Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

VI. «Тайна імени». Історія ордену: символ віри

Отже, «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо» [10, 86]. Так гордо ознаймила двадцятилітня Лариса Косач своєму «любому дядькові» (постійне епістолярне звертання) й «духовному батькові»[458], Михайлу Драгоманову, який, завважмо, п е р ш и м (від 1876 p., тобто відколи еміґрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого «етнічного» псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — «Українець» (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, — правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, — інший автор, якого в родині Драгоманових без вагань зараховували до українських, — «Мг. Nicolas de Gogol, Ukrainien», згідно з «Almanach de Carlsbad» за 1846 p.[459], — збіг, що його навряд чи можна вважати за випадковий!).

Цікаво, що цей факт фамільности Лесиного літературного імени, отже, своєрідної символічної зміни імени родинного — «не по крові, а по духу» (що найпромовистіше десигнує започатковану XIX століттям «нову генеалогію» еліти, «велику трансформу» колоніальної шляхти в національну інтеліґенцію), — у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув[460]. Причина зрозуміла: М. Драгоманов — за обережним визнанням сучасного дослідника, «чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття»[461] (NB: а якщо абстраґуватися від загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша…), мислитель воістину органічної, «тканинної» несумісности з будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом[462], — завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, «політично неблагонадійним», або, як назвав його ще Александр II у спеціальному додатку до Емського указу, — «положительно опасным в крае агитатором»[463]. Так він і лишився для постколоніальної культури «не в фокусі». Тих кілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного «потепління» (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму[464], та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, «реабілітовувано» під личиною борця з «українським буржуазним націоналізмом»[465]), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постати. Останнє завдання є тим більш нелегке, що з Драгоманова був системний мислитель — той, якого, як наголошував І. Лисяк-Рудницький, можна осягнути тільки в цілокупності, «в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов'язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле»[466], — а про яке ж «ціле» може йти мова, коли й дотепер найповнішим науковим виданням його праць залишається, страх сказати, двотомник, виданий Б. Кістяківським у Парижі 1905 р.[467]! Одне слово, Драгоманов-яким-він-був — тим, на кого було відцентроване все українське, а значною мірою й загальноросійське інтелектуальне життя останньої чверти XIX ст.[468] (політичних мислителів його класу в Росії після смерти Герцена не було, і вплив його на «Струве і всю чесну компанію наших „старших братів“» [12, 399] — то окрема тема для русистів), — із сучасної свідомости, нікуди не дінешся, випав. А вкупі з ним обвалилася, як від вибитої підпори, й ціла будова, — і Леся Українка зосталась «духовною сиротою».

А тимчасом, вона була «драгомановкою» не просто за традиційно вилічуваним списком поглядів та орієнтацій («європеїзм», космополітизм, лібералізм, соціалізм тощо…), а в тому сенсі, в якому Платон був «сократиком» (драгомановське навчительство, і не тільки щодо Лесі, було взагалі сократичного типу, він не «викладав», а «заражав собою»), — крізь більшість її інтелектуальних та духовних пошуків, наче водяний знак, проступає колись заронене початкове зерно дядькової ідеї. «Від Драгоманова» родом і вся її історіософія (це для нього, завзятого англомана й прудоніста, «східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля»[469], історія людства була історією сходження людини до свободи[470]), і її гностицизм (Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України «третій шлях» духовного розвитку, альтернативний і «духовбивчому» офіційному православ'ю, — котре ненавидів не менш палко, ніж згодом його небога, — і матеріалістичному «нігілізмові» контівського та марксівського штибу[471]), — і взагалі, на добрий лад, серйозному історикові філософії (сподіваюсь, що такий цій темі коли-небудь трапиться!) треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова «одним пакетом»: саме при порівняльному аналізі ці наші «Сократ із Платоном», Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво підсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу — мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного «українства», котре так само родом «від Драгоманова». І позірно безневинне «українці, бо ми такими єсьмо» — це, другим планом, ще й заява, складена Українкою Українцеві від імени його молодших послідовників — од тих «всіх єліка суть од Драгоманова» [10, 202], чиї лиця й обриси (та навіть і просто кількість!) також для нас уже на відстані століття невидимі й нерозрізняльні.

«Українство» її, отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова — «переємство титулу по боковій лінії», причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою «духовною дитиною», Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем «українського декабризму» (sic!) — Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. «Вимкнене» з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка «погасає», тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути йому його загублену «четверту координату» — діахронічну, «вглиб» історії, — та поглянути очима самої Лесі Українки на її «предківський спадок» — зокрема й на всіх тих «подданных русского императора»[472], які, з точки зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, «з давен-давна любили бігати на службу чужим богам»[473].

На цій самій народницькій ідеологічній хвилі було в нас на початку 1990-х упроваджено до шкільної програми й «Бояриню» — в супроводі не вельми врозумливих коментарів, що «у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю» та «трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить»[474] (слід розуміти, якби «вірила», то становище було б менш трагічним? — О. З.). Поруч із «Лісовою піснею», ще одна п'єса «на українську тематику» (а їх у Лесі Українки і всього-то дві — з двадцяти!) слугувала немовби сертифікатом авторчиного «українства» — і звільняла таким чином від необхідности над тим українством якось рефлексувати. У висліді якраз «Бояриню» ми читаємо вкрай неуважно, бо не така вже вона, на історіософську мірку беручи, «schwarz und weiss». Лесі Українці залежало в ній не лише і, либонь, навіть не стільки на тому, щоб, висловлюючись по-драгомановськи, «„утерти“ носа Москві»[475], як то здається на поверховий погляд (українсько-російський культурний конфлікт у цій драмі — то окрема тема, до якої нам ще доведеться вертатися), скільки на тому, щоб дата голос на цьому суді історії таки безпосередньо предкам, тій самій козацькій старшині, котру народницька історіографія вже була ославила «рабами, подножками, гряззю Москви», — як персонажам уже не сатиричним, а трагічним (у давньогрецькому сенсі слова — коли трагічний герой є жертвою фатуму).

Що тут був для неї мотив глибоко особистий, кровний, знати вже й з імени головного героя: Степанами по обох лініях, косачівській і драгомановській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи[476] були ще в лавах гетьманської старшини — т. зв. Значного військового товариства (до стану людей, за тодішньою номенклатурою, «значних» належать і всі герої «Боярині» — у вступній ремарці щодо Перебійного це спеціально наголошено). Степан Васильович Косач, бунчуковий товариш (як пише 3. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії[477]), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 p., кажучи словами героїні І. Кочерги, «одібрав чин»[478], — за імперською «Табеллю о рангах» до смішного мізерний: «майорський», колезького асесора[479]. Про політичну позицію значкового товариша Стефана Драгомана, який «підписувався ще грецькими літерами»[480] (отже, в українській транскрипції, також Степана), нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес[481]!), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення «-ов» свідчить, що й по цій, «полтавській» лінії, так само як і по «чернігівській», предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці «всіх порядочних людей» — власне «при Рум'янцеві-Задунайському», — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга «на ловлю счастья и чинов», хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя…

А тепер згадаймо, яким конфліктом відкривається «Бояриня» — в першій-таки сцені обіду у Перебійних, де знайомляться, з місця обмінюючись ідеологічними «візитками», як ударами шабель у короткому герці, боярин Степан і майбутній дорошенківець Іван. Іван прямо заявляє, що присяга московському цареві — то зрада України, і що «вкраїнська справа» не була б така «сутужна», «якби таких було між нами менше, / що, дома чесний статок протесавши, / понадились на соболі московські».

Мотиваційна «матриця», таким чином, з позиції самого гаданого «зрадника» виглядає геть інакше, ніж те бачилося Т. Шевченкові, О. Лазаревському а чи й М. Грушевському: перехід на царську службу — то зовсім не зрада української лояльности, а лише здійснений в умовах скрутної політичної констеляції дипломатичний вибір, продиктований якраз міркуваннями морально-релігійного характеру — по-перше, лицарською гідністю, тобто небажанням «чужим панам служити в ріднім краю» (момент важливий: як пише Н. Яковенко, «значність» українського «рицера» передбачала однією з доконечних умов «осілість» на своїй землі, стабільну родову приналежність «до локальної корпорації людей, з давніх-давен взаємопов'язаних і в цій корпорації „значних“»[482], і в цій системі вартостей служба, після поразки Хмельниччини, на тій самій своїй землі — «прийшлим», «чужим панам» справді уймає «рицерську честь» далеко більше, ніж від'їзд на чужину: бачимо тут той самий платонівський, із «Крітона» йдучий мотив, який ми раніше стрічали в «Руфінові й Прісціллі»[483], тільки що Сократ і Руфін — агностики й відтак воліють замість чужини чесну смерть удома, а для українського козака, як для «Христового воїна», перспектива де б то не було «служити рідній вірі» ціннісно переважує навіть генетичний шляхетський «земельний патріотизм»). По-друге ж — і це вже концептуально важливо для цілої Українчиної філософії духовного лицарства, — переїзд української шляхти до Москви на «Малоросєйскоє подвор'є» мотивується ще й відмовою проливати кров «своїх» (отже, якраз твердо, «по-рицерськи» додержаною вірністю своїй спільноті!), відмовою брати участь у внутрішній, ab definitio братовбійчій війні («А як же можу я на Україні / здійняти зброю так, щоб не діткнути / ніколи нею брата?» — риторично запитує Степан), і — нотабене! — наданням переваги «перу та щирому слову» — перед «мушкетом і шаблею».

Саме ця автохарактеристика Степана є ключовою для зрозуміння його й Оксаниної трагедії (нагадую, що цими словами він «відразу» й назавжди й завойовує її серце!), тільки що тим «ключем» на сьогодні в нас уже володіє хіба жалюгідна жменька фахових медієвістів. Степан — лицар уже не той, чия «рука червона вся від крови», не мілітарного, а духовного типу, — інтелектуал, ідеолог, він закінчив Київську Академію («бурсак та щоб не вмів замилить очі!» — невдоволено буркає про нього прямодушний рубака Іван, який «у Києві не вчився»), а значить, є продуктом акурат того книжницького кола, яке ще задовго до Переяслава було розробило ідейну програму к у л ь т у р н о ї (NB: не воєнної!) е к с п а н с і ї на Москву як д у х о в н о ї м і с і ї К и є в а — «Богохранимого града», «другого Єрусалима». «Знаряддям визвищення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтеліґенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Галятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського (NB: от маємо і ще одного історичного «Степана» — вже прямого «духовного двійника» Українчиному героєві! — О. З.), — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології»[484]. Додам тільки, що сама ця «універсально-християнська ідеологія» була прямим і логічним — щонайлогічнішим! — продовженням п о л і т и ч н о ї програми західноєвропейського лицарства, остаточно скристалізованої, за Й. Гейзінгою, на кінець XV ст.: «прагнення до всезагального миру на ґрунті згоди між монархами, завоювання Єрусалима і вигнання турків»[485].

З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному[486]. Але в українській свідомості, як абсолютно слушно показав Ю. Шевельов, вона від того далеко не вичерпалась і не «погасла». Великою мірою цей київський месіянський міф через півтора століття позначився на Гоголеві, чий «похід на Петербург» також мав за собою далеко не саму лише кар'єрну, а й ідеологічну мотивацію (створити єдину «общеруську» літературу, спільну для малоросів і великоросів), сліди його можна (і треба!) відшукати і в козацькому міфі «святих лицарів» декабристів, і в месіяністичному «націонал-федералізмі» «Книг битія українського народу», і в наївно-щирих сподіваннях українських комуністів, влившись на початку 1920-х до лав РКП(б), трансформувати її «зсередини», ба навіть і в недавніх закликах «експортувати в Росію Помаранчеву революцію», — закликах, що походили від людей, котрі, найправдоподібніше, ніколи в житті не чули імен Й. Галятовського чи 3. Копистенського, але рудиментарні рештки віри в «християнський обов'язок» Києва щодо «православних братів» зберегли у своєму колективному несвідомому в цілком упізнаваній скам'янілості: міфи — річ живуча.

Леся Українка, річ ясна, не просто «чула імена», — вона виростала в середовищі, у якому цей міф був іще чинним, хай і в секуляризованій версії. Його витоки вивчалося (П. Житецький, один із перших дослідників Києво-Могилянської академії, належав до Старої Громади й був близьким другом родини Косачів), з ним іще полемізувалося (і вона й сама полемізувала — досить сердито виступаючи проти всяких українських прекраснодушно-«універсалістських» поривань як «цілком утопічних»[487]); прямий відгомін цього міфа знати і в її легковчитних аналогіях «У к р а ї н а / І з р а ї л ь»[488] («Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи, в країні неволі», «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»), «У к р а ї н а / Т р о я»[489] («Кассандра»), і, особливо наочно, в опозиційній парі «У к р а ї н а / Г р е ц і я — М о с к о в і я / Р и м»[490] («Оргія»): Греція-бо таки підкорила Рим культурно після того, як її саму оружно підкорили римські легіони, і чи не цей власне приклад і світив провідною зорею нашим мислителям «київського кола», коли вони в перших декадах XVII ст. розробляли концепцію «двох Росій» (Малої й Великої) за зразком «Малої й Великої Грецій»[491].

Те, що для XVII—XVIII ст. Київ був не лише «другим Єрусалимом», а й «другими Афінами»[492], чия Академія ще за часів П. Могили дістала назву «Могилянського Атенею»[493], — це ще один важливий інтелектуальний сюжет, загублений вітчизняною культурологією, а тим часом без нього навряд чи дасться сповна збагнути психологічні витоки нашого «малоросійства»: ті перші покоління гетьманської старшини, котрі рекрутувалися в імперське дворянство, робили це так легко й без жодних моральних зусиль зокрема й тому, що ще чулися повноправними, ба в певному сенсі й привілейованими (sic!) спадкоємцями імперської культури. Вони пишалися історичною «духовно-навчительною» роллю своєї «Малої Греції» стосовно «Великої», тим, що з Києва, як хвалився в 1730-х pp. Гедеон Вишневський, «аки с преславних оных Афин, вся Россия источник премудрости почерпала»[494] (так в «Оргії» й Меценат-«філеллен», себто анаграматичний «українофіл», нагадує своїм гостям, «що Рим ходив у Грецію до школи»!), і їхні діти, котрі, вже «малоросійськими дворянами», подалися «волю здобувати» в «Общество соединенных славян», як Лесин двоюрідний дід, ще зовсім не потребували на продовження подібної паралелі славетної Гердерової підказки («Україна колись стане новою Елладою»), бо прекрасно пам'ятали свою історію і без шевченківського провербіального «німця». Варто навести тут вельми характерний (щоб не сказати — програмовий!) для українського декабризму вірш Якова Драгоманова (літературний чи принаймні філологічний хист у цій родині, починаючи від легендарного «драгомана»-поліглота й закінчуючи популярним белетристом середини XX ст. Юрієм Косачем, — феномен для генетики не менш цікавий, аніж музична спадковість у родині Бахів!), — вірш, який так і називається, «Греция»: колишній бароковий образ «другої Еллади» в ньому вже остаточно трансформувався в цілком прозору політичну алегорію, типову для романтичного націоналізму:

Навіть сьогоднішньому не надто освіченому читачеві зрозуміло, що це не «про Грецію», а таки «про Україну». Питома менталітетові «шляхетської нації» апеляція до меча як оборонця «прав і вольностей», як і алюзія до російського самодержця — «буйного сина кривавого пророка», — тільки тим точніше координують алегорію в просторі й часі, ну а «покинуті гроби» славних предків на колишніх полях битв — то вже, вважати, прямий прообраз шевченківських архетипальних «могил». Що у Шевченка Україна «бездітна вдовиця» — це також, як бачимо, розвиток ранішого, декабристського образу Малоросії як «спустілого храму», її богопокинутости/синопокинутости («Кому шумят твои священные дубравы?» — курсив мій. — О. З.), — тільки що в декабристів при тому домінувало почуття образи на імперію за її невдячність до своєї духовної вітчизни (NB: про потребу «мати вдячність» до Греції нагадує римлянам і Меценат в «Оргії»), — а Шевченко всі українські «боргові претензії» до Петербурга «за своє» рве вже рішуче й безповоротно — і закладає тожсамісні підвалини нової, «плебейської» нації (NB: це драгомановський термін, який, однак, не прищепився, сучасні історики, від Е. Ґелнера до А. Каппелера, послуговуються щодо «пробуджених» у XIX ст. європейських народів нейтральнішим — «селянські»).

Тут-то ми і впираємося у фундаментальний «камінь спотикання» нашого національного проекту. Згрубша мовлячи, альтернатива виглядає наступним чином: або «плебейська нація» (з «відтятою» на користь «чужих богів» верхівкою-«мозком») — і тоді наша шляхта «зрадники» («феномен Гоголя»), а тих її представників, котрі таки «називали себе українцями», та ще й з великої літери, ми похваляємо як свого роду «класових відступників», що за аналогією з російськими шістдесятниками взяли та й пішли «в народ», — або ж наша шляхта є просто шляхта як усяка інша, тільки історично пригальмована на рубежі XVIII—XIX ст. у модернізаційному процесі, — і тоді мусимо включити в український культурний ареал і ввесь її імперський внесок, свого часу безцеремонно «експропрійований» імперією на користь російського народу (у сучасній історичній науці стару «русоцентричну» теорію, за якою Російська імперія, як і її спадкоємиця радянська, вважалася національною державою росіян, було відкинуто ще на початку 1990-х[496]). Мусимо, інакше кажучи, визнати «свій пай» у розбудові Російської імперії, оту саму трьохсотлітню «Маросєйку» української історії, що її й донині «методологічно розгублена» російська історіографія бере за доказ «общерусского единства», — не моральною девіацією, не загадковою похибкою розвитку (в рамцях першої версії раціонально так і не поясненою — і непояснимою!), а наслідком таки питомо українського — ранньомодерного — «національного проекту» («православної імперії» з «духовною столицею» в Києві)[497], який не вдалося зреалізувати в його первісному вигляді, але який, при всій його «затратності» (бо під цивілізаційним оглядом він Україні обійшовся й справді необлічимо дорого!), «на довшу мету» беручи, тобто з точки зору вже незалежної України XXI століття, видається не таким уже й стовідсотково провальним, як то можна було думати ще якихось 20 років тому…

Цю другу версію в XIX ст. обстоював М. Драгоманов, тільки його тоді мало хто зрозумів, — він належав до тих, взагалі рідкісних у будь-якій культурі «далекозорих» мислителів, котрі вміють міряти історію масштабом, за виразом Д. Андрєєва, «метаісторичним», — у термінах «надзавдань», осяжних і оприявнених тільки вже на відстані століть, а то й тисячоліть. У таких самих категоріях багатовікової тяглости він оцінював і українську історію, наполягаючи на тому, що «правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські (курсив мій. — О. З.) сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити ґрунт для свідомого українства»[498]. Такого погляду вітчизняна культурологія не виробила й досі, — ми й далі, як критиковане Драгомановим «поверховне українофільство», «просто зрікаємось свого „національного добра“ на користь „зажерного сусіди“»[499], і завдання, яке ставив Драгоманов перед українською інтеліґенцією ще 1878 р. як найбільш насущно-«життєсмертне» і на здійснення якого ввесь вік працювала Леся Українка, — «ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.», — для сучасної, пострадянської інтеліґентської свідомости звучить уже маловрозумливо і з сьогоднішніми нашими «фатальними національно-крайовими задачами» ніяк не пов'язується.

Тож приймімо й на свою адресу Оксанин докір братові — «Ти ж, Іване, / у Києві не вчився. Звідки знаєш, / чого там научають?»: ми справді вже хіба вкрай приблизно уявляємо собі, чого «научали» наші «ченці» в Києві середини XVII ст., і якби не залишені Лесею Українкою «крейдяні позначки», «Бояриню» найлегше було б узяти за щось на кшталт розгорнутого перифразу шевченківського «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Насправді тема цієї драми виходить далеко за межі українсько-московського «конфлікту цивілізацій»: ідеться не більше не менше, як про цивілізаційний провал місії духовного лицарства, причому, нотабене, як у чоловічій, так і в жіночій його іпостасі (Оксана є «лицаресою» не тільки за своїм походженням ex equestri ordini, — вона відсампочатку позиціонується в драмі і як пряма «Христова войовниця», «перша братчиця в дівочім братстві» [sic!], — тут іще одна «крейдяна позначка», за якою розверзається незаповнена лакуна: взагалі про братства, цю провідну форму українського міського релігійного життя в XVI—XVII ст., ми знаємо нині ненабагато більше, ніж свого часу вдалося дізнатися М. Драгоманову чи М. Грушевському; перейняті тим самим духом середньовічного комітату, що й лицарські військові ордени, але з засади орієнтовані на мирну, культурно-конструктивну житгєтворчість, у контексті Українчиної єресіології ці наші fraternitas — самочинні, «знизу», за цеховим принципом зорганізовані релігійні корпорації, подібні до ранньохристиянських «вільних громад» «без пастиря-дозорця і без пана», — корпорації, які не лише конкурували з ненависним серцю Лесі Українки єпископатом, а й цілком-таки «єретично» претендували на контроль над ним, на статус «верховного ареопаґу в справах релігії й моральности»[500], — виглядають не стільки вітчизняним протоаналогом протестантських церков, як те бачилось М. Драгоманову[501], скільки своєрідним продовженням, «на нашому, на данському ґрунті», тої самої «великої релігійної альтернативи», яку вогнем і мечем було випалено в Провансі й Ланґедоку, і саме цим із певністю й мусив живитися розбуджений «любим дядьком» невгасний інтерес Лесі Українки до цього історичного сюжету — її роками виношувані заміри написати щось «з цехового волинського життя» [12,395], робочі записи до «Бондарівни»[502] і т. д., — але от спеціально питання «дівочих братств» досі досліджене дуже мало, тож можемо лише констатувати за Оксаниною похвальбою все ту саму незмінну авторчину пристрасть до «жіночих єресей» у всіх історичних проявах цього феномена[503]).

І хай не вводять критиків в оману (як свого часу А. Кримського) чисто фабульні збіги між «Бояринею» і «Йоганною, жінкою Хусовою» (муж-колаборант, шлюб-в'язниця тощо): порівняно з «Йоганною» «антиімперська», «колаборантська» тема в «Боярині», написаній майже на рік пізніше, не розгортається, як то мало би бути за логікою розвитку «поета з історією» (коли від твору до твору «наскрізна» для автора тема розширяється по спіралі дедалі більшого діаметра, «лійкоподібно», аж доки себе не вичерпає), — не розгортається, а якраз навпаки, згортається, «усихає»: найпевніший знак, що не на ній тут Лесі Українці залежало. У корпусі її текстів «Бояриня» належить до того самого «кластера», що й «Лісова пісня», «Ізольда Білорука», «Осіння казка», «Віла-посестра» (тут — аж до прямих інтертекстуальних «ехолалій»-перегуків включно, а вони в поезії куди пак певніше од фабульних зраджують істинну природу авторського задуму[504]!), — до «Ґраалівського», «лицарського». То дарма, що вся поведінка Степана на Москві на позір досить кепсько вписується в лицарський етичний норматив, — настільки, що він не гребує навіть легкою формою сутенерства (sic!) у стосунку до своєї Дами (у сцені, де просить Оксану вийти привітати впливового думного дяка й дозволити тому «поцілувати себе в уста»: цей мотив сексуального визиску жінки чоловіком, «комплексу Авраама» — «щоб добре було через тебе мені»[505] — є в Лесі Українки одним із наскрізних, своєрідним «ґендерним маркером» чоловічого падіння, — в «Оргії», нагадаю, Антей убиває себе й Нерісу власне в мить, коли та подається на владче ложе з наміром здобути для них обох «добро»: таким чином він рятує себе од куди страшнішої, духовної смерти). А одначе, в які б морально непривабливі позиції не ставила Леся Українка свого Степана (бо вона його таки не щадить!), все ж мусимо визнати, що за ним ніде нема, її власною мовою кажучи, «вини проти духа святого», — нема ницого, негідного мотиву, за який «вже справді нема ніякого оправдання» [12, 165]: ні користолюбства, ні марнославства, ні заздрости, як у Хуси в «Йоганні», нічого з тих земних «нецнот», за які «Могилянський Атеней» міг би засудити свого учня. Єдине, що так фатально вибиває Степана в наших очах із лицарського образу, — це його постійний, моментами сливе панічний страх: перед мстивим думним дяком («він оклепає нас перед царем, / а там уже готово „слово й діло“»), перед царськими шпигами, через яких боїться голосно розмовляти з гістьми-українцями у власному домі, перед перспективою бути взятим «на дибу» (цілком, зрештою, реальною, як то показав іще М. Драй-Хмара, аналізуючи історичні джерела драми[506]!), — а страх і «рицерство» поняття, розуміється, несумісні.

Ідіоматичний вираз «лицар без страху й догани» — це не просто риторична фігура мови. За цим стоїть абсолютно чітко прописаний, зокрема й у правових актах, поведінковий норматив, і в Україні, котра таки ж «до XVIII ст. <…> йшла разом із Західною Європою в суспільному й культурному процесі»[507], цей норматив нічим не різнився від західноєвропейського: лицарська/шляхетська «честь», цінність безумовно пріоритетна, вища од життя (життя «без чести» позбавляється сенсу, перетворюючись на безглуздий і непотрібний тягар), вимірювалася, як продемонструвала нещодавно і Н. Яковенко на судових матеріалах тої доби, двома рівновартісними, хоч і взаємопов'язаними показниками: 1) «відвагою» («без страху»!) і 2) «вірністю»[508] — тій вищій (імпліцитно сакральній) інстанції, якій лицар зобов'язався служити: ось це й значить — «без догани». Цьому другому критерію Степан, погодьмося, відповідає ідеально — від першого свого монологу у Перебійних («Не зраджував України мій батько!») він цілий час залишається таки непохитно, «без догани» вірний — як своїй духовній місії «кроткого воїтеля», котрій його «учено» в Академії (саме цим пояснюється його відраза до автономістської виправи Дорошенка: «ся війна найпаче братовбійна, / що Дорошенко зняв на Україні, — / тож він татар на поміч приєднав / і платить їм ясирем християнським»), так і, нікуди не дінешся, юридичному цієї місії еквівалентові, тобто складеній православному монархові-«замирителю» присязі («присяга таки велика річ», «присяга <…> велике діло», — повторює раз у раз, окреслюючи для себе непереступну межу: коли Оксана пропонує рятуватися втечею «в Польщу чи на Волощину», він висуває їй найпершим контрарґументом те, що нову «сусідську ласку» доведеться заслужити «зрадою проти Москви», зламанням присяги, — а то таки для «рицера» найтяжча нечесть і неслава, рівна духовному самогубству[509], і Оксана це, на відміну від наших критиків народницької школи, розуміє без зайвих слів: «…Не говорімо більше / про се ніколи», — розуміє, що єдиним виходом із цієї екзистенційної пастки для неї, так само «без догани» вірної лицареси, залишається фізична смерть).

Без тіні іронії можна сказати: ця трагічна парочка дійсно «варті одно одного», — вони обоє жертви добровільно завданого на себе і скріпленого священною присягою обов'язку, вірність якому зберігають до кінця. І не їхня вина, що шляхетномисний духовний воїтель «Богохранимого града» в остаточному підсумку закінчує свою «місію» в православного монарха — бенкетним блазнем, «холопом Стьопкою»: що «перо та щире слово» не мають і не можуть мати жодної ваги там, де сам концепт лицарського служіння замінено рабським підданством[510], а відтак нічиє «слово», крім монаршого, у правових термінах нечинне, не конвертується (NB: до надзвичайно важливої в структурі Українчиного лицарського міфа теми «слова чести» ми ще повернемося згодом), — і, відповідно, єдину реальну владу мають гроші, «побрязкачі» (епізод із врятуванням невинно оклепаного Чорненка); не їхня вина, що жертва виявилась марною — складеною не Святому Духу, а таки «Царю Земному» (в прямому й переносному сенсі!). У контексті авторчиних генеалогічних «порахунків з минулим» найголовніше те, що з точки зору лицарського кодексу чести не тільки Оксані, а й Степанові нема чим дорікнути: «збій» дала виключно «ідеологічна» матриця, похибка була закладена «в теорії», котра й завела вкраїнського лицаря в глухий кут, де він мусив вибирати уже м і ж «вірністю» і «відвагою», — вибір, із засади абсурдний: куди не кинь, всюди клин (або, як каже Оксана, «татари там… татари й тут»), — поступившись відвагою, Степан утратив дух лицарства, поступившись вірністю, він утратив би його форму, але в обох випадках лицарем бути б перестав.

Так що «Бояриня» — не «маленька п'єса про зраду», куди більшою мірою вона — про н е м о ж л и в і с т ь л и ц а р с т в а в у м о в а х н е с в о б о д и. Історія Степанового падіння — це той самий архетипальний Українчин сюжет «лицаря в темниці» (зрештою, не забуваймо, що Оксана, як і Мавка, і як усі головні героїні Лесі Українки, «іншого б не покохала»[511]!), який уперше з'являється в незакінченій «Осінній казці» і якому присвячено «Вілу-посестру» (вілин coup de grace, «удар милосердя» в серце юнакові, котрий за довгі роки в темниці занепав і тілом, і духом настільки, що вже і в сідлі «не сидить як лицар», а «тремтить» і «квилить» від страху, — це якраз досконалий взірець сповнення побратимського обов'язку: цим, на позір «віроломним», убивством віла дарує в'язневі те, на що він de facto вже не заслуговує — лицарську смерть від «почесної зброї», що дає змогу поховати його як полеглого «зі славою», в бою[512], — отже, сказати б, наново «висвячує його на лицарство», повертає йому втрачену лицарську честь). Відповідно коли Оксана у фінальній сцені визнає їхню з Степаном історичну поразку (рука, «від крови чиста», натомість вкрилась «іржею») і шкодує, що вона «не мала сили не жаліти» (як віла? — О. З.), то не треба аж надто напружувати історичний слух, аби розчути в її словах дещо непорівнянно вимовніше, ніж приписуваний їй кількома поколіннями критиків «заклик до революційної боротьби», — а саме, гнівний сором лицареси перед «безславним», негідним її стану загином (так в «Осінній казці» волає Принцеса: «На бога, / не дайте згинути в сьому болоті! / Така ганебна смерть…». — курсив мій. — О. З.; відповідно й за свідченням К. Квітки про те, що сама Леся «ніколи не боялася смерти, але боялася маразму»[513], можемо тепер упізнати той самий — питомий, родовий страх козацької праправнучки…), — перед тим «тихим» згасанням, при якому — «ні собі, ні людям» (характерна роздратована примовка як Оксани, так і Лесі Українки, часто вживана в її листах).

Беручи ширше, тут промовляє туга за «славною» смертю — почуття, що найперше і найнеомильніше десиґнує лицарський тип культури. При бажанні можна без труда простежити його збережену крізь віки психологічну неперервність в українській традиції Нового часу — і цим одним раз і назавжди зняти будь-які сумніви щодо історичної належности нашої культури до транс'європейського лицарського кола. Попри всі наші регулярні, великі й малі «руїни» та відповідні їм обриви інформаційної пам'яті, ця лінія вимальовується цілком чітко — від наведеної П. Кулішем в «Истории воссоединения Руси» формули козацьких походних вербувальників («Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!»[514] — курсив мій. — О. З.) і аж до пристрасної шевченківської молитви «Не дай спати ходячому…» («Минають дні…»), перейнятої тим самим страхом «безславного», «гнилого» кінця (коли «однаково, / Чи жив, чи загинув», — читай, «ні собі, ні людям»!) і обранням натомість, яко, по-гамлетівськи кажучи, «почеснішої для духа»[515] альтернативи, — «тотальної війни» проти цілого світу: «А коли ні… то проклинать / І світ запалити!». (Так і Міріам, така сама «проклинаюча» героїня «тотальної війни», розбивши голову слузі синедріону, втішено констатує: «Хоч одного, та все ж покарбувала!», а лірична героїня несамовитих «Ритмів» [«…Ні! Я покорити її не здолаю…»] прямо обіцяє світові своєю піснею-помстою безоглядне, космічне руйнування: увесь козацько-лицарський психокомплекс Леся Українка, серед чиїх предків, як-не-як, були лицарі не тільки «пера та щирого слова», а й «мушкета і шаблі»[516], успадкувала в повному обсязі.)

Сучасній людині, у чиїй свідомості смерть є фактом суто медичним і «всередині себе» на «бажану» й «небажану» не диференціюється (всяка смерть небажана!), вже маловрозумлива ця жорстка мотиваційна шкала, котрій завжди підпорядковане шляхетне «життя, обернене в дисципліну» (X. Ортега-і-Гасет), — ціною як завгодно надлюдських зусиль втекти від загрози «ганебної» смерти й домогтися «славної», на полі бою/дії (а в ідеалі, в ліміті функції, ще й «потерпіти всякі муки» за свою «віру» — до речі тут згадати, що «віра» в українських козаків була синонімом присяги[517]). Нам чужа сама ідея, що може бути смерть, на яку треба заслужити, як на найвищу й безсумнівну нагороду, вінець своєму життю (що коли, наприклад, Кассандра каже Сінонові «Ти словами сими / на смерть почесну в Трої заслужив», то це в її устах не погроза, а комплімент чужинцеві). Тому за нечисленними «безславними», «невольничими», як Оксанина, смертями Українчиних героїв для нас губиться й головний цих смертей «месідж» — до нас не долинає той метафізичний жах, який свище крізь них, мов крізь відкриті фістули, пробиті «діри» у вселенській ієрархії земних і небесних воїнств: раз лицар «не доробився» до «чесної смерти», це означає, що він виявився д е з е р т и р о м с в я щ е н н о ї м і с і ї.

Непояснимо гнітючий осад, який залишає «Бояриня» навіть у читача, абсолютно несвідомого її історичних підтекстів, є далеким відлунням цього жаху, його проекцією, хай якою глухою й сплощеною, на наш сучасний безрелігійний світогляд. Таких творів у Лесі Українки обмаль (хіба що ще «У пущі») — вона все-таки поет не поразки, а опору. Навіть «Адвокат Мартіан» (1911), ще одна «трагедія вірности» par excellence, де герой приносить у жертву своєму обов'язку перед церквою, вже скам'янілою в інститут влади-поневолення (час дії — III ст. н. е.), всі свої людські зв'язки, наповнені живою любов'ю (тут знову вічний конфлікт гностичного міфа — «Христос проти Діоніса», проти катарсько-дантівського Amor), — батьківство, дружбу, опікунство, навіть, рикошетом, життя близьких (небоги Люцілли, товаришевого сина Ардента), таким чином на очах у читача за один вечір, у класичному хронотопі «трьох єдностей», місця, часу і дії, здійснюючи нещадну й страшну вівісекцію власної душі, показове «духовбивство», — то все-таки, в остаточному висліді, та «апологія лицарства», котра не «прибиває», а парадоксальним чином «підносить» на духові, задаючи взірець до наслідування (NB: момент, вельми істотний для Українчиної власної системи вартостей, адже, як пише Й. Гейзінга, саме «життя лицаря є наслідування. Чи то лицарям Круглого Столу, чи античним героям — це нестак-то й важливо»[518]). Хай Мартіан, подібно до Степана, і «помилений» вірний, але поставу лицаря «без страху й догани», мученика-страстотерпця (NB: як твердить неортодоксальна теологія, «у диявола також є свої мученики»[519]!) він зберігає з тою надлюдською, Командорською «камінною» несхитністю, якою сама авторка в ньому неприховано захоплюється (тоді як Степана тільки «жаліє», разом зі своєю Оксаною): «Патроне! пробі!/ та ти ж зовсім посивів!» — жахається після всіх трагічних перипетій минулого дня Мартіанів секретар. — «Се не важно», — відказує Мартіан і, позаяк схвильований секретар «не може», бере від нього стило й починає записувати свою завтрашню судову промову сам — «помалу, але твердою рукою».

На щó б не була спрямована така несвітська сила волі, не вклонитися їй неможливо: це демонстрація настільки «хімічно чистого», «гербового» духовного аристократизму («Ти можеш працювати? — Я повинен», курсив мій. — О. З. — обмін репліками, за яким стоїть кількасотлітня геральдична гра словами «devoir» і «pouvoir»[520]: «повинен» для аристократа апріорі значить «можу», це і є noblesse oblige!), демонстрація тої самої ортегівської «шляхетної неволі» «життя, оберненого в дисципліну», — чи, за улюбленим образом Лесі Українки, «стиснутого залізним панцирем»[521], — що принаймні на внесення до Українчиного лицарського пантеону, «на смерть почесну» її духовний самовбивця Мартіан таки, поза сумнівом, «заслужив». Натомість «лицарі провалених місій», «дурні Парсіфалі», що, збившися з шляху, застрягають на півдорозі у свинській багнюці («Осіння казка») й гинуть «ганебною» смертю, — це, строго кажучи, «не Лесина», не магістральна для неї тема, в архітектоніці її міфа вона виконує роль не опори, а радше «комплектувальної деталі», потрібної для відтворення всієї повноти й багатовимірности міфологічної світобудови. Вже тільки з цієї причини включення «Боярині» до шкільних програм слід вважати виплодом того самого культурного непорозуміння, яке переслідувало письменницю й за життя: рідна література вперто допоминалася від неї «українськости» букви («костюма»), а не духу, якого за «неукраїнським» убором вже елементарно не вміла розпізнати (достоту, за словами Степанової матері в «Боярині», як «мала дитина, / що інако вберись, то й не пізнає»!), — вже натоді, в кінці XIX ст., у нашій культурі повним ходом ішло «розшляхетнення», заникання якщо не «логосу» (ідеології), то, значно важливіше, «еросу» і «етосу» (чуттєвости) козацької шляхти (Є. Маланюк описував його як «параліч відчуття Шевченка», «як з а н и к а н н я в нашім суспільстві шевченківських емоцій»[522]).

Звісно, ніхто не стане заперечувати, що «Бояриня» — драма вельми важлива, і нам неабияк пощастило, що вона таки була написана, а не розділила долю «Бондарівни», — але важлива, смію стверджувати, не тим, що вона «українська» і, відповідно, «антимосковська» (т а к представлена Леся Українка за культурним масштабом мало чим різнитиметься від тої-таки Л. Старицької-Черняхівської з її «Гетьманом Дорошенком»!), — а тим, що єдина з цілого доробку письменниці здатна забезпечити сучасному інтеліґентові «плебейської нації», вихованому вже поспіль на «козаках-мужиках», прямий ключ до нашої затраченої європейської культурної ідентичности. От тільки школярам тут робити нічого, — реставраційні роботи над цією «Українчиною Україною» належиться провадити фахівцям, і на це піде не одне покоління.

Виконуючи, за шевельовським заповітом, роль «археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані»[523], для більшої переконливости вкажу тут майбутнім реставраторам на ту «розмітку на місцевості», яку зробила сама Леся Українка — у листі до А. Кримського від 6.06.1912 р. Тепер, коли для нас ясніше окреслився «український профіль» її гностично-лицарського міфа, ця розмітка чудесним чином набирає системного характеру — і з випадкового, «через кому», переліку на наших очах стягується докупи, дозволяючи розгледіти єдиний план-макет так і «не добудованого» міста. Ось як виглядала, висловлюючись сучасним журналістським дискурсом, «Україна крізь віки» у візії Лесі Українки:

«Роїться мені в думці кілька тем — і з боротьби християнства з „релігією предків моїх“, і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)… Багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу „единственно от необразования“» [12, 395].

Маємо, отже, крім написаної вже натоді «Боярині» — про крах лицарського ідеалу в умовах православної монархії, — ще принаймні чотири запроектовані «українські» теми (NB: не «сюжети»! — зайвий доказ, що мислила Леся Українка не як белетрист, а таки як міфотворець, смисловими «блоками»). Пригляньмося цьому «спискові» пильніше — він зовсім не такий довільно-хаотичний, як видається на позір.

Першою в ряді стоїть, як бачимо, все та сама (нікуди від неї не дінешся!) «релігійна війна» — Христа з Діонісом, — тільки вже «на нашому, на данському» ґрунті: «боротьба християнства з „релігією предків моїх“»[524]. Це значить — з народною пантеїстичною вірою (в Мавок, Русалок, Водяників, Лісовиків, Перелесників і т. д.), котра, за незмінно захопленими Лесиними відгуками, «відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та леґендах» [12, 459] і котру, за Гайне, «християнство перевернуло <…> догори ногами, і на місце природи обожненої заступила природа одияволена». А проте в середньовічній Європі саме ця народна міфологія аж до самої Реформації ще складала, за Гайне, «сенсуалістичну» основу християнської релігійности, поєднуючись зі «спіритуалістичною» складовою, тобто «первісною», «індо-гностичною» «християнською ідеєю» так, як «тіло й дух»[525]. На прикладі «Лісової пісні» ми вже пересвідчилися, як органічно лучаться ці два складники в гностичну містерію і на вкраїнському ґрунті. І якщо у французьких катарів Amor був антитезою до Roma, католицького папоцезаризму, то вже непорівнянно нещаднішим антагоністом «релігії любови» мав бути для Лесі Українки візантійський цезарепапізм східного православ'я[526]. У кожному разі, напрямок її пошуків сумніву не лишає (перелічуючи потрібні їй книжки для студій на цю тему, вточнювала: «Коли всіх не можна дістати, то хоч би „Демонологію“ [В. Гнатюка. — О. З.] та „Апокрифи“ [І. Франка. — О. З.]» [12, 382]): «духовна дочка Драгоманова» (який, нагадаю, вважав «національною вірою українців», у повній згоді з Гайневою концепцією, якраз оте середньовічне сполучення «народного політеїзму» з «маніхейсько-богумільським» дуалізмом і категорично викреслював зарівно православ'я, як і уніатство, з числа «національних святощів»!), замірялася вже навпростець і з відкритим заборолом здійснити те, до чого опосередковано підступалася, дедалі ближче, і в «Руфінові і Прісціллі» і, «найтепліше», в «Оргії», цьому великому реквіємі грецькому діонісійству[527], — виспівати смерть українського Діоніса.

Другою позицією значиться «баладний мотив про брата й сестру» — тобто, про продаж братом сестри туркові/татарину[528]. Докладніших джерелознавчих відомостей тут не маємо, але вистачить і простого уважного перечитування Українчиних творів останніх років, щоби побачити, як стрімко розростається в них уже згаданий раніше мотив чоловічого сутенерства, — як він еволюціонує від «комплексу Авраама» (ледь означеного в «Йоганні, жінці Хусовій», де кар'єрист Хуса велить дружині бути «ґречнішою» з впливовим римським гостем, що її вподобав, і сильніше наголошеного в «Боярині», у сцені з поцілунком думного дяка) — до образів жіночої сексуальної жертви, складеної заради чоловіка вже БЕЗ його згоди й волі (Долорес у «Камінному господарі», Неріса в «Оргії»), — принцип реверсії ґендерних ролей діє в Лесі Українки безвідмовно навіть у такій, здавалось би, недвозначній з цього погляду справі, як сексуальний визиск! — видно, як визріває «тема» до тої кондиції, коли їй уже робиться «тісно» в епізодах, і вона «потребує» собі окремого твору. Продаж братом сестри — це якраз типова, ба й індикаторна для богомильської єресі тема «каїнізму»[529], тільки взята в ґендерно поляризованій експлікації: «Каїн-чоловік» проти «Авеля-жінки» — чоловіча зрада жіночого первня, а в остаточному підсумку, у «ліміті функції» — жіночого божества[530]. Попри явно гностичне підґрунтя, сюжет цей, мабуть, треба вважати за суто український, — принаймні в західноєвропейських літературах аналога йому я не знаю, а от «удома» попередники в Лесі Українки були: 1897 р. цей сюжет, і то саме в «каїнічній» інтерпретації, використав один із її «літературних батьків», М. Старицький, у драмі «Маруся Богуславка» (яку, між іншим, де в чому доводиться визнати й «прототекстом» «Боярині»: загалом появі всякого скільки-небудь значного твору завжди мусить передувати кілька поколінь «підготовчої роботи», хай і не конче видимої нащадкам, — факт, який усе ще не до кінця упритомнило собі наше літературознавство, від марксистсько-ленінських часів і досі потай упевнене, що письменник «піє, як уміє», «просто з життя», за тою ж логікою, що кочовик-акин[531]). Брат Марусі Богуславки, званий у М. Старицького тим самим «зрадницьким» іменем Степан (ото вже, нівроку, «прокляте ім'я» української літератури!), продає сестру мурзі Гірею в запалі картярської гри за «борг чести»[532], а дозволивши умикнути сестру й таким чином «справдивши козаче слово», вирушає одбивати її в похід на Туреччину, де потрапляє в неволю й гине. Перед смертю він звіряє товаришам свій невідпокутуваний гріх і визнає себе «Каїном» («Простіть!.. Я Каїн… душогубець… зрадник і віролом»), — продаж сестри в сексуальне рабство прирівнюється, отже, до братовбивства. На час появи «Марусі Богуславки» Лариса Косач, «феміністка другого покоління», вже писала свої «молитви до жіночого божества» від імени іншої жінки, принесеної в жертву (NB: аж ось коли цей мотив з'являється в неї вперше!), — «прометеїстки» Іфігенії («Іфігенія в Тавриді»), — і маємо всі підстави припускати, що в її інтерпретації запродана в неволю сестра (до речі, достоту так само родина збиралась «запродати» й Кассандру — Ономаєві!) була б зовсім не тим послушним офірним ягням, що Маруся в «дорогого Михайла Петровича»: що заносилося тут, швидше всього, на прецікаву історію жіночого реваншу (почасти ця тема знайшла собі вихід у «Камінному господарі») — Авель-жінка проти Каїна-чоловіка.

Третя позиція в списку — щось «з цехового волинського життя» — це згадувана вище тема, за Драгомановим, «нашої Реформації», — братського руху, українських середньовічних ґільдій, виниклих як альтернативна до церковної ієрархії форма самоорганізації міського духовного життя. Це світ пізньосередньовічної урбанної культури, світ маґдебурзького права, братських монастирів, шкіл і друкарень, бурхливих міжконфесійних та теологічних полемік, словом — оплаканої Хвильовим української «психологічної Європи» «вільного горожанства», і жіноцтва в тому числі: фемінізм Лесі Українки різниться від провінційного галицького «емансипаторства» її сучасниць, між іншим, тим, що він також шляхетськи-«генеалогічний», зорієнтований на «прецедентне право», і в українській минувшині вона теж пошукувала насамперед за «королівнами», «ґрандесами» (як не «по крові», то «по духу») — жінками, свідомими своїх «прав і вольностей» і готовими їх боронити. У даному випадку, найімовірніше, йдеться про ту ж таки «Бондарівну», в нотатках до якої цілком зримо накреслено образи і фольклорного «цехмайстра над соломою» Купер'яна, що «любить «свестії», «братські меди», веселі звичаї „добрих старих часів“»[533], і його дружини «багацького роду», що раз у раз споминає, «як чинили мої бабуня, покійні бурмистрова, царство їм небесне», і самої Раїни Бондарівни — тезки, нотабене, ще одної історичної «братчиці» (згадаймо парадигму «двох Прісцілл»!), княгині Раїни Могилянки-Вишневецької, двоюрідної сестри П. Могили, дами-патронеси багатьох українських монастирів (як видно, тема жіночого церковного лідерства Лесю Українку таки не відпускала, і якби не її рання смерть, на монтаністках II ст. діло з певністю б не скінчилося!). На додачу, у 1920-х Олена Пчілка встигла звірити М. Драй-Хмарі й інший Лесин задум «з волинського життя» — пов'язаний із постаттю луцької шляхтянки XVI ст. Ганни Барзобогатої-Красенської[534], ще однієї дами de militari ordini, тільки куди пак удатнішої у своєму лицарському стані від «боярині» Оксани Перебійної. Одна з найнезалежніших і найвойовничіших українських феодалок, ця «принцеса на горі», що явно більше, ніж ми собі годні уявити, прислужилася прототипом для Донни Анни з «Камінного господаря», таки, на відміну від цієї останньої, зуміла вибудувати для себе неприступну твердиню влади, «тривку оселю» «на найвищій скелі», — вона управляла луцькою єпархіальною скарбницею, вигравала судові процеси, влаштовувала наїзди на сусідів, іґноруючи королівські накази, а коли проти неї виступило збройне ополчення цілого воєводства, сама вдягла п а н ц и р (NB: отже, «дама під панцирем» із «Трагедії» — то не сама тільки сецесійна метафора!) і, ставши на чолі своїх гайдуків, успішно відбила напад. Про цю «тему» — жінка і влада — можна з певністю сказати, що вона в Лесі Українки все ж «не пропала», дарма що не поповнила її україніку, і до неї ми ще повернемося.

І нарешті, четверте, і, либонь, найзагадковіше: «образ Костя Гордієнка», і то «не так його самого, як подібного до нього». Хто і чим, спитати б, міг бути «подібним» до Костя Гордієнка — запорозького кошового отамана, який у воєнній історії гетьманської доби виглядає постаттю, без перебільшення, так само унікальною, вершинно-самотньою, як його сюзерен, Іван Мазепа, — в історії політичній? Як кошовий (дуже популярний, не раз обираний) Гордієнко цілий час послідовно противився петровській політиці колонізації України (збереглися його листи до Петра І, стилістично прецікаві, — Гордієнко, як і Українчин «боярин» Степан, був спудеєм Київської академії, — в яких він вельми різко, хоч і в рамцях європейського дипломатичного етикету, вказує цареві на межі його компетенції й договірні зобов'язання стосовно козаків і попереджає, які царські накази Січ згідна виконувати, а проти яких «ізготовиться й стане к воєнному бою зо всім нашим всепоспольним товариством»[535] — sic!); він привів Мазепі під Полтаву 8-тисячну козацьку армію і після катастрофи залишався з ним до кінця, а потім укупі з Орликом продовжував воювати проти Росії, вже на стороні Туреччини; за його ж участю було складено 1710 р. й перший проект Орликової Конституції (за що Гордієнку особливо симпатизував Драгоманов, вважаючи його «найбільше достойним слави з українських козаків»[536]), — але щоб зрозуміти, за яким критерієм шукати йому «подібних», мусимо оцінити його, за підказкою Лесі Українки, з погляду таки «не політичної історії, а культурної». І тут впадають в око дві обставини. По-перше, Гордієнко — це той досконалий («parfait»!) тип запорозького «лицаря без страху і догани», якому таки з жодного боку не закинеш «несхожости» з західноєвропейським лицарським ідеалом (навіть куртуазністю не був обділений, судячи з записів Адлерфельда про аудієнцію запорожців у Карла XII і про обмін латинськими промовами між Гордієнком і державним секретарем Ґермеліном[537]), — чиї стосунки з гетьманом, чи не вперше за всю ворохобну історію Запорожжя, без жодної натяжки відповідають взірцевій моделі стосунків лицаря з сувереном (від появи Гордієнка у Мазепи в Будищах та складеної 28 березня 1709 р. в будищанській церкві присяги на вірність і аж до смерти 1733 р. в Олешках на Січі кошовий отаман залишався непохитним воїном-оборонцем Мазепиної справи). По-друге ж — і це друге бачиться мені непорівнянно важливішим, — Гордієнко належить до тої плеяди спочатку Мазепиних, а відтак Орликових соратників, які в імперському дискурсі першими отримали дисидентське, «єретицьке» наймення «мазепинці», — імення, звідтоді незмінно вживане, впродовж двох століть із гаком (аж доки після 1918 р. його не заступили «петлюрівці», а після 1945 р. «бандерівці»), на познаку всіх українців, котрі в будь-який спосіб відмовлялися з імперією колаборувати і тим автоматично підпадали під увесь можливий спектр репресій з її боку — від церковної анафеми до громадянської смерти.

Словом, Кость Гордієнко й «подібні до нього»[538] — то, порівняно зі Степаном «Боярині» (і Стефаном Яворським, і Лесиними Степанами-прапрадідами, й іншими нашими «боярами Малоросєйського подвор'я», щодо яких вона так делікатно постаралася відновити історичну справедливість, реабілітовуючи їх принаймні від морального тавра «здрайців»[539]), є насамперед л и ц а р і н о в о ї ф о р м а ц і ї, лицарі не «кінця», а «початку», — не глухого кута православного екуменізму, що скінчився імператорським візантійським орлом над святинями «Другого Єрусалиму», а — нового сакруму, в який на новому історичному етапі починає перетікати той обожнюваний Лесею Українкою «дух, <…> що йому служили всі найсвітліші душі людські» [11, 324]. Завважмо, що Гордієнко присягав перед вівтарем у Великих Будищах на службу не особисто Мазепі (їхні особисті стосунки до того були, м'яко кажучи, вельми непростими[540]!), а тільки й виключно репрезентованій Мазепою справі «визволення вітчизни»[541] (ключове слово тут — «визволення», подібно як і для всіх дуалістичних релігій усіх часів і народів): декларація, під якою присягнули б (і присягали, зокрема й геть неметафорично!) і українські декабристи, і кирило-мефодіївські «братчики», і покоління Лесиних батьків-старогромадівців (згадаймо Антоновичеву дефініцію українофіла!), і — байдуже, з ритуалом чи без (є підозра, що таки з ритуалом, але про це трохи згодом)[542], головне, що з тим самим релігійним, катакомбно-«первоапостольним» запалом, — сама Леся Українка, в імперській ідеологічній номенклатурі також не хто, як «мазепинка», за власним самовизнанням [12, 428].

Аж до кінця XX ст. включно за українським націоналізмом тяглася ця, добре пам'ятна всім підрадянським поколінням, аура «таємного віровизнання», «релігійної секти» з культом мучеництва, раз у раз підживлюваним, на часовій дистанції від Шевченка до Стуса, щонайреальнішими, з крови й плоті, добровільними жертвами, загальне число яких так само не піддається обліку, як і страчених первохристиян. Час тепер «вхопити кінець» і цієї «обірваної нитки» — і розгледіти в нашому модерному націоналізмові за «корою», як мовляв Драгоманов, себто за ідеологією «плебейської нації» XIX ст., набагато давніший і стійкіший культурно-психологічний «генотип» — власне того, вже позаконфесійного лицарського ордену, відродженого, мов Фенікс із попелу, Гордієнком і «подібними до нього» в пору, коли українське лицарство як орден християнсько-релігійний (скріплений антимусульманською ідеологічною й воєнною доктриною) — відмирало, дослівно «пускаючись духа» і трансформуючись у добре знане нам новітнє «малоросійство», заражене сумнозвісною «евдемонічною» мораллю «винюхувачів кращого прожитку». «Мазепинці», натомість, зуміли зберегти й донести до нащадків незмінно привабливий для пасіонаріїв козацький етос «рицерів без страху й догани»[543] — тим, що вчасно транспонували його на політичний ідеал аристократичного волелюбства: лінія, яка вже навпростець веде до декабристів і збігається з видимою нам у трьох поколіннях драгомановською родинною традицією, становлячи найближчий, прямий предківський спадок Лариси Косач.

Одне слово, незреалізована нею «гордієнківська тема» (і може, страх сказати, й на краще, що незреалізована, бо при такій відкритій «апології мазепинства» увесь її доробок у радянську добу мав би всі шанси опинитися там, де й «Людін»[544], і ніякі «волинські ліси» з поліським фольклором не зарадили б!) — у структурі її лицарського міфа, з усього судячи, мислилася «двійниковою» до теми «Боярині», «так, як вечірня й ранішня зорі»: лицарство умираюче (Степанове) — проти лицарства воскресаючого («мазепинського»). Коли ж тепер озирнути весь «план-проект» Лесиної україніки підсумковим поглядом, то в «сухому залишку» отримуємо, повторю ще раз: 1) «смерть Діоніса»; 2) «Авель-жінка проти Каїна-чоловіка»; 3) Реформація («психологічна Європа») в аспекті жіночого лідерства; 4) перспектива лицарства в модерну добу. Все, як бачимо, — пагони, пророслі з центрального «стовбура» гностичного міфа, доповнювальні до його головних «силових ліній», так що кожній «темі» при вдумливому читанні можна відшукати в корпусі наявних Лесиних текстів споріднені реверберації, зачаткові натяки, паралелі тощо, — все досконало резонує з тим, що ми вже «проходили» в попередніх розділах. А проте якби цей список отак, як є, без жодних коментарів, зачитати академічній громаді на якій-небудь лесезнавчій конференції, то не думаю, що громада впізнала б у ньому хоч щось «українського», не кажучи вже — Українчиного. Не «наша» це Україна, погодьмося — ох не «наша», воістину — «Україна, якої не знаємо»…

От М. Зеров — той іще знав, і впізнавав, і сучасників закликав упізнавати (і, як невдовзі переконаємося, дуже слушно!) навіть в «екзотичних» Українчиних сюжетах («Лишимо осторонь досить далеких від нас вавилонян та єгиптян, зупинімось на греках і римлянах, на французьких та англійських революціонерах, — невже це для нас екзотика? Невже ми до такої міри відчужені від їх світогляду, мистецтва, суспільних ідеалів та громадських традицій, — щоби не побачити в їх світі коріння нашого?»[545]), — йому така українська «психологічна Європа» була ще «своя», а нам уже — чужа, несуголосна… Зате напрочуд органічно, «кровно» вона суголосна тій версії національної історії, яку розробляв «Українець»-Драгоманов (якого теж «не знаємо»!), — «випаримо» ж тепер до «сухого залишку» і її, тим більше, що з нехудожніми текстами це дається зробити далеко простіше й без громіздких інтелектуальних процедур. Отож за Драгомановим: 1) до XVIII ст. Україна складала органічну частину європейського культурного материка; 2) в XIX ст. основним (стихійним) носієм цієї культурної пам'яти залишилося селянство («мужицтво»); 3) головним програмовим завданням українського націоналізму («свідомого українства») є «повернення до Європи», тобто ґальванізація цієї пам'яти на рівні, за Е. Ґелнером мовлячи, «високої культури» та повторна її «інтеграція» вже в сучасний європейський політико-ідеологічний контекст.

«Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив'язати до нього й те, що виплела за XVIII—XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей — ось в чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні!

Ось де для них: чи жити, чи помирати?!»[546].

Ось, додам від себе, щó стояло за заявою молодих «драгомановців» «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо»: к о з а ц ь к і н а щ а д к и м о д е р н і з у в а л и «к о з а ц ь к у н а ц і ю». Це й є «найпростіший» «сухий залишок» їхньої любови й віри, спресований у жорсткий кристал понятійної формули, те profession de foi (віровизнавче кредо), яке не потребує собі спеціальних декларацій (чи не тому декларація «тарасівців» і видалась молодій Ларисі Косач такою несмачно претензійною?), бо реалізується через усю життєву цілість особистости, до художніх інтуїцій включно, — і воно-то й визначає національну інтеліґенцію не просто як суспільну верству («виробників ідей»), а як культурний тип.

Історична доля цього типу за минулі звідтоді півтора століття мусить, зі зрозумілих причин, залишитися поза межами цієї книжки, — це поле роботи для істориків, які досі у своїх звертаннях (треба визнати, нечастих!) до дій української інтеліґенції відпроваджувалися від ідеології, а не від культурної феноменології, а тому, попри всю безперечну наукову вартість таких праць[547], для зрозуміння зайшлої в міжчасі «зміни психологічного пейзажу» вони дають нам небагато. Ясно, що головна тут проблема — це, якими, власне, методологічними «пінцетами» можна видобути з товщі часу таке трудновловне, хіба інтуїтивно розрізняльне явище, як «культурний тип», і як його раціонально «вирахувати» й зафіксувати. Ізидора Косач, наприклад, — свідок, поза сумнівом, «зацний і віри годний», — пише, що «в абсолютному числі української інтеліґенції <…> взагалі було не так багато»[548], проте «багато» чи «мало» — поняття, звісно, релятивні й на скільки-небудь об'єктивну соціологічну картину не надаються. Аналітичніше до цього питання спробував підійти М. Попович: він відзначає наскрізну переснованість українського руху кінця XIX ст. родинними зв'язками («Євген Тимченко був родичем Антоновича з боку першої дружини, сестри О. Ф. Кістяківського; Богдан Кістяківський доводився дружині Антоновича племінником і був його хрещеником» і т. д.) і на цій підставі висновує, що «така „сімейність“ говорить радше про нечисленність громадовського рухівського активу»[549]. Тут, одначе, дозволю собі не погодитися: така «сімейність», а точніше — ендогамність (бо ж не в рух втягувалися за родинною ознакою, а навпаки — родичалися, тобто дружилися й своячилися, за свого роду «геральдичним» принципом належности до руху, і саме так свого часу побрався й Петро Косач із сестрою свого товариша по Старій Громаді Михайла Драгоманова…), — як на мене, куди безпомильніше говорить про довго й старанно замовчуване («проклятьем заклейменное», як глузувала Л. Старицька-Черняхівська) «класове походження» тих, хто складав початкове духовне й організаційне ядро української інтеліґенції. Недарма ж М. Павлик, посватавшись до Н. Кобринської й діставши відкоша, напався мокрим рядном на її «недемократичність» (sic!), і в гадці не покладаючи, що, крім його «мужицького» походження, «панна сенаторівна» могла мати для відмови й якісь інші підстави[550]: ендогамність шляхти як у Російській, так і в Габсбурзькій імперії почала розмиватися пізніше, ніж, наприклад, у Франції, і тільки вже аж під кінець XIX ст., у поколінні Лесі Українки, цей процес розгорнувся на повну силу[551]. З другого боку, ідентифікувати цей культурний тип за суто становою ознакою теж було б неслушно, бо лицарський характер світогляду й світопереживання визначається, зрозуміло, зовсім не самими тільки дворянськими грамотами. Ось так і виходить, що єдиним, наразі, «віри годним» історичним документом, який із стовідсотковою певністю засвідчує наявність у нашій культурі цього типу інтеліґенції, залишається лицарський міф Лесі Українки, — надто монументальний, щоб не вгадати за ним, як підводні обриси айсберґа, потужної, багатовікової автохтонної традиції: того самого «таємного храму Слов'янщини», закритого Ізідиним покривалом, на який недвозначно натякала й сама поетеса («Slavus — sclavus») і про існування якого найпроникливіші уми завжди, навіть в умовах «безальтернативної» української радянської культури, все-таки здогадувалися[552].

У цьому розділі ми вперше спробували «підняти покривало», означивши загублену традицію з тою максимальною достеменністю, на яку дозволяє нам украй обмежена джерельна база. Для ґрунтовнішої — релігієзнавчої — арґументації потрібні вже інші джерела, потрібні дослідження, що заповняли б одну з найфатальніших у нашій культурній історії лакун, — дослідження української середньовічної й ранньомодерної релігійности (NB: саме релігійности, а не лише церковної історії!). Сьогодні ми вже справді-таки майже нічого про це не знаємо[553] — до такої міри, що навіть не в стані оцінити, щó саме знали (і що від нас приховали!) наші «лицарі Нового часу» — від українських декабристів і масонів початку XIX ст. до цілком, на позір, «секуляризованих» «драгомановців». Тому в даному випадку я позбавлена втіхи, що складає законну винагороду всякого мандрівника по тексту, — точно вказати пальцем на встановлене першоджерело. Нема жодної змоги поіменно назвати, з яких саме, нині цілковито нам невідомих в українському середньовіччі, — цьому унікальному «Божому тиглі», де греко-візантійство й неолатинство так химерно сплелись докупи, — дуалістично-«гіланічних» (жіночих) єресей та лицарських (козацьких православних? міських реформаційних, протестантських?..) орденів і/або конґреґацій, «єсть пішов» той «світогляд і <…> світопочуття, обвіяні вольовою стихією та тонким сприйняттям трагічного», що їх першим відзначив у Лесі Українки М. Зеров як абсолютно непояснимі в традиційному («общерусскому») народницькому контексті[554]. Навіть про таку епохальну главу Реформації, як полювання на відьом (останній масовий акт півторатисячолітньої війни ортодоксальної церкви з жіночими єресями!), сучасній українській культурології відомо виключно з західних-таки джерел, котрих на сьогодні нагромаджено вже цілі бібліотеки, від сусідньої Польщі до масачусетської «пущі»[555], — у нас же на цю тему, крім, хіба, фольклористичних студій (що навзагал зводяться до іноверсій Основ'яненкової славної оповіді про конотопські судові «ордалії» — випробування водою, як висловлювався пан писар Пістряк, «нечестивих бабів єгипетських», — чому, до речі, «єгипетських», і звідки такий настійний інтерес до єгиптології й похідних із Єгипту орфічних культів у «нечестивих бабів» XX ст. — «пророчиць з непокритою головою», сиріч, по-сучасному, жінок-письменниць — нашої Лесі Українки, шведки Едіт Сьодеґран, австрійки Інґеборґ Бахман і т. д. — то також іще належить з'ясовувати майбутнім єресіологам…), — досі так нічого репрезентативнішого й не з'явилося[556]. Попри всі звитяжні зусилля дуже-таки нечисленного загону вітчизняних медієвістів, домодерна доба України в нашій свідомості й досі — «темні віки».

А тим часом, як ми пересвідчилися, у національному русі XIX ст. маємо до диспозиції, за Е. Ґелнером, чітко виражену «локальну спільноту», яку можна, цілком неметафорично й без усяких натяжок, скваліфікувати як «реформований», згідно з викликами модерної доби, релігійно-лицарський орден — як за генезою, так і за символом віри. (Попри все, що нам наговорили з цього приводу за минуле століття марксисти з фройдистами, без закорінених у «колективному несвідомому» релігійних мотивацій взагалі жоден — ні політичний, ні культурний — рух в історії не годен був би остоятися, і щодо XXI століття це правило так само залишається в силі, як і дві тисячі років тому: варто лише «пошкребти» нарослу в поколіннях «кору» обманних дискурсів, щоб виявити під нею неостиглий жар давніх «вір і богів», які, в кінцевому висліді, й «рухають масами», незалежно від того, чи і наскільки ними всвідомлюються.)

Амбіцією цієї спільноти було перетворити свій «локальний», частковий проект національного будівництва на «загальнокультурний». Ця амбіція провалилася — із задекларованих Шевченком «лицарських синів» на кінець колоніальної доби вийшла типова, ба навіть взірцева «селянська нація», якій іншою себе вже й на думку не спаде усвідомлювати. Але в історії не буває ні «чистих» перемог, ні «чистих» поразок (врешті-решт, якби була «чиста поразка», то тоді й наші стосунки з Лесею Українкою нині обмежувались би виключно до 200-гривневої купюри, — а так кепсько, при всіх непорозуміннях, справа все ж не стоїть!). Отже, спробуємо, і далі йдучи за Українчиним міфом, поглянути на презентовану ним спільноту не лише під оглядом «символу віри», а й з точки зору тих моральних уроків, які її поразка може мати для нашого сьогодення.

Це завдання розділяється на дві частини, що й відповідатимуть змістові двох наступних розділів. Передовсім маємо проаналізувати ту «програму історичної поразки», що з засади закладена в гностичному міфі Лесі Українки, — адже, нагадаю, в історичному часі духовне визволення для гностика неможливе, лицар-єретик покликаний воювати на стороні Святого Духа «без надії сподіваючись» (Лесине хрестоматійне «Contra spem spero!» — це девіз, що тягнеться ще від стоїків через цілу неоплатонічну традицію: останнім його відгомоном, що, либонь, невипадково стався таки ж на батьківщині катарів — у Франції, — можна вважати екзистенціалістьку філософію абсурдного бунту). Прообраз такої поразки ми вже раніше бачили в Українчиному міфі amor fati, «любови-на-смерть»; тепер, коли ми перейшли від «індивідуального» до, сказати б, «колективного» суб'єкта любови — від «вірного» до «конґреґації», — є пряма рація придивитись до сповідуваних тією конґреґацією цінностей саме в координатах історичного часу.

Щойно після цього нам уприступниться кінцева мета нашої студії — внутрішня драматургія тих великих цивілізаційних конфліктів, наслідком яких на середину XX ст. українська культура виявилася відкинутою майже на сто років назад, у домодерний період, так що й досі змушена шукати за загубленими кодами — вже не лише до «увірваної в XVIII ст.» традиції, а й до тої, що увірвалась у двадцятому.