Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Епілог

У цій книжці я свідомо послуговувалася виключно о п у б л і к о в а н и м и матеріалами, — такими, до яких, теоретично беручи, міг би вдатися кожен інтеліґентний читач. Я не шукала за сенсаціями (навмисно не вносила в текст нічого, що знане мені з живих уст і в «писаному та дрюкованому» вигляді не існує!), не сиділа по архівах і не зверталася до бібліографічних раритетів (окрім хіба тих, якими завдячую своїй родині, що, попри всі тарапати XX ст., все ж потрапила лишити мені в спадок хоч і катастрофічно «проріджену», але, як на наші нинішні стандарти, не найгіршу домашню бібліотеку[928]). Мені не залежало на жодних закритих для широкої публіки джерелах.

Все, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно п р о ч и т а т и, для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання, на позір загальноприступні тексти одної з найвидатніших європейських письменниць XX ст., котрій випало бути українкою, а тому в посмерті не дочекатися від нащадків, за ціле століття, навіть повного зібрання творів із кваліфікованими коментарями. Не кажучи вже про більше, те, чого єдино й взискує письменник, за життя й по смерті, — розуміння.

Те, що за прочитаною Лесею Українкою відкривається «якась невідома культура», багато хто, як я тут не раз писала, здогадувався й до мене, а для покоління моїх батьків це була ще річ настільки самозрозуміла, — розчинена, як кисень у повітрі, в інтелектуальній атмосфері київських 1960-х, — що навіть не потребувала спеціальних пояснень (пояснення було єдине й вельми лаконічне: «Винищили інтеліґенцію!»). Гадаю, власне завдяки цій атмосфері «Лесин ювілей» 1971-го став культурною подією загальнонаціонального масштабу — на моїй пам'яті останньою такою в Україні. До Театру ім. Франка, де «франківці» давали «Кассандру», львів'яни — «Блакитну троянду» й «Камінного господаря», дніпропетровці — «У пущі» (і все це транслювалося по радіо й ТБ!), черга з благаннями «зайвого квиточка» вишиковувалася знизу, від Хрещатика, вздовж цілої тодішньої вул. Карла Маркса, нинішньої Городецького. Вистави закінчувалися оваціями, під час яких у залі кричали «Слава!» — як у 1918-му під час військового параду на Софійському майдані. Так що про «невідому культуру» мені пощастило взнати не лише з книжок (і таки справді пощастило, бо якби я народилася на кілька років пізніше, то нічого цього вже б не запам'ятала, та й просто б не повірила, що таке могло бути в Києві 1971-го!), — «мелодія і барва» тої культури, вже не стільки власне лицарство, скільки жагуча, інтонаційно злита з Лесиним карбованим білим віршем туга за лицарством, вбилися в мою десятилітню уяву назавжди. Тут я тільки спробувала розгорнути те, що для моїх попередників було здогадом, — радше відчуттям, ніж ясним баченням затраченої культурної альтернативи, — в історичну картину, зіткану з конкретних фактів, імен і цитат, і таким чином дати здогадові нове життя — вже у вигляді концепції.

І ще одне: я цілком свідома, що в мене були для цього ті можливості (чи маю назвати їх привілеями?), яких у моїх попередників, з огляду на обставини української історії XX ст., ніколи не бувало. А така свідомість зобов'язує.

Далі — то вже справа фахівців: істориків, релігієзнавців, літературознавців, яким і належиться піднімати з архівів на світло дня нашу «затоплену Атлантиду».

Втім, один архів я таки відвідала, влітку 2004-го, — відділ газетних фондів бібліотеки Віденського університету. Мені муляла незагоджена цікавість — які саме «дописі» (відомо, що була принаймні одна «статейка»[929]!) писала Леся Українка для віденського тижневика «Die Zeit», у 1894—1904 pp. найпопулярнішого друкованого органу австрійської (і не тільки!) інтеліґенції, — там друкувалися Рільке й Томас Манн, Іван Франко і Стефан Цвайг, Ремі де Ґурмон і Ґрація Деледда, і Лесю Українку редакція теж запросила до співробітництва [див.: 11, 367]. Одначе, на моє розчарування, нічого за підписом Лесі Українки, ані Лариси Косач на фотоплівках не виявилося, — чимало матеріалів «Die Zeit» містила під псевдонімами: К., Observator… Піди вгадай, за якою з цих масок може ховатися Леся Українка, коли не знаєш навіть, про що вона писала! Був би на моєму місці, — безпорадно думала я, вдивляючись у мигтючий жахливим, незвичним для ока ґотичним шрифтом екран проектора, — порядний германіст, він би, напевно, потрапив упізнати стиль письменниці, за зразком тих її німецькомовних текстів, що нам відомі, — «Das Brief ins Weite», листування з німецькими й австрійськими адресатами… І тут я схаменулася: Боже мій, та яке ж німецьке листування, де воно, хто його коли шукав? І коли це в нас Лесею Українкою всерйоз займалися германісти (романісти, античники, медієвісти, орієнталісти, потрібне підкреслити…), і про що я тут узагалі розмріялася — так, наче живу в культурній державі?..

…З архіву я вийшла з тоненьким рулончиком — копією одної з анонімних «Zeit»-івських статей, що впала мені в око. То був головний матеріал номера — на диво, якраз не про модні літературні й артистичні течії тодішньої Європи, а про «народні школи в Росії»: про дискримінаційну політику уряду щодо неросійських народів імперії, зокрема й про заборону «малоросійської мови в Україні». Навряд щоб це писала Леся Українка, — як на неї, у статті зарясно цифр, за анонімом явно знати чоловічу руку. Зберегти цю публікацію мені захотілося не з надії, що це може виявитися її текст, а з чисто емоційного відруху: я уявила собі, як узимку 1903 р. цей примірник «Die Zeit» розгортали Рільке, і Т. Манн, і М. Бубер, і 3. Фройд, і ще десятки передплатників, чиї імена нині складають золотий фонд світової культури, — і як вони пробігали очима ці самі рядки про «kleinrussische Sprache», якою «in der Ukraine» не мають права вчитися українські діти… Що ж, принаймні ц е право за минулі звідтоді сто років українська культура, у висліді тяжких мук і кривавих боїв, сяк-так відвоювала.

Право мати — народні школи. І літературу — для них-таки.

Або, як пояснював українським письменникам незадовго до незалежности один тодішній ідеолог — «Пишіть так, щоб вас розуміли сільські вчителі», — а все, що більше того, — то, мовляв, від лукавого. Зрештою, якщо сільським учителям дати звання академіків, то може виявитися, що більшого вже й не потрібно, адже так?..

Ні. Не так.

Що я й спробувала довести.

А на чиєму боці правда — словами іншого класика мовивши, «чия правда, чия кривда, і чиї ми діти», — про це з остаточною певністю можна буде сказати тільки ще через сто років.