Одержимість

8

Вони їхали по нічному шосе і розмовляли про цирк, про мистецтво, про живопис, захоплювалися талантами циркових артистів. Після зустрічі зі справжньою циркачкою, а це було у Алекса вперше в житті, багато в відношенні цих артистів у нього змінилося. Вони вже не здавалися йому такими собі менестрелями і невдахами, які, заради невеликої плати за свій талант готові ризикувати життям, живучи при цьому в тісних і некомфортних трейлерах.

— Про що задумався? — раптом запитала Аня.

— Та так, ні про що, якщо чесно. Точніше думок купа всяких, а сформулювати їх якось не можу.

— А я ось думаю… — Аня запнулася і відвернулася до вікна. Там, за вікном, повз них пролітала серпнева італійська ніч. Вона не пахла ялівцем, як в Криму, не пахла соснами, як на Балтиці, вона не була сірою, як на півночі, і не була яскраво-кольоровою, як в Монако. Просто дорога і фари зустрічних машин, а коли їм назустріч ніхто не їхав, то над їх головами відкривалося безкрайнє темне небо з мільйонами яскравих і тьмяних зірок. Хтось зараз сидів на березі моря, дивився на ці зірки з різних куточків планети, пив терпке вино з горла, а потім посилював дію цього вина терпкістю прохолодних від нічного вітру губ. І Алексу так захотілося на берег того моря, де він не був уже кілька років, давно не бачив тих зірок, а замість терпкого вина його переслідував смак шмурдяка його найкращого друга.

— То про що ти думаєш? — запитав він.

— Слухай, Ал. Я просто хочу вибачитися за сьогоднішній ранок. Ну, вибач, я не знаю, що було зі мною. Але, я, дійсно, після того, як таке почула, хотіла спалити весь той будинок з усіма вами.

– І що тебе зупинило?

— Близнючок стало шкода. Вони таки милі, хоч і блонди. — Аня розсміялася, і Алекс зрозумів, що сміється вона щиро. В одну мить в салоні його машини спала напруга, яка висіла весь день, і на душі стало одразу легко і приємно.

— Ти краще розкажи, як ти мене знайшла на дорозі?

— Так я сиділа в аеропорту біля вікна і дивилася на тебе і на твою машину. Ти ж три години нікуди не їхав, то ходив навколо, то пив каву, потім знову сідав і потім знову виходив з машини. І я зрозуміла, що, навіть якщо десь хтось у чомусь і не правий, то це не привід ось так от просто рвати всі відносини. Я не стала здавати квиток, схопила валізу і вибігла з терміналу, але побачила, що тебе вже немає на стоянці. Я сіла на валізу і заплакала. Мені реально було так сумно, що я не можу передати. Тут до мене підрулив якийсь італьяшка, щось мені втирав на своєму діалекті, махав руками, потім завантажив мій чемодан до себе в багажник, а мене посадив в машину. Я не зразу зрозуміла, що відбувається, але, коли він виїхав на трасу, я, змішуючи іспанську мову з італійською, пояснила йому, куди мені треба їхати. І ми погналися за тобою. Наздогнали ми тебе ще там, де до тебе сідала в машину ця циркачка. Я не наважилася тоді підійти, і ми їхали за тобою аж до тієї заправки. Ну а далі ти все знаєш.

— А ти не дасиш нудьгувати. — відповів Алекс. Він, дійсно був вражений її діями, але, в той самий час, він не знав, як на них реагувати. — Гаразд, проїхали. Ти щось почала говорити. Що про щось думаєш. То що ти сказати хотіла?

— Пам'ятаєш, ми перед виставою у цирку зайшли в її гримерку.

— Ну, пам'ятаю, і що?

— А те, що на столі у неї лежала книга Баха «Ілюзії».

– І що тебе дивує? Чи тебе дивують люди, які читають книги?

— Ти взагалі багато знаєш людей, які читають Баха? Ну, ось згадай. — Алексу подобалося, що Аня знову стала такою, якою була ще вчора, веселою і безтурботною, але ця безтурботність перепліталась в ній з якоюсь невизначеністю, яка непокоїла її.

— Ні, зовсім не багато, якщо чесно, але я вже давно звик до того, що люди в масі своїй примітивні, слухають попсу, ходять на футбол, п'ють пиво, навіть коли воно їм не смакує, але роблять це, тому що це так робить переважна більшість. Тому мене не дивують люди, які слухають джаз або Вівальді, які читають Річарда Баха або Тайшу Абеляр.

— Просто, особисто я чисто випадково натрапила на Баха в інтернеті, якось на одному з форумів. Я прочитала один твір, потім ще, і ще, і так втягнулася, що нічого іншого мені не хотілося читати, поки я не перечитала його всього. У Баха є дуже багато речей, які дають відповіді на багато питань, але ще більше там моментів, завдяки яким, питань виникає ще більше. Ось в «Ілюзіях» багато містики і релігії, а так захотілося приміряти його теорії в реальному житті. Що скажеш?

— Знаєш, Аню, я принципово не вступаю в полеміку, що стосується двох питань. Це політика і релігія.

— А я не збираюся полемізувати, мені просто цікава твоя думка, ось і все.

— Ну, добре. Що стосується Баха, то мені дуже подобається його притча «Немає такого місця далеко». Точніше, раніше подобалася. Я завжди вважав так само, що немає такого місця «далеко», але коли ти опиняєшся сам в подібній ситуації, то, розумієш, що дуже навіть є таке місце. Мало того, навіть «недалеко» буває обтяжливим і сумним, а про неможливість подолати цю невелику відстань я взагалі не хочу говорити, тому що це все обман. Це, як Берлінська стіна. Лише метр товщини, а розділяла вона не просто місто, а людські долі. Та й містики у Баха, дійсно багато, тут ти права. Знаєш, я ніколи не був віруючою людиною в тому сенсі, з яким асоціюється у нас поняття церкви. Але я ніколи не був і атеїстом. По моєму — це дві рівнозначні крайності, тільки з різними знаками. І важко сказати, де тут плюс, де мінус.

— Так атеїст — це і є неверуючий. — заперечила Аня.

— Ні, сонце, ти помиляєшся. Атеїсти — це ті, хто боряться проти релігії. Я ж просто не належу до жодного з цих таборів. Можна не бути людиною, хто виконує церковні і релігійні канони, але й не відкидає можливості існування якихось сил. Ось і я не заперечую, більш того, я точно впевнений, що щось все ж таки існує, якась невідома, але потужна сила, яка керує якимись або, навіть, всіма моментами на землі. Це, до речі, є і у Баха, і у Абеляр, і у купи інших письменників-езотеристів. Адже, погодься, не може бути, щоб такий складний світ, в якому ми живемо, розвивався сам по собі. Але в цьому світі дуже багато недоліків, точніше, цьому світові дуже далеко до досконалості. І іноді складається така думка, що світ цей вийшов з-під контролю. Але це зовсім інша тема. Я просто дуже чітко розмежовую поняття віри і релігії. Не обов'язково бути людиною релігійною, не обов'язково ходити до церкви і фарбувати яйця на Великдень, важливо вірити в те, що для тебе важливо. Поважати і приймати те, що нам дано зверху, і не використовувати це проти інших. А що у нас виходить? Служителі культу, в більшості своїй, люди далеко не дурні. І вони розуміють, що наш народ, який не хоче вникати в суть питань буття і не хоче напружуватися, щоб зробити своє життя кращим, не шукає сам відповідей на питання, що цікавлять. Вони знають, що через свою лінь, необізнаность і страх, цей народ рано чи пізно прийде до них з поклоном, а це вже півсправи для приборкання і поневолення цього ж народу. З іншого боку, якщо, дійсно, розглядати створення світу, як описано в Біблії, то стає незрозуміло, для чого було створювати такий складний механізм, як організм, та ще й в такому розмаїтті.

— Прикольно, ніколи не чула такого трактування. — вона знову підібрала під себе ноги, скинувши босоножкі. — І не страшно жити з такими думками? Ти взагалі нормально спиш? Мені здається, що те, що робиться в твоїй голові, не може сприяти спокійному і глибокому сну. Ти що, правда, нічого не боїшся? Весь такий безстрашний і правильний?

— А з чого ти взяла, що не боюся, зовсім не бояться тільки божевільні, навіть люди перед суїцидом відчувають дикий страх.

— А ти це звідки знаєш? — з усмішкою запитала Аня. — Ти, що, пробував вже?

— Не розумнічай тільки, добре? — Алекс не злився, але його дратувала її несерйозність. — Знаю, тому що книги читаю, та й є у мене один знайомий психіатр. А звідки знаю? Зараз розкажу. Сідай зручніше і слухай. Просто практично у всіх людей, які вчинили самогубство, після розтину в крові виявляли величезний рівень адреналіну, а це — перший показник стресу. А що стосується мене, то, окрім чисто людських, так би мовити, стандартних страхів, у мене є і свої.

— Ну, наприклад? — запитала вона.

— Наприклад, я боюся залишитися без мрії, і не тому, що всі мої мрії збудуться, а тому, що не буде сенсу мріяти. Причин може бути безліч, просто з віком я все більше усвідомлюю і відфільтровує реально нездійсненні мрії. Повір, це дуже страшно жити без мрії.

— Ти знаєш, я, точно так думала, тільки у мене було все трохи по іншому. Я отримувала практично все, про що мріяла, щоправда, потім втрачала багато, але це була моя вина.

— Ось бачиш, Ань, я ж кажу, що страх рухає масами, і ти, не ображайся тільки — теж частина цієї маси. Тобі завжди хотілося стати індивідуальністю зі своїми думками і зі своїм талантом художника, стати яскравою особистістю, незалежною від натовпу і від чужої думки. Тобі ж завжди хотілося піднятися над масовою помилковістю поглядів і жити так, як тобі того хочеться. Але ти боїшся зараз зізнатися собі в тому, що ти особистість. Ти потрапляєш в залежність від своїх пристрастей і одержимостей. Тому, не обманюй себе, Анька, будь щирою.

— А я не можу бути завжди і з усіма щирою.

— Це чому?

— Та тому що, відкрившись одному, я можу нашкодити іншому.

— А ти не думала про те, що потрібно, в першу чергу, тобі. Поки у тебе немає дітей, ти зобов'язана тільки батькам. Тому у тебе є час і можливість стати тим, ким ти дійсно хочеш. Ти можеш бути з тим, з ким будеш щаслива, з ким ти просто хочеш бути, але хочеш по-справжньому, а не так, щоб просто було зручно і комфортно. Ось, якщо б у тебе були діти, тоді тобі довелося б багато чого змінювати в собі і підлаштовуватися під них. Але, поки ти ще не матір, просто знайди себе. Ти кинула малювати і зайнялася фотографією. Можливо, це і добре, якщо це, дійсно, твій вибір, але я чув, як ти говорила, що це через Бориса. Ти знову не щира до себе, бо дозволяєш почуттям керувати твоїм життям.

— Блін… Як багато філософії. Ти хоч сам живеш за такими принципами? — Аня втомлено посміхнулась. — Ти говориш про дітей, що вони змінюють весь світ, про відповідальність. Я не буду з тобою сперечатися, але розповім тобі одну історію. Ця історія сталася з моєю подругою, Тетяною. Вона старша за мене, але ми спілкуємося на рівних. Так ось, давно це було, вона була тоді молодою студенткою, яка закінчила перший курс, і після практики з друзями відправилася на канікули на кримський курорт. До речі, там ми з нею і познайомилися, я тоді була ще школяркою, а вона вже запалювала з хлопцями. Була вона настільки красива і ефектна, що дуже яскраво виділялася з натовпу своїх однокурсників. Пацани так до неї і липли, а ми всі їй заздрили. Але при всій тій увазі як наших, так і курортних хлопців, вона ніколи не виставляла себе зіркою, а завжди спілкувалася з нами, малолітками. Тоді на пляжі я випадково познайомила її з одним студентом зі столиці. Звали його Ігор, він знімав кімнату у нас в будинку і якось зголосився допомогти мені донести мольберт до берега моря. Там ми і зустріли Танюху. Він був роки на три старше за неї, закохався одразу і по самі вуха. Він не просто ходив за нею всюди, не просто дарував квіти і співав романси. З кожного дня канікул Ігор робив для неї свято. Він вигадував різні забави, походи, організовував пікніки і вечірки. Його любили всі, бо, його просто не можливо було не любити. Коротше, він був душею компанії, королем всіх танцмайданчиків і взагалі, він був просто королем курорту. Я тоді постійно малювала на березі, це був один з найспокійніших, позитивніших і безтурботних серпнів моєї юності, я ще не була обтяжена відносинами з хлопцами, вони мене тоді ще просто не цікавили. Але літо має властивість закінчуватися, і всі мої нові друзі роз'їхалися по своїх домівках, гуртожитках, інститутах та університетах. Я не люблю осінь з дитинства, бо вона завжди мені приносила тільки розставання. Літо, яскраві вогні, гучна весела музика, сміх, бризки шампанського, натовпи туристів, що розглядають мої картини, човни, катери і кораблі, які курсують, уздовж узбережжя… І, буквально, за кілька днів весь цей карнавал перетворюється в порожні набережні, в закриті магазинчики, в нудьгуючих продавців сувенірів. Ставало реально сумно від того, що навіть за чарівним заходом сонця, який ще зберігав літнє тепло, вже ніхто не спостерігав. Потяглися сумні осінні дні, я ходила в школу, в «художку», малювала в своєму сараї, коли була погода, виходила в гори чи просто на берег моря. Але як я була здивована, коли через два місяці я отримала від Таньки листівку із запрошенням на весілля. Я була настільки рада, що не могла стримати своїх емоцій. Раділа я не стільки зустрічі з подругою, скільки за неї саму. Я готувалася, чекала цього дня, пошила нову сукню, намалювала величезну картину в подарунок, вмовила батьків мене відпустити, і вони відпустили. Знаєш, бувають моменти подиву, нерозуміння або взагалі повного нерозуміння ситуації. Але те, що я побачила на весіллі, а я приїхала прямо в РАГС, бо не встигала по-іншому, мене просто шокувало і вибило з колії. Дивлюся, моя Танька стоїть, щаслива, вся в білому, в вельоні, з зачіскою, ну просто принцеса, іншого слова і не підбереш, а поруч крендель якийсь, дрібний і непримітний, не те, що Ігорчик був. Я нічого не зрозуміла спочатку, але потім мені Танюха все роз'яснила. Виявляється, це її наречений був, справжній, з яким вона весілля планувала ще навесні, до нашого знайомства, та й до знайомства з Ігорем, а влітку просто романчик закрутився, справа-то молода, як вона сама казала. Але була одна невелика проблемка, і про цю проблемку вона розповіла тільки мені. Виявилося, що вона була вагітна, але татком був зовсім не її новоспечений чоловік, а наш Ігор. Я спочатку зраділа, подумала з дитячої наївності, що все ще може повернутися назад, але з часом зрозуміла, що не все так просто в дорослому житті. Вона пішла в декрет, потім закінчила заочно університет, чоловіка її призначили дипломатом в якусь африканську країну, і вони поїхали. Зустрілися ми вже через багато років, коли її донці було вісімнадцять років, і вона виходила заміж теж за щойно спеченого дипломата. Прикинь, наша дружба протрималася вісімнадцять років, і це при тому, що ми бачилися дуже рідко, часом, один раз на декілька років. Ігор теж приїжджав до нас в місто кілька разів, ми разом купалися, відпочивали, він ніколи не питав про Таньку, а я сама не наважувалася йому розповісти. З одного боку я знала, що роблю не зовсім чесно, бо він повинен був знати про те, що десь росте його донька, з іншого боку, я була набагато молодша за нього і не могла вирішувати за людину, тим паче, що Танька, якби хотіла, то сама б йому розповіла. Ось, з першого погляду, начебто банальна історія, таких історій тисячі на землі, мільйони курортних романів і дітей, народжених в любові, але поза шлюбом. Але розв'язка тут була дуже цікавою. Я не знаю, хто розповів Таньчиній донці правду, але вона знайшла Ігоря і запросила до себе в гості. Вона тоді жила в будинку разом з матір'ю, в сенсі з Тетяною. Ігор приїхав з букетом квітів, він же нічого не знав, сіли вечеряти, всі здивовані, що ж відбувається, і лише я одна здогадувалася про ту грозу, яка повинна була вибухнути. Ну, мала, випивши трохи, посмілішала, і видала Ігорю всю правду про те, що він її справжній батько, але, насправді, він ніхто, бо покинув її матір і її саму, тоді ще ненароджену. Ігор намагався пояснити, що взагалі не в курсі був про існування його доньки, інакше зробив би все, аби бути разом. Але донька кричала і обзивала його покидьком, спокусившись на курорті на невинну молоду першокурсницю. Але, що найстрашніше, так це те, що Танька мовчала і не промовила ані слова. Я не могла бути присутньою при цій сцені, зірвалася з місця, сказала, що там, на кухні щось підгоряє і втекла, бо на мене така нудота підкотила, що я не могла дихати. Коли я повернулася в кімнату, то Ігоря вже не було. Танька ридала, мала теж, чоловік її пив горілку зі склянки, ну, просто повна сімейна ідилія. Я спробувала всіх заспокоїти, але мені люб'язно повідомили, що це я в усьому винна, бо, по-перше, це я їх познайомила, як виявилося, а по-друге, не зробила так, щоб всього цього не сталося. Я просто мовчки встала і поїхала. На вокзалі я зустріла Ігоря і розповіла йому все, що знала. І він один єдиний, хто сказав мені, що я все правильно зробила, і що він зробив би так само. Танька потім, звичайно перетелефонувала, вибачалася, але після тієї історії вже не було у нас такої дружби, яка була раніше. Ні, ми спілкуємося досі, але це вже зовсім не те. Розумієш? Донька народилася і виросла без батька. Це погано? Звичайно, погано, тим паче, що батько її живий-здоровий. Його вина була лише в тому, що він полюбив вже чиюсь наречену, при тому, не знаючи про це. Він винен був лише в тому, що в тій любові віддав Тетяні всього себе, він, до речі, робив їй пропозицію, але вона просто пообіцяла подумати. Від їх кохання народилася чудова дівчинка, і знову його вина була в тому, що він просто не знав про те, що творилося в голові у моєї подруги. Але ти запитай будь кого, розповівши цю історію, хто тут правий, а хто неправий. Тобі будь хто скаже, що не правий мужик, тому що… він просто мужик. Донька зробила винним батька, не враховуючи того, що мати її примудрилася в цій історії обдурити всіх. І Ігоря, і чоловіка свого, і доньку, і навіть себе. Ось такий от талант у моєї подруги. А ти кажеш, що через дітей не можна нічого змінювати. А ось якби вчасно поміняла би, то все могло би бути по іншому.

Аня закінчила розповідь і полізла в свій рюкзак. Порившись там кілька секунд, вона витягла звідти пляшку мінеральної води і, відкрутивши пробку, зробила кілька ковтків прямо з горла. Потім простягла пляшку Алексу.

— Дякую. — відповів він, відпиваючи з пляшки. — Історія, дійсно, на перший погляд звичайна, вся справа лише у висновках. У кожного з нас теж є сотні історій з життя, он у тебе взагалі набір для серіалу. — він засміявся і поплескав Аню по плечу.

Коли вони під'їхали до Італійсько-Словенського кордону, була глибока ніч. Від усіх переживань і пригод, розмов про життя, образ і недомовленостей, розбавлених шикарною цирковою виставою, на них звалилася справжня втома. Очі в Алекса просто злипалися, але він вирішив не зупинятися на трасі, а доїхати до невеликого готелю в передмісті Трієста. Для цього їм довелося звернути з траси, що вела на Любляну. Алекс не вводив координати цього готелю в навігатор, понадіявшись на свою пам'ять. Він вже кілька разів зупинявся в цих місцях, тому без зусиль знайшов вузьку дорогу, яка вилася між невисоких гір. Дорога була дуже вузькою, і іноді здавалося, що вона взагалі занедбана, тому що їм за всю дорогу не зустрілася жодна машина. Покружлявши по горах, вони виїхали на узбережжя Адріатичного моря. Тут не було такого пожвавлення, як в Монако чи в Ніцці. Лише, скромні вогні висвітлювали невелику набережну біля маленького готелю, що зачаївся серед гір. Цей готель йому порадили друзі, сам би він ніколи не знайшов його, бо його не було на жодному туристичному сайті. Тоді Алекс здивувався, яким чином господареві цього готелю вдається заповнити його під зав'язку. Але, зараз він зрозумів, що людям, якщо щось по-справжньому сподобається, то вони обов'язково приїдуть сюди, навіть не дивлячись на зайві декілька десятків кілометрів звивистої гірської дороги. Коли він в'їхав на паркінг готелю, Аня міцно спала, скрутившись калачиком на передньому сидінні. Він не став її будити, і пішов усередину готелю дізнатися про вільні номери. Номер виявився тільки один, але його це не засмутило. Втома була така, що він готовий був заснути прямо за кермом, але за завтрашній день і наступну ніч йому треба було подолпти ще більше тисячі кілометрів. Алекс кілька разів спускався за речами, потім акуратно закрив багажник, щоб не розбудити Аню, але вона вже прокинулася і сиділа, відкинувши голову на підголівник. Виглядала вона сумною і втомленою. Сонна, трохи розпатлана вона була схожа на студентку, що випадково заснула на лекції. Єдиний промінь світла, що потрапляв в салон машини і йшов від входу в готель, падав прямо на її кулон. Цей кулончик у вигляді палітри фарб, і без того зберігав в собі різні таємниці, а в тьмяному світлі нічного ліхтаря здавався по-справжньому чарівним. Алекс подумав тоді, як звичайна річ може прив'язати до себе людину, і як людина може фанатично прив'язатися до звичайної срібної дрібнички, як багато таємниць і переживань може в собі зберігати лише декілька грамів недорогого срібла. Ще три дні тому, побачивши цей кулон на незнайомці, Алекс і не підозрював, як багато він може значити для неї.

— Ти знову туди дивишся? — намагаючись здаватися суворою, запитала Аня. Але сама розсміялася від цієї награною серйозності. — Говори, куди ти мене привіз, збоченець? Навколо темно і страшно, а ти обіцяв Венецію.

— Венеція залишилася позаду, не до неї зараз. Ми занадто багато часу витратили на Макса і його серпентарій і на цирк з поп-корном. Венеція буде іншим разом, а зараз я просто хочу спати. — стомлено відповів Алекс, подаючи Ані руку, щоб їй зручніше було вилізти з машини.

— А, точно, буде іншим разом? — її сонні очі виявилися всього в якихось десяти сантиметрах від його обличча і він відчув її теплий подих. Вона стояла, нерухомо і не мругаючи, в очікуванні відповіді.

— Ну, якщо ти в наступний раз знову будеш їсти паелью на трасі, а я буду проїжджати повз, то обов’язково. — пожартував Алекс, але Аня не сприйняла його жарт. Вона опустила очі і, посміхнувшись, сказала:

— Ну, я, чомусь, так і думала. Гаразд, ходімо, покажеш хороми.

— Хороми — це дуже сильно сказано, але мені тут дуже подобається, всюди, чуєш, море шумить? Зовсім поруч.

Вони обидва мовчали, поки піднімалися старими сходами в свій номер. Увійшовши до кімнати, Аня скинула босоніжки, і одразу пішла в душ. Алекс був настільки виснажений, що, ледь торкнувшись дивана, він провалився в глибокий сон. Він не знав, скільки проспав, але прокинувшись, у нього було відчуття глибокого ранку, хоча за вікном ще було темно. Він подивився на годинник і здивувався тому, що проспав лише півгодини. За дверима душа було тихо, і навіть промінь світла не пробивався крізь нещільно зачинені двері. Звикнувши трохи до темряви, він побачив неростелене ліжко і зрозумів, що в номері він знаходиться один. Він увімкнув світло, Ані ніде не було. У якийсь момент він подумав, що вона просто поїхала, але побачивши її валізу, заспокоївся. Алекс визирнув у вікно і побачив на березі знайомий силует. Аня сиділа на каменях, недалеко від того місця, де стежка спускалася до моря. Десь внизу шумів прибій, було чутно, як хвилі накочувались на невидимий берег і розбивалися об скелі. Алекс підійшов до неї ззаду, і, не кажучи ані слова, просто сів поруч. Вона сиділа, поклавши підборіддя на зігнуті перед нею коліна, на Алекса вона навіть не звернула уваги. Так вони сиділи в мовчанні кілька хвилин, потім Аня випрямила спину, потягнулася кудись в сторону і простягнула Алексу відкорковану пляшку. По знайомому запаху він одразу впізнав цей напій, взяв пляшку і зробив ковток прямо з горла. Як не дивно, але ця кисло-терпка рідина остаточно розбудила його мозок. Зробивши ще ковток, він віддав пляшку Ані. Аня теж надпила трохи, потім подивилася на етикетку, слабо освітлену світлом від яскравих південних зірок.

— У Макса поцупила? — запитав Алекс.

— Не повіриш, він сам мені в рюкзак дві пляшки запхав, і в валізі ще кілька. — вона сьорбнула ще трохи і передала Алексу. Той пригубив, але багато пити не став.

— Чому не повірю, навіть дуже повірю. — відповів він, і поставив пляшку на камені перед Анею. Якийсь час вони сиділи мовчки і слухали звуки прибою. Десь поруч цвіркуни завели свою пісню, в морі хлюпнула риба, і в невисоких пальмах зашумів вітер. Тут було настільки тихо і затишно, що не хотілося нікуди йти, тим паче, їхати.

— Після розставання з Вадимом я довго не могла відійти. Я ні з ким не спілкувалася, намагалася взагалі уникати зустрічей з людьми, настільки мені було погано. — раптом почала свою розповідь Анна. — Ховатися в сараї було безглуздо, там мене завжди могли знайти і друзі, і батьки, тому, я просто вставала о шостій ранку, коли місто ще спало, і відправлялася в гори. Я не завжди малювала, могла просто сидіти і дивитися на небо, на хвилі. Я багато думала і моделювала ситуації, як могло б бути, якби я зробила не так і вчинила б інакше. Але всі мої думки, так чи інакше, поверталися до Вадима. Це була якась одержимість, і я знову і знову згадувала психотерапевта зі свого дитинства, який попереджав, що я зі своїми одержимостями можу погано закінчити. Я намагалася забути Вадима, але у мене нічого не виходило. Кажуть, що час лікує, але це було не про мене. Чим більше часу проходило з моменту нашої розлуки, нашої останньої розмови, тим мені ставало все більш сумно і боляче. Ні, я не думала про суїцид, бо самогубство завжди викликало у мене зневагу. Я просто страждала мовчки і все. Потім мені зателефонували з академії і сказали, що якщо я не з'явлюся і не здам всі заборгованості, то, незважаючи на мій талант, мене відрахують. Всі вихідні я просто тупо сиділа над прірвою і пила вино, яке поцупила у батька з льоху. У нас був свій маленький виноградник, не такий, як у Макса, звичайно, але виноград у тата був відмінний, і батько щороку експериментував з різними сортами. Порівнювати з винами Макса мені важко, — вона знову випила з пляшки і простягнула Алексу, але Алекс відмовився, пославшись на завтрашню довгу дорогу, — Але тоді мені було все одно, що пити. Що характерно, що я не п'яніла абсолютно, просто думки почали вибудовуватися в якийсь певний ланцюг, стали не такими розмитими і абстрактними. І тоді в мені щось змінилося. Я тепер постійно думаю, що все ж таки, є правда в народних мудростях, адже вони реально вказують нам шлях, а іноді і сенс всього того, що з нами відбувається. В той момент дійсно істина була саме у вині. Якось зовсім по інакшому почало сяяти сонце, чайки почали кричати зовсім по іншому, небо, море, листя, все змінило свої кольори і обриси. Всю ніч я думала про те, що все, з мене вистачить! Що не повинен хтось, хто зараз спить на іншій півкулі землі не зі мною, а іншою жінкою, впливати на моє життя. Я твердо вирішила перестати бути залежною від своїх емоцій. Від почуттів я відмовитися не могла, та й не хотіла, але від емоцій могла. Я встала, і зі стійким наміром стати щасливою, не дивлячись ні на що, повернулася додому. Я залізла в ванну і три години лежала там, читаючи книгу «Міст через вічність» Баха, яка просто виявилася першою книгою, яка мені потрапила до рук з книжкової полиці. Тепер ти розумієш, чому мене так здивувала і зацікавила книга, що лежала на столі в цирковій гримерці. І це теж було якимось знаком. Я ж не витягнула Лермонтова чи Муракамі, а саме Баха. Дочитувала я книгу вже в ліжку, а прокинувшись вранці, відчула себе зовсім іншою людиною. Начебто нічого не змінилося, так само світило осіннє сонце, так само за вікном гавкав сусідський собака, так само на вулиці лаялися сусіди, доводячи один одному кожен своє трактування політики партії. Але я вирішила, що у мене, нарешті, почнеться звичайне людське життя, життя таке, яке я сама собі захочу. Ти не повіриш, але я відчувала себе щасливою. Виявляється, щоб бути хоч трішки щасливою, потрібно лише відкинути всілякі забобони і жити спокійно і розмірено, займаючись своєю улюбленою справою. Зараз я точно знаю, що таке щастя. Щастя — це, коли ти спокійний. Адже, коли навколо тебе покій і спокій, значить все навколо тебе ідеально, ніщо не дратує і не напружує. Я постійно малювала, іноді мої роботи відбирали на конкурси, мені робили замовлення, і я з натхненням бралася за роботу. Це був ентузіазм, але вже не фанатизм. Я просто малювала і отримувала задоволення. Я полюбила живопис ще більше, хоча думала тоді, що більше, ніж я любила цю справу, любити вже не можливо. Потім я закінчила академію, і мені запропонували залишитися в аспірантурі, навіть запропонували одразу викладати на кафедрі живопису. Ті роки особливо нічим таким не відрізнялися, я малювала, жила, як і жила раніше. Розпорядок дня у мене складався з навчання, роботи і живопису. Домашні справи займали у мене мінімум часу, і я могла більше часу приділяти мистецтву. У мене накопичилося досить багато робіт, хороших робіт, з пейзажами, з портретами, було, навіть трохи картин з урбаністичної серії, яку я назвала «міський романс». Будинки, фонтани, трамваї, парочки, що гуляють під парасолькою залитими дощем бульварами. Всі ці картини були написані в фіолетово-бузкових тонах, мені вони, до речі, найбільше подобалися. Мій наставник-викладач якось мимохідь запропонував мені організувати власну виставку. Спочатку я сприйняла це, як щось непотрібне мені, але з часом я помітила, що тільки і думаю про цю виставку. Але для виставки потрібно було приміщення і гроші на організацію і оформлення. Такої суми у мене, природно не було. Я ходила по різних організаціях, зверталася в союз художників, оббивала пороги в мерії, але все було марно. Всі захоплювалися моїми картинами, але далі захоплення справа не йшла. Чим більше мені відмовляли, тим більше азарту в мені прокидалося. Я давала інтерв'ю на телебаченні, писала статті в журналах. Мої студенти почали мені допомагати збирати кошти, підробляючи на набережній і на бульварі. Але сума, яку вони зібрали, була недостатньою навіть для оренди маленького приміщення. В одну з неділь ми організували на набережній невеликий аукціон, де намагалися зібрати гроші, продаючи наші картини. До мене підійшов високий чоловік в дорогому костюмі і димчастих окулярах. Таких чоловіків я раніше бачила тільки на обкладинках модних зарубіжних журналів. На ньому був шикарний білий костюм, сорочка з розстебнутим верхнім гудзиком і незатягнутою тонкою краваткою. Він уважно розглядав картини, біля кожної зупинявся і ретельно вивчав, нахиляючи голову. Потім він прочитав табличку, на якій було написано про збір грошей для організації моєї виставки, повернувся до нас і запитав:

— Чиї це роботи? Хто тут виставку хоче організовувати? — він питав, звертаючись до всіх нас, але дивився на мене. Я, навіть крізь темні шкельця його окулярів відчула на собі його погляд. В мене затерпли руки і ноги, язик прилип до зубів, і я нічого не могла відповісти. Мої студенти навперебій почали розповідати йому про мою ідею, показували картини, водили його то праворуч, то ліворуч. Він уважно вислухав їх, а потім підійшов до мене, підняв на лоб окуляри і подивився на мене своїми блакитними очима. Я зависла, як перевантажений всіляким мотлохом комп'ютер, а він, помітивши мій стан, простягнув мені свою візитку і сказав:

— Я готовий допомогти тобі в проведенні твоєї виставки, але, якщо чесно, я не дуже розбираюся в мистецтві. Мені просто сподобалися твої картини і все. Я не буду зараз багато говорити, просто подзвони мені, ми виберемо час і розробимо концепцію нашої співпраці.

Опустив окуляри на ніс, повернувся і пішов. Біля крайньої картини він зупинився, подивився ще раз уважно і запитав:

— Я не сильний у живописі, просто поясни, чому на всіх портретах у різних людей сумні зелені очі? І мені здається, що всі ці очі чимось схожі одне на одного.

Він пішов, не дочекавшись відповіді, а я сиділа і не могла повірити в те, що моя мрія про вернісажі може втілитися в реальність. Я почала розглядати свої ж портрети, і тільки тоді помітила, що, дійсно, з усіх написаних мною портретів на мене дивилися зелені сумні очі Вадима. Ти розумієш, що я вже не думала і не згадувала про нього, але підсвідомість моя виводила ці риси на папері.

Ми зустрілися з тим загадковим незнайомцем на наступний день. Я все набиралася хоробрості, щоб зателефонувати йому, але він випередив мене, прийшовши в нашу академію. Чомусь, в той раз зовсім не було страху, просто було якесь нове відчуття, чи, навіть почуття, я не могла тоді собі відповісти. Ми домовилися зустрітися після пар в одному кафе. Сидячи за столиком в маленькому кафе на березі моря, він запитав, як я бачу собі цю виставку, і я розповіла йому про антураж, про освітлення, бо картина може втратити дев'яносто відсотків інформації, якщо на неї буде падати занадто мало або занадто багато світла, якщо світло буде не тієї гами і падати воно буде не під тим кутом. Потім я пояснила, що картини різних тематик обов'язково повинні бути розділені якщо не стінами, то перегородками, ну або, на крайній випадок, ширмами. Він слухав дуже уважно, маленькими ковтками попивав свій білий чай. Ми проговорили до самої ночі, точніше, базікала в основному я, а він лише задавав питання. Потім ми перейшли з теми мистецтва на тему відносин, і взаємин. Він висловив свою неординарну думку, я свою, мені було настільки комфортно, як це буває з давніми друзями, хоча ми з ним були знайомі лише день. Непомітно ми перейшли на «ти», хоча він був набагато старший за мене, та й за статусом я була не рівня йому. Наші зустрічі ставали дедалі частішими. Він орендував приміщення, найняв бригаду майстрів, які за кілька тижнів перетворили приміщення звичайного старого гастроному в центрі міста в незвичайну галерею. Потроху я почала розвішувати там картини. Мої друзі, в основному студенти, проводили зі мною весь свій вільний час. Я домовилася в деканаті, і нам дозволили на якийсь час перенести в цю галерею заняття з живопису. Я малювала разом з учнями, а коли вони виконували мої завдання, я займалася оформленням галереї і готувалася до виставки. Роботи було дуже багато, але ми працювали з величезним задоволенням і натхненням. Одного вечора, коли всі студенти розійшлися, він приніс пачку свіжонадрукованих афіш, де говорилося про мою персональну виставку. Там навіть дата вже стояла. Я була на сьомому небі від щастя, мої мрії починали набувати обрисів реальності, мало того, ця реальність була близька як ніколи. Емоції перли з мене повним ходом, і мені хотілося плакати від щастя. В мене з'явилося таке дике бажання обійняти його і розцілувати, що я трималася з останніх сил. Він це бачив і теж відчував, я точно знаю, це було видно по його очах. Ти просто уяви, ми в галереї, серед моїх картин, навколо запах фарб і неяскраве світло, відлуння від будь-якого шороху розповзалося по залах галереї, бо стіни ще не були заповнені картинами, і лише ми… Вдвох. У мене трусилися ноги, як зазвичай, я хвилювалася, як маленька дівчинка на першому побаченні, а він просто взяв мене за руку і повів до виходу. Він сам повимикав всюди світло, закрив двері на замок, посадив мене в свою раритетну машину і відвіз додому. Зупинившись біля будинку, я ще сподівалася, що ось зараз він обійме мене, притисне, розцілує, та я була готова віддатися йому прямо в його «двадцять першій» «Волзі», але він просто провів тильною стороною долоні по моїй щоці і тихо сказав:

– Іди, відпочивай, завтра у нас багато роботи, а через тиждень ти повинна всіх підкорити і стати королевою.

Я попрощалася з ним і понуро пішла додому. Того вечора я зрозуміла, що мій спокій в черговий раз втрачений. Залишилося лише питання, як довго це буде, і як далеко все може зайти. Я дала собі тверде слово контролювати себе і більше не піддаватися таким слабкостям, але при кожній зустрічі у мене зводило всі м'язи і холоділо між лопатками. Весь тиждень ми працювали, в цих приємних турботах я трохи відволікалася від цих амурних думок, але він постійно з'являвся то з коробками піц для всіх, то просто в спортивному костюмі, щоб допомогти розвісити картини, то приходив з якимись суворими тітками в величезних окулярах, які, напевно, взагалі ніколи не вміли посміхатися. У ті моменти, коли він був поруч, я відчувала себе скутою, а він, навпаки, то клав мені руку на плече, коли я стояла за мольбертом, то підтримував за ногу, коли я, стоячи на драбині, намагалася забити черговий цвях, то розповідав смішний анекдот, а коли всі починали сміятися, він невимушено підморгував мені. Він практично щодня підвозив мене на своїй улюбленій ретро-машині, як він називав «двадцять першу Волгу». І, хоча ми з ним навіть жодного разу не поцілувалися, наші відносини почали обростати чутками. Подейкували, що у мене з'явився багатий покровитель, всемогутній і дуже вражаючий. Але я про нього зовсім нічого не знала. Та, що я, про нього в нашому місті взагалі ніхто нічого не знав. Єдине, що мені було відомо, що звали його Борисом.

Ефект від виставки перевершив всі не тільки мої очікування, а й очікування оточуючих і всіх, хто допомагав мені в організації. Мені дарували квіти, просили автографи, телевізійники один за іншим шикувалися в чергу, аби взяти в мене інтерв'ю. Я смикалась з одного кута галереї в інший, раділа, літала, немов на крилах, а він просто стояв, притулившись плечем до стіни і схрестивши на грудях руки. Він взагалі вдавав, що він тут зовсім ні до чого, хоча я знала, скільки коштів і сил він вклав в цю виставку. Спочатку я планувала «виставлятися» кілька днів, але виставка затягнулася на тиждень. Якось увечері він запросив мене і всю мою команду в ресторан, відзначити успіх. Ми пили шампанське і їли фрукти, веселилися, окрилені успіхом, танцювали і говорили тости. Спочатку він спостерігав за нами так, як дорослі спостерігають за дітьми, що граються в аквапарку, потім попросив розлити шампанське, встав і почав говорити тост. Коли він вимовив перше слово, навколо запанувала повна тиша, хоча він не просив нікого замовкнути і слухати його уважно. Він просто невимушено підвівся з-за столу і сказав, тримаючи в руці келих:

— Успіх, це не тоді, коли тебе хвалять, не тоді, коли тобою захоплюються, і, навіть, не тоді, коли у тебе беруть автографи на пам'ять. Успіх — це коли ви самі відчуваєте свою задоволеність. І не просто задоволеність, а задоволеність собою. Кожному з нас, незалежно від статусу чи стану, занепокоєння душі заважає думати і зосереджуватися на досягненні мети. І тоді ми не можемо реалізувати себе ані в роботі, ані у відпочинку, ані в стосунках. Кожному з вас потрібно навчитися відкривати себе для інших, для інформації, для отримання енергії. Ви повинні побачити світ, світ не той, що бачать всі очима, а світ такий, яким він є насправді. Адже світ не тільки дивовижніше, ніж ми припускаємо, він набагато дивовижніше, ніж будь яке наше припущення. Ви просто поки закрили або не встигли відкрити двері розуму. Але ж там може бути як раз те, що вам необхідно, те, чого вам не вистачає. Не думайте, що ви все знаєте. Пам'ятайте, що досконалість не має меж, і сьогодні ти, Аня, разом зі своїми друзями, а цього ніколи не можна забувати, що сама ти б мало чого домоглася, заслужила дуже високої оцінки. Для того, щоб стати великим, потрібно не просто багато працювати, потрібно вкладати в себе впевненість і інвестувати бажання самовдосконалюватися. Є така давня мудрість: якщо мрієте з'їсти велику рибу — вам саме час навчитися плавати. Скажу вам, друзі мої, що ви дійсно навчилися плавати і тепер ваш результат — це… — він зробив багатозначну паузу, а всі завмерли в очікуванні якогось дива, і диво, дійсно, сталося. — Це запрошення на участь у вернісажі у Франції. Ви поїдете по легендарним місцям Ренуара і Моне, відвідаєте Лувр і Єлисейський палац. Це все буде в програмі вернісажу. Це буде не конкурс, а просто виставка-форум, куди з'їдуться кращі молоді художники з усього світу. Тож, вітаю, і, за вас!

Він випив до дна шампанське зі свого келиха, навколо всі шуміли, веселились і обіймалися, а я сиділа і дивилася на нього, як заворожена. Він підійшов до мене і запропонував потанцювати. Ми танцювали, притулившись один до одного, танцювали танець за танцем. Друзі мої пили і веселилися, і їм не було до нас ніякого діла. Потім ми вийшли з галасливого залу на свіже повітря, і нас миттєво огорнула темна кримська ніч. Він запропонував прогулятися, і ми повільно пішли по набережній вздовж моря.

— Слухай, Аню. — раптом сказав Борис. — Про виставку у Франції я сказав абсолютно серйозно, я навіть надіслав листа від імені спілки художників до Франції, щоб вам швидше надіслали запрошення, потім я допоможу зробити вам візи, єдина заковика — це вивезення картин. Вони всі повинні пройти перевірку, тобто експертизу, там довга процедура, але я вирішу це питання, питання в тому, що ми повинні будемо повернути всі до однієї картини назад. Інакше нам пришиють статтю за незаконне вивезення культурних і мистецьких цінностей. До речі, пам'ятаєш, ти на виставці сказала, що абсолютно не розбираєшся в бухгалтерії, коли у тебе почали купувати картини, і доручила цю справу мені. Так ось, я не хотів говорити при сторонніх, але заробила ти дуже і дуже кругленьку суму.

— Яку? — спокійно запитала я, бо вже не в перше продавала свої картини і на набережній, і, малювала на замовлення. Але, коли він назвав мені суму, яку я заробила від продажу своїх картин на виставці, я була шокована. Я не буду називати тобі цифри і кількість нулів, але за ті гроші я пізніше купила собі невеликий будиночок із зеленим газончиком і басейном у дворі, а батькам відгрохала солідний ремонт в їхньому будинку. Мало того, Борис тоді сказав, що приміщення, яке він, нібито, взяв в оренду для проведення виставки тепер належить мені, і я можу робити з ним все, що мені заманеться. Я застрибала від щастя, потім обійняла його міцно-міцно за шию і поцілувала в його холодні від вітру губи. Мене вразило те, що він абсолютно не відреагував на мій поцілунок, а лише погладив мене по голові і притиснув до свого плеча. Я заплющила очі, і притиснулася до нього ще сильніше. В ту ніч, ми до самого ранку гуляли з ним уздовж моря, а коли почало світати, він проводив мене до воріт мого будинку і, погладивши моє волосся, просто і невимушено попрощався, сказавши лише наостанок дивну фразу:

— Тобі абсолютно не стільки років, скільки ти думаєш, і у тебе попереду ще все життя з усіма його пригодами і виконаннями бажань. На добраніч, чи то вже доброго ранку, не важливо. Просто йди і лягай спати. — Але який тут міг бути сон після такої ночі і таких новин. Я, природно не спала, хоча чесно, після душу залізла під ковдру.

Потім він поїхав на якийсь час, сказав, що у справах. Я й надалі викладала в академії, на період між виставками, я організувала в приміщенні галереї спочатку гурток з образотворчого мистецтва, який пізніше переріс у справжню художню школу. Але я не про неї хотіла розповісти. Життя моє дуже кардинально змінилася. За все, що б я не бралася, у мене все виходило, діти малювали, мені замовляли картини і портрети, а ще, до мене в школу почали приходити не тільки дітки, а й старші люди. Одного разу з'явилася парочка, такі бабулька з дідусем, ну просто, обійняти і плакати. Сказали, що в молодості він малював портрети членів Політбюро партії і був на службі у держави, а вона малювала різні панно на стінах піонерських таборів, але після перебудови вони в один момент стали нікому не потрібними зі своїми талантами, а жили вони в маленькій однокімнатній квартирі, де не могли собі дозволити таку розкіш, як майстерню. І ось тут, у мене в школі вони розвернулися. Це треба було бачити, як вони захоплено ставилися до живопису, я просто милувалася ними. Борис часто виїжджав у справах, бачилися ми з ним рідко. І, хоча я постійно згадувала його, думала про нього, сумувала, коли його не було поруч, я думала, що це було таке ж відчуття, як до Вадима. Він їхав — і мені ставало сумно і самотньо, а коли приїжджав, у мене виростали крила, і я набувала ще більше впевненості в собі. Візи до Франції були готові, картини запаковані, залишалося лише кілька днів до нашого від'їзду, як раптом я потрапила до лікарні із запаленням легенів. Мене поклали під крапельницю і сказали, щоб і думки не було у мене тікати з лікарні, та, якщо чесно, то я б і не змогла, настільки мені було погано. Всі мої друзі і Борис з ними, прийшли до мене в палату і сказали, що без мене вони не поїдуть, але я сказала, що справа ж не в мені, а в картинах, а вони не винні, що їх автор, тобто я, виявилася нездатною їхати. Коротше, я їх довго вмовляла, і, в кінці кінців, вмовила. І вони поїхали без мене. Поїхали всі. А через два дні повернувся Борис, сказав, що всіх розмістив, звів з ким треба, допоміг влаштуватися, з картинами розібрався, і повернувся до мене. І це було настільки мило з його боку, що я розплакалася, коли він увійшов в палату до мене. Так, я не сказала, що він мене влаштував в приватну клініку і мені виділили окрему палату, де було все, від телевізора, до кардіографа. Він довго розповідав мені про те, як мої учні справлялися без мене, говорив, щоб я не сумувала, тому що картини мої користуються великим успіхом, а мене він в будь-якому випадку звозить до Франції, коли я одужаю. Він залишився на ніч… Я тоді зовсім забула, що хвора, дихати було легко, наче й не було цієї пневмонії, лише сильно паморочилося в голові, але крутилася вона від щастя. Це була незабутня ніч. Він був ніжним і чуйним, я вже й забула, що може бути так добре, а він повернув мені такі забуті відчуття. Потім я одужала, і, як він і обіцяв, ми поїхали з ним до Франції. Ми гуляли по Парижу, по набережній Сени, піднімалися на Ейфелеву вежу, облазили весь Лувр. Він терпляче міг стояти і чекати, поки я не вдивлялася в якусь картину. Жили ми прямо біля Сени, і вікна наші виходили на маленький причал, від якого постійно відправлялися і причалювали кораблики і катери. Сотні, тисячі закоханих пар і вдень, і вночі вирушали в подорож по річці, але я не заздрила їм, бо зі мною був Він. Знаєш, скажу тобі чесно, як я не намагалася, я постійно Бориса порівнювала, та й зараз порівнюю з Вадимом. Це було підсвідомо, але я нічого не могла з цим вдіяти. Мені з ним було добре, навіть, дуже добре, так спокійно і затишно, але я не могла назвати це любов'ю, яку мені довелося випробувати один раз. У Парижі ми пробули два тижні, і кожен з цих чотирнадцяти днів я чекала якогось дива. Не буду приховувати, але я, дійсно, чекала, що він зробить мені пропозицію. Але він, як завжди, був небагатослівний, хоча багато розповідав про Францію та Іспанію. Чомусь Іспанію він любив особливо. Якось він мене запитав, чи не хочу я жити в Іспанії? Я відповіла, що ніколи не думала про це, тому що я і так живу і в Іспанії, і у Франції, і на Місяці одночасно, бо життя художника не має чітких меж, я просто живу в світі живопису. Він лише посміхнувся у відповідь і нічого тоді не відповів.

Потім настав черговий навчальний рік, у мене були нові студенти, нові виставки, школа працювала і набирала обертів, я ставала все більш популярною. Я мала все, про що тільки можна було бажати: і успіх, і визнання, і роботу, пов'язану з улюбленою справою, яка, до речі, приносила дуже хороші доходи. Поруч зі мною був вірний і надійний чоловік. Здавалося, що я стала по-справжньому щасливою. Одного разу, Борис приїхав з чергового відрядження, ми сиділи в мене вдома на дивані і пили вино. До речі, про вино. — Аня взяла в руки пляшку, приклала горлечко до губ і закинула голову. Але пляшка виявилася порожньою. — Блін… — тільки й сказала вона і полізла в рюкзак за черговою пляшкою. Пляшку і штопор вона простягнула Алексу. — На, допоможи дівчині. — Алекс відкоркував пляшку, і знову знайомий запах переніс його на якусь мить в старовинний Прованс. Відсьорбнувши з горла чергової пляшки, Аня продовжила свою розповідь: — Ми пили вино і розмовляли про різне. Потім він відкрив свій ноут і показав мені фотографію. На фото красувалася шикарна вілла. Однією стіною вона впиралася в скелясту гору, а інша сторона з величезним патіо виходила прямо до моря. Навколо на вітрі розвивалися пальми, а на морі біля причалу на хвилях погойдувалися дві білосніжні яхти.

— Прикольно. — сказала я. — І що це?

— Хотіла б жити в такому будинку? — грайливо спитав він, і я відчула, що він не жартує.

— Тільки не кажи, що ти зняв цей будинок і запрошуєш мене в гості.

— Не скажу, тому що я не знімав цей будинок і в гості тебе не запрошую. Я просто купив цю віллу, — він зробив паузу, розлив по келихах вино і подав один мені. — Я купив її для нас з тобою, якщо ти не проти, звичайно. Я не хочу, щоб ти була у мене в гостях, я хочу, щоб ти була в цьому будинку господинею.

Я вже давно звикла до його сюрпризів, але такого я не могла навіть намрієте собі. Ми випили й поцілувалися. Без зайвих питань, я, звичайно ж, погодилася. Мені було все одно в якому статусі я там буду, в статусі дружини чи коханки, мені було байдуже. Мені просто хотілося бути з ним.

— А це де? — запитала я. — До роботи як я буду добиратися?

— Дурненька. — він посміхнувся і так ніжно поцілував мене, що я просто полетіла на небеса. — Працювати ти будеш прямо там, там в тебе буде своя студія, майстерня, кабінет, приймальня, все, що ти захочеш. Правда, викладати ти не зможеш, бо цей будинок знаходиться в Малазі. Знаєш де це?

— В Іспанії? — невпевнено відповіла я.

— Ага. Ну, то як? Ти згодна?

— А коли треба їхати. — я була в такому шоці, що не могла зібрати в купу свої думки.

— Ну, коли скажеш, коли ти будеш готова, тоді і поїдеш. Ось квитки на літак з відкритою датою. Ти скажеш, летимо завтра, значить, полетимо завтра. Скажеш через півроку, я буду чекати півроку…

…Через місяць таксі везло мене по звивистій гірській дорозі до казкового Андалузького узбережжя. Борис полетів туди раніше у справах і чекав мене в цьому будинку. Я сиділа в машині і думала про те, як же все таки буває дивно в житті. Адже ким я була? Звичайною дівчинкою зі звичайної радянської родини, не бідної, але і не дуже заможної. Курортний продаж всіляких пилозбірників і здача кімнати туристам давали нам з батьками додаткові доходи, але багатством це назвати було складно. І ось тепер, в Криму залишився мій власний будиночок, у мене є своя галерея, яку я віддала в управління своїм учням, за умови, що вони збережуть там нашу школу, а сама я мчу до мрії будь якої нормальної людини. Будинок на березі моря, де можна займатися своєю улюбленою справою тоді, коли це тобі зручно. Не потрібно щоранку бігти на роботу, щоб не запізнитися до дзвінка першої пари, а можна спокійно, з чашкою чаю, сидячи на веранді свого будинку писати картини. Ну, хіба це не мрія, скажи? Борис часто виїжджав у справах, залишаючи мене вдома одну. Ніяких відносин ми не оформляли, він не пропонував, а я не наполягала. Нам було добре і комфортно. Він так про себе нічого мені і не розповідав, я не знала, чим він займається, знала лише, що у нього якийсь бізнес, до нього приходили друзі, приїжджали всі на дорогих машинах і з охороною. Часто ми влаштовували для них вечірки, точніше, ці вечірки були більше схожі на світські раути з лакеями і шампанським. Але мені подобалося таке життя. Якщо чесно, то я навіть не знала, чи була в нього сім'я, чи був він одружений, і чи були у нього діти. Я вирішила, що, якщо захоче, то він сам мені про все розповість. Так ми прожили кілька років. Одного разу за вечерею він сказав, що хотів би, щоб я зайнялася чимось більш сучасним, ніж живопис. Так я і сама стала помічати за ним якусь дратівливість, коли я довго не виходила з майстерні.

— Аню. — якось сказав він, коли ми ввечері пили чай на балконі. — Я хочу тобі запропонувати непогану роботу. Сподіваюся, що ти мені не відмовиш, тим паче, що без твого таланту художника тут не обійтися.

— Ти ж знаєш, Боря, що я завжди готова тобі допомогти, особливо, якщо це стосується живопису.

— Розумієш, це не зовсім живопис, точніше, не живопис зовсім. У мене є своє видавництво, ми випускаємо книги, альбоми, журнали. Є у мене і своя професійна фотостудія, ось я і хочу, щоб ти свій талант спробувала в фотографії.

— Але я нічого не тямлю в фотографії, у мене навіть ніколи не було свого фотоапарата. Тато, коли я була маленькою, бувало, закривався у ванній кімнаті друкував там фотки, він любив цю справу, але мені цього не привили, напевно, тому що мені було чим займатися.

— Так от і спробуєш, тим паче, що гени — ця така цікава штука, що ти й не помітиш, як станеш професіоналом в цьому напрямку, тим більше, я повторюся, що в цій справі мені потрібна саме ти.

І я погодилася. Ми виїжджали на різні зйомки, у мене було кілька помічників і асистентів. Вони тягали апаратуру, розставляли прожектори і парасольки, а я тільки натискала на кнопку «Спуск». Хоча, так виглядало тільки з першого погляду, насправді, щоб вийшов якісний знімок, доводилося робити по кілька десятків дублів з різним освітленням і на різних режимах. Я ж працювала не звичайною автоматичною «мильничкою», а серйозними, досить громіздкими апаратами. Брехати не буду, мені дуже подобалося фотографувати, та й зараз подобається, але, повір, це ніколи не зрівняється з малюванням. Той, хто не тримав пензлів в руках, той мене не зрозуміє. Якось сиділа я і малювала в своїй студії один портрет, на замовлення. Замовник був дуже серйозним і солідним, і я пообіцяла встигнути у встановлені терміни. Я була у мольберта, коли приїхав Борис. Він увійшов в студію, але був якийсь незадоволений, Я підбігла до нього на зустріч, але він сухо сказав, щоб я закінчувала займатися дурницями, бо йому потрібна була моя допомога. Я сказала, що зараз допоможу, тільки мені потрібно кілька хвилин, щоб домалювати фрагмент.

— Ні, люба, ти мені потрібна вже, переодягайся і вмивайся, в тебе десять хвилин. Я чекаю тебе в машині. — сказав він і вийшов. Я не стала сперечатися, швидко зібралася, і ми кудись поїхали. Вже в машині він сказав, що нас чекає один солідний замовник, і я повинна його сфотографувати в різних ситуаціях.

— Боря. — сказала я. — Я все розумію, але, невже це настільки терміново, що ти не дав мені кілька хвилин домалювати те, що я почала?

— Часу в нас повно. — відповів він, чим вбив мене наповал. — Я просто хочу, щоб ти займалася справою, допомагала мені, тим паче, що я тебе не примушував, ти сама погодилася на цю роботу. Зараз розпал сезону, купа замовлень, ми працюємо над макетом нашого нового журналу, крім цього, скоро вибори, і купа кандидатів вже приготували круглі суми, а я не маю наміру їх упускати. Так що не драматизуй, а просто виконуй свою роботу, за яку тобі, до речі, дуже непогано платять. Тим більше, що фотографія — це таке ж мистецтво, тільки набагато сучасніше, ну погодься. — а потім додав зовсім іншим тоном. — Ну, сонце, ну не гнівайся. Все ж для тебе.

І я не могла на нього гніватись. Я продовжувала фотографувати, мої роботи, дійсно почали цінуватися, нас запрошували знімати і королівські весілля, і президентські раути. Потроху я залишила живопис, хоча в душі обіцяла сама собі, що все ще повернеться, і я буду малювати далі. Так ми прожили з Борисом дванадцять років, і ось, кілька місяців тому він запропонував мені вийти за нього заміж, тобто оформити наші відносини, і я, звичайно ж, погодилася. Весілля в нас буле шикарне, спочатку вінчалися ми в старовинній церкві в горах, куди, як мені здається, взагалі ніхто не підіймався, потім був фуршет на березі моря. Боря на пляжі спорудив спеціально для весілля дерев'яний поміст, щоб гості не грузли в піску, на сцені грали дуже відомі світові музиканти. Він запросив і струнний оркестр з Франції, і рокерів, і хіп-хоперів. Літали літаки, вертольоти, феєрверки били прямо з-під землі, як гейзери на Камчатці. Шампанського було стільки, що воно могло зрівнятися за кількістю з морем. Потім ми вийшли в море на його яхті. Вона була настільки великою, що і яхтою назвати її складно, більше це було схоже на корабель. І ось ми вдвох, не рахуючи команди, звичайно, на цьому кораблі у відкритому морі. Зірки, небо, берегів не видно, навколо нас стрибали і пустували дельфіни, як ніби і їх Борис орендував для нашого весілля. Коротше, та ти сам знаєш, як це, в море. Загалом, весілля, дійсно, вдалося, навіть я, яка ніколи не мріяла про весілля, була вражена і шокована такою підготовкою.

Він подарував мені діаманти, прямо в каюті примусив одягти сережки, кільце і кольє. Я подивилася в дзеркало і зрозуміла, що це багатотисячне кольє зовсім не пасує мому кулону, але Борі нічого не сказала. Потім був тиждень подарунків і сюрпризів, де ми тільки не побували і якого тільки шампанського не пробували. А потім, коли ми повернулися на берег, він підвів мене на причалі до білосніжної моторної яхти, невеликої, але і не маленької, і сказав, що вона моя. Здавалося б, ось воно, щастя. Так, будь хто б на моєму місці вже помер би сто разів від такого щастя, а мені через тиждень захотілося від нього просто втекти. Я не знаю, на зовсім, чи на якийсь час, але мені просто потрібен був час в собі розібратися. Ось тому я пристала до тебе в Малазі, мені було дуже сумно і самотньо, потім ти мені влаштував справжнє свято у Макса. І, знаєш, чому я на тебе злилася? Адже, ваша з Ілоною розмова, підслухана мною, та й ці незрозумілі і недоречні наміри Макса, все це було лише приводом для того, щоб вихлестнути накопичену злість, злість за те, що не Боря мені влаштував це свято, а ти, не Борис слухав всі мої життєві історії, а, знову ж таки, абсолютно незнайомий чоловік. Та, навіть справа не в цьому, якщо чесно. Справа в тому, що всі ці брюлики, лімузини та яхти, подаровані мені разом з екіпажем, не значать для мене абсолютно нічого, бо немає в них найголовнішого — душі. Знаєш, чим ти мене підкорив одразу? Тебе зацікавив мій кулон, а Боря, за дванадцять років спільного життя жодного разу не запитав мене, звідки він у мене, чому я не знімаю його ніколи і ніде, і, взагалі, він жодного разу не поцікавився моїм минулим життям. Якось я почала йому розповідати про те, як я стала художником, а він, через п'ятнадцять хвилин моєї розповіді, запитав, чи не хотіла б я злітати з ним на Крит, бо там у нього є деякі справи. І після цього я ніколи більше не заводила з ним розмови про життя. За дванадцять років він мені дарував буквально все, але жодного разу не подарував букета квітів, жодного разу не сказав, що любить мене, не написав жодного кривого вірша до дня народження, не пригостив мене кавою з термосу або з паперового стаканчика. Він просто не розумів, наскільки для мене це важливо. Але, найстрашніше це те, що я не люблю його, а люблю зовсім іншого, але живу, тим не менш, з Борисом, тому що мені зручно, комфортно і… я просто звикла… Вона приклала пляшку до губ і закинула назад голову, потім, поставила пляшку перед собою, відкинулася спиною, поклавши за голову руки на прохолодний камінь, що лежав позаду неї. Вітер стих, але море продовжувало шуміти, накочуючи свої хвилі на скелястий берег. Мільйони зірок на чорному небі здавалися куполом величезної парасольки, і було відчуття, що якщо зараз закрити цей парасольку, то одразу ж настане день. Алекс думав про дивну долю людини, що мала у житті все: і любов, і улюблену справу, і роботу, пов'язану з цією улюбленою справою, і те, що вона називала просто достатком, але те, що не вкладалося навіть у поняття «багатство» для середньостатистичного обивателя. Здавалося б, що ще треба для людини, яка одержала від життя все? Але він бачив, як її роздирали внутрішні сумніви, вона шукала чогось, постійно намагаючись бути тією, яку уявляла собі у своїх історіях, але насправді, вона була представником зовсім іншого стану, але з душею вільного художника, яка так безжально мучила її. Деякий час він сидів і думав про це, а потім звернувся до неї:

— Ань. — покликав він. — Аня, ти що, спиш? — запитав він, коли не почув від неї відповіді.

— Ні, не сплю, просто плачу. — Алекс по її голосу зрозумів, що вона не бреше. Він хотів сказати їй одну важливу думку, яка сформувалася у нього за час їхньої спільної поїздки, але, передумавши, просто сказав:

— Ань, досить бухати, ходімо краще в номер.

– І з чого ти взяв, що я бухаю? — запитала вона. — Це ж еліксир кохання, мені Макс так говорив, і я маю намір йому вірити. А, знаєш, краще б я бухала, тим пачее, що вже й нічого. — Вона перевернула пляшку догори дном — пляшка була порожня.

— Ходімо. — Алекс підвівся і встав прямо перед нею. — Підемо, правда, вже пізно. У нас ще буде більше тисячі кілометрів, щоб поговорити. Він простягнув їй руку і допоміг піднятися. Вони повільно пішли в бік готелю. Щойно вони увійшли в номер, Аня одягнена звалилася на ліжко і одразу заснула. Алекс зняв з неї босоніжки і накрив ковдрою, а сам ліг на диван і теж провалився в сон. Прокинувся він, коли сонце було вже високо. Аня спала міцним дитячим сном, з головою накрита тонким покривалом. Коли він вийшов з душу, то побачив, що Аня вже не спала, вона просто лежала з відкритими очима і дивилася на небо, яке було видно крізь нещільно закриті штори.

— Доброго ранку, — весело сказав Алекс, — як спалося?

— Слухай, Ал. Я вчора багато всякої фігні наговорила? А то я й половини не пам'ятаю. Я, якщо чесно, смутно пам'ятаю, як в цьому ліжку опинилася.

— Та, ні, зовсім небагато. — відповів він. — Все нормально, ти про Бориса свого розповідала і все, нічого інтимного і ніяких одкровень у твоєму оповіданні не було. Ти як почуваєшся? Голова не болить?

— Ні, ти знаєш. Твій Макс, він реально чарівник. Якщо чесно, то у мене завжди, навіть від маленької дози шампанського, якщо воно паленное, одразу починає боліти голова, а тут другу ніч поспіль, та ще й таку кількість, і нічого. І я виспалася нормально, правда. — вона посміхнулася, і Алекс, дійсно не побачив на її обличчі втоми чи слідів від двох випитих пляшок прованського вина. — Голова не болить, але кави хочу, якщо чесно, то і поїсти чогось би не завадило.

— Ну, ти давай, збирайся. — Алекс взяв свій телефон в руку, набрав номер, але на тому кінці лінії повідомили про відсутність абонента. Він подивився на Аню і сказав. — Я чекаю тебе внизу, в барі. Тобі що замовити?

— Мені, млинців, з чим завгодно, багато кави і ще еклер хочу. Ти йди, а я зараз швидко, в душ, переодягнуся і розвію твою самотність в порожньому барі на березі Адріатичного моря.

Алекс чекав її в кафе зовсім недовго. Вона з'явилася як раз тоді, коли офіціант приніс їхнє замовлення. Аня була одягнена в тонкі білі джинси і білу майку, на якій чорними літерами було написано Rock-n-roll forever!

— Прикольна маєчка. — Алекс посміхнувся, і, відсунувши стілець, допоміг Ані сісти.

— А ти не пам'ятаєш, якою фразою ти мене зустрів там, в Малазі? — запитала Аня, взявши в руки горнятко з кавою.

— Ні, нагадай.

— Ти тоді, дуже схоже сказав, навіть з тією ж інтонацією. «Прикольний кулончик». Не пам'ятаєш?

— Про кулон пам'ятаю, а самої фрази ні. — Алекс посміхнувся і знизав плечима. Вони їли і пили каву, згадуючи їх знайомство. Здавалося, що це було так давно, а не три дні тому. Ще три дні тому Алекс навіть не підозрював про існування Ані, так само як і вона не знала про те, що буде їхати на батьківщину в машині з чоловіком, який, можливо, разом з нею в дитинстві засмагав на одному пляжі і стрибав у море з однієї і тієї ж скелі. Алекс був трохи старший за неї, швидше за все, тому вони і не зустрічалися в дитинстві. Аня весь свій час проводила за мольбертом, друзів було не багато, тому і не дивно, що, проживши разом в одному місті багато років, вони з Алексом так і не перетнулися жодного разу. І ось тепер, в активі їх «спільного життя» були три дні в замкнутому просторі і три разом проведені ночі, була вже не одна разом випита чашка кави, еклери, вино з горла і потаємні розмови. Про це думав він, коли дивився на зголоднілу Аню і згадував їх першу спільну паелью. Про це ж думала вона, коли вони, від'їхавши від готелю, мчали по вузькій дорозі до Словенського кордону.

— Знаєш, про що я думаю? — запитала Аня.

— Ну? — кивнув головою Алекс.

— Що дивно, все ж таки, що ми з тобою зустрілися, ні, правда. За ці дні я багато чого переосмислила і на більшість речей подивилась зовсім по іншому, ніби подивилася на картину під іншим кутом. Ось ти, начебто, нічого такого не казав, просто слухав і все. Я ніколи не любила психотерапевтів, тому що їм потрібно було розповідати про себе, душу вивертати, а я цього не вмію робити, а ось тобі мені просто так хотілося розповідати, було легко і приємно. І не просто для того, щоб тобі розповісти, це було потрібно більше мені самій, бо в процесі розмови я перенеслася в ті часи, знову пережила те, що переживала двадцять і десять років тому. Я казала тобі про все, але ти хоч помітив, що скрізь мене переслідувала одна річ?

— Одержимість?

— Саме вона… — якось дуже сумно відповіла Аня. — Може бути, саме через цю хворобу у мене все не зовсім так, як хотілося б?

— Чому, хворобу? — запитав Алекс.

— Та, тому що одержимість — це хвороба, це доведено, і в багатьох книгах описано. Правда, майже всі релігії вважають, що одержимість — це взагалі пов’язано з містикою про чортів, тобто вселення якогось духу або, як вони кажуть, біса. Але це не про мене. Я дійсно одержима, це правда. І в мені, дійсно, живе якась невідома сила, яка не відпускає від мене ні живопис, ні Вадима, але це точно не біс. Он, Макс твій, теж, схоже, з головою не дружить. Поинути все, заради того, щоб копатися цілими днями в землі, і все заради чого?

— Ну, заради чого?

— А, хрін його знає, я і сама не зрозуміла. Він просто живе в своєму світі і все. Живе і не думає про те, що буде завтра і що буде з тими, хто його завтра перестане цікавити. Ти — цинік, але в порівнянні з ним, ти просто пацан. Його цинізму взагалі немає меж, я навіть не розумію, як такі люди взагалі можуть спати спокійно. Хоча вино його, скажу тобі чесно, не дивлячись на смак і запах, дуже навіть нічого. — вони засміялися разом, згадавши вчорашнє розпивання вина на березі Адріатичного моря.

– І, все же. — сказав Алекс. — Дивись, ми зараз Любляну проїхали, скоро Угорщина, а там і Будапешт. Потім довго цивілізації не буде.

— Ти це до чого? — Аня, піднявши брови від здивування, подивилася на Алекса. — Сплавити мене хочеш?

— Ні, не хочу. Ти доросла дівчинка, і сама знаєш, що і як треба робити, як правильно чинити. Я до того, що, якщо хочеш знати мою думку, то я не думаю, що тікати від свого чоловіка було хорошою ідеєю.

— А ти так нічого і не зрозумів… А шкода… — Аня відвернулася до вікна і замовкла.

— Так все я зрозумів, це ти не хочеш зрозуміти, що життя — це не просто мрії і бажання. Якби все було так просто: захотів — отримав, побажав — збулося, намріяла — здійснилося, то було б, звичайно, непогано. Але так не було ніколи і ні у кого, принаймні, я не знаю таких ні зі свого оточення, ні з історії. Так просто не може бути за визначенням.

— Чому не може бути? — здивовано запитала Аня, знову по-дитячому піднявши свої тоненькі брови.

— Та тому, що, Аню, є речі, які від нас не залежать, але від яких сильно залежимо ми. Ми не можемо вплинути на саму суть життя, де все має початок і, як не прикро, має кінець. Ми можемо злегка підкоригувати, підлаштуватися під якусь більш зручну ситуацію, або уникнути чогось неприємного для нас, але суть завжди залишається суттю. Ми не можемо бути щасливі вічно, тому що немає нічого вічного, а це вже сумно. Ми не можемо бути одночасно з двома або трьома улюбленими людьми, ми не можемо перебувати одночасно на Майорці і на Островах Зеленого мису, хоча і там, і там можуть бути улюблені місця. У тебе є те, що вже дуже немало, є людина, яка для тебе робить дуже багато, нехай він в цьому теж шукає свою вигоду, але він не використовує тебе для досягнення своїх цілей. Ань, хочеш, їдемо далі, не хочеш — не їдемо. Я не буду порпатися в твоїй душі, це не мій формат. Я не психолог, який вдає, що хоче розібратися в твоїй проблемі і лізе до тебе в душу, хоча насправді він лізе в твій гаманець. Я, на відміну від психологів, просто слухач, можу порадити, розповісти про свої погляди, але я ніколи не скажу тобі, що ти повинна робити. Навіть, якщо ти будеш колоти собі героїн — це теж буде твій вибір, ось чому я проти того, щоб лікували наркоманів. Я не знаю, що у тебе насправді з Борисом. Ти ж розповіла лише свою сторону історії, а я впевнений, що у нього була б своя сторона.

— А тебе не дивує, що за три дні моєї відсутності, він жодного разу мені не зателефонував, навіть не привітав з днем народження. Знаєш, чому я тоді в Валенсії не повернулася назад, до нього, хоча і думала про це? Я сказала собі, якщо він привітає мене з днем народження, то я повернуся до нього, а якщо ні, то поїду далі. Поки я не вирішила, повернуся до Іспанії чи ні, швидше за все, що повернуся, бо прекрасно розумію, що я тікаю зараз сама від себе, а не від нього і від проблем, і розумію, що мене і тут ніхто особливо не чекає. Батьків ми забрали давно в Іспанію, вони живуть в Барселоні, а тут залишилися лише мої друзі. Тому я при всьому цьому не готова починати спочатку і не хочу знову малювати картинки на набережній.

— Ну, зрозуміло. — простягнув Алекс.

Вони проїхали вже більшу частину Угорщини та невпино наближалися до Будапешту. Зліва від них відкрилося величезне озеро, в якому замість протилежного берега на горизонті вода зливалася з небом. Не дивлячись на майже повний штиль, на водній рівнині було видно вітрила спортивних і прогулянкових яхт. Вони повільно ковзали, ніби зависли в якомусь іншому вимірі між небом і водою. Алекс з Анею їхали уздовж Балатону майже годину, їхали не поспішаючи, і без зайвих балачок. У якийсь момент Аня заснула, і він не став її будити до самого Будапешта. У центрі Будапешта вони потрапили у величезний затор, на них йшов натовп футбольних фанатів, одягнених в червоно-біло-зелені кольори. Вони барабанили в барабани і дуділи в труби. Алекс протиснувся між автомобілями, що стояли на узбіччі і проїхав в невеликий дворик, де і вирішив припаркувати машину.

— Підемо, пройдемося, все одно в найближчу годину ми звідси не виберемося. — сказав він, заглушивши мотор. Аня спросоння не зразу зрозуміла, де вони знаходяться, все крутила головою з боку в бік, намагаючись розібратися в незнайомій географіі.

— Що? Незнайоме місце? Я тебе вітаю, ми в столиці Угорщини, тут сьогодні якийсь матч футбольний, вулиці все перекриті, а об'їзної в Будапешті немає, тож, йдемо гуляти і дивитися на архітектуру, ти ж, як художник, повинна любити цю справу.

Вони вийшли з машини і повільно, минаючи натовп уболівальників, пішлии по місту. Навколо них, дотикаючись між собою, стояли високі будинки, без дворів і паркінгів. Їх під'їзди виходили прямо на тротуари, а чотириметрові вікна мальовничо розповідали про високі післявоєнні стелі.

— Хотів би тут жити? — раптом запитала Аня.

— Та, я ніколи не думав про це, якщо чесно. Гарно тут, всі ці будинки, мости, Дунай, не такий як Сена, чи, як Темза. Ті вузькі і брудні, а цей — величний, тихий і спокійний. Я багато мостів через Дунай переїжджав в своєму житті, і не тільки в Угорщині, але й в Румунії, і на кордоні з Болгарією, так всі мости просто нереально величезні і величні. Знаєш, як тут прикольно ввечері, коли все підсвічується! Вулиці тут широкі, пам'ятників багато, люди досить милі і добрі. Але, напевно, ні, не хотів би тут жити. Для мене є кілька факторів, які важливі при виборі місця проживання.

– І які ж, поділися? — Аня схопила його за руки і застрибала, як маленька дитина, а Алекс лише посміхнувся, дивлячись на неї. Вона, не дивлячись на свій дуже непростий характер, викликала у нього посмішку. — Ні, дай, я сама спробую вгадати. Ну, по-перше, там має бути море! Вгадала?

— Звичайно. — погодився Алекс. Він дивився, як Аня, немов у дитячому садку, загинала пальці на своїй мініатюрній долоньці.

— По-друге, там повинно бути завжди тепло, це могли б бути тропіки, якісь острови або, наприклад, як Макс твій живе, в будинку, де з одного боку гори, з іншого — дуже багато води.

— А ось тут ти не вгадала. Ні, мені дуже подобаються теплі краї, і південь Франції подобається, і Кіпр, і Пальма де Майорка, але я дуже люблю північ Європи.

— Північ?… — Аня зморщила свій маленький носик і насупила брови Ні, я не люблю холод.

— Та, там не холодно, там — Гольфстрім, і взимку там, між іншим, дуже навіть м'яко, але я не про клімат, просто там така атмосфера розміреності, немає цих італійських експресивних «джовані» або французьких холеричних «франсуа».

— Ще ти забув про гарячих іспанських «педро». — Аня захихотіла і встала в позу торреодора.

— Та й взагалі, не так місце важливо для вибору, скільки те, де тобі комфортно. Я колись хотів біля Макса будиночок собі підшукати, та я об'їздив все узбережжя, і нічого не знайшов. Начебто і прикольно там було, але не моє це.

— А в Іспанії не хотів би якір кинути? — запитала Аня, моментально ставши серйозною, і Алекс зрозумів, що вона мала на увазі.

— З тобою, чи що? — запитав він.

— Даремно ти так, — відповіла вона, — А, хоча б і зі мною? А чим я тобі не підходжу? А? Ну скажи. Ось чого у мене такого немає, що б тебе в мені зацікавило?

— Ань, ну на фіга ти починаєш ці розмови? Ми зараз знову зіпсуємо один одному настрій, і на тому все закінчиться.

— Ну, чисто гіпотетично! Просто уяви собі це, ти і я, а навколо нікого. — Аня намагалася представити це, як жарт, але Алекс бачив, що жарт цей вийшов аж надто натягнутим.

— Гіпотетично, кажеш? Знаєш, Ань, я ж по суті своїй консерватор, ти сама бачиш, їжджу по автобанах на сучасній машині повільно, не використовуючи і половини її потужності, люблю класичну музику і джаз, люблю старі дерев'яні яхти. Хоча, з іншого боку, я легко позбавляються від непотрібних речей, можу просто на смітник викинути машину, якщо вона того буде заслуговувати, але ось так от просто поміняти те, що вже вляглося, напевно, я вже переріс такий період. Занадто багато на мені зав'язано, занадто багато дорогих і близьких мені людей зчеплені в один ланцюжок, і я теж, ланка цього ланцюжка. І тобі не важко буде уявити, що буває, коли з ланцюга випадає хоча б одна ланка. Я не можу під себе підлаштувати те, що може вплинути на долі цих людей, тому, ні практично, ні, навіть, гіпотетично, це не можливо. І, до речі, проблема не в тобі, розумієш?

— Не зовсім. — відповіла Аня і взяла Алекса під руку. Вони повільно ходили вулицями старого міста, поки не вийшли на набережну Дунаю. День котився до заходу, і Алекс подумав про те, що у нього реально залишилося дуже небагато часу. Завтра до вечора він повинен бути вдома, при будь яких розкладах і, якщо не буде ніяких ексцесів на кордоні, то за добу він подолає цю відстань. Він подивився на годинник, до встановленого ним дедлайну залишалося трохи більше доби.

— Анюто, послухай, ми розслабилися, але мені, правда, треба поспішати, щось я загубився в часі, підемо, в машині поговоримо.

Футбольні фанати схлинули з вулиць, і потік машин, який вже неабияк зменшився до вечора, повільно рухався в усіх напрямках. Вони без проблем проїхали центр Будапешта і попрямували на схід. І, хоча угорські дороги сильно відрізняються від німецьких і італійських магістралей, Алекс їхав досить швидко.

— То ти не договорив. — промовила Аня, клацаючи кнопкою приймача в пошуках пристойної радіостанції.

— Та, начебто все тобі сказав, що хотів. Просто, розумієш, я з віком більш тверезо дивлюся на речі. Пам'ятаєш, я тобі про мрії розповідав? Так само і з реальністю. Я вже чітко вмію розмежовувати реальність і те, що тільки здається нам справжнім. Я не оперую багатьма традиційними поняттями і не живу за принципами, які придумав хтось. Та я тобі вже говорив про це.

— А як же твоя Лес? Вона вписується в твої принципи і поняття?

— Про людей можна розповідати дуже багато, але іноді це багато виявляється звичайною мильною бульбашкою. Начебто і є людина, і всю роботу робить добре, і намагається вона бути правильною і порядною, а потім раз — і ніхто не пам'ятає про неї нічого. А можна, як ти, наприклад, написати картину, від якої в усіх буде екстаз, а потім її продаватимуть з аукціону за мільйони. Музикантів же тисячі різних, мільйони, а МакКартні і Леннона пам'ятають і знають всі, навіть сучасні неначитані діти. І, хоча вони не були великими, в плані техніки виконання, музикантами, вони все одно стали кращими. І тепер їх потерті джинси, через півстоліття, коштують на аукціонах мільйони. Ось так то. — Алекс подивився на Аню і підморгнув їй. Вона сиділа сумна і думала про щось своє.

— Так я, начебто про Лес запитала, а не про «бітлів». Я про них і так багато чого знаю.

— Тож я тобі про неї і кажу. Можна говорити багато різних слів, але я скажу лише, що вона — особистість, індивідуальність. Вона зуміла, живучи у натовпі, не стати частиною цього натовпу. Вона вміє розуміти навіть те, що їй не підходить і, до речі, дуже гармонійно вміє жити в своєму світі, а світ цей так само гармонійно вписується в навколишній її простір, адже, погодься, все якісне і хороше не потребує реклами, тому, якщо я говорю, що вона розумна, добра, чуйна і терпляча, значить, так воно і є. Ось, якби я почав тобі описувати її вії, які вони незрівнянні, довгі і закручені догори, ну, і таке подібне, то одразу стало би зрозуміло, що вії ці, навіть, якщо і вони дійсно такі карколомні — це єдина її гідність…

— Знову ти мудриш. Не хочеш про неї розповідати — не треба, справа ж, дійсно може бути суто індивідуальною. Хоча я все зрозуміла, — перебила його Аня і полізла в свій дитячий рюкзачок. Попорпавшись там, вона дістала звідти книгу. — Ти краще скажи, чому ти мені ось про це нічого не розповів?

— Ти про що? — Алекс відволікся від дороги, подивився на книгу, яку вона тримала в руках і посміхнувся. А, ти про це. Макс дав?

— Ні, на відміну від вина, яке він мені дав, цю я, як ти кажеш, поцупила у нього зі стола. — збрехала Аня. — Ти ж теж особистість, чому приховуєш? І хотіла запитати тебе, а що значить «8:14»? Це що, час, коли у тебе дзвонить будильник? — вона засміялася, але якось сумно. Коли Алекс зустрів її кілька днів тому, очі Ані світилися оптимізмом і життєствердною радістю, але, у міру їх віддалення від іспанського узбережжя, вона ставала все більш сумною і дратівливою.

— Це звичайний збірник віршів, я зібрав їх до купи і просто подарував Максу на його ювілей, бо він постійно мене просив про це. Він завжди мене просив, а я не вважав цю свою творчість гідним чиєїсь уваги. А він, негідник, взяв і видав цей збірник великим тиражем. У мене, між іншим, немає жодного примірника.

— А у мене є. — Аня показала Алексу язика, і він знову подумав про те, як же швидко може змінюватися в людині настрій.

— Знаєш, я це навіть віршами не вважаю, це ж звичайні думки, римовані і криві, там немає ані розміру, не дотримано жодного правила віршоскладання, тому що мені було плювати на ці правила. Я не знаю, що таке ямби і хореї, я просто викладав думки і намагався їх взагалі нікому не показувати. А Макс вирішив, що він на правах друга має повне право на видання. Він знайшов якусь дико дорогу контору, замовив комусь верстку, все сам проплатив, навіть презентацію влаштував, а сам виступав в ролі мого агента. Добре, хоч мізків вистачило не видати цю маячню під моїм ім'ям.

— Чому маячня? — обурено сказала Аня, гортаючи сторінки. — Мені особисто дуже подобається, є, звісно, взагалі не зрозуміло що, таке враження, що ти, коли писав, був під кайфом, а є і дуже пристойні речі. Ал, а, хочеш, прикол розкажу? — Алекс помітив у неї хитрий вираз обличчя і був сильно заінтригований. — Так ось, цю книгу я вже бачила раніше, у Бориса в машині весь багажник був забитий цими збірками. Але я тоді навіть в руки її не взяла, не поцікавилась, що ж це за книга. У нього ж видавництво своє, ось він і видає книги тоннами, тому я і не звернула особливої уваги. Але прикол не в цьому, а в тому, що цю обкладинку малювала я…

Алекс так різко загальмував, що Аня ледве втримала в руках свій рюкзак і книгу. Він звернув на узбіччя, але, зупинившись, продовжував сидіти якийсь час і дивитися на Аню, намагаючись зпівставити все, що вона йому розповіла. Він не вірив в долю, не вірив в збіги, не вірив в знаки, але в цей раз все складалося зовсім не так, як бувало раніше. Він знову почав проводити паралелі, намагаючись зв'язати всі події останніх днів в одне ціле. Постоявши кілька хвилин, він мовчки, не промовляючи ні слова, знову виїхав на дорогу.

— Так, — продовжувала Аня, дивлячись йому прямо у вчі, — Я вже кілька разів оформляла обкладинки і малювала ілюстрації до книг. Не скажу, що мені подобалися такі замовлення, але бувало цікаво. Адже, щоб намалювати хочаб одну картинку, треба було прочитати і вникнути в твір. Якось треба було намалювати ілюстрації олівцем або фломастером до коротеньких життєвих розповідей. Всі вони були про любов, в кожному з них був свій сюжет і своя родзинка. Вони не були схожі одина на іншу, тому я малювала для кожного свою картинку. Бувало, що малювала я по три-чотири штуки за день, а були і такі, що доводилося витратити на одну розповідь і кілька днів. Уяви — він, вона, столик на двох десь в парку, вітер приносить до них перше жовте листя і опускає прямо на їх стіл. Вони зустрічаються, розходяться, думають один про одного, мріють, пишуть листи, потім доля знову їх зводить разом, і знову випадково, але вже в іншу пору року і в іншому менш романтичному місці, але все одно вони не можуть забути ті почуття, що спалахнули між ними… Я намалювала штук двадцять варіантів, але всі вони мені не подобалися, в них просто не було душі і тепла, яке було в цьому оповіданні. Автору подобалося, а мені ні, уявляєш. Але потім я намалювала просто фрагмент столу і чашку з кавою, а поруч лежала звичайна чайна ложечка. Розумієш, звичайні і банальні речі, які оточують нас всюди і повсякденно, але вони так оживили сторінку з текстом, що не тільки мені, всім сподобався цей малюнок, а потім його взагалі затвердили на обкладинку. З твоєю книгою було трохи по іншому. Боря просто сказав, що є збірник, у нього вже є назва «8:14», і потрібно щось придумати, обіграти. Але я не хотіла малювати просто так і мені прислали в електронному вигляді кілька твоїх сторінок. У мене були варіанти табло в аеропорту з номерами рейсів літаків, де всі скасовані, лише рейс 0814 готується до польоту. Потім була ідея з дошкою в якомусь математичному вузі, де формули, цифри, інтеграли, дроби, а посередині обведене кілька разів це число. Ще одна думка була, типу в записнику, що потрапила під дощ, змилися всі цифри, і лише ці чотири залишилися і легко читаються. Але я почитала кілька віршів, різних, і сумних і… дуже сумних, і вирішила, що це просто час, коли треба любити, коли потрібно зосередиться на щось важливе, значне, а не на дрібницях, які відволікають нас від цього найважливішого, і не важливо, ніч це чи день, чи, взагалі, ранок. І ось у мене вийшли електронні цифри на небі над дахами старого міста, де живуть ці літературні герої, де вони не сплять, пишуть, шукають правду і істину, знайомляться в інтернеті і розлучаються назавжди, але вже в реалі. Ось я і втілила цю ідею. Борису сподобалося, Максу теж, як він повідомив, але тоді я не знала, хто він. Але найдивовижніше це те, що ми всі перетнулися. І я, і ти, і Макс… І не було тут ніяких приготувань і планів на цю зустріч. Якщо чесно, то, коли я почала зпівставляти всі моменти і події останніх днів, то мені стало моторошно. Я ж не все тобі розповіла, чому я поїхала від Бориса напередодні свого дня народження. Я працювала над однією картиною, у мене давно була ідея намалювати не просто пейзаж чи портрет, а поєднати природу, душу і тіло. Раніше я купу разів починала, але у мене якось виходило все не те, а в цей раз ну просто як поперло, я увійшла в такий раж, що не могла зупинитися, а тут Боря каже, що потрібно терміново придумати і намалювати обкладинку ще для однієї книги. Дав завдання і пішов на своїй яхті в море, а я залишилася сама. Після твоєї збірки, я не малювала більше обкладинок, просто спогади від твоїх віршів, були дуже сумними, не знаю, чому у тебе все так… ну хочеться плакати, якийсь безвихідь просто. І я поїхала, щоб не зіпсувати і не прогнати натхнення, яке жило тоді в мені. І ось, через твою книгу я тікаю від чоловіка і зустрічаю тебе. Тоді я ще не знала, що ти — це ти, а потім… Коротше, ти все і сам знаєш. — Аня замовкла і розвела руками. Книга лежала на її колінах, на обкладинці, дійсно були дахи старовинного казкового міста з каплицями, з флюгерами і черепицею різних кольорів і відтінків.