Омана

Той острів не позначений на жодній карті,

бо місць, справді чогось вартих, на картах не буває ніколи.¹

Герман Мелвілл, «Мобі Дік»

1

Вона мала би прокинутися в будь-якому ліжку, але тільки не у цьому. А легке хропіння, що лунає з іншого боку, мало би належати кому завгодно, тільки не йому. Із цілковитою впевненістю, що затьмарює всі інші думки, вона усвідомлює, що їй треба звідси забиратися. Негайно, поки він не прокинувся.

Поволі і якомога тихіше Карен Ейкен Горнбі відгортає ковдру і сідає, навіть не дивлячись на інший бік широкого ліжка. Ковзає поглядом по готельному номеру та фіксує на підлозі біля своїх босих ніг труси і бюстгальтер. Сукня і зелена замшева куртка купою лежать на журнальному столику, торбинка валяється на кріслі. Трохи далі, за напівпрочиненими дверима до ванної кімнати видніються кросівки.

Карен планує кожен свій рух, аби швидко звідси вибратися; прислухається до важкого дихання за спиною, а сама дихає беззвучно й неглибоко. Швидко прокручує в голові всі моменти, гамуючи хвилю тривоги, що піднімається десь ізсередини. Зараз. Карен робить глибокий вдих, а тоді нахиляється за трусами й одним рухом їх натягує. Обережно, щоби не розгойдати матрац, підводиться і відчуває, що кімната йде обертом. Чекає, дихає. А тоді робить кілька швидких кроків навпочіпки, хапаючи однією рукою бюстгальтер і колготки, а другою сукню й куртку. Попри дедалі сильнішу нудоту добирає­ться до ванни і тихо зачиняє за собою двері. Після півсекундного вагання повертає засувку й відразу ж жалкує, коли та ледь чутно клацає. Прикладає вухо до дверей, але всі можливі звуки з того боку перекриває стукіт серця і свист у вухах.

Урешті Карен обертається.

Погляд у дзеркалі над раковиною — порожній і чужий. Із глибокою самозневагою вона розглядає вкриті червоними плямами щоки і розмазану під очима туш. Каштанове волосся з одного боку розтріпалося і висить, а на потилиці й досі зібране у хвіст. Довге пасмо прилип­ло до спітнілого лоба. Приречено оглянувши власний занепад, Карен шепоче в’язко-сухим ротом:

— От дурепа…

У животі щось перевертається, вона заледве встигає нахилитися над унітазом і блює. Тепер він точно прокинеться, думає Карен, безпомічно перечікуючи спазми власного шлунка. Заплющивши очі, щоби не бачити в унітазі залишки вчорашнього дня, вона віддихується в очікуванні наступного нападу. Ще трохи чекає, але, схоже, шлунок заспокоївся. Відчувши тимчасове полегшення, Карен відкручує кран і набирає повну пригорщу води. Полоще рот і освіжає обличчя, усвідомлюючи, що кола під очима ще більше потемніють, але яке це вже має значення? У цьому пеклі нема куди падати далі.

Карен майже п’ятдесят, і цього разу вона таки досягла дна. Почувається сімдесятилітньою.

Єдине, на що можна сподіватися,— швидка втеча. Дістатися дому і лягти помирати. У власному ліжку. Але спершу треба звідси вибратися, сісти в авто та поїхати прямісінько додому, ні з ким не розмовляти і нікому не потрапити на очі. Її осяває слабкий промінчик надії, що саме цього дня в неї справді є шанс непомітно втекти із центру міста. П’ятнадцять по сьомій ранку наступного дня після устричного фестивалю, увесь Дункер спить непробудним сном.

Карен наповнює одну зі склянок для зубних щіток холодною водою і жадібно п’є, одночасно стягуючи вільною рукою з волосся ґумку, за якою тягнуться декілька довгих темних волосин. Набирає ще води, натягує сукню, запихує бюстгальтер і колготки до торбинки і вже збирається покласти руку на клямку, але зупиняється. Треба злити воду. Обов’язково, навіть якщо це його розбудить, треба злити воду: не можна залишати по собі жодного сліду. Міцно зажмурившись і злякано кривлячись, Карен слухає шум води, що рушиться в унітаз, а тоді клекіт наповнюваного бачка. Чекає ще декілька секунд, поки залишає­ться лише слабеньке дзюрчання, і закидає торбинку на плече.

Потім вона робить глибокий вдих і відчиняє двері ванної.

Він лежить на спині обличчям до неї, і Карен на секунду застигає. Проти світла здається, ніби він дивиться просто на неї. Та вже за мить кімнату наповнює черговий розкат храпу заціпеніння минає, і вона здригається.

За шість секунд Карен встигає підхопити взуття і відчинити двері в коридор. І там, на самому виході, щось змушує її обернутися. Настирливий внутрішній позив, схожий на той, коли всупереч волі обертаєшся подивитися на місце аварії на автотрасі. Карен кидає погляд на чоловіка в ліжку, бачить відвислу щелепу і прислухається до легкого буркоту, що супроводжує кожен його видих.

Не вірячи, що це реальність, Карен упродовж трьох секунд розглядає свого шефа, а тоді причиняє за собою двері.

2

Двері номера 507 зачиняються із зітханням і тихо клацають. Карен босоніж чимчикує м’яким килимовим покриттям вишневого кольору до ліфта й натискає кнопку. У вилицях гупає пульс, поки вона взуває кросівки, допомагаючи собі вказівним пальцем замість ріжка. Щойно взулася, як дзенькає ліфт, і двері з тихим свистом розчиняються.

Карен пощастило. Здається, рецепція, на яку вона поглядає краєм ока, хутко перетинаючи хол у бік виходу, порожня. Всередині болісно щемить від тривожного усвідомлення того, що вона насправді не пам’ятає, як сюди потрапила. Невже вони справді прийшли сюди разом? Чия це була ідея? Перед очима, як кадри із фільму, хао­тично проскакують вчорашні спогади: порт з Ейріком, Коре і Маріке, вештання по барах, ще більше устриць і келихів вина. А далі нечіткий спогад про Юнаса Смееда, що з’явився в одному з барів після опівночі. Поки Карен прямує до виходу, у пам’яті спалахують ще декілька кадрів: сміх, якісь дрібні перепалки, що швидко переростають у сварку, примирення, п’яні обійми, обличчя Юнаса дуже близько. Занадто близько.

Уже майже назовні, перед тим, як обертові двері майже вихлюпують її на вулицю, з’являється наступна жахлива думка: чи не бачив хтось, як вони реєструвалися в готелі?

За дверима готелю чисте і прозоре вересневе небо. Карен встигає зробити глибокий вдих, коли у животі знову стається бунт. Вона кидає швидкий погляд уздовж вулиці і перебігає дорогу, прикривши рот рукою. За мить уже стоїть на набережній, схилившись над парапетом; напад нудоти поступово вгамовується. Карен стає легше лише на якусь секунду, а тоді приходить повноцінне усвідомлення, яке вона намагалася заглушити, відколи прокинулася десять хвилин тому. Найгірше попереду. У понеділок знову доведеться із ним зустрітися.

Карен оббігає поглядом бухту аж до пристані на сході. Біля причалу похитується ліс щогол, але морський вокзал, розташований трохи далі, порожній — як завжди щонеділі. Пором з Есб’єрґа прибуде о восьмій вечора, а рейсів до Данії чи Англії у вихідні немає вже декілька років. Тому, хто захоче покинути доґґерландські острови в неділю, доведеться їхати до аеропорту в Равенбю. Крізь ранкову імлу над морем видніє біла башта радару круїзного лайнера, що стоїть на якорі в дальньому кінці глибокої гавані.

Карен мружиться на обрій, тягнучись до кишені по темні окуляри, і тихо лається, не виявивши їх на місці. Обмацує кишені куртки і констатує, що або загубила окуляри минулого вечора, або забула в готельному номері. Тепер доведеться терпіти разюче сонце принаймні половину дороги до Ланґевіка, тобто додому, а ще спрагу, нудоту і головний біль. Аби не стати прямою загрозою на дорозі, Карен треба випити подвійний еспресо і дві знеболювальні пігулки. Але навіть не обертаючись, вона знає, що всі крамниці та кафе по той бік вулиці Страндеґате зачинені. У такий час після устричного фестивалю вона, мабуть, єдина, хто не спить у цьому п’яному місті. За винятком пацюків, які шастають переповненими смітниками і серед устричних мушель. Від цієї думки в Карен знову перевертається шлунок.

Вона заплющує очі й робить декілька глибоких вдихів, тримаючись за прохолодну кам’яну стінку. Свіже повітря лікує, бриз тріпає вологе волосся. Карен підставляє сонцю потилицю і дивиться вниз, на пляж. Довкола неохайно зав’язаних пакетів зі сміттям, що не вмістилися до переповнених баків, галасує зграя чайок-мартинів. Трохи далі видніють контури ще одного сміттєвого пакета. За мить Карен усвідомлює, що це чоловік, який спить. Він лежить просто на піску, вкрившись плащем. Поруч стоїть візок, вочевидь, поцуплений із супермаркета «Квік» або «Тема», наповнений порожніми пляшками і бляшанками. Він схожий на одного з алкашів, які кучкуються навколо торгового центру за площею Салуторґет. Мабуть той чоловік почуватиметься приблизно так, як Карен, коли прокинеться: спраглий, спітнілий, із важкою ношею похмільної тривожності на плечах. Але, з іншого боку, думає Карен, на відміну від мене він цнотливо провів ніч насамоті.

Здалеку чути дирчання мопеда, що так-сяк намагає­ться перебити шум морського прибою. Пінисті хвилі розбиваються об пірс, що безстрашно врізається в море. У бухті до однієї із шести рейдових паль пришвартований пошарпаний вітрильник. Цікаво, коли його прожене звідти портова поліція, проскакує в голові у Карен. Мабуть, заплющать на це неподобство очі десь до пообіддя; цього ранку навіть такі старанні хлопці, як вони, не в змозі швидше розбудити свій мисливський інстинкт.

Край пірса все ще обвитий ранковим серпанком, і контури маяка на вістрі кілометрового хвилеріза розмиті. Вночі, певно, був густий туман, думає Карен, згадую­чи, як незвично довго ревіли туманні сирени. Аж раптом зринає ще один образ: Юнас роздратовано підводиться, щоби зачинити вікно, а тоді повертається до ліжка. Карен швидко струшує цей спогад, відштовхується від парапету і швидко прямує до парківки на вулиці Редегюсґате.

Автівка чемно припаркована за три квартали, там, де Карен залишила її пів доби тому. Побачивши свій темно-­зелений «Форд Рейнджер» на порожній парківці коло ратуші, Карен одразу розслабляється. Трохи менше, ніж за годину, вона вже опиниться в ліжку у своєму домі з опущеними жалюзі, дозволяючи сну на кілька годин пере­рвати невпинне самоїдство.

Наступної миті Карен усвідомлює, що ключів від автівки немає.

3

— Що тут у нас?

Голос позаду владний і злегка зверхній. Карен завмирає, тримаючи одну руку в торбинці, а іншою спираючись на крило автівки.

Вона сідає навпочіпки, гарячково ворушачи вміст торбинки впродовж декількох панічних хвилин. Перевіривши всі кишені та відділення і промацавши дно, вона, всерйоз стривожившись, береться методично витягати по черзі всі наявні речі.

Карен беззвучно лається, міцно стискаючи щелепи: якого біса поліція опинилася тут так рано? Навіщо витрачати час і бюджетні кошти на патрулювання вулиць, коли місто й так спить? Вона важко зітхає і підводиться на затерплих ногах. А тоді, всупереч волі, обертається і витискає із себе невимушену усмішку.

Натомість виходить застигла гримаса.

Обличчя обох поліцейських перекошуються: спершу від жаху, а потім від несподіванки.

— Ох, перепрошую…— присоромлено вибачається старший, роблячи крок назад.

Його очі безпорадно стрибають з розмазаного макіяжу на блідому, наче в мерця, обличчі жінки до речей із торбинки. Молодша колега тільки змірює Карен поглядом і береться з неприхованою цікавістю вивчати набір атрибутів на асфальті: примірник учорашньої ранкової газети, мобільний телефон, напівз’їдене яблуко зі слідами зубів на потьмянілій м’якоті, бюстгальтер, упаковка презервативів.

Карен видушує із себе ще одну мертвотну посмішку, відчуваючи, як натягується шкіра на обличчі. А тоді кволим жестом указує на купу на землі.

— Не можу знайти ключі від авто,— промовляє вона на вдиху, щоби її подих не дістався ніздрів полісменів.— Нова торбинка.

— Ви ночували в місті?

Поліцейська сідає навпочіпки і дивиться на Карен, легко всміхаючись, ніби демонструючи розуміння. Карен відчуває роздратування: та що це надміру накачане дівчисько з довгим хвостом може знати про «ночівлі в місті»?

— А що таке? — холодно запитує Карен.

Зараз вона використовує свій фірмений погляд. Бо знає, що пронизливий блиск її блакитних очей із жовтим обідком довкола зіниць здатен змусити замовкнути кого завгодно. Заглядає молодій поліцейській прямісінько у вічі, змушує її відвести погляд — і відразу жалкує про це, щойно здобуває перемогу. Чим вона взагалі займається?

— Устричний фестиваль завжди затягується допізна, тож я залишилася переночувати у друзів,— Карен намагається трохи загладити ситуацію.— Мушу шукати далі…

Карен промовистим жестом вказує на торбинку і купу речей, що досі викликають цікавість поліцейської. У ту ж мить рука в рукавиці піднімає зіжмакані колготки і легко струшує ними. Плоский ключ дзенькає об асфальт. За дві секунди звучить добре знайомий писк відмикання автомобільних дверей.

— Будь ласка, шефе,— полісменка Сара Інґульдсен підводиться і, криво посміхаючись, простягає їй ключа.

Карен забирає його і, не в змозі щось відповісти, бачить, як поліцейські відходять назад і віддають честь. Тим часом дар мови повертається і до напарника Сари — старшого поліцейського Бйорна Ланґе:

— Будьте обережні за кермом, інспекторко Ейкен!

4

Автомагістраль із Дункера до Ланґевіка протягом шести кілометрів тягнеться вздовж південно-східного узбережжя Гейме, навстіж прорізає довгастий півострів Скаґернес і за півтора кілометра повертає на північний схід. Карен відчуває, як спиною стікає цівка поту, хоча штучний холод кондиціонера змушує її тремтіти. Руки міцно стискають кермо, а погляд регулярно зісковзує на спідометр. Звісно ж, вона не вірить, що дорожня поліція контролює швидкість у таку рань, але сама думка про те, що її можуть зупинити колеги, ще й попросити пройти алкотест, є приблизно настільки ж привабливою, як іще одна ніч із Юнасом Смеедом. Це було б однаково згубно для моєї кар’єри, думає Карен. Хоча законодавство завдяки прагматичності політиків, для яких зміна закону не надто вигідна, досі занадто м’яке, вміст алкоголю у крові Карен, мабуть, значно вищий за допустиму норму. Від усвідомлення цього факту всередині неї все холоне, і вона ще дужче збавляє швидкість. Тільки не це. Нізащо!

Автомобілів на дорозі мало, інколи, раз у декілька хвилин її хтось обганяє. Карен розпружує руки і злегка струшує плечима. Пізніше, після декількох годин сну, вона детально згадає весь учорашній вечір, обдумає те, що сталося, ретельно зважить кожну мить, притягне саму себе до відповідальності і засудить до каяття і аскетизму. Найближчими місяцями не вживатиме ні краплі алкоголю, назавжди зав’яже із цигарками, щодня бігатиме, тренуватиметься і правильно харчуватиметься. Спершу слідство, потім суд, для неї це вже не вперше.

Її родина, що походила з північного острова Нооре, таки наклала на неї свій відбиток. Не настільки глибокий, аби Карен зовсім перестала грішити, однак цього впливу виявилося достатньо, щоб після таких переступів відчувати тривогу та каяття. Ні, Карен не боїться Божого гніву або закритої брами до царства небесного, її радше лякає ціна, яку доведеться заплатити у цьому житті. У даному разі її шеф — начальник кримінального відділу Національної поліції Доґґерланду, власноруч улаштує їй пекло на землі. Кпини, посмішки, натяки. Залишатися на робочому місці стане неможливо — так само, як і змінити щось у цій ситуації. Кількатижнева відпустка навряд чи розв’яже проблему, а що робити далі? Звільнитися на власний страх і ризик? Змінити сферу діяльності в такому віці? Усі варіанти здаються однаково неприпустимими, тож Карен відкидає думки про майбутнє, однак не може нічого вдіяти зі спогадами про вчорашній вечір, яких стає дедалі більше.

Остання субота вересня. Карен зустрілася з Маріке, Коре та Ейріком у пабі «The Rover», щоби випити пива перед традиційним поїданням устриць. Маріке була не в гуморі після невдалого випалу кераміки, який перекреслив два тижні її праці в майстерні. Щось там не склалося з новою емаллю, на яку вона покладала великі сподівання. До того ж, Маріке Еструп терпіти не може устриць, про що заявила з незвично підкресленим данським акцентом. Друзі вже звикли до її брутальної суміші доґґерської з данською і виявили, що інтенсивність акценту є своєрідним «лічильником Гейгера» для настрою Маріке. Учора той лічильник зашкалював, і її північно-ютландське шипіння взагалі годі було зрозуміти.

Натомість Коре з Ейріком перебували в по-справжньому святковому настрої. Два дні тому вони перемогли в торгах за будинок в районі Тінґвалли і присвятили п’ятничний вечір бентежним розмовам про амортизацію боргу, сваркам про облаштування дому і примиренням за допомогою сексу. Усю суботу вони провели в ліжку — наче в коконі щасливого майбутнього — по черзі обговорюючи переїзд, святкування новосілля і спільну старість.

Карен мала продуктивну суботу, що розпочалася з від­відування магазину будматеріалів у Ракне. Утепливши сім вікон, помінявши завіси на дверях комори і порозмовлявши з матір’ю впродовж цілої пів години і жодного разу не підвищивши голос, задоволена собою Карен розглядала у м’якому сутінку пабу своїх усе ще засмаглих друзів. Бліда шкіра надавала їй втомленого, майже хворобливого вигляду, на що безсердечно звернув увагу Коре.

— Ну так, але тепер вже моя черга,— відповіла Карен.— Поїду в понеділок, або, найпізніше, у вівторок.

У Карен було лише кілька вихідних у червні, решту літа вона пропрацювала. Самостійно завершила досудове розслідування, поки колеги були у відпустці, дописала останні звіти, все розгребла і разом із колегами, позиченими із віддалених районів, утримувала позиції. Коли її обережно запитали, чи не могла би вона відкласти відпустку до осені, Карен жодним порухом обличчя не виказала того, що це її ідеально влаштовує. Вона безвідмовно пропрацювала все літо, заробивши цінні «мученицькі бали», що стануть у пригоді під час гризотні за вихідні на різдвяні та новорічні свята.

Задоволено відкинувшись на спинку крісла в пабі «The Rover», Карен оголосила друзям, що в неї попереду три тижні відпустки, більшу частину якої вона планує провести у Північно-Східній Франції, поки доґґерландські острови потопатимуть у темряві та холоді. Там, в ельзаському маєтку, де Карен володіє кількома відсот­ками землі і виноградників, вона сидітиме разом із Філіппе, Аґнес та іншими, обговорюючи цьогорічний урожай і порівнюючи його з попередніми роками.

Та спершу відбудеться устричний фестиваль.

Цей щорічний фестиваль за традицією розпочинається в порту, де за столами збираються мешканці Дункера і туристи. Устриці ще не сягнули потрібного розміру, але довгий устричний сезон стартує в першу суботу після осіннього сонцестояння, і цю подію варто відзначити. Гори європейських і гігантських далекосхідних устриць то маліють, то знову виростають, гроші переходять із рук до рук, а спітнілі пивовари викочують нові бочки з портером і місцевою настоянкою на міриці. Щоби гості надто не зголодніли і не сп’яніли, їх безкоштовно частують єдиною традиційною закускою — чорним хлібом із маслом. Скрізь, де тільки можна,— реклама спонсорів.

Словом, усе, як завжди.

Хай би яким радісним і піднесеним був загальний настрій під час фестивалю, устричне свято традиційно збирає врожай жертв пиятики, бійок і харчових отруєнь. Натомість нехарактерними для місцевих традицій відтепер стали вулична їжа та дешеве вино з паперових стаканчиків, на що місцеві мешканці гостро реагують у газетах, підписуючи свої листи якось на кшталт «Збережемо нашу доґґерландську культурну спадщину» або «Розчарований пенсіонер». Що ж до розваг, то навіть тут думки розділилися — хтось вважає, що вони змінилися на краще, а хтось — що на гірше. У музик, які ще двадцять років тому були єдиною розвагою на фестивалі, тепер з’явилася купа конкурентів: місцеві і приїжджі рок-гурти, ідіотські конкурси талантів, гамірливі тимчасові атракціони і пронизливий дитячий галас.

Перш ніж покинути порт, Коре з Ейріком встигли спожити по дюжині устриць, а Карен щонайменше половину дюжини. Маріке з огидою зиркала на те, як вони закидають голови і роззявляють роти.

— Молюски — це не їжа для людини. Можна дуже тяжко захворіти,— бовкнула Маріке з повним ротом пряної свинини, від чого її вимова стала ще більш гугнявою.

— Хворіють не від устриць, а від оцієї зарази,— безжурно констатував Коре, допив рештки настоянки і викинув пластиковий стаканчик у смітник, безуспішно намагаючись стримати відрижку.

— Ну й гидота,— додав він, кривлячись.— Піду вип’ю чогось смачнішого.

І вони, знову ж таки традиційно, продовжили вечір обходом барів, закушуючи кожен наступний келих білого вина черговою порцією устриць. У деяких барах на набережній поряд із місцевими молюсками подавали французькі белони², і за доґґерландським звичаєм кожне замовлення чужоземних конкурентів супроводжувалося обуреними патріо­тичними вигуками. І саме в третьому барі «Кафе Нова», замовивши келих шабліс і дві штуки белонів, Карен відчула біля вуха чийсь теплий подих і низький голос.

— Іспекторко Ейкен, невже ти і справді береш до рота все що завгодно?

Карен повільно обернулася до керівника кримінального відділу й усміхнулася.

— Е, ні, Смееде, навіть не мрій!

Та за півтори години вони опинилися у подвійному номері готелю «Странд». Згадувати те, що там відбувалося,— це наче підняти камінь і з огидою роздивлятися істот, що повзають під ним.

Карен щуриться від сонячного сяйва і блиску гладенького асфальту.

Звісно ж, алкоголь зробив своє, міркує вона, аналізуючи те, що сталося. Як і святковий настрій загалом. Урешті-решт такі сексуальні переступи в розпал устричного фестивалю — не новина ані для Карен, ані для багатьох інших. А їхній наслідок — глибоке покаяння або, у найгіршому разі, розлучення. Проте вона не може пригадати, щоби її власні минулі необачності викликали аж такий сором.

Поки Карен краєм ока поглядає на море, дорога м’яко повертає на північ. Туман уже розвіявся, сонце викотилося на пів неба, а море біліє дрібними баранцями. На вітрі планують мартини, негучно перемовляючись і задоволено перетравлюючи їжу замість того, щоби й далі ловити рибу. Карен опускає бічне скло і вдихає солоне повітря. Доведеться зателефонувати начальнику відділу кадрів і попросити, щоби мене кудись перевели, міркує вона. Може, знайдеться якась вакансія у Равенбю або, на крайній випадок, хоча би в Ґрундері, хай би як нудно там було.

Карен пригадує, що по-справжньому легко їй ніколи не було. Колеги жіночої статі одна за одною залишили відділення ще за часів попереднього шефа. Ева Гальварсон розпрощалася з надією на підвищення до інспектора і перевелась у патрульну поліцію, а Аннікен Ґербер та Інґа ван Брейкелен подалися до поліційного відділку у районі Фрісель. Натомість Карен учепилася за цю роботу зубами, і не так із зухвалості, як із небажання знову все починати спочатку. Ну і передовсім робота кримінального інспектора — це досить ефективний спосіб не думати про те, що вона за будь-яку ціну хоче забути. Тож тепер разом із дюжиною колег-чоловіків і двома жінками-­співробітницями кримінального відділу Доґґерської Національної поліції Карен відповідає за розкриття усіх насильницьких злочинів на островах Гейме, Нооре і Фрісель. Рішення про централізацію ресурсів, що було прийняте одинадцять років тому, зіткнулося із хвилею гострої критики з боку місцевих відділків поліції. Однак протести вщухали в міру того, як відсоток розкритих справ зростав. На жаль, зростала також частка тяжких злочинів, а це означало, що кількість непокараних злочинців залишилася на тому самому рівні. І що Карен є чим зайняти свої думки.

Звісно ж, спочатку кваліфікація Карен для цієї посади піддавалася сумнівам: в очах колег старого гарту диплом із кримінології Лондонського столичного університету не переважав відсутність «рабських років» патрульного стажу. А втім, особистий рахунок успішно завершених Карен справ із роками заглушив критику. І незважаючи на це, повага Юнаса Смееда до неї як до слідчої, відколи він очолив кримінальний відділ, завжди здавалася нещирою — ніби кожне визнання її компетентності викликало в нього відчуття дискомфорту. Натомість Смеед швидко запровадив у відділі так званий «невимушений копівський сленг», що задавав тон усім його розмовам із підлеглими. Відплата не забарилася. Відчувши полегшення від того, що не треба дотримуватися суворої дисципліни та ієрархії, колеги-чоловіки пройнялися щирою симпа­тією до Юнаса і невдовзі довели «невимушений жаргон» до нестерпного рівня. Карен уже звикла до постійних отруйних жартів і кпинів. Точніше, інстинкт самозбереження навчив її пропускати повз вуха нескінченні наїзди Юганнісена на феміністок і жінок за кермом, а також філософські міркування начальства про можливість чи неможливість збагнути жіночу логіку. Карен не удостоювала цей балаган навіть побіжним коментарем, бо знала, що мовчання красномовніше за будь-який протест. Що байдуже позіхання працює краще, ніж схвильоване заперечення. Вона навчилася відключатися і не виказувати роздратування, усвідомлюючи: якщо дозволити заманити себе у цю пастку, стане ще гірше. Але найголовніше полягало в іншому: Карен зауважила, що це якимсь чином надає їй влади. Юнас Смеед провокує, намагаючись змусити її реагувати, натомість Карен провокує його набагато більше, ніяк на це не реагуючи.

А тепер я переспала із цим козлом, думає Карен. Чорти б його вхопили!

Побачивши знак з’їзду із шосе до Ланґевіка, Карен враз усвідомлює, чому вони опинилися в ліжку. Постійна боротьба і міряння силою підштовхнули обох відкинути будь-які правила гри. Нездоланне бажання перемогти суперника і змусити його визнати поразку із п’яних очей перетворилося на патетичне зваблення, у якому кожен вважав себе беззаперечним переможцем. Алкоголь притупив усі контраргументи, замаскував стоп-сигнали і замість них розпалив раптову фізичну пристрасть. Ця іскра загасла, щойно спалахнувши.

Ще і секс був ніякий, згадує Карен не без зловтіхи. Суцільне вовтузіння і зміни поз, одна незручніша за другу. Мабуть, щоби справити враження. А цей мерзотник досить гнучкий, як для свого віку. У будь-якому разі гнучкіший за мене.

Карен кидає погляд у дзеркало заднього огляду, вмикає сигнал повороту і завертає. Хоча смуга з’їзду до затоки Ланґе асфальтована, максимальна дозволена швидкість тут шістдесят кілометрів за годину, тож Карен чемно пригальмовує. На хвильку вона випускає з поля зору дорогу і бігцем зиркає на круту височину з рядом білих вітряків. Лопаті турбін рівномірно обертаються, крізь опущене скло чути їхній свист.

Парк вітрових електростанцій, що тягнеться вздовж усього ланґевікського хребта, шість років тому, коли його закладали, викликав запеклі протести. Мешканці села, що розташоване за декілька сотень метрів у бік моря, організовували мітинги, а на всіх прилавках у селі, навіть між кранами з пивом у місцевому пабі, лежали петиції зі збором підписів. Однак ті протести вже давно затихли, і про вітряки багато років ніхто не згадує.

Карен роздивляється ці високі білі вежі. У рухах їхніх витончених крил є щось заспокійливе, майже гарне. Особисто вона ніколи не мала нічого проти вітрових електростанцій, навіть у самому розпалі протестів. Але оскільки для Карен Ейкен Горнбі пінта доброго пива завжди була однією з головних речей, що допомагають зносити це життя, вона слухняно підписалася під петицією протестувальників. Відвідувачам, які не поставили свого підпису, в єдиному пабі селища були не раді — коли вони з’являлися, всі відвідувачі демонстративно замовкали і відверталися. Проте усі спроби зупинити будівництво виявилися безуспішними: вздовж ланґевікського хребта одна за одною поставали білі вежі. Карен вони аж ніяк не турбують — звук турбін долітає до її будинку тільки тоді, коли вітер дме з південного заходу. Але тут, під самими вітровими електростанціями, на пологому схилі річки Ланґевіксон, що змійкою збігає до моря, де безладно розкидані поодинокі будиночки, доб­ре чути їхнє завивання.

Десь за сто п’ятдесят метрів на горбистому подвір’ї, що виходить до річки, якийсь рух раптом прорізає застиглий пейзаж. Крутою стежкою від старого прального мостика до будинку бреде жінка середнього віку. На ній халат невиразного темного кольору, а на голові рушник, закручений у тюрбан. Карен встигає відчути дискомфорт, перш ніж долає інстинктивний докір сумління. Є тисяча причин, чому мені не треба було спати з Юнасом Смеедом, але Сюсанне точно не одна з них, думає Карен. Вони розлучені вже близько десяти років.

Якусь мить Карен міркує, чи не посигналити Сюсанне згідно з тутешніми правилами етикету, але вирішує, що не варто. У ситуації, що склалася, в неї немає навіть найменшого бажання давати про себе знати. До того ж здається, що Сюсанне Смеед поспішає до будинку, утупивши погляд у землю, і нічого не зауважує навколо. Міцно тримає комір халата і швидко та цілеспрямовано крокує. Напевно змерзла як хлющ, думає Карен, температура води зараз лише на декілька градусів вище нуля.

Знаючи, що додому вже близько, Карен дозволяє собі розслабитися і відчуває, як її все дужче охоплює втома. Вона стримується, щоби не позіхнути і декілька разів енергійно кліпає. Тієї ж миті зауважує рух збоку від дороги. Хижо опустивши голову і вигнувши спину, дорогу перебігає кіт — сторожко, напоготові захистити свою здобич, що безпомічно звисає з пащі. Карен відчуває викид адреналіну, коли пасок безпеки врізається у груди від різкого гальмування.

— Не можна розслаблятися,— шепоче вона.— Ти ж знаєш, що може статися. Кому, як не тобі, це знати…

Трохи похила дорога веде до центру села. Тут її з обох боків щільно обступають будинки, але й досі ніде не видно ні душі. Карен знову скидає швидкість і повертає на довгу сільську вулицю. Перед єдиним пабом Ланґевіка, що зветься «Заєць і ворон», на посипаному щебенем вуличному майданчику розкидані меблі. На столі залишилися поодинокі келихи, а в мушлях від устриць копирсаються чайки. Тут немає потреби складати меблі і припинати їх ланцюгом, як це роблять у Дункері, та все ж власник закладу Арільд Расмусен має звичку прибирати перед закриттям. Схоже, бідолаха теж вчора перебрав; мабуть йому хотілося відсвяткувати устричний фестиваль, як і всім іншим, думає Карен.

Вона повільно їде повз поліклініку, яка, згідно з доґґерландським соціальним законодавством, повинна бути в кожному населеному пункті, хоча тепер вона працює лише по чотири години в понеділок і середу. Далі минає тютюнову крамницю, зачинене поштове відділення, зачинену крамницю господарчих товарів і продуктовий магазин, що теж постійно балансує на межі закриття. Старе рибальське село на східному узбережжі острова Гейме живе на штучному диханні та рештках давнього нескореного духу. Однак протести стають дедалі кволішими, а асортимент і ціни змушують більшість покупців забути про принципи і податися на закупи до міських супермаркетів та зручних будівельних гіпермаркетів. Тільки пабу Арільда Расмусена нічого не загрожує: «Заєць і ворон» досі щовечора та у вихідні заповнений практично по вінця.

Прорізавши село, дорога оминає старий рибний ринок і пристань. Карен плавно вписується у крутий поворот і повільно їде вузькою насипною доріжкою між морем і ланґевікським хребтом. На пагорбах розсілися білі й сірі кам’яні будиночки, а вздовж берега у воді стирчать пірси й елінги для човнів. Усе свідчить про те, що Ланґевік, як і решта прибережних сіл доґґерландських островів, колись населяли майже виключно рибалки, моряки і нечисленні лоцмани. А зараз у більшості будинків на узбережжі живуть айтівці, інженери-нафтовики і працівники сфери культури. За простими кам’яними фасадами печі і казанки замінені на індукційні панелі та кавомашини. Карен знає, що дедалі більше рибальських хиж перетворюються на щось на кшталт бунгало, де за пошарпаними вітрами стінами замість великих човнів із чотирма або шістьма веслярськими місцями ховаються зручні дивани зі штучної лози. Теплими літніми вечорами задоволені господарі попивають там вино, насолоджуючись мальовничим морським краєвидом. Їх не турбують подерті сіті чи те, що клятий кит знову зжер половину улову.

Якби Карен мала гроші, то, може, теж би так зробила. Вона не відчуває ностальгії. Зовні все має такий самий вигляд, як у її дитинстві, хоча насправді все геть змінилося. І Карен це цілком улаштовує.

Повертаючи у крутий заїзд до одного з останніх будинків, вона констатує, що потрібно засипати яму біля воріт, аби не битися головою об стелю автівки, коли та з підскоком укочується на подвір’я. Полегшено зітхнувши, Карен глушить двигун і декілька секунд мовчки сидить, перш ніж відчинити дверцята. Знову навалюється втома, кілька кроків угору, до будинку, здаються важкими, наче свинець. Вона глибоко вдихає і наповнює легені запахом осені, яка вже зовсім поруч. Повітря тут зазвичай на декілька градусів холодніше, ніж у Дункері, і вже не залишається сумнівів, що літо добігає кінця. Берези вкрилися жовтим листям, а горобина коло комори рум’яниться яскравими ягодами.

На кам’яних сходах перед кухонними дверима лежить здоровеннй пухнастий сірий кіт. Коли Карен наближає­ться, той перевертається на спину, витягується на повен зріст і позіхає, оголюючи гострі ікла.

— Доброго ранку, Руфусе. Що, сьогодні знову не наловив мишей? То яка з тебе користь?

Наступної миті кіт підводиться, ластиться до ніг, і не встигає Карен витягнути ключа із замка, як він прослизає за двері.

Вона кидає торбинку на кухонний стіл і одним рухом скидає куртку й роззувається. Тоді відчиняє шафку над мийкою, дістає дві знеболювальні пігулки і запиває їх склянкою води, водночас гладячи по спині кота, що вже вистрибнув на стільницю. Поки Карен шукає бляшанку з котячим кормом, крізь головний біль прорізається дедалі голосніше й вимогливіше нявкання. Кіт миттю замовкає, щойно миска опиняється на підлозі, а Карен відчуває, як нарешті розпружуються плечі. Взагалі-то давно треба вставити у вхідні двері котячу дверку, яку Карен купила, коли остаточно здалася на милість Руфусові. Хоча мишей достатньо, і є щойнайменше дві комори, у яких кіт міг би поселитися, він усе одно надає перевагу кухні, щоби по-панськи їсти і проводити дні на дивані у вітальні. Карен гадки не має, де він жив до того, як весною пришкутильгав на її подвір’я. Оголошення на телефонних стовпах і в поштових скриньках односельчан не принесли жодного результату. Ветеринар зашив котяче вухо, стерилізував Руфуса, зафіксував зламану лапу й одягнув на його шию захисний комір, аби кіт не злизував ліки від лишая. Побитий життям Руфус, вочевидь, прибився до неї остаточно, і тепер уже можна з певністю сказати, що тривала позиційна війна закінчилася перемогою кота. Під звуки котячого плямкання Карен насипає каву до кавоварки і відрізає дві скибки хліба. За чверть години обидві канапки із сиром і пів літра міцної кави опиняються у шлунку. Голова вже не розколюється, а ниє, і втома враз стає нестерпною. Не прибравши за собою, Карен бреде до спальні на другий поверх, стягує сукню і лягає в ліжко.

«Треба хоча би почистити зуби»,— встигає подумати вона. Та наступної миті вже спить.

5

Звук лине здалеку, пробираючись до її свідомості крізь верстви сну. Спершу Карен здається, що це радіобудильник, вона тисне кнопку, та пронизливий звук не стихає. На електронному циферблаті 13:22, і минає ще декілька хвилин, перш ніж Карен усвідомлює дві речі: вона проспала пів неділі, а звук лунає із мобільного на кухні.

Карен роздратовано відкидає ковдру, напинає халат, що лежить на кріслі в кутку, і чвалає сходами вниз. Настирливий сигнал дедалі більше її стресує, вона обмацує торбинку, але щойно дістає звідти телефон, як той замовкає. Швидкий погляд на дисплей змушує її остаточно прокинутися. Три пропущені дзвінки, всі від начальника поліції Віґґо Гауґена.

Карен опускається на кухонний стілець і поки натискає кнопку виклику, у її голові вирує рій думок. Що начальнику поліції потрібно, ще й у неділю? У будь-якому разі він точно не з добрими новинами, усвідомлює Карен, слухаючи гудки. Після третього озивається поважний голос:

— Гауґен.

— Добрий день, це Карен Ейкен Горнбі. Ти мені телефонував?

Вона напружується, щоби не видати, що тільки прокинулася, але переграє, від чого голос стає надто високим і дзвінким.

— Телефонував, і не раз. Чому не береш слухавку?

Віґґо Гауґен роздратований, і Карен швидко перебирає в голові варіанти виправдань.

— Я кілька годин працювала в саду, а мобільний залишився в кухні. Сьогодні ж неділя,— додає Карен і відразу жалкує про сказане, усвідомлюючи, як це звучить.

— Кримінальний інспектор має бути на зв’язку цілодобово, у будь-який день тижня. Хіба тобі про це не відомо?

— Авжеж, відомо…

Начальник поліції перебиває її, голосно відкашлюючись.

— Так ось, дещо сталося, і тобі потрібно негайно бути на службі. Знайдене тіло жінки в її власному домі, все свідчить про умисне вбивство. Хочу, щоби рослідування вела ти.

Карен виструнчується у кріслі і випрямляє спину.

— Звичайно. Я можу запитати…

— Негайно створи слідчу групу,— веде далі Віґґо Гауґен.— Усі деталі тобі надасть черговий.

— Так, звісно. Тільки одне запитання…

— Чому тобі телефоную я, а не Юнас? — знову перебиває її начальник поліції.— Розумію, що тебе це дивує.

Голос трохи м’якне, і Карен чує, як Гауґен глибоко вдихає.

— Річ у тім,— продовжує він повільно,— що жерт­ва — Сюсанне Смеед. Колишня дружина Юнаса.

6

Карен декілька секунд мовчить, перетравлюючи почуте. Перед очима зринає образ змерзлої жінки у брунатному халаті.

— Сюсанне Смеед,— повторює вона майже беззвучно.— Ти впевнений, що це справді вбивство?

— Так, можливо ненавмисне, але поки що про це рано казати. Хай там як, але зі слів чергового, її вбили. На місці працюють двоє поліцейських, і щодо цього вони одностайні.

Віґґо Гауґен знову підвищує голос — тепер у його словах чітко чути тривогу.

— Ти, певно, розумієш: поки триває слідство, Юнас не може ні вести розслідування, ні керувати відділом. Ми вже з ним усе обговорили, і він цілком згоден. Тож поки справу не буде завершено, тобі доведеться перебрати на себе його роль.

Двосекундна мовчанка.

— Або поки ми не знайдемо інше рішення,— додає Гау­ґен і знову прочищає горло.

Слухаючи його, Карен біжить наперед думками. Звісно, Смееда треба тимчасово відсторонити. Поки немає іншої інформації, він один із тих, кого належить допитати в першу чергу. І поступово Карен усвідомлює всі неприємні наслідки, які з цього випливають: це їй доведеться допитувати свого шефа. Того самого, якого вісім годин тому вона залишила в готельному номері в Дункері.

Карен відчуває інстинктивну потребу якомога швидше завершити розмову з Віґґо Гауґеном — наче ці думки можуть її викрити.

— Зрозуміло,— коротко відповідає вона.— Я живу неподалік від Сюсанне Смеед, можу бути на місці злочину за пів години. Техніки вже там?

— Якщо не там, то в дорозі. Судмедексперт також. Але їм усім трохи далекувато добиратися. Повідомлення надійшло лише годину тому, якщо я правильно зрозумів чергового.

Убивство скоєне десь між кілька хвилин по восьмій, коли я на власні очі бачила Сюсанне живою, і незадовго до дванадцятої, коли в поліцію надійшов виклик, міркує Карен. Це неповні чотири години. А я в той час відсипалася з похмілля за два кілометри від місця злочину. От дідько!..

— Гаразд, тоді я негайно беруся обдзвонювати колег,— відповідає Карен.

— І ще одне…

Начальник поліції якусь мить вагається, наче підбирає потрібні слова.

— Розумієш, це надзвичайно делікатна ситуація. Треба поводитися якомога акуратніше. Всі контакти з медіа я беру на себе, жодних спонтанних чи ще якихось коментарів із боку слідчих… І загалом — дуже акуратно. Я достатньо чітко висловився, Ейкен?

Чорти б тебе вхопили, марнославний засранцю, подумки лається Карен.

— Авжеж,— вимовляє вона у відповідь.

На цьому розмову завершено, і поки Карен біжить сходами нагору, у її голові рояться думки. За три хвилини вона вже виходить із душу та, одночасно витираючи волосся рушником, чистить зуби. Похмілля ще дається взнаки.

Треба щось поїсти перед тим, як їхати, думає вона. Інакше не витримаю. Карен натягує джинси і темну футболку та знову мчить на кухню. У холодильнику знаходить рештки вчорашнього обіду — курку в якомусь імпровізованому соусі з того, що залежалося в морозил­ці. Вивертає вміст пластикового контейнера на тарілку і ставить цю холодну брилу в мікрохвильову піч. Знаходить у коридорі чорні черевики і кидає погляд на годинник — за двадцять друга.

Вісімнадцять хвилин тому я вважала, що моя найбільша проблема — те, що я переспала зі своїм шефом, скрушно констатує Карен, але в ту ж мить дзенькає мікрохвильовка. І лише тоді вона усвідомлює, що і цього разу відпустки не буде. Тож про цьогорічний урожай винограду у Франції доведеться забути.

Ще за чотирнадцять хвилин Карен Ейкен Горнбі, яка виконує обов’язки начальника кримінального відділу поліції Доґґерланда, пристібає автомобільний ремінь безпеки. На пасажирському сидінні лежать банан і бляшанка з кока-колою, яку Карен знайшла в холодильнику за контейнером із куркою. Перш ніж завести авто, вона кидає до рота дві жуйки, щоби притупити бажання закурити.

Карен задом з’їжджає вниз, вивертає на дорогу й різко газує, розкидаючи задніми колесами щебінь. Прожогом поглинаючи їжу, вона встигає порозмовляти із черговим у відділенні в Дункері і з’ясувати картину. Дзвінок у поліцію надійшов об 11:49. Один із сусідів із поки що невстановленої причини зазирнув у кухонне вікно Сюсанни Смеед, крізь яке побачив дві стопи, частину гомілок і перевернутий кухонний стіл на підлозі. Решту тіла закривав великий сервант. Сусід, такий собі Гаральд Стеен, спершу вирішив, що Сюсанне знепритомніла чи послизнулася, тож зателефонував за номером 112, аби викликати «швидку допомогу». Оператор виявився достатньо кмітливим, щоби повідомити поліцію, яка направила на місце двох патрульних — Бйорна Ланґе та Сару Інґульдсен.

Почувши ці імена, Карен на секунду припиняє жувати. Виявляється, обоє поліцейських саме поверталися з виклику — пограбування вілли за менш ніж десять кілометрів на південь від Ланґевіка, тому їхній патруль опинився найближче до будинку Сюсанне Смеед. За три­дцять п’ять хвилин після дзвінка вони прибули на місце, виламали вхідні двері і відразу ж виключили імовірність серцевого нападу, низького рівня глюкози в крові чи випадкового падіння.

Бйорн Ланґе сидів на сходах звісивши голову між колінами, коли Сара Інґульдсен повідомила персоналу «швидкої», що робити їм тут нічого.

— Як я зрозумів, там було достобіса крові,— підсумував черговий.

7

Карен паркує автіку в кінці нерухомої колони автомобілів на краю дороги біля будинку Сюсанне. Найближче до воріт стоїть чорний «BMW» судмедексперта, за ним — білий бус технічної служби. Карен виходить і якусь секунду просто стоїть під мжичкою, роззираючись на обидва боки дороги. На сусідньому подвір’ї, що ближче до моря, видніється поліцейська автівка. Сліди від шин зафіксувати не вдасться, мелькає у Карен в голові. У цю пору більшість односельчан уже прокинулися, і щонайменше два десятки автівок устигли проїхати повз будинок.

Карен підводить погляд. Ця частина Гейме — височина на півночі, бурхлива ріка, що звивається до моря, кам’яні мости над річковими закрутами, порослі вересом горби — глибоко закарбовані в її свідомості від самого дитинства. Та зараз Карен дивиться на цей ландшафт іншими очима. Не звертаючи уваги на красу і не насоло­джуючись спокоєм, вона сухо аналізує можливості сторонньої людини дістатися цього місця, а потім залишити його, нікому не потрапивши на очі. За звичних обставин це було би неможливо — пильні сусіди завжди все бачать, міркує Карен. Але саме у цей найбільш похмільний день року допитливі односельчани, схоже, мають інший клопіт, аніж стежити за рухом на дорозі.

— Добрий день, шефе!

Бйорн Ланґе підводиться зі сходів, коли Карен наближається до будинку. Вона зауважує, що колір його обличчя все ще залишається помітно блідішим порівняно з їхньою ранковою зустріччю, а рука, яка віддчає честь, тремтить.

— Добрий день,— відповідає вона, всміхаючись.— Це ви накоїли?

Карен киває у бік засклених дверей над кам’яними сходами. Одна із шибок розбита, а два краї, на відміну від решти рами, очищені від гострих уламків. Бйорн Ланґе киває та відразу заходиться виправдовуватися, не маю­чи певності, що Карен не засудить його рішення.

— Так, двері були замкнені, а ми не знали, скільки має­мо часу. Було зрозуміло, що всередині хтось є, бо грало радіо. Сподіваюся, ми не знищили докази, ми думали, що їй потрібна допомога. Ми ж не знали, що вже запізно…

Ланґе затинається, і Карен киває, заспокійливо всміхаючись і міркуючи над тим, як цей чутливий Ланґе потрапив у поліцію.

— Ви все правильно зробили,— підтверджує Карен.— Як я зрозуміла, там, усередині, невесело. Мені потрібно буде поговорити з вами та з Інґульдсен трохи пізніше у відділку, а зараз пропоную вам обом узяти перерву на кілька годин і перекусити. А де Інґульдсен, до речі?

— Вона в сусіда, який зателефонував у поліцію. Старий все ще був тут, коли ми приїхали, йому стало зле, і Сара відвезла його додому. Здається, у нього проблеми з кардіостимулятором.

Ланґе робить незграбний рух у бік серця, і Карен тихо лається. Жінка-поліцейська наодинці зі свідком, якого не можна виключати з підозрюваних… Чим вони, в біса, думають? Карен узагалі-то знає, що старенький Стеен справді має проблеми із серцем і навряд чи у змозі вбити навіть кошеня, але ж звідки про це знати Сарі Інґульдсен і Бйорну Ланґе?

— Гаразд, тоді складіть їй товариство,— промовляє вона коротко, утримуючись від повчальних коментарів. Після ганебної ранкової зустрічі з Ланґе та Інґульдсен Карен сама заробила купу мінусів, тож тепер можна вважати, що вони квити.

Карен відчиняє вхідні двері і в обличчя їй б’є тепло і легкий запах диму. Наче щось пригоріло або залишки чогось спаленого. Вона заглядає до прямокутного передпокою зі сходами, що ведуть на верхній поверх. Ліворуч від сходів стоїть махагонієвий комод із висунутими шухлядами, а на підлозі під ним лежать шалики, рукавиці, щітка для одягу і ще щось, одразу не розібрати. Крізь двері трохи далі праворуч проглядається бежевий диван і край товстого синього килима. З-поза дверей ліворуч доносяться нечіткі звуки і бубоніння. Посеред передпокою, зігнувшись над великою чорною сумкою, стоїть криміналіст Серен Ларсен із технічого відділення. Побачивши Карен, він вітається, киваючи підборіддям, і простягає їй сині бахіли та пластикову шапочку.

— Дякую, Серене. Брудаль там? — Карен киває у бік кухонних дверей, підбираючи волосся і натягуючи шапочку. Серен Ларсен перехоплює її погляд, зводить брови над маскою і киває.

Карен знає, що означає цей погляд: Ньот Брудаль сьогодні не в гуморі. Знову.

Вона робить глибокий вдих і прямує до дверей. На перший погляд, якщо не зважати на розстелені килимки для пересування, все здається абсолютно нормальним. Прямо попереду плита, робоча поверхня, мийка і посудомийна машина, над ними ряд сірих кухонних шафок. Праворуч на довгій гранітній стільниці стоїть якийсь апарат гротескних розмірів, Карен припускає, що це якась кавоварка, а на полицях зверху розташовані різноманітна кухонна техніка, тарілки і мідні полумиски. Ліворуч, відразу за дверима, почесне місце займає високий синій креденс, прикрашений стилізованими біблійними моти­ва­ми, характерними для доґґерландського народного мистецтва. Особливо популярна тема Іони та кита, і Карен констатує, що той, хто розмальовував буфет для посуду Сюсанни Смеед, теж надихався цією історією. Звичайна, навіть досить приємна кухня. Та це враження змінює­ться, що довше Карен розглядає це приміщення. Трохи далі стоїть важкий дубовий стіл, а навколо нього три крісла. Четверте крісло перекинуте. Карен звертає увагу на килимки і пронумеровані жовті трикутні пластикові картки, і нарешті її погляд притягує кров — доріжка червоних бризок за якийсь метр від неї.— Ейкен, чорт забирай, будь обережна,— вимовляє різкий голос.— Дивись під ноги.

Карен обережно ступає килимками, а тоді витягує шию, щоби зазирнути за креденс, і мимоволі тамує подих. Однак наступної миті долає інстинктивне бажання відвести очі і з незворушним обличчям розглядає жінку на підлозі.

Сюсанне Смеед лежить на спині, а її шия і голова утворюють гострий кут між підлогою і краєм чорної дров’яної печі. Грубий халат сповз, із-під нього проглядається кремова нічна сорочка з ажурною вставкою у глибокому вирізі. Одна грудь оголилася, і Карен зауважує, що вона надто налита, як для такого стрункого тіла. Лівої руки не видно, зате права, хоч і без прикрас, але з охайними нігтями та акуратним блідо-рожевим манікюром. Голова й верхня частина тіла лежать на дзеркалі із крові, що частково увібралася товстою махровою тканиною халата, зафарбувавши її у ще темніший брунатний відтінок. Те волосся, що не просякнуте кров’ю, має доглянутий вигляд: світлі пасма на сіро-мишачому тлі. Ноги рівно простягнуті, на пальцях правої стопи і досі, наче чепчик, висить темно-синій шовковий капець, другий — до гори підошвою — під кухонним столом.

Ошатно, мелькає в голові у Карен. Ошатний хаос.

Криміналіст у білому комбінезоні повільно рухається довкола тіла і фотографує з усіх можливих кутів. Чути негучний шурхіт захисних комбінезонів двох інших техніків, які обережно циркулюють кімнатою. Карен знає, що це ходіння навшпиньки, котре сторонній людині може здатися виявом поваги до смерті, насправді є ознакою глибокої зосередженості в пошуках найменшого натяку на доказ за допомогою клейких стрічок і м’яких щіточок. Коли один із техніків відходить трохи вбік, Карен стає зрозуміло, звідки взявся запах диму: між піччю і кухонним столом видніє купа, схожа на обвуглені рештки кошика з дровами. Полум’я облизало стіну, залишивши широку смугу кіптяви в небезпечній близькості до картатої кухонної шторки. Карен помічає власне відображення у шибці і намагається переконати себе, що враження темних синців під її очима створює світло розставлених техніками потужних світильників.

Карен знову переводить погляд на голову Сюсанне Смеед і цього разу змушує себе зосередитися і ретельно все роздивитися. Пасма білявого волосся приклеїлися до загуслої крові і закривають частину понівеченого обличчя. Попри неприємне відчуття, Карен зауважує, що вилична кістка вдавлена всередину, а ніс наче зміщений убік. У розчахнутому роті блищить ряд білих зубів, справляючи враження гротескної посмішки. Очі широко розплющені, і погляд такий само порожній і німий, як і в інших мерців, яких доводилося бачити Карен: без здивування чи страху — лише нескінченна сіра порожнина. І все ж у кривавому місиві все ще проглядають знайомі риси обличчя Сюсанне Смеед. Неприємне відчуття переростає у різкий спазм десь за сонячним сплетінням, і щоби приглушити нудоту, Карен переводить погляд на кухонний стіл. Глибока тарілка з рештками чи то йогурту, чи то кефіру з розмоченими мюслі, кошичок зі скибками темного житнього хліба, пакет із маслом, що розтопилося від тепла, порожня чашка з-під кави, акуратно поставлена на блюдце.

Ти встигла випити кави після ранкової купелі, міркує Карен, затримуючи погляд на чашці із синіми квітами. А що сталося потім?

— Привіт, Ньоте,— тихо промовляє Карен, уперше обертаючись до здорованя, що, добряче натужившись, схиляється над тілом. Вона розглядає широку спину і дивується, що Брудалю все ж таки вдалося натягнути захисний комбінезон, не порвавши його по швах.

— Що скажеш? — додає Карен.

Здоровань коротко відповідає, не підводячи голову:

— Те, що вона мертва. Як тобі така відповідь?

Карен ігнорує грубий тон і мовчки чекає на продов­жен­ня. Зазвичай жаргон Брудаля її дратує, але саме у цьо­му випадку його навіть можна зрозуміти — Карен знає, що Ньот Брудаль із дружиною здавна товаришували з Юнасом і Сюсанне Смеедами, ще задовго до їхнього розлучення. Брудаль, напевне, добре знав ту жінку, тіло якої зараз обстежує.

— Я приїхав сюди відразу після пів на другу, і на той момент вона вже була мертва мінумум три, а максимум шість годин.— Цього разу його голос виказує явне збентеження.— Точніше сказати не можу через цю кляту спеку в домі. Хтось вирішив розпалити цю довбану піч і спробувати зімітувати пожежу.

Ньот Брудаль робить жест у бік печі, до якої саме зараз заглядає технік крізь відчинені дверцята. Брудаль підводить голову, і Карен зауважує, що його чоло блищить від поту.

Карен бігцем зиркає на сучасну духовку з матової сталі і блискучу індукційну плиту в іншому куті кухні, а потім знову на дров’яну піч. Вочевидь, Сюсанне, як це зараз модно, вирішила залишити під час ремонту елементи старовини. Їй хотілося зберегти привабливість давньої сільської кухні, водночас вклавшись у найрізноманітніше сучасне кухонне обладнання. Багато хто так робить. Однак мало хто по-справжньому користується тими старими печами, особливо наприкінці вересня, коли температура все ще добряче перевищує нульову позначку. Може, це ранкове купання змусило Сюсанне розпалити її? Чи це зробив убивця?

— Коли я зайшов сюди, тут було як у ливарному це­ху,— бурмоче далі Брудаль.— Дякувати Богу, техніки нарешті загасили вогонь, але визначити точний час смерті буде з біса важко. Ціле щастя, що взагалі все це не згоріло до чортової матері,— додає він, киваючи у бік обвугленого кошика із дровами.

— Це для нас,— сухо відказує Карен.— Але, мабуть, не для якогось довбня, що намагається видати вбивство за побутову пожежу.

Брудаль закриває сумку й важко підводиться. Комбінезон натягується на гладкому череві, і Карен побоюється, що пластикова блискавка розійдеться під його натиском.

— Можливо, це вже тобі з’ясовувати. Я своє зробив, решта подробиць — після розтину,— підсумовує Брудаль і витирає чоло зап’ястям.

— Принаймні щодо знаряддя вбивства жодних сумнівів. Поглянь сюди, Ейкен!

Із дверей лунає голос Серена Ларсена. У руці в нього довга залізна кочерга в пластиковому пакеті з бурими смугами.

— Гадаю, цей інструмент відповідає характеру тілесних ушкоджень,— каже Ларсен і задоволено крутить кривавим пакетом.— Кочерга акуратно висіла на своєму місці біля печі.

— Можливо,— сухо відповідає Брудаль.— Убивця, імо­вірно, понівечив нею обличчя, але причина смерті, радше інша.

Карен і Серен Ларсен зводять на судмедексперта запитальні погляди. Якусь секунду той насолоджується загальною увагою.

— Припускаю, що вона сиділа у кріслі, коли був завданий перший удар, але я майже впевнений, що смерть настала не від цього. Навіть другий удар не був смертельним, проте він відкинув її назад із такою силою, що череп розколовся об піч. Убивця, хай би ким він був,— холоднокровний мерзотник, який цілеспрямовано зробив усе, щоби Сюсанне все ж таки померла.

8

Інспектор Карл Бйоркен саме переводить погляд із замороженої піци на рибні палички у супермаркеті, коли в кишені починає вібрувати мобільний. У дитячому кріселку магазинного візка жалібно плаче його півторарічний син Фруде. Пухкі ручки тягнуться до ряду з підгузками, у якому зникла його мама. Карл швидко зиркає на дисплей, і його темні брови лізуть на лоба. Безпосередня начальниця Карла — Карен Ейкен Горнбі — із часом стала йому подругою, однак вона ніколи не телефонує, щоби просто потеревенити. А особливо в такий день, як сьогодні.

— Синочку, мама зараз повернеться,— заспокоює Бйор­кен малого, прикладаючи телефон до вуха і затуляючи вільне вухо долонею.

— Привіт, Карен,— відповідає він,— якого біса телефонуєш? Уже протверезіла після устричного фестивалю?

— Заткайся. Ти сидиш?

— Та де там. Я в «Темі», дивлюся на всякі смаколики. Що порадиш вибрати, заморожену піцу із шинк…

— Послухай,— різко перебиває його Карен.— Мусиш вийти на роботу, у нас тут убивство.

Поки Карен пояснює, що трапилося, Карл з острахом спостерігає, як наближається його дружина. Вона, налягаючи всім тілом, штовхає візок із трьома великими упаковками підгузків, який інакше не зрушити з місця. У дитячому відкидному кріселку сидить близнюк Фруде — Арне — і щось жує. Безмежно втомлена Інґрід Бйоркен забирає це щось із липких рук малюка. На її шиї палають червоні плями. Несамовитий вереск перекочує­ться луною між полицями з консервованими овочами і соусами для пасти.

Побачивши Карла, Інґрід розквітає усмішкою, від чого на серці йому стає невимовно важко. Карл знає, що від цієї усмішки, у яку він закохався майже три роки тому і яка досі пронизує його тіло електрикою, за дві хвилини не залишиться сліду.

За сорок п’ять хвилин Карл Бйоркен відходить убік, пропускаючи у дверях ноші з тілом Сюсанне Смеед. Крізь дверну пройму видно Карен — вона розмовляє із Сереном Ларсеном, чиє кучеряве біляве волосся пухнастим німбом окутує голову. Карл спостерігає, як Ларсен випрямляється, щоби знівелювати різницю у зрості між ним і Карен. Серен Ларсен заввишки один метр шістдесят три сантиметри без взуття, грубі черевики на товстих підошвах додають йому ще сантиметрів п’ять, але Карен усе одно набагато вища.

Карен має сконцентрований вигляд — Карл добре знає цю суміш напруги і стриманого очікування. Вона повертає зап’ястя і дивиться на годинник.

— Бйоркен має з’явитися із хвилини на хвилину. Нам потрібно оглянути будинок і поговорити з сусідами. У вас, напевно, теж багато роботи. Думаю, о сьомій вечора можна провести перше спільне обговорення. Що скажеш?

— Сьома вечора мені підходить,— відповідає Серен Ларсен.— Тільки заради Бога нічого не чіпайте. Навіть у рукавичках ви можете стерти відбитки.

Важко зітхаючи, Карл переступає поріг, і щойно тінь його високого і широкого силуету затемнює передпокій, як Серен Ларсен і Карен обертаються.

— О, ти вже тут,— промовляє Карен.— Вітаємо, здає­ться, тут ще те місиво.

— Це точно вбивство? — запитує Карл.

— Без сумнівів. Ну, можливо, ненавмисне, якщо трапиться особливо вправний адвокат, але у будь-якому разі це не нещасний випадок. Зараз швидко оглянемо будинок, а тоді підемо до сусіда, який її знайшов. Брудаль щойно поїхав, і тіло вже забирають, тож можеш спершу подивитися кухню, а решту того, що нам відомо, я тобі сама коротко переповім.

Карл хапає із сумки Серена Ларсена пару бахіл і, зробивши глибокий вдих, заходить у кухню. Інґрід не заспокоїться навіть тоді, коли він повернеться. Та й коли це ще буде.

Карен зупиняється у дверях й обводить поглядом кімнату. Прямо попереду стоїть великий диван вівсяного кольору, а перед ним низький столик. На тонованому склі стільниці лежить стос щотижневих журналів, поруч — три пульти дистанційного управління, розкладені з точністю до міліметра. Обабіч дивану два чорних шкіряних крісла, а більшу частину стіни навпроти м’якого кутка затуляє велетенський плаский телевізор.

Трохи нижче з того ж боку розташований камін і ще два крісла, а із протилежного — велика секційна книжкова шафа білого кольору. Кімната має охайний, прибраний і якийсь трохи боязкий вигляд. Якщо кухня з її старим буфетом і квітчастим посудом свідчить про бажання зберегти рустикальний колорит, то вітальня здається обставленою, наче за каталогом меблевого магазину. Тут немає жодного предмета, якому більше десяти років, міркує Карен, розглядаючи цей безликий дизайн. Водночас кімната справляє враження аж ніяк не сучасної, а радше нудної.

Аж раптом її погляд зупиняється на полиці над каміном, де вишикувався ряд світлин у золочених рамках. Замислившись, Карен стає перед каміном, аби ретельно роздивитися фото, та невдовзі її перериває Карл, який повертається в кімнату.

— Тепер я знаю, який вигляд має кухня, де комусь розбили обличчя кочергою. Чорт, ніяк до цього не звикну.

— І це при тому, що халат увібрав у себе значну частину крові,— відказує Карен, не обертаючись.— Але Брудаль вважає, що померла вона не від кочерги, а від того, що розтрощила потилицю об край печі. Ввечері побачиш знімки.

Карл обводить кімнату швидким поглядом, стає поряд із Карен і мовчки розглядає фотографії в рамках.

— Донька? — запитує він за якийсь час, киваючи у бік світлин.

На всіх фото, здається, та сама особа. Трирічна дів­чин­ка на пляжі, що обертається і посміхається до фотографа, тримаючи в руці червону пластмасову лопатку. Шестирічна дівчинка із геть білим волоссям і широким проміжком між верхніми зубами в рожевій балетній пачці. Дівчинка років десяти-одинадцяти із волоссям майже того ж світлого кольору гордо сидить у шпагаті на гімнастичній колоді, піднявши руки над головою. На ще одній світлині, вірогідно, із того ж заходу, та сама дівчинка з упевненим переможним поглядом стоїть на найвищій сходинці п’єдесталу.

— Гадаю, так. Оглянеш книжкову полицю?

Карл підходить до білої ламінованої шафи зі скляними дверцятами і позолоченими обвідками, що стоїть навпроти каміну.

— Хіба це, бляха, назвеш книжковою шафою?

Із втомленим виразом обличчя він береться вивчати дрібнички, що стоять між рядами DVD-дисків: керамічний кошичок із штучними квітами, прес-пап’є з кольорового скла, порцелянові коні різних розмірів і забарвлень, іспанська лялька у сукні фламенко, японська лялька в кос­тюмі гейші. Книжок дійсно зовсім небагато, і всі вони вмістилися на двох поличках: бестселери — переважно любовні та кримінальні романи, енциклопедія у дванадцяти томах і декілька видань із популярної психології. Карл уголос читає назви:

— «Скажи щастю “так”», «Дорога до твого справжнього “я”», «Як перестати бути жертвою і здобути контроль над власним життям», «Люди-вампіри — як прибрати зі свого життя негативну енергію». Господи, ти теж читаєш таке лайно?

— Щодня, хіба не помітно?

Карен підходить до журнального столика і розглядає стос тижневиків, на вершині якого красується свіжий номер «Vogue». Вона знаходить у нагрудній кишені ручку, обережно відсуває глянцевий журнал і зустрічає байдужий погляд фотомоделі на обкладинці «Harpers Bazaar». Увесь стос складається із журналів про моду, красу, плітки про зірок і декількох випусків про антикваріат. Карен випростується й обводить поглядом безлику прибрану кімнату, оминаючи відблиски вікон і шукаючи щось, що могло би пояснити, ким була Сюсанне Смеед. А може, саме такою вона й була, міркує Карен. Жінкою без власних ідей, для якої найважливіше — щоби скрізь було гарно і чисто. А ще такою, яка дбала про себе, думає далі Карен, згадуючи нігті з манікюром й оголену грудь. Силікон, тут жодного сумніву.

Карен розглядає білі стіни, прикрашені олійними пейзажами, обрамлену репродукцію Моне, ще одну — Сіслея, і пару позолочених бра з молочними плафонами. Тут міг би жити хто завгодно, будь-яка охайна й доглянута жінка середнього віку.

— Не думаю, що ми тут іще щось знайдемо,— озиває­ться Карен.— Ходімо нагору?

Товстий бежевий килим надійно поглинає звуки кроків, і лише дерев’яна долівка ледь чутно порипує, коли вони піднімаються сходами. На другому поверсі двоє прочинених й одні зачинені двері. Карен зауважує на зачинених дверях таке саме золоте сердечко, що й на дверях туалету внизу і вирішує зачекати з ванною кімнатою. Натомість відчиняє інші двері і зазирає в опочивальню Сюсанне Смеед. Широке ліжко не застелене, але має навдивовижу неторканий вигляд. Пухка ковдра із трояндовим візерунком обережно відгорнена у протилежний бік, яким, вочевидь, ніхто не користується. Легке заглиблення в товстій подушці із таким самим квітковим візерунком все ж таки вказує на те, що тут спочивала чиясь голова. На бильці кріселка оббитого квітчастим ситцем, що стоїть біля вікна, лежить складений плед. Навпроти розмістився домашній тренажер із численними функціями і дисплеєм, схожим на панель управління невеликого літака.

— Як гадаєш, скільки він коштує? — питає Карен, огля­даючи агрегат.

— Ну, у мене б на таке не вистачило грошей,— сухо відповідає Карл.— І навіщо їй таке велике ліжко, якщо вона користується лише половиною, якщо взагалі користується. Таке враження, що вона проспала всю ніч, не змінюючи пози. Твоє ліжко теж виглядає таким охайним, коли ти прокидаєшся?

Карен не відповідає. Її ліжко такого ж розміру, хоча вона спить там переважно сама. Але, з іншого боку, Карл таки має рацію: здається, ніби Сюсанне Смеед взагалі не рухалася під час сну.

— Даю голову відтяти, але тут не обійшлося без коханця,— веде далі Карл, якому, вочевидь, не хочеться змінювати тему.— Тренажер і королівське ліжко. Здається, вона добре підготувалася…

— Хай там як, а цієї ночі він тут точно не спав. Але ми перевіримо цю версію,— відказує Карен, подумки не зовсім погоджуючись із нею. Від цього будинку в неї геть інше враження: кожен куточок тут просякнутий майже нестерпною самотністю і відчайдушним сподіванням на зміни.

Карен нахиляється та, обережно притримуючи дверцята, відчиняє знизу платтяну шафу. Перед очима постають охайні ряди вішаків із блузами, спідницями і сукнями. На поличці зверху лежать акуратно складені футболки і светри усіх можливих барв і фактур. Унизу трьома рядами виставлене взуття: пів дюжини туфель різних кольорів і з різною висотою підборів, сандалії із золотими ремінцями, сандалії з перлинами, декілька моделей босоніжок із тонкими ремінцями, дві пари лоферів і щонайменше п’ять пар чобіт, халяви яких видніються десь у тилу. Карен відхиляє ще одну дверку і завмирає перед вішаками з гарно розвішаним одягом: сукнями, спідницями, піджаками і парою літніх пильовиків. Решту місця у шафі займають вежі із взуттєвих коробок, на багатьох із них видніються червоні цінники з позначками знижок. Карен швидко прикидає — лише у цій шафі заховані понад два­дцять, якщо не тридцять коробок із взуттям.

— Он як,— озивається Карен.— А в неї таки була одна слабкість. Поглянь сюди! — Карен відходить убік, аби Карлу було краще видно.

— Хай йому грець! Але, з іншого боку, яка жінка не обожнює взуття?

І Карл має рацію. Більш безликого хобі, ніж те, що вибрала Сюсанне,— купувати забагато одягу і взуття, не знайти. Тут усього більше, ніж достатньо, все гарно впорядковано, проте усі речі якісь ніякі і нічим не вирізняються. І ніщо із цього не здатне пояснити, чому хтось у нападі люті розбив Сюсанне голову.

Карл висуває верхню шухляду комоду й обережно відгортає спідню білизну, бюстгальтери і шкарпетки, шукаю­чи щось цікавіше. Потім зітхає, повертає шухляду на місце й витягує наступну. Карен спостерігає за його руками в рукавичках, які перебирають білизну та колготки. Якби сюди зайшов Серен Ларсон, він би точно не зрадів.

— Ні еротичної білизни, ні хоча би ділдо,— розчаровано констатує Карл.

— Він скоріше лежить у нічному столику,— сухо відповідає Карен.— Не заводься, я вже перевірила. Там лише кілька пакетів з носовиками, тюбик крему для рук і банка зі снодійним.

У Карла загоряється і відразу ж гасне вогник в очах, щойно Карен веде далі:

— Без етикетки від лікаря. Цей засіб був доступний без рецепта кілька років тому, тож вона купила його або ще тоді, або за кордоном.

Карл витягує глибоку нижню шухляду і мацає рукою під купами акуратно складених комбінацій і нічних сорочок. Раптом він завмирає, морщить чоло і дістає звідти щось схоже на велику книжку в пошарпаній синій обкладинці.

— Бінґо,— каже Карл.— Фотоальбом.

— Незле. Нехай його спочатку оглянуть техніки, а ми вже ввечері на дільниці. А зараз нам варто трохи піднатужитися і перевірити решту верхнього поверху. Ну і якнайшвидше поговорити з Гаральдом Стееном.

— Це той сусід, який її знайшов?

Карен киває.

На дверях меншої опочівальні залишилися отвори від шурупів — так, наче там колись була табличка, яку потім зняли. Всередині, на вузькому ліжку під смугастим рожевим покривалом, сидить іграшковий ведмедик. Вище — плакат із чотирма усміхненими хлопцями.

— «One Direction»,— каже Карл.— Малі моєї сестри божеволіли за ними. Я теж знаю одну дитину, яка божеволіла, думає Карен і відчуває, як стискається у грудях. Тому не відповідає.

На білому комоді стоїть стилізоване деревце із жовтого металу, на його тонких гілочках висять різнокольорові скляні намистини і маленький браслет із підвісками. На вішаку поруч із дзеркалом над комодом висить пара рожевих пуантів із довгими шовковими стрічками. Карен витягує верхню із трьох шухляд і виявляє, що акуратно обклеєна всередині рожевими візерунчастими шпалерами шухляда — порожня. Коли настає черга нижньої шухляди, у ній щось стукає. На дерев’яному дні самотньо перекочується два сріблясті пластикові кубки.

Покинута дівчача кімната, таке собі святилище дитини, за якою скучають і яка не живе тут уже багато років, навіває сум.

Здається, Карл читає думки Карен.

— Може, Сюсанне використовувала цю кімнату, як гостьову,— каже він, і Карен не розуміє, кого він хоче цим утішити — її чи самого себе.

— Може й так,— невпевнено відповідає вона.

Щось підказує Карен, що гості в Сюсанни Смеед бували рідко. Із кожною наступною оглянутою кімнатою відчуття самотності стає все сильнішим.

Швидкий огляд ванної теж не приносить особливих результатів. Майже всю невелику кімнатку займає гротескна кутова ванна із позолоченими кранами. Клаптик підлоги, що залишився, вкритий пухнастим рожевим килимком. У шафці теж нема нічого особливого: електрична зубна щітка, вітаміни, зубна нитка, ще одна банка зі снодійним і довгий ряд косметичних засобів та парфумів. Іще одне підтвердження шопоголізму Сюсанне, думає Карен, із певним захопленням розглядаючи баночки і пляшечки з логотипами «Clinique», «Dr. Brandt», «Exuviance» і ще якихось зовсім невідомих брендів.

— Нам тут нічого не знайти, хай спершу техніки зроб­лять своє. Ходімо до старого Стеена.

9

Будинок Гаральда Стеена стоїть на двісті метрів нижче від будинку Сюсанне за течією річки Ланґевіксон. До того ж, на протилежному боці. Карен і Карл простують болотистою стежкою вздовж води, Карен переказує висновки Ньота Брудаля.

— Пограбування? — невпевнено запитує Карл, натягуючи каптур, аби захиститися від мжички.

— Можливо. Торбинка Сюсанне виявилася у траві під сходами, гаманця в ній не було. Крім того, у комоді в передпокої хтось висунув дві шухляди і, здається, щось там шукав.

— Хм, ну раз так…

— Але, з іншого боку, у серванті знайшли банку з-під чаю, наповнену готівкою, яку ніхто не чіпав. Згідно з Ларсеном, там рівно сімсот п’ятдесят марок і двадцять шилінгів, тож якщо зловмисник і шукав гроші, то у цьому місці їх не знайшов. Ну а решту ти бачив сам — ні вітальню, ні спальню ніхто не обшукував, тільки комод у передпокої.

— А мобільний телефон? Чи, може, ноутбук?

— Поки що не знайдене ні те, ні інше, і це може озна­чати, що їх вкрали. Але схоже, що в домі більше нічого не зникло — принаймні з того, що зазвичай цуплять наркомани. У Сюсанне, наприклад, було столове срібло, за словами Ларсена — сімдесят два предмети у скриньці в одній із кухонних шухляд, а таке не прогавив би навіть невмілий злодій. Натомість зникла її автівка. Я знаю, що вона їздила на білій «тойоті», але машини немає ні на подвір’ї, ні на дорозі поруч.

— Ти подала її в розшук?

— А як ти гадаєш? Юганнісен над цим працює. А ще я зв’язалася з Корнелісом Лоотсом і Астрід Нільсен, аби розпитали в сусідів, чи ті часом щось бачили або чули.

— Найдивніше, що двері були замкнені,— каже Карл.— Який чорт замикає за собою двері?

— Нічого дивного, це замок, який автоматично замикається ззовні. У мене теж такий був, але я його замінила після того, як двічі захлопувала двері і не могла потрапити додому.

— І жодних слідів сексуального насильства, чи не так?

— Ні, у будь-якому разі — за попереднім висновком Брудаля. На Сюсанне були халат і капці, і вона сиділа в кухні, коли сталося вбивство.

— Може, вбивця перебував у домі вже тривалий час. Не випускав її, дозволив одягтися, а потім убив.

Карен дивиться на Карла, скептично здійнявши брови.

— Але спершу зробив їй сніданок? Та ну, Карле, це вже ні на що не схоже.

— Хм, але ж це міг бути хтось, кого вона знала? Можу заприсягнутися, що в неї був молодий коханець, який раптово збожеволів.

— Тоді ми про це невдовзі дізнаємося. У цьому селі не буває таємниць. Але ж ти бачив ліжко. Якщо в неї і був коханець, то принаймні минулу ніч вони провели не разом.

Перетнувши річку кладкою, обидва опиняються на ділянці Гаральда Стеена. Карен якусь мить вагається, а тоді каже:

— І ще одне. Минулої ночі я ночувала в Дункері і, повертаючись вранці додому, бачила Сюсанне.— Карен киває у той бік, звідки тече річка.— Вона йшла до будинку від прального мостика, мабуть, купалася, вона й раніше ходила купатися. Я не подивилася на годинник, але було десь п’ятнадцять по восьмій.

Карл зупиняється й обертається, наче уявляючи, як Сюсанне поспішає стежкою. Карен знає, про що він думає.

— Так ось,— веде Карен.— Якщо припущення Брудаля про час смерті правильне, то Сюсанне вбили невдовзі після того, як я її бачила. Дорогою я нікого не зустріла. І все ж попросила техніків обстежити територію довкола мостику, хоча поки що неясно, що це може нам дати.

На сходах будинку Гаральда Стеена їх зустрічає Сара Інґульдсен. Трохи осторонь на подвір’ї стоїть Бйорн Ланґе, який, щойно побачивши, хто прийшов, намагається швидко загасити цигарку.

— Добрий день, шефе,— вітається Інґульдсен, підносячи руку до кепки.

Карен швидко киває і заходиться витирати взуття від бруду об край сходинки.

— Добрий день,— відповідає вона, усміхаючись.— Довідалися чогось корисного?

— Не дуже. Гаральд Стеен не вимовив майже ні слова. На жаль, він іще був на місці злочину, коли ми прибули, тож бачив усе.

Карен завмирає посеред руху і, вочевидь, її тривога стає помітною, бо Сара Інґульдсен швидко веде далі:

— Ні-ні, всередині він нічого не міг розгледіти, натомість помітив вираз обличчя Ланґе, коли він вийшов із будинку. І ще почув, як я викликала «швидку», тож усе зрозумів. Він посірів на обличчі, тому я відвезла його додому, залишивши Ланґе самого.

— А чому Стеен не спробував потрапити до будинку, щоби допомогти жінці? Він же викликав поліцію, бо вирішив, що вона впала чи знепритомніла,— кидає Карл Бйоркен.

— Він каже, що намагався, але двері були замкнені. І це правда, Ланґе мусив би розбити скло, щоб відімкнути замок. Старому довелося спочатку вернутися додому, щоб зателефонувати до 112, а потім він причвалав ­назад на горбок, аби дочекатися «швидкої». Не дивно, що в нього прихопило серце.

— Йому вже краще? — запитує Карен, кладучи долоню на клямку.

— Так, але він знесилений. Лежить на канапі у вітальні, може й задрімав.— Окей, візьми Ланґе і поїдьте чогось перекусити. Ви ж уже давно тут,— додає Карен, збагнувши, що від моменту, коли вона натрапила на Інґульдсен і Ланґе в Дункері, минув цілий робочий день. А на той момент вони, вірогідно, вже патрулювали як мінімум години зо дві.

Карен відразу жалкує. От навіщо було нагадувати про ранкові перипетії?

— Так, у всіх був насичений день,— підсумовує Сара Інґульдсен, широко всміхаючись.

Двері до вітальні відчинені. Гаральд Стеен лежить на канапі, але не спить — може, прокинувся від того, що Карен злегка постукала по одвірку.

— Ага, то це донька Ейкена, прошу пані заходити,— каже старий, роблячи спробу підвестися.

— Лежіть, Гаральде.— Карен заходить до кімнати, а слідом за нею і Карл.— Ну, мене ви вже знає­те, а це мій колега Карл Бйоркен. Ми можемо присісти ненадовго?

Гаральд Стеен указує на два крісла, оббиті заґудзаною жовто-коричневою тканиною. На журнальному столику стоїть напівпорожня склянка з водою і пластикова баноч­ка з нітрогліцерином.

— Вам уже краще? — запитує Карен, сідаючи на краю одного з крісел і нахиляючись ближче до старого.— Ви, мабуть, пережили сильний шок.

— Так, але вже трохи відпустило. Я думав, вона просто послизнулася чи знепритомніла, господи боже. Навіть уявити не міг, що все так погано. Така молода жінка…

Карен сумнівається в тому, що Гаральд Стеен насправді все зрозумів. Може, він і досі вважає, що стався нещасний випадок? Вона ще більше нахиляється і дивиться прямо у вічі старому.

— Гаральде, Сюсанне померла не власною смертю. Саме тому нам потрібно з вами поговорити.

Декілька секунд погляд Гаральда Стеена спантеличено перестрибує з Карен на Карла — і навпаки. Наступної миті він з натугою намагається сісти.

— Як це не своєю смертю? Але ж та пані сказала…— Він робить жест у бік дверей, де Карен тільки зараз помічає Сару Інґульдсен, яка стоїть у своїй темно-синій уніформі наче на варті. Цікава дівуля, думає Карен. Або надто амбітна.

— Я не знала, що саме можна розповідати,— тихо озивається Сара.— Тому сказала тільки те, що Сюсанне Смеед померла, і що ми завжди викликаємо «швидку», коли хтось помирає вдома.

— Гаразд, їдьте вже. Ми зв’яжемося з тобою чи Ланґе, якщо нам знадобиться допомога.

Карен знову повертається до Гаральда Стеена і перехоплює його погляд.

— Гаральде, Сара каже правду, ми справді так робимо. Але у цьому випадку, на жаль, у нас є всі підстави вважати, що Сюсанне… позбавили життя.

«Позбавили життя»… Невже це краще звучить, ніж убили, думає Карен, швидко позираючи на білу баночку з нітрогліцерином. Серцевий напад, якщо трапиться просто зараз, не лише поставить життя Гаральда Стеена під загрозу, але і знищить усі шанси отримати важливе свідчення.

— Саме тому нам потрібна ваша допомога,— веде далі Карен.— Може, ви щось бачили або чули, і це допоможе нам знайти того, хто…

— Як? — несподівано твердим голосом запитує Гаральд.— Як померла Сюсанне?

Старий заледве спромігся сісти, до того ж у його очах досі мерехтять спантеличення і тривога. Гаральд тягнеться за склянкою, і Карен констатує, що хоча його рука і тремтить, однак колір обличчя вже цілком нормальний.

— Усе добре, Гаральде? Може, зателефонувати комусь? У вас же є син у Фріселі, може нехай би він приїхав сюди на ніч?

Карен бічним зором зиркає на годинник — п’ятна­дцять по четвертій. Пором із Санде прибуває щонеділі кожні пів години. Гаральдів син міг би опинитися тут години за дві.

— Боже збав, не треба його кликати,— хрипить старий.— Я сам собі дам раду, от побачите.

— Може, тоді когось іншого? — спокійно пропонує Карл.— Вам не варто сьогодні бути самому.— Карл сперся на спинку просілого крісла, заклавши ногу за ногу, щоби зручніше було робити записи у блокноті.

— О шостій вечора прийде соціальна служба,— бурмоче Гаральд Стеен.— Звісно, якщо вони не забудуть про мене.

— Он як, до вас приходять із соціальної служби? А як часто?

Гаральд Стеен прицмокує. Він уже має набагато вдоволеніший вигляд — такий, ніби забув, чому в його вітальні з’явилася поліція.

— Ну, відколи маю проблеми з серцем, до мене двічі на день приходить одна пані і дає їсти, тож мені нічого не бракує. А ще вона дуже добре прибирає. Ну, але вона полька, звісно ж,— додає Гаральд, так, наче це знецінює вартість її послуг.

Карл щось записує, чути, як поскрипує його ручка.

— А в який час вона сюди приходить?

— Полька? Та всяке буває. Десь близько восьмої ранку, ну і перед вечерею… Але вона дуже дивно приправляє їжу, я намагався їй це сказати, але…

— А не пам’ятаєте, коли саме вона приходила сьогодні вранці? — перебиває його Карл, перезирнувшись із Карен.

— Та якось трохи пізніше, ніж завжди, десь о дев’ятій. А, нє, брешу, аж близько половини десятої. Я прокинувся задовго до того, як вона зволила з’явитися. Певне, святкувала на фестивалі. Люди кажуть, що ті польки страшенно багато п’ють.

Карен і Карл знову перезираються.

— А вам щось упало у вічі, поки ви чекали на доглядальницю? — намагається повернути розмову в потрібне русло Карл.— Я маю на увазі — може, ви помітили якусь людину чи якийсь автомобіль біля будинку Сюсанне?

Гаральд Стеен має здивований вигляд.

— Та ні…— тягне він, повільно мотаючи головою, наче не зрозумів питання.— Як би я міг щось побачити, я ж лежав у ліжку. Я завше лежу в ліжку, поки мені не принесуть каву. А каву вона таки робить міцну.

Обличчя старого ясніє, але Карен безгучно зітхає. Це нас нікуди не приведе, думає вона. Мабуть краще зосередитися на жінці із соціальної служби, сподіваюся, вона хоч щось бачила. Карен зауважує, що Карл закриває блокнот, і вони одночасно починають підводитися із крісел.

— Але я, звичайно ж, чув авто,— вимовляє Гаральд.

Карен завмирає і краєм ока бачить, що Карл робить те саме. Обоє уважно дивляться на Гаральда Стеена, повільно опускаючись назад у крісла.

— Ви кажете, що чули авто?

Голос Карла навмисне спокійний, так, наче він боїться, що від найменшого натяку на зацікавленість старий знову зіб’ється з пантелику.

— Так, авто Сюсанне, те жалюгідне японське нещастя. Я тому і здивувався, що в кухні горіло світло, а з комина йшов дим. Раз вона поїхала, то нащо залишила таке в домі? Я ж найменшої уяви не мав…

— А ви впевнені, що це була саме автівка Сюсанне? — якомога м’якше перебиває Карен.

Гаральд Стеен не стримується і здивовано фиркає:

— Та вона так гуде! Як заводиться, то реве і скрегоче, як стара баба. Таке ні з чим не сплутаєш. То стартер, я вже казав Сюсанне замінити його, але в неї все руки не доходили.

— І це було до того, як прийшла доглядальниця? — перепитує Карл.— Ви впевнені?

— Але ж ні, полька на той момент уже приїхала. Вона саме тоді гукнула, що кава готова. Нам із нею здалося трохи дивним, що Сюсанне так рано виїхала в неділю. І це ж після устричного фестивалю! Це тому вона й спізнилася,— додає старий.

— Спізнилася? Ви ж щойно казали, що то було рано.

— Я про польку. Зволила з’явитися аж перед десятою. Схоже, відсипалася. Правду кажуть, що лінивій вівці і вов­на важка.

— Близько десятої? Ви впевнені?

— Так, тепер пригадав. Я ж слухаю новини і погоду щопівгодини. То я вже багато разів почув те саме, нічого нового. Але вона, видно, була на фестивалі, як і всі, і перебрала геймейської настоянки. Кажуть, вони п’ють як свині — польки, тобто.

Карен глибоко вдихає і робить останню спробу:

— Тобто ви маєте на увазі, що чули, як авто Сюсанне поїхало геть після того, як прийшла працівниця соціальної служби? Думаєте, вона теж чула автомобіль?

— Аякже, хай йому грець! Вона ще сказала, що так ревуть автівки в Польщі. Файна все ж таки молоди­ця…

Вони прощаються, ще раз пересвідчившись у тому, що Гаральд Стеен таки не хоче, щоби до нього приїхав син. Карен вирішує не чекати на доглядальницю. Натомість Карл переписує номер телефону такої собі Анґели Новак з фірми «Homecare», візитівку якої вони знайшли на дверці холодильника.

— І які висновки? — питає Карл, коли вони деруться вгору стежкою.

— Він сильно здав, більше, ніж я думала. Ще донедавно Стеен був одним із очільників Ланґевіка, проводив аукціони і мав славу скнари і неабиякого веселуна, наскільки я пригадую. Але то було давно. Останніми роками я здебільшого бачила його на відстані в селі.

— На його покази щодо часу покладатися не можна — у тій плутанині нічого не ясно,— похмуро констатує Карл.— Навіть коли якесь із його припущень таки відповідає дійсності.

— Так, але вони могли чути автівку Сюсанне. Перепитай в Анґели Новак, може, вона ще щось помітила.

— Якщо старий має рацію, це означає, що вбивця ви­їхав звідси на машині жертви десь перед десятою.

— Не виключено, бо авто справді зникло. Подивимося, чи вдасться Брудалю встановити точніший час смерті. Треба на нього натиснути.

— А коли саме ти подала автівку до розшуку?

— Щойно прибула сюди і побачила, що її нема. Але це було вже близько другої години.

— Значить убивця мав удосталь часу, щоби залишити острів.

— Убивця міг дістатися хіба до Нооре чи Фріселя, у неділю пороми до Есб’єрга чи Гарвіча не курсують.

— Ні, але з Ленкера і Равенбю є авіарейси. Можу закластися на що завгодно, ми знайдемо автівку біля кот­рогось із цих аеропортів.

— Це твоя нова версія? Злочинець ретельно спланував убивство Сюсанне Смеед і залишив країну? Але щойно ти вважав, що це пограбування. У такому разі авто вже би виявили, портові термінали й аеропорти перевіряють у першу чергу.

Карл Бйоркен знизує плечима, і Карен веде далі:

— Я поспілкувалася з Корнелісом Лоотсом, він був на зв’язку з портами. Острів покинуло тільки одне велике судно — круїзний лайнер, зараз він пливе у бік Норвегії. Він відчалив зі Стокгольма двадцять п’ятого числа і робив зупинки в Копенгагені і Дункері. Зараз лайнер пливе до Единбурга, і перед поверненням до Швеції має затриматися на Шетландських островах і норвезькому узбережжі, якщо я правильно зрозуміла. Це круїз для американських пенсіонерів зі скандинавським корінням. Але мені важко уявити, навіщо якомусь багатому американцю раптом спало на думку покинути свою комфортабельну каюту, щоби дістатися велосипедом до Ланґевіка і вбити Сюсанне Смеед.

— Велосипедом?

— Ну або автостопом. А як інакше він міг сюди потрапити? Убивця поцупив автівку Сюсанне, щоби вибратися звідси, тобто не мав власного авта. Про всяк випадок я попросила Лоотса роздобути в судноплавній компанії списки пасажирів. Але якщо твоя версія стосовно того, що вбивця втік із країни, виявиться правильною, то в нас немає жодного шансу. Порти діряві як решето.

Карл іде, засунувши руки глибоко в кишені й піднявши плечі, щоби захиститися від вітру. Коли Карен дивиться на нього, їй спадає на думку, що варто б трохи його пожаліти і не топити в аргументах. Наче бісів тер’єр.

— А ще всі ті пороми з Данії, Нідерландів і чорт­зна-звідки,— веде вона далі.— Вчора сюди прибули тисячі осіб, і більшість із них вранці вже покинули острів. Чому всім дурням так кортить потрапити саме на устричний фестиваль?

Карл сміється.

— Тільки не кажи це Кальдевік чи Гауґену.

Карен добре розуміє, на що він натякає. Її аж тіпає від спогаду про візит міністерки внутрішніх справ декілька років тому. Перед початком літнього сезону Ґуд­рун Кальдевік виступила перед зборами представників доґґерської поліції і підкреслила важливість гостинності і дружелюбності полісменів для комфорту і безпеки туристів. Карен уперше і востаннє погодилася з Юганнісеном, який брякнув:

— Ми що їм, турагенти чортові?

Підставою став тогорічний випадок, коли двоє молодих полісменів прихопили у міському парку п’яного чоловіка. На жаль, причиною того, що чоловік напівлежав на одній із лавок, виявилося те, що його побили й відібрали гаманець і мобільний телефон. А незв’язне мовлення було наслідком не підвищеного вмісту алкоголю у крові, а перенесеного місяць тому інсульту. Відомий німецький підприємець та його дружина вирішили відвідати доґґерландські острови з метою реабілітації, бо давно мрія­ли там побувати. Історію розплутали лише після того, як схвильована дружина, яка три години прочекала на повернення чоловіка з короткої прогулянки, звернулася до поліції. Жодні вибачення не змогли переконати німецьких гостей залишитися на островах чи навіть іще колись сюди повернутися, як вони підкреслили.

Історія набула розголосу в доґґерландських і, що гірше — німецьких масмедіа. Міністерка внутрішніх справ Ґудрун Кальдевік, як політично відповідальна за поліцію, була змушена дати понад десяток інтерв’ю німецьким новинним платформам, та ще й напівзабутою зі шкільних часів німецькою мовою. У результаті це призвело до кількох мовних казусів і принесло 1 337 063 перегляди в Ютубі. Але це ще не все, адже прикра подія трапилася за шість тижнів до проголошення Дункера культурною столицею Європи.

Коли міністерка завершила свою промову перед зборами представників поліції, у залі стало тихо, як у могилі. Лише Віґґо Гауґен запевнив її, що бере на себе особисту відповідальність за позитивні культурні зміни в поведінці патрульних. Однак усе це виявилось абсолютно безперспективною і взагалі ідіотською затією.

Карен і Карл тихо бредуть стежкою під звуки потоку, що, звиваючись, котиться у бік моря. Водночас Карен думає про ще одну справу, якої їй не вдасться уникнути.

— Спробуй зв’язатися з Анґелою Новак уже сьогодні. І ще одне прохання — ти не міг би бути свідком під час розтину замість мене? Я спробую поговорити з Юнасом, думаю, буде краще, якщо я зроблю це сама.

— Авжеж, залиш собі це задоволення,— відповідає Карл, зітхаючи.— Бляха, уявляю, як йому зараз хріново.

Карен вдячна, що Карл навіть не здогадується, що йдеться зовсім не про Юнаса Смееда та його можливі почуття до вбитої колишньої дружини. Подальших допитів у присутності інших осіб, вочевидь, не уникнути, але спершу Карен мусить поговорити з Юнасом віч-на-віч. Уперше з моменту, відколи вона залишила його досипати в номері 507 готелю «Странд».

10

Карен їде до Дункера із тривожним відчуттям усередині. Кермує машинально, даючи думкам волю. Дорогу знає настільки добре, що кожен її вигин наперед відчуває її тіло, а підсвідомість передбачає кожну зміну ландшафту за мить до того, як її фіксує зір.

Берегова дорога зі сходу у бік столиці острова Гейме поступово підіймається вгору, оминаючи широку височину на півночі, вкриту кам’янистими пасовищами і листяним лісом. На пагорбах пасуться, методично опус­каючи голови, білі й сірі вівці. Ягнята ще місяців зо два від’їда­тимуть боки до осіннього забою, а вовняні вівці кілька тижнів відрощуватимуть шерсть до прибуття стригалів на острів.

З іншого боку дороги до моря, що постійно нагадує про себе то легким шумом, то погрозливим ревом, підступають круті скелі. Сьогодні свіжий бриз прикрашає хвилі білими баранцями, а між хмарами, які швидко пливуть у бік суші, проглядає сонце.

Із плато, що здіймається на схід від міста, відкриває­ться панорама Дункера. Якщо трохи пригальмувати, то на мить стає видно всю затоку й набережну — починаючи з порту на заході та галькового пляжу й аж до жовтих скелястих стін на південному сході.

А якщо відвести погляд у бік суходолу, то можна побачити півмісяць міста, що простяглося за затокою. Але лише на коротку мить, поки звивиста дорога не збігла до міських кварталів.

План Дункера успадкував той самий стародавній принцип сеґреґації різних соціальних груп, що й інші європейські міста. І, як і в інших містах, що живуть передовсім із риболовлі, центр міста розташований біля моря. Забудова розростається своєрідними «річними півкільцями» на кшталт деревних колець, у бік суходолу, і з кожним наступним півкільцем місто змінює свій характер. Уздовж набережної і аж до порту суцільною стіною дивляться на море золотаві фасади вапнякових будинків, побілені кам’яні будівлі і низькі будинки із червоної цегли. Позаду здіймаються значно пишніші цегляні будівлі, у яких осіли власники фабрик та суден і з роками все чисельніший середній клас, який поступово підіймався доґґерландською соціальною драбиною. У Тінґваллі, що обрамлює Дункерську затоку на північному заході, на пісках між морем і лісом розсілися великі кам’яні вілли із просторими присадибними ділянками. Сюди і досі мало хто має доступ — Тінґвалла була і залишається районом для данкерських «вершків».

Наступне півкільце складається з котеджних комплексів Санде і Лемдаль, зведених у двадцятих-тридцятих роках. На той час вони позначали край міста на північному сході та північному заході. Від старих головних вулиць міста розходяться акуратні перпендикулярні вулички, обрамлені сірими кам’яницями, збудованими в період оптимізації прибутків завдяки соціальному розвитку. У той час у Дункері зробили ставку на житло, що мало запобігти поширенню туберкульозу і ревматизму серед робітників прядильні, порту та миловарні.

Нині Санде й Лемдаль забудовані вщент. На вузьких довгастих ділянках, колись призначених для приватних грядок з картоплею та зеленню, кожен доступний міліметр використаний під забудову.

Наступне півкільце, якщо рахувати від центру Дункера,— вулиці східної і західної Одінсвалли, що тягнуться вглиб острова. Вони складаються із триповерхових багатоквартирних будинків п’ятдесятих та шістдесятих років. Ці райони видаються надміру розтягненими, але пояснюється це просто: аж до 1972 року доґґерландські закони забороняли зводити будівлі заввишки понад три поверхи.

В останньому півкільці, що утворюють мікрорайони Ґаарді й Мербек, місто повною мірою скористалося змінами у законодавстві. Цю найвіддаленішу від морських вітрів частину міста у середині й кінці сімдесятих забудували сірими, схожими на казарми восьмиповерхівками. Архітектори і забудовники звели до мінімуму можливість пересуватися землею, зелені насадження, а також зайві кутки і закапелки в побуті.

Тут немає кав’ярень, ресторанів чи ринків, окрім фактично відкритої торгівлі героїном й амфетаміном на паркінгах чи біля двох шкільних подвір’їв. Із нічного життя тут залишилися хіба розборки дилерів і шастання кишенькових крадіїв у світлі нечисленних ліхтарів. Доб­ропорядні громадяни, що з якоїсь причини повертаю­ться додому після восьмої вечора, пришвидшують крок і рвучко зачиняють за собою двері, полегшено зітхаючи. У Ґаарді й Мербеку безпека існує лише за замкненими дверима, і то не для всіх. А хто відчиняє кватирку, коли дмуть північно-західні вітри, може вловити запах мірики з боліт у глибині острова.

Карен проїжджає Санде і повертає ліворуч до Тінґвалли. Будинок Юнаса Смееда і справді стоїть на околиці фешенебельного району, на чому він любить наголошувати у колі колег з відділу. Та навіть ті, хто цінує спроби начальника понизити своє походження, знають, що рід Смеедів ніколи не жив і не буде жити на жодній околиці. Смееди живуть у Тінґваллі, крапка.

Повільно їдучи вулицею Пташиного співу до номера 24, Карен розглядає помпезні, вкриті світлим тиньком віл­ли. Вона була тут один-єдиний раз. Декілька років тому у розпалі спеки Юнас запросив на барбекю увесь кримінальний відділ, колег-техніків і прокуратуру. Вечір аж бринів від серпневої задухи, але видався невимушеним і приємним.

Здається, метеорологи мали рацію. Над суходолом нависли густі хмари, тож відчинивши двері і тягнучись за курткою на пасажирському сидінні, Карен відчуває перші пориви спрогнозованого крижаного північно-західного вітру. Вона здригається і кидає погляд на будинок із порожніми блискучими шибами. У великому домі ніде не ввімкнене світло, а за темними вікнами і в тій частині саду, що виходить на вулицю, немає жодного натяку на рух.

Може, він узагалі не вдома, встигає подумати Карен під впливом ірраціонального сподівання. Та вже наступної миті чути, як на великій швидкості наближається автомобіль. Обернувшись, Карен бачить, як блискучий чорний «лексус» різко гальмує за її брудним «рейнджером». Юнас Смеед ще декілька секунд сидить за кермом, і їхні погляди зустрічаються. Потім він вмикає першу передачу й повільно оминає автівку Карен, заїжджаючи в гараж.

Спостерігаючи за його автівкою, Карен відчуває нехіть — як вона й уявляла, ця розмова буде неприємною. Вона важким кроком піднімається під’їзною доріжкою до будинку та наздоганяє свого шефа, коли той замикає гараж. Обоє мовчки обходять дім і разом прямують до входу через кухню.

11

— Будеш? — запитує Юнас, дістаючи з мармурової полиці в одній з кухонних шафок пляшку. Карен упізнає своє улюблене віскі з ґуральні «Ґротс» із північного острова Нооре і киває. Юнас дістає чарку і мовчки виходить із кухні, роблячи ледь помітний жест підборіддям, аби Карен ішла за ним.

Попереднє хвилювання переростає в дедалі більше роздратування від того, що вона мусить бігати за шефом, як дресирований песик. Карен мовчки рухається неосвітленим будинком слідом за Юнасом блискучим паркетом і товстими килимами. Вони минають великий передпокій, де над круглим столиком з вазою із зів’ялими тюльпанами висить велетенський світильник-павук, а за ним широкі сходи ведуть на темний другий поверх. Праворуч від сходів Карен розпізнає щось схоже на кабінет, а трохи далі, проминувши бібліотеку, задивляється на зелені честерфілдські крісла перед щедро декорованим каміном і темними книжковими полицями від стелі до підлоги.

Карен згадує скромну охайність безликої вітальні Сюсанне Смеед. Незважаючи на десятилітній шлюб, контраст між її та Юнасовою оселею ганебно разючий. Вочевидь, після розлучення від статків Смеедів Сюсанне нічого не дісталося.

Юнас заходить у прямокутну вітальню і запалює верхнє освітлення. Від різкого світла Карен жмуриться, а вся кімната відбивається у величезній шибі на всю стіну. Карен підходить до розсувних скляних дверей, на секунду завмирає й виглядає в сад. Уздовж фасаду тягнеться тераса з дощаним настилом, що з одного боку переходить у добре оснащену літню кухню з величезним грилем і блискучим кухонним приладдям під цегляним куполом. Праворуч довгий стіл на дванадцять осіб, а біля басейну під широким парасолем — зручні м’які меблі.

Парасоль потрібно скласти, думає Карен, її скоро здує.

Ще цілком зелений м’який газон плавно спускається до моря. Звідси не видно, але Карен знає, що внизу ховається приватний піщаний пляж — вона на власні очі, сповнені заздрощів, бачила його влітку із боку моря, пропливаючи на катері. Більшість вілл має власні пірси із пришвартованими яхтами, які по закінченню сезону відгонять на верф, розташовану за півтори кілометри на захід.

Карен підводить погляд до горизонту, де наразі спохмурніле небо забарвлює море у сизий колір. Тієї ж миті парасоль стріпує раптовий порив вітру, а на сріблясту поверхю кумарового дерева падають перші краплини дощу. Треба таки сказати Юнасу, щоби склав парасоль.

Та обернувшись, вона бачить, що довге тіло Юнаса Смее­да опустилося в одне із чотирьох сірих крісел і розслаб­лено напівлежить із розкинутими ногами. Одна рука звисає з бильця і майже торкається підлоги пучками пальців, а друга підтримує келих із віскі, спертий на груди.

— Ну то що, Ейкен,— каже він урозтяжку.— Який у тебе план?

— Ти ж розумієш, що я мушу з тобою поговорити…

— «Виконувачка обов’язків начальника кримінального відділу». Тебе, мабуть, треба вітати? Вдалий день на роботі, чи не так?

— Припини. Не я створила цю ситуацію.

— Але признайся, що вона тобі подобається.

— Звісно, невимовно насолоджуюся кожною секундою.

Карен одразу шкодує про вибір слів, бо знає, що Юнас не омине нагоди зачепитися.

— Як і вночі. До речі, чому ти навіть не попрощалася?

— А ти як гадаєш? Це була суцільна помилка, і я би хотіла, щоби ми якнайскоріше все забули, гаразд?

Юнас Смеед трохи вирівнюється, відпиває з келиха, а тоді зазирає у вічі Карен, скрушно посміхаючись кутиком вуст.

— Гаразд. Що тебе цікавить?

Карен прочищає горло, виловлює в кишені записник, але, повагавшись, передумує. Ситуація і так напружена, тож навіщо зайвий раз підкреслювати порушення ієрархії. Відповіді на питання, що вона збирається поставити, можна запам’ятати. А щоби зберегти хоч дещицю авторитету, якого Юнас хоче її позбавити, Карен залишається стояти.

— Для початку, будь такий ласкавий і розкажи, де ти був між сьомою і десятою ранку.

Юнас видає щось середнє між фирканням і сухим смішком.

— Та ну! Невже Брудаль не спромігся краще визначити час? Боже мій, і це лише початок…

Пожвавившись, Юнас Смеед спорожнює чарку й підводиться.

На секунду Карен здається, що він збирається вийти з кімнати, але потім виявляється, що він прямує до низенького столика. З-за його спини чути дзенькіт металу об скло, коли відкручується пробка, і тоненький дзюркіт під час наповнення ще однієї чарки. Юнаса трохи заносить під час розвороту, і Карен спадає на думку, що це, либонь, не перша його випивка цього дня. Мабуть, прийняв на душу ще до того, як приїхав на своїй клятій понтовій тачці. Карен одразу згадує, як сама вранці добиралася додому з Дункера. Медійники танцювали би від щастя, якби довідалися про вміст алкоголю у крові доґґерландських працівників поліції того дня. Та з іншого боку, вони і так невдовзі потиратимуть руки. Сьогодні, вочевидь, більшість журналістів теж відходять від святкування, але будь-якої миті вони можуть опритомнити. Новина про вбивство Сюсанне Смеед пошириться островами наче на крилах.

— Повернемося до запитання,— спокійно повторює Карен, коли Юнас знову осідає у крісло.— Що ти робив уранці?

— Ну, ти і сама це знаєш.

Юнас розглядає її, звівши брови.

— Я вийшла з готелю приблизно двадцять по сьомій,— відказує Карен.— Після цього я не можу забезпечити тобі алібі. Що ти робив після того, як я пішла?

— Кажеш, двадцять по сьомій? Далі ти поїхала додому,— розважливо каже Юнас, не зважаючи на запитання Карен.— Попри дім Сюсанне? Ти зупинялася чи просто проїхала повз?

— Що ти, в біса, мені інкримінуєш?

— Т-ш-ш, спокійно, дорогенька…

— І навіщо мені було вбивати твою колишню дружину? А от ти, напевно…

Вона різко замовкає, усвідомивши, що потрапила прямісінько в пастку — Юнасу вкотре вдалося змусити її втратити самовладання. Декілька слів стирають її вибудуваний роками імунітет до його простакуватих кпинів. Карен робить декілька глибоких вдихів і сідає на самому краєчку довгої білої канапи, напруживши спину і спираю­чись на коліна, щоби не осісти на м’якому сидінні.

— Юнасе, прошу тебе,— напружено спокійним голосом озивається Карен.— Просто скажи, що ти робив між… ну, гаразд, сьомою двадцять і десятою ранку. Ти ж і сам знаєш, що я мушу це запитати.

— Приїхав додому близько десятої з диким похміллям,— відповідає Юнас, демонструючи несподівану готовність до співпраці.— А до того робив те, що й ти — прокинувся, виблював і притьмом покинув готель.

— О котрій годині ти вийшов з готелю?

— Приблизно о пів на десяту.

— Тебе хтось бачив? Маю на увазі — на рецепції.

— Звідки мені знати. Ні, здається, там нікого не було, але я не дуже туди дивився, я ж оплатив номер, коли заселявся. Точніше, коли ми заселялися.

На секунду Карен грається з думкою запропонувати йому половину вартості готельного номера, але все ж вирішує не торкатися цієї теми — що менше вони про це говоритимуть, то краще.

— Ти поїхав на авто чи пішов пішки? — натомість запитує Карен.

— Пішов пішки. Мені додому звідти якихось двадцять хвилин ходу, хотілося подихати свіжим повітрям. Автівку залишив на паркінгу біля ратуші, поряд із твоєю, хіба ти не звернула уваги?

Чи стояло там авто Юнаса? Можливо, але зустріч з Інґульдсен і Ланґе закрутила їй голову іншим клопотом.

— Хіба ти не користуєшся гаражем під управлінням поліції?

— Раніше того дня користувався. Я допізна затримався на роботі, настрій був кепський, тож я збирався відразу їхати додому. Та коли забрав машину і виїхав на вулицю Редегюсґате, передумав. Згадав про устричний фестиваль, і варто було з’їсти хоча би з пів дюжини устриць і перехилити пару пива. Тож я припаркувався з наміром поїхати додому максимум за годину. Але все пішло коту під хвіст, як тобі відомо.

Беззаперечно, подумки погоджується з ним Карен. Той

Юнас, що перестрів її пізніше того вечора, перехилив значно більше, ніж гальби зо дві пива, найвірогідніше дві пляшки вина.

— Ти когось зустрів? Маю на увазі — вранці, коли ішов додому.

Юнас замислюється, і Карен здається, що удавано. Це питання він, мабуть, і сам собі вже ставив. Щойно Юнасу повідомили про вбивство колишньої дружини, він мав би збагнути, що доведеться звітувати про місце перебування на час скоєння вбивства. Та й не тільки про це. Навіщо цей театр, подумки посміхається Карен, дивлячись на зморщене у задумі чоло свого шефа.

— Таки зустрів,— відказує той за якийсь час.— Пия­ка на набережній, який запитав, чи знайдеться в мене цигарка. А вона таки знайшлась, однак сумніваюся, що він зможе назвати точний час, навіть якщо тобі вдасться його розшукати. Навряд чи в нього є постійна адреса, судячи з того, що він за собою волочив.

— Який у нього був вигляд?

— Звичний для пияків — брудний, із бородою. Тягнув за собою пошарпаний візок із супермаркета з купою склотари і сміття.

— Ти більше нікого не бачив? Ні з ким не розмовляв?

— А ти як гадаєш? Тобі багато хто стрінувся вранці?

Карен знову згадує Бйорна Ланґе та Сару Інґульдсен і вирішує перейти до наступного запитання.

— А що далі?

— Прийшов додому й вирубався на дивані. Перед першою мене розбудив Віґґо Гауґен і розповів, що сталося. Я спробував зателефонувати Сіґрід, але вона не відповіла.

— Це твоя донька? — уточнює Карен, згадуючи фото на каміні Сюсанне Смеед із зображенням шестилітньої дівчинки зі щілиною між зубами.

— Так. Не додзвонившись, я вирішив навідатись до неї. Вона зазвичай не відповідає на мої дзвінки, а я не хотів, щоби вона довідалася про смерть своєї матері від когось іншого.

Карен киває, таке пояснення видається їй логічним і майже гуманним.

— Тож я повернувся до управління, забрав автівку та подався до Ґаарди. Так, вона саме там мешкає,— додає він роздратовано, вочевидь, знаючи, що від цього факту в людей очі лізуть на лоба. Схоже, Карен теж не вдалося приховати здивування від того, що майбутня спадкоємиця Смеедівських статків оселилася в котрійсь із сірих казарм на півночі міста.

— Застав її вдома?

— Так, вона навіть впустила мене, хвилин на десять.

Юнас не бідкається, а скоріше сам дивується, що йому вдалося поговорити з донькою. Треба якось з’ясувати, у чому там справа, думає Карен. Але не зараз.

— Як вона? — натомість запитує вона й помічає, як обличчям Юнаса ковзає тінь роздратування.

— Сама в неї спитай. Гадаю, ти не зволікатимеш із допитом доньки жертви, незалежно від того, які там у неї справи.

Його голос знову твердне, і Юнас рвучко підводиться. Його заносить, але він відновлює рівновагу.

— Мені більше нічого додати,— каже він, уникаючи погляду Карен.

Вона поволі підводиться і спокійно відповідає:

— Гаразд, цього поки досить. Мені буде потрібно знову з тобою поговорити, імовірно, вже завтра зранку. Останнє запитання, а тоді я піду.

Юнас стоїть спиною до Карен, дивлячись на сад. Дощ уже періщить, парасоль напинається під вітром.

— Коли ти востаннє бачився із Сюсанне?

— Та пішла ти, Ейкен,— відказує Юнас Смеед, розсуваючи скляні двері.— Іди вже звідси.

Вітер і дощ шмагають Карен по обличчю. Здається, за той час, що вона провела в домі свого шефа, похолодало на декілька градусів. Дерев’яна підлога здається підступно слизькою під грубими підошвами, і Карен обережно ступає трьома сходинками до всипаної гравієм доріжки. Перш ніж завернути за будинок, вона обертається і заглядає в освітлену вітальню. Юнас Смеед стоїть коло барного столика, відкорковуючи напівпорожню пляшку односолодового віскі «Ґротс».

Наступної миті вона чує гуркіт парасоля, який здуває шквалом.

12

Ланґевік, березень 1970

Пер Ліндґрен заплющує очі і відхиляється назад. Здається, що він витає у просторі — наче звуки довкола відривають його від землі і підносять. Ще голі крони дерев тихо посвистують, від моря налітають крикливі мартини в надії знайти щось на столі. Вам тут нічого шукати, думає він, тільки розчаруєтеся, як і я. Ні йому, ні мартинам рибу не подадуть. Не тут. Про м’ясо, звісно ж, узагалі не йдеться, він навіть на таке не сподівався, але ж були розмови про те, щоби дозволити рибу. Дехто був за, інші категорично проти. Більшість вирішила відмовитися у спільному господарстві від м’яса та риби, однак дозволити яйця — лише домашні, від власних курей і качок.

Пер Ліндґрен усміхається, згадуючи дискусії перед переїздом. Інґела пригрозила, що вони з Томасом кинуть цю затію, якщо вегетаріанські принципи опиняться під загрозою. Брендону найбільше хотілося би снідати яйцями з беконом, але попереджувальні погляди Дженет напоумили його задовольнитися лише першим. Думку Тео вони дізнаються не раніше завтрашнього дня — голландець приєднається до товариства на один день пізніше від решти. Тео Реп — друг Дженет і Брендона із часів Амстердама, і хоча інші з ним ще не знайомі, Дженет і Брендон гарантують, що він своя людина. До того ж Тео має «буханку». Цікаво, думає Пер, яким шляхом йому вдалося роздобути цей радянський мінібус. Позашляховик із багатьма сидіннями дуже стане їм у пригоді тут, на острові.

У них у запасі пів року. На цей час їм має вистачити грошей, аби протриматися і подбати про спільне майбутнє у садибі. Доведеться рахувати кожен грош і заощаджувати, допоки посіяне не принесе плоди. Кожен доклався як міг. Томас з Інґелою інвестували декілька тисяч, Діса допомагатиме знаннями, Брендон — контактами, хоча Пер не впевнений, що це за люди і чим вони їм придадуться, Дженет — кількома сотнями фунтів, успадкованих від бабусі, а Тео — своєю «буханкою» і декількома саджанцями.

І кохана Анне-Марі, без неї нічого із цього не вдалося би втілити. Коли прийшла звістка про смерть дідуся, для неї це було не більше, ніж смерть якогось чужого старого діда, якого вона ніколи не бачила, батька її батька, якого вона майже не пам’ятала. Анне-Марі ніколи не відвідувала Доґґерланд і ніколи не задумувалася над тим, що тут її коріння. А згодом виявилося, що вона несподівано стала власницею хутора Луторп, що на північ від Ланґевіка на острові Гейме. Назви здавалися їй чужими, майже екзотичними. Адвокатська фірма дуже чітко дала зрозуміти, що залюбки візьметься за продаж садиби, навколишніх пасовищ і чималих ділянок лісу, що належали до спадку. Та якщо Анне-Марі все ж захоче залишити маєток, то потрібно буде знайти когось, хто би за всім цим доглядав. Або доглядати самій.

Після якогось тижня роздумів вони прийняли рі­шення.

Пер здригається, почувши, як дитячий сміх враз обривається добре знайомим звуком падіння на вкритому щебенем подвір’ї. Він тихо рахує: один, два, три… На «чотири» лунає крик. Наступної секунди чути, як Діса турботливо втішає данською:

— Ну-ну, нічого страшного…

Пер заплющує очі і чує, як плач ущухає, потім ще одна дитина здіймає галас уже в будинку, а за мить — іще одна.

— Моя черга,— каже Томас, і Пер уявляє, як його друг спершу піднімає Луве і на нюх визначає, чи не пора змінити пелюшку, а тоді бере на руки і заспокоює Оріана. Миття, купання, втішання — робота Томаса, грудне годування — Інґели. І Томас справно виконує свою роботу, хоча діти не його. Він такий закоханий, що, либонь, погодився би на що завгодно, тільки би не втратити Інґелу цього разу, коли після кількох років розлуки вони знову зійшлися.

Перу здається, що Томас виконує свої завдання з такою ж ретельністю, із якою колись у дитинстві будував моделі літачків. Пер і досі пам’ятає запах клею, яким вони скріплювали дрібні деталі на письмовому столі в дитячій кімнаті Томаса. У самого ж Пера не вистачало терпіння для такої затії, і він часто покидав свого найкращого друга наодинці із сірими пластиковими детальками, віддаючи перевагу колекції платівок. Дядько Томаса працював у музичній сфері і забезпечував племінника найновішими хітами. Пер про таке міг хіба що мріяти.