Нюрнберґ-2

Злочинна суть комуністичного режиму

Складовими злочинної суті комуністичного режиму є злочинна ідеологія та злочинна практика.

Ідеологія — сплав, що утворився з перенесення міжнародними авантюристами (Парвусом, Леніним, Троцьким) західноєвропейського марксизму на московський хижий імперіалістичний дух.

Практика — антиукраїнська маніакальна антихристська мстивість, патологічний людожерський садизм.

Без ідеології, що виправдовувала масові вбивства, знищення цілих суспільних верств, не можна було штовхнути маси темних людей на знищення інших тільки з тієї причини, що вони належать до іншої суспільної верстви.

Покидьки суспільства та затяті російські шовіністи в людожерських гаслах так званих вождів пролетарської революції знаходили моральне виправдання своїх аморальних інстинктів. Тому суд над комунізмом не може обмежитися розглядом злочинної діяльності комуністів. Він мусить розглядати і їхню ідеологію, бо саме вона формувала їхній намір (умисел). Злочинна ідеологія і злочинна практика — це суб’єктивна і об’єктивна сторони складу злочину. Для молодого покоління українців важливо знати не тільки факти (злочини), але й розуміти стан мислення людей, що їх коїли.

Олександр Лазоревський (Биков):

Людина наділена розумом. Цей розум постійно щось винаходить. Винаходить засоби виробництва, вдосконалює житло, одяг, взуття, вдосконалює засоби комунікації. В історичному розвитку йде від звукових та простих нарізок і міток на дереві до друкування, радіо, телебачення. Винаходить геометричні форми, малюнки, архітектурні форми, удосконалює взаємини між різних суспільних верств і творить все нові й нові суспільні структурні одиниці.

Людина перебуває в постійному пошуку щастя. І якщо щастя людини — це стан, коли людина має життя, яке вона й хотіла мати, то міра щастя вимірюється мірою наближення реального життя до його бажаного уявного образу. Це зіставлення реального й бажаного.

Позаяк розум людини не зупиняється, то уява випереджує дійсність. У суспільному плані це означає, що людина завжди незадоволена своїм суспільним ладом і постійно шукає шляхів його удосконалення. Це почуття — могутня пружина людського прогресу. Не було б незадоволення, то й не було б розвитку. Ті суспільства, в яких укорінилася ідеологія задоволення реальним станом речей, надовго зупинилися у своєму розвитку. Ми належимо до європейської цивілізації. Вона не знала такого задоволення, вона ж виявилася найдинамічнішою частиною людства.

Через незадоволення виникали трактати про краще суспільство. На практиці вони виявлялися утопіями, проте якісь елементи відповідали тенденціям історичного розвитку і засвоювалися людством.

Від «Утопії» Томаса Мора 16 століття до 19 століття маємо довгу низку утопій. Марксизм міг би залишитися великим досягненням утопічної літератури і не завдав би великої шкоди людству, коли б не став державною ідеологією величезної російської імперії. Але він нею став. І не випадково. Російська імперія створена була народом, який більше дбав про розширення держави, аніж про впорядкування своєї власної землі. Може, тут виявився генетичний зв’язок московитів з кочовою татарщиною. У 13 сторіччі кочові татарські орди завоювали угро-фінські племена та їхню маленьку слов’янську панівну верству, прийняли мову цієї розвинутішої верстви, влили свою кров, завдяки своїй чисельній перевазі передали слов’янізованому угро-фінському населенню свої азійські риси: необмежену владу батька в сім’ї, а після смерті батька — старшого сина над молодшими синами, мисливсько-рибальський кочовий спосіб життя, державний деспотизм і цілковите підпорядкування особи волі державних чиновників і самому царю. Це народ, у якого не виробилося поняття про право особи, про коштовність самої людської особистості, про право особи мати власність. За сім сторіч московити перейшли до осілого способу життя і хліборобства, але азійські риси не тільки не зникли, а й, навпаки, посилилися. І в комуністичній ідеології знайшли ідеологічне виправдання своїм азійським інстинктам до загарбання чужих земель.

З початку 19 століття розширення цієї держави відбувалося під ідеологічним прикриттям панславістської ідеї. З початку 20-го сторіччя імперській ідеї починають служити твори Маркса й Енгельса. Російські шовіністи перетворюють ці твори в марксизм, а згодом додають до них праці Леніна і називають свою ідеологію марксизмом-ленінізмом.

Як і попередні утопісти (Сен-Симон, Фур’є, Оуен), марксизм проповідував ідеї:

— побудови безкласового суспільства;

— побудови комуністичного суспільства;

— спільність власності;

— рівність всіх людей;

— обов’язковість праці;

— колективність і плановість господарства;

— ліквідацію протилежностей між розумовою і фізичною працею;

— атеїзм;

— створення всесвітньої держави.

Що означають ці ідеї?

Передусім, створення комуністичного суспільства, в якому буде здійснена засада: «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребами» («Маніфест комуністичної партії», 1848 рік).

Нерозуміння людської природи і вся утопічність їхнього вчення найяскравіше виявилася саме в цій заяві Маркса і Енгельса.

Яким способом вони хотіли збудувати комуністичне суспільство? Методом диктатури пролетаріяту. Бо диктатура пролетаріяту — головна в марксизмі «наукова» теза. Ідея диктатури пролетаріяту вперше була сформульована Марксом і Енгельсом у «Маніфесті комуністичної партії». Пізніше в «Критиці Готської програми» Маркс писав:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством пролягає період революційного перетворення першого на друге. Цьому періоду відповідає й політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути ні чим іншим, окрім як революційною диктатурою пролетаріяту».

Доктор філософії, письменник Іван Франко, аналізуючи Марксові рецепти побудови комуністичного суспільства у праці «Що таке поступ?», ще на початку XX сторіччя дійшов висновку: Марксове суспільство буде нечуваним рабством:

«Перш за все всемогутня сила держави ляже страшним тягарем на життя кожної окремої людини.

Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, а нуж бо держава визнає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховання не свобідних людей, а лише корисних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали і жили б в такій залежности, під таким наглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою». («Що таке поступ?» Накладом української книгарні в Нью-Йорку, 1917 [34 Е, 7^th st. — New-York, № 4]).

Тепер погляньмо, що означає застосування методу перебудови капіталістичного суспільства на комуністичне способом диктатури пролетаріяту, в реалізації окремих ідей.

Наприклад, ідея побудови безкласового суспільства. У самій цій ідеї закладена несправедливість, бо проголошення робітничого класу (пролетаріяту) гегемоном означає проголошення влади меншости над більшістю населення, бо ж пролетаріят у жодній країні ніколи не становив більшости населення. Далі, помилковою є думка, наче в суспільстві може існувати тільки один клас. А якщо суспільство природним чином завжди складається з кількох різних класів, то ідея побудови безкласового, точніше кажучи, однокласового суспільства означає намір знищити всі інші класи.

На питання, як винищити «ворожі» класи, Маркс і Енгельс, а пізніше і Ленін та більшовики давали ясну і однозначну відповідь: безоглядним застосуванням зброї і необмеженим терором.

«Диктатура пролетаріяту, — писав Ленін, — є уперта боротьба, кривава і безкровна, насильницька і мирна, військова і господарча, педагогічна й адміністративна супроти сил і традицій старого суспільства» (Твори, т. 31, с. 27).

Отже, комуністи-більшовики поставили собі за мету знищити не тільки ворогів своєї комуністичної влади, а й все старе суспільство, знищити будь-якими методами — масовими голодоморами, терором.

Друга марксистсько-ленінська ідея — знищення приватної власності. Мета цієї ідеї — зробити всіх громадян повністю залежними від держави. Якщо власник один — держава, якщо людина ніде не може заробити собі на хліб-сіль, окрім як у держави, тоді зникає всяка свобода і починається цілковите рабство. Якщо людині не дозволена приватна власність і вона може забезпечити своє біологічне існування тільки з рук державних службовців, тоді держава стає всемогутнім деспотом, а людина перетворюється на простий статистичний гвинтик.

Маркс сказав: «Релігія — опіум для народу». Російські комуністи сприйняли цю тезу з простої причини: вони ні з ким не хотіли ділити владу і не хотіли дати дозвіл на будь-яку іншу ідеологію, окрім своєї, людиноненависницької, вони не визнавали ніяких інших ідей. Щоб запанувати над людиною повністю, необхідно її позбавити, за винятком комуністичних, всяких інших думок. У Росії більшовикам це вдалося. Московщина не мала демократичних традицій. В умовах споконвічного рабства й кріпаччини не розвинулася теологія і духовна література. Віра росіян зводилася до зовнішньої атрибутики та кількости поклонів. Коли немає глибокого духовного релігійного почуття, а тільки зовнішність, то після знищення зовнішності майже нічого не залишається. Більшовики розпочали репресії щодо духовенства під час громадянської війни. Храми перетворювали в комори та стайні. Під виглядом звільнення людей від релігійного дурману вбивали в людині людське, забирали в людей право на самостійне мислення та прищеплювали їм сліпу покору перед всемогутністю держави.

Держава як всепоглинаючий молох створила величезну всесвітню пропагандивну систему. Завдяки грошам взяла собі на службу тисячі розумних людей, які на професорсько-академічному рівні конструювали складні філософські, політологічні, літературознавчі та інші концепції на захист безбожної деспотичної влади та обґрунтовували неминучість поширення її у всьому світі. Мораль і традиційні духовні цінності зблідли, натомість із темних глибин людської сутності московської частини людства почав все дужче виринати й поширюватися справжнісінький сатанізм. Здається, в науку всьому людству пекло випустило на волю все звірине, що причаїлося було в найчорніших закутках людської істоти.

Марксизм шкідливий не тільки своєю злочинною минувшиною. Він шкідливий своєю сутністю, бо апелює, легалізує й виправдовує найнижчі людські інстинкти. Всупереч європейській цивілізації, яка плекає в людині шляхетні риси і робить із простої людини людину з великої літери, марксизм, навпаки, шляхетність ставить в ніщо та розвиває в людині дикуна і мерзотника. Тому марксизм-ленінізм має бути не тільки засуджений як ідейне виправдання деспотизму й людиноненависництва, але й як духовна отрута, що вбиває в людині цивілізованість і зрощує кровожерну мерзоту.

Теперішнє лихо України має етичну основу в комуністичній антихристській антиморалі, яку комуністи формулювали Так: моральним є все те, що служить інтересам пролетарської революції (тобто КПРС).

Ця релятивістична мораль, виправдовуючи так званими інтересами пролетарської революції убивства безвинних людей та інші найпідліші дії виховала абсолютно аморальних людей, справжніх аморальних монстрів. На жаль, такими аморальними типами переповнені офіційні структури кучмівських органів державної влади. Державу вони перетворили в дірявий мішок — скільки б народ не намагався його наповнити, з нього все випадає в злодійські закордонні банківські рахунки та закордонні «хатинки». Не запрацюють заводи й фабрики, якщо капітали не залишаються в Україні, а їх вивозять за кордон.

Відродження України і, зокрема, виведення економіки з глибоченної кризи залежить від подолання аморальности і повернення до нормальних традиційних норм поведінки.

Позаяк комуністична аморальність породжена комуністичною ідеологією, то національно-державницькі сили наполягали й наполягають на широкому публічному розгляді комуністичної ідеології та практичної діяльности КПРС з метою юридичної оцінки злочинів комунізму.

* * *

З ініціативи Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та інших патріотичних організацій було проведено кілька науково-теоретичних конференцій з вивчення злочинів КПРС.

1995 року на цю тему у Києві була проведена Міжнародна конференція, до якої я підготував доповідь. Конференція ухвалила кілька ідеологічних резолюцій.

В Росії постгекачепівське керівництво продовжувало загрожувати миру й незалежности держав — колишніх так званих союзних республік, що яскраво продемонструвала Російська Державна Дума денонсуванням Біловезької угоди. Комуно-проросійські шовіністичні сили в Україні послідовно вели справу до знищення української держави.

Подальший суспільний розвиток України та інших держав колишнього комуністичного блоку вимагав міжнародного суду над КПРС як логічного правового завершення нашого визволення від імперії зла.

Для започаткування процесу 21 березня 1996 року в Будинку літераторів з ініціативи Товариства політв’язнів та репресованих, Асоціації дослідників голодоморів в Україні та «Меморіалу» ім. В. Стуса з участю 23 політичних партій і організацій засновано Український Національний Комітет з організації Міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарного режиму («Нюрнберг-2»).

Установче засідання обрало Президію і Секретаріят Комітету. Головою Комітету обрано Левка Лук’яненка, його заступниками професора Степана Павлюка та народного депутата Івана Біласа. До Президії ввійшли: Семен Глузман, Михайло Косів, Джеймс Мейс, Павло Мовчан, Володимир Мулява, Олександр Нечипоренко, Євген Пронюк, Слава Стецько, Лесь Танюк, Дмитро Чобіт, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Ярошинський. Комітет ухвалив Положення про свою діяльність, Звернення Національного Комітету з організації Міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарного режиму («Нюрнберг-2») до співвітчизників такого змісту:

15 березня 1996 року Державна Дума Російської Федерації проголосувала за постанову про денонсацію Біловезької угоди від 8 грудня 1991 року, продемонструвавши перед цілим світом реваншистські потуги відновити Союз Радянських Соціалістичних Республік, який розпався як штучне об’єднання підкорених більшовицькою Москвою народів.

З правового боку для України постанова, яку виніс у сусідній країні орган її державної влади, не може мати юридичних наслідків.

По-перше, Біловезьку угоду ратифіковано 12 грудня 1991 року Законом Верховної Ради Російської Федерації, тому її не можна денонсувати Постановою Державної Думи Російської Федерації.

По-друге, волю українського народу як політичної спільноти жити в незалежній державі однозначно висловлено на Всенародному референдумі 1 грудня 1991 року. Сама ідея, ніби великий народ може раз за разом змінювати ставлення до головної засади свого буття, глибоко образлива.

Нас не може не хвилювати те, що таку Постанову Державна Дума РФ прийняла після того, коли її компартійне керівництво відвідало Київ і зустрілось зі своїми однодумцями у Верховній Раді України і керівниками компартії України. Немає сумніву, що йдеться про сплановані дії компартійних імперських верховодів двох держав, сваволю російських реваншистів і психологічний тиск на суверенні держави, які відродилися на руїнах Російської більшовицької імперії.

Постанова Державної Думи РФ має на меті дестабілізувати ситуацію в Україні, розколоти нашу державу територіально і втягнути наш народ у реанімовану російську імперію з її гулагівськими традиціями і кривавими міжнаціональними конфліктами. Це загрожує миру не лише на теренах колишнього СРСР, але й в усьому світі. Тому будь-яка спроба односторонньої з боку Росії зміни статусу сусідніх держав повинна бути засуджена міжнародним співтовариством.

Після відвертої сваволі з боку Російського парламенту Україна має моральне право і зобов’язана припинити своє асоційоване членство у СНД як наддержавного утворення в інтересах Російської імперії.

Виходячи з цього, Український Національний Комітет з організації Міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарного режиму звертається до українських патріотів, державників, всіх громадян України дати відсіч московським реваншистам і їхнім політичним спільникам на території нашої держави.

Нині ми ще раз переконались, що без такого суду над спадкоємцями КПРС про вільну Україну не може бути мови, і над нами завжди висітиме загроза повернення тоталітарного режиму.

Майбутнє України — в єдності українського народу!

* * *

У Верховній Раді України була створена неформальна група з 68 Народних депутатів України для розгортання роботи по всій Україні. Засідання Комітету відбувалися щомісяця. По багатьох областях відбулися публічні слухання про злочини КПРС проти України та українців. Комітет з’ясував, що міжнародний суд імперативної сили може бути створений одним способом — укладенням договору між кількома державами про створення міжнародного суду. Ясно, що українська держава за теперішньої влади на укладення такого договору не піде. Якщо на нього підуть країни Балтії, то його рішення не матимуть чинности щодо України, бо для того, щоб рішення міжнародного суду були чинними і для України, їй необхідно бути однією із сторін, що підписують договір про утворення такого суду.

На той час це був єдино можливий варіант проведення міжнародного суду.

У липні 1998 року у Римі на дипломатичній конференції, учасником якої була і Україна, держави світу ухвалили постанову про створення Міжнародного кримінального суду для здійснення суду над злочинами й злочинцями проти людства та людяности, де б і ким би ці злочини не скоєні. Учасники конференції підписали Статут суду. Він відкритий для підписання будь-якою країною, яка поділяє його цілі і завдання. Українська делегація підписала Статут.

Аби Римський кримінальний суд був створений і міг почати діяти, необхідна ще одна юридична процедура — ратифікація Статуту певною кількістю держав. Україна готувалася це зробити, але після оприлюднення свідчень Миколи Мельниченка про причетність Кучми до смерті Г. Гонгадзе МЗС перевело справу у хронічний «процес підготовки до ратифікації статуту Римського кримінального суду», який може тривати до нового потопу.

Після того, як Україна ввійде да складу країн-членів РКС, буде можливо провести міжнародний суд над Комуністичною партією.

За таких обставин завдання нашого Комітету полягали в збиранні доказів скоєння Комуністичною партією Радянського Союзу та її українською філією — Комуністичною партією України злочинів проти України та українців за межами України й організація міжнародного громадського суду.

Практика проведення в областях слухань про злочини КПРС показала, що вони носять переважно публіцистичний, а не правовий характер, і тоді я написав Інструктивний лист для депутатів для орієнтації на дотримання вимог Кримінально-процесуального кодексу.

Позаяк суд не відбувся і до нього треба готуватися, то й не втратив значення цей лист (див. Додаток № 1).

Від березня до листопада (коли я склав із себе повноваження і замість мене головою став Л. Танюк) було проведено вісім засідань і здійснена велика організаційна й дослідницька праця. На жаль, на цьому засідання припинилися, коштів для скликання міжнародного суду не знайшлося і вся ця діяльність стихла.

* * *

Позаяк комунізм — і як ідеологія і як практика Російської імперії — явище міжнародне, то й справа юридичної оцінки його ідеології і злочинів також є міжнародною справою.

Коли наш Комітет «Нюрнберг-2» у Верховній Раді залучив 68 депутатів до неформальної групи для праці в підготовці до міжнародного суду і розгорнув активну діяльність у всіх напрямках, з боку прокомуністичного керівництва Верховною Радою не було жодної підтримки, навпаки — саме лиш глузування та зверхність.

Тим часом, 27 червня 1996 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Про заходи з демонтажу спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем». Комуно-олігархічне керівництво української держави, ясна річ, проігнорувало цю резолюцію.

6 листопада 1997 року Сейм Литовської республіки ухвалив резолюцію «Про розслідування масових репресій, геноцид та інші злочини проти людяности та військові злочини, скоєні в час окупації». Парламенти Чеської республіки й Польщі ухвалили аналогічні документи.

29 листопада 1997 року з ініціативи організацій опору окупації та жертв комунізму Литви був створений Організаційний комітет з підготовки Міжнародного громадського трибуналу в оцінці злочинів комунізму на чолі з паном Міляускасом.

В червні 1998 року в Берліні був проведений Міжнародний конгрес організацій колишніх політичних в’язнів і жертв комуністичних режимів.

28 листопада 1998 року Асоціація дослідників голодоморів в Україні разом з Інститутом історії Національної академії наук України провели Міжнародну конференцію, присвячену 65-й річниці голодомору 1932–1933 рр. Учасникам конференції було представлено чимало цікавих доповідей з різних аспектів геноциду української нації. Тут наведу доповідь, що йде в руслі цієї брошури. Вона має назву «Юридичні аспекти голодомору 1932–1933 років».

Навряд чи я, професійний політик, можу додати вам щось нового у галузі, якою ви давно займаєтеся і знаєте краще від мене. І сьогодні я радий буду послухати ваших доповідей і збагатити свої знання голодомору 1932–1933 років. А того я хочу говорити перед вами не стільки про сам голодомор, як про два його юридичні аспекти. Перший аспект либонь можна сформулювати так: голодомор як найбільше порушення прав людини. Другий аспект: голодомор 1932–1933 років — це геноцид української нації, а геноцид — це міжнародний злочин. Звідси витікає проблема відповідальності за порушення прав людини та за геноцид.

Про те, що голодомор стався не через природні причини, а був організований людьми, тепер уже немає суперечок — ніхто з учених цього не заперечує.

Люди, що організували голодомор, це влада. Влада в Україні 1932–1933 років належала Комуністичній партії Радянського Союзу. Центром влади була Москва. Радянська влада під керівництвом КПСС визначала, що потрібно робити і за добре виконання її завдань і планів нагороджувала, за погане — карала. Наприклад, вона постановила винищувати людей певної категорії, доводила плани винищення по областях, організовувала змагання між обласними управліннями НКВС і нагороджувала орденами й медалями за перевиконання плану. Про це яскраво розповідає старший слідчий Томського УВС О. Скраговський у статті «Люди мають знати про це». Він пише:

«…Теза Сталіна про те, що «в міру просування вперед до перемоги соціалізму посилюється опір решток експлуататорських класів…» стала установкою «на ізоляцію всіх колишніх куркулів, білогвардійців, переселенців, німців, поляків, латвійців», тобто всіх тих, кого вважали колишніми людьми.

На нараді, а її проводили на початку 1937 року, дали напрямну, скільки осіб арештувати у кожному районі, місті, окрузі і пустити за першою категорією і за другою категорією. Перша категорія означала стратити, друга — засудити на 10 років без права листування.

Так, Томську пропонували пустити за першою категорією 10–20 тисяч осіб і більше, але не менше 10 тисяч. За другою категорією не менше 20 тис. осіб.

Були передбачені заходи у спорядженні апарату НКВС транспортом, папером, друкарками і т. ін. на час здійснення операції. Новокузнецьк викликали на змагання з Томськом: хто більше арештує «ворогів народу» за згаданими категоріями. Томськ виявився переможцем, за що Овчинников (начальник Томського міськвідділу НКВС) і одержав орден Леніна» (Левко Лук’яненко. Не дам загинуть Україні!. — Київ: Софія, 1994. — С. 497–498).

До категорії «колишні», яких належало знищити, потрапляли учасники всіх партій (окрім комуністичної), військовослужбовці і цивільні службовці Української народної республіки, учасники національно-визвольної боротьби 20-х років, куркулі і всі заможні верстви і т. ін., тобто, по суті, майже вся українська нація. А через те, що українців дуже багато і отаманський національно-визвольний рух важко було придушити, то розстрілювали інтелігенцію, а щодо простого народу, селянства — постачальника повстанців, то його вирішили замордувати голодом.

Отже, вбивця відомий — Російський імперіалізм в його комуністичній стадії. Жертва злочину — українська нація. Той факт, що російський деспотичний режим мордував і своїх громадян, не звільняє його від відповідальності перед українським народом, як репресії німців гітлерівським режимом не звільнили цей режим від відповідальності перед міжнародним судом.

Факт навмисного вбивства людини є найбільшим порушенням прав людини, отже, найбільшим порушенням Декларації прав людини, а що вбито не одну людину, а багатьох, то це обтяжує вину злочинця.

Незабаром все демократичне людство відзначатиме День прав людини. Він випадає на 12 грудня. У цей день Організація Об’єднаних націй схвалила Загальну декларацію прав людини. Демократичний світ щороку відзначає день 12 грудня як важливу перемогу демократичних ідеалів у житті людства 20-го сторіччя. Цього року виповнюються 50-і роковини від дня схвалення Декларації і всі демократичні держави урочисто відзначатимуть цю велику річницю. Асоціація дослідників голодоморів в Україні суголосно з українцями США, Канади та інших країн проживання ставить питання про необхідність порушити проблему про моральну і матеріальну компенсацію за страждання і смерть громадянам України.

Російська Федерація оголосила себе спадкоємицею СРСР. Світ визнав її за таку. Вона успадкувала місце СРСР в Раді Безпеки ООН, майно й будинки Союзних міністерств, золотий і валютний резерви СРСР і все інше. Отже, РФ успадкувала й відповідальність за злочини СРСР і того вона є належний відповідач. Вона й повинна нести відповідальність перед громадянами України.

Хто має порушити перед владою РФ питання про її матеріальну й моральну відповідальність?

Стаття 102, ч. 2 Конституції України встановлює: «Президент України є гарантом… прав і свобод людини і громадянина».

Отже, відповідно до Конституції нашої держави виступити на захист прав і свобод громадян України зобов’язаний Президент.

Компенсація має бути моральна і матеріальна.

Моральна компенсація має бути в формі визнання Російською Федерацією своєї вини та каяття — як це зробила Західна Німеччина за злочини Гітлерівського режиму.

Матеріальна компенсація має бути здійснена в дусі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

Позаяк жоден народ у світі в добу новітньої історії не зазнав такого масового брутального порушення прав людини, як український народ, то необхідно внести в комплекс заходів ООН по відзначенню 50-ї річниці Загальної декларації прав людини, відзначення 55-ї річниці голодомору в Україні з відповідною доповіддю представника України в ООН та подати проект резолюції ООН із всесвітнім визнанням геноциду українського народу, що його скоїв комуністичний тоталітарний режим із закликом до Російської Федерації вчинити моральну й матеріальну компенсацію українському народові.

Професійними органами, що здійснюють зовнішню політику держави, є Міністерство закордонних справ та представник України в ООН. Цими органами президент України і має виконати згаданий міжнародний захист законних інтересів громадян України.

Про Голодомор як геноцид та відповідальність за нього. В преамбулі Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року написано: «…геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і меті Організації Об’єднаних націй», і що цивілізований світ засуджує його.

Стаття 2 Конвенції дає визначення геноциду:

«У цій Конвенції під геноцидом розуміють такі дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

— убивство членів такої групи;

— навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення.»

Праці членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні та інших авторів документально і наочно доводять, факт геноциду українського народу.

Згадаю тут декілька з цих праць:

«Голод-33. Народна книга-меморіал» засновників Асоціації Лідії Коваленко й Володимира Маняка, видання 1991 р.;

«Безкровна війна (книга свідчень)» Олександра Міщенка, «Молодь», 1991 р.;

«Репресоване краєзнавство», колективна праця, вид. 1992 р.;

«Колективізація і голод на Україні 1932–1933 рр.», вид. «НД», 1993 р.;

«Голодомор 1932–1933 рр. Причини і наслідки». Матеріали Міжнародної наукової конференції 9–10 вересня 1993 року, вид. 1995 р.;

«Чорні жнива. Голод 1932–1933 років у Валківському та Коломацькому районах Харківщини», вид-во М. П. Коць, 1997 р.

«Механізм масового терору», С. Білокінь. «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР», Київ, 1999 р.

В анотації до книги В. Маняка і Л. Коваленко є слова: «Хай ця гірка книга, народжена після десятиріч безмовства, ляже першим нашим каменем у підмурівок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу». За цим першим «каменем» мав би початися великий потік публікацій.

Тема вивчення загальнонаціональної трагедії від 1991 року і досьогодні є темою ентузіастів. Впродовж десяти років незалежності держава стоїть осторонь. Навіть більше того — ставиться негативно, як до якоїсь опозиційної течії. Асоціація тільки недавно отримала маленьке приміщення, але держава ще не дала жодної гривні на допомогу Асоціації в її діяльності чи на видання її праць. Проголошення України незалежною державою мало б сколихнути весь учений світ на вивчення недавньої історії мордування української нації і під опікою держави породити величезний потік відповідної історичної, публіцистичної, художньої літератури. Замість цього маємо малесенький струмочок, що живиться ентузіазмом якоїсь сотні патріотів та фінансовою допомогою закордонних українців, таких, наприклад, як подружжя Мар’яна та Іванни Коць.

Маняк і Коваленко посвятили книгу «Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932–1933 роках, пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої з трагедій 20 століття». Отже, знищено мільйони громадян України, знищено цілі села й хутори. Навіщо? Доктор історії Василь Марочко пояснює: «Протягом голодного лихоліття відбувалося насильне переселення колгоспників з Росії та Білорусії в Україну» (Міжнародна наукова конференція, Київ, 09–10.09.93. Матеріали. Київ, 1995 р., с. 72).

Ці дії мають ознаки злочину геноциду, передбаченого статтею 2 згаданої Конвенції.

Стаття 3 Конвенції:

«Належить карати за такі дії:

а) геноцид;

б) змова з метою скоєння геноциду;

в) пряме і публічне підбурювання до скоєння геноциду;

г) замах на скоєння геноциду;

д) співучасть у геноциді.»

Радянська влада планувала, організувала, залучила багато людей і скоїла геноцид, при цьому велика кількість низових урядовців розуміли, що були співучасниками злочинних дій.

Стаття 6 Конвенції:

«Особи, яких звинувачують у скоєнні геноциду чи інших, перелічених у статті 3 злочинів, мають бути засуджені компетентним судом тої держави, на території якої був скоєний злочин».

Стаття 7, ч. 1 Конвенції:

«Щодо видачі винуватих, геноцид та інші, перелічені в статті 3 злочини не вважаються за політичні злочини».

Таким чином, «Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року відносить до компетенції України розшук злочинців, витребування їх з території іншої держави і засудження їх на території України українським судом. Це означає, що процедура видачі злочинців Україні іноземною державою є та ж, що й при видачі кримінальних злочинців.

Позаяк на геноцид як міжнародний злочин не поширюється строк притягнення до кримінальної відповідальності, то на українській державі лежить обов’язок притягнути до відповідальності тих, хто коїв чи був співучасником у скоєнні злочину геноциду українського народу.

В українській державі влада поділена на законодавчу, виконавчу і судову. Частина 2 статті 124 Конституції України встановлює:

«Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі».

Правовідносини: український народ — громадянин України — жертва, з одного боку, держава СРСР — репресивний орган держави — репресивна група — кат, з другого боку, виникли в ході скоєння геноциду на українській території. Ці правовідносини підлягають юрисдикції суду України. Верховний суд України у співпраці з Генеральною прокуратурою України зобов’язані порушити кримінальну справу і почати попереднє слідство про відповідальність за геноцид українського народу.

Причиною та сигналом для порушення такої справи може бути подання або Асоціації дослідників голодоморів в Україні, або спільне Асоціації й Інституту історії Академії наук України, або ще чиєсь. Авторство не має юридичного значення.

За достатню підставу для порушення кримінальної справи можуть правити перелічені вище праці з описом конкретних епізодів злочинних дій в Україні 1932–1933 років.

Щоб конференція не тільки збагатила наші теоретичні знання, але й ми виступили з юридичною ініціативою, пропоную спрямувати до Верховного Суду та Генерального прокурора заяву Конференції такого змісту:

«Ми, учасники наукової конференції — члени Асоціації дослідників голодоморів в Україні, учені Інституту історії АН України та активісти Міжнародної наукової конференції, присвяченої 65 роковинам голодомору в Україні 1932–1933 років, заявляємо, що

— голод 1932–1933 років був спричинений не природними явищами, а тодішньою тоталітарною комуністичною владою і був спрямований на знищення українських селян, тобто становить міжнародний злочин геноциду;

— у наслідок злочинних дій влади було знищено 7–8 мільйонів громадян України;

— геноцид як міжнародний злочин супроти української нації не має строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, а того

ПРОСИМО

Верховний Суд України та Генерального прокурора України порушити кримінальну справу по фактах примусової голодної смерті для проведення слідства та правової оцінки штучного голоду українського селянства, що її організувала тодішня влада в Україні».

Левко Лук’яненко

28.11.98

На втілення в життя ідеї цієї доповіді Асоціація дослідників голодоморів в Україні 12 грудня 1998 року спрямувала Генеральному прокуророві України пану М. Потебеньку заяву наступного змісту:

Міжнародна наукова конференція, що відбулася 28.11.98 в Інституті історії АН України з ініціативи цього Інституту й Ради Асоціації дослідників голодоморів в Україні на тему: «Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз суспільно-демографічних та морально-психологічних наслідків»

КОНСТАТУВАЛА:

— голод 1932–1933 років був спричинений не природними явищами, а тодішньою тоталітарною комуністичною владою і був спрямований на знищення українських селян, цебто становить міжнародний злочин геноциду;

— у наслідок злочинних дій влади було знищено 7–8

мільйонів громадян України;

— геноцид як міжнародний злочин супроти української нації не має строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, а того Рада Асоціації дослідників голодоморів в Україні,

ОПИРАЮЧИСЬ

на численні конкретні факти навмисного доведення комуністичною владою українців до голодної смерті, що викладені в доповідях учасників конференції та попередніх працях:

«Голод-33. Народна книга-меморіал» видання 1991 р.;

«Безкровна війна» (книга свідчень) О. Міщенка, «Молодь», 1991 р.;

«Репресоване краєзнавство», колективна праця, видання 1992 р.;

«Колективізація і голод на Україні 1932–1933 рр.», вид. «НД», 1993 р.;

«Голодомор 1932–1933 рр. Причини і наслідки». Матеріали міжнародної наукової конференції 9–10 вересня 1993 року, вид. 1995 р.;

«Чорні жнива. Голод 1932–1933 років у Банківському та Коломацькому районах Харківщини», видавництво М. П. Коця, 1997 р.;

«Голод 1946–1947 років в Україні: причини і наслідки». Матеріали Міжнародної наукової конференції 27.05.97 в Києві, вид. М. Коця, 1993 р.,

ПРОСИТЬ

Генерального прокурора України порушити кримінальну справу по фактах примусової смерті для проведення слідства та правової оцінки штучного голоду українців, який організувала тодішня комуністична влада в Україні.

Асоціація дослідників голодоморів в Україні готова представити Генеральному прокуророві вище названі твори як і багато інших матеріалів з підтвердженням геноциду українського народу в розпорядження Генерального прокурора України.

Левко Лук’яненко, Голова Асоціації

12.12.98

З Генеральної прокуратури заяву Асоціації передали до прокуратури міста Києва, звідки 12 лютого 1999 р. надійшла відповідь:

Ця відповідь нас обурила — як можна з прізвищем найславетнішого захисника української нації бути таким бездушним до цієї нації?! І Рада Асоціації 11 червня 1999 року спрямувала Прокурору м. Києва клопотання такого змісту:

Асоціація звернулася до Генерального прокурора із заявою від 12.12.98 про порушення кримінальної, справи по фактах примусової голодної смерті громадян України в 1932–1933 рр. Генпрокуратура, очевидячки, вважає голодомор 1932–1933 рр. і загибель 7–8 мільйонів українців за справу не загальноукраїнської ваги, а місцевого значення і переслала заяву прокурору міста Києва. Прокурор м. Києва свій маєстат либонь вважає вище такої проблеми, як голодомор 1932–1933 рр. і передоручив справу своєму першому заступникові панові В. В. Шевченку.

Шевченко, отримавши заяву, що скотилася йому зверху з двох вищих щаблів, поставився до неї з цілковитою бюрократичною байдужістю і надіслав Асоціації 12 лютого 1999 р. відповідь за № 04/1р-99 ось такого змісту:

«Прокуратурою міста Києва розглянуто Вашу заяву про порушення кримінальної справи по фактах смерті українців протягом 1932–1933 років.

По характеру і часу подій, про які йде мова, Кримінальним кодексом України відповідальності не передбачено».

Ця відповідь нас не задовольняє.

Не може патріот України заплющувати очі на загибель 7–8 мільйонів співвітчизників 1932–1933 рр. і удавати, немов би цих наших рідних українців не умертвив окупаційний режим голодною смертю. Факт смерті від голоду є факт незаперечний. І якщо в Кримінальному кодексі немає статті, диспозиція якої передбачала б доведення до смерті за допомогою голоду, то це ще не означає, що цей спосіб скоєння вбивства не становить злочину і має залишитися непокараний. Коли б шановний прокурор мав історичну пам’ять і коли б він не хотів, щоб після смерті на його могилі паслися телята, він би так не відповів. Прокурор Шевченко каже: «По характеру… подій, про які йде мова, …відповідальності не передбачено».

У подіях, про які йде мова, вбивство скоєне голодом. Це жорстокий спосіб убивства. Він і становить характер злочину. Кримінальний кодекс у всіх статтях, що стосуються відповідальності за вбивство, не йде шляхом перерахування способів убивства. І далебі правильно робить, бо передбачити всі способи вбивства просто неможливо. Законодавець виділив як окрему кваліфікаційну ознаку вбивство, що скоєне «з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для інших людей».

Кодекс також не перераховує способи вбивств, які він відносить до категорії жорстоких, але хіба у будь-кого в світі є сумнів, що доведення людини до смерті голодом — є вбивство жорстоке.

Отже, убивство, скоєне способом голоду і за характером це вбивство є жорстоким.

Друга частина цього речення прокурора Шевченка: «По… часу подій, про які йде мова, відповідальності не передбачено».

Тут, очевидячки, прокурор каже про притягнення до кримінальної відповідальності за часом подій.

Якщо цим формулюванням прокурор каже нам, що термін притягнення до кримінальної відповідальності вже минув, то він не має рації. Частина IV статті 48 Кримінального Кодексу встановлює:

«Питання про застосування давности до особи, яка скоїла злочин, за який за законом може бути призначена страта, розв’язує суд. Якщо суд вважатиме за неможливе застосувати давність, страту не можна призначити і замість неї суд призначає позбавлення волі».

За смерть, передбачену пунктом «е» статті 93 КК, може бути призначена страта, сам по собі довгий час не знімає строк притягнення до судової відповідальності. Питання про визнання чи невизнання проминулим строк притягнення до кримінальної відповідальності, у кожному окремому випадку визначає суд.

Не прокурор, а суд! Тобто прокуратура зобов’язана порушити кримінальну справу, провести у всій повноті попереднє слідство, скласти звинувальний висновок і якщо є склад злочину, то подати справу на розгляд суду!

Так зобов’язує прокурора розв’язувати питання про строк давності наш внутрішній закон — Кримінальний кодекс.

Звертаємо увагу прокурора м. Києва на Міжнародне право щодо строку давности притягнення до кримінальної відповідальності у випадках злочину проти людства.

Резолюції Генасамблеї ООН № 2184 від 12.12.66 та № 2202 від 16.12.66 до злочинів проти людства відносять порушення економічних та політичних прав корінного населення, а також злочин геноциду.

Голодомор 1932–1933 рр. — це геноцид, він підпадає під дію «Конвенції про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства» від 26.11.68. Стаття 1 цієї Конвенції встановлює: «Ніякі строки давности не застосовуються до таких злочинів, незалежно від часу їх скоєння:

б) злочини проти людства…»

Отже і за національним, і за міжнародним правом строк давности притягнення до кримінальної відповідальності за жорстоке вбивство у 1932–1933 рр. голодом громадян України цього 1999 р. не минув.

Хто може бути суб’єктом убивства?

Відповідно до КК України, це — осудна особа, яка досягла 14 років. Стаття IV «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (набула чинності 12.01.51., ратифікована ПВР СРСР 18.03.54) встановлює:

«Особи, що коять геноцид чи будь-який із перелічених у статті III злочин, мають бути покарані незалежно від того, чи є вони за Конституцією відповідальними керівниками, посадовцями чи приватними особами».

Таким чином і КК України і ця Міжнародна Конвенція дають підставу почати розслідування і пошуки злочинців (навіть якщо вони мертві) для встановлення обставин голодної смерті та ролі окремих убивць у період 1932–1933 рр., користуючись методом індукції: від конкретного до загального, від убивства конкретних осіб у конкретних селах до розслідування геноциду цілої нації.

Для такого початку фактами, що мають юридичне значення, є прізвища людей, що були вбиті голодом і назви сіл, де це сталося, і Асоціація готова подати прокуратурі достатньо доказів для початку розслідування.

Пункт «е» ст. 93 КК України, окрім жорстокості вбивства вказує ще на одну кваліфікаційну ознаку, а саме вбивство «способом, небезпечним для життя багатьох осіб».

Що умисел убивць був спрямований на вбивство багатьох осіб, це видно із наслідків скоєних у 1932–1933 рр. злочинів.

Шановний прокуроре столиці України, душі померлих мільйонів наших родичів і близьких волають до нашого синівського сумління за пам’яттю та справедливим пошануванням — невже ж ми забудемо ті 7–8 мільйонів, що були великою часткою нашого українського національного тіла!

Принцип законності передбачає неминучість покарання кожного злочинця, тому Рада Асоціації

ВИМАГАЄ

порушити кримінальну справу на підставі ст. 93, п. «е» Кримінального кодексу України для розслідування вбивства голодом:

— у Бортничах понад 1400, в Осокорках — близько 1100, в Позняках — близько 700, у Біличах — 250, у Жулянах — 350, у Китаєві — 220, у Конику — 125, у Корчуватому — 140, у Красному хуторі — 160, у Михайлівській Борщагівці — 270, у Мишоловці — 470, у Пирогові — 460, у Совках — 420, у Троєщині — 370 душ.

Ці колишні села тепер входять у межі міста, тобто входять у сферу вашої юрисдикції.

Додаток: брошура С. Вакулишина «Чи був голодомор у Києві?» (Київ, 1997 р., с. 16).

Левко Лук’яненко,

Голова Асоціації

На це клопотання заступник прокурора м. Києва О. А. Христенко 2 липня 1999 року відповів:

Така відповідь нас не задовольнила і 29 липня 1999 року Асоціація спрямувала прокуророві м. Києва наступну заяву:

«252006, вул. Предславинська, 45/9

Прокуратура міста Києва

Прокурору м. Києва

Заява

Рада Асоціації дослідників голодоморів в Україні отримала відповідь заступника прокурора м. Києва О. А. Христенка від 02.07.99 і розглянула її на своєму засіданні.

Висновок із обговорення такий: і Генпрокурор, і прокурор столиці підходять бездушно й формально до трагедії, що спіткала Україну 1932–1933 рр. і, прикриваючись неповнотою теперішнього Кримінального кодексу, намагаються уникнути справедливого вивчення національної трагедії, що випала Україні під московською комуністичною окупацією, та її правової оцінки.

Учасники обговорення погодилися: з метою захисту інтересів України та вияскравлення ставлення прокурорів до безвинно замордованих українців продовжувати звертання до прокуратур з відповідними матеріялами з одночасним поширенням їх через засоби масової інформації.

Рада Асоціації надсилає до прокурора столиці такі матеріяли:

1. Доповідь Голови Асоціації «Юридичні аспекти голодомору 1932–1933 рр.» для кращого розуміння прокуратурою м. Києва позиції Асоціації.

2. Свідчення Галини Дмитрівни Афанасьєвої (Хоменчук) від 21.07.99 на 3-х сторінках скоропису для підтвердження обґрунтованості вимог Асоціації.

3. Свідчення Коломийця О. М. «Посадили у куток та так і закопали» в друкописі на 2-х сторінках для підтвердження обгрунтованости вимог Асоціації.

З огляду на повище наведене просимо порушити кримінальну справу для проведення розслідування фактів голодної смерті та їх правової кваліфікації.

29 липня 1999 р.

Л. Лук’яненко

Голова Асоціації

У відповідь на заяву від 29.07.99 про порушення кримінальної справи по факту заподіяння голодом смерті конкретній людині — матері Галини Хоменчук — у конкретному місці і на підставі показів конкретного свідка — доньки померлої Хоменчук Галини Хоменчук в. о. прокурора м. Києва В. В. Шевченко дублює 31.08.99 ту саму відповідь (№ С4/1-629-99) у дусі ставлення московських окупантів до загарбаної України, немов би Шевченко В. В. не українець, а один з чиновників московської окупаційної адміністрації:

«Ваше звернення про порушення кримінальної справи за фактами смерті українців протягом 1932–33 років розглянуте прокуратурою м. Києва.

На раніше подані Вами аналогічні звернення з даного приводу прокуратурою міста Вам надана відповідь по їх суті.

Повторно роз’яснюю, що кримінальним законодавством України не передбачено кримінальної відповідальності за події, на які Ви посилаєтеся у своєму зверненні».

Цікаво, на яке ставлення до себе він розраховує, коли в Україні настане українська патріотична влада?

А вона прийде, бо подолання комунізму неминуче, а разом з тим закономірним є утвердження національних урядів у колишніх московських колоніях.

Наступна важлива подія підтверджує зацікавленість усього демократичного світу в розкритті і засудженні комунізму.

10 жовтня 1998 року Сейм Литви ухвалив Декларацію в оцінці комунізму та колишніх органів комуністичного окупаційного режиму, якою схвалив резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи від 27.06.96.

Литовський оргкомітет в Україну спрямував запрошення до Товариства політв’язнів і репресованих, як організації, що найпряміше зацікавлена в роботі міжнародного суду. Голова Товариства пан Є. Пронюк не повідомив про це Асоціацію дослідників голодоморів в Україні, дарма що остання після припинення роботи Комітету «Нюрнберг-2» взяла на себе працю збору фактів комуністичних злочинів і власне була в цьому найактивнішою організацією в Україні.

Довідавшись про підготовку до Вільнюського трибуналу, я створив групу з 10-х київських патріотичних учених для підготовки до нього української сторони.

Дбаючи про належне громадське представництво України на Вільнюському міжнародному громадському Трибуналі, вчені (доктори історичних наук С. Білокінь, В. Марочко, А. Зінченко) підготували відповідні розділи, які стали, основою звинувачення Україною КПРС у Вільнюсі.

Праця у Вільнюсі почалася 12 червня зі спільного засідання в сесійній залі Литовського парламенту. Учасників з 23 держав привітали найвищі достойники Литви: Президент, Голова Сейму та Голова уряду, а також поважні гості з інших держав, у тому числі колишній президент Польщі Лех Валенса. Праця учасників була поділена на дві частини: на роботу в Міжнародному Громадському Трибуналі з оцінки злочинів комунізму та праця на Міжнародній конференції.

Головний суддя Трибуналу Вітаутас Забіла запропонував мені ввійти до складу трибуналу, проте через необхідність їхати до Ізраїлю на міжнародну конференцію політв’язнів я запропонував замість себе члена української делегації Миколу Кульчинського. Забіла погодився.

Учасниками конференції були члени української делегації Ніна Вірченко, Євген Пронюк та Тамара Пахолок.

Я представив наступний Звинувачувальний висновок від України.

Українське

Громадське Представництво

Асоціація дослідників голодоморів в Україні

п/с 339, Київ-42, Україна, 01042

Тел./факс: 380-44-269-12-63

Звинувачувальний висновок

По звинуваченню КПРС у злочинах проти України й українців на Вільнюському міжнародному громадському Трибуналі з оцінки злочинів комунізму

Представлений Головою Української Асоціації дослідників голодоморів в Україні Почесним Доктором права Левком Лук’яненком на першій сесії Міжнародного громадського трибуналу 12 червня й обґрунтований додатковими доказами на другій сесії 4–8 вересня 2000 р. у м. Вільнюсі

Звинувачувальний висновок

у Міжнародній громадській кримінальній справі по звинуваченню КПРС у злочинах на території України та проти українців, що передбачені:

— Пунктом «а» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (МВТ) (злочини проти миру);

— Пунктом «б» ст. 6 Статуту МВТ (військові злочини);

— Пунктом «в» ст. 6 Статуту МВТ (злочини проти людяності);

— Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 09.12.48; (конвенція стала чинною з 12.01.51. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18.03.54)

— Конвенцією проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання від 10.12.84; (конвенція стала чинною з 26.06.87. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 21.01.87)

— Конвенцією № 29 «Про примусову або обов’язкову працю» від 28.07.80; (конвенція стала чинною 01.05.32. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 04.06.56)

— Конвенцією про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти від 14.12.60; (конвенція стала чинною 22.05.62. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 02.07.62)

Злочинна діяльність КПРС обумовлена її злочинною імперською ідеологією.

Злочинний характер ідеології КПРС

Суть ідеології КПРС полягає у виправданні загарбницької імперіалістичної політики Росії.

Мета політики КПРС — розширення Російської імперії на все більшу і більшу частину земної кулі.

Методи діяльності КПРС: ідеологічні, організаційні.

Завдання ідеологічних методів

Воно полягає в тому, щоб навіяти людям думку про те, що об’єктивний світ розвивається в напрямку росту великих націй та асиміляції і зникнення малих, що згодом на земній кулі буде не тисячі мов, а тільки десять—п’ятнадцять. Відповідно, прогресивною формою державного існування народів будуть великі держави, а малі є гальмом історичного прогресу, тому повинні зникнути. КПРС російську націю відносила до числа великих і перспективних, а українську і всі інші нації СРСР — до безперспективних і приречених на зникнення. Хто намагався захищати право своєї нації на існування, той був затаврований реакціонером і буржуазним націоналістом.

Ця ідеологія є злочинною, бо виправдовувала русифікацію та поступове знищення поневолених націй, тобто позбавляла їх права на самовизначення, чим порушувала Статут ООН і Статті 1, п. 1 «Міжнародного пакту про цивільні і політичні права» від 19.12.66 (Международная защита прав и свобод человека. Збірник документів. — Москва: Юридическая литература, 1990. — С. 33).

Ідеологія КПРС злочинна тим, що обґрунтовувала ліквідацію демократії і встановлення в суспільстві комуністичної диктатури. Ленін говорив: «Ми над «чистою» демократією глузуємо… Революційна доцільність вище формального демократизму…». «Ми не визнаємо ні свобод, ні рівности, ні трудової демократії, якщо вони суперечать інтересам звільнення праці від гніту капіталу» (В. Ленін, ПЗТ, т. 38, с. 372).

Ідеологія КПРС — це злочинна ідеологія нацьковування одних класів на інших, бідних проти багатих, атеїстів проти віруючих, розпалювання смертельної ворожнечі серед різних суспільних верств для ослаблення націй зсередини та їхнього поневолення. Свою теорію експропріації експропріаторів комуністи трансформували в злочинне гасло «грабуй награбоване». Ленін прямо заявив: «Так, ми грабуємо награбоване!» (В. Ленін, ПЗТ, т. 35, с. 327). Це гасло узаконило грабіжництво, штовхнувши на грабежі величезну кількість покидьків суспільства і справило згубний вплив на моральність всього населення.

Ідеологія КПРС злочинна тому, що обгрунтовувала свій державний статус забороною релігій і усіх некомуністичних ідеологій, позбавляючи цим самим громадян України можливостей для всебічного духовного розвитку, чим завдала непоправної шкоди кільком поколінням українців, тобто, КПРС порушила статтю 2 Загальної декларації прав людини Огранізації Об’єднаних Націй від 10.12.48 і статтю 2 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 19.12.66. (Пакт став чинний з 23.03.76. Ратифікований Президією Верховної Ради СРСР 18.09.73.)

Злочином КПРС є і кримінальне переслідування за релігійні переконання, національні і некомуністичні ідейні погляди та нав’язування силою громадянам України імперської комуністичної ідеології.

Завдання методів організаційних

Злочинність ідеології КПРС підтверджують наступні дії, спрямовані на ліквідацію демократії та встановлення диктатури як засобу збереження старої Російської імперії під новою назвою СРСР.

Окупувавши Україну, КПРС поширила на нашу територію дію Декрету Ради Народних Комісарів (РНК) Росії «О печати» від 09.11.17, і тим самим позбавила українців свободи друку («История Советской конституции. 1917–1956». — Москва: Госюриздат, 1957. — С. 51—52).

Злочином КПРС проти демократії було прийняття РНК Декрету від 07.12.17 про ліквідацію суду присяжних, запровадження революційних трибуналів, тобто знищення третьої влади, і, таким чином, узаконення беззаконня. (Там само, с. 69–71).

Прагнучи до необмеженої диктатури, більшовики 19.01.18 Декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) ліквідували в Росії парламентаризм. (Там само, с. 99–100). Після захоплення України комуністи поширили дію цього декрету і на Україну, ліквідувавши український парламент, чим порушили 4-у Гаазьку конвенцію 1907 року, яка не дозволяє загарбнику скасовувати закони на окупованій території. Згідно статті 43 згаданої Конвенції окупаційна влада зобов’язана поважати чинні в країні закони. (Международное право: Підручник. — Москва: Юридическая литература, 1982. — С. 523).

05.09.18 більшовицька влада видала Декрет про червоний терор, яким злочинній комуністичній ідеології про непримиренність класової боротьби було надано форму закону, і, у такий спосіб, терор став законним методом державного керування суспільством.

Механізм масового терору

Для здійснення поставлених цілей було створено всеосяжну інформаційну систему із використанням методів обліку, анкетування та паспортизації. Мова йде про облік неблагонадійних, дані про яких класифікувалися за розділами («УКР. КР», «укр. к. р. громадськість», «російська інтелігенція», «ПСР») і категоріями (наприклад, «актив»). Такі обліки проводились у різних відділах ГПУ — НКВС, а дані про це збирались в ОСВ (обліково-статистичному відділі). Приймаючи постанову про заведення справи-фор-муляра на колишнього голову Центральної Ради академіка М. Грушевського, помічник уповноваженого 1-ї групи контррозвідувального відділу Київського губвідділу ГПУ Г. С. Еймонтов 20 березня 1924 року писав: «…узяти гр. Грушевського М. С. на облік неблагонадійних, віднести його до групи української контрреволюції, розділу лівого, та завести на нього справу-формуляр для подальшого накопичення наявних про нього відомостей» (ДА СБУ. Справа-формуляр на М. Грушевского. № 7537, Том 1, арк. 1. Цит. за Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВС. — Київ: Україна, 1996. — С. 133).

Характеристика людини набувала при цьому наступного вигляду:

«За матеріалами ОСВ значиться, що громадянин Шраг Микола Ілліч проходив за формулярним обліком СПО ГПУ УСРР за розділом «укр. к. р. громадськість». Є на формулярному обліку ЕКУ ГПУ УСРР за розділом «Інші злочини». 06.05.31» (ДА СБУ, № 59881-ФП, т. 6, арк. 238).

«За матеріалами ОСВ ГПУ УРСР значиться, що громадянин Качанюк Михайло Адамович, народження 1889 року, уродженець Галичини є на формулярному обліку в 00 ОВО і ГПУ УСРР по розділу «Укр. к. р.», категорії «актив». С-ф. (Справа-формуляр) № 7586. Пуповнов. (помічник уповноваженого) «підпис», 29.04.31» (ЦДАГО України, № 61301 ФП/кор. 1606, арк. 110).

У 1920–1921 роках був здійснений облік членів дрібнобуржуазних партій (ЦДАГО України. № 31081 ФП/кор. 177. — Контрольна справа. — арк. 3). В наступні роки здійснювався облік інших груп населення за різними, компрометуючими їх ознаками. Наприклад, було створено картотеку обліку відвідувачів німецького консульства в м. Києві. (ЦДАГО України. № 58840-ФП./кор., 1495, т. 1, арк. 115).

Коли дитина семи років поступала в середню радянську школу, на неї заводили першу в її житті справу. Згодом їй приходилося заповнювати безліч різноманітних анкет, які по суті були самообмовами. Держава цікавилася, «чи є родичі за кордоном», «чи були репресовані родичі», «чи перебували на тимчасово окупованій території». Спочатку найнебезпечніше питання стосувалося «соціального походження», яке визначало всю подальшу долю людини.

Мережею державного шпигунства була обплутана вся територія СРСР і, до деякої міри, увесь світ. Методами залякування та підкупу населення нав’язувалася система доносів. На основі інформації, що збиралася, проводились арешти. Про це повідомляє постанова уповноваженого 2-го відділення СПО Погрібного від 23 квітня 1933 року: «Агентурна розробка № 383 ліквідована і реалізована у слідчу справу № 3199 Київського облвідділу ГПУ» (ЦДАГО України. № 47299-ФП./кор.-0823, т. 1, арк. 119).

Опираючись на наявні обліки неблагонадійних, на систему анкетування та паспортизації населення, Політбюро ЦК ВКП(б) діяло в дусі настанов свого вождя Леніна, який наказував: «Необхідно розширити використання розстрілів. Суд повинен не усувати терор, а узаконити його офіційно» (В. Ленін. ПЗТ, т. 54, с. 189) і одне за одним приймало чергові політичні рішення, спрямовані проти чергової соціальної верстви. При цьому для кожної республіки, краю, області визначалися ліміти на розстріл та термін тюремного ув’язнення. Терор в СРСР був плановим, «як у будь-якій кампанії, як скажімо, при хлібозаготівлях чи заготівлях молока». (Гинзбург Евг. Крутой маршрут. — М., 1990. — С. 19.)

На сьогоднішній день до особливих подробиць відоме виконання рішення ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи». Телеграма, направлена секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартій, наказувала «[…] взяти на облік усіх куркулів, які повернулися на батьківщину, та кримінальні елементи для того, щоб найбільш ворожі із них були негайно розстріляні в порядку адміністративного проведення їхніх справ через трійки, а інші, менш активні, але все ж таки ворожі елементи, були б переписані і вислані в райони за вказівкою НКВС. ЦК ВК(б) пропонує в п’ятиденний термін представити в ЦК склад трійок, кількість людей, які підлягають розстрілу, а також і кількість людей, що підлягають виселенню». (Расстрел по разнарядке // Труд. — 1992. — 4 червня. № 88 (21612). — С. 1, 4). Оперативний наказ Єжова № 00447 «Про операцію по репресуванню колишніх куркулів, кримінальних та інших антирадянських елементів» містив докладну програму дій з лімітами на кожну область.

На місцях виступали із зустрічними пропозиціями: 5 вересня, 29 вересня і 11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ УРСР І. М. Леплевський тричі звертався до НКВС СРСР із проханням про додаткові ліміти (Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. «ЧК — ГПУ — НКВД» в Україні. — Київ: Абрис, 1997. — С. 167–168). Союзний наркомат підтримав це клопотання. Ліміти були збільшені: по першій категорії до 26150 осіб, по другій — до 37800 осіб, всього — до 63950 осіб. (ДА СБУ № 312. а. 28. Див. Ковтун Г. К., Войналович В. А., Данилюк Ю. 3. Масові незаконні репресії 20-х — початку 50-х років на Полтавщині. — Полтава, 1992. — С. 22.)

Ведення репресій було тісно пов’язане із завданнями планового народного господарства. У 1930–1932 рр. Політбюро ЦК КПУ представляло в ЦК ВКП(б) кількісні заявки на виселення розкуркулених. У центрі ці показники співвідносилися з даними про «ємність» трудових резервів у північних регіонах, необхідних для будівель «комунізму».

Репресії служили засобом мобілізації дешевої робочої сили, тобто, керівники КПРС позбавляли свободи свідомо безневинних людей, чим коїли злочини проти правосуддя (ст. 174 Кримінального Кодексу України, Притягнення завідомо безневинного до кримінальної відповідальності).

КПРС систематично в широких масштабах в інтересах розвитку російської економіки використовувала на території Росії працю українців: засуджених, засланих, вивезених з України по вербовці та іншими, за формою добровільними, але по суті примусовими засобами.

Використання імперією примусової праці є порушенням Конвенції № 29 «Про примусову та обов’язкову працю» від 28.06.30 (ратифікованої СРСР 04.06.56), стаття 1, п. 1 якої постановляє: «Кожен член МОП (Міжнародної організації праці), що ратифікує цю Конвенцію, зобов’язується скасувати застосування примусової або обов’язкової праці у всіх її формах в найкоротший термін». (Международная защита прав и свобод человека. Москва: Юридическая литература, 1990. — С. 219).

Відповідно до міжнародної практики, підтвердженої Німеччиною, держава-експлуататор повинна сплатити жертвам примусової праці або їх прямим спадкоємцям грошову компенсацію.

Оскільки спадкоємицею СРСР є Російська Федерація, то на ній і лежить обов’язок сплатити грошову компенсацію громадянам України за їхню примусову працю на території РФ.