Незбагненне серце, том 2

ДО М. ЯЦКІВА

[...] у жовтні 1931

Поете Коханий!

Лучалось мені не раз, що я, вишиваючи, не могла дібрати красок до взору, хоч мала й цілу гору перед собою.

Одні були заяркі, другі забліді, треті просто разили. Врешті прояснювалося мені в голові: те місце мало остати незаповненим. Щось подібне почуваю тепер: не можу дібрати слів до вас, хоч певна, що у скарбниці нашої мови існують десь і такі, що у моїх устах не разили б Вашого вуха.

Часом здається мені, що ви, артисти, дивитесь на нас, людей, згори й вам здається, що ми не розуміємо вас, а ми, люди, дивимось на вас, як на богів, і забуваємо, що ви тільки у деяких хвилинах можете бути артистами. Звідти й відвічна прірва між вами а нами.

Та мені здається, що я розумію кожне Ваше слово. Може, тільки тому мені так здається, що люблю Вас. Тому я тепер з такою нетерплячкою жду Ваших нових творів.

Що це буде? – питаю себе. І як Ви їх подасте?

Не знаю, чому ви, поети, зовете нас «невдячною суспільністю». Хіба ж ви не розумієте цього, що творите тільки для вужчого чи ширшого круга своїх поклонників, а ці далеко ще не «суспільність». Ви, Поете Коханий, маєте багато більше поклонників, як, може, припускаєте, [...] а ми ніколи не окажемося невдячними. Та хіба Вам, Великому, потрібні признання мене, дрібної? Хіба ж до Вас не говорить Ваш геній? Бачите, Поете Коханий, не можу дібрати слів до цього взору. Хотілось Вам багато сказати – теплого й щирого, але думка, що Вам не потрібно мойого серця, вбиває все.

Я дівчина. Маю скінчену гімназію. Заручена з лісовим інженером. Вас люблю від чотирнадцяти літ. Перша Ваша річ, що попала мені у руки, це був «Різдвяний менует». Найбільше захоплююся збірочкою «Adagio consolante». Зрештою, знаю всі Ваші твори, і з кожного можу щонайменше кількадесят речень зацитувати.

Тепер – малесенька просьба (це нещиро, бо сповнення цієї просьби – це дуже велике, може, найбільше у житті, для мене): напишіть до мене кілька слів власноручно. Ну, підпишіться тільки. Зробіть, о, зробіть це для мене, Поете мій Коханий.

Ваша Дара Макогон

Станіславів,

Поточна, 6

Р. S. Ви, певне, дістаєте тепер стільки листів, що я направду дуже боюсь, чи схочете Ви й мені відписати.

3/ХІІ—1937

Не гнівайтесь, що приходжу до Вас і говорю так багато. Ощадність слова належить до елеганції, якої бракує моїй натурі. До того, говорити багато про себе – це чисте плебейство духу. Але ви не гнівайтесь, дорогий. Маю тридцять літ, а з того половина належить тузі за Вашим словом і Вами. Так добре пам'ятаю, як «те» почалось: був червень, і я мала здавати партію румунської історії. Але в садку тої родини, де я була на «станції» (були Ви коли на Монастириську в Чернівцях?), цвіла пізнього гатунку черешня, була висока трава, і я, лежачи грудьми до неї, читала перший раз Ваші твори. За «хлопця» мала я тоді одного високого, анемічного юнака, що мріяв колись славним музикою бути. Це була прелюдія.

Я народилась в травні. На сам Великдень. І моя мама, що походить з знімщеної польської родини, розумна жінка з шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що «айн зонтагскінд – айн глікскінд». А я досі не знаю, чи те, що мені сповняється все, про що тільки гаряче подумаю собі, можна щастям назвати? Якщо так – то я дуже щаслива. Інколи маю таке враження, що мною опікуються якісь добрі карлики, бо... заледве думка оформилась виразно у свідомості – вже сповнюється. Колись-колись я розкажу Вам, які мої мрії були щодо Вас. Колись. Добре? Вони одні, мабуть, не сповняться, і я подумала, що настав час, що в ньому навіть добрим карликам жити неможливо.

Посилаю Вам свою світлину, бо маю таке переконання, що Ви не знаєте, як я виглядаю. Той один вечір був завипадковий, закороткий й занепідготов- . лений, щоб Ви могли запам'ятати собі мене.

Світлину, як буде Вам зайва, відішліть мені назад.

Ах, «Скаменіла країна» – що це? Новела, нарис повісті? Ви пишете, «може, що іншого»? Чи я буду колись те читати, хоч би в рукописові? Наша начальна редакторка тепер аж в Румунії, й тому відповідь в цій справі прийде пізніше. Шеф-редактор є шеф-редактор. Скажіть тільки одне: чи пишете тепер що-не-будь? Страшенно залежить мені, щоб знати правду. Привіти, привіти, привіти...