Одержимість

6

Прокинувся Алекс на цій самій гойдалці, коли сонце було вже високо. Він обійшов всю садибу, але нікого не зустрів і вирішив, що всі ще сплять. В цьому будинку, окрім Макса, ніхто не любив вставати рано. Він прийняв душ і спустився в кухню, де зустрів за барною стійкою Аню з чашкою кави в руках.

— Доброго ранку. — привітвся Алекс.

— Каву будеш? — запитала Аня. Вона виглядала втомленою і пригніченою.

— Каву? — розгублено перепитав Алекс, не очикуючи такого питання. Прокинувся він з зовсім іншими думками, тому про сніданок і не подумав. — Звичайно, буду, якщо ти будеш зі мною пити.

— Та я вже і так пью. — вона встала, натиснула кнопку на каво-машині. Потім подзвеніла посудом на кухонному столі і повернулася за стійку з декількома тарілками. — А перед кавою давай поїмо, а то їхати треба. Млинці будеш?

— Ти мене балуєш! Коли ти встигла? — запитав Алекс.

— Та виспалася, рано встала, в будинку всі спали, а мені було нудно. Я знайшла на кухні все, що треба для млинців, ось і приготувала. — за два дні Алекс вже навчився вловлювати різні моменти її настрою, але такою засмученою, він її ще не бачив.

— Аню, а що з настроєм? — запитав Алекс, але вона нічого не відповіла, лише відвернула голову. По ледь помітному здригуванню плеча він зрозумів, що вона чимось засмучена. — Ти що, плачеш?

Аня різко підвелась з-за столу і, не повертаючи голови, мовчки підійшла до вікна. Алекс не наважувався порушити цю тишу, бо поки не міг зрозуміти причини такої зміни настрою. Лише кілька годин тому всі тут веселилися і раділи, а зараз в будинку висіла якась напружена атмосфера, просочена нерозумінням. Алекс згадав нічну розмову з Ілоною, і настрій у нього теж зіпсувався. Він знав, що в поняттях різних людей одні й ті самі речі можуть сприйматися зовсім по різному, він не любив недомовленостей і не завершених розмов. Це як, не дограна остання нота в гамі, яка буде звучати в голові до тих пір, поки хтось не натисне на потрібну клавішу. Так було і з цією розмовою. Він втішав себе, що просто хтось чогось не зрозумів або просто зрозумів не так. І, хоча, він вже давно звик до того, що багато його поглядів на життя і трактування деяких традиційних життєвих канонів багатьма людьми не сприймаються взагалі, зараз у нього було відчуття, що щось все таки ж таки не так.

Він мовчки допив каву, але продовжував сидіти за стійкою і дивитися на Анну. Аня підійшла до столу, забрала його порожню чашку з-під кави і, вимивши, сказала:

— Поїдемо вже, чи що?

— Так, так, звичайно. — вийшовши зі ступору, відповів Алекс. — Зараз заберу речі і з Максом попрощаюся.

— Макс поїхав кудись, сказав, щоб його не чекали, він потім сам зв'яжеться з тобою. — Аня витерла рушником руки, і, більше не промовивши ані слова, пішла на вулицю. Біля виходу вона обернулася і сказала. — Я все склала. Почекаю тебе біля машини.

Алекс посидів на порожній кухні ще хвилину і пішов в кімнату за речами. Аня чекала його біля машини, спершись на крило. Сонце було вже досить високо і починало припікати, але вітру не було зовсім. Вдалині, крізь листя виноградників блищало море. Здавалося, що вчора ввечері вони були зовсім в іншому місці, настільки відрізнявся цей ранковий пейзаж від вечірнього, коли тільки промінь маяка і відблиски зірок висвітлювали море і берег. Алекс завантажив в багажник речі, обернувся в бік будинку і обвів поглядом весь маєток Макса. Навколо була повна тиша. Він точно знав, що в будинку є досить багато людей, але чомусь нікого не було видно. Він сів у машину, Аня вже сиділа на передньому сидінні, пристебнута ременем. Відвернувшись до вікна, вона мовчала, і Алекс не хотів порушувати це мовчання. Він вважав, що завжди краще перечекати деякі моменти непорозуміння, ніж намагатися витягнути з співрозмовника якесь слово. Вони повільно виїхали з садиби і попрямували в сторону траси. Уздовж них знову пропливали виноградники, гори і ліси. Вони їхали повільно і досить довго, поки не потрапили на автомагістраль. Лише кілька километрів відділяло тихий, здавалося б, покинутий куточок Провансу з виноградниками, маленькою бухточкою біля моря і старовинним будинком з роялем від сучасної магістралі з її шаленим ритмом. Аня сиділа мовчки і з повною байдужістю клацала кнопкою радіо. На різних каналах звучали Шарль Азнавур, Патрісія Каас, Ванесса Параді, Едіт Піаф, Алізе і інші. На одній з радіостанцій вона зупинилася і заслухалася. Алекс одразу впізнав цю пісню. Він завжди любив французьку музику і прекрасно знав усіх відомих французьких співаків, а непогане знання французької мови давало йому можливість проникати не тільки у французьку музику, а й в тексти цих пісень. Це була Lara Fabian.

— Ти французьку знаєш… перекладеш? — раптом запитала Аня. Питання було настільки несподіваним, після такої довгої тиші, що Алекс здригнувся. Йому, навіть, спочатку здалося, що питання це був адресоване не йому.

— У сенсі, пісню перекласти? Та я і не слухав. Це ж Лара Фабіан, так? — він зробив голосніше звук і прислухався. — Ну, якщо близько до тексту, то це щось типу:

— А далі?…

Аня мовчки слухала і дивилася в бокове вікно, тому Алекс не міг бачити ані її очей, ані виразу її обличчя. Він міг тільки відчути її настрій, який висів в салоні його машини. Помовчавши кілька хвилин, Аня сказала:

— Ось, чому, коли справа стосується почуттів, то постійно вилазить або нещирість або зрада?

— Та, тому що, Аня, коли справа доходить до почуттів, то люди, в більшості своїй, переходять на зовсім інший рівень сприйняття, простіше кажучи, багато хто просто перестає мислити адекватно, і переносяться в зовсім інший світ, їм здається, що все квітне і пахне, всі навколо браття і люблять один одного. Вони в такі моменти просто втрачають здатність до самозбереження. Зате, потім, коли щось йде не так, як вони собі намислили, світ навколо них руйнується, хоча, насправді, не змінилося нічого, ну хіба що у них в головах.

— Не розумію тебе… Ось скажи, ти що, взагалі не віриш в любов? — запитала Аня, повернувшись до нього.

— В якому сенсі? Почекай, щось я ще не зорієнтувався. — відповів він. — Ти зараз що маєш на увазі?

— Та я маю на увазі саме любов і твої погляди на неї.

— Дивно, а чого тебе раптом це зацікавило?

— А чому мене таке не повинно цікавити? Чи я якась не така? Ні, ти скажи прямо. — Аня дивилася йому прямо у вічі. — Просто ти такі речі говориш, ніби, ніколи не закохувався і не страждав. Або просто корчиш з себе сильного циніка, якому наплювати на все і на всіх.

— Ань, ти взагалі, що таке верзеш? — зовні спокійно відповів Алекс, хоча, всередині нього вже починала закипати злість.

— Та, просто, ти можеш зробити людині боляче, навіть не помічаючи цього.

– І коли ж я тобі зробив боляче, дозволь дізнатися?

— Мені спочатку здалося, що ти відрізняєшся від всіх мужиків, що оточують мене, що ти не такий дубовий, як вони. Але, познаймовшись з тобою ближче, дізнавшись про твоїх друзів і світ, в якому ти живеш, я зрозуміла, що ти ще гірше, ніж вони. Ти просто цинік! І хоча ти — цинік, який слухає Богушевську і Лару Фабіан, це не робить тобі честі.

— Аня… Ти взагалі фільтруєш, що ти говориш? Що за муха тебе вкусила? Коли ми гуляли виноградниками вчора — ти була ніжна і сентиментальна, коли ми купалися, ти випромінювала доброту і ласку, коли пили максовий шмудряк, ти веселилася і сміялася більше за всіх. І, ось, проходить кілька годин, і з тебе виливається просто потік негативу. І, зауваж, негатив твій, абсолютно необґрунтований. Так, я живу в своєму світі, так, я його придумав сам, так, мені подобається жити за такими правилами, за якими я хочу жити. Тут ти права, але цей світ не заважає нікому, я взагалі, нікому нічого не нав'язую. Мало того, я не вважаю цей придуманий мною світ і ці правила ідеальними і єдино правильними. Просто, я оптимізував для себе те, що комфортно мені, і мінімально болісно оточуючим. — Алекс подивився на Аню, і йому стало шкода її. Вона сиділа, скинувши босоніжки і підігнувши під себе ноги. У той момент вона була схожа на маленьку беззахисну дівчинку.

— Хороше формулювання. — тихо сказала вона. — Мінімально болісно для оточуючих… А, чому б не зовсім безболісно? Ти не думав над тим, щоб твої експерименти були абсолютно безболісними?

— Усім неможливо догодити, і ти сама це прекрасно знаєш. І не просто знаєш, ти сама робила зовсім не так, як того вимагаєш від мене.

— Ти що зараз маєш на увазі? — Аня подивилася на Алекса, стискаючи в руках свій кулон.

— Так, хоча б твої стосунки з Вадимом. Ти ж, коли з ним зустрічалася, не сильно думала про його дружину, ти ж сама це казала. Коли мама тебе просила пригальмувати з малюванням, ти теж не поспішала її слухати, та можна купу згадати ситуацій з тобою. Але проблема не в цьому, а в тому, що з боку дуже добре видно чужі помилки, прорахунки і недоліки, а ось свої невидимі абсолютно.

— Ось, знаєш, Ал. Ти іноді розумний такий, а іноді реально придурок… Вибач, але я просила Вадима не чіпати.

— Добре, вибач…

— Це найпростіше сказати «вибач…», та ще так багатозначно. Це як у журналюг прийнято. Вони спочатку пишуть гидоту якусь на першій шпальті, а потім вибачаються і пишуть спростування, але вже на останній сторінці і крихітним кеглем. Ось і виходить, що «типу вибачилися». Але ключове слово тут саме «типу». А ти кажеш, вибач… Вибачу, звичайно ж, тільки, знаєш, не все можна пробачити…

— Щось я тебе зараз зовсім не розумію. Кажеш якимись загадками, ніби, я щось вкрав, а ти про це знаєш, але хочеш зробити так, щоб я сам в цьому зізнався. — Алекс знову глянув на Аню, вона все так само сиділа, підігнувши під себе ноги, і дивилася вперед крізь вітрове сккло. — Ань, якщо я тебе чимось образив, то давай розберемося, якщо я винен в чомусь, то я вибачусь, але тільки тролити мене не треба, я не пацан, розумієш?

— Розумію. — відповіла Аня і різко повернулася до Алекса. — Тоді скажи, нафіга ти мене до Макса привозив? Тільки чесно.

— Що значить, нафіга? Ми, коли в кафешці сиділи, і Макс подзвонив, пам'ятаєш? Так я тебе запитав, чи не хочеш заїхати. І ти погодилася. В чому моя провина?

— Тільки не треба зараз робити вигляд, що ти не в курсі, що Макс хотів мене… — вона зробила паузу, підбираючи слова. — спокусити хотів. Ти ж знав це.

— Гаразд тобі. — Алекс здивовано глянув на Аню. — Макс, звичайно, ще той кобель, але щоб він чіплявся до моєї подруги, не повірю.

— А ось чіплявся, уяви собі, і дуже навіть завзято чіплявся, пропонував винний льох досліджувати, там же у нього затишна кімнатка є. Звідки б я це знала?

— Ну, гаразд. — погодився Алекс. — Навіть, якщо і пропонував він тобі переспати з ним, я тут при чому? Якби до тебе на заправці хтось приставати б почав, я теж був би винен?

— Ти не вмикай дурника, Ал. Ти прекрасно розумієш, про що я говорю. Ти стовідсотково знав, що він буде лізти до мене, і все одно привіз мене на цю віллу. Але я б особливо не надала цьому значення, якби не почула вашу з Ілоною розмову. Ви так голосно розмовляли під моїм вікном, що не почути я не могла. І вона теж сказала, що ти мене привіз для Макса, тому що ти, типу такий вірний і правильний не можеш бути з якоюсь не твоєю дівкою.

— Аня… Ти взагалі думай трохи, перед тим як говорити, добре? Що стосується Макса, так я сказав, що він взагалі не пропускає жодної спідниці, що стосується Ілони, то ось кого найменше треба слухати, так це її. Її жовч, заздрість і ненависть здатні зруйнувати все на світі, і я не дуже здивований, що вона таке сказала. І ти через цю фігні нервуєш?

— Ти вважаєш це фігньою? І ти не цинік після цього? — Аня кричала і вдарила кілька разів Алекса по плечу кулаком. — Та ви всі хворі на одне місце! Ідіоти!

— Так заспокойся ти. Ніхто тебе ні до кого не привозив спеціально. Навпаки, я просто хотів тобі зробити подарунок до Дня народження і все. Вибач, що не вгадав з антуражем. Ти знаєш, я завжди знав, що робити добро — це погано. Добро завжди вилазить потім боком, тому що люди ще не дозріли для добра. Вони готові знищувати один одного, топтати землю, вбивати тварин і рослин, їм плювати на те, що буде завтра, але вони не готові до того, що хтось може просто зробити щось хороше і добре, і, головне, безкорисно. Люди по суті своїй невдячні тварини, яким ще дуже далеко до цивілізації.

— Це ти зараз мене назвав твариною? — в очах Ані стояли сльози. Алекс не знав, як реагувати на це, бо жінки, що плачуть, завжди викликали в нього паніку. Він не любив їх жаліти і втішати, але й ніколи свідомо не хотів їх сліз. Але, в той же час, він просто не знав, що робити в подібних ситуаціях.

— Все, Ань, заспокойся. Я бачу, що ти сьогодні не на тій хвилі. Відпочинь краще, поспи, потім подивишся на цю ситуацію з іншого боку і посмієшся сама з себе. — Алекс спробував розрядити обстановку, він дивився за реакцією Анни.

— Висадити мене десь, я сама доберусь, куди мені треба. — раптом тихо сказала вона.

— Що значить, висади?

— Це і значить, висади на будь якій заправці або в якомусь аеропорті, якщо буде по дорозі.

— Ань, не вигадуй, заспокойся…

— Не треба мене заспокоювати і вмовляти. — перебила його Аня. — Я і так спокійна, далі вже нікуди, я просто хочу вийти. Я доросла і маю на це право.

— Та як скажеш, спеціально для тебе заїду в Мілан і висаджу в аеропорту, якщо так тобі припікло. — спокійно відповів Алекс. Він очікував, що Аня зараз змінить своє рішення, він був майже впевнений в тому, що так і буде, але вона сказала:

— Ось і чудово. А до Мілана далеко?

— Далеко, доведеться тобі мене потерпіти. — пожартував Алекс.

Аня нічого не відповіла у відповідь, лише демонстративно відвернулася до вікна. Якийсь час вони їхали мовчки, поки не виїхали до моря. Внизу, під автострадою виднілися дахи будинків, а вдалині блакитними відблисками мерехтіло море. Вони проїхали вивіску, яка вказувала з'їзд на Канни. Алекс спостерігав за Анею, чекаючи, що вона попросить звернути з траси, але вона мовчала. Вони проїхали поворот на Ніццу і в'їхали в Італію. Пейзаж особливо не змінився, лише кудись раптом зникли турнікети за оплату доріг, точніше, не зовсім зникли, а стали досить рідкісними. Алекс мовчки з'їхав з траси і подивився на реакцію Ані, але та байдуже дивилася у вікно, притулившись лобом до бічного скла. Вони в'їхали в Сан-Ремо. Швидкість тут була обмежена, і їм довелося повільно пробиратися через центр міста крізь затори. Праворуч, практично в декількох десятках метрів хлюпало море. Алекс звернув на якусь вузьку вуличку, зробив ще кілька поворотів, і, не звертаючи уваги на засмучений голос з навігатора, який наполегливо пропонував розвернутися і перерахувати маршрут, припаркував машину біля старовинного будинку.

— Ходімо, подихаємо. — сказав Алекс і, не чекаючи відповіді, виліз з машини. Аня продовжувала сидіти, притулившись лобом до скла. Потім вона повільно підвелася і слідом за Алексом вийшла в спеку з наповненого прокондіціонованим повітрям салону машіни. — Ходімо, до моря спустимося, тут недалеко.

Аня слухняно йшла за Алексом. Вони йшли мовчки повз старовинні будинки і сквери і дуже скоро вийшли на набережну. Прямо перед ними відкривався краєвид, в якому були присутні всі фарби спектра. Кажуть, що японські діти у віці шести років вільно розрізняють і знають назви девятиста кольорів і відтінків. Напевно, в цьому пейзажі, де були і блакитне море, і яскраво-жовте сонце, і білосніжний пісок, і смарагдові пальми зі звисаючими кокосами, були присутні всі дев'ятсот відтінків. Аня примружилася, прикрила очі і відкинула голову назад. Потім глибоко вдихнула морське повітря з запахом солі, водоростей і йоду і легко посміхнулася.

— Блін, як гарно… — сказала вона. — Шкода, фотоапарат в машині залишився, а то я б тут розгулялася.

— А, помалювати не хочеться? — запитав Алекс.

— Знаєш, ні. Якось вимкнулося і все. Я тепер фотографую, і це все завдяки Борису, моєму чоловікові. Це він мене присадив на фотографію, так як вважав, що живопис — це тупикова ланка цивілізації. Хоча, він мені свого часу дуже навіть допоміг з живописом.

— Разповісиш?

— Ні. — відрізала Вона, і посмішка зникла з її ліца. — Не хочу нічого розповідати, і так вже багато тобі розповіла, а тепер шкодую. Кавою пригостиш? А то я сумку в машині залишила.

— Звичайно, пішли, тут є заклад один непоганий. Простенько, але, головне, що господар начебто і італьяшка, але дуже спокійний, не такий, як всі інші. Там у нього комфортно і затишно.

Уздовж набережної, притулившись одне до іншого, стояли кафе і ресторанчики. Одні були маленькі, лише на кілька столиків, інші — двоповерхові, з «живими» музикантами. Алекс провів Анну між цих ресторанчиків і вийшов до маленького кафе, яке виходило верандою прямо на море. Вид звідси відкривався неймовірний. Вся веранда була оповита виноградними лозами, з яких звисали невеликі чорні грона винограду. Не встигли вони сісти за столик, як до них відразу підбіг маленький лисий італієць з розпростертими руками і ламаною українською прокричав:

— Алекс! Ти де так довго? Навіщо мене тут кинув? Зовсім забув старого Антоніо! Моя дружина запитує про тебя постійно!

— Buongiorno, Антоніо! Так як я міг тебе забути! Просто не був в твоїх краях. Знайомся, це — Аня.

— Bellissimo, signora! Я завжди знав, що ти естет і маєш тяму в жінках! Я вас пригощу обідом! — він припав на одне коліно і поцілував Ані руку.

— Ні, Антоніо, дякую. — посміхнувшись від збентеження, сказала Аня. — Можна нам просто по чашечці кави? Алекс казавв, що ніхто не готує каву, як Ви.

— Алекс таке говорив? Не повірю! Він не вміє говорити серйозно. — Антоніо подивився на Алекса і обидва засміялися.

— Неси вже, Джузеппе, а то нам треба їхати. — сказав, посміхаючись, Алекс і поплескав Антоніо по плечу.

— Ось так завжди. Я ж просив не називати мене Джузеппе! Не встигаєш приїхати, як одразу знову спішиш. Ну, окей, кава, так кава. Тобі ж латте, вірно? Ти ж не можеш, як нормальна людина пити просто еспресо! — сказав Антоніо, і, не дивлячись на свої далеко не спортивні форми, побіг, підстрибуючи, на кухню.

— Ти його знаєш? — запитала Аня.

— Та, одного разу їду я по трасі, кілометрів тридцять звідси, дивлюся, машина стоїть, Фіат такий старовинний і мініатюрний, з під капота дим валить, а навколо машини скаче якийсь колобок і крилами махає. Ніхто не зупиняється, всі проїжджають повз, як ніби це у них постійно машини на трасах горять. Ну, я зупинився, схопив вогнегасник, і давай гасити, а цей гоблін все бігає навколо і щось італійською щебече. Потім раптом поліз в машину, відкрив багажник і почав звідти якісь ящики діставати. Я йому кричу, що типу, придурок, машина ще димить, може і вибухнути, а він матюкатється італійською, я ні фіга не розумію, і тільки одне слово проскакує знайоме «шмурдяк». Я думав, що мені здалося, а він все «шмурдяк» та «шмурдяк». Ну, загасив я машину, дивлюся, немає цього клоуна поруч, оглядаюся, а він ящики на узбіччя перетягнув, сидить такий задоволений, про машину забув взагалі. Я підходжу, намагаюся йому і по-французьки, і по-англійськи, а він нічого не розуміє, тільки головою киває і гладить ящики. Я придивляюся, а там, дійсно «Шмурдяк» Макса. Як потім виявилося, він від Макса їхав, прикупив там у нього вина для свого шинку, але не доїхав, щось закоротило в машині, і вона загорілася. Я запропонував його довезти, і він з радістю погодився. Потім я у нього заночував, і тепер ми дружимо, я іноді заїжджаю до нього, коли повз проїжджаю. Він прикольний і душевний, хоч і італьяшка.

Антоніо приніс каву і пішов, не став їм заважати. Алекс розповідав і все дивився на Анну, намагаючись вловити її настрій. Вона злегка посміхалася, але було помітно, що слухала вона неуважно і без особливого інтересу, але все ж намагалася підтримувати розмову.

— То що, цей Антоніо знайомий з Максом? — запитала Аня.

— Я не знаю, ніби не стільки знайомий, скільки просто він його постійний клієнт. Якось Антоніо мені розповідав, що була у нього знайома на ім'я Франческа. Він просто млів, коли її бачив, втрачав дар мови і просто входив в ступор, коли вона виявлялася поруч. Вони з дитинства були сусідами, і з самого дитинства разом гуляли і гралися, ще й навчалися в одній школі. Він тоді був найвищим хлопчиком в класі і найпопулярнішим в школі, грав на гітарі і співав старшокласницям пісні, а Франческа навпаки, була рудою маленькою замухришкою. Її всі вчителі називали «маленьке міжнародне непорозуміння». У неї там якась заплутана історія з національностями, чи то іспансько-італійське, чи то італійсько-португальське, я і сам не зрозумів. Коротше, вона була закохана в Антоніо, а він, якщо і звертав на неї увагу, то тільки щоб познущатися.

— Цей Антоніо, ось цей лисий колобок був найвищим і самим популярним? — засміялася Анна, і Алексу здалося, що вона навіть повеселішала і розслабилася.

— Ну, стверджувати не можу, але, він мені саме так розповідав. Хоча, якщо вірити його шкільним фотографіям, то, напевно, так воно і було. Так ось, вона була без тями від нього, а він не звертав на неї уваги. Так вони закінчили школу і зустрілися вже років через десять на зустрічі випускників. Антоніо вже відростив пузо і почав набувати блискучу лисину, Франческа ж, навпаки, з рудої кривозубої замухришки перетворилася в шикарну блондинку. Наш герой одразу ж втратив голову і, випивши для хоробрості кілька келихів французького вина, осмілівши, запропонував Франчесці руку, серце і свій маленький, але вже власний ресторанчик. І, ти не повіриш, але вона зразу ж погодилася, сказала, що чекала його уваги десять років в школі, а потім ще десять років сподівалася на те, що він порозумнішає і помітить її справжню красу. Так, прикинь, зараз вона має сто вісімдесят сантиметрів зросту, при тому, що Антоніо не дотягує до ста сімдесяти. Класична італійська родина. Вона одразу ж взялася за господарство, навела в його будинку порядок, а потім ретельно зайнялася перебудовою його кафе. Все заблищало і засяяло, кафе набуло дикої популярності. А до чого я тобі це все розповідаю? А… ти запитала про Макса. Просто тоді, на тій вечірці, де вони зустрілися в черговий раз, Антоніо пив знаменитий максовий «Шмурдяк». І тепер він вважає його щасливим. Він знайшов Макса, переконався, що це саме те саме вино, і тепер в своєму шинку Антоніо продає тільки його. Ось така ось сила у звичайного червоного французького вина.

— Прикольно. — уважно дослухавши до кінця, байдуже сказала Аня. — Добре тут, затишно, видно, що з любов'ю все зроблено.

— Ну так, він такий. Мало того, що сам любить своє кафе, так і робить все, що запропонує або просто скаже Франческа. Одного разу, вони робили в кухні ремонт. Точніше, робив Антоніо, а Франческа з дітьми поїхала кудись в гори. Він хотів зробити їй сюрприз, замовив найдорожчі кухонні меблі і техніку, купив наймоднішу каво-машину, посуд, прибори, коротше все було саме вишукане. Але Франческа, коли приїхала, то запитала: «А де ж посудомийка? Ну, гаразд, раз немає посудомийки, то я буду руками мити, головне, що ти закінчив всю цю красу!» І одразу ж розцілувала його. Але Антоніо зрозумів все буквально. Він знову відправив Франческу на тиждень в Мілан на шопінг, там якраз проходив тиждень мод, а сам власноруч розвалив всю кухню, перепроектував і поставив найпотужнішу посудомийку. За тиждень він упорався, і коли приїхала Франческа, вона було просто шокована його працьовитістю. Ось так от і живуть вони душа в душу. Я її не часто бачу тут, але коли спілкуюся, вона тільки й говорить про свого Антонюсика.

— Так… — протягнула Анна. — Хотіла б я таку любов, таке взаєморозуміння і переплетення душ.

— А в тебе, хіба, зараз не так? — запитав Алекс, допиваючи другу чашку латте.

— Гаразд… — наче, не помітивши питання, сказала Аня. — Підемо, а то вже час, а ми тут засиділися. Хоч і не хочеться їхати з цього раю.

— Дивна ти сьогодні, не схожа на себе вчорашню. — сказав зі смутком Алекс, намагаючись знайти до Ані підхід і розрядити обстановку. — Ну, якщо ти хочеш, то підемо.

Вони встали з-за столу, і тут до них одразу ж підбіг Антоніо. — Ви що? Вже йдете? Алекс! Ти просто негідник! Не можна так чинити зі старим другом! — Антоніо кричав і розмахував руками, як класичний експресивний італієць з італійських комедій двадцятирічної давності.

— Та, ми поспішаємо, Антоніо. — відповів йому Алекс. — Просто їхали повз, і я не зміг не завітати до старого друга, ти ж мене б не пробачив.

— Звісно би, не пробачив! Шкода, Франческа поїхала, вона так чекала на тебе!

Вони обійнялися і попрощалися, пообіцявши обов'язково зустрітися наступного разу і провести побільше часу разом.

Алекс з Анею повільно йшли вузькими вуличками Сан-Ремо. Йшли вони мовчки, і кожен думав про своє. Незабаром вони вийшли до машини. Алекс ще раз озирнувся на море, потім подивився на Аню. Аня чекала, коли він відкриє їй двері в машині, спершись на розпечене від сонця крило. Так мовчки вони і виїхали на трасу, віддаляючись все далі від цього райського італійського куточка. Праворуч від них відкривалася дивовижна панорама з моря, неба і черепичних рудих дахів маленьких приморських містечок. Вони піднімалися все вище в гори. І з кожним метром висоти горизонт ставав все ширшим. Аня просто мовчала і дивилася у вікно. Цього разу Алекс порушив тишу, яка починала пригнічувати своєю напруженістю.

— Ань… — покликав він. Аня, не повертаючись до нього, лише злегка кивнула головою. — Ну, вистачить дутися, ну, правда, не смішно вже.

— А мені й не було смешно. — тихо відповіла вона. — Чи ти думаєш, що це все жарти? Що можна ось так от просто з людьми, захотів — сказав гидоту, захотів — зробив теж гидоту. Я розумію, що весь навколишній світ — лайно, але ж не треба ставати частиною цього лайна.

— Я чомусь думав, що ми вже закрили цю тему. — відповів Алекс.

— Та, ніфіга ми не закрили… — огризнулася вона і, повернувшись, глянула на Алекса. — Не закрили, розумієш? Хоча я абсолютно не хочу говорити про це.

— А про що хочеш? Не можемо ж ми мовчати весь час?

— Я не знаю. — спокійно відповіла Аня. — Говори про що хочеш, тільки мене не чіпай.

— Блін… Як же з тобою важко. — сумно видихнув Алекс. — А, знаєш, роби, що хочеш і роби, як знаєш, чого я тебе вмовляю. Ти же вважаєш себе найрозумнішою і всезнаючою, а ще обманутою і скривдженою. Тільки не треба думати, що я тебе буду в цьому переконувати. Ні фіга не буду, тому що не бачу ніякого сенсу в цьому. Я не буду нав'язувати себе людині, яка вважає мене злодієм. Тож, пробач, я буду керувати і слухати музику. — Алекс додав гучності на програвачі, і салон машини заповнив хриплуватий голос Брайана Адамса. Кілька секунд звучала музика, але Аня потягнулася до клавіші гучності та зменшила рівень.

— Тільки не корч із себе невинну овечку, гаразд? Давай не будемо сваритися. Просто відвези мене в аеропорт і все, я зникну з твого життя.

Вони проїхали Геную і звернули на шосе, що вело в Мілан. Проїхавши Мілан по окружній дорозі, вони в'їхали в Бергамо. Аеропорт знаходився практично в центрі Бергамо, потік машин був нескінченний в цей час доби, тому вони повільно пробиралися крізь тягнучки і затори. Весь цей час вони їхали мовчки, і ніхто не хотів ні про що питати один одного. Алекс вважав, що в таких випадках просто потрібен час, щоб людина об'єктивно оцінила ситуацію, що склалася. Він розумів, що необережно сказане слово або вирвана з контексту фраза випадково почутої розмови можуть дуже сильно вплинути на відносини між людьми. Але в його правилах було не нав'язувати своєї думки і не переконувати іншу людину в тому, де істина, а де ні. Він припаркував автомобіль на стоянці в аеропорту і вийшов з машини на розпечений асфальт. Аня вийшла слідом за ним. Вона стояла і просто спостерігала за тим, як Алекс дістає з багажника її речі. Валіза на коліщатках і маленький рюкзачок — це був весь її багаж. Вона висунула ручку валізи, закинула на свої тендітні плечі рюкзак Hello Kitty, і пильно подивилася Алексу в очі. Він помітив в її очах крапельки сліз, але вона трималася і не плакала, потім підійшла до нього і легко торкнулася губами його щоки.

— У будь-якому випадку, дякую тобі за все. І, пробач, якщо щось не так.

Не чекаючи від нього відповіді, вона різко повернулась і пішла в сторону терміналу. Алекс спостерігав за нею, поки вона не зникла за прозорими дверима, розчиняючись в галасливому різнобарвному натовпі.