Нерозказане

Але цього разу дійсно є. Місяць уже. Ніжна, тепла, кругленька, з ямочками на щоках і кучериками, що все ніяк не хочуть триматися за вуха. Дарував їй фініки. Каже, солодкі.

Я її перший. Вона любить мене. Роблю, щоб їй було добре. Коли завершує — пищить кошеням. Живемо не разом. Чи дочекалася мене з тюрми — питання.

— Кидай. Забудь, — каже він різко, як удар ребром долоні. — І не смій женитися. Я тебе особисто каструю по саму кістку. Максимум — якісь випадкові.

Я сміюся тихо, гидко. Сміх — це єдина зброя, що залишилася.

— А твій Володя? — питаю обережно. — Може вже його не тягти? Досить йому на мене дрочити. Всі руки стер в мозолі. На фотокартках він гарний. Висилає мені свої знімки. Знайде собі якусь жінку. І письменником рано чи пізно стане. Він вже студент.

Микола піднімає брову, як дід, що перевіряє, чи курка ще жива.

— Малий! Ти геть здурів? — каже.

— Und wem wirst du jetzt das Gehirn ficken? (нім. А кому ти будеш мозок тр*хать?)

Тобі тільки з ним. Він твоя наречена. Суджений.

(Хреститься. Вперше за вечір посміхається)

— Листи пишіть. Іншого не дозволяю.

Нормальне таке ти життя мені придумав, Миколо. Навіть злягатися не можна. Тільки цей хворий з листами. Батько мене вважає збоченцем. Хоче вилікувати шлюбом. А наставник забороняє дівок.

— Добре, — кажу. — Поїду.

Прощаємося. Я бачу в його очах тривогу: боїться, що стану слабким і зруйную те, що він почав будувати. Що обміняю його “задачі” на своє задоволення.

А в цього Володю ми дійсно дуже багато вклали. Шкода викидати. Я навіть повість з ним написав. Про коханців, ревнощі і жорстокість. Правда, Чикаленко не оцінив. Письменника з мене не вийде.

Посміхаюся. Маю “наречену”. Гарну. Чорняву. З вусами. В листах. Дожився.

Цікаво, що за місію мені Микола вигадав. І чого вона залежить від мого задоволення.

> МОНОГРАФІЯ. На Кубані Петлюра отримав перший журналістський досвід. Написав статтю “Про стан народньої освіти і медицини в Полтавській губернії”. Її видав М. Грушевський в річнику НТШ за 1902 р., а редагував І. Франко.

ЕПІЛОГ. ЗБРОЯ

(ВОЛОДЯ)

Біла Церква.

Казарми Січових стрільців.

НІЧ 15.11 / 16.11

Ніч. Я вже більше нічого не бачу

Нічого не чую, і я вже не я.

Закінчився ще один день…

Входжу в свою комору. Перечепляюся. Кімнатка як велика шафа. Колишній медпункт, нині спальня голови Директорії. Спирт і камфора. Трухлява підлога, стілець. Ліжко, миска з водою.

Кидаю валізу, розстібаю свій маскарадний костюм залізничника.

Повітря гірке, наче від старої отрути.

Кашляю, сідаю.

В голові шумить, як у розтрощеному вулику: Гетьман, війна, свої проти своїх. Як уникнути. Що робити.

Входжу сюди, як пес у буду. Холод у кістках. Туга в череві. Сідаю на ліжко. Хочу провалитися, хоч на кілька годин. Але не можу.

Думка свердлить: небезпечно. Все не туди.

Симон не справжній соціаліст.

Поміркований. Ситуативний. Він ближче до Гетьмана по духу.

Безідейний пристосуванець.

Ставить національне вище за соціальне.

А що таке нація?

Товче те саме, що Міхновський.

Маячня.

Примітив.

До нього йдуть усі. Мусолять його ім'я. Без програми, без цілі. Все хаос.

Не революція. А церква. Поклоніння Симону.

Посміхаюся. Деякі думають, що Петлюра жінка. Так і кажуть: “От зараз вона переможе, і як влупить панів”. Смішно. Бо якраз цей панам точно нічого не зробить.

Стискаю голову руками. Тиша клекоче у вухах. Ніч за вікном сира, липка, як хвороба.

Лягаю.

Простирадло вогке, недосушили.

Ковдра важка. Давить. Душить.

Коле.

Перевертаюся на інший бік.

Не допомагає.

Усе тіло живе власним життям — пульсує, шукає чогось.

Заснути не виходить.

Під повіками — блимає.

Піч тріщить, ніби дихає.

> ПРИМІТКА. Деякі регіони вважали Петлюру жінкою. Цим спекулює Булгаков в “Білій ґварії”. Також це є у Винниченка.

ДЕНЬ 16.11

Їдальня.

Стіл із дощок. На ньому хліб, каша, погнуті ложки. Симон і Євген разом.

На столі пістолет, жерстянка править за попільницю.

Євген щось шепоче, Симон слухає, усміхається, киває.

Підсовує йому полив'яну миску. Додає шматок м’яса. Турбується.

Мов старший брат.

Я дивлюся на це.

У роті метал.

Каша парує, але від запаху підкочується нудота. Сіль здається гіркою. Шлунок стискається, наче від удару.

Дивлюся на цих двох. Вони разом воювали. Пройшли Арсенал. Брали Київ.

Цей зв’язок не розрубиш.

Готуються перемагати.

На подвір’ї Симон штовхає ящик з набоями.

Короткий рух головою:

— З дороги.

Мені здається, що під ногами хруснула гордість.

Вечір. Пізній час як пересохла гума. Я сам. Він у Коновальця.

НІЧ 16.11 / 17.11

Писати.

У кімнаті стола нема, іду до бібліотеки.

Темно, холодно, вікна забиті фанерою.

Одна лампа — жовта пляма світла посеред мороку.

Тиша в передчутті бою.

Сідаю, протираю очі.

Пишу.

Слова самі лізуть, без сенсу, без контролю.

Рядки дихають, наче живі.

Я бачу: всі слова про нього.

Про його плечі, голос.

Рука не слухається.

Я дивлюся на написане.

Читаю — і не вірю.

Це моє.

Рву аркуш.

Другий.

Третій.

Чорнило розмазується пальцями, як кров.

У коридорі сміх.

Голос Симона. Потім Євгена.

Щось грохотить, далі шурхіт.

Стихає.

А я тут.

ДЕНЬ 17.11

Отаман увесь у справах. З Євгеном.

У них зрощення: один говорить — другий все розуміє.

Нерозлучники.

Я дивлюся й усміхаюся.

Хай бігає, командує, грає свого героя —

все одно ж приповзе.

Симон у русі: зброя, накази, люди.

Пише десятки звернень, кожному місту по-своєму.

Публічний почерк. Без хрестів.

Говорить їхньою мовою, ніби знає, що вони хочуть чути.

(* від авт. адаптація контенту під цільову аудиторію).

Я знаю. Відлік пішов на години.

НІЧ 17.11 / 18.11

Хтось на радощах, що зайняли владу в місті, розкочегарив пічку.

Жар, як влітку.

Я стягую все. Повністю. Голий.

Все.

Зачиняюсь.

Гашу лампу.

Ключ під подушку.

Не хочу нікого бачити.

Мене все муляє, давить, подразнює.

Щоки колючі чухаються.

Навіть простирадло впивається в шкіру.

Ковдра смердить чужим тілом.

Викинув її на підлогу. І так дихати нема чим.

Лежу невкритий. Розкинувся.

Ліва долоня свербить. Зверху.

Нестерпно.

Але пройде.

Хочу заснути.

Не виходить.

Темрява дихає мені в спину.

Я лежу, мов камінь.

Кожен нерв напружений, але зовні — тиша.

Він заходить без звуку. Повітря змінюється.

Шинель торкає груди, ковзає по шкірі, залишає тепло.

Я знаю цей рух — короткий, точний, як крок у бою.

Зупиняється біля голови.

Між нами кілька сантиметрів.

Дихає, повільно, впевнено.

Від вовни пахне холодом і димом.

Потім — метал по склу.

Раз.

Ще раз.

Дзень.

Глухий, короткий звук просто над головою. Легкий запах коньяка.

Ключем по пляшці.

Повітря стоїть.

Мені не треба дивитись — я відчуваю його.

Кожен мій м’яз гуде, як струна.

Він нахиляється ще нижче.

Голос тихий, але в ньому залізо:

— Покидайся, спляча красуне.

(Видихаю)

Зранку буде битва. Я чув.

А зараз

Буде.

Те.

Що завжди.

## #37. Масло

ПРОЛОГ. СОФІЯ

Зима 1900/1901, Полтава

1. ТОЙ ДЕНЬ

Вулиця в білих обіймах. Суха манка летить прямо в очі. Сніг тане на вовняному сукні, на вухах, на носі. Рипить полозами на дорозі, які тягнуть за собою чорні залисини на бруківці.

Софія Русова-Ліндфорс кутається в пухову хустку, несе валізку з паперами.

Кучер попереджав: не варто йти через усю Полтаву пішки, але кінь уперся, не рушає.

Раптом. Полози. Зупиняється екіпаж.

Зістрибує хлопець: темне пальто, чорні чоботи, рукавиці. З-під шапки попелястий чубчик.

Сині очі. Червоні щоки.

Усміхається в усі зуби.

— Сідайте, пані Софіє!

Вона завмирає:

— Божечки… та це ж той самий Симон! Семінарист, що гризе книги! І ще трохи — олівці.

Він легко кланяється.

Бере її валізку, відкриває дверцята, підставляє руку — впевнено, як кавалер.

Вона, трохи розгублена, сідає.

Сніг падає густіше.

Кінь рушає.

2. МОЯ МАШИНА

Софія дивилася на нього збоку.

Вітер вибивав пасма.

Плечі є, рухи легкі, точні.

Віжки натягнуті рівно, кінь слухняно йде, дзвіночки співають у такт.

Він нахиляється, щоб прикрити її від вітру плечем.

Не озираючись — просто відчуває.

Спокій у його рухах.

Жодної сором’язливості. Знає, куди прямує. Внутрішня сила йде з нього, як дим.

Софія зітхає. Кінь вибиває копитами, Полтава пливе білою плямою.

— Ви, пані Софіє, зовсім не слухаєте порад, — каже він.

— А ви звідки знаєте, що мені радили? — дивується Софія.

— У Полтаві новини розлітаються швидше, ніж сніг.

(усміхається)

— Ви ж сама вчите: все треба пізнати, все перевірити.

Вона повертається до нього, у щоках рум’янець:

— Хитрий. Ви мене цитуєте?

— Я вас поважаю, пані.

Пауза.

Полози й кінський подих.

Він:

— Маю прохання. У семінарії готуємо концерт. Хочемо, щоб до нас завітав Лисенко.

Софія засміялася.

— Він не ходить “за викликом”.

Симон кивнув.

— Але ви його хрещениця.

Софія різко посерйознішала:

— Тільки якщо заспіваєте, як янгол. Інакше, як я його затягну до бурсацького лігва?

— Можете в мені не сумніватися. — відповів і пригладив чубчика.

Щось у цьому хлопці є.

Софія уважно навела погляд: молоде, ясне обличчя, блакитні очі, губи — немов різьблені.

Її раптом огортає тепло, не від хутра.

— Ви неймовірний, Симоне.

— Просто вчуся у вас.

Софія схопила себе: не хоче прощатися.

3. ОБЕРІГ

Двір Русової. Вечір.

Сніг переливається блискітками, мов бите скло.

За калиткою гурт семінаристів.

Попереду Симон. Він — Маланка. Несе Зірку (“звІзду”).

Старий батьків кожух. Вузька талія, вишитий пояс. Червоні китиці підстрибують в такт.

Фалди хвилями. Як сукня.

Без шапки. Вуха вже червоні.

На голові віночок. Пістріяві стрічки, коралі на шиї. Щоки натерті бурячком, губи намащені рожевим воском.

Очі-крижинки.

Обряд. Краса. Сила. Таємниця.

Він веде.

І гурт. І пісню.

“Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка…”

Голос кришталем, дзвінкий, вирізняється з хору.

Русова виходить на ґанок. Слухає. Усміхається.

Їй не хочеться вертатись у дім.

Запрошує всіх до хати.

Семінаристи заходять гуртом, сміються, струшуються.

Симон останній. Допомагає занести зірку.

Затримується.

— Пані Софіє, Ви справді покличете Лисенка?

Софія підводить руку до його голови. Торкається.

Грубий дріт і тканина, просочена воском, щоб квіти тримали форму.

В одній точці дріт коле лоба.

Проступила кров.

— І як той віночок не падає? Чи це корона?

(Пауза. Витерла червону краплю.)

— Покличу. Хочу, щоб побачив те, що і я.

— Пані, а що ви бачите?

— Хлопця, який хоче, щоб його почули. І нічого не боїться.

Русова повертається. За хвилину виходить із тонким нотником.

— Це Миколине. — каже. — Вчіть з хлопцями..

Симон бере. “Кобзар”, покладений на музику.

Тиша.

— Підпишіть, пані Софіє. Для мене.

Вона дивується, усміхається, сідає просто на ґанку, кладе книжку на коліно, дістає олівець.

Пише швидко, рівним почерком:

“Найбільш зухвалому хлопцю Полтави. Симону Петлюрі. Від Софії Р.”

Він читає.

Очі спалахують сталлю.

— Дякую Вам, пані Софіє.

— Шшш… — каже вона. — Просто не зупиняйтесь.

Він ховає нотник під полу кожуха,

виходить у заметіль.

Сніг падає великими клаптями. Ніби небо теж хоче щось підписати.

4. НЕВИДИМА СІМ'Я

Батько дали стусана: “Щоб не брав кожуха без дозволу. Щедрик йому, бісове дитя”.

Симон мовчки сів за стіл.

Чай з малинових гілочок і листя, вощана свічка, чорнило, два конверти і папір.

Бере перо лівицею.

Конверт, на Єлисаветград.

Рука тремтить, почерк кривуватий, літери Т внахльост.

“Володю.

Нікому не дозволяй казати, що ти негідний визнання.

Бо ти геній. І вартий.

Verbum — arma tua, gladio potentius. (лат. Слово — твоя зброя, сильніша за меч.)

Я сьогодні співав. Думав про тебе. Може, ти це відчув. У кожного є хтось, через кого болить.

У мене це ти.

Іноді я не знаю, чи хочу, щоб ти мене зрозумів. Бо як зрозумієш — злякаєшся. Але ми все одно зустрінемося. Одного дня.

P.S. Тільки не думай, що ти розумніший за мене. Ти кончений дурень.

P.P.S. Цього року хоча б їдь вже до Києва. Покажи себе Чикаленку.

P.P.P.S. Корсет ще цілий?

Oder hast du ihn mit der Kraft deiner Liebe durchgefickt?

(нім. Чи ти витр#хав його силою кохання?)

Je pense qu’il est déjà temps de le laver de tes “larmes”.

(фр. Думаю, час змити з нього твої “сльози”.)

С.”

Він перечитує. Усміхається сам до себе. Злизує чорнило з пальця.

Відкладає перо.

Перекладає його в праву руку.

Плечі розправляються, обличчя твердішає.

Другий конверт: Харків.

Почерк рівний, сухий, без пауз.

“Миколо.

Пані С. Русова погодилась. Лисенко буде. Треба було заспівати. Дивись, що мені подарувала.

Володя поїде на Київ. До Чикаленка.

Чергове заберу, як завжди.

Не хвилюйся.

Сам знаєш хто.”

Підпис чіткий, майже військовий.

Свічка блимає, віск тече.

Дві руки.

Два Симони.

Одне тіло.

5. ЖОВТЕНЬ 1918. ВІДДАМ

Симон — в'язень у печерській військовій школі. Без статті.

Сам. Лізе в кишеню. Лист. Від Софії. Оля передала.

“Любий Симоне. Крім вас ніхто не потягне Україну.

Ви народжені для цього. Прийміть свій шлях.”

Стискає аркуш, ховає.

Тиша. Наче знову в тому зимовому дні.

Усміхається:

— Вона перша розгледіла.

В голові лунав “Щедрик”:

Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару,

Там овечки покотились,

А ягнички народились.

“Треба знайти того Леонтовича, як вийду. Кошиць точно в курсі.”

I. ПІДГОТОВКА

Біла Церква,

Казарми Січових Стрільців

16.11.1918 р. МИТЬ

Євген прокинувся різко.

Голова гуде: ніч у купе з Винниченком, сперте повітря, тіснота.

Симон уже стоїть біля вікна. В галіфе і майці. Курить.

Дим тягнеться в холодну шпарину. Навіть не повертається. Як він непомітно проліз проходом між двома ліжками?

Євген вилазить з ковдри, нашпортав чоботи, чеше до умивальника. Емальований. Сколоті кути.

Холодна вода.

— Не здумай, — бурмоче він.

Симон підпливає до нього тихо, впритул. Зупиняється збоку.

Нахиляється разом із ним — як тінь.

Євген в милі, черпнув воду, нахилився — Симон різко бере його за чуба, ривком під воду.

— Ти здурів?! — задихається Євген, відскакуючи.

Симон розводить руками. Очі відблискують. Губи розтяглися від вуха до вуха.

— Ми всі здуріли, Жовніре. З тисячею проти Гетьмана, німців і білої сволоти. Але по-іншому не буде.

Євген кашляє. Витирає обличчя рукавом.

Сердитися хоче — а чомусь не може.

Щось у Симоновому нахабстві тримає його купи.

— Пішли, — буркає.

— Атож, — киває Симон. Торкає Євгена плечем так, ніби нічого не було.

Вдягаються. Виходять у сіру ранкову вогкість.

До штабу.

Пліч-о-пліч.

Як завжди.

Сьогодні треба взяти і Білу, і Фастів.

17.11.1918 р. ЯК ДОВГО

1. Я ТАК ХОЧУ

Білу взяли вчора.

Кур’єр прибуває на світанку. Весь у багні. Дихає паром.

— Фастів зайнято. Залізниця! Нічна операція. Стрільці тримають!

Штаб оживає різко: карти на стіл,

олівці, лінійки, напрямки на Київ.

Симон у центрі, спокійний.

Євген поруч.

Входить у ритм за секунду — працюють удвох, немов одна машина: жест, позначка, погляд, карта. Це видно всім.

Двері. Заходить Володя. Повільно. Костюм трохи пом'ятий.

Очі червоні: ніч з паперами в диму.

Обличчя кисле. Країна входить у м’ясорубку. Біда.

Володя тихо:

— Ми ще… можемо уникнути битви. Хай хтось їде до Слинявого (*гетьмана).

(Дивиться на Петлюру).

— Треба спробувати. Зупинити кров. Не можна так…

Симон не підводить голосу.

Випускає дим.

Не злиться:

— Володимире Кириловичу. Прийміть відповідальність. Врешті решт.

(Дивиться прямо)

— Війна вже… А Директорія завтра їде у Фастів. Разом з Головою.

(Оцінює володін пом'ятий одяг)

—Житимете в нормальному готелі. Казарма — то не ваше.

Тиша.

Всі завмерли.

Член Директорії наказує Голові.

Євген заклякає між ними з олівцем за вухом.

Володя стискає папери до хрускоту.

— Ти… Ви, Симоне Васильовичу, думаєте, що це сміливість?! Безумство…

Симон рівно:

— Ні. Це сила.

Володя розвертається. Грюк. Нема.

Симон знову нахиляється над картою. Євген підсовує лінійку. Повертаються до планування наступу.

За вікном важкий, липкий холод. День тільки починається.

2. СТІНА

Карти, дим, погони, тіні.

Симон і Євген поруч: зчеплені зубці одного механізму.

Коло дверей Микита, із бляшанкою у руках. В мазуті, комір піднятий, вуса перекошені.

— Пальне привезли. На три машини вистачить, більше не витисну, — кидає він, ставлячи каністру на підлогу так, що метал глухо бряжчить.

Симон киває — швидко, по-товариськи.

— Молодець. До Фастова буде. Директорію перевезеш. Найцінніше. Голову держави. Тобі доручаю.

Микита бурчить:

— Не вартує пального ця ваша Директорія…

Євген подає лінійку. Вони знову працюють удвох.

Микита не втручається — лиш стоїть, схрестивши руки. Він після полону не воює. Знає Симона від сімнадцяти років: цей йолоп здохне, та не відступить.

Під час обговорення кулеметних точок Микита бурмоче:

— Федю… Чернику… скажіть, щоб не розтягувалися. Він хлопців знає, але коли нервує, тягне фланг.

Євген кидає йому погляд:

— Передамо.

Симон мовчки усміхається.

Ледь-ледь.

Бо з Микити такі слова треба витягати кліщами. А тут така щедрість. З чого б це?

Двері відчиняються різко. Генерал Осецький.

— Коновальцю.

(пауза)

— Призначаю вас командиром повстанських військ. Негайно.

Штаб стихає.

Микита навіть каністру перестає тримати — тупо спирається на неї.

Євген завмер.

Симон кидає на нього короткий погляд.

Легенький поштовх ліктем: ну що, тепер офіційно. Євген робить короткий, зібраний кивок.

Микита театрально зітхає.

Симон:

— Не ний. Готуй переїзд.

— Що ти вже задумав, пане Отамане. — стишується Микита і виходить, грюкнувши каністрою.

3. ДРУГ

Їдальня. Обідній час.

У кутку — казанок. Тягне старою грубкою. На колінах якісь ганчірки замість серветок.

Загусла каша, грубий хліб, що кришиться від найменшого дотику.

Без нічого.

Боже, як хочеться масла.

Солоного.

На пухкий хліб.

Євген і Симон поруч. Володя і Микита подалі. Обговорюють переїзд.

Отаман щелбанами по мисці виштовхує свою пайку ближче до Коновальця.

Доливає Жовніру гарячого з емальованого кавника, червоного в білі цятки зі щербиною.

Лізе в кишеню. Дістає варене яйце.

Криво всміхається:

— Як не жерти, можна вмерти. Маєш бути крутий, як оце синє яйце.

Євген розриває хліб, але рука завмирає.

Він не коментує.

Тільки коротко киває.

Оці фокуси від Симона завжди зненацька.

Євген мимоволі згадує слова Федя:

— Михайловичу, Отаман тебе пестить.

І так дивно, що Федь завжди називає його по-батькові, хоча лише на три роки молодший.

Холодний фронт, офіцери, операції — а між цим маленьке “Михайловичу”, як нитка.

Більш дивно “Жовнір” від Симона. Євген завжди Арсенал згадує.

4. ЯК ОСТАННІЙ ДЕНЬ

Металеві полумиски дзвенять, столи гупають від чужих ліктів.

Симон підводиться різко.

Бере свій погнутий металевий кухоль і брязкає виделкою по ньому, розпливається відгомін.

Вояки обертаються.

Володя, який ковиряє холодний хліб, теж підводить погляд.

Ніби з’їв щось тухле.

Симон швидко оцінює простір — бачить в кутку дерев’яний ящик з-під набоїв.

Підходить.

Застрибує на нього одним рухом, ящик рипить, але тримає.

Симон стає трохи вище за всіх, кидає погляд на глядачів.

Тупає одною ногою — щоб усі точно замовкли.

Голос дзвінкий, як холодний метал:

— Товариство! Завтра Директорія виїжджає до Фастова. Так безпечніше.

(Пауза. Погляд ковзає по всіх, потім на Євгені, на Володі, на Микиті)

— Я лишаюся тут.

Зі стрільцями. До бою.

Три секунди тиші.

Як перед вибухом.

І вибух.

Їдальня піднімається хвилею:

виделки стукотять по столах, хтось гукає “Слава!”, хтось просто б’є кулаком у дерево.

Симон стоїть на ящику, трохи усміхається. Ловить хвилю.

Володя дивиться:

Балерина. Знову. Театр одного актора — блискучий, щирий, незабутній.

А проте.

Завтра Отаман може загинути.

Євген терпне.

Щось підступає до горла.

Симон лишається не тому, що хоче слави.

А тому що знає:

ці хлопці стоятимуть, тільки якщо стоятиме він.

І тому Євген завтра поїде в Фастів.

А Симон ні.

День триває.

Холод густішає.

5. НЕ ЙДИ

До вечора казарму добре розкочегарили: знайшлися дрова. Місцеві допомогли. Петлюрі догоджають. Бо він за людей.

Коміри розстебнуті, під стелею стоїть гаряче повітря.

Євген, Федь Черник і Микита на обході: перевірка. Карабіни, набої, мастило.

Всі розуміють: у Гетьмана кіннота, десь поруч сердюки.

В Києві — біла офіцерня. А ще німці. Досі є.

Симон проходить мовчки, спокійний як камінь. Говорить до стрільців.

Перемикається на галицьку.

Вояки ковтають його кожне слово.

Євген ловить себе: думка про імовірну смерть Петлюри пече вогнем.

Дивиться на Отамана.

Худий.

Втомлений. В шинелі.

Занадто рівний.

Ніби вже все вирішено.

Микита це теж бачить.

Черник криво жартує: і не таке пережили.

У штабі Володя сидить над картами.

Сам.

Пічка гріє задушливо.

Лінії пливуть. Марно.

Йде до себе.

6. ЯНАНЕБІБУВ

У кутку штабу шафка з випивкою. На защіпці. Частково з Микитиної колекції, подарунок Симону. Рік збирав. Припер сюди.

Євген стежить: боїться, що Симон зірветься.

Морфій на Арсеналі. Нині пляшка. Хтозна, що в цій попелястій голові.

Симон відчиняє дверці.

Прицілюється.

Хапає коньяк. Ребристе скло.

Спокійно:

— Ти ж сам бачив. Він дурний, як сало без хліба.

— А пляшка навіщо?

— Йому… розслабитись. Завтра я його не побачу.

Йде.

******

Кімната Євгена/Симона, дві години по тому

Євген не спить. Сидить на ліжку.

Спина гола. Вкорочені споднії штані. Над розгорнутим блокнотом.

Пише про рух військ, про Фастів, про завтрашній день.

Про страх. Про відповідальність.

Двері риплять.

Симон повертається. За ним легкий шлейф коньячного запаху.

З вулиці. Десь гуляв.

Тирса по краю шинелі.

Припорошений, холодний — але рівний, чистий, ніби з криниці.

Скидає шинель повільно, струшує сніг.

Тверезий.

Євген помічає: одна долоня в крові. Розсічена зверху.

Розстібає всі ґудзики на кітелі і галіфе.

Лишається в сподньому.

Жодних слідів п'янства.

Євген підводить очі.

— Щось ти занадто рівно ходиш... А з рукою що, цвяхами пляшку відкривав?

Симон знизує плечима, сідає на своє ліжко.

— Я не п’ю перед боєм. Ніколи.

Показує порізану долоню, тильний бік:

— Цвяхи… Незручно і небезпечно.

Тиша.

— Молись, Жовніре, — тихо каже Симон. — За бій. За хлопців.

Євген завмирає.

Складає руки.

Починає молитву тонко, рівно, зі звичним ритмом, який повертає дихання.

Симон сидить, повернувшись до нього, дивиться, не кліпаючи. Ніби чує Бога.

Євген закінчує.

Зітхає.

— Тепер твоя черга, — каже.

Симон легенько усміхається.

— Та я вже, — відповідає. — На вулиці. Під зорями.

Євген ковтає.

Знову мозок пече отрута.

Завтра.

Петлюри може не бути.

Симон випростується, заплющує очі.

Ніби знає майбутнє.

Євген гасить свічку.

Сидить у темряві, слухає його дихання.

Заснути з Симоном у одній кімнаті важче, ніж йти завтра в бій.

II. КРОВ/БИТВА

Мотовилівка

70 км до Києва

22 км до Фастова

18.11.1918 р.

Вечір

СТРІЛЯЙ

Симон виходить із будівлі станції.

Стукіт по блясі. З неба огидна каша.

Він під дахом.

Йому сухо.

Нікого поруч.

Ліхтар трохи рипить від вітру.

Долоня перебинтована. В ній аркуш. Вже читаний.

Думка сідає важким каменем:

“Федь… Як…

Я ж тебе сьогодні бачив живого.”

Короткий видих.

Він стискає зуби, щоки напружуються.

Вранці.

“Отамане, ми вас підтримаємо. Встоїмо”,

Федь. Його сміх у казармі.

Рухи сьогодні вдосвіта — живі, різкі.

Тепер — звіт.

Теодор Черник. Загинув героєм.

Господи.

Перечитує, наче вперше.

******

ПОЯСНИ

Зал. ст. Мотовилівка. 18 падолиста 1918 року.

— О 7:00 противник [*гетьманські сердюки, російські офіцери, частини 3-го Київського кінного полку] відкрив кулеметний та гарматний вогонь по позиціях С. Стрільців.

— Стрільці перейшли у контратаку.

Фланг сотника Федя Черника, протримався 40 хвилин під щільним вогнем.

— Теодор Черник убитий у бою.

Останній наказ через хорунжого:

“Не відходити. Тримати до останнього.”

— Втрати стрільців:

22 вбитих, понад 60 поранених.

— Втрати противника — значні, переважно розстріляні з поїзда (до кількох сотень, включно з кіннотою).

Противник відступив.

Війська гетьмана розбіглися. Білі офіцери не вступили в бій.

— Станцію та залізничну лінію утримано.

— Настрій особового складу стійкий.

Просять дозволу рухатися на Київ.

Підпис:

Є Коновалець,

сотник.

******

ПЕРЕМОГА

Тримає листа обома руками.

Раз. Два.

Згортає.

Цигарка. Дим.

Затікає під ноги.

Блищать мокрі рейки.

Думка різка, як хлист:

Боже.

22 мої.

Хлопці.

Стрільці.

Але ж хіба тільки це.

Сердюки ж теж мої діти.

Я їх створив.

Гетьману віддав… рік тому.

І я їх поклав.

Всіх.

Триста? Шістсот?

Він заплющує очі. Згадав ту сердюцьку чорну парадну форму в своїй шафі.

Не розпач. Ні.

Гірка, тваринна лють.

На себе, на всіх, хто довів.

“Павло… Гетьман…

Ми ж разом душили червоних.

Разом створювали армію.

Я подав руку.

Ми ж стояли поруч.

А далі. Все зійшло на пси.

Портфель вирвали.

З уряду турнули.

Армію розпустили.

І ось де ми тепер.”

Сніг б’є по шинелі.

“Перемога? Сьогодні. Але далі що?

Червоні лізуть.

Німці їдуть геть.

У Києві десять тисяч офіцерні.

І я з тисячею виснажених хлопців…

Він вдихає.

Глибоко.

Повільно.

В темряву, сам до себе:

“Федю…

Я тебе не загублю.

Не дам стерти.”

Гасовий ліхтар здригається, блискає.

Жовте коло на бруківці рухається.

Симон кладе папір у кишеню.

Підтягує шинель. Розтирає недопалок чоботом.

І залишається стояти ще хвилину.

Сам.

Під жовтим світлом.

У промерзлому повітрі.

Десь вдалині гупнула артилерія.

> МОНОГРАФІЯ.

Чернику було 24 роки.

Разом з Петром Франком заснував “Пласт”.

Студент юр. ф-ту Львів. у-ту.

Хорунжий Легіону УСС.

Срібна медаль Авс.-Уг. “За хоробрість”.

Один з організаторів стрілецького куреня в Києві в 1917 р. Автор фрази “Шлях на Львів лежить через Київ”, приписану Є. Коновальцю.

Похований на Аскольдовій могилі 19.01.1919. в присутності С. Петлюри і Уряду.

Його смерть запустила процедуру Соборності. Подвиг сколихнув Галичину (лист. 1918) і викликав зближення двох урядів.

Ю. Клен написав поему “Попіл імперії” про подвиг Ф. Ч. на Арсеналі.

> ПРИМІТКА.

Могила знищена. Коли совіти взяли Київ, цвинтар на Аскольдовій могилі зрівняли з землею (бо зачищав Арсенал від червоних).

Пр. В. Ющенко доклався до вшанування пам'яті про Мотовилівку і її героїв. 2008 р. на станції Борова встановлено монумент і його іменем названо вулицю.

В Києві досі немає вулиці Ф. Черника.

ЕПІЛОГ. ОЧИЩЕННЯ

Ніч 17/18.11.1918 р.

Біла Церква

Казарми Січових Стрільців

Кімната В. Винниченка

СИМОН: ВСТАВАЙ

Відчиняю двері. Ключ є, Євген видав.

Стою на вході.

Провертаю замок позаду себе. Навпомацки.

Жовтий промінь ліхтаря по діагоналі пронизує кімнату.

Вікно високе, вузьке, від самої стелі і до ліжка. Підвіконня рівнем трохи вище за подушку. Ліжко прямо вздовж, під вікном.

Я бачу двох хлопців, що палять під ліхтарем, кроків з десять від вікна. Жодних фіранок.

На підвіконні кілька книг. ẞ (*есцет) золотом. Отже, німецька.

Ліва стіна. Стілець, під ним валіза.

Таз із водою. Кривий цвях слугує за гачок. На ньому вішак.

Його чорне пальто.

Він тут єдиний в цивільному.

Ліжко панцирне. Високе, біле, фарбою обмазане. Іржаві спайки.

Добре, що хоч не на коліщатках.

На таких душу Богу віддають.

Знову. Семінарія, мать її.

Каркас продавлений.

Матрац ватяний, простирадло зібгане, подушка збита.

І на цьому всьому він.

Голий. На спині.

Розпластаний, що та жаба.

Ковдра на підлозі.

Запарився.

Біля ліжка груба потерта верета. Щоб ноги нещасним не мерзли.

Темно.

З вулиці середину кімнати не видно — тільки якщо стати під самісіньке вікно.

Я закупорений: шинель, чоботи, горло застібнуте.

Пляшка холодить пальці.

Ще не відкривав.

Комора, не кімната.

Два кроки вздовж.

Шухляда для мотлоху.

Та мені вистачить.

Вистава починається. Курва її.

Тут тепло. Розстібаю ґудзики шинелі.

Цей запах. Злих духів виганяють, чи що. Спиртом несе за версту.

Значить. Веретка.

Лежить. Руки-ноги в різні боки.

Все на виду.

Придивляюся. Не реагує. Нічим. Ніяк. Спить. Або вдає.

Треба розбудити.

Повертаю ключ у руці.

Ударяю ним об пляшку.

Дзень.

Не рухається. Геть розпустився.

Ключем піддіваю корок.

Смердить солодким.

Кажуть, приємно пахне. Брешуть.

Задихаюся.

Але вже треба починати: стоїть.

Суну вказівний у скло. Перегортаю пляшку.

Палець мокрий, липкий. Якраз.

Провожу йому по губах. І вусах.

Ну. Давай уже.

Є. Губи облизуються, пальці вгризлися в простирадло.

Не спить голова держави.

Я чую, змінюється дихання — на пів ноти.

Він лежить.

І чекає.

Я нахиляюся над вухом.

— Прокидайся, спляча красуне.

Стаю ближче.

Кладу руку посеред ребер.

Веду вниз. Пальці граблями.

Шерсть.

Пупок.

Густа доріжка.

Не готовий. Напівживе.

Типова історія.

Зараз буде.

Маю руки на всі штуки.

Пляшку ставлю додолу, біля іржавої ніжки.

Роздягаюсь. Тут тепло.

Голий.

Одяг складаю на край простирадла. Одне на одне. Розправляю.

Щоб не пом'яти.

Не можна.

Бачу: слідкує.

Не кліпає.

Груди ходором.

Бачу, є покращення. Світло б’є прямо йому в пах. Але ще не весь.

І тут у мені щось стискається. Коротко, як вузол під серцем.

Нічого особливого. Не вперше.

Я роблю паузу. Видихаю.

Нахиляюсь до складеного галіфе, дістаю з кишені, що треба.

Ставлю біля пляшки.

Прямлюся. Я спокійний.

Крок до нього.

Підходжу впритул.

Долоню йому на плече. Не рухається.

— Молись, — кажу тихо.

Цього досить. Навіть невіруючому, як він.

Він слухається. Завжди.

Тіло під долонею м’якне.

Сідає. Зараз його видно з вулиці. Хтось під вікнами міг би побачить його у всій красі.

Від цього всередині мене смикає так, що зуби стискаю. Розпирає. Болить. З паха віддає в стегно.

Нахиляюсь ближче, до шкіри.

Цей його одеколон. І піт.

Голос мій сам:

— Ну? Чого чекаєш. Хто ти такий, щоб для тебе щось робили.

Слова гладкі, рівні, тихі.

І вже пізно щось міняти.

Він сідає на край.

Іде на підлогу.

Коліна на верету, витоптану, по центру зовсім стерту. Грубу, колючу.

Розставив ширше коліна: все знає.

Складає долоню в долоню й кладе на край матраца.

Наче молиться.

Голова нахилена.

Шия відкрита.

Все.

Він зайняв позу швидше, ніж я встиг вдихнути.

Світло б’є йому вздовж хребта, як хтось ножем провів і лишив слід.

Пара крапель на потилиці.

З-під чорного волосся.

Він чекав.

Я вже поруч.

Встаю на коліна позаду.

На тій же огидній вереті.

Ворс дряпає кістки.

Коліна одразу ниють, але я навіть не рухаюсь.

Торкаюся.

Простягаю руку вперед.

Провожу між лопаток.

Нижче.

І мені в цей момент лупить у сам низ живота — так, що дихання зривається.

Тиск, гарячий, розливається окропом.

Пульсація під самим коренем.

Гірше не від тіла.

Від нього.

Він так стоїть…

Так слухається…

Так підставляє шию…

що мене починає вивертати зсередини.

Хіть заповнює мене по самі вуха.

Ненависть до себе.

Бо зараз я вже не зупинюся.

Я нахиляюсь ближче.

— Оце весь ти, — кажу тихо.

— Оце твоє.

Пальці знаходять старі шрами під лопаткою. Від корсета.

Три крапки. Ущільнення.

Повільно. Веду пальцем довкола кожного.

— Ковтаєш…

— Я ж тебе в штабі… Обмазав…

Всі бачили… Пес ти…нікчемний…

Дивлюся. Він стихає.

Ледь рухає плечима.

Але не відходить.

Коліна трохи осідають. Ще ближче.

І мене пробиває думкою, від якої треба або втекти, або вбити, або—

Ні.

Забути.

Кожен шрам, як кнопку, втискаю в його тіло, наскільки сили в руках вистачає.

Відчуваю: іде сиротами. Весь. Навіть спина.

Іншою рукою йду спереду.

Знаходжу.

Твердий. Впертий.

Шкіра натяглася, тепла.

Крапля вологи. Відчуваю на пальці.

Є.

— Ти зараз здохнеш за те, щоб я тебе взяв, — шепочу.

Голос у мене рівний.

Чую, як він у грудях тремтить.

Проте не рухається.

Мовчки.

На колінах.

Руки складені.

І чекає.

ВОЛОДЯ: КІШКА

Дзеньк.

Метал об скло. Впізнаю цей звук, як собака миску. Завжди тягне пляшку.

Потім щось мокре торкає губ.

Солодке. Тягуче. Коньяк.

Облизую. Автоматично. Театр.

Звісно.

Оце Балерина і чекав.

Щоб я рипнувся, щоб довести, що не сплю.

Я ідіот.

Ще гірше. Бо реагую. А не треба було.

Шинель чиркає по мені.

Груба вовна дере.

Латунні ґудзики лишають крижаний слід.

Дим, мороз, зброя.

Коробить, і ВІН то знає.

Отут мене й накриває.

Спершу тупа радість: прийшов.

Так, блядь, прийшов.

Я ж переконував себе, що мені байдуже.

Потім полегшення.

Бо скільки можна чекати?

Хай уже робить.

А далі — собі по клешнях:

ти що, скотино, радів?

Ти що, кликав ЙОГО?

Ні.

Я. Не кликав.

Але лежу тут, голий, довбень, і мовчу.

Весь стиснувся задом, наче булавка штрикнула десь під нижній край хребта.

Приповз, сука.

Отакий у нього гонор: сам приперся, а я ще й дихати боюся, щоб не видати, що радий.

Облизую губи другий раз.

Бо коньяк пече. І на вусах липне.

ВІН стоїть поруч.

Дихає.

Штани зачіпають мені вухо.

Тепла вовна. Гріє національний скарб — яйця свої.

А мені вухо ледь не відірвав пряжкою, аж пече.

І я відчуваю.

У нього стоїть.

Без жодного мого руху. Без слова.

Просто від того, що я в його владі.

У Симона завжди так.

Йому досить моєї покори.

Я це знаю — і мене зводить.

Я не такий.

Не з цього зроблений.

Мені треба дотик. Удар словом.

Будь-який поштовх.

А він — просто стоїть. Уже.

В голові дитяча лічилка: “Семене-Семене, не мостися до мене”. Де я це почув?

Стягує лахи.

Складає все рівненько. Хазяйська дитина.

Щоб ніхто ж нічого.

Дивлюся на нього. Розгладжує кутики. Голий.

Від цього у вухах починає дзвеніти,

ніби хтось зсередини б’є по бляшанці.

Хіть.

Я клянуся собі: не прагну цього.

Він щось каже.

Шипіння.

Слова валяться. Я не слухаю.

Вікно. Хоч би хто не глянув.

Двоє під ліхтарем курять. Ще побачать.

Треба злазити. На ліжку не буде.

Як кашляю, то чує весь поверх.

Піднімаюся ліктями.

Сідаю. Дивлюся на себе. Ще ні.

Опускаю ноги.

Килимок.

Стаю на коліна.

Так, як ВІН хоче.

Щоб ніхто не бачив.

Кисті на край матраса.

Пальці зводить від напруги.

Зап'ястками відчуваю раму. Холодна, шершава.

І тут. Власне тіло.

Знизу. В паху.

Наче хтось смикнув за нитку.

Стоїть.

Бо він за спиною.

Бо подих у шию.

Бо я знав, що так і буде.

Я його чую. Запах тіла. Цигарок. Коньяка.

Ненавиджу усе.

І те, що в мене стоїть, теж.

І він це бачить.

Холод б’є вище пупка. Метал.

Бляшана кругла кришка.

Я сіпаюсь.

Робить напоказ.

Виставляє руку: показує реквізит.

Балерина. Завжди грає на публіку.

Зараз публіка — лише я.

Баночка. Скляна. Холодна. Рельєфна.

Аптечний вазелін. Роздавав Червоний Хрест. На фронті. В Варшаві.

Притягнув.

Мене перекручує.

Це увага.

Це все про мене.

Він готувався.

Хочеться вити з сорому,

але тіло вже завелося.

Його тонкі пальці в світлі.

Рука вузька, з тим клятим пухом на передпліччі.

Під ліхтарем той пух стає золотим.

На цих зап'ястках є шрами до ліктів.

Він себе різав. Так і не сказав ніколи, чого.

Занурює пальці в банку,

розтирає жир так, щоб я бачив. Підносить масну долоню до світла: дивись.

Це мене ламає.

Усередині щось хитнулося.

Живіт стискається, ніби хтось пальцем натиснув.

Скло відставляє.

Мовчить.

Я знаю, що буде.

Не вперше.

Бачу: удвох тут не станеш.

Треба лізти

Під ліжко. Шпитальне. Для хворих. Як я.

Там і двоє розмістилися б, аби захотіли.

Але я сам. До пояса. Більше не треба. Він хай зовні.

Пилюка. Гидота.

Щоб я відчув. Ким є.

Ковзаю руками по дереві, змітаю пил ребром долоні, ніби це щось змінить.

Щока вже пливе по дошках. Холодно, шорстко, тхне старою крейдою й нічним горщиком.

Лікті розповзаються в боки.

Зверху продавлений панцир в рамі. На ґвинтах.

Звідси я його ніяк не побачу.

Він, звісно, не втримується:

— Літературна практика, Генію. “Декамерон” червоніє від сорому поруч із тобою.

Може, досить? Роби вже.

Я ж відкритий.

Йде рукою. Жир по мені.

Палець. Точно, як завжди.

Я стежу за диханням, щоб не стулятися.

Другий.

Глибше.

М’язи сіпаються, але тримаюся.

Він знаходить ту точку. Не знаю. Як її.

Раз тисне.

Пробиває в ребра.

Другий, і я вже майже.

Він знає, що міг би так мене довести. Робив. Не раз.

Та сьогодні ні.

Сьогодні він задумав іншу виставу.

І от я з його пальцем. Пливу.

В цю мить щось клеїться мені на губу.

Я вдихаю — і це падає в рот.

Муха. Суха.

Хрумтить.

Гіркий пил на язиці.

Мені вивертає шлунок, але він тисне втретє — коротко, сильніше — і в мене все з нутра тягне вгору.

Я не можу ні плюнути, ні сказати слово.

Голова впирається в дошку, плечі трясуться, ця комаха липне до піднебіння.

Все, що лишається — проковтнути.

Разом із соромом.

Разом із тим, що він робить.

Третій палець. Йде так повільно, що темніє в очах.

Я не знаю, чи таке буває у когось.

Може, це тільки в мене така поломка.

Може, тільки я реагую отак —

коротким жаром під шкірою, що віддає кудись у живіт.

Це вже моє.

Заради чого я зараз на колінах. Пикою і ліктями в пилюці. Голий. На дошках.

Весь час він щось бубнів.

А зараз нічого. Тиша.

Знає мене краще, ніж я сам.

Далі.

Вже не пальці.

Вже він сам.

Тягне момент.

Симон ніколи не поспішає, коли хоче, щоб я прийняв всього.

Спочатку тільки зовні.

Тисне. Чекає.

Я закриваюся, і він це відчуває, тихо сміється. Добре, що я не бачу.

— Голову держави я ще не брав. Що ж таке... Ти ж з липня мариш. Розслабся. Голово Директорії. Не вкушу. Поки що.

Чекає.

Доки я сам не пускаю його далі.

Просувається.

Крок. Ще один. І знову зупинка.

Знову починає шипіти.

— Ти ж умієш просити. Тихенько. Коли ніхто не чує.

Голос спокійний.

А я на колінах слухаю.

Ще трохи.

І знову зупинка. Нутром відчуваю плин його крові.

— Скажи: “Далі”.

Я мовчу. Звісно.

Тоді він просто чекає.

Десять секунд. Не знаю.

Сором і хіть сплітаються в мені так туго, що дихати важко.

— Мовчиш… Тоді я сам вирішую.

І входить до кінця. Без ривка.

Але так, щоб я відчув.

Хто дозволяє, а хто бере.

На якусь мить він теж лізе донизу — під панцир, цю залізну раму.

Настільки “зневажає”, що аж сам вмазується у пилюку.

Притискається животом до моєї спини.

Вага теплого безволосого тіла.

Той, що “вище за всіх”, буквально дихає мені в потилицю під ліжком.

— Ось так, — шепоче, так що ребра сходяться.

— Такий ти й справжній. Ні влади, ні волі. Один ти. Шльондра, що з липня чекає.

Але я чую інше: наскільки ж ти мене хочеш, якщо аж сюди вліз.

Відсувається назовні. Щоб мене не бачити. І тоді починає рухатись.

Коротко. Точно.

Кожен поштовх вибиває з мене рештки гідності.

Він правий.

І я це знаю.

Мене нудить.

Водночас млосно. Як він оце зірвався, сам поліз вниз, так він ні з ким.

І ніколи.

Я чекаю.

В мене своє буде.

Вже скоро.

СИМОН: ОБІЙМИ

Я в ньому.

До кінця.

Гаряче й тісно. Він важко вдихає — і мене при цьому зсередини підштовхує вгору.

Не бачу його. І добре. Він під ліжком. Половиною тулуба.

Тремтить.

Не так, як перед “приходом”. Просто.

Він мене надто сильно хоче й ненавидить одночасно.

Нервове.

Це про мене.

Про те саме, від чого треба тікати.

Я злюсь.

Щипаю його боляче. Якщо я завтра здохну, хоч щось лишиться. Синці на боках Голові Директорії.

Тримаю ритм. Це важко.

Коліна на підлозі.

Він раз по раз пливе вперед з тією веретою, мене тягне за собою.

Правицею тримаю, щоб не поїхав вперед. Лівицею — щоб в нього не впало.

А сам… Висю на рамі, як драний Сірко на сучці.

Груди тре іржею, пресом тримаю все тіло на вазі.

Як морква по тертці.

Як відпущу, він посуне вперед.

І все це піде прахом.

Чого тоді починав…

Що я роблю, Господи?

На словах: трахаю голову держави.

Звучить!

Медаль на груди.

А по факту?

Як останній ідіот, встромився в половину тіла, що стирчить з-під ліжка.

Чистий Боккаччо. Буквально. Декамерон. В Білій Церкві.

І це ще не найгірше.

Я ж видав себе.

Підліз під ту кляту раму.

З мого горла вилітають матюки.

Образи.

— Ти лайно собаче. Не людина навіть. Тварюка, яка забуває себе. За миті насолоди…

А найгірше, що він розкусив.

Зловив мить моєї слабкості.

І хто я зараз?

Як повія. Я його ублажаю.

Того, хто мою армію вбив.

І це ж тільки початок.

Симоне, працюй, блять.

Основне попереду.

Все я. Тільки я. Тримаю ритм.

Під його подих.

Стримуюся, щоб йому не боліло.

Щоб я зараз не зірвався.

Обслуга.

Боже, яка ж ганьба.

Як тоді, в Пітері.

Добре, що він цього не знає.

Я тут один за всіх, а він лише чекає, коли почне рохкати від задоволення.

Оця думка лупить так, що хочеться вирватися з власної шкіри.

Мої прокльони зливаються в суцільний гул.

Нахиляюся трохи вбік. Вхопити його за волосся. Хочу вирвати шмат черепа. Хочу вхопити.

Не виходить.

Таз його смикається різко, сам по собі.

Стискає мене глибоко, уривками. Як конвульсії.

Знаю цей його спазм.

Пішло.

Перший.

Сука.

І я від цього теж ледь тримаюсь.

ВОЛОДЯ: ДЯКУЮ!

Перше, що я відчуваю, — долоня Симона на поясниці.

Витягає мене з-під ліжка. Не повністю. Десь до грудей.

Не грубо.

А далі. Торкається шиї, пальці ковзають по спітнілій шкірі, ніби випадково, ніби шукає, куди покласти руку.

Потім просто збирає моє волосся в кулак.

Міцно, але не до крику.

Точно.

І цього вистачає.

Світ звужується.

Він мене тримає.

Не тягне.

Не коле.

Мене накриває.

Раптово.

Ніби хтось зсередини влупив струмом по хребту.

Таз стискається сам, різко, нутро пульсує, і по всьому тілу проходить коротка, чиста хвиля.

Суха.

Тільки жар.

Я не тримаюся.

Лікті роз’їжджаються.

Піднімаюся тулубом.

Корпус сам рветься вгору, ніби я хочу вискочити з-під цього клятого ліжка.

Маківка летить прямо до залізяччя —

до гострих гвинтів, що стирчать знизу по контуру рами.

Я навіть не встигаю злякатись.

Він ловить мене.

Миттєво.

Однією рукою накриває тім’я — щоб я не став індіанцем без скальпа.

Другою стискає мене за плечі, не даючи впасти пикою на дошки.

Турбота.

Порятунок.

Я відчуваю це всім тілом. Мене накриває вдруге.

Сильніше.

Ноги судомить, п’яти колотять по килимку, задня поверхня стегон стискається сама собою.

Середина знову б’є. Цей раз довше, глибше. Хтось стиснув кулак з нутрощами і відпустив.

Видихаю, як після удару.

Чую звук приглушений, як під водою:

— Боже, який довбень…

Розумію.

Він. Встиг.

Не випустив.

Ламаюся остаточно. Кусаю власне передпліччя щоб не видати зайвий звук.

Він дбає про мене.

Я вже не я.

Ніхто.

М’ясо, що тремтить у його руках.

І скоро вже все.

СИМОН: ВІДПУСТИ

Не випустив. Але руку здер.

Він вдруге. Теж сухо. М’язи тазу стискаються довкола мене так, ніби хочуть вивернути його і мене назовні.

Довбень.

Мені ж завтра людей вести.

Після оцього з гвинтами він вчепився мені в цілу руку. Не відпускає.

Не брехатиму. Я злякався за нього. І це збило мою власну хвилю.

Бо я вже геть не тримався.

Мені не можна в нього.

Ніколи. Не можна.

Він ще не готовий. Тепер йому треба час.

Знаю.

Третій буде мокрим.

Він завжди. Після двох сухих: тіло або закривається назавжди, або йде до кінця. Я завтра можу здохнути.

Хай доходить до кінця.

Виводжу себе з нього повільно.

Він хрипить, наче я вирвав йому кишки, але я вже хапаю його за груди, і тягну назад, трохи похиленого. Вертикально не пройде під рамою.

Не повторити подвиг з ґвинтами.

Курва. Рука липне кров'ю. Витер об верету.

Ноги мені трусяться, що у п’яного. Падаю на дупу сам, спиною до стіни. Підстелив цей шмат грубої тканини.

Розводжу коліна.

Тягну його за собою. Він валиться мені в груди, спітнілий. Без сил.

Він нижчий за мене на кілька пальців. Але важчий.

Сідниці його лягають мені на пах, я ще твердий, але все. Не входжу.

Тримаю. Він теплий. А я зібгався. По всій його спині мій жар.

Ліву руку йому під ребра, стискаю так, що він відчуває кожен палець. Правою хапаю його за кінець і стискаю в кулаці. Хай завершує.

Він вже синій від напруги.

Починається.

Він прогинається назад, хребет втискається мені в груди. Живіт напнув.

Сам себе добиває.

Пішли судоми.

Густо.

Важко.

Мені на зап’ястя. Собі на живіт. На передпліччя. Тепле. Ривками.

Три рази сіпається, як від удару током.

Як стрибки по мені.

І я ламаюсь.

Вже нема сенсу триматися. Його ковзання робить свою справу.

Від того, що він вже все.

Накриває. Ноги сіпаються.

Коліна вивертає.

Один короткий струс. І тиша.

Сиджу, важко дихаю. Ноги дрібно тремтять.

І його заляпав. Треба витерти. Але верета вже мокра. Від нього і моєї крові.

Відпускаю руки.

Валиться на бік. Тихо скавчить.

Зараз він не тут.

Згадав: цигарки забув.

А нишпорити по його кишенях не буду.

Кончена верета.

Витерся ковдрою. Вона тут, на підлозі.

Руку в воду, в тазу.

Холодна.

Червоніє. Кров моя.

ВОЛОДЯ: ВИЩЕ НЕБА

Підлога під щокою тепла.

Пилюка і пісок. На вусах. На бороді. На грудях по волоссю. В роті.

Лежу на мокрому.

Дихаю наче після гарячки.

На мить здається, що я сам у кімнаті.

Піднімаю голову.

Шия ниє.

Очі печуть. Бачу його.

Чорні чоботи. Симон.

Запалив свічку. Взяв на підвіконні.

Вправляє край сорочки.

Хитається трохи.

Рука…

Роздерта вздовж тильної сторони.

Кров зупинилася, але рвана лінія темніє, краї червоні.

Сполоснув її в тазу. Бачу, вода трохи мутна від крові.

Тепер висихає сама.

Ця рука… Була на мені чи в мені.

Не знаю.

Сунув її в рукав.

Йому боляче.

Видно по тому, як лице сіпнулося — одна мить, і все.

Знов камінь.

Шинель він накидає грубо, трусить плечами, щоб розправилося.

Цілою рукою поправляє комір.

Волосся сире, облився.

Мовчить.

І я мовчу.

Його спина.

А якщо це востаннє?

А якщо вийде і це назавжди?

Дурень пафосний.

Балерина з хуєм.

Лишається під кулі.

Він повертається.

— Не дай Бог тобі щось вигадати. Нічого між нами нема.

Тихо.

Рівно.

Так, ніби підсумував засідання.

Піднімає свої ключі з підлоги.

Бере баночку, ту саму, ховає в кишеню, де темніє пляма від крові.

Повертається до дверей.

Відчиняє.

Виходить.

Без погляду назад.

Клац.

Замок.

Я лишаюся на підлозі.

Пил під вилицею.

Дихання рване.

Мене досі веде.

Всередині. Завжди так.

Під кісткою внизу коротко смикає.

Раз.

Пауза.

Ще раз.

Нагадування про “нічого нема”.

У дворі кричать “Варту!”.

Під хребтом трясе дрібно, уривчасто.

Одне калатає в голові:

нічого не було — а чого крутить так, ніби було все?

СИМОН: ЯК НІКОЛИ

Виходжу надвір.

Повітря стискає легені.

Світло ліхтаря б'є в лоба.

Цигарку маю. Хтось сунув у коридорі.

З руки крапає.

Сідаю на колоду біля стіни.

Сперся. Мовчу.

Дві хвилини. Може, п’ять. Не рахую.

І тут починається.

Спершу коле.

Потім пече.

Вити на місяць.

Або.

Зняти штані і тертися задом об кору.

Клята верета.

Кляті кліщі. Клята пилюка.

Я ж туди голим задом.

Занадто ніжний.

От і маю.

Підстрибую з колоди, мов підстрелений.

Пече аж під коліна.

Постою. Так легше.

Дивлюся в темряву.

На сніг, на чорне небо.

Тягнуся в кишеню по цигарку. Треба ще.

Лізу.

Не в ту кишеню.

Пальці намацують щось м’яке, загорнуте.

Газета.

Дістаю.

Підходжу під ліхтар.

Розгортаю.

Шмат вершкового масла.

Трохи теплий.

Розмазався по газеті.

Стою.

Сніг у волоссі.

Дупа горить вогнем.

Рука подерта до живого —

і тримаю шмат масла.

Той довбень запхав його мені в шинель.

Найцінніше.

Знав, що я з тюрми вийшов — тиждень марю.

Хліб. Пухкий.

З маслом. Солоним.

Сміятись хочеться.

І матюкатися.

Сісти на сніг.

А краще — лягти.

Висолоплюю язика, ковтаю сніг.

Пекло в ногах спадає.

Завтра бій.

Завтра крок, який уже ніхто, сука, не відмінить.

Я чистий.

Я новий.

Я готовий.

Віват, Боже.

Пробач мене, грішного.

## #38. Микита

I. МИКОЛА

Липень 1895 р

Замок Барона Штейнгеля

Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 27

(Інститут травматології та ортопедії)

Запах літнього Кудрявця. Кучугури липового квіту, розпечене каміння і перестиглі вишні.

Колись давно ці краї назвали на честь кудрявих лип, що обліпили гору.

Сад при замкові.

Троянди.

Микола відчув.

Нюхом. Шкірою. Пам’яттю.

Не ті, що на Бессарабці у торговок — тонші. Як у батьковому саду. Ніжні. Росяні. Оксамитові.

Баронові. Доглянуті.

Микола міг годинами доглядати квіти.

Вже звик.

Йому 23.

Всюди звертав на себе увагу. Чоловіки оберталися на його статуру. Жінки… вони бачили в ньому потенційного чоловіка. Для себе. Для доньки. Як не в церкву, так хоча б у ліжко. Микола не був проти. Любив це діло.

Користався тим, що мав: два метри зросту, сині очі, офіцерська постава й обличчя, яке художники просили “позичити для Мазепи”. Микола сміявся. З нього малювали. Гетьмана.

І кілька разів Чорта.

Та зараз була справа.

Замок барона Штейнгеля виглядав вирізаним з казки. Неоготика.

Стрілчасті вікна.

Черепичні шпилі.

Флюгери з котами.

Бордовий прапор з золотим гербом.

Під зводами арок бруківка дзеркалом.

Троянди всюди.

Фонтан розпилював їхній запах.

Микола знав кожний сорт: барон явно замовляв у Франції.

Карети.

Лампи.

Прислуга.

Микола — помічник адвоката, активний член гуртків. Його запросили.

Зайшов.

Мармуровий холод під ногами.

Ворс килимів.

Синьоокі святі з вітражів.

Знову троянди. Але вже мертві.

Один букет похилився.

Микола став.

Вирівняв стебло.

Перев’язав атласну стрічку.

Багряні чотки на руці блимнули. Оніксовий хрест блиснув і згас.

А тоді підвів голову.

Всі вже були:

Ольга Петрівна Косач (aka Олена Пчілка) — хвацька, різка, в модній вишиванці, коси бубликом;

Євген Харлампійович Чикаленко, 32 роки. Нігті поліровані, вкладені вуса. Прямо з Одеси. Скоро житиме поруч в новому маєтку. Червоний від спеки.

Шемети (брати) — бадьорі, гомінкі.

Плюс київська інтелігенція, змішана з дрібними честолюбцями, філологами, соціалістами, етнографічними романтиками.

Микола став до стіни.

Оцінював: хто кому кланяється, хто уникає чийого погляду, хто боїться, а хто тут заради показухи.

Погляд по вітражах, по трояндах…

Все дріб'язкове.

Неправильно живуть.

Зараз.

Щось.

Буде.

Дуже скоро.

******

Барон теж був.

Ходив залом. Власник мисливських собак.

Української геть не знав.

Час від часу зупинявся й чемно просив:

— Bitte, übersetzen.

(нім. перекладіть, будь ласка)

Пчілка дратувалася.

Чикаленко зітхав: набрид.

Микола курив і роздивлявся.

Димом хотів перебити солодкий сморід троянд. Але і це не могло приховати лицемірство навколо.

Євген Харлампійович головує.

Займає центр.

Позіхає артистично, з відкритим ротом, щоб усі бачили. Дістає срібний годинник на ланцюжку.

Усміхається:

— Панове, швидше, маю справи на Паньківській…

По залі смішок.

Всі знають його “справи”

На Паньківській — бордель.

Чикаленко розводить руками.

— Скинемося на подарунок. Графу Толстому. До вересня встигнемо.

Щось кримське… як ветерану війни. Може… корабель? Чи барильце коньяку?

Барон усміхається: про іменинника Толстого він чув.

Пчілка (Ольга Петрівна) зривається одразу:

— Не буде ніякого поклоніння Толстому!

Своїх треба підтримувати! Замість подарунків зберімо гроші на український альманах у Львові. Франка запросимо. Я Грушевського підключу.

Точно.

Ні Каменяр, ні Професор не відмовлять сестрі Драгомагова.

Микола стоїть колодою. Нерухомо.

Фальш.

Як запах підгнилого листя у теплиці.

“Вона ж сама Пушкіна перекладає для малоросів.”

Чикаленко перемкнувся в режим повчання:

— Поступовість, пані Ольго.

Культура. Еволюція.

Не треба…оцих… різких рухів.

Ви краще тойво… жіночий альманах видавайте з Пані Франковою, теж Ольгою, як і Ви. А великі справи — то для чоловіків.

У залі криво всміхаються.

Пчілка хапає повітря ротом.

Чикаленко добиває:

— Я от свого Шевченка скоро знайду.

Молодого. Справжнього. Без плачів і цих… любовних пригод. Щоб писав про народ. А не млів від хіті.

Повертається до всіх, голосніше:

— Отже, панове. По скільки скидаємося графу Толстому?

Погляд ковзає залом, шукаючи зрадника, що пошкодує грошей.

Так.

Оцей.

Вусатий.

Молодий поручник. Микола.

Той мовчить. Крутить цигарку.

Але всередині білий вогонь.

Здається, він усміхається.

Микола визнав: ця громада — дешевий театр.

******

Момент стався раптово.

Пчілка критикувала “поклоніння Толстому”, Чикаленко позіхав, барон просив перекладу.

І тут Микола просто, чітко, рівно, без підвищення голосу:

— То ви, пані Косач, проти Толстого…

але перекладаєте Пушкіна?

Тиша.

Ольга спалахнула. Чикаленко насупився:

— Це не твого рівня розмова, хлопче.

Не лізь, де старші говорять.

“Хлопче” стало тригером.

Микола секунду стояв.

Потім різко удар.

По Чикаленку.

Глухо, як по кістці.

Стілець посунувся. Хтось вскрикнув.

Чикаленко його за лацкан.

Микола у відповідь: двома кулаками.

Бійка. До крові.

Шемети кинулись розтягувати.

Пара стільців перекинулась.

Барон зірвався з місця:

— Seid ihr verrückt geworden, ihr Kleinrussen?!

(нім. Ви здуріли, малороси?!)

І раптом зупинка.

******

Чикаленко, червоний як варений рак, у бік Ольги:

— Чого вирячилася, дурна спідниця? Тобі ніколи не зрозуміти чоловічої розмови!

Усі погляди на Миколу.

От зараз він підтакне. Молодий же, гарячий. Справжній чоловік.

Микола навіть не оглянувся.

Витер кров з губи.

Спокійно сказав:

— Пані Ольга Петрівна нічим від вас не відрізняється, Євгене Харлампійовичу.

Тиша.

Рівна.

Сліпа.

Пчілка що та рибина на березі.

Чикаленко сіпнувся.

А Микола продовжив:

— Хоча перекладати Пушкіна українською — цирк.

Пчілка видихнула повітря, не знаючи, чи її образили, чи підтримали.

Другий удар, в Харлампійовича:

— Ви Толстому смокчете, а вона Пушкіна вилизує. Забули, що української мови не існує?

Раби.

Хтось перехрестився.

Микола набрав повітря.

— Ольго Петрівно, донечці привіт від мене. Квіточці. Хоч одна не стане підстилкою під російський канон.

Всі знали, що Леся — єдина, хто не кланяється імперії.

Єдина чиста.

Ольга знала, що Микола друг її Лесі.

Ніхто не дихав.

******

Міхновський підвівся, поправив мундир, змахнув пил зі манжетів.

Кинув:

— Борсаєтеся в лайні. Так нічого не досягнете.

Повернувся.

Вийшов.

Двері грюкнули.

Шемети дивилися, не кліпали.

Пчілка блідла.

Чикаленко кипів, але мовчав.

******

Публіка шепотіла:

— Хто він?..

Микола. Міхновський.

Вийшов під вітражі.

Зупинився.

Вперся долонями у камінь.

Дихав глибоко.

“Зроблю сам. Без вас.

Зачинили ці двері — я піду крізь інші.

Чорні. Але свої.”

З цією публікою діла не буде.

“Просите дозволу жити.

Я не питатиму”.

Глянув на Чикаленка в дверях.

Майнула іскра:

“А тобі, Харлампійовичу…

Я знайду такого “Шевченка без хіті”... — що писатиме хером.

Не знатимеш, як обійти цензуру.

І редакцією твоєю керуватиму, навіть якщо ти цього не знатимеш.

От побачиш”.

Плечі розпрямилися.

Народжувався Микола.

Той.

Хто.

Не проситиме.

> МОНОГРАФІЯ. М. Міхновський обожнював садівництво, культивував троянди.

Знався з Франком.

Дружив, листувався і підтримував Л. Українку та О. Кобилянську.

Шемети були найближчими друзями.

Виступав за:

створення армії,

автокефалію української церкви. Але перш за все, за визнання української окремою мовою.

> ПРИМІТКА. Брат Миколи Юрій, архієпископ Чернігівський, настоятель Св. Софії. Розстріляний 1937.

> ПРИМІТКА. Маєток Штейнгеля 1901р. купив лікар Лапінський. З іншого боку тої ж ділянки звів “Замок лікаря”. В ньому 3 роки мешкав С. Петлюра.

II. ОЛЯ

14 листопада 1918 р.

Київ, Маловолодимирська, 60.

Замок лікаря,

Квартира #3

Оля збиралася. Їхати. Поки можна.

Симон сказав. Учора заскочив Максим:

— Ольцю, будь готова.

Два дні в цій квартирі:

як отримала ордер про звільнення чоловіка.

Літня пилюка.

З кінця липня тут нікого.

Все завмерло з дня арешту.

Симон усюди. У кожній рисці.

Цигарки в чашках.

Підручники англійської з ложечками, встромленими замість закладок.

Сорочка з недошитим шевроном.

Ліжко.

Дивиться довго.

Заплющує очі.

Коли востаннє?..

Пам’ять виринає. Печерськ. Військова школа. Ковдра напнута.

Вони мали час. Їм не заважали.

Підкочений поділ сукні. Заплющені очі. Гаряче дихання між її стегон.

Язик креслить вузлики.

Якимось ритмом. З повторами.

Її обидві руки йому в чуба. Навколо холод, а в них під ковдрою тепло.

Підняв голову. Провів губами по її талії й піднявся до поцілунку. Вловила його рот одразу.

Руки ковзнули йому попід комір на спині.

Той шрам.

Провела пальцями — він тихо видихнув і знову опустився між колін.

— Żyj… — сказала вона спершу тихо.

А потім — ближче до вуха, різко, як наказ:

— Żyj. (поль. живи)

І знову вчепилася в чуба, пальці ніг стиснулися в колючих шкарпетках.

А тут? Вдома? На ліжку?

Було?

Порожнеча.

Наче хтось випатрав частину життя.

Сюди, в ці стіни вже не повернеться. Симон або стане головним.

І тоді буде нове житло.

Або… вона стане вдовицею…

Нічого доброго.

Скільки разів тікала, та зараз нестерпно.

Видихнула.

Їхати. До малої. У Чехію.

З Максимом. Добре, що він є.

І Масарика провідає, якщо пустять.

******

Дві валізи. Навалилася. Ледве застібнула.

Життя не впакуєш.

У ногах весь час рудий хвіст.

Марек.

Нервується.

Нявкотить.

Перебув окупацію, сидів під обстрілами. Вижив, поки Симон був під Крутами і рятував уряд у Житомирі. Повернувся у березні.

Грів її Симона.

Олю осяяло: речі — пил.

Бери хвостика.

Але як?

Він же втече ще на пероні.

Треба портупейку…

Хоча б нашийник…

Ремінь. У Симона точно є. Подивитись у шафі.

Форми різних військ рядами на вішаках.

Сірі, зелені, пісочні, сині.

Літні, польові, парадні.

Пояси не підходять. Симон любить широкі. На кота не приліпиш.

Остання. Шикарна чорна форма зі срібним галуном. Довга. Нова. Не бачила, чи вдягав. Мабуть, гарний.

Кишені…

Метал.

Витягла.

Складаний ніж. Засохла кров на лезі.

Тонкий ремінець.

Чужі підтяжки.

У Симона завжди чужі речі:

поясні бляхи, портсигари, запальнички, хрестики, латунні ґудзики з чужого одягу.

Ремінець дивний: чорний, вузький, легкий. Ніжна гнучка шкіра. Дірки по всій довжині, пробиті руками, шилом. Що їм пристібати?

Мареку підійде.

Забрала.

Припасувала до кота.

Якраз по його вузькій шиї.

У круглих жовтих очах обурення: посягнула на котячу свободу.

******

Максим зайшов тихо. Свій. Рідний.

Обійняв.

Оля втислась у його теплі плечі. Поцілував їй маківку.

Постояли.

Рушили.

Купе хороше. На двох.

Максиму, як міністру, дали.

Посадив Марека на коліна.

Оля дивилась у вікно.

Серце гризли новини з Полтави.

Про Ольгу Олексіївну.

Свекруху.

Іронія. Дві Ольги Петлюри. Навіть ініціали О.О. сходяться.

В Полтаві…стара…вмирає.

Згадалося. Цього року.

Оля принесла всі гроші в банк й погасила родинні борги.

Марно. Її в тій хаті не любили. Пили кров.

Спершу гріх: невінчана, злягається з їхнім синочком.

Потім — неправильна дитина:

замість козака “оце”— дівчисько.

Потім: чому дитина одна?

Не хоче народжувати від нашого Симона?

Йому потрібні спадкоємці!

Талію береже?

Було б що… теж мені “красуня”...

Лінується? А десять корів не хочеш?

Не вдячна Богу за “такого чоловіка, він же святий, звернув увагу на таку, як ти, дурепу”!

І присипкою на торті: чужинка!

Полька.

Ворожа кістка.

Оля дивилась на темряву за вікном — і не знала, чи побачить ще свекруху.

Марек і Максим. Явно знайшли один одного. Рудик вібрує.

Максим пестить кота, і… крутить пальцями ремінець.

Оля спершу не звернула уваги.

Але потім помітила рухи — дивні, машинальні.

Він ніби обпутує собі зап’ястя тим ремінцем.

Повільно. Чітко.

Петля. Рух. Фіксація.

Відпускає.

І знову. Тепер іншу руку.

Весь в собі.

******

Замовили чай. Металеві підсклянники, тонкі паперові серветки з пухкими голозадими янгеликами. Шматки лимона на порцеляні.

Максим відкинувся, видихнув:

— Головне, живий. Я його витяг. Хай як. За нього гетьман Андрія В’язлова посадив. Той був міністром юстиції. Сів за Симона.

Оля сопіла в плед.

За ці місяці вона навчилася: коли Максим каже “хай як”, це означає: “я обманув смерть”.

Ще ковток чаю. Кіт дрімає у Максима на колінах, ремінець раз по раз ковзає.

Максим сьорбає, всміхається:

— Знаєш, Ольцю… Ти тільки послухай. Я ж, як міністр праці, запросив у тюрму до Симона третім до нас із Андрієм… кого б ти думала?

Винниченка! Лідера опозиції. Ну, формально. Знаю, як ти його любиш…

Оля підняла брову.

— І цей… — Максим театрально показав ріжки — лідер — каже мені:

“А на якій підставі, пане міністре?”

Потім: “А чи ви не з’їхали з глузду?”

Уяви, Ольцю. Тупає на мене ногою.

Вправляє своє ідеальне волосся. Кипить.

“Він мені хто?”

І головне, Ольцю, видає:

“Доводжу до вашого відома, шановний дипломате: між нами нічогО не бУло, нема і не будЕ”. Отак розтягує. Ще письменником зветься. А слова викручує.

Максим ковтнув лимон. Скривився.

Оля закам’яніла.

Максим продовжував, смакуючи абсурдність:

— Mon Dieu… quel pathos, quelle intonation ! (фр. Такий пафос, така інтонація!) І такі дурні наголоси. Я ледь регіт стримав. Уявляєш? Подарую словник. Великому письменнику.

Оля не всміхнулася.

Завмерла

Руки з’їхали з пледа.

Це ж симонова фраза.

Його ритм.

Його наголоси. В вустах у Володі.

НічогО не бУло, нема і не будЕ.

Оця інтонація.

Десять років це чула.

З клятої москви.

A żebyście kurwa zdechli obaj.

(поль.А щоб ви, курва, здохли обоє.)

Щось різко обірвалося в серці.

Упало, як порваний дріт.

Кістяк світу тріснув.

Вони це повторюють один про одного.

Вони це проживають разом.

Зв’язок.

Ні час, ні війна, ні тюрма не розірвали.

Брехня. Не просто міцна.

Така, що Симон сам повірив.

Але правда жила глибше.

Чого ж він не сказав?

Вона ж і так його приймала з усім цим мотлохом.

Походеньки.

Але ж.

Оля зблідла.

Потяглася до цукорниці. Пересипала ложку на стіл.

Максим помітив.

— Ольцю… ти що?.. — він відсмикнув руку від ремінця й пересів ближче.

Марек м’якнув між ними, ніби ловив напругу.

Вона мовчала.

Максим стиха:

— Пробач. Пробач мені. Який я ідіот… я ж знав…

Не договорив.

Схилив голову, лобом торкнувшись її плеча.

Пальці вп’ялися в ремінець так, що кістки побіліли.

Оля прошепотіла:

— Я була сліпа.

— Може… ? — тихо запропонував Максим, дістаючи з кишені малу пігулку.

— Ні. Не треба.

Поїзд хитнувся, вдарив колесами об стрілку.

******

Чехія.

Платформа. Хвилювання в повітрі.

Двері вагона відчинилися, і в них стояла Леся. З бонною.

Підстрибнула, закричала:

— Táta Maxim přijel! (чесь. тато Максим приїхав)!

Олю ніби вдарило струмом.

Заклякла.

Максим одразу підняв руки:

— Хрещений тато. Вони так її навчили. Ольцю, не лякайся.

Але було пізно.

Дитина дивилась на нього так, як дивляться на другого батька.

Леся тим часом вихопила з Олиних рук Марека:

— Це ж татів котик!

Марек! Він зі мною буде?

А Тінек? A kiedy będzie Tinek? (поль. Тінек [тато] коли буде?)

І побігла з ним довгим коридором станції, гувернантка ледве наздоганяла.

******

Дісталися містечка, Максим поставив валізи, оглянув кімнату, перевірив вікна, воду, двері.

Потім взяв її за руку:

— Je dois partir. Rejoindre ma femme… elle est très malade…(фр. Маю їхати. До дружини…хвора зовсім)… і назад.

На Київ.

Симон буде regnum novum.

(лат.нова влада)

Оля кивнула.

Сил не було.

Максим обійняв Лесю, стиснув Олину руку. Пішов.

Стало тихо.

Леся гладила Марека.

Кіт притулився до малої, грів її, як колись Симона.

Оля принишкла, втомлена, мов столітня.

Дитина й кіт.

Дві половини її чоловіка.

Її найближчої людини.

Одне — кров. Друге — тінь.

І вона. Порожня.

З ними на ніч.

З його прізвищем.

На чужині.

Жива.

З серцем, яке перестало бути цілим.

III. АНДРІЙ

Околиці Києва.

Кінець листопада 1918

Багно тягнулося, наче хтось навмисне розмазував чорнило під ногами. Земля дихала холодом: мокрі хмари висіли низько, сніг не падав — зависав, ніби не міг вирішити, чи варто торкатись цієї землі.

Треба домовлятися з фріцами. Директорія проти всіх не виступить.

Симон відправив.

До німців — колишніх австрійських підданих. Стрільців.

Євген попереду. Мов вузол. Холодний. Поруч Андрій Мельник. Високий, русявий, витягнутий у лінію. Постава. Голос. Порода. Впевненість.

Куди ставав — туди ж переміщувався центр ваги сцени.

Перші: супровід до штабу.

Німці.

Зустрічають делегацію.

Погляд на Коновальця. Його знають. Росіяни прославили після Мотовилівки. А потім ліворуч — на Мельника. Хто такий?

Євген представляє:

— Сотник Андрій Мельник. Ветеран. Герой австрійської армії. Був на Маківці. Полонений під Лисонею.

Німці піднімають брови: Лисоня звучить як “м’ясорубка”.

Євген посміхається у вуса. Аякже. Їхня улюблена історія. Про російського генерала. Слухайте.

— 1916й, російський полон. Андрій, маючи 25 років, зі зв’язаними руками, без зброї, мав честь пояснити ворожому генералу, звідки походить назва “Русь”. І що Україна не їхня росія.

Хтось з німців пирхнув сміхом, але замовк, коли Мельник втрутився:

— Генерал казав: “нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт”. А я пояснив, що “Русь” — це назва нашої землі, а не їхньої держави. Петро Перший украдене привласнив. Генерал покликав ад’ютанта і каже: “Вот відіш, Пєтя, іхній офіцер знаєт больше нашего гєнєрала”.

Тиша впала. Німці перезирнулися.

«Nicht der zweite. Ein eigener.»

(нім. Не другий. Окрема одиниця.)

Супровід до штабу був вражений.

Автівка.

Дверцята — клац.

Столиця чекає.

******

ПАСТКА

Як тільки ступили на бруківку — з туману вискочила жандармерія. Росіяни. Біла гвардія. Опора гетьмана.

— По пріказу гєнєрал-губєрнатора Долгорукова! — крик.

Металевий ляскіт.

Євгена та інших обступили, ніби банду рекрутів.

Мельник півкроку вперед.

Євген головою: ні.

Жодного спротиву.

******

НІМЦІ.

Майор генштабу Ярош (німець, чеське прізвище) не вітався — просто горлав на жандармів німецькою. Злість могла б перебити гармату.

Відпустити делегацію.

Негайно!

Німці домовленостей не порушують!

Чи росіяни цього не розуміють?

Жандарми відступили.

Делегацію вивели.

Ярош підійшов до Євгена.

— Гетьман хоче бачити вас.

Не напряму.

Через своїх.

Назвав імена: Галіп. Полтавець-Остряниця.

Попереджав про міну під ногами.

Андрій до Євгена: чи варто?

Євген кивнув.

Треба знати, що задумали москалі.

******

ГЕТЬМАНЦІ

До Дорошенка

Закрите авто. Вікна матові, в сльозах. Мотор хрипить.

Мельника не взяли — лише Євгена.

“Ви нам не потрібні обидва”.

Авто ковзало багном через темні вулиці до квартири Петра Дорошенка.

Той зустрів Євгена посмішкою, яка не гріла.

Говорив від Скоропадського:

— Гетьман не сердиться на стрільців. Його ясновельможність готові дати вам вільний шлях до Галичини. Потягом. Коли завгодно.

Це прозвучало як:

“Валіть в свою Галичину! Ви тут чужі. Не чіпайте Київ”.

Євген слухав мовчки. Нічого нового.

Гетьман як він є.

Обличчя тримати Євгенові ставало все важче.

— Передайте його високості. Чи як він себе називає. Не лише лінія Фастів–Проскурів, — сказав Євген тихо, рівно.

— Уся Україна вже в наших руках.

Дорошенко здригнувся, але Євген продовжив:

— Першою умовою будь-яких переговорів є відкликання злуки з росіянами.

Євген не змінився ні в гучності. Ні в тоні. Повітря різко загусло.

Дорошенко знітився.

Мовчав.

Правда вийшла назовні. Без слів.

Гетьман.

Не вирішує.

Нічого.

Влада вже у росіян. У царських аристократів. Долгоруков, Келер, Кірпічов.

Скоропадський — пуста шкаралупа.

Євген побачив: розпад влади почався.

Через 2 роки Гетьман в спогадах напише:

“Ко мне приехал представитель заговорщиков.

Коновалец. Хотел видеть меня.

Я был сильно занят.

Принять не смог. Возможно, зря. Адъютант сказал: Евгений сидел у меня под дверями часа три с половиной.”

Гетьман знову не зміг.

Та Євгену байдуже.

Пізно.

Україна палає.

Ясновельможність грає в хованки.

******

ПЕРЕМОВИНИ.

Початок. Нарешті.

Сіра дерев’яна будівля. Всередині холод, лампа хитається від протягу.

Німецькі офіцери, виснажені, змокрі. Однак документи ідеальні.

Німці вже бачили кінець імперії.

Своєї.

Євген стриманий.

Мельник спокійний.

— Отже, — починає старший штабіст, — нам потрібен коридор. Ми їдемо.

Евакуація.

Тільки це.

Більше нічого не цікавить.

“Нам усе одно, хто у вас гетьман.”

“Ми хочемо додому.”

******

ПОЗИЦІЯ ДИРЕКТОРІЇ

Євген говорить:

— Ми не зацікавлені воювати з вами.

Але не можемо дозволити, щоб ви стали щитом для гетьмана.

Німці переглядаються.

— Два дні — не більше, — додає він.

— Ми відійдемо. Ви теж. Київ без бою.

Нічого не забув?

Мельник рівно, без емоцій, чистою німецькою:

— Wir kämpfen nicht gegen Sie. Nur nicht für den Hetman.

(нім. Ми не воюємо проти вас. Просто — не за гетьмана.)

Німці помітно оживають. Старший офіцер відкладає ручку.

— Ви володієте мовою краще, ніж деякі наші капітани, — говорить він, дивлячись на Мельника.

Тон майже ввічливий.

Це висока оцінка — і сигнал: довіра є.

Євген підсумовує.

— Відведення військ на день-два, — каже Євген.

— Ви спокійно забираєте свої дивізії.

— А ми… продовжуємо те, що почали.

В кімнаті стає холодніше.

Німці мовчать.

Кивають.

— Gut. Погоджено.

Лампа рипить.

Договір майже вирішений.

******

29 ЛИСТОПАДА — ПІДПИСАННЯ УГОДИ

Стіл під самотньою лампою.

Холодний дим із буржуйки змішується з листопадовим туманом. Євген і Андрій.

Євген ставить підпис різким рухом.

Ручка дряпає папір.

Німці жестом показують Мельнику:

і ти.

Мельник ставить підпис коротко, дзвінко, як клинок об лід.

Німці зітхають

— Wir wollen nur nach Hause…

(Ми просто хочемо додому.)

Як зізнання, як вирок, як капітуляція.

******

ПЕРЕДИСЛОКАЦІЯ

Васильків – Буча

Стрільці відходять з-під Києва, але не полишають фронт. Сідають навколо столиці сталевим кільцем.

Васильків

Ясногородка

Буча

Три вузли.

Три напрямки наступу.

Холодний вітер. Багно по щиколотку, місцями по коліна. Земля рохка, важка.

Справжня громадянська війна.

******

ЗАВЕРШЕННЯ

Євген зупиняється біля Мельника, який щось пише в польовому зошиті.

— Далі — Київ, — тихо каже він.

Мельник замикає зошит, підводить очі:

— Зробимо.

Євген думає: “Цей чоловік має бути генералом.”

Темрява.

Скоро буде світанок.

> МОНОГРАФІЯ. А. Мельник походив з освіченої родини. Батько Атанас Мельник був громадським діячем, другом Івана Франка.

> ПРИМІТКА. Під час другої світової А.Мельник і П. Скоропадський перетиналися.

> ПРИМІТКА 2. Історія про Мельника в російському полоні (діалог з генералом про Русь і Петра Першого) документально підтверджена. Вона популярна в соцмережах, часто поширюється без зазначення джерела.

IV. МИКИТА

29-30.10.1904

Харків

Симону 25

Микиті 22

СХРОН

Хата край нетрів від вокзалу. Дах просілий, вікна запнуті старим рядном. З рота біла пара — мороз в легенях. Пісок під чоботами хрумтів, ніби земля сама стискалася від холоду.

У хаті дух металу і диму.

Світло плямою.

На столі дроти, цвяхи, сухарі, вода в склі, засмальцьовані обценьки. Микита по лікоть у ящику. Гребеться.

Руки задубли від холоду.

А проте очі його темні палали. Сміялися з якоїсь своєї думки.

Красень, велет, плечі як у вола і вуса ідеальною дугою. Симон в його житті давно. Мабуть, з сімнадцяти. Приросли. Мова спільна.

Симон не поспішає.

Перебирає папери, ножі, набої.

Рухи швидкі, нервові, але точні. Лезо шурх — і вже в кишені.

Обличчя зібране. Дихання коротке. Пальці ледь помітно тремтять. Не від холоду.

Микита, не піднімаючи голови:

— Ну давай, придурок, хвалися. Я ж чув. З ким вже здибався в своїй Полтаві?

(Змінюється в голосі)

— Наш Симон зустрів доооолююю!

Той кинув погляд, різкий:

— Стулися, козел, я тебе прошу. Це завдання. Микола дав. Жив у одного на хаті. В Києві. Він нині у Пітері.

Микита зиркнув боком, криво всміхнувся:

— А шо за один? Як він …тойво?

(Микита змовницьки блимає одним оком).

Симон повернувся повністю:

— Не лізь. Не твоя справа.

Микита пирснув:

— Та бачу я тебе, придурка. З вух цукор тече. Очі як у кицьки. Весною.

Симон буркнув:

— Я зараз піду.

Микита сміється тихо:

— То як його?

Пауза.

Симон стиха, різко:

— Максим.

Микита підняв брову:

— А чого… Микола молодець… Мені так зброю возити, життям ризикувати… а цьому… в Києві в шикарній хаті …злягатися…

Симон спалахнув:

— ТИХО будь, козел.

Справу зробимо — будеш пащу роззявляти.

Микита примружився, задоволений від того, що вколов:

— Та йди ти. Ну хоч я тебе перемкну… Ходиш як заведений дурень.

Симон відвертається, суне ніж у кишеню:

— Збирайся. Чухатись треба. Не встигнемо, будемо рік чекати.

Микита киває:

— Та ні. Цього разу точно. Сьогодні ці двоє не вийдуть зі зміни.

Симон коротко:

— Годі вже.

Микита блиснув очима — з тою самою нелюдською впевненістю:

— Пішли.

******

РОЗПЛАТА

Ніч стискалася, як зашморг.

Провулок вузький, слизький, пісок під ногами. Ліхтарі в жовтому чаді. Повітря мертве.

Двоє жандармів виходили зі служби — важкі, самовпевнені. Володарі життя.

Або хоча б Харкова.

Голосно сміялися.

Занадто голосно.

Тіні підкралися позаду.

Поштовх.

Глухий удар.

Другий.

Шурхіт шинелі по піску.

Глухе "о–о", як схлип.

Потім задушений, рваний подих.

Метал по ребрах.

Ще один зойк — короткий, як підрізане слово.

І тиша.

Абсолютна, як коли падає сніг.

Тіла лежали долі.

Одна голова повернута набік, в очах — порожнеча, яка раптом усе зрозуміла.

Занадто пізно.

Микита стояв над ними.

Тремтів усім тілом. Старий спогад душив нутрощі.

Він же ще школяр був.

Ґвалт. Їх двоє.

Гоїлось довго.

Ні сісти, ні стати. Боявся їсти.

Тікав, коли кликали на обід.

Навіть мати щось запідозрили.

Це було найстрашніше.

Стиснув кулак. Віддихувався.

Симон поруч. Страшно рівний.

Жодних емоцій.

Як хто вимкнув.

Обличчя темне. Без нічого.

Він нахилився, витер лезо об шинель одного з трупів.

Підняв очі:

— І що… тепер друга частина.

Микита глянув на нього. В голосі заклекотіла тиха, майже братня лють:

— Придурок… ти не злякався навіть… а вони ж при зброї. Були.

І тобі… тобі плювать?

Симон підвів на нього погляд.

Спокійний, як криця:

— Таке не пробачають, Микито.

Ти ж був малий, і ці два з владою. А за себе я не боюся.

Пауза.

Микита стиснув зуби, хотів щось викинути з себе, але не вийшло.

Проковтнув.

Симон опустив ніж у кишеню й додав тихо, рівно:

— Я з тобою. Тепер далі.

******

ПУШКІН

Театральний сквер

Йшли довго темними кишками осіннього міста. Земля мерзла.

Холод до кісток.

Сквер.

Постамент.

Новенький істукан. З травня. Півроку вже.

Ліхтарі мигтіли.

Площа майже порожня.

Слизько.

Глухо.

Вітер тягнув пилюку по бруківці, як шмат подертого полотна.

Пам’ятник вєлікому русскому поету відкривали з пихою.

Дивіться, малороси.

Тріпотіть від імперської величі.

Слобожанщина — ісконно русская зємля.

Натомість проєкт памʼятника Шевченку тихо зрізали.

Грошей “не знайшлося”.

Але передусім бажання. Місцева громада не переконала владу.

Микита пирхнув, ковзаючи пальцем по ремінцю на зап’ясті:

— За Пушкіна дадуть менше, ніж за подвійне вбивство.

Ще й Микола проставиться. Коньяк попрошу.

Симон не відповів.

Дивився на темну вежу постаменту так, ніби щось зважував.

В очах промайнула коротка тінь.

Пушкін.

І оце слово. Мазєпінєц. Авторства вєлікого русского поета.

За “мазепинство” три роки тому його вигнали з семінарії.

Вовчий білет. Щоб не дай Боже жоден університет його не прийняв.

Доля.

Вітер хльоснув по щоках.

Десь за рогом хтось голосно вилаявся.

Симон коротко кивнув Микиті.

Вони ж мали при собі.

Все сталося швидко, майже нечутно.

Як у воді.

Момент після.

Жовте світло.

Як удар блискавки в мініатюрі.

Гуркіт, який зриває ніч.

Сиплеться штукатурка з сусідніх домів, шматок ліпнини б’є об каміння.

Глуха луна розходиться по закутках.

Уламки скла ляскають, мов крила нічного птаха.

Кут постаменту скололо.

Чорна тріщина поповзла вниз, як ламане ребро.

Чути крики.

— Пожежа!

— Вибух!

— Варта!

Микита як укопаний.

Рівно.

Спокійно.

Майже гордо.

До нього вже бігла варта — рикуючи, ковзаючи, ламаючи ніч.

Він обернувся до Симона.

Посміхнувся — коротко, хитро, по-своєму:

— Гуляй, артист.

Його збили з ніг.

Удар об землю.

Руки заламали назад.

Пісок хруснув.

Симон уже тікав.

Темрява ковтала його. Всю зброю викинув в річку.

Дворами.

Якимись міськими нутрощами.

Дихав не ротом — шкірою, грудьми, всім тілом.

Треба встигнути на потяг.

Але ніч була на його боці.

Врешті варта лишилася десь далеко.

Старе слово “мазепинець” стукотіло у вухах.

Вокзал. Знову.

Вернувся до схрону.

Зараз інше.

Витяг стару валізу і жовту торбу, схопив так, ніби там лежало щось єдине важливе — і знову зник у ніч.

******

Відсирілий квиток у кишені. На Пітер. Клаптик від Миколи: “На тебе вже чекають.”

Темний вагон третього класу.

Порожній.

Дме вітер.

> МОНОГРАФІЯ.

Відповідальність за акцію взяла група “Оборона України”.

Поширювалася прокламація (приписують М. Міхновському):

Пушкін винен у перебріхуванні і злочинному змалюванні гетьмана Мазепи.

Ми вимагаємо:

вільне слово,

вільний друк,

школу з українською викладовою мовою, подібно до Галичини.

Не несіть до нас своєї культури огнем і мечем, бо вже прокидається Україна до бою!

> ПРИМІТКА.

Як жандарми не шукали. Та жодної зачіпки на Миколу не знайшли. Він був юристом-профі.

> ПРИМІТКА 2. Знадобилося повномасштабне вторгнення і тисячі смертей, щоб пам’ятник демонтували 9.11.2022.

V. МАКСИМ

1.11.1904

СПб

Квартира М. Славінського

Імперська столиця стікала темрявою з усіх шпарин.

Вікна плакали: тепле дихання кімнати й холод зовні не домовлялися між собою.

Максим сидів у фотелі, спершись лопатками.

Огорнутий коконом густого диму. Цигарка — єдине, що гріло.

Тиждень від демобілізації. Вже вдома. Тіло досі не вірило, що війна скінчилась. Що він взагалі забув на тому Далекому Сході?

Він же видавець. Перекладач. Літератор. Історик.

Юрист врешті-решт.

З двома університетами.

З книжками, писаними разом з Ларисою.

Йому 36. Якого біса його вдруге гребли у царське військо?

Цього разу проти японців. На флот, мічманом. Бо німецька й французька, бачте, “є потрібними державі”.

Держава топила свої кораблі швидше, ніж японці.

Глянув униз.

Домашні штані, голий торс.

На ребрах жовті синці, тягучі, мов застарілі образи.

Ліве плече ниє з кожним рухом — старий, ще одеський, вивих.

Пальці потріскані, шкіра пересушена морозами й солоним повітрям.

На столі хаос його життя.

Книжки.

Чернетки.

Телеграма від дружини.

Недописаний лист до Грушевського — давно лежить. Нове видання.

Поховав хлопців.

Мішки з трупами на палубі.

Скільки? Десять? Двадцять?

Навіщо?

Щоб імператор всєросійскій вписав собі пару лаврів?

Максим хотів одного:

аби його ніхто не чіпав.

Ні люди.

Ні спогади.

Ні власне сумління.

Може, ковтнути щось?

******

Стук у двері.

Глухий. Недоречний.

Наче сама доля сказала:

А хрін ти відпочинеш, Максиме.

Максим стулив очі.

Дзиґа болю закрутилась у скронях.

Хто? Якого біса?

Потім згадав.

Миколин протеже з Полтави. Той, що з заслання вернувся. Міхновський попереджав: “Приїде. Приймеш”.

Чесно вже й викинув з голови того хлопця. Микола каже, йому 25. Але на вигляд менше. Десь 21-22.

Простенький.

Максим приїхав тоді в Полтаву. З Одеси. Зачуханий отель на краю міста. Відчинені вікна. Запах трави.

Інтрижка? Роман? Ні. Просто перевірка.

Щоб подивитися, кого ж Микола йому підсовує.

Все було. Кілька разів. Та й годі.

Мобілізація зірвала плани. Вже й забулося. Та й інші були. Не гірші.

Відтоді не бачив. І слава Богу.

Міхновський давно його обробляє. Зі своєю “задачею”.

Візьми та й візьми.

В січні приїхав аж сюди.

В Пітер.

Щоб уламати. Мало не на коліна став: “Без тебе, Максиме, не впораюся”. Отож і довелося попертися в ту Полтаву. Бо хлопець був на засланні до літа. Максим може щось би і почав. Але війна. Все псу під хвіст.

Леся.

Крім Міхновського ще вона.

Просила. Ніколи в житті з нею такого не було. А цей раз що? Невже повірила в цього, в Миколину ідею?

Стукіт повторився, наполегливіше.

Максим зітхнув, підвівся, поплентався коридором.

Хребет клацнув.

Плече нагадало про себе тупим болем.

“Хто?”

З-за двері незнайомий голос.

Відчинив.

І завис.

******

У дверях стояв Симон.

Той самий.

Білий від морозу, чорний від втоми.

З потертою валізою в одній руці.

В другій жовта торба, з якої стирчало щось неясне, зав’язане в ганчірку.

Пляма біля кишені. Наче кров намагався затерти.

Зайшов, ніби це було закономірно. Наче давно вирішив прийти саме сюди.

Поставив валізу під стіну, навіть не питаючи, куди її.

Торбу тримав уперто. Як той, хто звик жити на валізах і знає, що будь-якої хвилини може знову рушити далі.

Очі блискучі, сірі, теплі.

Смикає плечима.

Наче він знову в Полтаві. На тих пошлих червоних слизьких подушках.

Тоді він майже не говорив.

Запалення зв’язок — чи-то пак як лікар каже, ларингіт.

Гарна хвороба: нічого не болить. Жару нема. Але сказати нічого не вийде.

То й добре. Дурних питань Максим би не витримав. І так дозволив все. Навіщо? Бо Микола сказав?

Кістляві груди трусилися від напруги. Сіпав гострими плечима.

Кожного разу.

Чи це він завжди такий?

Чи тільки з ларингітом?

Піт блищав по гладкій шкірі. Не стікав ниткою, а вкривав тулуб рівним вологим блиском.

Дурень чогось соромився цього поту. Намагався витерти ковдрою. Наче це щось неприродне.

Влітку.

В спеку.

Після всього.

Тягав цигарку в пальцях.

Кашляв.

Щоки червоні, а на дотик холодні. При ларингіті буває — температура падає, тіло мерзне, шкіра вся мокра.

І він усе одно приходив.

Більшої дурні, ніж застудити горло до втрати голосу посеред липневої спеки, Максим уявити не міг.

І більшої впертості — теж.

“І все ж… що він тоді в мені шукав?

Хлопець.

Німий від хвороби, притиснутий своїми страхами — що він хотів знайти?”

„Gdzie się raz poszło, tam się łatwo wraca.” (поль. Куди раз пішов — туди легко повернутися.)

Стара правда.

Чомусь болісно точна.

Максим не встиг видихнути.

Майнуло:

…Święty Boże, kurwa…

Боже. Та він закоханий.

В тебе.

З літа.

І це найгірше, що могло статися сьогодні.

******

Максим відсахнувся рівно на півкроку — автоматично.

Втома далася взнаки.

Босий, голий до пояса, пом’ятий, з сигаретним димом у волоссі, з тим виразом обличчя, що буває у людей, які вже раз у житті померли, але з якоїсь причини й далі ходять.

І от зараз у нього в домі це худе нещастя в пальті. З торбою.

Революціонер.

Голодний.

З кров'ю на пальті.

Чорний від дороги.

Боже, з яких країв він їхав?

Максим дивився.

Аж плече занило.

Думав лише одне:

Не зараз.

Тільки не зараз.

Хоч завтра.

Хоч через тиждень.

Але не зараз.

Зараз він може не витримати.

Може сказати щось зайве.

Або, не доведи Господи, зробити щось зайве.

А тоді все завалиться.

І Микола його вб’є.

І буде правий.

І так півтора роки згаяли через те заслання на Кубань. І ще півроку через його, Максимову, мобілізацію.

Час висипався між поїздами, конторами й чужою війною, і от тепер — знову він.

На порозі.

— Заходь, — сказав він нарешті. Голос прозвучав чужо.

Симон ступив в кімнату з сіней.

Віддав ключ від київської квартири: жив там, поки Максим воював з японцями.

По кімнаті розтеклося холодне повітря, мов тінь.

Вчепився в ту торбу.

Максим машинально зауважив:

торба важка, щось жорстке всередині.

Пахне сіном. І…димом?

Не дай Боже він притащив зброю.

Або вибухівку.

— Що це? — кинув Максим, вказуючи на торбу.

Симон глянув на неї так, ніби там лежала ікона.

— Ратиця, — сказав просто. — На холодець. Бо ж Різдво скоро.

Максим кліпнув.

Ще раз.

Третій.

— Ти… тягнув… свинячу ракотицю… через пів імперії?

Симон кивнув.

Абсолютно щиро.

Ну бо це ж логічно: Різдво.

Максим провів долонею по обличчю.

Мимоволі хмикнув.

В цей момент Симон підняв руку, ніби хотів щось пояснити.

Тоді Максим і побачив.

Під рукавом визирнули червоні чотки — густі, мов кров’яні краплі, з маленьким чорним хрестиком і бордовою китичкою.

Ті самі, що були на ньому влітку.

Максима це різонуло. Хлопець приніс у його квартиру не тільки ратицю, а й… себе самого. Цілого. З усіма своїми звичками.

— І що ти… — Максим стис зуби, бо інакше засміявся би не туди. — Що ти зробив, що тікаєш? Міхновський писав: терміново.

Симон підняв на нього очі.

Блакитні.

Дивно.

Тривожно спокійні.

— Пушкіну помстився.

Максим завмер.

— Вбив? — запитав автоматично.

Пауза.

Симон мало не образився:

— Пам’ятник.

Ще пауза.

Симон зітхнув, наче пояснював малому:

— Ні. Тільки ніс відвалився.

Як у сифілітика.

Максим уперся лобом у дверну раму й тихо, дуже тихо простогнав:

— Господи, за що мені це…

Симон стояв посеред теплої кімнати — голодний, закоханий, зі свинячою ногою в торбі — і виглядав таким переконаним, що саме тут йому і належить бути.

Максим подивився на нього, на валізу, на торбу, на всю цю катастрофу на двох ногах.

І раптом усвідомив:

починається пекло.

Впізнав у Симоні те, чим колись був сам.

Двадцять три. Студент історичного.

Дрібна польська шляхта.

На останні гроші в Києві.

На порозі у професора Антоновича.

Улюблений студент. Мокрий. З валізою.

Жити.

І їхати з ним в Відень.

Максим тоді думав, що життя нарешті почнеться. Помилявся.

— Роззувайся, — сказав він.

— І ратиці на стіл не став… Ні свинячі, ні свої… Холодець буде завтра, чекати Різдва не будемо.

Симон уперше за вечір всміхнувся.

Наче це було найкраще, що він міг почути.

> МОНОГРАФІЯ. М. Славінський і М. Грушевський учні історика В. Антоновича (Гр. старший). Максим жив у професора. В.А. брав М. Сл. на археол. розкопки. Поручав дописувати свої праці. М.Сл. разом з В.А. брав участь в європейській конференції з археології в Відні.

Син В.Ант., Дмитро разом з Михайлом Русовим (син Софії) заснував РУП (до якої входили С.Петлюра, В.Винниченко, М.Шаповал, Д. Донцов тощо).

> ПРИМІТКА. Вперше М. Сл. був мобіліз. напр. 19 ст. до Туркестанського військ. округу за вільну франц. мову.

Вдруге на рос.-японську війну — за німецьку.

> ПРИМІТКА 2. М.Сл. мав оперний голос. Дитиною співав в хорі Лисенка, гастролював по Європі.

> ПРИМІТКА 3. М.Сл обстоював ідею Балто-Чорноморського союзу держав як безпекового щита Європи проти російської агресії. Передбачив другу світову і союз Гітлера/Сталіна.