Нескінченне відлуння

Глава 4

Яна поховали через два дні на Галафському кладовищі; віддати останню шану прийшло небагато людей, лише родичі та близькі знайомі, у тому числі Симона. Для неї це старе кладовище мало особливе значення — тут був похований її батько, який загинув у горах, коли їй не виповнилося й семи років. Його могила була розташована з іншого боку алеї, де тепер панувало запустіння. Проте чарівність цього місця нікуди не поділася. Кладовище випромінювало якусь надзвичайну енергію. Аура старовини наповнювала весь навколишній простір — на деяких склепах стояли дати позаминулого століття. Вузькі доріжки, розлогі клени, низькі огорожі та кам'яні надгробки — все гармоніювало дивним чином, ніби хтось навмисно зібрав окремі частини разом. Симона іноді приїжджала сюди, щоб поблукати серед могил, а ще, щоб поговорити з батьком, хоча вона його майже не пам'ятала.

Сьогодні панувала сира та холодна погода, на вулиці дув потужний вітер і накрапував дощ. Але Симона не могла не прийти — адже колись вважала Яна своїм найкращим другом. Вона мужньо трималася всю церемонію прощання, притупцьовуючи на місці, щоб розігнати кров по закляклих кінцівках, і все одно промерзла мало не до самих кісток.

Коли панахида скінчилася та всі присутні почали розходитися, до Симони підійшла Лора. Її обличчя нагадувало воскову маску, а під очима пролягли темні тіні. Здавалося, вона от-от знепритомніє, і їй вдається триматися на ногах тільки завдяки диву. Вона дістала з кишені м'ятий конверт і простягла його Симоні.

— Ось, візьміть.

— Що це? — здивовано втупилася поглядом у конверт Симона.

— Я знайшла його у столі Яна. Там інформація про сім'ю Вагрейн. Можливо, вона вам стане в пригоді, хоча, як бачите, моєму чоловікові нічого не допомогло.

— Мені дуже шкода, Лоро. Це так несправедливо! Я сподіваюся, винний буде покараний.

— Навряд чи, поліція в глухому куті — вони не знають, де його шукати. Втім, яка тепер різниця? Ян помер і ніщо не зможе його повернути до життя. Все скінчено.

Симона не знайшла, що відповісти. Будь-які слова застрягали у неї в горлі. Нова втрата, новий біль, нова рана в серці, яка ніколи не загоїться. Якщо бог і існує, то він вкрай безжальний: забирати близьких людей — одна з його найулюбленіших розваг.

Повернувшись додому, Симона скинула з себе мокрий одяг, прийняла гарячий душ і заварила велику чашку міцної кави. Їй було погано, дуже погано. З Яном вони давно не бачилися, хоча час від часу телефонували один одному. І все ж таки залишалося загадкою, чому Ян не сказав, що бачив Алека. Напевно, вважав за краще діяти самостійно, хотів розібратися у всьому без сторонньої допомоги. У підсумку, його більше нема, а вона остаточно заплуталася, не знаючи, чого чекати в найближчому майбутньому.

Конверт, отриманий від Лори, все ще лежав у сумочці, і Симона сходила за ним до передпокою. Всередині був звіт детективної агенції, яка за дорученням Яна займалася пошуками сім'ї Вагрейн. Їм вдалося знайти Нікі Вагрейна, молодшого брата Алека. До загальної інформації вони додали його домашню адресу.

А ось це була удача! Симона безуспішно намагалася вийти на батьків Алека, а тут адреса його брата сама припливла до неї. Але як вона могла забути про маленького Нікі? В ті роки Симона з друзями часто відвідувала будинок їхніх батьків, і хлопчисько постійно плутався у всіх під ногами. Він вважав Алека кимось на кшталт божества, тому, коли сталася трагедія в горах, семирічний Нікі зазнав справжнього потрясіння. Він втратив сенс свого існування. Батьки навіть віддали його до спеціалізованого закладу, примушивши пройти курс психологічної реабілітації. З того часу Симона жодного разу його не бачила, хоча розуміла, що він цілком міг прикидатися братом, оскільки обидва мали розкішні світлі чуприни.

Перш ніж вирушити за вказаною у звіті адресою, Симона вирішила оновити в пам'яті образ хлопця. Для цього необхідно було знайти його фотографію в одній з численних картонних коробок, які стопкою стояли у шафі. Щоправда, в який саме коробці, Симона не пам'ятала, тому довелося їх усі витягти насеред передпокою та по черзі розкрити за допомогою канцелярського ножа. Тільки у четвертій за рахунком знайшовся великий прозорий пакет з фотографіями. Зверху лежав знімок Алека, і у Симони болісно стислося серце. Вона пам'ятала, коли було зроблено світлину — лише за тиждень до загибелі її приятеля. Того дня він встановив свій особистий рекорд за кількістю спусків на сноуборді й обличчя його сяяло щастям. Крім того, у пакеті знайшлися фотографії Яна і самої Симони, де вони всі разом або поодинці позували на тлі гір. Це був чудовий час, наповнений радістю, юнацькою безпечністю, коли живеш сьогоденням і не замислюєшся про майбутнє. Коли вважаєш, що все попереду, і з тобою ніколи нічого не станеться.

Симона відклала фотографії вбік і зосередилася на головній меті — пошуку зображення Нікі. Нарешті їй вдалося знайти світлину, де брати стояли обійнявшись біля свого будинку. На звороті було написано: «Алек і Нікі, 17 і 7 років».

«Нікі, Нікі! Поганий хлопчисько! Може, хоч ти мені скажеш, що відбувається?»

Попри сильну втому, Симона вирішила не відкладати свій візит набезрік — все одно їй не вдалося б перемкнути думки на щось інше. Вона підвелася з підлоги, зірвала з вішака куртку і, сунувши в кишеню фотографію Нікі, вибігла з квартири. Коробки залишилися стояти посеред передпокою. На найближчому перехресті вона зловила таксі, яке швидко привезло її за необхідною адресою.

На той час погода покращала. Дощ припинився, а сірі свинцеві хмари посвітлішали й стали прозорими. Але навіть сонячне світло не перетворило спальний район, куди потрапила Симона, на щось більш-менш стерпне. Нескінченні бетонні коробки брудного сірого кольору, які щільно прилягали один до одного, наганяли на неї тугу. Дівчина перетнула дорогу та опинилася безпосередньо біля багатоповерхівки з єдиним під'їздом, що полегшувало пошуки. Вона натиснула кнопку домофона і почала чекати. За хвилину з динаміка почувся молодий нахабний голос:

— Хто там?

— Даруйте, ви мені не допоможете? — швидко заговорила Симона. — Я розшукую Нікі Вагрейна, і мені дали цю адресу.

— А що вам треба від нього? — тепер у голосі відчувалася розгубленість. Юнак на тому кінці був вочевидь не готовий до розмови.

— Нікі, це ти?! Мене звуть Симона Кім. Я колись товаришувала з твоїм братом Алеком.

— І що ви хочете від мене?

— Поговорити з тобою.

— Про що це?

— Про Алека, якщо ти не проти.

Відповіді деякий час не було. Симона навіть подумала, що перервався зв'язок.

— Добре, — нарешті знову пролунало з динаміка, — я зараз вийду. Тільки у мене небагато часу — я спізнююся на тренування.

— Я тебе не затримаю, — Симона ледь не підстрибнула від радощів.

Її охопило хвилювання від думки, що вона зможе отримати відповіді на свої питання. Навіть чоловік у чорному пальті більше не викликав у неї панічного страху. Симона розуміла, чому Нікі захотів переодягнутися Алеком: його дитяча травма все ще завдавала йому болю та вимагала дій. Хлопця мучило непереборне бажання заглушити цей біль у будь-який спосіб. Тому він вибрав той шлях, який здавався йому найвірнішим — шлях помсти.

Вхідні двері з брязкотом відчинилися, з під'їзду вийшов невисокий міцний юнак зі спортивною сумкою на плечі. Він був одягнений у потерті джинси й синю куртку. І жодних світлих кучерів на голові, а лише короткий темний їжачок. Симона вирячилася на нього з думкою, що сталася якась помилка.

— Нікі? — невпевнено вимовила вона, все ще не вірячи своїм очам.

— Так, це я, — відповів юнак і збіг сходинками вниз. — А ви, як я розумію, та сама?

Симона остовпіла ще більше.

— Що означає «та сама»?

— Ну та, що була з братом у день його загибелі. Не думав, що ви насмілитеся до мене прийти.

— Чому ти так кажеш? — почала вона захищатися. — Я всього лише хотіла дізнатися, як ти живеш. І як почуваються твої батьки. А ти зовсім мене не пам'ятаєш?

Нікі кинув на неї короткий погляд і швидко попрямував тротуаром уздовж проїзної частини дороги. Зараз він був схожий на наїжачене вовченя.

— А чому я маю вас пам'ятати? — продовжив він розмову вже на ходу.

— Тому що я часто бувала у вас вдома, — Симона задріботіла слідом. — Та й батьки твої добре мене знають.

— Мої батьки померли. Будуть ще якісь питання?

Симона голосно видихнула.

— Як померли? Коли? Я нічого не знала про це.

— Ви ще багато чого не знаєте!

— Ну так розкажи!

— З чого це раптом? Ви мені ніхто.

— Тоді познайоммося ближче.

Нікі різко загальмував і повернувся до дівчини. Його очі випромінювали ненависть.

— Слухайте, відчепіться від мене, — заговорив він з металом у голосі, від якого у Симони все захололо всередині. — Я не хочу з вами мати жодних стосунків і тим паче розповідати про своє життя. Ви для мене ніхто, порожнє місце.

— Як хочеш, твоє діло, — остаточно засмутилася Симона. — Але я не розумію, чому ти так поводишся? Що поганого я тобі зробила?

— Ви? Нічого. Ви просто приперлися сюди й ставите свої дурнуваті питання. А я був дитиною, коли мій брат загинув, і давно, чуєте, давно з цим змирився.

Замовкнувши, він декілька секунд дивився на співрозмовницю, після чого розвернувся та пішов геть. Симоні не залишалося нічого іншого, як поплентатися до найближчої станції метро. Усю дорогу вона розмірковувала над ситуацією і врешті-решт дійшла висновку, що потрапила у глухий кут. З одного боку, ставало зрозумілим, що Нікі не міг маскуватися під Алека. Йому не цього дозволяли ні зріст, ні статура, та й волосся його було темніше, хіба що він натягав на себе перуку. Дійсно, так іноді трапляється — дитина дорослішає і в ній неможливо впізнати того гарненького білявого хлопчика, яким він був у дитинстві. З іншого боку, Симона повернулася до питання, кому могло знадобитися переслідувати її. І відповіді вона все ще не мала.

«Добре, розмірковуватимемо логічно, — почала вона висувати гіпотези, опускаючись ескалатором у метро. — Припустімо, Алек не загинув під лавиною, а отримав травму голови й втратив пам'ять. Могло бути? Могло! А через багато років він побачив Симону в піцерії й одразу все згадав. Звідси і його дивна поведінка. Або він зв'язався не з тими людьми, скажімо, з наркоторговцями, та, намагаючись звільнитися від них, інсценував власну смерть. Логічно? Цілком! Або такий варіант: він скоїв злочин і, щоб уникнути в'язниці, вирішив зникнути на деякий час. Хоча чому вони з Яном нічого не знали про його проблеми? Адже, якби Алек потрапив у біду, вони повинні були хоч щось помітити».

Симона дісталася додому ще завидна та насамперед прибрала з передпокою коробки. Сьогоднішній день спустошив її, і вона мріяла якнайшвидше дістатися ліжка, щоб забутися сном. Їй до біса набридли всі ці переслідування, нічні кошмари та постійне почуття провини. Тому, вже засинаючи, вона подумала, що час припинити бігати за примарами й відпустити своє минуле, як жалісливий мисливець відпускає з тенет зловленого птаха.

...

Відтоді минув місяць; весна встигла набрати обертів, і ось уже який день на вулиці трималася приємна сонячна погода — настільки тепла, що можна було дозволити собі пікнік на природі. Симона давно вмовляла Мартіна виїхати за місто, і ось нарешті їм вдалося викроїти для цього цілий вихідний. Вона почала складати їжу та напої в кошик, яким не користувалася дуже давно. Її обличчя трохи розчервонілося, а на губах грала щаслива усмішка. За останній місяць у їхньому з Мартіном житті відбулися радикальні зміни. Вони стали дуже близькими й увесь вільний час проводили разом. Бути поряд із кимось — ні з чим незрівнянне відчуття. Особливо після довгих років самотності, коли тебе чекає порожнє ліжко, одна чашка кави на столі, одна зубна щітка в скляночці. І ти не розумієш, навіщо прокидаєшся щоранку. Не рахуєш хвилини, не сподіваєшся, не прислухаєшся до кроків за закритими дверима. Та раптом твоє життя наповнюється сенсом. А ще запахами, звуками, дотиками, до яких ти не звикла, але які тобі подобається відкривати наново і наново вчитися їх відчувати.

Кошик для пікніка був майже готовий, коли на порозі кухні виріс Мартін у махровому халаті та з мокрим після душу волоссям. Відчувши аромат свіжозвареної кави, він блаженно заплющив очі.

— Можна і мені філіжаночку? І он той симпатичний сендвіч, — чоловік спробував дістати з кошика невеликий пакунок.

— Руки геть! — Симона легенько ляснула його по пальцях. — Це для пікніка.

— І так завжди. А якщо мені хочеться з'їсти його зараз?

— Потерпи!

— Тоді я тебе з'їм!

Він схопив Симону та притягнув до себе, удавши, що хоче вп'ястися в неї зубами. Це викликало з її боку усмішку. Взагалі Мартін виявився саме таким, яким вона намалювала його собі з самого початку. Добрим, турботливим і трохи нахабним. З ним було весело й водночас надійно. Вона знала, що він зможе захистити її від будь-якої загрози. Втім, після похорону Яна чоловік у чорному пальті більше жодного разу не з'являвся в її полі зору, і тепер вона спала значно спокійніше.

— Може, ну його до біса той пікнік? Залишмось вдома і валятимемося цілий день у ліжку, — Мартін цмокнув Симону в ніс.

— А що робити з їжею, яку я наготувала?

— Влаштуємо пікнік просто у спальні. А що? Чудова ідея!

Трохи відсторонившись, Симона докірливо подивилася на чоловіка.

— Але ти обіцяв показати якесь мальовниче озеро. Повалятися в ліжку ми можемо і завтра. Ну, будь ласка!

— Гаразд, гаразд, адже ти все одно не відчепишся, — Мартін влаштувався за столом, беручись за сніданок. — Тільки вип'ю каву й одразу рушимо.

За двадцять хвилин вони обидва сиділи у джипі, що стрімко набирав швидкість. На цю мить сонце зійшло доволі високо — день обіцяв бути ясним і теплим. Як тільки автівка виїхала за межі міста, Симона припала до вікна і почала роздивлятися місцеві пейзажі: невисокі споруди фермерських господарств, які перемежовувалися з придорожніми мотелями та заправками, водонапірні вежі в обрамленні квітучих фруктових дерев, крихітні ставки, липові гаї. Щоправда, тривало це недовго. Несподівано ландшафт змінився — перед ними наче з-під землі виріс розкішний сосновий бір, який чомусь викликав почуття тривоги. Симона десь читала, що він тягнеться на багато кілометрів, і заблукати в його нетрях дуже легко навіть досвідченому мандрівникові. А ще, що в лісі живуть лосі, кабани, вовки, і тому необхідно бути обережним, здійснюючи прогулянки, особливо взимку.

Невдовзі Мартін скинув швидкість та з'їхав на ґрунтову дорогу, яку оточували височезні сосни та колючий чагарник упереміж зі звичайними листяними деревами. Це дозволяло денному світлу без перешкод проникати крізь зелені крони, а ліс не здавався таким похмурим. Автівка проїхала декілька сотень метрів, коли зарості скінчилися й очам відкрилася галявина, що плавно переходила в піщаний берег. Попереду в сонячних променях виблискувало величезне округле озеро, гладкою поверхнею якого пливли качки, і від цього видовища перехоплювало подих.

Мартін зупинив машину в тіні самотнього дуба і Симона, розчахнувши дверцята, вистрибнула назовні. Перше, що її вразило, це незвичайна тиша навколо. Був лише чутний плескіт хвиль, що набігали на берег, та шепіт вітру в листі. Після гамірного міста це здавалося незвичним. А ще цей дивовижний аромат весняних трав, насичений вологою озера, до якого було не більше двадцяти кроків. З усіх боків його оточували дерева, а широка смуга берега потопала в очеретах, хоча деінде зустрічалися і положисті підходи до води.

— Ну що скажеш? Як тобі місцинка? — Мартін грюкнув дверцятами та, наблизившись до Симони, теж розвернувся до озера. — У місті такого не зустрінеш.

— Ніколи не бачила такої краси, — похитала вона головою, не в змозі відвести погляду від дзеркальної поверхні озера. — Як ти його знайшов?

— Я знав про нього з дитинства. Хочеш, підійдемо ближче? — Мартін схопив дівчину за руку і потягнув до берега, де було прохолодно, а запах мокрого піску відчувався значно сильніше.

Зблизька стало помітно, що на піщаній смузі повно великого каміння, яке темніло на хиткій поверхні. Вода ж була абсолютно прозорою і відсвічувала легкою бірюзою. Біля дна шастали зграйки полохливих мальків. Симона присіла навпочіпки та сунула долоню у воду.

— Бр-р-р-р! Яка холодна! — вона зачерпнула трохи води. — Напевно, влітку тут приємно купатися.

— І людей майже не буває. Про це озеро мало кому відомо — з траси його не помітиш.

— Ти приїжджав сюди з батьками?

— Так, вони великі шанувальники відпочинку на природі. Мої батьки взагалі люди неординарні. Треба буде вас познайомити. А мама ще й відмінний кулінар. Її гарбузовий пиріг це справжня смакота. До речі, нумо їсти. Здається, хтось вихвалявся цілою купою їжі, яку наготував.

— Ти ненажера! — штовхнула його в бік Симона.

— Нічого подібного! Просто у мене гарний апетит.

Вони обидва розреготалися, після чого повернулися до машини та відчинили багажник, щоб дістати продукти. Плед вирішили розстелити безпосередньо під дубом, оскільки сонце починало припікати, попри хмарність і легкий вітерець з озера. Симона розклала по тарілках їжу: сендвічі з копченою індичкою й солодким перцем, сир брі, порізаний шматочками ананас. Мартін відкоркував пляшку вина.

— Ну, за що вип'ємо? — він пограв темним, кольору рубіна, напоєм у склянці з прозорого пластику.

— Пропоную випити за нас, — підняла свою склянку Симона.

— І за чудовий сонячний день!

— І за чудовий сонячний день.

Вони безгучно цокнулися, зробили кілька ковтків і з задоволенням взялися за їжу. Трохи згодом Мартін знову наповнив склянки.

— Ти знаєш, я ледь не потонув у цьому озері, — після трапези він розлігся на пледі, поставивши склянку собі на живіт. — Мені тільки-но виповнилося вісім років і я ще погано плавав. У той день мої батьки привезли на озеро своїх знайомих, з якими було дві дочки-близнючки, старших за мене. Не встигли всі вийти з автівки, як дівчатка стрибнули у воду і попливли наввипередки.

— А ти, звичайно, — продовжила за Мартіна Симона, — кинувся слідом, щоб не здатися легкодухом.

— Еге ж! Але я не просто поліз у воду, я спробував їх наздогнати. А оскільки плавав я вельми посередньо, то швидко втомився й почав тонути. На щастя, моє борсання помітив татко. Він і витягнув мене на берег.

— Уявляю, як перелякалися твої батьки.

— Ніколи не забуду маминого обличчя. Більше жодного разу в житті я не бачив у неї такого виразу.

— А я свого батька майже не знала, — перейшла до власних спогадів Симона. — Пам'ятаю тільки його усмішку та величезні теплі руки, коли він підкидав мене вгору. Це було так весело!

— І що з ним трапилося?

— Він загинув у горах. Його група штурмувала Еверест, коли на них налетів потужний буран. Тоді кількох людей вдалося врятувати, але не мого батька. Отже, мама виховувала мене самотужки. На жаль, зараз ми спілкуємося з нею вкрай рідко. У неї нова сім'я, та й живе вона на іншому кінці земної кулі.

— Мені дуже шкода!

— Не переймайся, все гаразд... І знаєш, — продовжила Симона, — що я зробила на згадку про батька, коли подорослішала? Я з'їхала на сноуборді з кожної гори, на яку тільки спромоглася піднятися.

— Навіщо?

— Напевно, хотіла зрозуміти, заради чого він так ризикував життям.

— Ну і як, зрозуміла?

— Важко сказати, але одне я засвоїла добре — гори жорстокі. Вони можуть забрати кого завгодно і коли завгодно, за власним бажанням. І якщо ти до цього не готовий, то краще тобі триматися від них якомога далі.

Мартін нічого не відповів, і деякий час молоді люди мовчки дивилися на озеро, в якому, наче в дзеркалі, відбивалися оболоки-пароплави. Приємний вітерець пестив обличчя та руки, над квіткою конюшини ліниво кружляв басовитий джміль. Здавалося, сама природа занурилася в дрімоту — усе навколо дихало неспішністю і спокоєм. Зненацька в сусідніх кущах репнула гілка.

— Що це було? — Симона витріщилась на підозрілі зарості.

— Гадки не маю, — Мартін теж повернув голову в той бік. — Може, якийсь звір?

— Звір? Дикий? Ти не казав, що тут водяться звірі.

— Не хвилюйся, мабуть, це борсук. Їх тут повно. Але, якщо хочеш, я можу перевірити.

— Краще не треба! Не хочу, щоб ти йшов.

У кущах знову почулося шарудіння, що підтверджувало там чиюсь присутність.

— Я все ж таки подивлюся, — Мартін спритно скочив на ноги. — А ти залишайся на місці, я скоро повернуся.

— Може, просто поїдемо звідси, га? — Симона благаючи схопила його за руку. — У мене погане передчуття.

— Дурненька, не бійся. Я впевнений, там немає нічого страшного.

Мартін попрямував до кущів і вже за мить зник з поля зору. Простір біля озера охопила мертва тиша. Повітря стало липким, тягучим, задушливо терпким, кудись зникли всі звуки. Щось подібне, напевно, відчуває маленька дитина, коли залишається наодинці в порожньому будинку. Вона скільки завгодно може ховатися під ліжком у своїй кімнаті, але її страх перед темрявою іншої частини будинку нікуди не зникає.

— Мартін, Мартін, — напівпошепки покликала Симона, проте відповіді не отримала.

На цю мить вітер посилився, а на сході з'явилася величезна темна хмара. Вона швидко наближалася. Незабаром мав початися дощ — погода псувалася буквально на очах. Симона про всяк випадок сунула в кишеню складаний ніж з тонким лезом і вирушила до заростей біля крайки лісу. Їй було дуже лячно, але іншого виходу вона не бачила — очікування доводило її до божевілля. Неподалік від чагарнику почулися чиїсь кроки, і на стежині виник Мартін.

Симона видихнула з полегшенням.

— Як ти мене налякав! — але помітивши його бліде обличчя, вона зрозуміла — щось сталось. — Сподіваюся, все гаразд?

— Не зовсім, — чоловік дійсно мав не найкращий вигляд. — Я дещо знайшов, і це просто жахливо.

— Про що ти говориш? Що жахливо? — Симона не зводила з Мартіна очей.

— Потім розповім. Ти мала рацію, нам краще скоріше забратися звідси.

— Але чому?

— Тому що так треба.

Симона невдоволено насупила брови.

— Гм... Я так розумію, ти не збираєшся мені нічого пояснювати.

— Принаймні не зараз.

— Але я хочу знати, що відбувається, — вона демонстративно пройшла повз нього і попрямувала далі стежиною, у глибині душі сподіваючись, що не припускається помилки.

Перед нею відкрився невеличкий простір, з усіх боків оточений густими заростями. Він нагадував крихітну галявину округлої форми в глибині лісу. Нічого незвичайного, якщо не брати до уваги встромлену в центрі півтораметрову жердину, на яку було насаджено відрізану голову великого собаки. З рани на шиї капала свіжа кров, тобто тварину вбили недавно. Але найжахливіше, що Симона впізнала пса консьєржа Карла, від чого її одразу знудило.

— Я ж просив тебе не йти туди, — Мартін притиснув до себе тремтячу всім тілом Симону. — Ну чому ти ніколи мене не слухаєш?

— Боже мій, хто міг таке вчинити? Це схоже на бійню, — вона вчепилася в чоловіка залізною хваткою, наче боялася, що він кине її напризволяще. — І головне, навіщо?

— Не знаю і знати не хочу! Краще вибираймось звідси. Щось мені це не подобається.

Симона підвела переляканий погляд.

— Ти хочеш сказати... — вона запнулася на півслові, коли до неї дійшов зміст останньої фрази, — ...за нами хтось стежить?

— Я цього не виключаю. Тому краще не ризикувати. Хтозна, що ще цьому психу спаде на думку.

У Симони попливли кола перед очима, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб впоратися з новою хвилею нудоти.

Невже все починається знову, і відрізана голова Джокера призначалася саме їй? Тобто чоловік у чорному пальті й не думав зникати, а зробив лише короткий передих, який вона прийняла за капітуляцію. Але що він хотів цим сказати? Що їй теж відріже голову?

Вибравшись з кущів, молоді люди повернулися до машини, де Мартін усадив свою супутницю на переднє сидіння, а сам швидко зібрав залишки трапези й закинув їх до багажника. Вже за кілька хвилин вони виїхали на трасу та помчали в напрямку міста. Мартін увімкнув спокійну музику, під яку Симона непомітно для себе задрімала. Прокинулися вона від гучного гарчання чийогось двигуна.

— Що відбувається? — вона неохоче розплющила очі.

— Нас хтось переслідує, — відповів Мартін і кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду. — Не здивуюсь, якщо це той тип, що відрубав собаці голову.

— Чому ти так вирішив? — Симона перелякано розвернулася на сидінні та подивилася у вікно, але через рясний дощ змогла розгледіти лише здоровезний темний силует. Ймовірно, це був позашляховик або пікап, двигун якого працював настільки гучно, що перекривав звуки музики.

— Тому що водій поводиться дивно, — Мартін роздратовано вимкнув приймача. — Хоча я можу помилятися, і це зовсім інший псих. Адже з психами у світі все гаразд.

Симона ніяк не відреагувала на його жарт.

— І давно він їде за нами?

— Кілька хвилин.

— Може, відірвемося від нього?

— Добре, як скажеш. Але тоді тримайся міцніше.

Чоловік натиснув на педаль акселератора, і машина понеслася вперед, залишаючи переслідувача далеко позаду. Однак той швидко наздогнав їх і знов став у хвіст. Мартін спересердя заскреготів зубами.

— Це ми ще подивимося, хто кого, — він міцніше вчепився у кермо, явно бажаючи не поступатися своєму супротивнику.

Симона заплющила очі — її нерви нагадували натягнуту струну. До того ж, ситуацію ускладнював сильний дощ: він бив у лобове скло, чим значно погіршував видимість; їхню автівку весь час кидало то вліво, то вправо, заносило на мокрому асфальті, наче на льоду. Несподівано дорога зробила крутий віраж, і Мартін був змушений скинути швидкість, що дозволило їхньому переслідувачеві, виїхавши на зустрічну смугу, порівнятися з джипом. Тепер можна було розгледіти величезний чорний пікап погрозливого вигляду.

— Що він робить? — Симона нервово засовалася на сидінні, одночасно намагаючись розгледіти крізь тоноване скло, хто сидить за кермом.

— Хоче показати, який він крутезний, — відповів Мартін і вдруге додав швидкості.

Наступної миті з-за пагорба виповз важкий бензовоз, який дуже нагадував жука. Він стрімко наближався. Щоб уникнути зіткнення, водій пікапа вильнув праворуч на сусідню смугу, підрізаючи автівку Мартіна. Тепер все вирішували лічені секунди. Мартін вдарив по гальмах — джип розвернуло та понесло до глибокого яру. Ще трохи й він полетів би вниз, але якимось дивом вдалося зупинитися в кількох сантиметрах від огорожі.

Мартін відпустив кермо та витер з лоба крапельки поту. Пікап у свою чергу, не скидаючи швидкості, промчав далі, а повз них з гуркотом проїхав бензовоз.

— От покидьок! Ледь не відправив нас на той світ, — було помітно, як руки чоловіка тремтять. — Ти як?

— Нормально, — Симона підняла вгору великий палець.

— Слухай, — Мартін повернувся обличчям до своєї супутниці, — ти часом не знаєш, хто був за кермом тієї автівки? Мені здалося, що водій навмисно намагався зіштовхнути нас з дороги.

Усередині Сімони все заціпеніло.

— Чому ти вирішив, що я знаю, хто був за кермом? — почала вона виправдовуватися, старанно вдаючи обурення. — Так, він дійсно поводився дивно, але до чого тут я?

Вона давно збиралася розповісти про чоловіка у чорному пальті, проте так і не зробила цього. Їй просто не вистачило сміливості. А раптом Мартін вважатиме її божевільною? Симона боялася це перевіряти — вона відчувала, як починає прив'язуватися до нього, — хоча і розуміла, що вчиняє неправильно. Особливо тепер, коли Алек чи той, хто видавав себе за нього, знову вступав у гру. Смертельно небезпечну гру на виживання.

— Вибач, я не хотів тебе образити, — Мартін обережно торкнувся її плеча. — Просто у мене здали нерви.

— Нічого, я розумію, — кивнула у відповідь Симона. — Я й сама ще не повністю оговталася від того видовища на галявині. Не знаю, чи вийде вночі заснути. Може, залишишся у мене? Не хочу бути сама.

— Авжеж! Тим паче, комусь треба дожерти наші припаси.

Мартін усміхнувся, і у Симони наче камінь з душі спав. Вона не уявляла, як би впоралася самотужки з такою ситуацією. Єдине, що її непокоїло, це прихована правда.

Чоловік розвернув машину та виїхав з узбіччя на трасу. Решту шляху вони проїхали без найменшої затримки. Коли автівка наблизилася до будинку Симони, дощ повністю вщух, з-за хмар визирнуло сонце. Мартін пригальмував біля під'їзду та заглушив двигун.

— Ти підіймайся, — звернувся він до дівчини, — а я візьму речі з багажника.

— Гаразд.

Симона вийшла з машини й попрямувала до під'їзду. Біля вхідних дверей вона уповільнила крок, внутрішньо налаштовуючись на розмову з Карлом — треба було повідомити йому про страшну знахідку біля озера. Вона гадки не мала, як це зробити, які підібрати слова, щоб не викликати у чоловіка серцевий напад. А може, і не варто йому казати? Нехай краще думає, що Джокер втік. На щастя, місце консьєржа виявилося порожнім, і Симона видихнула з полегшенням. З іншого боку, відсутність Карла на робочому місці викликала у неї занепокоєння. Він жодного разу не пропустив своє чергування, навіть коли хворів. Однак робити висновки було зарано.

Вона піднялася ліфтом на свій поверх і тут з'ясувалося, що двері її квартири прочинені. Сьогоднішній день явно не збирався закінчуватися. Симона згадала, як місяць тому вже знаходила квартиру в подібному стані. Тоді Карл сказав, що пожежні, роблячи планову перевірку, забули її замкнути. Але тепер все поставало абсолютно в іншому світлі.

Та ні, не може бути! Не може бути, щоб консьєрж сам убив свого собаку, відрізав йому голову і виставив її напоказ, а після цього спробував зіштовхнути їхню автівку з дороги. Тим паче, що Симона ніколи не бачила у нього пікапа — він їздив на непримітному «шевроле» двадцятирічної давності. Та й навіщо йому це робити? У них завжди були чудові стосунки.

Позаду почулися кроки — це виявився Мартін.

— Що сталося? Чому ти стовбичиш в порозі? — він підійшов до Симони, тримаючи в одній руці кошик, а в іншій — щільно згорнуту ковдру для пікніка.

— Здається, у нас гості, — вона вказала на щілину у дверях. — Я не знаю, що робити.

— Як що робити? Увійти привітатися, — спробував пожартувати Мартін, але помітивши перелякане обличчя дівчини, відразу прибрав посмішку. — Тільки без паніки, зараз розберемося.

Він опустив кошик на підлогу, наблизився впритул до дверей і став прислухатися. Це тривало так довго, що здалося, минула ціла вічність.

— Ну що там? Щось чути? — нарешті не витримала Симона.

— Мені здається, там немає нікого. Принаймні я нічого не чую. Може, ми самі забули замкнути двері?

— Я ніби все перевірила перед виходом.

— Тоді ходімо і подивімося. Не стирчатимемо ж ми тут цілий день.

Мартін легенько штовхнув двері, готовий до будь-якої несподіванки, але те, що вони побачили, перевершило всі їхні очікування: дверцята шафок у передпокої було відчинено навстіж, на підлозі валявся одяг, розірвані фотографії, які витягли з картонних коробок. На стіні красувався напис «ПОМРИ, СТЕРВО», зроблений фарбою з балончика. Проте одним передпокоєм не обійшлося. Кімнатою теж було розкидано речі, подушки з канапи, перекинуті стільці, а також зірвані зі стін картини й естампи. Ескізи для нового проєкту, які до цього стопою лежали на столі, тепер були схожі на купу сміття. З-під письмового столу виглядав краєчок ноутбука з тріснутою кришкою. Але найбільше Симону засмутив розбитий горщик з її улюбленою квіткою.

— Навіщо вони це зробили? Кому він заважав?

Вона підбігла до вікна і, опустившись на коліна, з обережністю підняла з підлоги зламану рослину. З її грудей вирвалося ридання.

— Благаю тебе, не плач, — Мартін сів поруч та обійняв її за плечі. — Ну що тут поробиш? Мабуть, якимось відморозкам захотілося розважитися. Звичайні покидьки.

— Я так не думаю.

— Чому?

— Навряд чи б звичайні хулігани написали на стіні «ПОМРИ, СТЕРВО».

— Тоді хто?

— У мене є одне припущення, — Симона останній раз шмигнула носом і витерла сльози, — але я не знаю, як ти до цього поставишся.

Мартін з подивом підвів одну брову:

— Про що йде мова?

— Про те, що в той день, коли ми з тобою познайомилися, я декого бачила.

— Кого ж?

— Я бачила Алека.

— Алека? — ще більше здивувався Мартін. — Того самого приятеля, який зник у горах?

— Ага, — Симона зробила паузу, щоб звести дух. — Це було наче грім серед ясного неба. Мене ледве не паралізувало. Я стільки років жила з надією, що він не загинув, а тут злякалася, наче дитина. І виявляється, недаремно. Пізніше я дізналася, що Яна збила автівка, і мені стало зрозуміло, для чого Алек повернувся.

— Гадаєш, він повернувся помститися вам?

— Без сумніву, інакше б він не ховався.

— Тобто, пробиті колеса на стоянці, сьогоднішнє шоу з відрізаною собачою головою та перегони на дорозі — ця справа рук твого приятеля?

— Схоже на те. Принаймні нічим іншим я це не можу пояснити.

— Але чому ти впевнена, що це саме Алек? І чому ти мовчала?

— Я не знаю. Мабуть, боялася тебе втратити.

Мартін не відповів, і Симона, відвернувшись, заплющила очі. Увесь світ навколо неї руйнувався, мов картковий будиночок. Тільки зараз вона починала розуміти, що минуле нікуди не щезло. Воно причаїлося та чекало на слушну мить, щоб накинутися на неї з новою силою. Щоб відкушувати від її душі по маленькому шматочку, поки нічого не залишиться. Нічого, крім голого манекена, бездушної оболонки, яка не здатна ні любити, ні відчувати, ні тягнутися до світла. Живильне середовище для самотності. Висохле русло річки, наповнене нікому не потрібним камінням.

Нарешті Симона вимовила:

— Слухай, може, варто викликати поліцію?

— Як хочеш, але який в цьому сенс? — чоловік підвівся з підлоги та допоміг зробити те саме Симоні. — Навряд чи їм вдасться когось знайти. Тим паче, нічого не вкрадено. Чи я помиляюся?

— Твоя правда, навіть ноутбук не взяли.

— Про це я й кажу. Краще поїдемо до мене, тобі треба як слід відпочити та прийти до тями. Уявляєш, скільки часу доведеться провести в поліції?

— І залишити все в такому стані?

— Так буде краще. Ти маєш втомлений вигляд.

— Я дійсно почуваюся кепсько. Гаразд, приберу тут, коли повернуся.

Симона ще раз оглянула кімнату, важко зітхнула та попрямувала до дверей.

Усю дорогу, поки вони їхали до Мартіна, вона розмірковувала про сьогоднішні події, але так і не змогла зробити конкретних висновків. Єдине, що не викликало анінайменших сумнівів — жорстока гра на виживання продовжувалася. І не так вже й важливо, хто її почав: Алек чи хтось інший. Питання полягало лише в тому, чи не припускається вона помилки, втягуючи у цю справу Мартіна. Адже у своєму бажанні захистити її, він сам ставав мішенню для вбивці, який, судячи з усього, і не збирався зупинятися.