Нескінченне відлуння

Глава 3

У двері дзвонили з такою наполегливістю, що Симоні довелося підвестися з ліжка і просто у піжамі пошкутильгати до передпокою. При цьому її очі не бажали відкриватися, а ноги запліталися, наче у захмелілого матроса. Вона гадки не мала, котра година; зараз її більше турбувала власна голова, яка розколювалася від випитого вина вкупі зі снодійним — пекельної суміші для її організму, — а ще від деренчання дверного дзвінка, здатного будь-кого довести до сказу.

«Уб'ю! Хто б не був», — подумала Симона і клацнула замком.

На порозі стояла Діана з невдоволеним виглядом. Нічого доброго це не віщувало.

— Чому так довго? — увірвавшись у квартиру наче фурія, вона відразу попрямувала до кімнати. На ній були мішкувате пальто та яскраво-червоний шарф. — Ти знаєш, котра година?

— І я рада тебе бачити, — Симона зачинила двері й пішла слідом за Діаною, відчуваючи, як головний біль тільки посилюється.

— Що з твоїми телефонами? Я намагаюся додзвонитися тобі весь ранок, але жоден не відповідає. Я вже подумала, щось сталося.

— Нічого не сталося, просто я їх вимкнула, — Симона потерла кулаком праве око, одночасно лівим із жахом вдивляючись в електронний годинник на стіні, який показував три хвилини на дванадцяту.

— Навіщо?

— Що «навіщо»?

— Навіщо ти вимкнула телефони?

— Хотіла виспатися.

— Нічого сказати — виспатися! А я трохи з глузду не з'їхала.

— Ну чого ти причепилася, — Симона наблизилася до журнального столика, встромила телефонну вилку в розетку, а потім, розвернувшись до вікна, почала з маленької лійки поливати квітку на підвіконні. — Так, я винна, я проспала. Можеш мене за це звільнити.

— Гм, розмріялася. А хто замість тебе працювати буде? — Діана теж підійшла до вікна і невдоволено зморщила носа. — Слухай, навіщо ти з ним возишся? Він же потворний.

— Нічого він не потворний. Просто у нього було важке життя.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю — і все.

— Божевільна! Краще собаку собі візьми — від неї хоч якась користь. Навчиш її стягувати ковдру щоранку і припиниш спізнюватися на роботу.

— Для цього у мене є ти.

— Так, не грубіянь, а то залишу без премії. І руш збиратися — на мене справи чекають.

— Шантажистка, — Симона залишила Діану біля вікна, а сама попрямувала до ванної кімнати, звідки подала голос: — Звари, будь ласка, каву. Вона у банці на верхній полиці.

За п'ятнадцять хвилин вони обидві сиділи на кухні й з насолодою потягували міцний напій, який Діана розлила по великих чашках. На столі стояла тарілка з нарізаними фруктами, хліб, вершкове масло та баночка абрикосового джему.

— Ну як пройшло твоє побачення? — першою заговорила Діана, відсуваючи напівпорожню чашку в бік.

Їй дуже пасувала темно-синя сукня в тонку смужку. Симона ж обрала комбінезон кольору хакі з широкими бретелями та чорну водолазку.

— Слухали джаз, — невиразним голосом відповіла вона та почала намащувати джемом шматочок хліба.

— Ну і?!

— Та нічого особливого.

— А детальніше можна? — не вгамовувалася Діана. — Що ви робили? Куди ходили? Невже твій залицяльник не виявив жодної фантазії?

— А чому ти називаєш його «залицяльником»? Хіба ти не знайома з Мартіном Логаном? — їдко помітила Симона. — Я думала, ви разом навчалися в університеті.

— Еге ж, навчалися, — Діана нервово посовалася на стільці. Вона зрозуміла, що її викрили, проте здаватися не збиралася. — А що тут такого? Як це стосується твого побачення?

— Але ж телефон дала йому ти.

— А, це! Так тут немає ніякої таємниці, — почала викручуватися Діана. — Мартін сказав, що загубив твою візитку, от я і подумала, що не буде нічого поганого, якщо продиктувати йому твій номер.

— Ніякої візитки я йому не давала. Досить брехати, — з докором подивилася на неї Симона. — Так і скажи — ти просто хотіла, щоб він мені зателефонував.

— Так, хотіла! — образилася Діана. — І зараз хочу. Між іншим, я про тебе піклуюся. Мартін — чудова людина: відомий архітектор, розлучений, дітей немає, сам красень. Якого біса тобі ще треба?

— Ага, тобто, ти визнаєш, що це твоїх рук справа?

— Ну визнаю! А ти, замість того, щоб звинувачувати мене, краще б подякувала. Ти хоч пам'ятаєш, коли востаннє ходила на побачення?

— Хто б казав!

— Не хвилюйся, у мене з цим усе гаразд! А от ти скоро перетворишся на мумію!

— Почалося! — Симона закотила під лоба очі. — Може, поговоримо про щось інше?

— Про що, наприклад?

— Не знаю, ти пропонуй.

— Добре, поговорімо про твою зустріч з Алеком. Сподіваюся, на цьому історія й скінчилася?

Почувши знайоме ім'я, Симона відчула, як сильніше закалатало серце.

— Про це я теж говорити не хочу.

— Чому? — здивовано поглянула на неї Діана. — Невже він знову нагадав про себе?

— Еге ж, шпигував за мною в супермаркеті та добряче налякав. Щоправда, я не впевнена, що то був Алек.

— Може, подзвонити у поліцію? — запропонувала Діана. — Раптом це злочинці стежать за тобою.

— Які ще злочинці? Не вигадуй. Ні, в поліцію дзвонити я не буду. Принаймні поки що. Бракувало мені тільки поліції.

— Тоді тобі точно слід взяти собаку. Причому великого, щоб він тебе охороняв.

— Відчепись ти зі своїм собакою. Я цілий день на роботі — хто з ним сидітиме?

Цієї хвилини в кімнаті задзвонив телефон. Симона підвелася з-за столу і, залишивши подругу наодинці допивати свою каву, попрямувала до кімнати, щоб відповісти на дзвінок.

— Добридень, можу я поговорити з Симоною Кім? — почула вона у слухавці незнайомий жіночий голос.

— Це я. А що ви хотіли?

— Мене звуть Лора, — відрекомендувалася співрозмовниця, яка, судячи з голосу, дуже хвилювалася. — Я дружина Яна Краванія. Ви маєте його пам'ятати. Здається, ви товаришували в дитинстві.

— Авжеж, ми були близькими друзями. А що сталося?

— Мені б не хотілося обговорювати це телефоном. Ми можемо зустрітися?

— Звичайно! Коли ви хочете, щоб ми зустрілися?

— Найкраще просто зараз. Ви зможете?

— Взагалі-то, мені треба на роботу, — Симона якусь мить вагалася. — Але я готова зустрітися. Куди мені прийти?

— Ви знаєте кондитерську на розі біля консерваторії?

— Так, знаю.

— Тоді я чекатиму на вас там за пів години!

— Добре, я прийду!

— До зустрічі!

Симона поклала слухавку і втупилася у вікно — вона не могла позбутися поганих передчуттів. У той самий час з голови не йшли думки, які наполегливо повертали її до минулого. Ян був заводієм в їхній компанії, веселий, відчайдушний, завжди в курсі, чи підходить завтрашня погода для спуску на сноубордах. Він нічого не боявся, з його обличчя не сходила усмішка. Проте після трагедії з Алеком в ньому щось зламалося, наче лопнула пружина в годинниковому механізмі. Ян переживав утрату кращого друга набагато гостріше, ніж будь-хто інший. З Симоною вони майже не спілкувалися і телефонували один одному лише у день чергових роковин. Тому, коли вона дізналася про його одруження, то дуже зраділа. Отже, він оговтався, відпустив свій біль. Якби і їй вдалося залишити все у минулому та рушити далі. А тепер цей дзвінок від Лори. Невже щось сталося і з Яном?

Кондитерська, про яку казала Лора, була розташована в чотирьох кварталах від будинку Симони. Це місце мало велику популярність у шанувальників французької випічки: їхні круасани, бріоші, пироги та булочки з начинкою були найсмачнішими в місті. Симона купувала там дещо до свят, і навіть Діана зі своєю вічною дієтою не відмовляла собі у задоволенні зазирнути туди. До речі, дзвінок Лори її теж схвилював, і вона без проблем відпустила Симону на зустріч.

Лора сиділа за столиком у глибині приміщення, перед нею була неторкнута чашка кави. Симона одразу впізнала дівчину, хоча ніколи не зустрічалася з нею особисто, а тільки бачила її на весільних світлинах, які надіслав їй Ян. На них вона виглядала дуже привабливою. Але зараз її зовнішній вигляд приголомшував: стягнуте в тугий вузол волосся, бліде виснажене обличчя без косметики, запалені від безсоння очі — ось все, що залишилося від колишнього образу.

— Вітаю! Я не запізнилася? — привіталася Симона, намагаючись нічим не виказати своєї розгубленості.

— Добридень! Сідайте, будь ласка! — Лора простягнула руку, що виглядала такою ж безкровною, як її обличчя. — Вам щось замовити?

— Дякую, не треба. Я нещодавно поснідала, — Симона опустилася на сусідній стілець. — Ви хотіли поговорити?

— Так, боюся, у мене погані новини, — жінка зітхнула і втупилася у свої руки. Було помітно, що їй нелегко приборкувати емоції. — Річ у тому, що з Яном трапилася біда. Його збила машина і зараз він у реанімації.

— Боже мій! Я нічого не знала, — вигукнула Симона, для якої ця звістка стала справжнім шоком. — Може, потрібна якась допомога? Ви тільки скажіть.

— На жаль, йому ніхто не може допомогти. Ян в критичному стані. Нам залишається тільки молитися, щоб усе обійшлося.

— Поліція знайшла того, хто це зробив?

— Поки що ні. Це сталося пізно ввечері, у провулку неподалік від нашого будинку. Поліціянти опитали всіх в окрузі, але ніхто нічого не бачив.

— Мені дуже шкода, — Симона зі співчуттям подивилася на жінку, що сиділа навпроти неї; їй так хотілося підбадьорити її. — Уявляю, як вам важко. Коли загинув Алек, ми з Яном теж не знаходили собі місця. Адже вам відома ця історія?

— Так, чоловік багато розповідав про вас і вашого приятеля. Як ви підлітками їздили в гори й каталися там на сноубордах. І як потім Алека шукали після сходу лавини. До речі, саме через нього я вам і зателефонувала.

— Я не розумію, — Симона відчула, як неприємний холодок пробіг спиною. — Про що йдеться?

— Про те, що у справі мого чоловіка не все так просто.

Симона витріщилася на співрозмовницю:

— Ви вважаєте, що це не був нещасний випадок?

— Саме так. Я думаю, мого чоловіка намагалися вбити.

— Але хто міг на таке зважитися?

— Можливо, той, хто на нього дуже сердитий. Але все по черзі.

Лора ненадовго замовкла, намагаючись зібратися з думками.

— Приблизно два місяці тому Ян пізно повернувся додому. Він був дуже п'яний, хоча не це викликало занепокоєння — мене вразило його обличчя. Воно виглядало настільки блідим і переляканим, що я подумала, чи не накоїв він чогось поганого. Мої питання він проігнорував і відразу пішов до себе. Десь за годину, не витримавши, я зазирнула в його кімнату: Ян сидів на підлозі та роздивлявся старі фотографії. Він схлипував і щось бурмотів собі під ніс, наче з'їхав з глузду. Напевно, так і було, тому що з цієї миті наше життя перетворилося на справжнє пекло. Поведінка мого чоловіка до того змінилася, що я почала хвилюватися за його душевний стан. То він кричав, мов божевільний, то годинами витріщався у вікно, то несподівано зникав без жодного попередження та не з'являвся по декілька днів. Я вже не кажу про його непробудне пияцтво. А за тиждень до лиха з ним стався жахливий припадок. Ян бігав квартирою й увесь час повторював, що це він у всьому винен. А потім... — Лора ненадовго замовкла, щоб звести дух. — А потім несподівано підскочив до мене і, дивлячись мені просто в очі, сказав: «Він живий і він повернувся, щоб помститися!»

...

Симона йшла вулицею, не помічаючи нікого навколо. Її проймала дрож, а в пам'яті час від часу спливали уривки фраз розмови з Лорою.

«Я маю заспокоїтися і все обміркувати», — повторювала вона про себе, щоб привести думки до ладу.

Історія, яку розповіла їй Лора, уразила її в самісіньке серце. Невже Алек дійсно повернувся? Але чому він не дав про себе знати, як зробив би будь-хто на його місці? А що, коли напад на Яна — його рук справа? Тоді Діана має рацію: Симона теж у небезпеці, і їй необхідно звернутися до поліції.

Ні, не може бути! Дівчина у відчаї труснула головою. Вона занадто добре знала Алека: м'якого, вразливого — він ніколи б не вчинив так зі своїми друзями. Його завжди відрізняла відданість їхній дружбі. А скільки разів йому доводилося жертвувати дорогоцінним часом, щоб навчити її та Яна премудростям сноубордингу! Щоправда, минуло десять років — Алек міг змінитися, і зовсім не на краще.

Симона зійшла звивистим провулком і опинилася на одній з центральних вулиць, де панувало звичайне для цього часу пожвавлення. Тут було повно торговців сувенірами, розповсюджувачів рекламних оголошень, вуличних музикантів, туристів і просто звичайних ґаволовів. Це місце нагадувало бджолиний вулик. Уздовж тротуарів тягнулися старі будівлі з ліпниною, перші поверхи яких займали дорогі крамниці та ресторани. З карнизів все ще крапала тала вода, повітря пронизував запах вологи й вихлопів від машин.

Щоб якнайшвидше дістатися до роботи, Симона вирішила одну зупинку проїхати на метро. Вона зробила гак, маючи намір обминути величезну калюжу, коли в кишені її пальта задзеленчав мобільний.

— Алло, — вимовила Симона у слухавку, але окрім вуличного шуму нічого не розчула.

І тут у телефоні пролунала сирена пожежного автомобіля, в той час, як він сам на великій швидкості пронісся повз. А це означало, що той, хто телефонував, перебував десь поблизу.

Симона перелякано озирнулася довкола.

— Хто це? Чому ви мовчите?

Тоді вона і помітила чоловіка в чорному пальті, який спостерігав за нею, стоячи біля краю дороги. На жаль, високий комір затуляв частину його обличчя, і Симона не могла з упевненістю сказати, Алек це чи хтось інший. От якби наблизитися до нього та як слід роздивитися. Але лише думка, що перед нею вбивця, відбивала у неї будь-яке бажання йти на контакт з цією людиною.

На щастя, все вирішилося само собою. Помітивши її погляд, чоловік сховав у кишеню мобільний, зупинив таксі та швидко сів у машину. Симона мовчки спостерігала, як та від'їжджає від тротуару, не в змозі поворухнутися. Із заціпеніння її вивів черговий телефонний дзвінок.

— Алек, це ти? Ти мене лякаєш, — крикнула вона у слухавку, проте на тому кінці почула голос зовсім іншої людини.

— Алек? Хто такий Алек?

— Мартін?!

— Вибач, якщо я невчасно.

— Нічого, я просто чекала дзвінка.

— Я можу передзвонити пізніше...

— Я ж сказала, все гаразд, — роздратовано відповіла Симона й одразу пошкодувала про це. — Вибач, у мене сьогодні жахливий день. Мого близького друга збила машина і він зараз в реанімації у важкому стані.

— Сумно це чути. Сподіваюся, він одужає.

— Я теж на це сподіваюся, — Симона ненадовго замовкла. — Взагалі, я рада, що ти зателефонував. Чесно.

— Вибач, що не зробив цього вчора — справ було по самі вуха. До речі, як щодо вечірньої прогулянки, наприклад, у центральному парку? Сьогодні я звільняюся раніше. А потім ми б могли повечеряти в якомусь ресторанчику. Чи ти не в настрої?

— Гадаю, ковток свіжого повітря мені не завадить.

— Тоді зустрічаємося о шостій біля головного входу?

— Добре. О шостій я буду на місці.

Симона вимкнула зв'язок і сумно зітхнула. Її розривали суперечливі почуття. З одного боку, вона раділа стосункам з Мартіном, які могли стати початком нового етапу в житті. З іншого — її лякала примара з минулого, чия невловима тінь наступала на п'яти. Симона гадки не мала, чого їй очікувати. Хто цей чоловік? І що йому потрібно? Навіщо він видає себе за Алека? Якщо, звичайно, це не сам Алек вирішив випробувати її нерви на міцність і пограти з нею в кота і мишу.

Вона не помітила, як у роздумах дісталася до роботи. В її кабінеті панував звичний безлад, хоча цю тісну комірчину з натяжкою можна було назвати кабінетом. І все ж таки Симону він влаштовував — тут все відповідало її смаку: велика кількість світла, нейтральні тони, зручні меблі, величезний стіл. У кутку — книжкова шафа, на стінах — численні малюнки олівцем. Діана пропонувала їй переїхати у просторіше приміщення, але Симона відмовилася, і більше вони до цього питання не поверталися.

Їй слід було навідатися до кабінету подруги, щоб повідомити про свій прихід. Замість цього вона почала обстежувати письмовий стіл з висувними шухлядами, який був заповнений мотлохом і паперами. Симона вирішила відшукати старий записник і зателефонувати батькам Алека: можливо, він виходив з ними на зв'язок. Коли вона закінчила оглядати стіл, то перейшла до книжкової шафи, але одразу згадала, що сховала записник у сейфі — саме через те, що боялася його загубити.

— А ось і ти, дорогенький, — мовила Симона вголос, дістаючи записник із сейфа.

Фіолетове чорнило здебільшого вицвіло, проте потрібний телефон вона прочитала без труднощів.

— Алло, хто це? — на іншому кінці дроту почувся неприємний скрипучий голос, і Симона уявила собі стару з хижим поглядом та кістлявими курячими лапками замість рук.

— Вибачте, що турбую, я розшукую сім'ю на прізвище Вагрейн, — почала пояснювати Симона. — Цей телефон колись належав їм, і я подумала, може, вони ще мешкають за старою адресою. Ви не в курсі, як їх знайти?

— Я нічого не знаю ні про яких Вагрейнів, — відповів скрипучий голос. — Мій син купив цей будинок три роки тому. Про колишніх хазяїв він не розповідав.

— А ви б не могли запитати у вашого сина? — зробила ще одну спробу Симона. — Може, він що-небудь згадає. Напевно, у нього залишилися якісь записи.

— Мій син помер минулої осені, — підбив підсумок розмові голос.

— Мені дуже шкода, — вимовила Симона вже коротким гудкам і важко зітхнула.

Це був глухий кут: вона гадки не мала, де тепер шукати батьків Алека. Між ними давно обірвався зв'язок — вони так і не пробачили ні її, ні Яна. І хоча у Симони залишилися найприємніші спогади про цих людей, де гарантія, що навіть якби вдалося їх розшукати, вони зустріли б її з розкритими обіймами?

Решта дня минула відносно спокійно. Симоні вдалося попрацювати над своїм проєктом, хоча її постійно відволікали сторонні думки. Нарешті, втомившись боротися сама з собою, вона відклала ескіз у бік і вирушила на зустріч з Мартіном. Він чекав на неї біля головного входу в парк, у його руці був букетик фіалок. Симона не любила зірвані квіти, але сьогодні вона прийняла їх із вдячністю.

— Як приємно пахнуть, — вона ткнулася носом у фіалки, після того, як поцілувала Мартіна в щоку. — Дякую, що витяг мене на повітря. Мені це було необхідно.

— Мені теж. До речі, маєш гарний вигляд.

— Зате почуваюся кепсько, — зітхнула Симона, беручи Мартіна під руку. — Настрій препаскудний.

— Тоді приводитимемо тебе до тями, — відповів на це Мартін. — Якщо ти, звичайно, не проти.

— Я не проти.

Вони попрямували вглиб парку, де природа тільки починала оживати після зимової сплячки. Уздовж широкої алеї тяглися рівні ряди чагарнику, а також росли дерева з гладкою сірою корою, які без листя нагадували театральні декорації. Наче їх виготовили з фанери та встромили у землю. Ця дивна асоціація виникала у Симони щоразу, коли вона поверталася сюди після зими. Щоправда, варто було доторкнутися рукою до стовбура й ілюзія миттєво розсіювалася.

— Як тут чудово! — вимовила Симона, уповільнюючи крок. — Ще трохи й усе зазеленіє. Он трава пробивається на газонах.

— Полюбляєш весну?

— Дуже! Навесні дихається легше, — вона повернулася обличчям до свого супутника. — А яка твоя улюблена пора року? Дай вгадаю — літо?

— Ти що, ясновидиця? — Мартін глянув скоса на дівчину. — Я починаю тебе боятися.

Симона усміхнулася.

— Так це ж очевидно — усі чоловіки люблять літо.

— Справді? А я і не знав. Здається, ти задурюєш мені голову.

— Ну от! Вже і поклеїти дурня не можна, — вона взяла чоловіка за руку та потягла його далі алеєю.

Попри прохолодну погоду, у парку було багатолюдно: масивні лавки окупували пенсіонери, молоді матусі з візками та закохані парочки. Гладкими доріжками шмигали підлітки на скейтбордах. Це нагадало Симоні про її минуле життя.

— Чому посумнішала? — помітив зміну в її настрої Мартін. — Втомилася?

— Не в цьому річ.

— А в чому тоді?

— Дещо згадала, — Симона відкинула назад голову, її погляд ковзнув верхівками дерев. — Як ми з друзями збиралися тут після школи. Бачив би ти мене на такій от дошці! Жоден хлопець не міг мене наздогнати. Це вже потім, коли ми подорослішали, то захопилися сноубордингом і почали їздити в гори.

— Ти займалася сноубордингом? — від подиву Мартін навіть зупинився. — А зараз продовжуєш кататися?

— Ні. Я давно це кинула.

— Чому?

— На те була вагома причина.

— Не хочеш казати?

Симона помовчала.

— Після загибелі мого близького друга в горах я не змогла знову встати на дошку.

— Мені дуже шкода, — в голосі Мартіна пролунали нотки жалю. — А коли це сталося, давно?

— Десять років тому. Ти навіть не уявляєш, що я тоді пережила.

І тут Симону прорвало. Вона почала захлинаючись розповідати про все, що відбулося в ті трагічні дні: і як вони втрьох з друзями поїхали в гори; і як Алек підвернув ногу; і як вони з Яном, кинувши його в таборі, почали підйом; і як після сходження лавини рятувальники шукали Алека майже добу, але так і не знайшли; і як ні вона, ні Ян дорогою додому не могли дивитися один одному в очі, адже, якби всі вчасно поїхали, то трагедії вдалося б уникнути; і як Симона багато разів намагалася поговорити з батьками Алека, а у відповідь отримувала презирливе мовчання; і як вона дала собі слово ніколи більше не підійматися в гори; і як довелося подарувати сусідському хлопчикові улюблену дошку, щоб позбутися спогадів; і як ночами їй снилися кошмари; і як антидепресанти ледь не перетворили її на наркоманку. Єдине, про що Симона змовчала, це про повернення Алека, злякавшись, що Мартін вважатиме її божевільною.

На ту мить, коли вона закінчила свою розповідь, на місто зійшли сіро-димчасті сутінки, а вздовж алеї спалахнули ліхтарі. Помітно похолоднішало — настав час повертатися.

— Змерзла? — Мартін обійняв Симону за плечі.

— Трохи, — вона охоче притиснулася до нього — на ній було легке пальто з тонкої вовни.

З головної алеї молоді люди ступили на вузьку стежину, яка звивалася серед дерев, і попрямували до головних воріт. Це дозволяло їм скоротити шлях і вже за кілька хвилин вони залишили межі парку.

— Мені дуже шкода твого друга, — Мартін нарешті випустив Симону з обіймів, — але дозволь дати тобі пораду. Викинь все з голови, інакше згориш, позбудешся життєвої сили. Повір мені, я знаю, про що кажу.

Симона уважно подивилася на свого супутника.

— Це пролунало так, ніби ти теж втратив близьку людину.

— Ти вгадала. Але зараз мені не хочеться це обговорювати, — відповів Мартін. — Гайда вечеряти. Я страшенно зголоднів.

Щоб потрапити на стоянку машин, їм залишалося перейти на інший бік вулиці.

— А куди ми поїдемо?

— На твій вибір.

— Тоді пропоную «Neapolitano».

— Ми там були позавчора.

— Ну то й що? Там смачна піца.

Мартін задумливо почухав підборіддя.

— Я пропоную дещо інше. У мене є на прикметі один японський ресторан...

— Нізащо! — перервала його Симона та заперечливо помотала головою. — Ніхто і ніколи не змусить мене їсти сиру рибу.

— Дурненька, я не примушую тебе їсти сиру рибу, — поблажливо усміхнувся чоловік. — В японській кухні й без неї багато чудових страв.

— Ну добре, якщо ти наполягаєш. Тільки відразу скажу — це погана ідея. А раптом мені там не сподобається?

— Тоді підемо в інше місце.

Стоянка, де Мартін залишив автомобіль, виглядала безлюдною, і тільки самотній ліхтар блимав холодним світлом, наче на нього напала гикавка. Чоловік відкрив дверцята, збираючись усадити всередину Симону, коли помітив, що переднє колесо в машині спущене.

— Якого біса?..

Присівши навпочіпки, він оглянув колесо більш ретельно та виявив збоку розріз завдовжки у три сантиметри.

— У чому справа? — його занепокоєння передалося й Симоні. — Щось сталося?

— Якісь покидьки порізали шини, — відповів Мартін, перейшовши до заднього колеса, яке виглядало не краще за переднє. — Доведеться викликати евакуатор.

— Може, ти просто на щось наїхав? — припустила Симона, хоча і сама в це не дуже вірила.

— Обома колесами зразу? Навряд чи. Ні, тут явно попрацювали ножем. Бачиш, які чіткі краї?

«Невже він і до Мартіна добрався?» — подумала Симона, проте вголос вимовила інше.

— Не розумію, навіщо комусь навмисно пробивати твої шини? Мабуть, це були підлітки.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — Мартін витяг з кишені телефон. — Я викличу тобі таксі. Добре? Боюся, залишок вечора мені доведеться провести на станції техобслуговування.

— Не треба таксі, я дійду пішки. Буду вдома за десять хвилин.

— Ти впевнена?

— Цілком.

— Тільки зателефонуй, коли будеш на місці, — Мартін притягнув до себе Симону та поцілував у губи.

— Домовились, — вона вислизнула з його обіймів і попрямувала освітленою частиною вулиці до свого будинку, який був розташований у двох кварталах від парку.

Усю дорогу Симона розмірковувала про те, чи міг це бути чоловік у чорному пальті. Але навіщо йому знадобилося різати шини? Хотів показати, що вона у його руках і нікуди не подінеться? Що він покарає її будь-якої миті? Невже переслідувач в курсі її стосунків з Мартіном? Симона здригнулася від думки, що за нею хтось стежив, а вона цього навіть не помітила.

Дівчина прискорила крок і, опинившись біля будинку, швидко забігла до під'їзду. Внизу, у парадному чергував Карл, який сидів за столом та зосереджено читав газету. На ньому був ідеально відпрасований формений піджак і білосніжна сорочка, застебнута на всі ґудзики. Симона не бажала ні з ким розмовляти, тому коротко привіталася з чоловіком та попрямувала до ліфта. Єдине, про що вона мріяла, це прийняти гарячий душ і лягти спати, оскільки сьогоднішній день виявився для неї занадто складним. Останні події вимотали її остаточно. Симона піднялася на четвертий поверх і дістала ключі з сумочки. Вона піднесла ключ до замка, коли помітила, що двері її квартири відчинено, а з щілини пробивається тонкий промінь світла.

«Що, чорт забирай, це означає? — Симона перелякано завмерла на місці. — Хтось влаштував пастку? Ну ні, голубчику, мене так просто не обдуриш».

Не відриваючи погляду від дверей, вона позадкувала до ліфта, який все ще стояв на її поверсі, і вже через декілька секунд знову була у холі.

— Негайно викликайте поліцію! — вигукнула Симона, підбігаючи до столу консьєржа. — До моєї оселі хтось вдерся.

Карл відклав газету і здивовано подивився на дівчину.

— Люба моя, будь ласка, заспокойтеся! Чому ви вирішили, що до вас хтось вдерся?

— Тому що мої двері не замкнені, — почала пояснювати Симона, яку буквально тіпало.

— Так ось в чому справа! — чоловік широко усміхнувся. — Це, напевно, пожежники залишили їх незачиненими. Я їм казав, щоб вони все замкнули, коли йтимуть. Але ви ж знаєте цих йолопів — завжди з ними купа проблем.

— Пожежники? У мене що, була пожежа?

— Та ні, яка там пожежа, — відмахнувся Карл. — Сьогодні по всьому будинку проводилася планова перевірка пожежної безпеки. Я попереджав вас минулого тижня. Он і оголошення висить.

— Боже мій, я зовсім забула, — Симона відчула, як починає червоніти, мов маленьке дівчисько. — Адже ви справді мене попереджали. Вибачте за цю дурість з мого боку.

— Не вибачайтеся, таке з кожним може трапитися. Хочете, я піднімуся разом з вами у квартиру?

— Ні, дякую, — напруга всередині неї поступово почала спадати. — Все добре, я впораюся сама.

Симона повернулася до своєї оселі, але в душ не пішла — сили покинули її остаточно. І все ж таки, вона перевірила всі закутки, щоб переконатися, що у квартирі ніхто не ховається.

«Я стаю справжнім параноїком», — подумала Симона, стягуючи з себе одяг.

Цієї миті на столі задзвонив телефон.

— Я вас слухаю, — вимовила вона у слухавку, розуміючи, що нічого доброго цей дзвінок не обіцяє.

— Симоно, у мене погані новини, — відповіла Лора тремтячим голосом. — Ян помер.