Незбагненне серце, том 2

ДО О. ОЛЕСЯ

[1938]

Дорогий Поете, з газет довідалася я, що Ви в цьому році святкуєте своє шістдесятліття. (Гете був багато старший від Вас, як останній раз залюбився). Водночас з тим ілюстровані газети принесли Вашу світлину, і от з неї я... не пізнала Вас. Ніколи не бачила Вас таким молодим. Поважно говорю. Наша остання зустріч — але, боже, я зовсім забуваю, що про ту нашу зустріч Ви, властиво, не вміли б ні слова сказати. А проте Ви говорили зі мною і на прощання подали мені руку. Так, мій дорогий Поете! В цьому місці нагадується мені одна строфа з одного Вашого вірша:

Урбані-келер, Урбані-келер —

не один я там випив трунок,

під «діх іх лібе», під поцілунок...

Але з нами справа виглядала трохи інакше. Треба вийти від одної основної правди: я була закохана у Вас. Не можу сказати, скільки вже років тривало те кохання. П'ять... шість... сім... не знаю. Досить того, що мені в той час було двадцять і один рік, і я засипляла й пробуджувалась з «З журбою радість обнялась»... Побачити Вас живим було для мене майже таким недосяжним, як... дістатись до Голівуду. Я мала витятий з котрогось там видання Ваш портрет у себе над ліжком, я знала всі Ваші любовні вірші напам'ять і мріяла про те, щоб колись... написати до Вас. Але до цього в мене не доставало відваги. Я боялась, що скажу Вам у листі забагато, і Ви не повірите ні одному моєму слову.

І раптово одного дня вістка, як би хто небо запалив: «Ви приїздите до Львова. І буде академія в Вашу честь. І будете Ви на ній. І Синенька співатиме. І хтось декламуватиме Ваші вірші».

Бідне моє серце, скільки шаленої праці мусило воно виконати за ті останні дні! Врешті прийшов той жданий вечір. Я навмисне взяла місце на балконі, щоб могти краще згори бачити Вас, але я не могла пізнати Вас. Стільки однакових голів (а з перспективи тільки голови бачила), що я не могла ніяк вгадати, котрий саме Ви.

На перерві зійшла я надолину. Ви ходили поміж своїми знайомими і вітались з ними. Я мусила мати дуже задивлену міну, коли Ви самі приступили до нічим не примітного дівчати (коло мене були ще дві мої товаришки) і, подаючи нам усім руку за чергою, сказали:

— Якби так тому двадцять літ так дівчата дивились на мене, то я розумів би... але тепер, бігме, не розумію...

Ви пожартували з нами й покинули нас. Вас розхапували Ваші друзі й знайомі, й Ви переходили від одного гурта людей до другого... А я все ще держала лівою рукою свою праву руку й все ще не могла ясно довести до своєї свідомості, що це Ви... подали були мені руку. Так добре пам'ятаю, що в той вечір я поводилась з своєю правою рукою, як хора: нікому не дозволяла діткнутись її.

Другу половину ночі після концерту ми провели на балачці про Вас. Забагато було вражень, щоб могти заснути. Над ранком рішили ми ось що: закупити п'ять рож і піти до Вас з квітами й прохати підписатись нам на своїх книжках. Така гарна була ця думка. Ми поодягались рано в найкраще, що в нас було, й перш за все пішли до «Народної гостиниці» поспитати за Вами. Нам сказали тут, що Вас забрав звідти Ваш друг п. Терлецький. Трохи розшуків, і ми мали вже адресу нової Вашої квартири. Ще тільки квіти... Ми розігнались до найкращої крамниці з квітами в цілім Львові і... в той час ми пізнали одне: ми не будемо вже Вас вітати. За п'ять рож загадано від нас десять злотих, а це було перед самим першим... а ми були тільки... студентки... а напередодні скоштились на концерт... Ми знали відразу: ніхто нам перед першим не позичить тої суми, а йти до Вас без рож — чи посміли б?

Десять літ пройшло з тієї пори. Ви святкуєте своє шістдесятліття, а ми розбрелись по світі. Сьогодні ми могли б уже Вам навіть перед першим купити п'ять рож. Але... сьогодні Вас нема серед нас.

Тому в той день, коли з усіх закутин нашої землі приходитимуть до Вас привітальні телеграми й листи, прийміть і цей лист, дорогий Поете, і хай він Вам нагадає п'ять культивованих, багрових рож, які були призначені для Вас.

Ваша Ірина Вільде