Одержимість

9

Серпень невблаганно котився до свого логічного завершення, ховаючи в собі всі секрети літа, що минало. Така вже доля у червня — готувати нові зустрічі, у липня — збувати чиїсь мрії, зате, в серпня зовсім інша місія — залишати спогади на моніторах комп'ютерів або на глянці невеликих фотографій, які можна заховати від будь-яких очей або, навіть просто знищити. Але, на відміну від фотографій, неможливо стерти з пам'яті вечори, що зберігають в собі червоне сонце, що невпинно занурюється в море, чи ночі з мерехтливими на чорному південному небі зірками, які, як ніхто інший знають найбільше людських секретів і таємниць. Ці зірки, місяць, а ще світло старого маяка, були і залишаються свідками раптового спалаху між двома абсолютно сторонніми до цієї зустрічі душами. Вони не раз висвітлювали прохолодну поверхню моря, яка, не тільки бачила, але і обіймала вже не просто закохані душі, а їх тремтячі від холоду тіла. Переповнені зали аеропортів і терміналів з позначенням «Виліт», довгі потяги, що забирають на північ чиїсь мрії і думки про нове майбутнє літо, дороги, розігріті шинами коліс автомобілів, які несуться через гори і перевали, зриваючи потоком вітру перше пожовкле листя, короткі СМСки, які повідомляють про те, що хтось вже встиг скучити за іншим, хоча літак з одним з цих двох ще навіть не вирулив на злітну смугу, переповнені фотографіями і текстами соціальні мережі, і пісні, і вірші про літо… Всі, хто старше тридцяти, живуть спогадами, ті, хто ще не досяг такого віку, ще сподіваються на мрії. Дорослі пишуть романи, а діти — звичайні твори на тему «Що таке щастя?», або «Як я провів літо…»

Саме, в цих творах на тему «Як я провів літо» завжди є фрази про море, про пальми, коралі, які можна не просто побачити на картинках, а й помацати, занурившись на дно Червоного або Егейського морів, про село на березі тихої річки, де можна просто лежати і дивитися на хмари, мріяти про далекі краї і країни, засипати під спів птахів і, прокидатися з півнями, про ліс, в якому можна зустріти справжнього зайця або перепілку. У цих творах найчастіше присутня дитяча безтурботність і впевненість в тому, що літо обов'язково повториться, і це свято ще неодноразово до них повернеться. Але в жодному такому творі не буває ані слова про хвилюючі зустрічі і безсонні ночі, про перші поцілунки і перші подаровані букетики з польових квітів, про зорепад, який вони вперше спостерігали разом, коли сиділи на теплих каменях, а його рука лежала на її плечі, а її рука — на його талії. І немає в тих дитячих зошитах ані перших переживань, ані перших поцілунків, немає там перших побачень і прогулянок по набережній, де, тримаючи один одного за руку, просто не вистачає сміливості вимовити лише одну фразу. Про це не пишуть в дитинстві, більшість соромиться своїх почуттів, не знаючи, що саме ці перші почуття є найщирішими, і тому, зберігають їх у вигляді найтепліших і приємних спогадів…

Життя, як і Ермітаж, можна проскочити за одну мить, не помітивши і не зрозумівши суті всього, що відбувається. Для когось ціле життя — це лише виконання обов'язків і чиїхось бажань, в яких відсутня мрія і романтика. За сто років такого життя можна не помітити жодного заходу сонця і не зустріти жодного світанку, не зрозуміти сенсу величезного багатотомного роману і не побачити восени жодного жовтого листка. А можна в маленькому віршику знайти для себе відповіді на всі питання, затриматися біля невиразної, на перший погляд, картини Моне і побачити в ній мільйони фарб і відтінків, очі, посмішку і сльози, дощ і сонце… Іноді чотирьох днів шляху і чотирьох тисяч кілометрів досить для того, щоб зрозуміти багато, знайти нових друзів і прийняти важливі рішення…

…Алекс під'їхав до будинку з невисоким зеленим парканом за яким було видно ідеально підстрижену галявину, серед якої, немов іграшкові, стояли невисокі дерева. Трохи далі виднівся невеликий і на вигляд дуже затишний будинок з червоним черепичним дахом. Від воріт до будинку вела доріжка, вимощена старовинною бруківкою, а з боків від доріжки росли кущі величезних жовтих, червоних і білих троянд. Вся ця картина нагадувала чарівний будинок з казки про Снігову королеву. Алекс припаркував своє Peugeot на узбіччі і вийшов з машини. Машина Лес стояла прямо перед воротами. Підійшовши ближче, через відкриту водійську дверку Алекс побачив, що Лес наполегливо щось шукає в сумці.

— Привіт, руденька. — сказав він і присів біля неї навпочіпки.

— О! Привіт, Як добре, що ти приїхав. — відповіла вона і, вийшовши зі своєї машини, обійняла Алекса. Аня стояла поруч і спостерігала за цією картиною.

— Щось загубила? — посміхаючись, запитав Алекс, явно чекаючи якоїсь реакції від Лес на своє питання.

— Та, блін, вже нічого. Телефон десь забула, ключі від будинку загубила, думала, що вони в машині, але їх і тут немає. А у мене ж через дві години презентація. Всі папери, і весь тираж книг вдома, уявляєш? І ніхто б мене не врятував, і була б у мене тоді повна ж… Ну, ти сам знаєш, що. Але зате, тепер є ти… — вона якось розгублено посміхнулася і знову обійняла Алекса за шию.

— На, тримай, не губи їх більше. Ти їх не втратила, ти їх залишила в своїй каюті на нашій яхті. А де твій телефон, я не знаю. Я до тебе три дні дотелефонуватися не можу. — Алекс дістав ключі, підійшов до воріт будинку і відчинив їх.

Аня, яка спостерігала за цією сценою, повільно підійшла до Алексу і спершу подивилася на нього, а потім перевела погляд на Лес.

— Вибачте, що перебиваю… — в її очах стояло здивування, вона не могла собі уявити, що таке взагалі можливо. — Ал, то ти їхав через всю Європу тільки для того, щоб передати ключі?

— Ну, так, а що тут такого?

— Офігіти… — простягнула Аня. — І ти будеш говорити, що не страждаєш одержимістю. Та ти ще більше одержимий, ніж я, ти просто хворий. — вона посміхнулася, перевела погляд на Лес, і добавила. — Але, це в хорошому сенсі. Я — Аня, Ви мене вже вибачте за нетактовність.

Лес озирнулася назад, собі за спину, потім знизала плечима і сказала:

— Якщо ти до мене звертаєшся, то, давай одразу на «ти», бо я не люблю цього. Я — Лес, дуже приємно. А ти, — вона звернулася до Алекса, — міг би і сам нас представити один одному.

– І мені дуже приємо. — відповіла їй Аня. Алекс спостерігав за дівчатами, і бачив, як вони потисли одна одній руку, і при цьому посміхнулись. І в цій усмішці він не побачив нещирості.

— Ходімо в будинок, а ти по дорозі мені розповісиш, що ти мала на увазі про його одержимість, а то я, може, чогось і не знаю? — Лес відчинила ворота, запрошуючи гостю в будинок, але Аня відмовилася.

— Дякую, можна, я до вас іншим разом зайду, не хочу вам заважати, всі тільки з дороги, а у тебе, я так розумію, сьогодні ще справи, тож бажаю удачі, і, повірте, це щиро. Ал, відкрий багажник, я косметичку свою заберу.

Лес спостерігала, як Алекс насилу дістав з багажника свого автомобіля здоровенну валізу і поставив її на тротуар.

— Як тут таксі викликати, а то я давно не була в рідних краях. — запитала Аня. Лес подивилась на годинник і посміхнулася:

— Та зараз ти не викличеш сюди таксі, ці жлоби не люблять сюди їздити, бо тут односторонній рух, а біля моря ще й дорогу ремонтують. — сказала вона, потім, подумавши трохи, звернулася до Алекса. — Ти ж поїдеш сьогодні зі мною? Допоможеш мені, хоч ти і не любиш всі ці презентації? Я потім відпрацюю. — вона захихотіла і цей сміх нагадав йому щось дуже знайоме і рідне.

— Так, звичайно, поїду з тобою, а чого ти питаєш?

— Тоді візьми мою машину, віддасиш потім, завтра або коли зможеш. — звернулася Лес до Ані, попорпалась в сумочці і простягла їй ключі від машини, чим немало здивувала Аню. — І, взагалі, ти теж приходь сьогодні, ось тобі запрошення.

Аня поїхала дуже здивованою. Вона багато чого не могла зрозуміти. Лес з Алексом проводили її поглядом, і пішли в будинок.

— Ти взагалі як з'їздила? Все в тебе вдалося і вийшло? — вже в будинку запитав Алекс.

— Я не знаю, що вдалося і що вийшло. — сказала Лес, підходячи до нього впритул. — Але я знаю, що дуже скучила…