Нескінченне відлуння

Глава 7

За тиждень Діана почала одужувати — її травми виявилися не настільки серйозними, як здавалося спочатку. Однак про виписування поки не йшлося. Через це вона влаштовувала щоденні скандали та погрожувала написати скаргу на весь медперсонал лікарні, включно з головлікарем і навіть нянечками. Симоні був відомий лише один спосіб вгамувати скандалістку, тому щоразу, відвідуючи її, вона купувала коробку найсмачніших еклерів. Це пом'якшувало серце Діани, і деякий час вона поводилася більш-менш пристойно.

Коли Симона з Мартіном увійшли до холу лікарні, сонце встигло торкнутися небокраю своїм золотавим диском і крізь вікна лилося жовтогаряче з рожевим світло. Симона не планувала надовго затримуватися в палаті: необхідно було тільки підписати заяву на відпустку, яку вони з Мартіном збиралися провести в горах. І не просто в горах — у тому самому місці, де сталася трагедія з Алеком. Симона не була там майже десять років, тому сильно нервувала і навіть хотіла відмовитися від цього задуму.

«Ти маєш туди поїхати. Тобі це потрібно, — заявила Діана, намагаючись переконати подругу в правильності такого рішення. — Так ти зможеш поставити жирну крапку в цій історії».

Звичайно, певною мірою вона мала рацію, але Симону все ще брали сумніви. Їй не хотілося знову відчути провину за смерть Алека. Хоча, може, вона просто боялася, що гори не викличуть тієї емоції, яка надавала їй життєвих сил та до якої вона так звикла.

Симона залишила Мартіна в коридорі — він тільки зазирнув у палату, щоб привітатися, — причинила двері й наблизилася до ліжка Діани. Та напівсидячи переглядала папери, на кінчику носа у неї теліпалися незмінні окуляри. Її голова вже була вільна від бинтів, а синець на обличчі набув зеленувато-жовтого відтінку. Побачивши Симону, вона відклала папери вбік і радісно усміхнулася.

— Диви, хто до нас завітав!

— Я на хвилинку. Підпишеш мою заяву на відпустку?

— Звичайно, давай її сюди. Бачу, ти дослухалася до моїх слів. От і молодець, — Діана взяла в руки аркуш із заявою та підписала його розмашистим почерком. — Коли вирушаєте?

— Завтра. Отже, у мене ще є ніч, щоб змінити своє рішення.

— Я тобі зміню, — Діана погрозила Симоні кулаком. — Не дурій, чуєш?

— Ну не знаю, мені здається, це погана ідея.

— Що тебе лякає? Ніхто тебе там не вкусить. Відпочинете на природі, подихаєте свіжим повітрям.

— А якщо я не впораюся з нервами та все зіпсую? Щось мені не хочеться, щоб Мартін бачив мої істерики. З нього й так досить.

— То не влаштовуй істерики. І ніхто їх не побачить.

Симона у відповідь важко зітхнула.

— Легко сказати «не влаштовуй». Наче я можу це контролювати. Особливо, після того, що відбулося.

— З цим дійсно не посперечаєшся.

— Я досі не можу оговтатися після того жаху, який влаштував Нікі. А відрізана собача голова сниться мені мало не щоночі. Бідолашний Карл, це наш консьєрж — я тобі про нього розповідала, сильно захворів, коли дізнався, що зробили з його улюбленим Джокером.

— Від такого у будь-кого станеться серцевий напад.

— Напевно, не треба було йому казати.

— Ти вчинила правильно. Він мав право знати.

— Гаразд, годі про сумне. Краще скажи, як ти почуваєшся?

— Чудово! — вигукнула Діана, а потім голосно додала, щоб її було чутно в коридорі: — Але дехто з цим не згодний і тому не хоче мене виписувати.

— Тихіше! Чого ти репетуєш?

— А як ще пояснити цим йолопам, що я абсолютно здорова? — вона закопилила по-дитячому губи та склала руки на грудях. — У мене роботи по вуха, а вони тримають мене тут без жодної причини.

— Якщо тримають, отже, так треба. Лікарям видніше.

Діана скривилася, ніби з'їла лимон.

— Теж мені лікарі. Самі шарлатани.

— Господи, до чого ти нестерпна, — Симона закотила під лоба очі. — Як я тільки тебе витримую? Ти здатна будь-кого довести до божевілля.

— От і не стирчи тут, йди вже, тобі треба збиратися в дорогу. І май на увазі, якщо я дізнаюся, що ти передумала, не розмовлятиму з тобою два місяці.

Симона розсміялася.

— Чому саме два місяці? Чому не три, не п'ять?

— Тому що мені так хочеться. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — Симона наблизилася до дверей. — Гаразд, я піду. Мені дійсно час іти. Хочу заскочити ще на роботу, щоб залишити у секретаря заяву, яку ти підписала. Завтра на це не буде часу.

— Шуруй, шуруй, і добре поводься. Я знаю, ти — дівчина сильна, тому впораєшся з усім цим.

— Спасибі! Бувай!

— Бувай!

Симона вийшла за двері та мало не розридалася, настільки потужні емоції її переповнювали. Все ж таки добре, що у неї є Діана і Мартін. Людина не має бути самотньою — самотність висушує душу. Робить з неї щось на кшталт мумії, притуплює почуття, роз'їдаючи їх мов іржа, відбирає надію. І в певну мить ти починаєш розуміти, що тобі байдужий не лише навколишній світ, але й ти сама собі як особистість. Кінець руху, серце назавжди вмерзає у кригу. Ти за звичкою щось робиш, дихаєш, говориш, проте в цьому немає ніякого сенсу. Ти летиш у безодню, а крику твого не чутно. У порожньому просторі не існує звуків. Відлуння тільки здається порятунком. Воно — омана. Тепер це Симона знала напевно. Ілюзій більше не залишилося.

Вона спробувала себе опанувати — не варто Мартіну показувати свої сльози. Навіть якщо це сльози щастя, а всередині тебе грає музика. Вона обов'язково розповість йому про свої почуття, просто зараз не час і не місце. Це все потім — її чекають невідкладні справи.

Повернувшись додому, Симона взялася збирати у великий наплічник речі, які могли знадобитися у майбутній подорожі. Попри чудову погоду, вона вирішила, що їй не завадять теплий светр, непромокальна куртка, такі ж непромокальні черевики, дві пари вовняних шкарпеток та в'язана шапочка. Усе це швидко зникло в бездонних надрах улюбленого наплічника — Симона відкопала його на антресолі в передпокої. Колись дуже давно він супроводжував її в усіх походах, вміщуючи все, що потрібно, і маючи дуже зручні лямки. Крім теплих речей, туди ж вона поклала кілька футболок, дві пари змінної білизни, гребінець, захисний крем від сонця, вологі серветки, рідке мило в економній упаковці, нитки з голкою, дві п'єзозапальнички, коробка спеціальних вологозахищених і вітростійких сірників, мисливський ніж, ліхтарик, прогумовані рукавички, моток міцного мотузка, набір першої допомоги й деякі дрібнички. Після нетривалих роздумів, Симона запхнула в наплічник щоденник Алека, який відібрала у Нікі перед тим, як його заарештувала поліція. Вона не знала, навіщо бере щоденник з собою. Можливо, їй хотілося вшанувати пам'ять свого друга, принісши на місце його загибелі дорогу йому річ.

Коли Симона закінчила приготування, вона зварила на кухні каву, повернулася до кімнати та з чашкою гарячого напою сіла у крісло. Зараз в її квартирі панував повний порядок, все сміття було прибрано і житло мало звичайний вигляд. Проте перші дні після події вона вважала за краще ночувати у Мартіна. Він не заперечував. Більш того, чоловік благав її переїхати до нього, але Симона вагалася, уникаючи прямої відповіді. Вона так давно жила сама, що будь-які зобов'язання, навіть приємні, викликали у неї паніку. А якщо їм буде погано разом? Якщо вона почне дратувати його своїми звичками: посудом у раковині, роботою допізна, ескізами по всій оселі, особливо напередодні важливої здачі? Можливо, невелика подорож у гори допоможе їй зрозуміти, наскільки вона готова довіритися іншій людині. Тільки не треба її квапити. Нехай пройде час. Час її зцілить.

У двері подзвонили. Симона легко випурхнула з крісла і, пройшовши до передпокою, клацнула замком. На порозі стояв Мартін, в руках він тримав пакети з цілою купою казанків, сковорідок, іншим різним посудом і ще бозна-чим.

— Що це таке? — Симона зробила крок назад, впускаючи чоловіка у квартиру й одночасно роздивляючись куплені ним речі. — Навіщо ти стільки набрав? Ми йдемо в гори лише на декілька днів.

— Нічого, згодиться, — Мартін опустив пакети на підлогу і розім'яв затерплі пальці. — Краще взяти щось зайве, ніж потім кусати собі лікті.

Симона весело розреготалася.

— Відразу помітно, що ти ніколи в житті не ходив у похід. Кожен зайвий кілограм — це додаткове навантаження і швидка втома. Так що, доведеться залишити цій скарб вдома.

— І казанок? — Мартін дістав з пакета новенький алюмінієвий казанок і ображено протягнув його дівчині. — Подивися, який він легкий. Його обов'язково слід узяти.

— Гаразд, казанок візьмемо, — погодилася Симона. — Він дійсно легкий і дуже об'ємний. У ньому буде зручно кип'ятити воду для чаю.

— А сокирка? Без неї ніяк не можна!

— Ти мене вбиваєш, — видихнула Симона й обхопила руками шию Мартіна. — Краще скажи, ти купив намет?

— Та купив, купив, — відповів Мартін і, підхопивши Симону на руки, закрутив її на місці. — Причому, саме такий, як ти сказала.

— Двошаровий?

— Двошаровий!

— Водостійкістю на три тисячі міліметрів?

— Саме так!

— Фірми «Alexika»?

— Яка ж ти зануда! — Мартін почав цілувати Симону в шию, щоки, губи, тільки щоб вона більше не розпитувала його про цей клятий намет.

— Припини негайно! — запротестувала дівчина, продовжуючи усміхатися. Ця метушня з приготуваннями її трохи розважала. — Добре, візьмемо все, що захочеш. Тільки тягнути весь додатковий вантаж будеш самостійно. Плюс на тобі намет.

— Домовилися! — Мартін нарешті поставив Симону на підлогу. — Ну тоді ходімо? Ти зібрала речі?

— Я повністю готова, — Симона повернулася до кімнати та винесла звідти свій наплічник. — Начебто нічого не забула.

— Ага! Як свій, так напакувала по самі вінця, — Мартін примружився й по-дитячому тицьнув у наплічник пальцем. — А мені дорікаєш, що я накупив занадто багато.

— Дурнику, тут тільки найнеобхідніше, — Симона клацнула його по носу. — А ти притягнув усілякий непотрібний мотлох.

Вона взула кросівки, накинула на плечі штурмівку і підштовхнула невдоволеного Мартіна до виходу. За декілька хвилин вони вже їхали до нього додому, щоб переночувати там, а наступного дня рушити в дорогу. Молоді люди мали піднятися в гори, тому їм варто було гарно відпочити. Погоду на завтра обіцяли сонячну та теплу.

На жаль, як це часто буває, синоптики помилилися, і зранку почав накрапати дрібний дощ, а небо затягнуло важкими хмарами. Проте Симона прокинулася у відмінному настрої: від її вчорашніх сумнівів не залишилося й сліду. Діана мала рацію, їй потрібно позбутися відчуття провини та цих безглуздих страхів. І кращого місця, ніж там, де ці страхи зародилися, не знайти. А те, що з нею поруч буде Мартін, навіть на краще. Його присутність надасть їй відчуття опори та захищеності. Без нього, самостійно, вона не впорається.

— А погодка все ж таки зрадила, — Мартін уважно дивився на дорогу, хоча їхав з помірною швидкістю. — Цікаво, цей дощ надовго?

— Нічого, у нас відмінне спорядження, — відповіла Симона, відкинувшись на сидінні та дивлячись у вікно. — Добре, що я захопила непромокальні черевики. Немає нічого гіршого в поході, ніж відчуття мокрих ніг. Навіть якщо на вулиці не холодно.

— А я вважав, що найжахливіше — застати на місці, яке ти обрав для табору, інших туристів.

Симона посміхнулася.

— Це теж.

Більше вони ні про що не говорили, і до кінця подорожі в салоні просто тихо грала музика. Коли автівка заїхала на майданчик, де планувалося її залишити, а далі крокувати пішки, дощ повністю вщух. Небо посвітлішало, друга половина дня обіцяла бути ясною, що підіймало настрій. Молоді люди вивантажили з багажника наплічники, закинули їх за спини й, замкнувши машину, попрямували стежиною, яка впиралася у пологий відріг, а потім різко йшла вгору. Вони мали піднятися серпантином на висоту приблизно п'ятсот метрів. Саме там була розташована пласка ділянка, де десять років тому Симона зі своїми приятелями Алеком і Яном поставили намет напередодні сходження на вершину. Вона добре знала цю місцину і, хоча земля тут була нерівною, кам'янистою, і весь час доводилося дивитися собі під ноги, Симона упевнено просувалася вперед. Мартін намагався не відставати від неї, попри важкий наплічник за спиною, шестилітрову пляшку з водою в руці та відсутність необхідного досвіду.

Першу зупинку вони зробили за годину, здолавши значну частину шляху; в запасі у них залишалося достатньо часу, щоб до темряви встановити намет, тому можна було дозволити собі невеличкий перепочинок. До того ж чашка міцної кави зі шматочком шоколаду додала їм сил, після чого Симона і Мартін знову рушили в дорогу. Погода на той час значно покращала. Небо звільнилося від хмар і тепер сяяло дивовижною свіжістю. Повітря наповнювали пахощі весняних квітів, тепле сонце підсушило залишки вологи на траві та листі чагарнику. Йти було легко, не дивлячись на крутизну схилу, і дуже скоро молоді люди наблизилися до місця свого майбутнього табору.

Тут панувала надзвичайна краса: земля рясніла первоцвітом і фіалками, позаду відкривалася велична панорама долини, а просто перед очима височіла гора під назвою Крихітка, яка поховала під своєю лавиною нещасного Алека. Свого часу Симона вивчила її вздовж і впоперек. Всупереч назві, висота гори складала 2000 метрів над рівнем моря. Зараз її вкривав зелений килим з трави, подекуди вимальовувалися кам'янисті виступи й масивні валуни серед кволих заростей терну.

У Симони болісно стиснулося серце. Вона чекала, що їй буде непросто, але емоції все ж таки взяли над нею гору, коли спогади накрили її наче цунамі. Саме тут Симона востаннє бачила Алека живим, і саме сюди вона більше ніколи не поверталася. Напевно тому, що їй було гірко і страшно. А може, через відчуття провини, яке протягом багатьох років не давало їй спокій та якого вона прагнула позбутися за всяку ціну.

— Ну що, ми прийшли? — почула вона за спиною голос Мартіна.

— Так, прийшли.

— А тут дійсно до біса красиво. Ти мала рацію.

— Якщо чесно, — Симона з полегшенням скинула з плечей наплічник — її тіло від незвички страшенно боліло, — я вперше підіймаюся сюди навесні, коли немає і натяку на сніг. Взимку це місце виглядало інакше.

— Можу собі уявити, — Мартін теж зняв наплічник, поставив на землю пляшку з водою і тепер розтирав затерплі плечі.

— А ти можеш уявити, що з тієї гори ми спускалися, напевно, разів сто? — Симона вказала рукою на Крихітку.

— Поки не загинув твій приятель? — Мартін підійшов до дівчини впритул і взяв її за руки.

Симона прикрила повіки — вона ледь стримувала сльози.

— Ти вгадав.

— Уявляю, як тобі важко, — він пригорнув її до себе. — Ти в порядку?

— Спасибі, я впораюся, — Симона легенько відсторонила його та кинула швидкий погляд у бік гори, яка, наче велетень, нависала над ними своєю міццю. — Але я мусила повернутися, щоб не застрягти назавжди в минулому і рухатися далі.

— Я впевнений — ти вчинила правильно.

— Час покаже, — Симона підняла свій наплічник. — Гаразд, досить розмов, час братися до роботи. Ми маємо до вечора поставити намет, інакше доведеться ночувати просто неба.

— А що, це навіть романтично.

— Я подивлюся на тебе, коли зайде сонце. Повір мені, це не настільки весело, як здається. До того ж, ночами ще доволі холодно. Без намету ми околіємо. Я вже не кажу про те, що на нас чекає, якщо піде дощ.

Вони пройшли кілька десятків метрів і зупинилися неподалік від групи дерев, серед яких можна було побачити низькорослі ялини, гірську вільху та ялівець. Завдяки щільним заростям майже не відчувався вітер, та й хмизу для багаття тут було вдосталь. Іншими словами — ідеальне місце. Залишалося встановити намет. Для початку Симона та Мартін розклали на траві кілочки, дуги, внутрішню частину, армований поліетилен для тамбура і зовнішній тент зеленого кольору. Тепер вони мали з'єднати все докупи, що зайняло забагато часу. Крім того, виникли проблеми з кілочками для розтяжок: всюди з землі стирчало каміння, і Мартину довелося використати великий мисливський ніж — лопатку вони з собою не взяли, — щоб розчистити пристойних розмірів майданчик. Коли нарешті намет було встановлено, Симона знесилено впала на ретельно натягнуту тканину і витерла піт з лоба.

— Схоже, я втратила навички — зовсім забула, як це робиться.

— А мені здалося, що ти справжній профі.

— Тільки цей профі падає від втоми, тому пропоную багаття сьогодні не розпалювати. Тим паче, що після дощу сухий хмиз навряд чи можна знайти. А термоса гарячої кави нам вистачить до завтра.

— Згоден, — Мартін зняв куртку та розтягнувся поряд з Симоною. — Відпочиватимемо. Тільки нумо чогось поїмо. Я зголоднів.

— Так, підкріпитися нам не завадить.

Вони розстелили спальні мішки, вивантажили з наплічників частину провіанту і почали їсти. Симоні спало на думку, що такою голодною вона не почувалася дуже давно. Як у дитинстві після тривалої прогулянки на свіжому повітрі. Тут усе виглядало геть по-іншому, немов украй загострилося її сприйняття реальності. До Симони повернулася здатність вбирати в себе навколишній світ, вдихати аромат квітів, слухати спів птахів, тремтливо приймати любов коханого. А значить, вона не була безнадійною для цього світу. Світ підхоплював її, з радістю відкривав перед нею свої чарівні дари. Тільки бери їх, насолоджуйся, живи на повну котушку, залишаючи у минулому все, що боліло і перетворювало на порожню стару оболонку безвиході. Світ наповнював її існування сенсом.

Вона витерла руки вологою серветкою, зібрала залишки обіду та зробила кілька ковтків остиглої кави. Мартін вже тихо посапував — втома буквально звалила його з ніг, попри те, що годинник показував лише четверту. Симона прилягла поруч і заплющила очі. Сон зійшов на неї м'якою хмарою, поступово занурюючи у стан глибокого умиротворіння. Уві сні вона бачила гори, безкраї, засніжені, сяючі в променях вечірнього сонця, і сміх — чи то дитячий, чи то жіночий, веселий, завзятий. А може, то дзвоник дзеленчав під поривами вітру? Чи співала пташка? Чи дзюрчав струмок в густих заростях? Чи потріскувало багаття, коли зайшло сонце, а на землю опустилася прохолода. І так приємно було протягнути руки до його танцюючого полум'я, щоб відчути цей божественний жар в холодних долонях.

Симона виринула зі сну й одразу відчула запах диму, а ще смаженого м'яса: біля вогнища порався Мартін, який щось помішував ложкою в казанку.

— Дивлюся, ти все ж таки розпалив його, — вийшовши з намету, вона помітила, що на гори насунулися густі сутінки. — А що ти там готуєш?

Мартін загадково усміхнувся.

— Скоро дізнаєшся. Обіцяю, тобі сподобається.

— І де ти взяв хмиз?

— Назбирав під деревами, а дещо позрізав ножем з нижніх гілок ялин. Завтра, коли розвидниться, можна буде нарубати ще. Просто я не хотів стукати сокирою, щоб не розбудити тебе.

— Дякую, що дав мені поспати. Я чудово відпочила, — Симона опустилася на ковдру біля багаття, де вже був накритий імпровізований стіл з нарізаними овочами, хлібом і навіть пляшкою вина. — А з якої нагоди свято?

— А що, обов'язково має бути нагода?

— Ну не знаю...

Перш ніж відповісти, Мартін скуштував вариво з казанка і блаженно закотив під лоба очі.

— Ммм, смакота... Ти моя нагода, зрозуміло? І жодних інших нагод мені не треба, — він сів поруч з Симоною і взяв її за руку. — Ти найпрекрасніше, що сталося зі мною останнім часом. І я хочу бачити тебе щасливою. Тому, якщо ти скажеш мені лізти на найвищу у світі гору, я зроблю це не вагаючись.

Мартін нахилився до дівчини та ніжно поцілував її в губи, а потім, трохи відсторонившись, тихо прошепотів:

— Я люблю тебе і завжди буду поруч. Хочу, щоб ти про це знала.

Він провів долонею по її обличчю, милуючись іскринками в її зелених очах. У світлі багаття вони нагадували два коштовних камінчика.

— Я теж тебе люблю, — відповіла Симона.

Вона поклала голову на плече чоловіка — їй не хотілося більше нічого говорити. Все було сказано, сказано найголовніше. Біль відступив. Як відступили страх і провина. Для них не залишилося місця. Тепер їхнє місце займали зовсім інші почуття, а душа відпочивала вперше за багато років.

Несподівано Мартін пожвавішав:

— Ти відчуваєш цей запах? — запитав він принюхуючись.

Симона скинула голову і поводила носом то в один бік, то в інший.

— Нічого не відчуваю, окрім запаху смаженого м'яса.

— У тому-то й річ, підгоряє моя мусака.

Мартін підхопився з місця та кинувся до свого казанка. Він почав чаклувати над ним, помішувати вміст ложкою, куштувати, знову помішувати, підливати якийсь соус з металевої банки. Загалом, рятувати свою мусаку, хоча Симона й гадки не мала, що це таке.

— Слухай, поясни мені, що ти готуєш.

— Це страва грецької кухні. Мене навчив її готувати батько. Адже він наполовину грек, — почав пояснювати Мартін, одночасно знімаючи казанок з триніжка. — Взагалі, класичну мусаку роблять шарами в духовці, але батько її трохи модифікував, оскільки ми часто їздили на природу і доводилося куховарити на відкритому вогнищі.

— А що там?

— Яловича вирізка, цибуля, баклажани, томати, перець, часник, базилік.

— Ти що, усе це тягнув з собою? — здивувалася Симона. — А, тепер зрозуміло, що то були за таємничі пакунки, які ти сховав від мене в наплічник.

Вона усміхнулася, а Мартін взявся розкладати по тарілках їжу, від якої йшла пара і дивовижний аромат спецій.

— Я хотів зробити тобі сюрприз, — він відсунув казанок і налив вино у новенькі алюмінієві кухлі. — Хочу випити за тебе. За те, що ти є в моєму житті.

— А ти в моєму.

Молоді люди випили та нарешті взялися за свою пізню вечерю. Мусака Мартіна виявилася неперевершеною: пряною, ніжною на смак і, як то кажуть, з «димком». Нічого подібного Симона раніше не куштувала. Коли її тарілка спорожніла, вона відсунула її вбік і подивилася на вогонь.

— Якби мені хтось сказав, що саме тут я відчую себе найщасливішою людиною у світі, я б не повірила, — вимовила вона, милуючись полум'ям.

— Ти маєш на увазі це місце? — Мартін почав збирати сміття та залишки їжі у великий пакет.

— Так. Не думала, що повернуся сюди.

— Час лікує. Повір мені, я знаю, як ніхто інший.

— Не в цьому річ, — Симона підняла з землі кілька гілок і кинула їх у вогонь. — Я багато що зрозуміла після тієї ночі з Нікі. Немає ніякого сенсу ганятися за примарами. Треба цінувати те, що маєш: час, свободу, близьких людей. А якщо хтось йде з твого життя, просто відпускай його. Інакше твоє життя перетвориться на нескінченний біг по колу в пошуках відповідей, яких насправді не існує.

— Твоя правда, хоча це непросто.

Вони замовкли, спостерігаючи за тим, як в багатті потріскують гілки. Першою заговорила Симона.

— Гаразд, піду прогуляюся, — вона підвелася зі свого місця та, накинувши на плечі куртку, оскільки надвечір значно похолоднішало, мерзлякувато повела плечима. — Природа кличе. Коли повернуся, допоможу тобі все прибрати.

— Будь обережна і візьми з собою ліхтарик. Він лежить на ковдрі.

— Не хвилюйся, я ненадовго.

Симона підхопила з ковдри ліхтарик — темрява впала на гори зненацька — і попрямувала до найближчих заростей. Вона старанно світила під ноги, щоб не перечепитися через каміння, яке раз у раз траплялося на її шляху. При цьому яскравий промінь слугував їй чудовою підмогою. Проте від нього не було ніякої користі, коли йшлося про велику відстань — промінь просто танув, гублячись у мороці. Не допомагав і молодий місяць на небі: його витончений вигин нагадував тонку скибочку дині. Фактично Симона йшла навмання, приблизно знаючи напрямок. Нарешті світло ліхтарика вихопило дерева і чагарник, суцільно вкритий жовтими квітами. Він був настільки густий, що чудово відповідав її цілям.

Коли за хвилину Симона вибралася з хащ, то першим ділом взялася зігрівати захололі пальці своїм гарячим диханням — вона забула рукавички в наметі. Довкола панувала дзвінка тиша і лише вітер ледь торкався трави, та в кронах дерев чувся шелест листя. І в цій тиші до Симони прийшло усвідомлення неосяжності навколишнього світу. Її місця в ньому навіть не як піщини — як атома, як миті на прямій часу, тієї самої субстанції, що ніколи не закінчується. Нескінченність у ступені нескінченності. Дівчина підвела голову вгору. Тисячі зірок витріщилися на неї ніби глядачі у театрі. Затамувавши подих, вони чекали, коли вона вийде на сцену і зіграє свою головну роль, відкриє їм душу. Напевно у неї вистачить сил, вона не зламається і не почне вигукувати прокляття на їхню адресу, адже вони ні в чому не винні. Вони такі ж полонені буття, просто у них своя місія, а у неї — своя. Зворотний бік порожнечі, ДНК Всесвіту.

Симона ввімкнула ліхтарик і зробила крок уперед. Під її ногами хруснули гілки: сонце та вітер, вочевидь, встигли підсушити землю після вранішнього дощу. Яка удача! Можна ще позбирати трохи хмизу для багаття, що вона і зробила. Після цього Симона вирушила у зворотному напрямку, причому тепер йти було набагато легше — орієнтиром їй слугував, хай і слабкий, вогник багаття. Проте, повернувшись до табору, вона знайшла не лише майже згаслий вогонь — ніде не було помітно Мартіна. Це викликало легке здивування. Може, він теж відійшов по своїх справах, тільки в інший бік, і у неї немає жодних причин для занепокоєння?

Симона звалила хмиз поряд з багаттям, підкинула у вогонь цілий оберемок і почала чекати. Але чим більше минало часу, тим швидше зростало її хвилювання. Куди він міг подітися? Огледівшись, вона помітила, що все залишилося на своїх місцях: ковдра, брудний посуд, недоїдена вечеря, казанок з триніжком. Навіть пакет зі сміттям лежав неподалік, наче його кинули поспіхом. І ось тоді бридкий хробачок страху не просто заворушився всередині неї, він виріс до розмірів багатоповерхового будинку і тепер кричав щосили їй просто у вухо: «Це дуже погано!»

— Мартіне! Мартіне! — покликала Симона.

Їй ніхто не відповів, нікого не було і в наметі. У кутку примостився її наплічник, на підлозі горою лежали зім'яті спальні мішки та частина речей, включаючи теплий светр, шапку і мобільний телефон. У той самий час наплічник Мартіна й одна ковдра зникли. Симона взяла в руки мобільний, який тут не ловив, і про всяк випадок сунула його в кишеню. А ще вона помітила на підлозі знайомий зошит. Це був щоденник Алека. До цієї миті Симона не витягала його з рюкзака, тому її здивувало, що він опинився на підлозі. Вона підняла щоденник, і тут мурахи побігли у неї спиною. На останній сторінці був зроблений свіжий напис: «Я повернувся! І я помщуся!»

— Що це все означає? — звучно вигукнула Симона і не впізнала свій власний голос. — Це що, якийсь розіграш?

Вона жбурнула щоденник назад на підлогу і вилізла з намету.

— Якщо це розіграш, то я здаюся. Ти переміг.

Відповіді знов не було, і всередині неї все стиснулося від страху. Хто міг зробити напис у щоденнику? Невже Мартін? Ну правильно, він знав про зошит і йому нічого не заважало дістати його з наплічника, поки Симона прогулювалася до заростей. Але навіщо? Щоб розіграти її? Чи тут приховувалося щось зловісніше? Може, її давнішні підозри все ж таки мали сенс? А що, коли вона тоді не помилялася і він дійсно змовився з убивцею Яна? Згадати хоча б його нібито зниклий телефон та напад в темному приміщенні недобудованого стадіону. Хіба це не міг бути Мартін?

Від цієї думки її ноги підкосилися і вона впала просто на землю. З очей бризнули сльози. Страх поступився місцем образі та відчаю. Ні, не може бути! Мартін не такий, Симона в ньому не сумнівалася. Вона тисячу разів дивилася йому в очі й, окрім величезної любові, в них нічого іншого не помічала. Він ніколи б не зрадив її довіру. Його почуття до неї були щирими. Чи все ж таки ні? І вона просто наївна дитина, що вірить у диво?

Зненацька збоку гори почувся крик, який повторився грімкою луною. Дівчина схопилася на ноги та, не вагаючись, побігла в тому напрямі. Дякувати богу, ліхтарик все ще був у неї в руці. Вона намагалася освітлювати ним дорогу, але промінь постійно стрибав, через що Симона кілька разів упала, зачепившись за каміння, й сильно забила коліно. Воно набрякло і тепер заважало їй швидко пересуватися. До того ж вона втратила орієнтацію. І ось промінь світла вихопив з темряви крутий кам'яний виступ біля підніжжя — перед нею постала гора Крихітка, і далі можна лізти тільки нагору, що з таким коліном було абсолютно неможливим.

І що їй робити? Симона завмерла в роздумах, коли її вух торкнувся дивний звук, змусивши здригнутися. Це було схоже на удар об землю важкого предмета, наче з великої висоти скинули мішок з піском. Від поганого передчуття всередині у дівчини все похололо. Тремтячою рукою вона спрямувала ліхтарик в те місце і побачила за двадцять кроків від себе щось, що дійсно нагадувало мішок. Хоча з таким само успіхом це могло бути й тіло людини. Симона зробила глибокий вдих, намагаючись ні про що не думати, і повільно рушила вперед. Коли їй залишалося пройти декілька метрів, вона різко зупинилася та заплющила очі. Її сильно лихоманило. Вона не могла повірити, що весь той жах, з яким їй довелося стикнутися у недавньому минулому, знову повернувся. Мабуть, у Всесвіту на неї були свої, особливі плани. Цікаво, що він приготував їй цього разу: гру в кішки-мишки? Атаку зомбі? Чи зустріч з іншим убивцею, витонченішим і жорстокішим, ніж попередній? Таких, напевно, в засіках світобудови більш ніж задосить, вибирай на будь-який смак. Але вибирати їй нічого не хотілося. Вона бажала опинитися вдома, у своєму улюбленому кріслі з чашкою гарячої кави, а поруч щоб сидів Мартін. І жодних убивць поблизу, примар чи ще когось в цьому ж дусі.

Симона розплющила очі та знов спрямувала ліхтарик на витягнутий нерухомий предмет, який лежав перед нею на землі. Вона зробила ще один крок і остовпіла, оскільки упізнала наплічник Мартіна. Він був щільно набитий, і їй знадобився деякий час, щоб розв'язати тугу стяжку під верхнім клапаном. Із середини випала зникла ковдра і теплі речі. Але кому могло спасти на думку видертися на гору та скинути його звідти? Чи наплічник упустили випадково? І куди подівся Мартін? Чому вона ніде не може його відшукати?

Над її головою пролетів нічний птах і з уханням зник у ночі. Несподівано зверху посипалися дрібні камінці та водночас пролунав тихий заклик:

— Симоно! Симоно! Допоможи!

Її обдало жаром.

— Мартіне, це ти? Що ти там робиш? Негайно спускайся, — закричала Симона, спішно намагаючись придумати, як їй з пошкодженою ногою піднятися на крутий уступ, і одночасно розуміючи, що у неї немає жодного шансу.

Вона продовжувала стояти біля підніжжя та прислухатися до шерехів. Відповіддю їй слугувала мертва тиша. І тут Симона в траві побачила червоний вогник, який виявився свіжим недопалком. А оскільки вони з Мартіном не палили, це означало, що на гору її заманював хтось чужий, хтось незнайомий. Перед очима навіть постала картина, як вона падає вниз, приземляється на гостре каміння і — хрусь! — її шия зламана. Доволі огидне видовище!

«Треба якнайшвидше звідси забиратися», — подумала Симона і, підхопивши наплічник, пірнула у темряву. При цьому вона нагадувала собі незграбну кульгаву черепаху, яка намагається втекти від розлюченого хижака.

Перед нею стояло непросте завдання — повернутися до табору. Адже у світлі багаття значно простіше захистити себе, та й медична допомога їй не завадила б, якщо, звичайно, в аптечці знайдеться ефективне знеболювальне. Хоча в чому саме полягала загроза, Симона досі не могла второпати. Її ніхто не переслідував, не кидався на неї з ножем. І все ж вона відчувала, що щось негаразд. Наче погрозлива тінь нависла над нею і пильно спостерігає за кожним її кроком. Їй хотілося, щоб це було звичайним жартом, безглуздим, але жартом, який вигадав Мартін. Якби ще не коліно. Судячи з розпухлої колінної чашечки та сильного болю, його доведеться серйозно лікувати. Ну що ж, нічого не поробиш — спрацював принцип рівноваги у всесвіті. За щасливі моменти треба чимось розраховуватися, і в даному випадку — власним здоров'ям.

Пройшовши пів шляху, Симона зупинилася і звела дух. Вогник багаття попереду мерехтів блідою точкою — їй варто було поквапитися, поки він не згас остаточно. Якби ще не цей біль у нозі, який не дозволяв нормально пересуватися. Він пульсував, звивався змією, а потім відступав, щоб знову повернутися з потрійною силою. Та раптом позаду почулися обережні кроки. Не залишалося сумнівів — слідом хтось йшов і цей хтось невблаганно наближався. Симона різко обернулася, все ще сподіваючись побачити Мартіна. Але замість цього промінь ліхтарика розрізав невидиму порожнечу, що нагадувала черево величезного чудовиська.

Наступної миті чиясь тінь сіпнулася та зникла з поля зору. Від переляку Симона упустила ліхтарик, який, ударившись об каміння, по-зрадницькому вимкнувся. Вона не стала його шукати, а скинула з плечей наплічник і зашкандибала у бік вогнища зі швидкістю, на яку тільки була здатна. Її серце вистрибувало з грудей, на обличчі, попри холод, з'явилися крапельки поту. Симона не чула кроків позаду, але вона точно знала, що її переслідувач нікуди не подівся. Він тихо крався у темряві, і страх перед ним гнав її вперед наче поранену тварину. І все ж таки вона розуміла, що далеко їй не втекти — рано чи пізно він наздожене свою здобич. Тому єдиним шансом було спробувати перехитрити його, через що вона зробила поворот на сорок п'ять градусів і попрямувала у темряву, ризикуючи при черговому падінні ще сильніше пошкодити коліно.

Симона йшла, майже не вибираючи дороги. Її ноги постійно чіплялися за гостре каміння, і це закінчувалося черговим нападом болю. Їй здавалося — ще трохи й сили остаточно зійдуть нанівець. І тоді не залишиться нічого іншого, як чекати на ранок просто неба, якщо, звісно, переслідувач не зможе знайти її раніше. Вона зробила черговий крок уперед, коли, зачепившись за щось, втратила рівновагу. Симона зойкнула і повалилась на землю, немов підкошена. Вона не відразу зрозуміла, що перед нею лежить чоловік. Більш того, ним виявися Мартін. Його легко було впізнати по своєрідних петлях на куртці для фіксуючих застібок. Але чому він такий холодний? І що це за липка субстанція у нього на обличчі, схожа на кров. Невже він поранений? Тоді вона має щось зробити. Проте не встигла Симона подумати, чим йому допомогти, як хтось ззаду вдарив її по голові, і вона знепритомніла.