паркан, а не розмовляли. Іван тобі казав, не відмахуйся.

А Володя…

Виперся на сцену.

22 січня я зачитав текст. Про незалежність.Ти знаєш мене. Ворог підступає. Я такого не боюся.

«Однині УНР стає самостійною…» — пам’ятаєш. Ти ж читав. Опублікували. Універсал. Четвертий.

А потім цей виходить і патякає: "вже давно визрівало", "уряд мав це зробити", "все було заплановано", він, бачте, чекав, коли народ дійде.

А сам, каже: все обдумав, прийняв рішення, давно готовий. Володя — був готовий! Уявляєш?

Та не регочи так голосно. Я теж. Сміявся.

Розумієш, яка підлість?

Він! Чекав!

Фронт в диму, а він «споглядає момент».

Як хробак в сливі — гриз, чекав, коли б вилізти до світла.

(Затискає кулак. Мовчить кілька секунд.)

— А 27-го? Тільки-но більшовики підійшли — вшився.

Секретарка передала.

«Прошу вважати мій кабінет у відставці».

І зник. З чистим серцем. Втік не я. А соромно мені. Ти бачиш.

(Голос хрипне.)

— Я проводив засідання.

Нас було троє. Я, писар і Голубович.

Гармата бухкає. Вікна стогнуть. А я тримаю порядок денний.

Бо ми в Раді. Я повинен бути тут. Я професор історії. Мені 51. Я не революціонер.

Пам'ятаєш, це ти нас звів. Тоді, в 1905. В опері. Я його взяв в Раду. Жінка його, мою доню врятувала.

Чим він переймався у війну? Цивільними шлюбами. Каже, люди мають право на щастя. Йолоп. Люди повинні вижити спершу. Так я і сказав.

А сьогодні він — хто?

ГОЛОВА УРЯДУ-УТІКАЧ.

(Дихає глибоко)

— І найгірше…

У кожній книжці буде: "Винниченко проголосив незалежність".

Якщо я доживу — особисто виправлю. Як ні — ти виправиш.

(Дивиться прямо в очі.)

— Ти тоді де був?

СИМОН:

(вправляє окуляри):

На Арсеналі.

З кулеметом.

> МОНОГРАФІЯ. М. Грушевський наполягав на негайній незалежності. Увійшов в конфлікт з урядом і С. Єфремовим. Всі тягли і не наважувалися.

> МОНОГРАФІЯ. Заява про відставку В. Винниченка збіглася в часі з початком більшовицького заколоту на Арсеналі.

> В. ВИННИЧЕНКО “Відродження нації”

З ким та війна розпочалася? Формально з Росією, з Совітами. Але в суті з нашими народніми масами. Я не хотів воювати з власним народом.

> ПРИМІТКА. Текстів 4 універсалу було три, в. т.ч. від В.Винниченка. Прийняли — Грушевського. За — 39 з 49. Перші три універсали були від В. Винниченка.

III. STAIRWAY TO HEAVEN [КРУТИ]

Орда. Червоне кодло, зібране з матросів, солдатів, злодіїв і просто зрадників зі своїх. Росія сипала на нашу землю ненависть, кров і вогонь.

17 січня 1918 року червоні взяли Бахмач. Але українці — зморені, голодні, відбили. Відігнали аж до Сновська. Виграли кілька днів.

27-го полізли знову. Через Суми, Конотоп. Різали, ґвалтували. Навіть малих. І головний удар — знову на Бахмач.

Україна стояла з дірками в фронті. Голова уряду ворогів не бачив. Треба було затикати пролом.

І тоді хтось вирішив послати дітей.

Не Петлюра. Без повноважень. Рішення було кабінетне. У тиші. Чистими пальцями. Золотим пером: "Відправити на фронт".

Під Крути вислали чотири сотні юнаків із Першої військової школи. Ці хоч якось, навчені стріляти. А ще — студентів і навіть гімназистів випускних класів. Сто двадцять хлопців. Без вусів. Від дошки з крейдою. Ще не жили. Щоб стримати більшовицьку наволоч.

29 січня — мороз, сніг, станція Крути. Проти них — озброєна червона погань. Наші кажуть, тисяча. Росіяни — шістсот. Не суть. Їх було більше. І вони були без жалю.

Почався бій. У хлопців — 16 кулеметів. Гармата. Окопи, вириті вночі. Хтось вмер від обмороження. Навіть без пострілів.

До кінця дня станція трималася.

Коли червоні прорвались, українці відступили.

Загинуло понад п’ятдесят. Допитували і стратили. Катували. Щоб інші боялися. Якщо ви собі щось уявили — множте на 10. І вирізані зірки на спині.

Того ж дня — на станцію Бобрик прибув С. Петлюра з Гайдамацьким Кошем. З ним Червоні гайдамаки, кіннота, артилерія. Армія. На фронт їх не перекинути.

Не тому, що не хотіли. Ті, що послали дітей, не знали, коли й звідки прийде війна. Думали, з Полтави. Там і були основні сили.

Гайдамаки ще тримали лінію — два дні. 30 січня вирішили: тягти не можна. У Києві утирки на “Арсеналі”. Столиця горіла. Треба рятувати державу зсередини.

Січовики лишили прикриття. Решта — до Києва.

У ніч на 2 лютого вісім ешелонів українських військ відступили до Броварів. У червоних вирішили: втеча. Насправді — маневр. Зберегти Київ.

Петлюра не посилав юнкерів.

Не був у Києві. Не ухвалював наказу. Він прибув пізно, раніше не міг.

Перехопив те, що лишилось. Повів туди, де горіло. На столицю.

Крути — не поразка. Надлом.

Досі кривавить.

—--

А потім — ніч. В Дарниці. На підступі до Києва.

Штаб-вагон. Симон за паперами. Хтось поклав папір і вийшов.

Список полеглих. З характеристиками.

Двадцять вісім прізвищ. З описом. Це лише ті, чиї тіла знайшли.

Один був записаний:

> “невідомий студент, черевики з латкою, у кишені — образок”.

Читав по одному. Повільно.:

— Не я їх послав... Не я...

А потім — подумки — інше:

> Але ж знав. Фронт латають дітьми. І... що? Їхав. Планував.

Ковальчук Андрій. 17 років. Гімназист.

— Симоне Васильовичу, а ви знали Франка? — запитав він Симона тоді, після виступу. Актова зала. Перша київська гімназія.

Тоненький, з пальта трохи виріс, темне жорстке волосся, і очі — чорні, як у…ладно. Тільки чисті.

— Так, — відповів Симон. —Без "Васильовича", Так.

— А правда, він співав під час арештів?

Симон усміхнувся. Правда.

Хлопець помовчав, затримав погляд.

Потім зітхнув і додав:

— Приходьте до нас на випуск. У червні. У нас вистави. Франка зіграємо. Тільки не забудьте мене!

І Симон — що дивно — кивнув. Нікому не обіцяв. Ніколи. А тут:

— Прийду.

Тепер він рядок в списку.

Ковальчук Андрій. 17 років.

Залишки гімназичної форми. Тіло понівечене. Без очей. Кульові. Численні.

Не буде випуску.

Не буде питання про Франка.

Не буде нічого.

Навіки сімнадцять.

Симон так само тягся. До Миколи.

Збулося. Виріс.

Андрія — не буде. Ніколи.

Він тільки подивився. Запитав. Запросив.

І зник.

Майбутнє. Без очей. З кульовими.

> “Ці хлопці — як я. Тоді. Без багна. Без цинізму. Без брехні. Справжні.”

В роті — гіркий метал. Лоб гарячий.

Очі пересохли. Кашель душить.

> “Я живу. Вони — ні. Їх віддали смерті. Бо не було кого.”

Вийшов надвір. На сніг. Щоб остигнути. Вітер по щоках, сніг за каптур.

Чорне димне небо — без зірок.

> “Не я їх послав. Але це моя країна. Значить, і мій гріх.”

Хтось ішов повз.

— Пане отамане... що з вами?

> Вмерла частина мене.

> ПРИМІТКИ

1. 16-річний Григорій Піпський, перед розстрілом заспівав гімн України, спів підхопили інші, після цього пролунали постріли. (Це не можна ані спростувати, ані підтвердити).

2. За рішенням Ц. Ради, 19 березня 1918р. тіла урочисто поховали на Аскольдовій могилі. Були всі. Грушевський читав промову.

3. 29 січня 2007р, коли В. Ющенко підписав Указ «Про вшанування пам’яті Крут».

4. П.Тичина в березні 1918р. написав вірш. Був на похованні. Все життя приховував зв'язок з УНР.

>На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

IV. MAMA SAID (ПОЛТАВА) [СИМОН]

Штаб-вагон. Папери. Дим. Кавник. Холодний.

Симон написав листа:

> Василю. Забери маму. І Степана.

Ти її знаєш. Переконай. Якщо ні — хоча б хлопця.

Василь — товариш по семінарії, вони жартували: двоє, малих білявих вічно голодних бурсачки. Тепер — член Центральної Ради. Людина, якій можна довірити цінне.

Він відповів. Але мати відмовилася:

> — Мене тут поховають, синку. Я нікуди не поїду.

Емоцій вже не було.

Симон не перечив.

Василь привіз. Степана, племінника. Дев’ятнадцять. Уже офіцер. Служив у тому форту, де колись тримали Шевченка.

Симон зустрів мовчки. Подивився. Чубчик. Ще кругле обличчя. Передав дядькові срібний хрестик (від бабусі Олі).

— У нас у родині дивна історія, — сказав. — Якщо хлопець іде в семінарію, як я, потім керує військом.

Степан сміється:

— А я офіцер.

— Отож. Керуватимеш рясами. Серйозно. Поки що я тебе забираю. Ти ж в сідлі гарно. В кінний полк запишемо.

Маріанна, мама Степана, лишилася в Полтаві при матері. Не вмовив.

> Все, що я мав, — вже без мене.

Серце зосталося в Полтаві.

Степан тут.

Один-єдиний.

Вбережи його, Симоне. Хоча б його. Це майбутнє.

> ПРИМІТКИ:

1. Василь Королів-Старий. Політик, дипломат, журналіст, член ЦР, письменник. Один із творців укр. дитячої літ. в діаспорі. Його казки входять до шкільної програми.

2. Степан Скрипник (1898–1993) — племінник С. Петлюри. У 1989 р. патріарх відродженої Укр. автокефальної правосл. церкви під іменем Мстислав, 1990 р. інтронізований в Києві.

Вернувся в рідну хату в Полтаві. Кравчук до журналістів племінника Петлюри не випустив. Навіть попри шапку патріарха.

Далі Кравчук позбавив УАПЦ держ. реєстрації.

2018 УАПЦ стала частиною об'єднаної ПЦУ.

Від авт.

Батько Симона помер ще 1908. Всіх родичів, які після 1920 р. лишилися в місті — по одному знищать. Не одразу. Протягом років. Але всіх.

V. ROMEO [МАЛЮНОК]

(Володя, 18р.)

Лист від В до S

1898 р. Херсонська губернія, Єлисаветградський повіт

S.,

Мене цього літа випхали, щоб не монявся, "на сезонні роботи" в маєток. "Щоб знав, нездара, як гроші дістаються".

То ношу цебра, чищу стайні, сплю на сіні з якоюсь кицькою. Певно в блохах. Годую її. Ділюся харчем.

"Побачиш, нащо чоловіку руки", — каже батько.

Матері байдуже. У неї заїжджий двір з трактиром. Я остання і зайва її дитина. Старші її — мені зведені. Від попередніх.

Ти писав про досвід. Для художника.

Груня — наймичка у господарів. Старша на рік, уже з чоловіком. Тіло її пахне курником. Волосся — з листочком, застрягло. Губи як сметана. М’які. Вже знаю. Приніс їй цебро — мити руки. Вона схилилася над ночвами, по лікті в тісті. Сказала:

— Вмер чи що? Давай вже.

Я став.

І поцілував. Не відійшла. Навпаки — трохи подалася. Певно, була б не проти і далі. Але її покликали. Крикнула "Я зараз!", обтрусилася від борошна і зникла.

Я лишився.

Там було темно. Все в пилюці.

Я стояв там, спітнілий, з дерев'яним серцем. І… зробив це. Не як завжди. Думав в цей час.

Не про Груню.

Про тебе. Не питай.

Просто уявив. Те, як ти про себе писав. Це було дивно. Як айва — волохата, тверда, потім солодка, а в семенах отруйний слиз. У нас тут росте.

Повернувся. Взяв грифель і зобразив себе. З пам’яті. Люстра в мене нема.

Не знаю, чи я вийшов. Може, ти скажеш?

Відправлю. Якщо насмілюсь.

Хоча…

Ми ж граємо, правда?

Ти ведеш — я ловлю.

Подивимось, хто перший зламається.

Я — малюнок. Тепер ти.

Матеріальне. Ти ж граєш на сцені? Сам вибери. Хай пахне сценою. Буде твоїм.

Я знатиму, що ти справді читав.

P.S.

Руки витер об запилені фіранки.

Напиши, що в тебе.

В.

> ПРИМІТКА. Айва в кінці 19ст. вже була поширена на півдні. Вона в семенах містить токсичний для їжі слиз, але його використовують в косметології.

VI. JULIET [СЕМЧИК]

Лютий 1895

Полтава, Родинна садиба Петлюр

Семену 15 р.

Перший курс семінарії.

Зимове надвечір'я. В хаті тепло. З печі пахне качанкою з маслом. В підвішених ночвах люлька з немовлям. Всі діти, крім старших, по кутках. Тепло.

Зарипіла хвіртка. Це дядько Устим (в сані Сильвестр).

(*Завідувач церковною освітою Київської і Полтавської губерній)

Семко на краю лавки. У грубці потріскувало, дим тяг чорносливом. Скучив. У семінарії нечасто пускають додому.

— Ну то як же нам бути, — сказав дядько Устим. Сидів навпроти. Зморився, їхав з Києва. Привіз праніки.

Семко мовчав. Дядько прибув його образумити.

— Вбий собі в голову, — сказав той трохи тихіше, — це не забавка. Вся семінарія чекає. Як вийде — пайка буде краща. Ти ж сам казав: годують, як курчат. Худі всі, як трясця.

Семко зітхнув. Тамтешня каша була прозора. Panem et aquam… На хлібі і воді довго не витягнеш.

— Чому я? — прошепотів він.

— Іди глянь в люстро. Сам побачиш. І голос ще підходящий.

— Але я ж ...

— Ти ж сам казав, що хочеш стояти над усіма, — сказав дядько спокійно. — Давай. Джульєтта — головна роль. Твоя. Возвисишся серед всіх. На спасеніе души своєя.

Семен кудись подівся на мить. Дядько глянув у бік, туди, де шурхотіла голкою Оля, племінниця, мати Семена. Вона щось латала, нервово, не здіймаючи очей.

— Олю, — тихо мовив він, — Ми з тобою обоє знаємо. Це дитя не таке, як решта твоїх. Йому Бог дав за двох.

Оля кивнула. Все бачила.

Малий вернувся.

— Ромео вже знайшли, — додав дядько. — Ректор ваш казав. Але без тебе нічого не вийде. Ти зможеш.

Семко підвів очі. В кімнаті стало тихо-тихо.

— Вони ж сміятимуться.

— Ні. Убояться. Відрахують кожного, хто посміє. Я влаштую їм кару небесну.

Семко ковтнув. Слова затікали в вени.

— Ну... а костюм…

— У вінчальній сукні гратимеш, — мовив дядько. — Уже є. З мереживом. Вшили. Затягнеш корсет тужче. Перука є. По справжньому.

Семко кивнув. Один раз. Дуже повільно.

Різко підвівся й вийшов. В сінах було темно. Тріснув рукою по стіні. Виступила кров. Ще раз. І ще.

Завтра перша репетиція.

******

Семінарія. Актова зала.

Перша репетиція

Семчик у центрі, як завжди. Кирик, проте головний. Лівиця зав'язана. У правиці книжка. Текст він знає. Для іншого.

— Починай, малявка. — хмикнув Петро, поправляючи каптур на плащі, перелицьованому з підрясника.

Семчик повернувся. Ромео недороблений.

— Ще слово — сам будеш дівкою.

Вдихнув. В горлі щось здибилося.

— «Мій ніжний... мій...»

Усі хлопці старші. Семен найменший. Першачок. Не сміються. Ніби хтось роти позашивав.

На мить затримався й пішов по тексту чітко, іншим голосом, іншої тональності:

— «Мій ніжний Ромео. О, якби ти не був Монтеккі! Або, якби ти не був ним, — будь ким-небудь іншим!»

Звучало. Семчик зміг. Голос зсередини. Наче говорив хтось інший.

Ромео не петрав в акторстві.

— Виварка без ручок!— кричав дядько з темряви зали. — Іще раз. Петро. Де пристрасть, дурна макітра?

(Діти цілували книжки замість один одного.)

Сукня висіла десь на цвяшку в гримерці. Він одразу сказав: «На репетиціях — ні». Почули всі. Як він піде, усе посиплеться.

Репетирували в сподниках і сорочці. Перука в шухляді. Петро цілував книгу. Замість Семчика.

— Петро. Дурне теля! — голос дядька збивався на крик — Ти хворий чи нездатний? Кохай її. Трясця! Чи мені показати? Ти въ послушаніе, чи ні?

Вистава вмирала.

Коханням не пахло.

Семен стояв при стіні.

Не вмів цілуватися. Ще ніколи.

Джульєтта не могла бути першою.

Але стала.

Семчик заплющив очі.

Побачив маму. Як вона стоїть над ним, хворим, уночі. Гладить волосся. Шепоче: «Мій янгелик…»

Перший крок. Замість книги. Потягся до Петра. Вийшло. Поцілунок. В губи. Петро підіграв. Одоробло безруке.

— «Але якщо ти поклянешся бути моїм коханим, я перестану бути Капулетті…»

Голос тріснув, але вирівнявся.

Всі мовчали.

Як стояти над прірвою. І не падати.

Дядько був задоволений.

******

День виступу. Гримерка. Семчик.

Усе свербіло. Хотілось вирватися. З пудри, з панчіх, з себе.

Біла сукня. В церкву. Важке мереживо. Перли по корсажу і рукавах. Талія затягнута. Чортів хвіст волочиться. Сироти спиною. Знизу сподники. Черевичок його розміру нема. Тільки панчохи.

— Ще трішки, — прошепотів Петро, заглибивши пальці в грим — Терпи. Ти герой.

— Мене нудить.

Не їв з учора. Тільки вода. Якби жував — виблював би усе.

Петро щось казав — про ректорську ложу і гостей. Та Семен не чув. Тільки відчуття: шорстка тканина, задушливе намисто, в'язка пудра, довга перука кучерями, зудить і давить. Шкіра зникає від гриму і помади.

Роздивився себе в люстро. Там щось інше. Не він.

Треба. Значить зробить. Все. Крапка. Зіграє. А потім — скинути. Здерти. Змити. Забути.

******

Свічки на стінах. Зала мов чорна яма. Йти слизько.

— Семчику. Твій вихід.

Ступає. Сукня чіпляється. В панчохах дрижить. Вже почалося.

---

Репліки. Сам не чує. Ректор з кимось у півтемній ложі. Трохи подається вперед. Хлопці витріщились. Усі мовчать. Головне — не зірватися.

Сцена. З цілунками.

Вже було. Нічого страшного.

Семчик грає:

> — Я вже цілую... А як ще не поцілувала, то тепер поцілую…

Щось не те.

Петро стоїть, мов баняк.

Він не може.

Джульєтта в сукні.

В панталонах і сорочці міг.

Зараз ні.

Очі в підлогу. Бурмоче:

— Не треба…

Це ж не по Шекспіру.

Як діяти?

Тиша, як у труні.

Семчику, ти сам.

І тоді — виринає з темряви, не Джульєтта — вогонь і пристрасть:

> Спускай завісу темну, ніч кохання,

щоб око не змигнуло, як Ромео,

небачений, прийшов у ці обійми.

> Коханці таїнства любовні чинять

при світлі власної краси. Коли ж

любов сліпа — їй личить ніч.

Ректор затамував подих.

Петро біліє.

Не Ромео. Не витримує.

Обісрався. Слабак.

А Семчик веде — вже не роль, а себе.

Очі змінилися з синіх на сірі.

> — Я цілую тепер… востаннє…

Шум у голові. Голод. Ледве стоїть разом з усіма. На біс. Усміхається. Як треба.

Все правильно. Вистояв. Врятував. Буде краща їжа.

Щойно падає завіса, геть з цього пекла. В панчохах, в сукні, у перуці, з помадою. Не бачив ні отців, ні хлопців.

******

Гримерка. Нарешті. Рве двері.

Раптом.

Завмирає.

Дядько Устим, сидить. Дим.

Струшує попіл.

Спокійно. Дивиться.

Семко дихає, як загнаний. Дядько підводиться, тримає його за плече і каже:

— Не перевдягайся.

Більше нічого.

> ПРИМІТКА. С. Петлюра дійсно грав жіночі ролі в театрі під час навчання. Шекспіра в тому числі ставили.

## #23. Демони

I. ХРОНІКА ЗАКОЛОТУ

Бунт в Києві почався 29 січня 1918. Коли в Крутах гинули діти.

Москва постаралася. План, ватажки і завезене бидло — звідтіля. І місцевих зрадників вистачало.

Мета як три копійки: перед входом Муравйова встромити ніж в спину. Щобільше крові — краще.

“Центральная Рада убивает простых рабочих! Враг в Киеве, а не из Москвы!”

По Києву було кілька гнізд. Шулявка. Поділ. Деміївка. Всеволод Петрів зачистив. Утирки ліквідовані.

Лишався “Арсенал”.

Виразка з гноєм.

Московські робітники, склад зброї, “прості робочі”, які чомусь стріляють, як снайпери.

Влада про це знала. Почали чистити.

Не встигли. Свої зрадили. Перейшли до ворога і передали зброю. Шевченківський полк проти держави.

1 лютого прибув Петлюра з гайдамаками і стрільцями Коновальця, додався Болбочан зі своїми. Розв'язка насувалася.

******

Симон ті дні жив у шпиталі.

Як мав час, різав бинти,

тягав поранених на горбу.

Робив уколи, вмів ще з західного фронту. Як треба — сповідав. Біблія в кишені. Але й так пам'ятав.

Хлопці гинули.

Стікали кров’ю.

Вихаркували легені.

Бачили свої нутрощі.

Симон питав себе: а чи Україна варта?

Під залпи гармат. Під снігом.

Під мороком, що не танув і вдень.

Ковтав від болю. Те, що можна.

І те, чого краще не варто.

II. СИМОН І ЄВГЕН

3 лютого 1918.

Будівля другої Київської гімназії.

Бібіковський бульвар, 18 (нині б-р. Т.Шевченка)

Штин в гімназії стояв важкий, як куля в легенях: перемішані бинти, карболка, солодкий морфін, чоловічий піт, гіркий тютюновий дим. Зараз ця будівля слугувала за шпиталь.

З вулиці іноді гупало — артилерія працювала по Липках. Лишався тільки Арсенал.

Високі рами стогнали, що та коханка. Центральна Рада за рогом — половина влади вшилася, але Грушевський і Єфремов зосталися. Володя зник безвісти.

Симон стояв біля вікна попри небезпеку, запалив сірника. Сірий стрілецький однострій, свій посипався вчора. В тонких пальцях лезо для нарізання бинтів. Кривавий колір чоток змішувався з плямами крові на манжеті. Сліди догляду за пораненими.

Євген похилився від втоми на грубій лавці. З дощу та під ринву. Ледве Крути пережили. Тепер тут. Тримати біль, що роз'їдав нутрощі, було нестерпно. Курив і мовчав.

— То на що ти підеш заради мене? — спитав Симон. Дзенькнув нігтем по віконному шклу.

Репліка зависла, як дим.

— Що? — не второпав Євген.

Симон повернувся до нього:

— Гіпотетично. Скажімо, збрехати. Зрадити? Перейти межу? Зробив би?

Євген глянув у підлогу: Якщо це потрібно для України...

— До біса. Якої України. Для мене.

Євген мовчав. Потім хрипко:

— Я вже вбивав за тебе.

Симон наблизився впритул навпроти. Похилив голову. Погляд був спокійний.

Євген підвів очі. Талія. Вперше, коли він побачив Симона, думав, той трісне навпіл. Плечі нормальні чоловічі. Але цей пояс. Хоча це не заважало йому за потреби тягати поранених.

— То ти мене любиш?

— Припини.

— А що ж це тоді, жовніре? Скажи!

Євген мовчав. Потім різко:

— Ну ти дивний.

Вуста розтяглися в широкій посмішці:

— Дивний? Як? — Симон не відвів погляду.

— Ну… іноді стрибаєш між мовами. Всередині фрази.

— І це все?

— Пишеш двома руками. По-різному.

— Всім байдуже. Більше нічого? — вже трохи з усмішкою.

(Тиша ватою набухла всередині кімнати.)

— А де всі хлопці? — раптом підвів Симон.

— У борделі, — коротко відказав легінь.

— А ти? Не з ними. Не з санітаркою?

— Не хочу. Так. — випалив різко Євген. Слова застрягли у віконній рамі.

— А як? Як ти хочеш, Євгене? — прошепотів Симон так близько що вуха Євгена відчули гарячий подих.

Тонкі пальці перед очима крутили блискуче лезо. Хрестик ковзав в такт кожному руху.

Тиша опустилася в кімнаті.

— А ти ж не знаєш. Так? Тобі часу не було.

Євген видихнув. Все так. Навколо самі вояки.

Симон сів навпроти.

— Я колись був, як ти. У двадцять шість. Теж думав, що все — або біле, або чорне. А потім — Франко. За один вечір він вирізав з мене патріотичну наївність, як скальпелем. Пам'ятаєш, як Михайло на парах міг тебе так поглинути, що ти не помічав, як дзвінок минув?

— Так і було, — сказав Євген. — Я в Києві, а не в Зашкові через нього.

— А я ходив до них обох. Грушевський і Франко. Жили через паркан. Вічні вороги. І от вони мене й ліпили, як глину. А тепер — я питаю тебе: як далеко ти підеш заради мене?

Євген підняв очі. Повільно, з викликом:

— Поки це не буде зрадою собі.

Симон усміхнувся м’яко. Як кіт.

— Sicut in praesepio iacuisti, Domine… Як Ти ліг у яслах, Господи, то увійди і в мене. В оце тіло. В цю плоть.

Візьми моє нутро.

Проникни крізь шкіру, і мозки, і спогади, і страх.

Це Іоанн Златоуст, Євгене.

Завтра твоє перше причастя.

(погляд затримується)

І в цю ж мить гупнуло. Брязкіт. Тріск скла. Вибухова хвиля притисла до підлоги. В коридорі закричали.

У двері влетіла їхня найменша санітарка, Оленка. В крові по лікоть, обличчя в попелі.

— Там! Їх посікло! Одного порвало! Хутко!

Вони зірвалися разом.

III. СВЯТИЙ СИМОН

4 лютого 1918, Київ

Завод “Арсенал”

(Ст. метро “Арсенальна”).

Київ не місто. Крик.

День штурму. День хреста.

Три колони наших,

мов три списа в тіло старого міста.

З Микільської (Поділ)

З Олександрівської (Грушевського, Печерськ)

З Московської (Князів Острозьких, Печерськ)

І в центрі всього — не прапор.

Сам-один.

Потерта шинель. Латка на плечі.

Срібний хрестик. Маленький, чорнений, як з дитячого молитовника.

І світлі очі.

Волосся попелом вибивається. Смушкова шапка.

Багровий шлик-хвіст.

Каптур. Світлий. Коло шиї.

Бачив смерть.

> — Гайдамаки, вперед! —

— Отамани, починайте! З Богом! Ще раз!

Голос б’є в серце.

Не слова, а заповіді з Неба.

Поруч вибух — він не ховається.

Падає хтось зі старшин — стає на коліна. Сам перетягує рану. Водою поїть.

Мовить вустами:

>— Тримайся, синку. Ти не дарма тут лежиш.

Відпускає гріхи.

Біля гармат сам.

Біля вбитих сам.

Попереду лав сам.

> — Вперед, гайдамаки! По Арсеналі! Розрахунок!

Єдина його команда.

Всі слухають.

До ночі гніздо з отрутою узяли.

Цехи мов кишки Левіафана. Випатрали.

Повстанці ховались, як пацюки.

Третя ночі, 5 лютого. Зачистка завершена.

Три сотні полонених. Зброя реквізована.

І тут з’являється Він.

Не на коні.

Пішки.

У шинелі, пошитій для осені.

Словом озброєний.

> — Коли хочете їх стріляти — стріляйте мене. Це робітники. Українці. Задурені ворогом. Я того не дозволю. Першою кулею мене.

Мовчання.

Кулемети стишились.

Полонених повели до Лаври. Замкнули.

Бо Він так сказав.

5-те лютого. День.

Київ димить, але вже не кричить.

І Симон іде.

Печерськом.

Небо шлях вказує.

Шинель пливе над мороком.

І хрестик в руці. Стискає.

З краплею крові.

Підходить до Лаври.

Двері самі перед ним прочиняються.

Стає на камінь. На коліна.

Хреститься. Тричі.

Плече поранене.

Сильніший за біль.

> — Господи…

Якщо Ти ще тут…

Прости мені, що не зберіг.

Прийми Україну, що народжується в муках.

Як треба — забери мене.

Але не їх.

Хтось бачив промінь над його головою.

Десь замироточив хрест.

В Празі казали, там де він впав на коліна, лишилися золоті сліди.

Тої ночі народився

Святий Симон.

> ПРИМІТКА.

Ця частина заснована на спогадах і щоденниках.

Жодної вигадки від автора.

Дописувачі спогадів:

В. Шпилинський, підполковник А. Марущенко-Богданівський, генерал В. Сальський, З. Стефанів, П. Феденко, Марина Нестеренко.

IV. АРСЕНАЛ

4 лютого 1918.

Будівля другої Київської гімназії.

Шпиталь.

— Господи, де я?.. — Євген розплющив очі.

Канапа. Шпиталь. Зброя на місці. Сьогодні зачистка.

Прямо над ним голова.

Димом пихає.

Повні вуста в усмішці через усе обличчя. Симон.

— Вставай, жовніре. Всю виставу проспиш.

— Яку?.. — голос хрипів. Не до кінця прокинувся.

— Причастя ж твоє. — сказав і вже не дивився на нього. Був зайнятий.

Рейвах. Нові й старі шинелі. Форми різних частин. Симон підбирав костюм. В зубах та сама цигарка, вже вкорочена, підкурена знову.

— Ось ти де. Моя киця. — сказав майже сам до себе. Стара. Осіння шинель. Потерта. Явно не для лютого і не в сніг.

На ньому вже було тепле — товста сіра кофта і споднє. Але в очі всім кинеться шинель.

— Та давай. Треба твоя допомога. Затягуй мені пасок. Тужче. Я не можу рухатись нормально. Сам не впораюсь.

Євген підвівся. Він спав в формі. Під ногами щось хруснуло — флакон. Порожній.

— Тобі зле?..

Симон зробив затяжку, поглянув:

— Ще трохи — і буде краще.

Підняв руки. Євген затягував пас, обома руками. Він міг охопити це тіло двома долонями.

— Ще. Ще тужче.

І Симон напружився — Євген потягнув, зціпив пряжку.

— Ну що, Попелюшка, нас чекає бал. — кинув Симон і стер цигарку об підлогу. Чоботи були нові.

Вийшли. Сніг, свіже повітря, ще ніч, але світло. З боку Дніпра небо розсікала артилерія.

Вітер різав щоки.

Щось випало з кишені шинелі.

— Чорт. — пробурмотів Симон, нахилився, підняв — шапка. Багряний шлик, срібна китиця.

Натягнув. Пасувала.

Витяг назовні кілька світлих пасм.

Слідом — рукавички. Тонкі, чорні, шкіряні. Не гріли, радше, щоб не бруднити руки.

— Тепер можна. — сказав.

Сіли в авто. Симон кермував. Котились манівцями. Кабіну трусило. Крізь шпарини задувало. Але Євген не відчув морозу.

Вилізло сонце.

Симон. Рукавиці на кермі.

Шапка заїжджає, вправляє правицею.

Цигарка в роті.

Очі скляні, зіниць не видно.

Євген знову: — Що з тобою?.. Не відповів.

******

Микільська (Арсенальна) площа.

Доїхали козячими тропами. Позиція з боку Старої фортеці. Наші там. Стіна з мішків, ящиків, гравію. Дроти. Якесь ганчір'я. Сире. Сіль і кров під ногами. Гільзи. Кулемети і гармата на позиції.

Євген махнув стрільцям. Свої.

Зраділи.

Симона знали всі. Розступалися. Він крокував повільно.

Шинель мов плила по цьому багну з тирси і снігу. Де навчився?

Поранений сидів, зібгавшись біля бруствера. Поряд дві сестрички — у плащах, молоді, зморені. Симон зупинився. Перехрестив хлопця — ліниво, але точно. Підвів очі.

Глянув на одну з дівчат, біляву. Пустив бісиків. Відступив, поманив пальцем. Підійшла. Симон прихопив її за пояс одною рукою. Нахилився до її вуха — щось сказав. Євген не почув. Дівчина почервоніла.

Симон дістав із кишені пряник, простягнув. Взяла.

— Я тебе знайду, дочекайся. — кивнув, уже відходячи, тихо.

І зовсім до себе: “Олюню…”

Далі.

Рух. Двоє тягли полоненого — зв’язаний. Кров. Явно не наш.

— Снайпер, — буркнув стрілець. — Прикидався токарем.

Симон зупинився.

— Яка головна вулиця в Києві?

Той сплюнув:

— Сука хохляцкая, еб@л я твой Киев.

Секунда.

Симон мовчки схопив його за комір, виштовхав на відкриту позицію. Ніхто не зупинив.

— Бачиш, москалику, це він, Київ. — майже лагідно.

Постріл.

Свої ж і поклали.

Симон навіть не озирнувся.

Євген просить не лізти до кулемета. Ризик.

— Геть. Я зроблю це. Ein Engel mit dem Schwert kommt (нім. Янгол з мечем іде).

Стає за кулемет. Відкидає брезент, ловить точку.

Починає. Чітко. Гільзи сиплються. Дим.

Треба, щоб це бачили всі.

Отаман.

Святий.

За кулеметом.

А потім — різко зникає. Донизу.

Євген кидається слідом. Той стоїть біля мішків. Нахилився. Блює.

— Симоне...

— Не дивись. Зараз вийде все. Я їх всіх повбиваю.

Євген мовчить. Симон підводиться. Зіниці нормальні. Райдужки сині. Але сам він зелений.

Очищається.

Все. Назад. На позицію.

V. ПРИЧАСТЯ

5 лютого 1918р.

Біля 3ї години ночі.

Завод “Арсенал”

Бій завершено. Повстання придушене.

Проте деякі ще ховаються в нетрях звіра. Але їх витягнуть.

У приміщенні — дим, гар, тиша.

Симон сидить на ящику з-під набоїв, притулившись до стіни.

Болять ноги.

Болить спина.

— Полонені, — каже хтось. — Близько п’яти сотень. Не місцеві. Хто тямив українську — того відпустили. Ці — ні.

— Хочу старшого, — Симон, тихо.

Заводять ватажка. Молодий. Руки зв’язані спереду. Погляд зухвалий. Цілий, жодної подряпини.

— Хто ти? — питає Симон.

Тиша.

— Я спросил, кто ты, сука?

Москаль посміхається у вуса:

— Через два дня мы будем здесь. С вас, хохлов, шкуру сдерем заживо. Детей сожжем. Баб — по кругу. Киева не будет.

Секунда тиші.

— Євгене. — Голос сипкий. — Заведи його. Nur wir. Und er. (нім. Тільки ми і він).

Сусідня кімната.

Якийсь цех, зачинені двері.

Довгий стіл і поламані стільці.

Тільки троє.

Симон дістає з кишені ніж. І револьвер.

— Это ты хочешь детей жечь и баб по кругу пустить?

Мы тебя отпустим.

Добре.

Но сначала.

Тебя по кругу.

Я перший.

Роздягайся.

Я тобі навіть руки розв’яжу. Стягуй лахи.

Розрізає мотузку.

Проводить лезом по шкірі.

Іншою рукою приціл.

Сідає на стіл, стрибком. З запалом.

Євген весь час з наведеним револьвером.

В обличчі Симона — нічого.

Порожнеча. Дивиться.

Пауза.

Москаль затикається.

Потім тягне з себе штані. Повільно.

Завмирає.

Довга сорочка.

Холодно.

Пара з рота.

Синіє.

— Ты не понял? Все!

Слухається.

Стає голий. Дихає рівно. Тремтить. Прикривається.

— Давай сюди. До стільниці. — Симон вказує пістолетом в руці, куди і як. — Наклоняйся. Руки развел. В стороны. Быстро.

(Євгену)

Кайданки давай.

І хряснув руків'ям по столу. Відлуння розлетілося кімнатою.

Мовчанка.

Євген заклякає. В обличчі напруга до межі.

Він не розуміє, що страшніше: Симон, чи те, що він, Євген на це дивиться.

Симон встає. Повільно. Підходить.

(Близько, прямо над тілом)

Кладе вільну руку на пасок.

Той самий. Що його ранком Євген затягував.

І тихо-тихо. До себе:

— Боже, я мушу…

Зависає над похиленим.

Час зупиняється.

Рука.

Ремінь.

Раптово — клац.

Револьвер у скроню.

Постріл. Тіло падає.

Симон спокійно кладе револьвер. Повертається до Євгена.

— Ти повірив.

Який ти ще малий, жовніре. Вчитись тобі треба.

Підходить до Євгена. Поправляє ґудзик

на його комірі. Дістає з кишені ніж.

Укладає в його долоню.

Закриває.

Натиск.

Розкриває. На долоні — крапля крові.

Відпускає.

— От твоє причастя.

Fac per me opera Tua.

Притягай мене до Себе,

будь зі мною та в мені —

semper, ubique et in aeternum.

(лат. завше, всюди і навіки)

Амінь.

— Яка віра, така й офіра, Євгене. Руку!

Євген простяг долоню. Кров ще набігала. Симон провів пальцем по крові. Витер руку об шинель.

— Поїхали. В шпиталі чекають на нас.

VI. ВІДЛУННЯ

Більшовики зробили з розстрілу “Арсеналу” священну подію.

Знайшли 750 тіл. Збирали по місту.

Оголосили:

вбив їх особисто Петлюра. Прямо тут.

На згадку про це поставили два пам’ятники. Одного було замало.

Обидва простояли під Верховною Радою аж до повномасштабного вторгнення.

До того було “не на часі”.

Достеменно відомо про двадцять страчених ватажків. Засланих і озброєних. Решта — легенда.

Хтось її вигадав.

Більшість у неї повірила.

Гармату виперли на постамент, що лишився від царя.

Колись там стояли Іскра і Кочубей — зрадники Мазепи, які купилися на російські гроші.

Їх прибрали. Натомість гармата, націлена просто на “Арсенал”. Стоїть досі.

А під нею — була табличка:

> “Из этой пушки простые рабочие завода нанесли первый удар по буржуазным мятежникам Центральной Рады.”.

Так, спершу совок оголосив цю гармату пролетарською. І була вона з боку заводу. Стріляла в Петлюру.

Згодом з’ясувалося, що все навпаки.

Це та сама гармата, з якої лупив Симон.

Знайшли компроміс. Гармату переставили. Напис не змінили. Виходило так, що прості токарі гатили по своєму ж рідному заводу.

Але хто шукатиме логіку і читатиме ті таблички.

Площу назвали на честь “героїв Арсеналу”, простых мальчіков з Москви, Рязані і Пітера.

В один із варіантів гімну Києва вписали рядок про кривавого Петлюру.

Історія замкнула коло.

В дитинстві Симон в Полтаві дивився на пам’ятник, що проклинав Мазепу.

З 1919 року пам’ятник в самому центрі Києва почав проклинати його.

Це тривало сто років.

До простріленої арсенальської стіни водили піонерів в красних галстуках.

Щорічно.

Останній раз — у 1991.

Площу переназвали аж після Революції гідності.

Гармата стоїть досі.

У 2019-му змінили напис:

> 22 січня (4 лютого) 1918 року

українськими військовими під

керівництвом Симона Петлюри

та Євгена Коновальця

був придушений підступний

московсько-більшовицький

заколот на заводі «Арсенал»

проти Української Державності.

ГЕРОЯМ СЛАВА!

“Справа здобуття Української

Державності — це справа нації

української, а не якогось класу

чи партії”.

Симон Петлюра

Від вдячних українських військових.

> ПРИМІТКА: жоден із чотирьох актуальних підручників історії України не розповідає про ці події.

Придушення заколоту на “Арсеналі” загнало останній цвях в легенду росіян про “гражданскую войну” і перетворило навіки конфлікт в збройну агресію Росії проти України.

POSTLUDIUM (Постлюдія)

[Володя]

1899, зима

Єлисаветград. (Кропивницький).

Поштове відділення.

Він стоїть сам, у кутку між вікном і лускатою фарбованою лавкою, притискаючи до грудей бандеролю, загорнуту в грубий папір, перев’язану повстяним шпагатом. Сутеніє, з вулиці лізе холод, але в нього гарячі щоки.

Хлопець, років вісімнадцять чи дев’ятнадцять. Пальто. Шапка в кишені. Стрункий, але не кволий. Густе темне волосся стирчить щіткою. Вуса тільки-но пробиваються. Брови різкі, чорні. Очі, як терен у січні, глибокі й блискучі. Повні губи занадто м’які, як для такого погляду.

Він уже знає, від кого.

Розрізає шпагат, папір шурхоче. Всередині — лист і коробка. Витягує конверт, тремтіння в пальцях. Штамп з Полтави. Почерк знайомий, до болю.

Т як хрест.

Розрізає ножем край. Тягне аркуш.

Папір тонкий, майже прозорий. Запах старого пилу і якогось незнайомого парфюму.

******

Милий В.

Ти просив надіслати щось з театру.

Тримай. Corpus meum (лат. тіло моє).

Але не дивись. Не відкривай. Не торкайся.

Спершу — отримай досвід. Стань чоловіком.

Я дочекаюся.

Граємо.

S.

******

Володя стоїть і довго дивиться на підпис.

Потім знову — на коробку.

Не відкриває.

## #24. Кров на снігу

I. КРОВ НА СНІГУ

Глухів. 29 січня 1918 р.

Тіла витягли на сніг. Два гімназійні класи: хлопчики 13 років.

Вивели з класу.

“Одєжда вам не понадобітся”.

В підвал.

“А брати підручники?”.

Засміялися.

Пошкодувати набоїв. Штики. Хто вижив — добивали. Прикладом. Душили. Хтось стік кров'ю з порізаною шиєю.

Витягли на подвір'я. Щоб всі бачили. Приліпили: “ХОРОНИТЬ ЗАПРЕЩЕНО”.

Люди плакали.

Матері божеволіли.

Одного, найменшого, знайшли за льохом. Без одягу. Поклали до всіх.

На сніг. Під сніг.

>ПРИМІТКА. Це правда. Публікація в Віснику УЦР. Арх.д.02.04.18. Дітей страчено. Поховання заборонено. Сліди тортурів: розриви, порізи, удушення.

II. ПОПІЛ

Київ, ніч із 7/8 лютого 1918 р.

Зло готує пекельне входження.

Мастить вхід гарматами.

З Дарниці.

Чорний сніг.

Попіл.

У повітрі. Під ногами. На волоссі.

Люди мовчать. По підвалах. Ховаються. Тремтять.

Гармата.

Гармата.

Ще.

Глухо.

Металевий присмак на зубах.

Київ цей біль не витримує.

Підвали по зав'язку. Люди лежать, сидять, дихають вогкістю.

Піт. Паніка. Шепіт. Хтось уже не встає.

В одного — серце.

В іншого — кров з вух.

Щурі по людях. Каналізація вимкнена.

Інфекції.

Старі. Діти.

Білі офіцери, внє політікі.

Всі тут.

Ятки і лавки всі зачинені.

Вознесенський узвіз — кладовище. Без поховань. Трупи складені купами.

Щоб швидше, під гармату не втрапити.

Ранок: червоне зло вже в Києві.

> ПРИМІТКА. Під час входження росіян Київ було пережив масовані артобстріли. Безперервні. З Дарниці ядра діставали до Університету, Подолу, Печерську.

ІІІ. ПЕНЕТРАЦІЯ

(21 день Содому)

Київ 9 лютого - 1 березня 1918р.

Тіло Києва розірвали орди. Таргани.

Спершу шум.

Потім запах.

Потім червоні. І все.

“Мешканців не жаліти. Всі винні. Буржуазна наволоч”, — кричав Муравйов вголос і паперами.

Роздягали мертвих. Виймати сережки і зуби. Обісцяли золочені двері.

Стільці в театрах палили на дрова. Книги — для сугрєва.

Спирт в горлянки.

Аптеки вигребли, бо морфін.

Маріїнський палац зробили своєю сценою.

Пекельний вертеп.

Стіни в крові.

Волосся по підлозі.

“Не треба їх одягати. Все одно всі мертві”, — каже матрос. І рве свитку з арештанта.

Ненавиділи однаково. Українців і бєлую ґвардію. Центральну Раду і царя-батюшку.

Тіла всюди. З переламаними руками. Без ока. Без носа.

Вбивство як пік насолоди.

Тіла падають без музики.

Говорив по-українськи — до стінки.

“Просвіти” — спалити.

Бібліотеки — виребти.

Дитячі книжки — на туалетний папір.

Посвідка Ради — вирок. К ісполнєнію.

Митрополита вбили.

Перстень зрізали. З живого. Разом з пальцем.

Хрест — переплавили.

Лавру пограбували.

В стародруках і гетьманських бібліях нема цінності.

В моргах руки, ноги неопознані.

У підвалах ще теплі.

Хто не встиг — по ярах.

Страта пострілом — вища милість рев-воєн-кома.

Набої грошей коштують.

Багнетом дешевше.

******

Звірі чують, коли треба вшиватися.

На третій тиждень у Києві:

— Німці. Йдуть. Наша Рада підписала. Договір.

Ще ґвалтують. Але вже озираються.

> ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ: 4 з 5 актуальних забули зазначити червоний терор тривалістю 3 тижні.

> МОНОГРАФІЯ: За три тижні страчено від 3000 до 5000 киян. Точна цифра невідома. Всього в місті жило до 500 тисяч людей.

IV. ПОВЕРНЕННЯ

Київ, 1 березня 1918 р

Київ не мав полегшення.

Лежав пошматований. Порізаний. Клапті з написами «Смерть буржуям». Смерділо більшовицькою сечею. Місто завмерло. Боялося наступного ґвалтівника.

Але увійшли свої: запорожці.

Потім Євген зі стрільцями.

Потім Вдовиченко.

А за ним Петлюра.

І вже аж потім німці, запрошені.

Симон не був у владі. Не мав погонів. Але його іменем назвали звільнення.

Більшовицька «Правда» брехала:

"Впереди сил предателей идет карательный немецкий отряд. Все войска маршируют под командованием бывшего генерального секретаря Украины Петлюры, который носит звание всеукраинского атамана”

Він ішов пішки.

Його назвали отаманом.

Втомлений. Мовчазний. Без дому.

Не керував ні військом,

ні міністерством.

Але за ним ішла тінь командування. Він не святкував. Але на нього дивились, як на героя. Люди вважали його головним. Все просто. Інших не було.

І знову Київ. І знову не його.

Німці вже за плечима.

Він погодився підіграти владі. Зберегти обличчя Грушевському. Щоб першими в Київ увійшли українці.

Зберіг.

І знову пішов.

Змусили віддати своє військо.

Гайдамаки перейшли під загальне командування. Щоб не допустити узурпації.

Як і в грудні. Симон відійшов. Але. Цього разу дещо змінилося. Це дещо мало ім'я ПЕТЛЮРІВЦІ.

> ВИННИЧЕНКО В. Спогади: «С. Петлюра під назвою «Головного Отамана» на чолі малесенького загону, що він його зібрав, в’їхав (слідом за німцями, розуміється) до Києва «на білому коні» як завойовник України.

Примітка. В оригіналі лапок не було. Імовірно образ Петлюри на коні (він ніколи не їздив верхи) — це особисті фантазії В. Винниченка.

V. СЕРГІЙ І СИМОН

Київ, Гоголівська, 27

Будинок С. Єфремова

Березень 1918 р.

Будинок не в центрі. Тихий закуток. Солдатська слобідка. Штахети, сад і квітник. Колись тут були вечори. З Лесею, Франком. Нечуєм-Левицьким. Симон згадав. Максим, Славінський, його сюди привів. Як інше життя.

Правда, окупація внесла корективи. Все було витоптане і перетворене на багно.

Сутеніло. Вугілля економили. Сиділи в верхньому одязі. Сергій Єфремов в бушлаті. Симон в зимовій шинелі.

Сергій (без привітання):

— Навіщо, Симоне? Що ти хотів цим довести?

— Ти про владу? Ну. Це я вивіз Грушевського. І не лише його.

Сергій не заспокоювався. Було видно, що йому боліло.

—Всіх цих… Ти міг дати їм зникнути… Ми б почали з нуля.

Зависла тиша.

Симон повернувся.

— Без влади нема держави. Навіть такої влади, як наша. Навіть такої держави, що є. Що б я довів, якби вони зникли? Що помилилися, коли мене виштовхали?

Сергій:

— Грушевського вберіг? Він за тебе слова не мовив, коли Володя тебе звільняв. Скільки хлопців померло, щоб Центральна Рада евакуювалася?

Симон:

(жорсткіше)

— Припини. Негайно. Я ще повернуся. Не знаю, як і коли. Вони мене не здихалися. Я не здався.

Сергій понизив голос:

— Німці. Тобі не пробачать, що ти перший увійшов в місто. Ти ж ходиш по лезу.

Симон засміявся.

— Німці! Ха. Мене сталін в кожній газеті демоном називає. На Украінє єсть только одін чєловєк, которий протів большевіков. І етот чєловєк, Сергію, це ж я.

Єфремова вже трусило:

— Я був тут. Все бачив. За три тижні вони знищили як за три роки. І наші до них пристали. Уряд. Володя ж не за себе подав заяву. Він весь кабінет розпустив. Всіх одною закарючкою.

Симон не реагував. Це він вже чув. Нічого нового.

Сергій стишився.

— Він мою Онисю. Ти це знав? Ще тоді. До того, як ми з ним разом тоді сіли. Уже 10 років пройшло. Тільки тому, що моя. В уряді я заважав. Я ж бачу про вас. В камері він з твоїм листом. Пальці в спермі. Ненавиджу. Вона вагітна була. Через нього я втратив свою дитину. Виштовхав дитя.

Симон примружився. Гостро:

— Що ти зараз хочеш? Ми з тобою складали текст. Твої слова: використай, Симоне свій останній ресурс. Нагадати цей ресурс чи показати? Праведник. Ляльковод.

(Пауза, Симон продовжив)

— А ти у Онисі спитав? Чому так вийшло?

Сергій замовк.

Довга пауза.

— Зараз він вернеться. І ти знову будеш поруч з ним. В голові не вкладається. Що це, Симоне? Нащо він тобі? Чому ти його тримаєш?

Тиша.

Було чутно як десь надворі рипіла хвіртка.

— Я з ним, бо я його створив.

Сергій пошепки.

— Горіти тобі в пеклі, Симоне.

“Я і так там”.

VI. ЦНОТА

(Володя, 18 р.)

Єлисаветград, січень 1899 року.

В рибному ряду смерділо. Тухле й слизьке. Мороз тримав, але сонце вже плавило сніг і оголювало почуття. Під ногами все вистелено риб’ячою лускою, хвостами, молоками. Сновигали облізлі, голодні собаки.

Володя курив самокрутку, впершись плечем у промерзлу стіну. Мати відправила: купити, принести. В голові пульсувало. Від S.: "спершу — стань чоловіком."

Як?

І тут — вона.

Пальто бордове. Шапочка не по розміру. Вправляла її руками. Щічки рум’яні, сніг на комірі. Очі чорні. Може на пару років старша. Рукавиці.

Зараз або ніколи. Вона подивилася. Виразно. Оцінила.

Підбив кашкета. Рушив.

— Доброго дня, — просто стаючи поруч.

Зиркнула:

— Невже хочете поцілувати?

Він не посміхався. Дивився нахабно, наче мав право.

— Я Володимир. Вчуся. Художник. Так, хочу.

Пирскнула, але не відвернулась.

— Олеся, — сказала. — А що ви курите?

— Сам кручу. Хочете?

Скривилася. Не втекла.

Володя, це твій шанс.

******

“Зараз. До мене. Тут поруч.”— і посміхнулася.

Двері лишились прочиненими. Грюкнули від протягу. Вона зайшла вперед, не оглядаючись. Пальто на вішак. Шапка в кишеню. Чобітки під лавку.

Володя збирався щось про себе розповідати. Не треба було.

— У мене є портвейн. Тут, — простяг, як учень.

Вона озирнулась, вже без корсету.

— Ти дурний? Не можна!

— Чому?

Не відповіла. Скинула все. До решти.

Босоніж. Залізла на ліжко. Коліна, лікті. Голова в подушку. Все, як він мріяв. Хіть. Пристрасть. Закохалася?

Стояв. Думав треба буде вмовляти. Гачки ковиряти. Мереживо. Але ні. Вона без одягу. Вже. Можна.

Стягнув лахи. Вперше не сам, а з жінкою. Увійшов. Неглибоко. Вона все вміє. Він тепер теж. Завмер. Тепло.

— Ну ти ще довго оце?

Володя почув. Добре. Глибше. Поїхали.

Вона мовчить. Не повертається. Так має бути? Володя не знав.

— Господи. Давай швидше. Закінчуй!

Піднялася. Подушку під стегна. На спину. Коліна в сторони. Так теж буває? Пришвидшився. Пара поштовхів. Все. В неї.

Відвернулася.

— Чого вирячився? Умивальник отам.

Вода холодна. Судомило. Вона так і лежала на подушці. Ноги до стінки. Так всі роблять?

Завтра і ще три рази так само.

******

(Володя, лист до S,

Кінець березня 1899 р)

Побачив її за два тижні.

Йшла з подругою весела, рум’яна, в новій шапці. Зрадів. Підбіг. Усміхнувся.

— Олесю…

Вона спинилась. Подруга мовчки глянула на мене. Скривила губи:

— Господи. Знову цей притрушений.

Подруга:

— Це він?

— Ага. Той… збоченець. Художничок. Думає, я його кохаю. Аж нудить.

Я стояв. Як підстрелений. Вони пішли. Чув:

"Господи, які бувають наївні". "Нікчемний". "Хворий".

Я не зрушив з місця. Думав, що вже чоловік. Що зробив, як треба. Чи тіло в мене якесь… не таке? Чи з ним (ну ти в курсі) не вмію, як треба.

Як далі буде — не відаю.

А ще через місяць зустрів її знову на ринку. Її витошнило. Стояла зелена. З чоловіком. Він молодий. Кудись відійшов.

Вона. Губи стиснуті. З гіркотою.

— Не підходь.

— Але…

— Стулися.

І тоді — її голос, як рубанок по шкірі:

— Я вагітна. Ти схожий на нього. Ти підійшов. Я не безплідна. Це була його вина. Але я його кохаю. Без дитини мене вигнали б. Все. Ти більше не потрібен.

І ще. Знай. Навіть не думай заявитися. Навчися з жінками. Нікчема. Нічого не можеш.

Так і сказала.

Так і пишу зараз.

Нема чого приховувати від тебе.

Я стояв і мовчав.

Вона пішла.

******

Поплентався додому. Ноги нили. Згадав твій дарунок. Той. Я ж вже став чоловіком.

Думав, якась дрібничка. Виявилося, те, що мене змінило. Гірко і боляче.

Відкрив.

Твій корсет. Для сцени. Каркас. Сріблясто-сірий. Металеві ребра хрестами загострені, як леза. Скільки на ньому гачків? Сотня? А ці мотузки. Вздовж спини. І між стегнами.

Я такого, звичайно, не бачив.

Частина тебе. Ти прислав. Твої обійми. Твій запах.

Який же ти?

Не розумію. Як дихаєш? Як рухаєшся? Жива людина хіба поміститься в цій оболонці?

Вирішив: вдягну. Буду тобою. Та він не хотів мене. Звик до тебе.

Я тягнув. Руки вивертав.

Нарешті він замкнувся.

Штирі врізалися в мене. Один під лопатку. Інший між ребрами. Ще один у живіт.

Кров проступила. Але я стояв. Стояв. Раптом пішло накатувати.

Дуже дивно. Я став тобою. В твоїй шкірі. З твоїм запахом.

І я кінчив. Без рук. Без жінки. Стоячи в крові. Я не знаю, чи це нормально.

Було соромно. І приємно.

Це був ти. На мені.

Цікава гра у нас. Надсилаю тобі хустинку з моєю кров'ю. Щоб ти бачив.

Пиши, що далі робити.

Твій В.

> ПРИМІТКА. Такий корсет — стандартна акторська річ того часу для корекції постави і створення нереалістичної талії. Шили такі вироби індивідуально. Прали зрідка. Щоб приховати запах тіла, використовували стійкі парфюми. Застібалися на гачки і мотузки, вздовж і додатково по внутрішній стороні стегон.

VII. СЕМЧИК: ПРОЩАННЯ

1895 р, Полтава.

Семену (в семінарії Семчик, вдома Семко) Петлюрі 15 р.

Частина VII-I. СУКНЯ

[За місяць до подій в главі “JULIET” , а також під час і після неї]

Єпископ Сильвестр, в миру Устим, дядько Семчика (вдома його кликали Семко), всунув хлопця до семінарії посеред року.

Співає, як янгол. Вигляд теж. Тиха дитина, смиренна. На папері п’ятнадцять, на вигляд хіба тринадцять.

Шпиндик. Шкіра чиста. Голос чистий. Очі сині, великі. Вії довгі. Чубчик білявий. Вуста повні, м’які. Хлопець соромився. Не треба йому їх. Він не дівка.

Сильвестр це бачив.

Він якраз подав на “підвищення”. Хотів нову катедру. Запросив в Полтаву самого митрополита. Зі столиці, з Пітера. Театрала, естета і мецената. Кохався в мистецтві.

«Наш край вас удивит», — писав Сильвестр, — «готовим представление. Про силу русского духа. Наш театр не отстает от столичных».

З митрополитом Сильвестр — російською. Прогинався.

За місяць до приїзду його викликали до Києва. Якраз був митрополит, проїздом. Сильвестра провели. Владика вийшов до нього.

Вказав перстом на картонку. Підвів брову.

— Вот. Платье Джульетты. Я согласен только на нее. Никаких убогих мучеников. Я люблю классику. Красоту. Стиль. Понимаете?

Сукня була біла. З перлами. Шовкова. Дорога. Вінчальна.

Сильвестр кивнув. Слухняно. А потім, написав для закріплення:

******

Высокопреосвященнейший Владыка!

Склоняюсь пред Вашим Архипастырским Милосердием и смиренно жду великой милости: Вашего визита в нашу сирую обитель.

Ваше Высокопреосвященство всенепременно озарит наш малороссийский край, даст отрокам надежду на спасение и утвердит веру ихнюю.

Смею обратить Ваше внимание на одного из питомцев в составе труппы.

******

Сукня пошита на дуже мініатюрну жінку. Таких навіть серед дівчат небагато. Не те що серед хлопців із семінарії. Тут міцні парубки від корови і поля. Устим нервував.

А як не підійде. Раптом Семко вже виріс? І тут Сильвестра осяяло. Це ж дитяча сукня. Або сестри, або …. Господи. Ні. Не його це справа.

Привіз. Приміряли. Підійшла. Ще й в талії вшили. А плечі трохи розширили. Хлопець як не крути.

Чутки розповзалися: митрополит алчєт. Щоб як дівчинка, тільки хлопчик. Але Сильвестр не міг оклеветати святу людину.

День виступу. Скромну Полтаву осяяв своєю милістю Високопреосвященний Владика.

Семчик на сцені мов світло. Легкий, гнучкий, відкритий. Кожен рух, жест, оберт, як подих весни. Цілує Ромео. Співає. Танцює без взуття, ніби не торкається підлоги.

Дядько знав, що це чисте дитя. Якось після репетиції уточнив у малого, а чи він вже цілувався. Семко догриз яблуко і уточнив: “З дівчатами? Чи на сцені з Ромео?”. Мале кошеня.

Після виступу.

Семчик несеться в гримерку, білий, як крейда. Не їв два дні. Труситься.

— Я не можу. Я не вона.

Дядько чекав. Докурив.

— Не перевдягайся.

Пауза.

— Пішли. Тебе чекає Владика. Говори з ним по-москальськи. Цілуй перста. Він усе для нас. Для тебе.

Навіть не похвалив.

Частина VII-II. ШАПКА

[Семчик і Семко]

Дядько мене вів коридорами, мовчки, тільки чоботи шкребли по камінній підлозі. Я думав: будуть бити. Різками. Або водою облити, і на мороз. Не даватимуть спати. Прив’яжуть, засиплють сіллю, не дадуть кричати. У нас так до всіх чинять.

За непослушаніє.

Мені теж діставалося.

Було, що нігті злізли після цвяхів.

Може, я погано зіграв.

Митрополит скаже: не Джульєтта, а позорисько.

І всипе.

Зайшов. Я сам. Дядько лишився.

А він був…Не то. Не старий.

Картатий костюм модний. Туфлі блиском. Не злий.

Пальці тонкі. Кільця. Без перснів. Я приклався.

Зап’ястя чисте, тонке. Шкіра ніжна.

Волосся, м’яке, вкладене. Пахнув парфумом. Не як у дядька. Легко, без задухи. Дим дорогий. Якась тонка штука для куріння.

Шия поголена, чиста, хреста не видно. Голос тихий. Сказав:

— Ты был неотразим.

Похвалив. Не битиме. Це було приємно.

Усміхнувся. Простягнув книжку.

Шекспір. Шкіра. Англійською.

— Заслужил. Учи иностранный, Дориан Грей. Будешь читать в оригинале.

Я взяв.

Вклонився.

— Иди, мальчик.

Я вийшов.

Дядько зайшов. Зачинилися.

Зранку дядько скомандував:

— Збирайся. Поживеш у мене, поки я тут.

Везе мене в собор. Служба довга, втомився. Дзвони. Ладан. Я в своїй чорній потертій рясі. Треба нову. Куца. Рукави закороткі.

Після служби дядько веде мене нагору. Кам’яні сходи. Келія. М’яке світло. Килими. Кіот без ікони порожній. Дерево чорне. Оксамит. Канати. Китиці.

Крісло.

Митрополит.

В золотому облаченні.

Усміхається.

— Поди сюда, дитя.

Я вже не боюсь. Не битиме. Спокійний. Красивий. Щедрий.

— Готов служить своему Владыке, Семён?

Мовчу.

— Не кормят вас там, одни кости. Но так лучше. Для театра.

Підсунув стіл на колесах.

Сир, масло, хрустка булка. Горіхи. Груші. Вино як кров. Келихи мідні з камінням.

Він наливає мені.

— За искусство. За красоту.

Їм, як звір. Рот повний. Дивиться на мене.

Вино я вже пив, на Різдво. Пробував.

Ніхто не знає, але вже і курив.

Усміхнувся. Каже мені:

— И смирял тебя, и томил тебя голодом, и питал тебя манною, которой не знал ты….

А далі все попливло. Змішалося. Якісь репліки. Темно.

— Мерзость! Я не могу ждать!

Нахиляється. Руки на мої плечі. Боляче. Трусить. Ключиці як поламані.

Світло з вікон розтягується пасмами.

Все. Далі нічого.

Оклигую. Я голий. Руки розведені до рами. Кіот. Прив'язаний. Плечі ниють. Що це. Я не розумію. Боляче. Дико боляче. Там. Боже. Чим я завинив? Що робити? Поштовхи. Стукає мене. Тумба з різьбами.

Стогне.

Його руки в мене на шиї, мотузку з моїм хрестиком затягують.

Раз

Раз

Я задихаюся, кашляю. Як його витягти з мене. Я не можу втекти. Прив'язаний. Рот не слухається. Крикнути не виходить. Як онімів.

Зупиняється.

Смикає. Мотузки падають.

— Не могу так. Он меня доконает. Слазь давай. Понравилось? На пол. На колени!

Чего замер, рыбка?

Я стою. Б'є по голові. Палицею. Валюся. На підлогу. Піднімає мене за шию.

Ні. Я не хочу. Не буду.

Знову б'є мене. В роті кров.

Губа розсічена.

Боже. Пробач мені.

Я не хочу. Його єство в крові.

Сміється.

Показує на всі боки.

— Это твоя кровь, выродок. Слижешь. Сейчас уже получится.

Не можу дихати. Навіщо в роті.

В горлі. Що йому треба?

Захлинаюся.

Борсаюся.

Знову по голові.

За волосся.

Мене вивертає. На килим.

Далі не знаю.

Высокопреосвященный Владыка так и не дошел до благодати. Того дня.

> ПРИМІТКА. Кіот — велика різьблена тумба зверху із наскрізною рамою під ікону.

Частина VII-III. ПЕКЛО

[Симон]

Його не випустили.

Аж на другий день.

І знову.

Це повторилося. І ще. І ще.

З наступних разів Його Високопреосвященство вже ізлівав свою мілость на дітя.

Виходило.

Малого перед кожним візитом підгодовували — щоб щічки рум’яні.

Свої боялися дихнути.

Турбувалися.

Щоб Владика не опечалився.

Знімали жар, промивали, мастили губи і гематоми, як зовсім — препарати.

Він ховався. Знаходили. Вертали.

Намагався втекти.

В місто.

На вокзал.

В ліс.

Ловили. Вертали.

Різав вени.

Вішався.

Травився.

Відкачували. Вертали.

Погрожували, що буде гірше.

А що могло бути гірше?

Він міг тиждень не їсти.

Не було жодного виходу.

Пекло. Тихе, беззвучне.

Пахло пряниками, цукерками і марципанами.

Після першої травми він почав називати себе Симоном.

Як був записаний. Як у святцях.

До того соромився, казав: Семен.

А тепер Симон. Як апостол. Кого били, але не зламали.

Вчив іноземні мови.

Мав вижити в клітці. З книгами, які кат обожнював.

Вчився гарно. Лишили на другий рік. Щоб радував світлий взор. І менше шурхоту.

Друзів не було. Самі приятелі. Ніхто не знав. Але відверталися.

Сам один Василь.

Не втік. А коли виріс, почав писати казки. Для дітей. А плакали дорослі.

Бо щось стискало горло.

Став найкращим дитячим письменником.

Без біографій. Без імен.

Тільки голос — теплий, але такий самотній.

Симон не читав ті казки.

Не міг. У казках можна врятувати.

Але не всіх. Не завжди.

І більше нічого.

> ПРИМІТКА: Микола Міхновський у 1890-х був адвокатом і мав власну юридичну бібліотеку. Описи злочинів, пов’язаних з сексуальним насильством щодо неповнолітніх, були підшиті в томи, для подальшого використання в судовій практиці. З С. Петлюрою був знайомий із 1897 року.

> ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ, “Потерчата”:

На болоті засвітився другий вогник, потім третій, десятий, двадцятий... То Потерчата (*душі загублених невинних дітей) бігли понад дорогою, щоб вказати дякові Оверкові шлях додому. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, тільки їхні маленькі ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно.

## #25. Микола

I. ВЕЧЕРЯ

(Володя)

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Гончара).

Квартира Симона.

Початок березня 1918 р.

[КАДР 1. INCEPTION]

Не уявляв таке.

Я з Розою у нього.

Ми з дачі.

Вікна в нашому домі побиті від атак.

Треба перекантуватися.

До дачі були в Бердянську.

Я ходив до більшовиків.

Хотів до головних, але було саме бидло.

Зранку був в Раді. Зайшов до Грушевського.

Питав, чи візьме в уряд. Не прийняв, старий хрін.

Відчув в коридорі ЙОГО.

Він зустрів мою Розу. Нажалілася. Не відмовив. Дозволив пожити.

Між ними було?

Сам їй казав: у нас вільний шлюб.

Спи з ким хочеш.

Квартира його в попелі.

Імовірно, стіни трусило.

Затишно. Відчувається жінка, вона десь за кордоном.

Береже її, дурень.

Огидний рудий кіт. Носиться з ним.

Марек. Мерзенне ім'я.

Цілує його чи не в дупу.

Каже, скучив за цим сонечком.

А воно сидить. Яйця волохаті вилизує.

Викинути з вікна?

Цмулимо привезене з моря.

Пара бутлів. Суха ковбаса. Грінки.

Чорна кімната. Яскрава пляма під абажуром над круглим столом.

Він навпроти Рози.

Я між ними.

Його запах не дає мені їсти.

Він палить.

Струшує.

Губи ці. Вітер в моє вухо.

Стук по столі запальничкою.

[КАДР 1: ВОЛОССЯ]

Роза сміється.

Симон мовчить. Волосся вологе.

З ванни.

Уявляю, як він стоїть голий, тече.

Милить голову.

Його криваві чотки.

Туди-сюди.

Знущання.

Я тостую.

— За кохання.

Роза цілує мене в губи.

Її рука на столі.

Близько до його.

Не торкається. Але пульсує.

Я все бачу.

[КАДР 2: ВИДЕЛКА]

Вона впала. Дзенькіт кахлями, заболіли вуха.

Роза нахиляється.

Бачу її. На підлозі.

Збоку. На чотирьох.

Як собака.

Під столом.

За скатертиною.

Симонові чоботи.

Бачу її між його стегнами.

Як вона бере його в рот.

(*Насправді не бачу, але у голові все запустилося*)

Уявляю, як він впирається в її піднебіння.

Стискаю склянку. Шкло хрустить.

Долоня мокра.

[КАДР 3: САРКАЗМ]

— А я думав, ти, Володю, у нас прем'єр-міністр, — каже Симон. — А ти в Бердянськ, медовий місяць, більшовики…

— Я…

— Хотів на море?

Я мовчу.

— Чи шукав, де мене не бачити?

Голову похилив.

Дивиться просто в очі.

Бачити тебе, придурка, — єдине, що я роблю.

Постійно.

В Бердянську теж.

[КАДР 4: ВАННА]

— Ходім, покажу, що де. Щоб ніч задарма не минула, — усміхається.

Дійшли до ванни.

— Роза вже була тут. Знає, як увімкнути.

Я застигаю.

Зсередини черепа.

Роза. Тут.

В цій ванній.

З ним.

Гола.

Мокра.

Його пальці на її животі,

на її сосках, між її ніг.

(Бачу все. Я ж її всю пам'ятаю.)

[КАДР 5: ПАЛЬЦІ]

Вийшли з ванни.

Він переді мною.

Простір спресовано.

Тепло відчуваю. Крізь сорочку.

Шкіра гаряча, гладка.

Я знаю, який він. Бачив.

Без волосся.

Затис мене.

Я в якусь нішу лопатками. Вперся.

Його рука повільно піднімається.

Очі вниз.

Це. Ритуал.

Я без сил відвернутися.

Три пальці.

Вказівний, середній, безіменний.

В одну точку. Зведені.

Без мізинця.

Плює.

Змащує.

Веде язиком.

По колу.

Очі на мене. Різко.

Зіниці звужені.

Розвертає долоню. Тилом.

Плювок. Язик. Коло.

Затримується.

Стоп.

Це не слина. Це мастило.

Як. Коли ззаду.

Він зараз. Це.

І дивиться.

Оці мокрі пальці.

Мені по щоці.

Китичка лоскоче.

Хрестик цей Чорний. Чого він солодкий?

Від вилиці. До рота.

Це вже не щока.

Це мій сором.

Моя кров.

Моя капітуляція.

Моє вухо розпечене:

— Ти, сука, правда думав, що я забув, як ти зрадив. Не мене. Державу. Сам повірив?

Мені все одно.

Я твердію.

Наче ці пальці вже в мені.

Я стою, мов цвях у підлозі.

Я зрадив?

Кого?

Це він. Повсякчас.

Хочу. Схопити ці пальці.

Відрубати.

Посікти.

Засунути.

Він відходить.

Регоче.

Каже: “Це ще я ножа не брав”

(*хрестик солодкий, бо падав в чай, випадково)

[КАДР 6: ВИХІД]

Вдягає шинель.

Застібує.

Посміхаються з Розою.

Вона йому ґудзик поправляє.

Він їй льодяник з кишені.

— Кохайтеся. Не заважатиму вашій пристрасті.

Двері.

Клац.

[КАДР 7: КОХАННЯ]

Роза на мені.

Я в ній.

Як завжди.

Бачу. Його.

В ванні.

Під столом.

Язик.

Пальці.

Очі.

Ще раз пальці.

Стогну. Плачу.

> ПРИМІТКА. В. Винниченко пробув на морі два місяці. Приїздив в Київ. Був в Центральній Раді. З невідомих причин знову поїхав на дачу. Аж до кінця квітня.

> ГАЗЕТА “НОВА РАДА” 24.04.1918: «Увесь час війни В. Винниченко був на півдні. Поголив бороду, підстриг вуса по-англійськи, засмалився і мав прекрасний, здоровий вигляд»

II. ІМПОТЕНЦІЯ

Київ, березень-квітень, 1918р.

Грушевський вірив: це мине. Тимчасова німецька присутність. Писав у відозвах. Ха.

18 лютого німці почали.

За ними австріяки.

В березні урядовий come back.

За ним вернулася Рада.

В квітні борги і невдоволення.

«Німці наші партнери» — казав Голубович, голова уряду.

Грушевський писав занепад Гетьманщини. “Бо я ж історик, Симоне.”

Раду розривало, як шкіру вагітної.

Wind of change ліз в усі двері.

Фракції борсалися.

УПСР про землю селянам.

УПСФ про приватизацію.

Німці вивозили, що могли.

Двері рипіли німецькою.

Сесії парламенту відкладалися.

Рідна УСДРП?

Котилася до центру.

Подалі від більшовиків.

Вимагала диктатуру.

Симон це вже чув.

Його не кликали.

Був неканон, став жупелом.

Ширили жахалки:

Петлюра страчував…

Петлюра за кулеметом…

Малювали портрети з золотом.

Обтрусили пилюку з Симонових проєктів. Виявилося, був правий.

Армія треба.

Самооборона теж. Дивина.

Порш образився: не оцінили.

А ще. Шаповал.

Явився.

Падло.

> ВИННИЧЕНКО В. “Відродження нації”:

“Петлюру звинуватили в любові до парадів і саморекламі.

Але коли б на місці С. Петлюри був самий ґеніальний чоловік в світі, він нічого не зробив би, бо винні були сили більші за сили окремої особи”

> ШАПОВАЛ М., спогади: “В.Винниченко був справжнім революціонером. Петлюра — випадкова людина. Журналіст. Не мав популярності.”

III. КАСТИНГ

Київ, Інститутська, 22

Кінець квітня 1918 р.

Генерал Вільгельм Ґренер сидів сам.

Кава.

Нічого зайвого.

Гортав прізвища.

На очільника України.

Без сентиментів.

******

КАНДИДАТ №1 — ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Плюси:

▫️ Красиво говорить і виглядає

▫️ Відомий

▫️ Екс-прем’єр.

Мінуси:

▫️ Неврівноважений.

▫️ Ноль військового досвіду.

▫️ Сексуально безладний (поле для шантажу і маніпуляцій).

▫️ Симпатії до більшовиків

Рішення:

“Тримати в полі зору. Контролювати. За нагоди використати.”

******

КАНДИДАТ №2 — СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ

Плюси:

▫️ Ліберал.

▫️ Християнин.

▫️ Вільна німецька, в кількох діалектах.

▫️ Проти більшовиків.

Мінуси:

▫️ Пасивний.

▫️ Без зв'язків в армії.

▫️ Невідомий.

Рішення:

“ Тільки якщо більше нікого не буде.”

******

КАНДИДАТ №3 — МИКИТА ШАПОВАЛ

Плюси:

▫️ Реальний військовий.

▫️ Популярний. Радикал.

▫️ Зовнішність. Стиль.

Мінуси:

▫️ Самостійник.

▫️ Інтимні нахили.

▫️ Імпульсивний.

Рішення:

“Спостерігати. Тримати подалі від армії. Публічно не підтримувати.”

******

КАНДИДАТ №4 — СИМОН ПЕТЛЮРА

Плюси:

(не зазначено)

Мінуси:

▫️ Орієнтований на Антанту (підкреслено)

▫️ Має власні погляди.

▫️ Занадто популярний в армії.

▫️ Погано контролюється.

▫️ Компромат шукаємо

Рішення:

“Streichen. Ohne Stimme. Ohne Publikum.”

(“Викреслити. Без голосу. Без сцени.”)

******

Двері клацнули.

Важкі чоботи, офіцерська виправка.

— Herr General.

Суха команда.

Хтось став у військову стійку.

Клацнула шпора.

Віддав честь.

Ґренер підняв голову.

Усміхнувся.

IV. БОНБОНЬЄРКА

Київ. 20-ті числа квітня 1918.

Кафе “Жорж”.

Ріг Хрещатика й Прорізної.

Оксамит. Кришталь. Шоколад.

Офіціантки: декольте, підв'язки.

Тютюн. Ванільний крем.

Біля Симона ваза з бонбоньєркою.

Для Олі.

Зранку привезли. Поставив поруч.

Щоб не забути.

Офіціант приносить кірш.

Два бокали.

Хлопець. Молодий. З вигляду звичайний.

Але коли ставить попільницю,

дивиться на Симона довше, ніж треба.

Впізнав.

Нічого не каже.

Кліпає, вклоняється глибше, ніж заведено.

І зникає.

У Симона промайнуло.

Друга гімназія. Третя палата.

Все в крові. Осколки.

Бинти.

Вривається.

Торнадо. Микола.

— Малий! Я повернувся! Клята провінція! Вирвався! Що ти?

Всіх совратив?