Чи тримаєш себе в руках?
Симон пускає дим:
— От ці суддівські клопоти.
Як мантія, налізла на твоє пузо?
(Ніжно торкає живіт, як до вагітної)
Симон продовжує:
—Хтось наминає лубенські пиріжки.
Нова жінка?
Микола, розставляє руки, показує масштаб краси:
— Оооотака красуня. Є куди пустити сльозу справжньому чоловіку.
У неї все смачно. Не лише пиріжки.
Симон тріскає Миколу по носі пальцем, легко:
— Безтолковий. Хоч сало привези наступного разу, чи що.
Микола хлюпає кірш у келих. Облизує губу.:
— А що там мій Жовнір? Обжився?
Симон киває:
— Душу в нього вкладаю.
Микола хмикає:
— Що-що ти там вкладаєш в молоде покоління, пророк нації?
Симон, чітко:
— На Арсеналі Євген себе показав.
Вчиться. Буде з нього.
Микола намагається віджартуватися, але не зараз.
— Ну добре, вірю. Малий, ти не кожному душу даєш.
Сам розумієш. Він наступний.
Пауза.
— Давай до справ. Центральна Рада — все. Тиждень максимум і винесемо труп.
Симон. Мовчить.
Киває.
— Буде нова влада. Тебе покличуть.
Вирішувати тобі. Я не раджу.
Симон крутить обідок бокала:
— Павла знаю. Разом гидоту червону били.
Микола відкидається на спинку. Втомлено:
— Я за тебе замовив. І за Євгена.
Павло вагається, але чує мене.
Я зараз з ним.
Але в саму владу не піду.
Нічого там робити.
Я своє вже.
Твоя черга.
Микола витирає пальця серветкою.
Ніби між іншим:
— А про Володю з Шаповалом знаєш?
Симон не підіймає очей: — Ні.
— От лишенько.
(Ковток кіршу.)
Микола з хижою усмішкою:
— А Шаповал живе з ким хоче.
Не те що ти, Малий.
Жінку свою під Володю підклав…
Оленку.
Був би в Києві, собі б забрав! Така краля!
Симон регоче:
— Lass sie halt ficken, wie’s ihnen passt.
(нім. Та нехай ї...ься, як їм подобається.)
Микола встає.
— Йди до Павла. Домовся.
Як не німці, то червоні тебе приб’ють.
Йде.
Симон лишається.
Дивиться на бонбоньєрку.
>ПРИМІТКА. Кондитерська “Жорж” під час рад. окупації перетворена на “Дєтскій мір”. В 1941 будівля була підірвана совітами. Архітектор будівлі В. Городецький.
V. ДОСВІД (Симон)
Полтава, 1896-97 рр.
Симону 17-18 років.
V-I. СМЕРТЬ
Симону 17р.
Востаннє бачив його у грудні 1896. Сніг ще не випав, земля потопала в крижаних калюжах.
Нижня кімната.
Митрополит у кріслі.
Руки білі. Як у дохлої рибини.
Шкіра потріскала.
Під очима сірі кола.
Як жаба.
Ряса на пузі, мов балон.
Ноги сіпались.
— Высокопреосвященнейший…
Певно, осліп. Очі каламутні.
— Все из-за тебя. Проклятый мазепинец. Не зря про твоего демона каждый день анафему…
Симон не відповів.
— Подойди.
Не підійшов.
Кат шепотів:
— Сядь.
І Симон сів. На ворсовий килим.
Чекав ранку.
Більше його не бачив.
Через місяць:
«Горе. Помер. Раптова зупинка серця».
Кат був в пеклі.
V-II. МИКОЛА
Полтава, квітень 1897.
Симону майже 18.
В афішах: "Виступ про мову та освіту. Вхід вільний". Всі знали. Міхновський.
По зав'язку. Студенти, гімназисти, вчителі. Жінки в капелюшках.
Симон в рясі. В тіні.
Микола вийшов.
Високий, рівний, прекрасний.
Виступ закохував.
Раз і назавжди.
— Українська мова має бути в школі, — сказав він.
— Бо без мови нема народу.
— Бо ми не русскіє.
— І не "малороси".
— Діти мають читати «Кобзаря», а не пушкіна.
Симон рушив.
Різко.
Став під сцену. На світло.
Свердлив Миколу очима.
Не відвертався.
Зіграв це, як роль.
Перехоплював його погляд.
Трохи шарівся.
Навмисне.
Вправляв пасма.
Смикав рукави.
Срібний хрестик в тонких пальцях.
Микола закінчив.
Тиша.
Симонів вихід.
Чорна сукня-ряса.
Білий чубчик.
Сам-один.
Почав плескати.
Над головою.
Стоячи. Довго.
Всі помітили.
Задумались.
Приєдналися.
Хтось сунув в кишеню:
«11-та вечора. Приходь, малий».
Постукав. Темно.
Микола чекав.
— Хочеш до нас?
Тренуй впевненість.
Через інших.
Шукай жінку. Знаходь підходи. Все.
Тільки сифіліс не підхопи.
V-III. ДОСЛІДИ
Полтава. Травень 1897р.
Симону 18.
[ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ]
— Приходь. Ти хороший хлопець.
У неї пахло чаєм. А ще сирною запіканкою. Вона була в сорочці і куфайці. Коси розплетені. Трохи старша.
— Заходь. Але всього не навчу, — посміхнулася.
— Та ясно.— відповів.
Кивнула.
Дивився на її обличчя. На шкіру. На кутики губ, коли сьорбала чай.
— Щось не так? — спитала.
— Хочу запам’ятати.
— Що?
— Як виглядає жінка.
Вона довго мовчала. А потім сказала:
— Ну роздягайся, дивак.
— Мені казали, треба вчитись, — промовив він.
— Хто?
— Микола. Казав: “не бери, а досліджуй”.
Вона засміялась.
— У вас там в семінарії цікаві предмети, я бачу.
Коли торкнувся її плеча, запитав:
— Це не боляче?
— Ні.
— А тут?
Вона здивувалась.
— Що хочеш дізнатися?
— Ну… після пологів, шви…
Тиша.
— Були, — сказала вона. — Довго не гоїлося. Чоловік не міг дочекатися. Рвав усе. Шили наново.
Торкався обережно.
Питав.
Чекав реакції.
Слухав дихання.
— А ти сам... було? — запитала вона тихо, коли він поцілував її плече.
— Було. Але не так.
Вона не допитувалась.
— Ти перший поцікавився, — сказала вона пізніше.
— Чим?
— Чи добре мені.
Він подумав і сказав:
— Так а як?
Дуже дивно: її тіло не заклякло з цим кістлявим семінаристом.
З чоловіком було соромно.
З ним ні.
“Так — добре?”
“А отут — можна?”
Вона під ним. Лежить трохи набік.
Він повільний.
Зосереджений.
Очі не відводить.
Не пришвидшується.
Питає, майже в шепіт:
— Можна?
Вона здивовано дивиться.
— В тебе. Можна?
Гладить його по шиї.
— Вперше таке чую. Так. Мені матку вирізали.
Кивнув.
Увійшов повністю.
Охопила його стегнами.
Далі не контролював.
Вона зойкнула.
Стиснула його до болю.
Вигнулась.
— Це все? Тепер я?
Кивнула. Дочекався.
Уперся лобом їй в плече.
Здригався. Довго. Мовчки.
Потім курив і думав.
Нічого це в його житті не змінило.
Геть зовсім.
[ЛІТНІ КАНІКУЛИ]
Полтава. Літо. 1897, дачі на р.Псел.
Канікули.
Біля річки. Пісок. Простирадло. Очерети. Нікого. Самі чайки і попелюхи.
Сонце танцює на обличчі.
Мереживо з листя.
Мокрі вигорілі пасма. Босий.
Пісок на губах.
Сорочка розстібнута.
Розкинувся на всі боки.
Поруч миска зі сливками.
Дівчина, в ластовинні, віком як він. Підібгала ноги.
Спідниця закочена, голі колінця.
Виймає кісточки.
Витирає руки рушничком.
— Хапай! — вона кидає.
Слива падає йому на груди. Тече. Не витирає. Змахнув осу.
Він усміхається. Заплющує очі. Потім дивиться. Вона його розглядає.
— А тобі… вже робили… приємно?
Вона підсувається.
Він думає. Очі вбік. Потім хитає головою.
— Мені. Ніколи.
— Тоді буду перша. Запам’ятаєш.
Миску вбік, на траву. Нахиляється. Її волосся золотаве, густе, падає йому на живіт. Лоскоче. Він сіпається. Видихає.
Розстібає. Стягує йому штані.
— Ну ти худий! Що, з балету?
Усміхається.
— Майже. Театр. Годують погано.
Очі заплющує. Потім знову дивиться. Її спідниця коливається від вітру.
Запах слив, пилу, сонця.
Запускає пальці в її волосся.
Це справжнє?
Що з ним?
І тоді помічає.
Його власні пальці на ногах. Стискаються.
Несвідомо.
Від щастя.
[ЗИМОВА СЕСІЯ]
Січень 1898.
Різдвяні канікули.
Микола з'явився несподівано.
Сидів у чайній. Розвалився.
Як у себе вдома, цигарка, чашка.
Симон увійшов, скинув кашкета.
Обличчя чисте без висипок.
Вуса не ростуть.
Голос низький. Але не гартований.
— Я вже з досвідом, — сказав, сідаючи навпроти.
— Ха! — Микола загримів, так що шибки затріщали. — Малий. Не для цього тебе тримаю.
Підійшла офіціантка. “Чого бажаєте?”
“Тебе, мала, скільки з мене?” Зареготав Микола, обійняв її між панчохами і споднім, сидячи, і не чекаючи відповіді, ляснув і штовхнув, щоб йшла і не заважала. “Я ще зайду до тебе, не сумуй, кицю.”
Симон мовчав.
Очі не відводив.
— Добре. Слухай. Є старий генерал. Має список. Наші там. Буде обшук. Дістатися не можемо. Він, собака, підлий. Ні блуду. Ні боргів. Нічого нема.
Пауза. Схилився ближче, повіяло тютюном і морозом з шинелі.
— Але є синочок. З Берліна. Канікули. Гімназист, такий... твій стиль.
Симон мовчить. Стискає криваві чотки.
— Заходить до батечка вільно. Розумієш?
— Тобто?..
Микола регоче.
— Ти ж наче дорослий? Чи ні? Все. Маєш два тижні. Потім поїде на Райх.
Минає пів місяця.
Микола в Полтаві.
Зустрічаються.
Симон витягає з кишені зім’ятий аркуш.
— Список. Як просили.
Микола аплодує.
Тріпотить по волоссю.
Щипає за щоку.
— От молодець.
(Пауза)
— І з якого разу впала берлінська брама?
Симон мовчить.
Стиснута щелепа.
Микола нахиляється ближче.
— Чи ви Фауста з ним читали?
Симон стиха:
— З третього.
Хрускіт паперу.
Микола рве список. Ще раз. Ще.
Здмухує в обличчя Симону.
Того вже трусить. Він різко зводиться. Вдарити.
— Офелія чортова... —Микола затягнувся, подивився на нього як на товар. На ярмарку.
— Що ти корчиш з себе Ungevögelte (нім. дівицю). Я ж можу і по-іншому.
Пауза.
Видих диму просто в Симонове обличчя.
— Слухай, ти. Маєш в руках
(Пауза, очима по Симону)
… ні… не в руках…
чотири тузи. Тебе хочуть усі: дівки, їхні мамаші, хлопці, їхні батечки.
Ти це знаєш. Сам. Я бачу.
Посміхнувся.
— Не соромся. Головне не тіш себе думкою, що тобі є куди сховатись.
Нема.
Ти наш, сонечко.
Погасив цигарку пальцями.
— І не зникай. Візьмемо тебе в партію, Лореляй.
> ПРИМІТКА. Лореляй — русалка в нім. фольклорі, сидить на скелі, солодко співає, моряки чують, втрачають орієнтацію і гинуть разом з кораблями.
V-IV. ПО ТОЙ БІК
Полтава
Весна 1898 р.
Симону 19 р.
В партію його Микола так і не взяв.
Бо її ще не було.
Зате вилізло нове завдання.
Микола явився через два місяці.
З текою.
— Малий. Ось, знайшов тобі.
Досі ти робив, що я скажу.
Оцей… слухатиме тебе.
Грюкнув текою об стіл.
— На рік за тебе меншенький.
Художник.
Єлисаветград.
Бунтує.
Режим ненавидить.
Вишиванка!
Ух!
Ух … до речі теж непоганий повинен бути.
(Аж вуса пішли танцювати)
Що кривишся? Дивись, яке миле!
Як під тебе роблений.
Халамидник.
Тренуйся! По максимуму!
(Зводить дві руки, схрещує пальці)
Володею звать.
Глянь! Чорні оченятка!
— Буде весело, егеж? Я перевірю. І досить вештатись по дівках.
Микола вже йде, але кидає:
— А в мене, до речі, ще один. Як ти.
Микита звать. Шаповал. Бахмут.
Симон сів.
Відв’язав вузол.
Володимир Винниченко.
Екстернат. Адреса.
Фото.
Плюнув.
Провів пальцем по фото.
Закрив папку. Всунув під пахву. Вийшов.
VI. PROXIMA MEA
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
20ті числа квітня 1918 р.
[Кухня. Той самий стіл.]
Вечір. Газета. На столі чашка, шмат чорного хліба, трохи сиру.
Оля сидить боком. У шовковій сорочці. Читає. Симон заходить з вулиці.
Він кладе пакунок на стіл.
— Не подумай. Просто побачив. Згадав тебе.
Вона розгортає папір.
— Господи. Це ж ці самі. З бітером?..
Вона мовчить. Потім каже тихо:
— Dziękuję
Симон сідає.
— Таки вирішила не везти малу?
— Там спокійніше. Polski to już się nauczyła. А тепер вчить чеську. — сказала Оля.
— Це ганьба, — каже він, відкусуючи від хліба. — Петлюрина донька говорить польською і тепер чеською. А в Київ не їде.
Оля торкається його плеча.
— Він бачить у ній тебе. Jej nie zdradzą. Bo kochają ciebie. Przez nią (Її не зрадять. Бо люблять тебе. Через неї.)
Тиша.
Вбігає Марек.
— Що, rudy zadek, пережив окупацію? — каже Оля й чухає його.
— Цей переживе всіх, — бурчить Симон.
Оля, поглядом на Симона.
— Втомився?
Він бере її руку.
[СПАЛЬНЯ. ВЕЧІР.]
Оля біля трюмо з люстром. Симон в окулярах біля вікна, дим на вулицю.
Читає вголос. — Дурня.
Він в піжамі на ґудзиках.
Вона встає. Обіймає ззаду.
— Kocham cię. (Я тебе кохаю).
— Олюню, ти це кажеш, коли боїшся.
— Bo nie mam nikogo bliższego.
(Бо не маю нікого ближчого).
Він бере її руку і цілує зап’ястя.
Опускаються на ліжко.
Кіт стрибає на них. Няв.
Оля сміється.
Симон, ніжно.
— Марек, іди. Не твоя сцена.
Кіт на подушку.
Оля роздягається. Симон нервує: дурні ґудзики. Нарешті всі.
Цілує їй живіт.
Це його жінка. І сьогодні буде.
Оля напівсиділа на ліжку — підперта подушками. Груди відкриті. Складочки. Очі трохи нижче за його.
Симон на колінах між її ногами. Ліву руку втис у стіну за бильцем. Тримав рівновагу. Праву занурив у неї. Дві точки одночасно. Зовні і всередині. Як щипці.
Любила з цього починати.
Бачив, як вона змінюється. Груди піднімаються вище, живіт тремтить.
Вчепилася пальцями в подушку.
— Ти точно хочеш? — прошепотів і зупинився.
—Symon, jeśli teraz nie dojdę, to nie przeżyjesz.
(Якщо я зараз не кінчу, ти не виживеш.)
Взяла його руку, ту що була в ній, поцілувала пальці. Свій же смак.
Ще трохи. Кілька рухів. Фініш. Олю аж підкинуло кілька разів. А далі сама відсунулася.
Він не рухався.
— Олюню, питай вже.
Кивнула. Як завжди.
— Ти чистий?
Глибоко видихнув.
— Так. Ні з ким. Взагалі. Ніяк. Воював.
—Wejdź (Входь)
Так не було вже давно.
То не було часу.
То Оля хворіла.
То він не був певен у чистоті.
А зараз усе зійшлося.
Навіть Марек пішов до кухні посьорбати молочка.
Jej dom. Jej łóżko. Jej Symon. W niej.
(Її дім. Її ліжко. Її Симон. В ній.)
Вони лежали на лівому боці.
Вона трохи під кутом уперед, наче притиснута до ліжка серцем.
Він ззаду, без тиску, як уміє тільки він. Могла порівняти.
Права його нога була зігнута в коліні і стояла на ліжку, притискаючи її стегна.
Так ближче.
Симон перебирав її волосся. Білі кучерики. Завжди так.
Його лівиця була вільна.
Спершу підтримувала їй голову, коли входив. Потім просто впала на подушку.
Руки його були чисті, без чоток, без нічого. Навіть обручки не було. Схудли пальці. Люфт. Небезпечно.
Головне, щоб Марек зверху не стрибнув.
Симон потяг ковдру.
Ноги крижані.
Кохання гріє.
Але не в ноги.
Їй добре. Вдруге. Тепер так.
Перед своїм фінішем він зупинився.
Вийшов з неї.
Увімкнув світло.
Підпер подушку. Сів.
Спиною до стіни.
Притяг її до себе.
Знову в ній.
— Хочу, щоб ти бачила.
Вона дивиться. Руки за бильце.
Світло на його обличчя.
Погляд в погляд.
Очі — сірі. Як деревний попіл.
Все.
Завмирає.
Здригається.
Цілує.
Падає назад.
На подушку.
Під лампу.
Очі відкриті.
Симон знав, для кого ця сцена.
## #26. Переворот
ПРОЛОГ. MOMENT OF GLORY
СОФІЙСЬКА ПЛОЩА
Київ, 1 березня 1918
Тепло. Що твій травень. Залишки снігу киплять, тікають в річки-вени Києва.
Золота Софія б'є. В усе, що має.
Ріже лазур.
Дим весни.
Свої повернулися!
Євген обабіч. Офіцери, капелани, клерки. Грушевський у капелюсі. Міністри.
Всі очі вниз.
Там розгортався дракон.
Величний і блискучий.
В голові його Січові Стрільці без оркестру. Тільки мідні дзвони.
Потім гайдамаки в чорному.
Останнім.
Осідлав звіра.
ВІН.
Не йшов. Плив. Як на “Арсеналі”.
Симон.
Сіра довга шинель складками.
Шкіряний пасок. Мідна пряжка.
Тонкий стан.
Багряний шлик по чорній шапці.
Як він в такому дихає?
А рухається?
Сап'янові чоботи.
Чорні рукавички.
Ступав по трояндах, якими була засніжена бруківка.
Хтось почав совати бутони у дула рушниць. Зброя розквітла.
Тотальний екстаз.
Пані в капелюшках, у вуалях, зі стрічками тягнуться до нього, торкають плечі, пальці.
Цілують щоки, долоні, край шинелі.
Одна впала, плаче, шепоче.
Хлопці, юні, зриваються з місць.
Один у кашкеті висне на ньому, інший цілує, ще один обіймає.
Кишені Симона повні записок:
про кохання,
про “ви мій сором”,
про “не можу більше”...
Очі як ртуть.
Кутики губ тремтять.
Хвиля піднімається. Б’є в груди, розливається теплом по тілу.
Дихає важко. Шинель ходить.
Ще трохи.
Але ні.
Втримався.
Йшов. Вперед.
Євген не міг відвести погляд.
Не повернення героя — явлення.
Це був не Симон, що вів на штурм.
Що ночував у штабі. З ким вони куняли в соломі, бо не було де.
Новий Симон.
Upgrade.
Ікона.
Тіло для натовпу.
Хоругви тріпотіли. Майоріли жовті й сині смуги, і кожен вигук із натовпу лускав сотнями спалахів, відбиваючись від фасадів, від кам’яниць, від куполів.
— Слава Українському війську!
— Слава Петлюрі!
Так вітали вперше.
Молебень. Євген зійшов ближче. Симон помітив, не повернувся. Весь в ролі. Раба Божого.
Служба добігала кінця, дзвони стихли, нахилився до Євгена:
— Я не Єфремов. Мене не знищать.
Ich bin der, der führt.
(нім. Я той, хто веде.)
Центральна Рада ухвалила:
Січові Стрільці — гвардія.
Симон не потрібен.
Подякували.
Хоч не арештували.
Раптом хотів в диктатори
Євген зрозумів:
Петлюра уже не отаман.
Інше пробило шкаралупу.
> ПРИМІТКА. Опис подано по спогадах учасника подій. Д. Дорошенка.
> В.ВИННИЧЕНКО, Відродження нації:
С. Петлюра здержав слово: визволив всю Вкраїну. Прогнав насильників, такий непереможний, такий могутній, такий одважний.
(Імовірно, сарказм.)
ПРИМІТКА. В. Винниченка в місті не було, він ще довго був на відпочинку. В т. ч. шукав контакт з ворогом.
I. MASTER OF PUPPETS
Березень–квітень 1918
I-I. [СТРІЛЬЦІ]
Спершу їх було п’ятсот.
З формою, хоругвами, командою.
На тлі площі це майже ніщо.
У березні стала тисяча.
У квітні дві з половиною.
З них три чверті наддніпрянці.
Імідж.
PR.
Реклама.
Німці обмежували наплив галичан.
Марно.
Все одно прибували.
З технікою, із досвідом.
Люди йшли не до уряду.
До нього, Євгена. І до Симона.
Той вмів і “по-галиції”, і “по-тутейшому”,
Цитував Шептицького, розповідав про свою минувшину у Львові.
Жартував про Полтаву.
Один чоловік. Дві України. В ньому.
Став для Стрільців не лише командиром, а символом.
I-II. [ПАРТІЙНЕ ПИТАННЯ]
У квітні Євген вступив до УПСР.
Соціалісти-революціонери.
Радикальніші, ніж УСДРП.
З Микитою Шаповалом.
Дія. Кров. Листівки. Зброя.
Євген зустрів Симона на подвір’ї військової школи.
Той був “ідеально потертим”.
Кожна деталь одягу наполягала на його втомі і злиденності.
Дехто мав повірити.
Євген не сумнівався. Той хтось купиться.
Петлюра стояв у тіні.
Цигарка між пальців тонка, як нерв.
Він затягувався повільно. Дим ішов вгору, як кадило.
— Думав, я ображуся? Ха.
Та вступай хоч до чорта в клуб — сказав. — Партії нічого не важать.
— Хіба…
— Рішучість. Обставини. Воля.
Повернувся.
Очі сірі, глибокі. Зіниць майже нема.
Відчуття дискомфорту.
Вітер ходив подвір’ям, мов голодна тварина.
— Чому ти не борониш їх… — почав Євген.
— Вже все — сказав Симон.
І затягнувся глибоко.
— У лютому можна було. Тепер лише чекати. Хто візьме владу.
Він сказав "влада" і поглянув не на нього, крізь.
Євген бачив: хижак взрів здобич,
але не нападає. Бо може зачекати.
Шепотіли: німці…переворот.
Генерал Скоропадський.
З фріцами домовиться.
Буде по-іншому.
Симон знав все.
Євген бачив. По м’язах шиї.
По тому, як він підкинув недопалок
і не гледів, куди той впав.
Петлюру кликали.
Увійди, обери посаду. Хоч президентом, замість Грушевського.
Ні.
Не біг у Раду.
Не кликав гайдамаків.
Просто стояв.
Це було страшніше.
Не чекає моменту.
Він і є момент.
> ПРИМІТКА. Періодично в пресі виникають “сенсації”. Що і С. Петлюра і П. Скоропадський були в одній масонській ложі “Молода Україна”. Авторка думає, що та ложа була настільки секретна, що ні Симон, ні Павло не знали її назви.
> П. СКОРОПАДСЬКИЙ, спогади.: “Петлюра зрештою не був аж таким лівим. Я пропонував йому посади.”
II. GET A GRIP
27.04.1918 [СПРОБИ]
Центральна Рада.
День відмов.
Спершу Голубович. Прем’єр.
Євген увійшов.
— У місті готують переворот.
— Чутки, — відмахнувся. — Ви захопились газетами.
Потім до Грушевського.
— Вам готують заміну. Прямо зараз. Треба діяти.
Грушевський дивився крізь шкельця. Утомлений. У вишиванці.
— Ви ж знаєте, пане Євгене… Усе, що ми могли, ми зробили. Здається, вже час відпочивати.
Чи вони всі сліпі?
27.04.1918 [НЕ БІЙСЯ]
Церква Святого Серця Христового, Київ
вул. Винниченка, 10
Солдатська Слобідка.
Церква зрубна, карпатська смерека. Шептицький освячував. Євген і Симон ставили.
Тягнеться до зірок.
Хоче витягти на собі грішний Київ.
Марно.
Покій. Ісус на стіні.
З меблів лишень бамбетель. Чорного дерева. Різний. З ліжником.
Євген вирубився. В парадний формі.
Без ковдри. Тепло.
Подушка з соломи.
Кілька днів без сну. Стрес.
Віконце під стелею. Заплакана свічка.
Клац.
Клац.
Клац.
Рівномірно.
“Не бійся…”
Євген здригається. Розплющує очі.
Біля живота голова.
Торкається.
Симон.
Сидить на підлозі по-турецьки, лікті на бамбетлі, рука одна на одній. Голова лежить нахилена.
В цивільному. Сорочка розстібнута зверху.
Очі мов загусли.
Срібна запальничка.
Клац.
Євген сіпається: підвестись.
Рука мимоволі потяглася до цього сірого волосся. Євгене, що з тобою? Припиняй.
Симон помітив цей поштовх.
Посміхнувся.
Руку йому на живіт:
— Лежи. Ти як дитя.
Євген (хрипко):
— Ні…
(клацання запальнички зупиняється)
— Bibo timorem tuum. (лат. Я п'ю твій страх) Євгене.
Той хитає головою, заперечує.
Симон (не підводячись, палець на губи Євгену, пошепки):
— Я все бачу.
(рука тепла. затримується)
Симон (підводить голову):
— Ти ж чого сюди приїхав, Жовніре?
Україну будувати? Ну то збудуєш. Обіцяю.
(Євген мовчить. В очах темно. Дихання поверхневе. Часте)
Євген:
— А ти. Ти з - ним - будеш?
Симон (усміхається, не зводячи очей):
— З Павлом?
(щокою майже по Євгену)
— Я з тобою, Жовніре. Завше.
Геть якщо вернешся на свій Зашків, голий і босий. Однаково з тобою.
Євген:
— Але ж ти не у владі…
Симон:
— Не бійся, Євгене…
(вкладає долоню на серце Євгенові)
(мовчить)
— Ego te amo. Verte oculos tuos ad me. (Лат. Я тебе люблю. Оберни очі на мене).
Noli deflectere de via tua.
Usque ad mortem.
Mihi iura.
(лат. Не звертай зі свого шляху. До самої смерті. Присягни мені.)
Євген завмирає. І раптом регіт.
— Присягаю тобі. Симоне. Навіки.
(заспокоюється, припиняє сміх)
— Боже Святий.
Нащо ти це чиниш, Симоне?
Чому я тебе не розумію?
Свічка гасне. Темрява.
Євген встає запалити нову.
Чиркає сірником.
Обертається.
Все. Він сам.
28.04.1918. [ОСТАННІЙ ДЕНЬ]
Центральна Рада.
Київ. вул. Володимирська.
Купол. Пилюка. Духота.
Євген біля дверей.
Симона нема. Теж жест.
Грушевський говорив. Про Конституцію.
Про історичний момент. Як завше.
Аж раптом —
ГРЮК.
Двері хряснули.
Німці.
Револьвер в обличчя Грушевському.
— Всем встать! Поднять руки! —
Німці. Російською.
Євгена підкинуло.
Хтось рипнув, злякався.
Грушевський ні.
Підвів голову.
Німецькою:
— Ich protestiere mit aller Entschiedenheit.
(Я протестую з найбільшою рішучістю.)
Євген затамував подих.
Шия рвала комір.
Москаль в німецькій формі знітився.
Взяли двох міністрів: Гаєвського і Любинського.
Того ж дня відпустили.
Грушевський не здався. Наступного дня зібралися. Голосували. Конституція. Президент. Земельний закон.
Останній день Центральної Ради.
29.04.1918 [ГІПОПАЛАС/Цирк]
Київ. Цирк Крутікова, Гіпопалас
Вул. Миколаївська, 7
(Нині Городецького. На місці екс-кінотеатру “Україна”)
Одинадцята ранку.
Шикарна модернова будівля. Проєкт Городецького. Акустика. Оксамитові хідники. Найбільша зала в Києві. Арена. Сім тисяч делегатів.
З’їзд.
Хлібороби-демократи.
Вісім губерній.
Німці як приправа.
Ідея “сильної руки”.
— А давайте… Павла Скоропадського… у гетьмани?
І все. Овації. Крики. Ридання.
Цирк не витримував сліз щастя.
Постановка стала реальністю.
Вийшло краще, ніж планувалося.
Рушили ходою. До Софії.
Молебень.
Архієпископ Никодим.
Собор.
Київ перелицювався.
Гетьман. Миропомазання. Схилив державницьку голову.
Павло Скоропадський.
Ясновельможний.
Високий. У мундирі.
Хрест. Перстень. Влада.
> В.ВИННИЧЕНКО, Відродження нації: Софійська площа. — "Народ", "військо" (руська офіцерня), попи, дзвони, молебен, — усе так само, як і при Ц. Раді. Немов Петлюрою улаштовано. Гетьман (а не С. Петлюра) робить парад. Німці і солдати.
> ПРИМІТКА. Так. Вам не здалося. В Гетьмані і всьому дійстві реальний Винниченко узрів Петлюру. Всюди. В кожній людині. І написав про це.
29/30 КВІТНЯ [ВСОТУВАННЯ]
Всюди.
Прихильники гетьмана всотуються. Банки. Вокзали. Міністерства.
Без пострілу.
На ранок:
Грамота до українського народу.
Закон про тимчасовий державний устрій.
Раду розпущено.
Влада у Гетьмана.
Революція скасована.
30.04.1918 [СТАРШИНИ]
Січові стрільці
Луцькі казарми, Лук'янівка
Київ, вул. Дегтярівська, 11
Нема єдності.
Хто зве боротися.
Коновалець проти.
Всім загинути не варіант.
“Євгене, не бійся”— шепіт в голові. Вуха досі палали.
1.05.1918 [ПРОФЕСОР]
Луцькі казарми
Збір старшин. Напруга.
Симон тут.
У стрілецькій формі.
В тіні. Без емоцій.
— Здаємо зброю, — сказав Євген. — Ми не м’ясо. Нас ще чекає шлях.
Всі дивилися, що скаже Симон.
Мовчав.
Євген додав:
— Не розбігатися. Не вертатися в Галичину. Лишитися в Києві. Час прийде.
Всі зрозуміли: це від Симона.
---
Опівдні німці оточили казарми.
Вивели всіх.
Зняти ремені.
Покласти гвинтівки.
Ґвери лягали на землю, як діти до сну.
---
Симон підійшов до Євгена.
— Чоловік з жінкою. Його шукають. Прихисти.
Ось. У темному плащі. Блідий.
Михайло Грушевський.
Його мали посадити.
Симон дав притулок.
---
Вечір.
Невідомий у стрілецькій формі вдерся до кімнати.
Постріл.
В Грушевського, поцілив у дружину.
Крик.
Вбивцю покінчили на місці.
Хто? Звідки? Чому?
Ніхто не дізнався.
Грушевський поїхав одразу.
---
Наступного ранку арешт.
Симон Петлюра.
Без звинувачення.
Просто забрали.
Зник.
Чутки:
що зраджує з Антантою.
що хотів вбити Грушевського.
---
За три дні випустили.
III. THE DOORS
17 травня 1918 р.
Київський авіапарк, Жуляни.
Сонце шпарить по-літньому.
Євген на фанерному коробі, димить. Десь у стороні Мельник лається з механіками.
Працюють в охороні летовища.
Стрільців розкидали по ріжних частинах.
Щоб ці галичани не скупчувалися.
Раптом бачить:
Симон в цивільному.
Шовкова сорочка, камізелька, волосся вкладене, мешти блиском.
Чистий, щось задумав.
Очі спокійні, весь в собі.
— Приводь себе до ладу. Фест. До гетьмана! — без привітання.
Євген нічого не питає.
Обтирає руки. Недопалок у траву. Мерщій.
******
Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)
№ 18-20/8.
РЕЗИДЕНЦІЯ ГЕТЬМАНА
Зайшли разом. Потисли руки.
Симон спокійно. Знайомий з Павлом з 1906.
Євген насторожено, але чемно.
Гетьман кивнув. Усміхнувся. Потім:
— Прошу вас, пане Євгене, зачекайте.
Симон пішов сам.
---
Євген чекав. За дверима.
Не чув нічого.
Довго.
Вийшли разом.
На обох — ніби все давно вирішено.
Фраза від Гетьмана, мимохідь, але щоб Євген почув:
> — До речі… Ваш зв'язок. З цим письменником. À Berdiansk, ce n’était pas une femme qu’il baisait. C’étaient les bolcheviks qu’il suçait. (фр. В Бердянську він не жінку брав, він більшовикам смоктав.) Посаду хотів. Кинули.
Гетьман пішов. Повільно. Без поспіху. Без коментарів.
Симон не змінився.
---
На вулиці, вже коли вони йшли поруч, Симон випустив дим:
— Важко з ним. Не туди все.
По твоїй справі ще чекати.
Голос спокійний, ніби про погоду.
Подалі від палацу.
Симон по-котячому мружить очі.
— Максим в уряді. Все буде.
Євген дивиться на нього боком.
— Хто такий Максим?
Пауза.
Тиша три кроки.
— Близький, кілька років. В Пітері. Давно.
Євген не питає.
Було і загуло.
Не лізь.
Але тепер Євген певен.
Гра буде.
IV. IN UTERO
(Від Володі)
Травень-червень 1918 р.
Київ
В травні наповзли. Типу опозиція. Відбраковки. Україну від гетьмана вони звільнять. Ага.
Не подобається їм німецька армія.
Народили каліку: Український національно-державний союз.
(УНДС). Можете навіть не запам'ятовувати.
Стогнали гуртом: соціалісти, федералісти, трудовики, хлібороби, навіть залізничники з поштовиками.
Партії. Спілки. Маніфести.
Лідер Ніковський. І два телепні: Швець і Макаренко.
Вирішили: “Вимагаємо змін.”
(Читали під ковдрою. Витиралися серветками.)
А ми?
УСДРП ні.
Чекаємо, хто виграє.
Я не пішов. Кликали.
Дупою чую: будуть обшуки.
А я лише письменник.
Симон?
Нема.
Сидів три дні.
Зараз у земстві. В вишиванці.
Або без.
Захекався. Чуб мокрий.
Вкладає зерна благодаті.
В молоде покоління.
По черзі його хрестик цілують.
А когось просто зараз.
Швидше б уже. Його прибили.
Краще німці, ніж москалі.
Менше пафосу.
Стане простіше.
А ще ж Микита зі своєю УПСР.
Теж не пішов, в союз.
Збоченець. Але тут правий.
Оленка його. Філаретівна.
Zuckerstückchen.
Кохає мене.
П'ять днів не.
Стегна розводить. Гнучка.
Груди як слід.
Не те що у Рози.
Микита сам її дав.
Я взяв.
Язик її знає, навіщо він.
Зайду скоро.
Два чи три рази? Один точно на груди.
Кохання — велика справа.
V. DREAM ON
Квітень-червень 1899
Єлисаветград
Володі 19р.
******
Лист від S.
Я тебе називатиму Володя, добре?
Мені можна. Я на рік тебе більше.
Отримав твою кров. Зайве.
Ти художник. Малюй.
Обери людину. Напиши її. Оголену. Концентруйся.
Думай про неї.
Покажи прототипу. Як не схоже, знищ.
Значить, нікудишній художник.
Встигни до липня.
…
Як хочеш тренуватись, уяви мене.
В мені нічого особливого.
Ключиці.
Як худну, їх краще видно.
Хрестиком можу трохи порізатися.
Кілька родимок на шиї. Як нервую, заправляю волосся за вухо. Але все одно випадає.
Спина вузька. Тільки плечі.
Між лопатками шрам, не видно під одягом.
Волосся трохи нерівне. Таке. Попелом. Вічно падає. І очі світлі.
Живіт плоский.
Є кілька шрамів. Порізи.
Ти вже це знаєш. Корсет.
Пальці довгі.
Шкіра в мене тонка. Тріскає.
Під холодною водою. Червоніє.
Волосся, те що на тілі. Ну ти в курсі. Як у хлопців. Його майже нема. Руки чисті. Щоки чисті.
Зате чуб коли намокне, починає крутитись.
Вічно.
Під дощем. Потім догори. Стоїть.
На сонці я темнішаю.
Шкіра стає золотою.
Мені казали, що мої губи хочеться поцілувати. Не знаю, чому. Просто казали.
Коли я посміхаюсь на морозі, вони рвуться до крові. Іноді трохи мащу. Типу маслом.
Я палю. Можу лівою рукою. А можу правою. Між вказівним і середнім.
Як хочу.
Так і роблю.
Все вмію.
S.
******
Він не знав, кого малювати.
Треба дівчину. Бо він же хлопець.
В голові весь час миготіло: тонке, вузьке, золоте…Гнав це.
Знайти було нескладно.
Володя привабливий. Темні виразні очі. Густе чорне волосся. Постава.
Гормони співали голосніше за березневих котів. Був готовий завжди.
І вона з'явилась.
В крамничці. З чаєм і кавою.
Русява. З ямочками. Смішна. Гарна. Освічена.
Зав’язались стосунки.
Квіти. Книги. Прогулянки.
Не тиснув.
Секс?
Поки ні. Сам. Рукою. Після прогулянок.
А потім осяяло.
Він її намалює. Оголену.
Попросив.
“Добре. Якщо хочеш”.
Все як по маслу.
Але час підходив. Нерви.
Повсякчас в голові виникали Його ключиці. Тонкі пальці.
Попелястий чуб.
Все менше картина була схожа на неї.
Почали пити. Вино. Щось міцніше.
Ліжко.
Він входить у неї.
Готовий. Все добре.
Вона красуня. Відгукується.
І в захваті.
Проблема. Він не може. Закінчити.
Довго. Дуже довго. Вона вже кілька разів. А він все ще десь.
Він заплющує очі. Прийшло. Бачить S.
Стоїть.
Курить.
Дивиться.
Фініш. Різкий. Як вирок.
Все. Без сил. Засинає.
Вона прокинулась першою. Голова важка. Побачила картину. Забув накрити.
Подивилась.
Не впізнала себе. Злякалася.
Не вона.
Написала:
"Не шукай мене. Я не про це."
Прокинувся ближче до обіду. Не вдягався. Прочитав.
Біль. Тупа. Сміялась з нього.
Подумаєш, картина. Цаца яка. Не рубить в мистецтві. Ще шкодуватиме.
Потім провал: "Я нікчемний художник."
Все сплуталось.
Вона дурепа.
Він нездара.
S знову в голові.
Увійшов і сидить. Цигарка між тонких пальців.
Підвівся. Став до полотна.
Опустив погляд.
Взяв себе в руку, звично.
Зараз на полотно. Хай бачить. Розмазав долонею.
Натяг штані. Взяв раму. Виніс надвір.
Повертається до кімнати.
Дістає решту. Папки. Ескізи. Дитячі каракулі. Все.
Все в вогонь.
До решти.
Палає.
Сідає.
Бере аркуш.
І пише лист.
Тобі, S.
******
В середині липня поштою. Книга.
"Le Rouge et le Noir."
(“Червоне і Чорне” Стендаль)
Оригінальне видання.
На полях дрібні, різнокольорові написи.
Т хрестами.
На кожній сторінці репліки. Французькою. Німецькою. Грецькою. Латиною.
Думки. Живі. Незахищені. Відкрився. Дав себе прочитати.
Володя не знав мов.
Став учнем. Ковтав всі мови, книги з яких знаходив.
Книжку від S тримав як святиню. Хоча в бога не вірив.
І написав вірш.
Перший за три роки.
До того про революцію,
зараз про тіло.
Про жагу втрати самотності.
S, sole tu.
(лат. Лиш ти).
> ПРИМІТКА. Червоне і Чорне — роман про хлопця-кар'єриста, захопленого ідеями диктатора Наполеона, що досконало знає латину. Вчиться в семінарії. Мріє про армію. Будує кар'єру своїм тілом. Помирає молодим.
VI. KID A
Липень 1899 р
Харків, Університетський сад,
Симону 20
По обіду спека не вщухала. На алеях порожньо. Липа вкривала все солодким клеєм. Троянди додавали приторної задухи.
На одній з лавок Микола. Сидів розвалено. Поруч паперовий згорток.
Доріжкою сунув Симон.
Виснажений, пилюка на черевиках. Втік з занять. Збрехав про хворобу. Їхав з Полтави.
Сів мовчки. Трохи нервував.
— Ти що, їжака цілував?
Лист маю. Замацаний. Тобі. Я отримав як твій адвокат. Що дивишся?
Не знав, що маєш адвоката?
Він дістав із згортку аркуш. Підніс до носа.
— Прямо відчуваю неземне кохання! А ти, Малий?
Симон не реагував. Микола заспокоївся.
— Не бачилися? — спитав спокійно.
— Ні.
— Що він про тебе знає?
— Нічого.
(Симон хитає головою.)
— Молодець. Вліз йому в печінку.
Пауза.
— Ну, а на що він піде заради тебе?
Очі Миколи були спокійні. Питав як той, хто рахує, скільки вичавити з ситуації.
— Кого він кине, як я скажу?
Матір? Друга?
— Кине, — сказав Симон.
Микола кивнув. Розгорнув аркуш.
— Добре. У нас тут вірш. Цікаво, про кого. Слухай.
******
Ти спиш. А я тебе не чую.
Олією себе в тобі малюю.
Той слід, що тягнеться по спині,
І срібний хрестик, що я зліплю в глині.
Волосся попіл, вії тінь.
Вуста мій гріх, їх м’якість, лінь.
Я знов стою між двох світил
в тобі вогонь, в мені лиш пил.
Ти тягнеш пальці глибоко криваво.
Я впав. Я не чекав такої слави.
З тобою бути солодко і огидно.
Прийди хоч раз. Щоб було видно.
Але ти не ввійдеш.
Розірвеш мозок.
Виріжеш.
Задушиш.
Я знову сам.
І жити з цим я мушу.
******
Він читав рівно, без інтонацій. Але очі повільно сповзали на Симона.
У того не рухалось обличчя. Тільки ближче до “криваво” й “солодко” трохи здригнувся м’яз біля рота. Майже непомітно.
— А шо, — промовив Микола після короткої паузи, складаючи аркуш навпіл. — Я ж вгадав з ним. Не лише рукоблудствує. Ще пише.
Сказав це майже як комплімент. Низько. Без ухмилки.
— Прямо в жилу. Молодець! Цікаво, Малий, а він тебе бачить лише коли з рукою, чи коли з дівкою теж?
Симон мовчав.
— Що, бурулька…млосно? Дивись не потечи. Приємно про себе таке чути, егеж. Я ж тебе наскрізь бачу.
Пауза. Микола затягся і випустив дим.
— Думав, я не знаю? Про останню.
З косами. Кругленька така.
Тільки я далеко, ти вже десь вареники сметаною мастиш.
Та скільки можна?
Хоч не влетіла від тебе?
Симон: — Я був обережний.
(пауза)
— Я ж тобі казав: ніяких, блядь, дівок.
Микола відкинувся назад, подивився вгору. В глибині саду гули бджоли, десь хтось грав на гармонії.
— Знаю тебе. Ти ж не можеш нормально. Щоб всунув і забув.
Як хто пригорне, то ти вже валізу збираєш, жити довго і щасливо. Як бите цуценя, шукаєш господаря.
Глянув на Симона. Вже м’якше.
Як старший.
— Ладно. Вибач. Він був злочинець. В мітрі. Але. Ти ж все одно не доріс. До родини.
Зітхнув.
— Не хочу, щоб ти зник у когось між стегон.
Підняв аркуш із віршем, придивився.
— Думав цього Володю для іншого. Але хай пише. Прозу. А не сперму віршами розмазує.
Відповідаєш за нього. Роби що хочеш. Але до нового року щоб він став генієм.
На стежці здалеку виринула жіноча фігура. Середнього віку. Парасолька від сонця.
Микола підвівся.
— Все. Бувай, Малий. Книжки через кордон на тобі. Поки ти чистий, тебе не злапають. Забереш, як завжди.
Пауза.
Симон лишився. Лавка була гаряча, пропікала ноги. В голові лунало:
“До нового року. Генія. Письменника”.
Як то?
Раптом не встигне?
Схопився за голову.
Вдалині Микола про щось теревенив з тою жінкою.
> ПРИМІТКА. В. Винниченко в пре-ранньому періоді писав інтимну лірику. Більшість сам знищив. До нас дійшли кілька творів.
ЕПІЛОГ. SEHNSUCHT
(Нім. Непозбувна бентега)
Травень 1918 р.
Київське воєводство. Кабінет головного комісара. За кілька днів посада буде ліквідована.
Двері не витримали копняка.
Симон увійшов. Літні світлі штані, біла вишиванка. Без піджака. Волосся свіже. Постава пряма.
Огледівся.
Задуха.
Алкоголь. Тютюн. Чоловічий піт.
М'яті папери. Порожні пляшки.
На столі. На підлозі.
Забиті попільниці.
Спущені важкі оксамитові завіси.
Світло тече лише крізь одне вікно.
На кріслі біля столу розвалився Микита Шаповал.
Здоровий. Офіцер. Вуса.
Сорочка розпанахана, вологий, хрестик залип.
На підвіконні хлопець, боком.
Повністю голий. Молодий. Чорнявий.
Коліна підібгав, плечі гострі.
Симон зупинився.
Під ноги котилася порожня пляшка.
Пнув — задзвеніла.
Примружився: на Микиту. На хлопця.
Раз. Два. Три. Action!
Сплюнув цигарку.
Поглядом по малому.
Гарна Zuckerstückchen (цукерка).
Міг би. Але занадто дорого обходиться.
Микита не кліпає. Чорні очі блищать.
Ледь крива посмішка.
Хлопець різко зацікавився деревом за вікном. Ніколи ж не бачив.
Що ж, Симоне, твій вихід.
— Komm‘ her! Сюди.
Пауза.
— Sofort!! (нім. Зараз!)
Хлопець закліпав.
Бачив Петлюру на параді.
Знітився.
Кімната затісна. Хотів проскочити. Марно.
Прикривався. Руками.
Доріжку від пупа вниз все одно видно.
Симон зупинив.
Зафіксував плече.
Тонка шкіра.
Закляк. Голова вниз.
Іншою рукою Симон взяв його за підборіддя.
Притис щоки великим і вказівним.
Губи хлопця випнулися вперед.
Пересохлі.
Погляд Симона спокійний.
Пауза.
— Ти смердиш, — сказав він рівно.
— Я чую, що він
(махнув на Микиту)
жер вчора. Іди рота прополощи.
Відпустив щелепу.
Розвернув спиною.
Повільно провів двома перстами, вказівним і середнім, по хребцям.
До поясниці.
Трохи нижче.
Стоп.
Прибрав пальці.
— Ab in die Kaserne! В казарму!
Хлопець з-під лоба на Микиту. Той регоче, як кінь.
Хряс руків'ям револьвера по столі.
Папери підлетіли.
Кришталь увалився.
— Що завис, Spätzchen? Отаман наказав, — чмихнув Микита крізь сміх.
(нім. горобчик).
Грюкнули двері. Зник. Тиша.
Симон підійшов ближче.
Подивився на пляшки. На попільниці.
На Шаповала, зверху вниз.
Той якраз трохи випнувся.
Застібав пояс.
Посмішка котилася по вусах.
— Ну що? Чого приперся, придурок?
Симон мовчав.
Очі рівні.
Видихнув.
> ПРИМІТКА. Всі частини глави названі на честь муз. альбомів. Напр., SEHNSUCHT — 2й номерний альбом нім. гурту «Rammstein», з якого почалася справжня слава гурту. Назва має подвійне значення: слово «Sehnsucht» в нім. мові означає як «тугу/бентегу», так і «пристрасне бажання».
## #27. Батько
ПРОЛОГ. В ШПАГАТІ (ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ)
Весь 1917-й Павло ступав, як канатоходець над вирвою. Балансував. Для всіх чужий. Грушевський дивився крізь нього. Винниченко називав «слинявим».
Не переслідував попередників. Бюджет наповнений, фабрики запускаються, університети відкриваються, готується незалежна від Москви церква. Земельну реформу планував. Щоб і селяни отримали своє, і господарство не розвалилося.
Соціалістам як пороблено. Чекали місяць і почали. Плітки, агітація. Угледіли «повернення старих порядків», «ставку на великих землевласників».
Царський генерал, герой війни.
З тріском, але провів українізацію.
На цьому і почалася співпраця з Петлюрою. Ідеологічно різні, але Симон єдиний із лівих, з ким можна говорити.
Без провокацій і профанацій.
Без залицяння з червоними.
Німці сіють протиріччя між ним і Петлюрою. Планується показове вбивство.
Симона ліплять на мученика.
Убієнний стане прапором.
Його ім'ям почнуть заколот.
Країна розвалиться.
Павло цього не допустить.
I. ПОСАДА ДЛЯ ЗЛИДНЯ
Березень 1918р
Київ, Тарасівська 8, редакція «Часу»
Василь Королів-Старий чекав друга. Напередодні вручив записку: на сім вечора. В редакції. Чекатимемо тебе, Симоне.
З'явився хвилина в хвилину. Худий. Потертий одяг. Стоптані черевики. Чорні смужки під нігтями. Підкурена цигарка.
— Дякую, що прийшов. Що ти зараз? — Василь підскочив.
Обійнялися. Друзі. Семінарія. Полтава.
Симон глянув крізь шкельця.
— Та хоч висплюся. Жінку побачу зблизька. Перевтомився з цими кацапами до краю.
Огледівся. Виправив зношений рукав. Без ґудзика.
— Гарно…Чого душі моїй так весело?
— От саме! Дозволь,— почав Василь. — Ми три, Петрушевський, Синицький та я, не дозволимо тобі відпочинку. Пропонуємо затишний кабінет і добрий стіл.
У Петлюри заграли очі:
— В твоєму «Часі»?!
Василь покрутив головою:
— В Київському Губернському Земстві.
Петлюра підхопився, почав нарізати кола. Великими кроками. Ображено. Емоційно. Топнув зношеним черевиком.
— Я сподівався, ми друзі. А це ж кат зна що! Мені в земство? У мене нема досвіду!
Схопився за серце.
Сів. Зблід.
Василь почав переконувати.
Про тяглість.
Неможливість кинути українську справу.
Лише на тебе, Симоне, вся надія.
Петлюра сидів засмучений.
Охопив голову.
Чуб донизу.
— Симоне, яка жінка?
Хто крім тебе стане проти москалів? Ти маєш бути при політиці.
Симон дивився в підлогу. Гарний килим. А ці черевики стоптані — відкопав на горищі. Швидше б скинути дрантя. Обличчям котилася посмішка. Ледь помітна. Один кутик.
Підвів голову.
— Я ж не можу. Раптом знову в військо?
Василь не вгавав.
— За три дні вибори. На губернське земство. Далі на всеукраїнське. Краще тебе нікого. І ще. Наш військовий відділ. Вакантний.
Симон відповів:
— Ти ж знаєш. Я писатиму, що треба армія, загальний вишкіл і мобілізація.
— Пиши. — всміхнувся Василь.
Пауза.
— Обдумай. Олі скажи. Передавай привіт. І ось. Презент твоїм.
Василь тримав пакунок. Щось для жінки. І великий м'який крокодил. Для Лесі.
Жартували про семінарію: як тікали з латини, щоб потрапити на ярмарок. Як ховали цигарки в шпаринах під вікном.
Василь двічі вертав до посади. На третій Симон зітхнув, зупинився біля вікна, глянув на вулицю.
— Подумаю.
Василь поплескав його по спині.
…Двері зачинилися. Симон вийшов на коридор. Скривився. Струсив пил, витяг з кишені флакончик. І шовкову хустинку.
Спирт. Протирав нігті, прибираючи тонку чорну смужку. Лице знову стало рівним, чистим.
Подивився на стоптані черевики.
На стерті манжети.
Усміхнувся.
Є.
> ПРИМІТКА. “Книгар” був щомісячним додатком до “Часу”. Петлюра був співробітником військ. відділу.
> МОНОГРАФІЯ. До 1919 керував “Часом” В. Королів-Старий. Перед еміграцією передав все Миколі Зерову.
Крім С. Петлюри, в штаті були:
Сергій Єфремов, Олександр Кошиць,
Агатангел Кримський,
Микола Леонтович,
Олександр Олесь.
І ще 30 імен.
*Dream team.
II. СОЮЗ ПЕРА І РЕЙКИ
Травень 1918 р.
Київське воєводство. Кабінет головного комісара.
(Одразу після подій попередньої глави)
Грюкнули двері.
Хлопець пішов.
Симон повільно проходить уперед.
В кімнаті густий штин недавнього міцного кохання.
Микита.
— Ну, чого приперся, придурок?
Симон нахилився. Китички від вишиванки пішли Микитиним носом.
— Радію, що зайшов не двадцять хвилин раніше.
Микита від лоскоту почав чхати, закашлявся. Поправив розстібнуту сорочку:
— А раптом цього разу я б тебе здивував?
Симон сідає навпроти:
— Сумніваюсь.
Пауза. Густий дим.
Симон рівно, без усмішки:
— Справа є. За три дні я голова всіх земств. Ти пошта і телеграф. Робимо державу в державі. Тихо. Гетьмана зносимо.
Микита підсувається, випускаючи дим:
— Так вони ж уже якийсь “союз” організували. Опозицію.
Симон різко:
— Слухай сюди. Союз — це ми з тобою. Решта — лушпайки.
Микита відкидається на спинку крісла, примружено:
— Мені подобається твій хід думок, Симоне Васильовичу… Дай поцілую.
Симон нахиляється вперед, голос низький, майже шепіт:
— Ти спершу зроби. А потім я тебе сам поцілую. Три рази.
Микита вибухає сміхом, різким, як тріск рушниці.
— От чорт, Петлюра… Та я ж тільки через це тепер і робитиму.
Пауза.
— До речі, а що ти, з Олею? Правда? Чи так, як я зі своєю?
Симон злегка зводить брову:
— Зайди якось. Познайомлю.
Микита криво посміхається, тягнучи ковток із келишка:
— Тебе в музей треба. Завітаю. З подарунками.
Симон лише примружився.
Микита не вщухає:
— А Володя тепер мою Оленку має. Знайшов їй кращого х#я.
Симон повільно видихає дим:
— На пошту їх не пускай. Ще в дротах заплутаються.
(Пауза).
— Жовніра пильнуй. Євгена. В твоїй партії. Шкіру за нього здеру.
Микита стає в стійку:
— Так точно, пане отамане! Буде зроблено!
Симон зареготав.
— Чекаю в гостях. Адресу знаєш.
III. ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
Київська губерніальна земська управа
Вул. Володимирська, 33
Нині тут головний офіс СБУ.
Квітень-липень 1918р.
Довідка
Вибори Всеукраїнського голови земств згідно з регламентом.
Кандидатура С. В. Петлюри підтримана більшістю (одностайно, зі сльозами щастя).
Процедура:
— Висування кандидата (оплески фальстарт);
— Програмні тези (Загальне представництво,
Розвиток української культури, Європейські підходи);
— Схвальні вигуки, вітання, тости за здоров’я, виконання гімну у вільній інтерпретації.
Інструментарій переможця: почервоніння, вправляння шкельців та вишиванки, разом з чітким володінням увагою зали.
******
Employee: S. Petlura
Position: CEO, All-Ukrainian Zemstvos
(Голова Всеукр. земств)
Key Responsibilities:
— Українізація робочого процесу;
— Прийом відвідувачів за зачиненими дверима (індивідуально, групами, включно з вечірніми та нічними слотами);
— Неформальні воркшопи у вузькому колі земських і військових структур;
— Виїзні робочі сесії (limited access);
— Менторство для отроків із субординації: робота в парах із відпрацюванням нестандартних практик (в т.ч. із застосуванням спецінвентаря та костюмів згідно погодженого сценарію);
— Проведення семінарів і панельних дискусій із Q&A-сесіями.
Side Projects:
— Контент-кріейтинг на мілітарну тематику для часописів «Книгар» та «Час»;
— Перед кожною публікацією — консультації з військовими SME (тематичними експертами) у форматі closed sessions.
Networking & Stakeholder Management:
— Регулярні робочі контакти з військовими керівниками та чиновниками;
— Розширення довіреного нетворку;
— Підтримка зв’язків у неформальних умовах (after-hours).
Executive Communication:
— Multiple 1:1 sessions з Гетьманом (без протоколу);
— Акцентоване обговорення key issues: кооперація, розвиток культури в провінції, припинення арештів земських діячів.
---
CV S. Petlura: see attached.
> К. МАЦІЄВИЧ, спогади:
«Він тримає себе з гідністю. Несе вагу представництва земств всієї України. В поводженню з людьми він має якийсь спеціальний charme, сильну волю й діловитість…»
> В. КОРОЛІВ-СТАРИЙ, спогади:
«Успіх Симона на посаді пояснювався як його популярністю, так і налагодженою мережею кооперації».
IV. ДРУГ РОДИНИ
Травень 1918 р.
Кабінет Симона в Земстві.
На ній темно-синя оксамитова сукня з білим мереживним коміром і вузькі білі підбори, від яких йде довга луна.
Перша леді земств.
Симонів кабінет. Його нема.
На виїзді.
Двері не зачиняла. В передпокої хлопчик секретар. Знайомий. Ще з міністерства.
Тримала спину рівно, як жінка головного, і думала, що б випити від тягнучого болю внизу живота. По дамській частині. Упертий, тупий, вічний. Від викидня чотири роки, а воно досі. Тільки підлікується — і знову.
На столі карафка з водою, мадера й лимон. Так нічого і не взяла.
Може, не треба було її забирати. Тут немає спокою, тільки непевність. Навіщо дитині Київ?
Сьогодні буде Максим.
З коридору знайомий чоловічий голос і легке, нерівне цокання маленьких ніжок, підстрибування, сміх.
Серце завмерло.
Її дитя. Донечка. Леся.
Дівча вже влетіло в кімнату:
Весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Маленький Симон в сукенці зі стрічками в волоссі.
— Mamo! — українське, але з чеським наголосом.
— Ja tak tęskniłam! — польське прослизає в паузі.
— Дивись, дядя Максим мені ляльку подарував! Panenka, víš? — і тут же показує, тримаючи над головою.
— Я добре вчилася! Učila jsem se hodně! — і раптом:
— А де Тінек? Kde je Týnek? — чистою чеською.
(*Тінек — звернення до батька, Симона, реальне).
Біда. Замість мішаних двох мов стало три. Оля зітхнула: скільки роботи попереду.
Сама вона ніколи не змішувала. Хіба що рідну з українською. Леся як батько: в одному реченні по три мови.
Максим слідом. Тонкий. Високий. В картатому костюмі.
Обійняв Олю, міцно, притримавши за плечі. Вона відчула знайоме тепло — те, що не зникає роками.
— Нарешті, — сказав тихо, і поцілував у щоку, а потім ще раз ближче до скроні.
Нахилився до Лесі, підняв її на руки, щоб та опинилася між ними. Дитина сміялася, шепотіла чеською, Максим перекладав Олі кілька слів, наче це найважливіше повідомлення за день.
Поставив Лесю на підлогу. Знову обійняв Олю.
— Томаш передавав вітання, — додав, і його голос був тепліший, ніж будь-яке вітання на світі.
— Як ти? — спитала Оля, коли Леся відбігла до столу.
Максим знизав плечима:
— У міністерстві закордонних справ.
Посаду не уточнив.
— Скоро на Дон, — додав, — з дипмісією. Дату ще не назвали.
Максим на мить замовк. На краю столу, поверх розкритої книжки, лежала срібна ложечка від кави. Він узяв її двома пальцями.
— Бачу, все те саме, — сказав тихо, з усмішкою. — Тулить їх навіть під подушки і споглядає, щоб я, бува, не помітив.
Оля розсміялася:
— А потім присягається, що то не він. Ти ж ще зайдеш до нас?
Максим кивнув.
— Обов’язково, — усміхнувся. — Як тільки повернеться з виїзду.
V. КРИЗА ПОМІРКОВАНОЇ ОПОЗИЦІЇ
20 Травня 1918р
Остання розвилка.
Відійти від лівої риторики.
Останній шанс центру.
Не червоним.
Не білим.
Поміркованим.
Всім, хто має питання до гетьмана, хоче від нього змін, а не зречення.
Хто проти Центральної Ради і соціалістів.
Проти засилля москалів в гетьманській адміністрації.
Микола тримав цю лінію:
радикальний у національному питанні,
поміркований в економічному.
Юрист з великої літери.
Знав кожен закон, кожну шпарину в ньому.
Діяв в правовому полі.
Підколював усіх, хто йому заважав, так, що ті ще тиждень думали, як відмитися.
Був особистим ворогом Чикаленка.
Мізогін, мужлан, язикатий, але українець на 100%.
Стояв за незалежність.
Для білих російських шовіністів
це було гірше за комуніста.
Ще раз.
Українець-націоналіст — це ворог. Хоч і не лівий.
Гетьман мав почути.
Нащадок старшин.
Трьохсотрічна славна історія.
Але не зміг.
З одного боку німці, давай хліб і забудь про армію.
З іншого російські кадри й біла офіцерня, що плювали на українське, (почитайте булгакова, поригаєте).
21 травня Меморандум Ясновельможному Гетьману.
Ходили в падац. Розмовляли три години.
Нічого.
Опублікували в "Самостійнику", однак наклад вилучено цензурою.
Ось він.
***
МЕМОРАНДУМ УКРАЇНСЬКИХ ПАРТІЙ
29-го квітня сього [1918] року стався державний переворот.
Україна нині управляється призначеним Гетьманом кабінетом міністрів на підставі законів про тимчасовий державний устрій України.
На призначений Гетьманом кабінет міністрів був покладений обов'язок: здійснити тверду владу,
завести лад і спокій,
забезпечення інтересів народу українського при повній толерантности до инших народів України.
Але ці завдання і обов'язки утворений кабінет міністрів не виконує і виконати не може.
Політика і діяльність його йде зовсім в протилежному напрямку.
Кабінет міністрів є неукраїнський по свойому складу і по своїй політичній орієнтації.
В кабінет міністрів увійшли адепти ідеї "єдиної неділимої росії”.
За гетьмана діє Русскій Союз на Україні.
Гетьман забороняє культурну діяльність земств. Забороняє селянський з'їзд. Така політика щодо селян штовхає їх до комуністів.
По всіх міністерствах сидять російські кадри.
Гетьман дозволив ВИЗНАТИ РОСІЙСЬКУ МОВУ РІВНОПРАВНОЮ з українською.
Невже гетьман не розуміє, до чого це веде?
В суді панує російська мова.
Міністр судових справ пана Гетьмана зберігає привілеї росіян і російської культури.
Київ, 21 травня 1918 року.
***
Об'єднана опозиція БЕЗ ЛІВИХ.
Рекомендації по кожному міністерству.
По кожній гілці влади.
Відповідь: порожнеча.
Гетьман Меморандум не помітив.
Лишив без відповіді.
Зате посипалися арешти.
Правих партій.
Щоб знали.
Щоб боялися.
Понад 200 правих і центристів за ґратами.
Липень 1918 р.
УНДС розпадається.
Від центру лишається попіл.
Всі, хто 2025 плаче про праву опозицію. Ось вона.
Як золото — поколота.
Проігнорована.
Арештована.
Знекровлена.
Микола був розбитий.
Далі тільки ЛІВІ.
З них Петлюра найближчий до центру, та все одно лівий.
Коновалець з Мельником в партії соціалістів-революціонерів.
Донцов на посаді у Гетьмана. Липинський? Теж.
Микола не був лівим ніколи.
Таких більше не буде.
>ПРИМІТКА. На відміну від міфу, Микола Міхновський одразу зазначив про толерантність до інших народів. Але пріоритетом мала бути українська нація.
>ПРИМІТКА 2. Микола не дає москалям жити навіть після смерті.
2017р. на його могилі вкрали погруддя. Спиляли. Мармур. Понівечили.
2023р встановили кам'яну плиту. Її теж зіпсували.
Восени 2024р. встановили новий пам'ятник.
Скільки він витримає?
VI. ОЛЕНКА ФІЛАРЕТІВНА
Травень 1918 р.
Київ, вул. Рейтарська, 37
Квартира М. Шаповала.
Оленка Шаповал знала.
Сьогодні прийде Володя.
Не таємно. Не вперше.
Шлюб з Микитою — угода.
Врятував її від ганьби.
У побуті з ним легко: не ображав. Майже не пив.
Як старший брат.
Їй двадцять. Перше кохання у вісімнадцять, офіцер. Здавалося: це любов. Потім зник.
Батьки дізналися.
«Грѣхъ плотскій! Зляганіє безъ вѣнца! Смерть на родъ і на кровъ!»
І тут Микита.
Гарний. Офіцер. Герой війни.
Запропонував:
— Іди за мене. Спати не будемо. Решта, як у всіх.
Погодилась.
Одчиняйте двері —
Наречена йде.
Була б вагітна, Микита лише сміявся:
— Філаретівна, Боженька дав, то хай буде.
Без жарту. Але пронесло.
Оленка не гуляща.
За два роки ще двоє після того першого.
Микита знав.
Нормально все одно не виходило: один бив, вигнала. Після другого лікувалася.
Нині Микита сам знайшов їй полюбовника.
— Міністром був.
Не повірила. Не схожий на владу.
Причепуритися. Гладко зачесала волосся, поправила сукню, глянула в дзеркало.
Микита при першій зустрічі видав:
— Ти мені одного нагадуєш. В юності. Теж. Білявий. З губами. Талія.
Кого саме, не пояснив.
У Микити тих хлопців…
Все при ній: маленька, витончена, світленька, блакитні очі, вії, пишні вуста, до яких усі чоловіки тяглися.
Груди гарні. Колись танцювала.
Якби не той офіцер, була б першою нареченою. А так заміжня, батьки заспокоїлися. Вони далеко. В Бахмуті.
Володя не стукав.
Чай ще парував на столі.
Микити не було, працює допізна.
— Чого сидиш? — голос різкий.
Вона підвела очі. Миттєво підійшов, підняв за плечі й розвернув.
Задер спідницю.
— Ні, так не буде, — тріснула його склянкою по руці.
Розлютився.
Від нього тхнуло вином і чимось гнилим, терпким.
Схопив за плече, другою рукою одразу ліз до грудей — різко, з силою, ніби виривав.
За груди боляче.
Вона мотиляла головою.
Відбивалася.
Вп’явся поглядом у її обличчя збоку.
Завмер.
Впізнав когось.
Дивно.
Може, того, що Микита казав?
Погляд його став гострий, твердий. Руки стислися дужче.
Він рвонув сильніше, тягнучи її до канапи.
Тканина тріснула, запах гарячого поту вперся їй просто в обличчя.
Пальці в плече, інша рука стискала груди, наче хотів вирвати.
Вона зашпорталася, вдарилась стегном об край.
Повалив. Притис. Щоб не сіпалася.
Тканина під нею рипіла, тріснула на шві.
Його запах обпалював ніс, подих різав щоку.
Він увійшов різко.
Рухи довгі, важкі, наче витягував із неї щось силоміць.
Тіло зрадило. Хвиля накрила. Стиснула зуби.
Але замість полегшення — біль.
Він почав рвати, грубо, без ритму.
Вона вигнулась, вчепилась зубами в його шию.
Не відпустив.
Вирішила, що це кінець, і крикнула:
— Не в мене!
Він зупинився на мить, глянув порожніми очима:
— Твої проблеми.
І знову.
Друга хвиля пройшла крізь неї.
Він дивився прямо на її лоба, очі глухі чорні.
Раптом різко:
— Що смієшся?
Це було не до неї. Оленка не дихала.
Не чекаючи відповіді, крикнув:
— Заткнись!
Ще голосніше, аж у скронях загула кров:
— Скажи, що всі ці роки хочеш мене!
Які роки? Вона його третій раз бачить!
Раптом різко вийшов.
Полегшення.
Все, скінчилось.
Втікти.
Хотіла підвестися.
Але його пальці втиснулись у плече. Прибив до канапи.
Пересунувся.
Коліна розставились і зажали її тонкі плечі, як кліщі.
Боліло, аж різало. Її маленьке тіло не мало жодного шансу.
Тканина його штанів торкнулась щоки. Сіпнулася.
Член вперся їй межі очі.
Відвернула голову.
Біляві пасма впали йому на руку.
Він закляк на мить.
У того “когось” було таке волося?
Пальці рвонули пасмо назад, боляче, змусивши її глянути вгору.
— Дивися! Ти ж ніколи не бачиш мене, — гарчав.
Поштовх. Він затрясся. Бризки вдарили по губах, підборіддю, розмазались по пудрі. Липке, різке, від якого нудило.
Чашка на тумбі біля канапи перекинулась.
Темний потік стікав на підлогу, розходився плямами, як і те, що тепер було на ній.
VII. П'ЯТЬ МІСЯЦІВ НА ГЕНІЯ
Липень–грудень 1899р.
S + Володя
і Микола.
Полтава - Єлисаветград - Харків.
ЛИПЕНЬ: 5 МІСЯЦІВ
Лампадка чаділа, відкидаючи жовтий круг.
Симон у линялій чорній рясі, рукави закороткі.
На колінах Мопассан, поруч Traumdeutung Фройда (Тлумачення сновидінь), аркуш з недописаним листом до Володі.
Зачерствілий бублик. Ото і вся їжа сьогодні.
Книжки, перев’язані шпагатом, біля дверей. Дорого. Грошей лишилося на три дні.
Гортав сторінки.
Потрібні секс і драма.
Інше Микола заплює.
Фройд про потяг і підсвідоме.
Мопассан про ганьбу і спокусу.
Симон зібрався їх зліпити в одне.
Нахилився над зошитом і вивів лівою. З Володею тільки лівою:
"Вірш tвій лайно. Пиши прозу. Може, не будеш блюваtи меtафорами."
Зупинився. Вгриз бублика.
П’ять місяців. Не впевнений, що Володя взагалі придатен.
СЕРПЕНЬ: 4 МІСЯЦІ
Перший зшиток від Володі.
Смикнув мотузку, розгорнув, на другій сторінці матюкнувся.
Сюжет провисав.
Персонажі як з проповіді. Жодної плоті.
Головний герой що та манна каша.
Дістав аркуш.
"Не оповідь, а хода похоронна. Пиши людей. Персонажі мають жадати, а читач разом з ними.
Нема ні бажання, ні сорому, ані страху.
Це сміття."
Перекреслив останнє речення. Не можна, зламає.
Якраз прийшли ще книги. Від Миколи.
І пиріжки. “Щоб ти не здох від напруги, Малий.”
Сів за стіл. Як лікар. Пацієнта треба витягти.
ВЕРЕСЕНЬ: 3 МІСЯЦІ
Другий зшиток Володі. Десятки сторінок.
Шукав, за що зачепитись.
З’явився рух. Персонажі почали дихати.
Але ще смерділа сентиментальна імла.
Олівець.
"Прибери ніжність. Заміни на холод."
"Хай дивиться на неї, як на річ."
"Забудь про красу. Сам бруд, піт і сперма."
В одному місці він переписав діалог: там, де герой розпускав руки. Щоб знудило.
Симон вимагав: секс не про злиття душ, а про владу.
Один персонаж тримає іншого за горло. Тиск. Спротив. До кінця.
Нова посилка з Харкова. Від Миколи.
Knut Hamsun. Hunger.
Німецький переклад.
Симон знав цю мову достатньо, але все одно деякі слова підкреслював і виписував у зошит:
> "Ich hatte das Gefühl, als ob mein Herz in meinem Hals steckte..."
"Meine Knie zitterten, und mein ganzer Körper war voll von Scham."
(нім. Я мав відчуття, ніби серце застрягло в горлі… Коліна тремтіли, і все тіло було сповнене сорому.)
Шукав відчуття: хіть, приниження, насолоду.
Треба намертво увійти у Володю.
Відповідь вийшла сухою:
"Краще. Та це не повість. Це оповідання, як розтягнута шмаркля.
Текст має різати, як скло."
ЖОВТЕНЬ — 2 МІСЯЦІ
Третій зшиток Володі запізнився на тиждень. Володя загруз.
Текст як тухла вода в балії.
Вліпив на перший аркуш великими літерами:
"Ти не брешеш читачу, ти його присипляєш. Огидно."
Підсунув готові сцени:
сварка на тлі спеки, де герой стискає зап’ястя жінки до синців;
діалог, у якому кожне слово пастка;
ранок після, коли вона жахається вийти від страху і болю.
Володі написав:
"Візьми. Не переписуй. Встав, де моторошно."
Вночі Симон чкурнув до бібліотеки.
Збирав Володі атмосферу, як знахар коріння для пекельного зілля.
ЛИСТОПАД: 1 МІСЯЦЬ
Пізня осінь. Собача мряка.
Нарешті прийшло.
Папір вогкий і грубий.
Заніс. Після другої сторінки спина вирівнялась.
Читав повільно.
Герої ненавиділи один одного.
Сором виймав нутрощі через горло.
Сцени лягали одна в одну.
Від напруги прикусив губу.
Текст жив. Це була повість.
Володя назвав її "Сила і краса" і приписав унизу: “Присвячую S.”
Симон узяв перо й написав у відповідь:
"Міняй. Буде “Краса і сила”.
Перепиши чисто і відправ."
На адресу Миколі.
До нового року місяць.
ГРУДЕНЬ — DEADLINE
Сніг у Харкові як невідворотність.
Мороз брався тонкою кіркою на віконному склі.
Микола сидів у фотелі, розклавши зшиток на колінах. Не читав, а цмулив. Симон дивився на ялину за шклом.
Сюжет як канат: Мотря між потворним Андрієм, що тримає її страхом, і красенем Ільком.
Обидва грабіжники.
Дитина від Андрія, потяг до Ілька. Неможливий вибір.
Критики скажуть: у Мотрі Винниченко виписав себе.
Кілька моментів Микола зачитав вголос.
> "Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях…"
> “— Ах, ти ж! — скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся, — в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.”
Подивився на Симона, що застиг біля вікна, крутив чуба від хвилювання.
І сказав, без пафосу, але з чітким акцентом:
— Малий, ти впорався.
> ЛЕСЯ УКРАЇНКА. Він [Винниченко] вже першим твором («Краса і сила») підніс українську літературу до рівня західньоевропейської.
> ІВАН ФРАНКО. «І відкіля ти такий узявся?» — хочеться запитати д. Винниченка. Серед млявої, тонко-артистичної або ординарно шаблонованої генерації українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче і повне темпераменту, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, як саме життя.
VIII. ДІТКИ
Липень 1918р.
вул. Драгоманова (1917-1919),
Безаківська (до 1917)
Зараз вул. ПЕТЛЮРИ.
Аптека Юротат.
Сонце било в бруківку. Трамваї дзеленчали. Дорога що той вулик.
Липи. Ви знаєте, як липа шелестить…
Симон вийшов з аптеки.
Льон. Сорочка. Кремова, з білою вишивкою. Замовляв собі. Візерунок видно лише зблизька і то в русі.
Дві вулиці навхрест. Одна на вокзал. Інша, довга, до Харлампійовича.
Стискав під пахвою пакунок.
“Recepta dla Pani Olgi P” — іноземні ліки. Дай боже, щоб полегшало. Подивився на Свято-Іллінську церкву. Поруч.
Йшов від Микити. З його роботи. Земство авта не давало.
Раптом Володя.
Теж від Шаповала. Тільки з його дому.
І пішли разом.
Симон скоса глянув, губи сіпнулись у півусмішці.
— Omnia transeunt… sola mentula tua semper incomposita est. (лат., перефраз, Все минає, тільки твій член ніяк не прилаштується).
І знизав плечима, піднявши руки від ліктів, розвернувши долоні. Жест про те, що нічого з цим не вдієш.
На зап'ясті оголилося те, що Володя волів би видерти і забути, як страшний сон. Ті самі червоно-чорні чотки з хрестом.
Володя відповіді не знайшов. Втупився в хідник.
******
вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56
(Зараз Саксаганського)
Маєток Є.Х.Чикаленка.
Як і раніше. Квіти. Мощені стежки. Вогкість від Либеді. Прислуга. Наче революції не було.
Під брезентом зелений Benz 10/30 PS, із довгим вузьким капотом і латунними фарами. Німецький військовий номер, хоч автівка належала Чикаленкові.
Увійшли.
Метнувся господар, у вишиванці, з розпростертими руками, як на фото для “Київської газети”:
— Дітки! —
вигукнув він так, що аж у коридорі задзеленчав телефон.
— Я такий щасливий, що ви разом!
## #28. На яхті
ПРОЛОГ
(Володя)
Липень 1918
вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56
(Зараз Саксаганського)
Маєток Є.Х.Чикаленка
Місце — торба з гидотою. Кітч. Буржуйський пафос. Хочу блювати. Але сиджу.
На мені вишиванка. Орнаменти червоні. Як експонат з музею.
Поглядаю на Симона. Кремова сорочка, шовкова біла нитка по цупкому льонові, мов луска. На шиї розв’язано. Бачу родимку.
Не второпаю, як він носить ці вишивки і не схожий на персонажа з “Наталки-Полтавки”. Несе грубий льон як щось царське.
— Дітки, я такий радий, що ви знову разом! — сюсюкає Чикаленко.
Цілує нас по черзі. Обіймає.
Симон грає щиру приязнь.
З усім погоджується. Тонкі пальці протирають шкельця бордовим оксамитом.
Старий бовдур. Всю революцію то в Гельсінгфорсі, то в селі. Ні до чого.
А я? Поза політикою. Пишу дрібноту. Сяке-таке. Живу в гостях, щоб не знайшли.
Ми що ті школярі за партою.
Стіл довгий. Господар в торці. Обидва праворуч. Спершу я. Далі він.
Лікер м’ятний. Харлампійович привіз звідти. Кидаємо лід у келихи.
Холодить. Тягну в себе.
Ще якась риба.
Посеред пиття.
Чикаленко гикає.
— Мої хороші! Втомила вас влада! Війна клята.
А поїхали на “Чайку”? До Тараса на могилу. Жінок порадуєте.
[Прим. “Чайка” — яхта Чикаленка на Дніпрі, пришвартована під Каневом].
Я зараз без посади.
Зайнятися нема чим. Розу не хочу. Оленка — цицьката лялька без мізків.
Чикаленко виходить кудись.
Симон подається торсом до мене.
— Володю. Нарешті. Піднімемося до Тараса. На верхівку!
(Рукою під столом. Кулак. Два пальці, вказівний і середній, буквою Л. Ніжки. Зображає підйом на Тарасову гору. Від коліна “крокує” по стегну вверх.)
Пальці вже на самому моєму “Тарасі”. Підстрибнули.
— Неймовірно буде!
Різко переходить на шепіт.
Дим у вухо. Гаряче.
— А потім. В каюті. Твоя мрія, Володю! Підглядатимеш! Я з твоєю Розою. Все для тебе, кращого друга.
Мене і нудить, і водночас добре.
Непогана ідея.
Уявив.
Хочу.
Вже щось задумав, сука.
Вертається Чикаленко.
Його Олі, коханки, сьогодні в домі нема. Взяв би.
Симон рівний, спокійний.
Вправляє свої нудотні окулярчики.
Посміхається:
— Не годиться, Євгене Харлампійовичу, з жінками їхати. Всю культурну роботу зламають своїм коханням. А треба працювати.
(Сумно зітхає. Я майже повірив).
— Ми в земстві якраз хотіли могилу Кобзаря впорядкувати. Прикинемо, обдивимося. Давайте чоловічим гуртом. Василя візьму.
Зиркає на мене. Пика серйозна. Владика земств.
Світоч культури.
Чикаленко киває. Телепень.
— А хто ще буде? — питає Симон, ковтає лікер, наче йому байдуже.
— Тільки свої, — запевняє Харлампійович, підгризаючи рибу.
(Пауза)
— Микиту позвав. Значить, без баб. Скажу йому.
Харлампійович поплив усмішкою: уявив собі суворе чоловіче братерство.
Земства. Шевченко. Василь. Микита.
Ниє десь у шлунку.
> ПРИМІТКА. Схильність В. Винниченка до вуайєризму зафіксована ним самим. Згадується у главі «Роза + Володя» в контексті спостережень за Розою з іншими чоловіками. В процесі Винниченко особливо цікавився чоловічою фізіологією, пояснюючи це «творчими цілями, для натхнення».
I. ЯХТА
0. ДОРОГА
Встали затемна. Їхати довго.
Перед виїздом Чикаленко гукнув:
— Симоне, ти поведеш.
Симон коротко кивнув, сів за кермо й завів мотор. Benz рушив, викидаючи за собою клуби пилу.
Спереду господар. Позаду Володя з Василем. Автівка гуркотіла нічною дорогою.
Симон раптом, наче між іншим:
— А що будемо їсти?
— Та вже готується, — сонно пробубонів Чикаленко. — На кухні…
Клюнув носом і засопів. Василь теж задрімав.
Симон тримав кермо обома руками, мовчки, рівно. Періодично випускав дим у вікно.
Мав плани на сьогодні.
Володя відчув. Пам’ять різонула. Грудень. Відповідь на ультиматум росіян. Тоді Симон влаштував цілу виставу. Сон рукою зняло. Володя подався вперед:
— Балерина, я вже тут. Що за блядський цирк буде цього разу?
Симон не озирнувся. Лише міцніше стиснув пальці на кермі. Машина мчала. Мотор різав нічну тишу.
Микита мав з’явитися під вечір.
«Чайка» стояла пришвартована до берега, перебудована під дачу. Невеликий човен із двома рівнями.
Прямо під схилом гори.
Серед зелені, у затінку верб, пришвартована попід горою. Дніпро вивернувся, повен сонця, повільно тяг свої води. Вечорами на палубу лягала прохолода, туман піднімався з річки й розчинявся в темно-зелених схилах. Звідси видно було Тарасову могилу — мов тінь, мов знак, що завжди поруч.
Вгорі палуба. Дерев’яна, з лавами й ротанговими кріслами. Можна було зібратися, співати, курити, дивитися на Дніпро й Тарасову гору. Якщо виносили стіл, можна було святкувати.
Внизу нутро. Тісний коридор, крихітна кухня. Але готувати можна. Далі каюти: чотири зовсім одномісні, з вузьким ліжком і тумбочкою; й одна більша, двомісна. Для молодят і кохання.
Приїхали.
Господар показує, хто де.
Харлампійович сам.
Симона з Василем у ширшу, двомісну.
Замість кохання — обговорення земських справ.
Володя і Микита в окремих маленьких каютах.
1. ВАСИЛЬ (Королів-Старий)
Кинули валізи по каютах. Кошики з харчами й приборами вже чекали. Прихопили.
Рушили. Маленька строката компанія в вишиванках. Кілька місцевих з ними.
Хочуть помолитися за державу біля Тараса разом з Петлюрою, захисником України.
Симон стискає у руках аркуші: креслення, проєкти.
Сьогодні він в вишиванці “біле по білому”, Полтава-стайл.
Lucem ferre — Несе світло.
Обговорює з Василем. Щось дописує. Перекреслює. Знову дописує.
Олівець гризе.
Істинний чиновник у відрядженні.
Всього себе віддає служінню державі.
— Отут ми це. А по Дніпру пустимо регулярні рейси, — показував він.
— І неодмінно. Неодмінно возити молоде покоління. Без юнаків до Шевченка нічого не буде.
— Істинно, Симоне. — Василь кивав. Нотував все у бльокнот, горів плянами. Плідне відрядження — це вже пів справи.
Підйом на гору.
Ці двоє, Симон і Василь, мов заряджені. Крокують швидко, ніби спізнюються на зустріч, а не в спеку лізуть по пилюці. Тарас кудись втече?
Решта плетуться за ними. Чикаленко сопе, витирає піт.
У всіх в руках валізи з харчем. Тільки не у НЬОГО. Йому міньйони несуть.
Його руки вільні, іде легко, рівно. Він не бачить дороги, не відчуває сонця, уже злився з Тарасом, думає про Україну.
Пил липне, горло дере, спрага точить. Але ті двоє заряджені.
— Треба йти далі, — кидає Симон через плече. Чуб стоїть. Натхненно.
І всі, немов приречені, сунуть угору слідом.
На самій могилі розклали пікнік під парасолями: хліб, фрукти, пляшки. Всі п’ють, сміються, обтирають піт.
Симон відсуває чарку:
— Друзі, я ж працюю. Та й зуб ниє.
Сьорбає тільки зельтерську й морс. Груші ж гризе без жалю, хрумтить, соки течуть по пальцях — зуби не заважають.
Василь підводиться. Чарка тремтить у руці.
— За національну пам’ять! — каже голосно, наче з трибуни.
Симон підтримує. І вони вдвох з Василем синхронно заводять «Заповіт». Гучно, чітко, в екстазі. Наче офіційний дует: земля і влада.
Чикаленко сидить, очі блищать. Хустинкою утирає сльозу. Симон бачить це, підходить, кладе руку на плече, обіймає. Тверезий. Зі слізьми на очах.
Василь підспівує, червоніє, пливе від чарки, але горить. Щиро, з дитячою відданістю.
Статисти з місцевих дивляться на Симона, мов на ікону. Хтось бере його руку, цілує. Інший простягає чоло. Симон прикладається повними вустами. Зовсім як благословення. Люди тремтять від задоволення.
Володя довго терпить. Випиває. Сидить мовчки, крутить склянку.
Симон не дивиться на нього. Лише на Чикаленка, на Василя.
На святі небеса.
На великого Тараса.
КЛЯТИЙ ТАРАС.
Володю трусить. Вишиванка прилипла до спини. Спека, пилюка, зволожені цілунки на Симоновій руці. Він пишними вустами на цих юродивих.
Сказитися!
Він вибухає:
— Шевченко вже неактуальний!
Володя на межі.
Чи від підйому. Чи від кількагодинного запаху симонового тіла.
Краєм ока Симон це січе. Не реагує.
Завершує спів соловейком.
Володя нервово сміється.
Безрезультатно.
Раптом обертається до одного з місцевих:
— Як звідси можна дістатися назад у Київ?
Тиша зависає. Василь із Симоном переглядаються. Чикаленко мнеться.
Зрештою компанія збирається назад. Дорога вниз простіша, але сонце ще більше вимотує.
Коли вони повертаються на «Чайку», там уже чекає Микита.
2. ПАВЛО
Вечоріло. Над Дніпром тягло вогкістю, з води піднімався прохолодний подих. Повітря застигло, густе, нерухоме.
Симон стояв на палубі сам. Абсолютно тверезий. Курив повільно, випускаючи дим у небо, що готувалося до сну. Всі розійшлися по каютах. Він перший перевдягнувся: світлий шовк, легка темна жилетка.
Двері рипнули. На палубу піднявся молодик. Знав, що тут буде Петлюра. Бачив отамана на роботі, на парадах, з натовпу, але зблизька вперше.
Стрункий, трохи затісний в оксамитовому піджаку. Картата сорочка. Рухи нервові.
Тонке обличчя. Світло-русяве волосся спало на чоло, він одразу ж закинув пасмо за вухо, поправив окуляри. Губи вигнуті, тонкі пальці не знаходять собі місця.
Зупинився перед Симоном. Голос тремтить, але слова звучать виразно:
— Добрий вечір, Симоне Васильовичу.
Симон повільно повертає голову.
— Ми знайомі?
— Я ж із редакції. Продаю оголошення. Керую відділом реклами у Євгена Харлампійовича.
— А звати як?
— Павло. — і майже пошепки додає, соромлячись.— Я ще трохи… пишу.
Знов поправляє окуляри. Пасмо волосся вислизає з-за вух. Ще раз закидає його назад.
Симон дивиться на нього довше, ніж треба. Микитин.
Тиша. Дим тягнеться убік.
Ріже словами:
— Тебе тут не має бути. Вали. Зараз.
Молодик кліпає. Це жарт чи правда? Стоїть колодою.
— Так… Микита… Привіз. Я тут уже бував…
Двері грюкнули.
На палубу ввалилися Чикаленко і Шаповал. Останній при зброї.
— Панове, — Микита усміхнувся.
І окреслив в повітрі півколо,
— Зустрічайте. Майбутнє нашої поезії. Павло Тичина. Я вірю в нього. А він в собі сумнівається.
Нахиляється трохи ближче до Симона, в саме вухо, майже нечутно:
— Sieh mal. (нім. Подивися-но).
Чикаленко, вже теплий від чарки, бурчить:
— Я ж казав. Без баб.
Симон мовчить. Лише дивиться. Дим повільно розчиняється в вечірній вогкості.
3. ХАРЛАМПІЙОВИЧ
Василь уже спав у каюті. На палубі ті, кого ще не звалив алкоголь.
Симон підняв склянку:
— За яхту. За господаря.
Чикаленко засяяв. Випив, підкрутив вуса.
Симон, рівний, тверезий:
— Щоб ця палуба бачила десятки плідних нарад!
Всі чокнулися. Симон лишався на зельтерській. Володя лив в себе спирт.
Павло раптом підвівся. Голос тремтить, збивається на кожному слові:
— Я… я поет. Готую першу збірку.
Уже… майже готова.
«Соняшні кларнети»… — захлинається повітрям, дивиться кудись.— Я тут… уже бував. З редакцією. Сам — ще ніколи.
На слові «сам» він замовкає, червоніє й крадькома зиркає на Микиту. Той усміхається у вуса, сидячи, впевнено кладе руку йому на талію.
— Я з Чернігівщини, — знову починає Павло, тихіше. — Батько священник. Нас… малих багато. Грошей нема. Семінарія. Я співав. Малював. Відібрали у хор при архієпископі… — голос затинається, він ковтає сухість.
За столом колишній голова уряду. І Петлюра. Сам. Симон Петлюра. Павло ледь чує себе. Його пальці б’ють дріб по столу, тонкі, музичні.
Симон слухає мовчки, не відводячи очей.
Семінарія. Хор. Капела. Архієпископ.
Володя кусає губу. У нього в животі кипить заздрість.
Павло сідає. Нахиляється до Микити. Той притягає його до себе, обіймає — і там немає гри, лише зв’язок. Щирість. Симон це зчитує миттєво.
— Скільки тобі? — питає Симон коротко.
За нього відказує Микита:
— Двадцять сім. А мені тридцять п’ять.
“Як Жовніру. Однолітка”, думає Симон.
Шаповал піднімає склянку з водою:
— За кохання.
Очі його звернені не до Павла. Прямо у Володю.
Раптом Чикаленко приходить до тями, кривиться, гупає чаркою, краплі по скатертині. Жорстко, майже кричить:
— Я ж казав … Без баб!
В голосі образа. Як у дитини, якій зіпсували гру.
Симон спокійно гасить цигарку в кришталеву попільницю:
— Євгене Харлампійовичу. То треба точніше висловлюватися. Не «без баб», а «без злягань».
Секунда тиші. Микита піднімає руку. Пальцем вказує на Симона. Регіт такий, наче палуба зараз трісне.
Павло червоніє, але теж посміхається. Навіть господар спершу фиркає, потім заливається п’яним реготом.
Чикаленко підводиться, похитується.
— Ну… тоді… вже… самі… — бурмоче й суне до каюти.
П’яна змора звалила його остаточно.
Мінус ще один.
На палубі стає тихіше. Дим, світло ламп, хлюпіт води об борт.
Володя мовчить.
Дивиться в темряву й думає.
Поет, значить.
Зараз почує. Великого письменника.
4. ВОЛОДЯ
Харлампійович сопе у своїй каюті п’яний. Василь ще раніше.
На палубі четверо: Володя, Симон, Микита й Павло.
Дим клубами. Лампа хитається від вітру.
Літературна дискусія народилася сама собою.
Павло збуджений, говорить швидко, перебиває сам себе.
Про вірші, про музику, про нову збірку.
— «Соняшні кларнети», мої вірші, — випалює він, дивиться на Симона.
— Це буде інакше. Вірші в музиці. Футуризм.
Здається, ні в кого так ще не було.
Микита киває. Видно, що він ці всі вірша знає напам'ять. Дивиться на Симона. Чекає реакції.
“Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.”
Микита хмикає, темні очі спалахують:
— Буде тобі кларнет. У каюті.
Сміх. Павло ніяковіє, але усміхається.
Володя зиркає. Погляд каламутний.
— Я теж напишу про сонце, — кидає він різко. — У мене буде … ціла машина. Соняшна машина!
Павло ховає усмішку в чарку. Микита регоче:
— Машина? Щоб більше всіх і без упину? Це ж мрія! Що ти з таким скарбом робитимеш?
Всі ржуть. Володя нервово сміється разом із ними, але стискає кулаки. У ньому все вже пливе.
Неладне.
Ризик.
Сміх гримів, давив. Павло червонів, Микита сипав шпильки.
Володя хитався:
ще одна насмішка, і він може встати, кинутися з яхти, загубитися у темряві.
Шукай потім дурня.
Мізків вистачить.
Або в село.
Або в воду.
Ревнивець. До чужого таланту.
До чужої пристрасті.
Симон бачив це.
Занадто добре знав Генія.
Нахилився до Микити, шепнув коротко. Той кивнув.
Симон підвівся. На вихід.
Сходами вниз.
В кухню.
Жінка років тридцяти. Миє посуд. Кухарка.
Впізнала отамана.
Простягає склянку.
— З вами, Симоне Васильовичу, чому б не випити…
Він киває, дивиться, як вона ковтає.
Перший келих.
Витягає з кишені маленьку пастилу.
— Під язик. Буде солодше.
Вона сміється невпевнено, але слухається. Пастила всотується.
Вино справді йде м’якше.
Другий келих.
Очі блиснули.
Усмішка вже без ясності.
Симон спокійно чекає. Ще ковток.
Третій келих.
За несподіване кохання.
Голова її трохи схилилася, голос потоншав.
Він зробив крок ближче, рука лише торкнулася талії.
— Ще ковток. За кохання.
Вона випила, погляд на нього.
— Сідай.
Він сказав коротко, і вона сама сіла на край столу.
Рівно, без хитань.
Стягла з себе панталони.
Сама розвела коліна.
Раз. Симон обперся на стіл.
Два. Нахилився трохи, долоня між її стегон.
Три. Пальцями всередину.
Чотири. Короткий рух: вздовж—всередину—трохи зігнути.
Перевірка.
Є.
Тиша. Її видих. Глибоко з грудей.
Зітхнула. Голову йому на плече:
— То… вже до вас?
Симон, коротко:
— Зачекай трохи, мила.
Витяг пальці.
Вона сама зіскочила зі столу.
Поставив поперед себе вазою.
Панталони на підлозі. Ногою за шафу.
Прихопив. Лівою за талію.
Правою за стегна.
Зверху по спідниці.
— Ходімо, квіточко, — коротко.
Рушили.
Сходи риплять.
Вона трохи хитається.
Він тримає. Падати не можна.
По дверях коліном. Прочинилися.
На палубі все по-старому: голоси, дим і лампи.
Поставив жінку біля свого стільця.
Зараз, кицю, зараз.
Всі на місці. В тому ж складі.
У Симона відлягло. Трохи.
До Микити, тихо:
— Дякую. Не впустив скарб.
Володіні очі чорніші за онікс.
Каламутні.
Микита подбав.
Володя при тямі, не втік. На ногах тримається.
Симон до Володі, порухом голови:
— Сюди.
Володя підвівся. Як за нитку смикнули. Відчув себе потрібним.
Нарешті його покликали.
На подив нормально тримався.
Кухарка біля Симона, хитка, сперлася на стілець. В очікуванні.
Володя підійшов. Сам.
Треба ближче. Симон притяг.
Обійняв.
Ще ближче.
Притис. До себе. За пояс.
Ще ближче.
Володя не пручався.
Долонею вниз, до ременя.
Перевірка.
По тканині зовні.
Нічого певного. Так діла не буде.
Ех, Володя-Володя… Де ж твоя “сонячна машина”?
А час спливає.
Треба всередину. Під ремінь.
Негайно.
Що там? Живий “Тарас”?
Володя не чекав. Такого підступу.
Електричний розряд по тілу.
Ще один.
Був не готовий?
Раз
Раз
Раз
Тужче.
Уже. Готовий. Дуже.
Рука Симона знає свою справу.
Володі у вухо:
— Бери її. Вперед.
Кухарку ближче. Треба, щоб зійшлися.
М'які перса в чоловічі груди.
Його рука їй на сідниці.
Її голову — на нього.
Йому — поштовх між сідниць.
Action!
Дві ляльки. Заведені. Накручені. Механіка.
Штовхнув обох до сходів.
Нарешті, сів в крісло.
Видихнув.
— Геть звідси. Злягайтеся. — його голос навіть не піднявся, він звучав як наказ, що вже виконується.
Рівно, не озираючись:
— Микито. Зроби так, щоб ці закохані дісталися до свого гніздечка.
5. МИКИТА
Микита зійшов униз: хліба шматок узяти, ковбаси. Він голодний з дороги, не їв, не пив. Тверезий. Як і Симон.
На палубі двоє. Симон і Павло.
Молодик хитався на лавці від вина й хвилювання.
Симон підійшов ззаду й ніжно обійняв Павла, так обережно, що той завмер. Пальці ковзнули за комір, витягли ланцюжок.
Симон тримав його за хрестик, нахилився, дивився просто в очі.
— Ти готовий завтра сісти ЗА НЬОГО?
Павло кліпнув, розгубився. І, мов останній дурень, прошепотів:
— За кого?..
Симон ще з першого погляду зрозумів: не дозрів. Ні до жертви, ні до боротьби. А тепер упевнився остаточно.
— В каюту, все. Лягай.
Відпустив хрестика. Трохи штовхнув між лопаток.
Не йде. Закляк.
Симон дивиться.
Хлопець завис.
І зненацька видає:
— А ви… а ми…втрьох же не помістимося…
Симон на мить отерп.
Порожнє цебро замість мізків.
Так по-дурному.
Симон йому про жертовність і відповідальність, а цей про хотілки в ліжку.
Симон криво посміхнувся.
— Краще мовчи. Іди.
Нарешті. Зник. Дурень. Тебе ж сюди взагалі не для ліжка везли.
******
Микита повернувся знизу.
Сів поруч на лаву, випростав ноги, глянув на Симона.
Нічна ріка, зірки на воді. Лампа тьмяно світить, хлюпіт води. Двоє тверезих. Тих, що все розуміють.
— Як наші справи? Рухаємося? — Симон спитав, ніби між іншим, пускаючи дим убік.
— Все за планом, — відказав Микита, на диво серйозний. — Навіть краще, ніж розраховували.
— Завтра все буде не те, що тобі здаватиметься. Май на увазі. Я з тобою. Ще раз. Запам’ятай це.
Микита кивнув, але не втримався від кривої усмішки:
— Петлюра, не починай. Бо як оце заводиш шарманку — то або революція, або шапіто.
— Шапіто, — сухо кинув Симон. — Завтра побачиш.
І ще. Не підставляй всіх. Це ризик.
— Зробив паузу, вдихнув дим.
— Павло твій може все завалити. Відпусти краще.
Микита глянув убік, знизав плечима:
— Знаю. Але вперше в житті не можу. Як пацан. В тридцять п’ять. Уже два місяці.
— Це твоє рішення, — сказав Симон рівно. — Твоє життя. Я попередив.
— Кассандра ти наша турботлива, — Микита скривився. — Як моя матуся, тільки з цигаркою.
Симон таки всміхнувся. Ледь.
— Я знаю про тебе більше, ніж вона. Ти он мені навіть свого Павла привіз показати.
— Ну не Миколі ж його показувати. Ти ж у нас цілий отаман, який всіх дістає, — відбив Микита.
Вони перезирнулися. Жоден не образився. Майже два десятиліття поруч.
Микита зітхнув, глянув у темряву:
— Не звертай уваги на Володю. Перебіситься. Я розберуся.
Симон кивнув. Повільно. Дим розчинився над рікою.
II. РАНОК
Світанок на Дніпрі. Вода стояла дзеркалом, легкий туман стелився понад плесом і тягнувся до зелених схилів. На цю абсолютну красу споглядав вічний Тарас.
Певно, сміявся.
Палуба здригнулася.
Важкі чоботи гупали по дереву. На яхту разом, з різким залізним гуркотом, вдерлися жандарми — з десяток чоловіків у сіро-зелених мундирах. Кашкети з блискучими кокардами-орлами, на ременях — нові тризуби, аби знали, чия тут влада. У когось за плечем гвинтівка, у когось револьвер у кобурі.
Діяли злагоджено, мов рота на штурмі: один уже копнув двері ногами, другий звіряв щось зі списком у руках. Кожен рух різкий, відточений, немов боялися не встигнути. Від ударів дверей і кроків палуба тремтіла, а на гладкій поверхні Дніпра розходилися кола, ламаючи дзеркальну тишу.
Перші двері. Злітають з третього удару.
Жандарм дивиться, хто в каюті. Далі в список.
— Чикаленко, Евгений Харлампиевич. Владелец судна.
Розпатланий, зім’ятий, розхристаний. Вуса вологі, очі червоні. Важке похмілля.
— Що?.. Що сталося?.. — бурмоче, нічого не тямлячи.
Двоє жандармів беруть його під руки.
Виносять на палубу, де вже гуркіт чобіт і холодна ранкова волога.
Наступні двері. Гупають чоботами. Замок тріскає. Пляшки валяються під ногами, на тумбі їжа, купа одягу, чоловічого і жіночого. Все разом.
На вузькому ліжку Володя з кухаркою. Ковдра нічого не прикриває.
Жандарм веде пальцем по паперу:
— Бывший глава правительства. Владимир Винниченко.
Володя хапає край ковдри, прикривається. Очі червоні.
— Одевайтесь, — командує старший жандарм. Двоє кидають йому штани під ноги. Як тільки Володя натягує щось на себе:
— Вы арестованы.
Кайдани клацають металом у тиші каюти. Володя бурмоче: “ах ти сука в вишиванці…”
Наступна каюта.
Тісна, одномісна. Чистота. Навіть попільниця блищить. На підлозі ні пляшки, ні крихти.
Микита лежить вдягнений. Не спить. При зброї.
Очі ясні, тверезі.
Поруч Павло, сонний, запухлий, волосся мокре, без одягу, прикритий ковдрою. Його рука важко лежить на грудях Микити.
— Встать! — гаркнув жандарм.
Микита зітхнув, розтягнув слова:
— Вас побачив і вже стою…
Павло в напівсні намацує його:
— Та не весь.
Кілька жандармів пирснули, але старший насупився:
— Чты ты мне тут липой шелестишь?
Глянув у список.
— Ты кто такой?
— Павло… Тичина, — хрипло відповів хлопець, прикриваючи очі рукою від ранішнього сонця.
Старший різко:
— В списке не значится.
(відразу занотовуючи)
— Но теперь есть.
Додає ім’я в порожній рядок. Коло замкнулося. Микита мовчки дивиться на це і раптом розуміє. Ось воно. Про що вчора казав Симон.
Тепер у хлопця життя не буде.
Павло, запинаючись:
— За що…мене?
Старший, регочучи:
— Выбирай сам.
Посягательство на верховную власть. Организация бунта. Или мужеложство.
Микита, віддаючи зброю.
— А мені?
Головний, дивлячись в документи:
— Поручик Шаповал. Наше почтение герою войны. Простите за доставленные неудобства. К Вам вопросов не имеется.
Двомісна каюта.
Двері вибито.
Василь, заспаний, сорочка напіврозстібнута, підхоплюється з ліжка.
— Що… що сталося?
— Василий Королив? — різкий голос. — Вы главный редактор «Часу»?
Василь кліпає: “Так… я… так”
Жандарм:
— Вы свободны.
Погляд жандарма ковзає далі — на друге ліжко. Воно ідеально незаймане. Подушка покладена кутом, ковдра рівна, чиста. Ніхто й не лягав.
Про Симона не питають.
Навіть у списку його немає.
******
> ЄФРЕМОВ С. Про раннього П. Тичину.
“Поет світового масштабу. Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа.” (колега по роботі у Є.Чикаленка).
> В. СТУС написав про Тичину “Феномен доби”.
“В історії літератури не знайдеться прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.”
В спогадах про зустрічі 1964 р. Стус писав, що був вражений, наскільки у Тичини тонкі риси обличчя і мертва міміка.
> ПРИМІТКА 2. П. Тичина не підтримав шістдесятництво. Очолював Інс-т літератури УРСР. Міністр освіти УРСР 1943-1948 рр.
Дружина називала його “живий мрець”. Він вижив в Будинках “Слово” в Харкові і “Роліт” в Києві.
III. ДІМ РУСОВИХ (ПРОДОВЖЕННЯ)
19 лютого 1900 р.
Полтава
Шевченківські дні
Симону 20
Чикаленко вже добряче під мухою. Сідає поруч, руки лягають Симонові на плечі.
— То що твій знайомий? Пише? Вірші?
— Прозу.
— Про кохання?
— Ні. Про хвороби і потяг. Але як треба, і про кохання зможе. Надішле Вам текст.
Чикаленко ковтає ще стопку. Не факт, що почув, киває й сміється сам до себе. Якогось ляда хапає Симона за носа. Перебрав спиртного.
Відрижка.
За годину Микола.
Маніфест «Самостійна Україна».
Симон збоку, вражений до дна.
Після промови Микола нахиляється і регоче:
— Не губися, Малий. Дівок тут забагато. Ще підцепиш кохання всього життя. Я повернуся. Ввечері.
Боже. Нарешті. Партія. Ці роки з Миколою були недарма. Небезпечні акції. Сумнівні місії.
Дійсно, Микола повернувся. З хлопцем. Молодший. Сімнадцять чи вісімнадцять. Гімназист. В довгому шарфі. Міцний.
Вищий трохи.
Русяве волосся склокочене, темні очі.
Як писана торба, сказали б мати про таку красу.
На щоках сліди гоління.
В очах щось хиже.
“Малий. Це Микита. Як ти. Тільки красивіший.” Регоче Микола, як мідна труба. З якоюсь новою жінкою під руку.
Далі — ресторан, закрита кабіна. Посвята в партію. РУП. З десяток студентів і кілька старших. Микола записує кожного, приймає присягу. Симон серед них. І Микита.
Пізніше: “Все, Малі. Я поїхав. Здружіться.”
В екіпаж і гайнув.
Мете. Крижаний вітер. Полтава в білому хутрі. Два хлопці лишаються самі. Дивляться один на одного. Пальта, кашкети. Голодні. Худі. Сніг сипле на плечі. Симон старший, але на вигляд однакові. Тонший.
Микита не витримав перший. Пихнув Симона:
— Ну давай, чи шо. Я з Бахмута. Припхався паровозом і зараз назад. Вже все робив. Байдуже, що гімназист. А ти тутешній?
— Все — це як? — Симон уважно.
Микита стишує голос:
— Книжки, конфіскат. Листівки. Довелося й з жандармом одним… Вкрав потім те, що треба. — він робить паузу.
Зовсім тихо: — Вибухівку.
Симон киває. Розуміє.
Те саме. Зброя, агітки, жандарми, селяни, офіцери.
— Палиш? — питає Симон. Микита киває.
Дивляться один на одного.
Однакові.
Що ті брати.
Симон проводить його до вокзалу.
Не прощаються.
— Приїжджай до мене. У нас груші. — діловито запрошує Микита. І насуває кашкета глибше на вуха. Холодно.
Обидва знають: скоро зустрінуться знову.
Поїзд рушив.
Якийсь час Симон ще на пероні.
А далі поплентався в семінарію.
Він. Не. Сам.
III. ГЕТЬМАН
Липень 1918 р.
За три дні до подій на яхті.
Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)
№ 18-20/8.
Резиденція Гетьмана П. Скоропадського.
Маріїнський як резиденція — одразу ні. Скажуть: царський палац, мітить в імператори. Та і червоні вилупки його спаскудили. Тому тут. В губернаторському.
Тихіше. Менше пафосу. Є сад для дітей.
На днях якраз повернулася дружина з усіма. Зайняли весь верхній поверх. Троє хлопців і дві доньки. Місця на всіх не вистачало. Дівчат поселили в перемебльованій ванній.
З безпекою не дуже. За кожною гардиною в нішах сховки зі зброєю. У випадку чого: відстрілюватися.
Звуки кроків гасили щільні килими.
На стінах чорне дерево, люстра в різьблених рамах. Мармурові сходи. Скульптури богів, вази з трояндами в кришталі.
Симон ступив у передпокій. Кращий костюм. Темно-синій. Під очі. Обирав. Навіть кутик білої хустинки видно. Обручка.
Двері розчинилися. Увійшов ясновельможний гетьман Павло Скоропадський. Спокійний, рівний. Легкий кивок: більше, ніж будь-яке привітання.
В кабінеті він рухався повільно, немов відміряв кроки не ногами, а часом. Зупинився біля вікна, дозволив собі тонку усмішку.
— Comment va ta conspiration, Пане Петлюра? (фр.: Як твоя змова?) — усміхнувся Павло.
З українською справи йшли не дуже. Робота з'їдала весь час. Виходило не дуже.
(Пауза).
— Навіщо ти її затіяв? Знал же. Позову. Искал встречи?
Симон у відповідь теж повів кутиками губ. Іронічно.
— Я тебе поважаю, Петлюра.
Знаєш і не боїшся.
Die Deutschen werden dich töten. Du wirst ein Märtyrer werden. Man wird sagen, ich sei eifersüchtig gewesen.
(нім.: Німці тебе вб’ють. Станеш мучеником. Це припишуть мені. Вбив, бо заздрив.)
Неизвестно, право, чему завидовать.
Меня окрестят als einen unfähigen Herrscher (нім.: неспроможним правителем).
Скинут. Посадять протеже з Берліна.
Народ взбунтует. Устроят анархию.
Симон ширше посміхнувся.
Сидів впевнено і спокійно.
Павло зупинився, дивлячись прямо в його очі.
— Не позволю. Будешь жить.
Петлюра підвівся. Підійшов до вікна.
Жестом показав, можна закурити?
Можна.
— Які твої пропозиції? — голос був сухий, без інтонацій. Симон вирішив: сьогодні тільки українською.
— Du gehst ins Gefängnis. (нім.: Ти йдеш до в’язниці.) — відказав Павло.
Рівно, наче ставив підпис під документом.
— В нормальні умови. Без статті.
Секунда. Симон чекав саме цього. Нахилив голову ледь убік:
— Добре. Мої вимоги. Статус для Коновальця. Легалізація Стрільців. Досить тягти. З травня Євген тиняється по кабінетах, як сирота.
Павло мовчав довго. Сів у крісло. Нарешті кивнув.
— Gut. (нім. добре)
Симон не зводив очей з Гетьмана:
— Мені потрібен тиждень. Закрити справи.
— Гуляй. А пока твой cher ami écrivain (фр. милий друг-письменник) посидить.
Ти підеш — його випущу. Сам скажи, где он прячется. Как крыса. В отличие от тебя.
Симон кивнув. Контракт.
Павло вже збирався підвестися, але раптом нахилився трохи вперед.
Стишився:
— Максим у меня в министрах.
Будешь чудить, все узнают о твоих нежных faiblesses (фр. слабкостях).
И его утопишь в грязи.
(Голосніше)
— Или ты думал, мы на тебя ничего не накопаем?
Симон не кліпнув.
Павло більше не тримав.
Двері зачинилися. Відлуння потекло коридором.
Назовні.
Свіже повітря вдарило в обличчя. За рогом Євген, в цивільному, чекав. Курив на лавці.
Симон, не зупиняючись, кидає коротке, майже стиха:
— Маю тиждень.
Євген зрозумів відразу. Без зайвих слів.
Контргра почалася.
## #29. Компромат
Київ
Липень 1918 р.
Тиждень перед ув'язненням
NO PLACE 4US
Травень - липень 1918-го у Січових стрільців все витрясли.
Надії. Сподівання. Довіру.
Збиралися. Сперечалися. Розходилися ні з чим.
Порожній мішок на мотузці.
Ніякої конфронтації.
Хотіли служити.
Були готові.
Присягнути на службу гетьману.
Але була проблема.
Самій владі були нецікаві.
Які ще галичани? Навіщо?
Без них добре. Проблем з австрійцями ще не вистачало.
Чужа кістка.
Незрозумілий акцент.
Якась “самостійність”.
Пекли світлі очі Ясновельможного Гетьмана.
Випадали з російської матриці.
Тягли свій “Галіцкій мір”.
Торочили про “національні вартості”.
У нас так не кажуть!
Стрільці не вписувалися в бачення майбутнього by Hetman.
Тяжко-важко збиті сотні розсипалися.
Хтось приписався до інших частин.
Хтось сидів без діла.
Думав вертатися.
Роль просителя милості осіла в печінці. Викликала спазми.
Надія звіяна попелом.
Скоропадському не цікаві?
Нічого страшного.
Не буде Галя — буде другая.
Та й по всьому.
Є під кого йти.
Він завжди був з ними.
Власне, і не кидав ніколи.
Симон.
> СКОРОПАДСЬКИЙ П.:
Галичани чужі “російським українцям”. Занадто фанатично ненавидять росію.
> КОНОВАЛЕЦЬ Є.:
Скоропадський – людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові дуже далека… в кожній розмові підкреслював, що керується він добром України, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад та вказівок.
I. LET'S GO
Липень 1918 р.
Київський авіапарк, Жуляни.
Київське літо.
Розпечена пательня.
Село з аеродромом.
Євген при роботі. Охорона ангарів, чистота смуги.
Мельник при ньому.
Нічого не рухалося.
Приниження кабінетів:
відправляли, як зайду. Най би їм.
Мовчав. Треба витримати.
Не цурався чорної роботи.
Працював в ангарі.
Навіть двигуни лагодив.
По вуха в мастилі.
Відчував: створений для більшого.
Ще одне пекло: чекання.
Під замкненими дверима.
“Ми передамо”, “розглядається”.
Десять чортів би то взяло.
Його у владі не хотіли.
Говорив до стіни.
Посміх за спиною.
Євген змінився.
Київська печатка.
Його звали “Михайловичем”, як місцевого. Стрільці так себе не називають. А він прийняв.
Простіше було.
Його мова стала м'якшою. Тутешньою.
А гетьманці всі — російською.
Навіть не ховаються. Падли.
Чекають білу армію.
Мова. Євгена найбільше дивував Симон. Унікальна суміш галицьких форм, полтавських зворотів і книжних інтонацій.
Незвична, ламана.
Хотілося повторювати. Намагався підлаштовуватися.
Симон не з’являвся щодня. Але коли приходив з земства — охайний, спокійний, завжди в собі — він вів. Кілька слів, один погляд, і Євген уже знав, куди рушати далі.
Симон відчував, коли треба бути тут.
Бачив у Симоні сотні облич.
Головний земський чиновник, весь в паперах, з текою.
Полум’яний трибун з чубом.
Спокійний і небезпечний конкурент з гетьманом. Вільно іноземними мовами.
З галичанами свій, хоч і не свій.
Всі обличчя були як рідні.
І в справі теж бачив.
Під Крутами зі зброєю в руках, серед загиблих.
На Арсеналі під час зачистки.
На піку жорстокості.
За кулеметом.
В крові ворога з револьвером.
З обличчям як камінь.
І це теж йому пасувало.
Євген знав і його жінку, Олю, спокійну й рівну.
І Розу Винниченкову, чужу, занадто освічену, але поруч. І самого Володимира.
Микиту. Вступив до нього в партію.
Але було ще щось.
Темний жмут історій, знайомств, імен, кінця і краю яким не було.
Євген відчував: у Симона є інші вузли, інші люди.
Краще туди не лізти.
Євген ішов за ним, бо не міг не йти.
Питав себе:
хто він Симону — товариш чи маріонетка?
Ловив погляд його очей, і всередині щось завмирало. Кілька разів бачив дивне. Очі міняли колір. З синього на сірий.
Єдна людина, у якої сірі очі були теплі.
Не міг відхараскатися від прив’язаності.
Боявся зізнатися.
Назвати самому собі: обожнювання.
Магія, в яку він вгруз, що та оса в варення.
Впізнавав Симонові кроки. Без погляду відчував, що той поруч.
…Коли Симон вийшов із кабінету гетьмана й кинув:
— Маю тиждень, —
Євген вловив подвійне: щем підозри й прилив гордощів.
Це було сказано йому.
І більше нікому.
II. TO-DO LIST
Липень 1918
Кілька днів до ув'язнення.
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Кімната стояла в напівтемряві. Вікно прочинене, важке липневе повітря лізло довгим язиком всередину, тягло за собою гул міста. За ним входив запах сирої зелені: баронів сад шелестів кронами.
Десь надворі купчилися квіти, і теплий вітер сував їхні солодкуваті ноти прямо в носа мешканцям “будинку лікаря”.
На столі розпорстався німецький блокнот у м’якій шкіряній облатці, розгорнутий нутрощами.
Кремові сторінки, рівні, хвилясті від спеки.
Чорні рядки впевнені, похилі.
Поруч з ними позначки червоним олівцем.
Збоку попільниця, пил від протягу сипався на стіл.
На підлозі нахабно лизався Марек, рудий кіт.
На розгортці було:
1. Євген.
Довести справу. Контролювати. Тримати поруч. Не дати впасти.
➤ «Був. Слухає. Йде за мною.»
2. Микита.
Провідати після арешту. Чи зрозумів? Що по справі? Чи не збився. Психічний стан? Дитина — правда?
➤ «Тримається. Веде. Нова мережа.
З поетом покінчено.»
3. Володя.
Посадити на тиждень.
➤ «Виконано. Напише геніальну п'єсу. Про страждання. Про мене. Ще подякує» (підкреслено червоним)
4. Земства.
Не певен, чи ще повернуся.
Подарунок Василеві.
Він тримав це місце.
➤ «Вручив. Здав.»
5. Компромат.
Донцов. Знаки питання. Розібратися.
➤ <порожньо>
6. Оля.
Все пояснити.
Припис: Симоне, обов’язково.
Буде важко.
➤ … (коротка риска червоним збоку, ніби рука здригнулася й далі не пішла)
Симон вийшов. Сторінка лишалася відкрита.
Тлів недопалок.
Марек розтягнувся під столом, муркотів, ніби нічого у світі не було важливішого.
А на сторінці два останніх рядки темніли порожнечею.
III. PAPARAZZI
Напередодні арешту.
Липень 1918р.
Українська Телеграфна Агенція (УТА, зараз Укрінформ)
тоді: Хрещатик, 25
Майже ніч.
В Агенції тихо. Нікого, крім Дмитра. За столом, курив і когось чекав.
Перед ним аркуш із карикатурою, російська робота.
Українська хата, на призьбі сидить гетьман Скоропадський і гойдає дитину в колисці, причепленій під деревом.
В колисці (у формі німецького шолома) український козак з довгим вусом, витягнув одну руку, реве. Під карикатурою підпис: ''Баю-бай, пусть тєбє пріснітся рай"! ..
Вранці він це показував Скоропадському. Той сміявся.
Двері рипнули. Увійшли.
Євген: у скромному, напіввійськовому, без зброї. Обличчя суворе. Втомлене. З Жулян.
Симон. Біла вишиванка, свіже випране полотно, лляний блиск. Останній день у земстві. Ніби з офіційної наради. З бурбоном.
Дмитро підвівся. Теплий рух: він і Симон обійнялися, мов давні колеги. Євген спостерігав осторонь, трохи чужий у цій грі жестів. Бурбон мігрував в Дмитрові руки.
Симон одразу, сухо:
— Що ви маєте на мене.
Де матеріал. Скільки копій?
Дмитро не сів одразу.
Закурив, випустив дим убік і сказав рівно, майже буденно:
— Одна копія. У мене. “Гріх і розпуста Отамана Петлюри”. Це про чотири роки з Максимом Славінським в Пітері.
Євген завмер. Очі округлилися. Він навіть повітря втягнув різко, як від удару.
Симон засміявся.
Низько, з полегшенням.
— Ото й усе? Тільки з Максимом? А про оргії там є? Я б почитав.
Він хитнув головою, іронічно скривив губи:
— А бабульок? Душив? Гвалтував? Чи як там у того москаля достоєвського?
Дмитро примружився, пускаючи дим. Євген так і сидів кам’яний, як у клітці.
Симон різко зупинив сміх, і вже зовсім рівно:
— Видаляй. Не заради мене. Заради нього.
Кивок у бік Євгена.
Дмитро зиркнув на аркуш із компроматом, тоді на Симона:
— Якщо я це спалю — мене знищать. Гетьман мене поховає.
Симон не підвищив голосу, лише відсунув попільницю й сперся ліктем на стіл.
— Дмитре. Ти ж знаєш, ми з тобою від початку стояли за одне. Тоді ще, коли контрабанду тягнули через Перемишль. Ти й я — про соборність.
Він кивнув на Євгена, який сидів мовчки, затиснутий у цій розмові, ніби заручник.
— А тепер вона перед тобою, жива. З вусами. Сидить.
(Симон посміхнувся на “святе дитя соборності” і продовжив).
— Ціле галицьке військо в Києві. В їхніх руках майбутнє. А від тебе залежить — бути їм чи ні.
Симон закурив, погляд не відводив:
— Подумай. З одного боку: кар’єра при гетьмані. З іншого: ідея соборності.
Давай відверто: гетьману та соборність до сраки. Він ще й Василя (*Габсбурга Вишиваного) до всирачки боїться.
Тиша.
Дим повільно стелився між ними.
Євген відчув, як кров стукає у скронях: сидів, як жива карта, яку Симон кинув на стіл. Як козир.
Дмитро не відразу відповів. Затягнувся, довго тримав дим у легенях. Усміхнувся краєм губ — іронічно, ніби хотів кинути жарт. Але усмішка швидко зійшла.
Очі стали серйозні, навіть важкі. Він розумів: Симон завів його в кут.
Кар’єра при гетьмані чи соборність — два шляхи, поєднати не вийде.
Євген дивився то на одного, то на іншого. І раптом відчув: ці двоє — рівні. Жорсткі, українські до кістки.
І саме тому вони сходяться тут, у задушливій кімнаті з одним аркушем на столі.
Дмитро видихнув убік, коротко кивнув.
— Ти добре граєш, Симоне.
Євген, ніби щоб розрядити тишу, нахилився трохи вперед:
— А ви… в якій партії нині?
Дмитро пирснув, затягнувся довше, ніж треба, і випустив дим у стелю:
— У жодній. Партії — гниль. Але з тобою можемо зробити свою власну. Справжню.
— До речі, Євгене, ми ж знайомі ще з 1913го. Пам'ятаєш студентський з'їзд у Львові?
Сотник ковтнув слину, не знайшовся що відповісти. Вперше за довгий час він почув від когось у владі те, що сам носив у голові.
Дмитро знову взяв паузу. Курив повільно, ніби тягнув час. І раптом, не відводячи очей від Симона, спитав:
— То коли ти сідаєш?
Євген сіпнувся. Серце гупнуло: звідки й це знає?
Симон не ворухнувся, тільки відкинувся в кріслі:
— Сідаю. Вирішуй.
Кілька секунд у кімнаті стояла глуха тиша. Дим звисав важкою хмарою.
Дмитро скривився, наче від чогось гіркого, і різким рухом стягнув аркуш зі столу.
Розірвав. У смітницю. Слідом кинув сірник.
Папір спалахнув. Євген відчув запах типографської фарби. Вони втрьох дивилися на полум'я.
Вогонь згас. Згоріло дотла. Кімната потемнішала.
Симон піднявся перший. Кивнув Дмитрові коротко, без зайвих слів. Євген встав слідом.
Навздогін Дмитро сказав, тихо, майже пошепки:
— Симоне, не тільки Гетьман це може знайти. Май на увазі.
******
Вони вийшли надвір.
Глуха ніч.
Кілька ліхтарів миготіли. Спека дихала в потилицю.
Євген крокував мовчки. Тисло в скроні. Зупинився, випалив:
— Це правда?
Симон зупинився. Розвернувся. Усміхнувся тихо, лагідно.
Обійняв за плечі, пройшов пальцями-грабельками по волоссю — легко, без дотику.
Близько, як старший брат, і водночас щось інше стояло в повітрі.
Євген видихнув, продовжуючи власне питання:
— …про соборність?
Симон нахилив голову, подивився прямо в очі.
— Veritas absoluta. (лат. Абсолютна істина), — сказав рівно.
Ще мить стояли близько, у тьмяному світлі.
Євген бачив перед собою чоловіка, з яким колись грілися в сіні, закутавшись кожен у дві шинелі. А назавтра він вже йшов парадом по золотому Києву, як символ перемоги.
Тепер, після цього бруду, він уперше побачив просто тіло. Тонке. Зі слабкостями. Яке можна замкнути, зламати, знищити.
Євген злякався, щоб їхня історія не скінчилася сьогодні.
******
За кілька днів усе вирішилося.
Симон чекав, щоб “сісти”.
А Дмитро Донцов уже був поруч із Євгеном.
Симон знайшов ті ідеальні руки, кому передати стрільців.
Дмитро. Гострий, іронічний, тепер майже друг. Підштовхував зустрічі. Виходив на потрібні кабінети.
Офіційно це називалося: “Очолив переговори між Стрільцями і Гетьманом”.
Справа зрушила з мертвої точки.
Галицьке військо легалізувалося.
*****
Компромат згорів у смітниці УТА.
Але Симон добре знав: вогонь залишає кіптяву.
> ДОНЦОВ Д. Належав Петлюра до укр соц-дем табору, був людиною поміркованою. Естет. Знався в мистецтві. Пам’ятав майже всього Франка. В його журнал “Украінскую жизнь” я багато писав. В 1917 пропонував йому разом очолити опозицію до Ц. Ради і скинути її. Відкинув. Не хотів узурпації”.
> ДОНЦОВ Д. Доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей ( Скоропадський, Петлюра, Міхновський, Болбочан, Коновалець та ін.)... З Винниченком же я не міг мати нічого спільного.
> ПРИМІТКА. Це був початок великої співпраці. Хоч Д. Донцов не брав участі у створенні ОУН, Є. Коновалець і ПУН визнавали, що саме його ідеологічні засади відіграли ключову роль у створенні організованого українського націоналізму.
IV. PEARS
Симон, 21 р.
Микита 17/18 р.
Харків, літо 1900
(Після прийняття в партію)
Симон сидів у камері управи.
Мовчки. Сам.
Смерділо сирістю і сечею.
Огидна задуха.
За віконцем жандарм кинув:
— Сегодня тебе повезло, мазепинский выродок. Благодари друга. Он все расскажет. Может, и ты захочешь.
Симон здригнувся.
До цього Він ще сподівався, що не так зрозумів. Бо сам зіпсований.
******
Перебирав в голові:
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги