Нескінченне відлуння

Глава 6

Коли Симона з Мартіном під'їхали до лікарні, на вулиці звечоріло остаточно. А ще зіпсувалася погода: піднявся вітер, почав накрапувати дрібний дощ. Молоді люди ввійшли у лікарню через центральний вхід та попрямували до реєстратури, де вже стояло декілька людей. У холі було шумно та неймовірно задушливо — вочевидь, не працював кондиціонер. Крім того, довелося довго чекати своєї черги, яка просувалася дуже повільно, і Симона відчула, що починає втрачати терпіння.

— Скажіть, чи можу я відвідати Діану Полок? — нарешті звернулася вона до чергової за стійкою. — Її привезли до вас кілька годин тому.

— Ви родичка? — поцікавилася чергова.

— У неї немає родичів. Я — її довірена особа, — трохи роздратовано відповіла Симона; вона дуже хвилювалася за подругу, і всі ці формальності нервували її.

— Зрозуміло. Зачекайте, будь ласка, зараз до вас вийде лікар.

Симона відійшла від стійки та впала у найближче крісло. Безліч думок крутилося у неї в голові, не даючи їй жодної миті забути про подію з подругою.

«Не здивуюся, якщо цей мерзотник навмисно вибрав Діану, щоб зробити мені боляче».

— Як вважаєш, що йому треба? — повернула вона голову до Мартіна, який не відходив від неї ні на крок і зараз влаштувався у сусідньому кріслі. — Спочатку Ян, тепер Діана. Він колись дасть мені спокій?

Мартін задумливо постукав пальцями по бильцю крісла:

— А ти впевнена, що це не збіг?

— Хіба бувають такі збіги? Ні, це він! І він прагне побачити мої страждання. Хоча мені й важко уявити, що Алек здатний на подібне.

— Чому?

— Я надто добре його знала.

— Ти забуваєш — люди можуть мінятися. Тим паче, коли пройшло стільки часу. Знову ж таки, якщо він повернувся заради помсти, то діє дуже розумно. Залякує, а потім б'є по найболючіших точках.

— Поза всяким сумнівом, — Симона важко зітхнула. — І він не заспокоїться, поки не доведе справу до кінця. Як вважаєш?

— Вибач, боюся, тут ти маєш рацію, і я не можу сказати тобі слова втіхи.

Цієї миті до них підійшов немолодий лікар, який мав зосереджений вигляд і навіть сердитий вигляд, наче його відірвали від важливих справ. У руках він тримав теки з історіями хвороб пацієнтів.

— Добридень, це ви цікавилися Діаною Полок? — його сиві брови зійшлися на переніссі.

Симона і Мартін підскочили зі своїх місць.

— Так, ми. Ну як вона? — Симона вп'ялася очима в обличчя доктора, побоюючись пропустити хоча б слово.

— Зараз стан вашої подруги стабільний. Я вважаю, її життю нічого не загрожує, — відповів він без жодних вагань, що дозволило Симоні зітхнути з полегшенням.

— А можна її побачити?

— Вона дуже слабка — у неї черепно-мозкова травма. Але ви можете її відвідати. Тільки недовго — хвора має відпочивати. Вона перебуває в сто п'ятій палаті.

— Дякую, докторе. Ми не затримаємося, я обіцяю.

Молоді люди попрямували в кінець коридору і вже за хвилину Симона відчиняла двері сто п'ятої палати. Мартін з увічливості залишився зовні.

У палаті інтенсивної терапії стояло лише одне ліжко, зате було безліч медичного обладнання. Прилади блимали лампочками й тихо пискотіли, записуючи показники хворої. Голову Діани прикрашала споруда з бинтів у вигляді чалми, її обличчя нагадувало один величезний синець. Дивитися на це було нестерпно.

— Привіт, — Симона спробувала надати своєму голосу невимушеності, проте її горло, як на гріх, зсудомило. — Не спиш?

Діана розплющила очі та зобразила щось схоже на посмішку.

— Поспиш тут, коли у твоїй голові весь час вибухають феєрверки.

Симона теж усміхнулася; якщо її подруга могла жартувати, то хвилюватися за неї точно було не варто.

— Тобто, про самопочуття тебе краще не питати?

— Тільки якщо хочеш залишитися без премії.

— Ну хоч дізнатися, що сталося, я можу?

— Звідки мені знати, що сталося, — роздратовано пирхнула Діана. — Я спустилася на підземну стоянку, а коли йшла до своєї машини, на мене хтось ззаду наїхав. Ось і все.

— Ти хочеш сказати, що не бачила машину, яка тебе збила? — на обличчі Симони з'явилося розчарування — вона сподівалася дізнатися подробиці події.

— Ні, не бачила. А чому ти цікавишся? Нехай розбирається поліція. Чи ти думаєш, це зробили навмисно?

— Точно не знаю, але схоже, ми маємо справу з чоловіком, який місяць тому холоднокровно збив Яна. Пам'ятаєш, я казала тобі, що бачила Алека? Певно, у нього є чіткий план. І ти одна з його складових.

Діана підозріло зиркнула на Симону.

— Ти знову за своє. Ми ж це обговорили. Чому ти робиш такі висновки?

— Я й не кажу, що це Алек. Просто на мене сьогодні вранці теж напали, і я не вважаю це збігом.

— Хто напав?

— Я не знаю, я його не розгледіла.

— От покидьок! — Діана стиснула губи. — Ти ж у порядку?

— Не хвилюйся, все гаразд. Я лише трохи злякалася.

— Слухай, слід іти до поліції. Адже я гадки не мала, що все настільки погано. Думала, це якийсь псих не впорався з керуванням і випадково збив мене своєю колимагою.

Симона важко зітхнула.

— І що я їм скажу? Що на нас вчинив замах привид? Офіційно Алек загинув десять років тому, тож вони навряд чи розглядатимуть цю версію.

— Мабуть, ти маєш рацію.

На деякий час в палаті запанувала тиша. Першою заговорила Діана:

— Що збираєшся робити?

— Поки не знаю, — Симона справді не вирішила, що робитиме далі. — Але ж ми не здамося, чи не так? Тільки спершу ти повинна очуняти, — вона підійшла впритул до подруги та легенько стиснула її долоню. — Тому слухайся лікарів і не намагайся втекти з лікарні.

— Навіть у думках такого не було, — образилася Діана.

— От чому я тобі не вірю?

— А мені звідки знати?

— Може, тому що подібне вже траплялося?

— Так, ти мені набридла, — закотила під лоба очі Діана. — Забирайся з моєї палати. Інакше я за себе не відповідаю.

— Добре, добре, не галасуй! Я вже йду, — Симона відступила до дверей і взялася за ручку. — А ти швидше одужуй. Нам з тобою ще треба декого провчити.

Вона махнула на прощання рукою і вийшла за двері, де на неї чекав Мартін.

— Ну як вона? Ти щось дізналася? — відірвався він від стіни та зробив крок назустріч.

— На жаль, майже нічого, — дівчина підхопила Мартіна під руку і потягла до виходу, на свіже повітря. — Вона не бачила того, хто це скоїв. Судячи з усього, їй взагалі пощастило, що залишилася жива.

— Не переймайся, з твоєю подругою все буде добре. Згадай, що сказав доктор. Її життю нічого не загрожує.

— Але бачити її в такому стані — для мене справжнє випробування.

Вони вийшли з лікарні та сіли в машину. Симона почувалася виснаженою, їй хотілося, щоб сьогоднішній день нарешті скінчився. Несподівано Мартін протягнув руку до заднього сидіння і, діставши звідти квітковий горщик, вручив його дівчині.

— Ось, це тобі! — в горщику був брат-близнюк того самого страховиська, яке раніше стояло на її підвіконні та яке безжально зламали хулігани. — Я тут подумав, що було б непогано отримати тобі нового приятеля.

Від несподіванки Симона закліпала очима.

— Як це мило з твого боку, — вона обережно взяла в руки доволі важкий горщик і поставила собі на коліна. — Крапля в краплю схожа на мою квітку.

— Я і хотів, щоб вона нагадувала тобі твого улюбленця.

— Ти дуже уважний, — Симона схилилась до Мартіна і поцілувала його в щоку. — Я зараз розплачуся, чесне слово.

— Годі тобі. Я не зробив нічого особливого, — він у свою чергу обійняв її за плечі, бажаючи підбадьорити, та раптом у відділенні для рукавичок задзвонив мобільний.

Молоді люди обмінялися поглядами, і Мартін, відкривши бардачок, помацав всередині рукою. Там лежав телефон Симони, який вона загубила вранці на будівельному майданчику.

— Що він тут робить? — Симона витріщилась на свій телефон у той час, як неприємні думки знову полізли в голову.

— Гадки не маю, — Мартін тепер виглядав розгубленим і якимось ображеним, — я його туди не клав.

— А хто ж тоді?

— Може, дізнаєшся, якщо відповіси на дзвінок?

Симона неохоче піднесла слухавку до вуха.

— Алло...

Декілька секунд в телефоні панувала тиша. Нарешті почувся той самий шепіт, що і на будмайданчику зранку:

— Прийшов час дізнатися правду, Симоно. Адже ти цього хочеш, чи не так? — у слухавці пролунав сміх, який був схожий на шелест паперу. — Я ще зателефоную, а ти будь гарною дівчинкою та йди додому. Сама.

Симона відключила зв'язок і сховала мобільний у кишеню. Паніка накрила її крижаною хвилею, але вона не подала вигляду: перед нею постало нове завдання — спровадити Мартіна.

— Щось трапилося? — схвильовано подивився на неї чоловік. — Ти дуже бліда.

— Нічого не трапилося, звідки ти взяв?

— А хто це був?

— Я не зрозуміла. Поганий зв'язок, — відповіла Симона й одразу додала: — Слухай, я заночую сьогодні у себе, гаразд? Мені треба відпочити — я падаю від втоми.

— Як скажеш, — погодився Мартін, запускаючи двигун і рушаючи з місця.

Усю дорогу вони обидва мовчали, і тільки коли машина зупинилася біля будинку Симони, Мартін знову заговорив:

— Ти впевнена, що не хочеш поїхати до мене? Тим паче, після того, що сталося.

— Ти маєш на увазі подію з Діаною?

— Я маю на увазі цілу низку подій: і наїзд на Діану, і напад на тебе, і клятий телефон, який підкинули в автівку. Сподіваюся, ти не вважаєш, що я якось до цього причетний?

Симона на мить забарилася з відповіддю, і цього було достатньо, щоб щоки Мартіна спалахнули рум'янцем.

— Чи думаєш? Скажи відверто.

Симона продовжувала вперто мовчати; їй спало на думку, що, коли між ними виникне сварка, це змусить її приятеля поїхати без зайвих питань. Голос у телефоні дав чітко зрозуміти: вона має бути вдома сама. Інакше... Що інакше, їй думати не хотілося. Головне — за будь-яку ціну позбутися Мартіна, а як діяти далі, вона вирішить потім.

— Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось.

— Я не знаю, що сказати, — здвигнула плечима Симона. Вона ненавиділа себе за те, що робить, але іншого виходу не бачила. — У мене в голові справжня каша. Я вже не можу збагнути, де правда, де брехня. В якийсь момент я перестала їх розрізняти. Тому мені й хочеться побути наодинці — я маю розібратися з усім цим самостійно.

— Ну що ж, ти пояснила все достатньо чітко. Тому не заважатиму, — обличчя Мартіна скам'яніло. — Ти знаєш, де мене знайти, якщо я раптом знадоблюся.

— Не гнівайся, але так буде краще для нас обох. Я піду, і ще раз дякую за квітку.

Симона відчинила дверцята і, притискаючи до себе горщик з рослиною, вийшла з машини. Їй хотілося кинутися назад, обійняти Мартіна та сказати, що вона пожартувала і ближче за нього у неї нікого немає у світі. Але вона не могла собі цього дозволити — зараз на кону стояло занадто багато. Симона забігла в під'їзд і попрямувала до ліфта — місце консьєржа, як і раніше, було порожнє, що ще більше її засмутило.

Ну чому її життя схоже на руїни? У решти людей все зовсім інакше: вони зустрічаються, одружуються, народжують дітей, справляють дні народження, разом радіють успіхам і разом долають труднощі. Над нею ж ніби нависло якесь прокляття. Як тільки вона отримувала шанс бути щасливою, вмить світ навколо руйнувався й летів у бездонну прірву. Так було з батьком, коли дитинство здавалося казкою, а після його загибелі одразу зблякло; так сталося з Алеком, чиє зникнення позбавило її можливості насолоджуватися найкращими роками та змусило постійно почуватися винною; і зараз усе наближалося до того, що вона ось-ось втратить чоловіка, якого, здається, починала любити, і чиє життя з її вини тепер перебувало у великій небезпеці.

Симона піднялася ліфтом на свій поверх і прослизнула у квартиру. Насамперед вона поставила квітку на столик у передпокої, скинула пальто і, ретельно зачинивши двері, підперла їх тумбою, як зробила вранці. Їй стало значно спокійніше. Проте не минуло і двох хвилин, як Симона відсунула тумбу назад та зняла ланцюжок з дверей, адже ховатися за великим рахунком у такій ситуації безглуздо. Не можна вічно тікати — рано чи пізно їй доведеться зустрітися зі своїм переслідувачем. Так чому не сьогодні? Може, тоді вона позбудеться нічних страхіть, а він нарешті дасть Мартіну і Діані спокій?

Квартира потопала у темряві, за вікном продовжував накрапати дрібний дощ. Симона ввімкнула світло на кухні, збираючись пізніше зварити собі каву, а потім пройшла до кімнати, де клацнула вимикачем настільної лампи. Тут, як і в передпокої, панував безлад, але вона навіть не глянула на розкидані речі. Єдине, що привернуло її увагу, фотознімок на підлозі. Здавалося, за час відсутності світлина потьмяніла, на відміну від скляних скалок, що виблискували наче кришталеві. Така невідповідність ще більше навіювала на Симону смуток. Та раптом позаду себе вона почула шурхіт, який змусив її різко обернутися. Наступної миті земля захиталася під її ногами — на порозі кімнати стояв Алек власною персоною. Він був одягнений у чорне пальто з піднятим коміром, довге світле волосся облямовувало худорляве обличчя.

Сказати, що його поява викликала здивування, напевно, було б перебільшенням — Симона це передбачала. Вірніше, відчувала, як відчувають наближення грози птахи, злинаючи стрімко в небо. Однак вона гадки не мала, як їй поводитися в цій ситуації. Симона мовчки дивилася на зненацька ожилого приятеля і думки з шаленою швидкістю проносилися в її голові. Як він зумів вижити? І як йому вдалося потрапити до її оселі? І взагалі, що він збирається робити? Хоча з намірами все було більш-менш зрозуміло: той, хто стояв перед нею, без жодних вагань розправився з Яном і Діаною, так чому вона мала стати винятком?

Чоловік зробив крок їй назустріч, і тут Симона зрозуміла, що перед нею не Алек; попри зовнішню схожість, було помітно, що він занадто молодий, та й риси обличчя його дещо відрізнялися.

— Бачу, моя поява для декого стала сюрпризом. Сподіваюся, не завадив? — вимовив він і хижо посміхнувся.

— Нікі?! — Симона була настільки вражена власним відкриттям, що розгубилася остаточно. — Цього не може бути!

— Ну чому не може? Може! — відповів чоловік, явно насолоджуючись тим враженням, яке справила його поява. — А ти вважала, я — той темноволосий тупий коротун, якого ти тоді допитувала?

— Тобто ти прорахував усе з самого початку?

— Геніально придумано, чи не так? Це був мій приятель Патрік. До речі, саме він розгромив твою квартиру.

— В той час як ти намагався зіштовхнути нас з дороги у прірву.

— Вгадала.

— І що тобі треба? Навіщо ти прийшов?

Нікі підхопив стілець біля стіни та поставив його перед дівчиною.

— Сідай, і я відповім на всі твої питання.

— Не вказуй, що мені робити, — Симона гнівно стиснула кулаки — вона більше не відчувала ні страху, ні розгубленості. — Вистачить того, що ти вже накоїв. Мене не цікавиш ні ти, ні твій приятель. Зараз же забирайся з моєї квартири!

Не встигла вона закінчити фразу, як Нікі розмахнувся й ударив її по обличчю тильною стороною долоні. Симона скрикнула і впала на підлогу.

— Не розмовляй зі мною в такому тоні. Просто візьми стілець і сідай. Ну, я чекаю.

Втім дівчина не квапилася зводитися на ноги. Вона почала однією рукою обмацувати розбиту губу, тоді як іншою непомітно підхопила шматок скла від розбитої рамки та стиснула його в долоні. Навіщо, вона й сама не знала. Напевно, внутрішній голос їй підказував, що він може стати в пригоді. Тим паче, що Нікі дістав з кишені мотузку і почав неспішно її розмотувати.

— Мені ще довго чекати? Я втрачаю терпець.

Симона неохоче підвелася з підлоги та сіла на стілець. Чоловік одразу завів її руки за спину і міцно зв'язав їх мотузкою. На щастя, скло він не помітив.

— Сподіваюся, заклеювати рота тобі не доведеться? Ти ж не збираєшся звати на допомогу?

Симона нічого не відповіла і лише з ненавистю подивилася на співрозмовника. Нікі у свою чергу теж взяв стілець та сів навпроти неї. Він більше не посміхався, але його обличчя виглядало задоволеним. Все йшло за планом і це його явно тішило.

— А ти й справді думала, що Алек повернувся? Невже ми з братом настільки схожі?

— Нічого ви не схожі, — пробурмотіла у відповідь Симона. — Алек, на відміну від тебе, не скоював злочинів.

— Це не злочини, це кара. А я — лише кат, що виконує вирок.

— Господи, про що ти говориш? Яка кара? Який вирок? Алек ні за що у світі не заподіяв би нам з Яном шкоду.

— Тут ти маєш рацію — він би не заподіяв. Він просто мовчки терпів вашу зраду! — несподівано зарепетував Нікі та, скочивши на ноги, почав нервово ходити по кімнаті.

Симону вразив цей спалах гніву: напевно, Нікі знав щось таке, чого не знала вона. Нарешті він заспокоївся і знову влаштувався на стільці. Тепер його обличчя виглядало блідим, мов у мерця.

— Але не поспішатимем, все по черзі, — він розстебнув пальто, запустив руку у внутрішню кишеню та дістав звідти коричневий зошит. — Ти знаєш, що це таке?

Симона заперечливо похитала головою.

— Це щоденник Алека, який нам повернули разом з його наплічником. Уявляєш? Брата не знайшли, а його наплічник — запросто. Все як у поганому кіно. Просто луснеш від сміху, — Нікі замовк, вивчаючи обличчя Симони, а потім продовжив: — Так от, коли мені виповнилося дванадцять, я натрапив на щоденник на горищі, де його сховали батьки. В ньому є і про тебе, і про Яна. Хочеш почитаю?

Симона промовчала, їй чомусь стало ніяково. Що такого міг написати Алек, що його брат вирішив піти на холоднокровне вбивство? Причому людей, яких він майже не знав, а лише бачив кілька разів ще в дитинстві. Так, вона розмовляла з Алеком перед сходженням на гору, але нічого особливого він не сказав, хоча і мав засмучений вигляд. Можливо, їм варто було поїхати, а не підійматися без нього, проте вона й гадки не мала, що за свою помилку їм з Яном через десять років доведеться заплатити власними життями.

Нікі розкрив зошит і почав читати:

— «Сьогодні я сказав своїм друзям, що пошкодив ногу. Не знаю, навіщо. Мабуть, остогидли ці ігри в альпіністів. Хочу, щоб Симона залишилася зі мною в таборі. Вона весь ранок перешіптувалася з Яном. Сподіваюся, вони не кинуть мене тут самого». А ось ще, написано трохи раніше: «Вчора я крадькома милувався Симоною. Яка ж вона гарна, коли усміхається! Ще трохи і я їй відкриюся. Хочу, щоб вона знала, як я її кохаю. Щоправда, біля неї постійно вештається Ян. Причепився до неї як реп'ях і шепоче щось на вушко. Ну нічого, коли вона дізнається про мої почуття, її ставлення до мене зміниться». І останній запис: «Вони все ж таки пішли та залишили мене в таборі! А раніше я бачив, як вони цілувалися. Моє серце розбите і втоптане у багно. Мій друг виявився негідником, а кохана дівчина — брехухою. Я вирішив, я піду слідом за ними! Я маю виказати їм все в обличчя. І нехай це змусить мене зізнатися, що я збрехав щодо хворої ноги, але тепер це не має значення. Головне, щоб вони зрозуміли, як боляче мені зробили...»

Нікі закрив зошит і сунув його назад у кишеню. Симона ж застигла на місці, намагаючись перетравити почуте. Виявляється, Алек був у неї закоханий. Але чому він ніколи їй не казав про свої почуття? Та й вона нічого такого не помічала. А якщо помічала, то не надавала значення, оскільки вважала хлопців просто друзями. Так, вони багато часу проводили разом і знали один про одного те, чого не знали навіть їхні батьки. Наприклад, що Ян зробив татуювання на плечі у вигляді птаха чи що хлопці іноді дозволяли собі викурити сигарету з травичкою. Але любов... Це зовсім інше. Хлопці, звичайно, жартували щодо інших дівчат, обговорюючи їхні принади або поведінку, але Симона уявити не могла, що хтось з них дивиться на неї закоханими очима.

— Ну, що скажеш? — витріщився на неї Нікі. — Погодься, доволі неприємно, коли твої таємниці вилазять назовні? Особливо такі інтимні.

— І що ти хочеш, щоб я відповіла? — Симона почувала себе так, наче хтось ударив її в сонячне сплетіння і їй нема чим дихати. — Так, ми винні, що залишили Алека на самоті, але ми ніколи з Яном не цілувалися, присягаюся. Я не розумію, навіщо Алек це вигадав.

Нікі знову підвівся зі стільця та став проходжуватися по кімнаті взад-вперед.

— Невже ти думаєш, що я тобі повірю? Ти просто брешеш, щоб виплутатися з неприємної ситуації. Ти саме така, якою тебе вважав мій брат — безсовісна брехуха, що готова на все, аби уникнути покарання.

— Я не намагаюся уникнути покарання, повір, я вже давно покарала себе сама. Не минало жодного дня, щоб я не згадувала про Алека і не шкодувала, що ми тоді його кинули.

Поки вона говорила, Нікі мов коршак у своєму чорному пальті кружляв по кімнаті. Волосся його розтріпалося, а обличчя стало червоним: вочевидь, емоції знову починали брати над ним гору. Коли Симона замовкла, він різко зупинився і, нахилившись до неї, підняв вказівний палець.

— Навіть ім'я його не смій вимовляти, чуєш? — зашипів він їй просто у вухо. — Ти поплатишся за все, що накоїла, як поплатився Ян. До речі, в тій лікарні, куди його привезли, абсолютно жахлива система охорони. Ніхто і не подумав мене зупинити, коли я попрямував до нього в палату, щоб ввести у крапельницю рицин, який роздобув Патрік, — Нікі відступив на крок і зухвало посміхнувся. — А ти знала, що цей побічний продукт виробництва рицинової олії дуже отруйний і швидко розкладається? Просто ідеальний засіб позбавитися людини, не викликаючи підозр.

— Ти що, навідувався до Яна в лікарню? — Симона облизала пересохлі губи. — Але я думала, що він помер через те, що не вийшов з коми. Принаймні мені так сказала його дружина.

— А я й хотів, щоб усі так думали. До речі, він до останнього вважав мене Алеком. Було так приємно спостерігати жах в його згасаючому погляді.

— Ти божевільний, — вимовила Симона після невеликої паузи. — Твоє місце в психлікарні. Але якщо ти сподіваєшся мене налякати, то знай — я тебе не боюся.

— Хіба? — на обличчі юнака з'явилася неприємна посмішка. — Цікаво, що ти заспіваєш, коли побачиш, як твій коханець харкає кров'ю. Як його звуть? Здається, Мартін? Щоб ти знала, я підкинув йому в машину не лише твій мобільний, але і його власний телефон, який Патрік поцупив у нього з кишені в кав'ярні. Тому я будь-якої хвилини можу зателефонувати йому та викликати сюди.

— Не смій його чіпати, — Симона ще раз переконалася, що чоловік, який стоїть перед нею, анітрохи не жартує і дійсно готовий до вбивства. — Він не має до цього жодного відношення. Якщо я винна, мене і карай.

— Так я й збираюся тебе покарати. Ти цього не зрозуміла? Я просто-таки бачу, як твій приятель спускає дух у тебе на очах, а ти ніяк не можеш цьому завадити, — Нікі збігав до передпокою за мобільним, який Симона залишила на тумбочці, і, повернувшись до кімнати, почав щось набирати. — Особисто мене такий розвиток подій цілком влаштовує. Треба тільки відправити смс і дочекатися, коли цей ідіот примчить тебе рятувати. Ось так! А тепер мобільний вимкнемо, щоб не зіпсувати веселощів.

Дивлячись на його дії, Симона засмутилася ще більше. Її охопив відчай.

— Зупинися, благаю! Невже у тебе немає ні краплі совісті? — спробувала вона черговий раз достукатися до юнака, хоча в глибині душі й розуміла, що це не має сенсу — однаково він не змінить своїх планів. — Те, що ти збираєшся зробити, це справжнє дикунство.

— А відібрати у маленького хлопчиська рідного брата — не дикунство? — Нікі з презирством подивився на дівчину. — Не тобі читати мені нотації. Краще стули пельку і дай трохи подумати... Так, мені може знадобитися ніж.

Він вийшов з кімнати, через декілька секунд почувся гучний гуркіт кухонних шухляд. Симона усвідомлювала, що у неї не так багато часу, і, якщо вона хоче врятувати своє життя і життя Мартіна, то мусить обов'язково розрізати мотузку. Проте впоратися з цим завданням виявилося непросто. Шматок скла, який вдалося підняти з підлоги, врізався їй у пальці та завдавав нестерпного болю, до того ж, мотузка була затягнута занадто туго. Тому на ту мить, коли Нікі повернувся до кімнати, тримаючи в руці великий ніж, вона не просунулася ні на йоту.

— Послухай, навіщо ти це робиш? — їй потрібно було якимось чином відвернути увагу Нікі, щоб продовжити пиляти мотузку. — Невже ти дійсно отримуєш задоволення, коли завдаєш іншим людям болю?

— Та що ти знаєш про біль? — Нікі поклав ніж на стіл і знову став бігати з кутка в куток. Симона досягла своєї мети: вона зачепила його за живе, і тепер він не замовкне, поки не виговориться. — Ти хоч уявляєш, як мені жилося? У цьому нескінченному нестерпному жахітті.

— Ти будеш здивований, але я дуже добре це уявляю. Подібний стан переслідує мене багато років.

— Не порівнюй. Тоді тобі не було сім років, як мені.

Симона хотіла сказати, що теж втратила батька, бувши дитиною, але промовчала.

— Я абсолютно не розумів, що відбувається, — продовжував свою сповідь Нікі. — Батьки мені нічого не казали, хоча й поводилися дивним чином. І я вирішив, що брат пішов через мене, і, якщо я докладу зусилля, то рано чи пізно він повернеться. Що я тільки не робив, намагаючись наблизити цю чарівну мить: я став найкращим учнем у своєму класі; я записався на футбол і підводне плавання; я щодня надраював кімнату брата, щоб, коли він зайде до неї, вона виблискувала чистотою та порядком. Але він не повертався, і я починав впадати у відчай.

— І все ж таки, ти продовжував вірити?

— Так, я працював ще старанніше, доводячи себе практично до виснаження. Однак минали місяці, а ситуація жодним чином не змінювалася. І тільки батьки з кожним днем згасали все більше, від чого перетворювалися на похмурих примар. І ось саме тоді я зрозумів, що Алек не повернеться. Мій світ остаточно рухнув. Прийшов кінець усім ілюзіям, усім моїм надіям.

Останні слова Нікі вимовив настільки тихо, що Симона ледве їх розчула. Їй вдалося значно просунутися в поєдинку з мотузкою, і вона молилася лише про те, щоб встигнути довести справу до кінця. Нікі прикрив очі, вочевидь, намагаючись впоратися з сильним хвилюванням. Симоні це дало ще трохи часу. Нарешті він заспокоївся, кинув швидкий погляд в її бік, після чого знову заговорив:

— А потім на горищі я знайшов щоденник Алека і це повністю мене змінило. Тепер я прагнув лише одного — помститися за смерть брата. П'ять років я намагався зрозуміти, наскільки далеко можу зайти у своїй ненависті. А коли з життя один за одним пішли батьки, моє бажання помститися зміцнилося остаточно.

— Тоді ти й почав стежити за Яном? — Симона продовжувала підкладати дрова в жар: вона майже впоралася з мотузкою, їй залишалося зовсім небагато, щоб її перерізати.

— Я розшукав його без особливих зусиль і відразу почав утілювати свій план. У першу нашу зустріч він тікав від мене з такою швидкістю, наче його переслідував сам диявол. Ну а коли він ударився до горілки, тримати його в страху виявилося ще простіше.

— Його можна зрозуміти, адже ми вважали, що Алек загинув.

— Саме на це я і розраховував, — юнак повернувся до Симони, і вона внутрішньо здригнулася, побачивши вираз його обличчя. Не залишалося жодних сумнівів — Нікі був божевільний, і вмовляння тут не допоможуть. — Я хотів, щоб вас обох переслідували кошмари, щоб ви повною мірою усвідомили всю підлість свого вчинку.

— Але ж тебе не задовольнило лише залякування.

— Так, мені здалося цього недостатньо, тому я пішов далі. Я обрав слушний момент і здійснив своє правосуддя. Причому Ян був настільки п'яний, що навіть не намагався ухилитися від автівки. І знаєш... — Нікі зробив паузу та якось дивно подивився на Симону, — я нічого не відчув, коли збив його і залишив там помирати.

Він перетнув кімнату й втупився у вікно. Водночас Симона зрозуміла, що мотузка на її руках ослабла. Тепер можна було позбутися неї, щоб втекти від свого переслідувача. І хоча відстань до дверей здавалася чималенькою, чекати більш вдалого моменту було не варто. До того ж тумба більше не перекривала шлях до свободи, а ланцюжок не заважав відчинити двері.

Симона підхопилася зі стільця та побігла до виходу. Від несподіванки Нікі розгубився, тому не відразу зреагував. Тільки за кілька секунд він кинувся слідом за нею, але примудрився заплутатися у власному пальті та, перечепившись через купу мотлоху, гучно гепнувся на підлогу. Втім дівчину це не врятувало. Коли він падав, то встиг зачепити її рукою, від чого вона втратила рівновагу і розтягнулася поруч з ним. З боку це, напевно, виглядало комічно: дві дорослі людини борсаються на підлозі, наче в порожньому басейні.

— Куди це ти зібралася? — заскрипів він зривистим голосом, одночасно хапаючи Симону за ногу.

— Та відчепися ж ти, — вона щосили лигнула його по носу другою ногою.

Нікі скрикнув і схопився за ніс, з якого заюшила кров. Це надало Симоні час звестися на ноги та кинутися геть з кімнати. Вона важко дихала, на лобі виступили крапельки поту. Їй не вірилося, що все відбувається насправді. Ситуація більше нагадувала нічний кошмар, який ніяк не скінчиться. Нікі у свою чергу теж піднявся з підлоги й, тримаючись за ніс, пошкандибав до столу за ножем. Його обличчя виглядало жахливо, а божевільний погляд безперервно блукав кімнатою. І тут Симона усвідомила, що їй не вдасться здійснити свій план — Нікі наздожене її раніше, ніж вона встигне вибратися з квартири. Тому вона звернула коридором ліворуч, дісталася до кухні й пірнула в маленьку нішу, де стояла пральна машинка та зберігалися всілякі господарські речі.

Це крихітне приміщення затуляли дерев'яні дверцята, вірніше, заслінка з прорізами. Знайти його було майже неможливо, якщо не знати про нього заздалегідь. Симона звела дух і стала чекати, тоді як піт цівками стікав по її спині. Вона побоювалася, що її притулок ненадійний, але нічого іншого їй не залишалося.

— Агов, ти де? — почула вона з коридору голос Нікі. — Можеш не ховатися — я все одно знайду тебе. А за те, що ти розбила мені носа, я придумав тобі особливе покарання. Не хочеш дізнатися яке?

Нікі увійшов до кухні та огледівся довкола. Симона, затамувавши подих, спостерігала за ним крізь отвори в заслінці. Юнак більше не тримався за скривавлений ніс. Натомість у його руці блищав ніж, який він виставив уперед, наче збирався ним щось проткнути. Або когось. Симона здогадувалася, кого саме. Вона не сумнівалася, що коли Нікі надумає пустити його в хід, він не вагатиметься жодної секунди. Комп'ютер ніколи не відхиляється від заданої програми. Божевілля ніколи не зупиняється на півдорозі.

— Ну гаразд. Я готовий пограти в цю гру, якщо ти наполягаєш, — Нікі обвів кухню прискіпливим поглядом. — Головне, потім не пошкодувати. Адже ти не забула, що твій приятель мчить сюди повним ходом? І я вже приготував для нього дещо цікаве.

Це була явна провокація, але Симона не піддалася на неї та продовжувала зберігати мовчання. Нікі постояв ще деякий час, після чого попрямував у вбиральню, яка була розташована з протилежного боку квартири. Тільки тоді дівчина вислизнула зі своєї схованки й навшпиньках рушила до вхідних дверей. Вона виразно чула прокляття з вбиральні, тому подумки похвалила себе за ідею сховатися зовсім в іншому місці.

Їй залишалося подолати лише декілька кроків, коли дерев'яна мостина під її ногою гучно скрипнула. Симона здригнулася й з жахом застигла на місці. З боку вбиральні почулися швидкі кроки, що означало одне — її розкрили й слід діяти якомога швидше. Підбігши до дверей, Симона вчепилася неслухняними пальцями в замок, який, наче навмисно, наглухо застряг, але було пізно — перед її очима вже постав Нікі. Його обличчя випромінювало ненависть.

— Ну що, гру закінчено? Більше ти від мене не втечеш, — він загрозливо змахнув ножем і мов розлючений бик ринувся вперед.

Симона притулилася спиною до дверей — подітися їй було нема куди, як і нема куди бігти. Ненароком вона помітила горщик з квіткою, який стояв на столику в передпокої. Це наштовхнуло її на шалену думку. Симона схопила квітку за товсте стебло і, розмахнувшись, вдарила Нікі по руці. Важкий горщик влучив точно по зап'ястку — ніж вистрибнув з його руки й відлетів далеко убік. Нікі скрикнув, але й не подумав зупинятися: він з ще більшою люттю накинувся на дівчину, повалив її на підлогу та почав душити.

— Я уб'ю тебе, уб'ю, — прохрипів він не своїм голосом. — Ти заплатиш за всі мої страждання!

Симона відчула, як починає непритомніти, перед її очима поплили кольорові кола. Вона впізнала цю мертву хватку. Одночасно прийшло розуміння, що пальці все ще стискають квітку і що, можливо, це її останній шанс на порятунок.

На роздуми часу більше не залишалося. Симона міцно обхопила стебло долонею й, зціпивши зуби, обрушила горщик Нікі просто на голову. Почувся глухий удар. Горщик розколовся, земля розсипалася по підлозі, а Нікі мов підкошений повалився набік.

Наступної миті вхідні двері розчинилися, на порозі виник переляканий Мартін.

— Якого біса тут відбувається? — опустивши погляд, він побачив на підлозі Симону, яка судорожно відкашлювалася й хапала ротом повітря, а поряд з нею — чоловіка з розбитим носом. — І що це означає?

— Він напав на мене, тому довелося його трохи вгамувати, — ледве вимовила Симона, тримаючись за шию. — Сподіваюся, я його не вбила. Перевір, будь ласка, чи він живий.

— А хто це? Алек?

— Ні, це Нікі — його молодший брат. Це він убив Яна та вчинив замах на Діану, а також переслідував мене, прикидаючись Алеком.

Мартін схилився над Нікі, у якого на скроні утворився величезний синець, і намацав пульс.

— Нічого страшного, просто знепритомнів, — він допоміг Симоні звестися на ноги. — А от з тобою таки все гаразд? Він що, душив тебе?

— Так, але я в нормі. Візьми у нього з кишені пальта скотч і обмотай йому про всяк випадок руки — не хочу більше ніяких сюрпризів.

— Добре!

Мартін знайшов у кишені скотч і щільно зв'язав Нікі руки. Той ворухнувся та голосно застогнав.

— Дивись, він прийшов до тями. Треба викликати поліцію, — тільки зараз Симона повною мірою усвідомила, що ледь не розпрощалася з життям.

Кров відхлинула від її обличчя, з очей полилися сльози. Вона вчепилася в руку Мартіна, який притягнув її до себе і міцно обійняв.

— Не хвилюйся, він більше нічого тобі не заподіє. Все скінчилося. Ти в цілковитій безпеці.

— Це було просто жахливо. Він хотів і тебе вбити, тому відправив есемеску, щоб ти приїхав.

— Я думав — її ти написала.

— Я нічого не писала. Це все Нікі — він справжній псих. Он, навіть ножа приготував.

— Тоді зрозуміло. А двері хто відчинив, теж він?

— Напевно, що я, коли намагалася вибратися з квартири. А ще твоїй квітці не пощастило, — Симона зітхнула, вказуючи підборіддям на черепки. — Хоча з неї вийшла відмінна дубина.

— Гаразд, куплю тобі ще з десяток, щоб ти могла відбиватися від небажаних гостей.

Симона усміхнулася, напруга всередині неї поступово почала спадати. Коли Нікі знову застогнав, Мартін дістав мобільний, щоб викликати поліцію.

— Вони зараз приїдуть. До речі, я знайшов свій телефон у машині під сидінням.

— Я знаю, Нікі зізнався, що наказав своєму спільнику поцупити його у тебе з кишені. А коли ми пішли до лікарні, підкинув обидва телефони в машину.

— Який покидьок!

— Але мені його все одно шкода, — Симона з сумом подивилася на свого переслідувача. — Навіть попри те, що він встиг накоїти. Дурний хлопчисько, що заплутався у власних почуттях. Він сподівався знайти довгоочікуваний спокій після того, як розбереться з кривдниками брата. А спокій приходить лише до тих, хто здатний відпустити своє минуле. Світ не досконалий та іноді з нами трапляються страшні речі: ми втрачаємо близьких людей, тому почуваємося самотніми. Але треба йти далі, хоча це боляче. Тільки живі здатні надати сенс нашому існуванню. А мертві, мертві хай залишаються в наших серцях.

— Твоя правда, йди до мене.

Симона поклала голову на плече Мартіна й заплющила очі. Тепер вона зрозуміла багато речей: і жорстокість Нікі, викликану болем втрати упереміж з божевіллям; і її власну образу на Алека, який десять років змушував її почувати себе винною; і навіть мотиви батька, що покинув її зовсім маленькою. Вона знала — він любив її не менше за гори. Просто так сталося, нічого не вдієш.