Омана - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Марія Адольфсон (ч. 7)

І лише коли жінка заговорює, Карен усвідомлює, як помилялася.

— Та ні, Карен, я її мати. Цього тобі ніколи не змінити.

У голові здіймається вихор думок. Фото тіла Сюсанне Смеед на підлозі кухні. Такі знайомі риси в понівеченому обличчі. Халат, із якого визирають силіконові груди, доглянуті руки, блискучі пасма волосся, не просякнуті кров’ю. Карен усе це бачила. Дещо її здивувало, але вона все прийняла, не ставлячи під сумнів. Карен згадує розпач Ньота Брудаля, якому довелося обстежувати труп жінки, яку він знав і з якою колись спілкувався. Результати аналізів ДНК, які підтвердили те, що всі і так знали. Тіло належало Сюсанне Смеед.

Усі зусилля були спрямовані на пошуки злочинця. Ніхто не ставив під сумнів особу жертви.

І поки істина повільно закріплюється, Карен чує слова жінки, яка не є Анною Кросбі.

— Мені прикро, Сіґрід. Ти не мала довідатися. Ти мала думати, що я померла.

Сіґрід видає щось схоже на схлипування і виття одночасно. Вона виривається і, шпортаючись, робить декілька кроків назад. Послизається, але втримує рівновагу.

— Що ти зробила, чорт забирай? — верещить вона.— Кого ж тоді вбили?

Сюсанне Смеед щиро дивується, схиляє голову набік і заклопотано розглядає свою доньку, наче не зовсім зрозуміла запитання.

— Мою сестру, ясна річ.

Сіґрід від жаху вибалушує очі. Адже в її матері немає сестри. Хіба не так?

— Я теж про неї нічого не знала. Спершу зраділа. Аж поки не зрозуміла, як неправильно все склалося. Я була змушена ії знищити. А ти мала довідатися про це аж за багато років, коли я помру, а не ось так. Чому ти тут? Що ти робиш тут разом із нею?

Сповнений ненависті і спантеличення погляд стрибає між Сіґрід і Карен. Поява Сіґрід зруйнувала всі її плани. Карен із жахом усвідомлює, що розпач може підштовхнути Сюсанне на казна-що. Вже недостатньо вбити лише Карен. Але чи вистачить цій жінці божевілля, щоби вбити власну дочку?

Сіґрід уп’ялася поглядом у жінку попереду. У викарбуване в пам’яті обличчя. Це її мати, яку вона любила й ненавиділа. Сіґрід бачить на цьому обличчі ознаки божевілля, про яке, можливо, здогадувалася і яке лякало її більше, ніж вона сама собі у цьому наважувалася признатися.

— Чому?

Сіґрід промовляє це слово так тихо, що його відразу ж поглинає вітер. Але Сюсанне читає по її очах.

— Не розумієш? Їй дісталося все, що мало бути моїм. Вона викрала все моє життя. Сіґрід, я тобі все пояснила в листі. Ти мала отримати його багато років по тому, коли я помру. Він у будинку Анне у Швеції, я жила там певний час після її смерті. Бо повернула собі моє власне життя.

Наступної миті Сюсанне робить декілька швидких кроків до Карен, нахиляється і горланить:

— А тобі не відібрати в мене моє, клята шльондро! Сіґрід — моя донька, а не твоя. Запам’ятай це!

Погляд Сюсанне сповнений ненависті, коли вона розмахується і щосили б’є відкритою долонею.

Від жорстокого ляпасу потилиця Карен ударяється об залізну стіну. Сюсанне знову обертається до Сіґрід:

— Я завжди буду твоєю матір’ю. Цього в мене ніхто не відбере!

Карен заледве помічає сніп сліпучого світла згори. Майже не чує звуків корабельної сирени і того, як хтось швидко біжить. Її поле зору звужується, і всі звуки враз стають дуже, дуже віддаленими. Наче з-під скляного ковпака Карен фіксує, як Сюсанне прикладає до чола долоню, затуляючись від пошукового прожектора гвинтокрила, дивиться на Сіґрід і повільно хитає головою. Її обличчя геть спустошене. Зникла надія на краще життя. Зникло саме життя. Зараз усе вирішиться, думає Карен. Зараз вона зробить останній вибір.

Наступної миті Сюсанне Смеед хапається обома руками за релінг і підтягується, а Карен бачить, як Сіґрід кидається вперед, аби її зупинити. Бачить свою руку, яка здіймається, щоби зупинити дівчину. Відчуває страх, що Сюсанне потягне за собою Сіґрід.

Рука Карен хапає Сіґрід за светр, і від поштовху все тіло пронизує гострий біль. Якась невідома сила із глибин її єства, захована у прірвах розпачу та роках суму змушує її руку тримати. Карен знає, що тримається за саме життя. Її пальці впинаються у сподівання, одужання і примирення. У Сіґрід. У Джона. У Матіса.

У дитину, яку не можна втратити.

Вітер шарпає жінку, яка вже перекинула ногу через релінг. Тіло хитається, але вона все ще міцно тримається за білі металеві поруччя.

— Сіґрід, прочитай листа! — волає вона.— Ти все зрозумієш!

Жінка відпускає руки.

Десь далеко поза межами свідомості Карен чує, як Сіґрід виє з відчаю, коли її мати зникає в темряві.

Здається, наче біля неї хтось бавиться вимикачем. Безжалісні спалахи то повертають її до реальності, то милосердно дозволяють забутися.

Різке світло, коли медперсонал піднімає її на ноші, укол і хвиля болю, що повільно відступає. Свист гвинтів, що рвуть повітря, затягування пасків, а потім знову темрява. Легкі поштовхи, спокійні голоси, які ромовляють не її мовою, та інші голоси, котрі наказують їй не засинати.

— Зараз не можна спати, дорогенька.

Звучить, наче Маріке. Але хіба вона може тут опинитися?

Карен не усвідомлює, що її доправили до шпиталю в Копенгагені, але коли знову вмикається сліпуче світло, бачить кабелі, білі халати і зосереджені погляди. Спершу вона не розуміє, чому опинилася в лікарні. Скоро ж задзвонить будильник, і вона поїде на роботу. Наступна свідома думка — про те, що поруч щось голосно деренчить. А тепер їй здається, що вона мчить якимсь тунелем і, мабуть, помирає. Саме так, напевно, це й відбувається. Те саме відчували Джон і Матіс.

Карен намагається усміхнутися: виявляється, це не так вже і страшно.

Але знову вмикається світло, і її повертають назад. Значить сьогодні вона не помре. Дренькіт припиняється, стає чути голоси. Вони бубонять знайомі та незнайомі слова, і Карен охоплює паніка.

Знову уколи і заспокійливі голоси. Поміж зеленими шапочками і білими масками Карен бачить теплі очі. Потім знову стає темно.

Карен не відчуває плину часу, не розуміє, минає він швидко чи повільно. Згодом вона довідається, що за три доби після операції в копенгагенському шпиталі її перевезли назад до Доґґерланда. Що додому її відпустять дуже не скоро. Нестерпно довгими днями вона незворушно лежатиме в лікарняному ліжку в лікарні Тюстед у Дункері. Удар головою мав наслідком лише гематоми, розсічення, добрячий струс мозку і тріщину в основі черепа. Лікарі запевнили, що чотирнадцять швів, антибіотики і відпочинок вирішать проблему. Грудну клітку стабілізували, а ребра зафіксували. А от із лівою ногою гірше: перелом трохи вище гомілковостопного суглобу й порвані колінні зв’язки. Це як мінімум два тижні в Тюстеді, а далі лікарняний режим удома й регулярне відвідування фізіотерапевта.

— Але, найвірогідніше, ви повністю відновитеся.

У віллі в Ліммгамні, яку Анне Кросбі успадкувала від батька, знайшли листа. У тій віллі Сюсанне Смеед прожила кілька тижнів, видаючи себе за сестру. Вона навіть не завдала собі клопоту заховати конверт, на якому стояло ім’я Сіґрід. Формально лист належав слідству, і його прочитали лише п’ятеро осіб: Карл Бйоркен, Евальд Юганнісен, Дінеке Веґен, Віґґо Гауґен і Юнас Смеед.

Карен теж дозволили ознайомитися зі змістом, хоча вона на лікарняному і більше не має стосунку до цього розслідування. Вона все ще перебуває під дією знеболювальних, коли Карл запитує її, чи готова Карен прочитати те, що Сюсанне Смеед написала своїй доньці.

— Це справжнє божевілля,— застерігає він.

Карен обережно киває і бере в нього лист. Із дедалі неприємнішим відчуттям дивиться на рядки без пробілів, сердиті великі літери, підкреслення і помилки. А тоді починає читати.

ДЛЯ СІҐРІД.

ЯКЩО ТИ ЦЕ ЧИТАЄШ, ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО Я ПОМЕРЛА. МОЖЕ ТИ ВЖЕ ТЕЖ СТАРА, МОЖЕ В ТЕБЕ ВЖЕ Є ДІТИ. МОЖЕ ТИ ВЖЕ ЗДОГАДАЛАСЯ, ЩО ЦЕ НЕ Я ПОМЕРЛА В БУДИНКУ В ЛАНҐЕВІКУ. ДИТИНА ВІДЧУВАЄ, ЧИ ЖИВА ЇЇ МАТИ.

Я ВБИЛА ЛЮДИНУ І ХОЧУ, ЩОБИ ТИ ЗНАЛА, ЧОМУ САМЕ. НЕ ЙДЕТЬСЯ ПРО ВИБАЧЕННЯ, БО Я НЕ ХОЧУ, ЩОБИ МЕНЕ ВИБАЧАЛИ. АЛЕ ТИ МАЄШ ЗРОЗУМІТИ.

ТВІЙ БАТЬКО СПРАВЖНЯ СКОТИНА (ВИБАЧ, АЛЕ ЦЕ ТАК). ВІН НАРОДИВСЯ У БАГАТІЙ СІМ’Ї І ВСЕ ОТРИМАВ ПРОСТО ТАК, А Я МУСИЛА БОРОТИСЯ. ЗАВЖДИ БОРОТИСЯ!!!

ВІН НІКОЛИ НЕ БУВ ВДЯЧНИМ, БО БУВ «СПРАВЖНІМ СМЕЕДОМ», А Я «ХУДОРІДНОЮ». ТАК ВВАЖАЛА ВСЯ ЙОГО РОДИНА. АЛЕ НАЙГІРШИМ ІЗ НИХ БУВ ТВІЙ ДІД — АКСЕЛЬ СМЕЕД. ВІН ВИМАГАВ, ЩОБИ МИ УКЛАЛИ ШЛЮБНИЙ КОНТРАКТ. БЕЗ ЦЬОГО НЕ ХОТІВ ДОПОМАГАТИ НАМ ІЗ ЖИТЛОМ, ХОЧА ТИ БУЛА НЕМОВЛЯМ. І ЩЕ ПОГРОЖУВАВ ПОЗБАВИТИ ТВОГО БАТЬКА СПАДКУ.

ПІСЛЯ РОЗЛУЧЕННЯ МЕНІ НІЧОГО НЕ ДІСТАЛОСЯ!!!

І МІЙ СПАДОК ПО МАМІ АКСЕЛЬ ТЕЖ УКРАВ, ТИ МАЄШ ПРО ЦЕ ЗНАТИ. ПОСТУПОВО, КЛАПОТЬ ЗА КЛАПТЕМ, ЗА БЕЗЦІНЬ ВИКУПИВ У БАТЬКА ВСЮ ЗЕМЛЮ. ІЗ МОГО СПАДКУ НІЧОГО НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ.

І ВСЕ ЦЕ ЗА МОЄЮ СПИНОЮ!!!

Я НІЧОГО НЕ ЗНАЛА, АЖ ПОКИ МИ НЕ РОЗЛУЧИЛИСЯ. ВСЕ, ЩО Я ОТРИМУВАЛА ВІД ТВОГО БАТЬКА, ЦЕ КОПІЙКИ ЩОМІСЯЦЯ, ЩОБИ ТОБІ БУЛО «ТЕРПИМО», КОЛИ ТИ ЖИЛА В МЕНЕ.

КЛЯТА СВОЛОТА!!!

ТВІЙ БАТЬКО МАВ УСЕ, А МЕНІ ДОВЕЛОСЯ БОРОТИСЯ ЗА КОЖЕН ГРІШ.

КОЛИ ТИ ПЕРЕЇХАЛА, Я ЗАЛИШИЛАСЯ ГЕТЬ САМА, БЕЗ ДРУЗІВ, А РОБОТА СТАЛА ДЛЯ МЕНЕ СПРАВЖНІМ ПЕКЛОМ. КОЛИ МИНУЛО КІЛЬКА РОКІВ, Я ДУМАЛА, ЩО БІЛЬШЕ НЕ ВИТРИМАЮ. ХОТІЛА ТІЛЬКИ ВМЕРТИ І МАЙЖЕ КОЖНОГО ДНЯ ДУМАЛА ПРО САМОГУБСТВО…

Карен опускає листа на груди і заплющує очі. Сіґрід мусить це читати? Чи вже прочитала? Із крісла для гостей чути голос Карла, який наче відчув її думки.

— Ми були змушені. Вона повнолітня, і лист призначений їй. Його передали вчора.

Вона ніколи не буде такою, як раніше, думає Карен. Ніколи. Але все ж знову бере листа і змушує себе читати далі.

САМЕ ТОДІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА ЖІНКА НА ІМ’Я ДІСА БРІНКМАН.

ВОНА ЖИЛА В «КОЛЕКТИВНОМУ ГОСПОДАРСТВІ» З МОЇМИ БАТЬКАМИ, КОЛИ Я НАРОДИЛАСЯ. ВОНА РОЗПОВІЛА, ЩО МОЯ МАМА НАСПРАВДІ НЕ БУЛА МОЄЮ СПРАВЖНЬОЮ МАМОЮ. ІНША ЖІНКА НАРОДИЛА МЕНЕ ВІД МОГО БАТЬКА.

А ПОТІМ ВОНА СКАЗАЛА, ЩО В МЕНЕ Є СЕСТРА-БЛИЗНЮЧКА.

ВОНИ РОЗЛУЧИЛИ НАС, ЯК КОШЕНЯТ!!! МОЮ СЕСТРУ ЗАБРАЛИ ДО ШВЕЦІЇ, А МЕНЕ ЗАЛИШИЛИ.

Я ЗУСТРІЛАСЯ З ДІСОЮ БРІНКМАН І СЕСТРОЮ В МАЛЬМЕ.

СПОЧАТКУ Я ЦЬОГО НЕ ЗАУВАЖИЛА, БО ЗОВНІ ВОНА МАЛА НАБАГАТО КРАЩИЙ ВИГЛЯД, НІЖ Я. А ПОТІМ ОБОЄ ПОБАЧИЛИ, ЩО МИ ЯК ДВІ КРАПЛИНИ ВОДИ!!!

КОЛИ МИ НАРОДИЛИСЯ, НІХТО НЕ ЗРОЗУМІВ, ЩО МИ ОДНОЯЙЦЕВІ БЛИЗНЮКИ. НАВІТЬ ДІСА БРІНКМАН ЦЬОГО ДОСІ НЕ ЗНАЛА. У НАС БУЛИ ОДНАКОВІ ГОЛОСИ, І МИ ОДНАКОВО РОЗМОВЛЯЛИ, БО ОБОЄ ГОВОРИЛИ ВДОМА ШВЕДСЬКОЮ. МИ НАЧЕ БУЛИ ОДНІЄЮ ОСОБОЮ!!

Я ЩЕ ДВІЧІ ЇЗДИЛА, ЩОБИ ЗУСТРІТИСЯ З АННЕ В МАЛЬМЕ, І МИ РОЗМОВЛЯЛИ ТЕЛЕФОНОМ. ВОНА ЖИЛА У США, АЛЕ ТЕПЕР ВИРІШИЛА ВСЕ ТАМ ПРОДАТИ І ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ.

САМЕ ТОДІ Я І ЗРОЗУМІЛА, НАСКІЛЬКИ ВОНА БАГАТА.

У НЕЇ БУЛО ВСЕ, А В МЕНЕ — НІЧОГО.

АЛЕ ВСЕ, ЩО НАЛЕЖАЛО ЇЙ, МОГЛО Ж БУТИ МОЇМ!!! ЯКБИ МЕНЕ ЗАБРАЛИ ДО ШВЕЦІЇ, А ЇЇ ЗАЛИШИЛИ В ЛАНҐЕВІКУ. ЛИШЕ ВИПАДОК ДАВ ЇЙ УСЕ, А МЕНЕ ЗНЕДОЛИВ!!

ТОДІ Я І ВИРІШИЛА ВСЕ ЗМІНИТИ. ВОНА МАЛА ВІДВІДАТИ МІЙ ДІМ І ЗАЛИШИТИСЯ В МЕНЕ НА НІЧ. ВОНА ПРИБУЛА КРУЇЗНИМ ЛАЙНЕРОМ, ЯКИЙ ВІДПРАВЛЯВСЯ ДАЛІ ЗА МАРШРУТОМ ЗА ДОБУ, І Я ЗУСТРІЛА ЇЇ В ПОРТУ.

ВРАНЦІ Я ЗРОБИЛА ТЕ, ЩО МУСИЛА. ТОБІ НЕ ТРЕБА ЗНАТИ, ЯК САМЕ Я ЦЕ ЗРОБИЛА.

ПОТІМ Я ПОВЕРНУЛАСЯ В ЇЇ КАЮТУ НА ЛАЙНЕРІ. ПРОСТО ЗАХОПИЛА ЇЇ ЖИТТЯ. ЦЕ ВИЯВИЛОСЯ ЛЕГШЕ, НІЖ Я ДУМАЛА, БО ДО ЖІНОК МОГО ВІКУ ОСОБЛИВО НЕ ПРИДИВЛЯЮТЬСЯ. ЄДИНОЮ, ХТО ЗНАВ, ЩО МИ БЛИЗНЮЧКИ, ЗАЛИШИЛАСЯ ДІСА, ТОМУ ДЛЯ ПЕВНОСТІ Я МУСИЛА ПРИБРАТИ І ЇЇ. А ТЕПЕР ДОВЕДЕТЬСЯ ПРИБРАТИ ЩЕ ОДНУ, ЯКА РОЗНЮХУЄ І СТАВИТЬ ЗАПИТАННЯ. ВОНА ПРАЦЮЄ ІЗ ТВОЇМ БАТЬКОМ, АЛЕ ЖИВЕ У СЕЛІ. ТИ ЗНАЄШ, ХТО ЦЕ. СПРАВЖНЯ ХВОЙДА, ЯКА СПИТЬ З УСІМА МУЖИКАМИ. ВОНА ЗАВЖДИ ТАКОЮ БУЛА, ТОМУ ЦЕ НЕВЕЛИКА ВТРАТА.

Карен швидко зиркає на Карла, але він дивиться у вікно. Вона дочитує останні рядки:

Я ПРОСТО ХОТІЛА ПОЖИТИ ТИМ ЖИТТЯМ, ЩО ВІД САМОГО ПОЧАТКУ МАЛО БУТИ МОЇМ. АННЕ ДІСТАЛАСЯ ПЕРША ПОЛОВИНА, А Я ЗАБРАЛА РЕШТУ.

СПОДІВАЮСЯ, ТИ МЕНЕ ЗРОЗУМІЄШ. Я ЗАВЖДИ ТЕБЕ ЛЮБИЛА.

МАМА

У кімнаті декілька хвилин абсолютно тихо.

— У неї, мабуть, був психоз, коли вона це писала,— озивається Карл.

Карен не відповідає.

Карл підводиться і рушає до дверей. Останнє, що він каже,— це єдине, про що зараз сама здатна думати Карен:

— Бідолашна Сіґрід.

Приходять усі. Схвильовано обступають лікарняне ліжко, перш ніж переконуються, що Карен не отримала важких каліцтв. Маріке, Айлін, Коре з Ейріком. І мама.

Елеанор Ейкен чітко заявила, що не збирається повертатися до Іспанії, поки Карен не випишуть, і рішуче поселилася в Ланґевіку, а Гаррі відправила до свого помешкання в Естепоні.

Лео Фрііс і далі мешкає в її будинку. Схоже, що він, як і Руфус, просто вирішив залишитися. Карен гадки не має, чи він перебрався до гостьового будиночку, чи вони з Елеанор ділять головний будинок. Їй несила щось питати і відповідати на запитання. Її не дивує те, що Лео не з’явився в лікарні, а те, як його спекатися, зараз здається взагалі не суттєвим.

Єдина, про кого думає Карен,— Сіґрід.

— Вона не дуже добре почувається,— повідомляє Елеанор.

— Розумію. Де вона живе? Хоч не сама?

— Не хвилюйся. Ми за нею приглядаємо.

— Вона, напевно, звинувачує мене в тому, що її матір наклала на себе руки. Як гадаєш? Це тому вона не відповідає на мої дзвінки?

— Карен, гадаю, що вона звинувачує саму себе. Я впевнена у цьому.

— Чому? Вона ж ні в чому не винна.

— Карен, не клей дурня. Ти як ніхто мала би її розуміти.

— Я би хотіла з нею поговорити…

— Сіґрід зараз усього страхається. А бачитися з тобою, яка ти зараз є — побита, у бинтах і гіпсі,— лише посилить її тривогу.

Карен усвідомлює, що може уявити собі лише крихту з того, через що зараз проходить Сіґрід. Та навіть тієї крихти забагато для вісімнадцятирічної дівчини. Шок від того, що її мати виявилася вбивцею. Втрата матері один раз, а тоді другий. Гойдалки між зневагою до того, що зробила її матір, і сумом від того, що її розчарування перетворилося на божевілля. Скорбота через втрачене життя. І ролі, які відігравали її дідусь і рідний батько. Якщо у Сіґрід і раніше були погані стосунки з батьком, то зараз вони остаточно зруйновані.

Карен уперше розуміє, як на Сіґрід мусила вплинути постійна необхідність лавірувати між крижаною зверхністю тата й нестійкою психікою матері. І розуміння того, що вона сама є частинкою кожного з них.

Карен усвідомлює, що може збагнути не більше, ніж ту крихту. І все ж їй хочеться поговорити із Сіґрід, переконати її, що вона ні в чому не винна, що діти не несуть відповідальність за гріхи батьків. І сказати, що вона не сама.

Але все, що їй лишається,— це лікарняне ліжко та якнайшвидше одужання, щоби її нарешті відпустили додому.

— Ми за нею приглядаємо,— повторює Елеанор.— Я і Лео. До речі, він таки вставив дверку для кота.

Потім приходять колеги. Один за одним приносять виноград, газети і черговий букет, який зі стоїчною усмішкою приймає Елеанор і виходить у коридор по ще одну вазу. Корнеліс Лоотс, Астрід Нільсен, Серен Ларсен і страшенно присоромлений Віґґо Гауґен з’являються у такій точній послідовності, що Карен здається, наче хтось у відділі склав графік відвідувань. Короткі чемні візити і неспокійні погляди, коли болі в голові чи коліні змушують Карен викликати медсестру, щоби отримати додаткову дозу знеболювального. Потім вони перекидаються кількома словами з мамою і запевняють, що невдовзі прийдуть знову.

Третього дня у дверях з’являється Евальд Юганнісен.

— Ну що ж, Ейкен,— каже він, кладучи в мисочку на нічному столику свіжий виноград поверх попереднього і сідаючи у крісло для відвідувачів.

— Ну що ж, Юганнісене,— озивається Карен.

— Ти таки взяла правильний слід. Навіть сліпа курка інколи знаходить зерно.

Але щось змінилося. Карен не відчуває потреби доводити, що вона мала рацію. Що намагалася продовжити те, що всі інші відкинули, бажаючи якнайшвидше закрити справу. Що вбивство Сюсанне Смеед було пов’язане із чимось, що сталося понад сорок років тому в «колективному господарстві» в Ланґевіку. Вони помилилися. Карен мала рацію. Але нічого із цього вона не каже. Бо правда в тім, що вона мала рацію лише наполовину.

— Дякую тобі, Евальде,— натомість каже Карен.— Що відразу зреагував, коли дізнався, що Дісу Брінкман убили.

Юганнісен знизує плечима.

— Шкода, що я не довідався про це на декілька годин раніше.

Він ледь помітно киває у бік її загіпсованої ноги зі шпицями, що фіксують коліно. Але перемир’я здається дивним, а тиша в кімнаті лункою. Вони так довго спілкувалися за допомогою сарказмів, шпильок і вовчих поглядів, що тепер вже й не знають, що казати. Евальд Юганнісен підводиться за п’ять хвилин після приходу, прочищає горло і відкриває рота, щоби щось сказати. Карен його випереджує.

— Евальде, ти все одно мерзотник,— усміхається вона.

Юганнісен, не коментуючи, відщипує одну виноградину, кидає до рота і залишає палату. Але Карен зауважує, що його плечі ледь-ледь опускаються, і коли він зачиняє за собою двері, вона встигає вловити його усмішку одним кутиком вуст.

Карл Бйоркен не всміхається. Принаймні аж до третього візиту, коли бандаж на голові Карен уже замінений на просту пов’язку, що ховає шви, а синці на її обличчі зблякли, набувши жовтаво-зеленого кольору.

— Ти нас до смерті перелякала,— каже Карл, сідаючи біля вікна.

Жалюзі підняті після напівмороку перших днів, і Карен проводжає поглядом птахів, які летять на південь. Ви хоча би далі за мене дістанетеся, думає вона. Подорож до Франції Карен уже не світить, у будь-якому разі — до різдвяних свят.

— Брудаль у розпачу,— каже Карл.

— Це ж не його вина. Навіть ДНК не спроможна викрити, що то була не Сюсанне.

— Саме тому. Це просто вибило ґрунт у нього з-під ніг.

— Ну, більше з ним таке, мабуть, не станеться,— відказує Карен, відводячи погляд від вікна.— Серед новонароджених два-три відсотки двійнят. А з них близько третини однояйцеві близнюки. Лише в нашій країні є приблизно 10 000 пар двійнят, і десь 3000 з них — однояйцеві. Але ймовірність того, що хтось із них стане жертвою вбивства чи вбивцею, мізерна. Корнеліс, до речі, приходив учора,— додає Карен, усміхаючись роззявленому роту Карла.

— Старий добрий Лоотс вірний собі. Розважав тебе якимись цікавими фактами?

— Напевно, але я вже все забула. Окрім того, що однояйцеві близнюки мають однакову ДНК.

— Це я і сам знаю. Саме через те ми знаходили лише ДНК Сюсанне.

Карл нахиляється вперед.

— А якщо серйозно, Ейкен. Про що із цього всього ти здогадувалася?

— Мало про що,— зізнається вона.— Я була більш-менш упевнена, що Кванне не є вбивцею, хоча важко було

заплющити очі на факт його перебування в Ланґевіку, про що він збрехав. Але він навряд чи зміг би проникнути до будинку або викрасти авто, не залишивши по собі жодного сліду. Я здогадувалася, що все це стосується особисто Сюсанне, але як саме — гадки не мала. Тому в мене не було нічого, чим я могла би переконати Гауґена й отримати дозвіл продовжити розслідування у цьому напрямку. З іншого боку, я і без цього встигла завдати чимало шкоди.

— Ти про Дісу Брінкман?

Карен мовчки киває.

— Ти ж не могла навіть припустити, що її теж уб’ють.

— Так, я розумію. Але ж, знаєш…

Карен розводить руки у жесті, що символізує абсолютно все, що відомо Карлу. А також думки про тих, кого, можливо, можна було врятувати, якби всі вони діяли інакше.

— У тебе забагато часу на роздуми,— констатує Карл.— До речі, скільки часу ти тут лежатимеш?

— Кажуть, іще мінімум два тижні.

— Бачу, відвідувачів тобі не бракує,— Карл киває у бік гори винограду.

Карен утомлено всміхається.

— Навіть Юганнісен приходив днями.

— Перемир’я?

— Принаймні тимчасове. Він добрий коп, хоча і скотина. Якби він не зреагував, мене би тут зараз не було.

— Але знайшла тебе Сіґрід,— сухо зауважує Карл.

— Так, але вона, напевно, не кинулася би на пошуки, якби не почула, що мене викликають по судовому радіо.

— А сама вона що каже?

— Я не розмовляла з нею.

Карен морщить чоло, знаючи, що Карл витлумачить це як ознаку болю. Ця гримаса тепер є її способом змусити відвідувачів підвестися і чемно залишити палату.

І коли за кілька хвилин за широкою спиною Карла Бйоркена із негучним зітханням засовуються двері, Карен знову повертає голову до вікна й відчуває, як колючий клубок смутку пече її горло. Вона не має права так почуватися. Не має права навіювати собі, що Сіґрід хоче мати з нею щось спільне. Жодного права. Горе загубленої дитини нічим неможливо пом’якшити.

Карен укотре згадує слова Сюсанне Смеед:

— Вона не твоя донька! Запам’ятай це.

На восьмий день на порозі палати з’являється Юнас Смеед. Карен задрімала після обіду і несподівано прокинулася від голосу у дверному прорізі:

— То ось де ти ховаєшся!

Не відповідаючи, Карен тягнеться за склянкою з водою й усвідомлює, що, мабуть, хропіла. Через шпиці в нозі доводиться лежати на спині, а в роті в’язко і сухо. Вона жадібно п’є, чекаючи на черговий коментар, але щось у вигляді Юнаса свідчить, що він не збирається кпити.

Обличчя бліде, і виразні темні кола під очима чітко видні у різкому світлі з вікна. На мить Карен здається, що вона бачить у ньому кожнісіньке суперечливе почуття: полегшення, роздратування, тривогу й гнів. І ще щось, чого ніколи раніше не помічала у своєму шефові. Невизначеність. Якась незграбна ніяковість, породжена подіями, що привели його сюди.

Уперше Карен відчуває, що, попри свій безпомічний стан і навіть хропіння, має над ним перевагу. Вони обоє про це знають. Його оцінка перебігу розслідування і подальше рішення частково є причиною того, що Карен опинилася тут. Лише частково, але цього достатньо, щоб наповнити палату невисловленою провиною. Карен мовчки супроводжує Юнаса поглядом, коли той переступає поріг й оминає край ліжка.

Винограду він не має, це було би занадто, натомість кладе на нічний столик вечірню газету і сідає у крісло для відвідувачів, за відпрацьованою звичкою схрещуючи ноги. Обличчям Смееда пробігає тінь дискомфорту, коли він розглядає її синці і шпиці на нозі.

— Як почуваєшся? — запитує він, мимоволі морщачись.

— Не найкраще,— сухо відказує Карен. У відповідь — кивок. Тепер із трохи стурбованим начальницьким виразом.

— Але й не найгірше,— додає вона, криво всміхаючись.

Смеед відповідає швидко і якось розсіяно:

— Скільки часу ти тут лежатимеш, тобі не повідомили?

Карен переказує думки лікарів про її найближчі тижні і подальші лікарняний і курс реабілітації.

— Виходить, годі сподіватися, що ти повернешся до Нового року.

Карен чує приховане запитання і не реагує на нього. Щоб уникнути відповіді, знову тягнеться за склянкою, відчуваючи, як він її розглядає. Смеед робить глибокий вдих і запитує навпростець:

— Ейкен, ти ж повернешся?

Можна було би відтермінувати рішення і покластися на те, що наступні тижні все вирішать. Але щось у його голосі змушує Карен пояснити все, як є. Це «щось» — невисловлене благання про примирення, натяк на хвилювання.

— Я думала над цим,— щиро признається Карен.— Перед тим як піти у відпустку, я практично вже вирішила попросити про переведення.

— А зараз? Маєш кращі ідеї?

— Я думаю над тим, щоб дати тобі ще один шанс,— коротко відказує Карен.— Але для цього, чорт забирай, ти мусиш змінити свій стиль керівництва. Менше дурної підліткової балаканини. І щоби мене включали до тих слідчих груп, які мають справу з найскладнішими випадками.

— Ти, я бачу, стала зухвала. Ну, я би на твоєму місці теж так поводився. І довго ти збираєшся мучити мене тим, що мала рацію?

— Сам побачиш.

Цього разу Карен дозволяє собі скупо всміхнутися.

Юнас Смеед хитає головою і зітхає.

— Гаразд, гадаю, я заслужив.

— Як справи з розслідуванням зґвалтувань у Мербеку й Одінсваллі? Трохи просунулися?

— Ані на міліметр,— неохоче зізнається Смеед.— Але, з іншого боку, здається, що він або взяв перерву, або остаточно зав’язав. Після випадку на Атласвеґен жодного нового нападу. Це все холод,— додає він.— Такі гади зазвичай краще зберігають розсудок при мінусовій температурі.

Карен згадує всі ті випадки, які вивчала в курсі кримінології.

— Інколи між нападами минають місяці. Декілька років тому щось схоже було у Швеції. Той маніяк здійснював напади роками, перш ніж його зловили.

Юнас киває, але нічого не каже, і Карен продовжує:

— Рано чи пізно цей чувак знову візьметься за своє, і до того часу я планую повернутися і схопити виродка.

Юнас підводиться і визирає у вікно. Він мовчить, і Карен теж вичікує. Підсвідомо вона знає, що його думки зараз — не про завершені чи майбутні розслідування. Навряд чи справжня мета його візиту — поцікавитися моїм станом, міркує Карен, розглядаючи його спину.

— Ти думаєш про Сіґрід,— каже вона й зауважує, як Юнас коротко завмирає, перш ніж обернутися.

На якусь мить вона бачить, як із нього мало не вихлюпуються гнів і розчарування через те, що Сіґрід теж опинилася на поромі. Що Карен взяла її із собою, не повідомивши його. Що в неї був більш тісний контакт із його дочкою, аніж у нього самого за цілу купу років.

— Я теж із нею не розмовляла,— негучно вимовляє Карен.

Погляд Юнаса холодний як крига і сповнений недовіри.

— Он як? Невже? А в мене склалося враження, що ви до біса зблизилися. Схоже, вас об’єднала саме ненависть до мене.

Їй хочеться повестися жорстоко. Глибоко принизити і поранити. Нещадно розстріляти цього чоловіка набоями власної скорботи. Але Карен знає, що не має на це права.

— Думай, що завгодно, але зі мною Сіґрід теж не виходила на зв’язок. А коли я телефоную, не відповідає. Може, звинувачує нас обох у смерті Сюсанне.

Карен бачить, як він поступово усвідомлює, що це правда, і як він робить останню відчайдушну спробу.

— Негайно зателефонуй мені, якщо вона об’явиться. І повідом, де вона є. Це наказ, Ейкен. Зрозуміло?

Карен дивиться Юнасу прямо в очі.

— Не можу обіцяти. Тільки якщо вона сама цього захоче.

Карен витримує його погляд і бачить, як гнів ніби витікає з Юнаса, ніби зусилля зберігати його стає непосильним. Груди наче спадаються, а з обличчя зникають усі погрозливі вирази. Залишається лише безмежний смуток. І Карен усвідомлює, що бачить зараз не свого шефа, а батька Сіґрід.

— Але можу пообіцяти іншу річ. Я ніколи у житті не скажу Сіґрід жодного поганого слова про тебе. Вона для мене надто дорога, щоб я дозволила собі обливати брудом її батька.

ЕПIЛОГ

За два тижні Елеанор Ейкен викочує дочку на візку крізь скляні двері лікарні. Карен хоче додому. Після першого тижня, коли вона перебувала в затьмаренні від болю і дії знеболювальних, сум за додом зростав із кожним днем. Бажання самій вирішувати, зачиняти чи не зачиняти двері, запрошувати відвідувачів чи ні. Вирішувати, коли і що їсти — і чи їсти взагалі. Втекти якнайдалі від запаху дезінфекції і сирен «швидкої». І спокійно поплакати.

Але найбільше Карен скучає за келихом-другим вина та сигаретою.

Вона би воліла залишитися у будинку сама, але усвідомлює, що їй знадобиться допомога матері, принаймні попервах. Коли ж Карен чує, як мама незворушно заявляє, що післязавтра сідає на літак до Іспанії, то водночас відчуває здивування, полегшення і щось схоже на покинутість.

— Гаррі щодня телефонує і запитує, коли я повернуся,— каже мама, штовхаючи візок до виходу.— До речі, він передає тобі вітання. Щойно тобі стане краще, я візьму його із собою до Ланґевіка. Звичайно ж, ми приїдемо на Різдво, якщо не раніше.

Карен не знає, що і сказати. Вона мріяла про цю мить два тижні, але коли крізь скляні двері заглядає реальність, їй хочеться повернутися назад, у лікарняну безпеку.

— Ти даси собі раду. І, звісно ж, я щодня телефонуватиму і запитуватиму, як ти,— запевняє Елеанор, коли за ними зачиняються двері лікарні Тюстед.

Небо за стінами лікарні високе і чисте. Карен глибоко вдихає й готується дошкандибати на лікарняних милицях останні метри до кількох таксі, що чергують біля входу. Але Елеанор Ейкен не зупиняється, а котить візок далі — до парковки.

У Карен аж серце тьохкає, коли вона бачить там свою автівку. Вона прикушує губу, щоби не розплакатися від полегшення, і справа зовсім не у брудному темно-зеленому «форді».

Поруч з автомобілем Лео Фрііс робить останню затяжку, кидає недопалок на асфальт і розчавлює підбором.

А за кермом сидить Сіґрід.

Notes

[

←1

]

Переклад Ю. Лісняка.

[

←2

]

Різновид пласких устриць, яких розводять на півночі Франції. Їхня назва пов’язана із назвою річки Белон у Бретані.

[

←3

]

Найвідоміша композиція Кантрі Джо Макдональда, співака й композитора, лідера психоделічного рок-гурту «Country Joe and the Fish», одного з найбільш політично активних американських рок-гуртів 1960-х років.

[

←4

]

І ще — раз, два, три — / За що ми воюємо? / Не питай мене, бо нема жодних сумнівів: / Наступна зупинка — В’єтнам.

[

←5

]

І на лік п’ять, шість, сім / Відчиняйте перлинну браму…

[

←6

]

«Луїзіана» — данський музей сучасного мистецтва, розташований у Хумлебеку на березі протоки Ересунн за 35 км на північ від Копенгагена.

[

←7

]

Лаґтінґ — законодавчі збори, або парламент автономного утворення. Аналогічний орган існує на Аландських островах у Балтійському морі.

[

←8

]

Християнія (Вільне місто Християнія) — неофіційна «держава всередині держави», розташована в копенгагенському районі Христиансхавн. Виникла 1971 року, коли група хіпі незаконно вселилася в закинуті військові казарми. У 2011 році влада Данії надала хіпі-району Християнія напівавтономний статус.

[

←9

]

Живи і давай жити (англ.).

[

←10

]

Нині це ніяка не дивина (англ.).

[

←11

]

Нуклеарна сім’я — сім’я, що складається з батьків та їхніх дітей, що не перебувають у шлюбі.