Нюрнберґ-2

Пограбування Росією України

1) На початку 2-ї світової війни

Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 27 червня 1941 року «Про порядок вивезення та розміщення людських контингентів і коштовного майна» вивезли з України на Схід 550 великих підприємств із 30 галузей промисловості, Академію наук з інститутами, майно сотень колгоспів та МТС. Вивезли в Росію 3,5 млн інженерів, конструкторів, кваліфікованих робітників, гуманітарну інтелігенцію. У грудні 1941 р. з України вивезли 20 об’єктів легкої промисловості.

Вивезли майно колгоспів та МТС України: за станом на 20 жовтня 1941 р. КПРС у Росію відправила 158 тис. коней, 1080,7 тис. голів великої рогатої худоби, 1768,5 тис. овець, 168,9 тис. свиней. З України вивезли в Росію 20302 трактори, інші 50 тис. розукомплектували, поламали, знищили. (Советская Украина в годы BOB. 1941–1945 гг. В 3-х т. — К., 1985. — Т. 1, с. 251–291. (В цій книзі є посилання на архівні джерела Міноборони СРСР та Партархіву)). Цим Москва грубо порушила IV Гаазьку конвенцію 1907 р. та Положення про закони і звичаї сухопутної війни.

2) В період розпаду СРСР та створення незалежної держави

Після розпаду СРСР Російська Федерація успадкувала золотовалютний і алмазний фонди, активи, пасиви та все закордонне майно СРСР, однак відмовилася розділити його між колишніми союзними республіками, хоча створювалася ця спадщина зусиллями всіх республік, а не однією Російською Федерацією, а це є кричущим порушенням Віденської Конвенції про правонаступництво у відношенні договорів (1978 р.) і Конвенції про правонаступництво в інших сферах.

За станом на 01.01.91 Ощадбанк СРСР вилучив з Ощадбанку України 84,3 млрд руб. заощаджень громадян України — суму, що за офіційним курсом того часу складає близько 150 млрд доларів США, за ринковим — приблизно 40 млрд доларів США. Влада Російської Федерації дотепер відмовляється повернути ці гроші громадянам України. (Про обґрунтованість цієї вимоги свідчить лист Президента Асоціації Українських банків Олександра Сугоняко № 01–06/266 від 25.06.97, що є на наступній сторінці).

Ці дії окупаційної комуністичної влади грубо порушили IV Гаазьку конвенцію 1907 року та до неї ухвалене Положення про закони і звичаї сухопутної війни, яке «забороняє… знищення власності супротивника» (Юридический словарь, Москва, Госиздат юр. литературы, 1953, с. 203–204). «Окупант, відповідно до згаданого Положення, не має права ставитися до власності (окупованої країни — автор) як до своєї власності» (Міжнародне право, Москва, 1982, с. 524).

Тому вивезення згаданих заводів та іншого майна України владою Російської імперії є незаконним і Україна тепер має право на повернення його або виплату Російською Федерацією Україні відповідної компенсації.

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ БАНКІВ

№ 01-06/266 від 25.06.97

Голові комітету Верховної Ради України

Законодавчого забезпечення свободи слова

та засобів масової інформації

п. ПОНЕДІЛКОВІ В. І.

Про вилучення коштів Українських вкладників Ощадного банку України 01.01.91 Ощадним банком СРСР

Шановний Вікторе Івановичу!

Багаторічною системою використання коштів Ощадбанку колишнього Союзу була їх централізація, а саме: перерахування коштів в Правління Банку (м. Москва) для подальших рішень. Станом на 01.01.91 з України до Москви було перераховано 84,3 млрд руб., або близько 40 млрд доларів США. Ці кошти не були повернуті. Ощадбанк України розпочав свою самостійну діяльність з капіталом мінус 84,3 млрд крб.

Виходячи з викладеного, було б доцільно з’ясувати в процесі підготовки і розгляду Договору «Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», який укладено 31.05.97, чи передбачається Договором чи окремою угодою відшкодування $40 млрд коштів українських вкладників, вилучених Ощадбанком СРСР у 1991 році, та вилучених Москвою ресурсів інших банків Української РСР у тому році.

Президент Асоціації

О. СУГОНЯКО»

(Архів АДГУ)

Привласнення Росією грошей українських громадян є грубим порушенням Віденської конвенції 1978 р. і Конвенції про правонаступництво в інших сферах.

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНИХ МАТЕРІАЛІВ ЗВИНУВАЧУЄТЬСЯ

Комуністична партія Радянського Союзу (РСДРП, ВКП(б), КПРС) в особі її керівництва — ЦК КПРС, включаючи керівництво української філії КПРС — членів Центрального Комітету КПРС

в тому, що:

взявши на своє ідейне озброєння класову антинаціональну та антигуманну ідеологію і розвинувши її до злочинного характеру і очоливши державу та уряд СРСР, здійснила проти України та її народу наступні злочини:

— тричі розв’язала проти Української народної республіки (УНР) агресивну війну і окупувала Україну, тобто, — у скоєнні злочинів, передбачених п. «а» статті 6 Статуту Міжнародного Військового Трибуналу (МВТ);

— під час ведення бойових дій проти військ УНР у 1917–1920 рр. та проти Української Повстанської армії (УПА) в 1944–1954 рр. комуністичне військове командування розстрілювало полонених, змушувало українських воїнів переходити на свій бік, у війні проти УПА застосовувало хімічну зброю, розстрілювало мирних жителів, тобто, — у злочинах, передбачених п. «б» статті 6 Статуту МВТ.

Окупувавши Україну, російський комуністичний уряд:

— знищив українську державу, скасував українські закони та запровадив свої, ліквідував український парламент і судову систему;

— репресував військовослужбовців і державних службовців УНР;

— репресував усі українські політичні партії, в тому числі, Українську комуністичну партію, українські церкви та розграбував церковне майно;

— придушуючи збройний опір українського народу, більшовики широко застосовували вбивства, заслання і катування, тобто, звинувачуються у злочинах, передбачених п. «в» статті 6 Статуту МВТ.

Втілюючи в життя ідеологію етноциду українській нації, комуністичне керівництво:

— організувало в 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 рр. голодомори українського селянства та умертвило близько 13 млн осіб, в тому числі і дітей, тобто, звинувачується у злочинах, передбачених п. «с» статті 2 Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього від 09.12.48;

— КПРС репресувала і знищила інтелектуальний потенціал нації, тобто, звинувачується у злочині, передбаченому п. «а» статті 2 зазначеної Конвенції про геноцид;

— КПРС на підставі політичних, релігійних та соціальних ознак депортувала з України мільйони українців і для підриву етнічного складу нації поселила в Україні мільйони росіян, тобто, звинувачується у злочині, передбаченому п. «с» статті 2 названої Конвенції про геноцид;

— підірвавши інтелектуальний потенціал України, КПРС витісняла українську мову і примусово нав’язувала російську, чим відривала молодші покоління від мови і духовної культури предків, тобто, вчинила злочин, що має ознаки злочину апартеїду, який передбачений в статті 2 Конвенції про запобігання злочину апартеїду та покарання за нього від 30.11.73 (Конвенція стала чинною 18.07.76. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 15.10.75);

— КПРС створила репресивну машину, яка у масштабах всієї України широко застосовувала жорстокі катування та знущання і цим завдала нації непоправних моральних і психічних втрат, тобто, звинувачується у злочинах, передбачених Конвенцією проти катувань та інших жорстоких нелюдських чи принизливих для людської гідності видів покарання від 10.12.84;

— КПРС перетворила працю громадян України в примусову і тим самим порушила Конвенцію № 29 «Про примусову або обов’язкову працю» від 28 червня 1930 року.

Термін давності притягнення до кримінальної відповідальності за скоєні військові злочини і злочини проти людства на підставі статті 1 «Конвенції про незастосування терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства» від 26 листопада 1968 року не застосовується. (Конвенція ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 11 березня 1969 року).

Стаття IV Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього встановлює: «Особи, що скоїли геноцид чи якісь інші з перелічених у статті III дії, мають бути покарані незалежно від того, чи вони є відповідно до конституції владоможцями, посадовими чи приватними особами». (Сторінка 99 збірника документів «Международная защита прав и свобод человека», Москва, «Юридическая литература», 1990).

Отже, відповідати перед судом мають не тільки організатори, але й виконавці злочинів.

Тому кати, що мордували українців, мають бути притягнуті до кримінальної відповідальности незалежно від того, коли вони скоїли злочин.

* * *

Звинувачувальний висновок українського Громадського представництва на Вільнюському міжнародному громадському Трибуналі не є повним ні за змістом обвинувачень, ні достатнім за доказами. Він є проміжним документом.

Комуністичний режим — це всього лише комуністична стадія Російської імперії, і позаяк Україна перебувала під владою Російських царів три з половиною сторіччя, і весь час відчувала на собі жорстоку руку московського варварства, то страждання і жертви України — безмірні. І відокремлювати комуністичний окупаційний режим від царського режиму можна лише умовно.

Історичний розрахунок України з Росією слід було б розпочинати з XVII сторіччя. Проте, мистецтво політики полягає не в тому, щоб задовольнити пристрасть помсти, спрямовану в минуле, а в тому, щоб створювати сприятливі умови для майбутнього розвитку нації, тому ми представляємо хронологічно обмежене звинувачення, яке охоплює лише період комуністичного правління. І за змістом це лише початковий загальний фрагмент.

Робота з підготовки суду над КПРС почалася із проведення теоретичної конференції. Потім у 1996 році був створений Національний комітет з підготовки міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарного режиму в Україні і проти українців — «Нюрнберг-2». Вільнюський Міжнародний громадський трибунал і цей звинувальний висновок — черговий крок у напрямку підготовки міжнародного суду над КПРС («Нюрнберг-2»).

Імперативний міжнародний суд буде створений на підставі договору про це кількох держав, або ратифікацією певною кількістю держав Статуту Римського міжнародного кримінального суду.

Президент Кучма та його уряд не підуть на створення міжнародного суду, але, поза сумнівом, після нього в Україні буде президент, який піде на це, і тоді цей документ та інша підготовча робота Комітету за «Нюрнберг-2» виявиться корисним опертям. Надія на те, що теперішня праця буде корисна у майбутньому і надихнула нас на підготовку цього документу.

Перша сесія Трибуналу ухвалила 12–14 червня 2000 р. резолюції:

— Про засудження комуністичної ідеології й доктрини;

— Про запобіжні заходи проти відновлення (реставрації) комунізму;

— Про духовні наслідки геноциду;

— Про міжнародну співпрацю в розслідуванні та юридичній оцінці злочинів комунізму;

— Про розширення поняття «геноцид»;

— Про компенсацію за шкоду, заподіяну комуністичним окупаційним режимом.

Сесія тоді ж ухвалила звернення:

— До Організації об’єднаних націй, парламентів і урядів держав світу про заснування міжнародного трибуналу для засудження комуністичних злочинів та людей, що скоїли ці злочини;

— До світової спільноти та міжнародних громадських організацій про заснування міжнародного трибуналу для засудження комуністичних злочинів та людей, що скоїли ці злочини.

Литовський оргкомітет вирішив вважати проведену роботу першою сесією і скликати другу сесію. Українська делегація поставилася до цього рішення схвально, бо хоч наш обвинувальний висновок виявився одним із найбільш підготовлених і викликав великий інтерес в учасників трибуналу, все ж таки кілька епізодів обвинувачення в ньому мали публіцистичний, а не юридичний зміст. Ось два приклади.

Перший: у звинувальному висновку написано, що комуністичне керівництво Російської імперії застосовувало проти Української повстанської армії хімічну зброю (додавання відповідних хімікатів до їжі та застосування газових пакетів у бункерах). Я знаю, що це правда, бо в концтаборах зустрічав кілька осіб, до яких ця зброя була застосована і які самі про це розповіли. Щоб це обвинувачення набуло юридичного змісту, необхідно до справи долучити свідчення про застосування хімічної зброї самих потерпілих із засвідченням їхніх підписів сільською радою або нотаріусом.

Другий: 1920 року, коли більшовики наступали на Бориспіль, його обороняв загін українського війська. Загін був недостатньо великий. Більшовики поставили Борисполю ультиматум здатися на їхню ласку. Український загін ультиматум відхилив. Більшовики захопили Бориспіль і кожного десятого бориспільця стратили. 1990 року я разом з кількома іншими депутатами Верховної Ради України брав участь у встановленні хреста й у панахиді на вшанування пам’яті розстріляних бориспільців. Про цей розстріл розповідали священики, які правили службу Божу, й чимало бориспільців — учасників жалобного мітингу, які зібралися були на цю важливу пам’ятну подію. Ця моя розповідь — публіцистика, якій не місце в обвинувальному висновку. Щоб ця розповідь стала доказом обвинувачення, хтось із бориспільців має її розповісти і затвердити свій підпис у нотаріуса або в сільраді.

Збирання доказів про злочини комуністів — це не тільки пошуки архівних документів, але й збирання свідчень людей, підписи яких затверджені сільською радою або нотаріусом.

Щоб мати документальні докази, й варто було відкласти слухання на другу сесію. Тож я звертався до людей, які хотіли б доповнити наші обвинувальні матеріали свідченнями про розкуркулення, порушення недоторканності житла без санкції прокурора (вривання на селянські подвір’я та в хати, вчинення обшуків, вилучання добра, побої, убивства та інші злочини), не відкладати свідчення на потім, а робити це тепер, доки ще живі свідки злочинної і брутальної поведінки російських більшовиків та їхніх українських лакуз.

На численні листи через пана М. Зеленчука до повстанців з проханням надіслати мені такі свідчення відгукнулися тільки двоє: В. Левкович та Я. Романина-Левкович. Я їм щиро дякую. Інші повстанці либонь гадають, що й під лежачий камінь вода потече.

Надзвичайно важливим розділом обвинувального висновку є його економічна частина. У Литві проблему розмірів економічної шкоди, завданої їй окупаціями, піднесено на офіційний державний рівень. У виданій оргкомітетом брошурці «Конгрес з оцінки злочинів комунізму», зокрема, написано:

«У час радянської окупації Литва втратила близько 800 тис. осіб. Близько 300 тис. було ув’язнено чи заслано до Сибіру та на далеку північ Радянського Союзу. Кожний третій із цих ув’язнених чи засланих литовських громадян загинув від тортур чи жахливих умов життя в суворому кліматі. Окупувавши литовську територію, комуністи стратили понад ЗО тис. осіб. Зі страху перед радянською загрозою понад 440 тис. литовців подалися в еміграцію. Внаслідок комуністичної й нацистської окупації Литва втратила (разом з жертвами II світової війни) третину свого населення і зазнала матеріальних втрат у розмірі 387 млрд доларів США» (The Congress on the Evaluation of the Crimes of Communism, Vilnus, 1999. — P. 32).

А на яку суму комуністична Росія завдала матеріальної шкоди Україні — ось запитання, на яке більш-менш точну відповідь спроможна дати тільки українська урядова комісія.

Під час підготовки нашим вченим гуртом матеріалів до Вільнюського суду ми надіслали у цій справі до Президента України таке клопотання:

Президентові України панові Леонідові КУЧМІ

КЛОПОТАННЯ

Про створення Державного комітету з вивчення злочинів КПРС-КПУ в Україні

21 березня 1996 року в будинку літераторів міста Києва з ініціативи Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, Асоціації дослідників голодомору в Україні, Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса з участю 23 політичних та громадських організацій національно-демократичного спрямування було створено Український національний комітет з організації Міжнародного суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітарного режиму в Україні («Нюрнберг-2»), Комітет підтримали 68 депутатів Верховної Ради України, які створили у Верховній Раді відповідну неформальну депутатську групу. Комітет провів значну підготовчу роботу до Міжнародного суду.

Через те, що влада тоді не підтримала Комітет, а в Комітету не було власних коштів для продовження роботи, ініціатива підготовки Міжнародного суду перейшла до Литви. Литовський організаційний Комітет у Вільнюсі призначив Міжнародний суд над КПРС на 12–14 червня 2000 року. Ініціативна група Громадського представництва України включилася в роботу: подала стислий варіант українського Обвинувачення КПРС за її злочини в Україні, продовжує формувати Українське Громадське представництво, працює над розширеним Обвинуваченням, планує схему доповідей від України, які можна буде представити у Вільнюсі.

Матеріали Міжнародного (громадського) суду та доповіді будуть видані англійською мовою і поширені серед членів ООН. Ці матеріали слугуватимуть початковою юридичною базою для Міжнародного суду, який у майбутньому утворять держави, що постраждали від комуністичної деспотії, для розгляду комуністичних злочинів та їх юридичної оцінки.

У світі давно усталилася справедлива думка про те, що Україна постраждала від Російської комуністичної окупаційної адміністрації більше від будь-якої іншої країни так званого соціалістичного табору, тому не випадає урядові незалежної України залишатися осторонь підготовки і проведення суду, який має виробити справедливу юридичну оцінку діяльності колоніальної влади в Україні. Дотеперішню роботу в Україні щодо підготовки Міжнародного суду ми розглядаємо як попередню, за якою має настати офіційна робота самої Української держави.

Позаяк за Вільнюським громадським судом, як розвиток історично закономірної дезінтеграції останньої великої світової імперії, неминуче настане Міжнародний суд за її злочинну діяльність супроти народів та громадян підкорених народів, то час утворити Український державний комітет для підготовки такого суду, що ми, представники різних політичних партій та громадських організацій державницького спрямування, й просимо Вас, шановний пане Президенте України, учинити своєю високою владою.

Л. ЛУК’ЯНЕНКО, голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні, голова Громадського представництва

Президент не зволив відповісти на це клопотання.

У перерві між засіданнями Трибуналу болгари взяли копію нашого обвинувального висновку, а мені дали копію закону «Про визнання злочинним комуністичного режиму в Болгарії», що його ухвалив болгарський парламент. Цей закон засвідчує зміну настроїв у болгарському суспільстві, і я думаю, що з ним варто ознайомити українських читачів (див. Додаток 2).

Отже, процес підготовки Міжнародного громадського суду над КПРС пішов. Потрібно також, щоб і нинішнє керівництво України, передусім Президент Л. Кучма, Голова Верховної Ради І. Плющ, Прем’єр-міністр висунули нарешті на державному рівні ОБВИНУВАЧЕННЯ проти КПРС за всі її злочини в Україні. Тільки тоді наш український народ звільниться від важкого, брудного комуністичного минулого.

Друга сесія Вільнюського Міжнародного громадського трибуналу відбулася 5–8 вересня 2000 року. Від України на ньому було дві особи: член Трибуналу Микола Кульчицький та я як звинувачувач.

На сесію я подав доказові матеріали на підтвердження нашого Звинувального висновку, які й додані до нього.

Виступаючи 6 вересня 2000 р. в Трибуналі з представлення додаткових доказів комуністичних злочинів в Україні та проти українців на території інших держав, я в дусі резолюцій (схвалених Трибуналом 12–14 червня) запропонував до вердикту Трибуналу такі формулювання:

«З огляду на те, що після насильницького встановлення в Україні комуністичного диктаторського режиму український народ позбавили були змоги виявляти свою політичну волю через процедуру демократичних виборів, прошу високий трибунал виходити з того, що Україна була колонією Російської імперії в її комуністичній стадії з 1920 до 1991 року і в оцінці злочинів КПРС на українській території виходити саме з цього колоніального статусу.

В розвиток резолюції 12–14 червня пропоную до вердикту, Вільнюського трибуналу такі формулювання:

«Розглянувши подані представниками 23-ти постколоніальних народів звинувачувальні висновки, заслухавши покази потерпілих і свідків, а також промови звинувачувачів та захисників Трибунал

УХВАЛЮЄ:

1. Звернутися до вищих державних органів країн, що представлені на Вільнюському Міжнародному Громадському трибуналі з клопотаннями:

а) укласти міждержавну угоду про створення Міжнародного суду (Нюрнбергу-2) для розслідування та юридичної оцінки злочинів комунізму [ратифікувати Статут Римського міжнародного кримінального суду];

б) ухвалити закони про визнання злочинною та про заборону комуністичної ідеології й комуністичних партій.

2. Погоджуючись з рішенням держав «Великої сімки» про визнання Російської федерації за правонаступницю Совітського Союзу Вільнюський міжнародний громадський трибунал закликає владу Російської Федерації:

а) з метою морального оздоровлення взаємин між нашими народами покаятись за звірства російського комунізму подібно до того, як Федеративна республіка Німеччина покаялась за звірства націонал-соціалізму;

б) вчинити, як це вчинила ФРН, справедливу фінансову компенсацію жертвам комуністичної диктатури чи їхнім законним спадкоємцям.»

Левко Лук’яненко