Одержимість

1

— Привіт, не зайнято? Можна присісти? — він не зразу зорієнтувався, що звертаються саме до нього. Піднявши голову, він побачив, що на нього дивляться величезні зелені очі, що належать тій, що задала це запитання.

— Привіт… Прикольний кулончик. — байдуже відповів він.

— Тож, можна присісти, чи ти віддаєш перевагу самотності?

— Пробач, але я якось не по цих справах… — втомлено відповів він. — Знайди собі якогось іншого клієнта, а я спокійно поп'ю каву, добре?

— Ти зараз про що? — здивувалася вона, і в голосі її відчулася образа. — Ти що, думаєш, що я це?… Ну, типу, якась повія з траси? Та, пішов ти, дебіл… Ти просто хворий… — вона розвернулася і вже збиралась піти, але він в останній момент зупинив її.

— Стій, ну, вибач… Та, зачекай ти. — крикнув він їй в спину. Вона зупинилася і повільно повернулася до нього. І тільки тепер він помітив, що в руках вона тримала величезну сковорідку з паельєю. Звичайна, маленька, практично тендітна, в літньому прозорому сарафані, в пляжних босоніжках і величезних окулярах на лобі, на руках традиційні дешеві іспанські кольорові браслети, а на шиї срібний ланцюжок з великим кулоном у формі овальної палітри фарб. Він дивився на неї і нічого не міг зрозуміти. Її візуальний образ говорив йому одне, а голос внутрішній, опираючись на реальності, намагався довести зовсім інше. — Пробач, просто, сама подумай. Траса Севілья — Валенсія, далеко від міст і цивілізацій. Що тут може робити така дівчина, та ще в такий час доби? Без речей, в легкій літній сукні, та ще й говорить чистою українською мовою в далекій Іспанії. Тим паче, що за півгодини, що я тут сиджу, ти вже третя за рахунком. Ну, в сенсі вже дві до мене щойно підкочували, щось говорили про душу і про те, що дорога мені буде після зустрічі з ними приємною і легкою. Ось я і подумав… Ну, вибач… Хоча, з якщо чесно, то ти, дійсно, не була схожа на жрицю кохання, та ще й з траси. Аж занадто інтелектуальний погляд у тебе. А в фігурі і поставі важко приховати аристократичне походження. Хоча, чого тільки не буває в наші часи. Чи у тебе немає аристократичного походження? — він спробував розрядити обстановку, але, чи вдалося йому це, він не зрозумів. Вона продовжувала стояти з гарячою сковорідкою в руках і дивитися на нього пильно і без жодної емоції.

— То, ти запропонуєш мені сісти? Чи мені піти за інший столик? — знову запитала вона, наче він не з нею розмовляв до цього. І, не чекаючи відповіді, сіла навпроти нього. Вона непомітно махнула рукою, і, немов з-під землі, біля них виник офіціант — Traiga las dos unidades, por favor. — сказала вона, звернувшись до офіціанта. Той зник так само швидко, як і з'явився, а через хвилину вже розставляв біля них прибори. — Gracias! Ну, смачного, а то однією кавою ситий не будеш.

— Дякую. — відповів він. — Прикинь, я в Іспанії вже два тижні, а ще паельї так і не скоштував.

— Ну, ось, як раз є в тебе можливість спробувати. І взагалі, ти мене пробач за нав'язливість, просто у мене така ситуація… Я якось взагалі не люблю самотності, навіть недовгої, а сидіти за столом самій, та ще в незнайомому місці, це взагалі не для мене. Я просто пообідаю з тобою і поїду, правда. Не дивуйся, у мене іноді так буває, можу просто так підійти до людини і загрузити його своїми проблемами, просто я люблю спілкуватися з нормальними людьми.

— Слухай, а ось скажи, ти підійшла до незнайомого мужика, десь в далекій чужій країні, в придорожньому шинку на заправці. І тобі не страшно? Адже я ж можу і маніяком виявитися. — сказав він, намагаючись залишатися абсолютно серйозним.

— Та всі ви тільки обіцяєте і лякаєте своїми маніячествами, а насправді потім виявляється, що справжні маніяки вже давно перевелися. — вона посміхнулося, і було в її усмішці щось таке приваблюче і насторожуєче одночасно. Тонкі губи і ідеально білі зуби, гладка засмагла шкіра і зелені-зелені очі. Вік її визначити було важко. Їй можна було дати від двадцяти і до сорока років. І лише зморшки навколо очей підказували, що їй вже давно не вісімнадцять. — Ну добре, з маніяком я, звичайно, погарячкував. І все ж, що тебе спонукало ось так от взяти і підійти саме до мене?

— Та все просто. Я, чесно, не люблю їсти на самоті, це, по-перше. По-друге, ти подивися на цю паелью. Це ж формат не для мене, а менших вони не роблять. А по-третє, я просто побачила рідні номери на твоїй машині і знайомі наклейки на ній. Адже, погодься, не часто в Малазі зустрінеш когось із свого міста, та ще й з кримськими автомобільними номерами. — вона говорила і їла одночасно. І у неї виходило жувати, запивати, і говорити одночасно. При тому, ані їжа не заважала їй говорити, ані розмови не заважали їй їсти. Ця дивовижна здатність надавала їй особливого шарму.

— То, ти що, теж з Криму? — здивовано запитав він.

— Ну, так, звідти, і наклейки мені знайомі, бо будинок мій розташований прямо навпроти нового яхт-клубу. А ти, я так розумію, маєш якесь відношення до цього нового яхт-клубу?

— Ну, так, маю. Можно і так сказати. Я там з дитинства займався вітрильним спортом, потім старий клуб знесли, хотіли якісь бариги землю відібрати під бізнес, але ми прошустрили, знайшли інвесторів, і мої друзі побудували там новий яхт-клуб. А я там просто зараз тримаю свою яхту. Ти тільки кіно собі не накручуй на рахунок яхти. Яхта моя, це не те, що ти собі уявляєш.

— А я нічого й не уявляю, хоча трохи розбираюся в яхтах. Мій чоловік має яхту, точніше кілька, тому я трохи орієнтуюся в цих питаннях. То що в тебе за яхта? — запитала вона і знову покликала офіціанта. Той з'явився негайно, як і в перший раз. Вона знову щось сказала на чистій іспанській, після чого офіціант зник.

— Та, звичайна дев'ятиметрова, стара, з червоного дерева, двощоглова гафельна яхточка, якщо тобі це про щось говорить.

— О! Прикольно! Мені завжди подобалися старі гафельні яхти і шхуни, хоча я, якщо чесно, не фанат яхт, вони мені просто подобаються з естетичної точки зору. І, ще…

— Що, ще?

— Та ні, нічого…

З'явився офіціант і поставив на стіл перед нами дві склянки з білою рідиною.

— Не дивися так, немов ти в перший раз таке бачиш. Це «Орчата», іспанською звучить, як Horchata — традиційний іспанський напій з мигдальних горіхів. Ти що, не пробував ніколи? — здивовано запитала вона. — Дивно, паелью не пробував, орчату не пив, а говориш, два тижні в Іспанії. А що ти тут пробував іспанського?

— «Каву» їх і вина всілякі іспанські напробувався, а від кави, я маю на увазі, натуральну, скоро до кардіолога доведеться звертатися. На кожному кроці кава, сил вже немає. — відповів він.

— Тю! Так у них ще дуже популярний «гранісадос» — це такі заморожені соки або фруктове пюре, до речі, дуже добре освіжають у спеку, рекомендую.

— Слухай, а ти звідки все про Іспанію знаєш, і іспанською шпариш вільно. Ти, до речі, що цьому офіціантові сказала? — запитав він, доїдаючи залишки зі сковорідки. Дивно, їсти йому спочатку зовсім не хотілося, а потім і не помітив, як удвох з тендітною дівчиною, вони досить швидко «прикінчили» величезну сковорідку з паельєю.

— Та нічого такого не сказала, попросила у нього два прибори і все. А іспанську звідки знаю… Та у нас тут будинок просто з чоловіком… — вона якось раптом спохмурніла і запнулася. І він зрозумів, що поки не варто нічого у неї розпитувати.

— Зрозуміло. Гаразд, скільки я тобі за частування винен? — запитав він у неї. — просто мені вже час їхати. Тебе, до речі, нікуди підвезти не потрібно?

— Ось ти зараз образити мене хочеш? З чого ти взяв, що ти мені щось винен? Це я тобі винна за те, що ти провів зі мною трохи часу, а то б я могла і вляпатися тут в будь що. Так що ми в розрахунку. — вона помовчала секунду. — Гаразд, раз тобі їхати пора, тоді бувай, не буду затримувати. — і вона встала з-за столу. Коли вона вставала, її кулончик яскраво блиснув на сонці, і він затримав на ньому погляд. Виготовлений з білого срібла, досить великий, у формі справжньої палітри з фарбами, які використовують художники в беретах і біля мольбертів. Чомусь художники у нього з дитинства асоціювалися саме з мольбертами і беретами. Саме так, за його розумінням, і повинен був виглядати справжній художник. — Ти куди дивишся, збоченець? — жартівливо запитала вона.

— Е… Та, я це…

— Ну, зрозуміло, що це. Всі ви мужики однакові. Варто одягнути легкий відкритий сарафанчик, як ви одразу витріщаєтесь на наші опуклості.

— Та ні, ти все не так розумієш. — він посміхнувся. — Я на кулон твій дивлюся. Просто ніколи такого не бачив. Це, я так розумію, подарунок, і ти, якщо я не помиляюся, маєш якесь відношення до живопису. Адже так?

— Ну, так, це подарунок. Однієї найдорожчої колись мені людини. Мало того, це ручна робота. Він сам був художником і сам зробив цей кулон спеціально для мене. Хоча, чому був. Він і зараз художник. — сказала вона, і через секунду додала: — Я так думаю. А щодо мого ставлення до живопису… Колись, дійсно я мала до живопису саме пряме відношення, але це було в іншому житті. — вона різко змінилася в обличчі, в якийсь момент здалося, що вона готова заплакати. — Гаразд, тобі їхати треба, а я тебе затримую. Бувай, і дякую тобі. Щасливої дороги.

– І тобі дякую. — відповів він, не зовсім встигаючи за зміною її настрою. — І вибач ще раз за те, що я тебе прийняв не за ту.

— Проїхали, не парся. Бувай, може, побачимось на рідних просторах. — вона повернулася і пішла в бік невеликого магазинчика.

Він встав з-за столу слідом за нею і пішов до своєї машини, відкрив дверцята, і на нього одразу війнуло жаром з салону його машини. На вулиці була спека близько сорока градусів. «Нічого, — подумав він, — зараз поїду з відкритими вікнами, трохи провітриться, згодом ввімкну кондиціонер, не в перший же раз». Виїжджаючи з заправки, він знову помітив її. Вона стояла, спершись на крило блакитного «Volkswagen-Beatle» з іспанськими номерами і дивилася кудись вбік. На машині була велика наклейка «Malaga rent car». Він пригальмував біля неї, але вона не обернулася.

— Слухай, пробач за бестактовність, — сказав він через відкрите вікно, — але я навіть не запитав, як тебе звати. Ось такий я джентльмен…

— Анна. Або Аня, як тобі більше подобається, але не Ганна, не люблю це ім’я. — сказала вона, не повертаючи голови в його бік.

— А я Алекс, дуже приємно. — відповів він їй у відповідь. — Я тебе чимось образив чи засмутив?

Якийсь час вона мовчала, не дивлячись у його бік, потім повільно відштовхнулася від своєї машини і повернулася до нього.

— Слухай, а якщо я попрошу тебе про одну річ, ти мені не відмовиш? — запитала вона. — Ти не думай, нічого надприродного я тебе просити не буду. Мені тобі зараз це важко пояснити, просто… — вона запнулася, дивлячись йому в очі.

— Та, кажи вже, в чому проблема? Я тобі, звичайно, допоможу, якщо це буде в моїй компетенції. — сонячний зайчик від її кулона знову блиснув прямо Алексу в обличчя, і він на секунду заплющив очі. Коли він відкрив очі, вона продовжувала так само стояти біля його машини і дивилтисья на нього примруженим поглядом.

— Якщо тобі буде не важко, довези мене до Валенсії. Ти ж все одно їдеш повз Валенсію. Я буду тихенько сидіти на задньому сидінні і не буду тобі заважати, ти навіть не помітиш моєї присутності. Але, якщо у тебе є якісь інші плани, типу ти повинен їхати з дівчиною або до дівчини, то я зрозумію. — вона не відводила свого погляду від нього. Так вміють дивитися в очі тільки щирі або глибоко впевнені в собі люди.

— Тю, блін. Теж мені проблема. Звичайно, підвезу, тільки за однієї умови. — Алекс хитро посміхнувся і підморгнув їй.

– Інтиму не пропонувати. — перебила його Анна. — Та, хоча ти ж сказав, що ти не по цих справах. Тож, що за умова?

— Ти будеш мене розважати всю дорогу, будеш розповідати мені якусь цікаву історію, але не з фільму або книжки, а якусь життєву, домовилися?

— Та який з мене оповідач? — Аня вперлася руками в його дверцята, і кулон знову заблищав перед його очима.

— Ну, ось, хоча б розкажеш мені історію цього чарівного кулона. — Алекс хотів доторкнутися до кулона, що бовтався перед його очима, але Анна швидко випрямилася і моментально стала серйозною.

— Я розповім, гаразд, тільки не чіпай, поки я не дозволю, домовилися? Це не пунктик, просто… Надто він мені дорогий. — вона притиснула долонею кулон до своїх грудей і подивилася на Алекса. — То що, їдемо?

— Сідай, не знаю, чого ти ще чекаєш. До речі, а де твої речі?

— З речей у мене маленька валіза. Я її називаю косметичкою — сказала вона і підійшла до багажника свого «бітла». Алекс побачив, як вона насилу дістає з багажника величезну валізу, і вискочив їй на допомогу.

— Ні фіга собі косметичка… — вимовив Алекс, запихаючи валізу до себе в багажник. — Добре, що я порожнім їжджу. — Аня подивилася на нього, і вони обидва розсміялися.

— Гаразд, поїхали, я зараз зателефоную в контору, де я машину брала, нехай її звідси заберуть. — вже, сидячи в машині у Алекса, вона набрала на телефоні номер і щось швидко сказала іспанською. — Ну, ось, з машиною питання вирішене, вони її заберуть.

— Ну то й чудово, пристібайся і їдемо.

Вони вирулили на трасу і злилися із загальним потоком машин, автобусів і фур, які мчали з Севільї в сторону Валенсії і Барселони. Сонце вже почало йти з зеніту, але вечором ще не пахло. На панелі приладів термометр показував +38. Їхати їм належало постійно на схід, тобто сонце, чисто по-дружньому, обіцяло світити їм прямо в багажник, а не в обличчя. Хвилин п'ятнадцять вони їхали мовчки. Дві практично незнайомих людини, які щойно разом пообідати і знали один про одного лише імена. Кожен з них їхав в свою сторону, у кожного були свої справи, своя мета поїздки, і кожен думав тоді про щось своє.

— Блін… — перервала мовчання Анна.

— Що трапилося? Щось забула? — схаменувся Алекс і подивився на неї, але побачивши на її обличчі грайливу усмішку, розслабився. — Ну, що сталось, розповідай.

— Та нічого, просто я тільки зараз зрозуміла… Я ж обіцяла сидіти ззаду, а залізла до тебе на переднє сидіння. Це нічого? Ти мене не висадиш?

— Та, ти й з косметичкою мене наколола, тож, я вже починаю звикати до твоїх алегорій. Тим паче, що ти мені винна романтичну і душевну історію, а з заднього сидіння що за розповідь вийде?

— Романтичну? Ти ніби говорив про життєву історію.

— Життєва… Романтична — це хіба не одне і теж саме? Яка різниця? — запитав Алекс.

— Не завжди в житті буває романтика, а так би хотілося. Хоча… Ось у тебе, що за диск стоїть в програвачі? Я уввімкну? — і не чекаючи відповіді, натиснула на «play». З динаміків Lara Fabian крізь сльози розповідала про те, як вона когось «Je t'aime» — Ну ось, навіть у тебе на диску романтика, а ти не віриш.

— А ти сама-то віриш?

— У що? У те, що будь-яку ситуацію, якщо захочеш, можна зробити романтичною? Я не просто вірю, я впевнена в цьому.

— Та ти що? І яка ж може бути романтика, скажімо, у голодного, п'яного бомжа? — запитав Алекс, дивлячись на дорогу.

— А що ти знаєш про бомжів? Ти з ними спілкувався? Між іншим, частина з них стали такими не тому, що це їх стиль життя такий, а тому, що так розпорядилася доля. Наприклад, хтось втратив надію, або сенс життя, хтось втратив кохану…

— Авжеж, а хтось пропив весь свій статок, — перебив її Алекс, — або програв у казино, чи просто нічого не робив для того, щоб стати хоч кимось в цьому житті, в той час, як інші працювали, вчилися, досягали чогось. Так що, не говори мені про бомжів, алкашів і наркоманів. Я вважаю, що останніх взагалі не треба лікувати, держава не повинна витрачати на них грошей і фахівців. Вони не заслуговують того, щоб реабілітуватися в клініках. Ну, хіба що за дуже великі гроші. А так, я б їх усіх зганяв в спеціальні резервації, і видавав би там кожному потрібну йому дозу бухла або наркоти. І щоб там був свій природний відбір. Адже, людина має отримувати те, до чого вона прагне, а, ще, і Дарвін був би радий. А ти кажеш романтика. Ось там у них і була б романтика.

— А ти — цинік, я тобі скажу. — спокійно сказала Анна.

— Цинізм — це не порок, це просто такий спосіб сприйняття реальності і, в якійсь мірі, навіть, варіант існування і виживання в цьому світі, в цій самій реальності. І взагалі, це ти мені повинна розповідати історію, а не я тобі. Не хочеш романтичну, тоді розповідай життєву. Ось ти про кулон обіцяла. Хоча я більше, ніж упевнений, що тут без романтики вже точно не обійшлося. — Алекс подивився на Аню і побачив, як та міцно стискає в долоні кулон, а сама пильно дивиться вперед на дорогу. Але він міг дати руку на відсіч, що в той момент вона не бачила ані дороги, ані сонця, яке їх сліпило, ані дорожніх знаків вздовж гір і степів. Вона просто згадала те, що вже багато років не давало їй спати спокійно, те, що приходить несподівано, але не залишає роками.

— Розумієш, це дуже довга історія, навіть не знаю, коли вона починається. — тихо сказала вона і подивилась на Алекса крізь свої величезні темні окуляри.

— А нам куди поспішати? До Валенсії більше шестиста километрів, тож, час в нас є. До речі, забув запитати. Це не моя справа, звичайно, але тобі до Валенсії навіщо? Це я не з цікавості питаю, просто, щоб я знав, швидко нам їхати, чи можна не поспішати і слухати твою історію.

— Взагалі то, в мене літак з Валенсії завтра вранці. — вона полізла в свій маленький рюкзачок з Hello Kitty, схожий на такі, з якими діти ходять в садочок або підготовчу школу, і дістала звідти свій авіаквиток. — Ось, дивись, рейс… час вильоту 9.15. Я думаю, що години до восьмої ранку ми доїдемо? Зараз друга годині дня, тож, у нас ще…

— Вісімнадцять годин, за вісімнадцять годин в Іспанії можна проїхати півтори тисячі, не те, що шістсот. — замість неї відповів Алекс.

— Ну так, з математикою в мене завжди було не дуже. — Аня сховала назад в рюкзак свій квиток і кинула його на заднє сидіння. Якийсь час вони знову їхали мовчки, потім вона сказала, — Розумієш, напевно, вся справа в мені. Всі ці мої життєві пригоди… Якось все не правильно у мене. Ось, у моїх подруг все по інакшому, нехай теж не ідеально, але в них все чомусь по-людськи, а у мене постійно через задницю.

— Ти зараз про що? — запитав Алекс і вимкнув диск. — Ти не проти? А то я сьогодні не налаштований щось на таку музику.

— А що ти ще слухаєш? — і вона знову, не чекаючи відповіді, полізла в бардачок і дістала сумку з дисками. Перебираючи диски, вона тихо посміхалася і щось підспівувала собі під ніс. — А, давай, включимо Keiko Matsui. Обожнюю її. — вона вставила в програвач диск, і салон машини наповнився атмосферою фортепіанної музики.

— Ну так, знаю небагато людей, які слухають таку музику, не кажучи вже про те, що мало хто взагалі знає про існування таких музикантів. Це мене на таку музику одна моя подруга підсадила, за що я їй дуже вдячний.

— Подруга? Розповісиш? Я теж люблю романтичні історії. — Аня пожвавішала і повернулась боком в сторону Алекса.

— Та ні, спочатку ти розповідай, а там подивимося. Що ти мала на увазі, коли говорила, що в тебе все не так?

— Та, розумієш, все, до чого я прив'язуюся, до людей, до подій, до захоплень, мене наче затягує, я перестаю бачити все інше, що відбувається навколо, я, наче поринаю в ту частину життя, яка мене цікавить в той момент, проте відключаюся від всього іншого. Начебто нічого поганого, але просто в такі моменти все, що не головне, для мене перестає існувати. Коли таке відбувалося, я повністю зациклювалася на цій ідеї і не бачила нічого, що діялося навколо. А потім, ніби прозрівала. Миттєво і моментально. Те, що «було для мене просто необхідним» раптом ставало «звичайним, чи, навіть, просто буденним». Так бувало вже кілька разів в моєму житті. Я зараз не маю на увазі прихильність до якоїсь книгі або фільму. Ні, тут все набагато серйозніше. — Аня була серйозною і зосередженою, руками вона постійно смикала края своєї сукні. Алекс одразу помітив цю її особливість міняти настрій по декілька разів практично за хвилину.

— Цікава ти така. — висловив вголос свої думки Алекс. — Твій настрій, як травнева погода, то дощ і вітер, то раптом вийде сонце і настає практично літо, і ти стаєш зовсім іншою в одну мить. То ти весела і безтурботна, теревениш без перестанку, то серйозна і зосереджена, можеш мовчати цілих двадцять хвилин, а потім знову посміхаєшся.

— Ну, так, я як шампанське. То шипляча і іскриста, то можу і в голову вдарити. — Аня злегка посміхнулася, але смуток в цей раз їй приховати не вдалося, і вона спробувала перевести розмову на іншу тему. — Слухай, Алексе, а ти чого додому, та ще й на машині в таку далечінь?

— Та з'явилася одна справа, треба бути вдома в неділю до вечора. Сьогодні середа, час є, та й машину тут залишати не хотілося.

— А що за справа? Щось серйозне? Дай вгадаю. — Аня підняла окуляри на лоб і хитро примружла одне око. — Це пов'язано з якоюсь чарівною особою, я вгадала?

— Ну, в якійсь мірі так, я просто повинен встигнути зробити одну дуже важливу справу для однієї дуже близької мені людини. Але мова зараз не про мене, а про твій кулон. Тож, не ухиляйся від розмови, а то висаджу. — Аня по-дитячому показала йому язик і опустила на очі свої окуляри.