Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

IV. Історія єресі—II. У пошуках абсолюту. Фауст-мужчина і Фауст-жінка

Власне на «Руфінові й Прісціллі» найліпше видно головну причину великого релігійного «розколу»: Леся Українка не прощає християнству того самого, чого йому не прощала і вся, взята в найширшому розумінні, гностична традиція, — його, за терміном І. П. Коуліано, «історичної неавтентичности», тобто відмови визволяти світ в історичному часі, тепер-і-тут, і проголошення натомість Церкви вже-сущим «Царством Божим на Землі»[255], що гарантує долученим «ексклюзивне» спасіння. Не прощає, інакше кажучи, конформістського погодження християнства з наявною, в різних формах поневолення, суспільною історією — замість здійснення її радикальної трансформи (катари — ті прямо звинувачували Римську церкву в колаборації з «Царем Земним» Сатаною, світовим злом). В остаточному підсумку, питання між двома таборами стоїть не про що, як про с е н с і с т о р і ї — про те, чи можлива в історії духовна свобода, чи ні?

Як ми впевнилися на «Руфінові й Прісціллі», відповідь Лесі Українки на це питання однозначно негативна. Розглянути її філософію історії ширше, так, як вона того вартує, — на те знадобилось би ще одного, не меншого завгрубшки, аніж цей, тома (принагідно висловлю оптимістичне сподівання, що колись він таки буде написаний!), але навіть і в доривчих спостереженнях всі Українчині критики без винятку, від Д. Донцова до Л. Масенко, напрочуд одностайні: рідко хто з сучасних їй мислителів (хіба, може, додам від себе, за винятком дещо молодшого X. Ортеги-і-Гасета) зіставний із нею за пафосом історичного песимізму — просто-таки цілковитою відсутністю будь-яких історіософських ілюзій. Ще М. Драй-Хмара був підмітив, що Леся Українка завжди послідовно «брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів неволі, полону тощо»[256], — саме таким їй бачився зміст світової історії. Резюмуючи її власними словами — «„Хай буде тьма“! — сказав наш бог земний (курсив мій: оце ж він і є, «деміург» гностиків і маніхейців, «Сатанаїл» богумилів, Rex Mundi катарів… — О. З.). / І стала тьма, запанував хаос» («Fiat пох!»). Історія людства, взята в межах традиційної історіографічної парадигми (як політична історія «об'єктивних» фактів і подій)[257], постає неперервною історією його поневолень, і винятків із цього правила Леся Українка не знає й не визнає. Жодних, хай би яких бліденьких, слідів міфологеми «Золотого віку» в минулому, бодай у таких компромісних формах, як у Шевченка («Ще як були ми козаками, / А унії не чуть було, / Отам-то весело жилось!») або у Нщше, з його щирою вірою у всевизвольне діонісійство досократівських Афін («Народження трагедії з духа музики»), у неї відшукати годі, — ба навіть саме побутування такого міфа («у кожного люду, у кожній країні / Живе такий спогад, що в його давнині / Були золотії віки») інтерпретується нею іронічно, cum grano salis, чи, радше, з посмішкою дорослої людини над дитинячою вигадкою: «Кайдани — і ті золоті!». Про майбутнє нема що й казати: тут емблематичним, підтекстовим і крізь-текстовим, доводиться вважати либонь-таки Кассандрин розпачливий крик: «Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!»[258]. Навіть у «популярній», «для практичного вжитку» написаній (отже, значно менш відвертій в освідченні авторських поглядів, ніж художні твори) критичній розвідці «Утопія в белетристиці» (1906) наскрізним тлом виступає глибинна недовіра до майбутнього (щоб не сказати — страх перед ним!): тільки з позиції цієї недовіри й можна виставити такий жорсткий ультиматум письменникам, котрі свідомо наважуються на прогностичний жанр (NB: сама оглядачка принципово н е наважувалась[259]!), — «створити видиво прийдешнього ж и т т я, а не вмирання людськости» [8, 197], тобто якраз здолати ту недовіру, саму по собі, як випливає з тексту, надто тривіальну, аби її літературно виповідати. «Завести свою уявлену людність у глухий куток, <…> страшний своєю безнадійністю» [8,187], — на те, з точки зору Лесі Українки, великого хисту не треба (чи не тому й урвалася «Осіння казка», що теж, мимо авторської волі, почала повертати «у глухий куток»?), — і всі нищівні характеристики, роздавані нею, як ляпаси, авторам соціальних утопій, від Н. Чернишевського й Вільяма Морріса до Герберта Велса й Анатоля Франса, без труда прочитуються як чисто «колежанське», «цехове» роздратування куди кваліфікованішої «Кассандри», яка так і не отримала від «Геленів» сподіваної розради: не можеш — не берись!

Тут треба би, порядком відступу, дещо пояснити. Власне прогностичне мислення Лесі Українки мало, за всіма ознаками, природу суто візіонерську[260], пророцько-шаманську, що саму її, як вишколену на позитивістський лад «людину наукового світогляду», не тільки не могло вдовольнити, а навпаки, радше бентежило («що се за манія така?» [12, 380]). Які і ії Кассандра, і всі «Кассандри» в європейській історії післяпророцької доби, у своїх несамовільних прозріваннях у майбутнє — не раз, далебі, таки моторошно-точних! — Леся Українка «собі не вірила», ніколи не мала певности, чи то «правда родить мову», чи, чого доброго, навпаки, «мова родить правду»[261], і взагалі, за інерцією «нормальної думки» (чи пак, «наукового світогляду»), воліла відносити всі такі «думи і мрії» на рахунок «поетичної фантазії». Ті ж із них, котрі в таку кваліфікаційну рубрику вже явно не вписувалися, заховувала виключно «для себе» й ніколи не публікувала (як-от вірш «Не хутко те буде… Чи й буде, чи ні?», один із «хімічно найчистіших» у європейській ліриці, після св. Терези де Хесус, описів візіонерського стану), або й просто, як у випадку «Осінньої казки», лишала недописаними — не виключено, з того самого «пророцького страху» (як-от «Légende des siècles» 1906 p., де під запозиченим у В. Гюґо заголовком ховається навдивовижу точна реконструкція суто теургійного, ніби навпростець узятого з «Єгипетських містерій» Ямвліха й «Центурій» Нострадамуса, віщунського досвіду, — уривається він на характерній візії, котру тепер, по упливі майже ста літ, тільки й випадає визначити, скориставшись формулою іншого поета, В. Симоненка, як «пророцтво 1917 року»:

Зрозуміло, відтак, що від письменників-утопістів — цих, сказати б, «офіційно визнаних» жерців новітньої, панівної в XIX—XX ст. секулярної «релігії поступу», — Леся Українка довірливо сподівалася якісно інших «снів про майбутнє», ніж ті, які бачила сама, і щиро сердилася, що авторитетні носії «наукових схем, вироблених планів та обрахунків» зі сфери соціальної філософії, щойно діло доходить до художньої практики, виявляються «лжепророками» (NB: дуже характерний термін!), неспроможними хоч трохи свої «поступові» схеми оживити: «Ті лжепророки показують на бездушних автоматичних ідолів, кажучи: «Ось прийдешня людина, поклоніться їй», а самі вже ладяться в жерці нового культу, зазіхаючи на традиційну „десятину“…» [8,188]. Одне слово, скільки-небудь переконливої відповіді на сакраментальне питання, чи можливе визволення людини в історичному вимірі, не виходило й тут (вище ми вже бачили, як, «по-жіночому» керуючись контрарґументами, її власною мовою кажучи, «із сфери чуття, але не теорії», Леся Українка інтуїтивно-безпомильно відкинула й самого пророка «нового культу» — Маркса): в цій царині новочасна секулярна думка так само не мала чого їй запропонувати, як і християнство.

Розчарування історією — сказати б, наріжний камінь гностичного світогляду, чи то в єресях пізньої античности й середньовіччя, чи у філософських та літературних пошуках Нового часу, — висувало єдино можливу земну альтернативу: ту «прометеївську»[263], у термінології валентиніан «божисту», іскру трансцендентної любови, котра у формах геґелівського «індивідуального духа»[264] торує собі шлях крізь тьму знебоженого матеріального світу, поза історією і понад нею, — і, в кінцевому підсумку, тільки й надає земній історії сенсу. Ось дуже характерний під цим оглядом «загадковий» фрагмент із тої-таки недокінченої «Légende des siècles»:

Хто, хто це такий, про кого мова? Хто так непримиренно-затято простує крізь темний хаос світової історії? Хто (і чому) мусив поділитися «на міліон часток» (?!), залишившись, проте, незмінним? Граматичний суб'єкт цього фрагмента так і залишається неназваним, одначе впізнати його — тепер, коли ми вже встановили, в яких саме світоглядових координатах належить відчитувати Українчину міфопоетичну символіку, — можна без жодного клопоту: перед нами доволі точний «пророцький» опис земних дій того самого первісного (єдиного) Духа гностичної космології, або ж геґелівського Абсолютного Духа, який повторив себе у множині спадних еонів, і зокрема в останньому з них — Софії, чиє впадання в спокусу матеріального творення (поєднання з деміургом) і дало початок нашому земному світові. Дальше подрібнення, розпорошення колишньої плеромічної єдности Духа «на міліон часток» триває вже в історичному часі — під владою «бога земного», деміурга, що завдяки падінню Софії зміг узяти в полон її «частку» Духа: тим-то в кожному без винятку прояві земного насильства — воєнного, конфесійного, національного, економічного, станового, ґендерного (перелік можна продовжити, за іншими текстами Лесі Українки, аж до родинно-побутового включно[265]) — Абсолютний Дух і впізнає «образ рідної неволі», спробу, в остаточному підсумку, «убити дух» (отже ж і «християни <…> убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати» [8, 256]) — sic!), а відтак саме історія часткових актів його опору волі деміурга, стисло окреслена в повищому уривку, і є єдино істинною — протестною — земною історією[266].

У своєму «неметафізичному», зовнішньо-подієвому вираженні ця істинна історія закономірно «м у с и т ь» виглядати доволі невтішно[267]: «О, не один нащадок Прометея / Блискучу іскру з неба здобував, / І безліч рук до неї простягалось, / Мов до зорі, що вказує дорогу. / І розсипалась та велика іскра / На іскорки малесенькі, незначні, / І кожний іскорку ховав, неначе скарб, / У попелі, холодному віддавна; / Вона не гасла, тліла в тій могилі, / Та не давала ні тепла, ні світла, / А сміливий нащадок Прометея / Знаходив смутну долю свого предка: / Вигнання, муки, нерозривні пута, / Дочасну смерть у дикій самотині…» («Fiat пох!»). Одинокою, мовлячи за І. П. Коуліано, «сутністю, що єднає докупи» так безнадійно розпорошені іскорки духа (а простіше б сказати — робить життя вартим того, щоб жити), є — знов-таки, в повній згоді з гностичною метафізикою — любов: «несправедлива», ірраціональна, нічим «зовнішнім» не вмотивована, безпричинна й самосуща («люблю і вже»), наділена окремим онтологічним статусом духовна сила.

«Любов абсолютної справедливости не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливости безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов'ю!» [11, 382]. Ця промовиста декларація етичного дуалізму (по один бік — «всесвітня несправедливість», по другий — «несправедливо-лагідна» любов)[268], — хоч і кинута побіжно, порядком «філософії Івана Івановича»[269] (у приватному листі — до сестри Ольги восени 1902 p.), тепер, після всіх наших спостережень за долею Лесиних «ідеальних коханців» і її власною долею любовної героїні, не може не сприйматися як кредо д і я л ь н о ї в і р и с т и х і й н о г о г н о с т и к а, для кого світ історії й світ свободи назавжди залишаються онтологічно розмежованими, а їхній конфлікт на території духа — неминучим і нерозв'язним[270].

Справді, вдумаймось — адже жодному з Українчиних «несправедливо люблячих» героїв якраз нічого своєю любов'ю не вдається в реальному світі «поправити» — тільки більш або менш трагічно з нього піти. У чорновому автографі статті «„Михаэль Крамер“. Последняя драма Ґергарта Гауптмана» знаходимо в цьому зв'язку прецікавий «автокоментар», де йдеться про «визвольне», очисне значення смерти як «найлагіднішої форми нашого життя» (sic!), єдино здатної схилити живих (NB: і то ненадовго!) до «свята замирення» [8, 153], — а відтак, підсумовує Леся Українка, «Хай на наших бенкетах, учтах і святах мистецтво частіше повторює нам memento mori! Але не для того, як то бувало досі, щоб бентежити нашу радість, а для того, щоб…» [8, 154] І в цьому місці, достоту мовби в якому-небудь детективі Умберто Еко, автограф уривається, речення зостається недописаним, — і ми, вкотре крекнувши з досади, що Леся Українка так мало дбала про те, аби полегшити життя своїм майбутнім дослідникам, у пошуках її недовисловленої думки знову мусимо звернутись до її драматургії.

Дійсно, для чого все те ненастанне memento mori? Для чого гине під градом каміння Міріам, кладуть голови під катівський меч Руфін і Прісцілла, випиває строфант Люба Гощинська, врешті-решт — хай не фізично, а символічно — покидає цей світ Долорес, живцем ховаючи себе «в монастирі / з уставом найсуворішим» (почасти, хоч меншою мірою, належить до цього ряду й «бояриня» Оксана, і навіть інша «символічна смертниця», Хусова Йоганна)? Чому таке діється — це ми вже бачили: трансцендентній ідеальній любові в цьому світі «нема місця», — але яка, сказати б, «телеологія» цього міфа (у кожного міфа неодмінно є своя телеологія!) з точки зору авторських стратегій — невже тільки якомога переконливіше продемонструвати «всесвітню несправедливість», «неадекватність» історії?

У випадку «Боярині» ще можна б удовольнитися й такою відповіддю — Оксана (котра гине не стільки «з ностальгії», як то з легкої руки М. Драй-Хмари повелося вважати, скільки все ж таки з любови до чоловіка, чий шлях колаборанта на практиці виявився духовною смертю, — з неможливости відділити «свою душу», а отже й долю, від його-пропащої[271]) у фіналі сама цю відповідь так навпростець і озвучує: їм обом, їй і Степанові, конче «треба вмерти», як conditio sine qua non, — власне на те, щоб оприявнити перед історією глухий кут свого вибору, засвідчити своєю смертю екзистенційну фатальність колаборантства:

С т е п а н. Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати…

О к с а н а (спокійніше й лагідніше, ніж досі).

Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє,

поки ми живі. Отже, треба вмерти.

Amor fati тут, так само, як і в «Блакитній троянді», позбавляється свого «вертикального», духовно-релігійного виміру й повністю проектується на історичну «горизонталь» (втискається в борозну, вже попередньо прокладену М. Костомаровим, П. Кулішем та іншими дослідниками Руїни), — що в її конкретиці зрештою й «сплощується», міліє й зачахає сливе до нерозпізнанности: у рамках історії міфові завжди тісно. Відай, це й є головна причина, чому сама Леся Українка лишилась «Бояринею» невдоволена, вважаючи її «якоюсь елементарною, schwarz und weiss» [12, 395]: у красному письменстві історичні «рації», хоч би які вони були, проектуючись на характери, неминуче дають психологічно куди бідніший рисунок, ніж міфологічне мислення. В кожному разі, ясно, що відповідь на питання, «для чого» мистецтву потрібне memento mori, має лежати десь інде — там, де гностичний любовний міф Лесі Українки остаточно покидає історію, щоб вирватися з її лещат на простір свободи.

Так внутрішня, іманентна логіка саморозгортання міфа, як раз виловлена нитка з послідовно розмотуваного клубка, з незворотністю приводить читача до «Лісової пісні» — як свого часу привела й саму авторку: «Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов „слушний час“…» [12, 379][272]. «Лісової пісні» справді було «треба» — то була закономірна вимога авторського таланту, який, рік за роком дедалі глибше проникаючи, «в'орюючись» у свою головну тему, зрештою дозрів до того, аби заговорити прямою мовою міфа. (Леся Українка, принагідно завважу, являє собою класичний взірець того мистецького типу, який М. Цвєтаєва називала «поетами з історією» — чия творча еволюція керується й спрямовується логікою «своєї» теми: «Поет з історією відкидає все, що не на його ґенеральній лінії — його особистости, його дару, його історії. Вибирає його несхибний інстинкт головного. Зате по завершенню пушкінського шляху в нас залишається відчуття, що Пушкін не міг не створити того, що створив, і написати те, чого не написав»[273], — спостереження, з яким важко не погодитись, і якщо у випадку Лесі Українки ми все-таки шкодуємо, що вона так і не написала, приміром, довговиношуваної в планах «Бондарівни», то це нестак із жалю за «недоговореним» Лесею Українкою — тим, що мала сказати вона, і ніхто інший, — як радше з жалю за втраченим сюжетом, що за нього після неї ризикнув у нас взятись хіба що І. Кочерга, та й то «по дотичній», проте його «Свіччине весілля», розуміється, «не витягло» мотиву Бондарівни понад рівень масової белетристики, — а вже стосовно нею написаного, то тут жорстка вмотивованість «ґенеральною лінією» виглядає настільки безсумнівно, що якби «Лісової пісні», за якимось фатальним збігом обставин, не було написано, то напевно можна твердити, що не було б в історії культури й Лесі Українки — такої, якою всі її знаємо).

Всезагальне аксіоматичне визнання цього твору (ще прижиттєве!) за вершинне досягнення письменниці — аж до такої міри, що в масовій свідомості він перетворився на постійну прикладку до імени автора («Леся Українка»=«авторка „Лісової пісні“») і так само ввійшов у обіг популярної вжиткової культури (з тою різницею, що ім'я авторки носять вулиці й пароплави, а «Лісової пісні» — цукерки, бари й фірмові страви на кшталт «битків, фаршированих цибулею й грибами» — sic!), — пояснюється не лише тим, що це справді шедевр, який переконує з місця й відразу («Камінний господар» написаний, далебі, «не гірше»[274] і самій Ларисі Петрівні зовсім слушно «здавався першою справжньою д р а м о ю з-під мого пера, об'єктивною, сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери» [12,414], одначе такої «кар'єри», як «Лісова пісня», чомусь таки не зробив!), — ба навіть, наважуся припустити, не лише закладеним у «Лісовій пісні» (як у всякому відверто міфологічному тексті) потенційним багатством інтерпретаційних можливостей, тією внутрішньою поліваріантністю, яка дозволяє кожному «розвернути» цей текст найближчою до себе стороною й вичитати з нього, що серцю миліше: хоч прив'язку до волинського фольклору, хоч до Г. Гауптмана й німецького символізму[275], хоч до ніцшеанства[276] й екзистенціалізму (Ю. Доброносова), а віднедавна, дедалі частіше, до фемінізму й до екологічної філософії[277], — і при тому ніскілечки не помилитися, бо в тексті справді все це є, як і багато чого іншого, тож інтерпретаційне «віяло» зостається розгорнутим і надалі. Проте головна причина такого на диво дружного, сливе одностайного консенсусу щодо того, що «Лісова пісня» — «серце творчости Лесі Українки», думається, глибша, інтуїтивніша. За цим криється несвідоме, але точне відчуття, що саме ця Märchendrama вивершує собою цілу Українчину міфологічну світобудову і синтезує в собі, стягуючи в єдиний пульсуючий вузол, всі її базові структурні компоненти, надаючи їй остаточної цілости, — а відтак якимось чином ховає в собі ключ до «в с і є ї» Лесі Українки, з усіма її численними символістськими «темнóтами» й трудновчитним, досі дражливим для українського читача «екзотизмом» — усіма тими «вавилонянами й єгиптянами <…>, американськими пущами й середньовічною Іспанією», від котрих сьогодні вже не випадає відмахнутися, як колись М. Зеров, ніби «то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю»[278].

І це дійсно так, інтуїція нас не заводить. (Інша справа, що звідси ж виникає й спокуса піти непорівнянно легшим зворотнім шляхом — звівши «всю» Лесю Українку до одної, позірно найбільш «доступної»[279] «Лісової пісні», але то вже неминучий побічний ефект усякої масофікації.) Саме крізь призму історії Мавки й Лукаша висвітлюється й проступає на яв переважно замаскований у більшості Українчиних текстів дійсний — сакральний — смисл її творчого Еросу — трансцендуючої, горобіжної, спрямованої поза межі цього світу (в «край вічного проміння», у «той світ, загублений, таємний, / Забутий незабутній рай надземний, / Що так давно шукають наші мрії» [ «Кримські спогади»]) духовної, «софійної» любови, котра в'яже докупи, «в цілість», всі «еони» буття — «що є, що минуло, що сталось, що буде», — котра дарує таємне знаття (дар трансфізичного бачення) Тірці («На руїнах»), і Кассандрі, і бунтівному пророкові L. («Якби я знав, що їм нема рятунку…»), і ліричній героїні «Сну» й «Завітання», «Ангела помсти» і «Fiat пох!», «То be or not to be?» і «Ритмів», і згадуваних вище «Не хутко те буде…» й «Légende des siècles», — любови, котра «скарби творить, а не відкриває», надихаючи собою Орфея («Орфеєве чудо»), і співців Єлеазара («Вавилонський полон») і Антея («Оргія»), і «маестро» Річарда Айрона («У пущі»), котра одна зоріє в безпробудній темряві земного сну-існування (наскрізний поетичний образ ще від ранніх, нав'язлих всім у зубах зі шкільної лави «Досвітніх вогнів»!) «вогнем-тугою», за терміном А. Панькова і Т. Мейзерської[280], а в «первородніших» термінах мовлячи — «вогнем божистої присутности» (Ямвліх)[281], світлосяйним об'явленням Абсолюту. Шлях душі до Світла через низку земних і позаземних, фізичних і трансфізичних митарств, той шлях, що його Учитель відкриває Міріам у гностичному трактаті «Пістіс Софія» (ймовірно, одному з літературних джерел «Одержимої»), складає гностичну містерію, і ніщо інше, як саме таку містерію в чистому вигляді і являє собою «Лісова пісня»[282].

Про цю драму написано вже стільки, що на доказ тут можна було б, не вдаючись до самого тексту, знай повизбирувати й скласти докупи, як у крутиголовці, розкидані з різною мірою «точности поціляння» здогади різних критиків, котрі, незалежно один від одного, не раз розмежовані в просторі й часі, з підозрілою одностайністю скеровували свої погляди в тому самому напрямку. З'являлися навіть студії, спеціально присвячені темі amor fati в «Лісовій пісні»[283], — правда, тлумаченій вужче, без єресіологічних референцій, у контексті суто літературному, а не духовно-культурному. Цікаво, що найближче до розуміння містерійного характеру драми підійшли якраз критики з феміністичного «табору» (Р. Веретельник, В. Агеєва, Т. Гундорова), тобто ті, хто вперше за вісімдесят літ поставився поважно до власної Лесиної заяви, що «історію Мавки може тільки жінка написати» [12, 405], — з огляду на все, відоме нам про єресі як «жіночу релігію» і про роль жіночого божистого первня (Софії) в космології того-таки гностицизму, зрозуміло, чому саме методологія, у якій «чоловіче» й «жіноче» є основоположними категоріями, дозволила розгледіти те, що в інших оптичних системах проскакувало повз увагу. В. Агеєва навіть фіксує мотив реінкарнації (NB: запозичений у Платона ранніми гностиками, він проходить через усі гностичні єресі, аж до катарів включно) і, розглядаючи шерег представлених у драмі «перевдягань» Мавки й Лукаша (в одежу — у соціальну й ґендерну роль — у тіло — в образ), слушно завважує, що «перетворення/перевтілення дає той досвід, без якого не досягти зрілості, те, недоступне ні лише в лісовому, ні лише в людському світі, знання, мудрість, які здобуваються через осягнення межі, взаємопереходів природного й людського»[284] (залишається, як і у випадку А. Панькова і Т. Мейзерської, тільки означити нарешті прямо — щó то за «досвід» і щó за «мудрість»). Одначе деякі доповнення та уточнення до сказаного моїми попередниками внести все-таки мушу, і найперше з них стосується якраз отої, здавалось би, вигризеної аж до черствого сухаря шкільної програми, опозиції природного й людського, інакше — «Мавки» й «Лукаша».

Здається, тільки загальним невіглаством сучасної інтеліґенції (зарівно «посткомуністичної», як і «західної»!) у питаннях вір і релігій можна пояснити ту дивовижну безмисність, із якою Мавку ототожнювано з таким собі анімістичним поганським божеством, безтурботним Паном жіночого роду à la «Снігуронька Островського» (sic!)[285], чия, мовляв, «природність», зокрема й еротична, так жорстоко потерпає від вигаданих людьми соціальних конвенансів (як казала Служебка в «Осінній пісні», «а звідти й до палацу недалеко» — до тої мантри про критику «приватновласницьких умов життя», якою довгі роки невтомно радувало нас радянське «лесезнавство», увінчане «академічним» 12-томником[286]). Тим часом іще В. Петров (Домонтович), який на чому як на чому, а на релігіях таки знався, відзначав був, що ближче до руссоїстського ідеалу «природного життя» стоїть якраз не Мавка, а таки Лукаш: «він природніший од Мавки»[287]. І якщо вже говорити про обожнювану поганством стихійну вітальність, наскрізь перейняту еротичним інстинктом біологічну радість буття, символічно репрезентовану в античній культурі образом Пана, що з настовбурченим фалосом женеться за німфою, то цей «природний», тварний (за Платоном, «вульґарний») Ерос у «Лісовій пісні» репрезентує аж ніяк не Мавка (ба навіть не Русалка у своєму безінтересовному, як мистецтво, «діонісійськи»-оргіастичному танці з «Тим, що греблі рве»), — а таки люди, Лукаш із Килиною. Саме їхня ознайомча (залицяльна) любовна гра в II дії є найвідвертішою сексуальною сценою цілої п'єси (ініціює її, щоправда, Килина — вона перша дуже недвозначно «зачіпає» Лукаша, тільки-но зоставшись із ним сам на сам, але яке ж блискавичне і зграйно-природне, без жодного посередництва «культури», себто музики і слів, спалахує між ними порозуміння, яке досконале звірине партнерство демонструє ця розбасована буколічна парочка — воістину, «польовий секс» par excellence! — «Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони „міряють силу“, упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає», — гра інстинктів, отже, переходить, за законами психологічної драми, у гру характерів, хрестоматійну «війну статей», де обидва характери й проявляються сповна, а модель їхніх стосунків на майбутнє — «чиє буде зверху» — виставляється з повною очевидністю, але в тому, що Лукаша привабила до Килини далеко не сама тільки «корова турського заводу», жодних сумнівів ця сцена, погодьмося, не лишає, — як і в тому, що її продовження, чи, певніше, завершення, відбулося за лаштунками, куди Лукаш повів проводжати «таку хорошу молодичку, — коли б хто не напав!» — і звідки повертається, лускаючи з гордощів, уже зовсім «хлопцем-молодцем», щоб зараз же переможно ознаймити матері: «Готуйте, мамо, хліб для старостів, — / я взавтра засилаюсь до Килини!»).

Коли тепер порівняємо цей неприкритий тріумф щонайпервиннішої «природи» (NB: доречно нагадати, що «природою» в наших народних говірках евфемістично йменувалися статеві органи) з любовною сценою Лукаша й Мавки в І дії, то перше, що впадає в око, — то своєрідна «безтілесність», чи, радше, «понад-тілесність» Мавчиного «високого Еросу» (бо провідну партію тут теж грає Мавка, Лукаш їй тільки вдало підігрує, — схоже, як усякий син авторитарної матері, він узагалі в стосунках із жінкою приречений бути «акомпаніатором», а не ініціативною стороною, а крім того, це ж іще й його еротична ініціація — він «не любився ні з ким ще зроду» і в цій сфері ще просто не «пізнав себе», своїх справжніх бажань і пріоритетів). Бахтінському «низу» в цьому еротичному дуеті місця нема, це ніби відразу пряме дотикання оголеними душами («Ох!.. Зірка в серце впала!» — скрикує Мавка «з болем щастя», коли Лукаш її цілує) — та вища, «тантрична» (саме так!) точка пристрасти, котра вже не потребує «посередництва» тіл — досить дивитися в очі (правда, такої «ультразвукової» ноти Лукаш усе-таки не витримує, «пускає півня»…[288]) — і котру здатна адекватно віддати вже тільки музика, бо в людській мові на неї нема слів (Мавка в екстазі переходить на вірші, тобто сакральну мову, що й звучить як любовне заклинання: «Я цілуватиму вустонька гожі, / щоб загорілись, / щоб зашарілись, / наче ті квітоньки з дикої рожі! / Я буду вабити очі блакитні, / хай вони грають, / хай вони сяють, / хай розсипають вогні самоцвітні!», — завважмо, що вся еротична сцена Лукаша з Килиною, після перших двох фраз «зачіпального» ритуалу, відбувається мовчки: там не «нема слів», там їх просто — не треба, не «вже», а «ще»: чиста природа німа!). І ганяється «Пан» (байдуже, чоловічого чи жіночого роду) в цій «поемі екстазу» не за об'єктом своєї жаги — а за світляками, за летючим вогнем (нагадаю, що перша версія «Блакитної троянди» мала називатись «Нічні метелики»: метафора польоту закоханих на зникоме світло залишається для Лесі Українки наскрізною!), — безпомильний знак сократівської «високої Афродіти», Афродіти Уранії («небесної», «зоряної», тої, що «рухає світилами»). То хто ж тут, питається, представляє «природу», а хто — «культуру»?

Порядком відступу варто нагадати, що антитеза «двох Еросів», «двох Афродіт» — Уранії й Пандемос, «небесної» й «посполитої» (вульґарної), — взагалі є однією з констант Українчиного міфа (вище ми вже зустрічалися з нею в «Айші та Мохаммеді», де Айша уособлює любов земну, а Хадіджа небесну). У «Кассандрі» деструктивна сила «всенародної» Афродіти навіть лежить в основі цілого драматичного конфлікту[289] (досі, парадоксальним чином, майже не розгледженого коментаторами, зосередженими головно на проблемі самого «кассандризму», «незручної правди»): цей мотив могутньої й грізної Кіпріди (Афродіти Пандемос), яка обертає людей на знаряддя своєї нездоланної волі — рабів плотської хіті, — задано в драмі як ключовий відпочатку, першою-таки сценою, — жрицею саме цієї, «низової» Афродіти й виступає головна Кассандрина антагоністка, прекрасна Гелена, «дочка Епіметея». Як і в Кассандриних віщих, у її очах теж «велика сила, — їй усі коряться», — тільки сила ця, на відміну від Кассандриної «прометеїчної» (котрій якраз н е коряться — лякаються!), спрямована не вгору, а вниз, вона не виносить поза межі земного, а прибиває, втоптує в нього (ціла Троянська катастрофа й починається для Кассандри в мить, «коли до нашої землі торкнулась / червоновзута білая нога / твоя, Гелено. Ранила ти землю» — курсив мій. О. З.). По суті, Троя Лесі Українки гине через те, що підпала під владу фальшивого божества — «низького Еросу» (бо ж не тільки на Парісові «думки / сандалія червона наступила» — перед Геленою «кам'яніють мужі сильні / і тихо шепотять: „Непереможна!“», схиляються «старі, поважні люди <…> і мовлять урочисто: „Богорівна!“» і т. д.), — це всенародне, дослівно «пандемічне» (епідемічне!) духовне падіння (якому фізична руїна врешті приходить закономірним і єдино можливим завершенням!), поневолення «низом», у ціннісній системі Лесі Українки нічим не ліпше од всіх інших форм земного поневолення, ба й небезпечніше — тим, що «солодке», — якраз і чинить Трою «сліпою» й «глухою» до всього, в тому числі й до розпачливих Кассандриних криків перестороги, і ворогові в охопленому такою «пандемією» місті досить лиш полоскотати власне-«низові» інстинкти його мешканців (поманивши їх вином, печенею та «дружиноньками золотокудрими», як це робить грецький шпигун Сінон), щоб вони самі зняли сторожу — і місто лишилось на поталу завойовникам.

Війна Кассандри з богами і власним народом — символічно, «з Геленою», в котрій ніхто, крім Кассандри, не тямить розгледіти «сестру смерти», — то прямий аналог старозаповітної війни Мойсея з поклонінням литому теляті, з тою різницею, що в троянському випадку сили апріорі не то нерівні, а й просто неспівмірні. По-перше, Мойсей усе-таки не завагався в боротьбі з «зіпсуттям Ізраїля» «припахати меча на стегно своє» та вирубати з свого народу за один день «близько трьох тисяч чоловіка» (Вихід, 32:27—28), а Кассандра, коли їй вкладають до рук меча, виявляється не в змозі стяти голову навіть одному підозрілому зайді з ворожого табору (!), — а по-друге, воювати з литим телям — то таки, далебі, не з «низькою Афродітою»: щоби перти проти самої природи, проти «основного інстинкту» тварного світу, треба щонайменше вміти запропонувати людям нових богів, а з Кассандри аж ніяк не засновниця нової релігії (її безпорадне «я не знаю / нічого, окрім того, що я б а ч у», — кредо швидше рефлексуючого інтеліґента, ніж публічного пасіонарія, котрий якраз завжди все «знає», ні в чому не сумнівається, і власне тим усіх пориває за собою).

Відтак, повертаючись до «Лісової пісні», спробуймо запастися щодо Лукаша більшим вирозумінням, аніж досі переважно дозволяла собі наша культура: якщо під натиском «низького Еросу» впала ціла Троя, то як міг устояти ледве опірений сільський хлопчисько? Обравши свою «вульґарну» Ліліт, темпераментну («моторненьку»!) й пишнотілу Килину, як Паріс — свою Гелену, Лукаш якраз пішов за покликом «природи» (verbatim!), — куди більше, ніж якби віддав перевагу Мавці.

Час нарешті розквитатися з цим задавненим непорозумінням: Мавка зовсім не «природа», ні в нашому утилітарно-технологічному, ні в поганськи-пантеїстичному значенні слова, — вона дух (Geist), жіноча «енергетична еманація» лісу, «геній місця» (природного ландшафту, вийти з якого «не може» — «якби могла, пішла б»), те, що російський містик Д. Андрєєв називав, на противагу власне природній стихії, «стихіаллю» («Здається, лиш поезії й музиці вдавалося досі виразити цей взаємозв'язок стихіалей і стихій, це дивовижне життя їхнє у веселощах, грі, любові й радості»[290], — «Лісова пісня» місцями, як-от у Пролозі, а також у танці Мавки з Перелесником у II дії, сягає під цим оглядом майже духовидної глибини й може бути поставлена поруч із Ваґнеровим «Лісовим шумом»). Дух — це самосуща життєва сила, яку єгиптяни називали «ка», свого роду «пара» (недарма дядько Лев, гніваючись, уживає виразу «проклята пара»!), безмисна й безгрішна (не обтяжена людським тягарем первородного гріха), і незнищенна завдяки своїй включеності, кажучи по-буддійському, у колобіг земної «самсари» («не може пара згинути, бо з пари / знов зробиться вода», — пояснює Русалка ще в Пролозі). Містерійний смисл Мавчиної трагедії якраз і становить перетворення д у х а — в д у ш у (гностики, як і більшість покликаних ними до життя пізніших єресей, за неоплатонічною традицією чітко розрізняли ці поняття, мислячи людину як триєдність духа, душі і тіла), перетворення вічної «пари» — в безсмертну душу, індивідуальну монаду з індивідуальною-таки есхатологією, або, в Українчиних термінах, з власним «голосом» у хорі земних і небесних ієрархій («Ти душу дав мені, як гострий ніж / дає вербовій тихій гілці голос»).

З погляду християнської церкви це, розуміється, стовідсоткова єресь: в ортодоксальній теології душу дає тільки Бог, і тільки людині, — здобути її самотужки ні звірі, ні духи не годні ніякими зусиллями. А от гностична містика залишає шанс на духовне просвітління (=здобуття безсмертної душі) за «всім творивом»: згідно з гностичними апокрифами, Епінойя Світла, послана Духом на нашу «схибнуту», «відпалу» від Світла землю, «допомагає всьому твориву, трудячись із ним [варіант: співчуваючи йому], спрямовуючи його в Плерому [повноту], навчаючи його <…> шляху піднесення, шляху, яким воно зійшло вділ»[291]. У Лесі Українки дядько Лев, цей останній «посередник», «перевізник» між «цим» і «тим», фізичним і трансфізичним світом (не випадково цілу І дію він проводить у човні — на берег виходить тільки «сказати казку»!) ще зберігає пам'ять про загублену таємну мудрість — про те сакральне знаття, що дає «всьому творінню» шанс на духовне просвітління: «небіжчик дід / казали: треба тільки слово знати, / то й в лісовичку може уступити / душа така саміська, як і наша». Самого «слова» (гнозису?), одначе, вже не знає ніхто — колишня езотерична релігія, як то згодом переконливо продемонструє Д. де Ружмон на прикладі лицарсько-катарської містики, безнадійно зредукувалась до «байки», міфологічного переказу, і коли Лукашева мати, призвичаєна жити за законами фізики й сприймати світ намацально-практично, цілком логічно для «стихійної матеріалістки» цікавиться: «Ну, а куди ж тоді відьомська пара / подінеться?» (як же, мовляв, закон збереження матерії?), то така теологічна дискусія дядькові Леву вже явно не по зубах: «От ліпше заберуся до роботи, / як маю тут жувати клоччя!», — ясно, що він і сам не знає відповіди. Ключа, отже, втрачено — наділених священним знаттям відунів-«пневматиків», як називали ранні гностики «просвітлених» (по-катарському, «досконалих»), більше не зосталось, і самотнім відважним «психотикам», спраглим Світла, сподіватися на своєму духовному шляху учителів-наставників уже нема звідки (дядько Лев, при всій своїй вирозумілості до Мавки, негоден запропонувати їй нічого, крім суто платонічного співчуття). І якщо Мавці, після всіх її земних страждань — обрáз, розчарувань, принижень, мук ревнощів та зради і, нарешті, добровільного віддання себе у владу пеклові в обмін на забуття (аналог самогубства), — таки вдається, на дні пекла, знайти «в серці <…> теє слово чарівне, / що й озвірілих в люди повертає» (sic!) і вийти назад у наш «серединний», людський світ, то це виключно завдяки тому, що вона цілий час, від першої хвилини свого духовного пробудження на звук Лукашевої (=«Орфеєвої») сопілки, зберігала непохитну, істинно релігійну в і р н і с т ь єдиному відблиску Епінойї Світла, доступному на землі, — б о ж и с т і й л ю б о в і. Amor, отже, відкриває доступ до гнозису[292] (власне того досвіду і тої мудрости, котрих інакше в земному світі не здобути!); а вже гнозис увінчує духа (Мавку) безсмертною душею і дарує душі (і Мавчиній, і Лукашевій) визволення з-під влади поцейбічних (кармічних) законів, т. зв. «індивідуальне спасіння»[293]. Ось так, у кількох рядках, можна зрезюмувати метафізичний смисл того, що діється в «Лісовій пісні».

Те, що Мавка в усіх своїх вчинках керується виключно вірністю своєму коханню, що її кохання — то, властиво, мученицький спит, свого роду хресна дорога, складена з постійних самопожертв, і що цією дорогою Мавка проходить послідовно й до кінця, «не зрадивши ані на мить себе», добачив уже В. Петров. Не вживаючи, зрозуміло, одіозної в 1920-ті релігійної термінології, він, однак, досить прозоро окреслив Мавку як майже канонічну християнку-страстотерпицю: «За ненависть — пробачення, за ворожість — добрість»[294], — поведінка, здавалось би, ідеально згідна з етосом християнського смирення, і зацитовані при цій нагоді Мавчині крилаті слова «муку / свою люблю і їй даю життя» мали наголосити насамперед отой «мироносний» мотив — усепрощенство, лагідність (по-євангельському, «негнівливість»), незаздрісність до «чужого щастя» («Стою та дивлюся, які ви щасливі» В. Петров щиро сприймає за добру монету, не вловивши тут Мавчиної жорстокої іронії, — адже назвати Килинине хатнє пекло «щастям» можна хіба в геть уже непритомному стані[295]!), — і всі ті «великі страждання» покірно зносяться, мовляв, як ціна, заплачена «за кожну крихту радости»[296]. Тут уже все перевертається, типово домонтовичівським трюком, з ніг на голову (от хто б досконало вписався в постмодерністський дискурс, якби дожив до нашого часу!): сам собою феномен любови-жертви зафіксований абсолютно правильно, а тільки-но діло доходить до витлумачення, В. Петров, як вправний «ідеологічний жонглер», зараз же впихає краплену карту такої противної Лесі Українці фроммівської «ринкової психології», нічтоже сумняшеся пустивши при цьому повз вуха навіть власну заяву Мавки (у відповідь на Килинине: «Тобі не заплатили за роботу?»): «Мені ніхто не може заплатити» (sic! — курсив мій. — О. З.). То-то й ба, що мука Мавки невіддільна від її щастя не тим, що складає буцімто такий собі «психологічний чинш», котрим щастя вроздріб, по «найменших краплинах», «купується» (вище ми вже бачили, що для Лесі Українки подібна настанова є однозначно «рабською»!), — а тим, що якраз ця мука per se і є щастям: незрозумілим ні Килині, ні В. Петрову-Домонтовичу, зате цілком врозумливим, ба більше, єдино вартісним і єдино жаданим для прямих попередників Мавки на шляху духовного «просвітління», а заодно й прямих літературних попередників Лесі Українки, — маю на увазі дійсних «лицарів Блакитної Троянди», авторів лицарських романів т. зв. «Ґраалевого циклу», або «Круглого столу».

Порівняймо між собою три тексти.

«De tout les maux, le mien différe; il me plait; je me réjous de lui; mon mal est ce que je veux et ma douleur est ma sente. Je ne vois done pas de quoi je me plains; car mon mal me vient de ma volonté; c'est mon vouloir qui devient mon mal; mais j'ai tant d'aise a vouloir ainsi que je souffre agréablement, et tant de joie dans me douleur que je suis malade avec délices»[297] («Від усіх мук моя різниться; я люблю її, у ній моя втіха; я бажаю її, і мій біль є моїм здоров'ям. Я не маю на що нарікати; мука-бо моя приходить до мене по моїй волі; то моя воля стає моєю мукою; але стільки втіх маю в тому, щоб так воліти, що страждаю радо, і стільки розкоші в муці моїй, що я хворий од щастя».)

Це — провансалець Кретьєн де Труа, той, котрий, серед іншого, написав у 1180-х pp. при дворі графа Шампанського «Персеваля, або Казку про Ґрааль» — перший із романів «Ґраалевого циклу».

А ось німецький міннезінґер Райнмар — століттям пізніше; катарська віра вже поза законом, Прованс вогнем і мечем повернено в лоно католицької церкви — залишилась тільки література, і на місці вчорашнього екстатично-молитовного лепету поступово розвивається гризька рефлексія: /.-

«Waz tuon ich, daz mir liebet daz mir leiden solte?»[298] («Що кою я, люблячи те, що мусить мене ранити?»).

І нарешті, Мавка — її відповідь усім відступникам «Церкви чистих», всім, хто за минулі століття завагався і впав у сумнів:

У такій відвертій афористичній формі цього не знаходимо і в провансальців (щоправда, їхні священні книги інквізиція знищила, катарську гностичну доктрину реставровано в нові часи головно за її відлунням у красному письменстві): любовна мука — це мука духовного породу, безнастанних пологів, у яких душа оновлюється й народжується для вічного життя. Мавка просто дає найбільш лаконічну гностичну формулу безсмертя.

Так у нашій подорожі шляхами Українчиного міфа знову виринає — ні обійти, ні об'їхати! — альбіґойська тема, успадкована західноєвропейськими літературами через так звану лицарсько-християнську містику: лірику провансальських трубадурів і німецьких міннезінґерів, романи «бретонського циклу» про Ґрааля і лицарів «Круглого столу» (Кретьєн де Труа, Робер де Борон, Вольфрам фон Ешенбах та ін.), і нарешті, через Данте, чия «Комедія», традиційно уважана за початок літератури Нового часу, одночасно склала найвеличніший пам'ятник попередньої — лицарської — доби, що натоді вже добігала історичного кінця[299] (це, зрештою, закономірна типологія всіх «вузлових», «переломових» пам'яток: подібно й у нас «Енеїда» Котляревського, віднесена за мовною ознакою до «нової української літератури», культурно, як довів іще Д. Чижевський, була якраз ґрандіозним компендієм літератури «старої» — козацько-барокової). Що цей масив літератури належав до улюбленої Лесиної лектури, а лицарське середньовіччя — до кола її постійних культурних зацікавлень (принаймні не меншою мірою, ніж античність і раннє християнство!), відомо, здається, всім. На рівні констатацій суто цитатного характеру («У дитячі любі роки, / Коли так душа бажала / Незвичайного, дивного, / Я любила вік лицарства») та сяк-так адаптованого навіть шкільною програмою переліку її «лицарських» віршів і поем («Роберт Брюс, король шотландський», «Легенди», «Трагедія», «Королівна», «Бранець», «Граф фон Ейнзідель», «Осіння казка», «Ізольда Білорука» і т. д.), у принципі всталився певний консенсус, вперше сформульований ще Д. Донцовим у 1913 p.: «Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну понурої поезії епоху, котру ми називаємо „темним Середньовіччям“»[300] (отже, як завше, за любим її серцю «неспокійним, пристрасним елементом» [12, 55] — зокрема й тим, що його так докладно описав Й. Гейзінга в «Осені середньовіччя»). Через яких вісімдесят років основні донцовські тези майже без змін повторив Є. Сверстюк, з успіхом приклавши ті самі Лесині «лицарофільські» цитати вже не до передреволюційної Росії, а до затхлої доби щербиччини[301], — і звідтоді дальшого розвитку Українчина «лицарська тема» так у нашій культурі й не отримала, навіть в умовах порівняно зрослої інтелектуальної свободи. (В. Агеєва, правда, ще трохи зупинилась була на Українчиній деструкції міфа куртуазного кохання[302], але при цьому сам собою той міф мало її цікавив — у руслі постмодерної феміністичної критики, вона полемізує радше з його пізнішою патріархальною адаптацією, не вдаючись до першоджерел.) Тож час тепер, нарешті, спробувати хоч краєм ока позирнути на першоджерела — бодай на ті, до яких апелює сама Леся Українка.

Перед тим, одначе, знов мушу втрутити одне застереження методологічного характеру. Взагалі-то в тому, що досі не маємо академічного видання Лесі Українки, почасти є й об'єктивна причина: скільки-небудь приблизна реставрація її тезаурусу потребує таких громіздких міждисциплінарних зусиль (врешті-решт, вона вільно читала десятьма мовами, з них двома «мертвими»!), на які українська наука досі просто ніколи не могла собі дозволити. Адже навіть усі ті незліченні іншомовні вкраплення, так рясно розсипані по її творах, а ще рясніше по листах, у переважній більшості являють собою не що, як цитати, першоджерела яких сьогодні без фахових студій встановити годі й мріяти. Приміром, часто повторюване «Es lebe das Leben!» — це не примха поліглота бозна-чом загнути по-німецькому там, де геть несогірше було б і по-українському («хай живе життя!»), а просто назва популярної натоді драми Ґермана Зойдермана — таких собі австрійських «Детей Арбата» початку століття (прем'єра відбулась у Віденському Бурґтеатрі в лютому 1902 p.), що їх Леся Українка коли й не бачила сама на віденській сцені (театралка з неї, як відомо, була презавзята!), то вже з відгуків у пресі (хоч би в тій-таки «Die Zeit», куди й сама ж дописувала![303]) обминути увагою аж ніяк не могла. І це тільки «мікроприклад», крапля в океані для ілюстрації всієї безнадійної глибини нашої «лесезнавчої» кризи, бо з таких-от «зойдерманів», що несть їм числа, складається, як ми вже не раз тут упевнялися, підтекст не лише Лесиних листів, а й прози, драматургії і навіть, почасти, віршів. Тож наразі, доки за тему «Леся Українка і лицарська література» не взялися фахові медієвісти, нам залишається живитись, яку німецькій казці Ганс і Ґретель розсипаними вздовж шляху хлібними крихтами, все тими-таки авторськими «крейдяними позначками» (для пошукової думки їх, до речі, не так уже й мало!), — прийнявши наперед як засновок, що з лицарською літературною традицією Леся Українка була обізнана куди ґрунтовніше, ніж наразі собі уявляємо.

Шкода, звісно, що цього нам не потрудився прямо засвідчити який-небудь фаховий авторитет, як у випадку з ранньохристиянськими джерелами зробив А. Кримський, але й суто емпіричним способом, «на око» (просто при уважному читанні Лесиного епістолярію) неважко встановити, що «вік лицарства» вона «любила» далеко не абстрактно-платонічною любов'ю (зрештою, лицарська література була обов'язковою складовою тодішньої освіти і навіть входила в класичну чоловічу гімназійну програму, за якою Леся навчалася нарівні з братом Михайлом[304]). Значна частина референцій, алюзій, франко-, німецько- і латиномовних зворотів у приватному сленґу Лесі Українки походить саме з лицарських романів, — це було органічне «культурне повітря» доби fin de siècle, коли в опері був у моді Ваґнер із «Лоенґріном», «Трістаном і Ізольдою» та «Парсіфалем», і навіть із далекої Америки до книгарень експортувалися «Янкі при дворі короля Артура» (недарма Тичині ще й у 1920-му, вже по всіх катастрофах Першої світової, і далі ввижався «над двадцятим віком / кукіль та Парсіфаль»), «…Ніяк не навчуся боятись протягу, вогкої лавки, нежиту і т. п., хоч мені радять боятись того всього. Але я вже, певне, і вмру таким „дурним лицарем“ Парсіфалем, що не знав страху „единственно от необразования“…»[305]; «…вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine[306], пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі — та й зникну, обернуся в леґенду…» [12, 277] (курсив мій. — О. З.), і т. д. Вже в ранній «Блакитній троянді» письменниця відкрито озвучує свої культурні преференції, пояснивши, устами Ореста Груїча, за що саме варт «любити вік лицарства»: «Коли є що в середніх віках, за чим можна пожалкувати, то, власне, за сею „блакитною трояндою“», — читай, за катарською містикою, за Дамою-Церквою. «…Любов мінезинґерів; се була релігія, містична, екзальтована», — характерно, що названо саме міннезінґерів, а не трубадурів (як далеко логічніше було б сподіватися, якби авторці розходилося тільки про куртуазне кохання!). Найвідоміший же з міннезінґерів — то таки лицар Вольфрам фон Ешенбах: той самий, що між 1195 і 1216 pp. написав славнозвісного «Парсіфаля», взятого Ваґнером за лібретто до однойменної опери.

Щойно в XX ст. дослідники остаточно погодяться, що «особлива містика романів Ґраалевого циклу, від Кретьєна через Вольфрама до Робера де Борона і прозових романів «вульґатою» <…> виражає не стільки бачення лицарства на службі релігії, скільки лицарство як релігію саму в собі»[307] (курсив мій. — О. З.), з ортодоксальним християнством пов'язану вельми віддалено, а то й умовно[308]. Розуміється, ще й тепер кожна скільки-небудь освічена людина пам'ятає, що чаша св. Ґрааля вживалася Христом і апостолами під час Тайної Вечері, а потім на Голготі Йосип Ариматейський зібрав у неї кров Розп'ятого, що стекла з хреста, — але хто (чи що) таке, властиво, сам «Ґрааль», досі залишається одним із найзагадковіших «темних місць» усієї лицарської містики (у Вольфрама це «універсальний принцип», він же й «найчистіший камінь», таємничо названий lapsit exillis — очевидно, аґлютиноване «lapsit ex caelis», тобто «впалий з небес»[309]: він дарує наближеному вічну молодість і постійне відродження, — звідки й традиційний у лицарській містиці символ Фенікса, який згоряє й відроджується з попелу). Пошук Ґрааля (саме Ґрааля, а не християнізованої «чаші», котра приплуталася до лицарського міфа значно пізніше!) і був правдивою духовною місією «святого лицаря», єдиної надії і «визволителя» поспільства від усякого насильства, нецнот і звади (у «Ланселоті Озерному» [Lancelot del Lac], датованому серединою XIII ст., Озерна Пані, фея озера, саме так і розтлумачує Ланселотові суть лицарського покликання — запам'ятаймо цей момент!). А тепер пригадаймо собі саму леґенду — у тому найзагальнішому вигляді, в якому її викладено вже у Кретьєна де Труа (саме ця схема повторювалася потім без змін у всіх романах про Парсіфаля й Ланселота).

Отож Парсіфаль — удовин син (це наголошується в усіх романах циклу). Вирушивши в путь, щоб здобути лицарство, Парсіфаль стрічає химерного рибалку (Короля Рибалок), який пропонує йому в себе притулок на ніч. Уночі Парсіфалю з'являється діва з Ґраалем, «прикрашеним самоцвітами» (більше про Ґрааль нічого предметного невідомо). Парсіфаль повинен поставити діві одне-єдине запитання, яке й відкриє йому доступ до містичного «універсального принципу» («Кому треба цим служити?»). Але Парсіфаль не знає священного паролю і, «единственно от необразования», безславно провалює діло — прокинувшись зі сну, він виявляє довкола себе пустку, а цілу околицю оберненою на руїну. Щойно по довгому шерегові нещасливих пригод довідується горопашний «дурний лицар», що він і сам з Ґраалевого роду, а Король Рибалок — не хто інший, як його рідний дядько[310].

Решту сюжетних перипетій можна тут оминути — для нас важливі тільки основоположні, базові структурні компоненти легенди, які я для наочности виділила курсивом: удовин син — претендент на лицарство — Король Рибалок, що є його дядьком, — ніч «у дядька» і з'ява діви з самоцвітним «Ґраалем» — незнання героєм своєї істинної місії та її «невпізнання» — і нарешті, руїнний результат такої іґноранції. І якраз усі ці компоненти б е з з м і н відтворено в «Лісовій пісні».

Ні, схоже на те, що Лукаш далеко не такий «простий, навіть простоватий»[311] сільський парубійко, як бачилося В. Петрову та багатьом іншим інтерпретаторам, — схоже, у нього, як і у Мавки, теж є своя метафізична історія! (Або, кажучи словами самої Мавки: «Так, так… він справжній був весняний вітер, / та іншого вона б не покохала» [курсив мій. — О. З.]). «Вдовин син», якого «Король Рибалок» дядько Лев приводить у свої лісові володіння («Дядько Лев казали, / що тут мені дадуть ґрунтець і хату, / бо восени хотять мене женити…» — зробити, значить, із хлопчика дорослого мужа, тільки не воїна, а ратая, не bellator, a laborator…), і який відразу ж проявляє себе в цьому «чарівному замку» безмисним, «стихійним» Орфеєм (на голос чиєї сопілки, «ніжний, кучерявий, <…> як він розвивається, так розвивається все в лісі»[312]), — Лукаш таки, далебі, призначений на лицарство, тільки лицарство не в середньовічному мілітарному, а в дантівському духовному, непорівнянно витонченішому сенсі[313], відповідно й символізованому мечем не фізичним, а духовним (сопілкою Орфея), котрий так само «глибоко крає, / розтинає білі груди, серденько виймає!», одначе цим не в б и в а є («не руш! не ріж! не убивай!»), а «т в о р и т ь» — перевага очевидна[314] (NB: чи не найважливішою функцією Орфея в орфічних містеріях є т. зв. психагогічна, «проводаря душ», — своєю музичною магією він виводить душі з підземного царства на світло). Дядькова місія обмежується запровадженням небожа на місце ініціації — тут цей «Лев Озерний», Lion del Lac (і пощастило ж колись поліському мужикові Леву Скулинському на геральдичне ім'я провансальських лицарів!), вирушає на свою символічну риболовлю (риба, втім, пропадає, і туди їй і дорога, бо ніякої іншої функції, крім як означити «Короля Рибалок», їй тут не належиться), — а зійшовши на берег, задає грядущим випробуванням небожа пролог своєю вельми химерною незакінченою казкою «про Царівну-Хвилю» (єдине, що, спасибі їм, потрапили встановити наші дослідники — це, що такої казки в українському фольклорі нема[315]: впровід авторський, а значить, має бути невіддільним від драматичної дії) — і, урвавши казку на півслові (покинувши Білого Палянина саме в тій точці його міфологічної пригоди, де в цій хвилині знаходиться й Лукаш!), засинає (подаючи й Лукашеві таким чином знак до сну?), — чим і розпочинається «чарівна ніч» («ніченька-чарівниченька») в господі «Короля Рибалок». Тут-то Лукашеві з'являється діва-Мавка в «самоцвітному» вінку із світляків, несучи з собою «Ґрааль» — «універсальний принцип» катарів, Amor, божистий Ерос. Збігів, як бачимо, аж надто багато, щоб, як і у випадку з Лукашем — Білим Палянином, відмовлятися визнати очевидне: в образі Лукаша Леся Українка написала українського Парсіфаля.

Поза всяким сумнівом, цю паралель було б помічено значно раніше — якби тільки з «німецького товариства» Лесі Українки, куди, з різною мірою успішности, примірювано то Ніцше, то Гауптмана, так фатально не випав був її улюблений Ваґнер[316]. Іншою причиною такої «культурної короткозорости» доводиться визнати грубішу, зумовлену чинниками вже суто колоніально-політичного порядку. Як відомо, у пошуках джерел «Лісової пісні» наше «академічне», сиріч «мейнстрімне» лесезнавство на довгі десятиліття було заблукало «в зачаклованих хащах волинських лісів»[317], звідки хоч і видибало щоразу з порожнім козубком — бо твори класу «Лісової пісні», на жаль, не гриби і виростають не напряму з «чудової природи» й фольклору, а таки з багатовікового стовбура світової книжної культури, — проте щоразу виставляло, як незаперечну ліцензію на своє невтомне «грибництво», одне й те саме авторське свідчення — цитату з листа Лесі Українки до Олени Пчілки від 02.01.1912 p.: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними» [12, 378]. Ось так, мовляв, усе «просто», і пощо ж мудрствувати лукаво (тим більше, що і образки нечімнянського урочища, і фольклор — що словесний, що музичний — у «Лісовій пісні» справді на поверхні)? Біда в тому, що тут та «простота», котра, за російською приказкою, «хуже воровства», бо цитата щоразу непомітно пересмикується, вириваючись із контексту, — повністю ж вона звучить так: «Щодо імпульсу від М. Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси і т. д.» (курсив мій. — О. З.). Тобто, це всього лише «відвід Гоголю», репліка в полеміці — делікатна й обережна, як завжди у Лесі Українки з твердою на вдачу О. Пчілкою, її багатолітнім «божеством»[318] (зокрема й «хтонічним», «пожираючим», — взагалі, стосунки з матір'ю були, без перебільшення, її центральним і чи не найдраматичнішим життєвим сюжетом, до якого наша культура ще й близько не приступалася і на якому колись іще розкошуватимуть цілі покоління дослідників усіх мастей), — і апеляція до «наших лісів», як арґумент проти запідозреного Пчілкою «імпульсу від М. Гоголя», досконало «переводить стрілки» на те, що найближче й найпереконливіше материнському серцю — «як ти мені в Жабориці щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом» [12, 378], — цебто на материн власний вплив (полемістка з Лесі Українки справді була блискуча, і психолог теж несогірший!). Тож, як бачимо, в дійсності все воно зовсім не «так просто», як виглядає при цензурному втручанні, — але певну димову заслону позірної «нашости» й «простоти» (отієї самої «гоголівщини-стороженківщини», від якої Леся Українка якраз і прагнула відмежуватися!) за довгі роки цією політикою навісити над «Лісовою піснею» таки вдалося. У тому напущеному «лісовому тумані» академічне лесезнавство примудрилося цілковито переочити іншу, хоч і менш очевидну, авторську «підказку», в який бік шукати за літературними джерелами драми: маю на увазі іншу поему «кутаїського липня» (тільки не 1911-го, а наступного, 1912 року) на мотив «Круглого столу», вже не драматичну, а ліричну — «Ізольду Білоруку» (з підзаголовком мовою ориґіналу — «Iseult-aux-blanches mains»).

У цій своїй версії головної любовної історії лицарського міфа — «Роману про Трістана» — Леся Українка нарешті сповна і вже цілком свідомо «розквитується» з «бретонським циклом», що роками живив був її підсвідомість[319], — доводячи до логічного кінця ту саму історію лицаревого (Трістанового) відступництва від служби «високому Еросу» (Ізольді Злотокосій)[320] та «кармічної» за те покари (персоніфікованої іншою, «чорною» Ізольдою — «вечірньою зорею», на противагу білявій, «вранішній»): у «Лісовій пісні» ця історія ще шифрується «непрямою», «несвоєю» мовою і тому лишається недоговореною, притлумленою до народно-побутового рівня (до «казки про лиху невістку»). Можна сказати, що Ізольда Білорука з її фатальною роллю «третьої сторони» в містичному коханні — це Килина, котра в питомій, автентичній системі лицарського міфа нарешті також отримала свою «метафізичну історію», — у «Лісовій пісні» вона такої не мала, цілий час зостаючись у нарочито зниженому (місцями до фарсу) образі (завважмо, що поема так само починається з еротичної сцени на жниві, як і роман Лукаша з Килиною: «Прийшла дівчина жати / і постать зайняла <…>. Мов доля необорна, / була її краса і т. д.»). Адже ж і Килина по-своєму любить Лукаша, і в тому, що складений нею сценарій їхнього співжиття замість сподіваного раю обернувся пеклом, строго кажучи, її вини нема, — якщо вона не викликає співчуття, то не стільки тому, що «хижа, наче рись» (Ізольда Білорука також, як зрештою виявляється, добре зіллячко[321]!), скільки завдяки своїй чіпкій житейській хватці, отій невсипущій «моторності» та «господарності»: навіть у фіналі, після всіх впалих на її голову нещасть, пожежі й невидимої атаки Злиднів, ми не сумніваємося, що ця енергійна дама й без нашого співчуття не пропаде (замість голосити, вона, як справжній кризовий менеджер, негайно заходжується азартно порядкувати!), — що вона дійсно, як іронічно каже Лукаш, «десь міцніша від заліза» й належить до тих непробивних і невтомних снувальниць матерії життя, які здатні ще не одного чоловіка пережити і на яких, у певному сенсі, «земля держиться» (той самий тип «квітучої жертви Дахау», що згодом переможним маршем пройде в поезії Ліни Костенко вже на правах ідеалу). Проблема Килини виключно в тому, що з Лукашем вона вплуталася «не в свою гру», вона тут «слабка ланка», — і власне цю ланку Леся Українка й добудовує в «Ізольді Білорукій», даючи «сторонній» коханці роль уже не комічної, а повноцінної трагічної героїні лицарського міфа, демонічної Немезіди-месниці, «чорної Афродіти»: відновлюючи таким чином щодо неї естетичну справедливість.

В. Агеєва, до речі, вже звернула увагу на внутрішню спорідненість «Лісової пісні» з «Ізольдою Білорукою» та ще однією поемою «лицарського циклу», «Вілою-посестрою»: «попри формальну несхожість, попри орієнтацію на зовсім різні стильові системи, ці три тексти демонструють спільність багатьох колізій, оцінок, мотивів, навіть ситуацій»[322]. Розв'язується це якраз тим, що всі три належать до того самого лицарсько-катарського «кластера», і «Лісова пісня» в тому числі — як українська версія леґенди про Ґрааль. Отож повернімося тепер знову до наших метафізичних коханців — «дурного лицаря Парсіфаля» й «жіночого духа» на любовній службі, — уже здаючи собі справу, якої героїчної складности завдання стоять перед ними обома, і пам'ятаючи, що додатково вони ускладнюються ще й тою обставиною, що, на відміну від тих-таки лицарських романів, у цій драмі нема «міфологічних помічників» — «утаємничених» наставників, — є, в кращому разі, несвідомі виконавці: що і Лукаш, і Мавка, іншими словами, хоч і «покликані», але «таки зовсім, зовсім самотні» і хіба лиш одне в одному можуть віднайти опертя для духовного «стрибка».

Справді, з точки зору космічного інтересу Епінойї Світла — допомогти «всьому твориву» стати на шлях визволення від Темряви, — Мавка потрібна Лукашеві анітрохи не менше, ніж він їй. Завдяки його «орфічному» втручанню вона прокидається зі свого позачасового «сну духа» й отримує певний аналог містичного одкровення («В ту хвилину / огнисте диво сталось…») — відкриває для себе існування трансцендентного, абсолютного (між іншим, дізнається про час і скінченність: «Мені здається, що була я завжди…», «Ні, я не можу вмерти… а шкода…», — усвідомлює дискретність буття: «Як добре зважити, то я у лісі / зовсім самотня…», і т. д. — відтепер і надалі Мавка вже, власне, напівдух-напівлюдина, у неї дослівно, за її власним зізнанням, «мов зродилось друге серце», залишається тільки здобути безсмертну душу), — словом, отримує в Лукашевій особі свій унікальний шанс на «просвітління» («Ось той іде, що дав мені ту муку!»), котрий зрештою й реалізовує сповна. Але й Лукашеві для того, аби збагнути, «кому служити» своєю сопілкою, і прийняти своє призначення Орфея-псигагога, без Мавки не обійтися. Несвідомий власної «Ґраалівської породи», сам у собі того «душі своєї цвіту», що заронив у бездумну «стихіаль»-Мавку відчуття трансцендентного, він аніскілечки не цінує, якоїсь точки опори для себе у своєму дарові не підозрює й близько, а тому з головою залежить від леда-впливу ззовні — хоч від материного ґдирання, хоч від пишних форм першої-ліпшої Ліліт-Килини, — і, відповідно, готовий «стоптати дивоцвіти без ваги попід ноги», навіть не завваживши наростаючої довкола, синхронно процесу «стоптування», пустки-заглади (у III дії вона наближається за своїм космічним розмахом мало не до «ядерної зими»!). Одна тільки Мавка інстинктивно (як і належить «духові», не замороченому людськими раціями повсякденного «житейського попеченія») відчуває й постійно роздмухує в Лукашеві його «божисту іскру» містичного призначення: «Бач, я тебе за те люблю найбільше, / чого ти сам в собі не розумієш, / хоча душа твоя про те співає / виразно-щиро голосом сопілки», — і вона ж таки відразу, ще в першу ніч їхнього кохання, безпомильно діагностує і його головну, «парсіфалівську» проблему: «У тебе голос чистий, як струмок, / а очі — непрозорі» (sic!). «Голос» у діонісійській містерії найбільш безпосереднім чином виявляє сутність істоти (Килину Мавка так само «знає», бо «чула сміх її і голос», — «сього доволі»!), — а от «очі» відповідають за знання: «непрозорі» — це значить, що Лукаш-Орфей «темний», у нього закриті органи духовного зору. Через цю-то метафізичну незрячість, «полуду на очах душі» він і не розуміє сам себе, і не може «своїм життям до себе дорівнятись».

Це також типово гностичне трактування проблеми гріха, котре поділяють усі, знані нам, «єретики»-дуалісти, від авторів Наг-Гаммадських апокрифів до Кретьєна де Труа і Вольфрама фон Ешенбаха: «зло в гностикові полягає в тому, що він не знає себе, в забутті, нездатності виявити свою абсолютну природу»[323] (тільки самопізнання в гнозисі здатне забезпечити відновлення абсолютного блага — повернення у Світло його заблуканої полоненої часточки-людини; і навіть квінтесенцію самого гнозису, згідно зі славнозвісною «формулою Теодота», складає не стільки богодане одкровення, скільки добута засобом своєрідного «самоодкровення» відповідь на найголовніші «прокляті» питання: «Хто ми? Ким стали? Де ми? Куди закинуті? Куди прагнемо? Як визволяємося? Що є народження, і що відродження?»[324], — далебі, ніхто в історії не взяв собі так близько до серця, як ці «єретики», євангельського заклику «Пізнайте правду, і правда визволить вас»!). Лукашів «парсіфалівський» гріх, який в остаточному підсумку спричиняє в мікрокосмі драми катастрофу, аналогічну до вселенської, є в чистому вигляді гріх незнання — згідно з антропокосмологією катарів, первородний гріх усякої матерії. І визволяє Лукаша від цього гріха, знов-таки, Мавка: спустившись у пекло і вийшовши з нього на голос коханого — тільки цим разом уже не Орфея, а вовкулаки.

(NB: «спотворений» — порівняно з «чистим, як струмок» голосом Лукаша І дії. — О. З.)

(NB: «прокинулась» так само, як і в І дії: тоді — щоб полюбити всім «новозродженим» серцем відслонений завдяки музичній магії Абсолют, тепер — щоб самій співтворити Абсолюту своєю любов'ю, піднімаючи коханого з дна його падіння, із вовкулачого стану, як сама Епінойя Світла. — О. З.)

(NB: «вогонь», як уже згадувалося раніше, є знаком земного об'явлення Абсолюту. — О. З.)

(курсив мій. — О. З.)

Це зовсім не риторичний зворот — своїм духовним подвигом, невгаслим і на дні пекла «палким жалем» до скараного на вовкулацтво «зрадливого коханця» Мавка справді «вчиняє диво» (до речі, здатність творити чудеса, якщо вірити протоколам інквізиції, катари приписували своєму клірові — «досконалим», parfaits), — через її самотужки добуте «слово» бідолашному «дурному лицареві» не лише повертається людська подоба (знак, між іншим, визволення від закону кармічної покари, адже, за народними віруваннями, «ніхто з вовкулаки не може зробитися людиною, бо це дається за кару від Бога»[325]!), а й спадає нарешті ота «непрозора» полуда з духовних очей: розперетворений Лукаш повертається назад до свого лісу трансфізично видющим. Тепер він справді «мудрий став» — як дядько Лев, як «небіжчик дід»: «Ґраалівська порода» усвідомила в ньому себе. Він бачить невидимих «непрозорому» оку Килини Злиднів на клунках і мішках, які вона тягає з хатньої пожежі, і «сміється тихим, дивним сміхом», коли вона лякається його загадкових слів («Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…»): «Чого боїшся? Дурня не боялась, / а мудрого боїшся?». Взагалі, вся його мова тепер видає радикальну зміну, переродження особистости: якщо в І, «весняній» дії Лукаш — романтичний закоханий хлопчисько, у II, «літній» — заклопотаний земними трудами й гоном женячки дорослий селюк-laborator, то в III дії, «зимовій», перед нами вже старий муж, мудрець-відун із жрецької касти, — за три пори року Лукаш немовби проживає «три віки» людської душі (тріада, відповідна буддійським заповідям — перші двадцять років життя віддати насолодам, другі двадцять років світові, а після того йти в монастир у пошуках просвітління). Земний цикл, таким чином, завершено, — спокутувавши у вовкулачій подобі свій «гріх незнання» і визволений Мавкою, цей новий, трансформований («посвячений») Лукаш більше не має нічого до діла з людським «серединним» світом, йому, дослівно, нема чого тут робити («То що ж ти тут робитимеш?» — питає зчудована Килина, почувши, що Лукаш не збирається з нею в село, на що він зовсім по-«дзенівському» відказує: «А треба / все щось робити?»; «Як же маєм жити?» — дивується бідна жінка й отримує нову загадкову відповідь: «А треба жити?» — діалог, що мимохіть наводить на гадку дзен-буддійське «Живучи, будь мертвий і роби, що хочеш»).

Власне, Лукаш тепер міг би з повним правом повторити Мавчине напівпритомне зізнання «Вільна я, вільна…», — він здобув абсолютну земну свободу, «як одрізана гілка, / що валяється долі»: навіть Долі в нього більше нема (зазвичай сцена Лукаша з Долею трактується в нас досить поверхово — як данина традиції народнопісенних ламентацій над «лихою долею»[326] — і ніяк не ув'язується з отриманою ним «мудрістю»). Це означає, що всі «кармічні вузли» розв'язано, метафізичну вину знято, єдина проблема — Лукаш таки дійсно не знає, «що робити» з цією екзистенційною пусткою-свободою і навіщо вона йому тепер потрібна, — не знає, «як прожити без долі». І тут знову йому на поміч приходить Мавка — вона взагалі весь час на крок випереджає його на шляху до Абсолюту, любовно-опікунчо веде його за собою, так що, хоч початково, на старті, й «розбуджена» Лукашем (точніше, його орфеївським даром), насправді це вона йому «психагог» («Лісова пісня» таки насамперед її історія!). Цим разом Мавка з'являється його відкритому духовному зору вже як потойбічна «тінь» (якби йшлося про людину, можна було б сказати — душа небіжчиці), — у міжчасі вона також розквиталася з законами карми: перейшовши спершу через трансформу фізичного тіла (у вербове дерево), а відтак остаточно його позбувшись, «очистившись/охрестившись вогнем» від усього матеріального в собі[327] («О, не журися за тіло! / Ясним вогнем засвітилось воно, / чистим, палючим, як добре вино» і т. д.) і скинувши колишню плоть на відкуп природному колобігу («Легкий, пухкий попілець / ляже, вернувшися, в рідну землицю, / вкупі з водою там зростить вербицю, — / стане початком тоді мій кінець»). Тепер із Мавки вже тільки «ч и с т а д у ш а» — б е з с м е р т н а П с и х е я. Інакше кажучи, їй вдалося здійснити те, до чого інтуїтивно прагнула від найпершого моменту духовного пробудження, коли ото лякала була свого нетяму-лицаря несподіваною, в розпалі любощів, заявою, як їй «шкода», що не може вмерти, бо ж «се так добре — / умерти, як летюча зірка…» (і достоту так же ж фізично і «вмерла», verbatim — «вільними іскрами вгору злетіла»!), — вдалося здобути неприступне «невірній парі»-«стихіалі» право на смерть і, «смертію смерть поправши», воскреснути вже таки для автентичного «вічного життя» («Я буду вічно жити!») — «горнього», потойбічного життя в Духові, у Світлі, у Плеромі, чи якими б там іще іменами не звано в віках первісний платонівський Абсолют.

«Кар'єра» для «духа», як бачимо, безпрецедентна, та й серед людей таке вдавалося хіба лиш поодиноким духовним подвижникам. Особливо сильно своєю містерійною стороною перегукується «історія Мавки» з історією сестри Катрей, описаною 1317 р. чи не найвідомішим містиком пізнього середньовіччя Майстром Екгартом, — до речі, також із походження лицарем, і також — згідно з папською буллою, що, на щастя, вже не застала Майстра серед живих, — «єретиком». «Єретичкою» була з погляду католицької церкви і його, спочатку, «духовна дочка», а потім духовна наставниця, — беґінка[328] сестра Катрей, духовидиця, яка, за її зізнанням, «стала Богом» («Порадійте зі мною, я стала Богом!»[329]) у висліді того самого духовного шляху «посвячених» (жертовне служіння — очищення — страждання — містична смерть), котрим проходить і Мавка, тільки що Мавка, не забуваймо, до того всього ще й «не людина» і не має душі, отож її метафізичне завдання на порядок трудніше (недарма Майстер Екгарт каже сестрі Катрей: «Хвала Богові, що він сотворив тебе людиною!»[330]). Вирішальним у духовному досвіді Мавки слід уважати її сходження в пекло, віддання себе у владу «Того, що в скалі сидить» — це ключовий епізод цілої містерії, сюжет, настільки важливий для зрозуміння не лише Українчиного міфа, а й, ширше, його значення і місця в контексті всієї європейської культури, — що обминути тут його кількома скоромовчастими заввагами, як звичайно чинять критики, ніяк не випадає. Отож, укотре ризикуючи заплутати читача черговим відхиленням вбік від основного напрямку думки, мушу все-таки виконати дорогою ще одну «мертву петлю», — щоб нарешті спуститися в пекло разом із жінкою-Орфеєм і глянути у вічі українському Гадесу: досвід, до якого сама Леся Українка йшла довгих десять років — від мінської «ночі „Одержимої“» 1901-го до «Лісової пісні» 1911-го.

Ми встановили, що «Лісова пісня» — це українська легенда про Ґрааль. Але з не меншими підставами її можна розглядати також як українського «Фауста» — тим більше революційного, що Фаустом тут виступає жінка і, перефразовуючи сказане Лесею Українкою про її Дон-Жуана, можна з певністю ствердити, що таки «се вперше трапилось сій темі» [12, 397][331] (для порівняння, в російській літературі А. Блок тільки 1918 р. заризикував на самоті з собою несміливе припущення: «Жінка, можливо, також здатна пройти фаустівський шлях»[332] [курсив мій. — О. З.], а в західноєвропейських літературах навіть питання під ту пору так іще не ставилося, — там іще точилася завзята боротьба між «новою жінкою» й «femme fatale»[333], на сьогодні така безнадійно архаїчна, що її «українське відлуння» у В. Виннченка вже здається ледь не пародією на людські стосунки). Під «українськістю» в цьому випадку маю на думці не формальне «травестування» сюжету, не трансплантацію йото на ґрунт українських народних реалій та міфології (та й нема в нашому фольклорі, на відміну від евфемістичного, «не при хаті й не при святому хлібові казати», «Того, що греблі рве», такого загадкового хтонічного персонажа, як «Той, що в скалі сидить», — це ще одна з Лесиних «казок, яких ніхто не вміє»!), — а дещо непорівнянно глибше й посутніше: той, гранично узагальнений, рівень артикуляції в міфологічній формі основних алгоритмів національного історичного буття, на який, від доби романтизму почавши, в європейських національних літературах здобувалися хіба лічені одиниці, а в нашій, перед Лесею Українкою, — тільки Т. Шевченко.

Під цим оглядом «Фауст Лесі Українки» «український» остільки ж, оскільки «Фауст» Ґете — «німецький». Характерно, що стосовно останнього цю особливість уперше було усвідомлено німецькою культурою щойно в добу нацизму. В 1943 р. у статті «Німеччина і німці» Т. Манн писав: «Угода з ним (дияволом. — О. З.), заклад душі, відмова від спасіння душі задля того, щоб певний час володіти скарбами, всією владою світу, — така угода <…> вельми спокуслива для німця за самою його натурою. Самотній мислитель і природодослідник, келейний філософ і богослов, який, бажаючи навтішатися всім світом і оволодіти ним, закладає душу чортові, — хіба нині не слушний момент глянути на Німеччину саме в цьому розрізі?..»[334] Спокуса Фауста, таким робом, виявилася в ході історії архетипально німецькою спокусою — всупереч кинутій за півстоліття до з'яви нацизму бадьорій заввазі Ніцше, ніби Ґете з його «щиросердим поганством» становить якраз виняток із «німецького самопізнання» (найсмішніше, що у своєму власному визначенні специфіки «німецького мислення» — «Ми, німці, <…> інстинктивно наділяємо становлення, розвиток глибшим сенсом і багатшою значущістю, ніж те, що „є“»[335], — Ніцше, сам того не постерігши, повторив якраз особисте кредо Фауста, — той-бо і йде в заклад із Мефістофелем з таким легким серцем саме через те, що в принципі не годен припустити, ніби лукавому хоч на мить «вдасться його собою вдовольнить» настільки, аби він, Фауст, спинився в своєму рості й заспокоївся на тому, що «є»!). Тема «свого», «національного» чорта, точніше — національного інфернального (щоб не плутати з «чортом» куди «веселішим», амбівалентнішим — народно-міфологічним), власного «злого духа» народу, покликаного викривити земну історію цього народу і збити його з провіденційно приділеного йому шляху, взагалі з'являється у європейській культурі щойно в добу Романтизму — тоді, коли нації почали виокремлюватися в самостійних «духовних індивідів», заклопотаних відшуком, за словами Ф. Достоєвського, «свого власного Бога». Де «свій Бог», там має бути і його антипод — свій «дух зла», «заперечення усього» (як представляється Фаустові Мефістофель); або, кажучи іншими словами, — раз у кожного народу свої, індивідуальні «історичні гріхи» (своя, за Геґелем, «репліка в драмі світового духа»), то має бути й своя-таки метафізична «покара» — власна національна версія Аду. Відповідно європейські літератури XIX — початку XX ст., активно зайняті національним міфотворенням, у своїх вершинних осягах потрапили підступитися й до архетипів національного інфернального — до тих довготермінових «духовних програм», які по-справжньому проявляють свою чинність у народній долі тільки з плином часу, на масштабних, крупнопланових історичних відтинках[336]. І якщо Фауст Ґете закладає Мефістофелеві душу «по-німецьки», то Мавка «Тому, що в скалі сидить» — однозначно «по-українськи»: адже й сам цей персонаж, від якого з жахом розбігаються всі «стихіалі» (фанаберійна Русалка в Пролозі на саму згадку його імени нишкне як чемна дівчинка й обіцяє Водяникові «слухатись», Перелесник, почувши, хтó перед ним, кидає долі непритомну Мавку й панічно накивує п'ятами…), — то не хто інший, як у к р а ї н с ь к и й С а т а н а власною персоною: володар українського inferno, вперше з дантівською візіонерською ясністю розгледженого в нашій літературі Шевченком[337].

«Твердиня тьми й спокою», непроникний для всього живого «печерний склеп» безруху й німоти, над яким панує неназиванне на ім'я страшне «Марище», — це не що, як оприявнений, нарешті, в повному пластичному вираженні, виведений «на світло» слова Шевченків «Великий Льох»: в'язниця духа, як «колективного», народного (Volksgeist), так і індивідуального, у якій паралізується воля-до-дії і, в остаточному підсумку, воля-до-життя, і життя перетворюється на «нежитіє», «сон», несамовладне й непритомне (несвідоме) скніння-гниття похованого живцем, — парадигма історії саме колоніально підбитого, несамоправного й собі-неналежного, внесамостійненого (за Геґелем, «неісторичного») народу[338]. В історіософії Лесі Українки цей образ «нежитія-сну», або, в її власній термінології, «паралічу» («Ми паралітики з блискучими очима…»), так само як і в Шевченковій, є одним із наскрізних. У незадовго до смерти написаній «казці» «Про велета» «рідний край» прямо означується нею як міфологічний титан («велет»), скараний, як і жертви «Того, що в скалі сидить», на віковий проклін безчасного підземного сну — за те, «що з богом позмагався». У датованій же шістьма роками перед «Лісовою піснею» «Казці про Оха-чародія» вперше виринає навіч і сам господар демонічного підземелля, український диявол — правда, ще в подобі фольклорного хтонічного гнома («Сам той Ох на корх заввишки, / а на сажень борода»)[339], одначе з функціями вже явно інфернальними («і з душею, ще живою, / під землею похова» — курсив мій. — О. З.), що робить його куди ближчим до «Того, що в скалі сидить», ніж до автентичного «Оха-чародія» народної казки. Зрештою, саму собою міфологему похованости живцем, при всіх її позірних фольклорних аналогах (пор. записану Афанасьєвим українську версію Білосніжки — царівни в кришталевій труні), навряд чи випадає вважати за фольклорно-романтичну, — принаймні вже у Шевченка вона напряму виводиться не з фольклору, а таки з української історії, демонструючи при тому підозрілу близькість до деяких дияволічних уявлень східної езотерики. Але у Шевченка, — попри все його «Ізраїлеве богоборство», доброго християнина, — диявол («Враг-супостат»), за традицією християнських містиків, ніколи й ніде не з'являється en face — тільки дає про себе наздогад (переважно зовсім «земними», посейбічними ділами своїх виконавців). Леся Українка ж, ближча до іншої, маніхейської традиції, вводить його у свою «містерію» вже без усякого «страха іудейська», на правах повноважної дійової особи, і тим остаточно «добудовує» українське інфернальне до рівня фаустівської теми: її Мавка спускається в український Ад-Аїд-Гадес наслідком власного вільного вибору, укладеної з дияволом угоди, — тільки, на відміну від німецького, «український Мефістофель» спокушає свою жертву не «скарбами» і «всією владою світу», а всього лише с п о к о є м і з а б у т т я м — розрадою не сильних (гнаних безплідним духовним голодом, як Фауст у Ґете), а слабких: утомлених духом. Це спокуса чисто негативна, не «для», а «від» — віддати душу не на те, аби здобути собі щось сенсобуттєве (хай і тимчасово), а навпаки, на те, щоби позбутися всього і власне в не-бутті, зне-буттєвленні знайти потіху, — аналог духовного самогубства.

Умова, яку виставляє дияволові Фауст, породжена насамперед його гординею, переконанням, що дієвий ріст і становлення назавжди лишатимуться невідлучні від його єства: «Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе, / то буде мій останній час! / Коли тобі, лукавче, вдасться / мене собою вдовольнить, / коли знайду в розкошах щастя, — / нехай загину я в ту мить! <…> / як буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“ — / тоді закуй мене у пута, / тоді я рад на згубу йти»[340]. Умова жінки-Фауста — Мавки — походить із протилежної аксіологічної системи (NB: вище я вже відзначала різницю між ґетевським гедонізмом і Українчиним стоїцизмом у підході до щастя) — системи, детермінованої, як сказав би психолог, не зовнішнім, а внутрішнім «локусом контролю»: Мавка, так само, як і Фауст (за Ніцше, «по-німецьки», а ми скажемо за Шпенґлером і Хвильовим — по-європейськи[341]), основу життя вбачає в «становленні», одначе її «становлення» відбувається не «по-чоловічому», не коштом взаємодії з зовнішнім світом (його пізнання, предметного перетворення і т. д.), а виключно в ній самій — «в серці», де живе її «мука», якій вона сама-таки і «дає життя»: «Коли б могла я тільки захотіти / її забути, я пішла б з тобою, / але ніяка сила в цілім світі / не дасть мені бажання забуття».

Я твій, коли заспокоюсь на досягнутому й перестану прагнути здобути більше, — ось що каже дияволові Фауст-мужчина. Я твоя, коли втомлюся любити недосяжне і страждати від цієї любови, — каже Фауст-жінка. Перший, «екстенсивний» варіант, «варіант переможця», завойовника і здобичника, — мав рацію Хвильовий! — можна вважати феноменологічним епіграфом воістину «ґрандіозної», «чоловічої» технологічної цивілізації Заходу. Другий, «інтенсивний» — це цієї самої цивілізації «жіноча єресь» родом зі Сходу, її «вічний Інший», упродовж віків примусово виштовхуваний нею з арени історичних дій у «катакомби», у підсвідомість культури (під «чоловічим» і «жіночим» маю тут на думці полярності нестак ґендерні, як антропологічні, — споконвічні Янь і Інь людини та її історії). Леся Українка не тільки дає українській культурі «свого Фауста», а й добудовує європейський «чоловічий» міф до антропологічної повноти (у повній згоді, завважмо, з тією самою програмовою настановою, якої послідовно трималася в усіх своїх міфологічних «деконструкціях»: «мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але т і л ь к и з них о б о х може вийти щось ціле і справедливе» [12, 150]). Вже завважені тут мною (як і деякими іншими дослідниками) точки перетину між «Лісовою піснею» та стародавніми релігіями Сходу (мотив реінкарнації, кармічного визволення, дзенівського «нероблення» тощо) слід розглядати як наслідок цієї самої «добудови» — внесення в практично-діяльнісно орієнтований європейський міф того, чого йому «бракує». Як писав К. Юнґ, «цією проблемою (цілости. — О. З.) переймалися найсміливіші уми Сходу впродовж понад двох тисяч років, і <…> стосовно неї було розвинуто такі методи та філософські доктрини, перед якими бліднуть усі наші західні потуги в цьому напрямі. Наші спроби — за пооодинокими винятками — зупинялись або на магічній (містерії-культи, серед них і християнство), або на інтелектуальній (філософи від Піфагора до Шопенгауера) стадіях. Тільки духовні трагедії Ґете (Фауст), Ніцше (Заратустра) — відблиски прориву тотального досвіду в нашу західну півкулю. <…> І ми навіть не знаємо сьогодні, що ж ці, найбільш багатообіцяючі з усіх продуктів європейського духа, можуть насправді означати, настільки вони перевищують усю матеріальність і очевидність нашого сформованого греками духа»[342]. Власне до таких, трудноосяжних для нашого умислу, «проривів тотального досвіду» у європейську культуру можемо з повним правом зарахувати й «Лісову пісню» Лесі Українки.

Повертаючись тепер до внутрішньої логіки самої містерії, варто наголосити: Мавчине самогубство, розпачливий крик «Бери мене! я хочу забуття!», з яким вона віддається у владу Гадесові, — це єдиний зрив на її духовному шляху, і зрив, як швидко з'ясовується, випадковий (Лукашева зрада таки не вбиває її любови — що й не дивно, скоро сама ця любов не замикається на живому смертному Лукашеві, а націлена «крізь» нього, на те, щó він виражає засобами музичної магії, — на Абсолютне), — а проте цей зрив виявляється таки конечно необхідним у горобіжному ряду її самопожертв. Якщо порівнювати далі з історією сестри Катрей за Майстром Екгартом, то Мавчине перебування в пеклі, «в скалі», відповідатиме триденній «містичній смерті» беґінської черниці — каталепсії, під час якої сестру Катрей, за її власним виразом, «було утверджено» (=посвячено). Майстер Екгарт коментує цей досвід як «другу смерть», «смерть до кінця», тобто принесення в жертву свого вже не тільки намацально-речевого, а й духовного «я» задля сходження до Бога як першоджерела всього сущого[343]. Саме таку повну відмову від себе й здійснює Мавка — спочатку запросивши «забуття», а потім «зірвавши печерний склеп» вогнем любови-співчуття до покараного Лукаша, — тут уже нема «її» як такої, ні її власної кривди, ні образи, ні болю, є тільки чистий «вогонь» Любови, Духовної Софії, яка єднає все живе. Власне цією силою пекло розступається, Мавка підноситься до гнозису (знаходить «слово чарівне») і творить чудо — як і сестра Катрей, вона «стала Богом». Далі вже залишається тільки фізична трансформа — і перехід у безсмертну душу, Психею, Лукашеву Даму на небесах. «Грай же, коханий, благаю!» — останні слова Мавки-Дами і її остання «підказка» своєму трансфізично прозрілому лицареві, щó має робити тепер, після того, як позбувся земної Долі і «з невимовною тугою» (sic!) всіх трубадурів усіх гностичних релігій «дивиться» з клітки вже непотрібного йому земного тіла на свою недосяжну Даму — духовного двійника.

«Лукаш починає грати. Спочатку <…> гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання <…> покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці (NB: ось він, символ Ґрааля — Фенікс, відроджений з попелу! — О. З.). Лукаш кидається до неї з покликом щастя».

Це збувається візія Прісцілли — «і ми тоді в одну зіллємось душу, / єдину, неподільну і щасливу». Це найвищий тріумф людини над світом — Ґрааль здобуто, Блакитної Троянди досягнуто: «закохана пара» святкує своє поєднання в блаженстві Світла, серед заметілі «білого цвіту», що явно перегукується з кольоровою символікою Раю у Данте (таким чином Мавка сповняє обіцянку, дану Лукашеві ще в І дії, у ніч «з'яви Ґрааля», коли Лукаш в еротичному екстазі вигукував їй: «ти з мене душу виймеш!» — «Вийму, вийму! / Візьму собі твою співочу душу», — саме це вона й робить: бере з собою у Світло його душу, після того як сама стала Душею, — тепер, коли Лукаш «прозрів», він уже «сам собі психагог» і нехибно йде на її поклик, виводячи своєю орфічною грою власну душу цим разом «поверхом вище»: не з пекла на світ, а з світу у Світло).

Вся ця містерійна «апотеоза» (як любили висловлюватися неокласики) діється, однак, на очах у публіки, яка справді вже «нічого не відає про глибинні мотиви шедевра <…>, про здригання Діоніса»[344] і, призвичаєна до «хеппі-ендів» зовсім іншого, гранично матеріального характеру, розуміє тільки одне: що Лукаш найзвичайнісіньким чином загинув — замерз серед хуртовини «з сопілкою в руках». (А що йому при тому «на устах застиг щасливий усміх» — ну, то це вже й зовсім елементарно, Ватсоне, і всім відомо як медичний факт: смерті від обмороження завжди передує стан ейфорії.) Можна тепер спробувати post factum (точніше, post mortem!) увімкнути історичний час, за аналогією до того, як Мавці на початку містерії був увімкнувся фізичний (Леся Українка й сама-бо залишила читачеві відкритою таку можливість — власноруч дібравши на ілюстрації до першого видання «Лісової пісні» автентичні фотознімки поліських селян і тим натякнувши на вірогідні історичні координати міфологічної дії…), — і без особливих зусиль уявити собі, як на ранок, коли хуртовина вщухне, Килина з матір'ю приїдуть підводою на згарище, знайдуть засипане снігом Лукашеве тіло, поголосять над ним, відвезуть до села, поховають — і повернуться знову до своїх земних турбот, бо ж «якось треба рятуватись», та й діти, нівроку, ростуть… (А вже внуки Килини, вирісши, встигнуть акурат на радянську добу, на кінець 1940-х, — і цілком зможуть, чому ні, посвятитися лесезнавчим студіям на правах «земляків поетеси»…)

Аж тепер нарешті знаходимо відповідь на поставлене, було, вище питання про смисл смерти в Українчиному міфі. Memento mori «на наших бенкетах, учтах і святах» потрібне їй таки справді «не для того <…>, щоби бентежити нашу радість» [8,154], а, як усім письменникам-містикам, для того, щоб «смертію смерть попрати», ствердити перевагу — зокрема й почуттєво-естетичну (аскетизму чуттів тут місця нема!) — трансцендентного, вічно-сущого, абсолютного — над земним, зникомим, проминальним. У А. Панькова і Т. Мейзерської є слушне спостереження, що «вся творчість поетеси пройнята своєрідною тугою за абсолютом, за реалізацією абсолютної краси у всій її повноті і безкінечності в людині і через людину, через її духовну діяльність, через її безкінечний шлях наближення до самої себе, до своєї <…> „духовної душі“»[345]. Це щира правда, тільки одне тут автори забули додати (подаю в авторитетному формулюванні І. Бульгоф, професора Католицького теологічного університету в Утрехті): «глибоке переконання в тому, що Абсолют існує — хоча й не належить до цього світу, — і палюче бажання з ним поєднатися» є дефінітивною характеристикою містичної традиції, відкритої «гностичним дуалізмом, який супроводить усю західну культуру, наче темна тінь»[346] — і який, продовжу від себе, для української культури генетично так само аж ніяк не був ні чужий, ні «екзотичний», як то може видаватися нам сьогодні.

Так, то правда, що в Лесі Українки гностичний міф, навіть у таких начебто «питомо українських» речах, як «Лісова пісня», переважно говорить «мовою» західноєвропейської, романо-ґерманської культури, зокрема у формах її найповніше літературно артикульованого дуалізму — лицарсько-катарської містики. Але було б фатальною безмисністю, та й просто банальним невіглаством, на цій підставі вважати, буцімто Леся Українка імплантувала в українську культуру, таким собі щепленням іззовні, те, чого в ній не було, — так би мовити, «прорубала» нам, за відомим російським аналогом, «вікно у Європу». Ще М. Зеров (і досі невчутий, як, зрештою, більшість наших ориґінальних мислителів!) перестерігав був свого часу, що «на Україні у нас вікон не прорубали, у нас паростки європейської культури промикалися всюди тисячею непомітних шпар та щілин, сприймаючися помалу, непомітно, але всіма порами соціального організму»[347], — культурна ізоляція України від Заходу розпочалася щойно з середини XVIII ст. як наслідок російської колоніальної політики на приєднаних землях Гетьманщини[348], і не треба забувати, що одним із головних стратегічних завдань Лесі Українки, як і всієї нашої дворянської інтеліґенції «драгомановського» кола, була власне реставрація так штучно «звихненої» української культурної тожсамости. Докладніше про це піде мова в наступних розділах, наразі ж хочу підкреслити тільки, що до цієї тожсамости належала і та «темна тінь», велика релігійна альтернатива доктринальному юдеохристиянству, котра так сильно відбилася на знайомому нам обличчі західноєвропейської культури, і Леся Українка — попри всі її хронічні нарікання на «далеко меншу начитаність в українській історії, ніж у всесвітній»[349], — просто не могла цього не знати. Загальновідомо, що свої головні «університети» вона проходила у М. Драгоманова, йому завдячувала своєю «широкою європейською освітою» і «з найбільшою утіхою <…> згадувала про той рік, який прожила в Болгарії у Драгоманова, де досить було, лежачи в його кабінеті, простягнути руку на полицю, щоб мати в руках інтересну книгу»[350]. Тимчасом, сам М. Драгоманов «за фактично національну віру» українців вважав не християнство, а якраз навпаки — богумильство, одну з чільних дуалістичних єресей, що послужила історичним провідником між гностицизмом валентиніан та альбіґойською релігією Провансу й Лангедоку: «Коли взяти пам'ятники „народної мудрості“ — леґенди, пісні, прислів'я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над ґрунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумильської <…>, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумильства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу»[351].

На жаль, серйозних противників для «наукового спору» у М. Драгоманова не знайшлося, тож далі простої констатації цю тезу він так і не розвинув. Але вона зовсім не була якимось його авторським «ексклюзивом». Те, що богумили йшли з Балкан не тільки на захід, у Північне Середземномор'я, а й на схід, у Русь-Україну (і не самі вони, а й пізніші, гнані папським Римом, «єретики» також![352]), що в Києві вони були знані принаймні з XI ст. (не кажучи вже про пізнішу богумильську еміґрацію в Україну, пов'язану з Османською експансією на Балканах!), і що не лише писемні, а й усні, фольклорні українські пам'ятки несуть на собі недвозначне тавро їхнього впливу (земний деміург гностиків називався у богумилів Сатанаїлом, під цим іменем він фігурує і в українських космогонічних міфах[353]), — все це стало для української інтелектуальної спільноти загальником ще за життя Лесі Українки, і відповідні тогочасні студії (І. Франка над українськими середньовічними апокрифами[354], «Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен» М. Сумцова та ін.) також були їй відомі, належали до «ідейного клімату» її середовища (у листі до Ф. Петруненка з Кавказу 04.01.1912 р. вона просить прислати їй «Знадоби до галицько-руської демонології» В. Гнатюка, Франкові «Варлаам і Йоасаф», «Слово о Лазареві воскресенії» і томи з українськими апокрифами, вказуючи, щó з того стоїть «у мами в шафі», щó можна дістати у Черняхівських тощо, та делікатно зазначаючи: «книжки сі потрібні мені не для цікавості тільки» [12, 382], — як можна судити з листів останніх років, вона всерйоз готувалася писати щось «з боротьби християнства з „релігією предків моїх“» [12, 395], — словом, наявність в українській духовній історії «великої релігійної альтернативи» була для неї безперечна). Інша справа, що ця «домашня», «своя» версія гностицизму, незаперечна на рівні ч у т т є в о с т и, жодним чином не могла конкурувати з західною за рівнем с в і д о м о ї к у л ь т у р н о ї р е п р е з е н т а ц і ї, «проговорености», як у лицарській літературі. Порівняно з розгорнутою в систему повноформатних міфів і легенд лицарською містикою це були всього лиш розсипані туманні уламки переказів, народнопісенних образів, забутих і звітрених звичаїв, які ще потребували попередньої археологічної реставрації, — от власне що «ментальні борозни», як каже Д. де Ружмон[355]. Письменникові, на відміну від історика, в такій ситуації дослівно «нема за що зачепитись»[356] («Скажіть, на Бога, де я можу тих перводжерел здобути?» [12, 395] — благання, яке так і залишилось без відповіді). Так що «готовий» («літературно-зораний», кажучи словами К. Квітки) західноєвропейський міф давав Лесі Українці унікальну можливість вивести на світло свідомости те, що в українській культурі, з усіма її обривами традицій, порушеною структурою й логікою історичного розвитку, приречене було лишатись «недоговореним» і переважно інтуїтивним (а на сьогодні вже з певністю й забулось би, зоставшись у кращому разі надбанням жменьки науковців!), — і цю можливість вона, віддаймо їй належне, використала сповна: з воістину титанічною послідовністю тримаючись своєї «ґенеральної лінії» й не зважаючи на роздратоване нерозуміння короткозорих, як завжди, сучасників.

Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела тут мову про об'єктивне значення Українчиної міфотворчости, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії, — кожній-бо людині, освіченій не на радянських стандартах «творчого методу» (унікальна категорія, сконструйована тоталітарною естетикою для зручности управління мистецтвом, а нині неявно перейнята нашою критикою для оцінки творів за критерієм їх відповідности / невідповідности постмодерністським технологіям), очевидно й самозрозуміло, що такі речі письменник ніколи не «ставить собі планом», і — продовжуючи цитату — «es kam ja von selbst!» [12, 33], «воно само так вийшло». А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалася й визнавалася нею самою, далеко не є риторичним. Авжеж, прямих звірянь на тему своїх віровизнавчих преференцій вона здебільшого уникала («я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі» [12, 94]), — всі ті звіряння аж надто глибоко заховані, вживлені в тканину текстів, звідки їх доводиться тепер виколупувати хірургічним «пінцетом» деконструкції. Але принаймні один раз, у вже згадуваній листовній розмові з О. Кобилянською про спіритизм, Леся Українка таки виклала своє credo більш ніж одверто — розуміється, знов-таки, для неледачого читача:

«Я давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), <…> — в і р ю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тії віри досить» [11, 324].

Заява серйозна — особливо як на стриману («скритну», за власними зізнаннями!) Лесю Українку. На жаль, окрім абсолютно непристойного (в дусі комсомольських улюлюкань а ля Дєм'ян Бєдний і журнал «Бєзбожнік») коментаря «науково-критичного» 12-томника, який, навівши два (!) рядки зі згаданої поеми Г. Гайне, поспішив узяти слова «святий дух» в лапки (sic!) і пояснити — за логікою радянського анекдота, «для тих, хто в танку», — що «цей „святий дух“ — насправді дух Свободи (?! — О. З.)» [11, 452], якихось притомніших завваг до цього промовистого «символу віри» мені знайти не вдалося. Тож звернімося ще раз до названого в ньому першоджерела — до тої самої «Гірської ідилії», що її юна Леся, ще «плеядівка», сама ж таки й переклала українською, вкупі з цілим корпусом Гайневих поезій (у видрукуваній у Львові 1892 р. збірці «Книга пісень Генріха Гейне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького»[357] Лесі Українці належать 92 переклади, у наступній, 1903 p., — переклад поеми «Атта Троль», а ще понад 40 її перекладів із Гайне, підготовлених до друку, окремим виданням так за її життя й не з'явилися).

Доречно нагадати, що Г. Гайне був для неї не тільки одним із улюблених поетів, а й особистим духовним авторитетом — його оправлений фотопортрет (Іл. 8) стояв у неї на письмовому столі (між іншим, усі відомі нам чоловіки, які щось значили в житті Лариси Косач, — не лише С. Мержинський (Іл. 9) та К. Квітка (Іл. 10), а й ранні, дівочі захоплення — Н. Гамбарашвілі, М. Славінський, — фізіономічно належали до одного й того самого, «гайневського» типу), і покликань на нього з різних приводів (німецькомовних цитат, чиє джерело радянських коментаторів, за нез'ясованим психологічним парадоксом, ніколи не обходило[358]) в її кореспонденції загалом не бракує. У згаданій же «Bergidylle» розмова між героєм та його коханою точиться власне про с и м в о л в і р и — «любка мила» допитується в наратора, чи він «має віру праву» в Святу Трійцю — Бога Отця, Сина і Святого Духа. У своїй відповіді герой виявляє себе вельми цікавим і, сказати б, «атиповим» антитринітарієм («антитринітаризм», заперечення догмату про Святу Трійцю, позначав усі дуалістичні єресі, а Христа гностики вважали або, як і Леся Українка, «сином людським», пророком, — або Логосом, який за визначенням не міг мати земного втілення і чия тілесна поява на Землі була, відтак, не більш ніж оманою змислів, індуїстською «майєю»). Віру в три іпостасі Бога герой Гайне розводить за трьома віками людської душі (NB: згадаймо три віки Лукаша!), де дитинству відповідає віра в Бога Отця, молодості, у якої вже «більше розуму», — в Сина, а от зрілості, повному й довершеному саморозкриттю душі, — «в Святого Духа віра», єдино, мовляв, і гідна людського призначення:

Отже, нарешті самоозначення — лицар Святого Духа, der Ritter von dem heiligen Geist. Маски скинуто. А ось наша героїня: «Хтось <…> так хоче вийти на чисту арену, як Ritter wohlbewaffnet, Ritter von dem heiligen Geist, і кликатиме все лицарство під чесний прапор. <…> А хтосічок нехай буде спокійний і нехай прочитає собі „Bergidylle“ Heine <…>: „Tausend Ritter wohlbewaffnet…“» [12,28], — це вже з іншого листа до О. Кобилянської, писаного через рік по тому: зайвий доказ, що Гайне з його вкрай підозрілим антитринітаризмом і дуже-таки «гетеродоксальною» вірою в Святого Духа приплутався сюди аж ніяк не випадково. Леся Українка просто-напросто на хвилиночку «підняла забороло» (NB: я кажу це в зовсім неметафоричному сенсі, як стане ясно з дальшого викладу!), причому навіть не для нас, нащадків, а для близької товаришки (як усе-таки пощастило нашій культурі, що зі спадкової «міщанки» О. Кобилянської була не така гонорова «лицареса» без страху й догани, аби, як приписувалося за шляхетським етичним кодексом, знищити Лесині листи!), — і виказала свою програмову, ідеологічну приналежність до того самого стану, до якого вписував себе і Гайне: духовного лицарства, «лицарства-як-релігії-в-собі», унікального європейського синтезу chevalerie і clergie.

Тільки при повній незнайомості з філософією романтизму можна уявляти собі, ніби для Гайне Святий Дух і його «Tausend Ritter wohlbewaffnet» під розмаяними «святими корогвами» були такою самою пустою риторичною фігурою-брязкотельцем, як для радянських літературознавців. Строго кажучи, романтизм із його культом ідеалу, протиставленого реальності, взагалі можна вважати історично останньою релігійною течією в мистецтві — перед тим, як мистецтвом остаточно заволодів «дух капіталізму» (тут до речі нагадати, що Леся Українка сама залічувала себе до «неоромантиків»!). Сам Гайне в розлогій теоретичній праці «До історії релігії й філософії в Німеччині» (1832) оголосив був німецький романтизм не чим іншим, як своєрідною «контрреформацією», спробою «воскресити католицьку сутність середньовіччя»[359], що її вбачав у злитті двох головних первнів: «національного» поганського пантеїзму (народних міфологічних вірувань) — і первісної, «індусько-гностичної», як він її називає (на противагу пізнішій, «юдейсько-деїстичній»), «ідеї християнства»[360] (достоту такою «середньовічною» бачили М. Драгоманов, І. Франко та ціла плеяда Українчиних колег і наставників релігійність українську!). Правдивою, ще ненаписаною історією християнства Гайне вважає не історію церкви, а власне історію цієї первісної християнської ідеї: «Як ця ідея складалась історично і оприсутнювалася в світі явищ, можна бачити вже в перші віки нашої ери, особливо якщо без упереджень вивчити історію маніхеян та гностиків. Попри те, що перших оголошено єретиками, а других ославлено, і тих, і других проклято церквою, сліди їхнього впливу на це вчення збереглися, з їхньої символіки розвинулося католицьке мистецтво, і все життя християнських народів перейняте їх способом думання»[361]. І трохи далі — затамований стогін заприсяглого чуттєвого романтика, чий розум, однак, уже поневолено «протестантською етикою й духом капіталізму»: «Так, це — велика, свята, сповнена безмежного блаженства релігія, вона старалася відвоювати для духа безумовне панування на землі, — але ця релігія була надто висока, надто чиста, надто гарна для цієї землі, де її ідею можна було проголосити хіба в теорії, але ніяк не втілити на практиці. Спроба втілити цю ідею породила в історії незліченне багатство щонайпрекрасніших явищ, і довго ще поети всіх часів будуть співати й славити її»[362]. Власне як п о е т Гайне — як і провансальські трубадури, і автори романів «Круглого столу», і Данте, і ще «Tausend Ritter wohlbewaffnet», оперезаних «духовним мечем», — цілий час «співав і славив» саме її, «індо-гностичну» ідею Святого Духа. Відтак саме під цим іменем, на яке описово-непрямо покликається Леся Українка («в і р ю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй „Bergidylle“»), і має, як бачиться, фігурувати в критиці «ліміт функції» її міфа — позасвітній, «рухаючий світилами», частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно-недосяжний і вічно-провідний божистий Абсолют.

«Із мене тії віри досить».

Тут нота бене. Гайне не було «тії віри досить» — як «Фауст-мужчина», він прагнув передовсім предметно оприсутненої, озовнішненої ідеї, світу «по своїй вірі». Його щиро журило, що «ця земля» не надається до безроздільної перемоги Святого Духа і що високо-шляхетну індо-гностичну ідею, яка не змогла належне ствердитися навіть у церковній, не то що у світській історії, приречено, в кращому разі, на вельми обмежене, елітарне побутування серед «обраних» (зрештою, ще валентиніани мусили визнати, що гнозисом володіють одиниці!), — що, кажучи словами Люція («Руфін і Прісцілла»), «така природа людська, / що досконале може в ній прийматись / помалу і в тісному крузі тільки». Відповідно в тому, що «людство держиться тепер земної системи корисности»[363], в соціальному пробудженні купецтва, буржуазії, «третього стану», в його релігійних (Реформація) і політичних (Французька) революціях Гайне так само щиро намагався розгледіти й привітати (хоч і більше розумом, ніж серцем!) прихід нової, «реалістичнішої» віри, яку довірливо звав «пантеїстичною» (прообраз тої вселюдської духовної спільноти, яку пізніше російські мислителі, ступаючи в німецький слід, назвуть «боголюдством»[364]). Коротко-мудро, це можна зрезюмувати так: якщо наша віра, хоч яка гарна, не здобуває світ, то пошукаймо іншої, — логіка суто реформаторська, протестантська — «третьостанова»[365], тобто власне та «психологічна Європа», яку потім возведуть (наскільки підставно, наразі не важить!) у спільний знаменник цілої західної цивілізації Шпенґлер і Хвильовий.

Не те у Лесі Українки. Ні на які духовні компроміси з «цим світом» наша «лицареса» йти не збирається (за згадкою А. Кримського, «Леся була дуже принципова людина», і можна погодитися з сучасним дослідником, що «принциповість — одна з найприкметніших ознак духовного складу Лесі Українки»[366]), — вона ставить крапку акурат там, де «лицар» іно набирає повітря в груди, щоб почати свою зливу жалів і виправдань. За такою залізною («крицевою», авжеж!) послідовністю є, звісно, певні рації ґендерно-антропологічного характеру — «Фаусту-жінці» таки легше залишатися, мовлячи по-сковородинівському, «невпійманою світом» і зосередитись виключно на житті «серця», а відтак і зберегти ненарушальну, анахронічну (всупереч «духові часу»!) вірність індо-гностичній «єресі», яку недарма ж було названо «жіночою». Простіше сказавши, як у жінки, в Лесі Українки порівняно з тим-таки Гайне було зі сторони «духа часу» куди менше спокус. Це безперечно, однак є й іще одна, як на мене, значно глибша й істотніша, і водночас значно гірше досліджена причина, без з'ясування якої ми приречені й далі безпорадно товктися в лабіринті старих «лесистських» ідеологем, недалекоглядно, як ото І. Костецький приймаючи за «жіночу слабість» те, що в дійсності було силою вже незрозумілого нам походження. Річ у тому, що Українчина «лицарська служба» Святому Духові, глибоко аристократична віра «досконалих» («parfaits») розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була г е н е т и ч н о л и ц а р с ь к о ю — з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці XIX — на початку XX ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної «краси і сили». Саме тодішній широкосяжний рух повернення сполонізованого і зрусифікованого у XVIII ст. українського нобілітату до «своєї національности», своєрідний вітчизняний модерний аналог аристократичній «контрреформації», і «породив» Лесю Українку (в прямому й переносному значенні слова!); саме його речником і «пророком» вона виступала; саме цій культурі, перед самим «заходом сонця», встигла дати новий голос — і повноформатний модерний міф.

Не постаравшись зрозуміти цього, ми так і не потрапимо зрозуміти найголовнішого ні в Лесі Українці, ні в нашій новітній історії — ані в радянській, ані в найновішій, «пострадянській», яка на наших очах всього за яких-небудь кільканадцять років так разюче-наочно довела до логічного, антикультурного й антисоціального (кримінального) фіналу те, що складало головний історичний зміст попередньої, тоталітарної епохи й XX століття в цілому, — тріумф черні, або ж, за висловом останньої Косачівни, «смердів»[367], — або ж, у звичнішій для істориків та культурологів термінології X. Ортеги-і-Гасета, «бунт мас».