– І ось з тих пір пройшло вже… не скажу скільки, але досить багато, а я ні разу не зняла цього кулона. При всій тій зраді з його боку, він все одно залишається для мене дуже дорогою мені людиною. І от якщо б він тоді перетелефонував і сказав, що хоче, щоб усе було так, як раніше, я не вагалась би жодної секунди.
Вони їхали мовчки, на Іспанське узбережжя опускалася ніч. Назустріч їм нескінченним потоком летіли сотні фар. Вони не могли бачити зустрічних машин, а бачили лише їх вогні. Пролітаючи повз них, ці вогні зливалися в один суцільний яскраво-жовтий потік, а іноді, коли зустрічних машин не було, раптом ставало темно, і лише вогні фар від їх машини розрізали цю південну темряву. Вони вже проїхали Мурсію, зараз повз них пропливали вогні Аліканте. Ще трохи, думав про себе Алекс, і вони приїдуть до Валенсії, де їм доведеться розлучитися. Про це ж саме думала й Аня. Як інколи дивно буває, що люди можуть прожити все життя поруч, але не разом, а можуть за кілька годин, проведених в одній машині, що мчить через пустелі і степи Іспанії, стати тими, хто ділиться один з одним своїми сокровенними таємницями. У салоні машини було темно, і Алекс не міг бачити ані її очей, ані емоцій на її обличчі. Подумалося, чому раптом зовсім незнайома дівчина ділиться з ним такими відвертостями. Але у жінок завжди своя логіка, тому він не став нічого у неї питати.
— Далеко ще? — раптом запитала Аня.
— Ось, Аліканте проїжджаємо, ще трохи, не переживай, встигнемо, ще будемо чекати.
— Будемо? Ти будеш чекати зі мною? — здивувалася вона.
— Ну а що? У мене час є, не кину тебе одну вночі на розтерзання диким мучачо. — пожартував Алекс, але вона якось не прореагувала. Тоді він продовжив вже серйозно. — Ще кілометрів сто шістдесят, це якщо їхати по прямій, якщо по узбережжю, то всі двісті.
— Давай вздовж моря, якщо ти не проти, я компенсую тобі ці сорок кілометрів.
— А казала, що з математикою туго. І як же ти мені компенсуєш? — засміявся Алекс, але Аня не прореагувала на його жарт. — Якщо чесно, то я і так вже їду по цій дорозі. Просто не хочеться зайву годину сидіти в аеропорту. До речі, може, зупинимося? Ти кави не хочеш? — він не почув відповіді, лише у темряві, у світлі зустрічних фар помітив легке негативне кивання головою. Він розумів, що після такої розповіді, після таких спогадів і переживань, напевно, важко ось так одразу перебудуватися і почати говорити і думати про щось інше. Слухаючи її, він сам багато чого згадав зі свого життя, дещо намагався зпівставити, дещо, навпаки, намагався змоделювати, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації. Але у кожного своє життя, і навіть з самої відвертої розповіді неможливо відтворити картину реальності, якщо ти сам не був учасником тих подій.
— Слухай, Аню. — запитав Алекс. — А ось, якщо б він приїхав до тебе або, ну скажімо, тобі б прийшли документи з візою і переведення в австралійський універ, ти би що вирішила?
— Я не знаю, я багато думала і намагалася уявити собі той момент. Перший час я постійно чекала від нього дзвінка, я готова була кинути все і летіти туди, я була впевнена, що ніяка курка не зможе нам перешкодити, якщо я буду поруч з ним. З роками я, звичайно, більш тверезо дивилася на речі, і усвідомлювала, що, швидше за все, вже не буде так, як раніше, та що там… Вже не буде взагалі нічого. Але, знаєш, що найцікавіше, я ніколи не ненавиділа його за його зраду. Та я, якщо чесно, і зараз люблю його. Це не проходить. Десь у глибині душі, не дивлячись ні на що, ще живе почуття, від якого іноді кидає в тремтіння. Навіть, коли я виходила заміж, коли мене запитали, чи готова я…, чи буду я в радості і в горі…, і що поки смерть не розлучить нас… Ось, знаєш, навіть коли треба було сказати «Yes, I do», я думала не про свого майбутнього чоловіка, а про те, що готова була прожити з Вадимом все життя, і мені зовсім не треба було б цього «Yes, I do»… Але він зник, чому, я не знаю. Я завжди довіряла йому, тому, втішаю себе тим, що він просто вирішив, що так буде правильно. А більше я нічого не хочу знати і думати, розумієш? Тому і кулон не знімаю ніколи. Це не пам'ять про нього, як ти думаєш, це пам'ять про те літо, про ті часи, коли я стала іншою, коли я була одночасно двічі, як він говорив, одержимою. Одержима живописом і одержима ним самим. Психіатри б пораділи за мене, могли би і дисертацію написати. — вона слабо посміхнулася. Алекс не бачив її посмішки, але він просто знав, що вона посміхається. — А ще, я тобі хочу сказати, що, навіть, знаючи фінал нашої історії, якби доля дала мені ще один шанс і повернула б мене назад, те літо, то я не вагалась би ані секунди, і пройшла би цей шлях знову, аби бути з ним хоч якийсь час. Просто таке неможливо забути. І, ще, знаєш, от я тобі розповідаю, а в цьому немає ніякого сенсу. Бо, тут ти чи зрозумієш мене повністю або, навпаки, покрутишь пальцем біля скроні і подумаєш, ну і дура… І, в якійсь мірі ти будеш правий, бо мені пощастило дізнатися, що таке справжнє щастя, хоч воно виявилося і не вічним.
— На рахунок щастя… У кожного з нас своє поняття щастя, хтось щасливий від того, щзо живе в картонній коробці, а хтось глибоко нещасливий, хоча йому вдалося стати великим і знаменитим. У мене друг працює лікарем в клініці для душевнохворих…
— В «дурці», чи що? — перебила його Аня.
— Ну, так, в «дурці». Так ось, коли я з ним спілкуюсь, то підозрюю щось недобре, ніби всі ці психічні хвороби передаються повітряно — крапельним шляхом. Але мова не про нього зараз. Просто я бував у нього часто в клініці і спостерігав за цими, як їх називають, хворими. І, повір, багато з них виглядають набагато щасливішими, ніж більшість з нас. Вони живуть у своєму світі і їм добре. Вони не в курсі, що відбувається в політиці і економіці, їм наплювати на зміну курсів валют і на біржові лихоманки. Нехай вони і мають якісь відхилення, але вони щирі у своїх намірах. Не всі, звичайно, але тим не менш. Ось і твій терапевт сильно переживав за тебе, намагаючись записати тебе в хворі. Для нього твоя одержимість — це теж хвороба, тому що він сам ніколи не був одержимий нічим. Він, можливо, просто традиційно закінчив інститут, влаштувався на роботу, можливо, навіть, що він би хотів стати хірургом, але розприділили його в психіатричну клініку, ось він і повинен спілкуватися з неврівноваженими. А, от, якби він сам був хоч чимось захоплений по-справжньому, як ти, наприклад, то, швидше за все, ви б знайшли з ним спільну мову. Адже і в одержимості можна бути щасливим. — Алекс закінчив говорити і подивився на Аню. Та слухала дуже уважно, не перебиваючи, лише злегка похитувала головою.
— Слухай, Ал. — раптом запитала вона, переводячи розмову на іншу тему. — А ти сам ніколи не був чимось таким захоплений, щоб захоплення це твоє доходило до одержимості або до божевілля?
Алекс мовчав, перебираючи в своїй пам'яті події, які свого часу так чи інакше цікавили його. Займаючись спортом чи музикою, він віддавався цьому на повну, але сказати, що був одержимий цим, він не міг.
— Ти знаеш. — відповів він. — Швидше за все, ні. По крайній мірі, я навіть не можу близько поставити свої захоплення з твоєї одержимістю. Мене багато чого в житті цікавило, чим я захоплювався, але, якось все не так було, як ти розповідаєш.
— Тобто, в твоєму житті немає навіть такої людини, заради якої ти б готовий був зробити якийсь божевільний вчинок? Немає нічого такого, що могло б штовхнути тебе на дію, яка здавалась досить дивною?
— Та ні, нічого такого, повір. — він посміхнувся, не відриваючи погляду від дороги. Життя його часто зводило з цікавими людьми, які по-свому були захоплені хто мистецтвом, хто музикою, хто спортом, але, по-справжньому одержимими серед його друзів були лише ті, хто різко з рок-н-ролу йшли в релігію, і одержимість ця не була такою романтичною, про яку розповідала Аня. — Ань, а я ось ще тебе запитати хотів, ти дійсно так вважаєш і зараз, ну, коли ти говорила, що дружина його була до тебе, тому і сприймала її по-іншому.
— Ну, ти теми змінюєш. — вигукнула Аня, відвернувшись в сторону бокового вікна, але після невеликої паузи продовжила. — Ось ти сам подумай. Приходиш ти в чиєсь життя, спеціально, будуючи різні ходи і знаходячи способи для зустрічі і розвитку відносин, або ж випадково, познайомившись, наприклад, в соцмережах якихось, чи, скажімо, на заправці в Малазі, це я для прикладу. Так ось, ти входиш в чиєсь життя, стаєш частиною цього чийогось чужого життя, але ти не знаєш нічого про те, як до тебе жила ця людина. Не знаєш про її побут, про її звички, про її розпорядки дня, не знаєш про її захоплення. Або ж навпаки, тобі одразу чесно і відверто говорять, що є чоловік або дружина, діти, хлопчик і дівчинка, ну або три дівчинки, не має значення, розповідають про те, як з дітьми ходили в кіно і на морозиво, з чоловіком, ну чи з дружиною, їздили до друзів на дачу, але при тому всьому постійно думають про тебе. Ти стаєш чиєїсь нав'язливою ідеєю, але постійно розумієш, що є хтось, можливо і важливіший за тебе. І це нормально, тому що це не в твоє життя прийшли, а ти приходиш в чуже, де все було. Добре чи погано, але воно БУЛО ДО ТЕБЕ. І це треба приймати з повагою. Потім людина сама вирішить, як їй бути, що робити, міняти щось, викреслити когось зі свого життя, чи роздвоїтися. Можна, звичайно, і змінити напрямок взагалі в третю сторону, це вже справа вибору. Але, коли мова заходить про цей третій шлях, то виходить, що це відбувається, коли в його або в її житті вже був ти. А це, вже зовсім інша історія…
Далі вони їхали мовчки. Іноді траса виходила до моря, і видно було лише вогні яхт та кораблів на рейді, іноді йшла в гори, і вони їхали в повній темряві. Через деякий час Алекс помітив, що Анна заснула, і він зробив програвач тихіше, а через дві години вони вже стояли на паркінгу аеропорту Валенсії. До літака Анни залишалося ще кілька годин. Алекс вимкнув музику і відкинув сидіння. Незважаючи на те, що весь день був за кермом, спати зовсім не хотілося. Він подивився на Аню, вона, немов дитина, підібравши під себе ноги і поклавши руку під щоку, мирно спала. Він думав про те, який був сьогодні дивовижний день. Ще вранці він навіть не уявляв, що йому доведеться їхати через всю Європу, але з'явилась одна справа, заради якої йому потрібно бути вдома через чотири дні. Потім дивне знайомство з Анею, паелья, дорога до Валенсії і, найдивніше — це розповідь про її життя. Історія, з якої навіть невмілий письменник написав би роман, а режисер зняв би серіал серій на двадцять. А тепер вона, яку дванадцять годин тому він прийняв за звичайну повію, і яка поділилася, можливо, найпотаємнішим, спить у нього в машині. Сон не йшов, Алекс тихенько вийшов з машини і пішов в сторону терміналу. Він просто тинявся по залах терміналу, читав вивіски, спостерігав за пасажирами, які з сумками і валізами снували туди-сюди, потім сів біля вікна в одному з ресторанів аеропорту і спостерігав, як злітають і сідають літаки. Він замовив собі каву, але кави йому зовсім не хотілося. Не хотілося не тому, що кава, а тому, що йому захотілося випити кави не самому. Як завжди говорить йому його найближча людина: «Пити каву поодинці — це не по-товариськи». Він тоді підвівся, розплатився за каву, і пішов до виходу з терміналу. Біля виходу стояв звичайний кавовий автомат з десятками різних кнопок. Алекс тоді подумав, що добре, що кава, латте і капучіно на всіх мовах називається однаково, навіть на іспанській. Він взяв дві кави і пішов до машини. Аня чекала його біля машини, сидячи на капоті.
— Доброго ранку, а я тобі каву приніс. — сказав Алекс. — Я не знаю, яку ти любиш, тому взяв дві, з вершками і без, а ще я не знаю, чи п'єш ти каву вранці, і, взагалі, чи п'єш ти каву, як каже моя сестра, зі смаком паперу. Якщо ні, то я тебе запрошую в кафе на ранкову каву, ну або чай, що тобі найбільше подобається.
— Дякую. — вона взяла один стакан і, примружившись, посміхнулася. — А я прокинулася, а тебе немає. Це що, я півдороги проспала?
— Ну не пів, а лише дві годинки, від Аліканте.
Аня пила каву, а Алекс спостерігав за нею, примостившись поруч на капоті свєї машини. До рейсу ще залишалося години три.
— Послухай. — раптом сказала Аня. — А як ти подивишся на те, що я… ну типу, загубила свій квиток? Ти ж мене не кинув би тут? Правда?
— Та, я все зрозумів. — Алекс хитро подивився на Аню. Вона така мініатюрна, сонна, можна сказати, домашня, сидить на запорошеному капоті його машини і, примружившись, п'є каву. І не хоче нікуди летіти. Адже, правду кажуть, що людська душа — темний ліс. Так і тут, Алекс не знав, куди і навіщо їй треба було летіти, та й чи потрібно було взагалі кудись летіти в свій медовий місяць і без чоловіка.
— Ну і що ти зрозумів?
— Квиток здавати будеш? Чи одразу поїдемо? — Алекс подивився на неї в очікуванні відповіді. Її, ніби, підмінили. Аня швидко зістрибнула з капота, поставила свій стаканчик з кавою і сказала. — Я швидко, лише декілька хвилин. — і побігла в бік терміналу. Потім раптом, не зупиняючись, різко повернулася назад, допила свою каву без зупинки, засміялась так, якось по-дитячому, пірнула в салон машини і через секунду виринула звідти зі своїм дитячим рюкзачком, розвернулася і побігла до терміналу, встигнувши на ходу крикнути: — Тільки нікуди не їдь, я швидко!
Алекс знову і знову дивувався такій особливості міняти настрій. Він не поспішаючи пив свою каву, сидячи на капоті свого Peugeot. Минуло не менше півгодини, поки Аня не появилася з терміналу. Вона виглядала зовсім незмученою і посвіжівшою, а найголовніше, була в гарному настрою.
— Ти не злишся? Просто у дівчат так буває, коли хвилинка — це, насправді, хвилин сорок, ну або п'ятдесят, у дуже швидких і підготовлених, може бути півгодинки лише. Але, я, правда, намагалася, чесно. Поки квиток здала, поки те, поки се… Зате я вмита, свіжа і можу керувати, тож сідай праворуч, будеш головним штурманом. — І, не чекаючи відповіді, сіла на водійське сидіння. — Чого чекаєш? Сідай швидше та ключі давай. Вона відрегулювала сидіння, пристебнули ремінь безпеки, включила музику і сказала:
— Ну, чого чекаємо? Ключі дасиш мені, чи не довіряєш?
— На, тримай. — сказав Алекс, — тільки рули акуратно і на педаль сильно не тисни, а то машинка потужна, може і злетіти.
І вони поїхали. Назустріч їм знову мчали степи, гори, селища і села. Повз миготіли досить рідкісні вказівники міст. І, лише, Барселона, якщо вірити кожному наступному вказівнику, ставала все ближче. Вони проїхали Кастельон-де-ла-Плана, потім Торребланка, позаду залишилася Ампоста, і незабаром вони побачили обриси великого міста.
— Вогні великого міста… — перервала тишу Анна, вирвавши зі сну Алекса. Безсонна ніч, посилена пекучим іспанським сонцем давала про себе знати. Кондиціонер в машині працював на повну потужність, але, здавалося, що і він не справляється з цією спекою.
— Це Таррагона, не таке вже і велике місто, хоча досить симпатіине. — проганяючи сон, відповів Алекс, тикаючи пальцем в навігатор. — Вчора ти відключилася, а сьогодні я пропустив двісті кілометрів іспанських мальовничих ландшафтів.
— Ну, це точно, що мальовничі. Все в жовтих і помаранчевих тонах, степ та пустеля. Там, де ближче море, то, ще нічого, навіть пальми зустрічаються, оазиси можна сказати, хоча, якщо чесно і серйозно, то мені подобається, хоч жовто-помаранчеве все, але дуже барвисто. Чого ти смієшся, я тобі точно кажу!
— Та я не сміюсь, просто барвисто в моєму розумінні — це Монако, Канни чи Сан-Ремо. Особливо вночі. Ось там, дійсно, барвисто.
— Ал, а ми заїдемо туди? Це ж по дорозі? — вона знову скорчила дитячо-безневинну гримасу, так, що Алекс засміявся. — Ну, будь ласка, я там ніколи не була.
— Ти, як маленька, чесне слово, — Алекса розсмішила її дитяча захопленість. Вона могла в одну мить захопитись чимось, і ця думка у неї потім перетворювалася на нав'язливу ідею, і Алекс починав потроху розуміти її непростий характер, він, навіть почав розуміти того психотерапевта, який так хвилювався через її захопленя, які, на його думку могли зіграти з нею недобрий жарт.
— Ну не смійся, а то ображуся.
— Та я не сміюсь, звичайно, по дорозі. Там взагалі-то дві дороги, одна платна, інша безкоштовна, ось та, що безкоштовна, та йде уздовж самого моря через Монте-Карло, через Монако, через Канни, коротше, через весь Лазурний берег, аж до Генуї або, як кажуть італійці, Дженови. — і взагалі, ти не на мене дивися і не на всі боки, а на дорогу і швидкість скинь трошечки. Для такої дівчинки, як ти, сто сорок — забагато, особливо в горах.
— А ти — зануда… — сказала Анна, і стрілка спідометра повільно поповзла вверх. — Не хочеш мене на Лазурний берег звозити, ну і не треба.
— Ань, не дури, дорога — це не жарт. Ти то впораєшся з керуванням, а якийсь тунгус може і не впоратися. Або якась кішка вискочить на дорогу, ти кермом смикнеш і не побачиш ніколи Лазурного берега.
— Та звідки тут кішки? — все ніяк не вгамовувалася Аня, але швидкість скинула до ста двадцати. — Тут одні тореодори, тай і ті, всі поховалися. А ти, я так бачу, боїшся трохи? За себе боїшся, чи взагалі?
— Знаєш, є героїзм, а є нерозсудливість, так ось, всі ці селфі, наприклад на даху потяга — це понти і не більше. А такі понти у мене особисто викликають нудоту, настільки мені це огидно. Страх же буває декількох видів. Так, можна боятися за своє життя, можна боятися за життя своїх близьких, ну, чи взагалі дорогих тобі людей, можна боятися грози, наприклад, можна боятися швидко їздити або підходити до краю високого мосту. Це все різні страхи, розумієш? Можна боятися якогось гіпотетичного астероїда, який, можливо, теж чисто гіпотетично, пролетить років через триста недалеко, десь в мільйоні кілометрів від Землі. Можна, навіть боятися чортів, лісовиків і русалок, а я знаю багато людей, які бояться навіть того, що їм нагадали на картах. Не смійся. Це правда. Одже хтось боїться павуків або тарганів, але, в той же час, може брати в руки і гратися жабами або зміями. Я і таких знаю. Я знаю навіть людину, у якого є одна цікава фобія. Він боїться жінок. Ні, реально, він їх просто панічно боїться, боїться залишатися з ними наодинці і в закритому просторі.
— Це ти зараз про себе? — вона знову засміялася як дитина, і сміх цей був відвертий. — І давно ти нас боїшся?
— Та я не про себе, якби я боявся жінок, то ти б не їхала зараз в цій машині зі мною. Так ось, хтось просто темряви боїться. У мене мама моя, коли ми з сестрою народилися, вона перестала літати на літаках, взагалі, розумієш? Вона каже, що постійно думала про те, що якщо літак впаде, то, як ми тоді без неї. Начебто і за себе вона боялася, але, я це називаю страхом другого рівня. А те, що я тобі кажу не гнати, то це просто не більше, ніж звичайна обережність, де від твоєї швидкості залежить не лише твоє життя, а й багатьох оточуючих.
— Зрозуміло, не буду більше гнати, кеп! — сказала весело вона і приклала до скроні долоню, віддаючи честь, як в якийсь в'єтнамської армії. — А ти любиш кориду, взагалі?
— Ні, напевно. Ось скільки разів бував в Іспанії, так ні разу не був на кориді, ну не тягне мене туди.
— Не зрозуміла… — здивувалася вона. — Як це скільки разів? Ми, коли паелью жерли, то ти сказав, що тільки два тижні тут.
— Ань. — протягнув її ім'я Алекс. — Ну, що за «жерли». Ти ж дівчина, пристойна на вигляд, та й з мізками начебто не все так погано, і виховання непогане, на перший погляд, мови знаєш, знову ж таки. Правда, каву з паперових стаканчиків п'єш, це мінус, але тут я винен.
— Ал, хочеш секрет відкрию? Я терпіти не можу кави, як ти говориш зі смаком паперу. Але не тому, що вона не смачна, навпаки, буває навіть дуже непогана, а тому що для мене кава — це ритуал. Треба вміти пити чашку кави півгодини. Ось тоді і розумієш його справжній смак.
— Справжній смак остиглої кави, яка повільно перетворюється в бурду? Ань, ти мене лякаєш. Я згоден, що задоволення треба розтягувати, але скрізь є розумні межі.
– І які ж розумні межі для пиття кави? — вона не замовкала, напевно, впорснутий в кров адреналін після такої швидкісної поїздки по гірській дорозі вже дійшов до тієї частини мозку, яка відповідає за словесний режим жінок.
— Ну, у кожного свої, але аж ніяк НЕ півгодини. А ти чого раптом про каву так заговорила? Хочеш? Тоді зарулюй на більш-менш велику заправку з кафешкою і будемо пити справжню каву з білих фаянсових чашок.
— Ні, не хочу кави. — вже більш серйозно відповіла Аня. — Знаєш, з чим у мене асоціюється кава взагалі?
— Звичайно, знаю, з Вадимом, з ким же ще. — засміявся Алекс.
— Зараз вкушу. Не жартуй так, домовилися.
— Ну, добре, тоді скажи з ким, звідки я можу знати.
— Ну, так, ти маєш рацію, звичайно, з ним. Він приносив мені каву в маленькому нержавіючому термосі, коли я працювала, або брав з собою, коли ми йшли купатися на море. І ми пили цю каву з одного маленького горятка по черзі. Це, звичайно, була не та кава, що варять зараз, ми її називали «курземе», навіть не знаю, чому, але для мене вона залишилася найсмачнішою. А якось він приніс в цьому ж термосі чай, то чай теж зберігав запах кави. Ми іноді могли просто сидіти де інде на березі моря, на каменях, які ще не охололи після спекотного дня, дивитися на захід сонця, на дельфінів, на зірки, або просто сидіти і мовчати. У мене такого більше ніколи не було в житті, щоб мені в компанії з кимось було комфортно мовчати, ось тільки з ним. Якось ми працювали над однією картиною, досить великою, писали її довго, тому і часу проводили досить багато разом. Була весна, похмуро, йшов дощ, а я тоді сказала, що мені так хочеться пити червоне вино і дивитися на зірки. А він сказав, що ми зустрінемося ввечері і будемо пити і дивитися на зірки. Уявляєш? Ми зустрілися в обумовлений час, але весь день тоді йшов дощ. Він бачив, що я засмучена, тому що вино з зірками, схоже, нам не світило в той вечір. І ось він приводить мене до себе в студію, там на столі келихи, вино, як зараз пам'ятаю, іспанське сухе, ще фрукти якісь були. Я кажу: «А де ж зірки?» А він посміхнувся, кивнув на стелю і вимкнув світло. Коли очі звикли до темряви, я побачила на стелі світло-зелені зірки різних розмірів і форм, і ще там був маленький місяць. Я мало не розплакалася тоді. А це такі зірки із спеціального пластику, який, після того, як побуде на сонці, потім сам випромінює світло. Ось це я і називаю справжньою романтикою.
— А, ось цікаво, якби він не поїхав у свою Австалію, як би у вас все склалося, як би тоді все було, ти не думала про це? — запитав Алекс, змінюючи диск в програвачі на ZAZ. Чарівною французькою мовою вона співала про те, що не потрібно їй ані Ейфелевої вежі, ані обслуги в сто чоловік, ані діамантів, а потрібно лише те, що приносить справжнє щастя.
— Гарна музика. — сказала Аня, ніби і не чула його питання. — Ніколи не чула. Це Мірей Матьє?
— Ні, це Едіт Піаф. — пожартував Алекс. — Це ZAZ, вона ж Ізабель Жеффруа, подобається? Правда прикольно співає?
— Ага, прикольно, треба буде у тебе цей диск поцупити.
— В інтернеті завантаж, там повно і у вільному доступі. І взагалі…
— Що, взагалі? — запитала Аня, здивовано подивившись на Алекса. — Я ж вже повільно їду.
— Та я не про це, просто, я тебе запитав, як би у вас все склалося, а ти з'їхала з цього питання. Ну, та нехай, це, дійсно твоя особиста справа.
Аня мовчала. Її погляд був спрямований строго вперед, на дорогу. Вона була серйозною і зосередженою в той момент, ніби згадувала щось дуже важливе для себе.
— Ти знаєш… — раптом сказала вона. — Це, дійсно все дуже складно і важко, повір. Я, дійсно багато разів моделювала ситуацію, коли ми разом і щасливі, порівнювала з реальністю, і виходило, що все не так в моєму житті, як я хотіла. Тому, я з часом просто перестала думати про нього. Так легше, повір. Але, якщо ми вже торкнулися цієї теми, то я відповім, напевно, я б хотіла саме такого щастя, і саме з ним. От і все. далі я не хочу думати, як би воно було. Я хочу жити сьогоднішнім днем, ну трохи завтрашнім, але не думати про труднощі, які будуть післязавтра. Просто, післязавтра через день перетвориться в завтра.
— Тоді не думай про завтрашній день, адже і він коли-небудь стане сьогоднішнім, живи одним днем. Адже це теж частина твоєї теорії?
— Нє, ніфіга. Ось дивись, я свідомо захочу напитися. А завтра у мене важливі справи і голова після перепою буде боліти, тобто я з будь-якого повинна думати на два вперед. Ну, це так, примітивний приклад. Я просто кажу, що не хочу думати про те, що буде через рік, якщо мені добре сьогодні. Тоді я хотіла бути з ним, але не могла. Я чекала його дзвінка, але сама не наважувалася дзвонити, не тому що занадто горда, а тому що просто боялася почути, що я вже не потрібна йому.
— А ти не замислювалася над тим, що, якби ти тоді думала більш глобально, то, можливо ви зараз були б разом.
— Слухай, Алексе, ти завжди і все так прораховуєш? У тебе що, завжди все розплановано, розписано, розкладено, може бути, ти навіть знаєш, де ти сьогодні будеш ночувати? — роздратовано запитала вона.
— Ну, скажімо так, є кілька варіантів ночівлі. З цих кількох і виберемо один. — спокійно, не звертаючи уваги на її дратівливість, відповів Алекс. — А ти б де хотіла зупинитися? Може, у тебе є якісь побажання? Я можу виконати, не все, звичайно, але виважені побажання можу.
— Та які в мене можуть бути побажання, якщо я взагалі в цих краях вперше. Я ж кажу, що прикольно було б на узбережжя Франції заїхати, ну я навіть не знаю. — сказала вона після невеликої паузи. Сонце вже перевалило за зеніт, але натяку на прохолоду ще не було. — Так, блін. Спекотний в цьому році серпень.
— Та, ніби, як завжди. — відповів Алекс. — Я тут бував саме в цей час, то бувало і спекотніше. До речі… Це, може і не джентльменське питання, але я запитаю, можна?
— Сподіваюся, ти не про вік мій питатимеш? А то у жінок такого не питають, хоча мені пофіг, я не комплексую перед своїми роками. — Аня знову засміялась, немов дитина, знімаючи деяку напругу, що висіла в салоні їх машини. — Ну ж бо, питай.
— Ну, ти два рази в своєму оповіданні згадала, про свій День народження, і казала, що він у тебе в другій половині серпня. Ось я і питаю, якщо не секрет, то коли у тебе День народження?
— Та, ти не повіриш… — Аня засміялася і трохи зніяковіла. Вона зніяковіла зовсім непомітно, але Алекс вловив її настрій. — Сьогодні, вже пару годин, як я народилася. Ось так то. Тож, давай, вітай.
— Анька… Ну от, що ти за людина? Ну, чому ти одразу не сказала? Я б щось би тобі придумав. Так не чесно.
— Та не парся. Я не люблю днів народжень і ніколи їх не святкую. — спокійно відповіла вона.
— Та я теж не святкую і теж не люблю, але нічого поганого в тому, щоб привітати тебе, я не бачу.
— Ти ось вже п'ять кілометрів розпинаєшся і не вітаєш, хто тобі заважає це зробити зараз? — Аня хитро подивилася на Алекса.
— Добре, зараз, дай мені одну хвилину зосередитися, добре? — Алекс заплющив очі і замовк на деякий час. Аня з цікавістю подивилася на нього і чекала. Вона точно знала, що зараз він щось скаже не просто банальне «З Днем народження!» і «Бажаю щастя і здоров'я!». Вона просто чекала.
— Дзвін келихів, шампанське в забутті,
І зал наповнений звуками квартету.
Троянди, подарунки, гості, кабріолети
Залишилося це десь… Десь, в іншому житті.
Зате є сонце, небо і дорога,
Шум океану, зірки і заходи,
І виноградники іскристого мускату,
Обід святковий з кави і хот-дога…
— Ну от, якось так… З днем народження! Повір, це щире привітання, тому, завертай куди-небудь і почнемо святкувати.
— Дякую… Це ти сам придумав? — запитала Аня.
— Що придумав? Вірш? Та ні, в тирнеті якось вичитав, а зараз згадав.
— Ну-ну… — Аня посміхнулася і злегка хитнула головою.
— Ти чого? Не віриш? Та я тобі серйозно кажу, що в інтернеті знайшов, не пам'ятаю де. — почав виправдовуватися Алекс, але вона перебила його.
— Та вірю я, вірю. Та й не важливо це все. Ти ось скажи, як ти святкувати зібрався? Дійсно, хот-догами?
— Та ні. Це алегорія, метафора, так би мовити. Зараз причалимо кудись, подивимося, що в них є, може, знову паельєю святкувати будемо, ти не проти?
— Слухай, Ал. А, давай дійсно по хот-догу влупим, ну або хоча б по звичайному сендвичу або по шаурмі. — вона явно веселилася, уявляючи, як за її здоров'я піднімають картонний стаканчик з кавою або чаєм і закусують це все шаурмою.
— Та яка тут шаурма? Ми ж не в Азербайджані. Ми в Іспанії, чи ти забула? А тут у них тільки паелья і бурітос.
— Тоді хочу бурітос. — вона стрімко, практично не зменшуючи швидкості, звернула на заправку і зупинилася біля кафе.
Вони залишили машину в тіні самотньої пальми і замовили собі по буритосу. З'ївши по одному, Аня попросила офіціанта повторити, а Алекс з подивом дивився, як маленька тендітна дівчина поглинає таку кількість іспанської їжі. Потім принесли каву. Після безсонної ночі кава було саме те, чого їм не вистачало, і навіть гаряча кава в таку спеку сприймалася приємним напоєм. Вони їли мовчки, іноді перекидаючись простими жартами, настрій був відмінним, не дивлячись на те, що їм належало проїхати ще не одну тисячу кілометрів. У Алекса задзвонив телефон, він здивовано подивився на невизначений номер, і після недовгого роздуму, все ж таки відповів:
— Ало… Що? Макс, це ти? Макс, не рипайся і говори українською. Твоя французька — огидна, як тебе ще не вигнали з Франції. Я вчив французьку в школі, але навіть я краще за тебе розмовляю… Ну, добре, bonjour, Max… Je suis très bien… — Алекс прикрив рукою трубку, щоб на тому кінці лінії його не чули, і сказав, вже звертаючись до Ані: — Це Макс, мій офранцузившийся один… Та ні з ким я не розмовляю, я з тобою розмовляю. Добре, Макс, я заїду до тебе… Так, добре, сьогодні ввечері буду… Не знаю, я ще поки в Іспанії… Та не обманюю я тебе, я ж кажу, що заїду. Чого тобі привезти? Білявку? А тобі своїх білявок замало?… Аааа… Вони вже руді… Цікаво подивитися… Ну, гаразд, до зустрічі… Та, точно кажу, що заїду сьогодні. Все, бувай.
Аня з неприхованою цікавістю дивилася на Алекса, поки він розмовляв по телефону. Вона чекала, що він сам їй усе розповість, і тому не ставила ніяких запитань. Але Алекс, щось наполегливо шукав у своєму телефоні, ніби, зовсім забув про те, що він сидить в цьому кафе не один. Якийсь час Анна чекала, спостерігала за ним, але він не звертав на неї уваги.
— Гей, хлопче! Альо! Я тобі не заважаю? — не витримавши, перервала тишу вона. — Це нічого, що я тут поруч з тобою сиджу за одним столом, а ти на мене взагалі не реагуєш, ніби мене немає. І взагалі, у мене сьогодні День народження, тож разважай мене.
— Ань, пробач, секундочку. — сказав Алекс, не відриваючись від телефону. — Зараз допишу, треба терміново одну СМСку відправити, просто я якось забув. — потім він відклав телефон на стіл і подивився на неї. — Все, пробач. Так, на рахунок дня народження. Це, я вважаю не зовсім «комільфо» святкувати твій День народження в придорожньому кафе і жерти, як ти любиш висловлюватися бурітос. Добре би просто бурітос. Але без шампанського — це зовсім не правильно. Тому… — Алекс зробив багатозначну паузу і якось хитро глянув на Аню, та ж з неприхованою цікавістю дивилася на Алекса в очікуванні якогось цікавого повідомлення. — Так ось, це був мій друг, як я вже висловився, глобально офранцузившийся до такої міри, що хоче, щоб з ним розмовляли лише французькою мовою. Він вже багато років, як злиняв з нашої країни, так як його внутрішній голос підказував, що в його генах, як він стверджував, є досить велика частка французьких генів. Звідки вони у нього, я поняття не маю, бо знаю всю його рідню в декількох поколіннях. Але він стверджує, що його рід починається саме після війни 1812 року, коли французів в Росії було більше, ніж самих росіян. Тому, поки ти не скажеш йому хоч декілька фраз французькою, він вперто буде з тобою говорити цією «жаб’ячою» мовою. Так от, цей Макс зараз живе в Раматюель, тобі нічого не говорить ця назва? — Аня, немов двієчниця, яка не підготувала домашні завдання з географії, негативно похитала головою. — Так ось. Це маленьке містечко на узбережжі Лігурійського моря, недалеко від Сен-Тропе. Не знаєш, бачу, не знаєш, де це. Коротше, це Прованс. І я тебе запрошую до нього в гості, як би смішно це не звучало. У нього свій невеликий будиночок на березі моря, свої виноградники, а ще він сам робить дивовижний шмурдяк, як вважаю я, який він з впевненістю і гордістю називає вином. Ось тобі, до речі, і відповідь на питання, де ми будемо ночувати. Єдине, що я тобі обіцяв Лазурний берег, але це буде вже завтра. Ти не проти? Там і досвяткуємо твій День народження з шампанським, вином і шашликами. До речі, шампанського треба з собою привезти, а то в нього ніколи немає, він не визнає покупних вин, вважає це особистою образою, але тебе він пробачить.
Аня слухала з цікавістю. Вона вже уявляла собі цей маленький романтичний будиночок на березі моря і виноградники, що спускаються до самої води. Ще вона уявила собі винний льох з бочками і запиленими пляшками на полицях, горлечка яких були замазані глиною або сургучем, як в старих французький фільмах. І їй чомусь дуже захотілося потрапити туди якомога швидше. Швидко розплатившись, вони вийшли з кафе і попрямували до машини. Тінь від пальми, природно відйішла і кузов машини нагрівся так, що до нього неможливо було доторкнутися.
— Сідай праворуч, я сам поїду. — сказав Алекс, підходячи до машини.
— Не довіряєш? — Аня посміхнулася але простягнула йому ключі, тримаючи за брелок з левом «Пежо».
— Довіряю, просто хочу, щоб ти відпочивала, особливо у свій День народження. Тим паче, що, знаючи Макса, вечір і ніч будуть веселими, можеш мені повірити. І вони знову повернулися на трасу. Знову їм на зустріч мчали автобуси, тири, різні автомобілі та мотоцикли, повз пролітали і пропливали все більш мальовничі населені пункти. У салоні все так само грала спокійна французька музика. Якийсь час вони їхали мовчки, розглядаючи навколишні ландшафти, читали вивіски та рекламні щити. Так вони проїхали Барселону, Герону і в'їхали у Францію. Крім величезної кількості турнікетів за оплату доріг, додалися ще гори. Вони ставали все крутішими і все щільнішими, тунелі змінювали один за іншим, а вони мчали по естакаді на висоті кілометра над рівнем моря. Тепер міста залишалися під ними, і вони могли спостерігати за населеними пунктами, лише споглядаючи дахи будинків. З висоти, та ще і в сонячний день, узбережжя Франції здавалося воістину казковим. Все більше дорогих яхт стояло біля причалів, все більше теплоходів було видно на рейді. Перпіньян, Безьє, Монпельє, Маріньян, Марсель, весь французький колорит відкривався їхнім очам. Одні впевнені, що Франція — це лише Єлисейські поля, Ейфелева вежа, інші ж вважають, що справжня Франція — це саме Прованс, Бургундія, Ліон або Лазурний берег. Саме до другої категорії і відносився Алекс. Він вважав неправильним і безглуздим вислів «побачити Париж і померти», так як тоді людина ніколи не побачить всієї краси тієї, іншої Франції. Не побачить яскравих вогнів Ніцци, головної набережної Канн, білосніжного піску Сен-Тропе або просто чарівних виноградників Провансу. Ці старі маленькі містечка Провансу зберігали в собі весь колорит Франції минулих століть, з її вимощеними камінням мостовими, з кафешками в стилі дев'ятнадцятого століття, з вином, що розливається прямо з бочок, з святами врожаю винограду — усе це не могло не приваблювати, як притягують до себе казкові і чарівні місця.
— Ал, а ти не хочеш розповісти мені про Макса? — перервавши тишу, запитала Аня, вирвавши тим самим Алекса з роздумів. — Ну, щоб я хоч мала уявлення про те, хто він і що він. Та й взагалі, я щось сумніваюся і переживаю…
— Про що ти переживаєш? — запитав її Алекс?
— Ну, не знаю… Просто, ми з тобою ледве знайомі, а приїдемо разом до твого друга, ось що він про нас подумає? Мені-то все одно, а за твою репутацію страшно.
— Ти за мою репутацію взагалі можеш не переживати, тут я вирішую, що і як робити. Макс не та людина, що буде малювати собі картини. Він простий і прямий, ось побачиш. І як би там не було, він все одно знає свою правду, і навіть не намагайся його в цій його правді переконати, це, все одно марно. Тим паче, до чого тут моя репутація? Чи ти вважаєш, що ми з тобою займаємося чимось незаконним?
— Я так не вважаю, але люди бувають різні і погляди у всіх теж абсолютно різні. Хтось уваги не зверне на проведену разом в одному ліжку ніч, а інший за один тільки погляд готовий розтерзати. Ось тому то я і питаю, як мені поводитися, щоб тебе часом не скомпрометувати.
— Та веди себе природно і не парся. Я ж кажу, що Макс в дошку свій і йому глибоко наплювати, ти просто дивишся на мене чи вже після проведеної в одному ліжку ночі. Хоча, другий варіант б його точно разстроїв. — Алекс засміявся і підморгнув Ані.
— В якому це сенсі? — спитала вона, дивуючись.
— А в такому, що ти, як жінка, його в будь якому випадку зацікавиш, а тут типу я поруч. Прикинь, як йому буде ніяково. Коротше, жартую я. Він нормальний, кажу ж. І не думай про це. Розкажи краще ще чого-небудь.
— Ну, я не знаю, я вже, начебто все рассказала. — Аня задумалася і замовкла. Якийсь час подумавши, вона продовжила. — І взагалі, це у мене сьогодні День народження, це ти мене мусиш розважати, ось ти і розповідай.
— Ну гаразд. — погодився Алекс, обганяючи цілий караван ТІРів, які, незважаючи на свої значні розміри, мчали по тунелю з чималою швидкістю. — Тільки я не знаю, що тобі розповісти. Ти питай, я відповім.
— Ні. — протягнула Аня по дитячому, скорчивши смішну гримасу. — Ні, так не піде. Ми ж не на іспиті, щоб відповідати на питання. Ти просто про Макса розкажи або про себе, ще краще, а то ти про мене вже всі секрети знаєш, а я про тебе нічого, окрім того, що ти не маніяк.
— Щож тобі про себе розповідати? Це у тебе творчість, любов, драма життя, а у мене все стабільно, все гармонійно, без особливих сплесків. Навіть розповідати особливо нічого. Давай, краще, дійсно, про Макса тобі розповім. Ось у нього історія ще та!
— Ну, давай, я вже тебе п'ятдесят кілометрів, як ти кажеш, прошу. — засміялась Аня і легенько пнула Алекса по плечу…