Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

VIII. Наша Славна Жірондистка: релігійна альтернатива в секулярну добу. Вступ до історії хамократії

Для початку, «звірмося з мапою» — кинувши взагальнюючий погляд на пройдений нами шлях і визначивши собі тим орієнтири для дальшого просування нашим «постколоніальним маршрутом». Насамперед, маємо твердо пам'ятати, що лицарство — це феномен європейської культури. Хоча гностична містика, яка, під християнським покровом, забезпечила йому духовну леґітимацію (статус «релігії-в-собі»), і прийшла зі Сходу, однак окремої касти ж е р ц і в - в о ї н і в східні цивілізації не знали: «браміни» й «кшатрії», кажучи в індійських термінах, були там розділені неперехідним бар'єром. Тільки на європейському ґрунті, при «цесару Отоні» (як писали наші інтелектуали барокової доби[726]), склалися умови, в яких, у кінцевому підсумку, зміг відбутися їхній історично унікальний синтез. Специфіка європейської шляхти порівняно з аристократіями інших відомих нам суспільств тим і зумовлена, що ця шляхта великою (хоч і не винятковою) мірою формувалася саме з історичного лицарства, — і це на століття наперед визначило її «етос» і «ерос». Це про неї А. де Токвіль мав усі підстави написати, що «шляхта не тільки у своєму середовищі виховує мужні звичаї, а й своїм прикладом посилює їх також у інших класах», — і застерегти, що «зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не може відродитися»[727].

Перероджуватися, потроху міняти «мужній» лицарський обладунок на пудрену перуку рококо, європейська шляхта почала під кінець Ренесансу. Десь від XVI—XVII ст., «під впливом доцентрових сил епохи абсолютизму»[728], дух «святого воїнства» помалу відступає з переднього кону історії, витіснений духом придворного «політесу» з супровідним йому просвітницьким раціоналізмом, — утрачає свою політично провідну роль і «розтікається» по європейському культурному ландшафту вшир, «підшкірно», десятками й сотнями не завжди відразу й примітних русел і каналів, один із яких — український — і склав сюжет цієї книжки.

Тим часом «на поверхні» історія культури розгорталася за іншим сценарієм, далеко не байдужим для доль лицарського «підпілля». Саме оту пізню, абсолютистську придворну версію європейської культури — «дворянську» (від франц. courtoisie) — «верхнім зрізом» імпортував у свою імперію — попросту «переніс по мапі», як «грецький портик на широту тундри»[729], — Петро І у якості стандарту, за котрим мусила модернізуватись («просвіщатись») російська еліта, — щó вона, в історично стислі строки (як у XX ст. сталінську «індустріалізацію»!), і виконала. Знадобилося ще два століття (поодинчих «інсайтів», як-от П. Чаадаєва з його розпачливими «Філософічними листами», не рахую), перш ніж у її найосвіченішому прошарку змогла розвинутися свідомість того, які загрозливі «механізми сповільненої дії» несла в собі така «культурна революція». «Нині нерідко забувають, — делікатно тлумачив співвітчизникам С. Булґаков у 1909 p., — що західноєвропейська культура має релігійне коріння, принаймні наполовину побудована (незрозуміло тільки, чому саме «наполовину», і як вдалося відміряти? — О. З.) на релігійному фундаменті, закладеному середньовіччям і реформацією. <…> Дерево європейської культури й досі, навіть незримо для очей, живиться духовними соками старого релігійного коріння. Цим корінням, цим здоровим історичним консерватизмом і підтримується міцність цього дерева <…>. Наша інтеліґенція у своєму західництві не пішла далі зовнішнього засвоєння найновіших політичних і соціальних ідей Заходу (а вона й не могла піти — бувши, як сама про себе визнає, «творінням Петровим»! — О. З.). <…> Спочатку було варварство, а потім возсіяла цивілізація, тобто просвітництво, матеріалізм, атеїзм, соціалізм, — от нескладна філософія історії середнього російського інтеліґентства (і радянського, відповідно, так само: вся радянська освіта будувалася виключно на цьому підході. — О. З.). <…> Через це розривається зв'язок часів у російській освіті, і цим розривом духовно хвора наша батьківщина»[730] (курсив мій. — О. З.).

Це продіагностовано досить точно, тільки, на жаль, запізно: поїзд «петербурзького періоду російської історії» на час появи «Віх» уже невідворотно летів у прірву, намічену акурат тим самим «розривом», і в суспільстві не було сили, яка б могла його зупинити, — російська інтеліґенція, народницька й марксистська (тут, скажу за В. Леніним, «не треба двох слів — це одне й те саме»), сиділа в цьому поїзді за машиніста, а насущно потрібному на таких переломах «для страхування» від хаосу руїни «здоровому історичному консерватизмові», — тому, що його ми виявили в наших «українців», — у російській культурі взятися не було звідки: шляхти, у європейському розумінні, в Росії не було, — в ній було тільки «дворянство», аристократія історично молода і суто світська («В Росії не було справжніх аристократичних традицій»[731], — скаже потім Н. Бердяєв), у чиєму спадковому «активі» можна було, за Л. Толстим, нарахувати максимум «три-чотири» покоління людей, освічених і незалежних одночасно[732]. Для виконання духовно-охоронної функції, «ліквідації розриву», тобто для того, щоб, за Токвілем, стати «точкою опори в суспільному організмі», такої скупої традиції було рішуче замало. Центр духовної ваги змістився на інтеліґенцію — з якнайдоречнішим у цьому випадку епітетом «революційну», чиє призначення було не «скріпляти», а цілком навпаки — «розхитувати».

Тут потрібне пояснення. Кожному школяреві відомо, що «інтеліґенція», в соціологічному розумінні, — поняття російське. Тільки при тому зазвичай забувають додати, що як така вона являє собою вимушений «продукт історичного дефіциту» — покликаний компенсувати в російському суспільстві (де держава, як сім біблійних худих корів, пожирала всі громадські інститути й найсильнішою «точкою опори» було імперське чиновництво) не що інше, як с л а б і с т ь і н е с а м о с т і й н і с т ь т р а д и ц і й н и х е л і т — політичної, культурної й релігійної водночас, «одним пакетом». Характерно, що до такого простого висновку про себе (А. Валіцький, наприклад, відпроваджується від нього як від самоочевидного загальника, що з погляду соціології навіть особливих коментарів не потребує!) сама російська інтеліґенція у своїх саморефлексіях — не раз і філософськи глибоких, і істинно трагічних — ніколи до кінця «не додумувалася», щоразу гальмуючи перед якимось неподоланним психологічним бар'єром і так і не наважуючись визнати себе прямим породженням того самого «розриву часів», що його наївно мріяла зліквідувати (видно, таки не можна витягти себе самого з болота за волосся!). «Додумав» «за неї», на початку 1920-х pp., В. Липинський. Дитя шляхетської культури (української «аристократичної контрреформації») і останній «лицар без страху й догани» в українській політиці, на час революції він застав цей тип, що його назвав «політикуючою інтеліґенцією», уже широко розпростореним і на вкраїнському ґрунті — і дав йому пронизливо точну соціокультурну характеристику. Інтеліґенція «здеклясована», писав він, — читай, по-російському збірна: з «духовенства, збанкрутованого дворянства, селянства, міщанства, всякого „разночинства“» (де єдиним спільним знаменником тільки й може бути, що «студент»[733]!), — без катастрофічних наслідків не може кандидувати на «провідну, об'єднуючу і організуючу» суспільну групу, на універсальну еліту, — з тієї простої причини, що вона і всередині себе живе (економічно) не з консолідації, а з диференціації (чим її більше, тим гостріша її внутрішня конкуренція, «партійність» і «гуртківщина», те, що Леся Українка називала, на французький лад, «котерійністю»), і не посідає найголовнішої якости «суспільного магніта» — точки опертя в собі самій, якою може бути тільки «спільна традиція», своя, історично вироблена культура, в широкому сенсі слова, — як «сума певних суспільних вартостей — що <…> в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи найкращими» (NB: у росіян до цього останнього діагнозу найближче підійшов С. Франк, і навіть мало не в тих самих термінах[734], тільки в історичний анамнез і він не вдавався). Питоме середовище інтеліґенції, її modus vivendi — це, за В. Липинським, власне й є «розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей: все можна й треба пробувати і при тім нема нічого до страчення»[735] (курсив мій. — О. З.). Через цю-то історичну несамостійність, ціннісне «безґрунтянство» цей тип інтеліґенції фатально-неуникненно й приречений на «народництво», — гейби тобі Українчин Дон Жуан на жіноцтво (те саме «тиражування» в «слабших» власного «розриву» в таємній надії підпасти «під сильнішого»!): «„Йти з народом“ — ось її (інтеліґенції. — О. З.) теорія; „йти за народом“ — ось її практика»[736]. Іншого raison d'être, моральної леґітимації у власних очах вона просто не має.

Це дуже добра соціальна діагностика, і, як побачимо далі, вона напрочуд ефективно пояснює долю і російської, й радянської, й пострадянської інтеліґенції аж до дня сьогоднішнього. У Європі виокремлення прошарку професійних виробників ідей — «інтелектуалів» — відбувалося за іншою логікою — того самого «здорового історичного консерватизму», поступової модернізаційної асиміляції традиційних цінностей, і тільки там, де відбувався дійсний «розрив» зі шляхтою (як-от у Франції під час революції), les gens des lettres перебирали на себе роль і «політикуючого духовенства» також (недарма сьогодні з тою самою гордістю, з якою росіяни кажуть, що «інтеліґенція — слово російське», у Франції Б.-А. Леві при кожній нагоді освідчує, що «інтелектуал — поняття французьке»). Моє завдання — показати, що прихована драма української культури XX ст. полягає в тому, що сформований XIX ст. є в р о п е й с ь к и й т и п і н т е л і ґ е н ц і ї, п о р о д ж е н и й к о з а ц ь к о - ш л я х е т с ь к о ю т р а д и ц і є ю, — наша мазепинська «локальна спільнота» «лицарів Святого Духа», — був, задовго до свого фізичного знищення, до «Сивашів і Перекопів», силою внутрішньої інерції колоніального розвитку витіснений із суспільно авторитетної позиції і н т е л і ґ е н ц і є ю р о с і й с ь к о г о т и п у — «народником»-«безґрунтянином» (не має значення, як писав В. Липинський, що окремі представники цього типу самі собою могли бути «дуже цивілізовані, учені і освічені»[737], — все одно вони залишалися «людьми розриву»), — і що саме по цьому типу (з певними колоніальними модифікаціями, з поправкою на «місцеві умови») українська інтеліґенція й пішла відтворюватись надалі. По ньому ж вона відтворюється і в пострадянську добу, коли на місце Його Величности Народу (на правах риторичної фігури зацілілого й досі, навіть в академічних дискурсах!), ґорьковського провербіального «народушка», котрий «суть Бог», заступив Його Величність Ринок (далі ми пересвідчимося в абсолютній логічності такої заміни). Перефразовуючи С. Булгакова, можна сказати: хвороба українського духа є хвороба української інтеліґенції — компенсаторного, на російський зразок, «продукту історичного дефіциту», породженого циклічно репродукованим «розривом часів».

Першим, хто це побачив і забив на сполох, був М. Хвильовий. Весь його «національно-культурний проект» зі ставкою на Куліша з Драгомановим[738] («Ми <…> ведемо свою родословну від Куліша»), — вся його війна з «червоною Просвітою», котра «весь час стежить за дириґентською паличкою російського „діда-шестидесятника“»[739], та його, як сказали б наші професори, «кипуча ненависть до народництва як явища», — це сукупність блискучих культурологічних інтуїцій, що в сумарному висліді зводяться нестак до найчастіше цитованого (зазвичай без розуміння контексту й підтексту) «Геть від Москви!», як до концептуально куди важливішого гасла — «Дайош інтеліґенцію!», тобто українську інтеліґенцію європейського, а не російського типу, — у середині 1920-х ця альтернатива ще була видимою. На такий концептуальний рівень наша інтеліґентська саморефлексія звідтоді більше не піднімалася, — зайвий, між іншим, знак, що «російська модель» перемогла: витягти себе з болота за волосся вже не було шансів. Найцікавіше і культурно найпродуктивніше в наших шістдесятниках (XX, а не XIX ст.!) — це нестак те, що з них увійшло в шкільні програми («ґорьковська» дидактика на кшталт «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина» [Л. Костенко] може нині становити вже хіба суто історико-літературний інтерес, як і сам Ґорький), — як те, що після «розстріляного Відродження» вони були першим (а заразом і останнім!) поколінням української інтеліґенції, яке, хай не до кінця усвідомлено, — радше тугою, ніж думкою, — відчувало «розрив часів» як свою хворобу, було, без перебільшення, хворе розривом — і, як уміло, поривалося його «направити». Недарма саме серед шістдесятників, уперше після «пражан» і Донцова, з'являється й невикривлений погляд на Лесю Українку: «Апологія лицарства й духового аристократизму становить чи не суть її неоромантизму»[740], — напише потім Є. Сверстюк, — і він-таки впізнáє в ній і пряму «спадкоємницю» козацько-лицарської традиції, чиїм «духом» вона «добудовувала <…> ту середньовічну ланку, якої нам бракує»[741]. Очевидна річ, щоб здобутися на такий погляд, треба мати у своєму ціннісному репертуарі вже далеко не самого тільки «Богушка-народушка» (взагалі, дуже характерно, що з шістдесятників «подолали народництво» — читай, культурно дерадянізувалися — тільки ті, хто пройшов у своєму розвитку через релігійний досвід).

У V розділі я вже провела історико-соціологічне розмежування між українським і російським народництвом XIX ст. за генезою, суб'єктом і об'єктом, попередивши, що аґлютинація їх, а точніше, розчинення нашого автентичного («кирило-мефодіївського») народництва в російському припадає на кінець XIX ст. Саме тоді остаточно утверджується в культурних правах той переможний тип «українського народника», емблематичного «мужицького інтеліґента» у вишиваній сорочці як еквіваленті студентської «косоворотки», з «Кобзарем» під пахвою для національної ідентифікації й Пушкіним, Чернишевським та Марксом (останнім, звісно, в російському перекладі) — для «загальноосвітньої», — який в уяві пересічного випускника вищої школи й досі накриває одною шапкою всіх українських діячів «дожовтневої доби» поспіль, роблячи їх сливе нерозрізняльними: як єхидно коментував Ю. Шевельов — «Хіба ж не всі любили народ? Хіба не всі змагалися за щастя трудящих мас? Хіба не всі прагнули визволення поневоленої батьківщини?»[742]. Тепер, після того, як ми ближче познайомилися з первісним ядром українського руху — лицарською «локальною спільнотою» — можемо, нарешті, продовжити «лінію розмежування» і на сферу власне чуттєву, наш головний предмет, — і розрізнити в культурі тотального (і це правда!) «демократизму» й «народолюбства» два рівнобіжні, «сурядні», паралельно співіснуючі інтеліґентські психокомплекси. Час здати собі справу з того, що демократизм буває різний, і «любити народ» можна також по-різному.

Характерно, що з усіх радянських лесезнавців єдина Н. Кузякіна, людина російської культури, змогла констатувати, що в «Лесі Українки не було нічого від ідеології „розкаяної дворянки“»[743] (зсередини української культури такі речі не помічалися хоч би тому, що «не помічалося», проскрибувалося й саме українське «дворянство»). Це, далебі, щира правда, — чого не було, того не було, з одним тільки суттєвим уточненням: не в самої лише Лесі Українки, а в усієї української інтеліґенції, що себе, від «братчиків» почавши, такою усвідомлювала — «істими українцями, хоч простого, хоч панського роду» (В. Липинський своїми «хліборобами» тільки вивів цю свідомість в її історичному «фіналі» на філософськи-системний рівень). Коли граф фон Ейнзідель із однойменної балади починає гризтися російським народницьким «комплексом вини», «панства непрошеним даром» як «прикрим тягарем», його вмить «по-командорському» «повертають до дисципліни», нагадуючи, що його «дар» не лише право, а й обов'язок (і то «гірше ярма»!), не хто, як ті-таки (от би зраділи Липинський з Ортегою!) «предки велебні», «суворі портрети з золочених рам»:

Глянь, всі ми — закуті в залізо борці,

Або посивілі в науках ченці,

Ми світочі свого народу (sic! — О. З.).

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень і вночі

Плоху гречкосійську породу.

Нагадаю, це писано 1905 p., коли по цілій Україні «гречкосійська порода» палила панські маєтки, і тільки поміщиків-«громадівців» — нотабене, усіх без винятку! — хвиля «народного гніву» оминула стороною[744]. Так що свій останній, уже не в теорії, а на практиці, історичний іспит на «класову гармонію», вперше задекларовану в «Книгах битія», «старе» вкраїнське народництво витримало з честю. (Завважмо ще, як наочно представлено тут синтез chevalerie й clergie, «борців» і «ченців»: через їх кровне злиття в одній родині сама родина набуває гідности військово-чернечого ордену, — і ця noblesse, як «панцир», утримує Ейнзіделя від того, щоб зробитися «російським інтеліґентом»[745].) Така «народницька платформа» вочевидь куди ближча до цитованої раніше інавгураційної промови кн. Рєпніна, ніж до програм російської соціал-демократії: в істоті, це той самий аристократичний протекціонізм, лицарський психокомплекс «оборонця покривджених» (Шевченкового «найменшого брата», «малих <…> рабів німих»), з одним, але вирішальним додатком — «ми світочі свого народу». Це означає, що саме поняття «народу» змінилось: Ейнзідель і його «орачі» — то вже одне духовне ціле, і якщо «орачі» про це не знають, його «лицарський обов'язок», серед іншого, також і в тому, щоб їм це возвістити.

По суті, це не що інше, як цілковито чужий російській інтеліґенції к у л ь т у р н и й н а ц і о н а л і з м — осягнення суверенности свого народу через культуру, а не через державу, — і саме він духовно усправедливлював українську «інтеліґенцію традиції» — не як некрасовського «народного заступника» за мужика перед властями (хоч і таке «заступництво» з порядку денного, звісно, не знімалося, і «в мировые посредники» блискучий студент П. А. Косач ішов саме задля нього, але «символом віри» було не воно), — не «по горизонталі», а «по вертикалі»: як «відпоручника» за «свій народ» перед невидимою трансцендентною інстанцією (у секулярному виразі — перед історією, нащадками і т. д., але на чуттєвому рівні все це тільки різні «псевдоніми» Абсолюту). Акурат таке відпоручництво в Лесі Українки й іменується «славою» (NB: це не та «слава», яку забезпечує газетний ринок і яка вже єдина нам і відома!): «Мій дух промовляє мені: / „Ставай, вартовий, без вагання на чати! / Хоч люди замлілі в рідній стороні / На голос твій будуть мовчати, / Та слава про них загримить до зірок, / Що є з їх народу пророк“» («Пророк»). Інакше кажучи, «раби», ті самі, коло яких Шевченко збирався ставити «на сторожі» Слово-Христа, у принципі можуть бути «возвеличені» в очах Духа («до зірок» — це не що, як гностично космологізована версія ad Dei gloriam, «для слави Божої»: згадаймо Amor, що «рухає світилами»!) й без їхнього відома (sic!), місія «вартового» від того не залежить («Дух Божий сам знайде мене в пустині, / а вам ще довгий шлях лежить до нього!» — заявляє Тірца своєму народові), бо ця місія сама з себе (ось де проявилася давня «релігія-в-собі»!) забезпечує «рабам» духовну леґітимацію (Драгоманов сказав би — «історичну рацію») — уже як «народові»: фактом «сходження духа» на одного з-поміж них.

Якшо спробувати зрезюмувати таке «народницьке credo» мовою понять, то найточнішим відповідником був би відомий афоризм Ортеги-і-Гасета: ідея народу — це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог думає про нього у вічності. Годі й казати, наскільки мало спільного все це має з тою «особливою відповідальністю за долю народу», якою леґітимізує себе «інтеліґенція розриву» — однаково, імперська чи колоніальна («російська» чи «українська», за «етнографічним паспортом»). Ніякої «вертикалі» в цьому випадку вже нема, світогляд стає «площинним» — «народ» («мужик») фетишизується насамперед в якості морального «кредитора» й «працедавця» (NB: а працедавця, як відомо, можна й змінити, коли він не виконує умов «соціальної угоди», — Винниченків скандал з «переходом в російську літературу» тут воістину емблематичний, як емблематичний і сам Винниченко: тип «українського Ґорького», «російського інтеліґента на український лад», він репрезентує настільки ж вершинно-досконало, наскільки Леся Українка — тип «старої» української інтеліґенції, і під цим оглядом давно вартує ґрунтовного культурологічного дослідження[746]). «Інтеліґент розриву» чується винним «народу» головно на тій підставі, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом» (І. Франко), а значить, має «борговий обов'язок» («псячий», як точно визначив І. Франко) насамперед практично віддячитися, «відробити» мужикові за його «хліб», — полегшивши йому умови життя. На цьому психологічному ґрунті й утверджується той специфічний утилітаризм російського народництва, «який заперечує всі абсолютні цінності і єдину моральну ціль вбачає в служінні суб'єктивним, матеріальним інтересам „більшости“ (або народу)»[747], — і народництво обертається, як точно визначив С. Франк, «н і г і л і с т и ч н о ю р е л і г і є ю з е м н о г о б л а г о п о л у ч ч я»[748]. Це й розуміють у нас під демократизмом аж до сьогодні.

Іронія в тому, що якраз «інтеліґенція традиції», з усім її духовним аристократизмом, була непорівнянно послідовніша у своєму демократизмі, ніж «інтеліґенція розриву». Для переконливости дозволю собі довшу цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельського про переговори в листопаді 1918 р. з тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча — голови Директорії УНР. Змальована Л. Цегельським сцена обіду в «ставці» наших «народників» до déjà vue нагадує репортажі сьогоднішніх ґлянсованих журналів із життя пострадянської еліти: «Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і при ґалевому цісарському столі в австрійському Бурґу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проте обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми — члени влади — харчувались по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження т. зв. парвеню. У гетьмана — бувало — я почувався значно краще. Там приймали по-панськи, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній „головній ставці“ їли і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?..»[749].

Ключове слово в цьому уривку, який коментарів не потребує, — «розпуста». Л. Цегельський вживає його ще не в сучасному, звуженому до суто сексуальної коннотації значенні, а в питомому, «старому» українському: в добу бароко це був синонім «сваволі» (sic!). Почуття обранства (в Українчиній термінології — «марної пихи») як тої форми зверхности над іншими, при якій тобі приділено у пасивну власність (для споживання) виняткові розумові або матеріальні блага (у радянській термінології, «спецрозподільник»), справді є за своєю природою свавільницьке — і характеризує, всупереч стереотипам, зовсім не традиційну інтеліґенцію «шляхетського кореня» (для якої її «приватне право», privi-legia, було, на тлі загального, тільки синонімом підвищених обов'язків), — а якраз «нову», «безґрунтянську», з традиційним «приватним правом» незнайому (А. Ізґоєв у «Віхах» констатує появу цього почуття в онтогенезі пересічного російського інтеліґента вже на шкільній лаві: «„Розвинений“ гімназист не тільки ставиться з презирством до своїх учителів, батьків та інших простих смертних, що його оточують, але пригнічує своєю величчю й товаришів по класу, незнайомих з нелеґальною літературою <…> Ця пихатість <…> ще більше розвивається в душі юнака в університеті й перетворюється, безсумнівно, на одну з характерних рис нашої інтеліґенції взагалі, духовно-пихатої й ідейно-нетерпимої»[750], — тут початок добре знайомого нам більшовицького «вождизму», який в історичному фіналі зовсім логічно приводить і до «царських обідів» та «спецрозподільників»).

На цьому тлі «стару» українську інтеліґенцію мусимо визнати найбільш демократичною, і в цьому сенсі либонь-таки найбільш «народною елітою», за всю вітчизняну історію. Такою вона була не лише за політичною платформою, яка від «братчиків» лишалась незмінною («для скованих волі, / Для скривджених кращої долі / І рівного права для всіх», за І. Франком кажучи). Про середовище Лесі Українки можна з певністю сказати, що в ньому принцип загального права переріс рамки самого тільки політичного світогляду, того драгомановського credo, якому ще в юності присягла Леся в листі до обожнюваного дядька («За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти» [10, 220]), — і перейшов на рівень чуттєвости, «еросу» — як позарозмислова, інстинктивна здатність проектувати себе на «іншого», вбачати рівноправного собі «ближнього» в кожній людині, без різниці не то соціального становища, освіти, статі і т. д., а навіть і віку[751]. Це, власне, в чистому вигляді гуманізм par excellence, для якого в центрі уваги не абстрактний «народ», а живі, конкретні й неповторні люди (пор. Шевченкове «і будуть люди на землі»), і знаменно, що Драгоманов у полеміці з Грінченком протиставляє саме «гуманізм» — народницькому «українофільству» 1890-х[752]. Про Лесю Українку К. Квітка пише, що в неї «ніколи не було <…> огидливості, властивої вищим класам»[753], — читай, отого «Fi donc!» та «Посторонись, любезный, посторонись!», яке нерідко демонструють героїні її прози (либонь, тим так драматично в нас і недооціненої, що зображений у ній життєвий світ жіноцтва вищих класів був для народницької інтеліґенції так само чужий, як вавилоняни з єгиптянами та «бретонський святий» пан Ґрааль, — довший час цю прозу повелося розглядати як такий собі факультативний доважок до її доробку поетеси, і майже ніколи, до піонерської спроби В. Агеєвої[754], — як початки української жіночої психологічної прози, з недемонстративною, але від того не менш сильною й істинно новаторською «ґендерною маркованістю» на всіх рівнях, від дискурсивних стратегій до тем і сюжетів[755]). Таку психологічно «безбар'єрну» настанову добре видно в «Над морем», де оповідачка (авторчине alter ego) у своєму наростаючому конфлікті з героїнею, московською «світською баришнею» Аллою Михайлівною (котра ділить з авторкою не ego, а соціально-статусне імперське Id-«Воно»: і в Алли Михайлівни, і в Лариси Петрівни «родителі — хорошие господа», обидві панни проводять сезон на курорті на кошт «папаш-ґенералів», і т. д.), у певний момент доходить до того, що психологічно самоідентифікується з «протилежною стороною барикад» — з епізодичним, безсловесним робітником-малярем, чий мимохідь кинутий на Аллу Михайлівну «„темний погляд“, повний непримиримого, фатального антагонізму», вже несе в собі «передчуття громадянської війни».

Тут нотабене: «інтеліґенція розриву» зі своїм «народушком» якраз ніколи себе психологічно не ідентифікує. Звісно, вона працює для народу, йде з народом, мріє з ним злитися, як гностик зі своєю Душею у Світлі (пор. у Б. Пастернака: «Превозмогая обожанье, / Я наблюдал, боготворя. / Здесь бьли бабі, слобожане, / Учащиеся, слесаря», курсив мій. — О. З.), — але сама вона н е є н а р о д, вона навік закріплена щодо нього в позиції поза-перебування, от власне що відстороненого «обожанья»[756], навіть тоді, коли, як Винниченкові революційні «баришеньки», зве його «товаришем» і до сліз ображається (як в оповіданні «Роботи!»), коли він, зніяковілий, у відповідь знай збивається на «добродійку» (між іншим, Винниченко вловив у своїх «баришеньках» і глибше, метафізичніше підложжя цього «обожанья» — містично-любострасне: підсвідому інтеліґентську хіть «пізнати» свого Бога до кінця і в біблійному сенсі слова, «віддатись народу» аж до готовности бути ним зґвалтованою й розтоптаною, до повного самознищення, — спостереження, що збігається і з даною С. Франком дефініцією народництва як «нігілістичної релігії» — по суті, «релігії лівої руки», де Бог для вірного — не «вгорі», а «внизу», це хтонічне божество, Тичинин «чорнозем», який, коли «підводиться», то єдино для того, щоб руйнувати, — і годі заперечувати, що пафос такого містико-еротичного «погибельного захвату», Drang-zum-Tod, в обох російських революціях був надзвичайно сильний, коли не домінантний, — в українській літературі неоціненним, і досі належно не оціненим документом на цю тему залишається блискуча повість В. Підмогильного 1925 р. «Третя революція», яка мала б назавжди закрити тему історичної поразки «українського народництва», якби тільки це саме народництво не тиражувало в нас своєї поразки й донині[757]).

Так ось, ні «баришеньками» Винниченка, ні Андрієм Петровичем Підмогильното «стара» українська інтеліґенція н е б у л а. І в «Над морем» суть справи навіть не в тому, що робітник «трудящий», а Аллу Михайлівну її статусне Id, поза яким вона ніхто, наділило правом паразитично рядити «інакшими, ніж вона» (саме цього виразу вживає Алла Михайлівна, «від нудоти» пожираючи час і увагу оповідачки з тою самою невинною безжурністю, що й працю своєї покоївки), — та ще й погорджувати ними при тому. Насправді її «позиція влади» далеко тотальніша, за механізмом близька до Дон Жуанової: хоч як неприкаяно нудячись своїм порожнім життям, Алла Михайлівна, проте, непохитна в обороні, ба й накиданні його як універсальної норми («„У нас в Москве“, — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: „Ах, ваша противная Ялта!“»): всі мусять бути такими, як вона, дарма що сама вона зовсім не є при тому щаслива. Тобто, перед нами зразкове (хоч і безтурботно-несвідоме: «червона шапочка»!) «дитя імперії», сам модус існування якої — то аґресія супроти всякої «інакшости» й уніфікація, в ідеалі, цілого світу на свою подобу. (Характерно, що в момент остаточного «комунікаційного розриву», коли терпець оповідачці, — яка цілий час була проявляла й до Алли Михайлівни істинно «гуманістичну» вирозумілість і навіть сиділа при ній доглядачкою! — нарешті вривається, оповідачка несвідомо «впадає», «оступається» в рідну їй українську: як і для безсловесного пролетаря, в «енкратичній» мові Алли Михайлівни для неї «нема слів», вона виштовхується з нього, силою протистояння, — у свою традицію[758].)

Так крізь панянські «контраданси» «Веселого Апокаліпсису» — охопленого гарячкою розваг фен-де-сьєклівського сухотницького курорту — озивається до нас все той самий «дух Джона Стюарта Мілля»: права людини проти сваволі земних ієрархій, вічна Українчина тема — і вічний-таки фундамент українського демократизму, в якому антиколоніальний вектор (NB: майже відсутній в історії російської демократії!) складав тільки органічну, невід'ємну частину принципу загального права.

І нарешті, беззастережним показником демократизму є питомий для того середовища, сливе протестантський к у л ь т п р а ц і, що, з погляду соціології, найбезпомильніше характеризує наших «українців» вже таки як інтеліґенцію індустріального суспільства, а не як доіндустріальну «шляхту»[759]. Навіть при нашому вкрай приблизному уявленні про справжні обсяги виконаної «громадівцями» роботи — організаційної, культурної, наукової, педагогічної та ін. (і все це, завважмо, «на громадських засадах», тобто «у вільний від основної роботи час»!), — для сучасної людини вона знаходиться «поза межами можливого»: за переказами, так самозречено в Україні працювали хіба що селяни до колективізації (взагалі, доба тоталітаризму, здається, змінила нашу трудову етику вже до невпізнання). Єдине, чим можна собі раціонально витлумачити шалену, достоту «мужицьку» («пчілківську»!) працездатність цих людей, — це отим арґументом М. Ковалевського з Українчиного спогаду: «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!», — це гін «священного обов'язку», це «лицарська повинність» обертається повинністю трудовою: раз «мушу» — значить, і «сила» знайдеться[760]. С. Булґаков називає таку трудову етику «дисципліною послушництва» («так називається всяке заняття, призначене ченцеві, однаково, чи це буде вчена праця чи найгрубіша фізична робота, раз воно виконується в ім'я релігійного обов'язку»), «світською аскезою», яка «мала величезний вплив на вироблення особистости в Західній Європі»[761] — і з якою, за його скрушним визнанням, російська інтеліґенція незнайома: російський «героїчний інтеліґент не вдовольняється роллю скромного робітника <…>, його мрія — бути рятівником людства або принаймні російського народу»[762].

Це важливий момент, без усвідомлення якого годі сповна зрозуміти й драму нашої радянської інтеліґенції та її професорів, досі радніших перейматися «особливою відповідальністю за долю народу», ніж «скромним», і куди потрібнішим їм, трудом самоосвіти. Класична російська «особлива відповідальність за долю народу», ця «р е л і г і я а б с о л ю т н о г о з д і й с н е н н я н а р о д н о г о щ а с т я»[763] за «єдино правильним» рецептом перерозподілу багатства (духовного в тому числі!) — сама з себе аж ніяк не передбачає, ба й не перетинається з тою «особливою відповідальністю» єрусалимського теслі — за конкретний результат своїх зусиль над примноженням багатства, — котра формується в «локальних спільнотах» середньовіччя й Реформації: в ордені, ґільдії, братстві-фратрії тощо (не тільки «в монастирі», як думав С. Булґаков, — просто в російській історії в нього не було ближчих аналогій). Тож не дивно, що російській інтеліґенції, позбавленій як традицій Реформації, так і «екзистенційного стимулу», сформульованого М. Ковалевським (нікому з росіян не приснилось би, що «через 20 літ Росія буде трупом»!), перехід від «культу неробства» до «культу праці» давався непорівнянно тяжче. Сама ідея «праці» для неї лежала по стороні «народу»-«мужика» й асоціювалася з працею виключно «мужицькою», фізичною, тою, котра «годує». Не лише в «Чернишевського, Пісарєва et tutti quanti» [10, 71], а навіть у Л. Толстого праця розумова, «інтеліґентська» — то все-таки свого роду «несправжній» труд, і для Левіна, і для Вронського вона радше спосіб чимось себе зайняти, об щось зачепити руки, але в категоріях власне трудової етики не мислиться. Серед інтеліґенції ж української така сама поміщиця, яка, за оцінкою її дочок, теж «ніколи не знала, що таке робота»[764] задля хліба насущного, зовсім не мусила бігти в поле з сапкою, аби відчути себе по-селянськи роботящою «пчілкою»[765], — її інтелектуальна діяльність оцінювалася в її культурі за тим самим етичним кодексом, що й труд селянки-робітниці[766].

Це вже загальне трудове право — настанова справді стовідсотково демократична, і на Лесі Українці досконало видно, як глибоко, позарефлексивно вона була вкорінена в нашу інтеліґентську свідомість. Лесина безмежна повага й увага до всякого труда побивають уяву навіть сьогодні, коли ґлобально розпростореним — уже з подачі американського лібералізму — культом праці нікого не здивуєш. Такі пасажі, як нагінка М. Кривинюкові в листі від 03.02.1903 р. за подання до набору друкарським робітникам — «зецерам» — трудновчитного рукопису[767], дослівно вшляхетнюють спрофановане радянською пропаґандою поняття «друга робітників», десятиліттями вживане щодо Лесі Українки з подачі газети «Правда» 1913 р. Для самої пані Лариси засадничим питанням — також і за життя батька, коли серйозних фінансових проблем не існувало, — було заробляти на себе власною працею: кожне поліпшення на здоров'ї негайно ознаменовувалося в неї пошуками постійної роботи (журналістської, репетиторської тощо), і від свого вимушеного «дармоїдства» вона потерпала, здається, не менше, ніж од фізичних мук (у листі до А. Кримського називала його «одною з тих трагедій, на які ділиться моє життя» [12, 138]). Зате всякий вияв непошани в стосунку до її праці, як і до всякої розумової праці взагалі, натяк на вбачання в ній «панської забавки», порівняно з якою яка-небудь грубо-зрима «практична робота» — цитуючи її суперечку з Трушем і Ганкевичем, «замітання плаців», — розцінюється як щось серйозніше, «справжніше», вражали її доглибно («я півночі проплакала після тієї сперечки» [12, 15]), — як форма трудової «дискримінації навпаки».

Між іншим, скоро вже зайшло за ту «сперечку» (про неї ми ще згадуватимемо, дуже вже вона знакова!), вкажу ще на один парадокс, досі, скільки знаю, культурологами не завважений. Якраз галицька інтеліґенція (NB: не лише Труш із Ганкевичем!) виявилась ідеологічно куди легше, «безімунніше» за нашу «підросійську» сприйнятливою до російського народництва навіть у його первісній, à la Михайловський, версії (у листі до брата від 25.02.1891 р. юна Леся з жахом пише, що серед галичан «можливі ще сперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п.», — з тою хіба різницею, що «все це у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян» [10, 71]). Пояснюється це тим, що силою історичних обставин галицька інтеліґенція теж була позбавлена «зборової традиції» і відпочатку, від 1848 p., пішла відтворюватися не «по європейському», а «по російському» типу, — попри всю свою європейську освіту (ще один доказ, наскільки мав рацію В. Липинський, твердячи, що освіта сама собою проблему культури не вирішує!). Українська шляхта в Галичині сполонізувалася, на відміну від «правобережної», безнадійно й безповоротно (якраз те, чого не вмів збагнути П. Куліш зі своєю «Крашанкою», коли рекламував «русинам» «наддніпрянську модель»!), «аристократична контрреформація», хоч і дала поодинокі яскраві винятки (того ж митрополита Шептицького[768]), ніколи не стала тут рухом, — і на культурну, а згодом і політичну еліту кандидували виключно уніатське духовенство (за сумісництвом) та дрібна буржуазія — люди вільних професій (адвокати, лікарі, вчителі та ін.), — те, що в Російській імперії звалося «різночинством»[769]. Так що галицька інтеліґенція теж була «інтеліґенцією розриву», і всі її численні слабості (від дрібничкової «котерійности» періоду Лесиної «трушіади»[770] аж до «великого ісходу» на Захід у 1940-ві та полишення націоналістичного підпілля на стефаниківських «мужиків, котрі смерти не бояться») можна зрозуміти тільки в цьому контексті — як «хворобу розриву». Порівняно з «російською моделлю», що врешті перемогла на «Великій Україні», галицька «руська інтеліґенція» мала тільки одну, зате вельми суттєву відмінність, котра й відіграла (не в останню чергу завдяки місії Шептицького) вирішальну роль: незалежну від держави (а потім, за Польщі — і різко опозиційну їй!) церкву. Тут відгалужується вже зовсім інший історико-культурний сюжет, якому на цих сторінках не місце, і ця побіжна заввага призначена єдино на те, щоб у читача не лишалося жодних ілюзій: крім наших «лицарів Святого Духа», іншої «інтеліґенції традиції», яка могла б стати антидотом на російське народництво, а значить, на довшій історичній дистанції, і на його пряме породження — культурну радянізацію — в Україні не було.

Як саме відбувався перехід української інтеліґенції на «російську модель» і, відповідно, «розшляхетнення», а відтак і «розінтеліґенчення» нашої культури — про це докладніше далі, а поки що мусимо скінчити обрахунки з тим «демократизмом», завдяки якому колоніальна історіографія змогла так цупко пристебнути український рух до єдиного «російського демократичного» воза (хіба що з «національно-визвольним» відтінком, порядком «місцевого колориту»), що ми й досі не навчимося відчитувати свою новітню культурну історію без імперського посередництва. Що на чуттєвому рівні «демократизм» буває різним, зафіксував іще А. де Токвіль. В історії постання французької демократії він чітко виокремив дві, за його словами, «переважні пристрасті». Одна, «це — жорстока й нездоланна ненависть до нерівности» («бажання руйнувати до підвалин всі залишки середньовічних установ і, розчистивши місце, збудувати на ньому нове суспільство, де люди були б настільки однакові в усьому, а їхні становища настільки рівні, наскільки це можливо для людства»), друга — це любов до свободи, «бажання бути не тільки рівними, а й вільними»[771]. У найзагальнішому вигляді беручи, можна сказати, що з цих двох тенденцій — де зрощених, де перетинних, а де й конфліктних, — двох не просто емотивно-акцентуючих, а й ціннісно різновалентних рушійних первнів усякого демократичного руху — е ґ а л і т а р и з м у й в о л е л ю б с т в а — українська «інтеліґенція традиції» клала в голови другу, любов до свободи, а російська «інтеліґенція розриву» — першу, ненависть до нерівности[772].

Свобода ніколи не була для російської інтеліґенції (NB: декабристів не рахуємо!) пріоритетною цінністю. Емблематична заява Михайловського — «ми не хочемо свободи, якщо вона, як було в Європі, тільки збільшить наш віковічний борг народові»[773], — могла в Росії шокувати Драгоманова (який свого часу досхочу потоптався по російському народництву) або Кістяківського, який саме з неї й починає свій (убивчий, треба сказати!) аналіз російської інтеліґентської правосвідомости[774], — але всередині російської культури, в самому «епіцентрі» близького цивілізаційного вибуху, страх перед «європейським шляхом розвитку» був непорівнянно дужчим за страх перед деспотизмом (sic!) — навіть у розповні т. зв. Срібного віку, в тому яскравому гроні митців і мислителів, що, за Н. Бердяєвим, може, вперше в російській історії «стояли цілком на висоті європейської культури»[775] (історична короткозорість, щоб не сказати — сліпота, тодішньої імперської інтеліґенції при всякому ближчому розгляді спантеличує настільки, що вже не дивуєш спробам ще й сьогодні списати її на кошт споконвічної «загадки російської душі»[776]). Устами Д. Мережковського (ще одного правнука козацької старшини, а внука і сина вже «служивих», ба й до придворних чинів дослужених дворян, який у дорослому віці чесно писав про себе, що «не мав ні школи, ні сім'ї»[777], тобто типового «інтеліґента за Липинським») «російська душа» в добрій вірі проголошувала, що Апокаліпсис гряде на неї з Європи (sic!), тому що Європу вже завоював «хам» (sic!), — а «хам», у розумінні «російської душі» — це «міщанин» (от і ще одне «російське» слівце, яке перекочувало з тою самою негативною коннотацією і в наш літературний слововжиток[778]!), а «міщанин» — це індивідуаліст, який клопочеться своїм приватним світиком замість клопотатися абсолютним здійсненням земного щастя (NB: для Ґорького «міщанами» були й Толстой із Достоєвським!), — і страшної навали цього Грядущого Хама Росія й мусить за всяку ціну уникнути, і зможе це зробити завдяки своїй «особливій» (ясна річ!) духовності. Ну а вже носієм цієї духовности призначалася сама-таки російська інтеліґенція — за Ґорьким, «найкраща у світі» (sic! — це a propos «духовної пихи»), а за Мережковським і того цікавіше — натхненніше, речитативним наспівом, майже віршем, як у Мавки в мить екстазу: «небувала, єдина у світі спільнота, чи стан, чи каста, чи віра, чи змова? Це не каста, не віра, не змова, — це все разом в одному, це — російська інтеліґенція»[779].

Якщо абстраґуватися від емоційної сторони цього, фактично, автопанегірика (потім одинока заціліла з усіх породжених на світ «небувалою спільнотою» політична партія з тою самою хвальковитістю оголосить себе «розумом, честю й совістю нашої епохи» і напише це на всіх мурах, щоб ніхто не сумнівався!), то маємо тут не що, як програмову заявку російської інтеліґенції на лицарський статус — таку саму профанно-самовдоволену, як ми це вище бачили в Б. Грінченка. І от у цьому-то історично першому «кандидаті на російське лицарство», покликаному визволяти Росію від «європейського хамства», Мережковський мимохідь, рефлексом мистецького зору, чесно підмічає, — розцінюючи, правда, як малозначущі дрібниці, — такі, зокрема, цікаві риси, як, «при ставленні істинно релігійному до свободи зовнішньої, суспільної — неповагу до внутрішньої, особистої свободи» (sic!), тенденцію поборювати й нівелювати індивідуальні відмінності (привіт од Алли Михайлівни!), ригористично «контролювати сусіда» з тим небезпечним почуттям, яке Токвіль звав «демократичною заздрістю» («нетерпимість розкольників, уставщиків, взаємне підглядання, як би хто не оскоромився»[780]), — але ніякої суперечности, ані зерен майбутнього деспотизму в такій «філософії свободи» на очі не бачить. Ба більше — саме пристрасний пафос руйнування, «здатність зненацька відриватися від ґрунту, від побуту, історії, спалювати всі свої кораблі, ламати все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього», — словом, «с в а в і л ь н е б е з ґ р у н т я н с т в о» (я не жартую, в ориґіналі так і стоїть — «произвольная беспочвенность»! — розрядка моя. — О. З.), що в ньому вбачає «одну з найглибших особливостей» російської душі, Мережковський і вважає істинною, «страшною» (NB: фройдівська обмовка митця, вірного точному слову!) «свободою духа»[781].

Чи не правда, щось вельми знайоме звучить для нашого вуха в цих самовпоєних нахвалках? Найкращий у світі, небувалий, ні від кого й ні від чого не залежний, лицар волі, — ось він який, російський інтеліґент… «Дивіться — я такий. І тим сей світ / не був мені темницею ніколи. <…> Переступіть — і цілий світ широкий / одкриється для вас! (=зламайте „все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього“! — О. З.)», — ну, і так далі, за текстом… Це безперечно він, наш старий знайомий — Дон Жуан власною персоною, який, сп'янілий сам од себе й своєї гаданої «свободи духа», весело гнався в Мадрид назустріч загибелі, і в гадці не покладаючи, чого саме йому слід «страшитися» («ми дійсно не передчували того, шо мусило статися»[782], — признавався І. Бунін уже на еміґрації). Уперше в російській культурі по-справжньому «злякалась XX століття» тільки Ахматова[783], та й то в роки Першої світової, коли катастрофа вже вибухла, — послідовніша ж, теоретична російська рефлексія над дійсним станом речей (від розановського «Апокаліпсису нашого часу» 1919 р. до бердяєвських «Витоків і сенсу російського комунізму» 1937 р.) розгорталася виключно заднім числом, за принципом «мудрий по шкоді», — «дефект зору» був загальнокультурним. (Вже аж ген-ген пізніше, коли «Андрій Петрович» і «Альоша», повернувшися з ҐУЛАҐу, сяк-так помиряться на тому, що зрештою «Росія у них одна», цей самий «дефект» як незмінну інтеліґентську психологічну домінанту наново озвучить Б. Пастернак: «Сильней на свете тяга прочь, / и манит страсть к разрывам». — курсив мій. — О. З.)

Розуміється, Дон Жуан Лесі Українки — то міф, а не історичний портрет, і було б непростимою вульґаризацією, в дусі пріснопам'ятної «марксистсько-ленінської критики», уявляти собі, ніби вона писала «інтеліґента розриву», — вона писала певний духовний тип, який завжди був присутній у людській історії. Однак саме в її добу цей тип уперше не просто заполонив арену історичних дій, а й заявив про своє монопольне право цією історією керувати — право, так би мовити, «на командорський плащ». Песимістичними аристократичними інтуїціями, художніми й філософськими, щодо такого назріваючого бунту «Дон Жуанів» — «духовної черні» 3. Красінського («Небожественна комедія», опубл. 1873 p.), ніцшевських «рабів» («Генеалогія моралі»), ібсенівських «самовдоволених тролів» («Пер Ґюнт»), які своїм плебісцитом оголошують доктора Стокмана — прошу звернути увагу на термін! — «ворогом народу» («Ворог народу»), тощо — такими інтуїціями повнилася вся європейська література рубежу століть: бунт «масової людини» — «людини більшости», котра «відчула себе досконалою»[784] і стала «всюди втручатися, накидаючи свій простацький погляд <…> за принципом „безпосередньої дії“»[785], — проти «шляхти», «творчої меншини»[786] з її цілочасним «зусиллям» бути собою та «життям, оберненим в дисципліну», робився, за Ортегою, головним змістом модерної історії. Тоталітаризми XX ст. — це екстремальна форма історичного тріумфу «масової людини», і та обставина, що Росія виявилася в аванґарді цього процесу, як найгірш «захищена», найменш духовно на нього відпірна, в російській думці ніколи не була (навіть і до сьогодні!) з повною й остаточною ясністю ув'язана зі своєю першопричиною — з російським культурним «безґрунтянством».

Чи не єдиним пророком XIX ст., котрий таки справді — і помітив, і «відчув», і «злякався», — виявився в Росії Достоєвський, і він-таки й поставив російській інтеліґенції (у «Бісах») цей самий діагноз, що його тепер ретроспективно відновлюємо ми: що вся її безрелігійна «свобода», свобода без верховної інстанції — то насправді лише «страсть к разрывам», помилково взята за свободу[787]. «Українці» змогли помітити й ще дещо, російській думці «зсередини» невидне. Для ілюстрації тут найкраще знову звернутися до Лесі Українки: її-бо поглядові на «російську душу» — водночас і «зблизька», і «ззовні» — можемо довіряти абсолютно, як лакмусовому папірцеві, — чи, точніше, як поглядові «лабораторно чистого» українського «інтеліґента традиції» (навіть доскіпливий в усьому Ю. Шевельов мусив визнати її «справді вільною від російських впливів»[788]). Тобто, розуміється, вона прекрасно знала російську культуру, мала в ній свої симпатії й преференції, ніжно любила Турґенєва (письменника, нотабене, за світовідчуттям таки найбільше «західного» з усієї російської класики XIX ст., — який своєю ґалереєю жіночих образів вніс у російську культуру цілком новий для неї європейський дух любовної містики, поклоніння Дамі-душі[789], чим не міг Лесі Українці не заімпонувати, — до речі, саме Турґенєва читає оповідачка в «Над морем» недужій Аллі Михайлівні, але московська баришня від нього засинає!), — і за біжучими літературними процесами стежила з неменшою увагою, ніж за європейськими (хоч і з далеко більшим скепсисом: вбачаючи в них «оскудение» [12, 236]), і сама брала в них участь, співпрацюючи з російськими виданнями, — одначе все це з тією внутрішньою дистанцією, яка дозволяє однозначно кваліфікувати її в стосунку до цієї культури як іноземку (за власним зізнанням, навіть «вимову» вона мала «в російській мові гіршу, ніж у французькій» [12, 58]). Ще наочніше, ніж із її розчарувань літературою Срібного віку, цю інокультурність видно у сфері пластики, — так, дерев'яні скульптури модного вже тоді С. Коньонкова з циклу «Лісове царство» викликають у неї реакцію бурхливого відторгнення: «…його боги чисто кацапські, коли не фінські <…>, і я в них зовсім не пізнаю «релігії батьків моїх», що відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому слов'янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами — всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила — «змій» — уявляється часто в подобі знадливого красуня. А «перелесник»? А русалки? А «золотокудрі сини» тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таким «ідолищем поганим» у Коньонкова?.. Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога «без спины, с одной ноздрей», то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього «ідеалу» на всіх слов'ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?» [12, 459].

Я навела цю цитату не для того, щоби зайвий раз підкреслити провербіальну різницю між нашою «південною», бароково-пишною, «еллінською», — й «північною» скупою, для українського ока рішуче пісною й похмурою естетикою («сіреньке небо, сіренькі будні», — бідкався той-таки Мережковський), бо не про те мені йдеться. Куди важливіше, що у своєму протесті проти накидання російського естетичного ідеалу «всім слов'янам» Леся Українка трапляє, як в яблучко, у чи не найслабше місце російської культури: у генетично закладений у ній страх перед красою як перед гріхом, бісівською спокусою («пре-лестью»), у вічно неподоланні російські «ножиці» між «прекрасним» і «добрим», естезисом і етосом, «Шекспіром» і «чобітьми»[790], — те, чого наскрізно панестетична українська свідомість (де навіть у розмовній мові поняття естетичного й етичного ряду таки ж по-еллінському «калокагатійно» не розмежовуються, і моральний вчинок іменується «гарним»!) категорично відмовляється прийняти і вмістити, — тут, справді, «преділ, іже не прейдеши»! У «Боярині» цілий українсько-російський культурний конфлікт починається саме 3 цих «ножиць» — з Оксаниної відрази до естетики московського боярського побуту, його змислової й чуттєвої вбогости: жіночий костюм мусить сливе по-мусульманському («по-татарському») приховувати тіло й обличчя («Чи ми ж туркені?» — жахається Оксана), «шарахван» разить українську шляхтянку насамперед тим, що він «нефоремний» («такий бахматий, / та довгий-довгий, мов попівська ряса! / Аж сумно, як се я його надіну?»), і вона боїться «спротивитися» коханому «в такій одежі», антиеротичний «месідж» якої — умисне приниження жіночої тілесної краси — відчуває цілком правильно. Молодь вищих класів на Москві не «гуляє», не співає й не веселиться («Такого тут і зроду не чували, — / співати по гаях!»), зовсім не знає культури залицяння й флірту (побачення молодят до весілля — це «сором», «не звичай»); і взагалі, головне, чого до розпуки бракує нашій козачці в московському житті (як Гоголеві бракувало і в XIX ст.!), як кисню, без якого вона помирає з душевної задухи («Я гину, в'яну, жити так не можу!»), — то «в е с е л о с т и» (одне з ключових слів у драмі!), тієї розкутої, радісно-святкової — не мережковської «страшної», «на розрив», а творчої, ігрової с в о б о д и (sic!) душевних і фізичних сил, що єдина здатна гармонійно сполучити водно «красу» і «благо».

Цієї «веселости» нема ні в жіночому ув'язненні «по теремах», ні в чоловічих (без жіноцтва) бенкетах (їхню атмосферу лаконічно характеризує Степан: «П'ють, п'ють, поки поп'ються, потім звада…»), — одинокою територією дозволеної радости (де заручена «через сваху» бояришня тільки й може здалеку подивитися на свого судженого) залишається церква, і там-то «вигнана в двері», вкоськана й культурно стлумлена чуттєвість найпотворнішим чином помщається за себе, «влізаючи у вікно» у вигляді цілком «світських», тільки невротично здеформованих почувань, — церква, особливо для жінок, це перш за все «вихід на люди», соціальна презентація, і те, що прикро вражає Оксану, — що вони «гріха десь не бояться: в церкві Божій, / замість молитися, людей все гудять» (під час відправи бояринями огуджено було її «чужинський» вигляд — «хохлацький» стрій і незаслонене обличчя), — є з боку «московок» природньою, кажучи по-фройдівськи, компенсацією за все їхнє отупляюче сидіння «по теремах», «не бачачи світу», — тією самою ревнивою заздрістю ущемленого на всякий прояв «внутрішньої свободи» в іншому, що її Мережковський без змін зафіксував і у «святої», на його гадку, російської інтеліґенції, призначеної на визвольну місію (очевидна, знов-таки, рація Лесі Українки: тільки «хто визволиться сам — той буде вільний» [«Осіння казка»], і не заручившись попередньо «внутрішньою свободою», досвідом вільної гри творчих сил в собі самому, годі сподіватися стягти цю свободу «ззовні» «свавільними» засобами, — хай то буде прокушене губернаторське вухо, а чи вбивство імператорської родини).

Так що не в самій різниці естетик тут справа: Леся Українка ніколи не воює з культурами у вузькому сенсі слова[791], — вона воює, як Кассандра, «з богами», а ще точніше — з «Царем Земним», у всіх його модифікаціях. Де красу й «веселість» списано «по диявольському відомству», там нема свободи духа, — а значить, і «церква Божа» стає місцем «гріха» (бо ж без живого духа і «віра тая мертва», як каже в «Адвокатові Мартіані» Аврелія, теж ув'язнена в чотирьох стінах, як і Оксана в московському теремі), — і там-то й починається правдива «бісівщина», уже без жодної «прелести». Іншими словами — «най дьявол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» [11, 142]: щоразу, коли релігія змушує героїв Лесі Українки (Аврелію, Прісціллу, Річарда Айрона…) до вибору між богом і красою, це виявляється облудна, безлюбовна й безблагісна, «безбожна» релігія («релігія лівої руки»), — за всяким, силоміць накинутим людині «смутковим убранням», в остаточному підсумку ховається «дьявол».

Ця, всюди послідовно витримана Українчина логіка є таки, треба визнати, архетипально українська: закорінена і в нашій «веселій» народній релігійності, так сильно забарвленій поганським елементом, і в цілій багатовіковій традиції книжної культури — від «Повісті врем'яних літ», за якою князь Володимир обрав для Русі грецьку віру з-поміж інших саме за критерієм «красоти» і «веселія» (де цього брак, там і віра «недобра», а де найбільше краси, там і «Бог з людьми пробуває»[792]), аж до одухотвореної, «просвітленої» чуттєвости козацького бароко з його всуціль естетизованим кордоцентризмом, «Ісусом прекрасним» (sic!) у серці. З точки зору російської православної догматики така настанова дійсно може подобати на «єресь», і вже цього одного мало б вистачити Лесі Українці, щоби на дух не зносити московського православ'я й заявити йому, і всім «духовбивчим» церквам нараз, устами Річарда Айрона: «Ну, коли так, / То я повік поганином зостанусь, / Хоч би сім раз на день мене хрестили!» (У творчій, а затим і фізичній смерті Гоголя теж прочитується, на метафізичному рівні, «синдром боярині»: Гоголь-бо, на відміну від Річарда Айрона, щиро прагнув у російській церкві «християнином зостатись», всім серцем прийняв ідею «бісівства» краси, вдягнувши в «ясні кармазини» — у «червону свитку»! — диявола, чим і «занапастив», як Степан Оксану, свою «українську душу», так що навіть здійснена ним — цілком у козацько-бароковій традиції — «переґринація» до Єрусалима не змогла її відживити, — то вже було дослівно «я вірю, тільки віра тая мертва», після чого зоставалось, як і Оксані, померти від невідомого діагнозу — «знудившись світом»[793].)

Тут нотабене. Н. Бердяєв нарікав, що Гоголя в Росії не зрозумів ніхто: «те нелюдське х а м с т в о (розрядка моя. — О. З.), яке побачив Гоголь, не є породження старого ладу, не зумовлено причинами соціальними й політичними, навпаки, — воно породило все, що було лихого в старому ладі, воно відбилося на політичних і соціальних формах»[794]. Приголомшеній російській інтеліґенції це й справді відкрилося вже аж тільки після більшовицького перевороту, — до того вона щиро вірила, ніби коренем усіх російських бід є виключно «зовнішня», політична несвобода. В цьому сенсі, хоч як парадоксально це може прозвучати, у Гоголя в російській літературі (хоч вона й «вийшла з його „Шинелі“»!) не було спадкоємців. А от Леся Українка тут виявляється прямою «літературною онукою» «Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien» (що, між іншим, дає підставу віднести Гоголя до української літератури не тільки як «останнього з ряду» давньої, «малоросійської» традиції, започаткованої Дм. Тупталом, а й як попередника, нарівні з Шевченком, наших модерних «українців»-«les ukraineins»!). Гоголівська метафізика зла знаходить у неї цілком органічне продовження й обґрунтування, — те, що в Гоголя ще було геніальним художнім здогадом, незрозумілим і лячним йому самому, у Лесі Українки стає світоглядом: вона знає, звідки беруться «мертві душі», і її «біси» відповідно старші, древніші, ніж у Достоєвського: породжені не тільки новітнім революційним атеїзмом, а й багатовіковою війною проти Духа під проводом православної церкви.

Перегодом, у 1930-ті, той-таки Н. Бердяєв, ніби вторуючи Лесі Українці (з якою, до речі, мав бути й особисто знайомий, однак інтриґуюче питання, наскільки на світовідчутті цього вкрай «атипового» для Росії «філософа свободи» позначився вплив українських традицій, мусимо лишити на сумлінні наших русистів[795]), так само визнав «нерозв'язаність на ґрунті православ'я проблеми культури» за питомо російську рису: «Аскетичне православ'я сумнівалося у виправданості культури, схильне було бачити гріховність у культурній творчості. Це далося взнаки в болючих сумнівах великих російських письменників щодо виправданости їхньої літературної творчости. Релігійний, моральний і соціальний сумнів у виправданості культури, є характерно російський мотив»[796]. Таким він зостався і в системі радянській, це спадок, із яким живемо й до сьогодні, — традиційна українська «філософія культури», за якою к у л ь т у р а д о р і в н ю є с в о б о д і в с а к р а л ь н о м у с е н с і (а тільки з такого ототожнення й зміг прорости культурний націоналізм, на канонічному православ'ї він ніколи й ніде не остоявся!), — після Лесі Українки більше ніколи в нашій інтелектуальній історії з такою непохитною певністю про себе не заявляла.

Спадщина культури без сакруму найбезпосереднішим чином і прирікала російську інтеліґенцію на ціннісний «розрив» — і на вищезгаданий хронічний комплекс духовної нелеґітимности (інтелектуальна, мистецька, взагалі всяка професійна інтеліґентська діяльність — над виробництвом ідей — сама з себе не здатна виправдати твого добробуту увічу темної маси мільйонів «Фєдьок», які в XIX ст. ще орали сохою, а не плугом, і жили полігамною родиною[797]), — а вже звідси випливає й славнозвісний «комплекс вини», і сакралізація «Фєдьки», «рівняння на Фєдьку» й прагнення з ним ототожнитися, «зрівнятися», як одинокий шанс на духовне спасіння. Цю тенденцію посилювала ще й імперська «монологічність», відсутність традиції суспільного діалогу й нівеляція всякої «інакшости», у стилі-Алли Михайлівни: щó любиш, до того, як заявляє в «Оргії» взірцевий «ідеолог імперії» Меценат, конче маєш «уподобитись <…> і тілом, і душею», любити ж «Фєдьку», як і будь-що інше, н е уподобляючись йому при тому, імперська інтеліґенція не вміла. В культурі, у підсвідомості якої так глибоко вкорінилася антикультурна настанова, особливо легко й безперешкодно відбувається підміна свободи свавіллям — тим самим хамством «масової людини», що його Мережковський із товариством, як соломинку в чужому оці, бачили «у Європі», не помічаючи колоди в оці власному.

Словом, «антихамського вітаміну» в російській демократії не було, — а от в українській був, як не гірко це тепер заднім числом усвідомлювати (в англійській мові є про такий випадок гарна примовка — «плакати над розлитим молоком»!). І саме в дискурсі нашої «локальної спільноти», у поколінні батьків Лесі Українки, цих заприсяглих «народників» і демократів «без страху й догани», принаймні за десять років перед «Бісами» й за два покоління перед «Бунтом мас» уже побутував прехарактерний «відсторонений» термін, цілком гідний упровадження і в сучасний політологічний обіг, — «х а м о к р а т і я».

Це звучить по-нашому, погодьмося, краще, вимовніше, ніж орте-гівський «бунт мас» (у романських мовах нема такого ємкого поняття, як «хам», і нема точного цьому слову відповідника). Вперше натрапляємо на цей термін (хай поправлять мене мовознавці) у датованих 1861 р. листах нині геть забутого (згадуваного хіба завдяки синові-фізику[798]) Д. Пильчикова[799] (1821—1893), про якого варто при цій нагоді сказати й кілька слів окремо: був-бо то один із тих еталонних «лицарів таємного ордену», на чиїх життєписах (якби вони були укладені!) тільки й далося б сповна осягнути масштаб, характер і історичне значення українського руху XIX ст. Д. Пильчиков — це жива сполучна ланка між «братчиками» й громадівцями: студентом він був у Кирило-Мефодіївському братстві, а в Громаді працював від часу її заснування до самої смерти (усі ті люди «вмирали на посту»!). Як знати зі згадок сучасників (Є. Чикаленко, між іншим, називає його «одним з найвидатніших українців, яких мені на своєму віку доводилося бачити»[800]), він належав до вже знайомого нам, такого поширеного в тому середовищі типу харизматичного інтелектуала-проповідника (питання, чому цей тип «учителя по-фроммівськи» у XX ст. зникає з суспільного овиду, варте окремої книжки!). На жаль, наша культурологія цей тип діячів переважно іґнорує, досі концентруючись майже виключно (так виключно, що, крім есеїв В. Скуратівського, інших винятків і не згадаєш!) на артефактах — на тому, що було написано, намальовано, побудовано, зіграно і т. д., — і залишаючи поза увагою головне в будь-якій культурній добі — запліднюючий ціннісний контекст, духовно-комунікативне поле, без якого нічого й ніколи не було б ні написано, ні намальовано. Саме Д. Пильчикову українська культура завдячує Д. Яворницьким, І. Карпенком-Карим, Т. Зіньківським і ще цілою низкою нині теж забутих і «призабутих» діячів, яких він «породив», як «Авраам Ісака», «навернувши» в українство — кого постійним духовним наставництвом, а кого й одною-єдиною промовою у випадковому товаристві[801] (згадаймо Лесин «кожен крок» і «кожне слово», що можуть «комусь і чомусь на користь бути»: постколоніальному інтеліґентові вже важко уявити собі цей modus vivendi — справді суцільно, повсякчас і в усьому «напруженого» місіонерства, що його український націоналізм проніс через усі «підпілля» й «катакомби» аж до 1960-х pp. включно[802]). «Сократичному» впливу Д. Пильчикова О. Кониський приписує й активну працю в Полтавській громаді (також до «смерти на посту»!) Єлисавети Милорадович; Пильчиков-таки, разом із Драгомановим, 1873 р. їздив до Львова закладати на її кошти українську друкарню й ядро майбутньої Української Академії Наук — Товариство ім. Шевченка, і взагалі був одним із тих доленосних людей, чийого «духа печать» зберігається в історії народу навіть тоді, коли губиться ім'я (до речі, дещо подібну «громадівській» стилістику духовного навчительства В. Скуратівський знаходить у культурі нашого бароко[803], тож можна припустити, що це ще одна ланка, котра зв'язує наших «лицарів Святого Духа» із загубленими орденами української Реформації…).

Тут дозволю собі ще один невеличкий відступ, аби внести остаточну ясність в одну з наших наскрізних тем, яка раз у раз зринала в попередніх розділах, сказати б, на узбіччі сюжету і яку тепер час договорити «до крапки», — тему аристократії «не по крові, а по духу». Як і переважна більшість понятійного репертуару традиційної культури, поняття духовної аристократії в сучасному слововжитку спрофановане настільки, що на нього, як колись писав Ю. Шевельов про слово «народ», найкраще б на якийсь час оголосити мораторій, — якби тільки таке було можливо. По суті, воно вживається як синонім культурної еліти, що категорично неправильно, бо це зовсім не одне й те саме («еліта», тобто «верхівка», — поняття нейтральне, безаксіологічне, вона є в кожному людському суспільстві, але, як добре відомо з радянського й пострадянського досвіду, її позиція в суспільній ієрархії сама собою ще аж ніяк не робить її ортегівськими «ліпшими людьми»!). Наразі в нас «духовними аристократами» не встигли проголосити, здається, ще тільки представників донецького бізнес-клану, але не здивуюся, коли дійде й до цього. Так ось, ні «проголошених», ні, поготів, «самопроголошених» (sic!) «аристократів духа» не буває. Та модель трансформації шляхти в інтеліґенцію, яку ми виявили в українському русі XIX ст., залишається незмінною для відтворення аристократії «не по крові, а по духу» і в модерний період, аж до дня сьогоднішнього, і ніяким вольовим рішенням її не змінити: духовна аристократія репродукується тільки й виключно шляхом прямої міжпоколіннєвої трансмісії цінностей у «локальних спільнотах», творених «інтеліґенцією традиції», — навіть в умовах національної держави й національної школи.

«Духовний аристократ», так самісінько як і «кровний», визначається, по-перше, «родоводом» — духовними батьками, тими, хто його «породив», тобто постатями його Вчителів (це перший «розпізнавчий знак» — нема «аристократа» без «родоводу», і якщо в життєписах чи, ще показовіше, власних спогадах діячів національного пантеону не знайти жодного сліду присутности фроммівського «навчителя власним прикладом», значить, перед нами типовий «інтеліґент розриву»), — а по-друге, особистою «вірністю» їхньому «спадку», тим, як він «виконав» накладений на нього цим спадком «обов'язок» (noblesse oblige!). Схема ця універсальна, — можна самотужки вивчитись на професора, але не можна «вивчитись на лицаря», і самих тільки особистих чеснот тут недосить, — тут неодмінно треба бути хоч якось «ініційованим», «посвяченим» у ціннісну традицію через її безпосередніх носіїв (класичним прикладом можна б навести В. Стуса, як інтуїтивно навіч усім безперечного «лицаря чести», у чиєму духовному онтогенезі в київський період саме «стара» інтеліґенція традиції — її останні, навзахідні «постґулаґівські» рештки — відіграла неоціненну роль для відбудови ним «зв'язку часів»[804]: В. Стус був жадібним і вдячним учнем Б. Антоненка-Давидовича, приятелем Ірини Стешенко, улюбленцем Зінаїди Костянтинівни Піскорської, яка щедро постачала його книжками з родинної бібліотеки[805], і т. д., — весь цей невидимий нащадкам усний пласт, що до великої міри й сформував культурний профіль не лише самого В. Стуса, а й навзагал київського шістдесятництва, ще лежить у межах живої пам'яти й цілком підлягає коли не чуттєвій реабілітації, то принаймні археографічній реставрації, це прецінь не Українчині «1870-ті роки»! — а проте навіть із найповнішої на сьогодні біографії В. Стуса, написаної його сином, весь цей «духовний родовід» повністю й без сліду випав, Стус-молодший просто про нього не здогадується[806], так само, як і абсолютна більшість його читачів, — і це, либонь, найяскравіший приклад того, як тиражується «культура розриву»).

А тепер повернімося до нашої «хамократії». Д. Пильчиков ще прикладає це слово до всієї імперської інтеліґенції, без різниці її політичних поглядів, і це зрозуміло: в поняттях інтеліґенції української однозначно «хамською» була вже сама імператорська династія. Це тяглося «необірваною ниткою» ще від нашої «старої» шляхти, від декабристів і масонів, і навіть у П. Скоропадського ще можна помітити, наскільки культурно чужою, і так до кінця й «неперетравленою», залишалася для української ментальности ідея цезарепапізму, — наскільки те, що монарх командує церквою, гейби своїм полком, десь на рівні колективного несвідомого продовжувало інстинктивно відпихати своєю етико-метафізичною «некомільфотністю», то пак, по-нашому, «непризвоїтістю» й «розпустою» («хамством»!), навіть геть лояльне та сервілістське до шпіку кісток «малоросійське дворянство»[807]. Ну, а вже про націонал-демократичну інтеліґенцію нема що й казати: досить перечитати Шевченкові інвективи проти «фельдфебеля-царя», а потім, під 1905 p., мрії майже сімдесятилітнього філософа В. Лесевича — дожити як «до найщасливішого часу в <…> житті», до того, щоб почути «або хоч прочитати в газетах <…>: — Підсудний Миколай Романов, встаньте!»[808], — аби вгледіти логіку переємства й зайвий раз переконатися: звідки як звідки, а з Європи «хама» «українці» не могли виглядати за визначенням, із тої простої причини, що бачили його в себе перед самим носом (за Чикаленком, революцію 1905 р. вітали, бо вірили, що «настає давно бажане, давно сподіване, людське, як в Європі, життя»[809], — курсив мій. — О. З.).

І ось тут починається для нас найцікавіше. Того самого 1905 р. Леся Українка, — емоційно так само, як і вся демократична інтеліґенція Росії, захоплена прибутною енергетикою масового протесту проти самодержавства (тим «суворим багрянцем червоних корогов і гомоном бурхливої юрби» [12, 130], на який заведено покликалася радянська критика як на доказ її буцімто марксистських поглядів, хоча якраз погляди, як відомо кожному, хто пережив мітинги 1990—1991-го, не кажучи вже про Майдан 2004-го, мають із цим феноменом «колективного еросу» дуже мало до діла!), — пише «Три хвилини»: річ, емблематичну не лише для подій 1905-го або 1917 p., а й, без перебільшення, для цілого XX ст. З певністю можна сказати, що з-поміж усіх її творів цьому випала найнещасливіша доля, — гірша навіть, ніж «Руфінові і Прісціллі». А тимчасом, саме цей скромний етюд «з часів французької революції» [12, 165–166] являє собою найближчий вітчизняний аналог ортегівській теорії «шляхти» й «маси»[810] — в історичних, французьких термінах, «Жіронди» й «Гори», а у власних Українчиних — «в е л и к о п а н с т в а» (саме так, нагадаю, по-нашому називався «аристократизм»!) і «г л и б о к о х а м с т в а».

Українська думка XX ст. повністю оминула цей сюжет[811]. Рефлексія над «масовим суспільством» та «масовою людиною», зокрема і в їхніх крайніх — тоталітарних — формах, отримала в нас вимушено вторинний характер: ми вчилися пізнавати (і впізнавати!) свою вітчизняну версію «бунту мас» насамперед із неосяжного огрому критичної літератури, упродовж XX ст. накопиченого на Заході, — від О. Шпенґлера й X. Ортеги-і-Гасета до М. Гайдеґера, Е. Фромма, Ганни Арендт та ін., не кажучи вже про художню літературу. Тобто, отримали до рук весь методологічний інструментарій у готовому вигляді вже post factum, у фіналі історичної драми, — так і «не помітивши» (як казав Ю. Шевельов, «хвала нашій оспалості»[812]!), що «збунтована» українська «масова людина» вперше постає як предмет філософської критики не деінде, а саме в Лесі Українки, — котра була не лише сучасницею Ніцше, а й попередницею Шпенґлера та Ортеги (ба й тієї ж Г. Арендт: між нею й Лесею Українкою при ближчому розгляді відкривається особливо багато спільного, дарма що їх розділяло два покоління й дві світові війни, — чи причиною тут спорідненість культурних традицій[813] і апріорно трагічне в українки та єврейки «відчування життя», а чи ота своєрідність «жіночої рації» [12, 150], котра, як ми вже бачили в попередньому розділі, робить Лесю Українку куди ближчою до Ю. Крістевої та Е. Єлінек, ніж до своїх сучасників, — про те тут розмірковувати не місце, але сподіваюсь, що коли-небудь дослідники займуться й цим питанням).

Перше ніж приглянутися Українчиній версії «грядущого хамства» («хамократії», за Пильчиковим), зверну увагу на ще один момент, із катастрофічною культурною глухотою пущений нами повз вуха. Десятиліттями (і досі!) покоління українських школярів мусять, за гріхи укладачів програм, завчати поетичний цикл «Пісні про волю», не маючи, як і самі укладачі, зеленого поняття, про щó насправді в ньому йдеться (підручник глибокодумно пояснює їм, що «про несумісність тиранії і свободи»[814] — sic!), і слихом не слихавши самих тих, давно забутих «пісень», які 1905-го так були обурили Лесю Українку у виконанні вуличної юрби: дві, російські (т. зв. «народовольський гімн», що починається словами «Смело, друзья!»[815], і легковажно-танцюриста «Нагаєчка», присвячена подіям «кривавої неділі»[816]), — емоційною неадекватністю пафосові революційного визволення, а одна — «Марсельєза» — краденістю, так би мовити, «з чужого бенкету»[817]. Це не просто Kulturkritik (хоча чисто естетично ця «пісенна полеміка» витримана бездоганно, але оцінити формальну віртуозність Українчиної інтертекстуальної гри неможливо, не знаючи слів і музики прототекстів!), — ідеться про речі набагато серйозніші. На самому порозі ґрандіозних соціальних катаклізмів XX ст. Леся Українка своїм «орфеївським» слухом відразу ж і з місця безпомильно вловила те, що довірливий А. Блок марно силкувався у 1918-му розчути крізь вереск «апостольських» частушок своїх заляпаних кров'ю Ваньок і Пєтрух — «музику революції», сиріч, уже без усякої «іронії» кажучи, абсолютну й засадничу цієї революції н е м у з и к а л ь н і с т ь — відсутність у неї власних «священних гімнів» (яких, до речі, так і не з'явилося: з усіх російських революційних пісень, хоч як вони в СРСР форсовано культивувалися, у пам'яті поколінь заціліла єдина «Варшав'янка» Свєнціцького, що насправді є маршем польських повстанців 1863 p.).

Ця неспроможність «собі пісню створити самим», відсутність у масовому рухові «діонісійського», творчого первня, є в дійсності вироком тому рухові куди грізнішим, аніж могли собі уявити радянські ідеологи (які взагалі не второпали «контрреволюційного» характеру Українчиної «музичної критики»!). Ми вже знаємо, щó означає в гностичному міфі людський голос, і без свого хоралу в Лесі Українки жодне людське об'єднання не є «освячене», не має на собі санкції Духа: співають коринтяни на таємних оргіях і пілігрими на кораблі, співають християни перед стратою в цирку і громадівські діти на замковому «вічі», — і це не просто поетична примха, коли згадати, що жоден визвольний рух в історії таки не обходився без «свого гімну»[818]! Тут знов-таки спрацьовує та сама закономірність: де нема духа творчости, там не може бути й «волі», — може бути тільки бунт «іліків», хаотичне збурення «темної матерії». Так що Леся Українка «продіагностувала» російську революцію, як Мавка Килину, ще до її появи, — тільки-но почувши «сміх її і голос»: голос був фальшивий. І, як і Мавці, їй було «сього доволі».

А тепер розгорнімо «Три хвилини» — і послухаймо справжньої «музики іліків», якою її розпізнала Леся Українка:

Так, з порога й без зайвих інтродукцій (на війні як на війні!), розпочинається цей драматичний діалог «двох сил» — «Жіронди» й «Гори» (la Montagne), «двох течій: одної — конституційної, ліберальної, децентралістської і другої — нейтралістської, нівеляторської, терористичної»[819], що їх у французькій революції історики довший час, до речі, не розрізняли: першим, хто провів демаркаційну лінію, був А. де Токвіль, а за ним — Драгоманов, запеклий ненависник якобінської диктатури і взагалі невеликий симпатик демократії французького зразка, на яку тільки й орієнтувався російський демократичний рух[820]. Згрубша мовлячи, Гора — то «республіка меча», Жіронда — «республіка духа». На сторінках енциклопедії Брокгауза і Ефрона подібну альтернативу — не стільки навіть політичну, скільки моральну — подав освіченій Росії інший український історик (теж приятель Драгоманова) — Максим Ковалевський[821], і взагалі нема сумніву, що «Жіронда» увійшла в російський інтеліґентський обіг завдяки демократам українським, — це був їхній ідеал і їхній «копірайт»: досить згадати, що «жірондистами», задовго до Ковалевського, звали себе й молоді «плеядівці» (схоже, київські домашні салони 1880—1890-х так і мислили себе — у форматі аналогічних паризьких, у яких століття перед тим, у 1789—1791 pp., формувалася майбутня Жіронда — так само, як і українська, з les gens des lettres, «людей пера»!). І тут саме впору пригадати, що в ужитку «нашої Лесі», крім «Українки», був і ще один псевдонім: криптонім Н. С. Ж., що, за дослідницьким консенсусом, розшифровується як «Наша Славна Жірондистка»[822]. Словом, «хто є хто» в цьому конфлікті, компетентному читачеві було зрозуміло з першого рядка.

Штука в тому, що на час написання «Трьох хвилин» серед української інтеліґенції вже з подостатком було й переконаних «монтаньярів» — соціалістів «загальноросійського напрямку»[823] й «романтиків якобінства» (з одним із яких — галичанином М. Ганкевичем — Леся Українка встигла раніше схрестити списи не тільки в достославній «сперечці» про інтеліґентський обов'язок «замітання плаців» [12, 14–15], а й на не менш принциповому ґрунті «політики и етики»[824] — sic!): «українство» рубежу століть більше не було «катакомбною церквою», лицарською «локальною спільнотою», — у нього влилася нова, куди потужніша ліком «краса і сила». І перше, що точно відчула Леся Українка — це, що ця сила «ненавидить» її — і «всі її великопанські мрії».

Це, може, одне з її найпроникливіших історіософських відкриттів, і його одного вистачило б, щоб назавжди вписати її ім'я серед чільних мислителів XX ст. Потім більшовики, як точно висловився Альоша у Підмогильного, «експропріюють» цю ненависть (токвілівську «демократичну заздрість»), возвівши її в поведінковий норматив під машкарою «класової», — і в буцімто «безкласовому» радянському суспільстві експлуатуватимуть її для маніпуляцій масовою свідомістю так само вміло, як це робитиме, під машкарою зовсім інших ідеологічних мотивацій, нацистський режим. Історія масових суспільств і до сьогодні є до великої міри саме історія ненависти, і під цим оглядом вона ще по-справжньому не написана. Те, що в самому зародку спостерегла Леся Українка і що потім тоталітаризм спробує інституціоналізувати (згадаймо «п'ятихвилинку ненависти» у Орвела!), виходить далеко за рамки давньої ворожости «мужика» до «пана» як до «чужого», — думати так було б або вульґарним спрощенням, або вмисним інтелектуальним шахрайством. Українська «Жіронда» зовсім не з самих «панів» складалася, як і «Гора» не з самих «мужиків», тут стикаються між собою не суспільні класи, а духовно-психологічні типи, і щоб усерйоз розібратися в цьому конфлікті міфологій, сягати належить не по Маркса — радше вже по Фромма з Юнґом. «Бунт мас» випустив на волю таких «демонів» колективного несвідомого, перед якими виявилась безпорадною не то російська, а й європейська думка, і в українській культурі цей бунт почався зовсім не з більшовицькою «культурною революцією», як це нам хибно бачиться тепер.

Перелом, на якому відбулася «зміна історичного гравця», перехід ініціативи від «інтеліґенції традиції», що обстоювала, по-драгомановськи сказавши, «фатальні національно-крайові задачі», до «інтеліґенції розриву», що взяла на себе повноваження представляти інтереси «демосу», та супровідна цьому переходові зміна ціннісної парадигми українського руху — з лицарськи-аристократичної на плебейськи-прагматичну, «евдемонічну» (В. Липинський), — як уже згадано, стався в 1890-ті pp. Саме тоді вперше з'являється в нашій культурі конфлікт «батьків» і «дітей», перший і неомильний симптом «хвороби розриву».

Історики інтерпретують цей сюжет виключно в ідеологічній площині — як конфлікт між старими консервативними «культурниками» та молодими політизованими «радикалами», — не задаючись при тому питанням, чому ж то всі попередні, не раз далеко серйозніші міжпоколіннєві ідейні розходження, що випадали в українській інтелектуальній історії XIX ст.[825], ніколи не переростали в проблему «батьків і дітей», як її розуміє сучасна свідомість[826]? Нині, в добу «переможного фройдизму», вже приймається мало не за аксіому, ніби «діти» з засади мусять «пожирати» своїх «батьків», — І. Дзюба навіть іменує таку канібальську процедуру «сакральним творчим процесом», який буцімто «триває і триватиме постійно і повсюдно»[827] (для «культури розриву» з її втратою відчуття історичної тяглости особливо характерна ця тенденція — возводити всяку «правду сьогоднішнього дня» в категорію «вічних істин»). Насправді такий «творчий процес» домінує у двох видах суспільств — у первісному, мисливсько-збирацькому (звідки й його відгомін в архаїчних міфологіях і народних казках) — і в новочасному масовому, в «цивілізації конкуренції», українські початки якої ми й можемо тепер цілком певно датувати саме за цією ознакою (про 1880-ті «плеядівець» В. Самійленко ще писав: «До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю. Тоді молодь ще не мала звички трактувати все, що старіше й немодерне, як нікчемне й варте складання до архіву»[828], — це майже буквальний перегук зі спостереженням Ніцше над тим, як витіснялась шляхетська культура спадку і в Західній Європі[829]).

Тож за всіма претензіями молодих «радикалів» на адресу «старого видихавшого луб'я»[830], як і за тоді-таки оприявненими, нотабене, першими естетичними розколами (а це вже сама серцевина культури, «царство Еросу»! — точно продіагностований С. Павличко як етапний, конфлікт «пізнього», вже російського за ідейним походженням народництва з модернізмом — скандальнозвісна стаття С. Єфремова 1902 р. «В поисках новой красоты» і «хрестовий похід», зокрема й Українчин, проти «тої дикої бурсаччини» [12, 29][831], — відбувався в межах одного й того самого покоління «радикалів», що, проте, нітрохи не робило опонентів людьми однієї, за І. Франком сказавши, «культури душі»[832]!), — насправді проглядається, глибинним тектонічним зсувом, наростаючий конфлікт двох типів інтеліґенції й двох ціннісних систем, — той самий, що потім буде описаний Ортегою як «бунт мас». Його численними, то дрібнішими, то дужчими порізненими спалахами протяте в с е українське громадське життя початку століття. Якщо порівнювати з аналогічними процесами в тодішніх європейських культурах, то відмінність бачиться не стільки навіть у пропорційно менших українських масштабах, скільки, насамперед, у вимушеній «підпільності» в нас цього процесу, прихованості (аж донині!) «домашніх» конфронтацій під «спільною накривкою» перед лицем «спільного ворога», якого повсякчас треба було «держати в умі»[833] (характерно, що тільки-но імперську «накривку» було зірвано, війна «української Гори» з «українською Жірондою» відразу ж вийшла на яв, — «безславний», у шевченківському значенні, сюжет боротьби між собою двох українських урядів, УНР і Гетьманської держави, теж великою мірою вписується в означену парадигму й давно вартує під цим оглядом серйозного культурологічного перепрочитання). Тим важливішою на цьому тлі є вартість «Трьох хвилин» як історичного документа, де, може, єдиний раз за ціле українське XX ст. речі названо своїми іменами.

Варто зробити ще одне застереження. Поставлений Лесею Українкою «новій» українській інтеліґенції діагноз ненависти (дещо пізніше, у «Віхах», його повторить С. Франк щодо інтеліґенції російської[834]) в жодному разі не слід тлумачити, нашим сучасним звичаєм, як її реакцію на ту порцію ненависти, яку вона отримала від співвітчизників на свою власну адресу[835], — хоч вона її таки отримала, і деякі критичні виступи проти неї за зарядом геть, здавалось би, ірраціональної злоби майже не поступаються тому дискурсу «полювання на відьом», що його ми звикли асоціювати вже виключно з більшовицькою ідеологією[836]. Насправді річ тут зовсім не в ідеології — це, як визначила Г. Арендт, «природне обурення» масової людини «всім, чого вона не може зрозуміти»[837], тільки що в нову добу вперше в історії «масова людина» отримала право голосу для свого обурення, — а вже ідеологія, яка леґітимізує її в цьому праві, приходить заднім числом. І тут російське народництво з його «рівнянням на Фєдьку» прийшлося нашій «новій», «народній» інтеліґенції акурат впору.

З одного боку, на кінець XIX ст. вона, як слушно підмітив М. Попович, застала вже готову, дарма що ще неповноструктурну, українську культуру, і могла сприйняти її вже не за логікою шляхетського успадкування — як ортегівське «завоювання, яке належить щохвилини відвойовувати», — а за логікою «розпещеної дитини»[838] — як даність, отриману в ужиток, як належне їй «своє поле», на якому можна орудувати відповідно до своїх власних інтересів і уподобань. (До чести української літератури треба сказати, що пов'язані з такою культурною масофікацією ризики вона спостерегла з місця й відразу: від «Дядькової хвороби» В. Самійленка 1896 p., де з'являється вже цілком упізнаваний тип майбутнього «пролетарського письменника», що багато в чому утримує культурно панівну позицію й до сьогодні: «Ну й що ж у тих віршах? Чим вони кращі за моїх? Що він Байрон, а я Бовкало? Це ще не велика різниця…»[839], — і до вже згадуваної «Молодої крови» В. Винниченка 1913 p., жорстокої сатири на спробу «побудови демократії в окремо взятій родині»[840], українська література на різні лади попереджала про закономірність, яка аж ген потім, у 1970-ті pp., в американській теорії масової культури буде названа «законом малинового джему»: чим більше «поширюється» культура «в масах», тим більше «стоншується», вужчає «культурний шар», — сиріч, коли, за ентузіастичним висловом сучасного критика, «маси розпочинають „штурм неба“»[841], то результатом буде зовсім не масове сходження на «вершини людського духу», а навпаки, «падіння неба» й «денудація» вершин, загальне обниження культурного рівня, — попередження, зі зрозумілих причин довгий час іґнороване в усіх історіях української думки, тож пора цей недогляд виправити.)

З другого ж боку, «нова» українська інтеліґенція отримала в російському народництві собі до диспозиції готову й потужну ідеологію масової людини. Весь пафос звідусіль обволікаючого її російського революційного руху спрямовувався на «народну користь» (негайне ущасливлення маси «Фєдьок»), а це було надзвичайно привабливо насамперед тим, що забезпечувало куди чіткіші, безпосередніші, і водночас простіші й приступніші їй — під кожним оглядом менш вимагаючі, — ціннісні орієнтири, ніж лицарська націєтворчість «інтеліґенції традиції» з її релігійно-кастовим етосом (показово, як по-різному був сприйнятий Винниченків демарш із «переходом у російську літературу» Лесею Українкою і С. Єфремовим: Винниченкові виправдання матеріальною нуждою, просто-таки голосом Килини: «А що ж ми мали тута — голод їсти?», — байдуже, щирі чи ні[842], у косачівській етиці служіння жодним арґументом бути, ясна річ, не могли, і Леся Українка, як видно з розкиданих згадок у її листах, ледве стримує холодне презирство, а дізнавшись, що Винниченко входить до редколеґії «Дзвона», з яким рвати, хоч їй і дуже хочеться, вже пізно, бо пообіцяла їм «ще одну річ», — слово чести чинне, кому б не було дане! — пише «Оргію», даючи Винниченкові «добрий приклад»[843], як треба вмирати, коли твоя культура тебе не годує [sic!], — а от у С. Єфремова, народника школи Михайловського, така «рабська» мотивація знаходить повне співчуття, — винен не індивід, що, «як мертва глина» [«Оргія»], улягає гнітові обставин[844], а «поганий» соціум, у дусі класичного російського «среда заела»: «…Кращі наші люди м у с я т ь іноді йти до чужого письменства, щоб тяжкою панщиною на чужому полі відробляти за ту ганебну байдужість <…>, якою обкутує своє письменство рідна обивательщина»[845], — це вже, вважати, готове психологічне підложжя і для майбутньої у к р а ї н с ь к о ї р а д я н с ь к о ї к о л а б о р а ц і ї, в основі якої — глибоке й по-«мужицькому» тривке переконання «народного інтеліґента», що за його «панщину на рідному полі», «каторгу на творчих галерах» [О. Гончар], «рідне поле» «мусить» йому віддячити, заплатити — достатком, шаною й особистим благополуччям).

Уточню, щоб у читача не склалося враження, ніби всю відповідальність за український, мовляв Хвильовий, «масовізм» я складаю, як ото Єфремов, на «поганий вплив іззовні» — російський. Боже мене борони. Ясно, що й без росіян свою «леґітимізуючу» ідеологію — яку-небудь власну комбінацію соціалізму з націоналізмом — українська «масова людина» все одно була б із часом виробила, цей процес був історично неминучий і відбувався в усіх європейських країнах (і в більшості закінчився коли не фашистськими диктатурами, то принаймні «поміркованим» авторитаризмом, потверджуючи застереження А. Токвіля, що «для збереження свободи в демократичному суспільстві потрібно, аби в людей було почуття свободи й смак до неї»[846]). Але в тім-то й річ, що «своєї» ідеології українській «масовій людині» виробляти не треба було, бо російське народництво дало їй уже готову, заощадивши зусиль, — їй залишалося тільки «перебрати Фєдьку в вишиванку» (в «національну форму», за пізнішим радянським дискурсом). Така підтримка дуже прискорила український «бунт мас», обмеживши й нейтралізувавши можливий «антихамський» вплив «старої» інтеліґенції. Так що у війні «української Гори» з «українською Жірондою» російська «хамократія» зіграла роль не тільки «накривки», а й безпосереднього союзника одної із сторін.

За цією новою, перейнятою від росіян оцінковою шкалою вже можна було переоцінювати вартості, не озираючись більше ні на яке «старе луб'я», — можна було й самим цілком авторитетно судити про те, щó «нашому народові» зараз «треба», а «чого не треба» (і це останнє оголошувати даремною «розтратою <…> сил», що є «вже не просто легкомисність і нерозважність, а злочин перед рідним краєм і народом»[847] — sic!), і відкладати набік україномовного «Гамлета», бо це твір, селянам (=«народові»), на відміну від Вальтера Скотта й Г. Бічер-Стоу, незрозумілий, а значить, наразі, «поки що» (поки селяни не візьмуть «штурмом» небо, і Бовкало не вивчиться на Байрона!), не такий уже й потрібний[848] (NB: у 1930-ті так само вирішить Сталін — і на довгі роки «Гамлет» в СРСР щезне з театрального репертуару!), і пребезтурботно, жодної «розтрати сил» у тім не бачачи, радіти, що «такий писатель, як Франко», працює газетярем, бо, як пояснювали Лесі Українці, на її жах і розпач, Труш і Ганкевич, «для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші», ніж «Зів'яле листя» того ж автора [12, 15], і т. д. Цей культ «нашої епохи» (згодом пишним цвітом розквітлий у добу комунізму), психологічне «вимикання» історичної ретроспективи й «затуманення» перспективи яким-небудь «простим» гаслом («світле майбутнє»!) є взагалі індикаторним для масової культури: дневі починала «довліти «злоба його», на передній план владно висувався прагматизм, принципова небезкорисливість ідей і вчинків (за Шпенґлером, «уява, скерована тільки на практичне»[849]), — і на підсвідомому рівні української культури йшло стрімке відмирання цілих пластів «старої» лицарської чуттєвости, чуттєве «розшляхетнення» — перша (історично зіжмакана й обтята революцією) фаза наступного більшовицького «розінтеліґенчення».

На місце «Христового воїна» заступав енергійний і самовдоволений «найманий працівник» («робітник на народній ниві»), той специфічно російський тип інтеліґента як громадського діяча, про чию небезпечно розрослу суспільно-політичну роль в Україні писав потім В. Липинський. Шевченко був для цєї «нової» інтеліґенції вже мало не таким самим «співцем селянської недолі», як Павло Грабовський[850], а Леся Українка, котра на «співачку селянської недолі», як не крути, ні з якого боку не надавалася і мала б бути списаною по тому самому відомству, що й «непотрібний» «Гамлет», уже потай дратувала своїм, за точною характеристикою Труша й Ганкевича, «літератським аристократизмом» (і, додам від себе, не тільки «літератським»!), — у перекладі «монтаньярською», «великопанськими мріями».

Цю генетичну чужорідність Лесі Українки дедалі прибутній, витісняючій її з-поміж себе — самою масою, кількісним натиском — еґалітарній «культурі низів», з її чіпким практичним умислом і повністю вивітреним інстинктом духовної «вертикалі» («тип сильних духом, але цілковито неметафізичних людей»[851]), першим відзначив М. Зеров, накресливши при тому й вельми промовистий портрет «нового» українського інтеліґента-народника: «Призвичаєний до трактування в літературі передовсім — побуту, а потім — вузьких, але невідкладних, «самим життям», мовляв, поставлених тем (от, скажімо, «інтеліґент на селі» — народний учитель, агроном, Марко Кравченко, Мирон Серпокрил…), утилітарист у мистецтві (sic! — курсив мій. — О. З.) і аматор пристарілої трохи манери, — в Лесі Українці, в її темах і образах він побачив лише літературщину, відходження від сучасности, одривання від ґрунту. Він схилявся перед «ерудицією» (тоді він ще шанував ерудицію) і, сам здебільшого ні одної чужої мови не знаючи, віддавав належну шану поетці, що, крім кількох слов'янських і чотирьох романо-ґерманських («європейських»), могла читати ще й на двох давніх мовах, — але при тому був в глибині переконаний, що ерудиція мистецтву шкодить і що в творі мистецтва єдино важливе — не «искус строгий», а «нутро», і в такій хорошій певності строчив сам оповідання і особливо „вірші“»[852]. У цьому описі можна вже без особливих зусиль розгледіти прямого предтечу української радянської інтеліґенції[853], — зайвий доказ, наскільки мав рацію Ю. Шевельов, твердячи ще в 1950-ті, що «народницький комплекс у російській революції й совєтській системі» — «це — один з головних ключів до їх зрозуміння, тоді як фасада марксистської фразеології — тільки фарба на стінах споруди»[854].

Ні, Лесю Українку не «ненавиділи» з переконання, як Монтаньяр Жірондиста (ексцеси з «Ділом» і «Русской речью» — то радше фройдівські «фістули», через які вихопилось назовні «колективне несвідоме» молодої української «хамократії»), — правильніше б сказати, що її в міру байдуже терпіли — остільки, оскільки вона могла бути «корисною». К. Квітка в своїх спогадах подає досить-таки гнітючу картину того, як жінку-Орфея раз у раз було ставлено сучасниками, як в «Орфеєвому чуді», працювати «клевцем чи долотом», — «заповнювати прогалини в різних галузях культурного життя», і як «ся колізія межи тим, що «треба», і творчим потягом до того, що «не треба», тяглася весь Лесин вік»[855]. Ці «народні робітники» судили її за своїми критеріями, за власними «борговими платіжками», на яких чітко й ясно було проставлено, «що треба» і «чого не треба»[856], і крізь їхнє оцінкове сито Леся Українка власне в індивідуально-незамінній якості «себе самої» — провалювалася, випадала, розсипаючись на суму безособових функцій, що цілком могли бути виконані й будь-ким іншим із аналогічним освітнім цензом — перекладачки, оглядачки іноземних літератур, словом, «учительки правильних проізношеній». У зародковому вигляді тут проглядається той самий підхід до «старих спеців», що його згодом зробить програмою своєї «культурної революції» геній чистого утилітаризму В. Ленін[857], — «взяти від буржуазії» всі її вміння й навички, «всю науку, техніку, всі знання»[858], щиро вірячи, що власне сума знань і становить «культуру». Що ж до того, в чому Леся Українка дійсно була для культури єдина й незамінна, то тут із «un silence sonore» [10, 353], «гучної тиші», що переслідувала її в сні й наяву, раз у раз лунав «свисток», цілком гідний і ленінського критичного репертуару: «Воно добре написано, тільки нащо воно?» (sic!): саме так «сказала їй <…> одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам'ятала весь вік»[859].

І не слід думати, ніби причиною такої культурної нечуственности були тільки ідеологічні пріоритети «народників», бо й їхні «ідейні антагоністи», адепти модернізму й «штуки для штуки» (що самі себе проголошували «аристократами духа», а Лесю Українку обурювали якраз літературним хамством: «висловлювала здогад, що сі сецесіоністи оснували «Свою хату» для того, щоб не бути зобов'язаними працювати над собою і мати можливість не ставити самим собі ніяких вимог»[860] — sic! курсив мій. — О. З.), виявляли точнісінько таке саме абсурдне, в буквальному значенні слова (ab surdum, «від глухого»), нерозуміння масштабу Українчиної особистости: для них вона також була «замінна», тільки вже не як сума кваліфікацій, а як функція літературного імени, «бренду»[861]. Це вступала у свої права е п о х а, я к а в ж е н е п о т р е б у в а л а г е н і я, а відтак і не вміла його впізнати (для порівняння: півстоліття перед тим Шевченко все-таки ще був сучасниками «впізнаний», у повній згоді з ідеалами романтичної філософії[862]!), — епоха панування масової людини, для котрої вже не існувало духовної ієрархії, а тому не існувало й того, що Т. Карлайл, останній із філософів європейського романтизму, називав «героєархією», «ієрархією рівняння на героя» (культурні герої цієї нової епохи вже не мусили відзначатися головною карлайлівською прикметою — здатністю бачити сутність крізь позірності, — тобто не були носіями жодного сакрального послання, а добиралися за геть іншою сукупністю критеріїв, чи не головним з-поміж яких — мав рацію М. Євшан! — стала невпинна змінюваність, новизна[863], або ж, мовою сучасної теорії масових комунікацій, «новинність» — здатність служити матеріалом для ЗМІ). Коли Жірондист у «Трьох хвилинах» жахається, почувши від Монтаньяра про страту Лавуазьє («Не вірю! Се неправда! Се занадто / злочин великий — навіть і для вас!»), Монтаньяр відказує йому цілком у дусі сталінського «Незаменимых людей нет»: «Хіба ж не все одно, в котору скриню / з кісток та м'яса перейде ідея — / тож їй не першина мінять домівку. / Чи зветься скриня та Лавуазьє, / чи там який Дюпен або Лера? / Ото, не мав би я чого журитись!» Саме ця універсальна замінність будь-кого будь-ким, про яку вже згадувалося в попередньому розділі, становить одну з фундаментальних характеристик масового суспільства. Тут додам, що М. Гайдеґер ставив таке «неістинне» буття, при якому індивідуально-неповторного, «ось-цього» «когось» (das Wer) заступає «будь-хто інший» (безликий усереднений das Man), у пряму залежність зі зміною модусу переживання часу — з підпаданням людини під владу суцільної теперішньости, зануренням у «те, що є». Тобто, кажучи словами Труша з Ганкевичем, — у «нашу суспільність» і «нашу епоху» як єдино сущі. У контексті нашої теми це означає одну дуже просту річ: раз у культурі з'явилося поняття «замінности» (одного «робітника на народній ниві» на інших, що, мовляв, прийдуть на його місце[864]), значить, уже відбувся розрив культурної тяглости, обрив традиції. Так що наша гіпотеза знову підтверджується, з якого боку не дивись: свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки.

А тепер про ту ненависть, у якій вона так точно впізнала «дух нової доби». За що, власне, «ненавидить» Жірондиста Монтаньяр? Це не «класова ненависть» — українські «жірондисти» (про французьких і мови нема, ті переважно належали до «третього стану», до «різночинства», а не до «великопанства»!), — як знаємо, і словом, і ділом, і почуттям без останку «зреклися <…> титулів, привілеїв / і хартій паперових» і з аристократією себе не ідентифікували, тож докір «великопанством» заскакує здивованого Жірондиста (аж він, не вірячи власним вухам, перепитує!) так, як авторку — докір «літератським аристократизмом». Це й не характерна для «монологічних» культур (російської особливо) ненависть «на ідейному ґрунті», коли опонент трактується як ворог, — у тексті ці двоє ніяких політичних дискусій між собою не провадять, згадується хіба що жірондистська «ідея», в яку Монтаньяр «не вірить», але зміст цієї «ідеї» жодної ролі не грає (лише у фінальному, вже «еміґрантському» монолозі Жірондиста мелькає ритуальна для французького Просвітництва згадка про поклоніння «одній богині, богині Розуму», що звучить радше зашифрованим іменем Абсолюту, ніж референцією до ідейного «батька Жіронди» — Ж.-Ж. Руссо). Тож можна погодитися з Монтаньяром: тут «не в ідеї / мій пане, сила». І все-таки саме ненависть визначає стосунки цих персонажів, і сам Жірондист визнає її правною — настільки, що в кінці другого, центрального епізоду, який діється в тюрмі Консьєржері і в якому вони з Монтаньяром уже не політичні опоненти, а кат і жертва, «піднімає рукавичку» й відповідає строго симетрично першій репліці Монтаньяра:

Так складається смислова «рамка», що замикає в собі увесь діалог двох антагоністів (більше вони в тексті не зустрінуться): «великопанські мрії» — проти «глибокохамських вчинків». Перед нами, як любила висловлюватися радянська пропаґанда, «два світи — два способи життя» (таки ж verbatim: «Невже ти не додумався до того, / що кожен мозок має власний світ? Що жірондист живе на іншім світі, / ніж монтаньяр?» — повчає Монтаньяр, ніби вичитуючи з Повного зібрання творів В. І. Леніна), — і розмежування між ними проходить (чи, краще сказати, його проводить Монтаньяр, цілком згідно з ленінським «принципом партійности»[865]!) — по лінії віри.

Жірондист репрезентує «культ лілеї» в чистому вигляді: він по-платонівському вірить, що «ідея — вічна» і що людське життя має сенс остільки, оскільки трансцендується за власні межі, ставиться на службу цій надчасовій інстанції, — тільки таке посвячене, самозречене (аж до смерти на ешафоті включно) життя є гайдеґерівським «істинним буттям» (пор. у Ґете: «вищий смисл зречення в тому, що тільки через нього стає мислимий дійсний вхід у життя»[866]), — тільки воно дає змогу з граничною інтенсивністю прожити «і біль розлуки, й тугу поривання, / й високе щастя жертви для ідеї, / і муку сумнівів, і радість мрії, / і смерти неминучої трагізм». Монолог Жірондиста в останньому епізоді, у швейцарських Альпах, куди Монтаньяр допоміг йому втекти від ешафота, може взагалі слугувати за межовий знак в історії європейської чуттєвости, — звідси, від Лесі Українки, від того «містка», по якому ходить над проваллям її Жірондист, ще психологічно однакова відстань як «назад», до Ґете, чиїм ідеалом була саме повнота буття (в повноцінному людському житті має, як повчав він Екермана, «бути все»!), так і «вперед», до Кундери, який найвичерпніше в добу масових суспільств описав загальну зміну ідеалу буття, з «повноти» — на «нестерпну легкість», з «усього» — на «тільки хороше» (пор. у Ортеги: масовій людині притаманне «природне і корінне переконання, що життя легке»[867]), і Українчин Жірондист стає першим у культурі XX ст. мучеником цієї «нестерпної легкости» («Занадто гарне ти, моє вигнання! / Занадто вільна ти, моя в'язнице! <…> мені здається, що от-от всі пори / почнуть точити кров і я загину, / як мандрівець на глетчері найвищім, / де грудям дихати надміру легко…»), від якої врешті зважується втікати таки «назад», у Францію — найімовірніше, на смерть.

Устами Монтаньяра промовляє натомість увесь матеріалізм XX століття — матеріалізм як єдино можлива філософія масової людини, на чиєму прапорі невдовзі буде прямо виписано її «орос», із дитинства знайомий кожному вихованцеві радянської школи: «Самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь» (М. Островський). Жодних «вічних ідей» для Монтаньяра не існує й існувати не може (Ленін у таких випадках роздратовано форкав: «Поповщина», — і Монтаньяр так само глузує з Жірондиста, що той «культ розуму зміняв на культ містичний»), адже кожна ідея є продукт людської голови (=«матерія є первинне, дух вторинне»[868]), а кожна голова, відповідно, може бути відрубана, — логіка, аж надто добре знана з історії тоталітарних режимів[869]. Відповідно у війні з Жірондою для Монтаньяра «тільки в тому річ, / хто перший зогниє, а хто остатній, / чий світ раніше згине». Отже — хто кого переживе (через півстоліття після Лесі Українки Е. Канетті в «Масі і владі» показав, що виживання, переживання інших є невіддільна складова комплексу влади[870], — влада без сакруму, таким чином, в остаточному підсумку, в «ліміті функції» завжди матиме множення трупів, бо це її найпростіший спосіб самоствердження). Більшовицька диктатура пролетаріату, нацистський Endlosung і Тисячолітній Райх, усі «тотальні війни» XX ст., у яких противника більше не треба поважати як рівного собі, а тільки знищувати («мочити в сортирах» [В. Путін], «як скажених собак» [Сталін], «як воші» [Гітлер], — тип «війни без правил»[871]), уже присутні тут у зародку, стиснуті в пружину спільного знаменника — єдино щирої, без жодного ідеологічного камуфляжу, як ҐУЛАҐівське гасло «умри ти сьогодні, а я завтра», відповіді на запитання (Жірондистове), «навіщо» ж взагалі потрібна така боротьба:

От і все, ми — у сьогоденні. Вперше у європейській літературі в цьому невеличкому, за ціле століття ледве завваженому критикою «етюді» зафіксовано історичний прихід до влади «масової людини», — людини, чиїм головним арґументом стає «безпосередня дія», читай насильство (не «мрії», а «вчинки»!), психологічним модусом — свавілля («це людина, яка прийшла на світ, щоб робити те, що їй забагнеться»[872]), а символом віри — той крайній індивідуалізм матеріаліста (для якого «самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь»), який, у разі сполуки з якою-небудь ідеологією, здатен творити вибухову суміш щонайпотворніших неопоганських міфологій, — і цю останню перспективу Монтаньяр цілком ясно й окреслює:

(тобто, якби вірив в «ідею» та цінував її видатних носіїв. — О. З.)

«Культ своєї власної особи» — це й є найбільш універсальна формула хамократії, незалежно від того, чи прикриватиметься вона якимось ідеологічним лушпинням, чи, як у нашій пострадянській реальності, парадуватиме в дикунськи-первісній наготі. Можна сказати, що хамство — це абсолютистська релігія власного «я». І тому не дивно, що головною її чуттєвою домінантою має бути саме ненависть — до всього, що «не-я».

У дещо лагіднішій, «змазанішій» формі це завважив і Ортега, — відзначивши, що масова людина «поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі»[873], — але візія Лесі Українки в порівнянні з ортегівською не тільки хронологічно раніша, а й тверезіша, точніша, без усяких «немов» і недомовок: її «масова людина» переконана, що, «крім неї та їй подібних», нікого й н е п о в и н н о бути на світі, і вся «безпосередня дія» цих ревних «практиків» (NB: симптоматична історична кар'єра цього слова: в 1960—1980-ті pp. в СРСР «практиками» офіційно йменували себе співробітники держбезпеки!) спрямована на те, щоб нікого і нічого іншого й н е б у л о.

«Я рівного собі не маю тут <…>. Ти тільки рівна, може, навіть вища, / і ми боротись будем до загину», — так — із максимальною «щирістю»! — заявляє Кассандрі інтелектуально найблискучіший з усіх Українчиних хамів — фальшивий віщун Гелен, «тонкий і гнучкий» психолог і маніпулятор масовою свідомістю, на чий «фригійський розум» могли б позаздрити й сучасні політтехнологи (розіграна ним комбінація з псевдоавґурським «пташиним шоу», яким він посилає на смерть Ономаєву армію, належить уже до арсеналу інформаційного суспільства, — тут прообраз усіх масових PR-кампаній, із ґеббельсівською пропаґандою включно: лідійське військо бунтувало й не хотіло йти на бій, бо пройшла чутка, що «Кассандра закляла», — «А я прийшов з повагою жерця, / в віщунській діадемі, патерицю / посріблену здійняв високо вгору, / мов блискавка, вона свінула в вічі / усім чужинцям. Я сказав: „Мовчіть / і ждіть. Я випустив із храму / свячених голубів“. Замовкли миттю / і галас, і розмови», — театральний ефект спрацював, і далі вже Гелен повністю керує ситуацією згідно з власним «бізнес-планом», а на питання Кассандри, «чим виправдить Гелен свою неправду», коли лідійців таки буде розбито, відповідає за взірцевою логікою масової людини, звиклої мислити виключно в термінах «злоби дня», — «нашого сьогодення» та ринкової «негайної віддачі», — що просто перейде до нового «порядку денного», та й годі: «Зброя поломилась, / але ми іншу знайдем»: для Гелена, як і для Монтаньяра, н е м а в і ч н о с т и, і т о м у н е м а з в ' я з к у ч а с і в, — він живе «дискретно», від проекту до проекту, від одної «перемоги», — по-сучасному, «успіху», — до другої, а коли Троя зрештою, по всіх тих «успіхах», упаде, як врешті неминуче падають всі хамократії під тягарем «вузького індивідуалізму, який приглушує будь-яку людську чесноту»[874], то Гелен незгірше зуміє влаштуватись і в Греції — пророком у Дельфах, і там також буде мати те єдине, що його цікавить, — владу над людьми, з приналежними їй атрибутами «користи» і «почести»).

Кассандра і такі, як вона, — служителі Абсолюту, як би той Абсолют не звався, — завжди будитимуть палючу ненависть у хамів усіх часів і народів («і ми боротись будем до загину»!) уже тому, що самим фактом свого існування заперечують абсолютизм хамства, підривають саму його основу — оте «корінне переконання» хама, ніби «культ власної особи» є єдиною метою кожної людини, тільки не кожній вдається його здійснити і, відтак, єдина дійсна нерівність, яка існує у світі, — це поділ на «хамів-переможців» і «хамів-невдах»[875]. Класично хамською є Геленова заява, що Кассандра йому «рівна» (sic!), — хоча сам же щойно признався, що ніякий він не пророк, що ніколи не мав пророчих візій і не чув голосів, а виголошує під виглядом віщунств «те, що треба, сестро, / те, що корисно або що почесно» (NB: ще один «утилітарист»!), — проте чесно визнати себе «людиною іншої професії» (як влучно мовляв Й. Бродський про Є. Євтушенка) йому й на гадку не спадає, і жодної поваги до неприступного йому Кассандриного дару він не відчуває, — хамство й повага взагалі несумісні, максимум, на що здатен цей тип людини — це визнати конкурента, який може заважати, втручаючись у твої плани, як і Кассандра раз у раз перебаранчає Геленові, — і з яким, відповідно, належить провадити війну на знищення.

Саме таке психологічне підложжя має х а м с ь к и й е ґ а л і т а р и з м, котрий у новітню епоху зручно маскується під демократичну «ненависть до нерівности», тож розрізнити їх досить складно. Тут потрібне ширше пояснення. Чи не найголовніша і найтрудніша до розв'язання проблема демократії — то нерівність не соціальна (яка аж надто часто сама є «хамською», і саме проти хамської пихи того, хто вжиткує з «прав без обов'язку», й спрямоване обурення істинного демократа!), — не соціальна, а таки духовна. З одного боку, без духовної ієрархії — наявности прошарку не просто «еліти», а політично незалежної «духовної аристократії», визнаної суспільством за продуцента й носія культурної норми в найширшому розумінні, — кожне людське суспільство рано чи пізно приречене на крах, як Українчина Троя чи тоталітарні режими XX ст. Але в секулярну добу така ієрархія, «моральна влада» без релігійного еквівалента, сама по собі настільки вразлива й плитка на емпіричні критерії, що завжди ризикує поглинутися владою політичною й сповзти на орвелівський принцип «усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших», — тож демократія узневажнює проблему тим, що виключає з свого дискурсу всяку ієрархічність, кладучи натомість акцент на рівності можливостей. Цим вона більш-менш ефективно закриває двері перед авторитаризмом, але зате відкриває їх іншому лихові — ціннісному хаосу, духовній анархії (що в усій красі спостерігаємо нині в українському суспільстві[876]). Можна сказати, що це «системна помилка» демократії, і досі з нею вдавалося радити тільки там суспільствам, які зберегли (або штучно законсервували, як-от США) традиційні, пре-модерні цінності (церква, родина, «локальна спільнота» і т. д.) на рівні мовчазного соціального консенсусу, загальноприйнятих і самозрозумілих кожному «правил гри». У таких суспільствах духовна ієрархія відтворюється, сказати б, природним чином, — просто тому, що вона там ніколи й не руйнувалася. Одне слово, для успішного функціонування демократія конче потребує, як conditio sine qua non, певного к у л ь т у р н о г о с п а д к у, історично нажитого суспільством «духовного капіталу», — а в разі такого капіталу «не надбано» або «розтринькано», сама з себе не спроможна вборонити суспільство від цілком-таки «системної» моральної кризи.

В цьому сенсі треба розуміти й позірно ексцентричне твердження Ортеги, що «бунт мас — це одна й та сама річ, як докорінна деморалізація людства»[877], і в «Руфінові і Прісціллі» ми також уже бачили, на прикладі Парвуса, куди тонші й загрозливіші форми «демократичної заздрости», ніж порив мужика спалити панський маєток. Монтаньяром, коли він приходить до Жірондиста в камеру смертників, аби «примусить / аристократа вічної ідеї / прийняти з рук плебейських монтаньярських / життя й рятунок», рухає та сама заздрість — прагнення зруйнувати вже не соціальну, а моральну ієрархію: стягти Жірондиста з п'єдесталу героя-мученика й уподібнити собі, духовному люмпену, для кого життя є одинока абсолютна цінність, — тобто зробити так, за завваженим іще в Пушкіна інстинктом «черні» щодо героя, щоб той став «малий, як ми», й «мерзенний, як ми»[878], — і таким чином усі зрівнялися.

Нема сумніву, що цей бунт «масової людини» проти моральної ієрархії бачиться Лесі Українці таки, нікуди не дінешся, прямим продовженням демократичної революції у сфері духа: бунтом «убогих духом» проти кожного, хто посідає вже не маєтки й титули, а нематеріальні («неміряні, нелічені», як каже Мавка, — і тим дражливіші!) скарби[879]. Це «соціологічне первородство» «Трьох хвилин» засвідчує й «прототипний» текст, із якого французький «революційний етюд» випурхнув, як метелик із лялечки, — «Осіння казка», розпочата за півроку перед тим і кинута недописаною. На місці Жірондиста там виступає Лицар, а на місці Монтаньяра — Служебка, тобто «народ» у російському сенсі власною персоною («я помивачка. / Я тут служу на кухні»), — ленінська провербіальна «кухарка», яка, наслухавшись лицарських демократичних промов («Ти все щось говорив там за простолюд, / обстоював, щоб дати волю всім»), робить із того логічний висновок, що й вона може «керувати державою», чи, за її власними словами, — і їй «до палацу недалеко»: «Ото але! Король пастушку свата, / а лицар розпинається за хлопів, — / чому б мені, служебці-помивачці, / не стати панею?». Її репліки, дарма що дискурсивно примітивніші од Монтаньярових (той усе-таки інтеліґент, хоч і «плебей»!), місцями дублюють їх майже дослівною ехолалією («прийняти з рук плебейських монтаньярських / життя й рятунок» — «приймати з рук від репаної хлопки / мужицьку страву»): певний знак, що в авторській свідомості ці персонажі говорять «одним голосом». Визволяючи Лицаря з темниці й ховаючи його у своєму свининці (аналог Жірондистової швейцарської екзилі — в обох випадках життя врятованого позбавляється сенсу), Служебка проробляє на подієвому (матеріальному) плані ту саму, що Монтаньяр на символічному (духовному), процедуру «опрощення», опускання «ліпшого» до свого рівня[880], причім таке встановлення «класової рівности» має для неї, «стихійної матеріалістки», вимір насамперед намацально-тілесний: тепер вона розглядає Лицаря як свою законну сексуальну здобич і пропонує йому там-таки, в свининці, «поженихатись» (сюжет, який згодом обіграє Винниченко в «Молодій крові», — а українські підручники досі розповідають нам, як «всі українські письменники любили народ»!). Можна сказати, що Лицареве «народництво» закінчується повним фіаско: єдине, що «народ» втямлює з усіх лицарських програм, — це, що тепер йому «все дозволено», — і випускає з алегоричного «хліва» всіх своїх євангельських «свиней» («А як демони вийшли були з чоловіка, то в свиней увійшли» [Лука, 8:33] — пор. в «Осінній казці»: «бидло випирає хвіртку і частину перегородки і вривається на передній план. Хто з людей не встиг вихопитись на гору або ослизнувся, деручись, той попадає на роги і під ноги бидлові і конає, стоптаний в болоті»),

І ще один дуже важливий момент вдається Лесі Українці розгледіти в «посполитому рушенні» служебок і монтаньярів до влади: що ненависть до нерівности, «демократична заздрість» сама собою аж ніяк не тотожна повазі до загального права. Скидаючи «ліпших людей» з їхніх станових, майнових, освітніх, моральних і т. д. п'єдесталів, «масова людина» прагне зовсім не рівности, не «волі в с і м», — вона прагне реваншу, самоствердження над «скинутим» і свого абсолютного над ним права («без обов'язків»!). Ламаючи ієрархію, вона не заміняє вертикаль горизонталлю, а тільки перевертає її, міняючи місцями себе й «ліпшого». Лицар, замкнений у свининці, над яким Служебка дозорчинею, — це втілений «кухарчин» ідеал соціальної справедливости: тепер вона «пані» над Лицарем так само, як і над худобою (NB: єдино знана їй форма влади, яку вона надалі й репродукуватиме, коли вийде за межі літературного тексту й на ділі почне «керувати державою»!), — і свою позицію влади Служебка зараз же означує зміною стилю спілкування, переходом із «прошу пана» на «Гей, де ти тут? Виходь!». Хамський реваншизм Монтаньяра, дарма що на порядок складніший, за алгоритмом той самий, що й у Служебки: для відчуття своєї переваги йому конче треба втягти Жірондиста у «свій свининець», примусити того добровільно, за власним вибором прийняти його, Монтаньярові, правила гри (власне життя як надцінність): «Адже та мусиш? Правда ж? Ти приймаєш?» (тільки аж прорвавшись цим стривоженим запитанням, Монтаньяр, що цілу сцену провів був досить розв'язно, — демонструючи над опонентом зверхність не просто ситуативну, тюремника над в'язнем, а й інтелектуальну: монополіста на істину над нікчемним профаном, — зраджує свій прихований неспокій, те, наскільки йому в дійсності залежить на Жірондистовому падінні для власного самоствердження, — отут би Жірондистові й сказати «ні»: з моменту, коли таки «приймає», він наперед програє, бо Пастухом у цьому свининці завжди залишатиметься Монтаньяр[881]).

Свого часу радянські науковці, можна сказати, продовжили недописану Українчину драму «за межі тексту» — примудрившись вичитати в цій трагічно аристократичній історіософії «оптимістичну» (sic!) й «глибоку віру Лесі Українки в перемогу робітничого класу в складній і тривалій боротьбі з царизмом» [З, 387] — себто продемонструвавши щодо Лесі Українки акурат той самий рівень розуміння, що Служебка до Лицаревих промов. Після всього, що нам відомо про Українчин гностицизм, неважко впізнати за таким частим у неї мотивом непорозуміння, комунікаційного розриву (що найчастіше проявляється власне як «кидання перлів перед свині»!) не тільки автобіографічний відгомін її культурних конфліктів із «новою» інтеліґенцією, а й дещо істотніше — справді-таки «глибоку віру» гностички (на два тисячоліття завглибшки!) у те, що «масам», загалові (=«ілікам») істинне визвольне знання (=гнозис) неприступне і, бувши необачно внесеним у «непросвітлену» свідомість, може обернутися знаряддям настільки ж небезпечним, як бомба в руках дикуна. У драмі «На полі крови» (1909) Леся Українка розвиває далі сюжет «хамського реваншу» (як бачимо, ще один її «кластерний») саме по цій «дискомунікативній» лінії, переносячи його на терен священної історії — і там остаточно добудовуючи до міфологічного архетипа. Так «масова людина», пройшовши шлях від Служебки через Монтаньяра до Гелена, врешті виявляється Юдою — найбільшим грішником усіх часів і народів.

У літературі XX ст. Юдою хто тільки не сушив голову, в які тільки інтерпретаційні схеми його не вкладаючи, — від Л. Андрєєва з його психопатологічним анамнезом «злочину на гомосексуальному ґрунті» (ніким ніколи не люблений, Юда Іскаріот Л. Андрєєва ставиться до Христа з явно «содомітською» ніжністю!) до вже згаданих раніше містико-езотеричних гіпотез Борхеса[882]. В Українчиному міфі Юда постає не ускладненим, а навпаки, нарочито спрощеним — «усього тільки» хамом, «духа не разумеющим», отже, «несвідомим» злочинцем проти Св. Духа (згадаймо, у гностиків найтяжчим гріхом був «гріх незнання»!). Нічогісінько не второпавши в Ісусовій проповіді, точніше, второпавши рівно стільки, скільки Служебка з підслуханої Лицаревої промови, — а саме, що через цього пророка йому, простому каріотському селюкові, відкривається шлях до панування, і то не над «якимсь там хуторцем у Каріоті», а над «народами всього світу», сиріч уявивши собі Царство Боже чимось на кшталт гітлерівського Тисячолітнього Райху, — Українчин Юда навіть після смерти Вчителя, на «полі крови», абсолютно «щиро» не тямить і не визнає за собою жодної провини перед Розп'ятим, навпаки — вважає себе його ошуканою жертвою: «Так! Я продав! / А він мене ограбував! Ні, гірше! / Він одурив мене!», — як, до речі, й Служебка вважає Лицаря невдячним і щиро тим обурюється («Така від тебе дяка?! / Бодай би не зійшов ти з сього місця!»), і Монтаньяр під кінець докоряє Жірондистові: «Годилось би хоч „дякую“ сказати» (sic!), — ніхто з них, «людей маси», не вбачає у своїх діях злого умислу і в межах власної оцінної системи засуджений бути не може (у «На полі крови» роль зовнішньої «судової інстанції» виконує також «людина маси» — добродушний, по-селянському розважливий Прочанин, якому Юда оповідає свою історію, і дуже характерно, що, як тонко спостеріг Ю. Шевельов, «поки в Юді говорить тільки н е н а в и с т ь, прочанин слухає й навіть притакує»[883] [розрядка моя. — О. З.], — коли й не конче похваляє Юдині вчинки, то принаймні демонструє повну вирозумілість щодо мотивів, тут вони з Юдою перебувають в одному, сказати б, «герменевтичному колі»[884]).

Чи не вперше в новітній європейській культурі зустрічаємо тут воістину геніальний здогад про «банальність зла», як потім визначила цей феномен Г. Арендт. Українчин Юда от власне що до розпуки банальний — як, в однойменній студії Г. Арендт, Айхман у Єрусалимі (нацистський злочинець, що на судовому процесі виявився, на розчарування публіки, зовсім не демонічною персоніфікацією світового зла, а нудним і обмеженим системним бюрократом). Цей Юда твердо переконаний, що Ісус — дурисвіт (пообіцяв Юді світове панування «в обмін» на «видурений», тобто відданий бідним з його намови, дім із виноградником, — і не дотримав слова!), а на додачу ще й невдаха, який просто «не вмів нічого довершити» («Все в нього розпливалося в словах») і навіть коли влада сама пливла йому до рук, як при труімфальному в'їзді в Єрусалим, не зумів нею скористатися, а повівся, як останній йолоп: «проїхався по місту, / неначе для розривки римська пані, / щось побалакав там своїм звичаєм (курсив мій; це саме «щось там говорив» — як про пташиний спів або іноземну мову! — ми чули й від Служебки, з м і с т почутого для обох «іліків» лишається закритим. — О. З.) / напався на дрібних купців при храмі, / та й знов до Лазаря свого вернувся / серед жінок розводить мляві жалі», — і ніщо не викликає в Юди таких вибухів праведного гніву (аж він «тупає ногою»!), як припущення, ніби з Ісуса міг бути «великий чоловік»: «Великий? Чим же се він був великий? <…> Яким там духом? Що ти знаєш, діду! / Він був такий, як всі!», «Ні, він не був великий! / То велика була його жадоба і пиха!», — читай, «малий і мерзенний, як ми».

Юдин бунт — це прямий наслідок конфлікту ієрархій. Єдина, йому зрозуміла, виглядає так, як її згодом реалізували тоталітарні режими: на самій «осяйній високості» — «золотий престол», на ньому Месія («вождь»), «коло престолу гурт його обранців» (NB: не апостолів, а саме «обранців», своєрідної орвелівської «внутрішньої партії», радянської «номенклатури», куди сільському хлопцеві й марилося потрапити: «я їм заздрив», каже він), — а далі вже, нижче по вертикалі, «їм слугують / народи всього світу залюбки». Цілком, отже, за класичною формулою В. Леніна: «вожді — партія — клас — маси». Це прекрасно й спокусливо, зокрема, своєю ясністю і простотою, задля цього можна, коли що, й батьківським виноградником пожертвувати, — а натомість простій душі підсовується випробування абсолютно не на її мірку («День у день промови, / якісь темно-прозорі, наче прірва, — / аж світ макітрився мені від них!»[885]), — адже самих тих почуттів, до яких апелює Учитель, у її психологічному репертуарі не існує (тут у Лесі Українки й Христос виглядає в дуже вразливій з точки зору гностика позиції — власне того, хто навмання й безадресно «розкидає перли свиням», не вміючи відкрити слухачам органів духовного зору, і тільки знай у безсилому розпачі лементує: «Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!», — принаймні стосовно Юди «психагог» із нього виявляється геть нікудишній, ближчий радше до романтичного філософа, як той-таки Геґель, що перед смертю зробив суто «гностичне» резюме своєму життю: «Тільки один мене розумів, та й той не зрозумів»). Продаючи Вчителя, який так гірко розчарував — замість сподіваного «Царства Божого» запровадив у «царство глуму» («де не мені народи слугували, / а я служив відметам всіх народів»), — Юда, зі свого погляду, тільки «поновлює справедливість» — повертає Ісуса у свою ієрархію, за якою той стоїть нижче Юди («Бо хто він був? Син теслі. Що він мав? / Нічого зроду», — Христос «без царства» для Юди «ніхто», нікчема, тоді як він, Юда, «отецький син, ще й одинак», який у себе в Каріоті «все мав»: хамська свідомість насущно потребує цієї с и л о в о ї і є р а р х і ї — за критерієм влади-багатства, коли «найвеличніший» той, хто найбагатший і найдужчий, — тільки нею одною вона й структурується). Раз із вини Христа Юда скотився на соціальне дно, зробившись «жебраком», то Христа він опускає ще нижче — на позицію вже неживого предмета, товару, що його продають, «як гуси, як худобу; поторгують / і вдарять по руках», — і так Юдина зрада виявляється, у сухому підсумку, тим самим «банальним» свининцем: тріумфом хама, «персональною революцією» «іліка», чиє «просвітлення» і врозумлення засобом «передачі знань» засадничо неможливе.

А тепер прошу читача повернутися до початку цієї книжки — і ще раз перечитати список «великих українців», складений нацією на початку XXI ст. То байдуже, що політичні події останніх років напевно внесли б у нього деякі поправки, додавши імена тих, хто здається «найдужчим» «на цю хвилину». Суть-бо не в тасуванні позицій (що само собою може свідчити хіба що про «неістинне буття» — про швидкість забування й рабську залежність нашої свідомости від «злоби дня»), а в наскрізній «Юдиній настанові»: хто не відповідає критеріям тоталітарного «вождя», той не може відповідати й критеріям величі.

Отож сумніватись не доводиться — за минуле століття ми дійсно зробилися «плебейською нацією», в усіх смислах цього слова, — українська «масова людина» перемогла. А її «природне обурення всім, чого вона не може зрозуміти», породжує так само «природну» впевненість, що все незрозуміле — то лиш політтехнологічний хід, призначений замаскувати те, що їй єдино зрозуміле, — корисливий інтерес. Саме за цією логікою «викриває» Христа й Українчин Юда: «Все ж він про себе дбав! Бо він збирався / царем голоті всій юдейській стати, / як обдере маючих та дурних, / а їх добром наділить ту голоту. / Він не казав про те виразним словом <…>, — / та згодом я ті заміри збагнув», — тобто, тут ще й привід пишатися власною прозорливістю, мовляв, «мене не обдуриш»[886]! Це вже настільки «наше», що й коментарів не потребує, — можна з місця нанизувати в разок, як намисто, незліченні «ехолалії» як «із літератури» (і зовсім не тільки марксистсько-ленінської!), так і «з життя», — від солженіцинського «Мільйонам наших співвітчизників невмістимо уявити, щоб людиною <…> могло рухати що-небудь, крім зиску»[887] (по-Юдиному, «жадоби і пихи», по-Геленовому — «користи і почести»), і аж до широко дискутованого у вітчизняних медіях (хоча будь-яка дискусія тут так само безглузда, як у Христа з Юдою) непохитного «глибокохамського» переконання, що «на Майдані стояли за гроші».

Час переходити до підсумків. Як бачимо, у міфі Лесі Українки представлено — вже в готовому вигляді — ту «матрицю», на яку взоруватиметься вся «глибокохамська» чуттєвість «масової людини» XX ст. Для красномовнішої ілюстрації я використала тут цитати з В. Леніна — найбільш «багатотиражного», отже, комерційно «найуспішнішого» в тому столітті автора, чий усепроникний вплив на українську ментальність і чуттєвість наразі чомусь ніхто не квапиться вивчати (при тім, що три покоління нашої інтеліґенції поспіль, як-не-як, мусили студіювати його тексти як культові, — невже ж це пройшло для них безслідно?), — однак це зовсім не означає, ніби хамократію можна з легким серцем списати на «комунізм». Комунізм, як і всякий тоталітаризм, — це, повторюю, тільки частковий випадок хамократії, і для ілюстрації незгірше можна було б використати й тексти Ленінового «конкурента», другого за читомістю автора XX ст., — 3. Фройда. Своїм сцієнтифікованим «культом „я“» той виконав для Заходу на свій спосіб не менш серйозну культурно «опрощенську» місію, ніж Ленін — «по цей бік» «залізної завіси»: за точною характеристикою Юнґа, саме Фройд остаточно розвіяв європейські «мрії про шляхетну людину»[888] (sic! — взагалі, той факт, що головними «владарями умів» у XX ст. виявилися два «практики» par excellence — політик і «лікар з нервових хвороб»[889], — уже сам собою чимало про те століття говорить). Різниця між цими двома «духовними вождями» не культурна, а виключно освітня: Ленін «простіший», стилістично ближчий до Юди й Служебки, а Фройд — до Монтаньяра і Гелена. Сцена, в якій Кассандра й Гелен з'ясовують свої позиції щодо існування Абсолюту («К а с с а н д р а: Невже ніколи ти того не бачиш, / що б у д е, неминуче, невблаганне? / Невже тобі не каже в серці голос: „Так буде, так! Так буде, не інакше!“ — Г е л е н: По щирості сказавши, — ні, ніколи. — К а с с а н д р а: То нам порозумітись дуже тяжко» і т. д.), через яких двадцять років, у 1927—1930 pp., майже дослівно повториться в дискусії 3. Фройда з Р. Ролланом, — коли Роллан-«Кассандра» пробуватиме зауважити Фройдові, що людині можуть бути притаманні не лише біологічні інстинкти, а й метафізичне, «океанічне» «почуття вічности», і з нього-то й бере початок усяка релігія, — а Фройд-«Гелен» відказуватиме без тіні збентеження: «У себе я не знаходжу цього «океанічного» почуття («по щирості сказавши — ні, ніколи»! — О. З.); науковому підходу почуття взагалі створюють невигоди»[890] (sic! — а ось це вже хамство чистої води: коли «незрозуміле» трактується як таке, що заважає), — і подібних прикладів вдумливий читач може, аби хіть, навишукувати на добрячу брошуру. В тім-то й річ, що Українчина «хамська матриця» універсальна, і прив'язувати її до тієї чи тієї ідеології було б грубою помилкою. Насправді, як свідчить увесь повищий аналіз, війна «Гори» з «Жірондою», х а м о к р а т і ї з д е м о к р а т і є ю (у первісному «українському» значенні цих слів), — це не що інше, як конкретно-історична, притаманна новітній секулярній добі версія великої релігійної війни — релігії власного «я» проти релігії Абсолюту.

Україна пішла хамократичним шляхом. Від 1920-х pp. «глибокохамська матриця» уже цілком тоталітарно, за допомогою тоталітарної-таки держави, утверджувала себе в нас як культурно б е з а л ь т е р н а т и в н у, — простіше сказавши, паношилась як хотіла. Це вже тема для окремої книжки (і не для одної!), але до такої книжки наша гуманітарна думка ще навіть не почала всерйоз збирати матеріалу (знов дається взнаки та сама закономірність: не можна витягти себе з болота за волосся — не можна аналізувати «хамську культуру» зсередини неї самої, як не вийшло це російській думці і в значно ліпших умовах сто років тому!). Навіть Авгієві стайні українського «соціалістичного реалізму» досі стоять запечатані, а скільки-небудь системні спроби їх хоч трохи прочинити (не кажу вже, почистити!) здійснюються, знов-таки, за російськими (так і хочеться сказати лексиконом 20-літньої давнини — «общесоюзними») зразками[891]. Найцінніший, поки що, «спільний знаменник», на якому сходяться «з різних кінців» — з різних поколінь, різних шкіл, різних методологій — порізнені часткові спостереження над українською культурною катастрофою XX ст., можна підсумувати сказаними ще 1953 р. словами Ю. Шевельова — сказаними про літературу, але справедливими й щодо культури в цілому: «Сталося величезне р о з і н т е л і ґ е н ч е н н я української літератури, її повернено в часи Панаса Мирного або Нечуя-Левицького, викреслено не тільки етап двадцятих років, але і етап Лесі Українки й Коцюбинського. Офіційне радянське народництво сперлося на питомі українській духовості рецидиви власного народництва, і вони завернули літературу на 70 років назад»[892] (тобто в 1860-ті — поч. 1870-х — у добу російського народництва й Валуєвського циркуляру).

Цей діагноз — наш к у л ь т у р н и й «в і д к а т н а з а д» п о і с т о р и ч н і й ш к а л і на рівень 1860-х pp., — було, повторюю, багато разів потверджено емпіричним шляхом, на різному матеріалі. Якби зібрати всі ці спостереження під одною обкладинкою, — почавши від обуреного листа 73-літньої Ірини Стешенко, котра так точно була впізнала у фільмі Мащенка—Драча 1971 р. естетику сто літ перед тим розбудовуваного її рідним дідом «театру корифеїв»[893] (а після розгрому «Березоля» саме «театр корифеїв» і було в нас законсервовано на добрих піввіку одиноким «безальтернативним» стандартом!), і закінчуючи недавнім, уже цілком академічним висновком В. Агеєвої про незаперечний «регрес», тематичну й стильову редукцію жіночого голосу (NB: вкрай важливий цивілізаційний показник!) у Ліни Костенко порівняно з добою Лесі Українки, «зсув назад» на рівень Марка Вовчка (до патріархального ідеалу «мудрої, досвідченої жінки-селянки», яка на кожне питання має «таки готову відповідь» і звертається до адресата як до інфантильного об'єкта повчання[894]), — вийшов би потужний хор-реквієм по колоніальній «завмерлій культурі», котра в результаті ще й сьогодні не може до кінця позбутися шлейфом учепленого за нею іміджу «селянської» (хоча від «селянського» в ній насправді мало що зосталося).

Звичайно, що тут потрібне уточнення. Звичайно, що тотальним цей регрес усе ж не був і не міг бути, і що — повторимо за Драгомановим — «фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами»[895], і під тоталітарними в тому числі (sic!). І найголовніша з них, яку вдалося «сповнити», — то якраз та, котра, за Е. Ґелнером, становить conditio sine qua non усякого національного проекту і котру 1893 р. поставили на порядок денний «тарасівці»: «рідна школа з власною викладовою мовою»[896], — обов'язкова передумова національного консенсусу[897]. Цю, дійсно «фатальну», задачу виявилося можливим здійснити і в рамках неонародницьких стратегій радянського імперіалізму, який в ідейному плані нічого принципово нового не винаходив, а просто «схрестив» Михайловського (з чиєї легкої руки російський Фєдька став уже за «офіційним», сталінським визнанням писати ліпше од Ґете, а український Бовкало, відповідно, — не гірше од Байрона) — з Валуєвим. Адже ж Валуєвський циркуляр 1863 р. (як і пізніший Емський указ «для пресечения украинофильской пропаганды») у принципі не забороняв Бовкалу, хай і з певними обмеженнями, вправлятися «в области изящной литературы» (у перекладі на мову радянських реалій, «спілка малоросійських письменників» ним зовсім не виключалася), — леґальну нішу для імперськи лояльного, музейно-етнографічного резервату «українства» він залишав. Загальному пафосові російського народництва (=«марксистсько-ленінського вчення») він суперечив тільки в тій частині, в якій не допускав української мови «для первоначального чтения народа» — в «народні школи». Бо недопуск її в обіг освічених класів російська інтеліґенція завжди вважала за норму й була тут повністю на боці царської «контрпропаґанди»[898], — а от «первоначальное чтение народа» («мужика») мало, згоджувалась вона, в інтересах цього самого мужика здійснюватися таки зрозумілою йому мовою, зокрема й колоніальною, де є така потреба. Тож у цьому пункті радянська імперія — ідейний продукт російської інтеліґенції — й пішла «націоналам» на поступки, підкоригувавши Валуєва «за Михайловським»: українська культура отримала в УРСР певний «політичний дах» не лише внаслідок Визвольних змагань 1918—1920 pp. (хоча їхній вплив на культурну політику УРСР 1920-х досі драстично недооцінений[899]!), а й завдяки тому, що змогла довести своє «простонародне», «кріпацьке» походження (від «кріпака» Шевченка, саме в цьому амплуа російською інтеліґенцією в свій час і «розкрученого»), вписатися в неонародницьку колоніальну парадигму, — і такою ціною ми отримали єдиний справді незаперечний свій культурний здобуток у XX ст. — україномовне шкільництво (щоправда, від 1970-х pp. імперія заходилась активно «відбирати назад» і його, але вже не встигла). За трагічною іронією, саме такою й була головна духовна програма українського народництва російської школи (того, що спиралось на нову «інтеліґенцію розриву») — «освіта для народу». Тож, хоч як цинічно це може прозвучати, від Радянської влади наші народники в остаточному підсумку «отримали своє».

Я кажу тут, зрозуміло, про загальний смисл історичного процесу, а не про суб'єктивні уявлення й наміри живих людей — наших щирих українських «Андріїв Петровичів», які, подібно до їхніх російських колег, вжахнулись би й не повірили (NB: і таки ж і не вірили, і ніякі «великопанські» Кассандри їх не переконали!), якби їм хоч на макове зерня відслонилися в історичній перспективі реальні наслідки їхнього хамократичного бунту. Звісно ж, що вони хотіли «не цього», і вони ж таки й лягли першим покосом під колеса тої тоталітарної машини, під яку несамохіть, за точним виразом Є. Плужника, «угноювали дні» («Галілей»). Єдиний «гріх», який можна їм інкримінувати, — це «гріх незнання». А для цього треба, як мінімум, належати до іншої духовної традиції — до тої, до якої належала Леся Українка. Тепер, коли знаємо, що така традиція б у л а, і що була к у л ь т у р н а а л ь т е р н а т и в а — українського розвитку за європейською моделлю, — і що ця альтернатива була похована в першу чергу українськими ж таки руками (за «гріхом незнання» — і з якнайліпшими намірами!), — настав час переглянути цілу українську новітню історію за її власною, «питомою», за Шевельовим, логікою, яка в кінцевому висліді й зробила нас на початку XXI ст. нацією кримінальної еліти з професорськими (чи пак, «проффесорськими») титулами — уже без всякої видимої оку «альтернативи».

Після Шевельова наступний — гігантський! — крок до такого перегляду зробила С. Павличко. Вона вперше зайнялася саме «питомими українській духовості» витоками нашого культурного відкату, — і першою-таки завважила в тих витоках появу «стороннього», запозиченого елемента — «російського соціалізму». Захоплюючись ним, — писала вона про ту інтеліґенцію рубежу століть, яку я називаю «новою», — ці люди «не помічали, як разом з ним трансплантували на український ґрунт характерну для російських соціалістів-народників ненависть до Заходу» та «їхній містицизм (народ — носій вищої мудрости)»[900]. Справді, чогось подібного, як ми бачили, годі шукати в перших поколіннях українських народників, — ні в Антоновича з Драгомановим, ні в Шевченка з Кулішем (ті, орієнтуючись у своїх націєтворчих стратегіях на мужика насамперед як на носія історичної пам'яті, тобто більше «лицарського сина», ніж «погані правнуки» панського стану, прагнули «свого Вашинґтона» та «людського, як в Європі, життя» не тому, що були, в російській аналогії, «західниками», а тому, що були «українцями»!), — і навіть Панасу Мирному або Нечуєві-Левицькому (про якого юна Лариса Косач писала дядькові: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно» [10, 113]) не спало б на думку вбачати в Чіпці та Кайдашах носіїв неприступної інтеліґентові «вищої мудрости» та по-пастернаківському їх «боготворити»[901]. А от «на виході» поміченого С. Павличко процесу — на середину XX ст. — наші шістдесятники вже були твердо переконані, що «народ» — «святий», і від своїх російських колег відрізнялися, de facto, лише мовою. «Народ? При чем же тут народ?» — дивувався А. Твардовський, марно шукаючи винуватців сталінського терору («За далью — даль»); «А хтось вітав — і фюрерів, і дуче… / І все-таки, при чому тут народ?», — луною вторувала йому вслід Ліна Костенко («Здивована пісенька»), — і жодне при тому не лицемірило: «народ» для російського інтеліґента завжди «ні при чому», — у реальному житті він може написати 8 млн. доносів в НКВД, вітати фюрерів і дуче, вимагати розп'ясти Христа й відпустити Вараву — і все одно пребуде вовіки «святим», адже він сам — «Христос», і ніяких «зовнішніх» виправдань для себе не потребує. Єдина проблема такого українського інтеліґента була в тому, щоби бути до кінця послідовним і визнати «святим» усе-таки не всякий народ, а, за російською логікою, тільки свій, «наш народ» (для цього існувала зручна ментальна рамка — «наш радянський народ», що включала в себе й український — але категорично виключала весь «Захід»!): тут далеко краще од Л. Костенко впорався О. Гончар, для кого «нашим народом» був той, який переміг у «Великій Вітчизняній війні», — міфологія бездоганно, стовідсотково радянська[902], і не варт дивувати, що в ній навіть російський чорносотенець ставав українському письменнику культурно ближчим, «своїшим» і «нашішим», аніж «убогий у найголовнішому» європеєць («те, що робить Глазунов своїми картинами, важливіше для людей, ніж химерні видіння Пікассо»[903] — sic!).

Сьогодні в Україні конче потрібне, нарешті, серйозне, позбавлене упереджень і скороминущої політичної кон'юнктури дослідження всієї повноти й багатовимірности російського культурного впливу (від логосу до еросу) на українську тожсамість модерної доби. Адже цей вплив залишається визначальним і в новому поколінні, котре вживає слово «радянський» уже виключно бездумним пейоративом («совок»), глузливо називає «Прапороносців» «Трипероносцями» (що, за іронією, виявляється куди ближче до «самовидських» нотаток Гончара-фронтовика, ніж до продукції «творчих галер» Гончара-письменника[904]!), і цілком не усвідомлює, що в усіх своїх соціальних практиках повторює ту саму хамократичну модель, тільки під зміненими іменами, — а щоб воно це усвідомило, модель і треба спочатку реконструювати на всій історичній дистанції. І роль у ній «російського чинника» — то тільки половина справи.

Потрібна ґрунтовна фахова історія українського народництва як філософії і як психокомплексу «масової людини» — з усією його поетапною інволюцією, від ґенерації «Андріїв Петровичів» (за Лесею Українкою, «Єфремова і Со» [12, 34]) до їхніх «дітей» — «червоної Просвіти» 1920-х (котрі вже радо «пожерли батьків», як то й належиться в «культурі розриву»!), — а відтак до широкопанорамного, і таки вже дійсно тотального, колоніального неонародництва — до «України нашої Радянської», за історичною формулкою П. Ю. Шелеста[905], — феномену, що кшталтуватиме українську ментальність і чуттєвість тим довше, чим довше іґноруватиметься як буцімто «минуле». Тут я тільки начерком спробую окреслити найбільш драматичні для національного проекту зміни в нашій «загальній культурі», спричинені цим процесом проґресуючої «плебеїзації».

Чи не найголовніша зміна — це те, що в українській культурі з'явився міф держави (NB: саме міф, а не політичний концепт!), якого в ній раніше ніколи не було — і завдяки якому вона значною мірою й змогла потрапити в ту пастку, котру Ч. Мілош, аналізуючи інтеліґентську колаборацію з тоталітаризмом у Польщі, назвав «поневоленим розумом». «Інтеліґенція розриву», приречена на «народ» як єдину абсолютну цінність, ні ідеологічно, ні морально-психологічно не має чим протиставитися державі, яка оголошує себе «народною», — з моменту демократичної революції (яким би «термідором» та революція не обернулася!) народницька інтеліґенція втрачає духовну автономію. Відтепер і назавжди, фатально й невідворотно, її головна «референтна інстанція», — байдуже, сприйнята зі знаком «плюс» чи «мінус», — це держава, що узурпує в неї її «особливу відповідальність за долю народу», і в постійному з цією державою діалозі (байдуже, в ролі антагоніста чи асистента) інтеліґенція замкнена («поневолена»!), як у порочному крузі. Якщо держава відверто «антинародна» (наприклад, у тебе на очах виморює 10 млн. народу голодною смертю), народник розуміє, що його обдурено, і починає мріяти про іншу, «свою» державу, яка буде «справді народною», перетворюючи її на фетиш, на об'єкт релігійної віри (NB: звідси «родом» і політичні міфи вже нашого часу — загальна віра 1991 p., що «своя держава» сама собою негайно принесе «людське, як в Європі, життя», націонал-демократична мантра 1990-х про «розбудову держави», і навіть нарікання інтеліґенції вже 1970-х pp. народження на те, що й «постпомаранчева» українська держава, мовляв, усе ще «неукраїнська»). Інший шлях — це духовна колаборація, тобто згода інтеліґенції на монопольне право держави представляти «народ»[906]: у цьому випадку народник отримує можливість обслуговувати як завгодно «антинародну» державу, водночас морально виправдовуючи себе тим, що «служить народу»[907]. Пасажі на кшталт Тичининого «Я одержав нагороду. / Що скажу свойму народу? / Тільки те, що я із ним / буду жить життям одним» («На одержання ордена») — це, звісно, класичний «дискурс брехні», але не слід гадати, ніби люди, які цим дискурсом послуговувалися, знай лиш цинічно брехали, заробляючи цим свої великі й малі «нагороди». Елемент якщо не щирости, то принаймні щирої автосуґестії, з метою переконати себе в потрібності «свойму народу», у нашої колоніальної культурної еліти зберігався впродовж цілого існування СРСР, — навіть тоді, коли «життям одним» вона жила з партноменклатурою, а «народ» («трудящих») бачила на очі хіба під час офіційних із ним «творчих зустрічей» (одержавлених аналогів «ходіння в народ» 1860-х). Навіть та її, «антирадянська в душі», частина, яка не сприймала номенклатуру за леґітимних «слуг народу» і якій язик би не повернувся, як О. Гончареві, ласкаво звати Сталіна «Старим»[908] (сленґ апаратної еліти), а Політбюро 1982 p., врочисто, — брежнєвськими «сподвижниками»[909], — і та, мовчазно приймаючи прирізаний їй державною інфраструктурою культури пакет соціальних привілеїв, сприймала його як заслужений таки «в народу»: класичний російський статус «народного заступника» забезпечувався їй уже тим, що вона професійно послуговувалась «народною» (українською) мовою[910] (для яких цілей — то вже було питання другорядне, тобто тут також навіч «відкат» на сто років назад — до ціннісного репертуару етнографічного «українофільства», де, за глумливою реплікою 23-літньої Лариси Косач, «„Говóрить по-нашому“ — се вже ценз! А послухати часом, щó тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи» [10, 219]).

Штука в тому, що об'єктивно в радянській імперії то таки й був «ценз», — для інтеліґенції, професійно н е включеної у «неовалуєвську» нішу «допущенного к печати на малорусском наречии», «говорити по-нашому» аж до самої ґорбачовської «перестройки» означало автоматично стягати на себе політичну підозру («мужикам» дозволялося[911]!). Відповідно, та культурна еліта, котра офіційно перебувала «в ніші» (Спілка письменників, «малоросійські театри», «малоросійські хори» і т. д. — інституціоналізований «резерват українства» як наочний доказ «торжества ленінської національної політики»), закономірно опинялася в «культурно-оборонній» позиції, з усім супутнім пакетом моральних дивідендів: у радянській імперії Бовкало вже не мусив навіть сідати до в'язниці, щоб почуватися героєм-борцем. Під кінець імперії мова — єдина безумовна цінність «поза собою», що об'єднувала нашу культурну еліту в «колективного індивіда», у певний аналог «партії», — лишилася, власне, «останнім шанцем» української тожсамости, тож із приходом незалежности неонародницька інтеліґенція тільки й могла запропонувати суспільству, що — «розбудову держави», плюс сильно пошкоджений за століття давній «українофільський» набір «національних святощів», що його ще М. Драгоманов був критикував як кепсько придатний на фундамент національного проекту (парадоксальним чином, Л. Кучма несамохіть потвердив слушність драгомановських викладок, коли заявив був, що «національна ідея» — як він її, звісно, уявляв, — «не спрацювала»: іншої «національної ідеї», крім того самого «малоросійського резервату», тільки поширеного до масштабів цілої країни, вже не існувало в уяві не лише політичної, а й культурної еліти). З цілковитою певністю можна ствердити, що з кінцем імперії — з постколоніальним крахом неонародницької парадигми й деміфологізацією держави — інтеліґенція як суспільно авторитетна група вільних виробників ідей (каталізатор громадської думки) припинила в Україні своє існування.

Все це разом означає смерть українського культурного націоналізму (у більшості країн Центральної та Східної Європи — Польщі, Чехії, країнах Балтії, — все ж таки зацілілого[912]!). Народжена європейським романтизмом ідея суверенности народу через культуру, тої трансісторичної «Держави Духа», що існує п а р а л е л ь н о і н е з а л е ж н о від усіх «земних царств», — ідея, яка могла виникнути тільки в традиції, де ще в середньовіччі духовна й світська влада були розокремлені, і тільки в «інтеліґенції традиції», — за неповних сто літ панування в Україні «масової людини» втратила під собою ґрунт (сьогодні про неї нагадує, закам'янілим «музеєфікованим» відбитком, хіба що патетична риторика нашого «постколоніального офіціозу», практикована на багатьох рівнях, від шкільних підручників до урядових концертів, — але це феномен цілком самостійної природи, з культурним націоналізмом генетично не пов'язаний[913]). Інакше й не могло бути — адже культурний націоналізм, нагадаю, виникає на перехресті двох осей — історичної «горизонталі» (жива пам'ять неперервної традиції в часі) та метафізичної «вертикалі» («що Бог думає про нас у вічності»). Тільки наявність їх о б о х забезпечує культурі свідомість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтеліґенції, відповідно, — духовну автономію, внутрішню свободу і від держави (незалежно, чи та держава «українська», чи «неукраїнська»)[914], і від публіки (Шевченкової «капусти головатої»)[915]: свобода «інтеліґенції традиції» є відповідальність перед Богом і історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією — «точкою опори в суспільному організмі».

Щойно тепер, із відстані часу, можемо належно оцінити ту непереборну відразу наших класиків до «соціальної структури», яку в Шевченка вперше був слушно спостеріг Г. Грабович (тільки не зовсім слушно витлумачив, заплутавшись із не до речі сюди притягнутими «міленарністю» та «селянським анархізмом»): такий самий, тільки концептуально куди розвиненіший «анархізм» ми тепер побачили в Лесі Українки, а їй уже жодним побитом не закинеш ані «сумнівної соціально-політичної спадщини»[916], ні браку раціонального розуміння історичних процесів. В дійсності, устами обох промовляє куди глибша, древніша традиція: зі свого «перехрестя» наша духовна аристократія, як колись папа Григорій VII — імператора Генріха IV, рішуче «відлучала від Духа» й «посилала в Каноссу» всі інстанції земної влади — від «царів» до «демосу». Але якщо з «царями» така модель стосунків у європейській культурі за багато віків себе навзагал виправдала, то з «демосом» виявилося складніше — цей ні в яку «Каноссу» не збирався і завжди готовий був «починати історію з нової сторінки».

Було б надзвичайно продуктивно простежити, як послідовна у своїй ненависті до «великопанських мрій» «українська Гора», сама того не усвідомлюючи, з покоління в покоління допомагала тоталітарній державі руйнувати історичну вісь нашої культури, постійно підриваючи всі спроби відбудувати її «горішній поверх»[917]. Феноменологія цієї ненависти «масової людини» до всього «складного» (відлік культурного часу починався «від Шевченка», оскільки за народницьким консенсусом уважалося, що Шевченко писав «просто»[918]) зберігається незмінною впродовж цілого XX ст. — від жовчних реплік С. Васильченка, хрестоматійного «народного інтеліґента» (і справді «народного» письменника, яким масово зачитувалось українське село 1920-х!), на адресу професора Зерова, — «пани пішли, а панське щеня залишилося»[919], — і до «кулуарної війни», провадженої в 1990-ті тим-таки О. Гончаром проти іншого професора, Ю. Шевельова, — війни, в якій, щоправда, був елемент і особистих порахунків, але все-таки найдужче Ю. Шевельов («цей сноб, інтелектуал білолиций»[920]!) дратував радянського класика своєю надто вже явною «інокультурністю», — так само, як і Хвильовий («Якийсь він чужий»[921]), і найінтеліґентніші з шістдесятників: «бредуть в інтелектуальні тумани, марять Кафкою, падають перед кібернетикою на коліна» (? — О. З.), «бунтуючись проти мистецької ясності» (sic!), — а таке не може не обурювати «народного інтеліґента», котрий твердо увірував, що «життя зрештою просте» (sic!) і що «людина дедалі більше прагнутиме простоти — простоти буття. Це ж мусить бути і прагненням мистецтва»[922]. Нині такий «ідеал мистецтва» в Україні блискуче реалізують романи Д. Донцової та ток-шоу Маші Єфросиніної, і в умовах чергового розриву культурної пам'яти (тепер наша історія починається з 1991 p., як перед тим — із 1917-го!) поп-культура, ця зразкова репрезентація омріяної неонародництвом «простоти буття», уже сприймається як імпортована «з Заходу» інновація, — і цілком, як бачиться, даремно, бо принаймні рецептивний ґрунт для такої «інновації» було досконало «угноєно» всіма попередніми десятиліттями панування «пролетарської творчости — елементарної, простої, але здорової й корисної»[923].

Свого часу мені вже доводилося писати про типологічну спорідненість між нашим «масовізмом», теоретично обґрунтованим у ході «літературної дискусії» 1925—1928 pp., та американським «маскультом», сконцептуалізованим трохи пізніше, наприкінці 1940-х[924], — різниця між цими двома версіями «плебейської культури», з яких історично «перемогла» друга, є насправді вельми поверхова, і пов'язана вона виключно з ідеократичним характером радянського тоталітаризму. У цьому взагалі була його головна суперечність: леґітимізуючи себе як релігійну (комуністично-поганську) ідеократію, функціонально цілу свою систему інститутів він орієнтував на гранично спрощений, хамський психотип[925], для якого будь-яка тривка релігійна віра, в тому числі й комуністична, була вже «заскладною», як для Українчиного Юди Христова проповідь[926]. Звідси й славнозвісна радянська «соціальна шизофренія» — розрив між, з одного боку, релігійним характером державної ідеології (з її культом провіденційного майбутнього, сакральними текстами «класиків марксизму-ленінізму», поведінковим нормативом жертовности й героїзму та окремою «кастою жерців» для обслуги культу) — і, з другого боку, мовчазним цинізмом усієї радянської суспільної практики зверху донизу. Падіння імперії тільки звільнило «просту радянську людину» (що натоді вже заповнила собою всю піраміду влади) від обтяжливої вимоги прикидатися «комуністично віруючою», — і «культ своєї власної особи» став єдиною «офіційною релігією», яку вже відкрито й без будь-яких обмежень могла вправляти пострадянська еліта. А вже еліта культурна позичила для нього з західних наративів і відповідну дискурсивну стратегію, — і так зміг у нас з'явитися в готовому вигляді, як Афіна з голови Зевеса, сьогоднішній «культ успіху» (комерційного й медійного — «користи» й «почести»!), одинока безумовна цінність, що леґітимізує в очах суспільства всякий вид розумової діяльности, зокрема й ретроспективно (NB: показова схема, за якою відбулося в пострадянський період виведення Шевченка з-під неонародницької парадигми: на місце колишнього «мужика-кріпака», стараннями вже нової ґенерації «інтеліґенції розриву», зрештою заступив петербурзький «салоновий лев», «успішний письменник» та «модний художник»[927], — а от шанси Лесі Українки звільнитися з-під парадигми Великої Хворої за цей час не зросли аніскілечки: адже вона, «безщасниця», дійсно не могла похвалитися прижиттєвим «успіхом», хоч трохи близьким до Шевченкового, і відтак цілий її «складний світ» залишився в «плебейській» культурі й далі ціннісно нічим не виправданим, «не вартим заходу»). Тож у кінцевому підсумку, як бачимо, єдина реальна зміна, що відбулася в нашому психологічному пейзажі від 1991 p., найкраще описується в неґативних термінах: українська хамократія позбулася радянського ідеологічного камуфляжу («неонародницького») — і не набула натомість нового.

У цьому контексті унікальність «Помаранчевої революції» бачиться насамперед у тому, що в ній нація — чи не вперше в новітній історії в такому чистому вигляді! — повстала акурат проти «влади мас», вимагаючи закону як загальної моральної норми. Це перша серйозна «точка збою» нашої столітньої «хамської матриці» — повстання д е м о к р а т і ї проти х а м о к р а т і ї. А це, своєю чергою, означає, що ціннісний контекст сучасної української культури далеко не вичерпується і не покривається сумою наявних культурних артефактів (ніщо в цілому українському інформаційному й культурному просторі, з інтернетом включно, не заповідало Майдану в тому вигляді, у якому він відбувся, і його репрезентація в ЗМІ та наступна інтерпретація в кіно, літературі і т. д. так і «не дотягнула» до адекватного йому категоріального рівня — того, де «свобода» протиставляється «свавіллю» і з'являється свідома відповідальність індивіда перед трансцендентною інстанцією, відновлена «вертикаль» колишнього культурного націоналізму, хай і без історичної «горизонталі», — цю другу відбудувати непорівнянно тяжче, тут уже без інтеліґенції європейського типу не обійтися!). Іншими словами, виглядає на те, що культура «видима», інституціоналізована, у нас на сьогодні куди більше «плебейська» од «невидимої», повсякденної, — тої, що існує в «розлитому» вигляді усної традиції — побутових звичок, несвідомих семантичних жестів, поведінкових стереотипів та інших, непіддатних систематизації «ментальних борозен» (за виразом Д. де Ружмона). У майже «конґруентній» проекції на цивілізаційні конфіґурації початку XXI ст. Майдан продемонстрував, таким чином, духовну ситуацію, дуже подібну до тої, з якої починався український рух у XIX ст.: коли українське суспільство (по-тодішньому, «мужики», по-нинішньому — «маленькі українці») виявляється в «низовій» масі своїй шляхетнішим, аніж його еліта — «наша хамократія», як 140 років тому іменував Д. Пильчиков полтавську адміністрацію і поміщицтво (у перекладі на мову сучасних реалій — «політиків» і «олігархів»). Єдиний «гравець» у цій конфігурації, якого в міжчасі Україна втратила, — це інтеліґенція як духовна аристократія: та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її «історичну вісь», забезпечуючи їй ментальний простір для «істинного буття», поза рамками операційно-прагматичних цілей «нашого сьогодення».

Моїм завданням у цьому підсумковому нарисі було означити, хай би як схематично, загальну логіку цієї втрати, вказавши тільки на головні рифи й підводні ями, що чигали на українську культуру в руслі загальноцивілізаційного «бунту мас» — і що їх вона, в силу відповідних історичних констеляцій, уникнути не змогла. Я намагалась утриматись і від непереборно спокусливих для всякого інтелектуала з художнім складом мислення «якбитологічних» диґресій в умовному способі («що було б, якби не те й те»), і від дидактичних прогнозів на майбутнє («якщо не зробити того й того, то буде те й те»). Зрештою, будь-які заклики «щось робити» в цьому випадку приречені залишатись пустою риторикою. Духовна аристократія не підлягає відновленню ні за одне, ні за два, ні за три покоління — особливо в такому суспільстві, як наше, де інформаційна пам'ять усуціль дискретна («що минулося, те й забулося»), розсипана по ніяк не зв'язаних між собою соціальних середовищах і навіть у їхніх межах частить розривами вже не то міжпоколіннєвими, а й на дистанції в одне покоління: національна історія на наших очах сливе по-орвелівському дробиться то на декади («вісімдесятники», «дев'яностики», «двотисячники» в літературі), а то вже й на «п'ятирічки» («перша каденція Кучми», «друга каденція Кучми» і т. д.). Драгоманов свого часу закликав інтеліґенцію підхоплювати «кінці нитки» завдовжки в кілька століть, — нині замість «нитки» український Гамлет — «реставратор тяглости» — отримує до диспозиції вже тільки жмуток дрібно посічених обрізків. Так що не варто плекати особливих ілюзій: виведена мною по слідах Українчиного міфа «нитка» української лицарської традиції — у XX ст. таки обривається, і тим-то в своєму автентичному значенні Леся Українка з української культурної історії XX ст. й випала, і не випасти не могла: як завжди випадають переможені з історії, писаної переможцями.

Але історія писана, як показує наш сюжет, далеко не тотожна історії дійсній, — а ця остання наділена атрибутом незнищенности й зберігає за собою здатність несподівано для знетямлених нащадків вибухати їм із-під ніг довгонакопичуваними в «підпіллі» віковими резервами, вщент ламаючи всі наші короткозорі прогнози. Це й дає мені право залишити без відповіді питання, до якого неуникненно підводить весь хід попереднього викладу, — чи можлива в новому столітті повторна гальванізація нашого лицарського спадку, «ліквідація розриву»? Історія завжди перевищує досягнутий людиною горизонт її розуміння. Єдине, що може й повинен робити автор, — це намагатися той горизонт розширити, продемонструвавши таким чином, що, попри всю розірваність нашої культурної свідомости, насправді, хочемо того чи ні, ми живемо в реальності постійно «відкритої» — вибухонебезпечної — історії.

І в цьому пункті наша подорож добігає кінця.

2 жовтня 1896 p. Лариса Косач — молода й сповнена життя, енергійна й закохана, всім захоплена й до всього цікава, шалено активна і в літературному, і, чи не більше, в громадському житті («…ніколи і вгору глянути. Просто спішу, як чорт» [10, 359]), — словом, підозріло схожа на Любу Гощинську з першої дії саме під ту пору викінченої «Блакитної троянди», — написала в Софію до своєї «старшої кузини» Лідії Драгоманової-Шишманової листа, один пасаж із якого не може не перепинити увагу читача з бодай трохи розвиненою уявою:

«От, Лідочка, снився мені «вещий сон», аж навіть тобі розкажу. <…> …сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m'en préserve!), іде акт, іде антракт — 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, — в публіці н і ч о г о н е ч у т ь, врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті — хоч се мені по ролі не полагається — питаю: „Чому не спускають завіси?“ Хтось відповідає саркастичним тоном: „Бо нема перед ким!“ Я дивлюсь: у партері — „аравійська пустиня“, порожні ложі чорно позіхають, на ґалерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: „Свисток, все царство за свисток!“ Розумієш — уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого „Фієско“ противним швабським акцентом, — промінь надії блиснув — і я прокинулась! Ах, се був тільки сон!.. Лідочко, ти умієш пізнавать вдачу по почерках, знаєш хіромантію, може, ти онейромантію знаєш? „Скажи мне, кудесник, любимец богов, что сбудется в жизни co мною?..“» [10, 353—354].

Головна проблема з пророцтвами, як відомо, полягає в тім, що по-справжньому уяснити собі їхній смисл можна тільки по тому, як вони справдяться. Нині, через 110 років, сумніватися не доводиться — Лесин сон був таки «віщим»: ціла її творчість стала, без перебільшення, великою культурною драмою, граною впродовж майже всього наступного століття при воістину «гучній тиші» (un silence sonore) порожнього залу.

І так само «кассандричного» звучання набувають тепер і останні її рядки, продиктовані на смертній постелі в липневому Кутаїсі 1913 p., — моління дітей до сонця над закопаними в пісок древніми манускриптами — «єретицькими», «поганськими»… Діти ще безіменні, голоси їхні в чернетці ще нерозрізняльні, це один голос — авторчин, це її «єретицька» молитва — української лицареси Святого Духа, вірної жриці того гнаного й репресованого жіночого божества, що під натиском єресей все ж увійшло в західнохристиянський канон під іменем, симетричним Божому, — Notre Dame, «Наша Пані»:

«Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: „Геліосе! Врятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!“»

Це не «заповіт у нікуди», не «крик у порожнечу», як може видатися на «простий» монтаньярський розсуд. Це — «замовляння похованого», добре знаний і з українського фольклору ритуал з а п е ч а т у в а н н я с к а р б у (щоб не дістався негідних рук) — «замикання» його: сонцем і пустинею.

І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався.