Незбагненне серце, том 2

ВАСИЛЬ ТКАЧУК: «СИНІ ЧІЧКИ»

З автором критикам слід би поводитися так, як суддям з обвинуваченим: не тільки брати під увагу сам факт (в нашому випадку написання книжки) як такий, але й розглянути обставини, що викликали той факт, і мотиви, що його попередили. Те саме з автором. Не можна створити собі одне мірило літературної оцінки й безоглядно допасовувати його до кожного твору. Треба брати під увагу і середовище автора, і решту «обставин»: вік, освіту, матеріальні умови.

До книжки Василя Ткачука теж не можна підходити з тим мірилом. Безперечно, що ми інакше дивилися б на «Сині чічки», якби їх автор мав понад сорок років, а з них бодай двадцять літ літературної діяльності. Але Ткачукові всього дев’ятнадцять літ. Пригадайте тільки собі, що ви могли написати в дев’ятнадцять літ. Правда, не кожний з нас письменник; але пригадаймо собі, як стилізували ми листи в дев’ятнадцять літ! А Ткачук у цьому віці має вже свою книжку.

Тепер одне слизьке питання: чи дав нам Ткачук щось нове з села? Чи дав нам щось з нього таке, чого ми ще не читали в інших співців мужицької долі?

Якби не було Стефаникових творів після війни («Земля»), то ми без вагання піднесли б руку за те, що Ткачук дав нам щось дійсно нове. «Невістка», коли її чоловіка не хочуть випустити з тюрми на волю, замість того, щоб нидіти з туги за господарем і занедбувати господарку, сама гарує, але – доки її досада не досягає вершка. Тоді йде до міста, до суду, сама з панами на розправу. «Бачу, подрапала, як кіт, бачу, всьо втікало, як від вар’ятки».

На це відповідають жінки:

– Всі ми так само не стерпіли.

Це вже бунт. Не бунт дикуна проти права, але бунт людини проти безправ’я, бо єдиною провиною її чоловіка – це те, «що голову до книжок має».

Але... ми маємо в своїй літературі безсмертні «Сини» Стефаника. І навіть коли б обдерти їх з блискучого стефаниківського стилю, то вони самою ж ідеєю перевищили б Ткачукову «Невістку».

І хоч Ткачук не любить слухати, як йому кажуть, що він наслідує Стефаника, та ми хоч не говоримо цього неприємного для письменника слова «наслідує», то все ж таки скажемо, що дуже нагадує, а це скоріше комплімент, як ураза. «Грішник», «Бунтівник», «Шкільник» нагадують дуже виразно «Дорогу» Стефаника. Молоді письменники мають право вимагати ради від критики (як її нема, то пощо тоді критики?). Наша щира рада така: приглянутись селу з «тепер». Не виловлювати з літератури те передвоєнне чи пригадувати собі зараз повоєнне, але дати нам село після війни, після революції, після національного зриву таким, як воно є тепер: у розгарі творення культурних цінностей і закріплення українського економічного стану на селі.

Оскільки це дозволяє нам наша дискреція, скажемо, що Ткачук так і має замір у цьому напрямі скерувати своє безперечно й безсумнівно талановите перо.

1936