Червоний Хрест.
Згодився. Бо знав мови.
І вмів зіграти ролю, щоб вислухали. Французька пішла в хід. Англійську шліфував. Часто повторював: “Тільки з Антантою”.
Мав доступ до всього, що рятує і що вбиває: бинти, шинелі, чай, цукор, спирт, морфій.
Лише з часом помітив: руки перестали пахнути тілом — тільки хімією.
> ПРИМІТКА. Земгусарів і Петлюру висміяв в своїй Білій Ґвардії Булгаков. Бо не вбивають ворога (*а лише рятують своїх).
> МОНОГРАФІЯ.
1916 р. С. Петлюра мав ранг капітана (офіцер середнього рангу).
Після Лютн. револ. в березні 1917 р. він дорівнявся до полковника. Сам себе він полковником рос.армії не називав.
> ПРИМІТКА. Крім допомоги армії, з 1915 р. С. Петлюра волонтером допомагав біженцям з територій бойових дій.
II. ПЕРЕД БОГОМ
Мінськ, 1914 (або 1915) р.
Олі 29
Оля і мала були окремо. В Мінську. Там штаб Західного фронту. В Москві Олюньця лишатися категорично відмовилась, а їхати в Київ не було до кого.
Одного дня — вінчання. Без поцілунків. Без обіймів. Без свідків. Церква вмерзла в землю. Пахло старим воском і сирістю. Симон був у шинелі, не знімав рукавичок. Оля — з першим сивим волоссям, а їй ще тридцяти нема. Поруч. Без слів.
Обручки срібні. Фамільні, з Полтави. Старовинні, баба казали: ще з мазепинських часів. На внутрішньому боці в’їдливе чорніння, наче сажа в лампаді. Симон носив їх у мішечку на грудях: боявся втратити.
Колись між ними все було.
Як в іншому житті.
Зробили дитину. Жили без прикрас. Як має бути.
У церкві, між кадилом і воском, він думав тільки про одне:
роздягне. Торкнеться. Ввійде.
Вп’ється пальцями в стегна, в талію, обійме, лобом притулиться до чола.
Втягне запах — теплий, молочний, людський.
Поштовхи до забуття. До останньої краплі.
Колись лякався, бо могла завагітніти.
А тепер вона безплідна, а він чистий. Перед Богом. У ній. Повністю.
Мана.
Ще до “Амінь” він знав: не зможе.
Йобана війна.
Жереш, суко, навіть те, що не народиться.
Увечері — задрипаний номер у містечку. Вікно тріснуле, ліжко вгнуте. Вона роззулась. Лягла.
Він теж. Головою до її грудей.
Вона не зреагувала відразу. А потім механічно, як і вдень, коли виводила прізвища у формулярах, провела пальцями по його попелястому волоссю. Один раз.
Він заснув.
Bellum semen devorat.
Війна пожирає сім’я.
> МОНОГРАФІЯ. Точна дата укладання шлюбу С. і О. Петлюр не відома, кін. 1914 чи поч.1915. Симон був мобілізований під справжнім прізвищем, легалізувався і одразу одружився. Донька була переоформлена на прізвище батька.
III. СВІЙ
Того дня їхав сам. Поле сіро-жовте, липке. Двигун харчав, фари погасли, все на втомі.
Побачив: тіло. Молоде. Ще живе. Ворушиться. Форму австрійську. Обличчя майже хлоп’яче.
Зупинився. Вийшов з авта. Чоботи всмоктало багно. Підійшов. Сів навпочіпки.
— Води… паночку… хоч ковточок…
Українською. М’яко. Сором’язливо. Боляче.
В голові — удар.
Липень. Його газета. Його стаття. “Продажные галичане”. Його компроміс із совістю. Сором. Не відмити.
Хлопець стікав кров’ю з живота. Очі ще тримались. Руки — тонкі.
— Жити будеш, — сказав Симон. І сам не повірив.
Підняв його. Повільно. Боліла спина. Боліли коліна. Відкрив дверцята. Поклав. Накрив шинеллю.
Машина не заводилась. З третього разу — рвонуло.
Поїхав. Мовчки. Молився — не словами. Подихом. Шепотом пальців по керму.
І думав тільки одне: не ворог. Цей хлопець — я сам, якби все було трохи інакше.
Кров усе одно тече. Просто з іншого боку. І зуб болить, той, щербаний.
******
Дивна війна.
Симон не бачив гучних парадів і оплесків переможцям.
Він потрапив на фронт, що безкінечно сипався.
Жодної перемоги.
Росія програвала.
Вигадала термін: стратегічний відступ.
Як це, Симон не знав.
Треба було вчитися жити без надії, без карти виходу.
Приймати, що сенсу може й не бути. Тільки обов’язок.
День — як бинт, яким затягуєш рану, знаючи, що не загоїш.
Можливо, треба просто вистояти. Дочекайся.
Ще трохи.
Втримайся.
> МОНОГРАФІЯ. Було 2 головних фронти I-ої світової. Західний у Франції, Бельгії тощо. І Східний в Росії. Але Росія ділила фронти відносно себе. Симон був на Східному фронті, в частині яку визначила як Західний: Варшава, Мінськ, Лодзь. Відправили, бо знав польську.
IV. БІЛІ РУКАВИЧКИ
Луцьк, лютий 1917р.
Будівля староства глушила звуки, мов закутана в пісок — кроки ледь прослизали, гублячись у товщі. За вікном танув сніг. Симон стояв у своїй потертій шинелі без погонів. У руках список і ще один, дрібно списаний бланк. Його завдання: домогтися ліків і перев’язок для поранених.
— Розчистити вхід! Генерал! — крикнули з вулиці.
Двері розчахнулись, і він увійшов. Високий. Статний. Ідеальний. Чоботи як лак. Особливо Симону запали в очі білі шкіряні рукавички. Павло Скоропадський. Ніс себе не як людина, а як постать.
Вони зустрілись очима. З першого погляду пізнали.
— Минулого разу був полковник. А зараз генерал. Гарно йдете. Без зупинок, — кинув Симон різко. — Нащадок гетьманів у волинському багні. Я ж вас уже пів року як шукаю. Ротмістри ваші дубові.
— Простите, но в отличие от вас, я воюю.
— Воювати можна не лише зброєю.
— Господин Петлюра, оставьте ваш дешевый фарс. Прежде всего должен быть порядок. Ordnung muss sein. Я был в Прибалтике. А вы тут, на Западном.
— І саме тому ми маємо гори тіл і мертві очі. Бо ви про порядок. А не про людину.
— Мы же с вами встречались раньше, — нагадав Скоропадський, ледь усміхнувшись. — Помнится, тогда тоже сыпали эти фразы для бедных. Вы не меняетесь.
— Ви теж. І тоді, і нині — жодного слова українською.
— Моя семья служила Империи. Украинский, простите, не был… необходим.
— А мене за українську вигнали з семінарії. Un billet de loup (вовчий квиток ). Ось що дала мені імперія. Оберніть ваш ясновельможний взор сюди…
Симон подав йому список. Жест був майже ляпасом.
— Це ваші… холопи. Полошки, Лубни, Чутово. Один із них гниє в погребі. Його дід возив вам овес. Пам’ятаєте?
Скоропадський мовчки переглянув бланк. Очі трохи зм’якли.
— Знакомая фамилия. Да.
— Ні бінтів. Ні морфіну. Нічого. Він молиться, щоб вмерти. Як і решта. А ви — тут. У теплому мундирі. В лампасах.
Скоропадський зиркнув — сухо, майже з нудьгою.
— Я отдам приказ. Перевязки. Хинин. Морфин. К завтрашнему утру.
— І солдата дасте? Чи самі наглянете, щоб щось не розчинилось?
— Не беспокойтесь. У меня даже украденное возвращают с накладной.
— А то ви з них шкуру здерете? Дарма ви смієтесь, генерал. Царизм дихає на ладан. Ще кілька днів — і все покотиться.
Скоропадський зиркнув з тою зверхньою байдужістю, що йде з кров’ю: династії Романових — триста років, і ще стільки ж простоїть.
— Побачите, — сказав Симон тихо. — Дуже скоро.
— Вы опасны, господин Петлюра. Опасны своей уверенностью. В этом — беда фанатиков.
Симон подивився на нього в пів ока. Повільно. З тією самою осанкою, з якою парижанин би глянув на мокре взуття слуги:
— Знаєте, чим ви небезпечні, генерал? Vous êtes un nerf brûlé. (Ви — обгорілий нерв.) В цьому — вся стара імперія.
— А вы — мыльная пена. Взлетели — и через минуту от вас только пятно на асфальте.
— Можливо. Але мене чекає трибуна. Мінськ. А далі — Київ. А вас — ще побачимо.
Скоропадський різко обернувся:
— Здесь командую я!
….И всё-таки жаль, что мы не в театре. У вас бы вышел... достойный антагонист.
Генерал розвернувся до виходу.
Симон не відповів.
За планом треба було мило всміхнутись — але щелепа не слухалась. Замість того вийшло щось середнє між усмішкою й стиснутим болем. Тоді він заговорив — нижче ніж треба, як сам не планував:
— Павле… як там вас по батькові… Je vous en prie. (фр. Прошу вас) Прошу. Дайте медикаменти. Там хлопці. Їм боляче. Один уже гриз бинт. Інший плакав. Ніби дитина.
(Пауза. Один… два… — Зараз!)
Скоропадський обернувся. Довше дивився.
— Не все, выходит, социалисты — конченые. Я отдам приказ. Но — не для вас. Для них. (Показав на список).
Він вийшов. Двері зачинилися лагідно.
Симон залишився нерухомим. У пальцях — раптом спазм. Він машинально стис бланк так, що лишився слід на долоні. Відрахував до десяти. Тоді повільно випростався і зібрав папери.
Він міг би сказати щось про героїзм, націю, історію… але то для інших глядачів. Не для генерала. А до себе прошепотів:
— Je serai au-dessus. (Я буду зверху.)
Rideau. (Завіса.)
V. ЛЕНІН
(Володя)
Кафе «Метрополь», Цюрих. Швейцарія.
Ми сиділи навпроти. Ленін курив дешеву сигару — повільно, як хто читає молитву навиворіт. Пахло трояндами. Десь у глибині залу грало піаніно — майже нечутно.
Я не пив. Він теж. Він слухав. Мене, письменника. Слухав вождь всіх трудящих.
— Это не война, — сказав я. — Это увертюра. Главное начнётся, когда мы доберёмся до главных врагов - классовых.
Він посміхнувся сухо.
— Именно. Вас, хохлов, прежде всего надо проверять. В партии вашей куча мусора. Свиду всё правильно, всё романтично. А под вышиванкой нож.
Но ничего. Скинем этого христа в Петрограде. Быстро. А дальше вам поможем…
Я трохи нахилився вперед.
— Есть у нас один, — сказав я. — Мужики его слушают — и плачут. Как дети. Как бабы.
Он говорит — будто гладит по голове.
Театр. Всё дёшево.
Но он их не любит. Он брезгует ими.
Он никогда не был с бедными. Он хочет не равенства — он хочет трон. С трезубцами.
Ленін дістав блокнот.
— Как звать?
В голові — він. Завжди він.
Я вимовив ім’я повільно, як ковток після довгої спраги:
— Симон.
І щось сіпнулося всередині.
Тихо. Глибоко. Як розряд.
— Запишем.
Він не глянув на мене. Просто чиркнув. І все.
Я вийшов із «Метрополю».
Надворі пахло весною і карамелями. Повітря було чисте, як нова білизна.
Ось тепер — я з історією.
Не з ним.
Коханка чекала мене біля вокзалу. Валіза важка, шкіряна, але усмішка легка. Ми їдемо у Францію на море.
Вона недавно купила новий купальник червоний, у білу цяточку. Ліф з металевиим каркасом. Коли запускаєш руки, можна порізатися. Але низ зате продуманий. На зав'язках. Зручно.
> ПРИМІТКА. В. Винниченко був знайомий з Леніним задовго до 1917 р.
> ПРИМІТКА. 2. Ленін писав на Винниченка відгуки. Про роман «Заветы отцов» (рос. мовою 1914) він написав: «Архискверное подражание архискверному Достоевскому».
## #13. Роза+Володя
I. DÉCADENCE
Осінь 1911 р.
Париж. Бібліотека Сорбонни.
Вона сиділа й не знала, чим себе зайняти. Струнка брюнетка, що гризла олівець.
Головне, щоб не тістечка.
В руках книга про чергову маячню.
Цього разу “Лікування жіночої істерії”.
Кишеню тягнув лист від батька.
З грошима. З контролем.
Їй двадцять п’ять. Медичний факультет. Третій рік у Парижі.
Вона — татова інвестиція.
Гімназія, Петербург, тепер ще й Сорбонна.
Окупиться? Не факт.
Диплом? Можуть і не дати.
Особливо якщо не буде слухняною дівчинкою.
Вона єврейка. Жінка. Її не мало бути тут.
У гімназії таких, як вона, було три відсотки. У медичному ще менше.
Казали, що тут легше.
Брехали.
Скільки не вчись — ти все одно ходяча матка.
Підійшов.
Сів поруч.
Спокійно, як у себе вдома.
Поклав на стіл "Мать". Горького. Чекав.
Вона глянула — мимохідь, але досить, щоб він це побачив.
— Горький? Не мой стиль.
Через день цілунок.
Через тиждень ліжко.
Через місяць забудеться.
Він усміхнувся. Нахилився до вуха, тихо:
— В книгах главное — владеть языком.
Пауза.
— Идёмте. Покажу интересную книгу.
Вони зупинились біля останнього стелажа.
Світло тут було інше — сірувате, ламке.
Холодно.
Вона стояла обличчям до нього.
За спиною полиці. З боків тиша.
Простору майже не лишилось.
І вже чекала: поцілунок, шия, груди. Але не далі. Не тут. Не вдень.
Вона заплющила очі.
Але. Тиша.
Підняв спідницю.
Підібгав край, щоб не падала.
Присів.
Клацнули клямки панчіх.
Приспустив панталони. Не зняв.
Втиснув у підвіконня. Стегна — в камінь. Спина — в дерев’яну раму.
Рука на рот. Просто, щоб було тихо.
Язик твердий, сухий, звичний.
Не шукав. Не думав. Робив.
Як той, хто тренувався. Хто вміє.
Колись дівчата казали: це солодко.
Виявилося: просто рефлекс.
Живіт скрутило. Млость пішла вниз.
Вона здригнулась, сковзнула.
Щоб не впасти, вперлась п’ятками в його плечі.
Вирішив: згода.
Судома пройшла крізь усе тіло. Стисло горло.
Вона вигнулась назад — різко, некеровано. Плечі відірвались від рами.
Стегна посунулись вниз.
Він утримав.
Рукою, жорстко, з силою, втиснув її назад.
Впечатав глибше.
Від ривка потилиця вдарилась у дерев’яну раму.
Голова глухо стукнула.
Повітря не стало.
Тіло завмерло.
Він підвівся.
Облизав губи.
Подивився на неї згори.
— Как …тебя?
— Роза. Rosalie.
— А я Володя. Писатель.
Вона сиділа на холодному підвіконні.
Розстібнуті панталони повисли на колінах.
Світ захитався.
II. КОХАННЯ
Париж, того ж дня.
Квартира Володі
Вона йшла сама.
Не тікала. Не питала.
На вході на мить зупинилась.
Хоча, чого їй боятися. Це ж не перший чоловік в її житті.
Він торкнувся між лопатками.
Не сильно. Як коригують напрям.
— Давай.
Квартира відчинилась.
Світло било в очі.
Вікна розчахнуті. Шиби брудні.
Стіни голі. Постіль розкидана.
У повітрі запах жіночих парфумів.
Книжки до стелі.
На столі стос паперів.
Забита попільниця.
Найбільший предмет у кімнаті.
Пальто на цвяху.
Він підійшов.
Провів великим пальцем від плеча до вуха.
Повільно. Один раз.
Мовчить. “Згодна”, подумав він.
Корсет.
Гачки. Стрічки. Вузли.
Його пальці не шукали.
Розі здалося, що він міг би наосліп розв’язати все. Вперше таке бачила серед чоловіків.
Блуза. Прилипла до тіла. Знімав її повільно. Тканина тягнулась, як шкіра.
Спідниця. Стягнув униз.
Без жесту.
Панталони.
Цього разу зняв.
Вони були ще вологі з бібліотеки.
Показав рукою.
— Легла.
Послухалась. На спину.
Він побачив: грудей нема.
Так навіть краще.
Однією рукою перевернув її на живіт.
Роза не пручалася.
Без сенсу.
Тіло — тонке, туге.
Світла спина. М’язи.
Коротке волосся, відкрита потилиця.
Вузький таз. Гострі лопатки.
Кутики плечей.
Без м’якості. Без стегон.
Молоде. Сильне.
Не питав.
Просто увійшов.
Болю Роза не відчула.
Тримав її за талію. Підняв.
Рухи точні. Без поспіху.
Праве коліно вперлося у щось шорстке.
Муляло.
Розтирало шкіру.
Поглянула вниз — суха панчоха з прошвою.
Чужа. Давня.
Не змогла прибрати.
Перша хвиля швидка.
Її тіло ще пам’ятало бібліотеку.
Друга, коли він навалився зверху.
Втиснув у ганчірку. Не піднялась.
Третя, коли змінив ритм.
Повільно. До упору.
Четверта, коли вона хотіла сісти на нього.
Підвелась на ліктях, але він утримав.
Не силою, вагою.
І тоді пройшло крізь усе тіло.
Без звуку. Без дозволу.
Як судома, що не питає.
Роза забула, як її звуть. І не хотіла згадувати.
Він заплющив очі.
Закінчив.
Не зітхнув. Не сказав нічого.
Навіть не поцілував.
Просто вийшов. З неї. З кімнати.
Вона почула подзвін кришталя з кухні.
Пив сам.
Вона сіла. Голою спиною до стіни.
Закурила.
Дим ішов рівно.
Тільки пальці трохи тремтіли.
Він повернувся, ще з кухні тримаючи надпиту склянку.
Підніс коньяк.
— Держи.
Дочекався її ковтка.
— Вивчи українську мову, якщо хочеш повторення.
> ПРИМІТКА. Після знайомства з В. Винниченком успішність студентки Розалі Ліфшиць різко погіршилася. Навчання вона не закінчила.
III. ГНІЗДО
Франція, грудень 1911 р.
Розі 25
Володі 31
Почали жити разом.
Він сказав: “спробуймо”. Вона погодилась.
Маленька кімната, чайник на спиртівці, його сорочка на її стільці.
Спершу все було буденно.
Він лишав речі, не закривав банку з зубним порошком, читав уголос чернетки.
Вона мовчки прибирала, мила чашки, питала, чи не болить голова.
Він зраджував. Відверто.
Іноді — з усмішкою. Казав:
“Роза, і ти не стримуйся. Так жити простіше.”
Просто мовчала.
Він творець.
Йому з одною жінкою не можна.
Його забагато.
Шукає натхнення. Вона це знає.
Він має право.
Роза сама себе переконала.
Все добре.
> В. ВИННИЧЕНКО, Щоденник: Хочу спробувати пробний шлюб… Іноді вона мені неприємна.
> В. ВИННИЧЕНКО, Лист до Є. Чикаленка: Зійшовся де з ким… Л, А, Є, С — у відставці. Її тіло як у 14-літньої, дитяча фігура. Ніякої хіті не викликає, але цікаво, чим це кінчиться. Поки що поводиться, як розумна і щира. Але жінка — істота на диво непостійна й нещира. Побачимо.
IV. МУЗА
Франція, місяць від початку спільного життя
Він сказав без усмішки.
— Доведи, що хочеш бути зі мною.
Вона злякалась.
Думала, він про любов, про відданість.
Продовжив:
— Я письменник.
Мені потрібна правда. Жива.
Муза.
Не слова, а діло.
Роза кивнула. Вона зробить все, як він хоче. Навіть це.
Головне: він обрав її.
Ліжка були вузькі. З проділом посередині.
Роза лягла по діагоналі.
Голова йому на плече. В прохід.
Подушку Володя забрав. Собі підстелив. Між ліжками.
Щоб не змерзнути. І трохи вище. Кут краще, на рівні очей.
— Не ворушись, — тихо.
І вона не артачилась.
Чоловік, якого він привів, не казав ні слова.
Не дивився на неї.
Просто став між її ногами, як майстер до роботи.
*****
Володя дивиться. Уважно.
На вхід.
На рухи.
На те, що входить у неї.
Чистий кут. Лінія.
Те, що для іншого чоловіка — мить,
для Володі одкровення.
Аркушами летять слова про “музу”, про “щирість”, та правда інша.
Володя кінчає. Сам.
Не від Рози —
а від вигляду того,
що розсовує її зсередини.
Від самої форми.
Від траєкторії.
Від руху, який він ніколи не побачить, коли входить сам.
Від думки, що цей ракурс бачить тільки він. І ніхто. Ніколи.
Володя. Єдиний.
Йому більше не треба.
Ні тіла.
Ні Рози.
Нічого.
Тільки кут.
Лінія.
Рух.
Короткий, брудний,
майже священний момент,
коли чужий член зникає всередині неї —
і він, Володя,
бачить це першим.
Іноді геній про це пише. Іноді малює.
Проте щоразу захлинається від насолоди.
******
Роза лежала й думала. Не про чужого чоловіка на собі.
Ні. Колись люди читатимуть його книжки, — і всюди буде вона.
Не “якась коханка”.
Не “єврейка з Парижа”.
Роза.
Без неї він не написав би найкращого.
Вона дала йому правду тіла.
Вона стояла поруч, коли він ставав великим.
Історія запам’ятає муз і дружин геніїв.
А талановитих лікарок — ні.
Тому вона терпітиме.
Все.
Краще бути в його тексті,
ніж бути ніким у своєму житті.
Іноді навіть доходило до судоми.
Тіла. Не її волі.
Стискало так, що вона сама лякалась.
Тоді відкидала голову.
Заплющувала очі. І відчувала його поцілунки.
Лоскіт. Вуса. Борода. Запах.
Струс. Не від чоловіка.
Не від бажання.
Від того, що тіло живе своїм життям,
коли душа хоче втекти.
Від цього ставало ще брудніше.
> ПРИМІТКА. В. Винниченко мав
пристрасть до вуайєризму. Пояснював це прагненням об’єктивності і пошуком нових джерел творчості. Описував свій досвід.
V. ВТРАЧЕНИЙ СВІТ
Зима 1911/1912 р.
Орел, Рос. Імперія.
Яків Ліфшиць, її батько, сидів за столом і мовчав.
Купець першої гільдії. Високий лоб. Срібний перстень.
Дивився на неї, як на доньку, якої вже не буде.
— Этот твой… писатель… он что… наш?
— Ні.
— Гой, значит.
— Так.
— Он что, в Бога хоть верит?
— Ні.
— А ты? Почему ты говоришь на этом? Малоросский? Это что теперь — твой язык?
— Так.
— Откуда, Розо? Откуда у тебя это в горле?
— Це тепер моя мова.
— А ты? А ты, ду душе майне, — ты кто теперь?
“А я з ним. Завжди.”
Вона сказала це спокійно. Без крику.
Як остаточне.
Батька вона більше ніколи не бачила.
VI. ÉMANCIPÉE
Франція, 1912-1915 р.
На людях він говорив про свободу жінки. Про рівність. Про нову етику.
Вдома:
— Ти ледве здала іспити.
— З тебе лікар — як з мене балерина.
Вона мовчала.
Він називав її Коха. Їй хотілося — Роза.
Коха — це істота без статі. Не жінка. Не вона.
> Р. ЛІФШИЦЬ, Лист до В. Винниченка, 1913 р.:
Якби інша жінка зробила тебе щасливим — я б віддала тебе їй.
І пішла б назавжди.
Якби ж ти знав, як мені хочеться, щоб ти був щасливим…
VII. ВІДКРИТІСТЬ
Він нелегал. Їй заборонено працювати.
Диплом нічого не вартий. Вона теж.
Живе з ним без шлюбу.
Погоджується на відкриті стосунки, бо знає:
якщо скаже “ні” — він піде.
Вона — непоганий лікар.
Має руки. Має пам’ять. Має клінічне мислення.
Але її не слухають. Не бачать.
Пацієнти йдуть до інших.
Вона не лікар. Уже ні.
Професія розсипається.
Самоповага — слідом.
Є тільки він.
Війна все змінила. Лікарі стали потрібні.
Можна отримати диплом.
VIII. МОСКВА-1916
Володя їздив на фронт. Возив теплий одяг і книги.
“Там на мене чекають”.
Повертався втомлений.
Роза вирішила:
так далі не можна. Він допомагає людям. І вона має бути корисна.
Треба довчитися. Працювати.
Рятувати людей.
Поїхала до Москви. Сама.
Працювала в шпиталі. Жила окремо від нього.
Влаштувалась у лікарню.
Врятувала від дифтерії малу Катерину Грушевську.
Так познайомилась із Професором.
Володя…
Теж був у Москві. Нелегально. Окремо. У своїх справах. У текстах. Не в ній.
Неочікувано.
По голові.
Вагітність.
Роза сама не своя від щастя.
Він теж не проти. “Коха, цього разу точно все має бути добре.”
Що було “минулого разу” вона не знала. Не питала.
Писала йому на фронт (він поїхав, важливі справи):
“…я так хочу дитинку, кроха моя! Як я люблю вже її! Воно буде подібне до тебе, може мені буде таке щастя”.
Проте. Ні.
Не судилося.
Дикий біль. Лікарня.
Позаматкова.
Плід розірвав трубу.
Загроза життю.
Реанімація.
Роза ледь не померла.
Її розрізали.
Зашили.
Стерильна назавжди.
Місяць у лікарні.
Володя приїхав. З війни. Сумний.
Писав статті.
Нічого не зрозумів.
Сказав: “Буде ще.”
IX. НУЛЬОВИЙ УНІВЕРСАЛ
Березень 1917 р.
Москва
Вона дізналась останньою.
Грушевський кличе його до Києва.
Це дяка. За доньку. За неї.
Вона розквітла всередині.
Нарешті. Не дарма. Не в тінь. Не мовчки.
Він поїде і візьме її з собою.
В свою Україну. Вона там ніколи не була.
Але він рушить сам.
І навіть це не вправило їй мозок.
Вона чекала прощальної ночі.
Як завжди. Як після сварок. До втрати пульсу.
Він збирався ретельно.
Прасував сорочку. Підбирав краватку. Парфюм. Чистив черевики.
Вона спитала — навіщо.
— Бо я буду у владі, — сказав.
Він підійшов, коли вже було пізно.
Не обійняв. Не сказав нічого.
Просто взяв її. Як завжди.
Без жалю. Без пристрасті.
Як ритуал.
— Я напишу, — кинув в поспіху.
Коли двері зачинились, вона не плакала.
Лише скрутило те, чого вже не було.
Те, що з неї вирізали.
Як привид болю. Як згадка про тіло.
Вона залишилась.
Вона поїде за ним згодом. Він покличе. Як знайде кімнату.
Як увійде у владу.
Коли повернеться їхня любов.
X. ВАЛІЗА
Розбирала речі. Натрапила на валізу.
Чорна. Міцна шкіра. Металеві кути. З замком.
Він звав її “письменницькою”.
Казав: “для натхнення”.
Ніколи не відкривав при ній.
Спершу відсунула. Потім — повернулась.
Зняла з полиці щипці для вугілля. І вибила замок.
Метал піддався з другим ударом.
Кришка відкрилась важко, ніби опиралась.
Від удару верхній аркуш зсунувся й упав на підлогу.
Вона його не помітила.
Їх були сотні.
Невідправлені листи від Володі.
Надто відверті. Ті, яких він злякався.
Інша частина — відповіді.
Від S.
Почерк — із хрестоподібними Т.
Вона не знала, чий він. Але читала.
Деяким листам було більше десяти років.
Сіла.
Папери. Рядки. Літери.
Писані такою мовою, якою вона не заговорить. Ніколи.
Фрази зшиті так, що вона не змогла зупинитися.
Латина, французька, польська, німецька і ще якісь невідомі мови.
Недурна людина.
Писав до якоїсь Балерини. Роза видихнула. Хто ж їх не любить.
Вони говорили про речі, про які з нею ніколи.
Про владу. Про релігію. Про мистецтво. Про проституцію. Про провину. Про право на жорстокість.
Той голос, живий, гострий, дивний. Сипав голки. Жартував. Говорив одною мовою з її чоловіком.
Звертання на “ти”.
Стиль. Ритм. Дихання в буквах.
P.S.
P.P.P.S
І раптом — знайомі слова.
Вона їх вже чула. Від Володі.
У ліжку. Після сварки. У Парижі.
А тепер вони тут.
У цьому почерку.
У цій хрестоподібній Т.
І вона зрозуміла:
це була не інша жінка.
Чоловік.
Це були його слова.
Володя просто калька.
Вона не плакала. Зібрала листи. Пішла на подвір’я.
Спалила все.
Вдома помітила ще один аркуш — на підлозі.
Зігнутий, із плямами.
Підняла. Торкнулась язиком.
Смак знайомий.
Її Володі.
XI. P. S.
Володю,
Non venias.
Не смій їхати сюди.
Це не твоя scena. Не для тебе шапка, не твоя tribune.
Сиди в Москві.
В політику не лізь. Це nicht für dich.
Україні, між іншим, буде легше без тебе.
І всім.
C’est la vie, genious.
Любиш жінку — люби.
Хочеш писати — пиши.
Дрочити — дозволяю.
Але сиди і не рипайся.
Цілую в лоба.
S.
P.S. How many times?
(Бачиш, я вчу нову мову)
> ПРИМІТКА. Там, де Володя пише про 14-р дитину - це перш за все провокація до самого Чикаленка (описано в главі Харлампійович).
> ЛИСТ РОЗАЛІ, 1919 Р.:
Спасибі тобі, що ти дав мені щастя, що дав мені змогу відчувати, розуміти і любити!
(Лист написаний вже в еміграції, після від’їзду з України, в надії на нове життя).
> ПРИМІТКА. Ольга Петлюра і Розалія Ліфшиць мали різницю у віці 5 місяців.
## #14. Оля+Симон
Квітень 1917 р.
Мінськ.
З'їзд військ Західного фронту
(Перша світова війна)
I. TRIBUNE
Зала була задушлива, несло потом, вогкістю й старими шинелями. Солдати ліпилися щільно, плечем до плеча, кашляли, совались, деякі дрімали.
Щось змінилось. Не звук — ритм.
Він стояв збоку. Дістав срібний годинник на ланцюжку. Подивився. Кивнув. Заховав. Все — точно.
Тиша покотилась залом, як хвиля.
Він не поспішав. Трибуна нікуди не дінеться. Вона чекала на нього.
На дерев’яний підмосток зійшов худий чоловік середнього зросту з попелястим волоссям.
Чорна шкірянка.
Сиділа на ньому, як частина тіла.
Він не скинув її. Лише потягнувся до коміра. Зала завмерла. Але не розстібнув.
Натомість повільно зняв чорну шкіряну рукавичку. Потім другу. Поклав обидві на край трибуни. Наче частину себе. Наче без них буде говорити правдивіше.
Це був Симон.
Йому тридцять сім. Це він організував — усе. Стояв нерухомо, але так, що здавалося — вигинається простір.
Не кликав до тиші. Просто чекав. І вона зійшла. Повільно. Як туман.
Він злегка подався вперед, впершись розгорнутими долонями в дерево. Без тиску — просто щоб бути ближче.
На лоба впали пасма — сірі, рівні. Він струснув головою.
Іще трохи.
Коли заговорив, голос тягся, як пастила. Пошепки.
На задньому ряду хтось хлипнув.
Вії затіняли погляд — тінь між ним і всіма.
Не до всіх. До кожного.
— Ви… живі?
Напруга увійшла в зал. Не різко. Як у масло. І загусла.
— Хто ви є? Голос був тихий.
— Ви — “русскій солдат”?
— Ви — “подданниє Россіі”?
— Ви — мертва тінь в окопі?
Пауза.
— Ви… люди?
В очах — булат: синій, холодний, витриманий.
На трибуні лежав олівець.
Симон вже хвилину водив по ньому пальцем — мимоволі, дивлячись у зал.
Потім зупинився.
Подивився на нього.
Стиснув. Покрутив повільно, як цигарку.
І поклав у кишеню
— Ви — українці. Солдати українського народу. І вас — мільйони.
Тиша.
— Двісті років вони нас рятували.
Від мови. Від памʼяті.
Старші брати.
Рятували так, що стерли все — крім імені.
І навіть його — перекрутили. Малороси.
Він сказав це пошепки.
Завмер.
Погляд — униз, до краю трибуни.
Зробив пів кроку назад.
Підняв очі.
І тоді — коліном. Один. Ще. Третій.
Повільно, але з кожним разом глибше.
Дерево глухо озивалось.
Трибуна задрижала.
Хтось у залі випустив з рук склянку.
— Я не прошу дозволу.
Я кажу: ми маємо право.
На нашу мову.
На нашу армію.
На Україну.
Блиснули шкельця.
Голі сині очі блищали.
Як завжди в нього — на кульмінації.
Одна крапля вологи загусла в кутку ока.
Так, він сьогодні повторив цей номер.
Крок уперед. Плечі розкриваються.
Немов крила — перед злетом або жертвоприношенням.
Голос темніє.
Не мовить — входить.
Він — той, кого не можна не почути.
— Якщо ми самі себе не назвемо народом — нас назвуть тінню.
Якщо не назвемо столицею Київ — нас назвуть окраіной.
І якщо не скажемо, хто ми — за нас скажуть інші.
Очі змінюються. Стають сірими. Теплими. Вії вже не затіняють — лише обрамляють. Світяться зсередини.
На мить губи вигинаються в ледь помітну посмішку — не для залу. Вона зникає, навіть не народившись. Але цього вистачає. Щоб хтось у глибині зали почав тонути.
— Додому. На Київ.
Він зробив крок назад. Повільно. Не як той, хто втомився — як той, хто вже завершив.
Провів долонею по краю трибуни. М’яко. Один раз.
Потім опустив руку. І більше не говорив.
Мить тиші. Потім вибух.
Сотні голосів, злиті в одне горло: — На Київ! Додому! Свій! Україна! — Симона! На Раду! Свого! — Петлюра!
Зала розривається. Хтось мне папір. Хтось стукає чоботом по лавці. Солдати встають, деякі зриваються на трибуну. Його підхоплюють на руки — він не опирається, але не усміхається.
Його очі ще теплі.
---
У кутку, серед жінок, сиділа Оля.
Вона оглянула панночок поряд. Хтось зім’яв у пальцях хустинку. Інша вчепилась у коліна — панчоха тріснула. Ще одна закусила губу, не помічаючи, що вже кров.
Оля ледь усміхнулась. Такі вистави вона вже бачила. Сьогодні навіть латинка не знадобилася.
За пів години в тій самій залі було створено Українську фронтову раду Західного фронту. Її очолив Симон Петлюра і був делегований до Києва на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд.
II. BOUDOIR
Оля сперлась руками на бильце з виточеною шишкою.
— Люблячий panek — голиться wieczorem, — і засміялася. — Інакше — як іржава тертушка.
Він лежав нерухомо, поки вона злегка гойдалася над його обличчям — у своїй улюбленій позі, що давала їй контроль і насолоду водночас.
Симон посміхався:
— Що, szlachta polska сьогодні задоволена?
Вона глянула вниз, між колін, на його обличчя. Все добре. Навіть занадто добре, як для того, що вони пережили за ці роки. Він регоче.
Оля тріснула його по носі.
— Не можна так. Зараз своїм реготом дитину побудимо. Буде тобі і шляхта, і клір.
Злізла, мимохідь зачепила його вухо.
— Мало того, що не бачу, так ще й оглохну, — буркнув він, трохи вловивши повітря, і підправив вище подушку.
Оля спустилась нижче, між його стегон. Він заплющив очі, простягнув руку і ніжно взяв її за скуйовджене світле волосся. Не зводив з неї погляду. Коли міг.
Хвиля накотила. Друга. Третя — остаточно змила думки. Він розпоростався, втиснувся плечима в ліжко, стиснув пальці на ногах.
Коли отямився, в ногах, на краю, сиділа Оля: оголена, зігнувшись, обійняла коліна. Груди зійшлися, з боків проступили складочки. У руці — кухоль з узваром.
Вона сьорбала повільно, ніби заспокоювала серце.
— То що, пане Голово з’їзду західного фронту, задоволені? — зиркнула на нього вугликами очей.
Він усміхнувся.
— Як ніколи.
Саме таку — він її і любив. Скільки вони вже разом?
— Божечки, яку дурню ти сьогодні ніс. Це було смішно.
— Та ніхто не …, — пробурмотів він.
— Ти ж знаєш, я на тебе не дивлюся, я тебе слухаю.
— Олю, але ж подіяло…
Він простяг до неї руку, затяг до себе під теплу ковдру. Холодно до біса.
— Leśka znowu kota przyniosła, — згадала вона крізь сон. — Обдертий, голодний… Cholera go weźmie.
— Я вже сказав, щоб більше жодного. Повторив українською, щоб запам’ятала.
— Але ja i tak do niej po polsku… — прошепотіла вона. — Тридцять років życia nie wyrzucisz. Ну, що зробиш...
Він не сперечався. Просто мовчки погладив її спину під теплою ковдрою. І вона заснула.
А завтра вони їхали в Київ
---
III. НА КИЇВ
Леся складала речі до валізи, бурмочучи:
— Szkoła буде в Києві?
Вона дуже схожа на батька — ті ж вилиці, лоб, вираз рота. Але очі — чорні, як у матері. Волосся зібране в дві смішні кіски, перев’язані синіми стрічками. Крутиться біля мами. Гладить сукню, відкриває й знову закриває застібки.
Симон щось підписує. Зосереджений. Але, мимоходом, гладить доньку по голові. Та всотує все, мов губка.
Оля подивилася на чоловіка:
— Він буде? — спитала тихо, не обертаючись.
— Так, — відповів.
IV. СІМ РОКІВ ДО ТОГО
Вона все зрозуміла одразу.
З голосу Симона, коли він сказав: “це Володя. Мій друг.”
Не з дотиків — бо їх не було.
А з тиші, яка зависла між ними — важка, щільна, непрошена.
Оля сиділа осторонь. Але чула її всією шкірою.
> Це не гріх. Я бачила любов між чоловіками.
Вона знала: Володя не кохає.
Йому не потрібне тіло. Йому потрібна воля. Він хоче увійти в Симона — не торкнувшись.
Як слово входить у думку. Як отрута — в молитву.
Вона бачила це. Відчула. І думала — розуміє.
Того дня Симон сказав:
— Я вас з малою ніколи не покину.
V. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ДО ТОГО
Їй було одинадцять.
Мати — вагітна. Живіт великий, очі втомлені, сон короткий. Вітчим — чатував.
Не шумів. Не кричав. Просто чекав, поки вона засне. А потім з’являвся. Тихо. Вчасно. Без сумніву.
— Усі так роблять, — казав.
— Ти ж повинна допомогти мамі.
— Вона не може. А ти — можеш.
Оля кусала губи до крові.
Не через біль. Через думку, що, може, це й справді правильно.
Що, може, він знає краще.
Що, може, це її обов’язок.
Тіло не слухалося.
Пальці мерзли. Плечі німіли. Ноги ставали ватяними.
Торкався. Повільно. Звично.
Як лікар, що щось перевіряє.
Вона не боялась болю.
Вона боялась, що це нормально.
Що так і має бути.
Один раз він порізав її.
Гостро. Спокійно. Бо “нервова була”.
Шрам лишився на внутрішньому боці стегна.
Мати померла, народжуючи братика.
Обоє не вижили.
А Оля стала одна.
Її забрала бабуся.
Тінь в чорних очах причаїлася десь на самому дні.
Коли вона зустріла Симона, одразу сказала, що “нечиста”.
Він не спитав чому.
— Ти жива і зі мною. Мені цього досить.
Вона мовчала.
Це було вперше, коли хтось не захотів знати більше, ніж вона готова сказати.
З того дня вона відчула себе вільною.
VI. ЕПІЛОГ
Леся сиділа на лавці у вагоні, ліпила букви з пластиліну.
— Це “Л”. Як Леся. А це буде “Київ”.
Симон сидів навпроти, гортав англійську книжку.
Зупинився, посміхнувся сам до себе.
— Олюня, а ти знала, що “come” англійською означає не лише “прийти”?
Оля хотіла щось буркнути про Quo vadis — але поїзд загальмував.
Перон.
Під вагоном спалахнуло світло.
Оля притримала Лесю за плече, щоб не рвонула вперед.
На пероні. В пальті. Стояв він.
Очі — ті самі.
І — усмішка.
Володя.
## #15. Блудний син
ПОЧАТОК. ПРОФЕСОР
A. ЗАПРОШЕННЯ
Початок березня 1917р.
Київ, Хрещатик, Головна пошта.
Темноволосий високий чоловік. Біля сорока. Вишиванка з-під пальта. Бланк телеграми. Сергій Єфремов.
За бортом гуде. Червоні стрічки, синьо-жовті прапори, студенти виконують Шевченка.
— Цар зрікся! Нове життя!
Розсипалась імперія. Двохсотлітній морок відступив.
14 березня вдома у Чикаленка було 27 людей. Визначали майбутнє.
Сергій протирає окуляри.
Погляд важкий. Згадує.
У Києві дві сили: Микола Міхновський — за негайну незалежність. За ним фронтовики і зброя. Але не партії.
Ці за автономію, погоджену, лояльну Москві.
Сергій вміє об'єднуватися. Шукати компроміси. От і зараз. Домовились.
17 березня постала Центральна Рада.
Тимчасова. Допоки не буде національних зборів.
Назву — “Центральна Рада” — запропонував сам Сергій.
20-го березня обирали керманичів. Себе Сергій поставив заступником. А головою — заочно — професора Михайла Грушевського. Москалі охрестили його “некоронований король України”. Смішно. Проте навіть Міхновський погодився.
Одна біда. “Король” в Москві. До того був в Казані. Але випустили з заслання.
Сергій крутить бланк. Довго не може почати. Нарешті пише:
> До Києва. Михайле Сергійовичу, час настав. Без Вас не обійдемося.
B. КУПЕ
26 березня 1917 р.
Поїзд: Москва — Брянськ — Київ.
Другий клас.
Скромний одяг, капці, піжама, склянка з чаєм. Грушевський розмістився біля вікна. В руках російська газета.
Карикатура.
Царизм — мертвий на ложі,
а поруч — Грушевський у шароварах,
танцює гопака, закинувши руку за голову:
“Царізмъ умер?”
“Зате ще не вмерла Україна!”
Підпис: Профессор-танцор.
Грушевський дивиться довго.
Кутки губ підіймаються.
Паровоз гуркоче.
Ніч спокійна. Вранці прокинувся о сьомій. Умився.
А тоді з коридору почулося:
— Foco! Foco!
(румун. Вогонь).
Сусіднє купе курилось. Служниця підігрівала молоко для панського немовляти. Триніжок перекинувся.
Полум’я пішло по завісах і обшивках.
Поїзд мчав крізь сніг.
Вітер роздмухував вогонь.
Кондуктор зник.
Пасажири кричали.
У Михайла почала тліти борода.
“Бачу, що небезпечно далі зіставатись.”
Грушевський вистрибує.
Професор історії?
Ні!
Каскадер з бородою.
Під ногами — сніг, попіл, уламки дерева.
За спиною — полум’я.
Але вийшло.
Впорався! Цілий!
Вогонь проковтнув все: унікальні стародруки, гроші, теплий одяг.
Дивом нічого не переламав. Газетярі назвуть це “божественним спасінням”.
Вночі іншим потягом він доїхав до Києва. Ніхто не зустрічав. На вокзалі темно. Жодного візника.
Професор у піжамі й капцях ішов сам. Від вокзалу до його будинку хвилин тридцять ходу. По березневому морозу.
Його Київ.
Він вдома.
> ПРИМІТКА. Історія дійсна, на основі спогадів самого М. Грушевського. Під час стрибка він не травмувався. Проте ходіння в піжамі не минулося. Два тижні з температурою, бронхіт.
Карикатура в газеті реальна.
C. КОМПЛЕКТ
Два тижні по тому
Квітень 1917 р.
Київ, вул. Володимирська, 42
Центральна Рада
Вечір.
Стіл заставлений чашками, зошитами, попільниці з недопалками. У кутку буркотить грубка.
Грушевський, Єфремов, Міхновський, кілька членів президії. Обговорення розширення складу Ради.
Міхновський першим кидає, з сумом:
— Доведеться кликати соціал-демократів.
Єфремов одразу супиться:
—Ти мене дивуєш, Миколо. Нащо вони тобі. Хиткі і ніякі. І лідер їхній… взагалі…(затинається, кашляє)
Грушевський з посмішкою:
— Той, з яким у тебе була одна тюрма, а ще, кажуть, одна жінка?
Єфремов червоніє.
— Не перетинайте межу, професоре.
Пауза.
Грушевський знизує плечима:
— Не обов’язково Винниченко. Там ще Петлюра є. Редактор “Ради” і “Украінской жизні”. Ми всі йому статті давали. І ти теж.
Міхновський сміється в пишні вуса.
— Два царі в одній партії? Професоре, ви ж історик. Так не буває. Хтось має бути зверху.
Регоче на всю залу.
Єфремов кривиться:
— Миколо, припини. Не всі такі збоченці, як ти.
Грушевський задумливо.
— Винниченка я бачив. Симон познайомив колись ще у Львові. Жінку його знаю, Розалію. Лікарка. Врятувала мою доньку.
Єфремов вже трохи відійшов:
— Петлюра давно до нас в дім приходив. Його Максим Лесин вперше завів. А потім Симон поїхав в Пітер альманах правити. Проте він мене публікував всюди, де б не був. Я ще дивувався тоді, як він такий молодий, а керує. Але потім я сильно його не чув. Казали, в Москві, одружився, дитина. Що він зараз?
Міхновський кивком підсумовує:
— Був на фронті. Західному. Я чув від наших, що там виступав багато. Знайшов спільну мову з військом.
Грушевський посміхається в бороду:
— Ну, якщо навіть ти за, Миколо…
— Я не “за”, — хмикає Міхновський. — Просто більше нема нікого.
Єфремов бурмоче:
— А можна хоча б без цього … Винниченка…
Грушевський тихо:
— Згадав! За Симона мій сусід ще просив. Франко. Поки живий був. Царство небесне.
Пауза.
Усі мовчать.
Грушевський зводить очі до стелі, зітхає:
— Беремо обох. Дурна партія з двома головами, але що поробиш.
Він дивиться на Міхновського:
— Напиши Петлюрі.
Де він зараз?
— У Мінську, — коротко відповідає Міхновський.
Грушевський усміхається:
— Добре. Хай їдуть. Обидва. Ото й запитай, хто там буде головний.
> ПРИМІТКА. Р. Ліфшиць дійсно вилікувала Катерину Грушевську в Москві. Зафіксовано в спогадах М. Груш., В. Винн.
С.Петлюра в усіх своїх виданнях публікував Грушевського і Єфремова.
I. 3-Й ДЕНЬ. У ХАРЛАМПІЙОВИЧА
(Симон)
Київ, травень 1917
вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56
(Зараз Саксаганського)
Маєток Є.Чикаленка.
Repetitio inferni.
(лат. Повторення пекла).
Нове коло пекла. Як у Данте.
Теж комедія. Але мені не смішно.
Непоказний шик. Твори мистецтва.
Розкіш, яку не треба випинати.
Слуги зникають, як належить.
Мене викликали в Київ.
Я тут. Я знову маю сподобатися.
Як тоді, дванадцять років тому, коли приїхав по посаду в редакції.
Зараз ставки вищі.
Вже не редакція, а держава.
Харлампійович знову вирішує, що мені віддати. Тоді він хотів подарувати посаду Володі, але той відмовився. Редакторство нудне для Генія.
Зараз — навряд чи.
Зараз — це про владу.
Ми з господарем на дивані. Біля нас низький столик на коліщатках. Кришталь з гіркою свіжого печива. З маком.
Солодкий запах.
Не беру. Не їм. Не хочу.
Він приходить, як завжди.
Пару тижнів, як повернувся, встиг раніше за мене.
Усмішка, парфюм, костюм, штиблети — все при ньому.
Сідає, як у себе. Розправляє манжети.
Запонки. Золотий годинник.
Кімната сплющується.
Він — це Володя.
— Ми тоді з Горьким гуляли вздовж моря…
(Грає)
— А я спитав його: “Ти вірив хоч у щось, коли тобі було п’ятнадцять?”
(пауза)
— А він мені: “Ти, Володимире Кириловичу, — небезпечний ідеаліст”.
Чикаленко усміхається, киває, підливає.
— Так-так, Володю… Дуже цікаво, Володю…
Далі по легенді — Ленін, Капрі, Женева, трохи сліз. І між іншим, ніби дату уточнює, Геній:
— Тоді ж якраз Володік, синочок мій помер.
Я мовчу, тримаюся. Син. В нього. Помер. Кручу цигарку. Ну дійсно. Мої роки на фронті тут нікому не цікаві. Коли тут нелюдські страждання.
Заходить Оля. Та сама Чикаленкова племінниця, яку дядько щодня рятував.
Іноді по два рази. Зараз вже рідше. Вік. Радикуліт.
Вже доросла.
Змінилась. Там, де треба, вже все як у жінок.
В руках срібна таця.
Підходить до столика.
Нахиляється. Викладає.
Її білі пухкі перса прямо переді мною.
Відчуваю запах.
Хрестик туго встромлений між них.
Тіло на вівтарі.
На рівні очей. На відстані долоні.
Я дивлюся. Довше, ніж треба.
Це — фіксація.
Очі не зреагували вчасно.
Відвів погляд, але запізно.
Володя все бачить.
Усміхається. Enfant terrible.
(фр. зіпсоване дитя).
Оля зашурхотіла шлейфом.
Щось про вишні з комори.
Взяти банку до кави.
“Буде солодко.”
Cherry pie*. Звісно.
(*англ. жіноча принада).
Володя хутко підвівся. За нею.
Мовчки.
Без паузи.
Буденно.
Чикаленко відкриває пляшку.
— Французьке. Grand réserve. Вигадали для зваблення жінок. А п'ємо ми з тобою, Симоне. Не сумуй, вони завжди недовго. Скоро повернуться.
Корка б’є в стелю. Він сміється.
Скло шипить.
Бачу шкірою.
Знаю.
Кожен рух.
Його стегна.
Я у блискучій вітальні з жіночим питвом.
Він в двох метрах, через перетинку.
В сирій коморі між слоїків,
баняків і концервів.
Жодної поверхні.
Стоячи.
Облупана стіна.
Впертися. Холодна.
Суха луска фарби під пальцями.
Спідниця вгору, порвані панчохи.
Зламані застібки.
Її волога.
Його сірі ґудзики на білому сподньому.
Пальці відколупують по одному.
Зриває її хрестик.
Червоний слід на її шиї.
Затуляє рота: хоче щоб тихо.
Його руки.
Обрамлені чорним.
Йде рівно. Жорстко. Як годинник.
Я знаю.
Він дивиться.
Чорними отворами.
На мене. Зараз.
Револьвер отрути.
Крізь неї. Крізь стіну.
Без жодного слова.
Її тіло — простір для зневаги.
Вона навіть не рядок в його творі.
Він плює в обличчя Чикаленкові.
Тому, хто годував його.
Платив за костюми. За журнали. За Париж. За нову Україну.
А тепер наливає нам обом — і сміється.
Браво.
Ave, imperator. Morituri te salutant.
Слався, імператоре!
І він, що може.
І я, що мовчу, бо хочу посаду.
І Чикаленко, що годує — і все одно дякує.
— Я їду в Гельсінгфорс, — каже Харлампійович. — Гроші лишаю. Прослідкуй за ним.
— Добре, — кажу.
— Ти ж не як ті, самостійники. Ти, Симоне, — тонкий, кращий. Терпіти не можу того Міхновського. Дідько б узяв його.
І ковтає печиво.
Я киваю.
Так-так. Я ж ні разу не такий.
Lupus in pelle ovis. (лат. Вовк в овечій шкурі)
Intrada post-coital
(лат., театральний термін, вихід на сцену персонажа пост-акт)
Володя повертається.
Трохи розхристаний.
Трохи задиханий.
Трохи задоволений.
І хіть загасив. І я відчув. Занадто.
Сідає.
Ніхто ж нічого не бачив.
— Отож, — каже Чикаленко. — Центральна Рада створена. Я у владу не лізу. Вмиваю руки. Посади самі собі намалюєте.
Пауза.
— Йдіть.
— Дітки.
— Благословляю.
— Хлопчики.
— Так, — кажу.
На сходах.
Володя:
— Я бачив… ти ж її хотів?
Пауза. Тихо.
— Чи, може… не її?
Я подавився цигаркою.
Навіть тварини не гадять там, де їх годують.
"Beati sunt qui dant — etiam canibus."
— Блаженні ті, що дають — навіть псам.
II. 6-Й ДЕНЬ. ВИБОРИ В ВІЙСЬК. КОМІТЕТ
1. МІХНОВСЬКИЙ
Задушливо. Люди висять на підвіконнях.
На трибуні — Микола Міхновський. Гострий, як лезо.
— Москва — ворог. Один. Назавжди.
Без зброї ми раби.
Негайно треба створити армію.
Україна або смерть.
Не федерація. Самостійна.
На часі. Тут і зараз.
Красень.
Гул накочує хвилями.
Стихне і знову вибухає.
Симон сидить в першому ряду.
Заплющив очі.
…Колись дуже давно він уже це чув... Полтава.
Юний семінарист. Худий.
Пухкі губи, небесні очі, білий чубчик.
Влип в стіну, затамувавши подих. Слухає.
Ніжні пальці стискають срібний хрестик на ланцюжку.
Щоб сюди потрапити, він втік, порушив всі можливі устави.
Зняв свою приталену чорну рясу.
We don't need no education.
Якщо його пізнають — кінець.
Міхновський, двометровий вусатий велетень, палив залу словом.
“Пушкінів треба зносити!”
“Нема серед -НИХ- хороших!”
“ВОНИ всі — вороги, навіть ті, що проти царя.”
Це була посвята. Того вечора Симон приєднався до його партії.
В голові майнуло:
“Він сильний. Але одного дня я буду сильніше”.
Цей день — сьогодні.
Virgo Obscura.
(лат. Гряде Темна Діва, алюзія на смерть).
2. РЕГЛАМЕНТ
Виступає соціаліст Порш:
— Ем… Всі члени нашої соцпартії переконані…
що армію… треба… демобілізувати…
по роках призову…
а далі… регулярна армія… скасовується.
“А чи всі? — у Симона майнуло. І відразу — не на часі.”
Речення Порша розлазяться, як старі штані. Думка тоне в багні.
Зала реве та стогне від сверблячки.
З гальорки наростає:
— Пет-лю-ру…
Пет —
лю —
ру.
Повітря натяглося в чеканні.
Грушевський трусить бородою. Час мотає промовами про важливість історичного моменту.
Хто б казав.
— А де ж наш герой фронту? — хтось голосно.
Усі озираються.
Ідеальна картинка.
Симон уже в проході, при повному параді.
Крутить в пальцях запальничку.
Клац
Клац
Готується до планованого виступу-агітації.
Володимир Кирилович, провідний член Центральної Ради від УСДРП, за три ряди. Праворуч. На відстані. Піднімає голову. Дивиться.
Симон крокує в інший бік від трибуни.
За важку оксамитову завісу. За ним Володя, як Діва Марія за янголом.
Буває. Кращі друзі.
— Оце підтримка…— шепоче хтось.
— Завжди поруч…
— Нерозлучні!
Диво народження — міфу.
3. ЯВЛЕННЯ
Таїнство.
З мороку шпарини
Посеред багрового тла
з золотими китицями
виходить ВІН.
Той, на кого чекали.
Біла сорочка.
Крижма.
Ecce infans. Rex sine corona.
(лат. Дивіться на немовля. Цар без корони).
Зашпортався.
Ледь тримається.
Комір розстібнутий.
Не говорить.
Сині очі до стелі.
За його спиною хижим яструбом дивиться Володя.
Аркуш в руці, як спис правди.
— Погроза! — тривожно.
— Від людей Міхновського!
— Пишуть: “вб’ємо Симона. Народного героя”.
Симон стоїть.
В повній тиші важке дихання.
Як перед розп’яттям.
Тіло — замість меси.
Here we are now, entertain us.
Володя дивиться між соболині брови.
Щіткою чорні вуса.
Зло буде покаране.
Меч справедливості
Увійде.
Розітне його.
І розвіється зло попелом на вітрі.
Зала вибухає.
— Він вистояв! Він наш! Симон!
Зорепад оплесків.
Agnus Dei.
Агнець Божий.
Не піднімає очей.
Але і не відходить.
Ave.
Натовп захотів жертву — і отримав тіло.
Міф запустився.
Як муха в краплі воску.
> МОНОГРАФІЯ. Сцена з вигаданим листом-погрозою була розіграна В.Винниченком для отримання посади С. Петлюрою.
* Від авт.
В реальності була не завіса зі шпариною, а окремий тонкий простінок з картонною дверкою.
4. СЛАБКЕ МІСЦЕ
Останній крок.
Агітація — і кінець Міхновському, що посмів підняти руку.
На народного героя.
Зміни в регламенті:
У зв'язку з непередбачуваними обставинами (загроза життю кандидата) друг вирішив підтримати друга.
Слава великому українському письменнику!
Соціалізм і дружба - нерозривні.
Одна трибуна — два чоловіки.
В жмуті світла.
Два крила.
Симон ліворуч.
Володя — праворуч.
Важка дерев’яна глиба перед ними.
Перекриває все нижче грудей.
До глядачів глуха, але зсередини — порожня: ніша для паперів, води, чернеток.
Грушевський говорив за кафедрою, з іншого краю підмостку.
Втомлено, затягнуто.
Так, наче від нього щось залежало.
“Шановні! Історичний момент! Вирішується доля Української армії!”
Слова сипались, як борошно.
Зала хотіла кульмінації.
А ще більше — кінчити.
Так виконаємо її бажання.
Слухаємо кандидатів.
Останній на сьогодні — Симон Петлюра!
Його не зломили ворожі погрози!
Слово Володимиру Кириловичу,
другу
товаришу
дійсному члену Центральної Ради.
Friends will be Friends.
Володя торсом подається вперед.
Чорні очі.
Волосся вороном.
Голос чистий і піднесений:
— Симон для мене — найкращий.
Вивчив всі мови. Зрозуміє всіх! Обхитрить кожного.
Хтось у першому ряду хмикнув.
Симон повернув голову.
Без посмішки. Володя, твої жарти ніхто не зрозуміє.
Той повільно опускає лівицю — в нішу трибуни.
Певно шукає олівець.
Чи цигарку.
Симон робить пів крока назад.
Проходь, Володю.
Знайди все, що треба.
А той не вгаває.
—А Pani Petlura в нього — Гарна! Różowa perła!
Там, у темному дерев’яному череві для паперів починається гра.
Пальці його лівої руки — вказівний і середній — піднімаються вертикально.
Затримуються на мить в жесті хрещення - перстосложення.
І впираються у внутрішній бік правої долоні над ними.
Права рука повертається і замикає ліву, охопивши пальці.
Обидві долоні провертаються в горизонталь.
Володя, крешчендо:
— Сьогодні цілував їй білі ручки.
Персик.
(Рух губами, схожий на цілунок)
— Як думаєш, мені її взяти?
….В партію?
Права долоня — трохи розтислась.
Ліва починає рух.
Короткий. Чіткий. Поступально-зворотній.
Тиша загусла,
як оса в варенні.
Два пальці, напіввідкрита долоня: входять і виходять.
Раз.
Раз.
Ґвалт для одної пари очей — Симона.
Агітація триває.
Володимир Кирилович подивився на друга —
і щиро посміхнувся.
Як товаришу.
Як партійцю.
Як соратнику.
— Тримай владу, Симоне. Поки вона тільки твоя.
(пауза)
Жест триває.
Туди-сюди.
Тиша — густа.
І тоді — останній удар:
— Але… що ж Симону важливіше кохання … чи влада?
— Класова боротьба! — вигукнув хтось із зали.
Симон весь час стояв. Прямо. Рівно.
Мовчання — єдина відповідь, яка не зраджувала його Олю.
У нього немає вибору.
Голосування.
Одностайно.
Петлюру в Центральну Раду!
Володя, молодець, оце так підтримка!
Натовп виплюхнув на трибуну.
Його тіло підняли вгору.
Понесли.
Цілували одяг.
Тонкі перста.
Розкинув руки.
Плавно.
Ліву.
Праву.
Долонями до стелі.
Для рівноваги.
Мовчав.
Білий шовк.
Чорна шкіряна портупея.
Хрестом.
Він вже собі не належав.
> ДЕРЖ. АРХІВ. Для будівництва укр. армії з'їзд обрав Український Генеральний військовий комітет у складі 18-ти осіб, який очолив С.Петлюра.
Рішення з'їзду мали важливе значення для розвитку укр. нац. руху у військах, сприяли зростанню нац. свідомості укр. народу.
> В.ВИННИЧЕНКО, ЩОДЕННИК: Петлюру тоді обрали, бо він був у шинелі.
> ПРИМІТКА 2. На вулиці була спека, 27 градусів, Симон був в сорочці з чорною шкіряною портупеєю].
5. ЗА ЗАВІСОЮ, ПІВГОДИНИ ДО ТОГО
Зовні гамір, гасла, тупіт. Гул революції. Рев натовпу.
А тут тиша пульсує в скронях.
Морок.
Кожен звук занадто голосний.
Кожен рух ризикує стати звуком.
Двоє стоять впритул.
Ніхто не бачить.
Всі знають, що вони тут.
Друзі.
Соратники.
Партійці.
Обговорення робочих питань.
Допомога перед виступом.
Безцінна підтримка.
Володя, тихо:
— Хотів у владу — сідай у крісло. Будеш піді мною.
Посада якраз для тебе: пафосно і ні про що.
(витягає аркуш, розгортає)
— Не хочеш? Я тобі допоможу.
Ось. Твій лист.
Лише кивни, і я їм покажу твоє тухле нутро.
Симон майже нечутно:
— Не сміши. Ніхто, крім тебе, цих рядків не зрозуміє. Показуй. Хоч усім.
Володя:
— Ти ховаєшся в буквах.
Ладен вивчити мандарин, тільки щоб не сказати, ким ти є.
Симон:
— А ким? Тим, кого хоче товариш член Центральної Ради і геніальний письменник? Скажи їм. Але в мене є Оля. І у нас все добре.
Володя різко підсувається.
Підіймає руку. Пальці — під розстібнутий комір.
Симону. Рух навколо шиї.
(Шипить)
— Де він, твій хрест, святенику? Соромишся явити віруючого соціаліста? Дарма.
(Тихо-тихо впритул, Симон не стільки чує, скільки відчуває коливання гарячого повітря)
— Шостий день.
Homo faciamus!
Пам’ятаєш, Балерино?
Сотворімо людину за образом нашим…
(богохульн. лат. перефр. замість сотворімо людину — сотворімо чоловіка [за подобою]).
Різко розвертає його.
За плечі.
Ребром долоні між лопаток — штовхає в спину.
Симон хитається.
Втримується.
І зникає в світлі.
III. 1-Й ДЕНЬ. ПРИБУТТЯ
Київ.
Старий вокзал.
Перон гуде. Черевики, валізи, піт, сонце.
Володя стоїть осторонь. Не гукає.
Вичікує.
Самі до нього підійдуть.
Наближаються.
Симон — із пакунками, розстебнутий комір. Оля — поряд, трохи заклопотана.
Донька тримає ведмедика з бантом.
Рухаються разом, як давно злагоджений механізм.
Володя посміхається.
— Яка солодка дівчинка, викапаний тато!
Тримай ляльку.
Pani Petlura — całuję rączki.
Давайте допоможу.
Поки спускались зі сходів,
вітер трохи завернув Симонові комір.
Оля не сказала нічого —просто підняла руку, поправила, як завжди, і в ту ж мить — він її поцілував. В чоло.
Поправив її розтріпані біляві кучері.
Легко. Наче рефлекс.
Володя — за спиною. Бачив усе.
Став ближче.
Дихнув йому в шию.
Голос — morendo, ковзкий:
— Ти ж міг лишитись.
У Мінську.
На фронті.
У нікчемності.
(пауза)
— Але приповз сюди.
Щоб ти краще зрозумів:
Aut sub me — aut sub terra.
У Володі більше не було цікавості.
Лише впевненість.
Postlude.
У кожній лінії оборони є шов.
У Симона — Оля.
> ПРИМІТКА. При першому читанні може здатися, що Симон — жертва.
Перечитайте ще раз. З моменту, коли Володю кличуть за лаштунки.
Іноді “агресор” лише привертає увагу, а “жертва” — справжній маніпулятор.
## #16. Перша зрада
1. *INCEPTION [СИМОН]*
Київ. Штаб Українського Генерального Військового Комітету (УГВК).
Кінець червня, 1917
Все зависло. Стоси паперів. Гаряче повітря.
Симон сидить. Усі дивляться на нього — але повз.
Українізація — зависла.
Полуботківці — гарячі.
Черговий з’їзд на носі.
2. THE UNFORGIVEN [СИМОН]
Полтава-1896, спогади Симона
9 липня. Щороку в цей день їх виводили — зграйку хлопців-підлітків у чорних приталених сукнях до землі.
Ряси. Вузькі рукави.
Хода до місця Полтавської битви.
Росія зробила місто вівтарем. Тут все було іменем Петра або Великої перемоги.
Поклонялися не царю — знову і знову ґвалтували тінь Мазепи.
Остання спроба відновити Україну у XVIII столітті.
Ненавиділи і боялись.
По хатах шепотіли легенди від прадідів. "Мазєпінский дух" — так це називали московські жандарми.
Те, чого не можна було вбити — таврували зрадництвом.
Симон ішов у колоні.
Знав дорогу. Вивчив.
Буде молитва і промова про святого царя і богомерзького зрадника.
На плиті, встановленій торік,
нашкребли: «…на увѣковѣченіе великого события спасительной Полтавской побѣды.»
Спасительною називали
смерть України.
В ньому щось закипало.
Як казан з полтавським борщем.
Він тоді ще не знав адвоката Міхновського. Лише чув ім’я, що вимовляли пошепки.
На узбіччі стояв чоловік.
Два метри на зріст. Вишиванка.
Світлі очі. Вуса химерної форми.
Правильне, майже класичне обличчя.
Він стояв рівно і дивився.
На когось.
> — Колись серед цих хлопців з’явиться той, хто зітре вас з лиця землі.
Білявого хлопця з чубчиком — перевернуло і гепнуло.
Слова влізли під рясу.
Симон почув.
Опустив очі.
На дію буде протидія.
3. GROUND CONTROL [ВОЛОДЯ]
Пушкінська, Київ. [від авт. Зараз Чикаленка].
27.06.1917
Заходжу. Задуха. Пригоркла кава. Годинник цокає. Сусіди за стіною.
Ця ряба дурепа знову не прочинила вікна, тепер спина мокра. Дивиться вічно, наче битиму. Знову все валяється. Я ж складав. Універсал. Моє слово — “універсал”.
> “Хай буде Україна вільною.
Не одриваючись від Росії, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям...”
Правки Грушевського. Викидаю.
Завтра зранку — цирк. Вусаті пики, портфелі. Єфремов — друга ряса, ненавиджу. Сестра його — ще нічого.
Потім, ввечері на Пітер. До Керенського.
Дві доби — в дорозі.
А коли буду там, в палаці: кілька годин під дверима.
А далі — лизати їхні вельможні сраки. За українську автономію.
Ще й серветки подати.
Але головне завтра — інше.
Я вирішив.
Покладу цьому край.
Добре, що ВІН ще не знає.
Ці півтора місяці в Раді - нестерпні.
Одна справа листи, він за пів країни. Інша — щодня.
Бачити. Відчувати.
Як курить. Як дихає.
Як черкає папери.
Як струшує попіл.
Через нього.
Не можу віддатися революції.
Страждає держава.
Ще тиждень тому вирішив: приберу його. Бо не витримую.
Тринадцять років я на повідку.
То тужче, то вільніше. Чистенькими рученьками. Жодного разу.
Херувим синьоокий.
Біле пір’я.
Петля. Петлюра. Не каламбур.
Діагноз.
Коли хоче — пише. Коли ні — здихай.
Головне — тихо.
Я — у тріщинах.
Він не Бог.
Але. Дивиться згори. А я — під ним.
Дим. Сморід.
Ніколи не знаю, чи це кінець?
Чи просто P.P.P.S
Навіть букви — його.
Він має жінку. Дитину.
Я — його листи. І себе — без нього.
Пафосне: Amor aeternus, sine vita.
Відчуваю. Щось в домі не так.
Тиша не така.
Все на місці. Але. Щось.
Хтось.
Я тепер Перший заступник Грушевського.
Політик.
Мене прийшли вбивати.
Кухня. Спальня. Порожньо.
Ванна кімната.
Заходжу.
Вікно напіввідчинене. Цикади співають.
Клацаю вимикач.
В-І-Н.
Голий.
У ванні.
Овальна. Невелика. На ніжках.
Посередині.
Під світлом.
Вода темна майже по груди.
Нічого не видно.
Цього разу ще тонший.
Сидить.
Спина округлена.
Гострі ключиці.
Лопатки і коліна вище води.
Плечі ширші за ванну — лікті звисли за борти.
Руки — вільно вниз, трохи зігнуті.
Долоні — півобертом вперед.
На лівому зап’ястку — чотки.
Багрові. В два охвати.
Чорний хрест з китичкою
прилип до шкіри.
По ньому крапає на підлогу.
Права долоня суха. Вивернута трохи вперед — природньо.
І шрами над нею.
Ледь помітні. Для чужого ока — нічого.
Але я знаю, де дивитись.
Тонкі. Паралельні.
Стерті, але не зниклі.
Я бачив вперше ще тоді. 13 років тому.
Не каже про це.
І не треба.
А нижче — точені пальці.
Вказівний і середній.
Сигарета між ними. Тліє.
Мій вирок.
Те, про що я роками думаю.
Хочу впасти обличчям у кахлі.
Але стою.
Час завмер.
Янгол зійшов в мою ванну.
Цікаво, де ж крила.
А в мене — тиша в паху.
Нічого нового. Щоразу.
Зате завтра штані розриватиме.
Згадав. Ключ. Один. У нього.
Жодного разу ще. До сьогодні.
І він тут. І я тут.
А завтра — все зміниться.
— Що, злякався? — питає, не дивлячись. — Це ж я. Хто там цього року… Клавдія Петрівна?
Мене скрутило.
— Ні. Вона… жінка. З дитиною.
Обертається. Трохи нахиляє голову.
Свердлить синьою кригою.
Пальці повільно поміж сірі мокрі пасма.
— З твоєю дитиною. Єдина, хто тебе нахер послав. І ти нічого не зробив. Спина болить. Лікуюся у тебе в ванні.
Я мовчу. Бо правда.
Пішов на кухню. Хильнув, що було.
Вертаюсь з пляшкою. Він вже на канапі.
Сидить. Охопив гостре коліно.
Витертий. Тільки з волосся трохи.
— Тут лишусь, — каже. — Далеко йти.
Дивиться прямо в очі. Як завжди.
Голос його висихає:
— Я тебе не візьму. Спина. Сьогодні — ні.
Отак спокійно. Як про погоду.
І йде далі:
— А ти думав, я не знаю?
Я читав Фройда. Навіть він такого, як ти, Володя, не уявляв.
Тягне під мене — а мучиш жінок.
Гидота.
Каміння на голову.
Цвяхи під нігті.
Він мене читає до останнього рядка.
Сідаю поруч.
Скривився:
— І давай, Володя, без шмарклів. Ти не єдиний на світі. 13 років ходиш і мовчиш.
Я дістаю чарки.
— Ні, — каже. — Ліки. Алкоголь — протипоказаний.
Світло вимикаю. Я — в ліжку. Він — на канапі.
У вухах відбиває барабан.
Він. Сказав.
Це.
Почекав.
Питаю.
— А чого Леся?
Пауза.
— Максим Славінський. Альманах. Лесин… Ларисин коханець.
У Пітері домовились: буде донька — назву Леся. Він в Центральній Раді. Запитай сам.
Він заснув.
А я лежу. Дивлюсь у стелю. До ранку.
Тепер все сказане. Крім завтрашнього.
Чи.
Він.
Знає? — про завтра.
> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТ, 10 клас:
«У своїй творчості Володимир Винниченко викривав безглуздя і штучність старої святеницької моралі. Виступав проти аморалізації людини буржуазним суспільством.»
4. CAMERA EYE [СИМОН]
Ц. Рада
28.06.1917 за н.ст.
Наступного ранку, 28 червня, було оформлено перший український уряд. Генеральний Секретаріат.
На чолі — Володимир Винниченко
(Перший заступник Голови Центральної Ради)
Фотографа викликали одразу після протоколів. Усі метушились.
Симону не дали стільця зі спинкою.
Вказали: сюди.
Крайній правий.
Стілець був нижчий за інші.
Його буквально посадили так,
що плечі провалились,
і на фото він здавався меншим,
ніж насправді.
Він сів. Обережно.
Спина боліла з ночі.
Ліки не подіяли.
Тулуб ніби просився всередину.
Але треба було триматись.
Не зігнутись — остаточно.
На ньому був піджак, стилізований під військову форму — щось між цивільним і фронтовим. Комір жорстко стояв, муляв, ґудзики відблискували, але це не був мундир.
Поруч — Єфремов в вишиванці, мовчки.
За спиною — Мартос, погляд сторожкий.
«Дивіться в камеру.»
Симон не міг.
Лише трохи повів головою.
Руки на колінах.
Пальці не стискались.
Його не призначили.
Дорадчий голос.
Обов'язки без повноважень.
“Звідти” не затвердили, сказав Володя і посміхнувся.
Фото було поставлене так, щоб той, хто мав в руках ножиці, міг одним порухом його зрізать.
> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:
«28 червня 1917р. С.Петлюра був призначений Генеральним секретарем з військових справ.»
> НАУКОВА МОНОГРАФІЯ:
«Петлюра залишався головою УГВК, а не Генеральним секретарем...
Мав лише дорадчий голос. Підпису і повноважень не було.»
> ЩОДЕННИК В. ВИННИЧЕНКА:
«Сьогодні постала українська влада. Генеральний Секретаріат. Це був ідеальний Уряд. Основою його була добра воля, довір’я й спільна мета.
Було спекотно. Пив чай з лимоном.»
> ЩОДЕННИК С. ЄФРЕМОВА:
«Я в 1917 не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся.
В Центральній Раді в 1917–1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків.»
[Примітка від автора. Ця фотографія в усіх підручниках, вікіпедії - всюди]
5. I AM YOUR FATHER (патрицид)
Київ, липень 1917
Міхновський не підвівся. Сидів, як завжди — рівно, вперто. Кабінет був у старому будинку, з товстими стінами й важкими запиленими завісами. Повітря застигло, як кисіль.
Симон помітив, що тут усе лишилось, як було: дубовий стіл, мапа з олійною плямою в центрі, газети з заголовками з минулого життя.
— Це ти? — спитав Міхновський тихо.
Симон зупинився перед столом. Кивнув.
— Я чекав тебе, — сказав Міхновський. — Ще тоді. Коли тебе висунули в Комітет.
Ти стояв збоку.
Симон мовчав.
— Я з тобою, завжди був і буду, — сказав нарешті.
— Знаю, — відповів Микола.
— Тому мушу знищити, — видихнув Симон.
Пауза.
— А чого саме зараз? — спитав Міхновський.
Симон подивився прямо:
— Бо їх стратять.
— Кого?
— Сам знаєш. Твоїх. Полуботківців. Якщо ти їм не скажеш розійтись — я це зроблю. Тоді вже не буде вороття.
Міхновський не повів бровою.
— Тебе вб’ють наступним. Дуже скоро.
Симон підійшов впритул. Обережно поставив на край стола руки — костяшками вниз. Ліву. Праву. Нахилився до Миколи.
Очі — в очі.
І тихо:
— Я передам, знайду спадкоємця.
І він піде далі. Навіть якщо мене не стане.
— Що ти передаш, чудо ти горохове, — проревів Микола, регочучи.
Симон не кліпнув:
— Що Україна буде вільною.
Микола понизив тон:
— Як? Через нас з тобою, мертвих?
Симон мовчки пішов.
Двері не скрипнули. Повітря не ворухнулось.
> СПОГАДИ М. ГРУШЕВСЬКОГО:
«Тоді ми ще не знали, що Симон Петлюра — це Міхновський,
тільки інтеліґентний і лагідний.»
6. HELLO DARKNESS [СИМОН]
Липень 1917
Київ, село Грушки. Нинішня станція метро Берестейська.
**Полуботківці — самочинно створений полк з Чернігова, що прибув до Києва, щоб проголосити незалежність України. 5000 душ**
Симон приїхав один, сам кермував.
Без охорони, без знаків. Вояки стояли щільно — мовчазні, запалені. Деякі ще з багнетами.
Він зупинився перед групою. Хтось вигукнув:
— Ми — не зрадники! Ми хочемо незалежності!
Його обступили. Хтось просив, хтось кричав, хтось уже благав.
— Ми ж за Україну!
— Ми не довіряємо словам!
— В Раді слабаки! Ви нас зливаєте!
— Хай Симон скаже!
Він слухав. Довго. Не перебивав. Не виправдовувався. А потім — став на якийсь ящик. Подивився поверх голів.
Промова була коротка. Голос довелося знизити. Очі теплі, сірі.
— Брати.
Я просив вас не вносити дезорганізації внаші ряди. Я не засуджую вашого гніву.
Але ви не маєте права на самочинство.
Ворог чекає, щоб ми розвалилися зсередини. Не давайте йому того.
Ми не можемо бути анархією. Має бути сила. І порядок.
Він зійшов без оплесків. Потім був наказ.
Роззброїти полуботківців.
Тихо. Офіційно.
Їх відправили на Західний фронт [першої світової]. Дуже скоро з 5 тисяч лишилося п'ятеро.
Поручник Міхновський був відправлений туди ж.
Симон вийшов з автівки. Крокував до будівлі Центральної Ради.
Ліва рука в кишені.
Дві багрові риски охопили зап'ястя.
Оніксовий хрест трохи охолоджував. Ніхто не бачив.
> Щоб жити серед вовків — треба стати вовком.
Inter lupos vivendum est, lupus fiendum est.
[Від автора. Документів про ці події майже немає. Дуже скоро, взимку, не буде кому захищати Київ.]
7. THEY CALL ME
Перед від’їздом, в своєму кабінеті, Володя сказав:
> — Зустрінь Розу. Ти єдиний, хто не їстиме з моєї тарілки.
Симон зиркнув, тихо:
> — Що ж ти так всього боїшся, лідер революції?
---
Київ. Липень 1917.
Вокзал дихає вогнем.
Роза стоїть біля колони. Валіза в руках. Телеграма в сумці.
Володя: “ТИ МЕНІ ПОТРІБНА. В КИЇВ”
Симон виходить на платформу рівно, без поспіху.
Жакет. Нові окуляри. Годинник на ремінці. Хустинка куточком. Оксфорди.
В руках — оберемок білих лілей.
Підходить. Вклоняється галантно.
> — Симон Петлюра. Підлеглий вашого чоловіка. — всміхається. — Я за описом не так повинен був виглядати?
Вона трохи здивована:
> — А яка у вас посада?
Симон посміхається:
> — Сам точно не знаю. Якою вам зручно мовою?
Вона дивиться на нього довше, ніж треба: — Що, ви справді не знаєте?
Він заперечує: — Ви з Москви. Жили в Парижі. Зараз — в Києві. Я не хочу помилитись.
Вона усміхається: квіти ніжні.
> — Des lys? Pourquoi pas des roses?
(Лілеї? А чому не троянди?)
> — Ce serait banal.
(Це було б банально.)
> — Mais ça aurait été dans le style de Volodia.
(Але це було б у стилі Володі.)
> — C’est pour ça — pas des roses.
(Саме тому — не троянди.)
---
Вони йдуть поруч. Не торкаючись.
Вона щось про погоду, про Сорбонну. Він киває.
А в голові Симона — Володіни фрази.
Ті самі, які той повторював у всіх листах:
“Коли вона сміється — це ти. Вона завжди – ти.”
І от вона — поруч.
Жива. Сонячна. Екзотична.
І Симон думає тільки одне:
> Як можна було її не розгледіти?
## #17. Одержимість
1. ÉTIQUETTE [ВОЛОДЯ]
Київ. Готель “Savoy”. Хрещатик, 38
[від. авт. між ЦУМом і КМДА]
Ген. Секретаріат. Липень 1917
Прийом. Спідниці. Корсети. Парфюми. Світські бесіди.
Я в нарядному. Але голий. Всім від мене треба тільки одне:
— А де ваша?
— Без жінки?
— Як же так.
Не може голова уряду бути неодружений.
Шампанське дзвенить. Шпажка від канапки вколола язик. Борода підходить, руку на плече, ніжно по-батьківськи: «Для твого ж блага, Володимире Кириловичу».
Їм треба проштампована самка.
> Jupe certifiée, — сказав би ВІН і скривив би губи. (*фр. схвалена спідниця)
Хто. Дав. Право. Лізти в моє життя!
Нічого. Скоро будете кликати жінок — щоб вам квіти носили. На цвинтар.
2. LORNET [ВОЛОДЯ]
Київ, Володимирська, 57
Центр. Рада. Липень 1917
Велика Зала.
Засідання. Шурхіт. Шкрябання. Задуха.
Сотні дуп з дипломами. Названі “Влада”.
Професор трусить бородою. Відірвався від опису чергової козацької битви.
Строчить про свою Хмельниччину прямо в Центральній Раді. Каже, що Визвольна війна — це важливо.
> ВІН прошепотів би: L'hypocrite (фр. лицемір). Він тут. Сидить далеко. Не дивиться.
Професор вимахує папірцем.
— Шановне товариство, лист із Галичини. Від дитинки, онука мого колеги, мецената і гарного друга. Гімназист. До пана Винниченка.
***
….Та скільки ж можна, хер бородатий. Знову. Він же це вже читав в уряді, поміж своїх.….
***
>Лист
“Вельмишановний пане Володимире!
Щиро вітаю Вас.
Ми вдома молимося за нашу державу,
і віримо, що одного дня всі українці з’єднаються.
Дідо передає Вам лорнетку —
на згадку про Львівську оперу.
Каже, Ви зрозумієте.
На ній написано: “В серці — назавжди.”
З повагою —
Роман Шухевич, учень 1-ї кляси академічної гімназії”
“В серці — назавжди”.
Ні. Шкіряна рукавиця. Тонке зап’ястя. І ця клята лорнетка.
Між моїх ніг. І в голові.
Другий раз, вперше це читав в уряді. Ще не всі побачили мою реакцію. Очі — на мене. Без винятку. Не вірю в бога. Але скоро повірю в пекло.
Не кліпаю. Усміхаюсь. Вигадую нові способи страти.
Симон дивиться, сидить далеко. Не ховається. Не сміється. Просто вкручує поглядом.
> Я читаю його очі: Nullus es. (лат. Ти — ніхто). Піт спиною.
Він мене знехтував. Тоді, в ванні.
Тринадцять років знав.
Нічого не вдіяв.
Мав життя. Крім мене.
Це була помилка. Його.
Остання.
Виходжу в курилку, за спиною: “А Симон там єдиний нормальний”
На балкон. Діти у дворі: “Ні, Я буду за Петлюру” І хапає іграшкову шаблю.
Купую газету: “Хто такий Симон Петлюра”.
Скоро — ніхто.
> МОНОГРАФІЯ: “На засіданнях Ради Грушевський писав свої праці. Наприклад, «Студії з економічної історії України» і «Про старі часи на Україні».
(Лорнетка - бінокль на довгій, часто гострій шпажці. з металу чи кістки. Від авт. Епізод з лорнеткою - в главі “Опера”)
3. ROMANCE [РОЗА+ВОЛОДЯ]
Київ. Пушкінська, 23. (авт. нині Чикаленка)
Серпень 1917
Володіна квартира.
Роза отримала телеграму. Від Володі. В Москву: “Ти потрібна в Києві.”
Приїхала. Гарна. Вірила, скучив.
Але його не було. Він ще в комісії в Пітері. Служки зиркають, як на тушу.
Кожну брав. А вона нині — Жінка голови уряду.
Нерозписана. Зате з боргом. Супружнім.
Центральна Рада. Зайшла випадково. Курилка. Ніхто не впізнав.
Біла шапочка. Сидить. Слухає.
— Кажуть, у Винниченка новенька, не з наших… А Онися? Аборт. Від нього. А зараз — хто?
Сміх. Дим.
— А та його… ну, “жінка”... Кажуть, не родить. Це він через неї гуляє. Бідний. Шкода його. Змучився.
Пауза. Хтось кидає недопалок.
— Вчепилася блохою. — Життя йому напастить.
***
Одного дня.
Повернувся. Без звуку.
Посеред ночі. Без голосу.
Роза спала — міцно, вперше за тиждень.
Прокинулась.
Він між стегнами. Глибоко.
Задуха. Важкість.
Нічна сорочка зібгана, тре по спині.
Зрозуміла.
Пів року не бачилися. Не сказав нічого.
В цілунках немає користі.
Роздягатися теж не треба. Кохання не чекатиме.
Плечі — пальцями вкручені.
Тіло слухняне, реагує за звичкою.
Рідний запах. Той самий.
Володя.
Перша насолода — навертає хвилею.
І спадає. Очі Рози зволожені.
Це він.
Не питає, не чекає, не дивиться.
Роза хоче подихати.
Відкрити вікно.
Притулитися.
Щоб подих на шиї. Пальці у волоссі.
Губи в губи.
Але він мовчить. І повертає її. Обличчям у матрац.
Різко.
Одним поштовхом.
Входить. Не туди. Не так, як в жінку.
Як втекти? Тримає за голову шкіряними рукавицями.
І знову тіло здригнулося.
Без її волі. Без участі.
Вийшов.
Нарешті.
Боялася ворухнутися. Вкусила кут подушки.
Сірник. Спалах.
Обличчя інше. Посмішка гостра. Під вусами. Задоволений.
Це вже не він.
Вона лежить на боці. Ноги — як з чужого тіла. Пальці і п'яти поколює.
Серце не б’ється.
Рукав сорочки по шву відпоротий.
Він не затикав їй рота.
Вона сама звуків боялася.
Шлюбного боргу ніхто не оформлював. Але розписалась — тілом.
Раз. І ще раз, червоним кольором.
Кохання продовжилось.
І завтра.
І через тиждень.
Увійшло в нову еру.
В ній — ляпас.
Потім — стусан.
Далі — лікар. Анонімно.
Щоб про Голову Уряду ніхто не хвилювався. Що жінка забилася.
"Я просто впала. Сама винна.”
Не завжди, але іноді— кров на простирадлах. Не та.
Вона ж стерильна.
Кров — від Володі.
Сімейне щастя. Треба притертися.
Посміхатися.
Треба бути достойною жінкою лідера революції.
Півроку поки була сама — шукала. Думала. Намагалася.
Він же не один у світі.
І вона гарна.
Все не те.
Всі — не ті.
То сміються дивно.
То цілують, як паперову клямку.
То лізуть — не туди, куди хочеться.
Не так, як треба.
І ні з ким не виходить.
З Володею — завжди.
> ПІДРУЧНИК УКР.ЛІТ.: “Володимир Винниченко одружився з Розалією в 1911р. Це було ніжне кохання, поєднане із свободою особистості.”
> МОНОГРАФІЯ: “1926р., події: Вбивство С.Петлюри.
В.Винниченко оформлює шлюб з Розалією Ліфшиць.”
4. RÉSURRECTION
Ц. Рада. Київ, Володимирська, 57
Серпень 1917 року.
Володю намагаються усунути з посади. На два тижні виконавцем обов’язків голови уряду призначають Дмитра Дорошенка — з іншої партії, близького до Єфремова.
Володя мовчить. Але не відступає. В кулуарах каже Грушевському, що може показати деякі матеріали — на засіданні. Фотографії. Цікаві, як його Історія України-Руси. Може, навіть цікавіші, дружині мають сподобатися.
Грушевський мовчки підписує відміну рішення. Дорошенка не затверджують.
> Володі шумить у вухах ЙОГО голос:
> Idioten. Ставить крапку.
Володя is coming back. Усміхається.
Він. Знову. Вище всіх.
На стіні в коридорі з’являється газета:
«Вернувся — значить, без нього не вміють».
“Або інші мають совість”. Дописано олівцем.
> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ УКР: забув зазначити дану інформацію.
> МОНОГРАФІЯ: “Винниченко був прихильником соціалістичних ідей, Дорошенко був більш консервативним. Грушевський схилився до соціалізму.”
5. HARASSMENT [від Володі]
Київ. Володимирська, 57 — Ц. Рада.
Хрещатик, 38 — Г. Секретаріат.
Терещенківська, 25 — штаб УГВК.
Там, де ВІН і Я.
Весь час.
Я його знищую. Не за ідеї. Не за владу.
За зневагу.
Я його не бив. Не торкався. Я підставляв світло.
Коли він стоїть за трибуною — я роблю два кроки вперед. Тінь падає на нього. Підписує документи — я ставлю свій підпис першим. Його — курсивом.
Коли він виступає — я позіхаю. Публічно. Коли мовчить — питаю: "А нашому секретарю по армії нема чого сказати?"
Я стою надто близько, коли він читає нотатки. Проходжу за спиною, майже торкаючись. Нахиляюся до вуха, не торкаючись губами. Лишаю пальці на спинці його стільця.
Я передаю документи — легенький дотик. Достатньо, коли доторк викликає огиду.
Я залишаю записки: "Сьогодні ти був гарний, як актриса в театрі."
На людях кажу: — Це все — за ініціативи Петлюри. А потім: — Хоча, мабуть, уже й не згадає, що саме він ініціював.
Усміхаюсь, коли він помиляється. Усміхаюсь, коли згадують його Олю.
Головне, щоб всі побачили, який він нікчемний.
На трибуні я завжди ближче до центру. На фото — під світлом. Він — в тіні.
Він здає звіт — я проливаю каву. Сліди — на його промові. На стільці. На його спині.
Я знущаюсь. Технічно. З холодом.
Він знає мови — кажу, що його вигнали за двійки. Попівський недоучка.
Він колись був в трупі Садовського — кажу: "Істерична балерина."
Він відповідає за армію — я жартую: — Міністр без куль.
Без звань. Без кваліфікації.
У нього болить спина — я шепочу: — Стратег сутулий. Щоб всі чули.
Його не кличуть на наради. Бо він не в уряді.
Я домігся, щоб його залишили з "дорадчим голосом".
Найсолодший удар.
Проте.
Він — неофіційний.
Його не можна звільнити.
Але можна принижувати.
Нескінченно.
Щодня.
Я задоволений.
> ПРИМІТКА. Систематичний булінг частково можна знайти в спогадах присутніх. Мемуари вказують на складні непояснені стосунки між Головою Уряду і Головою штабу УГВК.
6. EROS [від Володі]
Позачасовий простір. Permanent.
В голові Володі
В - І - Н різко відкидається на спину.
На подушку.
Трохи вигинається на мить. Розпластаний. Вологий.
Я не бачу, з ким він.
Збите дихання стишується.
Чую подих.
Ключиці. Родимки.
Блискуча нитка поту між грудей біжить донизу.
Кліпає віями - повільно.
Права рука пірнає під голову.
Пальці під світле волосся.
Ліва — на грудях. В ній — цигарка.
З неї піднімається дим.
Порух голови вліво-вправо.
Волосся розпадається. Губи тремтять у посмішці.
Дивиться. На мене.
Сірий теплий колір змінюється на блакитний.
Засинає.
Я бачу це кадрами.
Щодня.
Стосом фотографій.
Як бог-люстро зі стелі.
Але я не бог. Я — гниль. Знаю це.
Він досі не хоче. ПІТИ. САМ.
Він. Мене. Знехтував. В нього були інші. Я такого не пробачу.
Якщо не вийде змусити його зникнути —
Я.
РОЗПУЩУ.
АРМІЮ.
Щоб ЙОГО не бачити.
> В. ВИННИЧЕНКО, в Робітничій газеті:
“Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій”.
> Примітка. Трупа Садовського — перший укр. проф.театр. Відкр. в Полтаві 1906, переїхав в Київ (т.зв. Київська Оперета). На усіх груп. фото в ост.ряді, біля диригента Кошиця, що потім “Щедрика” повезе в світ, чорна пляма. Це Симон.
7. SACRE [Як Симон отримав владу]
Київ, Володимирська, 57
Центр. Рада. Початок листопада 1917
Велика Зала.
Вечір.
Темнішає рано.
Зала майже порожня.
Мутне світло вечора пробивається через високі вікна.
Під куполом прилип гул — не слова, а шум, який проривається з вулиці, глухий, невиразний, як дихання юрби.
Вікна тремтять, але всередині — нерухомість.
Симон сидить за столом.
Після виступу.
На краю підмостку, під стінкою. Сам.
Втомлений. Певно, голодний. Не обідав.
В окулярах. Під тьмяною лампою.
Нахилився до документів, які вже нікого не цікавлять.
Перова ручка поскрипує.
Холодно. На плечах накинута шинель.
Пальці задублі.
Тепле дихання. І тиша.
Скрип дверей.
Володя заходить.
Кроки — як краплі у порожню ванну.
Підходить близько. Надто близько.
Симон не відривається від тексту, але каже:
— Tu potuisti mutare consilium (лат. Ти міг змінити рішення), — рівно, тихо. — Очі піднімає тільки після паузи.
— Все залежало від тебе, Володю.
Володя мовчить. Півсекунди.
Раптом — обхід стола.
Рух жорсткий, нестримний.
Затискає Симона до стіни.
Хапає жорстко за плечі.
Не відпускає.
— Виродок з хрестом. В пекло підеш.
Мене не можна зневажати.
Симон не пручається.
Погляд прямо в очі.
Без страху.
— L’hystérique.
— Kindlich.
— Weak.
Три слова. Три мови. Три удари.
(фр. істерик, нім. дитина, англ. слабкий)
Він повільно дістає праву долоню з кишені.
Без опору. Без жарту.
Метал.
Ніж офіцерський, з фронту.
Пальці розтискаються.
БРЯЦЬ на підлогу.
Подзвін у вухах.
Симон відрізає:
— Noli me tangere.
Глухо. Як присуд.
(*лат. Не торкайся мене, Бібл., Ів. 20:17, інше значення: Припини триматися за мене.)
У коридорі — скрип.
Тінь у дверях. Єфремов. Стоїть. Все фіксує. Все розуміє.
***
Проте історія робить ще один віраж.
***
Знизу — шум.
Гомін, як кров із артерії.
Хтось не втримав двері.
Людська маса пробиває вхід в залу.
Заповнює партер і круговий балкон. Стуготить ногами. Дихає. Штовхається. Кричить.
— Де Петлюра?!
— Хай говорить!
— Наш Симон!
Руки піднімають.
Не питають. Несуть.
Симон — на трибуні.
Сам. Спокійно.
Голова трохи нахилена — як під час сповіді.
Окуляри з тріщиною.
Погляд у нікуди.
Очі сірі.
— Я з вами.
І зовсім тихо. До себе:
— Допоможи мені Бог.
Володя — у кутку. Губи сухі.
Його не бачать. Він більше не тут.
Голова уряду — ніхто.
Зневажили. Знову.
8. CONFESSION [Володя]
Київ. Готель “Savoy”. Хрещатик, 38
Ген. Секретаріат. Лист. 1917
Ніч. Одразу після подій в Ц.Раді., лист. 1917
Порожній кабінет Володя. В вухах відбиває барабан:
> “Все залежало. Від. Тебе, Володю. Ти. Міг. Все. Змінити”.
Це било в саме єство. Витягало нутрощі по одному.
Папери. Телеграми. Переворот в Петрограді. Ленін. Революція.
Всі нахер…
На підвіконні — недопалок. В горщику - зав'яле стебло.
Володя стоїть. Біля дзеркала,
що на внутрішній дверці шафи з документами.
Сорочка пом'ята.
Вдивляється у власне відображення. Довго.
Підсувається ближче.
Дмухає гарячою вологою парою на скло — і воно вкривається білою імлою.
Середнім пальцем правої руки повільно виводить:
P.
Завмирає.
S.
Тиша. Відображення пливе.
Пошепки, до себе, але чітко:
— P.etliura S.ymon, я мав ще тоді тебе знищити. У ванні.
Але зараз я знищу те, чим ти живеш.
ПІСЛЯ ТИТРІВ.
APPRENTICE
[Пара днів до того, листопад 1917]
Київ. Штаб Українського Генерального Військового Комітету (УГВК).
Терещенківська, 25
Кабінет Симона.
У вікнах жовта осіння каша. З вікна крізь шпарини - запах підгнилої вогкості.
Симон ковзає на трохи облізлому кріслі. Одна нога підібгана. На столі холодна кава.
Скоро звіт.
Будуть чергові Володіни вибрики.
Всі бачать — і ковтають. А деякі хочуть ще.
Знову генерал не реагує на його вимоги. Скільки ще часу це займе? Встигнемо?
Симон мружиться, зір сідає.
Окуляри треба міняти.
Стукіт у двері.
Входить хлопець.
Двадцять п’ять, може, двадцять шість. Вузьке обличчя — зібране, як штик. Вилиці, брови, губи — впертий.
Чайні очі — уважні. Волосся темно-русяве, рівно пригладжене.
Мундир темно-сірий, коміром з тонкою бордовою ниткою по краю — ніби слід ще не засохлої крові, австрійський.
Ґудзики латунні без герба. Шинель — на плечі, як тінь. Штани щільно заправлені у чисті, начищені чоботи — фронт не стер у ньому людини.
При боці — австрійський офіцерський револьвер Steyr. M1912.
Nicht für den Kampf. Für Ordnung.
(нім. Не для бою. Для порядку.)
У долоні — мазепинка. Стоїть. Пряма постава.
— Від Миколи, Міхновського. — каже. — Сказав: мені до Вас, пане.
Симон зависає в думках.
Мов не бачить очей, а згадує.
Шкельця блиснули.
Вже знає.
Це — той. Наступник.
Nos in filiis transimus.
(лат. Ми переходимо в дітях.)
## #18. Знайомство
1. ВОКЗАЛ
Київ. Липень 1917. Перон.
Вона вийшла — і побачила його. Лілеї. Карамельний костюм, блискучі оксфорди, укладка. Усмішка.
— Mademoiselle Rosaliе? Subordonné de votre mari. J’ai l’honneur. (Мадемуазель Розалі? Підлеглий вашого чоловіка. Маю честь.)
Розі запекло. Мадемуазель — і чоловіка. Але вся Центральна Рада знає, що вони не одружені з Володею.
Цілує ручки. Валізу взяв без слів. Зростом як Володя, віком такий самий. Але пластичний, навчений. Чи це ТОЙ?
Роза злякалася. Невже в кожному з оточення вона тепер підозрюватиме того, що тримає на повідку її Володю.
Їдуть. Тонкі пальці на кермі, без обручки. Впевнені. Занадто. Саме такі, щоб не хотілося відірвати погляд.
Хтось перебіг дорогу. Прошепотів:
“Idioten”. І скривив губи.
Перед виходом — коробка цукерок.
— Прошу, Rosalie. Такі самі беру для донечки. Йде до школи восени. Трохи боїться. Каже: "Тінек (мене так називає), а що, як не знатиму якесь слово?" Я кажу — нічого, вивчишся. Любить квіти. І котів. Котів більше. — усміхнувся. — Вічно повна хата хвостатих. Дружина — вчителька. Поки вдома.
Роза бере цукерки.
НЕ ТОЙ
2. ЄВГЕН
Київ, штаб УГВК.
Кабінет Симона. Кінець жовтня, 1917
Симон сидить за паперами, сам, холодно. Одну ногу підібгав під себе, пальці повільно перебирають багрові чотки в кишені шинелі. Зайшов хлопець. Австрійська форма.
Так навіть краще.
— Від Миколи, Міхновського, — каже, не піднімаючи очей.— Зимно у вас.
Симон мовчить. Вже не перший. Може хоч цей. Боже, дай мені знак.
Симон підводить очі в окулярах, жорстко:
— Хто ти є, жовніре? І шо ти маєш на собі? Стрій, зброя звідки? Що забув тут?
— Коновалець, Євген, сотник, — каже суворо, знижуючи голос. — З Галіції, Воював на Маківці, проти москалів. Був в полоні по ріжних таборах. Втік. Дістався сюди. Хочу в регулярну армію. України. Зроблю все, що треба. Зброю ношу — Nicht für den Kampf, sondern für Ordnung. Не для бою, а для порядку. А ви, пане, звідки по-нашому вмієте?
В серці Симона підскакує. Боже, це він! Це ж та сама німецька фраза — це знак.
— Жив у Львові, був як ти, легінь… Кажеш, душу покладеш? Подивимося.
— Не переймайтесь, — киває Євген. — Рука моя не здригнеться, бігме. Не з такими мав справу.
Симон іронічно посміхнувся. Підняв очі на Євгена. Сірі.
— Добре. Прийду. В касарні, гляну, як там ся маєте. Рейвах розвели? Побачимось. Слава Україні.
— По всій землі слава. — Євген вже збирався вийти.
Раптом зупинився.
— А ви мене не пам'ятаєте? Ми ж два рази з вами зустрічалися. Я тут був в травні, на з'їзді і документи в червні у вас підписував.
Симон завис. Як так. Господи Боже.
— Цього разу точно не забуду.
Двері зачинилися.
Симон згадав 1901, семінарію. Вигнання. Миколу, з його фразою про славу Україні.
Коло замкнулося. Тепер Симон став Миколою.
3. У ПЕТЛЮР
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Початок жовтня, 1917
Кам’яні стіни. Готика. Флігель з баштою. Місток на другому поверсі, як до фортеці. Парапети — мов з казки для дорослих. Зверху гострий щипець з пінаклями. Дуже дивний будинок для Києва.
“Можете зайти, як буде геть самотньо”. У Рози так нікого в Києві і не з'явилося.
Принесла вино й цукерки. Квартира №3. Постукала.
Відчинила жінка. Курчаве біле волосся, темні очі, рідкісне поєднання. Віком, як і Роза.
— Ви до Симона? Заходьте.
У квартирі пахло яблуками. Один кіт пробіг, другий, третій. На полицях книги. На стінах кілька фото.
— Симон ще працює. Я — Оля.
— Роза. Дуже приємно.
На килимі дівчинка. Малює, бубонить. Коси з синіми стрічками.
— Lesiu, przywitaj się. Я зроблю чаю. Дам вам варення. Від свекрухи. Не знаю, куди дівати.
Сіли. Оля без намагання сподобатись. Їй ще не вистачало баб цього pierdolonego вдома.
— Ви працюєте?— поцікавилася Роза.
— Документи веду в шпиталі. І Леся. Мішала мови — вчу її.
— А ви не українка? — Роза здивувалась.
— Ні. Чоловік хоче, щоб Леся говорила українською. Польську вивчив. Для мене.
Роза кивнула, але серце кольнуло. А Володю ви знаєте?
— Так. Маю щастя. Він в Києві зараз? — чомусь різко зацікавилась Оля.
Розі цього не кажуть, вона ніколи не знає, де Володя.
Оля зиркнула. Темні очі ще почорніли.
Клацнув ключ. Дитячий голос і тупотіння:
— Tinek! Tata przyszedł!
Голос Симона — польською, м’який. Не той тембр, не ті фрази. Звуки кроків не такі.
Оля пробурмотіла: — Gdzie cię diabeł nosił?! — і пішла зустрічати. (Де тебе чорти носили).
Роза чула ходу. Сміх. Щось про зламану автівку і йти пішки пів години. Звук поцілунків. Один. Другий. Третій. Шарудіння в коридорі.
— Jego szmata tu jest, — прошепотіла Оля. (“Його шмата тут.”)
І голосом Симона: “Chcę cię. Ale poczekaj.” (Хочу тебе. Дочекайся).
Польську Роза не розуміла. Але в їхньому з Володею домі все було не так.
Симон зайшов. Галіфе, сорочка домашня. Волосся змочене. Рукави закотані. Де подівся весь той стиль?
В правій руці список речей на завтра. Олі на перевірку. На пальці блиснула обручка.
Роза глянула. Почерк чіткий, без хрестоподібної Т. Навіщо вона це. І так ясно.
Оля повернулась із свекрухиним варенням.
Кухня: чай, вино, цукерки. Леся пролітала із котом, то одним, то іншим. Симон сів біля Олі. Обійняв. Притягнув її до себе. Поцілунок: шия, губи. Дмухнув у вухо. Оля смикнула плечі від лоскоту і засміялася. Поправила одне вологе пасмо на лобі в чоловіка.
Роза спостерігала. Щось не складалося. Все було інакше: мова, постава, погляд. Інша людина.
На коліна їй стрибнув кіт.
> ДОВІДКА. 1994 будинку “замок лікаря”/Садиба Лапинського присвоєно статус пам'ятки. Жодної таблички про С.Петлюру нема. Флігель і башта розсипаються. Місток почали зносити. Врятували активісти. 2024р розробили план реставрації.
4. ПАВЛО
Київ, жовтень 1917. Терещенківська, Штаб УГВК. (Нині — перехрестя з вул. Скоропадського.)
Кабінет охайний. Карта Києва на стіні. Впорядковані папки. Все і всі на місцях. Симон біля столу — в звичній формі. На столі — стос документів.
— Павло Петрович. — Тон рівний, сухий. — Endlich sind Sie bei uns, Exzellenz (нім. Нарешті ви в нас)
Скоропадський заходить. Як і в Луцьку. Ідеальний.
— Штаб… Не как у нас, конечно. Но порядок.
— Ви хотіли побачити, з чого росте армія.
— Армию, господин Петлюра, строят генералы. А не журналисты с актёрами.
Симон не міняється, ні тілом ні голосом.
— Десять років я вивчав військову науку. Всі книги Києва і Львова. Не для звання. Для України.
— Вы и vögeln (нім. спите) с Украиной. Не иначе.
(Пауза. Придивився.)
— Этот ваш… как его… забыл, как сейчас это называется… Lenins Schlampe*.
(Підмигнув.)
— Пи-са-тель! Вроде армию собирается распускать?
(нім. ленінська підстилка)
Симон не зреагував. Нігті вп'ялися в долоню. Подає генералу папір.
— Це — запаси складу на Кудрявці. Пусто. Склади на Звіринці без належної охорони. Арсенал у червоній гнилі. Хто зачистить? Солдати не знають, кому вірити. Ви її не бачите, цю хвилю. Як у лютому не бачили, що здихає царизм.
— Что вы хотите? Конкретно.
— Говоріть українською. Українізуйте свою частину. Бороніть Київ.
— Что вы знаете. Ни звания. Ни должности.
— Мені не треба погонів, щоб бачити, куди саме все котиться. Дійте. Негайно.
(Пауза.)
— Не вірте. Навіть видихнути не встигнете.
— Это слишком даже для вас, господин Петлюра.
Симон подивився спокійно:
— Пам'ятаєте Луцьк? Хоч зараз не будьте l’hypocrite... На шинелі — Україна, а в серці — Романови.
> МОНОГРАФІЯ: За кількістю згадок в мемуарах П. Скоропадського лідирує С.Петлюра. Частіше за міністрів його власного уряду.
> СПОГАДИ П.СКОРОПАДСЬКОГО:
“Не прими я тогда быстрого решения, большевики были бы в Киеве еще в ноябре”.
> ПРИМІТКА. П. Скоропадський прийняв саме те рішення, якого від нього два місяці домагався С.Петлюра.
5. ЩЕКАВИЦЯ
Кінець жовтня, Київ, 1917
Останній теплий день. Пахне димом і яблуками. Листя стелиться бруківкою, небо синє.
Роза отримала записку. «Покажу місто». Почерком Симона. Володя був на засіданнях цього дня.
Післяобід на Пушкінській з'явилася невідома автівка. Роза сіла.
Симон. За кермом. Темно-сірий кітель з високим коміром. Відкладні прошиті манжети. Чорні шкіряні рукавички. При поясі — ніж в піхвах. Роза не знала, чия то форма.
— Мадам Винниченко. Київ чекає.
— Я ще не мадам, — засміялася Роза.
Скотились на Хрещатик. Семадені — тістечка, кава. Допоміг з пальтом, замовив усе. Гарячий шоколад з морозивом — їй, кава — собі. І звідки він знає.
— Морозиво не можу. Край зуба сколотий. Малого захищав колись. З ваших. Назвали “єврейський батько”.
Роза задумалася. Справа Бейліса, погроми по провінціях. Уже стільки років. Машинально розправила спідницю молочного кольору.
— Мадам, розслабтеся, справжнє задоволення тільки починається!
Симон явно чомусь радів. Сів навпроти. Розстібнув два верхні ґудзики на кітелі.
— Не все ж вам бути jupe certifiée (затвердженою спідницею), — усміхнувся, дзвякнув ложечкою по її чашці.
Нахилився до неї через стіл близько, в лівій руці тримав щось, манжет відблиснув золотом. Його подих пропік її вухо.
— Допивайте. Allez hop. Ось ще…Un bonbon sucré… qui enlève la douleur.
(Солодка цукерка… що знімає біль.)
М’ятні льодяники, з присмаком якогось листя. Після другої цукерки ґудзики на кітелі Симона почали танцювати. Він сміявся, щось казав французькою і латиною, слова перетворювались на ритм, що відбивав в голові і грудях — плавний і приємний. Десь в цей момент Роза перестала себе стримувати. Відчула те дивне і безконтрольне, що почало розвертатися знизу, зсередини.
Її повело. Підсунулася ближче.
— А тоді я в Сорбонні латину здавала… —почала Роза.
— Дайте вгадаю. Не здали, бо було похмілля після вечірки?
Роза здивувалась: звідки знаєте?
“Інтуїція” І посміхнувся янгольськи.
Став. Присів на підлогу поруч з Розою. Рука в темно-сірому манжеті з золотим галуном —різко вперлася в стілець, поверх її молочної спідниці. Між її колін. провів поглядом знизу до очей. Без доторку. Але Роза все відчула. І найстрашніше — чекала продовження.
Раптом підвівся. Блиснув годинник. Глянув.
Сказав:
— Ладно. Referme la coquille. On y va.
("Стуляй мушлю. Поїхали.").
І плеснув в долоні у неї над головою.
Рушили далі. З Хрещатика чигирями, через Поділ, далі — вгору. Автівка зупинилась на верхівці гори Щекавиці.
Роза вийшла першою. Їй здалося — ще крок, і вона полетить прямо цим нескінченним простором.
Під ногами — золоті куполи Подолу. Попереду Дніпро — і порожнеча. Цікаво, чи був тут Володя.
Симон вийшов слідом.
— В цьому місті не можна бути щасливим.
Роза здивувалася: Хіба…
Промовчав. У повітрі стояв запах вологої деревини - на горі стирчали трухляві хрести. Симон їх роздивився.
— Ви вірите в стосунки на все життя?— спитала Роза.
Загасив цигарку.
— Розалі, ви неймовірні. Кохаєте Володю, а він такий зайнятий.
І чарівно посміхнувся.
Останнє осіннє сонце котилося за край.
— Поїхали, мадам. Ви ж питали, яка в мене посада.
> ПРИМІТКА. В кафе “Семадені” легально продавалися м'ятні льодяники з листям Erythroxylum coca.
> ДОМОНТОВИЧ В. “Доктор Серафікус”: Тоді всі курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку, у кращому разі — Винниченка. Для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, кава й тістечка у Семадені.
6. КАСАРНІ
Київ, Кудрявець, вул. Львівська, 24
(зараз вул. Січових Стрільців)
Галицько-буковинський курінь У. Січових Стрільців, казарми
Заїхали на подвір'я.
— Мадам, зачекайте тут.
Симон зник. Тут всі були в схожій формі. З-за стіни прогримів його голос — різкий, металевий:
— То що тут за йбаний цирк?! Ти ж погань. Два дні — і строк. Не зробиш — на багнета насаджу, через рота вийде. Ясно?
Розі здалося, що хтось пробив їй перетинки у вухах.
За кілька хвилин він вийшов з іншим — молодшим. Говорили пошепки. Симон на мить торкнув того за плече — коротко, якось надто щиро. Той кивнув.
Симон відчинив дверцята:
— Пані Винниченко, сотник Коновалець.
— Дуже приємно, — сказала Роза, вже без уточнення, що вона не Винниченко.
Молодик уклонився.
— На все добре, — додав він і зник.
Їхали мовчки. Під домом Симон тихо додав:
— À bientôt, madame. (Ще побачимось, мадам)
> ГРУШЕВСЬКИЙ М., Спогади: В той час в Київ з усіх усюд напливали галичани. Всі вони хотіли під протекторат Ц.Ради, а ще точніше С. Петлюри.
7. НІЧ
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Роза прийшла з пакунком — дитяча кофтинка, теплі шкарпетки.
Відчинив Симон. В мундирі, застібнутий до шиї. Глянув на пакунок.
— Вони у Львові. Ще від учора, — сказав спокійно. — Проходьте. Ви вся мокра. В душ.
Клятий дощ, хоч би не захворіти. У ванній ідеальна чистота: рушники, мило, горнятко під щітку. Квартира була готова. Навіть коти десь поділися.
Мила руки, почула — вхідні двері клацнули. Чоловічий голос. Незнайомий, тихий. Кілька слів. Пішов.
Вийшла — Симон стояв біля столу, в окулярах, огорнутий димом, перекладав важку теку з паперами. Шкіряна, з ремінцем. На обкладинці — штамп німецькою. Вже в светрі.
— Хтось буде? — спитала вона.
Він відвів очі від документів. Випустив дим.
— Уже ні, мадам. Тримайте бруслю. Це Оліна. Грійтеся.
Було тепло. В кухні пахло гречкою, трохи сиром і чимось ще, після Олі. Симон дістав коньяк, налив у чашки — зручно тримати.
— Це ви, — тихо сказала Роза. Вона і зараз бачила ту руку з золотим відблиском поверх своєї спідниці в Семадені.
Він мовчав. Відставив пляшку.
— Що вам треба? — спитав.
— Але як? — вона здригнулась. — Я ж бачила ваш почерк.
— Бачили. Один. Я пишу як мені зручно, обома руками.
Роза застигла, наче щось раптово усвідомила.
Помовчав. Посміхнувся сам до себе.
— Кажуть, у мене очі змінюються.
— Ви і це контролюєте? — Роза вже не знала, що думати.
— Ні. Це коли стає по-справжньому.
Роза мовчала довго. Нарешті спитала:
— Але ж ви одружені. У вас дитина.
Симон кивнув.
— Це не весь я.
— А Оля?.. Вона знає?
— Те, що треба — знає.
— А ви… всі ці роки… з кимось були?
Він глянув прямо.
— Вас це не обходить.
Роза знітилася, але не відступила:
— Ви її кохаєте?
Симон витримав паузу, відповів просто:
— Я ніколи їх не покину.
Тиша повисла. Роза опустила очі в чашку, сьорбнула коньяк.
— Скільки це триває? З Володею.
Симон не відвів погляду.
— Ні разу, — сказав рівно. — Він вам не зраджує.
Роза скривилась.
— Ага. Тільки з усіма жінками навколо.
Зітхнула, відставила чашку.
— Це ж… неправильно, — прошепотіла Роза. — Ви….забираєте наше кохання.
Симон засміявся.
— Собі не брешіть. Володя вам потрібен тільки такий, як є — зо мною всередині.
Без мене він стане як усі: слабо, швидко, раз на тиждень.
І ви самі його вишвернете, як мотлох.
Вона хотіла щось сказати, але не встигла. Подався ближче.
Гепнув долонею по столу.
Кожне слово увійшло в Розу цвяхом:
— Ти кінчаєш по чотири рази.
Він щодня витягає мене. З себе. Годинами.
Не може завершити.
Тобі — добре.
Цим живеш.
А я вранці — знову там.
Роза мовчала.
Симон підвівся, загасив цигарку. Пошепки:
— Це триває тринадцять років. Я знаю все.
І вже рівно:
— Останнє…
Сифіліс. Давно. До вас.
Йому було погано. Дуже.
Потрібна була підтримка.
(Пауза)
— Він носить усе в собі. До крові.
Я знаю, бо я там. Зараз.
Мовчить.
Йбаний казанова.
(Спокійно продовжив)
— Перевірте здоров’я. Ваше — і його.
> ПРИМІТКА. У В. Винниченка в проміжку 1908-1910, до Розалії, був сифіліс, від якого він вилікувався. І кілька спроб суїциду.
8. ФІНАЛ
Там же. Ранок.
Роза зрозуміла, що сама в квартирі. Тихо. На столі — записка. Почерк із хрестовою літерою Т.
«Кава — для вас. Їжа. На столі.»
## #19. Ультиматум
ПРОЛОГ. 5 РОКІВ ДО ТОГО
Канни, Франція. 1912.
Сухий пісок. Блиск води.
Роза — на шезлонгу. Шампанське.
На колінах — Boule de Suif, “Пампушка” Мопассана. Читає, як цмулить.
Поруч — Володя. Засмага. Легкий костюм. Очі — злі.
У руці — замацаний лист.
— Какая пошлая херня твоя книга.
Роза:
— Tu comprends rien.
(Ти нічого не розумієш.)
Володя ховає лист в кишеню.
— Учись говорить нормально, Роза. Быстрее. Кажеш, як блюєш.
Дивиться на неї, мов на невирішувану проблему. Обіймає ззаду. Запах персика. Руки в бюстьє. Лоб до її шиї.
А в кишені — папір. Випалює шкіру до кісток.
Десь у гнилій Москві — він.
Тягне жінку. Немовля. На трьох роботах.
І українське видання. Без гонорару.
Придурок.
I. 53 ДНІ ДО ТОГО
[Симон]
Центральна Рада.
Червона гниль. Листопад, 1917.
У росії — жовтневий заколот.
Київ трусило. Провокатори — на кожному кроці. Листівки з отрутою.
— Земля — крестьянам!
— Мир — солдатам!
— Власть — советам!
У Центральній Раді — Комітет охорони революції. Голова — Порш (за розпуск армії). Dream team.
Симон скраю. Не смішно. Курва.
— Ніякої конфронтації, — мовив Порш.
— Треба переговори. З монархістами…
Поїде Симон. Більше нема кому.
Бєлая ґвардія — казенна зала. Царі на стінах.
Симон:
— Готується заколот. Пропонуємо координацію.
Старший офіцер зітхнув:
— Вы кто? Хохлы?
Симон: “Ми — Київ.”
— Киев мать городов. Русских. А вы — предатели.
Повернувся. Комітет розпущено. Усі повноваження — Генеральному Секретаріату.
Володі.
In stercore revertimur. (Знову в гній.)
II. 40 ДНІВ ДО ТОГО
[Симон]
Третій універсал, проголошення.
Київ, Софійська площа. 20.11.1917
Метушня. Штовхання. Групове фото. Під Богданом.
> “Віднині Украіна стає Украінською Народньою Республикою.
Не відділяючись від Росії і зберігаючи єдність іі, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Росія стала федерацією вільних народів.”
Букви Володіни. Без Грушевського.
Не театр. Цирк.
В Пітері ленін. Кордон прорвано. Червона пухлина розростається.
“Не відділяючись від Росії”.
Центральна Рада лягла під те, чого не існувало. Росію з вільними народами.
Грушевський — ліворуч. Хвалиться новим томом Історії України-Руси.
Володя в капелюсі — ззаду. Геніальним текстом пишається.
Vermis politicus (лат. політичний хробак) Думає Симон.
Володя дмухає у вухо:
— Що, балерина?
Проліз без мила? Вітаю з посадою.
(перекривляє Симонів голос)
— “Це люди так захотіли”, ага?
Хрест не допоможе. Скоро зникнеш, вилупку.
Тепер у Симона портфель.
“Міністр війни”, секретар з війська.
— Дивіться сюди. Камера! Мотор!
Кадр загус.
Всі навколо — хто куди.
Одна людина — по центру.
Звернена прямо до тебе, глядач.
У кожусі й смушковій шапці.
Це він. Симон.
*Фото це — всюди. Навіть на обкладинках підручників.
> ПРИМІТКА. Тижнем раніше Військ. З'їзд на чолі з С.Петл. прийняв резолюцію вимоги повної незалежності.
> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ У.:
В. К. Винниченко був націоналіст і прихильник демократії. Вірив в незалежність України.
> ВІСНИК УРЯДУ:
Винниченко В. "чутки про відділення України від Росії — або контрреволюційна провокація, або обивательска неосвідомленість".
III. 39 ДНІВ ДО ТОГО
[Симон]
Січові стрільці.
Київ. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Холодно. Олі нема.
Дзеркало.
Стрілецька форма, ледь шию чухає. Ефектна. На ньому всяка форма гарно.
Плечі рівні. Тіло тонке. Вузька талія.
Манжет з галуном. Згадав.
Роза. Володіна баба.
Прийшла. Похерила особисте життя.
Так довго готувався.
Підлаштовував.
Хотів — розслабитись.
Тепер — коли?
Він вже публічний. Під ковпаком.
Ремінь, пряжка. Знову схуд.
На поясі —австрійський револьвер. Заряджений.
Волосся розпадається. Приміряє різні вирази обличчя. Пальці — перебирають чотки.
У купі речей — вузький конверт. Не зараз.
Що Володя забув у владі?
13 років не може в собі розібратися.
***
УСТАНОВЧЕ ВІЧЕ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
Київ.
Людей понад дві тисячі.
З Галичини, Буковини, Поділля. З фронту. Зі шпиталю.
Всі.
Біля входу — Євген Коновалець. Очі блищать.
— Пане, — стишується, — злапали гурт провокаторів. До лєніна збурювали. Агітація. Оголошення. Жінка серед них, Бош.
Симон рівно:
— На кол. Потім — голову відірвати.
Євген завмирає. Зіниці розширюються.
Симон регоче:
— Жартую, Євгене. Посадити. Жінку — відпусти.
Коновалець з полегшенням сміється.
— Так, пане.
***
Юрба гуде.
Виступають:
Масарик (чеська делегація),
Ісопеску (румуни),
Ніковський (українці-федералісти).
Потім — Симон. Міністр війни.
— Щоб не допустити насильства над частиною українського народу,
потрібна сила. Реальна.
Я вірю: Галичина і Буковина будуть з нами.
Але лише тоді, коли у нас буде сильне військо.
— Без зайвих слів.
Плескання:
— Всі підемо битись за наш край!
Євген дивиться. Захоплення. Відданість.
Симонів спадкоємець.
Ще не в командуванні.
Але вже скоро.
Після виступу. Євген:
— Пане, ви сьогодні взяли натовп. Моя повага. Я чув, Винниченко хоче домовитися з лєніним. Це правда?
Симон не відповідає.
Якби ти, хлопче, знав, скільки багна в політиці…
Хоч би часу вистачило.
> ПРИМІТКА. Томаш Масарик через рік стане першим президентом Чехословаччини. Давній друг Симона. Не раз перетиналися.
IV. 25 ДНІВ ДО ТОГО
Зустріч в готелі.
Київ. Листопад 1917. Готель «Петербурзький», Володимирська, 45.
В коридорі запах пилу. Парфюми.
Білі офіцери. Царь і отєчєство.
Симон підіймається. Потерта форма і чоботи. Волосся від дощу злиплося.
На рецепції — чекають, хоч він тут і чужий.
Кімната №7. Павло Скоропадський.
Карта фронту, срібний чайник, акуратна канцелярія.
Павло — як завжди “з обкладинки”.
Встає, вітає.
Змінився. Без зверхності.
Павло (з акцентом):
— Добрий вечір.
Чи — “вечір добрий”?
Симон усміхається:
— Обидва правильні.
(сідає, не знімаючи шинелі)
Павло (наливає чай):— Самі приїхали?
Симон:
— Є що сказати без посередників.
Павло:
— Ви знаєте, що на фронті вже пішло ваше ім’я? Петлюрівці. Самі себе називають. Навіть… сердюки. І те ваше… Вільне козацтво?
Симон:
— Програма це складно. Прізвище — легко. Моє.
Півтора місяця. Організував штаб, українізував кілька підрозділів, зібрав добровольців, запустив Вільне козацтво.
Рада злякалася. Закони пишуть. Щоб розпустити.
Павло:
— А сердюки?
Симон:
— Я їх “батько”. Ви забрали. Тепер ваші.
(Павло наливає другу чашку)
Павло:
— Мне ближе порядок, чем политика.
Я даже начал учить мову. Пока с акцентом. Но щиро.
(усміхається)
— Хочеться бути своїм.
Симон (пильно):
— Мова має гуртувати людей.
Павло:
— Мы разные с Вами. Но. Кажется не враги.
Симон:
— Скоро тут буде червона пошесть. Справжні вороги.
(Встає, збирається йти)
Симон:
— Дякую. За рештки довіри.
(пауза. Обертається).
Павло, дивно, по імені:
— Симон. Вы, я помню, давно с Винниченко. Задавите его. Пока не поздно. Давний друг. Я понимаю. Но он утопит все.
Симон (стисло):
— Мене він вже не слухає.
(після паузи)
Але, може, ще чує.
Примружився, дивиться на Скоропадського:
— До речі. Сердюки в чорних жупанах — чистий епатаж. Збудити ворога до смерті.
(Регоче)
Я навіть театр згадав. Костюми, сцена, шаблі. Тільки кулі справжні.
Павло (усміхається):
— Театр — то нічого. Держать стиль — тоже часть дисципліни. Вы себе выпишите одну форму. Вам пойдёт.
Симон (весело):
— Тепер жоден ворог не встоїть. Павле, ще раз дякую. Зустрінемося.
(виходить)
> ПРИМІТКА: За 1.5 міс. міністром С.Петлюра встиг розгорнути українізовані частини, заснувати Вільне козацтво та сердюцький курінь. Частину згодом очолив П. Скоропадський. Ті частини, які не взяв під крило П. Скоропадський — розігнала Ц.Рада.
V. 19 ДНІВ ДО ТОГО
Спецоперація “Роззброєння”
Після захоплення Харкова москалі планували в Києві червоне повстання. Українці мали не допустити цього. Відлік часу на години. Успіх залежав від координації.
Кабінет Симона. Штаб.
Папери — стосами. Дим — всюди. Симон в окулярах над картою. Не торкаючись столу. За його плечима — Коновалець, Мельник, Капустянський, Ніконов. Мовчки. В темі.
— Усе, що має зброю, має бути або з нами, або без зброї, — Симон, не обертаючись. — До ранку. Тихо.
На карті позначки: Арсенал, Печерськ, 3-й авіапарк.
Операція почалась вночі. 29/30 листопада. Українські частини заходили у казарми одна за одною. Без крику. Вигрібали червону погань. Любителі лєніна — чемодан, вокзал, матушка росія. Ешелонами.
Усе минуло без спротиву. Лише в 3-му авіапарку — 1 наш убитий, 4 поранених. Симон дізнався на світанку. Мовчки виписав кошти.
Ранок. Ніч без сну. Штаб. Всі на місці. Симон підписував донесення. Двері грюкнули.
— Ти! Охренів! Диктатор доморощений! Лакей імперіалістів! — Володя хрипів.
Голова уряду на порозі.
Розхристаний. Очі — запалені.
— Ти ж знав, придурок. Я — проти. Я тут головний! Це репресії. Зрада соцпартії! Плювок в революцію!
Симон не підняв голови.
— Це про гідність, Володю. — відповів. — Тепер жодна сука не вякне, що в нас Гражданская война. Речі треба називати своїми іменами.
— Але ж не все так однозначно…
— Мали шанс піти, — коротко. — Знали дату.
Папір хруснув під пером. Симон поставив підпис, подивився прямо:
— Володю, ми не в літературному гуртку. До чого тут соцпартія? Вони хочуть нас вбити. Всіх.
Він узяв наступну телеграму.
— До Бердичева. Повна зачистка. Командування — Скоропадському.
— Видам наказ, — сказав Коновалець.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги