Незбагненне серце, том 2

ГІСТЬ У НАШІЙ РЕДАКЦІЇ

Приходжу рано до редакції. У співтоваришів праці таємно-весела міна.

– А хтось був у нас вчора!..

– Він чи вона?

– Він.

– Питався за мною?

– Авжеж! Навіть ждав, ждав і не діждався.

– Ну і що?

– Нічого. Казав, що приїде колись іншим разом!

Цікаво, хто то міг на мене ждати, але не допитуюся багато, бо знаю з практики, що навмисне не скажуть. Приковую на ланцюжок свою цікавість і сідаю за машинку марки «Ремінгтон».

У кілька днів пізніше. Чую якесь шарудіння за плечима, обертаю голову й бачу: молодий, нікуди правди діти, як мальований хлопець за плечима. З світлини в «Синіх чічках» пізнаю автора, модного тепер Василя Ткачука.

У дев’ятнадцять літ мати вже книжку для українців – це рідкість. Дійсно Ткачук не виглядає більш, як на шістнадцять.

– Яке у Вас враження від Вашої першої книжки?

– Я вдоволений, – признається щиро Ткачук.

Потім додає:

– Декотрі критики закидають мені, що наслідую Стефаника, але я не почуваю цього гріха.

– Що думаєте на майбутнє? Ваші задуми, надії? Ткачук зводить свої стіжкуваті брови вгору:

– Хочу йти вперед і дати щось більше від нарисів. Або – або...

Яке ще дуже молодече оце «або – або». Все ж таки наша поважна балачка про сучасні напрями в літературі дає змогу набрати враження, що Ткачук несогірше визнається на наших авторах. Літературний Львів з його закулісами теж дещо знає.

– Чи не відстали Ви занадто від села, щоб знову починати в своїх писаннях від нього? Чи місто не насуває Вам нових думок, нових задумів?

– Ні, село занадто глибоко врізалося мені в пам’ять і серце. Тільки на свої спогади про нього дивлюся тепер вже інакше...

Трохи смішно звучить в устах дев’ятнадцятилітнього хлопчини «вже тепер», але все ж таки мило вразила ця вірність середовищу, з якого вийшов.

Розстаємося з взаємним побажанням на майбутнє.

1936